Комерційні банки: їх види та операції

 

Фiнансово-кредитна установа – юридична особа, яка проводить одну або кiлька операцiй, що можуть виконуватися банками, за винятком залучення вкладiв вiд населення.

У широкому розумінні, комерційний банк – це будь-який банк, що функціонує на другому рівні банківської системи. Таке трактування комерційного банку характерне для української практики, в якій усі банки, крім центрального, називаються комерційними.

У вузькому розумінні комерційний банк – це банк, який виконує повний набір базових банківських операцій та єдиною метою має одержання максимального прибутку. Так, він характеризується у банківській практиці Німеччини, США та інших країн, у яких, поряд з групою комерційних банків, діє велика група інших банків другого рівня, що не є комерційними.

Сучасна класифікація комерційних банків може бути представлена у такому вигляді (див. табл. 4.2).

Світова практика виробила два принципи побудови комерційних банків:

– принцип сегментування, коли банківська діяльність обмежена певним видом операцій чи сектором грошового ринку;

– принцип універсальності, коли будь-які обмеження на діяльність банків на грошовому ринку знімаються.

Незалежно від принципу, на який орієнтується банківське законодавство, комерційні банки в кожній країні істотно відрізняються набором операцій та послуг, що надаються. Одні з них виконують широке коло операцій, охоплюють багато секторів грошового ринку та галузей економіки. Такі банки прийнято називати універсальними. Інші банки виконують тільки окремі операції на ринку чи функціонують у вузькому секторі ринку, обслуговуючи окремі галузі економіки.

 

Таблиця 4.2

Класифікація комерційних банків

Класифікаційні ознаки

Види комерційних банків

Порядок створення : Перепрофільовані, новостворені

Характер спеціалізації : універсальні, спеціалізовані

Територія діяльності : Регіональні, республіканські, міжнародні

Розмір : Великі, середні, малі

Форма власності : Загальнодержавні, муніципальні, колективні (відкриті та закриті акціонерні товариства, холдинги, товариства з обмеженою відповідальністю, кооперативні), приватні, зі стопроцентною іноземною власністю, змішані

Функції і характер виконуваних операцій : Інвестиційні зберігання, депозитні, інноваційні, поштово-пенсійні, промислові, агропромислові, біржові, експортно-імпортні, лізингові, торговельні

Характер відносин : Банки-гаранти, банки-кореспонденти, уповноважені

Ступінь впливу : Монополісти, аутсайдери

Структура : багатопрофільні, безфіліальні

Ступінь контролю : Контролюючі, контрольовані

Конкурентоспроможність : Конкурентоспроможні, неконкурентоспроможні

Фінансовий стан: Стійкі (стабільні), проблемні, кризові, банкрути

 

Такі банки називаються спеціалізованими. Спеціалізація може бути функціональною, коли банки зосереджуються переважно на виконанні окремих операцій, наприклад, іпотечних, інвестиційних тощо, та галузевою чи секторною, наприклад, ощадні, сільськогосподарські, інноваційні банки.

Залежно від прийнятого принципу побудови комерційних банків у країні будуть переважати спеціалізовані чи універсальні банки.

В Україні за набором операцій, що виконуються, переважну кількість комерційних банків можна віднести до категорії універсальних.

Виходячи з досвіду західних країн, усі універсальні банки можна об’єднати в 3 групи: комерційні банки (у вузькому розумінні); ощадні банки; кооперативні банки. Відрізняються між собою ці групи банків правовою формою, набором клієнтури та цілями діяльності.

Другу групу універсальних банків утворюють ощадні інститути. У різних країнах вони по-різному називаються і класифікуються.

Ощадну справу в Україні здійснюють Ощадний банк України та інші комерційні банки. Отже, Ощадний банк України є спеціалізованим комерційним банком.

Керівництво Ощадним банком України здійснює Правління банку. Держава гарантує збереження вкладів і цінних паперів в Ощадному банку України та видача їх вкладникам за першою вимогою.

Функції Ощадного банку України. Ощадний банк України несе відповідальність за ефективну організацію ощадної справи в державі, забезпечує впровадження прогресивних форм розрахунково-кредитного та касового обслуговування населення, розширення безготівкових розрахунків, розповсюдження та погашення цінних паперів, кредитування населення, валютне обслуговування іноземних громадян та громадян України, надає різноманітні платні послуги у банківській сфері.

Ощадний банк України встановлює відсоткові ставки за вкладами населення у межах максимальних відсоткових ставок, визначених Національним банком України.

На Ощадбанк України припадає 75,0 % всіх банківських вкладів населення, з них 56,0 % вкладів до запитання, 4,0 % строкових вкладів до 1 року і 38,0 % строкових вкладів більше 1 року. Сьогодні Ощадбанк України – це досить спеціалізований депозитний інститут.

Комерційні банки можуть залучати кошти громадян в ощадні вклади. Для забезпечення повернення вкладів банки утворюють міжбанківський фонд страхування вкладів громадян. Порядок утворення цього фонду встановлюється Національним банком України.

Вкладниками можуть бути громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Вкладники вільні у виборі банку для зберігання коштів, вони можуть мати вклади в одному або в кількох банках. Приймаючи гроші на вклади, банки видають вкладникові вкладний документ. Вкладники можуть розпоряджатися вкладами, одержувати за ними дохід у вигляді відсотків та в іншій формі, запропонованій банком, здійснювати безготівкові розрахунки.

Вкладником може бути і неповнолітня особа. Неповнолітній, який вніс вклад на своє ім’я, розпоряджається цим вкладом самостійно. Вкладами, внесеними іншою особою на ім’я неповнолітнього, розпоряджаються:

– до досягнення ним віку 15 років – батьки або інші законні представники неповнолітнього;

– після досягнення віку 15 років – сам неповнолітній, але за згодою своїх батьків або інших законних представників.

Доходи за вкладами не підлягають оподаткуванню. Фізичні та юридичні особи при оформленні документів про перехід вкладів у спадщину звільняються від сплати державного мита.

Вклади, одержані в порядку успадкування, не підлягають оподаткуванню.

Вкладники мають право зробити заповідальне розпорядження банку про видавання вкладу в разі своєї смерті будь-якій особі, організації або державі відповідно до законодавства. Вклад, щодо якого не зроблено заповідального розпорядження, у разі смерті вкладника банки видають спадкоємцям у порядку, встановленому законодавством України.

Кошти, залучені Ощадним банком України, передаються за плату Національному банку, а також використовуються ним для кредитування населення та здійснення інших банківських операцій.

Розвиток Ощадного банку України в бік комерційних банків відстає порівняно з такими банками в інших країнах. Він працює переважно в режимі звичайних ощадних кас, обмежуючись прийманням вкладів населення з їх використанням переважно через міжбанківський ринок. Це звужує його можливості стимулювати приток вкладів й впливати на економічні процеси, перш за все, у сфері малого та середнього бізнесу, яка традиційно обслуговується у всіх країнах ощадними банками.

Третю групу універсальних банків становлять кредитні товариства (кооперативні банки, кредитні товариства, тощо). Кооперативні банки – спеціальні кредитно-фінансові інститути, що утворюються товаровиробниками на часткових засадах для задоволення взаємних потреб у кредитах та інших банківських послугах. За характером діяльності вони подібні до ощадних банків. Це кооперативні ощадні інститути, які організовані групами приватних осіб, об’єднаних спільними економічними інтересами (фермери, ремісники), або профспілками. Це широко розгалужена мережа кредитних інститутів з великою кількістю окремих установ. Проте кооперативні банки в усіх країнах у своїй більшості – це кредитні установи.

Загальні риси кооперативного банку: приватна власність має колективний характер, контроль не може здійснюватись окремими особами, прибуток не ділиться між пайовиками або власниками, а йде на виплату відсотків за вкладами та на збільшення резервів.

Взаємноощадні банки організовані за типом «взаємних» підприємств: у них не має акцій та ними керує піклувальна рада. В останній час намітилась тенденція до перетворення їх в акціонерні підприємства. Взаємоощадні банки приймають заощадження та інвестують їх у закладні під нерухомість (50 відсотків активів) та цінні папери, а також надають комерційні та споживацькі позики.

В Україні система кооперативних банків (у т. ч. кредитних товариств) тільки починає розвиватись. Найбільш відомим представником цієї групи є Експобанк, що функціонує у Києві. Проте цей різновид універсальних банків в Україні розвивається надто повільно, що спричинено такими обставинами:

– гальмуванням розвитку малого і середнього бізнесу, фермерських господарств, виробничої кооперації;

– затримкою з прийняттям законодавства щодо регламентації діяльності кредитної кооперації;

– недостатнім розвитком фондового ринку, підривом довіри широких верств населення до фінансових посередників взагалі.

Характерною ознакою кредитних товариств як окремого виду універсальних банків є те, що вони засновують свою діяльність на пайових внесках і депозитних вкладах своїх членів, яким надаються ці кошти в позички – короткострокові, середньо- та довгострокові. Проте останнім часом ці банки вивели свою діяльність за межі обслуговування тільки своїх членів, стали приймати всі види вкладів від інших осіб і надавати всім широкий спектр послуг. Тому вони істотно наблизилися за характером діяльності до звичайних комерційних банків.

Спеціалізовані банки, на відміну від універсальних, функціонують на вузьких секторах грошового ринку чи займаються вузьким колом банківських операцій, де потрібні особливі технічні прийоми та спеціальні знання. Тому ця діяльність для універсальних банків виявляється невигідною, вони залишають відповідні ніші на грошовому ринку для спеціалізованих банків. Найчастіше спеціалізовані банки виникали в таких секторах ринку:

– споживчого кредиту;

– іпотечного кредиту;

– сільськогосподарського кредиту;

– залучення малих вкладів та обслуговування малого бізнесу;

– у зовнішньоекономічній діяльності;

– у сфері інвестування капіталу;

– у житловому будівництві тощо.

Конкретні спеціалізовані банки в різних країнах істотно відрізняються за назвою, структурою, характером діяльності. Найчастіше зустрічаються такі спеціалізовані банки:

– іпотечні;

– будівельні ощадні банки (каси);

– інвестиційні банки (компанії);

– банки підтримки;

– гарантійні банки;

– розрахункові (клірингові) банки (палати).

Іпотечні банки займаються довгостроковим кредитуванням житлового будівництва під заклад земельних ділянок (іпотеки), іншими довгостроковими позичками під заклад нерухомості. Іпотека надає банку право переважного задоволення його вимог до боржника в межах вартості зареєстрованої застави. У випадку неплатоспроможності боржника задоволення вимог кредитора здійснюється з виручки від реалізованого майна. Ресурси іпотечного банку – власні накопичення й іпотечні облігації – довгострокові цінні папери, що випускаються під забезпечення нерухомим майном і приносять сталий відсоток.

Інвестиційні банки (компанії) займаються мобілізацією довгострокового позичкового капіталу шляхом випуску боргових зобов’язань та розміщенням його в цінні папери корпорацій та держави.

Інвестиційні банки виконують такі функції:

– емісія цінних паперів;

– погодження умов та видів позик (облігації, акції);

– випуск і розміщення цінних паперів, у тому числі за власний рахунок;

– гарантія емісії (зобов’язання купити нереалізовану частину випущених цінних паперів);

– надання звичайних і довготермінових кредитів інвесторам – покупцям цінних паперів;

– консультаційні послуги;

– організація банківських синдикатів, забезпечення вторинного ринку цінними паперами тощо.

За кордоном функції інвестиційних банків виконують як центральні, так і спеціалізовані банки.

При цьому інвестиційні банки виступають не просто посередниками між позичальниками та інвесторами, а в ролі гарантів емісій та організаторів ринку – вони купують та продають великі пакети акцій та облігацій за свій рахунок, надають кредити покупцям цінних паперів. Класичний тип інвестиційного банку притаманний США, де комерційним банкам заборонено займатися інвестиційною діяльністю (крім операцій з державними та муніципальними облігаціями).

У сучасних умовах інвестиційні банки пов’язані з комерційними банками вкладанням залучених вкладів у прибуткові операції з цінними паперами підприємств, надають кредити їм під заставу цінних паперів.

Особливе місце займають міжнародні інвестиційні банки – Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Європейський інвестиційний банк, регіональні банки розвитку та ін.

У багатьох країнах діють інвестиційні компанії відкритого типу, які надають гарантію викупу своїх зобов’язань в одержувача на першу його вимогу.

Світовий банк виділяє шість етапів інвестиційного циклу:

1) пошук об’єкта вкладень;

2) оцінка рентабельності й ризику;

3) розробка схеми фінансування;

4) укладення взаємопов’язаних угод;

5) виконання виробничої, комерційної, фінансової програми до повного погашення кредитів;

6) оцінка фінансових результатів проекту, порівняння із запланованим.

Будівельні ощадні банки займаються довгостроковим кредитуванням житлового будівництва.

Банки підтримки створюються державою чи за участю держави для фінансування цільових програм, які вимагають особливої підтримки, наприклад, у сільському господарстві, реструктуризації промисловості, розвитку інфраструктури, сприяння житловому будівництву, відбудови зруйнованого господарства (війною, стихійними лихами тощо).

Серед спеціалізованих банків західних країн є група банків, які займаються дорученням (банки-гаранти). Такі банки беруть на себе зобов’язання погашати за певних умов борги підприємств, що відкриває останнім доступ до банківських позичок. Банки-гаранти повинні мати висококваліфікованих спеціалістів з оцінки кредитоспроможності підприємств – позичальників. Гарантії таких банків сприяють залученню капіталів у великі інвестиційні проекти на тривалий строк. На жаль, в Україні такі банки поки що не створені.

Торгові банки – специфічна ланка англійської банківської системи. Торгові банки здійснюють велику кількість різнобічних фінансових операцій. Серед них:

– розміщення нових випусків промислових акцій та облігацій (у тому числі з гарантією);

– фінансова консультація та розробка умов злиття та поглинання (у формі покупки контрольного пакету акцій, отриманні контролю в раді директорів, випуску нових акцій в обмін на старі);

– управління майном та портфелем цінних паперів;

– розрахунки за міжнародними операціями. Також клірингові банки є членами розрахункових палат; консорціумальні банки – члени синдикатів, у які об’єднуються банки з метою розділити ризик при проведенні крупних кредитних операцій тощо.

Особливості організації діяльності комерційних банків (вітчизняна практика та зарубіжний досвід). Комерційні банки різних видів і форм власності створюються на акціонерних або пайових засадах. В Україні виступати засновниками можуть юридичні та фізичні особи. Частка будь-якого із засновників, акціонерів (учасників) не повинна перевищувати 35 відсотків статутного фонду комерційного банку.

Акціонерна форма та форма корпорації домінує не тільки у сфері банківської справи і фінансів, але й в інших галузях підприємницької діяльності.

Які ж особливості акціонерної форми, її позитивні якості в порівнянні з іншими формами підприємництва?

1. Корпорація – це юридична особа, і всі претензії пред’являються до неї, а не до окремих акціонерів. У разі банкрутства компанії, акціонер відповідає лише в межах суми куплених акцій. Відповідальність акціонерів у керуванні компанією обмежена вибором директорів та голосуванням з питань політики компанії на річних зборах. А в неакціонерних фірмах позов пред’являється як фірмі, так і кожному партнеру, які відповідають усім своїм майном. Крім того, власник неакціонерного підприємства повинен не тільки формувати політику, але й виконувати оперативне керування всіма справами.

2. Акціонер може передавати акції іншій особі. При цьому існування компанії не залежить від смерті, некомпетентності або банкрутства інших акціонерів. У партнерській фірмі учасник не може передати свою долю без згоди інших партнерів, а індивідуальне підприємство припинить своє існування зі смертю власника.

3. У корпорації повноваження чітко розподілені, що суттєво підвищує ефективність управління.

4. Обмежена відповідальність акціонерів підвищує мобільність капіталу, легкість його залучення із зовнішніх джерел. У той же час роздроблення відповідальності дозволяє залучати кошти осіб із середнім та малим доходом.

Разом з тим, корпоративна та акціонерна форми організації ділового підприємства має ряд недоліків. Серед них: відносна дорожнеча та складність утворення акціонерної компанії; менша гнучкість та пристосованість до умов, що змінюються в порівнянні з індивідуальними та партнерськими фірмами; відсутність можливості акціонерів (більшості) реально впливати на управління компанією. Але незважаючи на ці недоліки, акціонерна форма є найбільш ефективною при організації комерційного банку.

На прикладі зарубіжних країн розглянемо утворення банківських установ.

На ранніх стадіях розвитку банківської справи були розповсюджені приватні банкірські дома та партнерські фірми. Так, у Великобританії примітивні банківські функції виконували золотих справ майстри. На зміну їм прийшли пайові кредитні товариства (XVIII ст.), які на початку XIX ст. почали витіснятися акціонерними банками, які мали право банківської емісії. Акт про компанії 1862 року утвердив принцип обмеженої відповідальності акціонерів та дозволив застосовувати його до банків. Це відкрило дорогу швидкому росту великих акціонерних банків.

Потрібно зазначити, що в банківських системах різних країн до сьогоднішнього дня збереглися приватні (не акціонерні) банки, капітал яких належить обмеженому колу осіб. Так, у Німеччині в 1988 році було 85 приватних банкірських домів, які належать окремим особам або групі акціонерів. Це, як правило, старі фірми, що мають багаторічну історію, користуються солідною репутацією та виконують спеціалізовані функції для вибраних клієнтів.

Аналогічна група приватних банків, організованих у формі товариств з обмеженою відповідальністю, є в Швейцарії. Вони зайняті інвестиційними операціями в наданні позичок вибраній клієнтурі. Ці банки мають право не публікувати свої баланси.

В українській фінансово-банківській системі комерційні банки організовані у формі відкритих і закритих акціонерних товариств та компаній з обмеженою відповідальністю. Реєстрація комерційного банку здійснюється на підставі таких документів:

– заяви про реєстрацію;

– установчих документів: установчого договору, статуту банку, протоколу про прийняття статуту та призначення керівних органів банку;

– економічного обґрунтування;

– висновку аудиторської організації про фінансовий стан засновників банку;

– відомостей про професійну придатність керівників (голови та головного бухгалтера) банку, рекомендованих засновниками.

Взагалі, організація банку є досить складною процедурою. Наприклад, у США утворення нового банку строго регламентовано. Щоб розпочати діяльність, банк повинен отримати чартер або зробити запит контролеру грошового обігу про видачу федерального чартеру При отриманні федерального чартеру банк може бути організований групою осіб не менше п’яти чоловік. Капітал банку повинен відповідати мінімальним нормам, які установлені законодавством і залежить від кількості населення місцевості, де організовується банк (мінімальний розмір капіталу для національних банків у дрібних та середніх містах – від 100 до 200 тис. доларів). Далі, в поданій на ім’я контролера грошового обігу заяві зазначаються прізвища та адреси засновників, кількість акцій, на які підписалися засновники, схвальні резолюції трьох офіційних осіб, додається проект уставу банку, сертифікат про структуру капіталу та ряд інших документів.

У Німеччині дозвіл на відкриття банку надає Федеральне відомство з контролю над банками, яке встановлює обов’язкові вимоги для банківських установ, та в своїй діяльності незалежне від центрального банку. Для отримання ліцензії засновники повинні мати:

– початковий капітал не менш 6 млн. марок; двох «надійних» та «професійно підготовлених» виконавчих директорів;

– банк може бути заснований лише у формі акціонерної компанії або партнерської фірми.

У Швейцарії засновники звертаються за ліцензією до Федеральної банківської комісії. Основні вимоги комісії:

– банк точно визначає характер та сферу своїх ділових операцій та передбачає таку систему організації, яка б забезпечила їх виконання;

– банк повинен мати мінімальний повністю сплачений капітал;

– особи, що очолюють банк, повинні мати добру репутацію та кваліфікацію, необхідну для керування банком;

– більшість керівників повинні бути резидентами Швейцарії.

У Японії жодний банк не розпочне діяльність без спеціальної ліцензії, яку видає міністерство фінансів. Для отримання ліцензії засновники повинні забезпечити відповідність капіталу, активів та пасивів банку існуючим розпорядженням та стандартам, мати необхідний досвід та знання і мати певний соціальний статус. Банк повинен бути організований у формі акціонерного товариства та мати капітал не менше як 1 млрд. ієн. У назві банку повинно фігурувати слово «гінка» (банк). Дозвіл міністерства фінансів вимагається і для відкриття відділення банку.

Разом із заявою засновники повинні надати:

– детальне обгрунтування необхідності заснування банку;

– сертифікат про заснування та копію реєстраційного свідоцтва;

– протокол засновницьких зборів;

– прогноз перспективи отримання прибутку на наступні три роки;

– біографії членів ради директорів та аудиторів;

– список великих акціонерів із зазначенням адреси, громадянства, роду заняття та кількості придбаних акцій;

– баланс банку;

– перелік усіх філій банку.

Відкриття комерційного банку в Україні потребує його реєстрації в Національному банку України. Національний банк увів інструкцію № 10 «Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків», яка встановлює економічні нормативи роботи банків в Україні.

Згідно з цією інструкцією фіксується капітал кожного банку, якщо ж він не досягає потрібної кількості, то вмикається спеціальний механізм нагляду за такими банками. При цьому в 3-х місячний термін банк зобов’язаний виробити план розвитку своєї капітальної бази та подати його в Національний банк. Якщо ж банк не в змозі виконати взяті на себе обов’язки то, як сказано в Інструкції, НБУ розгляне питання відклику таких пунктів ліцензії, як:

– ведення валютних рахунків клієнтів;

– виконання неторгових операцій;

– встановлення кореспондентських відносин з іноземними банками;

– робота через кореспондентські рахунки Головного управління НБУ або через кореспондентські рахунки уповноваженого банку;

– здійснення операцій з міжнародними торговими розрахунками;

– операції з торгівлі іноземною валютою на внутрішньому валютному ринку;

– відкриття філіалів на території та за межами України.

Безумовно, що після таких обмежень ліцензії нормальна робота банку буде практично паралізована.

Органи керування та організаційна структура банку в деяких рисах співпадають, а в деяких відрізняються від інших ділових установ. Головним органом управління банку вважаються загальні збори акціонерів. Вони приймають найважливіше рішення – затверджують устав, вибирають раду директорів, затверджують баланси та звіти, напрям та цілі політики банку тощо.

У той же час збори акціонерів, як правило, недостатньо проінформовані про поточні справи банку і в багатьох випадках просто штампують рішення, які пропонує рада директорів.

Основні питання діяльності банку вирішує рада директорів. Вана є представницьким органом власників банку, його акціонерів та повинна відстоювати їх інтереси. Найпершим обов’язком ради директорів є забезпечення необхідного рівня прибутку на вкладений капітал. Разом з тим, рада директорів повинна дбати, безумовно, і про захист інших зацікавлених сторін – клієнтів банку, місцевої общини тощо. Рада директорів формує вищі керівні органи, які ведуть практичну діяльність згідно з рекомендаціями та наказами ради. Основні функції ради директорів зводяться до визначення стратегічних цілей банку та формування політики.

Визначення стратегічних цілей банку відноситься до довгострокової стратегії банку. У великому банку цілі задачі установи та програма конкретних дій у їх досягненні викладається у спеціальному меморандумі, який готує рада директорів спільно з керівниками відділів та служб.

Меморандум про політику банку повинен визначити наступні важливі моменти:

– категорії клієнтів, на обслуговування яких будуть у першу чергу направлятися ресурси банку;

– операції, які підлягають першочерговому розвитку в наступний період;

– географічні райони банківської експансії;

– методи маркетингу та надання споживачам нових банківських продуктів та послуг;

– переважні методи забезпечення ліквідності;

– заходи щодо зміцнення конкурентних позицій банку на ринку;

– політика встановлення тарифів на послуги банку;

– розмір та склад банківського персоналу, програми навчання співробітників тощо.

Підбір людей на керівні пости – це також функція ради директорів. Справа в тому, що сучасний банк – це надзвичайно складне та ризикове підприємство. Для його успішної роботи необхідні підготовлені та відповідальні люди.

Контроль за позичковими та інвестиційними операціями, консультації, періодична перевірка діяльності банку, утворення комітетів – це головні завдання ради директорів.

Для керівництва та здійснення практичних операцій рада директорів формує управлінські структури банку. За ступенем самостійності та об’єму повноважень управлінський склад має три рівні:

– вищі менеджери;

– адміністратори;

– особи, наділені наглядацькими та ревізійними функціями.

Вищі менеджери мають найвищу ступінь самостійності при прийнятті рішень, і сфера їх повноважень розповсюджується в усі сторони діяльності банку. Основне їх завдання – координація діяльності окремих служб, визначення конкретних програм, консультації, оцінка результатів роботи діяльності відділів. До категорії адміністраторів відносяться керівники окремих функціональних служб, які несуть відповідальність за свою частину роботи.

Головна їх мета – забезпечити нормальну роботу свого відділу, загальні цілі банку для них другорядні. Наглядачі – це найбільш кваліфіковані оперативні працівники, яким доручається керівництво вузькоспеціалізованою групою або відділом, та надають допомогу рядовим працівникам, вирішують спірні та складні питання, дають консультації, займаються навчанням персоналу.

 

4.5. Небанківські кредитні інститути

У країнах з розвиненими ринковими відносинами небанківські фінансово-кредитні інститути представлені лізинговими, факторинговими компаніями, кредитними спілками, касами взаємної допомоги. Росту ролі спеціалізованих небанківських інститутів на ринку фінансових послуг сприяють, як правило, три причини: ріст доходів населення; активний розвиток ринку цінних паперів; надання цими установами спеціальних послуг, яких не можуть надавати банки.

Основні форми діяльності цих установ на ринку фінансових послуг зводяться до акумуляції заощаджень населення, надання кредитів через облігаційні позики корпораціям і державі, мобілізації капіталу через усі види акцій, наданню іпотечних і споживчих кредитів, а також кредитної взаємодопомоги.

Лізингові компанії – фінансово-кредитні формування, що досить поширені в західних країнах. Вони займаються купівлею устаткування, машин, транспортних засобів, споруд виробничого призначення, які дорого коштують, та наданням їх в оренду з правом наступного викупу. У нашій країні лізингові операції здійснюють комерційні банки.

Для придбання машин і устаткування лізингові компанії використовують власні та позичкові кошти. Держава, як правило, створює їм пільгові умови одержання банківських позичок, оскільки лізингові операції приносять істотну вигоду підприємницькій діяльності. Лізинг забезпечує підприємствам можливість одержати необхідне устаткування без значних разових витрат грошових коштів, що є неминучими при звичайній купівлі. Оренда машин, устаткування, ЕОМ дозволяє уникнути витрат, пов’язаних з моральним старінням засобів виробництва.

Каса взаємної допомоги – це громадська кредитна установа, яка об’єднує на добровільних засадах громадян для надання взаємної матеріальної допомоги. Вони створюються при профспілкових організаціях для робітників і службовців – членів профспілки, в колгоспах – для колгоспників, у відділах соціального забезпечення місцевих рад – для пенсіонерів.

Управління касою взаємної допомоги здійснюється загальними зборами її членів і обраним на ньому управлінням. Члени каси сплачують вступні і щомісячні членські внески у встановлених розмірах. Кошти каси взаємної допомоги формуються за рахунок вступних і членських внесків, пені, за несвоєчасне повернення довгострокових позик, дотацій профспілкових органів та інших грошових надходжень. За рахунок цих коштів надаються довгострокові (до шести, в окремих випадках – до 10 місяців) та короткострокові (до чергового одержання заробітної плати) позички. За рішенням правління каси її членам може бути надана відстрочка повернення довгострокових позичок до трьох місяців. Граничні розміри позичок встановлюються правлінням каси, причому довгострокових позичок – залежно від суми внесків, нагромаджених членом каси. Позички надаються без стягнення процентів. При їх несвоєчасному поверненні стягується пеня в розмірі 1 % від суми залишку боргу за кожний прострочений місяць. Коли один з членів каси вибуває, повертаються йому членські внески, за винятком його заборгованості за позичками.

В Україні необхідність у спеціалізованих фінансових установах досить велика, тому необхідно докладніше розглянути даний сектор на прикладі кредитних спілок (союзів).

В умовах повільного збільшення доходів населення постійно збільшується попит на предмети довгострокового користування – будинки, автомобілі, меблі, дорогі товари домашнього вжитку. У навколишньому світі такі покупки практично ніколи не виконуються за рахунок збережень, а існуючі механізми нагадують забуту (але ефективну) систему купівлі «у кредит» та видачі позичок, яка існувала в соціалістичному господарстві. Симбіоз кредитних союзів і торгівлі дає двоякий результат як для громадян – негайне надання права користування товаром, так і для торгівлі – збільшення обороту. Подвійний позитивний ефект підсилюється і тим, що кредитні союзи носять суспільно-позитивний характер, тобто участь у них самих споживачів. Основна мета такої форми – взаємне кредитування, а мета діяльності спілки – підвищення добробуту учасників шляхом взаємного кредитування їх фінансових потреб на умовах повернення й платності.

Кредитні спілки створюються на кооперативній основі з метою залучення особистих заощаджень громадян для взаємного кредитування. Кредитні спілки спеціалізуються, в основному, на обслуговуванні малозабезпечених верств населення. Пасивні операції їх формуються за рахунок пайових внесків у формі купівлі особистих акцій, за якими виплачуються відсотки, а також кредитів банків. Активні операції – 90 % усіх активів складають короткострокові позики, а інша частина формується за рахунок вкладів у цінні папери як приватні, так і державні.

Безумовно, така форма кредитування не нова на сучасному банківському ринку. Але в політиці, яку проводять банки, існують певні недоліки: нерозвинені механізми кредитування приватних осіб, малого бізнесу тощо. До сьогоднішнього часу ця сфера поповнюється із приватних позичок і заповнюється далеко не на 100 відсотків.

Звертаючись до досвіду зарубіжних країн, починаючи від США та післявоєнної Західної Європи і закінчуючи нашими сусідами – Польщею, Чехією, Угорщиною, де малий бізнес відіграє дуже важливу роль у забезпеченні економічного росту, неможливо не звернути увагу на роль кредитних спілок. Становлення малого підприємства майже завжди пов’язане з труднощами в отриманні початкового капіталу. Банки зацікавлені у кредитуванні вже стабільного бізнесу з постійними грошовими потоками. Тому основним інвестором малих проектів виступають такі інститути, як кредитні установи. Переносячи цю схему в наші умови, визначимо відразу – потреба українського малого бізнесу в інвестиціях величезна, особливо якщо врахувати, що розвиток виробничого бізнесу робить тільки перші кроки і вимагає більших капіталовкладень, ніж торгова діяльність.

Отже, кредитна спілка – це юридична форма кооперування фізичних осіб з метою більш ефективного використання вільних грошових засобів учасників на основі взаємного кредитування, тобто шляхом видачі споживацьких та комерційних кредитів.

Виділяються такі етапи діяльності кредитних союзів:

1) залучення капіталів учасників;

2) аналіз і вибір об’єктів інвестування;

3) надання кредиту;

4) повернення кредиту.

В Україні існують досить солідні теоретичні доробки, які потрібно використати для розвитку даного інституту в умовах національної економіки.

Головною причиною є невідповідність законодавства та повне протиріччя його загальновизнаним нормам світового права, тобто відсутність достатньої юридичної бази, яка б регулювала діяльність такої юридичної форми (регулюється Указом Президента України «Про тимчасове положення про кредитні союзи» від 20.09.93 № 337/93). Більше того, діяльність кредитних союзів вступає у протиріччя з існуючим законодавством, згідно з яким, кредитування – виключно функція банків.

Друга за значимістю причина – загальна нестабільність. Тому довгострокове кредитування вважається надризиковим.

Наступна причина – соціально-психологічна. Після краху трастів та інших споріднених їм структур у населення з’явилась стійка неприязнь до всіх організацій, які збирають кошти.

Але, незважаючи на велику кількість труднощів, такий інститут, як кредитний союз, неминуче пройде етап становлення та займе своє місце у кредитно-банківській системі.