Конспект лекцій з дисципліни Фінансовий ринок Г.В. Стадник

 

 

До друку дозволяю

Перший проректор

Г.В. Стадник

 

 

Конспект лекцій

з дисципліни “Фінансовий ринок”

(для студентів 4-6 курсів денної і заочної форм навчання спеціальностей “Фінанси і кредит”

Розділ І. Фінансовий ринок: сутність і основні риси

Тема 1. Фінансовий ринок і його товари   1. Сутність, роль і місце фінансового ринку в системі економічних відносин.

Методи структуризації фінансового ринку

Структура фінансового ринку розвинених країн в інституційному розумінні складається, перш за все, із кредитно-фінансових інститутів (банків та інших… В основі первинного поділу фінансового ринку лежить певна група фінансових… Для розвитку означених структурних сегментів фінансового ринку в регіонах країни (область, економічний район чи інше…

Фінансові послуги в системі ринкових відносин

Аналізуючи наведені підходи до визначення сутності поняття послуг, можна погодитись із твердженням О. Ланге , що послуги – це будь-які функції,… Використовуючи останнє визначення щодо фінансових послуг, можна сказати, що… Платність фінансових послуг обумовлена самим характером послуги, що є вільною і ніби прихованою в товарі. Українські…

Фінансовий ринок як сфера надання фінансових послуг

Сфера надання фінансових послуг може розглядатися як сукупність усіх фірм, що надають фінансові послуги. Або сфера надання фінансових послуг –… Для фінансового ринку, щоб бути повністю досконалим, треба, по-перше, всім… Так як фінансові ринки у США добре розвинені, то вони ближчі до досконалості, ніж до недосконалості. Але все ж деякі…

Загальне поняття фінансового посередництва

Фінансові посередники, як правило, – це великі структури. До них належать: банківська система, небанківські кредитні інститути, контрактні фінансові… Переміщення капіталу трьома різними засобами від тих, хто має заощадження до… Схема 4.1. Пряме (безпосереднє) переміщення (трансферт).

Банківська діяльність у сфері надання фінансових послуг

Розвиток ринкових відносин, процес товарообміну зумовлюють використання грошей як загального еквіваленту. Виникає потреба в реалізації всіх функцій…   Банківська система відіграє дуже важливу роль у господарській структурі країн з розвиненими ринковими відносинами.…

Етапи становлення ринку банківських послуг

Перші банкіри-міняли з’явилися ще у Стародавньому Вавилоні, які не тільки здійснювали «валютні» операції, обмінюючи гроші однієї держави на гроші… Значний розвиток банківської справи відбувся у Стародавній Греції, де навіть… У Римській імперії фінансові інститути використовували такі вдосконалені форми грошового обігу, як акредитиви та…

Особливості формування банківської системи у незалежній Україні

Розпад Радянського Союзу, прийняття Верховною Радою України у липні 1991 року Декларації про державний суверенітет та проголошення у серпні 1991… Декларація про державний суверенітет та Закон «Про економічну самостійність… У процесі формування сучасної банківської системи України можна виділити чотири етапи.

Комерційні банки: їх види та операції

Фiнансово-кредитна установа – юридична особа, яка проводить одну або кiлька операцiй, що можуть виконуватися банками, за винятком залучення вкладiв… У широкому розумінні, комерційний банк – це будь-який банк, що функціонує на… У вузькому розумінні комерційний банк – це банк, який виконує повний набір базових банківських операцій та єдиною…

Контрактні фінансові інститути

Контрактні фінансові інститути, як правило, включають інвестиційні трасти, інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, пенсійні фонди, страхові компанії, ломбарди, фінансові компанії, позичково-ощадні асоціації, благодійні фонди.

Інвестиційні компанії – різновид фінансово-кредитних інститутів, поширених у західних країнах. Їх капітал утворюється на акціонерній (пайовій) основі шляхом акумуляції грошових коштів приватних інвесторів за допомогою емісії власних цінних паперів (зобов’язань). Сформований капітал вкладається в акції та облігації підприємств у своїй країні та за кордоном. Таким чином, інвестиційні компанії виступають посередником та індивідуальним інвестором. Вони купують, зберігають і продають цінні папери з метою одержання прибутку на вкладений капітал.

Залежно від методу формування пасивів інвестиційні компанії поділяються на дві основні групи – закритого та відкритого типу. Перші мають фіксований акціонерний капітал, їх акції котируються на ринку і не підлягають погашенню до моменту ліквідації компанії. Другим властивий капітал, що постійно змінюється, тобто їх акції (паї) вільно продаються та купуються учасниками компаній за цінами, які відповідають поточній ринковій вартості активів інвестиційної компанії. У продажну ціну такої акції (паю) включається додаткова надбавка, як правило, у розмірі 6 – 9 %.

Інвестиційні компанії можуть користуватися в обмежених розмірах позичковими коштами. Компанії відкритого типу мають право залучати тільки банківський кредит, а закритого типу – випускати також облігаційні позики.

З розвитком ринкових відносин інвестиційні компанії виникли і в нашій країні. Основними операціями інвестиційних компаній є організація емісії власних цінних паперів і видача гарантій у їх розміщенні, здійснення інвестицій безпосередньо в цінні папери, купівля-продаж цінних паперів за свій рахунок і від свого імені і т. д. В Україні поки незначна частина підприємств є акціонерними товариствами, тому інвестиційні компанії здійснюють, в основному, реальні інвестиції, що є менш ефективним, тому що існує складність оперативного управління такими вкладами. Крім того, діяльність інвестиційних компаній значно ускладнюється багатьма труднощами, основними з яких є низька ліквідність ринку цінних паперів України та відсутність досвіду роботи у сфері інвестиційної діяльності.

Інвестиційний фонд – це юридична особа, заснована у вигляді акціонерного товариства, виключною діяльністю якого є спільне інвестування. Інвестиційний фонд здійснює випуск акцій та вкладає мобілізовані таким чином засоби дрібних інвесторів у інші цінні папери, що приносять дохід у вигляді відсотка і підвищенні курсової вартості. Відкриті інвестиційні фонди (взаємні) мають право на придбання цінних паперів інших емітентів як будь-яка інша юридична або фізична особа. Закритим інвестиційним фондам дано право працювати з приватизаційними цінними паперами.

Інвестиційні фонди класифікуються залежно від форми їх організації. Власне, у світовій практиці склалося дві форми організації інвестиційних фондів: корпорація і довірче товариство (траст). У першому випадку засновники фонду є його учасниками, вони утворюють апарат управління та об’єднують свої засоби в початковому статутному фонді. Корпорація також може бути організована із зовнішнім апаратом управління, що працює за наймом (контрактом). Тоді може бути утворено довірче товариство (траст). Ця форма інвестиційного фонду виникла на початку минулого століття і заснована на повному юридичному розпорядженні прав володіння і використання (управління) майном. Наприклад, вдова або неповнолітні нащадки майна, залишаючись власниками, потрапляли під опіку (управління) старшого сина. Організовуються трасти наступним чином: засновники фонду залучають на контрактній основі ще одного або декількох учасників фонду, які збирають засоби і утворюють траст. Тобто, при інвестиційному фонді (компанії) може бути утворено декілька трастів, які у будь-який момент можуть вийти із фонду, розірвавши угоду і сплативши 2 – 3 % штрафу від суми активів.

У вітчизняній практиці основою діяльності інвестиційних фондів і компаній є трастові операції. Але, на відміну від фонду, компанія може працювати також інвестиційним консультантом або фінансовим брокером на фондовій біржі. Не дивлячись на труднощі, інвестиційні фонди та компанії повинні зіграти важливу роль у процесі приватизації, так як за їх допомогою інвестори отримують реальну можливість успішного вкладання своїх грошових засобів і приватизаційних сертифікатів у акції підприємств, що приватизуються.

Пенсійні фонди у західних країнах створюються приватними та державними корпораціями, фірмами та підприємствами для виплати пенсій і допомоги робітникам та службовцям. Кошти цих фондів утворюються за рахунок внесків робітників, службовців, підприємств, а також прибутків від інвестицій самих пенсійних фондів.

У пенсійних фондах західних країн акумулюються значні довгострокові грошові кошти, які інвестуються переважно в акції приватних компаній як на національному, так і на міжнародних ринках позичкових капіталів. Профспілкові фонди є самостійною ланкою західної кредитної системи. Уряд заохочує розвиток пенсійних фондів, тому що частина їх резервів розміщується у короткострокові й довгострокові державні цінні папери. Створений в Україні позабюджетний пенсійний фонд постійно відчуває труднощі з ресурсами через інфляційні процеси.

Страхові компанії відіграють надзвичайно велику роль на фінансовому ринку, забезпечуючи інвесторам страховий захист від різного роду ризиків. Угоди страхування, що з ними укладаються, є основою для фінансового забезпечення інвестиційних проектів. Пасивні та активні операції страхових компаній носять специфічний характер і суттєво відрізняються від аналогічних операцій банків та інших кредитно-фінансових установ. Так, активні операції складаються із інвестицій у державні облігації центральних і місцевих органів влади, в облігації та акції приватних корпорацій іпотеку та нерухомість, а також у борг під поліси. Позики під поліси – це, по суті, кредитування осіб, що застрахувалися в даній компанії. Особливістю активних операцій компаній зі страхування життя полягає в тому, що це, в основному, довгострокові вклади на 5, 10 і більше років. Страхові компанії володіють достатніми довгостроковими страховими резервами і є основними постачальниками довгострокового капіталу на національних ринках фінансових послуг провідних західних країн.

Ломбарди – це кредитні установи, які надають грошові позички під заставу рухомого майна. У нашій країні вони виникли на початку 20-х років. Ломбарди – це державні госпрозрахункові підприємства. Вони перебувають у розпорядженні місцевих рад у системі установ побутового обслуговування. Ломбарди були створені для надання можливості населенню зберігати предмети особистого користування і домашнього вжитку, а також брати позичку під заставу цих речей.

Ломбарди видають позички на строк до трьох місяців у розмірі 75 % від вартості оцінки заставлених речей і до 90 % вартості виробів із дорогоцінних каменів, металів, годинників у золотій оправі тощо. Оцінка речей, що здаються на зберігання або під заставу для одержання позички, здійснюється за домовленістю сторін, а вироби з дорогоцінних металів – за державними розцінками. Для розвитку своїх операцій ломбарди можуть користуватися банківським кредитом.

Фінансові компанії – кредитно-фінансові установи, які спеціалізуються на кредитуванні окремих галузей або наданні певних видів кредитів (споживчого, інвестиційного та ін.), проведенні фінансових операцій. Ресурси фінансових компаній формуються за рахунок строкових депозитів (як правило, 3 – 6 місячних). Вони акумулюють грошові кошти промислових та торговельних фірм, деяких фінансових установ і менше – населення. Фінансові компанії сплачують своїм вкладникам вищі проценти, ніж комерційні банки.

Фінансові компанії з кредитування продажу в розстрочку споживчих товарів тривалого користування надають позички не безпосередньо споживачам, а купують їх зобов’язання у роздрібних торговців та дилерів зі знижкою (як правило, 7 – 10 %). Розвиток фінансових компаній можливий при широкій насиченості споживчого ринку товарами та послугами, а також активній конкуренції між ними. Фінансові компанії є важливим інструментом проштовхування товарів тривалого користування на ринки для великих промислових корпорацій, особливо в умовах низького попиту та погіршення економічної кон’юнктури.

Фінансові компанії, які займаються обслуговуванням систем комерційного кредиту, надають аванси фірмам, що відвантажують товар, одержуючи при цьому право вимоги щодо боржника (покупця).

Існують фінансові компанії, що спеціалізуються на наданні дрібних позичок індивідуальним позичальникам під високий (лихварський) процент.

Розвиток благодійних фондів пов’язаний з рядом обставин:

· благодійність стала частиною підприємництва;

· створення благодійних фондів має прагматичну причину – бажання власників великих особистих капіталів уникнути великих податків при передачі нащадку чи даруванні.

Остання обставина – найбільш важлива та визначальна, тому що дозволяє великим власникам приховувати свої капітали від обкладання прибутковим податком та податком на спадок.

Передача засобів до благодійних фондів здійснюється у вигляді великих грошових надходжень або пакетів акцій. За рахунок цього благодійні фонди діють на фінансовому ринку, вкладаючи засоби в різні цінні папери або отримуючи дивіденди з переданих їм цінних паперів, і, таким чином, збільшують свій капітал. Статистична інформація про інвестиції благодійних фондів, як правило, дуже обмежена, а іноді взагалі недоступна. Багато фондів не надають звітів і не повідомляють про структуру своїх активів. Благодійні фонди користуються великими податковими пільгами.

Позичково-ощадні асоціації – це кредитні товариства, створені для фінансування житлового будівництва. На Заході вони виникли біля 150 років тому, але істинного розвитку вони набули після другої світової війни. Основою їх діяльності є надання іпотечних кредитів під житлове будівництво в містах і сільській місцевості (90 % активів), а також вклади в державні цінні папери.

В останні роки позичково-ощадні асоціації стають серйозними конкурентами комерційних і ощадних банків у боротьбі за залучення заощаджень населення. Це досягається високими відсотками, а також прагненням населення за допомогою цих закладів вирішити житлову проблему.

У цілому позичково-ощадні асоціації домінують на ринку іпотечного кредиту для житлового будівництва. Як правило, до його послуг у західних країнах звертаються середні верстви населення.

 

Тема 5. Фінансові обчислення в комерційних угодах

 

1.Термінологія фінансових обчислень.

2. Нарощування і дисконтування за схемами простих і складних відсотків.

3. Банківське нарощування і дисконтування.

4.Номінальна та ефективна відсоткові ставки.

5. Зміна умов фінансової угоди. Еквівалентні ставки.

6. Фінансові ренти.

 

1. Фінансовий менеджмент вимагає постійного здійснення різних фінансово-економічних розрахунків, пов'язаних з потоками коштів у різні періоди часу. Ключову роль у цих розрахунках відіграє оцінка вартості грошей у часі.

Концепція вартості грошей у часі полягає в тому, що вартість грошей з часом змінюється з урахуванням норми прибутку на фінансовому ринку, в якості якої звичайно виступає норма позичкового відсотка .

Концепція вартості грошей у часі відіграє основну роль у практиці фінансових обчислень. Вона визначає необхідність врахування фактора часу в процесі здійснення будь-яких довгострокових фінансових операцій шляхом оцінки і порівняння вартості грошей при початку фінансування з вартістю грошей при їхньому поверненні у вигляді майбутнього прибутку, амортизаційних відрахувань, основної суми боргу і т.п.

Оцінка вартості грошей з урахуванням фактора часу вимагає попереднього розгляду пов'язаних з нею базових понять, основні з яких наступні.

Відсотки - сума доходу від надання капіталу в борг або плата за користування позичковим капіталом у всіх його формах (депозитний відсоток, кредитний відсоток, відсоток по облігаціях і т.п.).

Простий відсоток – сума доходу, що нараховується до основної суми капіталу в кожному інтервалі, по якому подальші розрахунки платежів не здійснюються. Нарахування за простими відсотками застосовується, як правило, при короткострокових фінансових операціях.

Складний відсоток – сума доходу, що нараховується в кожному інтервалі, яка не виплачується, а приєднується до основної суми капіталу й у наступному платіжному періоді сама приносить доход. Нарахування складного відсотку застосовується переважно при довгострокових фінансових операціях (інвестуванні, кредитуванні і т.п.).

Відсоткова ставка (ставка відсотка) – питомий показник, відповідно до якого у встановлений термін виплачується сума відсотка в розрахунку на одиницю капіталу. Звичайно ставка відсотка характеризує співвідношення річної суми відсотка і суми наданого (запозиченого) капіталу (виражене в десятковій дробі або у відсотках).

Майбутня вартість грошей – сума інвестованих у даний момент коштів, у яку вони перетворяться через певний період часу з урахуванням визначеної ставки відсотку (відсоткової ставки).

Теперішня вартість грошей – сума майбутніх коштів, приведених з урахуванням визначеної ставки відсотка до теперішнього періоду часу.

Нарощування вартості (компаундінг) – процес приведення теперішньої вартості грошей до їхньої майбутньої вартості у певному періоді шляхом приєднання до їхньої суми суми нарахованих відсотків.

Дисконтування вартості – процес приведення майбутньої вартості грошей до їхньої теперішньої вартості шляхом вилучення з їхньої майбутньої суми відповідної суми нарахованих відсотків ( дисконту).

Період нарахування – загальний період часу, протягом якого здійснюються процеси нарощення або дисконтування вартості коштів.

Інтервал нарахування – обумовлений конкретний термін часу (в межах загального періоду нарахування), у рамках якого розраховується окрема сума відсотка по встановленій його ставці (здійснюється окремий платіж відсотка).

Попередній метод нарахування відсотка – спосіб розрахунку платежів, при якому нарахування відсотка здійснюється на початку кожного інтервалу.

Наступний метод нарахування відсотка – спосіб розрахунку платежів, при якому нарахування відсотка здійснюється наприкінці кожного інтервалу.

Дискретний грошовий потік – потік платежів на вкладений капітал, що має чітко обмежений період нарахування відсотків і кінцевий термін повернення основоної його суми.

Безперервний грошовий потік – потік платежів на вкладений капітал, період нарахування відсотків по якому не обмежений а, відповідно, не визначений і кінцевий термін повернення основної його суми.

Ануїтет – тривалий потік платежів, що характеризується однаковим розміром платежу і однаковим інтервалом між двома суміжними платежами.

 

2. При розрахунку суми простого відсотка в процесі нарощування вартостівикористовується формула

 

I = P*n*i,

 

де I - сума відсотка за обумовлений період часу в цілому;

P - первісна сума (вартість) коштів;

n - кількість інтервалів, по яких здійснюється розрахунок відсоткових платежів у загальнообумовленому періоді часу;

і - ставка відсотка, що застосовується при розрахунках, виражена десятковим дробом.

 

У цьому випадку майбутня вартість внеску (S) з урахуванням нарахованої суми відсотка визначається за формулою

 

S = P+I=P*(1+ni).

Множник (1+ni) називається множником ( коефіцієнтом) нарощення суми простих відсотків. Його значення завжди більше одиниці.

При розрахунку суми простого відсотка у процесі дисконтування вартості використовується формула

 

D = S – S* ( 1 / 1+ ni),

 

де D - сума дисконту (розрахована по простих відсотках) за обумовлений період часу в цілому;

S - майбутня вартість коштів;

n - кількість інтервалів нарахування, по яких здійснюється розрахунок процентних платежів, у загальнообумовленому періоді часу;

i - дисконтна ставка відсотка, виражена десятковим дробом.

 

У цьому випадку теперішня вартість коштів (Р) з урахуванням розрахованої суми дисконту визначається за наступною формулою:

 

P = S – D = S*(1 /1+ni).

 

Множник (1/1+ni) називається дисконтним множником (коефіцієнтом) суми простих відсотків, його значення завжди менше одиниці.

 

При розрахунку майбутньої суми внеску (вартості коштів) у процесі його нарощування за складними відсотками використовується формула

 

Sc = P*((1+i)^ⁿ),

де Sc – майбутня вартість внеску (коштів) при його нарощуванні за складними відсотками;

P– первісна сума внеску;

i – ставка відсотка, виражена десятковим дробом;

n – кількість інтервалів, по яких здійснюється кожний відсотковий платіж, у загальнообумовленому періоді часу.

 

Відповідно сума відсотка (Iс) у цьому випадку визначається за формулою

Iс = Sс – P.

 

При розрахунку теперішньої вартості коштів у процесі дисконтування за складними відсотками використовується формула

 

Pc = S/((1+i)^ ⁿ),

де Pс – первісна сума внеску;

S – майбутня вартість внеску при його нарощуванні за складними відсотками;

i – дисконтна ставка, виражена десятковим дробом;

n – кількість інтервалів, по яких здійснюється кожний відсотковий платіж, у загальнообумовленому періоді часу.

 

Відповідно сума дисконту (Dс) у цьому випадку визначається за формулою

 

Dс = S – Pс.

3. Переважно облікова ставка використовується при здійсненні операції “облік векселів”. Зміст операції банківського обліку (банківського дисконтування) полягає в наступному: банк до настання строку платежу за векселем або іншим зобов’язанням купує його у власника за ціною меньшою ніж сума, яка повинна бути сплачена за ним у кінці строку, тобто обліковує його з дисконтом. Банк отримує прибуток у вигляді дисконту, а власник векселя – гроші раніше строку.

У цьому випадку виникає необхідність визначення суми, яку необхідно проставити у векселі, якщо відомі теперішня сума боргу, його строк та облікова ставка. У разі використання облікової ставки відсотки за користування позичкою нараховуються на суму, яка підлягає сплаті наприкінці строку позички, тобто на кінцеву (майбутню) вартість.

Якщо облікова ставка d, то за визначенням вона дорівнює

 

D = (S-P)/S.

При розрахунку теперішньої вартості за простою обліковою ставкою використовується формула

 

Р = S(1-dn).

Дисконтування за складною обліковою ставкою здійснюється за формулою

 

Р = S(1-d)^n.

 

Формула для визначення майбутньої вартості за простою обліковою ставкою наступна

S = P/(1-dn).

Нарощування за складною обліковою ставкою відбувається за формулою

S = P/(1-d)^n.

 

Аналогічно до математичного нарощування та дисконтування:

1/(1-dn) та 1/(1-d)^ⁿ - множники нарощування відповідно за простою і складною обліковою ставкою;

(1-dn) та (1-d)^ⁿ – множники дисконтування відповідно за простою і складною обліковою ставкою.

Розглянуті два методи дисконтування (математичне і банківське) приводять до різних результатів, навіть у випадку, коли і = d.Облікова ставка враховує фактор часу більш строго, і при відносно великому терміні векселя зарахування може привести до нульової або від’ємної суми, що позбавлено змісту. Вплив фактору часу посилюється при збільшенні величини ставки. Дана ситуація не виникає при математичному дисконтуванні: при будь- якому терміні часу величина платежу в даному випадку більше за нуль.

При розробці умов контрактів та їх аналізі виникає необхідність у розв'язанні ряду вторинних задач – визначенні терміну позики або розміру відсоткової ставки в тому чи іншому вигляді при всіх інших заданих умовах.

Термін позики.

Необхідні формули для розрахунку терміну позики наведені нижче:

 

n = (S – P) / Pi = (S/ P – 1)/ I;

N = (S – P)/ Sd = (1 – P/ S) /d.

Величина відсоткової ставки

Необхідність у розрахунку відсоткової ставки виникає при визначенні фінансової ефективності операцій і при порівнянні контрактів за їх доходністю, коли відсоткові ставки в явному вигляді не вказані.

При цьому можна скористатися наступними формулами

 

і = (S – P)/ Pn ;

D = (S – P) /Sn.

 

4. У сучасних умовах відсотки переважно капіталізуються не один, а декілька разів на рік – по півріччях, кварталах і т.н. Можна використовувати формулу S = (1+і)^ⁿ. Але на практиці частіше користуються іншим методом розрахунку, оскільки в угодах фіксується річна ставка із зазначенням періоду нарахування, а не ставка за період.

Позначимо j – річна відсоткова ставка, а кількість періодів нарахування за рік дорівнює m. Тоді кожний раз відсотки нараховуються за ставкою j/m. Ставка j називається номінальною відсотковою ставкою.

Нарахування відсотків за номінальною ставкою здійснюється за формулою

S = P(1+j/m)^^N ,

 

де N – кількість періодів нарахування;

j - номінальна річна ставка (десятковий дріб).

 

Якщо N- ціле, тобто N = mn, тоді при встановленні значення множника нарощення (1+j/m)^^N у більшості випадків є можливість користуватися таблицею складних відсотків.

 

Ефективна ставка (дійсна) – це ставка відсотків, яка вимірює той реальний відносний доход, який можна отримати за рік. Іншими словами, ефективна ставка показує, яка річна ставка відсотків дає той же самий фінансовий результат, що і m – разове нарощування в рік за ставкою j/m. У подальших розрахунках будемо позначати ефективну ставку через і.

5. При зміні умов угоди (заміна відсоткової ставки обліковою, простої ставки – складною і т.і.) виникає необхідність оцінити чи варто погоджуватися на запропоновані зміни. Для вкладника не має принципового значення, за якою ставкою банк буде нараховувати відсотки. Для нього головна умова, щоб результат фінансової операції залишився незмінним.

Еквівалентні відсоткові ставки – це такі відсоткові ставки, які за однакових початкових умов дають однаковий кінцевий результат.

Еквівалентність ставок виводиться з рівняння відповідних множників нарощення.

Еквівалентність складної і простої відсоткових ставок:

1+nі_п = (1+і_с)^{^n}:

і_п = ((1+і_с)^{^n} – 1)/n,

 

і_с = ⁿ√1+ni_п –1.

 

Еквівалентність простих відсоткової та облікової ставок:

1/1-dn = 1+ni:

 

d_п = i_п/(1+ni_п),

Iп = dп/(1 – dnп).

Еквівалентність номінальної та ефективної ставок:

(1+і)^{^n} = (1+j/m)^^mn:

 

i = (1+j/m)^^m – 1,

J = m((1+i)^1/m – 1.

6.Контракти, угоди, комерційні операції в більшості випадків передбачають не окремі разові платежі, а безліч розподілених у часі сплат та надходжень. Наприклад, погашення кредиту, грошові показники інвестиційного процесу, страхові внески і т.і., завжди можливо представити у вигляді послідовності (ряда) сплат та надходжень. У фінансовій математиці окремі елементи такого ряду, а іноді і весь ряд платежів в цілому називається потоком платежів (cash flows).

Потік платежів, в якому розмір платежу і інтервал між двома послідовними платежами є постійними, називається фінансовою рентою або ануїтетом.

Прикладами ренти є виплати відсотків за облігаціями, внески по погашенню кредита, виплати страхових премій. У всіх наведених прикладах певні грошові суми сплачуються через рівні інтервали часу.

Фінансова рента описується такими параметрами:

1) член ренти – розмір кожного окремого платежу;

2) період ренти – часовий інтервал між двома послідовними платежами;

3) строк ренти – час від першого до останнього платежу фінансової ренти;

4) відсоткова ставка.

 

Фінансові ренти класифікуються за наступними ознаками:

а) за розміром членів ренти поділяють на постійні (з рівними членами) й змінні. Члени змінних рент можуть змінюватися у часі за законом, наприклад, арифметичної або геометричної прогресії;

б) за вірогідністю сплати членів ренти поділяються на умовні та безумовні. Безумовні ренти підлягають безумовній сплаті, наприклад, погашення кредиту. Сплата умовної ренти залежить від настання певного випадку. Тому число членів такої ренти заздалегідь не відоме (наприклад, число сплат пенсій);

в) за кількістю членів розрізняють ренти з кінцевою кількістю членів ренти(обмежені) та необмежені ренти (наприклад, сплати за облігаційними позичками з необмеженим строком);

г) за моментом сплати платежів виділяють ренти звичайні (постнумерандо) й ренти пренумерандо.

Рента постнумерандо – це рента, платежі по якій здійснюються наприкінці кожного періоду.

Рента пренумерандо – сплати відбуваються на початку кожного періоду.

У більшості практичних випадків кількісний аналіз потоків платежів передбачає розрахунок однієї з двох загальних характеристик – нарощеної суми і теперішньої величини ренти.

Нарощена сума – сума всіх членів послідовності платежів з нарахованими на них відсотками к кінцю строка.

Під теперішньою величиною розуміється сума всіх членів потоку, дисконтованих на певний момент часу, що співпадає з початком потоку платежів або упереджає його.

Ми будемо розглядати звичайні, обмежені фінансові ренти, члени яких не змінюються в часі, платежі здійснюються раз на рік або p- разів на рік, відсотки нараховуються раз або m – разів на рік.

Приклад. Нехай у кінці кожного року протягом 4 років у банк вноситься 1000 грн., відсотки нараховуються в кінці року, ставка 5% річних. У цьому випадку 1-й внесок до кінця строка ренти дорівнюватиме 1000*1,05^{^3}, оскільки відповідна сума перебувала на рахунку протягом 3 років; 2-й внесок дорівнюватиме 1000*1,05^{^2}; 3-й внесок = 1000*1,05. Останній внесок відсотків не приносить, тобто = 1000.

Таким чином, наприкінці строку ренти внески з нарахованими відсотками представляють числовий ряд: 1000*1,05^{^3}; 1000*1,05^{^2}; 1000*1,05; 1000. Нарощувана сума наприкінці строку ренти дорівнюватиме сумі усіх членів цього ряду.

Узагальнюючи числовий приклад, виведемо відповідну формулу для нарощування суми річної ренти. Введемо наступні позначення:

S – нарощена сума ренти;

R – розмір члена ренти;

і– відсоткова ставка;

n – строк ренти (кількість років).

Члени ренти будуть приносити відсотки протягом n-1; n-2; . . .2; 1; 0 років, а нарощувана величина членів ренти складатиме R(1+і)^{^n-1}; R(1+і)^{^n-2} … R(1+і); R. Перепишимо цей ряд у зворотньому порядку. У такому вигляді він являє собою геометричну прогресію із знаменником (1+і) та першим членом R. Знайдемо суму прогресії:

 

S = ( R(1+і)^{^n} – 1) / ((1+i) – 1) = (R(1+і)^{^n} – 1)/і ,

 

де S – нарощена сума ренти постнумерандо.

((1+і)^{^n} – 1)/і – множник нарощування ренти. Його значення табульовані.

Теперішня величина річної звичайної ренти постнумерандо (капіталізована вартість потоку) визначається за формулою

 

P = (R*(1 – (1+i)^-n))/і.

 

Для визначення нарощеної і теперішньої величини ренти пренумерандо використовуються відповідно наступні формули

 

S = ((R(1+і)^{^n} – 1))/і)*(1+і);

 

P = ((R(1+i)^-n)/і)*(1+і).

 

Для визначення нарощеної величини річної ренти з нарахуванням відсотків m-разів на рік використовується формула

 

S = (R(1+j/m)^mn – 1)/(1+j/m) – 1.

 

 

ТЕМА 6. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ФІНАНСОВОГО РИНКУ

 

6.1. Необхідність державного регулювання фінансового ринку на етапі становлення його функціональної системи

 

В Україні ринкові процеси відбуваються на фоні гострої нестачі інвестиційних ресурсів, необхідних для розвитку економіки. Питання гарантування прав та визначення законодавчих рамок інвестиційної діяльності повинно бути однією з пріоритетних функцій держави і суспільства. При визначенні внутрішнього інвестиційного потенціалу та засобів його використання завданням державного регулювання фінансового ринку в будь-якій країні є не стільки впорядкування діяльності позичальників капіталу і фінансових посередників, забезпечення стабільного розвитку і функціонування фінансового ринку в цілому, скільки детермінація кола та пошук шляхів вирішення проблем інвесторів, захист інвесторів, перш за все, дрібних і найменш захищених.

Регулювання фінансового ринку повинно передбачати встановлення правил інвестиційного процесу, обов’язкових для всіх – і для дрібних, і для великих інвесторів. Завдяки цьому стає очевидним те, що є закон, який захищає кожного інвестора, і є покарання для тих, хто його порушить. Це підтримує віру людей у необоротність позитивних змін, без якої не може розвиватись ринкова економіка. Що стосується великих інвесторів і емітентів цінних паперів, деякі обмеження їх «свободи» державним контролем – лише невелика плата за стабільність, довіру і забезпечення законності в їх сфері, які дозволять забезпечити державний контроль.

Весь досвід економічного розвитку показує, що висока якість фінансових активів підвищує якість ринку і тим самим стимулює економічне зростання.

По-перше, високоякісний, добре відрегульований фінансовий ринок знижує загальний ризик, який міжнародні інвестори пов’язують з конкретною країною. Завжди знайдуться ті, хто буде проти жорстких мір і норм, що регулюють ринок цінних паперів. Але кожного разу, коли якась фірма надає неправильну і не таку інформацію, або коли хтось здійснює тиск з метою змінити інформацію, не оголошені раніше зміни в системі продажу цінних паперів, падає престиж держави на світових ринках капіталу, що приносить збитки всім підприємствам і користувачам капіталу в країні. Тому потрібен якісний контроль над фінансовим ринком, який починається на ранніх етапах його розвитку і з часом завойовує повагу як з боку користувачів капіталу, так і з боку інвесторів.

По-друге, якісний, добре відрегульований ринок – це незамінний інструмент для залучення в процес економічного розвитку всього обсягу заощаджень населення. Сьогодні іноземні джерела капіталу складають значну долю в загальному обсязі інвестуючих заощаджень. Та внутрішні заощадження можуть і повинні відігравати важливу позитивну роль в економіці.

По-третє, висока якість фінансового ринку підвищує динамічність системи та її репутацію, що дуже важливо для того, щоб населення поступово схвалило перехід до ринкової економіки. Справа в тому, що пайова форма фінансування, використання акцій для забезпечення економічного зростання створюють враження економічного плюралізму і закріплюють ідеологічну основу змін. Населення бачить, що перехід до ринкової економіки створює шляхи для розвитку особистості та росту благополуччя. Але сам контроль над фінансовим ринком не в змозі вирішити соціальні проблеми, коріння яких сягають в історію.

За допомогою планів і директив неможливо досягти позитивних результатів на фінансовому ринку, повному ризику і невизначеності. Але завжди можна правильно організувати процес і отримати позитивні результати. Фінансовий ринок – це та сфера економіки, що відчуває найжорстокіший політичний тиск – адже фінансове законодавство регулює гігантські потоки капіталу. При цьому користувачі капіталу можуть бути зацікавлені в тому, щоб приховати свої справжні наміри і рішення та певною мірою дезінформувати ринок. Тут навіть чесне ім’я має свою ціну. З іншого боку, інвестори намагаються знайти можливість заробити і використовують усі зусилля, щоб отримати згоду чи інформацію, недоступну іншим інвесторам. Для них також характерне прагнення обмежити конкуренцію між тими, кому вони надали капітал. І як часто буває, жертвою в цій грі опиняється найбільш беззахисна сторона – дрібний індивідуальний інвестор, який тяжко заробляє собі на хліб, з великими зусиллями накопичує невеликі заощадження, інвестує їх. Будь-яка з подібних дій ставить під сумнів цілісність фінансового ринку і вимагає втручання органів контролю. Тому для регулювання фінансового ринку, і особливо ринку цінних паперів, втручання держави повинно бути обов’язковим.

 

6.2. Національний банк як орган державного регулювання фінансового ринку

 

Нацiональний банк України (далi – Нацiональний банк) є центральним банком України, особливим центральним органом державного управлiння, юридичний статус, завдання, функцiї, повноваження i принципи органiзацiї якого визначаються Конституцiєю України та iншими законами України.

Нацiональний банк має статутний капiтал, що є державною власнiстю. Розмiр статутного капiталу становить 10 мiльйонiв гривень. Він може бути змiнений за рiшенням Ради Нацiонального банку.

Джерелами формування статутного капiталу Нацiонального банку є доходи його кошторису, а при необхiдностi – Державний бюджет України. Нацiональний банк є економiчно самостiйним органом, який здiйснює видатки за рахунок власних доходiв у межах затвердженого кошторису, а у визначених цим законом випадках – також за рахунок Державного бюджету України.

Нацiональний банк є юридичною особою, має вiдокремлене майно, що є об’єктом права державної власностi та перебуває у його повному господарському вiданнi.

 

Нацiональний банк не вiдповiдає за зобов’язаннями органiв державної влади, а органи державної влади не вiдповiдають за зобов’язаннями Нацiонального банку, крiм випадкiв, коли вони добровiльно беруть на себе такi зобов’язання.

Нацiональний банк не вiдповiдає за зобов’язаннями iнших банкiв, а iншi банки не вiдповiдають за зобов’язаннями Нацiонального банку, крiм випадкiв, коли вони добровiльно беруть на себе такi зобов’язання.

Основна функцiя. Вiдповiдно до Конституцiї України основною функцiєю Нацiонального банку є забезпечення стабiльностi грошової одиницi України. Для виконання своєї основної функцiї Нацiональний банк сприяє дотриманню стабiльностi банкiвської системи, а також, у межах своїх повноважень, – цiнової стабiльностi.

Iншi функцiї. Нацiональний банк виконує такi функцiї:

1) вiдповiдно до розроблених Радою Нацiонального банку України основних засад грошово-кредитної полiтики визначає та проводить грошово-кредитну полiтику;

2) монопольно здiйснює емiсiю нацiональної валюти України та органiзовує її обiг;

3) виступає кредитором останньої iнстанцiї для банкiв i органiзовує систему рефiнансування;

4) встановлює для банкiв та iнших фiнансово-кредитних установ правила проведення банкiвських операцiй, бухгалтерського облiку i звiтностi, захисту iнформацiї, коштiв та майна;

5) органiзовує створення та методологiчно забезпечує систему грошово-кредитної і банкiвської статистичної iнформацiї та статистики платiжного балансу;

6) визначає систему, порядок i форми платежiв, у тому числi мiж банками та фiнансово-кредитними установами;

7) визначає напрями розвитку сучасних електронних банкiвських технологiй, створює, координує та контролює створення електронних платiжних засобiв, платiжних систем, автоматизацiї банкiвської дiяльностi та засобiв захисту банкiвської iнформацiї;

8) здiйснює банкiвське регулювання та нагляд;

9) веде реєстр банкiв, їх фiлiй та представництв, валютних бiрж i фiнансово-кредитних установ, здiйснює лiцензування банкiвської дiяльностi та операцiй у передбачених законами випадках;

10) складає платiжний баланс, здiйснює його аналiз та прогнозування;

11) представляє iнтереси України в центральних банках iнших держав, мiжнародних банках та iнших кредитних установах, де спiвробiтництво здiйснюється на рiвнi центральних банкiв;

12) здiйснює вiдповiдно до визначених спецiальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здiйснення платежiв в iноземнiй валютi, органiзовує i здiйснює валютний контроль за комерцiйними банками та iншими кредитними установами, якi отримали лiцензiю Нацiонального банку на здiйснення операцiй з валютними цiнностями;

13) забезпечує накопичення та зберiгання золотовалютних резервiв та здiйснення операцiй з ними та банкiвськими металами;

14) аналiзує стан грошово-кредитних, фiнансових, цiнових та валютних вiдносин;

15) органiзовує iнкасацiю та перевезення банкнот i монет та iнших цiнностей, видає лiцензiї на право iнкасацiї та перевезення банкнот i монет та iнших цiнностей;

16) реалiзує державну полiтику з питань захисту державних секретiв у системi Нацiонального банку;

17) бере участь у пiдготовцi кадрiв для банкiвської системи України;

18) здiйснює iншi функцiї у фiнансово-кредитнiй сферi в межах своєї компетенцiї, визначеної законом.

Нацiональний банк для забезпечення виконання покладених на нього функцiй здiйснює такi операцiї:

1) надає кредити комерцiйним банкам та iншим фiнансово-кредитним установам для пiдтримки лiквiдностi за ставкою не нижче ставки рефiнансування Нацiонального банку та в порядку, визначеному Нацiональним банком;

2) здiйснює дисконтнi операцiї з векселями та чеками в порядку, визначеному Нацiональним банком;

3) купує та продає на вторинному ринку цiннi папери у порядку, передбаченому законодавством України;

4) вiдкриває власнi кореспондентськi та металевi рахунки у закордонних банках та веде рахунки банкiв-кореспондентiв;

5) купує та продає валютнi цiнностi з метою монетарного регулювання;

6) зберiгає банкiвськi метали, а також купує та продає банкiвськi метали, дорогоцiнне камiння та iншi коштовностi, пам’ятнi та iнвестицiйнi монети з дорогоцiнних металiв на внутрiшньому i зовнiшньому ринках без квотування i лiцензування;

7) розмiщує золотовалютнi резерви самостiйно або через банки, уповноваженi ним на ведення валютних операцiй, виконує операцiї з золотовалютними резервами України з банками, рейтинг яких, за класифiкацiєю мiжнародних рейтингових агентств, вiдповiдає вимогам першокласних банкiв не нижче категорiї А;

8) приймає на зберiгання та в управлiння державнi цiннi папери й iншi цiнностi;

9) видає гарантiї та поруки вiдповiдно до положення, затвердженого Радою Нацiонального банку;

10) веде рахунок Державного казначейства України без оплати та нарахування вiдсоткiв;

11) виконує операцiї при обслуговуванні державного боргу, пов’язанi з розмiщенням державних цiнних паперiв, їх погашенням i виплатою доходу за ними;

12) веде особистi рахунки працiвникiв Нацiонального банку;

13) веде рахунки мiжнародних органiзацiй;

14) здiйснює беззаперечне стягнення коштiв з рахункiв своїх клiєнтiв вiдповiдно до законодавства України за рiшенням суду.

Нацiональний банк має право здiйснювати й iншi операцiї, необхiднi для забезпечення виконання своїх функцiй.

Нацiональному банку забороняється:

1) бути акцiонером або учасником банкiв та iнших підприємств, установ;

2) здiйснювати операцiї з нерухомiстю, крiм тих, що пов’язанi iз забезпеченням дiяльностi Нацiонального банку та його установ;

3) здiйснювати торговельну, виробничу, страхову та iншу дiяльнiсть, яка не вiдповiдає функцiям Нацiонального банку.

Нацiональний банк сплачує податки вiдповiдно до законiв України з питань оподаткування.

Регулювання розрахункiв. Нацiональний банк встановлює правила, форми i стандарти розрахункiв банкiв та iнших юридичних i фiзичних осiб в економiчному обiгу України iз застосуванням як паперових, так i електронних документiв та готiвки, координує органiзацiю розрахункiв, дає дозволи на здiйснення клiрингових операцiй та розрахункiв за допомогою електронних документiв.

Нацiональний банк забезпечує здiйснення мiжбанкiвських розрахункiв через свої установи, дає дозвiл на проведення мiжбанкiвських розрахункiв через прямi кореспондентськi вiдносини комерцiйних банкiв та через їх власнi розрахунковi системи.

 

 

6.3. Методи регулювання банківської діяльності

 

Банкiвське регулювання – одна з функцiй Нацiонального банку України, яка полягає у створеннi системи норм, що регулюють дiяльнiсть банкiв, визначають загальнi принципи банкiвської дiяльностi, порядок здiйснення банкiвського нагляду, вiдповiдальнiсть за порушення банкiвського законодавства.

Банкiвський нагляд – система контролю та активних впорядкованих дiй Нацiонального банку України, спрямованих на забезпечення дотримання банками та iншими фiнансово-кредитними установами у процесi їх дiяльностi законодавства України i встановлених нормативiв із метою забезпечення стабiльностi банкiвської системи та захисту iнтересiв вкладникiв.

Основним органом регулювання грошового обігу виступає банківська система. Методи державного регулювання визначають принцип побудови самої банківської системи.

Дворівневий принцип організації банківської системи передбачає відокремлення емісійних операцій регулювання грошового обігу, які закріплюються за банком першого рівня – центральним банком країни, від розрахункового, касового і кредитного обслуговування юридичних і фізичних осіб, яке виконують банки другого рівня – комерційні. Тоді як комерційні банки належать до різних форм власності, центральний банк, як правило, – державний. Його діяльність і є основним інструментом державного регулювання грошового обігу.

Проводячи розумну кредитно-грошову і фіскальну політику, встановлюючи величину ставки рефінансування, регулюючи умови випуску внутрішніх і зовнішніх облігаційних позик і здійснюючи грошову емісію, держава в особі Національного банку повинна бути спроможною формувати збалансовані потоки фінансових ресурсів.

 

6.3.1. Регулювання кредитних відносин центрального банку з комерційними

 

Видача позик комерційним банкам (під їх боргові зобов’язання та шляхи переобліку їх портфеля векселів – рефінансування) Національним банком безпосередньо впливає на обсяг їх пасивів, а тим самим – і їх активних (кредитних) операцій. Важливий метод у цій групі – процентна політика центрального банку: встановлений рівень процентів за його кредитами виступає фактором регулювання попиту на кредит. Особлива дієвість рефінансування та процентної політики Національного банку України зумовлена особливостями організації ринку кредитних ресурсів держави: перепродажем кредитних ресурсів Ощадного банку іншим комерційним банкам через Національний банк.

При інфляційних тенденціях в економіці облікова (рефінансування) ставка збільшується. У такому випадку кредит, який отримують комерційні банки, стає дорогим. Це викликає збільшення вартості кредиту, який комерційні банки надають суб’єктам економічних відносин. У результаті відбувається зниження залучених інвестиційних ресурсів. Дані обставини гальмують збільшення об’ємів виробництва, зменшуючи таким чином інфляційні тенденції в економіці.

У випадку економічного застою ставка рефінансування знижується. Кредит стає більш дешевим, що викликає збільшення попиту на нього. При цьому збільшується об’єм інвестиційних засобів, що забезпечує розширення виробництва.

 

6.3.2. Проведення операцій на відкритому ринку – традиційний метод емісійно-кредитного регулювання

 

Ринок державних цінних паперів, виконуючи функції при обслуговуванні державного боргу, крім цього, відіграє роль регулюючого фінансового інструмента. При нарощуванні в країні інфляційних тенденцій держава випускає державні цінні папери, і, таким чином, частина грошей зв’язується і вилучається з обігу, що знижує інфляційний тягар на фінансову систему. У випадку економічного застою, скорочення виробництва держава викупляє державні цінні папери, вивільнюючи грошові кошти і забезпечуючи збільшення інвестиційних ресурсів .

Купівля державних цінних паперів центральним банком збільшує грошову масу в обігу, що сприяє зростанню пасивів комерційних банків і обсягу кредитування. Продаж цінних паперів спричиняє скорочення грошової маси. Обмежена можливість використання Національним банком України даного методу зумовлена відсутністю належного оформлення державного боргу та розвиненого ринку цінних паперів.

 

6.3.3. Встановлення економічних показників регулювання діяльності комерційних банків

 

Це найчисленніша група методів емісійно-кредитного регулювання. При інфляції НБУ збільшує норми резервування (на сучасному етапі норма – 17 % капіталу банку). У такому випадку зв’язуються грошові кошти комерційних банків. Об’єм грошової маси стає меншим, її інфляційний тиск знижується. Коли в економіці спостерігається зниження об’ємів виробництва, НБУ зменшує норми резервування. Грошові засоби вивільняються, що призводить до росту інфляції, розвитку виробництва і збільшення зайнятості.

Розмір обов’язкових резервів, що розміщуються у Національному банку, за своєю суттю – показник кредитної мультиплікації, який визначає рівень «затухання» коливань депозитної емісії, що виникає в результаті перерахування коштів на рахунках комерційних банків. Обов’язкові резерви виконують також функцію страхування депозитів. Цю функцію стосовно вкладів населення виконує також показник співвідношення залучених вкладів громадян і власних коштів банку.

Граничне співвідношення між розміром власних коштів банку та сумою його активів встановлює відносну межу розгортання кредитних операцій комерційного банку.

У регулюванні грошового обігу важливу роль відіграють структурні показники діяльності комерційного банку: рівень ринку його активних операцій, максимальний розмір ризику на одного позичальника, частка великих позичок тощо. Співвідношення окремих груп пасивів і активів регулюється через показники поточної та довгострокової ліквідності балансу банку.

Зараз уже всім зрозуміло, що емісія стала необхідною, хоча вона і дає явний інфляційний ефект, оскільки 1 % приросту грошової маси дає 1,2 % – 1,5 % приросту інфляції. Причини здійснення емісії такі: відсутність зовнішнього фінансування і кредитування з боку міжнародних фінансових інститутів унаслідок значного державного внутрішнього і зовнішнього боргу .

Поряд з регулюванням емісії важливу роль у функціонуванні грошової системи відіграють методи регулювання самого руху грошей. Ці методи специфічні для сфери готівкового і безготівкового обороту.

Обіг готівкових грошей регулюється правилами, встановленими Національним банком. Вони визначають загальний порядок проведення готівково-грошових (відповідно до назви підрозділу, що здійснює операції з готівкою) операцій банками та їх клієнтами – юридичними особами.

При регулюванні касових операцій банків використовується поняття «операційна каса», яке означає сукупність готівки, що знаходиться в усіх касах комерційного банку. Відповідно до характеру діяльності банк може організовувати денні (що функціонують протягом періоду часу, відведеного для роботи з клієнтами, – операційного дня), вечірні каси, каси перерахування виручки, яка надходить в інкасаторських сумках, та інші спеціалізовані каси. Залишок грошей в операційній касі банку обмежується лімітом. Понадлімітний залишок готівки підлягає здачі розрахунковому центру Національного банку чи його філії, до яких прикріплений даний комерційний банк. Розрахункові центри здійснюють також підкріплення операційних кас комерційних банків готівкою згідно з їх попередніми заявками.

З досвіду Польщі реформа банківського сектора може дати позитивні наслідки лише при умові, коли інфляція знаходиться під контролем. Цьому критерію Україна вже відповідає. За винятком вимог, які сприяють росту стабільності банківського сектора, наприклад, щодо поступового підвищення мінімального рівня статутного капіталу, жодні інші втручання держави у функціональні сфери грошового і кредитного ринку недоречні. Наприклад, значно послабило банківську систему регіонів рішення НБУ від 04.09.98 № 348 довести до 1999 року валютну позицію до “нуля”, що змусило конвертувати в гривню залишки статутного капіталу. Банкам рекомендовано здійснювати лише розрахунково-касове обслуговування і валютні операції.

Згідно з українським законодавством, банки можуть виконувати лише такі операції:

1) залучення та розміщення грошових вкладів та кредитів;

2) здійснення розрахунків за дорученням клієнтів, банків-кореспондентів та їх касове обслуговування;

3) ведення рахунків клієнтів і банків-кореспондентів;

4) фінансування капітальних, за дорученням власників або розпорядників, інвестованих коштів;

5) випуск платіжних документів і цінних паперів (чеків, акредитивів, акцій, облігацій, векселів тощо);

6) купівля, продаж, зберігання платіжних документів, цінних паперів, а також операції з ними;

7) видача доручень, гарантій та інших зобов’язань за третіх осіб, що передбачають їх виконання у грошовій формі;

8) придбання права вимоги з поставки товарів і надання послуг, прийняття ризику виконання таких вимог;

9) придбання за власні кошти засобів виробництва для передачі їх в оренду;

10) купівля в організацій і громадян та продаж їм іноземної валюти;

11) купівля та продаж в Україні і за кордоном монетарних металів;

12) залучення та розміщення дорогоцінних металів на рахунки і вклади та інші операції з цими цінностями відповідно до міжнародної банківської практики;

13) довірчі операції (залучення та розміщення коштів, управління цінними паперами тощо) за дорученням клієнтів;

14) надання консультаційних послуг;

15) проведення операцій з касового виконання державного бюджету за дорученням Національного банку України;

16) здійснення інших операцій з дозволу Національного банку України;

Комерційним банкам забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі, страхування.

Таким чином, функції, які виконують у державі комерційні банки, дуже важливі. В умовах ринкової економіки комерційні банки здійснюють на договірних умовах кредитно-розрахункове, касове та інше банківське обслуговування підприємств, установ, організацій і громадян, виконуючи відповідні операції і надаючи їм послуги.

Комерційні банки можуть відкривати на території України та за її межами філії та представництва за погодженням з Національним банком.

Витрати комерційних банків, пов’язані з обслуговуванням державного боргу, заборгованості через різницю в цінах, наданням пільгових державних кредитів, здійснюються за рахунок держави.

Комерційні банки можуть створювати спілки, асоціації, інші об’єднання для координації своєї діяльності та захисту своїх інтересів.

Банкам забороняється укладати письмові та усні угоди з метою обмеження конкуренції в банківській діяльності, а також монополізація умов надання кредитів, інших послуг, встановлення відсоткових ставок і розміру комісійної винагороди.

Комерційні банки не мають права без згоди Національного банку України зменшувати розмір статутного фонду і розподіляти резерви серед акціонерів, об’єднуватися з іншими банками. Вони зобов’язані додержуватися економічних нормативів, встановлених Національним банком України. За їх порушення вони несуть відповідальність, передбачену законодавством про банки і банківську діяльність. Усі банки, розташовані на території України, повинні тримати обов’язкові резерви в Національному банку.

Комерційні банки здійснюють кредитні операції в межах кредитних ресурсів, які вони утворюють у процесі своєї діяльності. У разі потреби вони можуть на договірних засадах позичати ресурси один у одного, залучати і розміщувати у формі депозитів, вкладів і здійснювати взаємні операції, передбачені їхніми статутами.

При нестачі коштів для здійснення кредитних операцій і виконання взятих на себе зобов’язань комерційні банки можуть одержувати позики у Національному банку України.

Комерційні банки самостійно встановлюють відсоткові ставки за своїми операціями.

Клієнти банку мають право відкривати свої розрахункові (поточні, валютні) рахунки в одному з самостійно обраних ними банків та користуватись послугами інших банків.

Банки здійснюють розрахунки у формах, встановлених Національним банком України, а також прийнятих у міжнародній банківській практиці. Обсяг і форми звітності та інформації для комерційних банків встановлює Національний банк України. Звітність не може бути розголошена без згоди комерційного банку.

 

Діяльність комерційних банків підлягає перевірці аудиторськими організаціями, уповноваженими відповідно до законодавства на здійснення таких перевірок.

Комерційні банки публікують річний баланс і рахунки прибутків та збитків за формою і в терміни, встановлені Національним банком України, у спеціальному виданні після підтвердження аудиторською службою достовірності наведених у них відомостей.

Комерційний банк припиняє свою діяльність відповідно до законодавства про банки і банківську діяльність, акціонерні товариства та інші види господарських товариств.

 

6.3.4. Правові основи регулювання банківського кредитування

Кредитування є основним видом активних операцій комерційних банків. Воно дає можливість банкам отримувати значні доходи і водночас супроводжується певними ризиками. Вони пов’язані із неповерненням позичальниками основного боргу і відсотків за позичками.

У процесі кредитування клієнтів комерційні банки завжди зустрічаються з суперечностями між дохідністю кредитних операцій, ризиками і ліквідністю вкладених у позички коштів. Чим більший дохід приносять позички, тим вищий ступінь кредитного ризику і нижча ліквідність вкладених у кредити активів, і навпаки. Якщо кредитна політика банку буде спрямована тільки на забезпечення високої ліквідності позичок, то він програє в конкуренції з іншими банками у прибутковості, а якщо пріоритетним буде прагнення тільки до високої прибутковості кредитів, то банк втратить платоспроможність, що межує з банкрутством.

Кредитні операції, як вид господарської діяльності комерційних банків, ґрунтуються на глибокому розумінні економічних, фінансових і правових підвалин бізнесу. Кредит може бути повернений у строк тільки тоді, коли забезпечена його цільова ефективність.

Комерційні банки повинні володіти певними заходами для запобігання виникнення збитків від кредитної діяльності, серед яких найважливіше значення мають правові.

Тому основні правові, фінансові та економічні принципи кредитування саме знаходять свій прояв у кредитній політиці комерційного банку. Головними елементами ефективного управління кредитами є: ретельно розроблена кредитна політика, якісне управління портфелем, ефективний контроль за кредитами і добре підготовлений для цієї роботи персонал.

Кредитування – процес складний та багатогранний і в умовах переходу до ринкової економіки набуває нових й ефективних шляхів застосування і розвитку. У даний час кредитні операції носять рівноправний і добровільний характер і обидві сторони (кредитор і позичальник) виконують активну роль щодо своїх обов’язків і прав, які закріплюються між ними.

Основні економічні та правові основи кредитування знайшли своє закріплення в чинному законодавстві України.

Основним провідником кредитних відносин у суспільстві є банки. Ще в 1988 році розпочалася перебудова кредитної системи, яка за своєю метою і глибиною змін мала всі ознаки кредитної реформи. Найбільш істотні зміни, що відбулись у кредитній системі – це перехід від командних форм відносин між банками і підприємствами до комерційних, створення дворівневої банківської системи з широкою сіткою комерційних банків, на основі єдиної кредитної системи колишнього СРСР створилися самостійні кредитні системи в нових незалежних державах.

Згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність» ст. 17, 50 та Положенням «Про порядок видачі банкам ліцензії на здійснення банківських операцій» п. 2.2. Національний банк України видає банкам ліцензію на здійснення кредитування юридичних і фізичних осіб. Банк може отримати ліцензію на надання кредитів позичальникам за умови виконання таких вимог, які затверджені Національним банком у Положенні «Про порядок ліцензування банків в Україні».

Наявність відповідного Положення “Про кредитування”, яке повинно містити основні положення політики банку, на підставі яких надається кредит, об’єктивні норми та параметри, якими повинні керуватись працівники банку у процесі надання кредитів (шляхи мінімізації кредитного ризику), аналіз кредитного портфеля банку, визначена організаційна структура, обов’язки та відповідальність кредитного комітету банку, а також визначені процедури затвердження і порядок надання кредиту.

Банк може отримати ліцензію на надання кредитів за таких умов:

1. Якщо у банку є стабільна діяльність протягом півріччя, що передує зверненню його до Національного банку щодо надання ліцензії.

2. Стан кредитного портфеля банку не повинен загрожувати інтересам його вкладників і кредиторів (сума безнадійних до повернення кредитів не повинна перевищувати розширення фактично сформованих резервного і страхового фонду банку).

3. Здійснення операцій, які ліцензуються, не повинно негативно вплинути на діяльність банку.

4. Відсутність порушень банком вимог чинного законодавства, нормативних актів Національного банку і внутрішніх документів протягом року, що передує зверненню банку до Національного банку України з клопотанням на отримання ліцензії.

Із моменту реєстрації в Національному комерційні банки (юридичні особи, які набувають цей статус банку України) тільки після отримання ліцензії мають право здійснювати кредитування.

Саме ліцензування банківської діяльності здійснюється з метою допущення на ринок банківських операцій українських комерційних банків, діяльність яких відповідно до встановлених Національним банком України обов’язкових вимог, не загрожувала б інтересам їх клієнтів.

Кредитування – головний вид активних операцій комерційних банків, що пов’язані з наданням клієнтам позичок. Саме кредитні операції становлять головну сферу діяльності комерційного банку, отже, і приносять їм значну частку прибутку. Незважаючи на масовий характер кредитування, процес надання позичок у комерційних банках суворо індивідуалізований, тому позбавлений автоматизму. Так, зокрема акціонерно-комерційний агропромисловий банк «Україна» відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність», Положення Національного банку України «Про кредитування» та інших нормативних актів Національного банку України з регулювання діяльності комерційних банків і процентної політики розробив своє Положення «Про кредитування», яке допомагає найбільш ефективно проводити кредитні операції, зводячи до мінімуму втрати від кредитного ризику.

З метою захисту інтересів кредиторів і вкладників банку кредитування позичальників здійснюється згідно із чинним законодавством України з додержанням встановлених Національним банком України обов’язкових економічних нормативів регулювання діяльності банків та вимог щодо формування обов’язкових, страхових і резервних коштів. Установи комерційного банку можуть надавати кредити всім суб’єктам господарської діяльності незалежно від їх галузевої приналежності, статусу, форми власності при умові наявності у них реальних можливостей та правових форм забезпечення та сплати відсотків за користування ним згідно з Положенням Національного банку України «Про кредитування», затвердженого постановою правління Національного банку України від 28.09.95 № 246.

Видача кредиту здійснюється конкретній юридичній особі, зареєстрованій як суб’єкт підприємництва відповідно до Положення «Про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності» від 29.04.94 або фізичній особі.

Надання кредиту колективним підприємствам, створеним на підставі договору між його членами, здійснюється за умови передбачення в статуті їх солідарної відповідальності за зобов’язаннями підприємств усім своїм майном.

Про кожний випадок надання кредиту позичальнику в розмірі, що перевищує 10 відсотків власного капіталу (великі кредити), банк повідомляє Національному банку України. Загальний розмір кредитів, наданих банком стосовно всіх позичальників, з урахуванням 100 відсоткових позабалансових зобов’язань банку, не може перевищувати восьмикратного розміру власних коштів банку.

Рішення про надання кредитів позичальникам приймається колегіально-кредитними комітетами (відділення, дирекції банку) більшістю голосів і оформляється протоколом.

Правління, кредитний комітет визначають основні напрями кредитної і відсоткової політики, а саме:

– поточні пріоритетні напрями в кредитуванні з урахуванням кредитних ризиків у різних галузях народного господарства;

– обсяги кредитних ресурсів для видачі кредитів та структуру кредитного портфеля;

– граничні розміри кредиту на одного позичальника, в межах яких можуть надавати кредити установи банку;

– методику фінансового стану та кредитоспроможності позичальника.

Кредити надаються виключно на комерційних засадах з обов’язковим додержанням таких умов:

– кредити надаються позичальнику в безготівковій формі шляхом оплати розрахункових документів з позичкового рахунку. Перевага надається такій формі розрахунку, яка передбачає оплату за розрахунковими документами за фактично відвантажену продукцію (виконані роботи, надані послуги) та акредитивні форми. Попередня оплата за рахунок кредитних коштів не дозволяється, за винятком випадків, передбачених вищезазначеним Положенням «Про кредитування»;

– кредити для розрахунків із громадянами за укладеними з ними договорами за здану сільськогосподарську продукцію надаються в безготівковому порядку шляхом перерахування коштів на особові рахунки громадян. В окремих випадках ці кошти можуть видаватися готівкою;

– в окремих випадках кошти в рахунок наданого кредиту можуть бути перераховані на поточний рахунок позичальника для використання їх на цілі, передбачені кредитним договором, зі збереженням права контролю банку за цільовим використанням кредиту;

– сума кредиту, що надається позичальнику, знаходиться в межах ліміту, встановленого для відділення (дирекції).

Питання про надання кредиту в сумі, що перевищує граничний розмір, у межах якого має право приймати рішення кредитний комітет відділення банку, вирішується за підпорядкованістю кредитним комітетом дирекції банку, а при перевищенні граничного розміру, встановленого для дирекції кредитним комітетом банку на підставі обґрунтованого клопотання відділення банку або дирекції.

Здійснюється кредитування тільки тих видів діяльності, які передбачені Статутом (положенням) позичальника.

Процес кредитування передбачає безумовне додержання принципів.

Принципи кредитування – це основні положення кредитного механізму, що визначають сам процес кредитування.

Принцип терміновості означає, що кредит повинен погашатися у визначений термін. Дотримання цього принципу відкриває кожному позичальнику можливості для отримання нових банківських кредитів, а також дає змогу уникнути сплати банку підвищених відсотків за несвоєчасне погашення суми позики. Якщо позичальник порушує строки погашення, то банк застосовує до нього штрафні санкції і може відмовити в повторній видачі кредиту.

Принцип цільового характеру кредитування припускає вкладення позичкових коштів у конкретні господарчі процеси, на чітко визначені цілі, операції, техніко-економічна експертиза яких свідчить про їх достатню дохідність із урахуванням економічної кон’юнктури і ризиків у конкретній галузі народного господарства, тенденцій розвитку ринку. Залежно від цілей розрізняють:

1) кредит для фінансування оборотного капіталу;

2) кредит для фінансування основного капіталу;

3) кредит для фінансування торговельно-посередницьких операцій.

Принцип платності означає, що позичальник повинен внести в банк визначену плату за користування кредитом.

Відсотки, які сплачує позичальник за користування короткостроковими банківськими кредитами, відносять до собівартості продукції. Відсотки за кредит, узятий на капітальне будівництво чи реконструкцію, позичальник сплачує за рахунок прибутку, який залишається в його розпорядженні.

Витрати позичальника на оплату відсотків за кредит відносять до складу валових витрат виробництва і обігу, що зменшує суму оподатковуваного прибутку.

Розмір відсоткової ставки за користування кредитом встановлюється установою банку самостійно, залежно від вартості кредитних ресурсів, характеру наданого забезпечення і розміру витрат для утримання заходу, що кредитується, попит та пропозиції на кредитному ринку в конкретному регіоні та інших факторів з таким розрахунком, щоб сума одержаних від позичальника відсотків покривала витрати банку у залученні коштів, необхідних для надання кредиту, витрати на ведення банківських справ і забезпечувала одержання доходу банку.

Нарахування відсотків за користування кредитом здійснюється відповідно до правил бухгалтерського обліку процентних та комісійних доходів і витрат банків, затверджених постановою Правління НБУ від 25.09.97 № 316 (та відповідними доповненнями).

Сплата відсотків позичальником здійснюється у строки, визначені кредитним договором. Якщо у договорі встановлені умови щоквартальної сплати відсотків, до кредитного договору оформляється графік авансованих щомісячних платежів. Суми авансованих платежів визначаються щоквартально з урахуванням фінансових можливостей позичальника і банку.

При цьому строк сплати авансованих щомісячних платежів може бути перенесений, але не пізніше строку квартального платежу.

Протягом дії кредитної угоди банк має право змінювати рівень відсоткової ставки за кредит залежно від зміни відсоткової політики органами, в компетенцію яких входить вирішення цих питань, попиту та пропозиції на кредитні ресурси.

Кредити зі стягненням пільгових (знижених) відсотків надаються тільки при умові відшкодування, за рахунок коштів органів, які приймають таке рішення.

У разі несплати позичальником нарахованих відсотків у строки, їх сума відноситься на відповідні рахунки простроченої заборгованості за нарахованими відсотками.

Банк припиняє нарахування відсотків за простроченими кредитами у разі:

– повного виконання зобов’язань позичальником;

– оголошення позичальника банкрутом;

– ліквідації позичальника;

– закінчення строку позовної давності;

– вчинення нотаріального запису про примусове стягнення боргу;

– рішення суду про примусове стягнення;

– прийняття банком на баланс заставленого майна;

– укладення угоди про заміну кредитного зобов’язання іншим зобов’язанням між тими ж сторонами (оформлення векселем, прийняття банком на баланс майна позичальника).

Банк може призупинити нарахування відсотків за кредитами, які за класифікацією Національного банку України віднесені до небезпечних і безнадійних.

Рішення про призупинення нарахування відсотків приймається кредитним комітетом установи банку, який приймав рішення про надання кредиту, після детального опрацювання кредитної справи працівниками кредитних підрозділів, служби безпеки та юридичної служби, які подають обґрунтовані висновки про можливість призупинення нарахування відсотків.

Принцип забезпечення кредитування означає наявність у позичальника юридично оформлених документів, що гарантують своєчасне повернення кредиту.

 

6.3.5. Особливості процесу адаптації банківського законодавства України і Свропейського Союзу

 

Співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами започатковано підписанням Угоди про партнерство та співробітництво відбулося 14 червня 1994 року у Люксембурзі. Ратифікована вона була Верховною Радою України 10 листопада 1994 року.

Угода, яка підписана з Україною, є механізмом упровадження відносин співпраці між Європейським Союзом та пострадянськими державами. Вона має на меті визначити принципи відносин між ЄС і Україною. За своїм значенням Угода знаходиться на нижчому рівні ієрархії торгових договорів ЄС та європейських угод з державами Центральної та Східної Європи. Зволікання з розвитком торгівлі з Україною, на думку західних правників, означає, що ЄС ризикує втратити можливість налагодити відносини якнайповніше, щойно розпочнеться підйом економіки в Україні.

Угоди про партнерство і співробітництво моделюються в загальних рисах відповідно до угод із країнами Східної Європи, що були першими торговельними договорами ЄС, охоплюючи також облаштування, політичний діалог, послуги і пересування фізичних осіб. Існують однак і значні розбіжності, що віддзеркалюють різницю у підході з боку ЄС до України як пострадянської держави.

Щодо фінансових питань в угодах, які укладаються ЄС із новими державами, то всі вони визначають, що поточні платежі, пов’язані з виконанням таких угод, здійснюються вільно. Рух капіталу, пов’язаний з інвестиціями у своїх країнах і таких, що дозволяються цими угодами, є також вільним. Забороняється запровадження нових валютних обмежень при умові збереження права на заходи щодо підтримки платіжного балансу відповідної країни і спеціальних застережень з боку кожної сторони; сторони погоджуються провести переговори про свободу руху капіталу в майбутньому. Угоди не зобов’язують повністю лібералізувати рух капіталів.

Метою забезпечення гармонізації національного законодавства з нормами та принципами європейського права є забезпечення пріоритетності загальновизнаних норм та принципів європейського права перед нормами внутрішньодержавного права України.

Визначальними орієнтирами у приведенні законодавства України відповідно до принципів і норм європейського права повинні бути:

– встановлення повного переліку домовленостей міжнародного характеру, які мають чинність для України;

– вдосконалення правових основ укладення, виконання та денонсації європейських договорів за участю України;

– забезпечення відповідності внутрішньодержавних нормативно-правових актів чинним міжнародно-правовим зобов’язанням України;

– створення належного механізму впровадження міжнародно-правових зобов’язань України в національне законодавство.

Після того, як Україна набула членства в Раді Європи, вона повинна привести відповідно до європейських стандартів ряд існуючих законів та прийняти понад 30 нових, що сприяли б реальному входженню нашої держави до правового простору цієї організації.

Положення Угоди про партнерство і співробітництво України з Європейським Союзом повинні становити основу відповідної програми гармонізації законодавства України з європейською правовою системою. Що стосується питання визначення складових процесу гармонізації, певну допомогу може надати досвід зближення законодавства асоційованих з ЄС країн Центральної та Східної Європи, а саме рекомендації так званої «Білої книги» ЄС, про підготовку цих країн до вступу в цю організацію.

Процес наближення банківської сфери стосується, перш за все, таких завдань:

– узгодження українських банківських законів із законами ЄС;

– нові рішення в грошовій політиці, які необхідні для виконання критеріїв, визначених Маастрихтською угодою: стабілізація цін, стабілізація довго- і середньострокових відсоткових ставок, визначений рівень дефіциту державного бюджету;

– реструктуризація і модернізація банківської системи.

Відповідно до ст. 48 розділу «Поточні платежі та капітал» Угоди між Україною і ЄС, сторони зобов’язуються дозволити здійснення у вільноконвертованій валюті будь-яких виплат за поточним платіжним балансом між резидентами Співтовариства та України, пов’язані з рухом товарів і послуг.

Також Україна забезпечує вільний рух капіталу, що стосується прямих інвестицій у компанії, які були законним шляхом засновані в своїх країнах, та інвестицій, а також ліквідації або повернення цих інвестицій та будь-якого прибутку, що випливає з них.

Угодою сторонам забороняється вводити валютні обмеження на рух капіталів та поточні платежі, пов’язані з ним, між резидентами Співтовариства та України.

Угодою передбачено, що у випадку виняткових обставин або загрози створення серйозних труднощів для здійснення валютної або фінансової політики у Співтоваристві чи в Україні, відповідно Співтовариство або Україна можуть вживати запобіжних заходів щодо руху капіталів на період не більше шести місяців, якщо такі заходи є вкрай необхідними.

З метою створення сприятливих умов для руху капіталів між Україною та країнами-членами ЄС сторони можуть проводити консультації між собою.

Після підписання Угоди між Україною та Європейськими Співтовариствами з метою реалізації стратегічного курсу України на інтеграцію до ЄС та забезпечення всебічного входження України у європейський політичний, економічний та правовий простір Указом Президента від 11 червня 1998 року було затверджено «Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу».

Стратегія визначає основні пріоритети діяльності органів виконавчої влади на період до 2007 року, протягом якого повинні бути створені передумови, необхідні для набуття Україною членства в Європейському Союзі. Стратегія визначає, що головним пріоритетним напрямом зовнішньополітичної діяльності для Української держави є отримання статусу асоційованого члена Європейського Союзу.

На фоні цього адаптація законодавства України до законодавства ЄС полягає у зближенні із сучасною європейською системою права, що забезпечить розвиток політичної, підприємницької активності громадян України, економічний розвиток держави в рамках ЄС, приведення його до рівня, що склався у державах-членах ЄС.

Адаптація законодавства України передбачає реформування її правової системи та поступове приведення відповідно до європейських стандартів і охоплює, зокрема, фінансове та банківське законодавство.

Важливим етапом правової адаптації є імплементація Угоди про партнерство та співробітництво, укладання галузевих угод, приведення чинного законодавства України відповідно до стандартів ЄС.

Крім загальних процесів Стратегія інтеграції України до ЄС передбачає і галузеву співпрацю, що є координацією та взаємодією у конкретних галузях і сферах господарської діяльності. Пріоритет у найближчі роки також визнається в співробітництві у галузі юстиції.

З метою реалізації Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу Кабінетом Міністрів України було прийнято Постанову «Про запровадження механізму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 12 червня 1998 року. Постанова покликана дати належне організаційне забезпечення процесу адаптації.

Адаптація банківського законодавства України до відповідного законодавства ЄС передбачає поступове приведення відповідно до європейських стандартів нормативних актів Національного банку України.

Співробітництво у галузі валютно-грошової політики спрямовується на підтримку зусиль України у напрямах зміцнення її валютно-грошової системи та поступового зближення політики України з політикою європейської валютної системи шляхом отримання необхідної технічної допомоги. Сюди також входить неформальний обмін поглядами щодо принципів та функціонування європейської валютної системи.

Спрямування України на таку інтеграцію може прискорити процес проведення реформ в економіці для створення необхідних передумов переходу до вищого ступеня інтеграційних процесів.

Основними цілями галузевої програми інтеграції України до ЄС у банківській сфері є сприяння розвитку відносин між Україною та ЄС у створенні основ взаємовигідного банківського та фінансового співробітництва, спрямованого на сприяння інтеграції України у загальноприйняті системи взаєморозрахунків і забезпечення змін у розвитку банківських та фінансових послуг, зокрема у зв’язку із введенням євро, розвиток спільного ринку кредитних ресурсів, зміцнення валютно-грошової системи України, поступове зближення політики України з політикою європейської валютної системи, гармонізації українського банківського законодавства до законодавства ЄС.

Завданнями галузевої програми є:

– створення і запровадження нового покоління системи міжбанківських електронних платежів;

– сприяння поширенню в Україні масових платежів за допомогою національних пластикових карток;

– створення бази даних банківського нагляду;

– запровадження ефективної, підтриманої відповідними розрахунками системи гарантування внесків фізичних осіб у комерційних банках;

– розроблення положень про порядок формування і використання банками резервів на покриття ризиків від проведення валютних, інвестиційних, фондових операцій тощо;

– здійснення заходів щодо введення євро, зокрема макроекономічного аналізу потенційного впливу на український ринок.

У процесі адаптації банківського законодавства до стандартів ЄС здійснюється опрацювання законодавства ЄС із питань, що регулюють банківську справу, зокрема з питань банківського нагляду, міграції капіталу тощо, визначається перелік законодавчих актів, у першу чергу базових нормативних актів НБУ, які необхідно проаналізувати щодо їх відповідності до законодавства ЄС та розробити механізм їх перегляду.

При підготовці нових законодавчих актів вони подаються у встановленому порядку на розгляд до Центру порівняльного права при Міністерстві юстиції України з метою вирішення питання щодо їх відповідності до законодавства Європейського Союзу.

З метою реалізації галузевої програми адаптації банківського права до норм ЄС Постановою Правління НБУ прийнято Перспективний план проведення адаптації у банківській сфері. План складається із двох етапів: підготовчого, який має на меті створення умов для проведення аналізу існуючого банківського законодавства, а також етап безпосередньої адаптації – приведення відповідно до стандартів ЄС нормативних документів, що регулюють усі сфери банківських і фінансових відносин.

 

6.3.6. Проблема ліквідації проблемних позик

 

Найбільш переконливою в цьому відношенні є польська модель, коли справа ліквідації проблемних позик передається в руки тих осіб, які мають максимум інформації про боржників і мають досвід кредитної оцінки.

 

В Україні майже 40 % проблемних позик (наданих ще за часів Радянського Союзу, пролонгованих і/або збільшених) зосереджено на балансах двох банків: Промінвестбанку, котрий обслуговував промислові підприємства, і банку «Україна» (обслуговував агропромисловий комплекс). Уряд практично не має можливості здійснити вливання в банки капіталу або замінити сумнівні позики довгостроковими облігаціями.

Українська модель подолання кризи проблемних позик повинна складатися з таких елементів: необхідно застосовувати законодавство про банкрутство, пам’ятаючи при цьому про недоліки занадто жорсткого підходу, прикладом якого є Угорщина: хвиля масових банкрутств не робить ані економічного, ані політичного сенсу. На другому етапі банки повинні докладно проаналізувати свої кредитні портфелі, виходячи з даних балансів, що станом на 31 грудня 1997 року вперше були підготовлені згідно з Міжнародними стандартами бухгалтерського обліку (МСБО). Хоча МСБО не передбачають застосування жорстких стандартів при оцінці статей балансу, вони вимагають більшої прозорості, оскільки всі кредити повинні класифікуватися за розмірами, ступенем ризику, обсягами резервів і строками погашення та розкриття всіх проблемних позик. На підставі цього служба банківського нагляду НБУ може вимагати надання переліку всіх проблемних позик із розбивкою їх за розмірами та строками погашення (згідно з МСБО).

 

6.4. Державна політика на валютному ринку

 

Стирання об’єктивних меж «коливань валютних курсів» не означає, що відпала і потреба утримувати їх на певному рівні. З крахом золотого стандарту була ліквідована основа, на якій ґрунтувалася свобода валютного обміну, сталість валютних курсів. Різкі коливання валютних курсів у нових умовах роблять більш ризикованими зовнішньоекономічні та кредитні операції.

Негативний вплив несталості валютних курсів на розвиток зовнішньоекономічних зв’язків викликає необхідність втручання державних органів у сферу міжнародних валютних відносин з метою обмежити коливання валютного курсу через операції центральних банків.

Головними методами регулювання валютного курсу є валютна інтервенція та дисконтна політика.

Валютна інтервенція – це пряме втручання центрального банку або казначейства у валютний ринок. Вона зводиться до купівлі та продажу центральним банком або казначейством інвалюти. Центральний банк купує інвалюту, коли її пропозиція надмірна та курс низький, і продає, коли курс інвалюти високий. Таким способом обмежуються коливання курсу національної валюти.

Часто валютна інтервенція використовується для підтримання курсу валюти на зниженому рівні, для здійснення валютного демпінгу – знецінювання національної валюти з метою масового експорту товарів за цінами, нижчими за світові. Валютний демпінг слугує засобом боротьби за ринки збуту. Головною умовою тут є зниження курсу валюти у більших розмірах, ніж падіння її купівельної спроможності на внутрішньому ринку.

Здійснення валютної інтервенції можливе при умові, що неврівноваженість платіжного балансу є незначною та характеризується поступовою зміною пасивного сальдо на активне чи навпаки. Адже резерви інвалюти для інтервенції обмежені, а продаж повинен поєднуватися з купівлею.

Суть дисконтної політики зводиться до підвищення або зниження дисконтної ставки центрального емісійного банку з метою вплинути на рух зарубіжних короткострокових капіталів. Підвищенням дисконтної ставки у періоди погіршення стану платіжного балансу центральний банк сприяє притоку капіталів із країн, де дисконтна ставка нижча, тобто поліпшенню стану платіжного балансу. Наприклад, у першій половині 80-х років адміністрація США проводила політику високих процентних ставок та курсу долара, що сприяло притоку в країну з 1980 до 1984 р. 417 млрд. дол. США. Це викликало ланцюгову реакцію у вигляді підвищення процентних ставок у Західній Європі, тому що в цих країнах зменшилися капіталовкладення та зросло безробіття. Але цей спосіб може бути ефективним лише при умові, що рух капіталів між країнами зумовлений пошуками більш прибуткового їх розміщення, а не невпевненістю у збереженні капіталів у країні. Тому підвищення дисконтної ставки не завжди є ефективним методом. До того ж це веде до подорожчання кредиту всередині країни.

Методами валютного регулювання, що використовуються традиційно, є девальвація та ревальвація – зниження та підвищення падаючого валютного курсу. Причинами їх є інсоляція та неврівноваженість платіжного балансу, розрив між купівельною спроможністю грошових одиниць.

Мета девальвації – зниження офіційного курсу для стимулювання експорту та стримування імпорту. Наприклад, девальвації 30-х років були спрямовані не на стабілізацію валют, а на їх знецінювання з метою створення умов для валютного демпінгу. Після другої світової війни (1946 – 1973 рр.) було проведено понад 500 девальвацій і тільки 10 ревальвацій. Практикуються також масові девальвації валют, що були, наприклад, у 1949 році, наприкінці 60-х – початку 70-х років

До скасування фіксованого вмісту золота у валютах девальвація супроводжувалася зниженням металічного вмісту валюти, а ревальвація – підвищенням. При умові «плаваючих» валютних курсів девальвація та ревальвація відбуваються стихійно на валютному ринку. Тому термін «девальвація» у сучасному розумінні означає також відносно тривале зниження ринкового курсу валюти. У межах ЄВС із початку 80-х років 11 разів офіційно проводилися девальвації (французького франка, італійської ліри) і ревальвації (марки Німеччини, голландського гульдена та ін.).

У сучасних умовах девальвація та ревальвація не є засобами стабілізації валютного курсу. Вони виступають лише методом приведення офіційного курсу у тимчасову відповідність до дійсного.

Валютний курс національної української валюти жорстко фіксувати не доцільно. Як відомо, система жорстко фіксованих курсів фактично розпалася в світі у 1973 році у зв’язку з її неефективністю у сучасних умовах.

Що стосується пропозицій забезпечення національної валюти золотом, то тут не враховуються процеси демонетизації, які відбуваються у світі. Золотий стандарт із твердим паритетом та обов’язковим обміном на золото мав би сенс лише у тому випадку, коли б ввести його вирішила певна група країн. Однак ця політика заважала б розвитку міжнародних економічних зв’язків.

Нині у світовій практиці існує система гнучких валютних курсів. Кожна країна має право вибирати режим валютного курсу. Вибір для української валюти курсу вільного коливання з перших років незалежної економічної політики був би справою дуже ризиковою. Спочатку необхідно «прив’язати» курс гривні до якої-небудь валюти, а ще надійніше – до «валютної корзини». Враховуючи, що зовнішня торгівля України буде орієнтуватися переважно на Європейське співтовариство, альтернативою є прив’язка гривні до євро, що у перспективі полегшило б вступ України до Європейської валютної системи. Якщо цей захід справді принесе Україні економічну вигоду, то гривня потім може бути переведена у ранг валют з великою гнучкістю.

Величина економічно обґрунтованого курсу української валюти – гривні – може визначатися на підставі розрахунку валового внутрішнього продукту України за цінами, визначеними у гривнях та в євро. Частка від їх ділення дає валютний курс. А через існуючі у ЄВС центральні курси можна виявити курс національної валюти України у валютах більшості країн ЄС та долара США. Необхідно визначити межі коливань курсу на основі існуючих макроекономічних параметрів.

Однак сам розрахунок валютного курсу – не найскладніша операція. Важче створити систему підтримки сталого валютного курсу. Але який би режим валютного курсу, засоби валютного регулювання не були обрані, передусім необхідна збалансованість державного бюджету, торгового та платіжного балансів при сталості цін та відносно повної забезпеченості працею. Лише при цих умовах курс національної валюти України буде сталим, без чого неможливий нормальний економічний розвиток країни. Важливим напрямом формування реального валютного курсу гривні є зближення внутрішніх та зовнішньоторговельних цін, а також формування у нашій країні внутрішнього валютного ринку.

 

6.5. Регулювання діяльності учасників ринку цінних паперів

6.5.1. Модель ринку цінних паперів України

 

Модель, відповідно до якої почав складатися ринок цінних паперів в Україні, має універсальні та особливі риси. Перше – вона включає ряд елементів, що підвладні РЦП інших країн (законодавче регулювання РЦП, законодавче закріплення переліку цінних паперів, державне регулювання випуску цінних паперів та інформація про ці випуски, публікація емітентами щорічного звіту, державне ліцензування посередницької діяльності, державний контроль за РЦП, наявність біржового та позабіржового сегментів на РЦП, заснування інфраструктурних інструментів, інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, обіг дематериалізованих цінних паперів); друге – існують відмінності, що притаманні, головним чином, лише українському ринку (перевага первинного ринку, невелика питома вага акціонерного ринку, державні та місцеві боргові цінні папери, забезпечення майбутніх доходів, випуск емітентами своїх акцій, самокотирування ЦП, інформованість інвесторів, Комісія із цінних паперів та фондового ринку).

Моделі РЦП різних країн представляють собою значною мірою результат еволюції вказаних ринків, характер якої у кожному даному випадку визначається багатьма факторами, в тому числі конкретно-історичними та національно-культурними. З іншого боку, за своїм змістом ринок ЦП є сукупністю ринкових відносин із приводу ЦП і є таким незалежно від конкретно-національних відмінностей.

Українська модель РЦП сприйняла багато універсальних рис, найбільш важливі з них наступні.

1. Законодавче регулювання РЦП. Практично в усіх країнах, де існує РЦП, найбільш важливі їх аспекти регулюються законами. В ієрархії нормативно-правових актів закони займають головне й найвище місце. Вони мають більшу юридичну силу порівняно, наприклад, з актами державної виконавчої влади чи актами, прийнятими органами, що підвладні законодавчій владі, але не є органами виконавчої (наприклад ,Національний банк).

Законодавче регулювання найбільш важливих аспектів РЦП має перевагу з багатьох причин. Як правило, закони приймаються на основі соціально-групової згоди інтересів, у процесі їх обслуговування й прийняття беруть участь представники різних соціальних груп.

Законодавче регулювання є більш стабільним, так як процедура зміни та відміни законодавчих положень, звичайно, є більш важкою та повільною порівняно із процедурами відміни чи доповнення актів виконавчої влади. З метою упорядкування фондового ринку та підвищення дисциплінованості його учасників, підтримки довіри до фондового ринку та його динамічного розвитку держава здійснює регулювання РЦП.

Головним принципом регулювання фондового ринку є першочергова реалізація загальнонаціональних інтересів та забезпечення гарантій і безпеки інвестиційної діяльності в економіку України.

Система регулювання повинна виконувати наступні функції: визначення ключових напрямів фондового ринку і ролі учасників цього ринку; створення для учасників ринку сприятливого законодавчого та регулюючого оточення; створення перепон та встановлення відповідальності за дії, які можуть призвести до дезорганізації ринку, його руйнування, недоброякісної конкуренції й обману інвесторів, маніпуляцією цінами та шахрайству з фінансовими ресурсами, в тому числі з довірчих операцій.

Державне регулювання фондового ринку здійснюється шляхом прийняття законодавчих та інших нормативних актів, ліцензування та контролю за діяльністю фондового ринку. З метою забезпечення єдиної державної політики в цій сфері створюється спеціальний державний орган – Комісія з цінних паперів та фондової біржі чи ринку.

2. Законодавче закріплення списку цінних паперів. Як правило, в законах, що регулюють РЦП, створюються списки (переліки) цінних паперів, які визнаються правом даної конкретної країни у вигляді цінних паперів. Такий перелік може бути вичерпним та відкритим. У першому випадку цінними паперами вважаються лише ті грошові документи, які прямо вказані в переліку; в іншому, крім вказаного прямо, також й інші аналогічні їм документи.

В Україні існує вичерпний список ЦП, до якого входять: акції, облігації внутрішньої державної та місцевої позики, облігації підприємств, казначейські зобов’язання, депозитні сертифікати, векселі та приватизаційні цінні папери.

3. Державне регулювання випуску ЦП й інформація про ці випуски. Законодавство України, як і законодавства інших країн, покладає на інституційних емітентів, які випускають акції та облігації у відкритий обіг, зобов’язання зареєструвати випуск цінних паперів та інформацію про випуск у певних державних органах.

Державне регулювання випуску цінних паперів виконує функцію захисту інтересів інвесторів та інших учасників РЦП. Вона, відомо, з однієї сторони сприяє тому, що на РЦП у вільному обігу не з’являються сумнівні грошові інструменти, а з другого – сприяє тому, щоб інвестори могли приймати на РЦП зважені рішення.

Процедури реєстрування вимагають, щоб емітенти давали учасникам РЦП об’єктивну інформацію про свій господарський та фінансовий стан. Встановлення режиму державної реєстрації відкритих випусків акцій та облігацій переслідує мету забезпечення цілісності ринкових взаємовідносин, підвищення довіри до РЦП зі сторони реальних та потенційних його учасників.

4. Публікація емітентом річних звітів. Інституційні емітенти, акції яких знаходяться у відкритому обігу на РЦП, зобов’язані, згідно із законодавством України, опубліковувати річні звіти про результати своєї господарської діяльності та фінансового стану. Ця інформація доводиться до відома акціонерів та потенційних інвесторів для того, щоб вони мали змогу приймати рішення стосовно покупки чи продажу акцій.

5. Державне ліцензування посередницької діяльності. Посередницька діяльність на РЦП практично в усіх країнах здійснюється на основі державних ліцензій. Введення режиму ліцензування в даному випадку є встановленням режиму монополії на здійснення ряду важливих посередницьких функцій. Оскільки РЦП займає важливе місце в системі фінансового ринку, а також більшою мірою залежить від довіри з боку великої кількості його учасників, держава пред’являє вищі вимоги до тих суб’єктів підприємницької діяльності (та їх службовців), які здійснюють на РЦП посередницьку діяльність. Це припускає, перш за все, наявність у керівників і службовців інститутів-посередників певної кваліфікації, вмінь та сумлінності поведінки.

Посередники на РЦП грають переважно виключну роль, від їх поведінки в більшості залежить ефективність ринкового взаємозв’язку, його успіх та динамічність. Посередники в більшості випадків виконують волю інвестора і емітентів та захищають їх інтереси.

Як і в інших країнах, в Україні головною категорією посередників є брокери (торговці цінними паперами, що здійснюють діяльність на комісійній основі) та дилери (торгівці цінними паперами, що діють на комерційних принципах). Законодавство України також регулює і такий вид посередницької діяльності, як розміщення і випуск ЦП шляхом проведення відкритої підписки (андерайтерські функції).

6. Державний контроль на РЦП. Здійснення державного контролю на РЦП представляє собою один з головних елементів моделі РЦП. Звичайно такий контроль здійснюють спеціалісти (вповноважені на це) органами виконавчої влади. Завданнями таких органів є: захист інтересів інвесторів і публічних інтересів; забезпечення цілісності ринкових взаємовідносин; забезпечення реалізації законодавчих актів, регулюючих ринок ЦП; вживання заходів для підтримки порядку на РЦП і ряд інших.

Державний контроль здійснюється щодо всіх найбільш важливих областей взаємовідносин. Це стосується, наприклад, нагляду за переміщенням контрольного пакету акцій, допуску та обігу на території даної країни іноземних ЦП, перевірки інформації про випуск ЦП та річних звітів емітентів і т.ін.

7. Біржовий та позабіржовий сегмент РЦП. Як правило, РЦП має два основних сегменти: біржовий та позабіржовий. Це означає, що він існує одночасно як у вигляді фондових бірж, так і у вигляді відносин із приводу цінних паперів поза цими біржами. Біржовий РЦП – це організовані ринки. Торгівля на фондових біржах здійснюється за певними правилами, стандартами та критеріями. На позабіржовому ринку умови обігу ЦП, укладання та виконання угод за ними є більш вільним та менш процедурним.

Біржовий сегмент займає важливе положення в системі РЦП. Взаємодіяльність на фондових біржах вважається більш надійною порівняно із взаємодіяльністю на позабіржовому ринку. Фондові біржі та торгівля на них виконують функцію «барометра», стан РЦП на даний момент часу. Багато економічних рішень приймається в повсякденному житті на основі обліку стану біржової торгівлі цінними паперами.

Формування максимально справедливої ціни на ЦП повинно сприяти діяльності фондових бірж, на яких за допомогою лістингу, механізму біржової торгівлі буде визначатися єдина котировка ЦП, що повинно підвищувати довіру інвестора до них.

Фондові біржі – спеціальні установи, що створюють умови для постійно діючої централізованої торгівлі ЦП шляхом поєднання попиту і пропозицій за ними, представлення місця та системи засобу як для першочергового розміщення, так і для вторинного обігу ЦП, які повинні працювати за єдиними правилами і за єдиною технологією електронного обігу ЦП в Україні, що здійснює Українська фондова біржа.

Членом фондової біржі може стати будь-який посередник на РЦП, який дотримується та виконує вимоги, встановлені статутом та правилами фондової біржі. ЦП, допущені до котирування на фондовій біржі, повинні обслуговуватися системою Національного депозитарію.

Держава за допомогою фондових бірж може здійснювати розміщення державних цінних паперів.

Українська фондова біржа має 29 регіональних центрів та філіалів, 155 зареєстрованих брокерських контор, Центральний депозитарій, систему електронного обігу ЦП.

Реалії сьогодення потребують збільшення об’ємів випуску та обігу державних ЦП, відновлення довіри до них зі сторони юридичних осіб і населення. Це стосується як всеукраїнських державних паперів – облігацій внутрішнього і зовнішнього займу, державних казначейських зобов’язань, так і муніципальних облігацій, як загальних, так і цільових місцевих позик.

Що стосується виходу на світові ринки ЦП українських компаній, то на їх шляху виникає проблема законодавчого характеру. Є й інші. Наприклад, низька конкурентна спроможність наших ЦП. На Заході природно будуть цікавитися лише акціями високоприбуткових та перспективних компаній, яких в нас поки що мало.

УФБ багато робить для прискорення процесу інтеграції національного ринку ЦП в європейський та світовий ринки. Співробітництво з Товариством французьких бірж і Національним депозитарієм Франції дало можливість у короткий термін створити при УФБ Центральний депозитарій і ввести в дію систему електронного обігу ЦП. Продуктивним є і співробітництво з товариством сприяння розвитку бірж і фінансових ринків Східної та Центральної Європи (Німеччини), Об’єднанням німецьких ФБ «Німецька біржа АГ» і Франкфуртською фондовою біржею.

Ділові стосунки створилися між УФБ та керівництвом Федерації Європейських фондових бірж, Нью-Йоркської, Чиказької, Торонтської, Афінської, Будапештської, Празької, Варшавської, Братиславської, Литовської, російськими фондовими біржами, налагоджені контракти з Токійською та корейськими біржами. Теперішньому етапу співробітництва притаманний характер інформаційного обміну, обміну досвідом.

Ведеться робота зі створення системи підготовки кадрів, їх методичного забезпечення, інформаційної та просвітницької діяльності. УФБ є одним із засновників Київського інституту інвестиційного менеджменту і Київського слов’янського університету – навчального закладу нового типу з підготовки спеціалістів фондового ринку з вищою освітою. За допомогою бірж створені та працюють курси з підготовки брокерів і аналітиків ЦП, Українська комерційна школа, на самостійній основі проводиться підготовка брокерів і дилерів для роботи в системі електронного обігу. Систематично проводяться семінари із проблем фондового ринку.

 

6.5.2. Правові аспекти регулювання ринку цінних паперів

 

На початковому етапі становлення ринок цінних паперів регулювався багатьма державними органами – Міністерством фінансів України, Фондом державного майна України (ФДМУ), Антимонопольним комітетом України, Національним банком України. Сьогодні головним регулятором є Державна комісія цінних паперів та фондового ринку. Пройшов розподіл повноважень із ФДМУ, підписано угоду про спільну діяльність із регулювання ринку цінних паперів та обмін інформацією з НБУ.

Об’єктивна ситуація, коли на неорганізованому ринку зосереджений переважний обсяг та кількість укладених угод, не дозволяє Державній комісії ефективно контролювати ринок, створювати прозоре середовище для портфельних інвесторів. Тому доцільними є заходи Комісії, спрямовані на централізацію операцій із цінними паперами на організованих ринках. Це знайшло відображення у рішенні ДКЦПФР від 31.07.98 №100-1, згідно з яким з 01.04.99 угоди із цінними паперами інвестиційно привабливих підприємств повинні здійснюватись торговцями цінними паперами лише через організаторів торгівлі, які зареєстровані Комісією.

Згідно із Законом України «Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» для укладання на фондовій біржі або організаційно оформленому позабіржовому ринку угод із цінними паперами, випущеними в документарній формі, ці цінні папери повинні бути знерухомлені в депозитарії, який обслуговує їх обіг, тобто заведеними у депозитарну систему поряд із цінними паперами у бездокументарному вигляді.

У Комісії ДКЦПФР також прийнято роз’яснення № 14 «Щодо звітності інвестиційних компаній». У цьому роз’ясненні визначено, що згідно з п. 18 Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, затвердженого Указом Президента України від 19.02.94 № 55 (далі Положення), інвестиційною компанією визнається торговець цінними паперами, який, крім провадження інших видів діяльності, може залучати кошти для здійснення спільного інвестування. Для здійснення діяльності щодо спільного інвестування інвестиційна компанія відповідно до п. 19 Положення зобов’язана заснувати взаємний фонд. Згідно з п. 20 Положення взаємний фонд є філією інвестиційної компанії, що утворюється за рішенням її вищого органу. Взаємний фонд має окремий баланс та окремий поточний рахунок і підлягає державній реєстрації у порядку, передбаченому для реєстрації філій суб’єктів підприємницької діяльності. Кошти взаємного фонду не можуть використовуватись для покриття збитків інвестиційної компанії. На майно взаємного фонду не може бути звернено стягнення за зобов’язаннями інвестиційної компанії, не пов’язаними з діяльністю взаємного фонду. Також зазначено, що інвестиційна компанія повинна подавати відокремлену звітність за операціями зі спільного інвестування, відображеними на балансі її взаємного фонду з урахуванням обмежень зі спільних інвестицій, відповідно до п. 19 Положення та звітність з операцій випуску та обігу цінних паперів, відображених на балансі інвестиційної компанії з урахуванням вимог ст. 28 та 30 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу».

 

6.5.3. Роль саморегулюючих організацій на ринку цінних паперів

 

Як показує світовий досвід, фінансовий ринок ефективно розвивається тоді, коли враховується принцип оптимальності державного регулювання: держава регулює діяльність учасників ринку лише у випадках, коли це абсолютно необхідно, в інших же випадках вона делегує частину своїх повноважень професійним учасникам ринку, які об’єднуються у саморегулюючі організації (СРО).

В Україні, наприклад, саморегулюючі організації ринку цінних паперів здійснюють свою діяльність відповідно до Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» та Положення про саморегулюючу організацію ринку цінних паперів, затвердженого рішенням Комісії від 11.11.97 № 45, інших законодавчих та нормативних актів.

Відповідно до ст.1 названого Закону саморегулююча організація – це добровільне об’єднання професійних учасників ринку цінних паперів, яке не має на меті одержання прибутку і створюється з метою захисту інтересів своїх членів, інтересів власників цінних паперів. Професійні учасники ринку цінних паперів об’єднуються у СРО за видами професійної діяльності. Кожний учасник ринку може входити до складу кількох СРО згідно з функціями, які він виконує відповідно до дозволів, або бути учасником однієї саморегулюючої організації.

На сьогодні в Україні зареєстровано Комісією і здійснюють свою діяльність 9 саморегулюючих організацій:

· Професійна асоціація реєстраторів та депозитаріїв (свідоцтво № 1 від 31.10.97) включає 265 членів.

· Асоціація «Позабіржова Фондова Торговельна Система» (свідоцтво № 2 від 31.10.97) включає 263 члени.

· Українська Асоціація інвестиційного Бізнесу (свідоцтво № 3 від 31.10.97) включає 91 члена.

· Асоціація «Південноукраїнська торговельно-інформаційна система» (свідоцтво № 4 від 31.12.97) включає 155 членів.

· АТ «Київська міжнародна фондова біржа» (свідоцтво № 5 від 28.05.98) включає 159 членів.

· ЗАТ «Українська фондова біржа» (свідоцтво № 6 від 11.06.98) включає 140 членів.

· Придніпровська фондова біржа (свідоцтво № 7 від 28.05.99) включає 30 членів.

· Донецька фондова біржа (свідоцтво № 8 від 28.05.99) включає 25 членів.

· Асоціація учасників фондового ринку України (свідоцтво № 9 від 28.05.99) включає 110 членів.

 

6.6. Вплив податкової політики держави на розвиток та функціонування ринку нерухомості

 

Відсутність умов для довгострокових інвестицій у комерційну нерухомість з боку виробничих структур та фінансового сектора, а також відсутність Законів України «Про іпотеку», «Про реєстрацію прав власності на нерухоме майно», «Про оподаткування об’єктів нерухомості» та інших стримують розвиток ринку нерухомості та фінансового ринку України в цілому.

Так історично склалось, що податок на нерухомість у вигляді податку з володіння нерухомим майном був одним із найстаріших видів податку, відомих фінансовій науці. Насамперед, це сталось завдяки тому, що володіння нерухомістю здавна вважалось проявом багатства, яке належало певним особам, і не могло не стати об’єктом уваги фіскальних органів держави. Крім того, справляння даного податку було досить простим. Завжди можна було чітко визначити об’єкт оподаткування, бо він існував у фізичній формі, мав певні розміри, фізичні характеристики. Досить легко було встановити платника податку, яким міг бути як власник нерухомості, так і орендар. До того ж, приховати його від оподаткування було неможливо.

Перспективи розвитку оподаткування нерухомого майна в Україні безпосередньо пов’язані з розвитком системи місцевих податків і зборів. Проведення економічних реформ в Україні, розвиток інститутів самоврядування, розширення їхніх функцій та обов’язків, призвело до необхідності визначення реальних джерел доходів місцевих бюджетів. Існуюча практика використання у міжбюджетних відносинах регульованих та закріплених доходів не дає змоги створити реальну фінансову базу для органів місцевого самоврядування, а відповідно, і наповнити реальним змістом продекларовану самостійність місцевих органів влади та управління.

Місцеві органи влади мають реальні важелі впливу на платників податку завдяки тому, що до доходів від нерухомості застосовується юрисдикція того регіону, на території якого вона знаходиться, яку неможливо застосувати до інших видів доходів фізичних і юридичних осіб. Розмір податку на нерухоме майно та порядок його стягнення суттєво впливає на цінову політику суб’єктів ринку нерухомості через збільшення витрат власників чи орендарів на утримання нерухомості. Крім того, враховуючи, що протягом останніх років ціни на нерухомість, особливо земельні ділянки, постійно зростають (через природне обмеження земельних ресурсів), вкладання вільних фінансових ресурсів у нерухомість має за мету отримати суто спекулятивні доходи, що, у свою чергу, не дозволяє ефективно використовувати наявні земельні ділянки. Встановлюючи відповідні ставки оподаткування, органи влади впливають на інші сфери діяльності, пов’язані з використанням та будівництвом нерухомості, стимулюючи розвиток того чи іншого сектора ринку нерухомості.

Як зазначалось раніше, володіння нерухомістю здавна вважалось проявом багатства. Розвиток суспільних відносин та податкової системи призвів до необхідності при застосуванні певної податкової політики вирішувати не тільки фіскальні функції, але й соціальні. Податок на нерухомість країн з ринковою економікою завдяки розвиненій системі пільг виконує роль податку з багатих.

 

У податковій системі України податок на землю вже зайняв своє місце, забезпечуючи досить надійні надходження до державного бюджету. Тому подальший розвиток податкових відносин повинен йти шляхом введення спеціального податку на інші частини нерухомості (те, що називається капітальним поліпшенням на землі).У зв’язку із цим необхідно вирішити питання: що повинно бути джерелом сплати податку з даних видів нерухомості. Законодавчо не вирішене в Україні питання оцінювання вартості нерухомості. В основу оцінювання вартості будівель потрібно покласти саме дохідний підхід, при цьому оцінювання ринкової вартості будівель повинно розпочинатись, насамперед, з оцінювання земельної ділянки, на якій вона знаходиться. І саме у такому випадку буде оцінюватись ринкова вартість нерухомості, а не лише окремої будівлі.

Далі, законодавчо не вирішене питання, що випливає з розуміння нерухомості як єдності землі та всього, що на ній знаходиться, – це визначення земельної ділянки фінансовим активом і відображення її у балансі суб’єктів підприємницької діяльності. Податок на нерухомість в якості чинника виробництва повинен ґрунтуватися на поточній вартості нерухомості як фінансового активу, що знаходить своє втілення або у вартості заміщення (якщо відбувається повна амортизація чи балансова вартість не відбиває реальних функціональних властивостей чинника). Податок на нерухомість як капітальне благо повинен кореспондуватися з податком на прибуток. Підприємство повинне сплачувати той податок, що складає більшу величину.

Що стосується фізичних осіб, то на сьогодні Кабінет Міністрів, Податкова адміністрація України не мають скоригованих методик розрахунку вартості квартир, будівель тощо. Нерухомість, що використовується в якості споживчого блага, стає, з одного боку, результатом накопичення доходу (що оподатковується на етапі його формування), а з іншого – це багатство, яке відтворюється і забезпечує певний рівень споживання. До того ж податок на нерухомість споживчого виду повинен забезпечити нормальний спосіб задоволення потреби у житлі і, разом з тим, сприяти доступній диференціації рівнів прибутку фізичних осіб. Податок на нерухомість в якості житла повинен враховувати, з одного боку, рівень суспільно необхідної якості житла як блага (наприклад, через норму займаної площі), а з іншого – забезпечувати перерозподіл доходу (в тому числі ренти за місцезнаходженням). Подібна система оподаткування житла існує у Франції.

Особливий механізм оподаткування повинен бути розроблений стосовно прибуткової нерухомості, основна властивість якої полягає у тому, що вона здатна приносити прибуток не в результаті здійснення бізнесу, а при особливому відношенні ринку до властивостей об’єкта нерухомості. У цьому випадку базою оподаткування повинна стати ринкова вартість (те саме, що й вартість майбутніх вигод від володіння нерухомістю).

Відсутність таких фінансових інструментів, як закладні, стримує розвиток фінансового ринку України в цілому, а також його складової – ринку нерухомості. На сучасному етапі фінансові інститути України не приділяють необхідної уваги інвестиційній діяльності на ринку нерухомості і не розглядають нерухомість як можливий засіб хеджування від інфляційних ризиків. Законодавче невизначення щодо інституту приватної власності на землю обмежує її включення до обігу на фінансовому ринку України, що також не сприяє його розвитку. Розвиток житлового будівництва в умовах низької платоспроможності населення стримує ускладнена процедура отримання пільги з податку на додану вартість. Застосування ПДВ при житловому будівництві збільшує вартість майна на 20 %, що, безумовно, впливає на кількість осіб, спроможних інвестувати житлове будівництво. Подальший розвиток ринку нерухомості в Україні потребує законодавчого вирішення питання щодо приватної власності на землю, проведення ліберальної податкової політики при будівництві об’єктів нерухомості та їх реалізації на вторинному ринку, створення нових фінансових інструментів.

 

 

6.7. Основні завдання державного регулювання інвестиційних процесів у економіці України

 

В економічному просторі України панує несприятливий інвестиційний клімат, який є неприйнятним як для внутрішніх, так і зовнішніх інвесторів. Тому, поки держава не змінить політику запозичення і податкову політику, то запозичені урядом на зовнішньому і внутрішньому фінансовому ринку засоби не стимулюватимуть розвиток реального сектора, тому що направляється позичковий капітал в основному на споживання.

Привабливість українського ринку цінних паперів іноземними портфельними інвесторами оцінюється за наступними критеріями: гарантії інвесторам та правове забезпечення ринку цінних паперів; існуюча система оподаткування доходів від інвестиційної діяльності, порядок виведення інвестицій; механізми регулювання процесів на фондовому ринку та регулюючі органи; наявність відповідної інфраструктури та інститутів, що забезпечують обіг цінних паперів.

Гарантії іноземним портфельним інвесторам закріплені Законом України «Про режим іноземного інвестування», але Законом «Про оподаткування прибутку підприємств» окремі його положення не беруться до уваги. При визначенні оподаткування доходів, отриманих від портфельних інвестицій, застосовується базова ставка податку незалежно від того, підписана Україною угода про уникнення подвійного оподаткування, чи ні (під виглядом того, що цей податок є внутрішнім податком на прибуток підприємства). Це негативно впливає на стан вже здійснених іноземними компаніями портфельних інвестицій (у тому, що кошти вилучалися та не реінвестувалися далі), відповідним чином впливає на рішення потенційних інвесторів.

Крім вищеописаних проблем з оподаткуванням операцій портфельних інвесторів, існує також така проблема, як зміна порядку оподаткування у процесі діяльності. Так, наприклад, введенням з 01.07.97 в дію Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» були скасовані пільги підприємствам з іноземними інвестиціями, встановлені у 1994 році терміном на 5 років, з метою створення для бюджету додаткового джерела надходження коштів.

Можливими шляхами вирішення проблем оподаткування інвестиційної діяльності є повернення до механізму надання пільг іноземним інвесторам, які здійснюють свою діяльність на території України, на фіксований термін; звільнення від податку на додану вартість усіх операцій із цінними паперами та похідними; відміна оподаткування операцій з державними цінними паперами для стимулювання внутрішнього інвестора; відміна оподаткування облігацій підприємств.

Характерним прикладом недоліків системи оподаткування (яка за своєю суттю повинна бути провідною ланкою в процесі створення привабливого клімату) є діючий порядок оподаткування корпоративних боргових зобов’язань. Його побудовано таким чином, що із сум, залучених від первинного розміщення облігацій або ощадних сертифікатів, емітент зобов’язаний відразу сплатити 30 відсотків податку. Можна припустити, що такий підхід до оподаткування щодо корпоративних облігацій виключить їх з обігу як конкурентів держоблігацій на ринку запозичень. З іншого боку, підприємства не мають можливості залучати кошти на фондовому ринку за значно нижчою ставкою, ніж банківський кредит. Якщо кредити необхідно повертати, то облігації можна погашати майном (облігації, конвертовані в акції підприємств) або продукцією, що може бути більш прийнятним для підприємства-позичальника.

Дані проблеми прямо або опосередковано впливають на розвиток фінансового ринку, запровадження нових фінансових інструментів, на обсяги операцій та ліквідність ринку цінних паперів у цілому.

На сучасному етапі нормативна база, що регулює в Україні діяльність суб’єктів фінансового ринку, є розпорошеною за багатьма документами різних відомств. Наприклад, діяльність акціонерних товариств регулюється Законом України «Про цінні папери та фондову біржу» (в частині визначення загальних понять, характеристик акцій, оформлення прийнятих рішень про випуск акцій, реєстрації інформації про випуск акцій, публікації регулярної та особливої інформації про емітента); Законом України «Про господарські товариства» (у частині визначення видів акціонерних товариств, механізму проведення відкритої передплати акцій, опису органів акціонерного товариства з визначенням порядку роботи та компетенції кожного з них); Рішеннями ДКЦПФР ( у яких більш детально описана процедура реєстрації випуску цінних паперів, порядок збільшення або зменшення статутного фонду товариства).

Сьогодні фінансовому ринку необхідна нова редакція Закону «Про цінні папери та фондову біржу»; Закону «Про інститути спільного інвестування»; законів про інвестиційні фонди, інвестиційні компанії й акціонерні товариства, Закону «Про векселі в Україні»; Закону «Про оподаткування операцій із цінними паперами». Присутність останнього Закону у цьому переліку викликана необхідністю чіткого розмежування оподаткування інвестиційних операцій від товарно-бартерних та інших, де діють окремі податки.

Актуальною з точки зору регулювання ринку цінних паперів повинна стати законодавча складова: нова редакція Закону «Про цінні папери і фондову біржу», недоліком якого є неповний перелік цінних паперів, що можна усунути. Необхідне більш чітке визначення понять «випуск цінних паперів», «розміщення цінних паперів», «емісія цінних паперів» у зв’язку з тим, що в міжнародній практиці під кожним із цих понять мають на увазі різні правові наслідки, права і обов’язки, які можуть виникати у правовідносинах між емітентом та інвестором (акціонером). Це викликає необхідність упровадження нового порядку реєстрації цінних паперів, важливим елементом якого є процедура розкриття інформації про цінні папери, що пропонуються до відкритого продажу. Норми Закону, що забороняють відносити виплату емісійного доходу до валових витрат, кошти, отримані від розміщення облігацій, ощадних сертифікатів та інших цінних паперів, що вимагають відносити до валового доходу без пільг з оподаткування, дестимулюють інвестиції і вимагають зміни.

У Законі України «Про державне регулювання ринку цінних паперів» слід конкретизувати поняття і види професійної діяльності на ринку цінних паперів, а саме: «торгівля цінними паперами» замість поняття «діяльність з випуску та обігу цінних паперів», тому що останнє не охоплює всіх видів діяльності, які повинен виконувати торговець на ринку цінних паперів. Розмежування діяльності у розміщенні цінних паперів (андерайтинг) і виконання торговцем функцій зберігача і номінального реєстратора власників іменних цінних паперів дасть можливість торговцям ефективніше обслуговувати випуск і розміщення цінних паперів на ринку.

Суттєве значення для прийняття інвестиційного рішення має наявність налагодженої інституційної інфраструктури ринку цінних паперів. На сучасному етапі в нашій країні існують паралельно дві облікові системи – реєстраторська та депозитарна. Даний факт уже сам собою створює для інвестора проблему вибору. Історично система реєстраторів з’явилась раніше . Найбільшим недоліком цієї системи є відсутність можливості здійснення клірингу за розрахунками. Найбільш суттєві моменти, що ускладнюють процедуру перереєстрації, наступні: досить об’ємні вимоги до документів для відкриття рахунку у реєстратора; обов’язкове закриття особистого рахунку власника при списанні ЦП із рахунку і заборона на використання даного рахунку при повторному придбанні ЦП призводить до надмірного накопичення закритих рахунків активних операторів фондового ринку; Положення «Про порядок ведення реєстрів власників цінних паперів» від 26.05.98 № 60 суттєво збільшило вимоги до пакета документів, що передаються реєстратору для внесення змін у реєстр; вимога нотаріального засвідчення підпису про передатне розпорядження фізичної особи – власника цінних паперів у випадку передачі документів реєстратору іншою особою призводить до подорожчання пакета цінних паперів; у Положенні «Про порядок ведення реєстрів власників цінних паперів» від 26.05.98 № 60 не передбачена можливість передачі реєстратору доручень і документів за угодами в електронній торгово-інформаційній мережі (ПФТС). Процедура реєстрації прав власності на акції подовжується.

Негативним чинником є також офіційно не заборонена спекуляція на різниці курсів цінних паперів однієї емісії в різних регіонах. У розвинених країнах таке дестабілізуюче явище неприпустиме. Держава однаково повинна прагнути і до єдиного грошового обігу, і до незмінного на всій території курсу національної грошової одиниці та ринкового курсу цінних паперів.

Коли економіка держави знаходиться в депресивному стані, фіскальна політика держави повинна направлятися на зниження податкового тягаря. Зменшення податків призводить до росту чистого доходу. Це, в свою чергу, викликає ріст споживчих витрат, збережень і приватних інвестицій. У кінцевому підсумку відбувається ріст національного продукту.

Непродумана фіскальна політика призвела до посилення приховування національним виробником своїх доходів і перекачування грошей на зовнішні фінансові ринки. У системі фінансового ринку держава штучно вибудовує гігантську фінансову піраміду – ринок облігацій. Для забезпечення довгострокового економічного зростання та підсилення ролі держави у процесі збалансованої розбудови фінансового ринку необхідно проводити фінансову політику, яка повинна базуватись на прийнятній для нашої країни концепції політики економічного зростання; створити фінансовий ринок, що відповідає таким якостям, як відкритість, справедливість і необоротність; забезпечувати узгодженість між усіма ланками фінансової та податкової системи, які реформуються; розповсюдити дію векселів. Першим взяти на себе відповідальність повинен уряд, випустивши векселі за борги перед бюджетними організаціями, за борги по дебетовому сальдо, податку на додану вартість у вигляді казначейських білетів; змінити ставки та структуру нарахування податків; ввести таку систему пільг, яка була б направлена на створення умов для активізації інвестиційних процесів; знаходити компроміс між кількістю податкових пільг і необхідністю збереження «незруйнованого» податкового поля; розширити коло прямих учасників ринку державних боргових зобов’язань, тобто залучати кошти небанківських фінансових установ; проводити політику найменшого використання державних витрат, якомога більшого їх скорочення; по можливості зменшити масштаби неофіційного господарювання; згідно з тезою про те, що податки доцільно визначити як податковий інвестиційний ресурс, який має від’ємну вартість, запровадити податкову біржу, де держава могла б торгувати податками на зразок торгів державними цінними паперами.

Розширення видатків бюджету як метод антикризової фіскальної політики у вітчизняних умовах непридатний, оскільки видатки і так надмірні. Набагато доцільніше розширювати сукупний попит шляхом зниження податків та одночасного скорочення державних витрат, аби уникнути надмірного дефіциту бюджету.

В умовах вітчизняної економіки з її значними структурними деформаціями проведення такої політики вимагає (щоб уникнути нового спалаху інфляції) також проведення структурних реформ і стимулювання виробництва через активне його включення у механізм фінансового ринку. Тобто розширення не лише сукупного попиту, а й сукупної пропозиції. Це потребує вдосконалення податкової системи з дотриманням таких принципових умов: незважаючи на переваги використання непрямих податків у перехідний період, у перспективі основу податкової системи повинні становити прямі податки, за яких об’єктом оподаткування є дохід юридичної і фізичної особи, земля, майно і капітал; непрямі податки потрібно використовувати лише у формі акцизів (з метою обмеження споживання окремих видів товарів, невиправдано високих доходів виробника-монополіста, а також для оподаткування предметів розкоші) та невеликого (за ставкою 10 – 12 %) податку на додану вартість; обґрунтовано диференціювати ставки податків, враховуючи об’єктивні особливості й умови надходження доходів; ліквідувати надмірну кількість податкових пільг, які сприяють перерозподілу доходів, деформують вартісні показники в економіці та знижують конкурентоспроможність товаровиробників (пільги можна надавати на певний строк з умовою, що кошти використовуватимуться на визначені державою цілі); система податків повинна бути прогнозованою і сталою; обрахування податків – простим і зрозумілим; сума податків відносно доходів – поміркованою, що забезпечить певні стимули для розвитку підприємства та повноцінне включення його в механізм національного фінансового ринку; суворо додержуватися системи розмежування податків за бюджетами різних рівнів, що має у перспективі стимулювати розвиток регіональних фінансових ринків.

Як показує світовий досвід, зниження ставок податків сприяє пожвавленню підприємницької активності на фінансовому ринку і в підсумку не зменшує, а, навпаки, збільшує податкові надходження до бюджету. Кроком у напрямі стимулювання розвитку фінансового ринку повинно стати звільнення від оподаткування (часткове або повне) доходів від інвестицій, зокрема цінних паперів виробничих підприємств. Крім того, режим пільгового оподаткування і сприяння притоку іноземних інвестицій доцільно встановити і для самих підприємств, що стали точками зростання. Важливо дотримуватися стабільності та незмінності встановлених пільг протягом певного терміну (наприклад, трьох-п’яти років). Так, у результаті зазначених заходів на ринку цінних паперів з’являться гарантовані державою фінансові інструменти досить високої якості. Вдала реалізація окремих проектів дозволить інвесторам розраховувати не стільки на отримання суперкороткострокових спекулятивних доходів, скільки на доходи від тривалого і послідовного зростання ринкової ціни випущених цінних паперів та виплачених дивідендів і процентів. Є й інші шляхи підтримки виробничих підприємств.

В Україні планується розпочати реалізацію деяких стабілізуючих заходів: погашення заборгованості платежів у бюджет, використовуючи ОВДЗ і КОВДЗ; оплата облігаціями ОВДЗ і КОВДЗ вартості пакетів акцій, підприємств, що приватизуються; дострокове погашення ОВДЗ із дисконтом, який визначає Міністерство фінансів; планується скорочення пільг зі сплати ПДВ; відміна усіх пільг зі сплати податку під час митного оформлення товарів; відміна податкового обкладання курсової різниці; заборона вивозу національного капіталу в офшорні зони. Ці заходи суперечать один одному. Навряд чи ОВДЗ і КОВДЗ задовольнять казну як платіжні засоби, це тільки збільшить проблему бюджету. Однак ці заходи можуть сприяти накопиченню фінансів підприємствами, оскільки ціна облігацій на внутрішньому ринку в 3 – 4 рази нижче номіналу, а платежі в бюджет будуть зараховуватися за номіналом. Відміна податкового обкладання курсової різниці дозволяє тримати на рахунках валюту і збагачуватися експортерам.

Світова практика свідчить, що випуск цінних паперів, забезпечених доходами за інвестиційними проектами, – досить поширений механізм залучення необхідних грошових коштів. Тому після визначення пріоритетів фінансової підтримки можлива організація випуску цільових середньострокових державних позик, кошти від розміщення яких спрямовуватимуться на розвиток перспективних виробництв. При цьому слід унеможливити використання даних коштів на інші цілі, насамперед, на споживання. Суттєвим доповненням також можуть бути податкові пільги для даних підприємств. Таким чином, оподаткування з караючого і стримуючого фактору перетвориться у стимулюючий. Причому самі собою інвестиції у виробництво, які тісно пов’язані з розвитком обігу фінансових інструментів, вимагатимуть відповідної розбудови інфраструктури фінансового ринку в усіх регіонах країни.

Реалізація вказаних економічних заходів можлива лише при умові стримування тих доходів, які одержують безпосередньо у фінансовому секторі. У даному випадку йдеться про стримування різних коливань на валютному ринку й окремих секторах фондового ринку, передусім на ринку державних цінних паперів. Тобто, необхідно дестимулювати інвестиції у виключно фінансовий сектор і підтримати інвестиційні спрямування у виробничий сектор.

Зазначені заходи дадуть змогу, з одного боку, певною мірою забезпечити приплив необхідних коштів у сферу виробництва, а з іншого – сприятимуть формуванню ринку якісних фінансових інструментів – акцій та облігацій, випущених підприємствами, з відповідною їм сучасною інфраструктурою випуску та обігу в усіх регіонах країни.

 

Розділ ІІ. Ринок цінних паперів

Тема 7. Цінні папери як фінансовий інструмент   1. Сутність цінних паперів та їх основні властивості.

Особливості українського фондового ринку.

В Україні переважно розвинутий позабіржовий сегмент – ринок фінансових посередників, переважно дилерський. Біржовий сегмент – ринок біржових фірм і банків, переважно брокерський. На… В Україні сьогодні не існує єдиної системи котирування цінних паперів – торги здійснюються окремо на Українській…

Придбання акцій

Підприємства, організації та установи можуть купувати акції за рахунок коштів, що надходять у їхнє розпорядження після сплати податків і відсотків… Акції можуть бути видані одержувачу (покупцю) тільки після повної сплати… Акціонерне товариство може викуповувати в акціонера акції, що належать йому, для їхнього наступного перепродажу,…

Ка = (Д/іб) х 100.

Тут Д - дивіденд, %;

і_б - банківський позичковий відсоток , %.

Процес встановлення ціни акції залежно від реального доходу, що вона приносить, має назву капіталізації доходу і відбувається за допомогою фондового ринку;

- балансова вартість акції визначається за формулою

 

С^б = ЧА/N,

де С^б - балансова вартість акції;

ЧА - вартість чистих активів товариства, тобто всі активи мінус борги (кредиторська заборгованість, позичкові кошти, доходи майбутніх періодів);

N - кількість сплачених акцій.

 

За балансовою вартістю реалізуються акції в акціонерних товариствах закритого типу;

- розрахункова курсова вартість акцій використовуються для визначення ціни при продажу акцій у межах товариства або при аналізі діяльності компанії:

 

С ^роз.к = (П/(N х і_б)) х 100,

де С ^роз.к – розрахункова курсова вартість акції;

П - чистий прибуток за рік;

N - кількість сплачених акцій;

і_б - середня ставка НБУ по централізованих кредитах;

 

- інвестиційна вартість акцій визначається у процесі оцінки акцій. Ця вартість є критерієм оцінки доцільності придбання акції або подальшого володіння нею.

 

3. Під оцінкою цінних паперів розумієтьсяпроцес визначення інвестиційної (внутрішньої, дійсної, дисконтованої) їх вартості. Ключовим фактором при оцінюванні будь-якого фінансового інструменту є позитивне співвідношення між ризиком та очікуваним доходом. Це означає, що при здійсненні оцінки цінних паперів враховуються дві величини: норма доходу, яку власник сподівається отримати наприкінці кожного періоду володіння цінним папером, і мінімальна норма доходу (прийнята ставка дисконту), прийнята для інвестора.

Отже очікувана вартість акції для інвестора дорівнює сумі очікуваних у майбутньому дисконтованих доходів.

Розрахована в процесі оцінки інвестиційна вартість цінного паперу порівнюється з його поточною ринковою вартістю і на підставі цього порівняння інвестор дістає висновок про доцільність придбання цінного паперу. Якщо інвестиційна вартість цінного паперу буде більша за його поточну ринкову вартість, то означає, що ринок недооцінив його, але згодою зробить це, тобто такий цінний папір має сенс купувати, оскільки він принесе власнику доход внаслідок збільшення ринкової вартості. І, навпаки, якщо інвестиційна вартість буде менша за поточну ринкову, що це означає, що ринок переоцінив його, але згодом правильно оцінить, тобто такий цінний папір купувати недоцільно.

Оцінка привілейованих акцій

Привілейована акція – де акція, що забезпечує отримання фіксованого дивіденду. Не зважаючи на те, що в дійсності за всіма привілейованими акціями передбачається право викупу і багато з них зрештою погашаються, все таки вони не мають терміну погашення. Отже коли мова йдеться про їх оцінку, то їх можна охарактеризувати як безтермінові цінні папери.

Математична формула для визначення інвестиційної вартості привілейованих акцій має вигляд

 

N

= Σ Др ,

i=1 (1+Ra)^{^n}

 

де - розрахункова інвестиційна вартість привілейованої акції;

- очікувані щорічні виплати дивідендів;

- очікувана мінімальна ставка дисконту ( необхідний рівень прибутковості);

n- останній рік запланованого періоду.

 

=Д_рхFM 2(ra;n),

 

де FM 2(ra;n) - факторний множник (коефіцієнт дисконтування) за додатком 2 фінансових таблиць.

Якщо очікувана мінімальна ставка дисконту є стійкою величиною, рівняння для визначення дійсної вартості акції матиме вигляд

Др /ra.

Оцінка простих акцій Метою придбання простих акцій є одержання прибутку у формі грошової виплати… Оцінка простих акцій набагато складніша, ніж оцінка облігацій чи привілейованих акцій, тому що інвестор не може бути…

Ра. пр. = Д1 * FM 2(ra; n=1) + Д2 * FM 2(ra; n=2) +... .. + Дn * FM 2(ra; n).

 

Оцінка простих акцій з дивідендами, які постійно зростають (модель М.Дж. Гордона):

 

Р^{а. пр.} = (До(1 + q))/(r_a - q),

Р^{а. пр.} = Д₁/(r_a - q),

 

де До - останній виплачений дивіденд на акцію;

Д₁ - очікувана виплата дивідендів на акцію через рік;

q - очікувана середньорічна норма росту дивідендів по акції;

r_a- очікувана норма доходу.

 

Якість акцій визначається за такими показниками:

Ліквідністю

Л = (На*N)/З, де На – номінальна вартість акцій; N – кількість акцій;

Під дивідендною політикою розуміється сукупність використовуваних товариством принципів і методів виплати дивідендів відповідно до його економічних цілей у певний період.

Кращою вважається така дивідендна політика, що максимізує ринкову вартість акцій компанії і приваблює інвесторів. Важливо здійснювати стабільні дивідендні виплати акціонерам, з одного боку, і підтримувати стабільний фінансовий стан компанії – з другого.

Тобто завжди існує певне протиріччя між сумою прибутку, що направляється на виплату дивідендів, і прибутком, що направляється на інвестиції.

У рамках вирішення цього протиріччя виділяються три концепції:

Концепція М.Міллера – Ф.Модільяні.

2) Концепція “Синиця в руці” – М.Гордон, Е.Брігхем, Дж.Лінтнер. Ця концепція виходить з того, що оскільки майбутні доходи будуть колись, а… Прагнення до великих дивідендів притаманне, в основному, тільки дрібним інвесторам, а стратегічний інвестор у певних…

Основні форми виплати дивідендів

     

Придбання облігацій

Підприємства купують облігації усіх видів за рахунок коштів, що знаходяться у їхньому розпорядженні після сплати податків і відсотків за банківський… Доход по облігаціях усіх видів виплачується відповідно до умов їхнього… Доход по облігаціях цільових позик (безвідсоткових облігаціях) не виплачується. Власнику такої облігації надається…

Ооб = Σ(Доб /(1 + rоб)n + (Ноб / (1 + rоб)N.

 

Тут О^об – облігаційна вартість облігації;

Доб- доход на облігацію, що виплачується раз на рік у вигляді купону або відсотку;

Н^об – номінальна вартість облігації;

rоб - ринкова прибутковість (норма доходу) цінних паперів найбільш ліквідних і надійних (державних облігацій);

N - кількість років до терміну погашення облігації;

n- порядковий номер року.

 

З метою спрощення розрахунків приведеної вартості номіналу облігації і потоку купонних виплат використовуються існуючі таблиці фінансових коефіцієнтів.

У цьому разі формула матиме вигляд:

 

О^об = FM4 (rоб;N) х Доб+ FM2(rоб;N) х Н^об ,

 

де FM 4 (rоб;N) - факторний множник 4, або коефіцієнт дисконтування потоку рентних платежів, що встановлюється при відомих значеннях rоб_, N за додатком 4 фінансових таблиць;

FM 2 (rоб;N) - факторний множник 2, коефіцієнт дисконтування, який визначається за додатком 2 фінансових таблиць.

Інвестор, який володіє конвертованою облігацією, тобто має привілегію, що полягає у можливості обміну облігації на прості акції, вирішує для себе питання про доцільність або недоцільність реалізації останньої.

Обмін облігації на акції має сенс у випадках, коли конверсійна вартість облігації вища за її облігаційну вартість.

Нижній рівень ринкової ціни конвертованої облігації визначається більшою з двох вартісних оцінок (облігаційної і конверсійної) вартості облігації.

4.Інвестори, які придбають облігації, можуть одержати такі види доходу: номінальний, поточний, доход до дати погашення, реалізований доход за визначений час.

Номінальний доход - це відсотковий доход за облігацією. Цей доход є очікуваною нормою доходу, що розраховується, виходячи з номінальної вартості облігації:

 

Д^об._ном. = Н^об. * q,

де Д_ном. – номінальний доход за облігацією;

Н^об. – номінальна вартість облігації;

q – розмір купонної ставки.

Поточний доход - це відношення відсоткового доходу по облігації до поточної ринкової ціни облігації. Поточний доход визначає доход готівкою, який можна одержати при поточній ринковій ціні.

 

Д^об_пот. = (q_об х Н^об)/Р^об_рин.,

 

де Д^об_пот. - поточний доход;

q_об - фіксований розмір купонної ставки по облігації;

Н^об - номінал облігації;

Р^об_рин. - поточна ринкова вартість облігації.

 

Доход до дати погашення є зовнішньою нормою доходу, що визначається відношенням ціни, по якій придбана облігація, до майбутнього потоку виплат відсотків і номіналу. Визначається двома способами: приблизним нарахуванням щорічного доходу і нарахуванням приведеної (дисконтованої) вартості.

Приблизне нарахування щорічного доходу здійснюється за формулою:

 

Д^об_пр. = (q_об + ((Н^об - Ц^об)/n))/((Н^об + Ц^об)/2),

 

де Н^об - номінальна вартість облігації;

n - число років до дати погашення;

qоб - щорічний відсоток по облігації;

Ц^об - поточна ціна облігації.

 

Реалізований доход за визначений період по облігаціях визначається за формулою

 

Д^об_р. = (q_об х Н_об х t)/Т,

де Д_об- відсотковий доход (реалізований доход);

q_об - відсоткова ставка купона,%;

Н^об - номінальна вартість облігації;

t- календарний період, за який обчислюється доход;

Т –загальний період, на який випущена облігація.

 

Тема 10. Вексельний обіг

 

1. Сутність векселя. Вексельний обіг в Україні.

2. Класифікація векселів.

3. Акцепт, аваль і протест векселя.

4. Операції комерційних банків з векселями.

 

1. Вексель – це письмове безумовне зобов’язання, боргова розписка стандартної форми, що дає право її власнику вимагати сплати визначеної суми від особи, яка видала вексель, у відповідний строк і у відповідному місці.

Вексель є одним з найстаріших цінних паперів, що обслуговували торгові операції з 12.

На відміну від боргових розписок векселі мають можливість вільно обертатися – за допомогою передатного запису вони можуть переходити від однієї особи до іншої. Це забезпечує векселям можливість:

а) виступати як спосіб кредитування;

б) прискорювати розрахунки між суб'єктами господарювання;

в) виступати інструментом оформлення взаємної заборгованості контрагентів;

г) заміняти ланцюжок бартерних операцій.

Основними функціями, що виконують векселі в економіці, є:

1) кредитна функція. Постачальник у рахунок майбутнього платежу за свою продукцію (послуги) бере з покупця вексель, тобто боргове зобов'язання оплатити поставлений товар у визначений термін;

2) платіжна функція. Вексель може виступати як засіб платежу. Як платіжний засіб вексель дозволяє одержати гроші не чекаючи строку платежу, вказаного у векселі.

Отже векселі функціонують в обігу як розрахунковий засіб, боргове зобов’язання і як різновид цінних паперів, що має значні переваги над паперовими грішми. Ці особливості накладають специфічний відбиток на сферу обігу векселів у порівнянні з іншими цінними паперами. Зокрема, векселі не знецінюються, в обігу перебувають визначений час,скорочують потреби в готівці, зменшують витрати грошового обороту і прискорюють його.

Розвиток кредитних інститутів обумовлений можливістю негайного обертання боргових зобов’язань на гроші, що передбачає, у свою чергу, переказування даних зобов’язань третім особам у простій та надійній формі. Вексель, що відповідає саме цим вимогам, є зручним інструментом для руху кредитів.

За час існування векселів склалася спеціальна термінологія вексельного обігу.

Тратта– переказний вексель.

Трасант – особа, яка видає тратту, тобто переказує свій платіж на іншу особу.

Трасат– платник за переказним векселем.

Ремітент– власник переказного векселя. Ним може бути підприємство або банк, що утримує на свою користь відповідний відсоток від суми платежу – комісійну винагороду.

Індосамент– передатний запис на векселі, відповідно до якого вексель передається іншій особі.

Індосант – новий власник векселя.

Алонж –додатковийлист до векселя.

Акцепт– згода на оплату векселя.

Акцептант – особа, що дає згоду на оплату векселя.

Аваль – порука за векселем.

Аваліст – поручник за векселем.

Правові відносини сторін по векселях регулюють норми міжнародного і національного вексельного права. Є держави, вексельне законодавство яких засновано на Женевській системі вексельного права, до числа яких відноситься Україна, і держави з англо – американським вексельним правом. Правовою основою вексельного обігу в Україні є законодавчі, нормативні акти, розроблені згідно з положенням Єдиного вексельного закону, ухваленого Женевською вексельною конвенцією 1930 року.

Норми вексельного законодавства встановлюють необхідні вимоги до форми боргового зобов'язання, при дотриманні яких воно стає дійсним як вексель.

Вексельний обіг в Україні введено постановою Верховної Ради від 17 червня 1992 року “Про застосування векселів у господарчому обороті України”. У цій Постанові конкретно зроблене посилання на положення Женевської вексельної конвенції, на основі якої в Україні вводиться вексельний обіг. На його базі були видані постанови Кабінету Міністрів і Національного банку, що визначили деякі особливості у використанні векселів. Зокрема, це по – перше, вказівка на виключне право використання векселів юридичними особами – суб'єктами підприємницької діяльності, по – друге, видача останніми векселів тільки для сплати за продукцію, роботи, послуги ( за винятком векселів Міністерства фінансів, Національного і комерційних банків України). Крім того, НБУ розробив Порядок проведення комерційними банками операцій з векселями.

Наступним кроком щодо впровадження векселя як інструмента фінансово-господарської діяльності підприємства був Указ Президента України “Про випуск та обіг векселів для покриття взаємної заборгованості суб’єктів підприємницької діяльності” від 14.09.94 р. Цим Указом було впроваджено в господарську діяльність підприємства простий товарний вексель. Його можна було застосовувати як засіб оформлення взаємної заборгованості суб’єктів підприємницької діяльності.

З метою розширення сфери обігу векселів 26 липня 1995 р. був виданий Указ Президента України “Про розширення сфери обігу векселів”, який передбачав скасування обмежень стосовно розміру суми зобов’язань на один вексель. Розмір зобов’язань встановлювався за згодою суб’єктів підприємницької діяльності.

 

2.Векселі, що використовуються в господарському обороті як в Украіні, так і в міжнародних розрахунках, досить різноманітні. Вони різняться за емітентом, угодами, які вони обслуговують, суб’єктом, який здійснює оплату, наявністю застави, порядком оплати, можливістю передачі іншій особі, місцем платежу, формами пред’явлення та іншими ознаками. Класифікацію векселів можна подати наступною схемою (схема 6.1).

Векселі казначейські – один з видів державних цінних паперів, що випускаються для покриття видатків державного бюджету. Вони можуть бути використані:

- для здійснення розрахунків;

- для зарахування в рахунок сплати податків до державного бюджету;

- як застава для забезпечення інших платежів та кредитів.

Такі векселі випускаються у формі простих векселів на пред’явника зі строком платежу не більше одного року. Відсотки на вексельну суму не нараховуються.

Приватні векселі – емітуються корпораціями, фінансовими групами, комерційними банками. Терміновість таких векселів – від декількох тижнів до декількох місяців. Спеціального забезпечення ці папери не мають. Як гарантія іхньої надійності виступає рейтинг векселедавця, стабільність його фінансового стану та авторитет на ринку цінних паперів.

Фінансовий вексель – має в своїй основі депозитну природу. Якщо класичний вексель видається за реальної товарної угоди, то фінансовий в основному викориcтовується для мобілізації грошових ресурсів.

Різновидами фінансових векселів є:

- банківські векселі – виписуються банком або групою банків. Перевагою їх є те, що банківський вексель являє собою засіб платежу, є способом вигідно розмістити капітал, має багаторазовий обіг;

- ціннісні (бронзові) векселі – векселі, що не мають майнового забезпечення. Вони переважно видаються з метою штучного збільшення боргів особи у випадку нездатності її нести відповідальність по зобов’язаннях;

- дружні векселі – векселі, які акцептує хтось по дружніх мотивах і сподівається, що він не буде нести відповідальність по зобов’язаннях.

Товарний (комерційний) вексель – використовується для кредитування торговельних операцій. Він визначає умови погашення векселедавцем–боржником своїх обов’язків перед постачальником-кредитором за поставлену продукцію, надані послуги, виконані роботи.

Простий (соло-вексель) – виписується і підписується покупцем (векселедавцем) і є його борговим зобов’язанням оплатити кредитору вказану суму у встановлений час. Тобто оформляючи простий вексель, векседавець є платником. Підписавши простий вексель, він стає на певний строк боржником особи, вказаної у векселі. Векселедавець бере на себе зобов’язання особисто сплатити за векселем певну суму грошей у точно зафіксований час у майбутньому або в час, визначений власником векселя. Прості векселі