Економічне програмування. Державні та регіональні цільові програми

Економічне програмування – інструмент державної економічної політики в національній економіці [13д].

Програма - це інструкція, принцип, орієнтир руху, Економічна програма - це система взаємопов'язаних і узгоджених заходів, план дій, спрямованих на досягнення єдиної мети.

Програмування національної економіки з'явилося у 30-ті р. XX ст: у США - Програма освоєння ресурсів річки Теннессі, Канада - Програма освоєння районів Півночі, Японія - Програма "Технополіс" і план реконструкції Японських островів. В усіх країнах з ринковою економікою розробляються державні програми.

Мета економічного програмування (ЕП) - визначення та реалізація оптимального, з точки зору національних економічних інтересів, сценарію розвитку економіки.

Головні завданнями економічного програмування:

- макроекономічна стабілізація і максимально ефективне використання всіх економічних ресурсів держави;

- підвищення економічного, соціального та екологічного добробуту населення;

- підтримка вітчизняного товаровиробника і розвиток національного та регіональних ринків;

- ефективний захист національних інтереси держави;

- ефективна реалізація національної стратегії, зовнішньої і внутрішньої економічної політики;

- ефективна трансформація економічної системи, структурна перебудова економіки і формування соціально-орієнтованих ринкових механізмів;

- формування внутрішнього ринку;

- сприяння інтеграції економічного і екологічного розвитку;

- забезпечити відродження економіки та її послідовний і стабільний розвиток;

- забезпечити збереження і розвиток інтелектуальних ресурсів країни;

- сприяти консолідації суспільства, розвитку соціального партнерства.

Програми поділяються на:

- національні;

- державні (міждержавні) - на довгострокову перспективу (10-15 років); середньострокову перспективу від 3 до 5 років; та на наступний рік);

- галузеві (міжгалузеві);

- регіональні (відображають основні показники розвитку економіки регіону, роботи підприємств, розташованих незалежно від форм власності);

- цільові комплексні програми;

- надзвичайні (розробляються в критичних ситуаціях - стихійного лиха, в умовах кризи, масового безробіття, загрозливої інфляції. Вони, як правило, короткострокові, при їх реалізації переважають засоби адміністративного регулювання).

За характером дії програми поділяються на:

- спеціальні програми розвитку окремих галузей, секторів або районів (Державна програма розвитку вугільної промисловості України, Програма розвитку транспортного комплексу України, Державна національна програма "Освіта, Україна XXI ст. ");

- програми, що стосуються загальнонаціональних проблем (Державна програма зайнятості населення, Державна програма захисту населення);

- програми діяльності державних економічних органів (Державна програма приватизації, Програма дій Уряду, Державна програма підтримки підприємництва, Державна програма приватизації тощо);

- програми досягнення економічної рівноваги - програми стабілізації (Програма надзвичайних заходів стабілізації економіки України та виходу її з кризового стану);

- фінансові програми (Програма боротьби з інфляцією);

- регіональні програми, спрямовані на реструктуризацію економіки розвинутих районів України, освоєння нових районів, природних багатств, перетворення економіки вже сформованих районів, формування територіально-виробничих комплексів (Програма розвитку Карпатського регіону на 1994-2000 та ін).,

У Державній програмі відображаються:

- аналіз сучасного стану національної економіки;

- цілі та завдання розвитку;

- макроекономічні показники та пропорції, яких бажано досягти;

- заходи, пов'язані з удосконаленням фінансово-грошової системи, банківської діяльності;

- основні напрями розвитку галузей економіки та її структурної перебудови;

- науково-технічна діяльність, соціальний розвиток, доходи населення та рівень життя, який має встановитися в результаті виконання програми;

- загальні риси кон'юнктури внутрішнього та зовнішнього ринків;

- заходи щодо поліпшення зовнішньоекономічної діяльності, реформування відносин власності;

- заходи щодо охорони довкілля;

- основні напрями розвитку регіонів;

- форми й засоби державного регулювання економіки.

Для реалізації стратегічного напрямку розвитку національної економіки розробляються комплексні програми розвитку галузей, що визначають науково-технічний прогрес, забезпечують значний економічний і соціальний ефект завдань. Цільова комплексна программа (ЦКП)- це директивний, адресний документ, в якому визначено комплекс економічних, техніко-економічних, науково-дослідних, техніко-виробничих, організаційно-господарських заходів. За періодами реалізації цільові комплексні програми поділяються на довгострокові, середньострокові й короткострокові.

В СРСР першими загальнонаціональними програмами були: Комплексна програма ГОЕЛРО (1920 р.), Комплексна программа науково-технічного прогресу, Продовольча програма та ін.

ЦКП передбачають вирішення складних проблем, що базуються на взаємодії багатьох організаційно розрізнених виконавців. Програма - завжди невід'ємна частина плану. Для реалізації ЦКП залучуються кошти держбюджету, власні кошти підприємств тощо. За змістом ЦКП поділяються на:

- соціально-економічні, спрямовані на підвищення матеріального і культурного рівня життя, поліпшення соціальних умов праці та відпочинку населення;

- виробничі, спрямовані на збільшення обсягу виробництва певної продукції (послуг), розвиток нових видів виробництва, підвищення якісних характеристик продукції, зростання ефективності використання ресурсів;

- науково-технічні, спрямовані на розвиток наукових досліджень, вирішення проблем розробки і впровадження в практику нових видів техніки і технологій;

- екологічні, спрямовані на виконання природоохоронних і природо-перетворювальних проектів;

- інституційні, спрямовані на удосконалення організації управління господарськими системами;

Економічне програмування розвитку регіонів є елементом державної регіональної політики, її мета:

- Держава повинна забезпечити вирівнювання рівнів розвитку регіонів, раціонально регулювати бюджетне навантаження на регіони, стимулювати ефективний розвиток продуктивних сил регіонів, найбільш повне використання їх економічних і природних ресурсів, налагоджувати ефективне співробітництво регіонів, формувати внутрірегіональні і міжрегіональні народногосподарські комплекси.

- Особливо важливе стратегічне значення має децентралізація механізмів розвитку, регіональне самоврядування, формування в регіонах змішаної економіки, пріоритетний розвиток малого підприємництва, створення нових робочих місць, розширення регіональних ринків товарів, праці, капіталів.

- Місцеве самоврядування повинно стати основою регіональної політики України. Держава повинна передати регіонам ту частину державної власності, яка забезпечує соціально-еконо­мічні потреби населення даної території згідно Закону України "Про стимулювання розвитку регіонів".

 

10.2. Державна програма економічного і соціального розвитку як форма макроекономічного регулювання.

Програма економічного й соціального розвитку - адресний документ, у якому передбачається комплекс заходів щодо вирішення завдань розвитку науки і техніки, впровадження досягнень науково-технічної революції з визначенням ресурсів, виконавців і термінів.

Державна програма економічного і соціального розвитку України на довгострокову перспективу - 10-15 років коригується кожні п'ять років. У ній визначаються державні пріоритети, цілі економічного й соціального розвитку, шляхи їх досягнення. Вона є базою для розробки середньострокових програм на період від 3 до 5 років, які щорічно коригуються. У середньостроковій програмі відображаються:

оцінка економічного й соціального розвитку України за попередній період та економічна кон'юнктура, що очікується на початок дії програми;

концепція економічного й соціального розвитку України на середньострокову перспективу;

макроекономічна та соціальна політика;

інституційні перетворення;

інвестиційна, інноваційна, структурна, науково-технічна та аграрна політика;

зовнішньоекономічна політика;

регіональна економічна та екологічна політика.

Державні програми економічного й соціального розвитку України на наступний рік визначають цілі і пріоритети відповідно до щорічних фінансових можливостей держави. Складовою частиною річних програм є державний контракт, через який здійснюється задоволення найважливіших потреб держав в промисловій і сільськогосподарській продукції, продовольстві, товарах народного споживання, роботах і послугах.

Державні програми економічного й соціального розвитку регіонів розробляються в такій послідовності:

аналіз стану розвитку продуктивних сил регіону, виявлення проблем і заходів їх вирішення;

обґрунтування цілей і пріоритетів економічного й соціального розвитку на близьку перспективу, шляхів вирішення проблем за напрямами розвитку регіону з урахуванням екологічного стану, існуючих технологій ефективного використання економічного потенціалу;

узгодження показників розвитку регіону з пропозиціями міністерств і виконкомів місцевих рад;

складання проектів програм.

Програми економічного розвитку у межах окремої країни можуть прийматися на загальнонаціональному, регіональному та міжрегіональному рівнях.

 

10.3. Прогнозування в національній економіцідає змогу отримати об'єктивну оцінку того, що може відбутись, виходячи з аналізу внутрішніх та зовнішніх чинників її розвитку.

Прогноз (грец. prognosis - передбачення) — наукового обґрунтоване судження про можливий стан об’єкта в майбутньому й альтернативні шляхи й строки досягнення цього стану. Економічне прогнозування – виявлення стану та можливих напрямків розвитку економічних явищ і процесів на різних рівнях економічної системи (мікро-, мезо-, макро-).

Прогноз не слід ототожнювати з гіпотезою, прогноз порівняно з гіпотезою більш визначений, оскільки ґрунтується не лише на якісних, а й на кількісних параметрах, і дає змогу характеризувати майбутній стан об'єкта також кількісно. Прогноз відрізняється від гіпотези меншим ступенем невизначеності та більшою достовірністю. Водночас прогноз, як і гіпотеза, є ймовірним. Гіпотеза характеризує наукове передбачення на рівні загальної теорії. Прогноз, поряд із гіпотезою й планом є складовою передбачення. План — це комплекс конкретних заходів для досягнення конкретних цілей. Прогнози мають імовірний і альтернативний характер. На відміну від них план — це обраний варіант розвитку, який і підлягає реалізації.

Теоретичний аспект прогнозування полягає в аналізі реальних фактів і причинно-наслідкових зв’язків, оцінці й описі можливих і бажаних перспектив розвитку. Управлінський аспект - формування рекомендацій щодо ДРЕ на перспективу.

Функції прогнозування - науковий аналіз процесів і тенденцій соціально-економічних явищ, оцінювання об'єкта прогнозування, виявлення альтернатив розвитку.

Основні принципи прогнозування - цілеспрямованість, системність, наукова обґрунтованість, адекватність, альтернативність. Закон України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного й соціального розвитку України» передбачає формування середньострокових (5 років) і короткострокових (1 рік) прогнозних і програмних документів. Середньострокові прогнози використовуються для розробки проектів програм діяльності Кабінету Міністрів. Короткострокові — державних програм економічного та соціального розвитку, для оцінки надходжень і формування показників державного бюджету. Процес економічного прогнозування в державі базується на аналізі таких компонентів:

> ресурсів (економічні, соціальні, матеріальні, природні, фінансові);

>соціально-економічної та екологічної ситуації;

> економічної державної політики;

>механізмів організаційної системи управління;

> нормативно-правового забезпечення;

> фінансового забезпечення тощо.

Результати прогнозів економічного і соціального розвитку національної економіки використовують для прийняття органами законодавчої та виконавчої влади конкретних рішень у сфері економічної політики, зокрема, для розробки загальнодержавних, регіональних, галузевих програм.

Система прогнозування економічного й соціального розвитку національної економіки України та її регіонів - складова державного регулювання економічного й соціального розвитку та інструмент реалізації економічної політики національної економіки.

 

10.4. Принципи прогнозування в національній економіці.

Прогнозування -це науково обґрунтоване виявлення стану та вірогідних шляхів розвитку явищ і процесів. Головне призначення прогнозування аналіз основних закономірностей і тенденцій розвитку, , створенні наукової бази для розробки довгострокової економічної політики держави та прийняття рішень щодо її реалізації. Державне прогнозування економічного і соціального розвитку України та її регіонів - наукове передбачення ситуації, яка може скластися в перспективі залежно від використання тієї чи іншої стратегії розвитку.

Принципи соціально-економічного прогнозування: наукова обґрунтованість, системність, адекватність, багатоваріантність, цілеспрямованість та ефективність.

Принцип наукової обґрунтованості - прогнозування базується на системних знаннях про закономірності розвитку економіки; враховує реалії економічного, політичного і соціального життя країни, вітчизняний та світовий досвід, використовує систему наукових методик і методів.

Принцип системності - національна економіка розглядається як єдиний об'єкт і як сукупність самостійних напрямків (блоків) прогнозування.,

Принцип адекватності: прогноз як теоретична модель (узагальнення) має точно відображати реальні процеси національної економіки.

Принцип багатоваріантності (альтернативності) - розробка не одного, а кількох (мінімум двох) варіантів розвитку національної економіки.

Принцип цілеспрямованості - цілі прогнозування визначаються суспільними потребами.

Принцип ефективності (рентабельності) - визначення вартості аналітичної підготовки прогнозу та його результативності.

10.4. Методи прогнозування в національній економіці - це сукупність способів, прийомів, засобів розробки прогнозів, які дозволяють здійснити передбачення щодо майбутнього розвитку національної економіки.

Інтуїтивні (експертні) методи прогнозування використовуються, коли неможливо врахувати вплив багатьох факторів через складність об'єкта прогнозування. Прогноз розробляється через збирання інформації на основі індивідуального чи колективного опитування спеціалістів (експертів) через анкети, таблиці тощо. Розрізняють індивідуальні та колективні експертні оцінки.

Індивідуальні інтуїтивні методи проводяться на основі збору інформації від окремих спеціалістів. Індивідуальні експертні оцінки: аналітичний, анкетний метод, інтерв'ю, написання сценарію, прогнозування цілі.

Анкетний метод - опитування експертів за спеціальним переліком питань щодо майбутнього розвитку об'єкта прогнозування (анкети).

Метод інтерв'ю - експерт безпосередньо опитує спеціалістів.

Аналітичний метод - логічний аналіз ситуації, підготовка аналітичних доповідних записок.

Метод написання сценарію - визначення логіки розвитку процесу чи явища, виходячи із конкретної ситуації (побудова алгоритму вирішення проблеми).

Прогнозування цілі розвитку об'єкта (побудова «дерева цілей») для аналізу та прогнозування систем, об'єктів, процесів, у яких можна виділити кілька структурних чи ієрархічних рівнів (А, Б, В тощо) Базується на послідовному виділенні дрібніших компонентів системи на нижчих рівнях.

Методи колективної експертної оцінки - розробка прогнозу на основі колективного обговорення проблеми, обробки матеріалів опитування експертів, узагальнення їхніх суджень щодо майбутнього розвитку об'єкта.

Колективні експертні оцінки включають методи: метод «комісій», колективної генерації ідей «мозкової атаки», «Дельфі», матричний. Перевага цих методів: при колективному мисленні вища точність результату, при обробці індивідуальних незалежних оцінок можуть виникнути раціональні ідеї.

Колективна експертна оцінка для розробки прогнозів полягає у погодженості думок експертів щодо перспектив розвитку об'єкта прогнозування і не може бути визначена іншими методами (наприклад, аналітичним розрахунком, експериментом та ін.).

Метод «комісій» - обговорення актуальної проблеми групою спеціалістів і складання прогнозу.

Матричний метод - опитування експертів, спеціальна обробка отриманої інформації і складання експертної матриці - таблиці, у якій по горизонталі зазначені напрямки дослідження (запитання для експертів), по вертикалі - експерти. На перетині рядків і стовпчиків відображені міркування спеціаліста з конкретного питання.

«Мозкова атака» - творчий процес обговорення конкретної проблеми групою висококваліфікованих спеціалістів і оперативне вироблення продуктивних рішень. Цей метод дозволяє активізувати творчий потенціал експертів у пошуку виходу з проблемної ситуації. Метод передбачає зіткнення протилежних думок і рекомендацій учасників «мозкового штурму» щодо вирішення конкретної проблеми: генерацію ідей і наступне руйнування (через критику). Тому його називають методом деструктивної відносної оцінки.

Метод «Дельфі» - систематичний збір інформації про об'єкт прогнозування шляхом опитування експертів та узагальнення даних в узгоджену групову думку. Особливості методу «Дельфі»:

- анонімність експертів (учасники експертної оцінки не знайомі один з одним);

- використання результатів попереднього туру опитування (з анкет вибирається інформація для подальшого її аналізу та застосування);

- статистичний характер групової відповіді (відображення точки зору більшості).

Метод Дельфі є ефективним, оскільки дозволяє ліквідувати труднощі, пов'язані з роботою колективної експертної комісії.

Формалізовані методи прогнозування базуються на аналітичних сітках, що містять рівняння, які репрезентують і сукупний попит, і сукупну пропозицію. Це складання прогнозу на основі використання математичних формул та економіко-математичних моделей для визначення кількісних параметрів. До формалізованих методів належать: методи прогнозної екстраполяції та економіко-математичне моделювання.

Методи прогнозної екстраполяції - вивчення попереднього і сучасного стану об'єкта і перенесення закономірностей минулого і сучасного розвитку на майбутнє. На основі статистичних даних досліджуються закономірності й тенденції економічних явищ. Екстраполяційні методи найбільш поширені й розроблені.

Моделювання є поширеним методом прогнозування. Слово «модель» походить від латинського «modulus» - «міра, зразок». У науці термін «модель» означає умовний образ об'єкта дослідження, а в прогнозуванні — економічні чи соціальні процеси. Модель є одним з важливих інструментів економічного прогнозування, науковогр пізнання процесу. Зміст методу моделювання: конструювання моделі на основі попереднього вивчення об'єкта й визначення його характеристик, експериментальний і теоретичний аналіз моделей. Економіко-математичне моделювання - спосіб прогнозування, що передбачає конструювання моделі (зразка) реального процесу чи явища, які мають відбутися у майбутньому.

Економіко-математична модель - формалізовані співвідношення, які описують взаємозв'язки елементів, що утворюють економічну систему.

Економетричне моделювання ґрунтується на обробці статистичної інформації ретроспективного характеру, оцінці окремих змінних величин і їх параметрів.

З урахуванням фактору часу моделі можуть бути статичними та динамічними.

Статичні моделі використовуються, коли обмеження в моделі встановлюються для одного визначеного відрізку часу протягом планового періоду, і при цьому мінімізуються витрати й максимізується кінцевий результат.

Динамічні моделі використовуються, коли обмеження встановлюються для кількох відрізків часу також при мінімізації або максимізації ефекту за весь плановий період. Динамічні моделі дають змогу робити висновки про головні риси розвитку економічних систем, які суттєво не залежать від початкових умов. Ці висновки потрібно згодом деталізувати за допомогою інших методів.

Вибір моделей прогнозування макроекономічних показників залежить від критеріїв оптимізації й отримання найкращих бажаних результатів. Моделі можуть бути представлені у вигляді не тільки математичних формул, а й діаграм, графіків, макетів.