Природно-ресурсний потенціал — важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови. Відповідно до найбільш поширеного трактування, під природними ресурсами розуміють тіла й сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства. Природні умови — це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей. Такий поділ є до певної міри умовним, оскільки окремі компоненти можуть виступати і як ресурси, і як умови.
Розрізняють компонентну, функціональну, територіальну і організаційну структури природно-ресурсного потенціалу. Компонентна структура характеризує внутрішні та міжвидові співвідношення природних ресурсів (земельних, водних, лісових тощо); територіальна — різні форми просторової дислокації природно-ресурсних комплексів; організаційна — можливості відтворення та ефективної експлуатації природних ресурсів. Функціональна структура природно-ресурсного потенціалу відображає вплив природних ресурсів на формування спеціалізації територій та певних господарських комплексів.
Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Виділяють такі його складові: мінеральні, земельні, водні, лісові, біологічні, рекреаційні, кліматичні та космічні ресурси.
Для розміщення галузей народного господарства велике значення мають кількісні параметри певного виду ресурсу. За народногосподарським значенням запаси корисних копалин поділяють на такі групи: балансові, використання яких економічно вигідне, тобто вони відповідають промисловим вимогам за якістю сировини і гірничотехнічними умовами експлуатації; позабалансові, які при наявному рівні технології експлуатувати економічно не вигідно. В геології виділяють такі категорії запасів корисних копалин: А — докладно розвідані та вивчені; В і С1 розвідані менш докладно; С1 — оцінені попередньо і приблизно. Запаси корисних копалин за категоріями А, В, С1, С2 разом з прогнозованими запасами становлять геологічні запаси. До власне промислових запасів відносять вивчені й розвідані запаси, експлуатація яких за даних умов забезпечує достатню рентабельність виробництва.
Існує багато класифікацій “природних ресурсів” (ПР).
1. Розрізняють два види ПР, що використовуються суспільством:
„ ПР, що служать безпосереднім засобом існування людей (природна родючість ґрунтів, риба у морях та річках, дикі звірі, дикорослі харчові продукти);
„ ПР, що є джерелом засобів праці (метал, паливо, дерева і т.п.) — ці ПР використовуються для виготовлення засобів виробництва.
2. Існує й інша класифікація за якою ПР поділяються на:
„ засоби виробництва;
„ предмети споживання.
3. Природна класифікація. В її основі лежать відмінності ПР за природним генезисом та належністю до тих чи ін. компонентів і сил природи (у структурному відношенні ПР поділяються на види:
„ енергетичні;
„ сировинні; допоміжні промислові;
„ їстівні (харчові, кормові, питні);
„ оздоровчі;
„ культурно-естетичні.
Крім того розрізняють територію як окремий специфічний ресурс (територіальні ресурси).
4. За належністю до того чи ін. класу чи явища природи:
„ мінеральні;
„ земельні;
„ водні;
„ лісові;
„ фауністичні;
„ рекреаційні; кліматичні; генетичні.
5. За ознакою вичерпності (екологічна класифікація):
„ невичерпні (сонячна радіація; енергія прибою, припливів, відпливів, падаючої води, вітру, внутрішнє тепло Землі);
„ вичерпні відновні: ґрунтовий покрив, водні ресурси, лікувальні грязі, лікарські рослини, рослинне паливо;
„ вичерпувальні невідновні: мінеральна сировина, будівельні матеріали та ін.
6. За призначенням: виробничого, невиробничого, сільськогосподарського, галузевого, міжгалузевого, багатоцільового.
Головна особливість розміщення ПР — це нерівномірність розподілу (особливо мінеральних ресурсів, пов’язана з особливостями геологічної оболонки Землі) по території та концентрація їх на невеликій кількості родовищ. Це створює сприятливі умови для організації крупномасштабного добування сировини. Проте висока концентрація сприяє додатковим транспортним витратам на її перевезення.
Прискорення темпів соціально-економічного розвитку може досягатися трьома шляхами: нарощування маси ресурсів, які використовуються у виробничому процесі, без зміни ефективності їх використання; нарощування маси ресурсів, які використовуються у виробничому процесі, і підвищення ефективності їх використання усіх видів ресурсів без нарощування їх виробництва. І тип (шлях) можна назвати класичним екстенсивним. ІІ носить перехідний характер. І останній, ІІІ, — це шлях інтенсивного розвитку.
У найбільш загальному вигляді якісний аналіз типів росту можна проводити за допомогою наступної функціональної залежності:
HD = f (P,I),
де HD — національний доход;
P — ресурси;
I — рівень використання ресурсів.
Важливою характеристикою використання ресурсів та розвитку економіки є поняття ресурсомісткість (природомісткість). Від ефективності використання природних ресурсів у всій ланці, яка з’єднує первинні природні ресурси, продукцію, яку отримують на її основі та безпосередньо кінцеві стадії технологічних процесів, пов’язаних з перетворенням природної речовини, буде залежати величина природомісткості:
Ep = T / HD,
де Ep — природомісткість національного доходу;
T — затрати на ресурси.
На макрорівні показник природокористування Ep можна визначити як затрати природних ресурсів Е (або ресурсу), що використовуються на одиницю національного доходу (природомісткість національного доходу):
Характерною рисою інтенсивного типу розвитку економіки є зниження природомісткості. Тому важливим завданням в умовах переорієнтації структурної та інвестиційної політики НТП на інтенсифікацію є мінімізація природомісткості:
Ep → min
Мінерально-сировинні ресурси.
Під мінеральними ресурсами розуміють сукупність різних видів корисних копалин, які можуть бути використані за сучасного рівня розвитку продуктивних сил. За характером використання мінеральні ресурси поділяються на: паливно-енергетичні, рудні й нерудні. Рудні, в свою чергу поділяються на руди чорних, кольорових металів та радіоактивні руди. Нерудні поділяють на сировину для хімічної промисловості, для металургійної промисловості, для будівельної індустрії, дорогоцінне та напівкоштовне каміння.
В структурі паливних ресурсів України домінує кам’яне і буре вугілля, запаси якого за категоріями А + В + С1 станом на 2002 р. складали 45,7 млрд. тонн і є цілком достатніми для забезпечення власних потреб. Основні запаси кам’яного вугілля зосереджені в Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах; бурого вугілля –– в Дніпровському басейні.
В Україні виявлено 307 родовищ нафти і газу, які зосереджені переважно на північному сході країни, у Прикарпатті і Причорномор’ї. За існуючими оцінками ресурси нафти і природного газу в України дозволяють збільшити їх видобуток майже вдвічі.
На території України розміщено понад 1,5 тис. родовищ торфу, що зосереджені переважно у Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Чернігівській, Черкаській, Хмельницькій, Сумській та Львівській областях.
Загальні запаси залізних руд України за категоріями А + В + С1 оцінюються в 27,4 млрд. т, а прогнозовані — у 20 млрд. т. Основні родовища зосереджені в Криворізькому та Кременчуцькому басейнах, Білозерському та Керченському залізорудних районах. Країна посідає одне з провідних місць у світі за запасами марганцю, які становлять 2,28 млрд. т. (Нікопольське та Великотокмацьке родовища).
Україна має певні запаси руд кольорових металів. Запаси нікелю невеликої потужності зосереджені у Вінницькій, Кіровоградській та Дніпропетровській областях; ртуті — у Донбасі і Закарпатті; титану — у Житомирській, Київській, Черкаській, Дніпропетровській областях, на узбережжі Чорного та Азовського морів; бокситів — у Дніпропетровській області; алунітів — у Закарпатті; нефелінів — у Приазов’ї. Унікальні родовища сировини для отримання ряду рідкісних і рідкісноземельних елементів розташовані у Житомирському Поліссі та в Приазов’ї. Розробку золоторудного родовища розпочато в Закарпатті.
Україна багата на металічні корисні копалини, серед яких: кухонна сіль, самородна сірка, вогнетривкі глини, високоякісний каолін, облицювальний камінь тощо. Великі запаси калійно-магнієвих солей (близько 2,7 млрд. т) зосереджені в Івано-Франківській та Львівській областях.
Земельний фонд України.
Всі землі України незалежно від їх цільового призначення, господарського використання і особливостей правового режиму відносяться до земельних ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави.
Загальна площа України складає 603,7 тис. км2 (або 60,37 млн. га). Земельний фонд України становить 60,35 млн. га і складається із земель різного функціонального призначення, якісного стану та правового статусу.
За цільовим призначенням земель та функціональним використанням земельний фонд України охоплює: сільськогосподарські угіддя (41,9 млн. га, або 69,4% земельного фонду); ліси та лісовкриті площі (10,4 млн. га, або 17,2%); забудовані землі під промисловими і транспортними об’єктами, житлом, вулицями тощо (2,3 млн. га, або 3,8%); землі, що покриті поверхневими водами, — (2,4 млн. га, або 4%); інші землі (3,4 млн. га, або 5,6%).
На сучасному етапі економічного розвитку основними проблемами в сфері земельних ресурсів виступають: підвищення ефективності їх використання та охорони на основі зменшення розораності земель, припинення деградації ґрунтів та зростання їх родючості; досягнення збалансованого співвідношення угідь у зональних системах землекористування; формування продуктивної та високоефективної системи землекористування як надійної основи розв’язання продовольчої проблеми.
Напрями вирішення цих важливих народногосподарських проблем пов’язані з посиленням ролі держави в управлінні земельними ресурсами, проведенням ефективної земельної реформи та відповідної аграрної політики, залученням земельних ресурсів у активний економічний оборот. У найближчій перспективі необхідно скоротити вилучення продуктивних земель для несільськогосподарських потреб, знизити рівень землемісткості певних галузей народного господарства до нормативних величин.
Водні ресурси.
Водні ресурси виступають джерелом промислового і побутового водопостачання, а тому відіграють вирішальну роль у розвитку всього народного господарства та у життєдіяльності населення.
Рівень забезпеченості України водними ресурсами є недостатнім і визначається формуванням річкового стоку, наявністю підземних і морських вод. Потенційні ресурси річкового стоку оцінюються у 209,8 км3, з яких місцевий стік на території України становить в середньому 52,4 км3, а притоки — 157,4 км3. Запаси підземних вод, не пов’язаних з поверхневим стоком, становлять 7 км3. Крім того, в господарстві України використовується до 1,0 км3 морської води. В розрахунку на одного мешканця України поверхневий місцевий стік становить близько 1045 м3. Найвищий рівень водозабезпечення населення — у західних і північних областях України.
Територіальний розподіл водних ресурсів України є нерівномірним і не відповідає розміщенню водомістких господарських комплексів. Найменша кількість водних ресурсів формується у місцях зосередження потужних споживачів — Донбас, Криворіжжя, Автономна Республіка Крим, південні області України. Основними споживачами води є промисловість (в першу чергу електроенергетика, металургія, хімічна промисловість), сільське господарство, комунальне господарство. Для пом’якшення територіальних відмінностей у забезпеченні поверхневими водами в Україні побудовано 1,1 тис. водосховищ (повний об’єм 55,0 км3), найкрупніші з яких знаходяться на Дніпрі. Створено близько 29 тис. ставків, 7 крупних каналів і 10 водоводів тощо.
Основні проблеми щодо раціонального формування, використання та збереження водних ресурсів України полягають у: забрудненні водних об’єктів шкідливими викидами та недостатньо і очищеними промисловими і комунально-побутовими стічними водами; інтенсивному старінні основних фондів водозабезпечуючого і водоохоронного призначення, низькій продуктивності очисних споруд; недостатній самовідновлюваній та самоочисній здатності водних систем; незбалансованій за водним фактором системі господарювання, що характеризується високими обсягами залучення водних ресурсів у виробничу сферу та високою водомісткістю продукції.
Лісові ресурси.
Лісові ресурси відіграють важливу роль у збереженні навколишнього середовища та господарській діяльності людей, слугують важливим сировинним фактором для розвитку галузей народного господарства. Україна належить до країн з невисокою забезпеченістю лісом. Площа її лісового фонду становить 10,8 млн. га, в тому числі вкрита лісом — 9,4 млн. га. Лісистість території становить всього 15,6%, причому її рівень територіальне досить диференційований: від 43,2% (в Івано-Франківській) до 1,8% (в Запорізькій). Наближеним до оптимального вважається показник на рівні 21-22%, який дає змогу досягти збалансованості між лісосировинними запасами, обсягами лісоспоживання і екологічними вимогами.
Загальні запаси деревини в Україні становлять 1,74 млрд. м3. Близько 51% лісів віднесено до захисних, водоохоронних та інших цінних в екологічному відношенні лісів, решту становлять експлуатаційні. За останні роки намітилася тенденція до скорочення обсягів лісокористування. Загальні обсяги заготівлі деревини зменшилися з 14,4 млн. м3 (у 1990 р.) до 10,5 млн. м3 (у 1997 р.), тобто майже на 30%.
Основними, найбільш актуальними проблемами щодо формування і раціонального використання лісових ресурсів України є: порушення збалансованості між лісосировинними запасами, обсягами лісоспоживання і екологічними вимогами; значне виснаження лісосировинної бази, погіршення природних комплексів, деградація рослинного покриву; обмеженість інвестицій для лісогосподарського виробництва; скорочення обсягів лісокористування та низький рівень задоволення потреб у деревині за рахунок місцевих ресурсів.
Вирішення названих проблем тісно пов’язано з розширеним відтворенням лісових ресурсів, підвищенням ефективності їх охорони і використання. Необхідно проводити активні заходи щодо захисту і відновлення лісових насаджень з тим, щоб поступово переходити на забезпечення потреб країни переважно за рахунок власних ресурсів із збереженням основних екологічних функцій лісу. Поряд з цим принципово важливо підвищити експортні можливості лісового господарства України.
Рекреаційні ресурси.
Рекреаційні ресурси забезпечують відновлення та розвиток життєвих сил людини, витрачених у процесі трудової діяльності, тобто слугують для регенерації здоров’я і підтримки працездатності населення. До рекреаційних ресурсів відносять об’єкти і явища природного походження, які можуть бути використані для лікування, оздоровлення, відпочинку, туризму. До їх складу входять бальнеологічні (мінеральні води, грязі), кліматичні, ландшафтні, пляжні та пізнавальні ресурси. Вони розміщені практично на всій території України, однак їх територіальне розміщення є дуже нерівномірним.
Найвища концентрація рекреаційних ресурсів склалася в південних областях України — на території Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької та Донецької областей, а також у Автономній Республіці Крим. Унікальні рекреаційні ресурси зосереджені в Карпатах. Значні запаси мінеральних вод розміщені у Львівській (Трускавець, Моршин, Східниця, Великий Любень, Немирів), Полтавській (Миргород), Вінницькій (Хмельник) областях. В Україні є великі запаси лікувальних грязей в Івано-Франківській, Одеській областях та в Автономній Республіці Крим.
Рекреаційні ресурси впливають на розширене відтворення трудового потенціалу, фізичних та духовних здібностей людини, а на цій основі — розширяються можливості отримання додаткового суспільного продукту та збільшення тривалості життя населення.
За даними оцінки потенціалу наявних природних рекреаційних ресурсів, територія їх поширення становить близько 9,1 млн. га, тобто 15% території України, що втричі більше площі земель, які використовуються на сучасному етапі.
До складу таких земель, що вимагають створення особливого режиму охорони та забезпечення цільового функціонального використання, на території України, відносяться:
Курортні (лікувально-оздоровчі) землі (території розповсюдження джерел лікувальних мінеральних вод, родовищ лікувальних грязей, морські пляжі, ділянки лісових насаджень);
Рекреаційні землі (земельні ділянки закладів організованого відпочинку та туризму, території масового короткочасного відпочинку населення у приміських зелених зонах, земельні ділянки дачних поселень та садівничих товариств);
Землі природоохоронного фонду, які використовуються для екологічного туризму (території національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, заказників, парків-пам’яток садово-паркового мистецтва тощо);
Землі об’єктів історико-культурної спадщини (території розташування пам’яток історії, археології, архітектури, етнографії тощо).
За даними Держкомзему України організації, установи природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення станом на 1.01.1997 р. займали 279,5 тис. га земель, в складі яких налічувалось 10,0 тис. га сільгоспугідь, 151,7 тис. га лісів та інших лісовкритих площ, 14,0 тис. га відкритих і заболочених земель; 63 тис. га під водою. В межах населених пунктів їх нараховувалося 7,6 тис. га, в т.ч. 8,5 тис. га забудованих.
Основні проблеми щодо ефективного використання рекреаційних ресурсів України полягають у: максимально повному задоволенні потреб населення у повноцінному оздоровленні та лікуванні; охороні і відновленні рекреаційних ресурсів; зростанні якості послуг у цій сфері. Перспективи розвитку рекреаційного комплексу України полягають у залученні додаткових інвестицій в оновлення інфраструктури, що працює на потреби рекреаційного комплексу; інтенсивному розвитку туризму та індустрії відпочинку і оздоровлення в цілому; збільшенні питомої ваги рекреаційної сфери у зростанні національного доходу країни.
Ресурсозбереження — це прогресивний напрям використання природно-ресурсного потенціалу, що забезпечує економію природних ресурсів та зростання виробництва продукції при тій самій кількості використаної сировини, палива, основних і допоміжних матеріалів. Основні стратегічні напрями ресурсозбереження можуть бути зведені до таких: комплексне використання мінерально-сировинних і паливних ресурсів; впровадження ресурсозберігаючої техніки і технології; широке використання в галузях переробної промисловості вторинної сировини; стабілізація земельного фонду, відновлення родючості землі, рекультивація відпрацьованих кар’єрів тощо; ефективне регулювання лісокористування, підтримання продуктивності лісів, активне лісовідновлення; збереження рекреаційних ресурсів при розміщенні нових промислових об’єктів.
Одним з вагомих компонентів ресурсозбереження є вторинний ресурсний потенціал. Навіть за кризових умов господарювання щорічно утворюється близько 600-700 млн. т відходів з номенклатурою більше ніж 50 найменувань, в структурі яких переважає видобувна, паливно-енергетична, металургійна, хімічна промисловість. У перспективі передбачається формування ефективного механізму вторинного ресурсоспоживання і залучення у цю сферу іноземних інвестицій. Зокрема, значного розвитку набуде вторинна металургія. Особлива увага приділятиметься розширенню напрямів використання макулатури, полімерної вторинної сировини, деревини; створюватимуться потужності по переробці картонної, скляної, металевої та пластикової тари і упаковки.
Важливим пріоритетом є підвищення ефективності енергозбереження у зв’язку з тим, що Україна належить до енергодефіцитних країн і за рахунок власних джерел задовольняє свої потреби в паливно-енергетичних ресурсах менш ніж на 50%. Відповідно до Комплексної державної програми з енергозбереження на період до 2010 року передбачається: запровадити заходи, спрямовані на скорочення енерговитрат у виробництві енергомісткої продукції й здійснення комплексного фінансово-економічного та енергетичного аудиту найбільш енергоємних виробництв і закриття на цій підставі збиткових підприємств; провести реконструкцію та технічне переозброєння ТЕЦ промислових підприємств; впровадити економічний механізм заінтересованості в економії паливно-енергетичних ресурсів, нових енергозберігаючих маловитратних технологій; запровадити на енергоємних підприємствах автоматизовану систему обліку та управління витрат енергоносіїв; залучити до паливно-енергетичного балансу країни відновлювані та нетрадиційні джерела енергії.
В цілому комплексний розвиток усіх напрямів ресурсозбереження дасть змогу сформувати нову ідеологію господарювання, що базується на економному використанні наявної ресурсної бази, оптимальному співвідношенні первинних і вторинних ресурсів та маловідходному виробничому циклі.