Конспект лекцій з дисципліни: РОЗДІЛ І. ФІНАНСИ ЯК ЕКОНОМІЧНА КАТЕГОРІЯ.Фінанси та фінансові відносини як економічні категорії

Серія « Вища освіта в Україні »

 

 

П.К. БЕЧКО, Л.Д. ТУЛУШ, В.П.БЕЧКО, П.М. БОРОВИК

 

 

Конспект лекцій

з дисципліни:

«ФІНАНСИ»

 

 

навчальний посібник

 

Затверджено Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів економічних спеціальностей вищих навчальних закладів

 

Львів

«Новий Світ – 2000»

ЗМІСТ

РОЗДІЛ І. ФІНАНСИ ЯК ЕКОНОМІЧНА КАТЕГОРІЯ ……………………………...7 1.1.Фінанси та фінансові відносини як економічні категорії…………………………7

1.2.Нормативно-правове регулювання фінансових відносин ………………………9

1.3.Функції фінансів……………………………………………………………………10

1.4.Моделі фінансових відносин в суспільстві……………….………………………11

Контрольні запитання…………………………………………………………………..13

Завдання для самостійного опрацювання…………………………………..…………13

Тематика рефератів…………………………………….……………………………….15

РОЗДІЛ 2. ФІНАНСОВА СИСТЕМ …………………………………………………16

2.1.Ланки та елементи фінансової системи…………………………………………...16

2.2.Принципи побудови фінансової системи…………………………………………19

2.3.Напрями вдосконалення фінансової системи в України .………………………..20

Контрольні запитання………………………………………………………………..... 21

Завдання для самостійного опрацювання ……………………………………………21

Тематика рефератів …..………………………………………………………………...22

РОЗДІЛ 3. ФІНАНСОВА ПОЛІТИКА ТА ФІНАНСОВИЙ МЕХАНІЗМ………….23

3.1.Значення фінансової політики та фінансового механізму в соціаль­но-економічних процесах………………………………………………………………….23

3.2.Завдання та принципи фінансової політики………………………………………28

3.3.Фінансовий механізм, його зміст та структура ………………………………….29

Контрольні запитання…………….…………………………………………………….33 Завдання для самостійного опрацювання …………………………………...………..34 Тематика рефератів…..………………………………………………………………...35 РОЗДІЛ 4. ФІНАНСОВЕ ПЛАНУВАННЯ ТА ПРОГНОЗУВАННЯ……………….36

4.1.Фінансове планування і прогнозування як економічні категорії ….…………...36

4.2.Етапи фінансового планування……………………………………………………38

4.3.Фінансові плани та їх види .…………………………………….…………………39

Контрольні запитання……………………………………….………………………….41

Завдання для самостійного опрацювання……………………………………………..41 Тематика рефератів……………………………………………………………………41 РОЗДІЛ 5. УПРАВЛІННЯ ФІНАНСАМИ……………………………………………42 5.1.Управління фінансами як економічна категорія…..……………………………..42 5.2.Управління державними фінансами.........................................................................43

5.3.Фінансовий менеджмент господарюючих суб'єктів….…..…………………46

Контрольні запитання…………………………………………………………………..47 Завдання для самостійного опрацювання…………………………………………….48 Тематика рефератів……………………………………………………………………..49 РОЗДІЛ 6. ФІНАНСОВИЙ КОНТРОЛЬ………………………………………………50 6.1.Сутність та призначення фінансового контролю………………………………..50 6.2.Система державного фінансового контролю……………………………………..55 Контрольні запитання………………………………………………………………….56 Завдання для самостійного опрацювання…………………………………………….56 Тематика рефератів…………………………………………………………………….58 РОЗДІЛ 7. БЮДЖЕТНА СИСТЕМА ТА БЮДЖЕТНИЙ УСТРІЙ…………………59 7.1.Призначення та роль державного бюджету……………………………………….59 7.2.Бюджетна система та бюджетний устрій…………………………………………59 7.3.Фонди бюджетів……………………………………………………………………61 7.4.Принципи бюджетної системи України…………………………………………..62 7.5.Бюджетна класифікація…………………………………………………………….64 7.6.Бюджетне планування та бюджетне прогнозування…….……………………….68

Контрольні запитання…………………………………………………………………..70 Завдання для самостійного опрацювання …………………………………….………70 Тематика рефератів…………………………………………………………………….71 РОЗДІЛ 8. ДЕРЖАВНИЙ БЮДЖЕТ УКРАЇНИ…………………………………….72

8.2.Місце і роль державного бюджету………………………………………………...72 8.3.Стан бюджету та його види.………………………………………………………74 8.4.Бюджетні трансферти………………………………………………………………77 Контрольні запитання…………………………………………………………………77 Завдання для самостійного опрацювання…………………………………………….77 Тематика рефератів……………………………………………………………………..78

РОЗДІЛ 9. МІСЦЕВІ БЮДЖЕТИ ЯК ОСНОВНА ЛАНКА МІСЦЕВИХ ФІНАНСІВ 9.1.Призначення місцевих фінансів. …………………………….………….………80 9.2.Європейська хартія місцевого самоврядування………………………………......82 9.3.Доходи місцевих бюджетів………………………………………………………...83 9.4.Міжбюджетні відносини та міжбюджетні трансферти…………………………..84 9.5.Витрати місцевих бюджетів……………………………………………………….84 Контрольні запитання…………………………………………………………………..86

Завдання для самостійного опрацювання…………………………………………….87 Тематика рефератів……………………………………………………………………87 РОЗДІЛ 10. БЮДЖЕТНИЙ ПРОЦЕС ТА БЮДЖЕТНІ ПРОЦЕДУРИ…………….88 10.1. Бюджетний процес……………………………………………………………….88 10.2.Порядок складання, розгляду та затвердження державного бюджету..………89 10.3.Порядок складання, розгляду та затвердження місцевих бюджетів…….……93 10.4.Організація виконання бюджетів………………………………………………..95 10.5.Розпорядники бюджетних коштів……………………………………………….96 10.6.Бюджетні призначення……………………………………………………………98 10.7.Бюджетний контроль…………………………………………………………….99 Контрольні запитання…………………………………………………………………100 Завдання для самостійного опрацювання……………………………………………101 Тематика рефератів……….………………………………………………………….102 РОЗДІЛ 11. ПОДАТКОВА СИСТЕМА УКРАЇНИ…………………………………103 11.1. Податкові платежі та їх функції……………………………………………….103 11.2.Принципи побудови системи оподаткування………………………………….104 11.3. Система оподаткування………………………….…………………………….105 11.4. Елементи системи оподаткування………………...……………………………106

11.5.Класифікація податкових платежів……………………………………..………108

11.6.Структура та функції державної податкової служби України………………..112

11.7.Облік платників податків та податковий контроль……………………………113

Контрольні запитання…………………………………………………………………115 Завдання для самостійного опрацювання……………………………………………115 Тематика рефератів……………………………………………………………………117 РОЗДІЛ 12. ОСОБЛИВОСТІ ОБЧИСЛЕННЯ ТА СПЛАТИ ОКРЕМИХ ПОДАТКІВ 12.1.Податок на додану вартість……………………………………………………..118

12.2.Акцизний збір…………………………………………………………………….120

12.3.Мито………………………………………………………………………………120

12.4Податок на прибуток підприємств………………………………………………121

12.5.Податок з доходів фізичних осіб………………………………………………121 12.6.Місцеві, податки і збори…………………………………………………………124

12.7.Плата за землю …………………………………………………………………..128

12.8.Фіксований сільськогосподарський податок………………….…….…………128

12.9.Єдиний податок з суб'єктів малого підприємництва………………………….129 12.10.Ресурсні платежі………………………………………………………………..130 12.11.Інші податки, збори та обов’язкові платежі…………………………………132 Контрольні запитання…………………………………………………………………135 Завдання для самостійного опрацювання……………………………………………137 Тематика рефератів……………………………………………………………………139 РОЗДІЛ 13.ДЕРЖАВНІ ЦІЛЬОВІ ФОНДИ…………………………………………141 131. Пенсійний фонд України………………………………………………………...141 13.2.Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності………..142 13.3.Фонд соціального страхування від нещасних випадків……………………….143

13.4.Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття………………………………………………………………………………145

13.5.Інші державні цільові фонди……………………………………………………146

Контрольні запитання…………………………………………………………………147 Завдання для самостійного опрацювання …………………………………………...147

Тематика рефератів……………………………………………………………………148

РОЗДІЛ 14. ДЕРЖАВНИЙ КРЕДИТ І ДЕРЖАВНИЙ БОРГ……………………….150

14.1. Форми державного кредиту……………………………………………………150 14.2.Міжнародний державний кредит………………………………………………152 14.3.Державний борг…………………………………………………………………..156 14.4.Зовнішній державний борг………………………………………………………159 14.5.Управління державним боргом………………………………………………...161 14.6.Наслідки державного боргу для економіки України…………………………..163 Контрольні запитання……………………………….……………………………….166 Завдання для самостійного опрацювання …………………………………………...166

Тематика рефератів……………………………………………..……………………..168

РОЗДІЛ 15. ФІНАНСИ ПІДПРИЄМНИЦЬКИХ СТРУКТУР…………………… 169 15.1.3міст та функції фінансів підприємств…………………………………………169 15.2.Методи організації фінансової діяльності підприємницьких суб'єктів………170 15.3.Принципи фінансів підприємницьких структур……………………………….172

15.4Доходи підприємницьких структур…………………………………………….174 15.5.Витрати підприємницьких суб'єктів …………………………………………...174

15.6.Джерела фінансових ресурсів та капітал підприємницьких суб' єктів……….175 Контрольні запитання…………………………………………………………………176 Завдання для самостійного опрацювання …………………………………………...177 Тематика рефератів…………………………………………………………………..178 РОЗДІЛ 16. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ОСНОВИ СТРАХУВАННЯ………….179

16.1.Економічна природа страхування………………………………………………179 16.2.Соціальне страхування…………………………………………………………..182

16.3.Майнове та особисте страхування……………………………………..………184 16.4.Види майнового та особистого страхування……………………………….…186 16.5.Категорії майнового і особистого страхування……………………………….187 16.6.Страхова справа та її організація………………………………………………190 Контрольні запитання…………………………………………………….………….198 Завдання для самостійного опрацювання …………………………………………...199

Тематика рефератів……………………………………………………………………201 РОЗДІЛ 17. ФІНАНСОВИЙ РИНОК………………………………………………..202 17.1.Фінансовий ринок як економічна категорія …………………………………...202

17.2.Ринок цінних паперів …………………………………………………………..204

17.3.Емісія цінних паперів …………………………………………………………..210

17.4.Учасники фондового ринку…………………………………………………… 210 17.5.Фондова біржа……………………………………………………………………213 17.6.Інші сегменти фінансового ринку………………………………………………214

Контрольні запитання…………………………………………………………………216

Завдання для самостійного опрацювання …………………………………………...217

Тематика рефератів …………………………………………………………………..217

РОЗДІЛ 18. МІЖНАРОДНІ ФІНАНСИ…………………………………………….220 18.1.Особливості фінансової діяльності на міжнародному рівні………………….220 18.2.Міжнародний фінансовий ринок………………………………………………225 18.3.Методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності……………………..227 18.4.Формування та використання валютних запасів………………………………233

18.5.Зведений платіжний баланс……………………………………………………..237

Контрольні запитання…………………………………………………………………239

Завдання для самостійного опрацювання …………………………………………...239

Тематика рефератів……………………………………………………………………240

РОЗДІЛ 19. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНФЛЯЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ………241

19.1.Взаємозв’язок фінансових потоків та інфляційних процесів…………………241

19.2.Антиінфляційна політика держави……………………………………………..245

Контрольні запитання…………………………………………………………………248

Завдання для самостійного опрацювання …………………………………………...248

Тематика рефератів……………………………………………………………………249

Список рекомендованої літератури…………………………………………………250

 

 

РОЗДІЛ І

ФІНАНСИ ЯК ЕКОНОМІЧНА КАТЕГОРІЯ

1.1. Фінанси та фінансові відносини як економічні категорії

Фінанси - це особливі економічні відносини які виникають в процесі формування і використання фінансових ресурсів. Економічний зміст фінансів складають гроші, які є матеріальною формою фінансів. Без наявності грошових агрегатів немає фінансів та фінансових відносин.

Термін фінанси походить від латинського слова «finansi», що означає обов’язкову сплату грошей. Вперше в сучасному розумінні цей термін почали застосовувати в Італії в XIII сторіччі. В той час він означав мобілізацію грошових коштів державою для виконання своїх функцій.

В умовах демократії фінанси є основою економічної стабільності в державі і забезпечення належного рівня життя громадян та є центральною ланкою фінансової системи, через яку здійснюється їх вплив на економічний і соціальний розвиток країни. Особливості організації та функціонування фінансів зумовлено роллю держави та функціями щодо регулювання та забезпечення демократичних економічних і соціальних умов життя населення, створення сприятливих умов для діяльності виробничих і невиробничих структур.

Фінанси - це економічна категорія, що відображає сукупність економічних відносин пов’язаних зі створенням, розподілом, перерозподілом і використанням фінансових ресурсів.

Фінансові ресурси - це сума коштів, спрямованих в основні та оборотні засоби підприємства, на основі яких формуються продуктивні доходи. Основа фінансових ресурсів - капітал. Капітал не в повному обсязі приймає форму фінансових ресурсів, оскільки фінансові ресурси можуть формуватись також шляхом запозичення коштів.

Фінанси як явище та фінансові відносини не можуть існувати без наявності суб’єктів фінансових відносин, які здійснюють між собою розрахунки в грошовій формі. З цієї причини фінансами є не гроші, а грошові розрахунки, що виникають за умов економічних відносин різних суб’єктів.

Внаслідок руху фінансових ресурсів між суб’єктами, що здійснюють різні види економічної діяльності виникають фінансові потоки та створюються різні фінансові ресурси.

Відносини пов’язані з формуванням і використанням фінансових ресурсів становлять фінансові відносини.

Суб’єктами фінансових відносин є підприємницькі структури, громадяни та держава (в особі державних фінансових та контролюючих органів).

Об’єктами фінансових відносин є національне багатство та валовий внутрішній продукт (ВВП). Тільки зростаюче виробництво ВВП створює стабільні фінансові передумови для процвітання країни і народу.

Основними видами фінансових відносин є:

* діяльність господарюючих суб’єктів щодо виробництва продукції та розподілу виручки від її реалізації на окремі складові (собівартість, виручка, податки, прибуток, дивіденди тощо);

> діяльність державних органів щодо формування бюджетів та державних цільових фондів (мобілізація податків, зборів та платежів);

> кредитні, валютні, депозитні та інші операції установ банківської системи;

> діяльність страхових компаній щодо надання різних страхових послуг.

Фінанси суб’єктів підприємницької діяльності Та домогосподарств складаються з засобів та предметів праці, сформованих в результаті господарської діяльності на мікрорівні.

Переважна більшість фінансових операцій господарюючих суб’єктів здійснюється на фінансовому ринку. Фінансовим ринком називають сукупність ринків грошей, кредитних ресурсів, цінних паперів та фінансових послуг. Суб’єктами фінансових ринкових відносин виступають держава (державні фінансові та контролюючі органи), комерційні та державні банки, біржі (фондові та товарні), а також громадяни.

Державні грошові потоки, переважним чином, формуються на макрорівні. До них відносять державний бюджет, місцеві бюджети різних рівнів, а також державні цільові фонди.

Головним призначенням державних фінансів є сприяння через різноманітні фінансові інституції успішному економічному і соціальному розвитку держави, забезпечення прав і свобод громадян. Досягають цього через методи і форми мобілізації фінансових ресурсів у розпорядження держави, а також використання їх на розвиток економіки, забезпечення соціальних гарантій населенню, утримання армії, органів усіх ланок влади.

Основними формами мобілізації фінансових ресурсів у розпорядження дер­жави є податки, збори, платежі та відрахування.

Сукупність форм і методів мобілізації фінансових ресурсів в розпорядження держави називають фінансовим механізмом системи управління в державі. Від його досконалості залежать темпи економічного і соціального розвитку країни, добробут громадян. Важливе значення має: те, яка частка фінансових ресурсів від загальної їх суми в державі акумулюється через фінансовий механізм у розпорядження органів влади та на які цілі використовується.

Фінанси як наука існують і розвиваються в тісному взаємозв’язку з іншими фінансовими та економічними дисциплінами - економікою, бухгалтерським обліком, маркетингом, менеджментом, статистикою, банківською справою, страхуванням, податками та іншими фінансовими дисциплінами.

1.2.Нормативно-правове регулювання фінансових відносин

Важливою формою державного управління фінансовими процесами є їх правове регулювання. Всі дії в фінансовій сфері грунтуються на дотриманні вимог певних нормативно-правових актів, які визначають коло юридичних та фізичних осіб, на яких поширюється дія правової норми, забезпечують їх права та обов’язки щодо мобілізації та використання фінансових ресурсів, а також є основою для застосування певних заходів щодо виконання правових норм.

Законодавча база, що регулює фінансові правові відносини включає в себе:

1. Конституцію України;

2. Закон України про державний бюджет;

1. Бюджетний кодекс України;Закон України „Про систему оподаткування”;

2. Законодавство з питань оподаткування та митне законодавство;

3. Законодавство про державне страхування;

4. Законодавство про фонди фінансових ресурсів.

5. Інші нормативно-правові акти з питань фінансів.

Зокрема, Конституцією України передбачено, що кожний громадянин зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і у розмірах, встановлених законодавством. Конституцією нашої держави також передбачено, що Верховна Рада України затверджує державний бюджет, ухвалює рішення щодо звіту про його виконання. Виключно законами України визначаються всі фінансово-правові відносини (установлюються податки, збори, платежі, основи функціонування фондового, фінансового ринків, статус національної валюти тощо).

Фінансові органи від імені держави здійснюють організаційну роботу щодо виконання чинного фінансового законодавства. Їх систему очолює Міністерство фінансів. Воно несе відповідальність за фінансовий стан держави, розроблення і реалізацію фінансової політики.

1.3. Функції фінансів

Не дивлячись, що окремі відомі вчені (А.С. Гальчинський, П.С. Єіценко,Ю.І. Палкін) виділяють наявність у фінансів, як економічної категорії розподільчої, контрольної, регулюючої та стимулюючої функцій, більшість науковців (В.М. Федоров, С.І. Юрій, В.М. Опарін, В.Д. Базилевич, О.Р. Романенко, Л.М.Худолій та ін.) виділяють дві функції фінансів: розподільчу і контрольну. На думку авторів, регулююча та стимулююча функції є лише підфункціями розподільної функції, тому є підстави вважати, що фінанси виконують розподільчу та контрольну функції. Розподільча функція фінансів проявляється у розподілі валового внутрішнього продукту та національного доходу.

Розподільча функція фінансів виражається через розподіл та використання грошових коштів, накопичених раніше, з метою задоволення потреб фізичних і юридичних осіб, а також держави. Під час реалізації цієї функції формуются не лише грошові доходи і накопичення, але і сукупний суспільний продукт.

Сукупний суспільний продукт характеризує у вартісному виразі загальні результати господарської діяльності в масштабах всієї економіки за певний період.В ході створення і реалізації продукції фінансуються витрати, формуються і розподіляються доходи серед фізичних і юридичних осіб. Завдяки розподільчій функції відбуваються процеси перерозподілу вартості суспільного продукту між галузями економіки, підприємствами та громадянами. Розподільча функція фінансів забезпечує відтворення фінансових ресурсів.

Услід за первинним розподілом фінансів в ході господарської діяльності відбувається вторинний розподіл, або перерозподіл фінансових ресурсів, який здійснюється з метою формування дохідної частини бюджетів та державних цільових фондів. Це досягається шляхом справляння різних податків, зборів та обов’язкових платежів. Таким чином, завдяки розподільчій функції формуються бюджети, державні цільові фонди країни, а також фінансові ресурси фізичних та юридичних осіб, а також здійснюється розподіл фінансових ресурсів з метою фінансування потреб держави, місцевих громад, підприємств та громадян.

Контрольна функція фінансів проявляється через фінансові ресурси, які є інструментом контролю. Основним регулюючим елементом контрольної функції є грошова одиниця країни. Головне завдання фінансового контролю - сприяти раціональному використанню централізованих і децентралізованих грошових коштів з метою підвищення ефективності суспільного виробництва. Важлива роль цієї функції - аналіз різних аспектів діяльності суб’єктів господарювання. Ця функція тісно пов’язана з розподільчою функцією фінансів, оскільки рух цінностей та ресурсів вимірюється в грошовому еквіваленті і відображається через вартісні показники. Різноманіття фінансових відносин створює передумови для контролю за процесами формування та використання фінансових ресурсів.

Контрольна функція на державному рівні дає змогу оцінювати результативність процесів розподілу грошових потоків на соціальну політику, інвестиційну діяльність підприємств, а також обґрунтованість сімейних втрат.

 

1.4.Моделі фінансових відносин в суспільстві

Кожна держава формує фінансову політику, головним завданням якої є пошук оптимальної моделі перерозподілу фінансових ресурсів з метою прискорення зростання матеріального виробництва та підвищення добробуту населення. Для побудови такої моделі потрібно визначити рівень втручання держави у господарську діяльність виробничих структур і рівень зобов’язань держави із соціального забезпечення своїх громадян. Від цих факторів залежить, яка частка валового внутрішнього продукту має зосереджуватися у фінансових інституціях, створюваних державою.

Моделі фінансових відносин у суспільстві різняться за двома ознаками:

> за послідовністю розподілу ВВП;

> за рівнем державної централізації ВВП.

За послідовністю розподілу ВВП розрізняють дві моделі фінансових відносин - ринкову та адміністративну.

Фінансова модель ринкової економіки є основною. Сутність її полягає в тому, що спочатку вартість реалізованого національного доходу розподіляється між тими, хто зайнятий у його створенні. Це власники засобів виробництва, котрі отримують прибуток, робітники та службовці, яким виплачується заробітна плата. Характерна ознака моделі полягає в тому, що держава отримує свої доходи, насамперед, на основі перерозподілу національного доходу. Модель є прозорою, зрозумілою, і характеризує фінансові реалії у суспільстві, оскільки:

> точно відображає рівень доходів кожної юридичної і фізичної особи, який, характеризує їх вклад у створення національного доходу;

> достовірно визначає рівень оподаткування: кожний суб’єкт точно знає, скільки він заробляє і скільки віддає;

> чітко зафіксовано стимули щодо зростання доходів на основі зростання виробництва і підвищення продуктивності праці.

Фінансова модель адміністративної економіки застосовувалася у колишньому СРСР та інших соціалістичних країнах. Її суть полягала в тому, що переважна частка національного доходу відразу централізувалась у бюджеті. Держава спрямовувала в бюджет податок з обороту і частину прибутку підприємств. Частина прибутку (до 40%) залишалась на підприємстві, решта виплачувалась робітникам і службовцям у вигляді заробітної плати, яка підлягала прибутковому оподаткуванню. Модель є закритою і не відображає фінансових реалій у суспільстві, оскільки:

> не відображає реального рівня доходів юридичних і фізичних осіб;

> доходи юридичних і фізичних осіб не відображають їх вклад у створення національного доходу;

> неможливо достовірно визначити рівень Оподаткування;

> відсутні стимули до продуктивної праці.

За рівнем державної централізації ВВП можна виділити три основні моделі: американську, західноєвропейську та скандинавську.

Американська модель заснована на максимальному рівні самозабезпечення фізичних і самофінансування юридичних осіб і характеризується незначним рівнем бюджетної централізації приблизно 25—30%. У соціальній сфері забезпечуються тільки ті верстви населення, які не в змозі обійтися без державної допомоги. Модель створює максимальну фінансову стимуляцію: з одного боку, вона дає можливість заробляти, з іншого - вимагає цього.

Західноєвропейська модель характеризується поміркованим рівнем централізації ВВП у бюджеті - 35-45%. За рахунок вищого рівня централізації ВВП більш розгалуженою є і державна соціальна сфера, насамперед у галузі освіти. Сутність моделі зводиться до паралельного функціонування державних та комерційних установ соціальної сфери.

Скандинавська модель передбачає досить високий рівень бюджетної централізації ВВП - 50-60%. Відповідно вона характеризується розгалуженою державною соціальною сферою як у галузі освіти, так і охорони здоров’я. Однак, така модель можлива лише за умов:

> високого рівня ВНП на душу населення, який забезпечує відповідний рівень і суспільного, і індивідуального споживання;

> високого рівня культури та свідомості народу, відповідного ставлення до праці та поваги до державного сектору економіки.

 

Контрольні запитання

1. Коли і де виникла категорія «фінанси»?

2. З якими економічними дисциплінами пов’язана фінансова наука?

3. В чому сутність фінансів, як економічної категорії?

4. Назвіть форми та методи мобілізації фінансових ресурсів в розпорядження держави.

5. В чому призначення та роль фінансів на макро- та мікрорівні?

6. Що називають фінансовим механізмом системи управління в державі?

7. В чому полягає головне завдання фінансової політики?

8. Якими нормативно-правовими актами регулюються фінансові правові відносини?

9. Назвіть суб’єктів та об’єкти фінансових відносин.

10. Назвіть основні види фінансових відносин.

11. Що таке фінансовий ринок та які його складові?

12. За якими ознаками класифікують моделі фінансових відносин в суспі­льстві?

13. Порівняйте фінансові моделі ринкової та адміністративної економіки.

14. Охарактеризуйте основні риси американської, західноєвропейської та скандинавської фінансових моделей.

Завдання для самостійного опрацювання

Питання, які студенти повинні опрацювати самостійно:

1. Історія формування фінансів, як науки.

2. Визначні фінансисти світу.

3. Визначні фінансисти України

Завдання 1: Написати біографічну довідку на одного із провідних фінансистів, з коротким оглядом їх вчення і вкладу в фінансову науку (У.Петті, А. Сміт, Д. Рікардо, К.Маркс, А. Тюрго, Ж. Боден, Е Нікбахт та ін.).

Завдання .2: Основні терміни та поняття

Кожному з положень, відзначених цифрами знайдіть відповідний термін, чи поняття, відзначені буквами:

A) фінанси;

Б) фінансові ресурси;

B) фінансовий механізм;

Г) форми мобілізації фінансових ресурсів;

Д) фінансовий ринок

1. Податки, збори, відрахування.

2. Ринок грошей, кредитних ресурсів, цінних паперів, фінансових послуг.

3. Економічна категорія, що відображає сукупність економічних відносин пов’язаних зі створенням, розподілом, перерозподілом і використанням фондів фінансових ресурсів.

4. Сукупність форм і методів мобілізації фінансових ресурсів.

5. Сума коштів , спрямованих в основні та оборотні засоби підприємства, на основі яких формуються продуктивні доходи.

Завдання 3: Правильно/ неправильно.

Визначте, правильні чи неправильні такі твердження:

1. Основа фінансових ресурсів - капітал.

2. Фінанси - цс гроші і лише гроші.

3. Головним завданням фінансової політики є пошук оптимальної моделі перерозподілу фінансових ресурсів з метою прискорення зростання матеріального виробництва і добробуту населення.

4. Об’єктами фінансових відносин є національне багатство та валовий внутрішній продукт.

5. Фінанси виконують дві функції - розподільну та контрольну.

6. Фінанси - самостійна наука, що не пов’язана з іншими економічними дисциплінами.

7. Поняття фінанси виникло за часів Римської імперії.

8. Основне призначення фінансів - надходження коштів до бюджетів.

9. Державні фінанси - це податкові стягнення до бюджету.

10. Фінансові органи очолює ДПА України.

11. Фінансовий ринок - ринок грошей, цінних паперів, кредитних ресурсів та фінансових послуг.

 

 

Тематика рефератів:

1. Історичний розвиток науки про фінанси.

2. Ринок фінансових послуг, його призначення та функції.

3. Етапи розвитку та становлення фінансів на Україні.

РОЗДІЛ 2 ФІНАНСОВА СИСТЕМА

2.1 . Ланки та елементи фінансової системи

Головною, визначальною ланкою у взаємовідносинах сфер та інших ланок фінансової системи, є загальнодержавні фінанси, представлені, в першу чергу, державним бюджетом.

Фінанси суб’єктів підприємницької діяльності - товаровиробників складають основу фінансів, є вихідною ланкою фінансової системи, оскільки в сфері матеріального виробництва створюється реальний продукт - основне джерело фінансових ресурсів суспільства.

Фінанси домогосподарств є ланкою фінансової системи. Населення, використовуючи власні фінансові ресурси бере участь у фінансових відносинах із загальнодержавною фінансовою системою, а також господарюючими суб’єктами як виробничої так і невиробничої сфер. Ці відносини пов’язані з оплатою праці населення, виплатами пенсій, отриманням матеріальних і нематеріальних благ. Крім того, населення за рахунок власних грошових коштів сплачує податки, оплачує послуги державних установ і організацій, підприємств як виробничої, так і невиробничої сфер. Ці відносини є фінансовими, за винятком грошових відносин, пов’язаних з придбанням товарів і послуг в торгівельній мережі, на ринках, в підприємств та організацій що обслуговують населення (транспорт, зв’язок, побутове обслуговування), які становлять обміні відносини.

Крім того, специфіка фінансів домогосподарств полягає в своєрідності двох характерних частин фінансової системи: фондової форми і зовнішнього управ­ління, оскільки, не зважаючи на те, що грошові кошти населення можуть мати цільову спрямованість або зберігатися, їх власник розпоряджається (управляє) ними відповідно до власних намірів. Також в різноманітті грошово-фінансових відносин виявляється як фінансовий їх характер (при сплаті податків і інших обов’язкових платежів державі, виплатах з суспільних фондів споживання), так і перехідний момент взаємодії з фінансами інших економічних категорій (оплата праці, ціни в системі розрахунків тощо). Широкомасштабні фінансові відносини виникають в зв’язку із заняттям громадянами індивідуальною трудовою діяльністю та малим підприємництвом (ці відносини аналогічні тим, що спостерігаються в ланці фінансів господарюючих суб’єктів.

Загальнодержавні фінанси включають фінансові відносини, відображені в державному бюджеті, в державних цільових фондах, а також в державному кре­диті.

Державний кредит є складовою фінансової системи. При цьому державні кредитні відносини різняться від фінансових, оскільки державний кредит спря­мовується на покриття дефіциту державного бюджету, фінансування бюджетних установ, що дає підстави стверджувати, що державний кредит можна віднести як до фінансової, так і до кредитної системи.

Друга ланка - фінанси господарюючих суб’єктів має два відносно самостійних елементи:

> фінанси господарюючих суб’єктів сфери матеріального виробництва (реальний сектор);

> фінанси організацій та установ галузей невиробничої сфери.

У фінансових відносинах виробничої сфери вирішуються завдання формування і ефективного використання децентралізованих грошових потоків у виробничих компаніях, фірмах, корпораціях, інших формах організації господарської діяльності, а також централізації засобів в резервному капіталі корпоративних об’єднань. Фінанси виробничої сфери обслуговують виробничу діяльність, забезпечуючи при цьому вплив фінансових важелів на зростання продуктивності праці, підвищення ефективності виробництва. Фінанси виробничої сфери містить наступні складові:

> фінанси виробничих господарюючих суб’єктів промислової галузі та їх вищестоящих органів;

> фінанси сільськогосподарських підприємств;

> фінанси транспортних підприємств;

> фінанси будівельної галузі;

> фінанси галузі зв’язку (в частині обслуговування виробництва);

> фінанси сфери послуг та громадського харчування;

> фінанси водного господарства;

> фінанси геологорозвідувальних організацій;

> фінанси інших підгалузей сфери матеріального виробництва (державних закупівель, заготовок, торгівлі, пов’язаних з продовженням процесу виробництва у сфері звернення).

Місце і роль - фінансів невиробничої сфери у фінансовій системі визначаються їх зв’язком з розподілом і використанням національного доходу. Фінансові відносини цієї сфери виникають в його первинних структурах, між ними, з іншими ланками фінансової системи, а також з ланками інших економічних систем (цін, кредиту тощо).

Фінанси невиробничої сфери мають такі складові:

> фінанси житлово-комунального господарства;

> фінанси побутового обслуговування населення;

> фінанси пасажирського транспорту;

> фінанси ряду галузей (зв’язку і ін. в частині невиробничої діяльності);

> фінанси охорони здоров’я і фізичної культури;

> фінанси освіти;

> фінанси культури і мистецтва;

> фінанси науки і наукового обслуговування;

> фінанси громадських організацій;

> фінанси банківсько-кредитних і страхових організацій;

> фінанси комерційних і посередницьких організацій (зокрема товарних і фондових бірж, брокерських контор, фондів тощо);

> фінанси органів управління;

> фінанси оборонної сфери;

> фінанси органів захисту правопорядку.

У невиробничій сфері відносини обслуговують рух створеної вартості через канали її перерозподілу з метою подальшого споживання через формування числених фінансових ресурсів цільового призначення.

Сукупність централізованих і децентралізованих фінансових ресурсів скла-

дає другу частину фінансової системи. Матеріальний зміст фінансів знаходить відображення у формуванні і використанні фінансових ресурсів, що включають досить багато фінансових ресурсів: як бюджетних, так і фондів державного та недержавного соціального страхування, соціального забезпечення, оборотних акт ивів тощо.

Фінансові відносини різних форм, а також фінансові ресурси становлять об’єкт управління фінансової системи. Суб’єктом управління в ній є фінансовий апарат, що, одночасно є складовою державного і суспільного апарату управління фінансами, що є складовою фінансової системи.

Фінансовий апарат займається економічною і контрольною роботою в процесі організації і планування фінансової діяльності, вдосконаленням взаємозв’язків ланок та сфер фінансових відносин, сумісний з іншими частинами фінансової системи та органічно їх доповнює. Це визначається переплетенням в фінансовій системі як базисних, так і надбудовних відносин, а також її керованістю.

Крім категорії «фінансова система», широкого розповсюдження також набула категорія як «фінансово-кредитна система», яка включає не лише ланки та сфери фінансової системи, але й кредитну систему. Фінансово-кредитна система функціонує переважно у сфері матеріального виробництва, оскільки в невиробничій сфері кредитні відносини обмежені, хоч кредитні установи і відносяться до невиробничої сфери діяльності.

2.2.Принципи побудови фінансової системи

В основу побудови фінансової системи закладені наступні принципи:

1. Поєднання централізму і демократизму в організації фінансової системи. Це проявляється в тому, що при централізованому керівництві з боку державних фінансових органів надаються великі права та самостійність муніципалітетам, місцевим фінансовим органам, а також господарюючим суб’єктам. Цей принцип зумовив подвійне підпорядкування місцевих фінансових органів: відповідний місцевій адміністрації і вищестоящому фінансовому органу.

Демократизм управління галузевими фінансами проявляється в закріпленні за органами державної влади та місцевого самоврядування основних та оборотних засобів, надання їм права формувати та використовувати фінансові ресурси.

У підприємницькому секторі фінансова самостійність виражена більш повно: його учасники вільно розпоряджаються фінансовими ресурсами після виконання зобов’язань перед фінансовою системою держави.

2. Дотримання національних і регіональних інтересів. Вимоги цього принципу забезпечують національне рівноправ’я у фінансових відносинах та достатній рівень розвитку регіонів. Дія цього принципу проявляється через відповідність структури державних фінансових органів національно-державному і адміністративно-територіальному устрою країни. Кожна область, район і місто мають відповідний апарат фінансових органів. На рівні місцевого самоврядування відсутні спеціальні фінансові органи, проте їх функції виконує муніципалітет.

Особливого значення цей принцип набуває в багатонаціональних державах з федеральним устроєм.

3. Принцип єдності фінансової системи зумовлюється єдиною фінансовою політикою та єдиними цілями, що виконують всі фінансові органи. Управління всіма ланками фінансової системи базується на єдиних законодавчих і нормативних актах. Єдність фінансової системи полягає також у спільності основних джерел фінансових ресурсів, у взаємозв’язку їх руху та в перерозподілі ресурсів між регіонами, галузями з метою надання необхідної фінансової підтримки.

Принцип єдності фінансової системи знаходить своє втілення також в системі узгодження фінансових планів і прогнозів, що розробляються на всіх рівнях системи управління економікою.

4. Принцип функціонального призначення окремих елементів фінансової системи виражається в тому, що кожна фінансова ланка вирішує свої конкретні завдання. Маючи свій фінансовий апарат. Зокрема, організацію роботи щодо формування і використання коштів державного бюджету здійснює міністерство фінансів, державне казначейство, виконання завдань цільових фондів забезпечуєтся їх фінансовим апаратом.

Необхідність управління національним господарством зумовлює відповідну структуру фінансового апарату як на рівні найвищих, органів (міністерств, відомств, холдингів, асоціацій, концернів, об’єднань), так і на низовому рівні (фірмах,компаніях тощо). Крім того, в організації фінансового апарату мають місце особливості управління акціонерними, сумісними, змішаними, кооперативними, а також суспільними підприємствами і організаціями.

 

2.3.Напрями вдосконалення фінансової системи в України

Фінансова система постійно вдосконалюється. Головним завданням цього процесу є посилення її впливу на соціально-економічний розвиток країни, забезпечення неухильного зростання валового національного продукту та валового внутрішнього продукту, фінансових ресурсів, підвищення ефективності всіх галузей економіки. Суттєвим напрямом вдосконалення фінансової системи є підвищення ефективності державного управління фінансами шляхом підвищення ролі держави та широкого запровадження економічних методів управління, самостійності господарських суб’єктів, місцевих органів влади, забезпечення відповідного рівня соціального розвитку.

Крім того, програма розвитку фінансової системи передбачає реалізацію загальноекономічних заходів щодо підвищення рівня ефективності основних галузей економіки, зокрема вдосконалення виробничих відносин, соціальна переорієнтація економіки, структурні перетворення в економіці, прискорення науково- технічного прогресу, активізація зовнішньоекономічної діяльності, вирішення проблеми насичення споживчого ринку за рахунок внутрішнього виробництва. Суттєвими заходами фінансового впливу в цьому напрямі є раціоналізація інвестицій, зниження витрат на утримання апарату управління, посилення режиму економії на всіх рівнях господарювання, ліквідація збитковості, подальший розвиток ринкових відносин, нормативне регулювання фінансових взаємовідносин на всіх ланках фінансової системи.

Контрольні запитання

1. В чому полягає сутність категорії «фінансова система»?

2. Назвіть та охарактеризуйте частини фінансової системи.

3. Назвіть та охарактеризуйте функціональні сфери фінансової системи.

4. Назвіть та охарактеризуйте ланки фінансової системи.

5. Назвіть та охарактеризуйте принципи побудови фінансової системи.

6. Назвіть основні напрями вдосконалення фінансової системи.

Завдання для самостійного опрацювання

Питання, які студенти повинні опрацювати самостійно:

1. Фінансові системи розвинутих країн світу.

2. Органи управління фінансовою системою.

Завдання 1: Основні терміни та поняття

Коленому з положень, відзначених цифрами знайдіть відповідний термін, чи поняття, відзначені буквами:

A) фінансова система;

Б) ланки фінансової системи;

B) частини фінансової системи;

Г) сфери фінансової системи;

Д) принципи побудови фінансової системи;

1. Сукупність фінансових відносин, сукупність фондів фінансових ресурсів, сукупність фінансових установ, що здійснюють управління фінансами.

2. Поєднання централізму і демократизму; дотримання національних і регіональних інтересів; єдність; функціональне призначення окремих елементів.

3. Державні фінанси, фінанси підприємницьких суб’єктів та фінанси домогоподарств.

4. Податкова, бюджетна, зовнішньоекономічна, система фінансових планів прогнозів), система законодавчого забезпечення фінансового контролю.

5. Сукупність відносин, на основі яких формуються і використовуються відповідні фонди фінансових ресурсів, а також органів, що організовують ці відносини.

 

Тематика рефератів:

1. Фінансова система та організаційні основи її функціонування.

2. Організаційна будова фінансових систем розвинутих країн (на прикладі США,Великобританії,Японії,та ін.).

РОЗДІЛ 3

ФІНАНСОВА ПОЛІТИКА ТА ФІНАНСОВИЙ МЕХАНІЗМ

3.1.Значення фінансової політики та фінансового механізму в соціально-економічних процесах

Діяльність держави та підприємств щодо цілеспрямованого використання фінансів має назву фінансової політики. Фінансова політика є невід’ємною складовою економічної політики.

Фінансова політика як і економічна розробляється державою виходячи з вимог суспільних законів, економічних зв’язків, а також узгодженості явищ, процесів та виробничих відносин.

Виробничі відносини в суспільстві проявляються через окремі категорії. Фінанси, як економічна категорія, грунтуються на дії економічних законів (законі вартості, законі попиту та пропозиції, законі забезпечення потреб, законі відповідності виробничих відносин характеру та рівню розвитку продуктивних сил, закону економії часу тощо).

Фінансова політика реалізується на практиці через фінансовий механізм, який становить систему видів, форм та методів організації, планування, а також управління фінансами. За допомогою фінансового механізму здійснюється управління фінансовими відносинами щодо формування та використання цільових фондів фінансових ресурсів та грошових потоків з метою виконання державних програм економічного і соціального розвитку на різних рівнях господарювання та в різних сферах діяльності.

Фінансова політика розглядається вченими у широкому і вузькому розумінні У широкому розумінні вона відображає усі сторони функціонування фінансів і охоплює монетарну (грошово-кредитну) та фіскальну політики.

Монетарна політика являє собою комплекс дій та заходів у сфері грошового ринку. Її механізм базується на пропозиції грошей та їх вартості як фінансових ресурсів.

Фіскальна політика характеризує дії держави щодо централізації частини виробленого ВВП та її суспільного використання. Вона проявляється через упровадження різноманітних методів мобілізації державних доходів та розподілу цих коштів за окремими напрямами державних видатків. Саме фіскальна політика становить основу фінансової політики у її вузькому розумінні. Водночас ця політика ширша, оскільки включає також політику у сферах фондового і страхового ринків та міжнародних фінансів.

Фіскальну політику можна умовно поділити за двома напрямами - на податкову і бюджетну. Податкова політика характеризує діяльність держави у сфері оподаткування - установлення видів та співвідношення податків, визначення платників та підходів до них (уніфікований чи диференційований), установлення ставок оподаткування, надання податкових пільг тощо.

Вона відображає як потреби держави у коштах, так і вилив податків на діяльність підприємств і громадян. Бюджетна політика являє собою діяльність щодо формування бюджету держави, його збалансування, розподіл бюджетних коштів тощо. Залежно від структури бюджетних видатків ця політика може мати соціальне, економічне чи оборонне спрямування. Крім того, бюджетна політика визначає засади бюджетного устрою країни і побудови її бюджетної системи, а також організацію міжбюджетних відносин.

Фінансова політика у сферах фондового та страхового ринків характеризується діями держави щодо їх розвитку і регулювання, створення відповідних гарантій клієнтам страхових компаній та інституційних інвесторів. Оскільки вказані фінансові інституції є самостійними комерційними структурами, держава може впливати на них, як і на інших суб’єктів підприємницької діяльності тільки засобами регуляторної політики.

Фінансова політика у сфері міжнародних фінансів пов'язана з налагодженням взаємовідносин держави з міжнародними організаціями і фінансовими інституціями, членство в яких є добровільним. З одного боку, воно передбачає сплату членських внесків, а з іншого - можливості отримання фінансової допомоги. В основі фінансової політики у сфері міжнародних відносин лежить визначеність щодо участі держави в міжнародних організаціях та інституціях,а також встановлення засад співпраці з ними.

Важливою складовою фінансової політики є боргова політика держави, оскільки за її допомогою визначається співвідношення між податковими і позиковиими фінансами. Перші засновані на формуванні доходів бюджету за рахунок податків й обов’язкових платежів, а другі - на використанні в певних межах державних позик. Боргова політика визначає межі та умови державного запозичення, співвідношення між його формами, між кредиторами держави, а також порядок і механізм погашення державного боргу

Залежно від періоду, на який розраховано її виконання, фінансова політика поділяється на фінансову стратегію і фінансову тактику.

Фінансова стратегія — це політика, що розрахована на довготермінову перспективу щодо вирішення глобальних завдань соціально-економічного розвитку.

Фінансова тактика являє собою поточну політику, спрямовану на вирішення конкретних завдань відповідного періоду, що випливають із розробленої фінансової стратегії.

Фінансова політика реалізується за двома напрямами: регламентування фінансових відносин у суспільстві та здійснення поточної фінансової діяльності. Регламентування фінансових відносин характеризує стратегію фінансової політики, а поточна фінансова діяльність - її тактику.

Залежно від ступеня законодавчого чи адміністративного регламентування фінансових відносин, який характеризується тією часткою доходу, що розподіляєтся і споживається відповідно до чинних законів чи адміністративних рішень, розрізняють такі типи фінансової політики:

> жорстка регламентація;

> помірна регламентація;

> політика мінімальних обмежень.

Суть жорсткої регламентації полягає у тому, що переважна частина фінансових

відносин регулюється державою.

Така фінансова політика малоефективна, оскільки підриває стимули до продуктивної діяльності, адже результатами діяльності СПД - доходом. - розпоряджається в більшій мірі держава, ніж його власники - юридичні і фізичні особи. Така політика, як правило, передбачає досить високий рівень бюджетної централізації ВВП.

Помірна регламентація здійснюється у законодавчій формі охоплюючи обмежену частину фінансових відносин - взаємовідносини з державою, окремі елементи взаємовідносин на кредитному, фондовому, валютному та страховому ринках. Помірна регламентація призвана врівноважити інтереси держави і суспільства загалом та інтереси окремих юридичних і фізичних осіб, забезпечивши їм достатні стимули для продуктивної діяльності, при цьому дає змогу державі впливати на соціально-економічний розвиток суспільства.

Політика мінімальних обмежень спрямована на формування максимальної заінтересованості суб’єктів підприємницької діяльності та громадян в ефективному господарюванні. У даному разі в основному регламентуються лише зведені до мінімуму взаємовідносини з державою. Переважна частина фінансових відносин за таких умов регламентується на договірних засадах між окремими суб’єктами.

Залежно від завдань на розв’язання яких спрямована фінансова політика, вона поділяється на такі види:

> політика стабілізації;

> політика економічного зростання;

> політика стримування ділової активності.

Політика стабілізації спрямована на підтримання макроекономічної рівноваги на основі сталих обсягів виробництва при стабільності цін. Її реалізація ґрунтується на забезпеченні стабільних обсягів фінансових ресурсів при сталих пропорціях розподілу і перерозподілу отриманих доходів. Розрізняють два різновиди цієї політики, які досить суттєво відрізняються один від одного. Перший

- це політика стабілізації після економічного спаду, яка має стимулюючий хара­ктер, а другий - політика стабілізації в період економічного піднесення, яка має обмежувальні спрямування.

Політика економічного зростання спрямована на досягнення необхідного для країни рівня щорічного зростання обсягів ВВП з урахуванням її потенціалу. Вона націлена па розширення обсягу фінансових ресурсів та забезпечення їх доступності за рахунок цін, так умов залучення цих ресурсів. Реалізація фінансової політики економічного зростання здійснюється через зростання державних видатків, зниження рівня оподаткування та зниження відсоткових ставок за користування кредитом.

Політика стримування ділової активності використовується для регулюванні економічного циклу з метою запобігання кризи Надвиробництва чи недопущення виснаження економіки внаслідок надмірних темпів економічного зростання. Вона здійснюється такими самими способами, як і за політики економічного зростання, лише у зворотному напрямі - скорочення державних видатків,підвищення рівня оподаткування, встановлення високих відсоткових ставок за користування кредитами.

За характером реалізації фінансова політика поділяється на дискреційну та недискреційну. Дискреційна політика передбачає здійснення державою певних заходів, спрямованих на реалізацію фінансової стратегії і тактики. Конкретні заходи, стимулюючі чи стримуючі, застосовуються відповідно до ситуації, що складається на даний час в економіці та фінансах. Без здійснення цих заходів ситуація поліпшитися не може. Недискреційна політика полягає у використанні визначених фінансових інструментів - «вмонтованих стабілізаторів», які автоматично регулюють ситуацію в економіці.

Функції «вмонтованих стабілізаторів» виконують, насамперед, податки, а також соціальні державні виплати, різного роду субсидії. Водночас повної збалансованості за допомогою вмонтованих стабілізаторів досягти важко. Тому у фінансовій практиці використовуються одночасно і «вмонтовані стабілізатори», і засоби дискреційної політики.

Від фінансової політики і фінансового механізму, що є складовими економічної політики та економічного механізму, залежить нормальний перебіг процесу розширеного відтворення. Науково обгрунтована фінансова політика, чітко налагоджений синхронно працюючий фінансовий механізм сприяють соціально- економічному розвитку суспільства. Існує і зворотна тенденція: якщо фінансова політика не повною мірою враховує економічні закони чи дію законів, то економічний розвиток суспільства гальмується, накопичуються негативні явища, виникає соціальна напруга, що призводить до використання адміністративних, надмірно централізованих методів, ігнорування вимог об’єктивних економічних законів.

Проте, за часів колишнього Радянського Союзу використовувалися жорсткії надмірно централізовані директивні заходи. Використання окремих з них було зумовлене необхідністю подолання складної економічної ситуації. В окремих випадках жорсткі заходи, зокрема і фінансові, були зумовлені економічно не обгрунтованими підходами щодо управління економікою, адміністративними рішеннями, некомпетентним керівництвом економікою та фінансами. Як результат, відмічалося значне уповільнення темпів росту суспільного виробництва спостерігались диспропорції в економіці та фінансах, падіння життєвого рівня населення, дефіцити товарів та послуг, підвищення рівня соціальної напруги в суспільстві.

Історичний досвід переконливо свідчить, високі результати економічного зростання досягаються шляхом виваженої фінансової політики, механізму її реалізації, зорієнтовані на економічні інтереси людей, стимулювання їх активності з використанням максимальної сукупності товарно-грошових відносин, ініціативи та творчості кожного працівника, приносять високі результати.

Із набуттям незалежності України фінансова політика держави характеризувалася непослідовністю та суперечністю, із-за причин дестабілізації в пострадянському просторі, оскільки фінансові заходи вимушено наслідували ті, що проводились в інших країнах, зокрема, що пов’язано із залежністю економіки України від поставок російських енергоносіїв, єдиною валютою, спільними кордонами тощо. В цей час в економіці проводилася так звана «шокова терапія» з метою швидкого переходу до ринкової формації, зокрема лібералізація цін і ринків, відмова від плановості, зняття валютних обмежень та державної монополії на окремі види економічної діяльності, послаблення контролю за діяльністю підприємств.

Проте, з іншого боку, проводилися поспішні, непідготовлені заходи, які суспільство не сприймало як об’єктивно необхідні в Україні, зокрема некоректний переділ державної власності під час роздержавлення та приватизації, ігнорування інтересів підприємств як виробничої так. і невиробничої сфери, чисті зміни податкового та фінансового законодавства. Реформи в цей період проводились без розроблення обгрунтованої економічної стратегії, а тактичні заходи спрямовувались на вирішення надзвичайних ситуацій, викликаних кризовими явищами в економіці. В результаті зазначених причин, усунення негативних явищ в одному місці викликало їх виникнення в іншому. В цілому це призвело до суттєвого руйнування продуктивних сил, поглиблення структурних диспропорцій, затяжної економічної кризи та різкого падіння життєвого рівня переважної більшості населення.

Фінансова політика та фінансовий механізм призвані забезпечити достатній рівень соціального захисту населення, достатні умови для економічного розвитку країни та забезпечення конкурентноздатності вітчизняних товаровиробників ні лише на ринку сировини, але й на світовому ринку високотехнологічної продукції, що є першочерговим завданням в контексті необхідності інтеграції нашої її ржави до світових економічних систем та союзів.

3.2.Завдання та принципи фінансової політики

Сутністю фінансової політики держави є планомірна організація фінансів з урахуванням дії економічних законів та відповідно до завдань розвитку суспільства. Фінансова політика кожного етапу суспільного розвитку має свої характерні риси, вирішує різні завдання з урахуванням стану економіки, назрілих потреб матеріального і соціального життя суспільства та інших чинників.

Не зважаючи на різноманітність завдань, які вирішує в кожній конкретно взятій країні фінансова політика, для всіх країн властиві такі етапи розроблення та реалізації фінансової політики:

1) розроблення науково обґрунтованої концепції розвитку фінансів в країні на основі економічних законів, вивчення стану економіки, перспектив соціально-економічного розвитку суспільства;

2) формулювання стратегічних і тактичних заходів фінансової політики виходячи з стратегічних цілей та поточних завдань економічної політики;

3) практичне втілення намічених дій через фінансовий механізм, в тому числі і його коригування в разі потреби.

Завдання фінансової політики:

> забезпечення умов для формування максимально можливого об’єму фінансових ресурсів, враховуючи особливості конкретного етапу розвитку країни;

> раціональний розподіл та використання фінансових ресурсів між сферами суспільного виробництва, секторами національного господарства, фінансуванням певних завдань;

> формування відповідного фінансового механізму з метою виконання визначених напрямів економічного розвитку, його постійне вдосконалення.

Під час розроблення та виконання завдань фінансової політики важливе значення має дотримання наступних її принципів:

> дотримання інтересів всіх учасників суспільного виробництва, соціальних, національних і професійних груп в ході складання, затвердження та виконання бюджетів всіх рівнів, виходячи з реальної наявності фінансових ресурсів;

> забезпечення планомірної організації фінансових відносин;

> збалансованість доходів і витрат у всіх сферах і ланках фінансової системи;

> створення фінансових резервів в бюджетній системі та фінансових резервів в галузевих фінансових фондах;

> оптимальний розподіл фінансових ресурсів між державою та господарюючими суб’єктами.

3.3.Фінансовий механізм, його зміст та структура

Фінанси, як специфічна розподільна категорія приймають участь в розподілі та перерозподілі створеного національного продукту шляхом формування та використання фінансових ресурсів. Тому фінансовий механізм - складається із нидів, форм та методів здійснення фінансових відносин, пов’язаних з формуванням і використанням фінансових ресурсів.

Термін «механізм» має технічне походження і в економічному розумінні означає засіб, яким можна привести що-небудь в дію, спонукати певну діяльність. У цьому сенсі термін застосовується також в управлінні, де його суть пов’язана з дією суб’єкта управління на керований об’єкт, відповідно до завдань економічної та фінансової політики.

Фінанси органічно пов’язані зі всією економічною системою господарювання та її такими складовими, як планування, прогнозування економічне сти­мулювання, організація та управління. Крім того, фінанси взаємодіють також з аналогічними складовими соціального механізму, як більш загального поняття, що визначає динаміку системи суспільних відносин.

Фінансовий механізм, як і господарський в цілому, має внутрішню, властиву йому структуру, яка складається з підсистем, блоків та елементів.

Підсистема фінансового механізму - це найбільш істотна рушійна сила фінансового механізму (фінансове планування, фінансові важелі, фінансові стимули, організаційна структура і правовий режим фінансової системи, організація управління фінансовою системою).

Блок фінансового механізму - це сукупність однорідних взаємопов’язаних елементів, об’єднаних на основі загальної цільової спрямованості.

Елемент фінансового механізму - це проста господарська форма, через яку специфічним чином виявляються інтереси учасників суспільного виробництва.

На практиці, зазначені абстрактні категорії мають конкретне значення (бюджет, доходи, витрати, використання людьми економічних законів для виконання конкретних завдань). Тому складові фінансового механізму використовуються на практиці через методи управління процесами відтворення.

Метод - це засіб виконання функцій управління. Методами здійснення завдань фінансової політики через фінансовий механізм є ціна, прибуток, податки, доходи тощо.

Форми прояву фінансових відносин можуть конкретизуватися детальніше залежно від рівня управління економікою (національне господарство в цілому, сектор економіки, економічний регіон, галузь, підгалузь, господарюючий суб’єкт, адміністративно-територіальна одиниця). Тому застосовуються більш конкретні форми - важелі управління: зокрема, в доходах держави виділяється податок на додану вартість, акцизи, податок з доходів фізичних осіб, доходи від реалізації державного майна, рентні платежі тощо.

У витратах - витрати на економіку (з подальшою деталізацією), на соціально-культурні потреби (освіта, охорона здоров’я, соціальне страхування і забезпечення, наука, управління тощо.). Різноманітні конкретні форми та методи управління застосовуються на рівні первинної ланки - фірми, компанії, організації, установи з мстою регулювання різноманітних видів фінансових відносин.

Зокрема в господарському та фінансовому механізмах користуються фінансово-економічними нормативами і лімітами. Нормативи - це обґрунтовані розрахунками величини витрат або розподілу ресурсів. Ліміти - граничні розміри використання ресурсів, що засовуються в фінансовому плануванні. З їх допомогою забезпечується оптимальне поєднання в розподільних відносинах загальнодержавних, колективних і особистих інтересів, збалансованість потреб держави, регіонів, галузевих та відомчих органів управління, господарських одиниць в ресурсах для реалізації завдань перспективних і поточних планів економічного і соціального розвитку.

Крім того, фінансовий механізм держави в цілому поділяється на фінансові механізми:

> підприємств;

> організацій;

> установ;

> страховий механізм;

> бюджетний механізм тощо.

Також в кожному із фінансових механізмів можна відокремити такі ланки: І

> фінансове планування;

> фінансові норми;

> фінансові санкції;

> стимули;

> ліміти тощо.

Фінансовий механізм має дві складові:

> фінансове забезпечення;

> фінансове регулювання.

Фінансове забезпечення реалізується на основі відповідної системи фінансування, яке може здійснюватись у трьох формах: самофінансування, кредитування, зовнішнє фінансування. Різні форми фінансового забезпечення використовуються на практиці одночасно через установлення оптимального для даного етапу розвитку суспільства співвідношення між ними.

Самофінансування являє собою забезпечення потреб простого і розширеного відтворення виробництва за рахунок власних коштів юридичних і фізичних осіб. Це вихідна форма фінансового забезпечення. Без наявності певних власних коштів розпочати будь-яку діяльність неможливо. Але самофінансування зовсім не означає використання лише власних фінансових засобів, оскільки дуже тісно пов'язане з використанням кредитів.

Кредитування як форма фінансового забезпечення полягає у тимчасовому ми користанні позичених ресурсів. Якщо самофінансування є вихідною формою фінансового забезпечення, то кредитування, особливо в умовах ринкової економіки, є головною, провідною формою. Воно ґрунтується на принципах поворотності, терміновості, платності й матеріального забезпечення кредитів. Кредитування — надзвичайно дійова форма фінансового забезпечення, оскільки через механізм кредитування досягається значна економія суспільного капіталу за рахунок використання одних і тих самих ресурсів різними суб’єктами підприємницької діяльності, а установлені принципи кредитування дають можливість ефективно здійснювати господарську діяльність.

Однією із форм фінансового забезпечення є зовнішнє фінансування. Воно полягає у виділенні коштів певним суб’єктам на безповоротній і безоплатній основі. Це може бути державне фінансування з бюджету чи державних фондів цільового призначення, надходження коштів від громадських та доброчинних фондів і організацій даної країни та з-за кордону, гранти від міжнародних організа­цій тощо і виступає в загальному як бюджетне асигнування.

Фінансове регулювання полягає у регламентуванні розподільних відносин у суспільстві і на окремих підприємствах. Оскільки фінанси являють собою роз­подільні й перерозподільні відносини, то фінансові методи регулювання, по суті, є методами розподілу.

Економічна теорія методи розподілу доходів поділяє на сальдовий і нормативний.

Сальдовий метод передбачає виділення підсумкового (сальдового) елемента в розподілі доходу. Як правило, саме цей елемент несе в собі основне стимулююче навантаження. Так, прибуток підприємств є різницею між валовими доходами і валовими витратами. Це стимулює зростанню доходів і зниженню витрат. Проміжні елементи розподілу за сальдовим методом визначаються на основі окремих розрахунків. Ці розрахунки можуть мати нормативний характер, але нормативи встановлюються не до об’єкта розподілу (виручки, доходу, прибут­ку), а до інших показників.

Нормативний метод розподілу полягає в тому, що всі елементи розподілу визначаються за нормативами, які встановлюються стосовно об’єкта розподі­лу. Нормативним є розподіл прибутку при його оподаткуванні. Ставка подат­ку на прибуток поділяє його на дві частини: перша вноситься до бюджету держави, друга становить чистий прибуток, яким підприємство розпоряджа­ємося самостійно.

В складі фінансового механізму створюють набір фінансових інструментів, за допомогою яких впливають на різні сторони суспільного розвитку. Це подат­ки, внески, відрахування, субсидії та дотації.

Фінансовий механізм реалізується через його організаційні структури:

> правове регламентування (розроблення та прийняття законодавчих актів з фінансів);

> планування (розроблення фінансових планів, на основі яких проводиться оперативне у правління);

> організація (проводиться Мінфіном та Центробанком);

> контроль (перевірка законності фінансових операцій).

Характерною особливістю фінансового механізму є його динамічність, по­стійне вдосконалення, тісна взаємодія з ланками господарського механізму. При цьому складові фінансового механізму функціонують в тісному взаємозв’язку. В результаті цього, елемент будь-якого з механізмів - ціпового, фінансового, кре­дитного - що недостатньо спрацьовує може блокувати роботу інших елементів, ланок і господарського механізму загалом. Тому дію складових фінансового ме­ханізму слід розглядати у взаємозв’язку з іншими економічними механізмами з врахуванням їх взаємодії та поєднанням інтересів суспільства, господарських суб’єктів та окремих працівників.

Фінансова політика, що розробляється на основі об’єктивних закономі­рностей суспільного розвитку, передбачає засоби для її реалізації, тобто створення, вдосконалення або відміну окремих складових фінансового ме­ханізму, у тому числі і його важелів. Суспільство, враховуючи реальні су­перечності економіки, економічних інтересів, створює конкретні фінансові форми, що використовуються в ході управління фінансово-економічною си­стемою.

Ринкові умови господарювання в Україні в своєму арсеналі мають окремі категорії, що притаманні ринковій економіці, зокрема акціонування, цінні папе­ри, дивіденди, вільні ціни, ліцензії, валютні ресурси, окремі види податків (акци­зи, податок на додану вартість, земельний податок, податок на майно, митні збо­ри, платежі за використання надр, тощо).

Не дивлячись на те, що фінансовий механізм в нашій країні сформований, проте він потребує певного вдосконалення. Вдосконалення фінансового механізму на сучасному етапі розвитку економіки слід здійснювати шляхом підвищен­ня ролі ринкових важелів регулювання, підвищення економічної зацікавленості підприємств у результатах господарювання. Через раціональне використання грошових доходів, накопичень і фондів фінансовий механізм впливає на резуль­тати господарювання.

Контрольні запитання

1. Фінансова політика, її складові та види.

2. Сутність, завдання та принципи фінансової політики

3. Склад і структура фінансового механізму.

4. Напрямки вдосконалення фінансовою механізму.

Завдання для самостійного опрацювання

Питання, які студенти повинні опрацювати самостійно:

1. Історія формування фінансової системи в Україні.

2. Фінансовий, механізм та фінансова система країн Євросоюзу.

3. Фінансовий механізм та фінансова система за моделі адміністративної економіки.

Завдання 1: Порівняти фінансові механізми та фінансові системи за моделей ринкової та адміністративної економіки.

Завдання 2: Основні терміни та поняття

Кожному з положень, відзначених цифрами знайдіть відповідний термін, чи поняття:

A) бюджетна політика;

Б) фінансова політика;

B) фінансовий механізм;

Г) типи фінансової політики залежно від ступеня регламентування фінан­сових відносин.

Д) Типи фінансової політики залежно від завдань, на розв ’язання яких вона спрямована.

1. Діяльність щодо формування бюджету держави, його збалансування та розподілу бюджетних коштів.

2. Жорстка регламентація, помірна регламентація та політика мінімальних обмежень

3. Діяльність держави та підприємств щодо цілеспрямованого використан­ня фінансів.

4. Політика стабілізації, політика економічного зростання та політика стри­мування ділової активності.

5. Види, форми та методи здійснення фінансових відносин, пов’язаних з формуванням і використанням фондів фінансових ресурсів

Завдання 3: Правильно/ неправильно.

Визначте, правильні чи неправильні такі твердження:

1. Фінансовий механізм складається з сфер та ланок.

2. Фінансова політика включає в себе економічну політики.

3. Податкова політика - це монетарна та фіскальна політику.

4. Фінансову політику розробляють Мінфін і НБУ.

5. Ланки фінансового механізму - Мінфін, НБУ, ДПА. Контрольно- ревізійна служба.

6. Складові фінансового механізму - фінансові механізми підприємств, організацій, установ, страховий, бюджетний та інші механізми.

7. Фінансовий механізм нашої країни відповідає фінансовим механізмам країн Євросоюзу.

8. Монетарна і фіскальна політика - синоніми.

9. Боргова та зовнішньоекономічна політика - складові монетарної політи­ки.

 

Тематика рефератів:

1. Фінансова політика США (Країн Євросоюзу, Японії, та ін.).

2. Фінансова політика, як економічна категорія.

3. Фінансові механізми зарубіжних країн (США, Країн Євросоюзу, Япо­нії,.).

 

РОЗДІЛ 4

ФІНАНСОВЕ ПЛАНУВАННЯ ТА ПРОГНОЗУВАННЯ

4.1. Фінансове планування і прогнозування як економічні категорії

Фінансове планування - є підсистемою фінансового механізму. Воно здійснюється в грошовій формі та обумовлене відносною самостійністю руху грошових коштів по відношенню до матеріальних елементів виробництва, а також активного т ю розподілу фінансових ресурсів на процеси суспільного відтворення.

Об’єктом фінансового планування є формування та розподіл доходів і на­копичень, створення і використання централізованих і децентралізованих фондів і рошових коштів.

Метою фінансового планування є визначення можливостей та варіантів фо­рмування, розподілу та перерозподілу фінансових ресурсів і, на цій основі, фор­мування і використання централізованих і децентралізованних фондів грошових коштів з метою досягнення пропорційності і збалансованості в розвитку госио- шрських суб’єктів.

Основними завданнями фінансового планування є:

> визначення джерел формування фінансових ресурсів та їх розміру;

> встановлення оптимальних пропорцій розподілу фінансових ресурсів між централізованими і децентралізованнимі фондами, галузями економіки та критеріями;

> визначення конкретних напрямгв використання фінансових ресурсів на юсиодарські потреби та на формування резервів.

Фінансове планування є важливою функцією управління економікою і її ні і псами. Воно здійснюється органами державної влади та управління, а також всіма державними органами, установами та службами.

За ринкових умов господарювання фінансове планування, в зв’язку з неви­кінченістю впливу багатьох чинників на результати господарювання здійснюється значною мірою як прогнозування.

Прогноз - цс ймовірний варіант стану якогось явища в майбутньому, розро­блений на основі спеціального дослідження. Прогнозування - це розроблення прогнозу перспективи розвитку якого-небудь явища, об’єїсту, процесу. Прогно­зування фінансових явищ та процесів - це визначення можливих варіантів вдос­коналення фінансових відносин. Об'єктом фінансового прогнозування є фінан­сові ресурси, їх створення, розподіл та перерозподіл.

План - це система взаємозв’язаних, спрямованих на досягнення єдиної мети завдань, що визначають порядок, терміни і послідовність здійснення дій або за­ходів. Планування - це процес, що охоплює розроблення планів, організацію та контроль за їх виконанням. За ринкових умов господарювання часто використо­вується індикативне, тобто рекомендаційне планування, яке виконує інформа- ційно-координуючу роль і непрямо впливає на суб’єктів фінансової діяльності через економічні регулятори.

В системі економічного прогнозування важливу роль виконує фінансове планування. В ході розроблення фінансових планів перевіряється ступінь ви­конання поставлених завдань, виявляються резерви збільшення фінансових ресурсів за рахунок більш ефективного використання виробничих потужнос­тей, виявляються можливості зменшення витрат та скорочення непродуктив­них втрат. Розглядаються також шляхи зменшення потреби в фінансових ре­сурсах з врахуванням залучення до виробництва наявних матеріальних ре­сурсів, прискорення оборотності оборотних засобів, зниження кошторисної вартості будівництва, скорочення витрат на утримання апарату управління тощо. Таким чином, фінансове планування, з одного боку є важелем управ­ління фінансовими ресурсами, а з іншого - методом впливу на виробничі процеси.

В основі фінансового планування закладені такі економічні принципи:

> поєднання централізованого і децентралізованного підходів;

> єдність;

> безперервність.

Принцип поєднання централізованого і децентралізованого підходів пе­редбачає органічне поєднання централізованого фінансового планування з мак­симальним залученням широких мас працюючих до складання фінансових планів. Централізоване фінансове планування дає можливість державі здійсню- нати єдину фінансову політику, цілеспрямовано керувати розподілом і пере­розподілом фінансових ресурсів в масштабі держави. Децентралізація фінансо­вого планування сприяє розвитку творчої активності виробничих одиниць і ор­ганів управління, залучення їх до процесу складання фінансових та виробничих планів, до виявлення резервів підвищення ефективності виробництва.

В зв’язку цим, слід зазначити, що важливого значення набуває перехід чо економічних методів управління фінансами регіонів на основі довготри­валих нормативів, що встановлюють залежність бюджетів місцевих органів клади від результатів діяльності суб’єктів господарювання, розташованих на і території. Крім того, необхідне послідовне зміцнення загальнодержавних фінансів, підвищення стійкості дохідної частини державного бюджету, його ииливу на розвиток соціально-економічних відносин та розвиток регіонів.

Принцип єдності відображається через тісний взаємозв’язок фінансового планування з економічним і соціальним плануванням. У основі фінансових пла­нів лежать показники планів і прогнозів економічного і соціального розвитку. В той же час, в ході фінансового планування уточнюються встановлені параметри розвитку об’єкта, перевіряється взаємоув’язка окремих елементів і розділів пла­ну економічного :і соціального розвитку. Єдність фінансового планування перед­бачає тісний взаємозв’язок всіх видів фінансових планів. Показники фінансових планів вищестоящих організацій ґрунтуються па показниках проектів та планів підвідомчих суб’єктів. Фінансові плани, що складаються на державному рівні (державний бюджег) гіевною мірою базуються на показниках фінансових планів підприємств та організацій.

Принцип безперервності планування передбачає тісну ув’язку перспекти- шіих і річних (поточних) фінансових планів, що досягається шляхом продов­ження терміну дії перспективних планів і уточнення завдань в річних планах, безперервність фінансового планування дає змогу ліквідовувати розрив між поточними і перспективними планами, краще орієнтувати господарські зв’язки, визначаючи реальні перспективи їх розвитку.

При фінансовому плануванні використовуються такі ж методи, як і при бю­джетному плануванні,, тобто методи коефіцієнтів, балансовий, нормативний та предметно-цільовий.

В ході фінансового планування історично сформувалися наступні його ор­ганізаційні принципи: відомчий, галузевий, територіальний і наочно-цільовий.

Відомчий і галузевий принципи були характерні для періоду централізова­ного управління економікою з її жорсткими, командними методами.

В умовах ринкової економіки більш поширеними є територіальний і наоч­но-цільовий принципи. Застосування територіального фінансового планування дає змогу визначити розміри фінансових ресурсів окремих адміністративно- територіальних одиниць, сприяє залежності об’єму ресурсів від результатів гос­подарської діяльності та в разі нестачі ресурсів можливості їх перерозподілу че­рез централізовані фонди з метою забезпечення нормального функціонування підприємств, організацій та установ регіону.

Предметно-цільовий принцип фінансового планування передбачає цільове використання фінансових ресурсів з метою виконання економічних, соціальних, екологічних, культурних та інших програм.

4.2. Етапи фінансового планування

Існують визначені та загальноприйняті етапи фінансового планування. Етапи фі­нансовою планування - це певні частини роботи зі складання фінансових планів та прогнозів, результатом виконання яких є розроблення фінансового плану (рис. 4.1.).

Зокрема, на першому етапі планування проводиться економічний аналіз ви­конання фінансових показників за звітний період. Аналіз фінансових показників проводиться шляхом порівняння планових надходжень і витрат з фактичними, що в поєднанні з вивченням виробничих показників дає змогу розкрити причини недостатньої акумуляції ресурсів, визначити ступінь ефективності їх викорис­тання та виявляти внутрішні резерви.

Рис. 4.1. Основні етапи фінансового планування

 

На другому етапі проводяться розрахунки розмірів доходів і витрат на плановий період за їх видами та групами, які базуються на основі показників вироб­ничих планів та програм соціально-економічного розвитку.

На третьому етапі окремі статті фінансових планів ув’язуються в єдине ціле мі збалансовуються планові доходи та ви грати. Якщо під час цього етапу вияв­ляється, що передбачені заходи і планові завдання не в повній мірі забезпечу­ються власними фінансовими ресурсами, здійснюється пошук додаткових дже­рел, визначається потреба в кредитних ресурсах та в окремих випадках передбачається скорочення розмірів окремих витрат.

4.3.Фінансові плани та їх види

Фінансове планування - це складання планів формування і використання доходів та накопичень на рівні господарюючих суб’єктів, галузей, систем, регіо­нів і держави в цілому. Фінансові плани свідчать про забезпеченість національ­ного господарства фінансовими ресурсами.

Проте, план, сам по собі, тобто не доповнений відповідним механізмом реалізації, не може бути дієвим інструментом управління. Механізм реалізації пла­ну передбачає використання організаційних форм управління, системи економі­чних важелів та стимулів, способів організації обороту фінансових ресурсів то­що.

Система фінансових планів включає різні види планів, які різняться об’ємом планованих надходжень і витрат фінансових ресурсів. За цією ознакою розрізняють первинні та зведені фінансові плани.

До первинних відносяться фінансові плани господарюючих суб’єктів (зок­рема бізнес-плани); кошториси державних установ і організацій, витрати яких повністю, або переважним чином, фінансуються за рахунок бюджетних коштів.

Зведені фінансові плани включають загальнодержавні, галузеві, територіа­льні. Загальнодержавними є: зведений фінансовий план держави та Державний бюджет України.

Система галузевих (відомчих) фінансових планів включає: плани доходів і витрат міністерств (відомств), галузей економіки, фінансові плани громадських організацій.

До територіальних фінансових планів відносяться: зведені фінансові плани регіонів, місцеві бюджети, плани громадських організацій відповідної території.

Різні види фінансових планів пов’язані між собою: зокрема, галузеві об’єднують плани підвідомчих організацій; територіальні, як правило, є части­ною загальнодержавних або галузевих.

Залежно від періоду виконання завдань, які ставить перед суспільством, громадою, чи підприємством (установою) фінансове планування, плани поділя­ються па річні, середньострокові (трьох-, п’ятирічні) і перспективні. Слід зазна­чити, що нині в Україні найбільш поширеним є річне фінансове планування. Цс зумовлене, насамперед, тим, що в зв’язку з розбалансованістю економіки, полі­тичною та фінансовою кризою, п’ятирічне та перспективне планування нині сут­тєво обмежене. Виходячи з призначення па п’ять років повинні розроблятися зведений фінансовий план держави а на трирічний період - показники основних напрямів бюджетної політики.

В умовах ринку значення фінансового планування значно підвищується за рахунок того, що кожен господарюючий суб’єкт повинен визначити для себе ос­новні напрями розвитку на найближче майбутнє. Тому важливою передумовою майбутнього вітчизняного економічного підйому є саме активізація застосуван­ня різних видів виробничих та фінансових планів.

 

Контрольні запитання

1. Що таке фінансове планування?

2. Що таке фінансове прогнозування?

3. Порівняйте план і прогноз.

4. Назвіть та охарактеризуйте економічні принципи фінансового планування.

5. Назвіть основні методи фінансового планування.

6. Назвіть та охарактеризуйте організаційні принципи фінансового планування.

7. Назвіть та охарактеризуйте етапи фінансового планування.

8. Назвіть та охарактеризуйте окремі види фінансових планів.

Завдання для самостійного опрацювання

Питання, які студенти повинні опрацювати самостійно:

1. Бізнес-плани та їх призначення.

2.Фінансове планування за кордоном (в США, країнах Євросоюзу, Японії, Китаї, Російській Федерації, тощо).

Тематика рефератів:

1.Фінансове планування в СРСР.

2. Фінансове планування в США.

3. Фінансове планування в Фінляндії.

4. Фінансове планування в Німеччині.

5. Фінансове планування в Китаї,

6.Фінансове планування в Республіці Білорусь.

 

РОЗДІЛ 5 УПРАВЛІННЯ ФІНАНСАМИ

5.1. Управління фінансами як економічна категорія

Управління фінансами - це вплив на фінансові та суміжні соціально- економічні системи з метою їх вдосконалення та розвитку. Під час управління фінансами використовуються прийоми та методи цілеспрямованого впливу на об’єкт управління з метою досягнення необхідного результату.

У фінансовій системі управління здійснюється через фінансовий механізм за допомогою його методів, важелів, стимулів і санкцій. Як свідома, цілеспрямо­вана діяльність людей управління фінансами засноване на об’єктивних законо­мірностях та економічних законах. Спираючись на знання законів та розробляю­чи форми і методи їх використання, суспільство через державні, господарські і суспільні органи свідомо керує формами виробничих та фінансових відносин.

В основі управління фінансами лежать наступні принципи: демократизм в управлінні; політичний підхід до фінансових питань; оптимальне поєднання еко­номічних і адміністративних методів в управлінні; науковість управління; узго­дженість централізованого, галузевого і територіального управління; відповіда­льність в управлінні; спадкоємність господарських рішень.

Слід розрізняти два аспекти управління фінансами: по-перше, держава ви­користовує фінанси, їх форми як. інструменти, важелі управління економікою і соціальною сферою, впливає через них на весь процес суспільного виробництва; по-друге, самі фінанси є об’єктом управління (форми фінансових відносин, фон­ди грошових коштів, фінансовий апарат тощо). В управлінні фінансами викори­стовують науковий підхід який передбачає, що при прийнятті управлінських рі­шень враховуються, крім вимог економічних законів, результати економічного аналізу, застосовується раціональне поєднання економічних і адміністративних методів управління. Наукове управління фінансами припускає своєчасне подо­лання негативних явищ шляхом запровадження нових фінансових методів і ва­желів або відміни старих. При цьому використовується достовірна та своєчасна

економічна інформація, науково обгрунтовані показники, висока якість перспективного і поточного фінансового планування.

Управління фінансами як наука проявляється через об’єкт і суб’єкт управління об’ектом управління є централізовані й децентралізовані фонди фінансових ресурсів, що створюються і використовуються в усіх ланках державних фінансів.

Суб’єкт управління -- це фінансовий апарат, що зосереджується у фінансових службах міністерств, відомств, об’єднань, підприємств і організацій, апараті Міністерства фінансів України, місцевих фінансових органах, Державній податковій адміністрації України, Державному казначействі України, Державній контрольно-ревізійній службі України, інших фінансових інститутах.

В управлінні фінансами розрізняють наступні взаємозв’язані елементи: ін­формацію, планування, організацію, регулювання, контроль.

Фінансова інформація має велике значення для ухвалення рішень з метою як науково обґрунтованого планування, так і оперативного керівництва всіма фінансовими процесами. Достовірність і своєчасність інформації сприяє аналізу ходу подій, встановлення тенденції щодо кінцевих результатів. Фінансова інфо­рмація, що використовується під час управління фінансами має форму бухгалтерської, статистичної та оперативної звітності, що подається від однієї до іншої ланок фінансової системи.

Планування займає центральне місце в управлінні фінансами, призване забезпечувати збалансованість матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, взаємозв’язок виробничих і фінансових показників, ув’язку доходів і витрат, фінансових планів всіх рівнів національного господарства.

Організація - передбачає злагодженість, чіткість всіх ланок управління, вироку результативність фінансового апарату, відповідальність і дисциплінованість служби фінансового менеджменту.

Фінансове регулювання - це маневрування фінансовими ресурсами з метою виконання запланованих завдань і спрямоване на попередження і ліквідацію негативних відхилень від наміченого результату, забезпечення пропорцій та син­хронності в певній діяльності за рахунок резервних фондів, невикористаних аси­гнувань тощо. Контроль за виконанням фінансових планів здійснюється як на стадії планування, так і на стадії оперативного управління як в процесі форму­вання так і використання фінансових фондів.

5.2. Управління державними фінансами

Фінансова наука розділяє дві економічні категорії - управління фінансами господарюючих суб’єктів та управління державними фінансами.

Управління державними фінансами — це сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу держави на формування і використання централізованих і децентралізованих фондів фінансових ресурсів, що знаходяться в розпорядженні державних органів управління.

Виділяють стратегічне та оперативне управління державними фінансами. Стратегічне управління фінансами покладене Конституцією України на найвищі органи державної влади і управління: Верховну Раду України, Адміністрацію Президента, Уряд, Міністерство фінансів, Державне Казначейство, Державну податкову адміністрацію.

До компетенції Верховної Ради України в процесі управління державними фінансами відносять прийняття Законів України та Постанов Верховної Ради України стосовно фінансових питань та проблем. Верховна Рада України розглядає та затверджує законодавчі акти стосовно:

> оподаткування;

> державного бюджету;

> освіти, охорони здоров’я та соціального забезпечення;

> забезпечення оборони і безпеки країни;

> організації діяльності державних органів влади та органів місцевого самоврядування;

> охорони навколишнього середовища;

> форм власності та майнових прав.

Робочими органами Верховної Ради України є постійно діючі комітети питань економіки, фінансів, бюджету, галузеві комітети, що працюють па по-

стійній основі, а також тимчасові комісії, створені з метою проведення депутатських розслідувань та вирішення певних проблем. У комітетах, комісіях та фракціях

опрацьовуються проекти законів до внесення їх на голосування на засідан­ні Верховної Ради України.

Компетенція Уряду України в управлінні фінансами визначається його статусом як органу виконавчої влади і включає:

> розроблення основних напрямів соціально-економічної політики, стратегічних і тактичних заходів з метою її здійснення;

> розроблення державних соціально-економічних і науково-технічних програм;

> розроблення і виконання державного бюджету;

> виконання заходів щодо зміцнення фінансової системи країни, забезпечення контролю за дотриманням вимог фінансово-економічного законодавства;

> управління державною власністю;

> вирішення питань розвитку регіонів;

> реалізації зовнішньоекономічної політики, співпраці з іншими державами і взаємодії з міжнародними фінансовими організаціями;

>інші повноваження, визначені Конституцією України.

Президент України видає укази і розпорядження щодо стратегічного розвитку країни, підписує законодавчі акти, вносить зміни і доповнення в раніше видані Укази Президента або відміняє їх.

Загалом, державними фінансами керують Міністерство фінансів, Державне Казначейство України, ДПА України та інші фінансові органи. Проте, в системі управління державними фінансами особливу роль виконують Міністерство фі­ни псів та Державне Казначейство.

Міністерство фінансів України є головним фінансовим органом виконавчої влади, яке здійснює управління державними фінансами, забезпечуючи розроб­лення та реалізацію основних напрямів державної фінансової, бюджетної та податкової політики, складання і виконання державного бюджету, вдосконалення

методів фінансового і бюджетного планування та фінансування бюджетних ви­трат, розроблення і вдосконалення фінансових взаємовідносин держави з під­приємствами, установами і організаціями усіх форм власності, системи контро­лю за використанням бюджетних коштів.

Мінфін узагальнює практику дотримання фінансового законодавства, роз­робляє пропозиції щодо його вдосконалення та виносить їх па розгляд Президе­нта України, Кабінету Міністрів України. Міністерство фінансів у своїй діяльно­сті керується Конституцією України, законами України, Указами Президента України, Постановами Кабінету Міністрів України, а також Положенням про Міністерство фінансів України.

Місцеві фінансові органи включають Міністерство фінансів Автономної Ре­спубліки Крим, обласні, міські фінансові управління, районні та міські фінансові відділи. У своїй діяльності вони керуються законами України, постановами Вер­ховної Ради України, рішеннями відповідних рад, наказами та інструкціями Мі­ністерства фінансів України. Місцеві фінансові органи забезпечують втілення в життя державної фінансової політики, аналізують показники розвитку економіки відповідного регіону, вживають заходів щодо оздоровлення фінансового стану галузей місцевого господарства і збільшення доходів бюджету.

Основним завданням Державного Казначейства України є організація вико­нання державного бюджету та проведення контролю за його виконанням, управ­ління коштами державного бюджету та державних цільових фондів, ведення об­ліку виконання держбюджету, складання звітності про стан його виконання,; управління державним внутрішнім боргом тощо.

5.3. Фінансовий менеджмент господарюючих суб'єктів

Фінансова робота господарюючих суб’єктів здійснюється фінансовими від­ділами та управліннями. Завдання цих самостійних структурних підрозділів невеликих підприємствах можуть виконувати відділи збуту або бухгалтерії.

Фінансові відділи та управління проводять роботу, яку прийнято називати фінансовим менеджментом. Фінансовий менеджмент - це управління грошовими Потоками окремо взятого суб'єкта підприємницької діяльності з метою мініміза­ції ризиків та максимізації прибутку від виробництва та продажу товарів, виконання робіт, надання послуг, від користування майном.

Об’єктами фінансового менеджменту на низових ланках є: нерухоме і рухоме майно, майнові права, роботи та послуги, інформація, результати інтелектуальна власність, нематеріальні активи.

Фінансовий менеджмент ґрунтується на мотивації - діяльності щодо виконання завдань, які визначають потреби та відповідну поведінку людей або підприємств

Мотивація виявляється в процесах стимулювання ділової активності, продуктивності і якості праці.

Фінансові служби господарюючих суб’єктів проводять оперативне фінансове планування, маневрування фінансовими ресурсами, використовуючи нові фо­рми кредитних та розрахункових операцій (акції, векселі, факторинг тощо).

У господарських товариствах управління фінансами координують разом з іншими функціями найвищі органи - загальні збори учасників товариств, в акціонерних товариствах - загальні збори акціонерів. При цьому до правління відло­відного товариства включають посадових осіб відповідальних за фінансове управління.

Структура фінансового відділу чи управління, зазвичай, дає змогу виконувати прогнозну аналітичну, розрахункову, претензійну, оперативно-фінансову роботу. Типова структура фінансової служби підприємства відділу включає:

-планово-екоиомічний відділ, що містить групи працівників, які займаються фінансово

-кредитним та оперативним плануванням, контролем, та економічним аналізом, банківськими та касовими операціями; розрахунковими операціями з покупями, з постачальниками та замовниками тощо.

На крупних підприємствах фінансову діяльність може очолювати заступник директора з фінансово-економічних питань, фінансовий директор, віцепрезидент або фінансовий менеджер. Цим посадовим особам можуть бути підпорядкованіі інші економічні служби.

В державних установах, де немає фінансових відділів та управлінь, фінансове прогнозування і розрахунок фінансових нормативів покладається на еконо­мічну службу, а оперативна фінансова робота - на бухгалтерію.

Найважливішими завданнями фінансових служб господарюючих суб'єктів є:

> пошук шляхів збільшення доходу і підвищення рентабельності;

> фінансове забезпечення виконання поточних господарських завдань;

> інвестиційні завдання;

> виконання фінансових зобов'язань перед бюджетами, державними ці­льовими фондами, банками, постачальниками та підрядчиками;

> організація розрахунків;

> ефективне використанню виробничих запасів та капітальних активів;

> контроль за правильним використанням фінансових ресурсів, забезпе­чення збереження і прискореної оборотності ресурсів.

Контрольні запитання

1. Що таке управління фінансами?

2. В чому різниця між управлінням державними фінансами та фінансовим менеджментом на підприємствах?

3. Загальні принципи управління фінансами.

4. Назвіть об’єкт та суб’єкт управління фінансами.

5. Охарактеризуйте роль Міністерства фінансів України та місцевих фінансових органів в управлінні фінансами.

6. Які завдання Державного Казначейства. України в процесі управлінні державними фінансами?

7. Назвіть об’єкт та суб’єкт фінансового меннеджменту.

8. Назвіть найважливіші завдання для служб фінансового менеджменту на підприємствах.

 

Завдання для самостійного опрацювання

Питання, які студенти повинні опрацювати самостійно:

І. Завдання та призначення місцевих фінансових органів.

2. Управління фінансами місцевих органів влади.

3. Організаційна структура Міністерства фінансів.

4. Організаційна структура НБУ.

5. Організаційна структура Державного казначейства України.

6. Структура фінансових органів зарубіжних країн.

Завдання 1: Основні терміни та поняття

Кожному з положень, відзначених цифрами знайдіть відповідний термін,чи поняття:

A) управління державними фінансами;

Б) об'єкт управління державними фінансами ;

B) суб ’єкт управління, державними фінансами;

Г) інструменти впливу на фінансовий ринок;

Д) Мінфін.

1. Головний центральний фінансовий орган виконавчої влади.

2. Податки, дотації, різні виплати.

3. Централізовані і децентралізовані фонди фінансових ресурсів.

4. сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу держави на формування

і використання централізованих і децентралізованих фондів фінансових ресурсів, що знаходяться в розпорядженні державних органів управління.

5. фінансовий апарат фінансових інституцій.

Завдання 2: Правильно/ неправильно.

Визначте, правильні(П) чи неправильні(Н) такі твердження:

1. Управління фінансами здійснюється через фінансовий механізм.

2. Управління державними фінансами базується на таких основних принципах, як планомірність, системність, цілеспрямованість, стратегічна спрямованість.

3. Суб’єкт управління - це фінансовий апарат, що зосереджується у фінансових

службах міністерств, відомств, об’єднань, підприємств і організацій, апараті Міністерства фінансів України, місцевих фінансових органах, Державній податковій адміністрації України, Державному казначействі України, Державній контрольно-ревізійній службі України, інших фінансових інститутах.

4. Не є об’єктами управління фінансами управлінні фінансами фінансове планування й прогнозування.

5. Облік і контроль як елементи управління здійснюються в процесі про­гнозування, регулювання і стимулювання.

6. Міністерство фінансів України забезпечує розроблення та реалізацію основних напрямів державної фінансової та бюджетної політики, проведення податкової політики, складання і виконання державного бюджету, вдосконален­ня методів фінансового і бюджетного планування та фінансування бюджетних витрат, розробку та вдосконалення фінансових взаємовідносин держави з під­приємствами, установами і організаціями усіх форм власності, системи контро­лю за витрачанням бюджетних коштів.

7. Міністерство фінансів у своїй діяльності керується тільки наказами міні­стра та Президента.

8. Місцеві фінансові органи включають Міністерство фінансів Автономної Ре­спубліки Крим, обласні, міські фінансові управління, районні фінансові відділи.

9. Основні завдання Державного Казначейства України. - організація вико­нання державного бюджету і здійснення контролю за цим, управління коштами державного бюджету та державних позабюджетних фондів, ведення обліку ви­конання держбюджету, складання звітності про стан його виконання, управління державним внутрішнім боргом, тощо.

Тематика рефератів:

1. Структура системи управління державними фінансами.

2. Завдання та функції державного казначейства.

3. Напрямки реформування Державного казначейства України.

4. Принципи управління фінансами.

5. Структура фінансових органів США.

6. Структура фінансових органів Японії.

 

РОЗДІЛ 6 ФІНАНСОВИЙ КОНТРОЛЬ

6.1. Сутність та призначення фінансового контролю

Фінансовий контроль являє собою сукупність видів, форм і методів переві­рки законності і доцільності здійснення фінансових операцій та реалізації на цій і «снові завдань фінансової політики.

Фінансовий контроль - це специфічна діяльність під час якої здійснюється перевірка обґрунтованості розподілу валового національного продукту між від­повідними фондами фінансових ресурсів та їх витрачанням на фінансування визначених цілей і завдань.

Об'єктом фінансового контролю є фінансова діяльність підконтрольних суб’єктів. Суб'єктами фінансового контролю є органи контролю та різноманітні контролюючі органи.

Термін «контроль» походить від латинського виразу «kontra rutulus», що означає порівняння фактичного і передбачуваного явища чи процесу.

Наявність фінансового контролю об'єктивно обумовлена тим, що фінансам як економічній категорії властива контрольна функція. Контрольна функція фінансів забезпечує можливість впливу з боку суспільства та держави на процеси виробництва, обміну, розподілу і використання фінансових ресурсів та матеріальних благ. Проте, ця можливість може втілитись на практиці лише за таких умов:

> створення специфічних органів контролю;

> укомплектування їх кваліфікованими фахівцями;

> правовому регламентуванні прав та обов’язків працівників цих органів.

Таким чином, контрольна функція фінансів створює об'єктивні передумови

використання фінансів, як інструменту контролю.

Специфіка фінансового контролю полягає в тому, що він здійснюється що- до явищ та процесів, які мають грошовий вимірник. Його безпосереднім об'єк­том є процеси формування доходів і накопичень, створення і використання гро­шових фондів. Проте дія фінансового контролю розповсюджується на ширший круг грошових відносин, оскільки фінанси тісно пов'язані з іншими вартісними категоріями: оплатою праці, собівартістю продукції, доходом, прибутком, осно­вними засобами і оборотними активами, капітальними вкладеннями, інвестиція­ми. Фінансовий контроль за правильністю використання бюджетних асигнувань установами і організаціями впливає на всі сторони їх діяльності.

Сфера дії фінансового контролю часто може співпадати з іншими видами контролю: адміністративним, правовим, соціальним, технічним, політичним Оскільки фінансова сторона діяльності органів влади та управління тісно пов'я­зана з господарською, часто неможливо відокремити фінансовий контроль від господарського, оскільки більшість фінансових операцій так чи інакше пов’язані з іншими господарськими процесами.

Основними принципами фінансового контролю є:

> регулярність, повсюдність та універсальність контролю;

> превентивність контролю, тобто попереджувальний його характер;

> дієвість, реальність, гласність, які можуть бути досягнуті виключно за умов правильної організації контрольної роботи, застосуванні обґрунтованої методики, ретельному вивченні даних обліку та фактичних даних, внесенні конк­ретних пропозицій за результатами контролю;

> незалежність як самого контролю, так і працівників контрольних орга­нів.

Основними завданнями фінансового контролю є перевірка:

> виконання фінансових зобов'язань перед державою, організаціями та населенням;

>законності та достовірності використання окремими суб'єктами фінан­сових ресурсів (бюджетних ресурсів, власних коштів, позичених ресурсів та бю­джетного фінансування);

> дотримання порядку проведення фінансових операцій та зберігання коштів.

Крім того з допомогою фінансового контролю досягається виявлення внутрішніх резервів - можливостей підвищення рентабельності виробництва, зростання продуктивності праці, прискорення оборотності коштів, і на цій основі усунення та попередження порушень фінансової дисципліни.

Концепція фінансового контролю за діяльністю суб'єктів фінансових відно­син передбачає застосування різноманітних його видів, форм та методів.

Види контролю визначають співвідношення контролюючого і підконтроль­ного суб'єктів. Форми фінансового контролю відображають стадію його здійс­нення відносно руху фінансових ресурсів. Методи контролю - це сукупність прийомів та способів його здійснення.

Залежно від взаємозв'язку об’єкта та суб'єкта контролю, фінансовий конт­роль поділяється на два основні види: внутрішній і зовнішній.

За внутрішнього контролю фінансова діяльність підконтрольного суб'єкта контролюється ним самим через спеціальні контрольно-ревізійні підрозділи. Та­кий контроль має форму внутрішнього аудиту, метою якого є перевірка доціль­ності та обґрунтованості окремих фінансових операцій, їх відповідності фінан­совій політиці суб’єкта контролю. Зовнішній контроль полягає у перевірці фі­нансової діяльності того чи іншого суб'єкта відповідними уповноваженими ор­ганами контролю. Метою цього контролю є перевірка відповідності фінансової діяльності чинному фінансовому законодавству. Цей контроль за ознакою су­б'єктів його проведення поділяється на державний, відомчий, корпоративний, незалежний і суспільний.

Державний фінансовий контроль - це контроль з боку держави як за фінансовою діяльністю підконтрольних суб’єктів, так і за використанням бюджетних ресурсів. Фу­нкцію проведення державного фінансового контролю покладено на спеціалізовані державні органи контролю (податкова, митна служба, контрольно-ревізійна служба тощо). За результатами державного фінансового контролю стосовно під­контрольних суб’єктів (за умови, що в них виявлено порушення вимог фінансо­вого законодавства) застосовуються фінансові санкції. Крім того, за результата­ми державного фінансового контролю винні в порушенні фінансового законо­давства посадові особи можуть притягуватись до адміністративної, а в окремих випадках і кримінальної відповідальності. Головною метою державного фінансового контролю є максимальне забезпечення фіскальних інтересів держави та мінімізація державних витрат.

Відомчий та корпоративний контроль полягає у перевірці фінансової діяльності суб'єктів, що підпорядковані певним відомствам або входять до складу ко­рпорацій. Цей вид контролю передбачає перевірку відповідності фінансової дія­льності підконтрольного суб’єкга вимогам чинного фінансового законодавства, її узгодженість із фінансовою політикою відомств чи корпорацій, а також пере­вірку відомчих та корпоративних розподільчих та перерозподільчих відносин. Завданнями цього контролю є виявлення та усунення порушень і недоліків у фі­нансовій діяльності підвідомчих підприємств та організацій. За результатами контролю можуть бути прийняті адміністративні рішення, підставою для яких можуть бути вимоги чинного законодавства та статутні документи відомства чи корпорації.

Незалежний фінансовий контроль проводиться незалежними контролюючи­ми органами - аудиторськими фірмами. Завданням цього контролю є перевірка законності фінансової діяльності та доцільності фінансових операцій. Проте він відрізняється від всіх інших видів контролю тим, що висновки за його результа­тами мають рекомендаційний характер і можуть бути як враховані так і не вра­ховані в подальшій фінансовій діяльності підконтрольного суб’єкта.

Суспільний фінансовий контроль - це контроль громадян та суспільства за­галом за фінансовою діяльністю держави. Він не має організованих форм і реалі­зується за рахунок того, що кожен громадянин цивілізованої країни має право на ознайомлення з фінансовою діяльністю держави. Насамперед, суспільний конт­роль проявляється в тому, що обираючи певні партії чи окремих депутатів, ви­борці обирають чи відкидають і певну фінансову політику існує попередня, по­точна і наступна форми фінансового контролю.

Попередня форма контролю здійснюється до проведення господарської опе­рації. її мета - перевірка доцільності і надійності даної фінансової операції, ви­явлення рівня ризику, що пов'язаний з нею, та передбачення конкретних спосо- бів його хеджування (страхування ризиків), з'ясування відповідності даної опе­рації вимогам чинного фінансового законодавства, інтересам суб’єкта контролю. Важливим напрямом цієї форми контролю є перевірка контрагента - отримувача коштів: його фінансового стану, ділових рис тощо.

Поточна форма контролю здійснюється під час проведення господарської операції. Її мета - забезпечення реальності здійснення операції, отримання кош­тів та дотримання встановлених термінів проведення операції.

Наступна форма контролю проводиться після здійснення господарських операцій та за підсумками фінансово-господарської діяльності за певний період.

Її мета - перевірка фінансової діяльності того чи іншого суб'єкта та суспільства загалом. Наступний контроль дає всеосяжну і детальну інформацію про фінансову діяльність як конкретного суб'єкта, так і суспільства.

Залежно від обов’язковості проведення фінансового контролю відомо обов’язкову та добровільну форми контролю.

Обов'язковий контроль за фінансовою діяльністю фізичних і юридичних осіб здійснюєтьея на основі закону (податкові перевірки, контроль за цільовим вико­ристанням бюджетних ресурсів, обов'язковий аудит, тощо);

Добровільний контроль не передбачений законодавчо, але є невід'ємною частиною управління підприємством з метою виконання його завдань.

Основними методами контролю є обстеження, нагляд, аналіз фінансового стану, спостереження, ревізії та перевірки.

Обстеження - це всебічне дослідження фінансово-економічних показників обстежуваного суб'єкта з метою визначення його фінансового стану та виявлен­ня перспектив його розвитку.

Нагляд проводиться контролюючими органами за суб'єктами, що отримали ліцензію на той або інший вид фінансової діяльності. Наприклад, здійснюється на­гляд Національним банком України за діяльністю комерційних банків, або Держа­вною комісією з цінних паперів та фондового ринку - за емітентами цінних паперів та посередниками на фондовому. При цьому, недотримання норм чинного законо­давства, що виявляється під час нагляду веде за собою відкликання ліцензії.

Аналіз фінансового стану передбачає детальне вивчення періодичної або річ­ної фінансово-бухгалтерської звітності з метою загальної оцінки результатів фі­нансової діяльності, ліквідності активів підконтрольного суб’єкта, забезпеченос­ті його власним капіталом та ефективності використання ним фінансових ресур­сів.

Спостереження, або моніторинг-це постійний контроль з боку кредитних ор­ганізацій за використанням виданої позики та фінансовим станом підприємства клієнта, адже неефективне використання отриманої позики і зниження ліквідно­сті може призвести до неповернення позики.

Ревізія або перевірка - це найбільш глибокий і всеосяжний метод фінансового контролю, сутність якого полягає в повному обстеженні фінансово- господарської діяльності підконтрольного суб'єкта з метою перевірки її законно­сті, правильності, доцільності та ефективності.

Ревізії можуть бути:

> залежно від органів, які їх здійснюють: відомчі та позавідомчі;

> за часом проведення : попередні, поточні та наступні;

> за джерелами контрольних даних: фактичні та документальні;

> по відношенню до плану проведення: планові та позапланові;

> за об’ємом охоплених питань: повні та часткові (тематичні);

> за охопленням об’єктів контролю: суцільні та вибіркові;

> за складом спеціалістів: комплексні та некомплексні;

> за характером проведення: наскрізні та комбіновані.

Ревізії проводяться органами управління стосовно підвідомчих підприємств і установ, а також різними державними та недержавними органами контролю (Державною контрольно-ревізійною службою, аудиторськими службами тощо). Результати ревізії оформляються актом, на підставі якого приймаються рішення стосовно усунення порушень, відшкодування матеріальних збитків та притяг­нення винних до відповідальності.

Тематичні перевірки полягають у контролі за окремими сторонами фінан­сової діяльності. Зокрема, це камеральні (у податковій інспекції) і документальні (у платника) перевірки податкових декларацій та звітів. За результатами обстежень органами контролю складаються довідки про їх результати.

6.2. Система державного фінансового контролю

Система державного фінансового контролю складається з таких елементів: суб'єкт контролю (хто контролює); об'єкт контролю (кого контролюють); предмет контролю (що контролюють), принципи контролю; методи контролю; про­цес контролю; прийняття рішень за результатами контролю.

Суб’єктами державного фінансового контролю є органи державної влади ( законодавчі, виконавчі та судові). Пріоритетне місце серед суб’єктів державного контролю - органів виконавчої влади належить Державній контрольно- ревізійній службі України. Це єдина служба, яка проводить документальні ревізії і перевірки за дорученням органів державної та місцевої влади.

Крім того, серед суб’єктів фінансового контролю особливе місце належить контролюючим органам.

Контролюючі органи - це державні органи, які в межах своєї компетенції, визначеної законодавством, здійснюють контроль за своєчасністю, достовірністю, повнотою нарахування податків і зборів (обов'язкових платежів) та пога­шенням податкових зобов'язань чи податкового боргу.

Контролюючими органами в Україні є:

> митні органи - стосовно акцизного збору та податку на додану вартість (з урахуванням випадків, коли законом обов'язок з їх стягнення або контролю покладається на податкові органи), ввізного та вивізного мит а, інших податків і зборів (обов'язкових платежів), які відповідно до законів справляються при ввезенні (пересиланні) товарів і предметів на митну територію України або вивезені (пересиланні) товарів і предметів з митної території України;

> органи Пенсійного фонду України - стосовно бору па обов'язкове дер­жавне пенсійне страхування (рис. 6.1.);

Рис. 6.1. Контролюючі органи в Україні

 

> органи фондів загальнообов'язкового державного соціального страхуван­ня - стосовно внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, у межах компетенції цих органів, встановленої законом;

> податкові органи - стосовно податків і зборів (обов'язкових платежів), які справляються до бюджетів та державних цільових фондів.

Контрольні запитання:

1. Необхідність і суть фінансового контролю.

2. Що таке фінансовий контроль?

3. В чому основне призначення фінансового контролю?

4. Що є об’єктом та суб’єктами фінансового контролю?

5. Назвіт ь та охарактеризуйте види, форми та методи контролю.

6. Що таке контролюючі органи?

7. Назвіть органи фінансового контролю.

8. Назвіть види ревізій.

Завдання для самостійного опрацювання:

Питання, які студенти повинні опрацювати самостійно:

Система фінансового контролю в Україні та зарубіжних країнах.

Види економічного контролю.

Порядок написання актів ревізій та перевірок.

Завдання 1: Основні терміни та поняття

Кожному з положень, відзначених цифрами знайдіть відповідний термін, чи поняття:

А)фінансовий контроль;

В) суб'єкт контролю;

В)контролюючі органи;

Г)об'єкт контролю;

Д) предмет контролю.

1. Державні органи, які у межах своєї компетенції, визначеної законодавством здійснює контроль за своєчасністю, достовірністю, повнотою нарахування податків і зборів (обов'язкових платежів) та погашенням податкових зобов'язань чи податкового боргу.

2. Хто контролює.

3. Кого контролюють.

4. Що контролюють.

5. Сукупність видів, форм і методів перевірки законності і доцільності здійснення фінансових операцій та реалізації на цій основі завдань фінансової полі­тики.

Завданий 2: Правильно/ неправильно.

Визначте, правильні(П) чи неправильні(Н) такі твердження:

1. Основні функції контролю за реалізацією фінансової політики покладе­ні на вищі органи законодавчої та виконавчої влади.

2. Форми фінансового контролю відображають стадію його здійснення підносно руху грошових потоків.

3. Методи контролю - це сукупність прийомів та способів його здійснен­ня.

4. Залежно від взаємозв'язку об'єкта контролю - фінансової діяльності, і суб'єкта - органу контролю, фінансовий контроль поділяється на два основні види: внутрішній і зовнішній.

5. Залежно від стадії здійснення контролю він поділяється на попередній, поточний і наступний.

6. Поточний контроль здійснюється до початку руху грошових потоків.

7. Попередній контроль здійснюється у процесі руху грошових потоків.

8. Наступний контроль проводиться після здійснення фінансових о перацій та за підсумками фінансової діяльності за певний період.

9. Незалежний фінансовий контроль — це контроль з боку суспільства за фінансовою діяльністю держави.

10. Суспільний фінансовий контроль здійснюється незалежними контро­люючими органами - аудиторськими фірмами.

11. Тематичні перевірки є методом комплексного контролю усієї фінансо­вої і господарської діяльності підприємств та організацій стосовно її відповідно­сті чинному законодавству.

12. Ревізії полягають у контролі за окремими сторонами фінансової діяль­ності.

13. Фінанси - це інструмент контролю за діяльністю суб'єктів обмінної розподільних відносин.

14. За часом проведення види фінансового контролю бувають: відомчі і по­завідомчі;

15. За органами, які їх здійснюють види фінансового контролю бувають : попередні, поточні і наступні;

16. По відношенню до плану проведення види фінансового контролю бувають: фактичні та документальні;

17. За джерелами контрольних даних види фінансового контролю бувають: планові та позапланові;

18. За складом спеціалістів види фінансового контролю бувають: повні й часткові (тематичні);

19. За об’ємом охоплених питань види фінансового контролю бувають: су­цільні та вибіркові;

20. За охопленням об’єктів контролю види фінансового контролю бувають: комплексні та некомплексні;

21. За характером проведення види фінансового контролю бувають: на­скрізні та комбіновані.

Тематика рефератів:

1. Система державного фінансового контролю в Україні.

2. Контролюючі органи, їх види та призначення.

3. Види ревізій.

4. Порядок написання актів ревізій.

5. Позапланові виїзні перевірки, особливості їх проведення, їх призначення.

6. Зустрічні перевірки, їх завдання та призначення.

7. Порядок оскарження рішень контролюючих органів (на прикладі конкретного контролюючого органу).

8. Порядок написання актів документальних перевірок органів державної податкової служби України.

 

РОЗДІЛ 7

БЮДЖЕТНА СИСТЕМА ТА БЮДЖЕТНИЙ УСТРІЙ

7.1. Призначення та роль державного бюджету

Державний бюджет - це основний загальнодержавний фонд централізова­них коштів. За його допомогою держава концентрує певну частку ВВП і центра­лізовано розподіляє її на розвиток економіки, для потреб соціального захисту населення, утримання органів державної влади і управління, оборони країни. Державний бюджет на кожний бюджетний рік розглядається Верховною Радою України і затверджується як закон.

Через державний бюджет здійснюється перерозподіл ВВП і ВНП в межах всієї держави. Доходи державного бюджету мобілізуються на всій території на­шої держави, а видатки забезпечують фінансування потреб всіх громадян України.

Призначення бюджету в державі виявляється через систему наступних фі­нансових відносин:

Ø між державою і підприємницькими структурами в процесі мобілізації доходів, накопичень і фінансування з бюджету;

> між державою і населенням в процесі розподілу і перерозподілу ВВП;

> між ланками бюджетної системи при бюджетному регулюванні.

Бюджет є інструментом впливу на розвиток економіки і соціальної сфери.

За його допомогою держава, здійснюючи розподіл і перерозподіл ВВП, змінює структуру виробництва, впливає на результати господарювання, здійснює реформи та фінансує загальнодержавні програми підтримки і розвитку окремих верств населення та галузей економіки. В цьому головне призначення бюджету на рівні держави.

 

7.2.Бюджетна система та бюджетний устрій

Бюджетна система України - це сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів різних рівнів побудована з урахуванням економічних відносин,

державного та адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права. Бюджетна система України складається з державного та місцевих бюдже­тів. Місцевими бюджетами в Україні є бюджет автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах і бюджети місцевого само­врядування. Бюджетами місцевого самоврядування є бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їхніх об’єднань.

Бюджетний устрій - це поділ бюджетної системи па окремі види бюджетів на основі державного і територіального устрою країни.

В бюджетній діяльності більшості країн світу застосовують категорію «зведений бюджет». Зведений бюджет є сукупністю показників бюджетів окремої території, що використовуються для аналізу і прогнозування економічного і со­ціального розвитку держави.

Зведений бюджет України включає показники державного бюджету Украї­ни, зведеного бюджету Автономної Республіки Крим і зведених бюджетів обла­стей та міст Києва і Севастополя (рис. 7.1.).

Рис. 7.1. Складові зведеного бюджету України

 

Зведений бюджет Автономної Республіки Крим включає показники бюдже- ту Автономної Республіки Крим, зведених бюджетів її районів і бюджетів міст республіканського значення (рис. 7.2.).

ЗВЕДЕНИЙ БЮДЖЕТ АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ
і		♦
Бюджет автоном­ної республіки Крим		Зведені бюджети ра­йонів автономної ре­спубліки Крим		Зведені бюджети міст республікан­ського значення автономної респуб­ліки Крим

Рис. 7.2. Складові зведеного бюджету автономної республіки Крим

 

У разі, коли місту або району в місті адміністративно підпорядковані інші міста, селища чи села, зведений бюджет міста або району в місті включає показ­ники бюджетів цих міст, селищ і сіл.

У разі, коли місту або району в місті адміністративно підпорядковані інші міста, селища чи села, зведений бюджет міста або району в місті включає показ­ники бюджетів цих міст, селищ і сіл.

 

7.3.Фонди бюджетів

Будь-який (державний чи місцевий будь-якого рівня) бюджет може складатися із загального, спеціального та резервного фондів (рис. 7.6.). Загальний фонд бюджету включає:

> всі доходи бюджету, крім тих, що призначені для зарахування до спеціального фонду;

> всі видатки бюджету за рахунок надходжень до загального фонду бюджету;

> фінансування загального фонду бюджету.

Спеціальний фонд бюджету включає:

> бюджетні призначення на видатки за рахунок конкретно визначених дже­рел надходжень;

> гранти або дарунки (у вартісному обчисленні), одержані розпорядниками бюджетних коштів на конкретну мету;

> різницю між доходами і видатками спеціального фонду бюджету.

Розподіл бюджету на загальний та спеціальний фонди визначається законом

про державний бюджет України. Джерела формування спеціального фонду визначаються виключно законами України.

Підставою для рішення відповідної ради про створення спеціального фонду у складі місцевого бюджету може бути виключно Закон України про державний бюджет.

Передача коштів між загальним і спеціальним фондами бюджету можлива пише в межах бюджетних призначень шляхом внесення змін до закону про дер­жавний бюджет України чи рішення відповідної ради.

Платежі за рахунок спеціального фонду здійснюються в межах коштів, що надійшли до цього фонду на відповідну мету.

Крім того в державному бюджеті України щороку обов’язково передбача­ється резервний фонд, розмір якого складає не більше одного відсотка від розмі­ру видатків загального фонду державного бюджету. Резервний фонд; створюєть­ся для фінансування непередбачених при складанні бюджету видатків, що не мають постійного характеру. Порядок використання коштів із резервного фонду державного бюджету визначається Кабінетом Міністрів України. Кабінет Мініс­трів України щомісячно звітує перед Верховною Радою України про витрачання коштів резервного фонду бюджету.

Створення будь-яких позабюджетних фондів органами державної влади, ор­ганами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та іншими бюджетними установами не допускається з метою недопущення корупційних діянь.

7.4. Принципи бюджетної системи України.

Бюджетна система України грунтується на принципах єдності, повноти, ре­альності, гласності, самостійності, збалансованості, субсидіарності, ефективнос­ті, цільового використання бюджетних коштів, справедливості та неупереджено­сті а також відповідальності учасників бюджетного процесу.

Принцип єдності передбачає ступінь організаційно-економічної централіза­ції бюджетної системи. Найповніше принцип єдності застосовувався в бюджетній системі колишнього Радянського Союзу. В даний, час дія цього принципу дещо ослаблена в зв'язку з отриманням самостійності місцевих органів влади і передачею їм частини повноважень щодо розпорядження фінансовими ресурса­ми. Принцип єдності виражається в існуванні загальної системи державних до­ходів на території країни, одноманітності державних витрат. Цей принцип гара­нтує єдність методології і організації бюджетного планування, його взаємо­зв’язок з соціально-економічним прогнозуванням. Принцип єдності бюджету дає змогу здійснювати ефективний контроль з боку Верховної Ради України за рухом бюджетних коштів, оскільки забезпечується єдиною правовою базою, єдніс­тю грошової системи, використанням єдиної бюджетної класифікації і докумен­тації, наданням інформації від бюджетів одного рівня до інших бюджетів, необ- хідної для складання державного бюджету країни. Єдність бюджетної системи грунтується на взаємодії бюджетів всіх рівнів, яке здійснюється через викорис­тання регульованих джерел доходів бюджетів. Єдність бюджетної системи реалізується через єдину бюджетно-податкову політику.

Принцип повноти передбачає фінансування через бюджет всіх витрат уря­ду, мобілізацію більшої частини доходів держави, складання такого бюджету, в якому враховуються всі надходження і витрати держави. В світовій практиці цей принцип нині є не зовсім доцільним, оскільки його дотримання перенавантажує бюджет витратами, які можуть бути виділені автономно з самостійними джере­лами фінансування. В Україні прийнятий централізований спосіб формування державних фінансових ресурсів, тому до державного бюджету України включені ресурси більшості позабюджетних фондів (крім пенсійного фонду України та фонду гарантування вкладів фізичних осіб).

Принцип реальності необхідний для запобігання та усунення фальсифікації бюджетних розписів. Він передбачає правдиве віддзеркалення в бюджеті фінан­сових операцій держави, відповідність затверджених сум виконанню бюджетних призначень. Реальність визначається обґрунтованістю розрахунків всіх джерел доходів і напрямів витрат, що базуються на показниках прогнозів і програм роз­питку та підкріплені наявністю бюджетних резервів.

Принцип гласності передбачає публічний доступ до даних про доходи та витрати бюджету, публікацію даних про виконання бюджету в пресі для ознайомлення громадськості зі складом та структурою бюджету, розмірами дефіциту і способами його покриття (скорочення витрат, збільшення доходів, позики, емі­сія грошей).

Самостійність бюджетів забезпечують власні та закріплені законом джерела до­ходів всіх ланок бюджетної системи і право використовувати бюджетні кошти на роз­суд відповідного органу влади в межах повноважень, визначених законами країни.

Збалансованість бюджетів всіх рівнів є необхідною вимогою бюджетно- фінансової політики. При розгляді і затвердженні бюджетів відповідними орга­нами влади і управління можуть встановлюватися граничні розміри дефіцитів бюджетів. Законом встановлено, що покриття бюджетного дефіциту за рахунок емісії грошових коштів не допускається. Основними формами покриття дефіци­ту бюджету є: випуск державних позик; використання кредитних ресурсів. З ме­тою зменшення дефіциту або його усунення використовується секвестр - пропо­рційне зниження державних витрат па певний відсоток по всіх статтях (окрім за­хищених) протягом поточного бюджетного року. Склад захищених статей визначається Верховною Радою України та місцевими органами влади.

Принцип субсидіарності полягає в тому, що розподіл видів видатків між державним бюджетом, а також між місцевими бюджетами різних рівнів ґрунту­ється на максимально можливому наближенні джерела фінансування соціальних послуг від їх безпосереднього споживача.

Принцип ефективності передбачає, що при складанні та виконанні бюдже­тів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення запланованих цілей шляхом використання мінімального розміру бюджетних ресурсів, а також досягнення максимальних результатів внаслідок використання визначеної бю­джетом суми коштів.

Принцип цільового використання бюджетних коштів передбачає, що бю­джетні ресурси використовуються виключно на фінансування завдань, визначе­них бюджет ними призначеннями.

Принцип справедливості та неупередженості передбачає, що бюджетна сис­тема України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільних благ між громадянами та територіальними громадами.

Принцип відповідальності учасників бюджетного процесу передбачає, що кожен учасник бюджетного процесу несе відповідальність на кожній стадії бю­джетного процесу за свої дії або бездіяльність, в разі, якщо в результаті цих дій завдаються збитки бюджету держави, місцевим бюджетам чи державним цільо­вим фондам.

7.5. Бюджетна класифікація

Бюджетна класифікація — це групування доходів і видатків бюджету за від­повідними ознаками для створення єдиної інформаційної системи обліку доходів і видатків бюджетів, контролю за повним і своєчасним надходженням платежів та видами доходів і платниками, забезпечення загальнодержавної і міжнародної порівнянності бюджетних даних.

Структура бюджетної класифікації затверджена Постановою Верховної Ра­ди України «Про структуру бюджетної класифікації в Україні» від 12 липня 1996 року № 327/96-ВР. Вона містить наступні розділи: доходи бюджету; видат­ки бюджету; фінансування бюджету; державний борг (рис. 7.7.).

Рис. 7.7. Розділи бюджетної класифікації

 

Розділ «Доходи бюджету» включає наступні групи:

> податкові надходження, до яких належать різні податки, збори та плате­жі, що є складовими доходної частини бюджету';

> неподаткові надходження, до яких належать доходи від власності та під­приємницької діяльності; адміністративні збори та платежі; доходи від некомерційного та побічного продажу, надходження штрафів та фінансових санкцій;

> доходи від операцій із капіталом, які складають надходження від прода­жу основних засобів, капіталу; державних запасів товарів; землі та нематеріаль­них активів;

> офіційні трансферти, до яких відносять дотації, одержані з вищестоящого бюджету; надходження коштів із бюджетів нижчих рівнів до бюджетів вищого рівня; субвенції, одержані з бюджету вищого рівня бюджетами нижчих рівнів; кошти, одержані за взаємними розрахунками з іншими бюджетами;

> державні цільові фонди, які включаються до складу державного бюджету (всі державні цільові фонди крім пенсійного фонду України та фонду гаранту­вання вкладів фізичних осіб).

Видатки бюджету класифікуються за:

> функціями, з виконанням яких пов’язані видатки (функціональна класи­фікація видатків);

> економічною характеристикою операцій, при проведенні яких здійсню­ються ці видатки (економічна класифікація видатків);

> ознакою головного розпорядника бюджетних коштів (відомча класифі­кація видатків);

> за бюджетними програмами (програмна класифікація видатків).

Функціональна класифікація видатків має такі рівні деталізації:

> розділи, в яких визначаються видатки бюджетів на здійснення відповідно загальних функцій держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого само­врядування;

> підрозділи та групи, в яких конкретизуються напрями спрямування бю­джетних коштів на здійснення відповідно функцій держави, Автономної Респуб­ліки Крим чи місцевого самоврядування.

Класифікація видатків за функціональними ознаками здійснюється відпові­дно до основних функцій держави і включає такі головні розділи: державне управління;

> міжнародна діяльність;

> фундаментальні дослідження і сприяння науково-технічному прогресу;

> національна оборона;

> правоохоронна діяльність та забезпечення безпеки держави;

> освіта;

> охорона здоров’я;

> соціальний захист та соціальне забезпечення;

> житлово-комунальне господарство;

> культура і мистецтво;

> засоби масової інформації;

> фізична культура і спорт;

> промисловість та енергетика;

> будівництво;

> сільське господарство, лісове господарство, рибальство і мисливство;

> транспорт, шляхове господарство, зв’язок, телекомунікації та інформа­цію);

> інші послуги, пов’язані з економічною діяльністю;

Øзаходи, пов’язані з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи та спеціальним захистом населення;

> охорона навколишнього природного середовища та ядерна безпека;

> попередження та ліквідація надзвичайних ситуацій та наслідків стихій­ного лиха;

> поповнення державних запасів і резервів;

> обслуговування державного боргу;

> державні цільові фонди;

> видатки, не віднесені до основних груп.

Бюджетна класифікація чітко розмежовує видатки за економічними ознаками з детальним розподілом коштів за їх предметними ознаками. Такий розподіл дає можливість виділити захищені статті бюджету й забезпечити єдиний підхід до всіх отримувачів коштів із точки зору виконання бюджету.

Видатки за економічною класифікацією поділяються на поточні й капіталь­ні. Вони бувають відплатними, тобто здійсненими в обмін на товари чи послуги, або невідплатними (односторонніми). При цьому видатки не включають плате­жів у рахунок погашення державного боргу, які класифікуються як фінансуван­ня.

До поточних видатків належать наступні видатки:

> видатки на товари і послуги;

> виплата відсотків;

> субсидії та поточні трансфертні виплати.

Видатки на товари і послуги включають оплату праці всіх працівників бю­джетних установ і організацій за встановленими посадовими окладами, ставками або розцінками без урахування податків і внесків, а також нарахування на заро­бітну плату працівників цих установ, придбання всіх предметів і матеріалів, крім капітальних активів (закупівля матеріалів, канцелярського приладдя, предметів для поточних господарських потреб і потреб, безпосередньо пов’язаних із про­філем діяльності установи, продуктів харчування, медикаментів, пе­рев'язувальних засобів, придбання книг, періодичних видань для бібліотечних фондів тощо.

До цієї групи видатків включають також витрати на відрядження (оплата проїзду, добових, квартирних під час службових відряджень, на курси і в навча­льні заклади, на сесії, семінари, наради, конференції); видатки на оплату послуг з утримання бюджетних установ (орендна плата, транспортні послуги, послуги зв’язку, поточним ремонт будівель, споруд, обладнання та інвентарю), видатки на оплату комунальних послуг та енергоносіїв (оплата теплопостачання, водопо­стачання і водовідведення, оплата електроенергії, оплата природного газу, опла­та інших комунальних послуг); витрати на наукові дослідження та розробки, ви­трати понесені з метою виконання довгострокових та короткострокових держав­них програм.

До групи видатків на виплату відсотків відносяться платежі за користуван­ня грошовими позиками. Ці платежі відрізняються від виплати основної суми боргу, яка класифікується як фінансування, а також від комісійних зборів, що виплачуються за посередництво в розміщенні бортових зобов’язань.

Субсидії та поточні трансфертні виплати включають усі невідплатні держа­вні платежі, які не підлягають поверненню і передбачаються на поточні цілі.

Капітальні видатки включають витрати на придбання основного капіталу (придбання обладнання та предметів, термін служби яких перевищує один рік); капітальне будівництво (будівництво житла, виробничих об’єктів, об’єктів соці­ально-культурного та побутового призначення); на створення державних запасів і резервів; придбання землі та нематеріальних активів; капітальні трансферти для придбання капітальних активів, компенсації втрат, пов’язаних із пошко­дженням основного капіталу; нерозподілені видатки (видатки з резервного фон­ду держбюджету, фонду непередбачених видатків бюджету Автономної Респуб­ліки Крим, обласних, районних бюджетів, бюджетів районів у містах та бюдже- тів місцевого самоврядування), а також на кредитування з вирахуванням пога­шення (тобто надання кредитів за мінусом сум повернення кредитів).

Відомча класифікація видатків бюджету визначає перелік головних розпорядників бюджетних коштів. На її основі державне казначейство України та місцеві фінансові органи ведуть реєстр усіх розпорядників бюджетних коштів.

Програмна класифікація видатків бюджету застосовується при формуванні бюджету за програмно-цільовим методом.

Класифікація фінансування бюджету поділяється па дві частини:

> фінансування за типом кредитора;

> фінансування за типом боргового зобов'язання.

В кожній з них виділяється фінансування за рахунок як внутрішніх, так і зовнішніх джерел. До внутрішнього фінансування за типом кредитора належать позики за рахунок коштів бюджетів інших рівнів і державних цільових фондів; позики НБУ: позики комерційних банків та інше внутрішнє фінансування.

До зовнішнього фінансування бюджету відносять наступні позики надані:

> міжнародними організаціями економічного розвитку;

> одержані від урядів іноземних держав;

> надані іноземними комерційними банками, та інше фінансування.

Фінансування бюджету за типом боргового зобов’язання містить інформа­цію про випуск і погашення короткострокових і довгострокових облігацій, век­селів, як внутрішніх, так і зовнішніх.

Класифікація державного боргу відображає структуру внутрішнього і зов­нішнього державного боргу, який розрізняється за типом кредитора та за типом боргового зобов’язання.

7.6.Бюджетне планування та бюджетне прогнозування

Бюджетне планування - це науково обгрунтований процес визначення дже­рел створення і напрямів використання бюджетних ресурсів в економіці держави з метою забезпечення стабільного економічного та соціального розвитку.

Бюджетне планування є суб’єктивною діяльністю людей, тому воно дає по­зитивні результати лише в тому випадку, якщо базується на пізнанні об’єктивних законів розвитку суспільства, тенденцій руху бюджетних ресурсів вивченні наявного фінансового стану, результатів заходів, що вживалися раніше завдань, що стоять перед державою та суспільством на даному етапі розвитку фінансово-економічних відносин в країні.

Основними функціями бюджетного планування є:

> відображення основних напрямів бюджетної політики, яких дотриму­ються органи законодавчої та виконавчої влади;

> вибір раціональних напрямів використання бюджетних ресурсів з метою забезпечення прогнозованого рівня економічного та соціального розвитку;

> здійснення необхідного для країни перерозподілу бюджетних коштів а метою забезпечення оптимальних темпів та пропорцій розвитку економіки, під­вищення рівня життя населення;

> встановлення раціональних форм мобілізації бюджетних ресурсів і на цій основі визначення оптимального співвідношення різних видів доходів та видат­ків бюджетів.

Об’єктом бюджетного планування є бюджетна діяльність держави, держав­них установ і організацій. Предметом бюджетного планування є бюджетні ре­сурси, їх розподіл та перерозподіл між бюджетами всіх рівнів, розпорядниками та одержувачами бюджетних коштів. Суб’єктами бюджетного планування є Мі­ністерство фінансів України, міністерства, відомства, бюджетні установи та ор­ганізації.

Бюджетне планування є ефективним лише за умови, якщо базується на та­ких принципах:

> комплексного підходу до завдань економічного та соціального розвитку, а також бюджетних можливостей держави;

> оптимального використання бюджетних коштів;

> раціонального використання бюджетних ресурсів;

> застосування єдиної методології прогнозування шляхів розвитку;

> наукового обгрунтування бюджетних планів та прогнозів.

До основних методів бюджетного планування відносять наступні:

> метод коефіцієнтів, який базується на виведенні досягнутого в минулому

та в сучасному періодах і застосуванні відповідних коефіцієнтів;

> нормативний метод передбачає застосування під час бюджетного планування різноманітних науково-обґрунтованих норм і нормативів;

> балансовий метод полягає в збалансуванні доходної та видаткової частин бюджету;

> предметно - цільовий метод бюджетного планування застосовується при формуванні бюджету на основі бюджетних програм.

Бюджетне прогнозування - це оцінка варіантів формування та напрямів ви­користання бюджетних ресурсів. Воно грунтується на макропоказниках еконо­мічного і соціального розвитку країни. Виконання бюджетних прогнозів розраховано на більший період часу, ніж бюджетних планів. Бюджетне прогнозування цс бюджетне планування на персгіективу.

 

Контрольні запитання

1. Що таке державний бюджет?

2. В чому полягає призначення і роль бюджету в державі?

3. Що таке бюджетна система?

4. Який бюджетний устрій в Україні?

5. Назвіть та охарактеризуйте принципи бюджетної системи України.

6. Що таке бюджетна класифікація?

7. Назвіть доходи бюджету за бюджетною класифікацією та за її видами.

8. Назвіть видатки бюджету за бюджетною класифікацією та за її видами.

9. В чому полягає головне завдання бюджетного планування?

10. Назвіть принципи бюджетного планування.

11. Що таке бюджетне прогнозування?

Завдання для самостійного опрацювання

Питання, які студенти повинні опрацювати самостійно:

1. Бюджетний устрій інших країн світу.

2. Характеристика „сильної” та „ слабкої” бюджетної політики.

Завдання 1: Основні терміни та поняття

Кожному з положень, відзначених цифрами знайдіть відповідний термін, чи поняття:

A) державний бюджет;

Б) бюджетна система;

B) бюджетний устрій;

Г) бюджетна класифікація;

Д) зведений бюджет

Групування доходів і видатків бюджету.

1. Сукупність держбюджету, зведеного бюджету АР Крим, бюджетів обла­стей, м. Київ та м. Севастополь.

2. Це загальний, спеціальний фонд а також резервний фонд бюджету.

3. Сукупність державного та місцевих бюджетів.

4. Основний загальнодержавний фонд централізованих коштів.

Завдання 2: Правильно/ неправильно.

Визначте, правильні(П) чи неправильні(Н) такі твердження:

1. Державний бюджет в Україні вперше сформовано в 1918 році.

2. За допомогою бюджету держава здійснює розподіл і перерозподіл ВВП.

3. Принцип єдності бюджетної системи визначається єдиною правовою ба­зою, єдиною грошовою системою, єдиною бюджетною класифікацією, єдиним порядком виконання бюджетів, ведення обліку і звітності.

4. Принцип збалансованості полягає в тому що видатки бюджету повинні відповідати його доходам.

5. Принцип самостійності полягає в тому, що бюджети незалежні та само­стійні, передача коштів з бюджету в бюджет не дозволяється законами.

6. Основна частина доходів бюджету - неподаткові надходження.

7. Основна частина видатків бюджету - на розвиток науки.

8. Видатки бюджету повинні перевищувати доходи бюджету.

9. В державному бюджеті України на 2009 рік не передбачені видатки на оборону.

Тематика рефератів:

1. Сучасні проблеми бюджетного процесу.

2. Фактори впливу на рівень державних видатків.

3. Субсидії в ринковій економіці.

4. Державна фінансова підтримка малого та середнього бізнесу.

5. Кредитування підприємств під державні гарантії в Україні.

6. Законодавче регулювання бюджетного процесу.

7. Напрями реформування бюджетного процесу.

8. Бюджетна політика, її основні завдання та принципи.

РОЗДІЛ 8 ДЕРЖАВНИЙ БЮДЖЕТ УКРАЇНИ

8.1. Місце і роль державного бюджету

У різноманітті фінансових відносин умовно виділяють їх відособлені сфери, що різняться окремими загальними рисами. Зокрема, особливу сферу розподілу валового суспільного продукту утворюють фінансові відносини, що складаються у держави з підприємницькими суб’єктами та населенням. Ці відносини вини­кають під час розподільчого процесу, що відбувається за безпосередньої участі держави. Крім того, зазначені відносини пов’язані з формуванням та викорис­танням централізованого фонду грошових коштів, призначеного для задоволен­ня суспільних потреб. Зазначена сукупність фінансових відносин складає зміст економічної категорії «державний бюджет».

Державний бюджет, як сукупність економічних відносин має об’єктивний характер. Його існування як самостійної сфери розподілу об'єктивно зумовлене самим суспільним виробництвом, розвиток якого потребує наявності в кожній країні загальнодержавного фонду централізованих ресурсів. Централізація гро­шових коштів необхідна для організації безперебійного кругообігу в масштабах всього національного господарства, для забезпечення функціонування економіки в цілому. Існування бюджетної сфери розподілу ВВП та ВНП зумовлене також природою та функціями держави. Держава потребує централізованих ресурсів для фінансування потреб пріоритетних галузей економіки, для фінансування соціально-культурних заходів і закладів, для фінансування потреб державного управління, оборони країни, тощо.

Крім того, наявність державного бюджету дає змогу в межах кожної окремо взятої країни здійснювати реформування відносин власності чи інші соціальні перетворення. Бюджет може бути потужною і, навіть, небезпечною зброєю в ру­ках державної влади, адже через бюджетні видатки держава має можливість під­вищувати чи знижувати рівень життя населення, стимулювати або блокувати розвиток окремих галузей економіки.Таким чином, державний бюджет служить задоволенню загальнодержавних потреб. Державному бюджету як певній сукупності фінансових відносин властиві перш за все, ті ж риси, які відрізняють категорію фінансів в цілому: бюджетні відносини мають розподільний характер, здійснюються завжди в грошовій фор­мі. супроводжуються формуванням і використанням цільових грошових фондів. Разом з тим, бюджетним відносинам властива певна специфіка, яка, проте, не виходить за рамки загальних з фінансами рис. Державний бюджет, як специфіч­на сфера вартісного розподілу характеризується наступними рисами:

> представляє особливу економічну форму розподільних відносин, пов’язану з відособленням частини вартості валового суспільного продукту у держави і ЇЇ використанням на задоволення суспільних потреб;

> призначений для перерозподілу вартості між галузями національного господарства, територіями, секторами економіки, сферами суспільної діяльності;

> виражає такий етап вартісного розподілу, який безпосередньо не пов’язаний з рухом суспільного продукту в його товарній формі.

Державний бюджет, як і будь-яка інша економічна категорія, виражає виро­бничі відносини і має відповідне їм матеріально-речове втілення: бюджетні від­носини уречевлюються в цьому централізованому фонді грошових коштів дер­жави. В результаті цього реальні розподільні процеси, що відбуваються в суспільстві, отримують свій вираз в потоках мобілізованих і використовуваних державою грошових коштів. Формування і використання бюджетного фонду виражається в процесі руху вартості в зв’язку з її розподілом і перерозподілом.

Державний бюджет як економічна категорія виконує функції, що відповідають функціям категорії «фінанси» - розподільну і контрольну.

Бюджет впливає на економіку через бюджетний механізм. У цьому виявляється роль бюджету як інструменту впливу на економіку в цілому. Бюджет­ний механізм - це сукупність форм і методів формування та використання централізованого фонду грошових коштів держави. Регулювання економіки здійснюється шляхом визначення кількісних розмірів централізованого фонду грошових коштів, регламентації форм і методів його формування і викорис­тання, перерозподілу фінансових ресурсів в процесі виконання бюджету.

Різноманітність форм власності припускає прогнозно-планове господарювання, що зумовлює таку ж форму функціонування бюджетних відносин. Стабільний характер бюджетних зв'язків, планова форма руху централізованого фонду грошових коштів держави приводять до того, що бюджетні зв’язки відбиваються у відповідному фінансовому документі - основному фінансовому плані країни У нім передбачені ті розподільні процеси, які складають економічний зміст бюджету; специфічні статті доходів і витрат основного фінансового плану показують джерела формування і напряму використання централізованого фонду грошових коштів держави. Основний фінансовий план є продуктом планової діяльності держави; у нім виражені інтереси всіх членів суспільства. Показники основного фінансового плану країни підлягають безумовному виконанню відповідно до Закону України «Про державний бюджет України», що щороку приймається Верховною Радою України.

Таким чином, різноманіття економічної категорії «державний бюджет» зводиться до його трактування в таких значеннях як:

> відносно самостійна економічна категорія;

> централізований фонд грошових коштів держави;

> інструмент впливу на економіку (через бюджетний механізм);

> основний фінансовий план держави;

> законодавчий акт, положення якого обов’язкові для виконання всіма уча­сниками відносин і членами суспільства.

8.2. Стан бюджету та його види

В ході виконання будь-якого бюджету першочерговим завданням є збалан­сування прибуткової та витратної його частини. Бюджет, у якому доходи відпо­відають видаткам, а видатки - доходам називають збалансованим. Стан бюдже­ту, за якого доходи перевищують витрати - це бюджетний профіцит. Вільні ре­сурси, що з’являються внаслідок профіциту, використовується на погашення державного боргу або складають вільні залишки бюджетних коштів (у держвному та місцевих бюджетах). Вільні залишки бюджетних коштів, що утворилися на кінець бюджетного періоду по завершенню бюджетного року, зараховуються на спеціальні рахунки уряду та місцевих органів виконавчої влади та використовуются на приріст оборотної касової готівки, а також на покриття державного боргу. За відсутності такої необхідності рішення про використання зазначених ресурсів приймаються відповідними органами влади. Стан бюджету, за якого витрати перевищують доходи - це дефіцит державного бюджету. Наявність зна­чного і постійного дефіциту зумовлена кризовим станом економіки та фінансів. Допустимим рівнем дефіциту вважають 3% від величини валового внутрішнього продукту країни. У таких випадках дефіцит може бути порівняно легко покритий за допомогою випуску державних позик або емісії паперових грошей. Крім того, незначний бюджетний дефіцит (не більше 3% ВВП) стимулює розвиток малого та середнього бізнесу. Тому окремі вчені незначний бюджетний дефіцит вважають позитивним явищем. Напроти, при значному та хронічному дефіциті бюджету позики не покривають потреб держави, які забезпечуються додатковою (тобто понад потреби товарообігу) емісією грошей, що веде до розвитку інфля­ції, порушення процесів грошового обігу, знецінення грошей, зниження реаль­них доходів громадян та падіння життєвого рівня населення.

Бюджетний дефіцит прийнято класифікувати за його стійкістю, за об’ємами дефіциту бюджету та залежно від впливу держави на стан бюджету. Прийнято виділяти :

За стійкістю бюджетний дефіцит поділяють на стійкий (довготривалий) і тимчасовий. За об’ємами дефіциту бюджету виділяють фактичний (в загальному по бюджету), структурний (дефіцит за окремими фондами та статтями бюджету) та циклічний дефіцит (недонадходження бюджетних доходів внаслідок цикліч­них коливань в економіці. Залежно від впливу держави на стан бюджету виділя­ють акт ивний (внаслідок свідомого перевищення видатків над доходами) та па­сивний дефіцити (зумовлений економічною кон’юнктурою і тотожний цикліч­ному).

Причинами бюджетного дефіциту можуть бути:

> загальний спад виробництва в країні;

> надмірне зростання витрат виробництва;

> надмірна емісія грошей, що не покривається товарними запасами;

> значне зростання в структурі витрат бюджету частки соціальних виплат які не відповідають рівню розвитку економіки;

> значний розмір фінансування витрат па утримання військово- промислового комплексу, або на державне управління;

> значний оборот «тіньової» економіки;

> непродуктивні витрати та втратами в національному господарстві.

Існують наступні методи покриття бюджетного дефіциту:

> державні позики;

> збільшення рівня оподаткування;

> емісія грошей.

В свою чергу емісія грошей може виражатися як в прямому випуску грошо­вих знаків в обіг, так і побічно - шляхом випуску державних цінних паперів і ре­алізації їх комерційним банкам, які збільшують свої резерви, а через банківський мультиплікатор грошову масу в обігу.

Фіскальна політика відносно бюджетного дефіциту грунтується на трьох концепціях.

Щорічно збалансований бюджет, який донедавна вважали єдиною метою фіскальної політики держави. Проте, такий стан бюджету пом’якшує стабілізу­ючу, антициклічну спрямованість фіскальної політики. Збалансування бюджету може навіть посилити коливання економічних циклів. За наявності безробіття та падіння рівня доходів населення податкові надходження автоматично скорочу­ються. В такому разі, для того, щоб збалансувати бюджет державі слід або під­вищити податкові ставки, або скоротити державні видатки, або ж здійснити і те й інше. Наслідком вказаних дій є скорочення сукупного попиту та подальше па­діння рівня виробництва.

Збалансування бюджету може також посилити інфляційні процеси. За умов інфляції зростання доходів фізичних та юридичних осіб автоматично збільшує подакові надходження. Для ліквідації бюджетного профіциту в такому разі держава має зменшити ставки податків, збільшити державні витрати, та поєднання тих двох методів. Проте, світова практика засвідчує, що навіть при їх застосування інфляційні процеси не припиняються.

Бюджет, збалансований на циклічній основі. Згідно з цією концепцією бюджет збалансовують на певному етапі економічного циклу, а не щорічно. З метою запобігання спаду виробництва держава знижує податкове навантаження та шинує витрати, навмисно створюючи дефіцит. В ході подальшого підйому економіки держава збільшує податки та скорочує витрати, а створені внаслідок цього бюджетні надлишки спрямовують на погашення дефіцитів в роки економічного спаду. Таким чином, проводиться антициклічна фіскальна політика і балансування бюджету протягом економічного циклу. Слабкою ланкою цієї концепції є те, що спади і підйоми можуть бути неоднакові за об’ємами і тривалісне. що може порушити циклічну збалансованість бюджету.

Концепція функціональних фінансів полягає в тому, що їх метою є збалансування економіки в цілому з метою досягнення макроекономічної стабільності, забезпечення неінфляційної повної зайнятості. Балансування бюджету за цієї конце­пції є другорядним завданням, допускається як. наявність дефіцитів бюджету та державного боргу, так і бюджетних профіцитів. Передбачається, що податкова система забезпечить надходження до бюджету автоматично у міру економічного зростання, а макроекономічна стабільність стимулюватиме це зростання, внаслідок чо­го дефіцит буде самофінансуватись. Крім цього, держава практично необмежено може маніпулювати податками і покривати дефіцити бюджету. У даній концепції передбачається також, що наявність дефіцитів і значного державного боргу для но­рмальної економіки не небезпечні.

Фіскальна політика, орієнтована на концепції бюджету, збалансованого на циклічній основі і функціональних фінансів, припускає розроблення обгрунтованої програми фінансових заходів, що враховує стан грошового обігу, забезпе­чує контроль за формуванням бюджетних дефіцитів, фінансування ефективних заходів щодо напрямів державних втрат.

8.3. Бюджетні трансферти

В бюджетній політиці будь-якої країни, в збалансуванні як державного бюджету. так і місцевих бюджетів у процесі виконання бюджетів значною є ролі бюджетних трансфертів.

Бюджетні трансферти - це цільове, безповоротне та безоплатне (нееквівалентне) виділення коштів з бюджету конкретним суб’єктам у вигляді державних субсидій, субвенцій і дотацій. Субсидії можуть виділятись юридичним і фізичним особам і мають форму фінансової допомоги чи відшкодування втрат доходів. Наприклад, в Україні надаються житлові субсидії малозабезпеченим громадянам на оплату житлово-комунальних послуг. У країнах з рот виненою ринковою економікою поширеними субсидії виробникам сільського сподарської продукції на відшкодування втрат доходів у зв’язку з підтриманям доступного рівня цін на продукти харчування. Субвенції і дотації надаються юридичним особам. Субвенції є різновидом цільових субсидій, які передбачають спільну участь отримувача бюджетних коштів і бюджету у фінансуванні певних витрат. Державні дотації видаються на покриття збитків підприємств, але у тому разі, коли вони викликані незалежними від підириємств причинами.

Контрольні запитання

1. В чому призначення та роль державного бюджету?

2. Що таке бюджетний механізм?

3. Як називається стан бюджету, в якому доходи відповідають видаткам?

4. Що таке бюджетний дефіцит і які методи його оптимізації?

5. Які Вам відомі концепції фіскальної політики щодо бюджетного дефіциту?

6. Що таке бюджетні трансферти, та які їх види?

Завдання для самостійного опрацювання

Питання, які студенти повинні опрацювати самостійно:

1. Шляхи покриття бюджетного дефіциту.

2. Бюджетні дефіцити розвинутих країн, їх вплив на економіку країни (на прикладі США).

Завдання 1: Основні терміни та поняття

Кожному з положень, відзначених цифрами знайдіть відповідний термін, чи поняття :

A) податкові надходження;

Б) бюджетний профіцит;

B) бюджетний дефіцит;

1) збалансований бюджет;

Д) бюджетні трансферти.

1. Перевищення доходів над видатками бюджету.

2. Перевищення видатків над доходами бюджету.

3. Доходи бюджету відповідають видаткам бюджету.

4. Субсидії, субвенції, дотації.

5. Податки, збори та платежі.

Завдання 2: Правильно/ неправильно.

Визначте, правильні(П) чи не правильні (Н) такі твердження:

1. Субсидії це фінансові допомоги або відшкодування втрат доходів.

2. Субсидія - різновид субвенції.

3. Державні дотації видаються на покриття збитків підприємства, отрима­них від незалежних від нього причин.

4. Порядок використання коштів резервного фонду держбюджету установляє Президент України.

5. Бюджет неподільний, він не має особливих фондів.

6. Державний бюджет не впливає на економіку окремих регіонів.

Завдания 3. В умовах економічної кризи, як правило, існує бюджетний дефіцит:

A)чи можна стверджувати, що існування бюджетного дефіциту завжди носить негативний характер?

Б) який вид бюджетного дефіциту безпосередньо залежить від дій уряду структурний чи циклічний?

B)який спосіб фінансування бюджетного дефіциту буде більш інфляцій­ним: створення нових грошей чи позики у населення? Чому? Обґрунтуйте свою відповідь.

Тематика рефератів:

1. Державний бюджет, його призначення та роль.

2. Доходи державного бюджету.

3. Видатки державного бюджету.

4. Бюджетний дефіцит і методи його оптимізації.

5. Бюджетні трансферти, їх види.

6. Вплив бюджетного дефіциту на економіку США.

7. Субсидії, їх призначення та роль.

 

 

РОЗДІЛ 9

МІСЦЕВІ БЮДЖЕТИ ЯК ОСНОВНА ЛАНКА МІСЦЕВИХ ФІНАНСІВ

9.1. Призначення місцевих фінансів

Місцевими фінансами є економічні відносини, за допомогою яких орга­ни місцевого самоврядування мобілізують, розподіляють і використовують відповідно до покладених на них функцій частину суспільного продукту в грошовій формі. Місцеві фінанси є важливою складовою фінансової системи держави. Вони включають місцеві бюджети, спеціальні позабюджетні фонди і фінанси господарюючих суб’єктів, що є власністю місцевого самовряду­вання.

Структура і напрями використання коштів місцевих бюджетів визначаються Функціям місцевих органів влади та управління - місцевих рад, місцевої адміністрації та місцевого самоврядування.

В сучасних умовах розвитку суспільства сфера діяльності місцевих органів влади розширюється і вони набувають значної самостійності у вирішенні проблем соціального, економічного, екологічного, демографічного характеру.

На місцеве самоврядування покладено завдання практичного виконання со­ціальних державних програм.

Фінансування заходів щодо обслуговування населення в основному здійс­нюється за рахунок місцевих фінансових ресурсів. Галузі соціально-побутової інфраструктури надають населенню послуги за рахунок фондів, які в переважній частині формуються з бюджетних коштів.

Фінансові відносини на рівні місцевого самоврядування та на рівні вищестоя­щих місцевих бюджетів регулюються Законами «Про бюджетну систему України», «Про державний бюджет України» на поточний рік та іншими нормативно- правовими актами, що регулюють господарську та фінансову діяльність.

Важлива роль у місцевих фінансах належить місцевим бюджетам, що є фі­нансовою базою різнобічної діяльності органів місцевої влади та управління.

В світовій бюджетній практиці спостерігаються дві тенденції в організації бюджетних відносин між державними та місцевими бюджетами:

> цетралізація системи форм і методів управління рухом фінансових ре­сурсів як віддзеркалення більш загального процесу розвитку централізованих початків в управлінні економікою з метою виходу з кризи та стабілізації;

> децентралізація фінансів з посиленням функцій місцевих органів влади управління у формуванні та використанні фондів фінансових ресурсів.

Друга тенденція обгрунтовується наближеністю місцевих органів влади до місцевих умов, їх більшою зацікавленістю в соціально-економічному розвитку територій.

Світова фінансова теорія та практика визначають, що місцеві (локальні) бю­джети повинні функціонувати як самостійна складова бюджетної системи. Під самостійністю бюджету розуміється положення, коли орган регіонального управ­ління на основі закріпленої прибуткової бази сам визначає розміри доходів та ви­трат бюджету та їх структуру за статтями бюджетної класифікації. З іншого боку, економічна самостійність регіонів не може бути абсолютною. Вона завжди відносна, і чим менший регіон, тим меншою є міра цієї самостійності, тобто самостійності в прийнятті рішень. До того ж сучасний рівень соціально-економічного розвитку регіонів, характер бюджетних взаємовідносин, що склалися, складнощі періоду фінансової кризи не дають змогу навіть говорити про реальну самостій­ність більшості місцевих бюджетів України. Тому па практиці слід неухильно до­тримуватись принципу достатності засобів для фінансування соціальної інфра­структури в розмірах, що забезпечують населенню гарантований мінімум соціа­льних благ. Самостійність кожної адміністративно-господарської одиниці пови­нна мати якийсь оптимальний рівень, критерій якого полягає в максимально мож­ливій реалізації економічних інтересів даного регіону.

Однією з важливих умов економічної самостійності регіонів є створення в них гарантованих джерел засобів, необхідних для фінансування заходів щодо відтворення регіональних ресурсів, охорони природи.

Загальний принцип визначення оптимального поєднання централізованого і міс- цевого фінансування в управлінні економкою регіону формулюється таким чином: централізм у визначенні стратегії економічного розвитку, самостійність в її реалізації.

Оперативно-господарська самостійність вимагає створення в місцевій ланці відособленої, закріпленої системи доходів, що покриває не менше 50% витрат, жорсткого закріплення доходів за бюджетом на тривалий період.

В зв’язку з цим слід зазначити, що в країнах з розвинутою ринковою еко­номікою перерозподіл національного доходу через бюджетну систему здійсню-

єтся на основі теорії «фіскального федералізму».

Суть теорії полягає в тому, що політика фіскального федералізму спрямована на зниження фінансової залежності місцевих органів управління від центру.

Це шлях до зниження дефіциту не лише місцевих бюджетів, але і державного бюджету в цілому, шлях до реальної самостійності муніципалітетів у вирішенні місцевих соціальних проблем. Він досягається за рахунок розвитку податкової автономії регіонів, надання їм прав щодо справляння ними місцевих надбавок до загальнодержавних податків або призначення власних місцевих податків (екологічні, майнові, на спадок, на споживання). При цьому скорочується трансфертне фінансування з державного бюджету, яке не зацікавлює місцеві органи в ефективному використанні засобів та позбавляє їх фінансової самостійності.

9.2. Європейська хартія місцевого самоврядування

Яскравим прикладом застосування на практиці теорії «фіскального федералізму» є Європейська хартія місцевого самоврядування.

Основними положеннями Європейської хартії місцевого самоврядування, які мають безпосереднє відношення до функціонування бюджетів самоврядування, є положення про те, що:

> місцева влада має право на свої власні фінансові ресурси;

> обсяг фінансових ресурсів має відповідати функціям, які виконує місцева Влада;

> місцева влада має право вільно розпоряджатися власними фінансовими ресурсами;

> частина фінансових ресурсів повинна формуватися за рахунок місцевих податків і зборів;

> розміри місцевих податків і зборів місцева влада уповноважена встанов­лювати в межах закону;

> порядок формування фінансових ресурсів повинен бути гнучким і забез­печувати відповідність наявних ресурсів зростанню вартості виконання завдані» місцевої влади;

> захист слабкої у фінансовому розумінні місцевої влади проводиться за допомогою процедур усунення фінансових диспропорцій (фінансового вирівню­вання);

> перевага у виборі форм фінансової допомоги надається дотаціям, які не призначаються для фінансування конкретних проектів і не обмежують свободи місцевої влади.

Нині до Європейської хартії місцевого самоврядування приєдналося понад ЗО країн Європи. В 1996 році її ратифікувала Україна. Прийняття Бюджетного кодексу України є важливим кроком у напрямі наближення до загальноєвропей­ських стандартів у цій сфері. Однак, ряд важливих питань реального забезпечен­ня незалежності органів місцевого самоврядування ще чекають на своє вирішен­ня. Насамперед це стосується фінансової бази місцевого самоврядування.

9.3. Доходи місцевих бюджетів

Доходи місцевих бюджетів України поділяються на:

> власні та закріплені;

> отримані від вищестоящих бюджетів офіційні трансферти;

> погашення борту за наданими органами місцевої влади кредитами.

Власними та закріпленими джерелами надходжень місцевих бюджетів в

Україні є:

> податок з доходів фізичних осіб у частині, визначеній Бюджетним кодексом;

> державне мито в частині, що належить відповідним бюджетам;

> плата за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності та сертифікати, що видаються виконавчими органами відповідних рад;

> плата за державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, що справляється виконавчими органами відповідних рад;

> плата за торговий патент на здійснення деяких видів підприємницької діяльності

(за винятком плати за придбання торгових патентів пунктами продажу нафтопродуктів — автозаправними станціями, заправними пунктами), що справляєтся виконавчими органами відповідних рад;

> надходження адміністративних штрафів, що накладаються виконавчими органами відповідних рад або утвореними ними в установленому порядку адміністративними комісіями;

> єдиний податок для суб’єктів малого підприємництва у частині, що належить відповідним бюджетам.

Зазначені податки, збори та обов’язкові платежі складають кошик доходів, що закріплюються за бюджетами місцевого самоврядування і враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів.

Слід зазначити, що власні та закріплені джерела доходів місцевих бюджетів як і аналогічні доходи державного бюджету в свою чергу поділяються на подат­кові надходження; неподаткові надходження; доходи від операцій з капіталом.

 

9.4. Міжбюджетні відносини та міжбюджетні трансферти

Частина доходів місцевих бюджетів забезпечується в результаті міжбюдже- тних відносин. Міжбюджетні відносини - це відносини між державою, автоном­ною республікою Крим, областями, районами та місцевим самоврядуванням що­до забезпечення відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхідними для виконання функцій, передбачених Конституцією та чинним законодавством України. В міжбюджетних відносинах важливу роль відіграють міжбюджетні трансферти.

Міжбюджетні трансферти - це кошти, які безоплатно й безповоротно пере­даються від одного бюджету до іншого.

В Україні застосовують такі види міжбюджетних трансфертів:

> Дотацію вирівнювання;

> Субвенцію;

> Кошти, що передаються до державного бюджету України та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів;

> Інші дотації (рис. 9.1.).

Рис. 9.1. Види міжбюджетних трансфернів

 

Дотація вирівнювання - це міжбюджетний трансферт на вирівнювання до­хідної спроможності бюджету, який його отримує.

Субвенція - це міжбюджетний трансферт для використання з певною метою та в порядку, визначеному тим органом, який прийняв рішення про надання суб­венції.

9.5. Витрати місцевих бюджетів

Проблемою фінансування місцевих бюджетів є те, що більшість підпри­ємств місцевого господарства комунальної власності (житлове господарство, установи культури і мистецтва, комунальна інфраструктура - водопровід, транс­порт, служба очищення тощо). Ці підприємства не забезпечують мобілізацію до­ходів до місцевих бюджетів, але й є збитковими та поглинають значну частину коштів місцевих бюджетів, оскільки переважним чином існують за рахунок бю­джетів муніципалітетів. У витратах місцевих бюджетів переважає фінансування соціальної інфраструктури - освіти, охорони здоров’я, соціального захисту населення (близько половини), а з витрат на економічні цілі - фінансування транспорту, зв’язку та житлово-комунальних підприємств.

Важливим напрямом видатків місцевих бюджетів є витрати на охорону праці та цивільну оборону.

Значна питома вага у витратах офіційних трансфертів - вилучень фінансових ресурсів з місцевих бюджетів для передачі вищестоящому бюджету. Бюдже­тні вилучення здійснюються в окремих областях, які в зв’язку з вищим економі­чним рівнем розвитку або за природними умовами мають податкову базу вище середньої по Україні та, відповідно, вищий рівень податкових надходжень. Як субвенції, так і вилучення використовуються для вирівнювання рівня соціально- економічного розвитку адміністративно-територіальних одиниць.

Склад і структура надходжень і фінансування витрат на місцевому рівні за­лежать від чинників, що визначають ступінь соціально-економічного розвитку адміністративно-територіальної одиниці: наявності виробничих об’єктів, природних ресурсів, об’єктів соціальної та побутової інфраструктури, статусу адміністративно-територіальної одиниці, щільності населення, природнокліматичних умов тощо.

Обласними радами затверджуються постійно діючі нормативи розподілу доходів між обласним бюджетом і бюджетами районів, міст, а також довготривалі розміри субвенцій, що передаються з обласних бюджетів до бюджетів райо­ни» та міст, а також бюджетних вилучень з бюджетів районів та міст до обласних бюджетів.

Формування бюджетів здійснюється на основі місцевих бюджетних програм, які розробляються місцевими радами та уповноваженими ними органа­ми виконавчої влади. Фінансове обґрунтування і реалізація місцевих бюджет­них програм покладені на адміністраторів місцевих бюджетних програм - міс- цеві органи виконавчої влади та підвідомчі їм державні установи.

Місцеві органи виконавчої влади мають право запозичувати фінансові ре­сурси в юридичних та фізичних осіб, а також в Уряду України (шляхом кредиту­вання з державного бюджету) для фінансування регіональних інвестиційних програм, узгоджених з Урядом. Запозичення здійснюється у формі позики або випуску цінних паперів місцевих органів виконавчої влади. Порядок проведення запозичень визначається Урядом України.

Кошториси витрат державних установ, що включаються в бюджетні про­грами, виконуються керівниками цих установ відповідно до фінансових дозволів місцевих органів виконавчої влади.

У бюджетних системах багатьох країн бюджетів різних рівнів поділяються на закріплені та регульовані. Закріплені, або власні доходи, - джерела, що по­стійно або протягом кількох років надходять до бюджету адміністративно- територіальної одиниці на законодавчій основі повністю або у визначеному законодавством розмірі. Регульованими є фінансові ресурси, що передаються з вищестоящого бюджету у вигляді відсоткових відрахувань від їх власних дохо­дів до нижчестоящого бюджету з метою збалансування його доходів та витрат. Перелік регульованих доходів може мінятися під час формування вищестоящого бюджету на новий бюджетний рік чи на основі рішення уповноваженого на такі дії органу. До закріплених доходів місцевих бюджетів відносяться, так звані, «місцеві податки», державного бюджету - «загальнодержавні податки».

«Бюджетне регулювання» здійснюється шляхом передачі частини надхо­джень від загальнодержавних податків та доходів на територіальний рівень у ра­зі недостатнього розміру власних ресурсів, необхідних для повного виконання територіальними органами влади покладених на них функцій.

Контрольні запитання

1. В чому призначення та роль місцевих бюджетів?

2. Назвіть основні джерела доходів місцевих бюджетів.

3. Назвіть основні видатки місцевих бюджетів.

4. Що таке міжбюджетні відносини?

5. Що таке міжбюджетні трансферти?

6. Що таке дотація, як між бюджетний трансферт?

7. Що таке субвенція, як між бюджетний трансферт?

8. З яких бюджетів фінансується частина витрат житлово-комунальних господарств?

9. Назвіть основні положення Європейської хартії місцевого самоврядуван­ня, що відносяться до функціонування місцевих бюджетів.

 

Завдання для самостійного опрацювання

Питання, які студенти повинні опрацювати самостійно:

1. Видатки місцевих бюджетів на розвиток комунального господарства

2. Фінансування шкіл та дитсадків.

Завдання 1: Основні терміни та поняття

Кожному з положень, відзначених цифрами знайдіть відповідний термін, чи поняття:

A) місцеві бюджети;

Б) міжбюджетні відносини;

B) суть Європейської хартії.

1. Посилення економічної самостійності місцевих бюджетів.

2. Відносини між державним та місцевими бюджетами.

3. Фонди фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування.

Завдання 2: Правильно/ неправильно.

Визначте, правильні(П) чи неправильні(П) такі твердження:

3. Органи місцевої влади фінансуються з держбюджету.

4. Органи державної влади фінансуються з державного та місцевих бюджетів.

5. Комунальні підприємства, як-правило, фінансуються з державного бю­джету.

6. Суть європейської хартії в тому, щоб скасувати місцеві бюджети.

7. Місцеві бюджети - це бюджети місцевого самоврядування.

Завдання 3: Порівняти державний та будь-який з місцевих бюджетів, знайти спільні риси та відмінності в порядку складання, розгляду та за­твердження державного і місцевих бюджетів.

Тематика рефератів:

1. Місцеві бюджети, їх призначення та роль.

2. Доходи місцевих бюджетів.

3. Видатки місцевих бюджетів.

4. Міжбюджетні трансферти, їх види призначення і роль.

РОЗДІЛ 10

БЮДЖЕТНИЙ ПРОЦЕС ТА БЮДЖЕТНІ ПРОЦЕДУРИ

10.1. Бюджетний процес

Бюджетний процес - це регламентована нормами права діяльність органів влади і управління, пов’язана зі складанням, розглядом, затвердженням бюдже­тів, їх виконанням, контролем за їх виконанням, розглядом звітів про виконання бюджетів, що становлять бюджетну систему України.

Бюджетний процес складається із наступних стадій:

> складання проекту бюджету;

> розгляд та прийняття закону про державний бюджет України, рішення про конкретний місцевий бюджет;

> виконання бюджету, зокрема у разі необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України чи рішення про відповідний місцевий бюджет;

> підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету і прийняття щодо нього рішення (рис. 10.1.).

Рис. 10.1. Стадії бюджетного процесу

 

В бюджетному процесі беруть участь бюджетні установи та організації, яких називають учасниками бюджетного процесу. Учасниками бюджетного процесу є органи та посадові особи, наділені бюджетними повноваженнями.Бюджетні повноваження - це права учасників бюджетних правовідносин щодо отримання ними бюджетних повноважень та їх обов’язки щодо цільового вико­ристання бюджетних ресурсів.

 

10.2.Порядок складання, розгляду та затвердження державного бюджету

 

Стадія складання проекту бюджету містить такі етапи:

> направлення Президентом України до Верховної Ради України бюджет­ного послання;

> розроблення Верховною Радою України бюджетної резолюції, у якій ви­значаються основні напрями бюджетної політики на наступний рік;

> розроблення міністерством фінансів на підставі основних прогнозних макропоказників економічного і соціального розвитку прогнозного проекту державного бюджету;

> узгодження показників прогнозного проекту бюджету з пропозиціями міністерств, відомств та інших органів;

> розроблення міністерством фінансів робочого (узгодженого) проекту державного бюджету і подання його в Кабінет Міністрів;

> розгляд проекту бюджету в Кабінеті Міністрів, прийняття рішення про його схвалення і подання Президенту України проекту закону про державний бюджет;

> розгляд проекту закону про державний бюджет Президентом України і подання його до Верховної Ради України.

Стадія розгляду проекту Закону про державний бюджет України містить наступні етапи:

> розгляд проекту Закону про державний бюджет у фракціях, комісіях та комітетах Верховної Ради України;

> доповідь міністра фінансів па засіданні Верховної Ради України та спів­доповідь голови комітету Верховної Ради з питань бюджету;

> обговорення проекту державного бюджету на засіданні Верховної Ради України;

> прийняття відповідного рішення щодо результатів розгляду проекту за­кону про державний бюджет.

З цього приводу можуть бути прийняті наступні рішення:

а) затвердження Закону про державний бюджет України;

б) схвалення бюджету у першому читанні і направлення на доопрацювання;

в) відхилення проекту бюджету, як не розробленого належним чином і на­правлення на перероблення.

В розробленні проекту закону про державний бюджет України бере участь Кабінет Міністрів України. Проте, особисту відповідальність за складання прое­кту державного бюджету несе міністр фінансів України. Під його керівництвом розробляється проект бюджету, визначаються основні організаційно-методичні засади бюджетного планування, які використовуються для підготовки бюджет­них запитів і розроблення пропозицій до проекту державного бюджету України.

Міністр фінансів України на підставі основних макропоказників економіч­ного і соціального розвитку України за минулий та на наступний бюджетний пе­ріод, а також па основі аналізу виконання бюджету в поточному бюджетному періоді визначає загальний рівень доходів та видатків бюджету і дає оцінку об­сягу фінансування бюджету, необхідному для складання пропозицій до проекту державного бюджету України.

Під час розроблення проекту основних напрямів бюджетної політики на на­ступний бюджетний період використовуються планові показники грошово- кредитної політики на наступний бюджетний період. З цією метою Національ­ний банк України до 1 квітня року, що передує плановому, подає до Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України:

> проект основних засад грошово-кредитної політики на наступний бю­джетний період;

> проект кошторису доходів та видатків Національного банку України на наступний бюджетний період.

Не пізніше 1 червня або першого наступного за цією датою дня пленарних засідань Верховної Ради України у Верховній Раді України відбуваються парла­ментські слухання з питань бюджетної політики на наступний бюджетний пері­од. З доповіддю про основні напрями бюджетної політики на наступний бюдже­тний період виступає прем’єр-міністр України або за його дорученням міністр фінансів України.

Кабінет Міністрів України подає до Верховної Ради України проект основ­них напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період не пізніше ніж за чотири робочих дні до початку проведення парламентських слухань з пи­тані, бюджетної політики на наступний бюджетний період.

Проект основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період містить пропозиції Кабінету Міністрів України щодо:

> граничного розміру дефіциту (профіциту) державного бюджету України у відсотках до прогнозного річного обсягу валового внутрішнього продукту;

> частки прогнозного річного обсягу валового внутрішнього продукту, що перерозподіляється через зведений бюджет України;

> граничного обсягу державного боргу та його структури;

> питомої ваги обсягу міжбюджетних трансфертів у видатках державного бюджету України та коефіцієнти вирівнювання для місцевих бюджетів;

> питомої ваги капітальних вкладень у видатках державного бюджету України та пріоритетних напрямів їх використання;

> взаємовідносин державного бюджету України з місцевими бюджетами в наступному бюджетному періоді;

> змін до законодавства, прийняття яких є необхідним для реалізації бю­джетної політики держави;

> переліку головних розпорядників коштів державного бюджету України;

> захищених статей видатків державного бюджету;

> обґрунтування необхідності поділу державного бюджету на загальний та спеціальний фонди.

Проект основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період ґрунтується на прогнозних макропоказниках економічного і соціального розвитку України на наступний бюджетний період із зазначенням показників обсягу валового внутрішнього продукту, індексів споживчих та оптових цін, прогнозованого офіційного обмінного курсу гривні у середньому за рік та на кі­нець бюджетного року, прогнозованого рівня безробіття.

За результатами парламентських слухань Верховна Рада України приймає постанову про схвалення або взяття до відома основних напрямів бюджетної по-

літики на наступний бюджетний період. Зазначена постанова може містити про­позиції Верховної Ради України до проекту основних напрямів бюджетної полі­тики на наступний бюджетний період, в тому числі і відповідні доручення Кабі­нету Міністрів України.

Міністерство фінансів України з метою підготовки пропозицій до проекту державного бюджету України розробляє і доводить до головних розпорядників бюджетних коштів інструкції щодо підготовки бюджетних запитів. Інструкції про підготовку бюджетних запитів можуть запроваджувати організаційні, фінан­сові та інші обмеження, яких зобов’язані дотримуватись усі розпорядники бю­джетних коштів у процесі підготовки бюджетних запитів. На основі результатів аналізу бюджетних запитів, Основні напрями бюджетної політики на наступний бюджетний період Мінфін готує проект Закону про державний бюджет України. Міністерство фінансів подає проект цього закону з додатками до Кабінету міністрів. Кабінет міністрів приймає постанову щодо схвалення бюджету, та подає його з додатками до Верховної Ради України не пізніше 15 вересня року, що пе­редує плановому.

Не пізніше 5 днів після подання проекту закону про держбюджет до Верховної Ради, міністр фінансів представляє його на пленарному засіданні Верховної Ради. Після цього голова комітенту з питань бюджету доповідає депутатам про відповідність проекту вимогам бюджетного кодексу. Народні депутати обгово­рюють проект закону і за результатами обговорення приймають або відхиляють його до розгляду.

У разі відхилення проекту бюджету, Кабінет міністрів зобов’язаний на про­тязі тижня з дня набуття чинності рішення про відмову, подати на розгляд до Верховної Ради проект закону про держбюджет на повторне представлення з об­ґрунтуванням внесених змін, пов’язаних з відповідним рішенням Верховної Ради.

Після прийняття його до розгляду не пізніше 1 жовтня чи б жовт ня (якщо проект бюджету прийнято на розгляд з другого разу) проект закону розглядаєть­ся народними депутатами (в комітетах, комісіях та фракціях). Вони подають пропозиції щодо змін до проекту бюджету. Після 1 жовтня (6 жовтня) комітет Верховної Ради з питань бюджету припиняє прийняття пропозицій. Комітет па­рламенту з питань бюджету на протязі до 15 (20) жовтня спільно з уповноваже­ними представниками Кабінету міністрів розглядає пропозиції щодо змін в про­екті бюджету і подає висновки щодо цих пропозицій до проекту держбюджету.

Висновки та пропозиції розповсюджуються серед депутатів не пізніше, ніж за два дні до його розгляду.

Потім відбувається перше читання закону про держбюджет. Висновки та пропозиції голосуються в цілому, і якщо не приймаються відразу, то голосуються постатейно. Проект закону про держбюджет приймається Верховною Радою України в першому читанні не пізніше 20 жовтня (25 жовтня, якщо він прийня­тий до розгляду після другого подання Кабінетом Міністрів України).

Доопрацьований після першого читання проект закону про держбюджет не пізніше 3 (8) листопада подається комітету Верховної Ради України з питань бюджету повторно. Комітет готує по ньому висновки і подає проект на розгляд Верховній Раді України у другому читанні. Друге читання відбувається не піз­ніше 20 листопада року, що передує плановому. Статті бюджету, не прийняті в другому читанні, переносяться на розгляд у третьому читанні (не пізніше 25 ли­стопада). Після цього проект бюджету розглядає Президент України. Він має право з вмотивованими пропозиціями повернути проект бюджету до Верховної Ради України на повторний розгляд.

В разі прийняття бюджету на Верховній Раді, підписання його Президентом та оприлюднення бюджету в центральній офіційній пресі, проект бюджету набу­ває сили закону. Не пізніше двох місяців з дня набуття чинності Закону України «Про державний бюджет України», міністр фінансів інформує Верховну Раду України про взяті зобов’язання та здійсненні платежі згідно з положеннями Бюджетного кодексу, по яких бюджетні призначення в затвердженому бюджеті не передбачені.

До прийняття Закону України про державний бюджет на поточний бюджет­ний період запозичення можуть здійснюватись лише на погашення державного боргу.

До прийняття Закону України про державний бюджет на поточний бюджет­ний період податки, збори та обов’язкові платежі справляються відповідно до Закону України про державний бюджет на попередній бюджетний період та ін­ших нормативно-правових актів.

10.3. Порядок складання, розгляду та затвердження місцевих бюджетів

Порядок складання, розгляду та затвердження місцевих бюджетів передба­чає наступні етапи:

> міністерство фінансів України доводить Раді Міністрів Автономної Рес­публіки Крим, місцевим державним адміністраціям та виконавчим органам від­повідних рад особливості складання розрахунків до проектів місцевих бюджетів па наступний бюджетний період;

Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністра­ції та виконавчі органи відповідних рад зобов’язані надавати необхідну інфор­мацію: Міністерству фінансів України - для проведення розрахунків обсягів міжбюджетних трансферіів та інших показників; Верховній Раді України - для перевірки достовірності цих розрахунків;

> місцеві фінансові органи розробляють і доводять до головних розпоряд­ників бюджетних коштів інструкції з підготовки бюджетних запитів;

> головні розпорядники бюджетних коштів організують розроблення бю­джетних запитів для подання місцевим фінансовим органам в терміни та поряд­ку, встановлені цими органами;

> на основі результатів аналізу бюджетних запитів, керівник місцевого фі­нансового органу приймає рішення щодо включення бюджетного запиту до проекту місцевого бюджету перед поданням його на розгляд відповідно Раді Мініс-

трів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям чи ви­конавчим органам відповідних рад;

> виконавчі органи сільських, селищних, міських (міст районного значен­ня) рад, районні державні адміністрації в містах Києві та Севастополі подають відповідно районним чи міським фінансовим органам пропозиції щодо показни­ків проектів відповідних бюджетів;

> після схвалення Кабінетом Міністрів України проекту закону про держа­вний бюджет України Міністерство фінансів України доводить Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям та виконав­чим органам відповідних рад розрахунки прогнозних обсягів міжбюджетиих трансфертів, методику їх визначення та інші показники, необхідні для складання проектів місцевих бюджетів, а також пропозиції щодо типової форми проекту рішення про місцевий бюджет;

> у тижневий термін після ухвалення закону про державний бюджет України в другому читанні Кабінет Міністрів України доводить Раді Мініст­рів Автономної Республіки Крим, місцевим державцям адміністраціям та ви­конавчим органам відповідних рад положення та показники міжбюджетиих відносин (обсяги міжбюджетиих трансфертів для відповідних бюджетів і те­кстові статті, що визначають особливості міжбюджетиих відносин на насту­пний бюджетний період), які були проголосовані Верховною Радою України при прийнятті проекту закону про державний бюджет України в другому чи­танні;

> рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адмініст­рації та виконавчі органи відповідних рад готують проекти рішень про відповід­ні місцеві бюджети;

> проект рішення про місцевий бюджет перед його розглядом на сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної ради схвалюється Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевою державною адмініс­трацією чи виконавчим органом відповідної ради;

> затвердження місцевих бюджетів місцевими радами;

> підписання рішення про місцевий бюджет прем’єр-міністром Автоном­ної Республіки Крим, керівником місцевої державної адміністрації чи виконав­чого органу відповідної ради;

> публікація місцевого бюджету у місцевій офіційній пресі, або інше його оприлюднення.

Рішенням про місцевий бюджет визначаються:

> загальна сума доходів і видатків з розподілом на загальний, спеціальний та резервний фонди, а також на поточні та капітальні.

> граничний обсяг річного дефіциту (профіциту) місцевого бюджету в на­ступному бюджетному періоді а також боргу Автономної Республіки Крим чи органів місцевого самоврядування на кінець наступного бюджетного періоду;

> повноваження щодо надання гарантій Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також розміри цих гарантій;

> бюджетні призначення головним розпорядникам коштів за бюджетною класифікацією;

> доходи бюджету за бюджетною класифікацією;

> бюджетні призначення міжбюджетних трансфертів;

> додаткові положення, що регламентують процес виконання бюджету.

> перелік захищених статей місцевого бюджету визначений відповідно до вимог бюджетного кодексу України.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим та відповідні ради при затвер­дженні місцевих бюджетів повинні врахувати обсяги міжбюджетних трансфер­тів та інші положення, необхідні для формування місцевих бюджетів, що були затверджені Верховною Радою України при прийнятті проекту закону про дер­жавний бюджет України у другому читанні.

Бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, міські (міст Києва та Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення) бюджети на наступний бюджетний період за­тверджуються рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відпові­дної обласної, районної чи міської ради не пізніше ніж у двотижневий термін після офіційного оприлюднення (публікації в центральній пресі) закону про дер­жавний бюджет України. Міські (міст районного значення) бюджети, районні у містах (якщо такі створено), селищні та сільські бюджети на наступний бюджет­ний період затверджуються відповідно рішеннями міської, районної в місті, се­лищної або сільської рад не пізніше ніж у двотижневий термін після затвер­дження районного чи міського (міст Києва і Севастополя, міст республікансько­го Автономної Республіки Крим чи міст обласного значення) бюджету.

10.4. Організація виконання бюджетів

Виконання бюджету - це мобілізація запланованих доходів та фінансування передбачених видатків бюджету. Організація виконання бюджетів в Україні по­кладена на Кабінет Міністрів України. Оперативна робота з цього приводу ве­деться міністерством фінансів, державною податковою адміністрацією та держа­вним казначейством України. Виконання будь-якого бюджету здійснюється на підставі розпису доходів і видатків. Цей документ складається після затвер­дження бюджету відповідно до статей бюджетної класифікації, яка містить по­вну деталізацію видів доходів і напрямів видатків. Розпис доходів і видатків складається з помісячною та поквартальною розбивкою, що дає змогу збалансу­вати бюджет па різні періоди.

Бюджет виконується на протязі бюджетного періоду. Бюджетний період - це період виконання бюджету. Він триває з першого січня до 31 грудня поточно­го року. За вказаний період всі бюджетні установи зобов’язані виконати як до­хідну так і витратну частини їх бюджетів.

Касове виконання бюджетів - це зарахування коштів на рахунки бюджетів та перерахування бюджетних ресурсів на потреби держави чи місцевих громад. Воно може здійснюватись за двома системами: банківською та казначейською, що нині застосовуються в Україні. При банківській системі рахунки бюджетів відкриваються в установах банківської системи. При казначейській створюється спеціальна структура - державне казначейство, яке веде рахунки бюджетів, мо­білізує кошти і фінансує видатки.

В Україні передбачено обов’язкове звітування Міністерства фінансів та місцевих органів виконавчої влади про виконання бюджетів. Періодичність, структура та терміни подання звітів про виконання бюджетів визначаються держав­шім Казначейством України. Зведені показники звітності подаються до Верхов­ної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, іншої відповід­ної місцевої ради місцевими державними адміністраціями або міським, сільсь­ким, чи селищним головою в двомісячний термін після завершення бюджетного періоду. Перевірка звіту проводиться Рахунковою палатою України, рахунковою палатою Автономної Республіки Крим або комісією з питань бюджету відповід­ної місцевої ради, після чого відповідні ради затверджують звіт про виконання бюджету, або ж не приймають рішення про затвердження зазначеного звіту.

10.5. Розпорядники бюджетних коштів

Розпорядники бюджетних коштів - це бюджетні установи в особі їх керів­ників, уповноважені на отримання бюджетних асигнувань, взяття бюджетних зобов’язань та здійснення видатків з бюджету.

З метою здійснення програм та заходів, які проводяться за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів, За обсягом наданих прав розпорядники бюджетних коштів поділяються на голо­вних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів ни­жчого рівня.

Кошти бюджету, які отримують фізичні особи та юридичні особи, що не мають статусу бюджетної установи (одержувачі бюджетних коштів), надаються їм лише через розпорядника бюджетних коштів.

Бюджетна установа не має права здійснювати запозичення у будь-якій фор­мі або надавати за рахунок бюджетних коштів позички юридичним та фізичним особам, крім випадків, передбачених законом про державний бюджет України.

Головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути виключно:

> за бюджетними призначеннями, передбаченими Законом про державний бюджет України - органи, уповноважені відповідно Верховною Радою України,

Президентом України. Кабінетом Міністрів України забезпечувати їх діяльність в особі їх керівників, а також міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Конституційний Суд України, Верховний Суд України та інші спеціалізовані суди;

> установи та організації, які визначені Конституцією України або ті, що входять до складу Кабінету Міністрів України в особі їх керівників;

> за бюджетними призначеннями, передбаченими бюджетом Автономної Республіки Крим - уповноважені юридичні особи (бюджетні установи), що забезпечують діяльність Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради Міністрів автономної Республіки Крим, а також міністерства та інші органи вла­ди Автономної Республіки Крим в особі їх керівників;

> за бюджетними призначеннями, передбаченими іншими місцевими бю­джетами - керівники місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів рад та їх секретаріатів, керівники головних управлінь, управлінь, відділів та інших самостійних структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій, вико­навчих органів рад.

Головні розпорядники коштів державного бюджету України визначаються відповідно до Бюджетного кодексу та затверджуються Законом про державний бюджет України шляхом встановлення їм бюджетних призначень. Головні роз­порядники коштів місцевих бюджетів визначаються рішенням про місцевий бю­джет.

Головний розпорядник бюджетних коштів має наступні права та обов’язки:

> розробляє план своєї діяльності відповідно до завдань та функцій, ви­значених нормативно-правовими актами, виходячи з необхідності досягнення конкретних результатів за рахунок бюджетних коштів;

> розробляє на підставі плану діяльності проект кошторису та бюджетні запити і подає їх Міністерству фінансів України чи місцевому фінансовому ор­гану;

> отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про державний бюджет України чи рішенні про місцевий бюджет, доводить у встановленому порядку до розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (одержувачів бюджетних коштів) відомості про обсяги асигнувань, забезпечує управління бюджетними асигнуваннями;

> затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня, якщо інше не передбачене законодавством;

> здійснює внутрішній контроль за повнотою надходжень, отриманих роз­порядниками бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачами бюджетних коштів, і витрачанням ними бюджетних коштів;

> одержує звіти про використання коштів від розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів і аналізує ефективність ми користання ними бюджетних коштів.

 

10.6.Бюджетні призначення

Будь-які бюджетні зобов’язання та платежі з бюджету можна здійснювати лише за наявності відповідного бюджетного призначення. Бюджетні призначен­ня встановлюються законом про державний бюджет України чи рішенням про місцевий бюджет у порядку визначеному Бюджетним кодексом.

Бюджетне призначення - повноваження, надане головному розпоряднику бюджетних коштів, що має кількісні та часові обмеження та дає змогу надавати

бюджетні асигнування.

Бюджетне асигнування - повноваження, надане розпоряднику бюджетних коштів відповідно до бюджетного призначення на взяття бюджетного зобов'язання та здійснення платежів з конкретною метою в процесі виконання бюджету.

Бюджетне зобов’язання - будь-яке здійснене відповідно до бюджетного асигнування розміщення замовлення, укладення договору, придбання товару, по- слуги чи здійснення інших аналогічних операцій протягом бюджетного періоду, згідно з якими необхідно здійснити платежі протягом цього ж періоду або у майбутньому.

Якщо в процесі виконання бюджету зміна обставин вимагає менших асиг­нувань головним розпорядникам бюджетних коштів, міністром фінансів України (керівник місцевого фінансового органу) приймається рішення щодо приведення у відповідність бюджетного призначення державного бюджету України (місцевого бюджету). Кабінет Міністрів України (Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцева державна адміністрація, виконавчий орган відповідної ради) у двотижневий термін подає до Верховної Ради України (Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної ради) у встановленому порядку пропозиції про приведення у відповідність бюджетних призначень державного бюджету України чи місцевого бюджету.

10.7.Бюджетний контроль

Контроль за дотриманням бюджетного законодавства здійснюють:

> Верховна Рада України;

> Рахункова палата;

> Міністерство Фінансів України;

> Державне Казначейство України;

> Контрольно ревізійна служба;

> Верховна Рада та Рада міністрів АР Крим;

> Місцеві фінансові органи;

> Голови виконавчих органів місцевих рад;

> Розпорядники бюджетних коштів в межах своїх компетенцій.

В разі виявлення бюджетного правопорушення до установ та організацій, а також винних посадових осіб можуть бути застосовані наступні санкції:

> призупинення бюджетних асигнувань;

> застосування адміністративних стягнень;

> зупинення операцій з бюджетними коштами;

> відшкодування заподіяної матеріальної шкоди.

При цьому, накладення на особу стягнення за бюджетне правопорушення не звільняє її від відшкодування заподіяної таким правопорушенням матеріаль­ної шкоди в порядку, встановленому законом.

Серед бюджетних правопорушень найчастіше зустрічається нецільове використання бюджетних коштів.

Нецільове використання бюджетних коштів, тобто витрачання їх на цілі, що не відповідають бюджетним призначенням, встановленим Законом про держав­ний бюджет України чи рішенням про місцевий бюджет, виділеним бюджетним асигнуванням чи кошторису, має наслідком зменшення асигнувань розпорядникам бюджетних коштів на суму коштів, що витрачені не за цільовим призначенням, і притягнення винних посадових осіб до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності у порядку, визначеному законодавством Укра­їни.

У разі нецільового використання бюджетних коштів, отриманих у вигляді субвенції, зазначені кошти підлягають обов’язковому поверненню до відповід­ного бюджету у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Зупинення операцій з бюджетними коштами Полягає у забороні здійснення платежів з рахунка порушника бюджетного законодавства. Механізм зупинення операцій з бюджетними коштами визначається Кабінетом Міністрів України його максимальний термін - тридцяти днів, проте у випадку відкриття криміналь­ної справи за бюджетні правопорушення у великих розмірах термін зупинення операцій з бюджетними коштами може бути продовжений.

Особи, винні у порушенні бюджетного законодавства, несуть цивільну, дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законо­давством України.

Контрольні запитання

1. Що таке бюджетний процес?

2. Назвіть стадії бюджетного процесу.

3. Опишіть порядок складання, розгляду і затвердження державного бюджету.

4. Опишіть порядок складання, розгляду і затвердження місцевих бюджетів.

5. Які бюджетні установи здійснюють організацію виконання бюджетів?

6. Хто такі розпорядники бюджетних коштів, та які їх види вам відомі?

7. Назвіть основні права та обов’язки розпорядників бюджетних коштів.

8. Які органи та установи здійснюють контроль за дотриманням бюджетно­го законодавства?

9. Що таке нецільове використання бюджетних коштів?

10. Які законом передбачено санкції за порушення бюджетного законо­давства?

11. Що таке «зупинення операцій з бюджетними коштами»?

12. Що таке бюджетні призначення?

13. Що таке бюджетні асигнування?

14. Що таке бюджетні зобов’язання?

15. Які види відповідальності несуть посадові особи бюджетних установ, винні в порушенні бюджетного законодавства?

Завдання для самостійного опрацювання

Питання, які студенти повинні опрацювати самостійно:

1. Причини та наслідки порушення термінів бюджетного процесу.

2. Бюджетний процес в розвинутих країнах.

Завдання 1: Основні терміни та поняття

Кожному з положень, відзначених цифрами знайдіть відповідний термін, чи поняття:

A) бюджетний процес;

Б) учасники бюджетного процесу;

B) виконання бюджету;

Г) розпорядники бюджетних коштів Д) бюджетний період;

Е) нецільове використання бюджетних коштів.

1. Витрачання бюджетних коштів на цілі, що не відповідають бюджетним призначенням.

2. Діяльність, пов’язана зі складанням, розглядом, затвердженням та вико­нанням бюджетів.

3. Органи та посадові особи, наділені бюджетними повноваженнями.

4. Бюджетні установи, уповноважені на отримання бюджетних асигнувань, взяття бюджетних зобов’язань та здійснення видатків з бюджету.

5. Мобілізація доходів і фінансування видатків бюджету.

6. Період виконання бюджету.

Завдання 2: Правильно/ неправильно.

Визначте, правильні(П) чи неправильні(Н) такі твердження:

1. Проект бюджету розробляє адміністрація Президента.

2. Робочий проект держбюджету розробляє Мінфін і подає в Кабмін.

3. 1 Президент не розглядає проект Закону про Держбюджет.

4. Закон про Держбюджет може бути прийнято в першому, другому, або третьому читанні.

5. Комісії і комітети Верховної Ради розглядають проект Закону про Держ­бюджет.

6. Закон про Держбюджет затверджує Верховна Рада

7. Проект основних напрямків бюджетної політики розробляє бюджетний комітет Верховної Ради.

8. Проект основних засад грошово - кредитної політики розробляє НБУ.

9. Проект кошторису доходів та видатків НБУ розробляє Мінфін .

10. Бюджетні запити розробляють головні розпорядники бюджетних коштів.

11. Закон про Держбюджет набирає чинності після підписання його голо­вою НБУ та затвердження на Верховній Раді.

Завдання 3: Порівняйте бюджетний процес при складанні, розгляді та затвердженні державного та будь-якого з місцевих бюджетів. В чому схо­жість та в чому відмінності бюджетних процесів.

 

 

Тематика рефератів:

1. Порядок складання, розгляду і затвердження державного бюджету.

2. Порядок складання, розгляду і затвердження місцевих бюджетів.

3. Сучасні проблеми бюджетного процесу.

4. Бюджетний процес в США.

5. Бюджетний процес в Великобританії.

6. Бюджетний процес в Росії.

7. Бюджетний процес в Китаї.

8. Бюджетний процес в Франції.

9. Бюджетний процес в Японії.

10. Бюджетний процес в Італії.

 

РОЗДІЛ 11 ПОДАТКОВА СИСТЕМА УКРАЇНИ

11.1. Податкові платежі та їх функції

За економічним змістом податки - це економічні відносини між державою і платниками податків з метою створення загальнодержавних централізованих грошових коштів, необхідних для виконання державою її функцій.

До податкових платежів відносяться податок, збір і плата.

Податок - це обов’язковий платіж, який справляється до бюджетів усіх рів­нів з юридичних та фізичних осіб у безспірному порядку.

Збір - це платіж, який справляється в основному до державних цільових фондів та місцевих бюджетів.

Плата - це сума коштів, яка повертається державі за тимчасове або постійне користування ресурсами.

Відповідно до українського законодавства до складу податкових платежів підносять велику кількість платежів державі, які не завжди носять ознаки подат­ків. Частково це пояснюється тим, що повноцінні податкові відносини - явище досить нове в господарській практиці суверенної України, а тому до них часто помилково відносять платежі, які або ж зовсім не мають, або мають лише деякі ознаки, що властиві податкам.

Справляння податків в Україні регламентується Законом України “Про сис- тему оподаткування”. У статті 2 цього Закону наведено визначення податків: під податками та обов’язковими платежами сл ід розуміти обов’язкові внески до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, здійснювані у за­конодавчому порядку”.

Сутність податків, як економічної категорії відображається через реалізацію їх функцій. Податкова система є складовою фінансової системи, тому функції податків випливають з функцій фінансів. Розрізняють дві основні функції подат­ків: фіскальну та регулюючу.

Фіскальна функція податків проявляється в забезпеченні наповнення бюджетів всіх рівнів і відповідно джерел формування доходів держави. За допомогою цієї функції забезпечується :

> баланс між доходами та видатками держави;

> розподіл сум податкових надходжень між сферами бюджетної системи;

> стабілізація регіонального рівня соціального забезпечення громадян та їх соціальних гарантій ;

Регулююча функція податків полягає у можливості держави через податковий механізм забезпечувати процес соціально-економічних відносин. Вона реалізується через застосування податкових пільг та податкових ставок, через які держава регулює процес накопичення капіталу, рівень платоспроможності, темпи розширеного відтворення, захист малозабезпечених верств населення, пере­розподіл доходів. Роль регулюючої функції пов’язана з економічними та соціа­льними процесами в суспільстві.

11.2. Принципи побудови системи оподаткування

Принципами побудови системи оподаткування в Україні є:

> стимулювання науково-технічного прогресу, технологічного оновлення виробництва, виходу вітчизняного товаровиробника на світовий ринок високо- технологічної продукції;

> стимулювання підприємницької виробничої діяльності та інвестиційної активності - запровадження пільг щодо оподаткування прибутку (доходу), спря­мованого на розвиток виробництва;

> обов’язковість- впровадження норм щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), визначених на підставі достовірних даних про об’єкти оподаткування за звітний період, та встановлення відповідальності платників податків за порушення податкового законодавства;

> рівнозначність і пропорційність - справляння податків з юридичних осіб здійснюється у певній частці від отриманого прибутку і забезпечення сплати рі­вних податків і зборів (обов’язкових платежів) па рівні прибутки і пропорційно більших податків і зборів (обов’язкових платежів) - на більші доходи;

> рівність, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації - забезпечення однакового підходу до суб’єктів господарювання (юридичних і фізи­чних осіб, включаючи нерезидентів) при визначенні обов’язків щодо сплати по­питав і зборів (обов’язкових платежів);

> соціальна справедливість - забезпечення соціальної підтримки малозабе­зпечених верств населення шляхом запровадження економічно обґрунтованої податкової соціальної пільги та застосування пропорційного оподаткування громадян;

> стабільність - забезпечення незмінності податків і зборів (обов’язкових платежів) і їх ставок, а також податкових пільг протягом бюджетного року;

> економічна обгрунтованість- встановлення податків і зборів (обов’язкових платежів) на підставі показників розвитку національної економіки та фінансових можливостей з урахуванням необхідності досягнення збалансова­ності витрат бюджету з його доходами;

> рівномірність сплати - встановлення строків сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), виходячи з необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджету для фінансування витрат;

> компетенція - встановлення і скасування податків і зборів (обов’язкових платежів), а також пільг їх платникам здійснюються відповідно до законодавства про оподаткування затвердженого виключно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами;

> єдиний підхід - забезпечення єдиного підходу до розроблення податкових законів з обов’язковим визначенням платника податку і збору (обов’язкового платежу), об’єкта оподаткування, джерел сплати податку і збору (обов’язкового платежу), податкового періоду, ставок податку і збору (обов’язкового платежу), строків та порядку сплати податку, підстав для надан­ня податкових пільг;

> доступність - забезпечення дохідливості норм податкового законодавст­ві для платників податків і зборів (обов’язкових платежів).

 

11.3. Система оподаткування

Встановлення, розподіл, справляння і використання податків становлять одну із функцій, які виконує держава. Тому податкова система, як елемент господарського механізму відповідає економічному устрою країни, рівню розвитку продуктивних сил, системі державного регулювання економічних процесів.

Являючись основою фінансової системи податкова система кожної країни, з одного боку, забезпечує фінансову базу держави, а з іншого - виступає головним чинником реалізації державної економічної політики.

Необхідною умовою при формуванні податкової системи є врахування реальної соціально-економічної ситуації в країні. Податкова система кожної країни відображає її специфічні умови, такі як рівень розвитку економіки, внутрішню та зовнішню політику країни, рівень розвитку соціальної сфери, традицій наро­ду, географічне положення країни, кліматичні умови та багато інших факторів Тому форми оподаткування однієї країни різняться від іншої. В світі немає країн з однаковими податковими системами, як правило, не існує ідеальної системи, оскільки суспільство постійно еволюціонує. Ось чому податкова система пови­нна бути мобільною та еластичною.

Визначивши свою економічну політику держава визначає напрямок розвит­ку, а також стратегію і тактику досягнення поставленої мети. Тому податкова система і податкова політика має чітку цілеспрямованість на вирішення конкре­тних завдань і проблем.

Податки в руках держави повинні стати основним інструментом державно­го регулювання економіки, сприяти формуванню доходів бюджету, стимулю­ванню науково-технічного прогресу, обмеженню росту цін та інфляції.

Податкова система забезпечує гарантоване і стабільне надходження доходів бюджету, а державі дає можливість всебічно впливати на соціально-економічний розвиток суспільства.

Податкова система включає в себе податки, які забезпечують стабільну фінансо­ву базу держави, без якої держава не в змозі безперервно фінансувати свої видатки.

Сукупність податків, зборів та обов'язкових платежів, що справляються в

Україні до бюджетів та державних цільових фондів в порядку, визначеному чин­ним законодавством України, становить систему оподаткування, або податкову систему.

В країнах з розвинутою ринковою економікою податкова система форму­ється з використанням наукового та системного підходів до її створення.

Науковий підхід до створення податкової системи передбачає, по-гіерше, системність, по-друге, встановлення визначальної бази даної системи, по-третє, формування правової основи, і четверте - формування принципів побудови по­даткової системи. Системність полягає в тому, що всі податки взаємопов’язані між собою, доповнюють один одного, та не суперечать один одному і системі в цілому.

Системний підхід означає, що в податковій системі реалізовується як фіска­льна так і регулююча функції податків.

11.4. Елементи системи оподаткування

Оволодіння основами податкової теорії вимагає чіткого й точного розумін­ня елементів системи оподаткування. В фінансовій практиці елементами подат­кової системи прийнято називати загальноприйняті економічні категорії, що да­ють змогу нараховувати та сплачувати податки, а також здійснювати податковий контроль.

Основними елементами системи оподаткування є:

> податок (збір, платіж);

> державні цільові фонди;

> об’єкт податку;

> суб’єкт податку;

> джерело податку;

> одиниця оподаткування

> ставка податку;

> податкова квота;

> податкова декларація;

> податковий період.

Державні цільові фонди - це фонди, створені відповідно до законів України, які формуються за рахунок визначених законами України податків, зборів та обов’язкових платежів з юридичних та фізичних осіб.

Державні цільові фонди включаються до Державного бюджету України, крім Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та Пенсійного фонду України.

Об’єкт податку вказує на те, що саме оподатковується (дохід, земля, транс­портний засіб тощо). Назва податку майже завжди походить від об’єкта оподат­кування. У фіскальній термінології об’єкт оподаткування ще називають подат­ковою базою.

Суб’єкти оподаткування - це юридичні або фізичні особи на яких законо­давством покладено обов’язки нараховувати, утримувати суми податку та пере­раховувати їх до бюджету. Суб’єкти оподаткування поділяють на платників по­датку та носіїв податку.

Платник податку - це юридична чи фізична особа, яка зобов’язана нарахо­вувати та утримувати податок, перераховувати його до бюджету та подавати до податкової інспекції податкові декларації.

Носій податку - цс особа, на яку податок припадає наприкінці усіх процесів перекладання.

Джерелом податку називають кошти, за рахунок яких платник сплачує по­даток. Джерело сплати податків може бути безпосередньо пов’язаним з об’єктом оподаткування (коли оподатковується сам дохід або майно, що приносить до­хід), а може і не мати стосунку до об’єкта оподаткування (наприклад, податки на майно і землю, які перебувають в особистому користуванні і не приносять дохо­ду їх власникам). Податок може сплачуватись із доходу (незалежно від джерел його отримання), або капіталу (майна), коли для покриття податку доводиться витрачати його частку.

Одиницею оподаткування (або масштабом вимірювання) є одиниця виміру (фізичного чи грошового) об’єкта оподаткування. Фізичний вимір точніше відо­бражає об’єкт оподаткування (площа земельної ділянки в га або м², обсяг цилін- дра двигуна транспортного засобу в м³). Грошовий вимір може бути безпосеред­нім - у разі оцінки доходів і опосередкованим - якщо оцінюється земельна ділян­ка, майно тощо.

Ставка податку - це законодавчо встановлена величина податку з одиниці виміру бази оподаткування. Існують два підходи до встановлення податкових ставок: універсальний і диференційований. За універсального підходу встановлоється єдина для всіх платників ставка, за диференційованого - декілька.

Диференціація ставок може відбуватися у двох напрямах: у розрізі платни­ків (коли для більшості платників виділяється основна ставка, а також знижені й підвищені ставки для окремих платників) або у розрізі різних характеристик і оцінок об’єкта оподаткування.

За способом побудови податкові ставки діляться на тверді та відсоткові.

Тверді ставки встановлюються у грошовому вимірі на одиницю оподатку­вання в натуральному обчисленні.

Відсоткові ставки встановлюються щодо об’єкта оподаткування, який має грошовий вимір. Відсоткові ставки можуть бути пропорційними, прогресивни­ми, регресивними і змішаними. Пропорційні - це єдині ставки, що не залежать від розміру об’єкта оподаткування. Прогресивні - це ставки, розмір яких зростає в міру збільшення обсягів об’єкта оподаткування. Регресивні ставки на відміну під прогресивних зменшуються в міру зростання об’єкта оподаткування. У прак­тиці оподаткування прогресивні і регресивні ставки можуть застосовуватись як окремо, так і в поєднанні - прогресивно-регресивні та регресивно-прогресивні сітки податкових ставок.

Податкова квота - частка податку в доході платника. Вона характеризує рі­вень оподаткування і може бути як в абсолютному, так і у відносному вимірах. Розмір податкових квот законодавчо не регламентується.

Податкова декларація - це звітний документ, що самостійно подається платни­ком податку до податкової інспекції, в якій зазначається за звітний податковий пері­од розмір нарахованого податку, розмір доходів, розмір податкових пільг, а також інші дані, що мають відношення до нарахування ним податків, зборів та платежів.

Податковий період - це період за який у платника податку виникають податкові зобов’язання, тобто період, за який він повинен нарахувати суму податку, подати до податкової інспекції податкову декларацію та сплатити податок до бюджету (податковий період не слід путати з граничним терміном подання де­кларації та граничним терміном сплати податку).

11.5.Класифікація податкових платежів

Податки та податкові платежі класифікують за такими ознаками:

> за формою оподаткування;

> за економічним змістом об’єкта оподаткування;

> залежно від рівня державних структур, які їх встановлюють;

> за способом справляння.

За формою оподаткування всі податки поділяють на дві групи: прямі й не­прямі.

Прямі податки встановлюються безпосередньо щодо платників і сплачу­ються за рахунок їхніх доходів, а сума податку безпосередньо залежить від роз­мірів об’єкта оподаткування. Прямі податки сприяють такому розподілу подат­кового тягаря, за якого більше платять ті члени суспільства, котрі мають вищі доходи.

Такий принцип оподаткування більшістю економістів світу визнається найсправедливішим. Разом з тим, форма прямого оподаткування потребує і склад­ного механізму справляння податків, оскільки виникають проблеми обліку об’єкта оподаткування й ухилення його від сплати. Тому, незважаючи на «спра­ведливість» прямих податків, податкова система не може обмежуватися тільки ними, оскільки це однобокий підхід, який згубний для будь-якої системи.

Непрямі податки встановлюються в цінах товарів та послуг і сплачуються за рахунок цінової надбавки, а їх розмір для окремого платника прямо не зале­жить від його доходів. Непрямі податки включаються до ціни товару, тому їх в абсолютному розмірі сплачують більше ті платники, які більше споживають і мають вищі доходи.

Історичний розвиток системи оподаткування призвів до поступового роз­мивання чітких відмінностей між прямими та непрямими податками. Універсальні форми непрямих податків - акцизів, при перенесенні їх стягнення зі сфери реалізації у сферу виробництва мають багато ознак прямого оподаткування, на­самперед, чітко визначений об'єкт оподаткування - обсяг продажу чи додану вартість. При цьому об’єкти оподаткування часто збігаються: пряма податкова форма - податок на прибуток підприємств і непрямий податок - ПДВ мають спільну податкову базу.

За економічним змістом об’єкта оподаткування податки поділяються на три групи: податки на доходи, споживання і майно.

Податки на доходи справляються з доходів фізичних та юридичних осіб, безпосередніми об’єктами оподаткування є заробітна плата та інші доходи гро­мадян, прибуток або валовий дохід підприємств.

Податки на споживання сплачуються не при отриманні доходів, а при їх ви­користанні. Вони справляються у формі непрямих податків.

Податки на майно встановлюються за користуванням рухомим чи нерухо­мим майном. Па відміну від податків на споживання, які сплачуються тільки один раз - при купівлі товару, податки па майно справляються постійно, поки майно перебуває у власності.

Залежно від рівня державних структур, які встановлюють податки, вони по­діляються на загальнодержавні та місцеві.

До загальнодержавних належать такі податки, збори та обов’язкові платежі:

> - податок на додану вартість;

> - акцизний збір;

> - податок на прибуток підприємств, у тому числі дивіденди, що сплачу­ються до бюджету державними некорпоратизованими, казенними або комуналь­ними підприємствами;

> податок з доходів фізичних осіб;

> мито;

> державне мито;

> податок на нерухоме майно (нерухомість);

> плата за землю;

> рентні платежі;

> податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;

> податок на промисел;

> збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету;

> плата за воду;

> збір за забруднення навколишнього природного середовища;

> збір на обов’язкове державне пенсійне страхування;

> збір на загальнообов’язкове державне соціальне страхування;

> - плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності;

> фіксований сільськогосподарський податок;

> збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства;

> єдиний збір, що справляється у пунктах пропуску через державний кор­дон України;

> збори до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (початковий, регулярний, спеціальний);

> збір у вигляді цінової надбавки до діючого тарифу на електричну та теп­лову енергію;

> збір за проведення гастрольних заходів.

Загальнодержавні податки і збори (обов’язкові платежі) встановлюються Верховною Радого України та справляються на всій території України.

Відповідно до розподілу загальнодержавних податків між ланками бюджет­ної системи вони поділяються на три групи: доходи державного бюджету, дохо­ди місцевих бюджетів і доходи, що розподіляються в певних пропорціях між державним та місцевими бюджетами. Розподіл податків між ланками бюджетної системи може мати сталий нормативний характер, встановлений законодавчими актами, або у формі бюджетного регулювання, коли відрахування до місцевих бюджетів здійснюються за щорічними диференційованими нормативами залеж­но від потреб того чи іншого місцевого бюджету.

 

До місцевих податків належать:

> податок з реклами;

> комунальний податок.

До місцевих зборів та обов’язкових платежів належать:

> збір за парковку автотранспорту;

> ринковий збір;

> збір за видачу ордера на квартиру;

> курортний збір;

> збір за участь у бігах на іподромі;

> збір за виграш на бігах на іподромі;

> збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі;

> збір за право використання місцевої символіки;

> збір за право проведення кіно- і телезйомок;

> збір за проведення місцевого аукціону, конкурсного розпродажу і лотерей;

> збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та сфери послуг;

> збір з власників собак;

Місцеві податки і збори (обов’язкові платежі), механізм справляння та по­рядок їх сплати встановлюються сільськими, селищними, міськими радами від­повідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, установлених закона­ми України.

Можливі різні варіанти встановлення місцевих податків. По-перше, у ви­гляді надбавок до загальнодержавних податків. Рівень надбавки визначають міс­цеві органи відповідно до встановлених обмежень. По-друге, введення місцевих податків за переліком, що встановлюється вищими органами влади (саме цей метод застосовують в Україні). Вибір податків здійснюється місцевими органа­ми По-третє, можливе впровадження місцевих податків на розсуд місцевих ор­ганів без будь-яких обмежень з боку центральної влади.

За способом справляння розрізняють два види податків розкладні та оклад­ні. Розкладні податки спочатку встановлюються в загальній сумі відповідно до потреб держави в доходах, потім цю суму розкладають на окремі частини за те­риторіальними одиницями, а на низовому рівні - між платниками. Це історично перша форма справляння податків.

Окладні податки передбачають установлення в першу чергу ставок, а потім і розміру податку для кожного платника окремо. Загальна величина податку фо­рмується як сума платежів окремих платників. Всі нині чинні в Україні податки, збори та платежі є окладними.

11.6.Структура та функції державної податкової служби України

Реалізацію державної податкової політики в Україні забезпечує Державна податкова адміністрація України (ДПА), яка є центральним органом виконавчої влади, якій адміністративно підпорядковані державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі.

Державні податкові інспекції у районах, містах (крім міст Києва та Севас­тополя), районах у містах, міжрайонні та об’єднані державні податкові інспекції підпорядковуються відповідним державним податковим адміністраціям в Авто­номній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Органи державної податкової служби України координують свою діяль­ність з фінансовими органами, органами Державного казначейства України, ор­ганами служби безпеки, внутрішніх справ, прокуратури, статистики, державними митною та контрольно-ревізійною службами іншими контролюючими орга­нами, установами банків, а також з податковими службами інших держав.

Державну податкову службу України очолює Голова Державної податкової адміністрації України, якого призначає на посаду та звільняє з посади Президент України за поданням Прем’єр-міністра України.

Основними функціями органів державної податкової служби України є:

> контроль за дотриманням податкового законодавства, правильністю об­числення, повнотою та своєчасністю сплати до бюджетів і державних цільових фондів податків, зборів та обов’язкових платежів, а також неподаткових доходів, установлених законодавством (далі - податки та інші платежі);

> внесення у встановленому порядку пропозицій щодо вдосконалення по­датковою законодавства;

^ прийняття у випадках, передбачених законом, нормативно-правових ак­тів і методичних рекомендацій з питань оподаткування;

> формування та ведення державного реєстру фізичних осіб - платників податків та платежів а також Єдиного банку даних про платників податків - юридичних осіб;

> роз’яснення законодавства з питань оподаткування серед платників по­датків;

> запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесеним законо­давством до компетенції податкової міліції, їх розкриття, припинення, розсліду­вання та провадження у справах про адміністративні правопорушення.

11.7.Облік платників податків та податковий контроль

Належний облік платників податків - одне з пріоритетних завдань органів податкової служби, оскільки дає змогу створити передумови для здійснення контролю за правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюдже­тів всіх рівнів податків, зборів та платежів. Облік платників податків здійсню­ється органами ДПА згідно з інструкціями про порядок обліку платників податків фізичних та юридичних осіб.

Податковий контроль - це єдина система обліку платників податків, а також контроль за правильністю нарахування, повнотою і своєчасністю сплати подат­ків, нарахованих фінансових санкцій, порядком проведення розрахунків, обліку коштів.

Податковий контроль здійснюється органами державної податкової служби разом з іншими контролюючими органами та органами виконавчої влади в ме­жах повноважень зазначених органів та їх посадових осіб, встановлених законо­давством.

Податковий контроль здійснюється органами державної податкової служби шляхом обліку платників податків, проведення перевірок даних, наведених у податкових деклараціях та даних обліку і звітності, а також шляхом опитування платників податків та інших осіб, одержання будь-якої інформації, пов’язаної з обчисленням податків, обстеження територій та приміщень, що використовують­ся для ведення господарської діяльності та отримання доходів.

Органами державної податкової служби можуть проводитися виїзні, безвиї­зні та оперативні перевірки.Виїзні перевірки проводяться з виїздом на місце розташування платника податків.

Виїзні перевірки поділяють на планові та позапланові.

Плановою виїзною перевіркою є перевірка фінансово-господарської діяль­ності суб’єкта підприємницької діяльності, проведення якої передбачено в пла­нах роботи контролюючого органу, та яка проводиться за юридичною адресою такого суб’єкта чи за місцем розташування об’єкта власності, стосовно якого проводиться виїзна перевірка. Планова виїзна перевірка проводиться за сукуп­ними показниками фінансово-господарської діяльності суб’єкта підприємницької ді­яльності за письмовим рішенням керівника відповідного контролюючого органу не частіше одного разу на календарний рік.

Позаплановою виїзною перевіркою є перевірка з виїздом на місце розташу­вання платника, проведення якої не передбачено в планах роботи контролюючо­го органу.

Безвиїзні перевірки проводять без виїзду на місце знаходження платника. Основним видом безвиїзних перевірок є камеральні перевірки. Камеральні пере­вірки - це перевірки податкової звітності платників з метою виявлення помилок та розбіжностей, які проводяться безпосередньо під час прийняття податкових декларацій та іншої податкової звітності у платників податків.

Оперативні перевірки - це перевірки з питань дотримання законодавства про касові апарати та касові операції, а також виробництво та обіг алкогольних і тютюнових виробів.

Під час проведення перевірок органи державної податкової служби зо­бов’язані з’ясувати всі істотні для прийняття правильного рішення обставини, зокрема й сприятливі для платника податків.

Право на проведення планової та позапланової виїзної перевірки суб’єкта підприємницької діяльності надається лише у тому разі, коли йому не пізніше ніж за десять календарних днів до дня проведення зазначеної перевірки надісла­но письмове повідомлення з зазначенням дати її проведення.

Позапланові перевірки дотримання вимог законодавства про оподаткування проводяться лише за рішенням суду або начальника ДПІ, за умови, коли віднос­но такого платника посадовими особами оперативного підрозділу податкової мі­ліції чи інших правоохоронних органів заведено оперативно-розшукову справу чи, матеріали якої засвідчують факти його ухилення від оподаткування або за наявності інших підстав для її проведення. Максимальний термін проведення планової податкової перевірки - 20 днів (для суб’єктів малого підприємництва 10 днів). Максимальна тривалість позапланової перевірки - 10 днів (для суб’єктів малого підприємництва - 5 днів).

Контрольні запитання

1. В чому сутність податку як економічної категорії?

2. В чому відмінність між категоріями податок, збір та платіж?

3. Охарактеризуйте фіскальну функцію податків.

4. В чому полягає суть регулюючої функції податків?

5. Назвіть класифікаційні ознаки податків.

6. Назвіть принципи формування податкової системи України.

7. В чому різниця між прямими та непрямими податками?

8. Назвіть та охарактеризуйте загальнодержавні та місцеві податки, збори та платежі.

9. Яка роль та функції державної податкової служби?

10. Що таке податковий контроль, та як його здійснюють?

11. Назвіть види податкових перевірок та їх максимальну тривалість

Завдання для самостійного опрацювання

Питання, які студенти повинні опрацювати самостійно:

1. Податкові системи зарубіжних країн.

2. Проект податкового кодексу України,

Завдання 1: Основні терміни та поняття

Кожному з положень, відзначених цифрами знайдіть відповідний термін, чи поняття:

Л)система оподаткування;

Б) податок;

В)за формою оподаткування податки;

Г) за економічним змістом податки;

Д) залежно від рівня державних структур податки;

Е)за способом стягнення податки.

1. Розкладні та окладні.

2. Загальнодержавні й місцеві.

3. Податки на доходи, споживання та майно.

4. Прямі й непрямі.

5. Сукупність податків, зборів та державних цільових фондів.

6. Обов’язковий внесок до бюджету, порядок нарахування і сплати якого визначений законодавством з питань оподаткування.

Завдання 2: Правильно/ неправильно.

Визначте, правильні(П) чи неправильні(Н) такі твердження:

1. ПДВ - це місцевий податок.

2. Податок на прибуток підприємств - загальнодержавний податок.

3. Порядок сплати і ставки місцевих податків встановлено Законом про Держбюджет.

4. Прямі податки сплачуються за рахунок доходів платників.

5. Непрямі податки сплачуються за рахунок цінової надбавки.

6. ПДВ - прямий податок.

7. Податок на прибуток - непрямий податок.

8. Податки на доходи стягуються з доходів платників.

9. Податки на споживання сплачуються при отриманні доходів.

10.Податки на майно встановлюються щодо рухомого чи нерухомого майна.

11. Окладні податки встановлюються в загальній сумі, яка потім ділиться на всіх платників.

12. Окладні податки стягують з посадових окладів державних службовців.

13. Голову ДПА України призначає ООН.

14. Система обліку платників податків та контролю за нарахуванням і спла­тою податків називається податковим аудитом.

15. Безвиїзні перевірки - це перевірки місцевих платників податків (в ме­жах зони обслуговування) ДПА.

16. Камеральні перевірки проводять виключно працівники податкової міліції.

17. Позапланові виїзні перевірки проводять вищестоящі ДПА.

18. Особи, винні в порушенні податкового законодавства отримують премії.

19. Органами податкової служби України є державна податкова та держав­на контрольно-ревізійна служби.

Завдання 3: Опишіть основні функції державної податкової служби. Назвіть принципи побудови системи оподаткування.

Тематика рефератів:

1. Апарат податкової служби, її роль і функції.

2. Сучасні податкові системи зарубіжних країн.

3. Податкова система України.

4. Облік платників податків.

 

РОЗДІЛ 12

ОСОБЛИВОСТІ ОБЧИСЛЕННЯ ТА СПЛАТИ ОКРЕМИХ ПОДАТКІВ

12.1. Податок на додану вартість

Податок на додану вартість - це непрямий податок, що забезпечує форму­вання в Україні основної частки доходів державного бюджету. Платниками по­датку на додану вартість (ПДВ) можуть бути юридичні або фізичні особи, які:

а) добровільно реєструються платниками цього податку;

б) підлягають обов’язковій реєстрації як платник цього податку;

в) імпортують товари (супутні послуги) в обсягах, що підлягають оподатку­ванню податком на додану вартість.

Обов’язковій реєстрації як платники ПДВ підлягають:

Особи, в яких загальна вартість операцій з поставки товарів (послуг), у тому числі з використанням локальної або глобальної комп’ютерної мережі, що підля­гають оподаткуванню, протягом останніх дванадцяти календарних місяців суку­пно перевищує 300 000 гривень (без урахування податку на додану вартість).

Особа, що здійснює операції з реалізації конфіскованого майна, незалежно від того, який режим оподаткування використовує така особа згідно із законо­давством та незалежно від обсягів її реалізації.

Будь-яка особа, що імпортує (для фізичних осіб - ввозить) чи пересилає то­вари, роботи та послуги на митну територію України для їх використання або споживання на митній території України, незалежно від того, який режим опода­ткування вона використовує згідно із законодавством, за винятком фізичних осіб, не зареєстрованих платниками ПДВ, які ввозять (пересилають) товари в супроводжувальному багажі або отримують їх як поштове відправлення у межах неторгового обороту в обсягах, що не підлягають оподаткуванню відповідно до митного законодавства (крім ввезення транспортних засобів чи запасних частин до них такими фізичними особами) та нерезидентів, які пересилають поштові відправлення згідно з правилами Міжнародного поштового союзу на митну те­риторію України, а також отримувачів таких поштових відправлень.

У разі ввезення (пересилання) товарів чи предметів фізичними особами, не зареєстрованими як платники цього податку, в обсягах, що перевищують неторговий оборот, які підлягають оподаткуванню, такі особи сплачують податок на додану вартість під час перетину такими товарами чи предметами митного кор­дону України без реєстрації виходячи з митної вартості товарів чи предметів, що перевищують розмір неторгового обороту.

Об’єктом оподаткування ПДВ є обсяги реалізації товарів, робіт та послуг.

Ставки податку - 20% (з реалізації товарів, робіт та послуг на території України) та 0% (з реалізації товарів, робіт та послуг за межі митного кордону України).

ПДВ нараховується на договірну, контрактну вартість з акцизним збором, ввізним митом, іншими податками і зборами за мінусом ПДВ.

ПДВ до сплати обчислюється як різниця між податковими зобов’язаннями (ПДВ з реалізації товарів, робіт та послуг) та податковим кредитом (ПДВ з при­дбання товарів, робіт та послуг).

Облік нарахування та сплати податків, а також бази оподаткування назива­ють податковим обліком. Податковий облік з ПДВ ведеться в Реєстрі отриманих (з податкового кредиту) та виданих (з податкових зобов’язань) податкових на­кладних.

До податкового кредиту заборонено відносити ПДВ з придбання товарів, робіт та послуг, використаних не на виробничі потреби.

Декларація з ПДВ подається до податкової інспекції в термін до 20 числа місяця, наступного за звітним періодом, податок сплачується до 30 числа місяця, наступного за звітним періодом. Податковим періодом з ПДВ може бути квартал або місяць.

На кожну операцію із реалізації товарів, робіт та послуг (більше 200 грн.) платники ПДВ зобов’язані виписати податкову накладну. Саме в податковій на­кладній відображається сума ПДВ, що нараховується платником. Податкова накладна є підставою для включення сум ПДВ до податкового кредиту.

Не сплачується до бюджету ПДВ від реалізації продукції власного вироб­ництва сільськогосподарськими підприємствами та реалізацію аптечними закла­дами медичних препаратів.

Наразі окремі платники ПДВ проводять операції з реалізації продукції вла­сного виробництва та закуплених на території України товарів за кордон. При цьому вони отримують право на податковий кредит та мають певні податкові зобов’язання за ставкою 0%. В результаті цього виникає від’ємне значення об’єкта оподаткування з ПДВ, яке держава повинна повертати на поточні рахун­ки таких суб’єктів. Слід зазначити, що окремі платники ПДВ при цьому штучно завищують суми податкового кредиту з метою отримати на поточний рахунок суми від’ємного значення об’єкта оподаткування з ПДВ. Тому нині одним з ос­новних завдань ДПА є боротьба з незаконним відшкодуванням ПДВ.

12.2. Акцизний збір

Акцизний збір - це непрямий податок, розмір якого встановлюється за ін­дивідуальними ставками для кожного виду підакцизних товарів. Перелік підак­цизних товарів та ставки акцизного збору встановлюються Верховною Радою України. Серед підакцизних товарів - алкогольні, тютюнові вироби та нафто­продукти, легкові автомобілі, пиво солодове.

Платниками акцизного збору є національні виробники підакцизних товарів та суб’єкти, що імпортують чи реалізують ці товари.

Об’єктом оподаткування є оборот з реалізації підакцизних товарів, а для ім­портних - їх митна вартість.

Ставки акцизного збору встановлюються у відсотках та в твердих розмірах. Відсоткові ставки застосовуються відносно обсягу' реалізації в цінах, що вклю­чають цей податок

Обчислення і сплата акцизного збору проводиться двома методами. З реалі­зації вино-горілчаних та тютюнових виробів податок справляється шляхом про­дажу платникам акцизного збору спеціальних акцизних марок. З реалізації решти товарів обчислення розмірів акцизного збору проводиться за встановленими ставками до обсягу реалізації за відповідний період (декаду, місяць).

12.3.Мито

Мито - це непрямий податок, що справляється з товарів, які переміщуються через митний кордон України.

Платниками мита є декларанти товарів, тобто особи, які перевозять товари через кордон та складають гіри цьому ввізну або вивізну митну декларацію.

Об’єктом оподаткування є митна вартість товарів, або кількісна оцінка, що (влежить від виду встановлених ставок мита.

Ставки мита встановлюються:

> у відсотках до митної вартості;

> у грошовому вимірі (в євро) на одиницю товару чи певну одиницю його характеристики.

Відсоткові ставки мита встановлено на трьох рівнях: повні, пільгові та пре­ференційні. їх застосування залежить від того, який митний режим установлено в Україні для тієї чи іншої країни походження товарів.

Порядок обчислення та сплати мита проводиться відповідно до встановле­них ставок за товарними групами. Мито сплачує декларант. Лише сплата мита є підставою для випуску товарів з митниці.

Мито нараховується митним органом України відповідно до ставок Єдино­го митного тарифу України, чинних на день подання митної декларації, і сплачу- ється як у валюті України, так і в іноземній валюті. При визначенні митної вар­тості та сплаті мита іноземну валюту перераховують в національну валюту України за курсом Національного банку України на день подання митної декла­рації. Таким чином, Єдиний митний тариф - це перелік митних ставок на всі то­вари, роботи та послуги, що ввозяться на територію України.

12.4.Податок на прибуток підприємств

Податок на прибуток є основним прямим податком, який сплачують під­приємства. Платниками податку на прибуток підприємств є юридичні особи на загальній системі оподаткування.

Об’єктом оподаткування є обсяги реалізації товарів, робіт та послуг. Ставка податку - 25%. База нарахування податку на прибуток підприємств визначається як різниця між валовими доходами (доходами від реалізації товарів., робіт та по слуг за мінусом ПДВ) та валовими витратами (витратами по придбанню товарів, робіт та послуг (без ПДВ) та пов’язаними з виробництвом товарів, робіт та по­слуг) а також амортизацією.

Сума податку до сплати визначається множенням бази нарахування податку на прибуток підприємств на ставку податку.

До валових витрат заборонено включати витрати на придбання товарів, ро­біт та послуг, використаних не на виробничі потреби.

Декларація з податку на прибуток подається до податкової інспекції в тер­мін до 40 днів, наступних за звітним кварталом, податок сплачується в термін до 50 днів, наступних за звітним кварталом.

12.5.Податок з доходів фізичних осіб

Податок з доходів фізичних осіб - це прямий податок, що його сплачують громадяни, які отримують доходи будь-яких видів. Законом України «Про пода­ток з доходів фізичних осіб» встановлено єдину ставку, за якою оподатковують­ся доходи населення - 15%. Проте, окремі види особливих доходів оподаткову­ються за своїми ставками. Так, за максимальною ставкою податку - 30% оподат­ковуються доходи нерезидентів, доходів, отримані як призи, а також доходи у вигляді спадщини від спадкодавця-іноземця. З набранням чинності закону, за­проваджено пропорційне оподаткування доходів фізичних осіб (рис. 12.1.).

При оподаткуванні доходів, отриманих як оплата праці, від нарахованої за­робітної плати вираховується сума внесків до Пенсійного фонду України та вне­сків до фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування, що справляються за рахунок доходів найманого працівника. Податок з доходів фі­зичних осіб (ПДФО) справляється з дивідендів та з відсотків за депозитами. При цьому ставка податку з доходів, отриманих у вигляді дивідендів та плати за ко­ристування депозитами становить 5%.

Цей пункт Закону тимчасово призупинено

 

Рис. 12.1. Фактори впливу на розмір податку з доходів фізичних осіб, що

надходить до бюджету

Податок з доходів фізичних осіб сплачується з доходів, отриманих у вигляді спадщини. Проте, Законом стосовно отриманої спадщини забезпечено диферен­ційований підхід: ставка податку залежить від ступеня родинності одержувача зі спадкодавцем та виду одержаної спадщини.

За ставкою 0% оподатковуються основні види спадщини, отримані від чо­довіка (дружини). В разі, якщо спадщину отримано від спадкодавця - нерезидента, ставка ПДФО становить 30%.

З набранням чинності закону, запроваджено поняття податкова соціальна пільга, розмір якої прив’язано до величини мінімальної заробітної плати. На по­даткову соціальну пільгу мають право лише ті громадяни, в яких нарахована мі­сячна заробітна плата не перевищує 140% прожиткового мінімуму для працезда­тної особи, округлених до найближчих десяти гривень (на 2009 рік це становить 940 грн. (669*140%). Розмір податкової соціальної пільги встановлений в розмірі 50% від мінімальної заробітної плати (на 2009 рік - 302,50 грн. (605*50%). Слід зазначити, що вплив статей Закону, які спрямовані па підтримку малозахищених груп населення, можна буде відчути лише з 2010 року, коли розмір податкової соціальної пільги для працездатних категорій громадян становитиме 100% від розміру мінімальної заробітної плати.

При цьому, для окремих категорій громадян, зокрема, для одиноких мате­рів, чорнобильців, інвалідів, Героїв Радянського Союзу, учасників бойових дій під час другої світової війни, розмір неоподаткованого доходу може дорівнюва­ти 150 і навіть 200% від розміру податкової соціальної пільги для працездатних категорій громадян.

Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22.05.2003 року № 889-ІУ введено в дію ще одну нову в прибутковому оподаткуванні категорію «податковий кредит».

Як відомо, податковий кредит - це сума витрат платника податків, на які він має право зменшити свої оподатковувані доходи за звітний період.

До податкового кредиту платник податку має право віднести частину витрат на оплату освіти в розмірі не більше 140% прожиткового мінімуму за кожний мі­сяць навчання протягом року, витрати на лікування, на благодійність, на сплату відсотків за іпотечним житловим кредитом тощо. На суму податкового кредиту платник ПДФО має право зменшити свій річний оподатковуваний дохід. Проте, для того, щоб реалізувати своє право на податковий кредит, платникам податку з доходів фізичних осіб необхідно збирати розрахункові документи, вести належ­ним чином облік доходів та витрат (в Книзі обліку доходів та витрат фізичної особи), а також подати до податкової інспекції за місцем проживання в термін до першого квітня, наступного за звітним податкового періоду, що відповідає року, належним чином оформлену декларацію по податку з доходів фізичних осіб.

Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб» передбачено також оподаткування невчасно відзвітованих підзвітних сум авансів (за ставкою 15%). Крім того, підзвітні особи, що невчасно відзвітувались за отримані під звіт аван­си, зобов’язані сплачувати штраф у розмірі 15% від сум авансів, що відзвітовані невчасно.

12.6.Місцеві податки і збори

Збір за парковку автотранспорту - це місцевий збір, що сплачується юриди­чними особами та громадянами, які паркують автомобілі в спеціально обладна­них або відведених для цього місцях.

Ставка збору за парковку автотранспорту встановлюється з розрахунку за од­ну годину парковки. Її граничний розмір не повинен перевищувати 3 відсотків не­оподатковуваного мінімуму доходів громадян (17 грн.) в спеціально обладнаних місцях та 1 відсотка неоподатковуваного мінімуму доходів громадян -у відведених місцях. Збір за парковку автотранспорту сплачується водіями на місці парковки.

Ринковий збір - це плата за торгові місця на ринках, в павільйонах, на критих та відкритих столах, майданчиках для торгівлі з автомашин, візків, мотоцик­лів, ручних візків, що справляється з юридичних осіб і громадян, що реалізують сільськогосподарську, промислову продукцію та інші товари.

Ринковий збір справляється за кожний день торгівлі. Його граничний роз­мір не повинен перевищувати 20 відсотків неоподатковуваного мінімуму дохо­дів громадян - з фізичних осіб і трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - з юридичних осіб залежно від ринку, його територіального розмі­щення та виду продукції (товару).

Ринковий збір справляється працівниками ринку до початку торгівлі.

Збір за видачу ордера на квартиру сплачують громадяни, що отримують квартири за послуги, пов’язані з видачею документа, що дає їм право на засе­лення квартири.

Граничний розмір збору за видачу ордера на квартиру не повинен переви­щувати 30 відсотків неоподатковуваного мінімуму доходів громадян на час офо­рмлення ордера на квартиру.

Збір за видачу ордера на квартиру сплачується через установи банків до одержання ордера і перераховується до бюджету місцевого самоврядування. До­кументом про сплату збору є квитанція, видана установою банку.

Облік надходжень збору за видачу ордера на квартиру здійснюється орга­нами з обліку та розподілу житла.

Збір з власників собак сплачують громадяни - власники собак (крім служ­бових), які проживають у будинках державного та громадського житлового фон­ду , а також у приватизованих квартирах.

Збір з власників собак справляється за кожний рік. Його граничний розмір за кожну собаку не повинен перевищувати 10 відсотків неоподатковуваного мі­німуму доходів громадян на час нарахування збору.

Збір з власників собак справляється органами житлово-комунального гос­подарства.

Курортний збір сплачують громадяни, що прибувають у курортну місце­вість.

Граничний розмір курортного збору не може перевищувати 10 відсотків не­оподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Курортний збір справляється з платників за місцем їх тимчасового прожи­вання.

При зміні платником місця проживання в межах курортної місцевості куро- ртний збір повторно не справляється

З осіб, які прибули в курортну місцевість, збір справляється не пізніше як у триденний термін від дня прибуття.

Курортний збір справляється:

> адміністраціями готелів та інших установ готельного типу під час реєст­рації прибулих;

> квартирно-посередницькими організаціями при направленні осіб (крім прибулих за путівками туристично-екскурсійних установ і організацій) на поселення в будинки (квартири), що належать громадянам на праві власності.

З осіб, які зупиняються в будинках (квартирах) громадян без направлення квартирно-посередницьких організацій, а також з осіб (крім тих, що здійснюють подорож за маршрутними книжками), які проживають у наметах, автомашинах тощо, курортний збір справляється у порядку, визначеному Радами народних депутатів, що встановлюють цей збір.

Збір за участь у бігах на іподромі сплачують юридичні особи та громадяни, які виставляють своїх коней на змагання комерційного характеру.

Граничний розмір збору за участь у бігах на іподромі за кожного коня не повинен перевищувати трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Збір за участь у бігах на іподромі справляється адміністраціями іподромів до початку змагань.

Збір за виграш на бігах на іподромі справляється адміністраціями іподромів з осіб, які виграли в грі на тоталізаторі на іподромі, під час видачі їм виграшу. Його граничний розмір не повинен перевищувати 6 відсотків від суми виграшу.

Збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі справляється у вигляді відсоткової надбавки до плати за участь у грі. Його граничний розмір не повинен перевищувати 5 відсотків від суми цієї плати. Сума збору справля­ється адміністрацією іподромів з учасника гри під час придбання ним квитка на участь у грі.

Платниками податку з реклами можуть бути юридичні особи та громадяни, що розміщують рекламні оголошення та повідомлення в засобах масової інфор­мації, пресі, на телебаченні, на афішах, плакатах, рекламних щитах, інших тех­нічних засобах, на майні та одягу; на вулицях, магістралях, майданах, будинках, транспорті та в інших місцях.

Об’єктом справляння податку є вартість послуг за встановлення та розмі­щення реклами. Податок з реклами сплачується з усіх видів оголошень і повід­омлень, які передають інформацію з комерційною метою.

Граничний розмір податку з реклами не повинен перевищувати 0,1 відсотки вартості послуг за розміщення одноразової реклами та 0,5 відсотка за розміщення реклами на тривалий час.

Податок з реклами сплачується під час оплати послуг за встановлення та розміщення реклами.

Збір за право на використання місцевої символіки справляється з юридичних осіб і громадян, що мають дозвіл на використання цієї символіки з комер­ційною метою.

Дозвіл на використання місцевої символіки (герба міста або іншого населе­ного пункту, назви чи зображення архітектурних, історичних пам’яток) видаєть­ся відповідними органами місцевого самоврядування.

Граничний розмір збору за право на використання місцевої символіки не повинен перевищувати з юридичних осіб - 0,1 відсотка вартості виробленої про­дукції, виконаних робіт, наданих послуг з використанням місцевої символіки, а з громадян, що займаються підприємницькою діяльністю - 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Збір за право па проведення кіно- і телезйомок сплачують комерційні кіно- і телеорганізації, включаючи організації з іноземними інвестиціями та іноземні, які проводять зйомки, що потребують від місцевих органів державної виконав­чої влади додаткових заходів (виділення наряду міліції, оточення території зйо­мок тощо).

Граничний розмір збору за право на проведення кіно- і телезйомок не пови­нен перевищувати фактичних витрат на проведення зазначених заходів.

Платниками збору за проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу і лотерей є юридичні особи та іромадяни, які мають дозвіл на проведення аукціонів, конкурсного розпродажу і лотерей.

Об’єктом сплати збору за право проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу і лотерей є вартість заявлених до місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу товарів виходячи з їх початкової ціни або суми, на яку випускається лотерея.

Граничний розмір збору за право на проведення місцевих аукціонів, конку­рсного розпродажу і лотерей не повинен перевищувати 0,1 відсотка вартості заявлених місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу товарів або під суми, на яку випускається лотерея.

Збір за право на проведення місцевих аукціонів і конкурсного розпродажу справляється за три дні до їх проведення.

Збір за право проведення лотерей справляється під час одержання дозволу на випуск лотереї.

Граничний розмір збору за право проведення лотерей з кожного учасника лотереї не повинен перевищувати трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Комунальний податок справляється з юридичних осіб, крім бюджетних установ, організацій, планово-дотаційних та сільськогосподарських підприємств. Його граничний розмір не повинен перевищувати 10 відсотків річного фонду оплати праці, обчисленого виходячи з розміру неоподатковуваного мінімуму до­ходів громадян.

Збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі і сфери послуг - це плата за оформлення та видачу дозволів на торгівлю у спеціально відведених для цього місцях.

Збір за видачу дозволу па торгівлю справляється з юридичних осіб і грома­дян, які реалізують сільськогосподарську, промислову продукцію та інші товари, чи послуги залежно від площі торгового місця, його територіального розміщен­ня та виду продукції.

Граничний розмір збору за видачу дозволу на торгівлю не повинен переви­щувати 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян для суб’єктів, що по­стійно здійснюють торгівлю у спеціально відведених для цього місцях, і одного

неоподатковуваного мінімуму доходів громадян в день - за одноразову торгівлю.

Збір за видачу дозволу на торгівлю справляється уповноваженими організа­ціями, яким надано такс право.

 

12.7. Плата за землю

Власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі, крім орендарів та інвесторів - учасників угоди про розподіл продукції, сплачу­ють земельний податок.

Ставки земельного податку з одного гектара сільськогосподарських угідь встановлюються у відсотках від їх грошової оцінки у таких розмірах:

> для ріллі, сіножатей та пасовищ -0,1;

> для багаторічних насаджень - 0,03

> для всієї іншої землі - 1.

Підставою для нарахування земельного податку є дані державного земель­ного кадастру.

Юридичні особи самостійно обчислюють суму земельного податку щороку за станом па 1 січня і до 1 лютого подають розрахунок земельного податку до податкової інспекції.

Нарахування земельного податку громадянам проводиться державними по­датковими інспекціями, які видають платникові до 15 липня поточного року пла­тіжне повідомлення про необхідність сплати податку.

Земельний податок сплачується рівними частками власниками земельних, ділянок, земельних часток (паїв) і землекористувачами - виробниками товарної сільськогосподарської та рибної продукції а також громадянами до 15 серпня і 15 листопада, а всіма іншими платниками - щомісячно до 15 числа наступного за звітним місяця.

12.8. Фіксований сільськогосподарський податок

Право переходу на ФСП мають ті сільськогосподарські підприємства - зем­лекористувачі, обсяг реалізації продукції власного виробництва яких за попере­дні 12 місяців є не меншим 75 % від загального валового доходу. Об’єктом оподаткування фіксованим сільськогосподарським податком є площі сільськогосподарських угідь, що перебувають у власності, користуванні або оренді сільськогосподарських товаровиробників. Базою оподаткування є ірошова оцінка сільськогосподарських угідь, тобто розмір нарахованого сільсь­когосподарським товаровиробником фіксованого сільськогосподарського подач­ку за рік не залежить від його результатів господарської діяльності.

Платники фіксованого сільськогосподарського податку нараховують цей платіж раз на рік, сплачують його щомісячно до 20 числа, та, при цьому, в пер­шому і другому кварталах сплачують по 10 %, в третьому кварталі - 50% та в четвертому кварталі - 30% від нарахованої за рік суми податку.

Фіксований сільськогосподарський податок сплачується в рахунок податку па прибуток підприємств., плати за землю, комунального податку, плати за при­дбання торгового патенту на здійснення торговельної діяльності, плати за спеці­альне водокористування.

Інші податки та збори (обов’язкові платежі), визначені Законом України «Про систему оподаткування в Україні», сплачуються платниками фіксованого сільськогосподарського податку в порядку і розмірах, визначених законодавчи­ми актами України.

12.9.Єдиний податок з суб'єктів малого підприємництва

Єдиний податок запроваджено для суб’єктів малого підприємництва як фі­зичних так і юридичних осіб, що обирають спрощену систему- оподаткування, обліку і звітності. На спрощену систему оподаткування, обліку та звітності ма­ють право перейти такі суб’єкти малого підприємництва:

> фізичні особи, які здійснюють підприємницьку діяльність та в трудових відносинах з якими, включаючи членів їх сімей, протягом року перебуває не більше 10 осіб а також обсяг виручки яких від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не перевищує 500 тисяч гривень;

> юридичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, в яких за рік середньооблікова чисельність працюючих не перевищує 50 осіб та обсяг виручки від реалізації при дукції (товарів, робіт, послуг) за рік не перевищує одного мільйона гривень.

Ставка єдиного, податку для суб’єктів малого підприємництва - фізичнії осіб встановлюється місцевими радами за місцем їх державної реєстрації залежно від виду діяльності і не може становити менше 20 гривень та більше 200 гривень на місяць.

Суб’єкт підприємницької діяльності - юридична особа, який перейшов на спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, самостійно обирає одну з наступних ставок єдиного податку:

> 6 відсотків виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) у разі сплати платником єдиного податку також і податку на додану вартість;

> 10 відсотків виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) у ра­зі включення податку на додану вартість до складу єдиного податку.

Перехід на спрощену систему оподаткування, обліку та звітності звільняє від обов’язку нарахування і сплати більшості податків, зборів та обов’язкових платежів.

 

12.10.Ресурсні платежі

До складу платежів за ресурси в Україні відносять збір за спеціальне вико­ристання лісових ресурсів (лісовий дохід), збір за спеціальне використання вод­них ресурсів (плата за воду), плату за користування надрами (за видобування ко­рисних копалин), податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів (рис. 12.2.).

Лісовий дохід справляється до бюджету за такі види спеціального викорис­тання лісових ресурсів:

> заготівля деревини;

> заготівля живиці;

> заготівля другорядних лісових матеріалів;

>

 

 

 

Рис. 12.2. Ресурсні платежі в Україні

Основною формою лісового доходу є плата за заготівлю деревини

Платниками збору є юридичні й фізичні особи, які заготовляють деревину.

Об’єктом плати є обсяг заготовленої щільної деревини в м³.

Ставки встановлені у вигляді такси плати в грошовому виразі з 1 м³.

Відпуск деревини проводиться на підставі лісорубного квитка чи ордера (на разовий відпуск), у якому подається розрахунок плати. Лісозаготівельні організації сплачують нараховану суму платежу 8 разів на рік. Колективні та приватні підприємства а також громадяни сплачують плату при отриманні лісорубного ордера.

Плата за заготівлю живиці обчислюється аналогічно за встановленими ста­нками.

Плата за другорядні лісові користування включає плату за заготівлю пнів, кори, деревної зелені тощо. Плата за побічні лісові користування сплачується мри випасанні худоби, розміщенні пасік, заготівлі сіна та ін.

Плата за воду встановлена за:

> забір і використання водних ресурсів суб’єктами підприємницької діяль­ності;

> за користування водами для потреб гідроенергетики;

> за використання водних артерій водним транспортом.

Основною формою плати за воду є плата за забір і використання води.

Для користувачів водними ресурсами встановлюються ліміти на поставку води. В межах ліміту плата вноситься за встановленими тарифами за 1 м³, а за понадлімітний обсяг використаної води - у п'ятикратному розмірі від встановлених законом тарифів.

За користування водами для потреб гідроенергетики тарифи встановлюються за 100м³ без лімітування водокористування.

Для водного транспорту за користування водними ресурсами тарифи встановлено за одну тонно-добу (перевезення вантажними суднами 1 тонни вантажу на протязі 1 доби) чи одне місце-добу (перевезення пасажирськими суднами одного пасажирського місця за одну добу).

Плата за воду сплачується щоквартально (підприємства водного транспорту сплачують цей платіж починаючи з першого півріччя).

Плата за користування надрами сплачується при видобуванні корисних ко­палин.

Платниками є видобувачі корисних копалин (нафти, природного газу, кам’яного і бурого вугілля, залізної руди, кухонної, кам’яної солі та ін,).

Об’єктом оподаткування - є обсяг погашених в надрах запасів, який вклю­чає обсяг видобутих корисних копалин та обсяг їх фактичних втрат у надрах.

Ставки плати встановлені в гривнях з одиниці виміру обсягу добутої міне­ральної сировини (за 1т., їм³), а в окремих випадках у відсотках від вартості видобутих корисних копалин.

Податок з власників транспортних засобів. Платниками податку є фізичні та юридичні особи - власники транспортних засобів. Податок нараховується і сила­чується до бюджету за встановленими ставками в залежності від об’єму цилінд­рів двигуна (за 100 см.³), потужності двигуна (за 1 кВт.) та довжини човнів і су­ден (за 100 см. довжини)

Податок сплачується фізичними особами щорічно перед техоглядом або продажем транспортного засобу, юридичними особами щоквартально рівними частками. Розрахунок суми податку подається до ДПІ раз на рік.

 

12.11.Інші податки, збори та обов’язкові платежі

Державне мито - це плата за вчинення юридичних дій та за видачу докуме­нтів юридичного значення.

Ставки державного мита встановлюються у відсотках до суми договору чи позову, вартості майна, або в твердих розмірах за одну послугу.

Платниками податку на промисел є громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства, які протягом року несистематично (не більше чотирьох разів на календарний рік) здійснюють продаж виготовлених, перероблених а також куплених товарів, речей чи продукції.

Податок на промисел сплачується шляхом придбання одноразового патенту на торгівлю, вартість якого визначається на основі задекларованої платником за­пільної вартості товарів та ставки податку'.

Дозвіл на продаж товарів видає районна (міська) державна податкова інспе­кція за місцем проживання громадянина в Україні, а для тих, хто не має постій­ного місця проживання в Україні - державна податкова інспекція за місцем продажу товарів.

Для одержання права на торгівлю та одноразового патенту громадянин повинен скласти декларацію, в якій вказати перелік товарів, призначених для продажу, і їх вартість, та подати цю декларацію до податкової інспекції.

Ставка податку на промисел встановлена в розмірі 10 відсотків від указаної в декларації вартості товарів, що підлягають продажу протягом трьох календар­них днів, але не менше одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

У разі збільшення строку продажу товарів до семи календарних днів ставка податку подвоюється. При цьому суму податку визначають на підставі наведе­них в декларації даних про загальну вартість товарів.

Платниками збору на розвиток виноградарства, садівництва та хмелярства є суб'єкти підприємницької діяльності, які реалізують в оптовій та роздрібній тор­гівлі а також через сферу громадського харчування алкогольні напої і пиво, включаючи імпортовані.

Об’єктом оподаткування збором є алкогольні напої та пиво, що реалізуються

Базою оподаткування є виручка від реалізації алкогольних напоїв та пива одержана на кожному етапі їх реалізації в оптовій і роздрібній торгівлі, у сфері громадського харчування. Ставка збору становить один відсоток від бази оподаткування. Суми збору, що підлягають сплаті, визначаються платниками самостійно виходячи з бази оподаткування та ставки збору.

Нараховані суми збору перераховуються платниками на спеціальний рахунок Державного казначейства щомісячно не пізніше 15 числа місяця, що настає за звітним місяцем, в якому була отримана виручка.

Платники збору щомісячно не пізніше 20 числа місяця, що настає за звітним, подають до органу державної податкової служби України за місцем реєстрації звіт про суми нарахованого збору.

Платниками збору за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок дер­жавного бюджету, є підприємства та організації незалежно від форми власності та видів діяльності, що. видобувають корисні копалини, а також фізичні особи, які займаються цією діяльністю як підприємці. При цьому суб’єкти підприємни­цької діяльності повинні мати спеціальні дозволи (ліцензії) на пошук (розвідку) та експлуатацію родовищ корисних копалин, за винятком підземних вод.

Об’єктом обчислення збору є обсяг видобутих корисних копалин (для наф­ти, конденсату', газу природного тощо) та обсяг погашених у надрах запасів ко­рисних копалин (для інших корисних копалин).

При здійсненні користувачами надр видобутку корисних копалин на родо­вищах, геологорозвідка яких виконувалася частково за рахунок власних коштів, суму збору обчислюють, виходячи з обсягів видобутих корисних копалин, нор­мативів збору з урахуванням індексу інфляції та із застосуванням до суми збору відповідних коефіцієнтів. Нормативи збору затверджуються Мінекономіки за участю Мінфіну.

Розрахунок збору платники подають щоквартально до 15 числа, наступного за звітним кварталом місяця. Сплата проводиться - помісячно авансові платежі (до 20 числа місяця) та решта збору за квартал - до 19 числа місяця, наступного за звітним.

Збір за забруднення навколишнього природного середовища сплачують під­приємства, установи, організації, а також громадяни за:

> викиди в атмосферу забруднюючих речовин стаціонарними та пересув­ними джерелами забруднення;

> скиди забруднюючих речовин у водні ресурси та підземні горизонти;

> розміщення відходів у навколишньому природному середовищі.

Об’єктами обчислення збору є:

> обсяги забруднюючих речовин, які викидаються в атмосферне повітря або скидаються безпосередньо у водний об’єкт, та обсяги відходів, що розмішу­ються у спеціально відведених для цього об’єктах - для стаціонарних джерел за­бруднення;

> обсяги фактично спожитих видів пального, завдяки використанню якого утворюються забруднюючі речовини - для пересувних джерел забруднення.

Ставки збору запроваджуються місцевими державними адміністраціями на підставі лімітів викидів та скидів забруднюючих речовин і розміщення відходів, а також базових нормативів плати за них, встановлених Кабінетом Міністрів України.

Нормативи збору - це фіксовані суми в гривнях за одиницю основних за­бруднюючих речовин та розміщення відходів.

Ліміти викидів і скидів забруднюючих речовин та розміщення відходів визначаються на підставі затверджених проектів нормативів гранично допустимих викидів (за класами токсичності речовин) і розраховуються в тоннах на рік.

Щорічні ліміти скидів у водні об’єкти загальнодержавного значення визна­чаються дозволами на спеціальне водокористування, які видають органи Мінекобезпеки. Ліміти скидів щодо об’єктів місцевого значення визначаються у дозволах на спеціальне водокористування, які видаються місцевими державними адміністраціями.

Суми збору за забруднення навколишнього природного середовища обчис­люються платниками самостійно щоквартально наростаючим підсумком з поча­тку року як добуток затверджених лімітів, фактичних обсягів викидів, нормати­вів збору, коригувальних коефіцієнтів, що враховують територіальні екологічні особливості. Загальна сума збору визначається як сума збору в межах ліміту та за понадлімітні викиди.

Платежі за забруднення навколишнього природного середовища сплачуються авансовими платежами рівними частинами від розрахункової річної суми платежу щоквартально до 15 числа першого місяця наступного кварталу.

Остаточний розрахунок з платежів за звітний рік здійснюється відповідно до фактичної кількості викинутих і скинутих забруднюючих речовин та розміщення відходів у 10-денний термін після подання платниками річного звіту про кількість викидів і скидів забруднюючих речовин та розміщення відходів до від ділу статистики.

До інших надходжень податкового характеру, відповідно до вимог Закону України «Про систему оподаткування в Україні», відносять:

> рентні платежі;

> податок на нерухомість;

> платежі за придбання патентів та ліцензій;

> єдиний збір, що справляється у пунктах пропуску через державний кор­дон України;

> платежі на обов’язкове державне соціальне та пенсійне страхування;

> збори до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб;

> збір за проведення гастрольних заходів.

> збір у вигляді цінової надбавки до діючих тарифів на теплову і електрич­ну енергію.

Рентні платежі встановлені за нафту та газ, що видобуваються в Україні. Основою стягнення є рентний дохід, який формується внаслідок того, що вар­тість їх видобування в Україні значно нижча від рівня цін на ці корисні копали­ни.

Податок на нерухомість в Україні буде запроваджено з введенням в дію Податкового Кодексу України.

Платежі на обов’язкове державне соціальне та пенсійне страхування буде розглянуто в наступному розділі цього видання

Контрольні запитання

1. Охарактеризуйте порядок нарахування і сплати податку на додану вартість.

2. Назвіть умови обов’язкової реєстрації платників ПДВ.

3. Назвіть ставки ПДВ. Яка із них коли застосовується?

4. Що таке податкова накладна?

5. Які платники ПДВ мають пільги щодо його нарахування та сплати?

6. За якою ставкою ПДВ оподатковуються експортні операції?

7. Чому виникає від’ємне значення об’єкта оподаткування з податку на до­дану вартість?

8. Як нараховується акцизний збір?

9. Назвіть об’єкти оподаткування акцизним збором.

10. Який порядок нарахування та сплати мита?

11. Що таке єдиний митний тариф?

12. Яка ставка податку на прибуток підприємств?

13. Що таке валові доходи та валові витрати?

14. Як розраховується об’єкт оподаткування з податку на прибуток підпри­ємств?

15. Назвіть ставки податку з доходів фізичних осіб.

16. Що є Об’єктом оподаткування податком з доходів фізичних осіб?

17. Що таке податковий кредит з податку на доходи фізичних осіб?

18. Що таке податкова соціальна пільга?

19. Які особливості оподаткування невчасно відзвітованих сум та невідзві- тованих сум авансів?

20. Назвіть ставки комунального податку.

21. Податок з реклами.

22. Плата за землю.

23. Ставки земельного податку та пільги по земельному податку.

24. Фіксований сільськогосподарський податок.

25. Єдиний податок.

26. Державне мито.

27. Податок на промисел.

28. Ресурсні платежі.

29. Збір за парковку автомобілів.

30. Ринковий збір.

31. Податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів.

32. Збір за спеціальне водокористування.

33. Збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства.

34. Відрахування на геологорозвідувальні роботи.

35. Платежі за забруднення навколишнього природного середовища.

36. Інші податки, збори та платежі.

Завдання для самостійного опрацювання

1. Зміни в податковому законодавстві, в зв ’язку з прийняттям Закону про держбюджет.

2. Податкове законодавство розвинутих країн (на прикладі Франції, США та Японії).

3. Оподаткування неприбуткових установ.

4. Спеціальні режими оподаткування в проекті податкового кодексу України. Завдання 1: Ставки податків

Кожній з ставок, відзначених цифрами знайдіть відповідний податок:

A) ПДВ;

Б) податок на прибуток підприємств;

B) податок з доходів фізичних осіб;

Г) єдиний податок суб ’єктів малого підприємництва;

Д) земельний податок.

Завдання 2: Строки сплати податків, зборів, платежів.

В які з відзначених цифрами строки сплати платять відповідні податки, збори, платежі:

A) ПДВ;

Б) податок на прибуток підприємств;

B) податок з доходів фізичних осіб);

Г) єдиний податок суб ’єктів малого підприємництва;

Д) податок на нерухомість;

К) податок на землю;

Є) податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;

Ж) комунальний податок

3) фіксований сільськогосподарський податок;

И) збір до державного інноваційного фонду.

1. Помісячно протягом ЗО днів, наступних, наступного за звітним місяцем .

2. Щоквартально протягом 50 днів, наступних за звітним кварталом.

3. Щоквартально протягом 60 днів, наступних, за звітним роком.

4. Не сплачують.

5. Ваш варіант.

Завдання 3: Платники податків, зборів, платежів.

Які з відзначених цифрами особи, є платником відповідного податку, збору, платежу ПДВ;

А) податок на прибуток;

Б)податок з доходів фізичних осіб;

Г) єдиний податок;

Д) готельний збір;

Е) податок на землю;

Є) податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;

Ж) податок на нерухомість.

3) фіксований сільськогосподарський податок;

И) збір у вигляді цінової надбавки до діючих тарифів на теплову і електри­чну енергію.

1. Фізичні особи.

2. Юридичні особи.

3. Фізичні та юридичні особи.

4. Сьогодні ніхто.

Завдання 4: Правильно/ неправильно.

Визначте, правил ьні (П) чи неправильні(Н) такі твердження:

1. ПДВ - цс подат ок на доходи від продажу валюти.

2. Сума ПДВ до сплати - це різниця між валовими доходами , валовими витратами та амортизацією.

3. Сума податку на прибуток підприємств до сплати визначається як різ­ниця між податковим кредитом та податковими зобов’язаннями.

4. Фіксований сільськогосподарський податок сплачують всі землекорис­тувачі.

5. Єдиний податок сплачується раз у рік.

6. Розрахунок плати за землю подається до ДПІ раз в місяць.

7. Розрахунок податку з власників транспортних засобів та інших самохі­дних машин і механізмів подається до ДПІ раз у рік.

8. Декларація з податку на прибуток подається до ДПІ щомісячно.

45. Декларація з ПДВ подається до ДПІ щомісячно.

46. Ринковий збір сплачують ті, хто придбаває товарина ринку.

47. Єдиний митний тариф - це місцевий податок.

48. Перехід на фіксований сільськогосподарський податок дозволено тому, в кого обсяг реалізації сільгосппродукції за попередні 12 місяців займає 75 % ва­лового доходу .

49. Платники фіксованого сільськогосподарського податку можуть бути платниками ПДВ.

50. Платники єдиного податку можуть бути платниками ПДВ.

51. Платниками єдиного податку можуть бути підприємства, що торгують підакцизними товарами.

52. Ринковий збір сплачується за кожен день торгівлі.

53. Збір з власників собак стягують до бюджету житлово-комунальні гос­подарства.

54. Курортний збір сплачується адміністраціями готелів.

55. Збір за участь в бігах на іподромі нині відмінено.

56. Платниками податку з реклами є юридичні особи.

57. Граничний розмір комунального податку - фонд заробітної плати.

58. Плату за землю сплачують орендарі та інвестори.

59. Державне мито -це плата за перетин митного кордону.

60. Податок на промисел сплачується у формі придбання торгового патенту.

61. Лісовий дохід -це плата за заготівлю лісової сировини.

62. Плата за воду сплачується щоквартально.

63. Податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів нараховується в залежності від об’єму циліндрів двигунів.

Завдання 5: Розгляньте оподаткування доходів громадян в Україні та Росії (США, Німеччині, Японії, та ін.). Порівняйте особливості нарахування та сплати податків з доходів фізичних осіб. Що між ними спільного, та в чому їх відмінності.

 

Тематика рефератів:

1. Особливості перевірки правильності ПДВ, заявленого платниками до від шкодування з бюджету.

2. Загальнодержавні податки і збори, їх види та призначення.

3. Місцеві податки та збори, їх призначення.

4. Особливості оподаткування підприємницької діяльності СПД - фізичних осіб.

5. Фіксований сільськогосподарський податок.

6. Особливості оподаткування неприбуткових організацій.

7. Податок на прибуток.

8. Податок на додану вартість як джерело доходів державного бюджету.

9. Бюджетне відшкодування ПДВ.

РОЗДІЛ 13 ДЕРЖАВНІ ЦІЛЬОВІ ФОНДИ

13.1. Пенсійний фонд України

Пенсійний фонд України - це позабюджетний фонд, створений з метою ви­конання завдань пенсійного страхування та пенсійного забезпечення громадян України.

Пенсійне страхування - це самостійна галузь страхування, що охоплює су­купність відносин з приводу формування і використання колективного загально­державного страхового фонду, призначеного для виплати пенсій громадянам пе­нсійного віку та іншим особам, що втратили працездатність внаслідок певних обставин.

Основними джерелами доходів Пенсійного фонду України є:

> страхові внески на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування за ставкою 33,2 % (для аграрних товаровиробників, платників фіксованого сіль­ськогосподарського податку в 2009р. - 26,56%) до фонду заробітної плати та ін­ших доходів;

> страхові платежі найманих працівників за ставкою 2% із заробітної пла­ти та інших доходів;

> інвестиційний дохід, який отримується від використання вільних кош­тів фонду;

> кошти державного бюджету та цільових фондів, що перераховуються до Пенсійного фонду на виплату пенсій колишнім військовослужбовцям, коли­шнім міліціонерам та інвалідам з дитинства;

> суми від фінансових санкцій, застосованих до юридичних та фізичних осіб за порушення встановленого порядку нарахування, обчислення і сплати страхових внесків та використання коштів Пенсійного фонду, а також суми адміністративиих стягнень, накладених відповідно до закону на посадових осіб та громадян за ці порушення;

> благодійні внески юридичних та фізичних осіб;

> добровільні внески;

Кошти Пенсійного фонду не включаються до складу Державного бюджету України і не підлягають оподаткуванню.

Кошти Пенсійного фонду України використовуються на:

> виплату пенсій;

> надання соціальних послуг пенсіонерам;

> фінансування адміністративних витрат, пов’язаних з виконанням функ­цій, покладених на органи Пенсійного фонду;

> оплату послуг з виплати та доставки пенсій;

> формування резерву коштів Пенсійного фонду.

При цьому забороняється використання коштів Пенсійного фонду па оплату договорів страхування довічних пенсій і одноразових виплат, а також на інші ці­лі, не передбачені законодавством.

Пенсійний фонд України мобілізує доходи та фінансує видатки на підставі свого бюджету. Бюджет Пенсійного фонду - це план утворення і використання цільового страхового фонду, що формується за рахунок страхових внесків та надходжень з інших джерел.

Бюджет Пенсійного фонду затверджується правлінням Пенсійного фонду не пізніше 10 грудня року, що передує рокові, на який складено бюджет.

Порядок складання, затвердження та виконання бюджету Пенсійного фонду встановлюється правлінням.

Звіт про виконання бюджету Пенсійного фонду в розрізі статей витрат про­тягом двох тижнів після його затвердження правлінням Пенсійного фонду підля­гає обов’язковій публікації в офіційних друкованих виданнях Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України. Інформація про час і місце публічного представлення звіту оприлюднюється разом із звітом про виконання бюджету Пенсійного фонду.

Облік надходжень і витрат коштів Пенсійного фонду здійснюють виконавчі органи Пенсійного фонду. Кошти Пенсійного фонду зараховуються на єдиний рахунок Пенсійного фонду і зберігаються на окремих рахунках територіальних органів Пенсійного фонду в уповноваженому банку.

13.2. Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності

Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності створено з метою акумуляції страхових внесків та інших коштів, призначених для фінансування матеріального забезпечення (надання допомоги) застрахованих осіб у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності.

Формування доходів бюджету Фонду здійснюється за рахунок:

Ø страхових внесків роботодавців за ставкою 1,4% (добровільно застрахо­ваних громадян - за ставкою 1,9%) до фонду заробітної плати;

> страхових платежів найманих працівників за ставкою 0,5% до фонду за­робітної плати та інших доходів (в разі, якщо нарахована заробітна плата вища від прожиткового мінімуму - за ставкою 1%);

> пені, штрафів та інших фінансових санкцій, застосованих до страхуваль­ників та посадових осіб відповідно до законодавства;

> благодійних внесків підприємств, установ, організацій та фізичних осіб;

> асигнувань із Державного бюджету України;

> інших надходжень до фонду.

Кошти Фонду спрямовуються на:

> виплату застрахованим особам допомоги з тимчасової непрацездатності, вагітності та пологах, при народженні дитини, по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, на поховання;

> фінансування санаторно-курортного лікування та оздоровлення застра­хованих осіб і членів їх сімей;

> створення резерву страхових коштів Фонду;

> забезпечення поточної діяльності та утримання органів Фонду, розвиток його матеріально-технічної бази, вирішення соціально-побутових питань та пи­тань стимулювання праці працівників органів Фонду.

Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності є неко- мерційною самоврядною організацією, гарантом виконання зобов'язань якого є держава.

В своїй діяльності Фонд керується Конституцією України, Основами зако­нодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими наро­дженням та похованням», Кодексом законів про працю України, іншими законо­давчими та нормативно-правовими актами.

Фонд є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в установах уповноваженого банку, печатку, штамп, бланки, а також власну символіку, що затверджується правлінням Фонду.

Управління Фондом здійснюється на паритетній основі державою, предста­вниками застрахованих осіб і роботодавців. Представниками застрахованих осіб є профспілки, їх об’єднання або інші уповноважені найманими працівниками органи (представники).

13.3.Фонд соціального страхування від нещасних випадків

Фонд соціального страхування від нещасних випадків здійснює збір та акумулювання страхових внесків, має автономну, незалежну від будь-якої іншої, систему фінансування.

Фінансування Фонду здійснюється за рахунок:

> внесків роботодавців за ставкою від 0,56% до 13,5% від обсягу продажу чи фонду оплати праці, залежно від класу професійного ризику виробництва;

> прибутку, одержаного від тимчасово вільних коштів Фонду на депозитних рахунках;

> коштів, одержаних від стягнення штрафів та пені з страхувальників, штрафів з працівників, винних у порушенні вимог нормативних актів з охорони праці, а також адміністративних стягнень у вигляді штрафів з посадових осіб підприємств, установ, організацій, фізичних осіб, які використовують найману працю;

> добровільних внесків та благодійних пожертвувань.

Основними напрямами діяльності Фонду є:

> проведення профілактичних заходів, спрямованих на усунення шкідливих і небезпечних виробничих факторів, запобігання нещасним випадкам на виробництві, професійним захворюванням та іншим випадкам загрози здоров’ю застрахованих, викликаних умовами праці;

> сприяння створенню умов для відновлення здоров’я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків;

> відшкодування шкоди, пов’язаної з втратою застрахованими особами заробітної плати або відповідної її частини під час виконання трудових обов’язків, надання їм соціальних послуг' у зв’язку з ушкодженням здоров’я, а також у разі їх смерті здійснення страхових виплат непрацездатним членам їх сімей.

Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України є некомерційною самоврядною організацією, створеною відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності». Фонд є юридичною особою, має печатку, а також емблему, затверджену правлінням фонду.

Фонд у своїй діяльності керується Конституцією України, Основами законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», Кодексом законів про працю України, Законом України «Про охорону праці», іншими нормативно- правовими актами та статутом фонду.

Управління Фондом здійснюється на паритетній основі державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців. Безпосереднє управління Фондом здійснюють його правління та виконавча дирекція.

13.4.Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття

Загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття - обовязковий атрибут ринкової економіки. За своєю суттю - це система прав, обов’язків та гарантій, яка передбачає матеріальне забезпечення на випадок безробіття за умови незалежних від застрахованих осіб обставин, а також передбачає надання соціальних послуг за рахунок коштів Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.

Джерелами формування коштів Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття є:

> страхові внески роботодавців за ставкою 1,6% до фонду заробітної плати;

> страхові платежі найманих працівників за ставкою 0,6% від заробітної плати та інших доходів;

> суми фінансових санкцій, застосованих до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб за порушення встановленого порядку сплати страхових внесків та використання коштів Фонду, недотримання законодавства про зайнятість населення, а також суми адміністративних штрафів, накладених відповідно до закону на посадових осіб та громадян за такі порушення;

> прибуток, одержаний від тимчасово вільних коштів Фонду, у тому числі резерву коштів Фонду на депозитному рахунку;

> благодійні внески підприємств, установ, організацій та фізичних осіб;

> інші надходження відповідно до законодавства України.

Кошти Фонду використовуються на:

> виплату допомоги в звязку з безробіттям;

> відшкодування Пенсійному фонду України витрат, пов’язаних із достроковим виходом на пенсію працездатних осіб;

> фінансування витрат на утримання та забезпечення діяльності Фонду та її робочих органів, управління Фондом, розвиток його матеріальної та інформаційної бази;

> створення резерву коштів Фонду.

Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття створений з метою управління страхуванням на випадок безробіття, провадження збору та акумуляції страхових внесків, контролю за використанням коштів, виплати забезпечення та надання соціальних послуг застрахованим особам.

Фонд є цільовим централізованим страховим фондом, некомерційною самоврядною організацією. Держава є гарантом забезпечення застрахованих осіб та надання їм відповідних соціальних послуг Фондом.

Діяльність Фонду регулюється Основами законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, Законом України «Про зайнятість населення» та статутом Фонду.

13.6.Інші державні цільові фонди

Склад тимчасових державних цільових фондів досить часто змінюється. В різні роки в Україні до них включали фонд конверсії, державний інноваційний фонд, фонд охорони навколишнього природного середовища, фонд ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції та соціального захис­ту постраждалого від аварії населення, фонд захисту інвалідів, фонд гарантуван­ня вкладів фізичних осіб тощо.

Нині в Україні функціонують:

> Фонд соціального захисту інвалідів;

> Фонд охорони навколишнього природного середовища;

> Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.

Фонд соціального захисту інвалідів є урядовим органом державного управ­ління, який діє у складі Мінпраці та підпорядковується йому.

Фонд у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, ак­тами Президента України і Кабінету Міністрів України, наказами Мінпраці та Положенням про Фонд.

Основними завданнями Фонду є реалізація державної політики у сфері со­ціального захисту інвалідів; контроль за виконанням підприємствами, установа­ми, організаціями, зокрема підприємствами і організаціями громадських органі­зацій інвалідів, фізичними особами, які використовують найману працю, норма­тиву робочих місць для працевлаштування інвалідів, установленого Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»; фінансування заходів щодо соціального захисту інвалідів.

Державний фонд охорони навколишнього природного середовища є складовою частиною Державного бюджету України. Фонд створено з метою фінансування природоохоронних заходів та заходів, пов’язаних з

раціональним використанням і збереженням природних ресурсів.

Фонд гарантування вкладів фізичних осіб є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, фонд є юридичною особою, має відокремлене майно, яке є об’єктом права державної власності і перебуває у його повному господарсько­му віданні.

Фонд є економічно самостійною установою, яка не має на меті одержання прибутку, має самостійний баланс, поточний та інші рахунки в Національному Папку України.

Контрольні запитання

1. Пенсійний фонд України.

2. Ставки збору на обов’язкове державне пенсійне страхування.

3. Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.

4. Фонд соціального страхування від нещасних випадків.

5. Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування на ви­падок безробіття.

6. Інші фонди цільового призначення.

Завдання для самостійного опрацювання

1. Фінансування ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

2. Фонди фінансових ресурсів цільового призначення у розвинутих країнах.

Завдання 1: Ставки нарахувань (що сплачують роботодавці).

Кожній з ставок, відзначених цифрами знайдіть відповідний цільовий фонд:

A) Пенсійний фонд України;

Б) Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності;

B) Фонд соціального страхування від нещасних випадків;

Г) Фонд соціального страхування на випадок безробіття;

Д) Фонд ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

1. Відмінено.

2. 33,2%.

3. 1,6%.

4. 0,56-13,5%).

5. 1,4.

Завдання 2: Ставки відрахувань (що сплачують наймані працівники). Кожній з ставок, відзначених цифрами знайдіть відповідний цільовий фонд:

A) Пенсійний фонд України;

Б) Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності;

B) Фонд соціального страхування від нещасних випадків;

Г) Фонд соціального страхування на випадок безробіття;

Д) Фонд ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

1. 2% .

2. Відмінено.

3. 0,5-1%.

4. 0,6%).

5. Не відраховуються.

Завдання 3: Правильно/ неправильно.

Визначте, правильні(П) чи неправильні(Н) такі твердження:

1. Є постійні тимчасові цільові фонди.

2. Пенсійний фонд - комерційна організація, що займається бізнесом і інве­стиціями.

3. Касове виконання ПФУ забезпечує банк „Україна”.

4. Фонд охорони навколишнього природного середовища - це постійний фонд.

5. Звітність до відділень державних цільових фондів подається щокварта­льно.

Завдання 4: Порівняйте постійні фонди фінансових ресурсів цільового призначення, в чому їх спільні риси і відмінності.

Тематика рефератів:

1. Пенсійне страхування в Україні.

2. Огляд пенсійного страхування в зарубіжних країнах.

3. Пенсійний фонд, його роль та функції.

4. Система соціального страхування в Україні.

5. Огляд систем соціального страхування зарубіжних країн.

6. Фонди фінансових ресурсів цільового призначення США.

7. Фонди фінансових ресурсів цільового призначення Великобританії.

8. Фонди фінансових ресурсів цільового призначення Японії.

9. Фонди фінансових ресурсів цільового призначення Франції.

10. Фонди фінансових ресурсів цільового призначення Китаю.

11. Недержавне пенсійне страхування в Україні.

12. Недержавне соціальне страхування в Україні.

13. Фонд захисту інвалідів - джерела доходів та напрями видатків.

РОЗДІЛ 14

ДЕРЖАВНИЙ КРЕДИТ І ДЕРЖАВНИЙ БОРГ

14.1. Форми державного кредиту

Основною формою державного кредиту є державні позики, в яких держава виступає, головним чином, як боржник.

Позики класифікують за термінами погашення, місцем, способами розмі­щення, валютою позики, емітентами, залежно від способів виплати доходів.

За термінами погашення розрізняють наступні види позик:

> короткострокові (до одного року);

> середньострокові (від 1 року до 5 років);

> довгострокові (понад 5 років).

За місцем розміщення позики поділяють на внутрішні і зовнішні. Облігації внутрішніх позик можуть купувати лише фізичні та юридичні особи відповідної країни. Зовнішні позики розміщують серед іноземних громадян і юридичних осіб.

За способами розміщення розрізняються позики:

> що вільно обертаються;

> що розміщуються за підпискою;

> що розміщуються примусово.

Державні позики надаються, як правило, в грошовій формі, але при необхідності можуть мати і натуральну форму. Наприклад, в 1922-1923 рр. в колиш­ньому СРСР були видані натуральні позики (дві хлібних і одна цукрова). Вико­ристання їх було зумовлене швидким знеціненням грошей в той період. З такою ж метою надавалися і золоті позики, тобто позики в золотому вимірнику. При цьому вартість золотих позик, як і доходи що виплачували за ними, визначалася згідно з курсом золотого рубля (державна виграшна позика 1922 р., друга дер­жавна виграшна позика 1924 р., 8% внутрішня золота позика, селянська виграш­нії позика 1924р.). Погашення натуральної позики проводилося натурою, або в грошовому вимірнику за ринковою вартістю цукру чи хліба на момент погашен­ня позики (хлібна позика 1922 р. - на 10 млн. пудів жита, 1923 р. - на 30 млн. пудів жита, цукрова позика 1923 р. - на 1 млн.пудів цукру). Погашення цих позик проводилося протягом року.

Залежно від емітента позики поділяються на позики центрального уряду і позики місцевих органів влади (муніципальні позики).

Залежно від способів виплати доходів позики можуть бути:

> відсотковими (коли позикодавці отримують щорічно тверду суму доходу за затвердженою відсотковою ставкою від їх номінальної вартості);

> виграшними або лотерейними (дохід виплачується при виході облігацій в тираж погашення або тираж виграшів, крім того дохід за такими позиками ви­плачується не за всіма облігаціями, а лише за тими, на які випав виграш);

> безпрограшні позики випускаються з умовою, що протягом терміну дії позики виграшними будуть всі облігації;

> безвідсоткові позики не передбачають виплати доходу, але гарантують право на купівлю дефіцитного товару.

Для покриття короткострокових потреб держави у грошових ресурсах для фінансування з бюджету, передбачених бюджетом заходів використовується особлива форма кредиту, яка має назву державні казначейські зобов’язання. їх випускають терміном на три, шість, дев’ять, дванадцять місяців і розповсюджу­ються серед юридичних осіб. Розміщення державних казначейських зобов’язані, проводиться серед інвесторів на аукціонних торгах, де встановлюється дискон­тована ціна чергового випуску зобов’язань. Міністерство фінансів викупляє їх після закінчення терміну обігу за номінальною вартістю, різниця між номіналом цього цінного паперу і дисконтною ціною складає дохід інвестора. Держава га­рантує їх стійкість, надаючи їм статус засобу розрахунку і платежів за господар­ськими операціями за ринковими цінами, що складаються, з урахуванням кон’юнктури.

Державні казначейські зобов’язання є дієвим засобом покриття циклічних дефіцитів бюджету, але одночасно держава має певні втрати при їх викупі, оскі­льки їх розмір відповідає розміру дисконту. Розмір їх прибутковості повинен пе­ревищувати діючий розмір банківського відсотка з метою зацікавлення інвесто­рів у їх придбанні. В зв’язку з цим державні казначейські зобов’язання є своєрі­дною «фінансовою пірамідою», яка зберігає стійкість лише завдяки постійній фінансовій підтримці за рахунок державних (бюджетних) коштів.

Іншою формою державного кредиту є передача ощадними установами час­тини або всієї суми коштів населення, які розмішені в ощадному банку чи в ін­ших ощадних установах держави, для покриття своїх витрат. Така передача мо­же здійснюватися шляхом випуску білетів державної скарбниці, сертифікатів або оформлення безоблігаційних позик.

Сьогодні найпоширенішою формою державного кредиту є використання державою коштів позичкового фонду. Держава мобілізує через кредитні устано­ви частину кредитних ресурсів на покриття своїх витрат. Ця форма державного кредиту економічно не виправдана і зумовлює інфляційні процеси.

Повністю протилежними операціями держави та місцевих органів влади є надання урядом чи місцевими органами влади кредитів юридичним та фізичним особам. Ця форма кредиту називається державними (казначейськими) позиками і призначена для підтримки підприємств, організацій у разі їх невідкладної потре­би в грошових ресурсах при фінансових труднощах або дефіциту ресурсів, необ­хідних для їх для розвитку. Як правило, серед отримувачів казначейських позик підприємства пріоритетного господарського, соціального, наукового значення. Таким позичальникам позики надаються на пільгових умовах, а саме — з трива­лішими термінами повернення і під відсоток, нижчий того, що діє па ринку по­зикових коштів. Така форма фінансової підтримки надається домашнім госпо­дарствам при проведенні житлового будівництва, для розвитку фермерства, для отримання освіти тощо.

Існують такі форми державних позик:

1) За відношенням до позичальника:

> позики Національного банку;

> позики місцевих виконавчих органів.

2) За ринками позикового капіталу:

> зовнішні державні позики;

> внутрішні державні позики.

3) За формою запозичення:

> емісія державних цінних паперів;

> укладення договорів (угод) про позику.

4) За терміном дії позик:

> короткострокові - з терміном звернення до 1 року;

> середньострокові - від 1 до 10 років;

> довгострокові — понад 10 років.

Існують різноманітні методи управління державним кредитом. До цих підно­сять конверсію, консолідацію, уніфікацію та рефінансування державного боргу.

14.2.Міжнародний державний кредит

Міжнародний кредит - це позики, що надаються державами, банками, а та­кож іншими юридичними і фізичними особами одних країн, державам, банкам і іншим юридичним і фізичним особам інших країн. У зв’язку з розвитком зовні­шніх економічних зв’язків значне місце у сфері міжнародного кредиту займають міжнародні фінансово-кредитні організації: Міжнародний Валютний Фонд (МВФ), Міжнародний Банк Реконструкції і Розвитку (Всесвітній банк МБРР) і його організації - Міжнародна Асоціація Розвитку (МАР), Міжнародна фінансова корпорація, Міжнародне Агентство гарантування інвестицій (МАГІ), Європейський Банк Реконструкції і Розвитку (ЄБРР), Азіатський Банк Розвитку (АБР) та інші. МВФ сприяє міжнародній торгівлі і валютній співпраці шляхом встановлення норм регулювання валютних курсів і контролю за їх дотриманням, усунення валютних обмежень серед країн-учасниць, надання їм засобів для регулювання платіжних балансів.

Всесвітній банк і його організації підтримують економічний розвиток країн шляхом надання їм технічної допомоги і фінансування проектів, здатних реалізувати економічний потенціал країн.

Міжнародний державний кредит це рух матеріальних ресурсів країн у сфері міждержавних економічних відносин. Міжнародний державний кредит може мати товарну і грошову форми і передбачає отримання ресурсів в тим­часове користування на умовах повернення та за певну плату - відсоток. Суб’єктами кредиту виступають країни в особі державних уповноважених органів.

За своєю суттю міжнародний кредит є одним із засобів забезпечення роз­ширеного відтворення, у ряді випадків - засобом надання економічної допомоги країнам, що розвиваються. Необхідність міжнародного кредиту визначається всією сукупністю економічних законів.

Передумовами швидкого розвитку міжнародного кредиту є:

> поглибленням міжнародного розподілу праці і економічної інтеграції;

> спеціалізацією, кооперацією виробництва;

> нерівною забезпеченістю окремо взятих країн природними ресурсами та робочою силою;

> необхідністю подолання нерівномірності економічного розвитку окремих країн;

> необхідністю надання економічної допомоги країнам, що розвиваються;

> торговельно-економічною співпрацею країн, що розвиваються, з розви­неними країнами.

Кредитні ресурси держави для надання міжнародного кредиту складаються з:

> ресурсів державних бюджетів, що відносяться до фондів накопичення;

> колективних позикових фондів (власні і залучені засоби національних і міжнародних банків);

> засобів державних підприємств і організацій (при наданні комерційних кредитів).

Міжнародний кредит в грошовій формі надається в національних валютах і вільно конвертованих валютах.

Основною функцією міжнародного кредиту є перерозподіл товарних і гро­шових ресурсів держав в процесі їх зовнішньоекономічної діяльності на умовах, платності та повернення.

Використання міжнародного кредиту сприяє прискоренню розвитку еконо­міки, процесу вирівнювання рівнів економічного розвитку, зростанню зовнішньої торгівлі, прискоренню економічної інтеграції.

Домовленість між сторонами в міжнародному державному кредиті оформляєтся, зазвичай, кредитною лінією - зобов’язанням кредитора (донора) надавати позичальнику (реципієнту) протягом обумовленого періоду кредити в межах узгодженого ліміту. В рамках відкритих кредитних ліній укладають окремі кредитні угоди, на основі яких надаються позики серіями - траншами. Використан­ня методу кредитних ліній дає змогу досягти стійкості і надійності в кредитних відносинах як для позичальника, так і для кредитора при зміні кон’юнктури на світовому ринку позикових капіталів.

Основною формою міжнародного кредиту є зовнішні позики, які перед­бачають передачу позикодавцем позичальнику обумовленої суми грошових коштів (або товарів чи послуг на цю суму) на термін, після закінчення якого позичальник зобов’язується повернути кредитору з відсотками (іноді без них) узяту суму. Позичкові засоби використовуються для здійснення зовнішньото­рговельних операцій або для сприяння експорту і імпорту, кредитування зовнішньої торгівлі. При кредитуванні зовнішньої торгівлі надання, використання і погашення кредитів передбачається відповідними програмами і бюджета-

ми країн, що дає змогу їм повністю і безперешкодно виконувати свої зобов’язання.

Серед форм міжнародного кредиту виділяється офіційна допомога розвитку, що надається з метою підтримки економічного розвитку зарубіжними урядовими або міждержавними організаціями (МБРР, ЄБРР, АБР). Міждержавна допомога надається не з комерційною метою, на відміну від позик, що надаються на ринкових умовах, тобто Міжнародні фінансово-кредитні організації не прагнуть максимізувати свої прибутки, а фінансують ті сфери, які можуть забезпечити структурні перетворення та економічне зростання окремо взятої країни.

У практиці міжнародних економічних відносин застосовується також форми експортних або «зв’язаних кредитів». Надання таких кредитів пов’язане з постачаннями до країни, що отримує кредит, під закупівлю конкретних товарів. Звичайно, експортні кредити надаються на пільгових умовах, що зумовлено необхідністю просування товарів з недостатнім попитом у власній країні на ринки інших країн.

Використання іноземних кредитів впливає на торговий баланс країни. За рахунок додаткового фінансування збільшується імпорт, що може викликати або збільшити дефіцит торгового балансу. Крім того, експортні кредити негативно впливають на економічне зростання всередині країни-реципієнта, оскільки, поперше, відповідні ресурси могли б бути вкладені у виробничу сферу і в майбутньому приносити дохід замість одноразового задоволення поточних потреб; подруге, товари, що імпортуються, як якісніші і дешевші, утискують вітчизняних товаровиробників або зменшують потребу у їх виробництві на території країни.

За сучасних умов при закупівлі устаткування, матеріалів, продовольства в розвинених країнах зовнішньоторговельні організації і зовнішньоекономічні ба­нки залучають банківські і комерційні кредити, від банків і фірм цих країн на основі контрактів і угод, зокрема компенсаційних угод. Компенсаційні угоди - це вид зовнішньоторговельних угод, при яких покупець товару оплачує його ва­ртість постачаннями інших товарів. Компенсаційні угоди передбачають, як пра­вило, отримання від іноземних банків довгострокових кредитів, за рахунок яких іноземним фірмам оплачуються придбані у них товари для споруди певного об'єкту. Відшкодування вартості постачань здійснюється за рахунок експорту продукції, спорудження об’єктів в обсязі, що повністю покриває суму отриманого кредиту, включаючи відсотки.

Україна в останні роки випускає євробонди - суверенні облігації, номіновані в доларах США і Євро, для розміщення на міжнародних фінансових ринках.

Метою державних зовнішніх позик є фінансування дефіциту державного бюджету і підтримка платіжного балансу. Засоби, отримані за зовнішніми пози­ками урядом, зараховуються до державного бюджету і використовуються у по­рядку виконання бюджету, а отримані Національним банком, використовуються з метою реалізації грошово-кредитної політики. Ці ресурси, залежно від цільового призначення, можуть бути спрямовані безпосередньо для безоплатного вико­ристання або надаватись на поворотній основі внутрішнім (кінцевим) позичаль­ником. Безоплатне використання здійснюється шляхом бюджетного витрачання (асигнування) або використання засобів Національним банком. Засоби для внут­рішніх (кінцевих) позичальників надаються за кредитними договорами позикодавцем, по яких виступає уряд або Національний банк. Контроль за цільовим використанням позикових коштів здійснюється позикодавцем відповідно до ви­мог законодавства і кредитного договору, а при недотриманні обумовлених умов застосовуються відповідні санкції.

Для оцінки кредитоспроможності міжнародними рейтинговими агентствами розробляється кредитний рейтинг країни, при цьому беруться до уваги наступні аспекти:

> прогрес в створенні демократичної політичної системи. Під цим розумі­ють ефективність демократичних політичних інститутів, прозорість процесу ух­валення рішень, політичну прихильність до проведення економічних реформ і здібність до їх практичного здійснення.

> успіхи в досягненні фінансової стабільності і економічного зростання. Вони включають ефективність фіскальної і монетарної політики, підтримку ни­зького рівня інфляції при стабільності і конвертованій національній валюті.

> прогрес на шляху до ринкової економіки. Зокрема, інтерес представляють наступні чинники: роль приватного сектора в економіці (ступінь приватизації держсектора, успіхи приватних підприємців, державна підтримка (в тому числі і фінансова) малого і середнього бізнесу.

14,3.Державний борг

Державний борг - це сума заборгованості з випущених і непогашених державних позик (включаючи нараховані відсотки). Залежно від ринку розміщення валюти позики і інших характеристик державний борг поділяється на внутрішній і зовнішній. Розрізняють також капітальний і поточний державний борг. Капітальний - це вся сума випущених і непогашених боргових зобов’язань дер­жави, включаючи нараховані відсотки за цими зобов’язаннями. Поточний борг це витрати з виплати заборгованості кредиторам за борговими зобов’язаннями держави і відсотків за їх погашенням, термін оплати яких настав.

Державний борг спричинений використанням державних позик є однією із форм залучення грошових ресурсів для розширеного відтворення і задоволення суспільних потреб. Державний борг погашається державою за рахунок коштів державного бюджету.

Причиною виникнення і зростання державного боргу є дефіцит державного бюджету.

Наявність внутрішнього державного боргу не є виключенням в економіці, а більшою мірою - правилом: економічно розвинені країни мають значний держав­ний внутрішній борг. У розвинутих країнах державний борг і дефіцит бюджету, що його спричинили, є вбудованими в економічний цикл методами стабілізації економіки і формами її розвитку. Узяті в кредит у населення, корпорацій, банків, інших фінансових і кредитних установ кошти використовуються продуктивно і розглядаються як активи перерахованих позичальників. Державний борг розгля­дається як «позика нації самій собі» і не впливає на загальні розміри сукупного багатства нації. Певні негативні наслідки внутрішнього боргу у вигляді необхід­ності сплати відсотків при управлінні ним перекриваються позитивними ефектами під мобілізації додаткових фінансових ресурсів з метою інвестицій або розвитку економіки країни. Відтоків національного доходу і багатства при наростанні внутрішнього боргу не відбувається, що, звичайно, не виключає ряду негативних наслідків, пов’язаних з перерозподілом доходів, які зводяться до наступних:

1. Погашення заборгованості і виплата відсотків здійснюється за рахунок бюджетних коштів, тобто за рахунок платників податків: таким чином відбува­єтся перетікання доходів до власників державних цінних паперів (як правило

багатих прошарків суспільства).

2. При діях держави зі зменшення державного боргу шляхом збільшення податків включаються макроекономічні залежності:

> скорочення сукупного попиту веде до зменшення чистого національного продукту;

> знижуються стимули для підприємців до капіталовкладень, скорочується інвестування ресурсів в економіку.

3. Діє ефект «витіснення інвестицій» приватних підприємців. Дане явище викликане тим, що держава, виходячи на позиковий ринок з метою покриття де­фіциту бюджету або боргу підсилює конкуренцію на грошовому ринку, внаслідок чого збільшуються відсотки ставки на грошовий капітал. Це позбавляє приватний сектор частини інвестицій, а зниження інвестиційних витрат зменшує рівноважний чистий національний продукт.

Негативний ефект подібних дій може бути обмежений за умов_; коли держа­на спрямовує вивільнені з грошового ринку ресурси на фінансування інвестицій, а не на споживчі цілі, а економіка функціонує не при повній зайнятості.

У практиці України дефіцити бюджетів і державний борг істотно різняться за формами фінансування і наслідками, що ними викликаються. Значна частина державного боргу має форму заборгованості за державними казначейськими зо­бов’язаннями, що представляє своєрідну «фінансову піраміду», яка вибудову­ється урядом. Суми, запозичені державою під діючий високий дисконт (що осі­дав як дохід комерційних банків і інших структур), постійно збільшують внут­рішню заборгованість.

До інших форм внутрішнього державного боргу відносяться:

> заборгованість Національному банку з раніше отриманих кредитах для покриття бюджетного дефіциту;

> борг по позиках у населення, господарюючих суб’єктів, оформлений випуском облігацій та інших цінних паперів.

В Україні, з початку її самостійного розвитку, функціонували своєрідні форми внутрішнього державного боргу':

> списана заборгованість бюджету з відшкодування різниці в цінах на сільсь­когосподарську продукцію, сировини для легкої промисловості і виплат диференці­йованих надбавок до закупівельних цін на сільгосппродукцію, що виникли в резуль­таті цінових диспропорцій в умовах адміністративних методів розподілу;

> списана заборгованість сільськогосподарських підприємств і організацій водного господарства за позиками банків унаслідок безгосподарності, порушен­ня принципів кредитування і госпрозрахункових методів господарювання;

> накопичена заборгованість у формі так званих «директивних» кредито­рів, а також з обслуговування і погашення зобов’язань під час проведення внут­рішньодержавного заліку. Директивні кредити видавалися Національним банком під гарантії Міністерства фінансів підприємствам і галузям для підтримки їх го­сподарської діяльності в умовах кризи. Внутрішньодержавний залік проводився для погашення взаємних боргів підприємств і організацій з дебіторської і креди­торської заборгованості. У зв’язку з негативними наслідками за результатами використання директивних кредитів і взаємозаліків ці форми внутрішнього кре­дитування надалі не використовуються.

 

14.4. Зовнішній державний борг

Зовнішній державний борг - це сума фінансових зобов’язань України перед іноземними кредиторами на певну дату, що підлягає погашенню у встановлені терміни. Наявність зовнішнього боргу у країни є нормальною світовою практи­кою. Проте існують критичні розміри боргу, за межами яких збільшення держа­вного боргу стає небезпечним. Залучення у досить великих масштабах зовнішніх позик може призвести (що траплялося з низкою країн) до економічної і політич­ної залежності від країн-кредиторів.

Для відносної характеристики величини державного боргу у світовій практиці використовуються спеціальні показники - відносні параметри зовнішнього боргу. Вони включають відношення боргових платежів (з погашення і обслуговування боргу) до експорту товарів і послуг. За класифікацією Міжнародного банку реконструкції і розвитку (МБРР) низьким рівнем зовнішньої заборгованості є відношення менше 18%; помірним -18-30%. Іншими показниками такої ха­рактеристики є:

> відношення загальної суми зовнішнього боргу до ВВП(менше 48% - низький рівень, 48-80% - помірний рівень заборгованості);

> відношення загальної суми зовнішнього боргу до експорту товарів і нефактурних послуг (менше 132% - низький, 132-220% - помірний);

> відношення сум винагороди до експорту товарів і нефактурних послуг (менше 12% - низький, 12-20% - помірний).

При цьому, критичним для економічної безпеки країни показником відно­шення державного боргу до ВВП є за методологією МВФ його рівень, що відповідає 60%. В той же час за методологією Міжнародного банку реконструкції і розвитку критичним для економіки країни є це відношення, що відповідає 80 - 100%. Законом України про державний борг визначено, що величина основної суми державного боргу не повинна перевищувати 60% фактичного річного обсягу валового внутрішнього продукту. Розміри державного боргу України протя­гом останніх п’яти років наведено в додатку 2 до цього навчального посібника.

Законодавством України про державні і гарантовані державою запозичення і борг визначені наступні поняття:

1. Валовий зовнішній борг - це сума одержаних (освоєних) і непогашених на певну дату державних і недержавних зовнішніх позик, а також боргових зо­бов’язань резидентів України з контрактів з нерезидентами.

2. Зовнішній державний борг - складова частина державного боргу за зов­нішніми державними позиками і іншими борговими зобов’язаннями Уряду, міс­цевих виконавчих органів і Національного банку України перед кредиторами нерезидентами України.

1. Гарантований державою борг - сума одержаних і непогашених на певп дату недержавних позик, що мають державні гарантії України.

Наявність зовнішнього боргу свідчить про необхідність передачі частини створеного ВВП за межі країни. Відсоткові платежі за державним боргом мають тенденцію швидко зростати, тобто борг «відтворює сам себе». Такі виплати стримують майбутній економічний розвиток і ще більше посилюють дефіцит бюджету країни-реципієнта.

Зростання зовнішнього боргу знижує міжнародний авторитет країни реципієнта і підриває Довіру населення до політики її уряду.

Негативні наслідки крупних і хронічних дефіцитів і наявності державного боргу пов’язуються з порушеннями макроекономічної стабільності.

Крім «ефекту витіснення» інвестицій, високий рівень відсотка за держав ними цінними паперами привертає іноземний капітал, але такий притік фінансо­вих ресурсів забезпечує приріст зовнішнього боргу. Значний розмір іноземних інвестицій у вітчизняні цінні папери підвищує попит на національну валюту (за яку можна придбати цінні папери), викликає зростання її курсу на міжнародно­му валютному ринку. Збільшення курсу валюти призводить до подорожчання експорту і здешевлення імпорту, внаслідок чого експорт скорочується, а імпорт збільшується. Торговий баланс зводиться з негативним сальдо. Оскільки чистий експорт (перевищення експорту над імпортом) є компонентою сукупного попи­ту, його скорочення або негативне сальдо стримує розвиток на національне ви­робництво.

В зв’язку з цим втручання держави здійснюється за допомогою законодав­ства що дає змогу регулювати розмір державного зовнішнього боргу шляхом встановлення його максимальних та ветування окремих статей витрат бюджету.

Більшість держав-реципієнтів встановлюють ліміти запозичення для відпо­відних державних структур, зокрема:

> ліміт урядового боргу;

> ліміт зовнішнього боргу Національного банку;

> ліміт боргу місцевих виконавчих органів влади.

Ліміти плануються при складанні проекту державного бюджету, проекту грошово-кредитної політики на наступний бюджетний період, місцевих бюджетів. Зокрема, ліміт зовнішнього боргу Національного банку встановлюється на рівні 50% чистих золотовалютних активів банку, окрім випадків залучення На­ціональним банком програмних позик від міжнародних фінансових організацій.

Ліміт запозичення Уряду України встановлюється законом про державний бюджет, в якому затверджується як ліміт урядового боргу, так і об’єм ресурсів, що спрямовується па його обслуговування.

Ліміт боргу місцевого органу виконавчої влади не повинен перевищувати 25% доходів місцевого бюджету на відповідний рік; об’єм витрат на погашення і обслуговування боргу місцевого органу виконавчої влади не повинен перевищу- вати 10% доходів місцевого бюджету на рік. Крім того, для місцевих органів ви­конавчої влади передбачений ліміт запозичення, тобто встановлений в місцево­му бюджеті на відповідний рік граничний об’єм залучення позик у порядку та на умовах і обмеженнях, встановлених Урядом. Ліміт запозичення місцевого ор­гану виконавчої влади на рік не повинен перевищувати 10% доходів місцевого бюджету.

Законодавством встановлюється ліміт надання державних гарантій - фіксована сума, що затверджується у складі державного бюджету на відповідний фі­нансовий рік в межах якої можуть бути видані державні гарантії уряду України.

Державна (урядова, суверенна) гарантія України - це зобов’язання Уряду пе­ред кредитором повністю або частково погасити заборгованість у разі несплати по­зичальником - резидентом України суми заборгованості у встановлений термін.

14.5.Управління державшім боргом

Управління державним боргом - це діяльність держави щодо забезпечення раціонального і ефективного запозичення і оптимізації вартості обслуговування державного кредиту, здійснюється з метою уникнення макроекономічних труд­нощів і проблем платіжного балансу в майбутньому. При цьому проводиться моніторинг державного боргу, який являє собою діяльність уповноважених державних органів з відстеження і контролю за процесами формування, зміни та обслуговування боргу.

Управління державним боргом включає:

1. Щорічну оцінку його стану і визначення на майбутній десятирічний період Прогнозних показників державного та гарантованого державою запозичення і боргу з визначенням об’ємів погашення і обслуговування, лімітів урядового боргу, запозичення і боргу органів місцевого самоврядування, надання державних гарантій.

Підготовка цього документа здійснюється Міністерством фінансів України спільно з Національним банком і уповноваженим за розроблення Програми державних інвестицій державним органом і здійснюється на основі довгострокового прогнозу економічного розвитку країни, об’ємів і структури накопиченого дер­жавного і гарантованого державою боргу, прогнозів змін на ринках позикового капіталу.

2. Визначення Міністерством фінансів України об’ємів, форм і умов урядо­вих запозичень, лімітів і об’ємів погашення і обслуговування урядового боргу, лімітів запозичень і боргу органів місцевого самоврядування, що затверджуються в державному і місцевих бюджетах на відповідний рік. За позиками Націона­льного банку України ці процедури здійснюються самим НБУ.

3. Реєстрацію Міністерством фінансів України позик Національного банку України, позик уряду та органів місцевого самоврядування, контроль і моніто­ринг умов урядових позик і позик органів місцевого самоврядування а також їх змін.

4. Здійснювані Міністерством фінансів України контроль і моніторинг отри­мання, погашення і обслуговування позик уряду та органів місцевого самовря­дування.

5. Підготовку і реалізацію заходів щодо оптимізації структури боргу, зок­рема з державних цінних паперів, з реструктуризації державного боргу, управ­лінню ризиками державного запозичення.

Обслуговування державного боргу - це сукупні виплати винагород, комісійних та інших платежів, передбачених умовами запозичення.

Погашення боргу - це повернення позичальником одержаних сум позики у встановленому договорами (угодами) з кредиторами (позикодавцями) порядку, виконання в установленому порядку інших складових борг зобов’язань.

Управління державним боргом включає також такі методи: рефінансування, конверсія, консолідація, уніфікація, обмін облігацій за регресивним співвідно­шенням, пролонгація позики, анулювання державного боргу.

Рефінансування боргу - це погашення наявної державної заборгованості за рахунок випуску нової позики. При цьому облігації нової позики видаються вза­мін раніше випущених в однаковому вартісному співвідношенні без урахування курсової різниці.

Конверсією називається зміна прибутковості раніше випущеної позики як у меншу сторону, так і більшу. Зменшення доходності позик уряд застосовує за значних витрат, пов’язаних з обслуговуванням боргу. Збільшення дохідності позик уряд застосовує за наявності інфляції або з метою посилення зацікавленості населення у придбанні облігацій державної позики.

Консолідацією є зміна первинних умов позики в терміни - з їх продовжен­ням або скороченням.

Уніфікація означає об’єднання декількох позик в одну, що спрощує управ­ління державним боргом.

Обмін облігацій за регресивним співвідношенням здійснюється у разі дева­львації національної грошової одиниці, коли державі невигідно розраховуватися за позиками «дорожчим коштом», ніж вони були випущені.

Відстрочення погашення позик застосовується при значній державній забо­ргованості, а також пов’язаними з нею фінансовими труднощами, що змушує уряд оголошувати про перенесення термінів погашення позик і виплати доходів за ними на пізніші терміни.

Анулювання (відмова від сплати державного боргу) відбувається за умов зміни політичного режиму в країні і невизнанні новим урядом боргів з причин їх неправо мірності. Відмова в погашенні боргу може бути наслідком банкрутства держави.

Перераховані методи управління державним боргом можуть застосовуватися в різних поєднаннях одночасно, наприклад конверсія, консолідація і уніфікація або конверсія і уніфікація тощо.

До заходів щодо оздоровлення фінансів, зокрема зниження темпів зростання державного боргу, відносять реалізацію частини державної власності, та відмову від частини активів шляхом продажу їх приватному сектору. Такі заходи знижують навантаження, яке несе держава підтримуючи в належному становищі малоефективні об'єкти державної власності.

Розвиток національної економіки неможливий без іноземних кредитів, інвестицій в сировинні галузі, залучення передових технологій в експорті та імпортозамінні галузі, в аграрний сектор і виробництво товарів народного споживання. Але залучення іноземного капіталу і валютних ресурсів вимагає обгрунтованого підходу до ефективного їх використання, належної віддачі позикових коштів, адже виплата суми основного боргу і відсотків вимагає передачі частини реального національного продукту в розпорядження інших країн. Збільшення чинного зовнішнього боргу можуть викликати довготривалі негативні економічні наслідки, пов'язані зі зміною курсу національної валюти, зміною співвідношення експорту і імпорту, труднощами на шляху розвитку вітчизняної економіки.

 

14.6. Наслідки державного боргу для економіки України

Державний борг у великих розмірах не призводить до банкрутства держави за умови якщо уряд ефективно застосовуватиме:

1. Рефінансування. На практиці уряд не скорочує витрати і не підвищує податки, щоб отримати кошти для погашення облігацій, термін виплат по яких наступив (в умовах депресивної економіки така політика була б помилковою). Держава рефінансує свій борг, тобто продає нові облігації і використовує кошти
отримані від їх продажу для фінансування виплат держателям облігацій, що погагашаються.

2. Виважена податкова політика. Під час фінансових криз фізичні та юридичні особи не можуть отримувати доход за рахунок адміністрування податків, а уряд може. Таким чином, фізичні та юридичні особи можуть збанкрутитись, а уряд - не може. •

3. Емісія грошей. Уряд має можливість друкувати гроші, якими може заплатит і суму боргу і відсотки. Слід зазначити, що такі дії уряду спричиняють ін­фляційні процеси.

Проте, перелічені дії уряду викликають наступні негативні наслідки:

а) Збільшення нерівності в доходах, оскільки за величиною їх доходів існують, різні групи населення. Чинна в Україні податкова система не вирівнює доходи населення, отримані в результаті перерозподілу відсотків від володіння облігаціями.

б) Відсоткові платежі вимагають зростання рівня оподаткування, що знижує
стимули до інновацій, інвестицій, роботи, що підриває передумови економічного
зростання. Відношення відсоткових платежів з боргу свідчить про той рівень
оподаткування, який необхідний для виплати відсотків, пов'язаних з обслуговуванням боргу. .

в) Ефект витіснення. Якщо припустити, що економіка функціонує при повній зайнятості населення, а бюджет збалансований, то у випадку збільшення
ми ґрат з обслуговування боргу, зросте попит па товари, вироблені на державних
підприємствах і, одночасно, будуть менш доступними товари, вироблені приватними підприємцями та юридичними особами недержавних форм власності.

Товари, вироблені приватними підприємцями та юридичними особами недержавних форм власності можуть бути або товарами, призначеними для споживання, або товарами, призначеними для інвестування:

1)Якщо зменшиться пропозиція на товари народного споживання, то знизиться рівень життя населення, а рівень інвестицій збережеться, і майбутні покоління внаслідок цього отримуватимуть нижчі доходи;

2)Якщо зменшиться пропозиція на товари, призначені для інвестування, то рівень споживання нинішнього покоління не зміниться, але в майбутніх поколінь рівень доходів буде порівняно меншим.

Враховуючи викладене, можливі два варіанти вирішення іі|> пов'язаних з врегулюванням державного боргу:

- збільшення урядових втрат фінансується за рахунок зростанням оподаткування. Внаслідок цього споживчі витрати знизяться і тягар урядових витрат лягає повністю на сучасних платників податків;

- збільшення урядових витрат фінансується за рахунок збільшення державного боргу. Як результат, уряд виходить на грошовий ринок, конкурує з при ними позичальниками, збільшується відсоткова ставка за користування кредитом, відбувається скорочення інвестицій. Майбутні покоління успадкують менший економічний потенціал і матимуть нижчий рівень життя.

Проте напрямок дій уряду, пов'язаних з погашенням державного боргу має два обмеження:

1. Державні інвестиції. Якщо приріст урядових витрат відбувається за рахунок збільшення споживчих витрат, то збільшення боргу перекладає його тягар на майбутні покоління. А якщо при цьому збільшуються держанні інвестиції • це призведе до зміцнення майбутнього виробничого потенціалу економіки, зміниться структура капіталу на користь державного.

2. Безробіття. Якщо до цього суспільство знаходилося в умовах функціонуванні економіки за повної зайнятості населення, то безробіття, викличе зростання тягаря на майбутні покоління у вигляді скорочення розмірів економічного потенціалу.

Одним із варіантів вирішення проблем, пов'язаних з існуванням державного боргу є дефолт. Існує 5 основних причин, які зумовлюють виникнення дефолту та визначають його прийнятним практичним кроком для держави:

> втрата керівництвом країни політичної підтримки з боку суспільства;

> падіння доходів від експорту;

> збільшення боргового тягаря;

> відсутність доступу до міжнародних ринків капіталу;

> економічний спад, що продовжується;

> готовність міжнародних фінансових організацій реструктуризувати заборгованість.

Тобто, дефолт за зовнішнім боргом може бути результатом стратегічного рішення керівництва країни, якщо воно вважає, що вигоди від оголошення дефолту перевищують пов'язані з ним санкції. Важливим чинником є також пере­пни суми платежів з обслуговування зовнішнього боргу над золотовалют­ним! резервами країни. Наслідком дефолту є полегшення всієї витратної части бюджету, що може дати можливість його виконати. Відмова від виплат за зовнішнім боргом дає можливість уряду збільшити витрати по інших статтях бюджету наприклад по соціальній сфері, що дає змогу частково повернути довіру до уряду. Але при цьому буде понижений кредитний рейтинг і ускладниться за­кінчення на міжнародних ринках.

Варто зазначити, що при надмірних об'ємах внутрішніх запозичень держава ризикує попасти до «боргової пастки», тобто ситуації, коли вона буде вимушена постійно збільшувати об'єми нових запозичень лише для того, щоб виплачувати відсотки за попередніми.

Контрольні запитання

2. Охарактеризуйте функції державного кредиту. 3. Викладіть систему класифікації державного кредиту. 4. Назвіть форми державного кредиту і дайте їм коротку характеристику.

Соціальне страхування

Соціальне страхування є однією з форм більш загальної системи - соціального забезпечення. Проте відмінність між цими двома системами закладена у… Соціальне страхування виражає відносини, що виникають у зв’язку з формуванням… Об’єктивна необхідність виникнення соціального страхування викликана вимогами процесу розширеного відтворення, а саме…

Майнове та особисте страхування

Майнове і особисте страхування поширюється в основному на збитки, що отримані внаслідок стихійного лиха, від аварій, пожежі, нещасних випадків,… Будучи частиною загальної категорії страхування, майнове і особисте… > при страхуванні виникають грошові перерозподільні відносини, обумовлені наявністю певного ризику в процесі…

Види майнового та особистого страхування

Відповідно до цих критеріїв страхування поділяється на галузі, підгалузі та види. Крім того, розрізняють дві форми страхування - обов'язкове і добровільне.… У страхуванні розрізняють (за об’єктом страхування) дві галузі: майнові особисте.

Категорії майнового і особистого страхування

Страхувальник - фізична особа або юридична особа, що сплачує страхові внески, має право одержати на основі закону або договору грошову суму при… Застрахована особа - особа, на користь якої укладений договір страхування.… Страховий випадок - це подія, з настанням якої угодою страхування або законом передбачається виплата страхового…

РОЗДІЛ 1.7 ФІНАНСОВИЙ РИНОК

Фінансовий рииок як економічна категорія

В економічній літературі і господарській практиці категорію «фінансовий ринок» прийнято трактувати в широкому розумінні цього поняття та включати до… За економічною сутністю фінансовий ринок - це сукупність економічних… В організаційному плані фінансовий ринок - це сукупність ринкових фінан­сових інституцій, що супроводжують потік…

Ринок цінних паперів

Цінні папери - цс грошові документи, що засвідчують майнове право або відношення позики між їх власниками та організацією, що випустила (емітувала)… Існує декілька визначень категорії «цінні папери», це документи, що: Ø підтверджують участь їх власника в уставному капіталі певного суб'єкта та господарювання та отримання частини…

Емісія цінних паперів

Випуск цінних паперів в обіг називають емісією. За своєю сутністю емісія - це продаж цінних паперів їх первинним власникам - інвесторам, тобто юридичним особам і громадянам.

Емісія цінних паперів здійснюється:

Ø під час створення акціонерного товариства та розміщення акцій серед його засновників;

Ø під час збільшення розмірів первинного статутного капіталу акціонерного товариства шляхом випуску нових акцій;

Ø під час залучення позикових ресурсів державою, юридичними особами або місцевими органами влади шляхом випуску облігацій та інших борговим зобов'язань.

 

Учасники фондового ринку

Емітентами називають юридичних осіб, державу чи органи місцевого самоврядування, які випускають (емітують) цінні папери і несуть зобов'язання перед… Інвестори - це юридичні або фізичні особи, що купують цінні папери від свого… Інвестиційні посередники на ринку цінних паперів - це спеціалізовані організації та фізичні особи - підприємці, які…

Фондова біржа

Фондова біржа є організованим вторинним ринком цінних паперів. Позабіржовий ринок паперів охоплює переважним чином нові випуски цінних паперів,… Фондова біржа має форму закритого акціонерного товариства і є відповідно до… Фондова біржа реєструється відповідно до законодавства і отримує ліцензії в Державній комісії з цінних паперів і…

Інші сегменти фінансового ринку

Основним завданням ринку грошей є забезпечення оптимальної структури грошової маси. Інструментами грошового ринку є казначейські та короткострокові… Учасниками грошового ринку є держава, банки, валютні біржі, брокерскі фірми, а… З загального ринку грошей умовно виділяють валютний ринок, на якому здійснюються операції з купівлі-продажу іноземної…

РОЗДІЛ 18 МІЖНАРОДНІ ФІНАНСИ

Особливості фінансової діяльності на міжнародному рівні

До зовнішньоекономічних відносин включаються: Ø зовнішня торгівля; Ø іноземне інвестування, сумісне підприємництво, пайова участь у майні юридичних осіб через акції та інші цінні…

Міжнародний фінансовий ринок

Поряд з цим, в кінці минулого тисячоліття з’явились нові міжнародні фі­нансові ринки на периферії світового господарства, насамперед Сінгапур,… Міжнародний фінансовий ринок має три складові: міжнародний ринок гро­шей… Міжнародний валютний ринок - це ринок, на якому здійснюються операції щодо купівлі-продажу іноземної валюти або цінних…

Методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Ø фінансування зовнішньоекономічної діяльності; Ø оподаткування; Ø інвестування;

Формування та використання валютних запасів

Вони поділяються на поточні операції і операції, пов'язані з рухом капіталу. До поточних валютних операцій відносяться: Ø розрахунки за товари і послуги (без відстрочення платежів);

Зведений платіжний баланс

Він включає наступні розділи: Ø поточний рахунок (торговий баланс); Ø рахунок операцій з капіталом і фінансами (капітальний рахунок);

Контрольні запитання

2. У чому полягають особливості експортно-імпортних операцій в Україні? 3. Назвіть проблеми залучення іноземного капіталу в економіку України? 4. Які ймовірні напрямки розвитку зовнішньоекономічної діяльності України?

Завдання для самостійного опрацювання

Питання, які студенти повинні опрацювати самостійно:

1.Міжнародні фінансові організації.

2.Міжнародні фінансові інституції.

3.Міжнародна фінансова політика України.

 

Тематика рефератів:

1. Державне регулювання міжнародної діяльності підприємницьких суб’єктів.

2. Членство в Євросоюзі - умови та наслідки для України.

3. Діяльність міжнародних фінансових організацій та інституцій.

4. Міжнародні фінансові ринки.

5. Наслідки вступу України до Світової організації торгівлі.

6. Державний валютний запас України.

 

 

РОЗДІЛ 19

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНФЛЯЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

Взаємозв’язок фінансових потоків та інфляційних процесів

Знецінення грошей зумовлюють наступні чинники: Ø надмірний випуск грошей в оборот; Ø несприятливий платіжний баланс держави;

Антиінфляційна політика держави

Ø адаптаційна політика або пристосування до умов інфляції, коли проводиться індексація доходів населення, заробітної плати та інвестицій. За… Ø чітка антиінфляційна політика, спрямована на мінімізацію або… При цьому адаптаційна політика, як правило, не дає змоги зупинити ін­фляцію та при її застосуванні інфляційні явища і…

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

2. Економічні та позаекономічні аспекти одаткування / В.Л.Андрущенко, Ю.І. Ляшенко // Фінанси України. - 2005., С. 3. Базилевич В.Д., Баластрик Л.О. Державні фінанси. Навчальний посібник В.Д.… 4. Буржуазные предшественники социалистической экономии (Кэнс, Смитт. Рикардо в избранных произведениях). Вып. I. /…