Економічний район як категорія територіальної організації виробництва.

Район — поняття, яке широко використовується у різних областях знання, означає територію, яка виділяється своїми специфічними особливостями природного, економічного або історичного характеру.

Промисловий район — інтегральний район з переважаючим значенням промислового виробництва як головної галузі виробничої спеціалізації (Донбас, Придніпров’я та ін.). В Україні виділяються також галузеві промислові райони, які утворюються поєднанням і виробничими взаємозв’язками підприємств однієї або кількох галузей промисловості. В Україні чітко визначились вугільно-металургійний, металургійний, залізорудний, нафтогазоносний та інші райони.

Більшість вчених США і Західної Європи, які займаються питаннями регіональної економіки, взагалі не визнають об’єктивного існування економічних районів. Про економічні райони, їх визначення писали і пишуть багато авторів у нас і за кордоном. Але до цих пір загальновизнаної точки зору у цьому питанні не має. Один із головних теоретиків американської економічної географії Річард Харсхорн пише, що реальних районів нема в природі, а існують лише розумові конструкції районів.

В деяких країнах виділяються так звані статистичні райони, які використовуються для статистичного звіту. Наприклад, у Франції у законодавчому порядку виділено 22 статистичні райони. Американське бюро Цензів розділило США на 9 таких районів.

Лише частина економістів — представників регіональної економіки вважає, що економічні райони існують в реальній дійсності. Німецький професор А. Льош у книзі “Географічне розміщення господарства” писав, що економічні райони або економічні ландшафти — це система різних ринків. Деякі економісти виділяють межі районів за ознакою ціноутворення.

Поява і розвиток економічних районів тісно пов’язана з розвитком і розміщенням ПС. Економічні райони не можуть існувати без певної території, без конкретної географічної основи. Спільність територій — обов’язкова ознака економічного району.

Деякі закордонні економісти і географи стверджують, що в основі економічного району лежить однорідність природи, господарства і культури. Крупний американський географ Д. Клоран стверджує, що під районом необхідно розуміти територію, яка характеризується однорідністю у одному або декількох відношеннях (аспектах). Відомий французький економіст Ф.Перу також вважає, що в основі економічного району повинно лежати “однорідний простір”, простір як однорідне структурне ціле.

Економічний район — господарська територія, яка виділяється в середині країни спеціалізацією і структурою виробництва, природними і людськими ресурсами, а також економіко-географічним положенням.

На практиці виділяють різні типи економічних районів. Перш за все необхідно відмітити галузеві та інтегральні райони.

Галузеві райони є у всіх країнах світу. Вони є результатом просторової концентрації виробництва даної галузі — промисловості, або сільського господарства у певних частинах країни, де для їх розвитку є найбільш сприятливі умови. При виділенні галузевих економічних районів використовують одну або кілька провідних ознак, що характеризують територіальне поширення однієї з галузей або виробництв промисловості, сільського господарства, будівництва, соціально-культурного комплексу тощо. В Україні, зокрема, набули розвитку такі промислові галузеві спеціалізовані райони, як машинобудівні (Київський, Харківський, Одеський і Львівський), металургійні (Придніпровський, Донецький, Приазовський) та інші. Виділення галузевих спеціалізованих районів має науково-методичне і практичне значення у розвитку й розміщенні продуктивних сил, удосконалення територіальної організації виробництва.

Інтегральний економічний район — територіально цілісна частина народного господарства країни, яка охоплює економічні і соціальні сфери та їх географічне середовище в межах певної території. У основі їх виділення лежить дві ознаки наявність територіально-виробничого комплексу відповідного рангу і економічне тяжіння території до ядра району.

Економіко-географічне районування — це науково обґрунтований поділ країни, або її окремого регіону на економіко-географічні райони. О.Г. Топчієв (1982) визначив районування як процес, засіб просторового впорядкування економіко-географічної інформації і водночас результат такої обробки, тобто певна схема (мережа) районів.

Економіко-географічне районування (ЕГР) має політичну, господарську, соціальну і організаційну функції. Воно використовується в практиці управління господарством, при розробці схем розвитку і розміщення продуктивних сил, проектів районного планування, схем розселення населення, територіальних комплексних програм і схем природокористування. Економіко-географічне районування виступає важливою формою географічного аспекту планування і управління. Воно має важливе значення для розміщення продуктивних сил, правильного вибору районів будівництва певних виробничих об’єктів, найбільш доцільного територіального розміщення капіталовкладень. ЕГР нерозривно пов’язано з раціональним розміщенням виробництва і спеціалізацією районів на певних видах продукції і є засобом підвищення ефективності суспільної праці. Виділення ЕГР дає можливість покращити використання природних, матеріальних, трудових та інших ресурсів території на основі взаємопов’язаного функціонування виробничо-технологічних процесів. Воно є важливим засобом вдосконалення політико-адміністративного поділу, сприяє більш повному економіко-географічному пізнанню території.

У системі економіко-географічного районування поширена трьохчленна таксономія районів: макро-, мезо-, мікрорайонування.

Макрорайонування — це поділ території країни на основні економіко-географічні райони з метою виявлення і розмежування ВТК існуючих, або тих, які формуються. Кожен із них виконує певні господарські функції і є функціональною ланкою господарства країни. Таке районування допомагає раціонально організувати управління продуктивними силами на певній території, що характеризуються відповідною спеціалізацією, комплексністю та пропорційністю розвитку всіх галузей на основі найбільш повного використання природних і економічних умов.

Мезорайонування — виділення в межах основних економіко-географічних районів підрайонів, що охоплюють господарські комплекси АТО (крім адміністративних районів), економічним адміністративним районуванням. Економіко-географічні мезорайони формуються, як правило, навколо великих промислових вузлів, з тісними економічними зв’язками між цим ядром району і його периферією.

Мікрорайонування (низове адміністративно-господарське районування) — виявлення локальних господарських комплексів у низових адміністративних одиницях. Його економічною основою виступають місцеві господарські зв’язки, що виникають між сільським господарством і переробною промисловістю, підприємствами по обслуговуванню. При цьому формуються господарські зв’язки місцевих економічних центрів із прилеглою територією.

Наукова методологія районування вимагає встановлення розмірності сітки, обґрунтування масштабу основних економічних районів, що сприяла створенню оптимальних умов для прояву прогресивних форм територіальної організації продуктивних сил, регіональної концентрації і спеціалізації виробництва, проведення активної регіональної політики. Досвід районування свідчить, що визначальну роль у цьому процесі відіграє обрана система показників, а також методика їх обробки.

Технологію економічного районування можна розглянути на прикладі проведення районування території України, виконану в Національному інституті стратегічних досліджень під керівництвом В.А. Поповкіна. За інформаційну основу районування було взято понад 50 показників. Надалі їх було розділено на 9 груп за пріоритетами в залежності від ролі у районуванні. Групування регіонів України за інтегрованими індексами дало можливість колективу науковців намітити сітку нових економічних районів.

Процес районування відбувається під впливом багатьох факторів: територіального поділу праці, економічних і природних ресурсів, політико-адміністративного поділу країни, розселення різних національностей. Роль і взаємодія факторів районоутворення змінюється у залежності від конкретних історичних умов.