Запорозьке козацтво у вітчизняній та зарубіжній історіографії. Передумови виникнення та джерела формування козацтва.

Для вітчизняної історіографії є традиційною увага до проблеми українського козацтва – соціального явища, яке виникнувши у середньовічну епоху, протягом століть залишалося важливим фактором політичного життя України. Стан розробки цього питання по-своєму відбивав інтелектуальний рівень нашого суспільства на різних етапах його розвитку. У двадцяте століття українська історіографія увійшла, маючи у своєму доробку фундаментальні праці з історії козацтва, написані В.Б. Антоновичем, Д.І. Яворницьким, М.І. Костомаровим, М.С. Грушевським, А.О. Скальковським та ін.).

Широким діапазоном творчих інтересів, зіткненням різних думок і напрямів, нажаль, не може похвалитися радянська історіографія. Цю проблематику, по суті, репрезентують лише декілька прізвищ (М.Н. Петровський, К.Г. Гуслистий, В.О. Голобуцький, О.М. Апанович).

Значним є інтерес до історії козацтва зарубіжних дослідників: польських (В. Томкевич, Є. Волинський, В. Серчик, Зб. Вуйцік, А. Вичанський та ін), французьких (П’єр Шевальє, Шевальє Боплан та ін).

Короткий історіографічний огляд був би далеко не повним без урахування творчого доробку ще однієї групи істориків – вчених західних українознавчих центрів (М. Андрусяк, Г. Гаєцький, В. Баран, Ф. Сисін, Л. Винар).

Важливо наголосити і на помітних диспропорціях у дослідженні проблеми. Одні її аспекти розроблені більш глибоко, добре представлені в підручниках, інші – найбільш дискусійні, потребують особливої уваги.

Враховуючи це, ми зупинимося лише на окремих, концептуальних питаннях даної теми.

Оцінка значення козаччини в історіографії.

Погляди вчених в оцінці значення козаччини розходяться. Так, ряд польських істориків ХІХ ст. розглядали козаччину як явище негативне, підкреслюючи її руйнівній характер (Т. Падалиця), явище, шкідливе для цивілізації (Т. Козак), але підносили заслуги польського елемента в справі колонізації та озброєння краю (М. Грабовський).

Російські історики „державницької” школи (С.М. Солов’єв, Н.Д. Кавелін), ідеалізуючи роль держави в історії Росії, розглядали козацтво в Росії та в Україні виключно як руйнівну антиісторичну силу.

Дореволюційні українські історики, письменники, поети ідеалізували козацтво, розглядаючи його демократизм, прагнення до рівності як втілення суспільного ідеалу українського народу (А.О. Скальковський, М.І, Костомаров, В.Б. Антонович, Д.І. Яворницький).

По-новому підійшов до оцінки козацтва М.С. Грушевський. Розглядаючи цю проблему в історичному розвитку, не заперечуючи демократизму й безкласовості козацтва, він трактував його на першому етапі існування як руйнівну, стихійну силу, і лише згодом, на думку дослідника, воно стало втіленням національних прагнень українського народу, його державницьких змагань.

Проблема походження козацтва.

В історичній літературі викристалізувалася низка версій, що пояснюють походження козацтва. Умовно розділимо їх на дві групи:

Етнічні

Оригінальність козацького побуту, уявна відокремленість козаків від загальної маси народу наводила на думку, що вони походять від якоїсь певної групи:

1) „хозарська” – ототожнює козаків з давніми народами степу „козарами”, або хозарами.

2) „чорно-клобуцька” (М. Стрийковський, М. Карамзін, М. Погодін, Д.М. Бантиш-Каменський) – вбачає в них нащадків „чорних клобуків” – тюркського племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі степом Пороссі (деякі історики ототожнюють чорних клобуків з черкесами).

3) „татарська” (М. Костомаров) – виводить козацький родовид з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства – козацтво.

4) „Болохівська” (М. Дашкевич) – пов’язує козаччину в давньоруських автономних громадах т.зв. болохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат орди і вийшли з-під влади місцевих князів (погляди вчених щодо етнічної ідентифікації болохівців розходяться: половці, румуни, слов’яни).

5) „Бродницька” (М.Ф. Котляр та ін.) – витлумачує генетичні зв’язки козацтва зі слов’янським степовим населенням періоду Київської Русі – „бродниками”, які жили у пониззі Дунаю. (ймовірна етимологія поняття „бродники” - від роду занять: люди, що долали броди на річках, тобто кормчі. Сповнене небезпек життя перетворило їх на військових людей. Брали участь у міжкнязівських чварах.

6) „Автохтонна” – доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, яка за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому литовському князю.

Теорії етнічного походження козаків, без сумніву, розширюють наші уявлення про передісторією козацтва, однак, керуючись лише ними, важко пояснити причину появи його у зв’язку із самим ходом українського народу.

Інші версії

1. „Уходницька” – пов’язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували сюди на промисли.

2. „Захисна” пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарській загрозі.

3. „Соціальна” – факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію у нових місцях проживання.

Аналізуючи версії походження козацтва, слід зазначити, що причини, які зумовили це явище, мали комплексний характер. До них належали економічні, політичні, військово-стратегічні, соціальні чинники. В першу чергу, поява козацтва пояснюється природним прагненням людей до особистої політичної, господарської й духовної свободи та необхідністю захисту краю від татар.

Аналіз структур таких типологічно спільних явищ, як українське та донське козацтво, таборити в Чехії та граничари в Хорватії, наводить на думку про існування певних закономірностей процесу організації вільного населення, не обмеженого жорсткими правовими нормами феодальної держави. В різних районах, але в рамках приблизно того самого хронологічного відрізку (ХV-ХVІ ст.) виникли й активно функціонували соціальні явища, які мали багато спільних рис у внутрішньому устрої, господарських і військових заняттях членів общин і т.ін. Щоправда, в майбутньому кожна з цих суспільних структур пішла різними еволюційними шляхами. На відміну від таборитів та граничар і навіть від донського козацтва, як найбільш типологічно близького українському, останнє еволюціонувало до значно вищих форм своєї організації.

Формування козацтва як стану – процес складний і довготривалий. Лише на рубежі (ХVІ-ХVІІ ст.) українське козацтво переросло в окрему станову групу із своїми особливими інтересами, економічними й суспільними прерогативами (М. Грушевський), але суспільні реалії були такими, що козацтво змогло пройти період свого зародження, становлення і розвитку швидшими темпами, ніж інші стани тогочасного суспільства. На це були свої причини.

Практично вже з самого початку козацтво формувалося як категорія людей, що виходила за вузькі рамки феодальної становості. Козак – воїн існував поряд з козаком-землеробом, військовий елемент природно вживався в елемент землеробський і доповнював його. Козак-землероб був вільним виробником і своє господарство (зимівник) вів за фермерським зразком. Не викликає сумніву той факт, що вже з ХVІ ст. козацькі господарства несли в собі значні потенційні можливості, у яких добре помітні риси буржуазного способу виробництва. Про це свідчить характер виробничих відносин, що склалися у зимівниках – здійснювання у них найманої праці, широкий товарний характер козацьких господарств тощо.

Іншим важливим фактором, що забезпечив українському козацтву швидку й відносно безболісну еволюцію, було те, що воно розвивалося на широкій соціальній базі, яка постійно оновлювалася і динамічно змінювалась. Суспільні процеси значною мірою впливали на джерела формування українського козацтва. Спочатку козакували переважно вихідні з міст і містечок, що пов’язувалося з розвитком уходництва та боротьбою проти татарської агресії. Соціально-економічні й політичні зміни другої половини ХVІ ст. зумовили перехід у козацтво значної частини колишніх бояр та слуг. Польська експансія в Україну створювала сприятливі умови для поповнення його лав представниками шляхти, як польського, так і українського походження. Водночас посилення соціального й національного гноблення викликало покозачення широких верств селянства та міщанства.

Важливим елементом становлення козацтва як феодального стану було створення реєстрового війська (універсал польського короля Сигізмунда Августа від 5 червня 1572 р. про утворення найманого козацького формування з 300 козаків; універсал польського корля Стефана Баторія (вересень 1578 р.) про утворення реєстрового полку чисельністю 500 чол.). Основними завданнями реєстровців були охорона кордонів та контроль за нереєстровими козаками. За свою службу вони звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, судовий імунітет.

Хоча реформа мала на меті розкол козацтва, намагання використати частину його сил в інтересах держави, вона поклала початок легітимізації козацького стану – юридичному визнанню прав, привілеїв та обов’язків козацтва як соціальної верстви.

Господарське та суспільне конституювання козацтва супроводжувалося втягненням його у соціально-визвольний рух, що розгортався на українських землях протягом ХV-ХVІІІ ст. Ці два соціальні явища були діалектично взаємозв’язані. З одного боку, козацтво і, зокрема, Запорозька Січ, поставляли широким масам повстанців кадри вмілих організаторів й керівників загонів (К. Косинський, Т. Федорович, П. Бут (Павлюк), Я. Острянин), а з іншого – сам визвольний рух, його масштаби та широка соціальна периферія (в т.ч. українська шляхта, міщанство, православне духовенство) сприятливо позначалися на формуванні суспільної, зокрема політичної, свідомості козацтва, прилучали до державницьких устремлінь частину політичних та релігійних кіл України. Участь у визвольному русі, незалежно від часу та обставин, дала можливість козакам висунутися в авангард численних народних повстань і виступів, завоювати їм заслужений авторитет серед широких народних мас.

Аналізуючи суспільно-політичні функції козацтва, слід звернути увагу на такі важливі аспекти:

– роль козацького ідеалу в розвитку соціальної активності селянства. Протягом кількох століть він залишався одним з важливих важелів, здатних приводити у постійний рух цю інертну, консервативну масу. З кінця ХVІ ст. прагнення до здобуття козацького імунітету стало загальноукраїнським явищем;

– державотворча функція козацтва. В конкретно-історичних умовах середини ХVІ ст. саме вони перехопили естафету державної традиції, яка перервалася після сходження з політичної арени Галицько-Волинського та Київського князівства (др.пол. ХV ст.). Феномен цього явища у тому, що вперше державотворча функція перейшла безпосередньо до рук представників народу.

Таким чином, козацтво наклало глибокий відбиток на всі сторони житття українського народу, справило відповідний вплив не лише на зміни в соціальній структурі населення, а й на економічний розвиток (формування паростків капіталістичного укладу), політичну ситуацію (створення зародку держави), етнокультурні процеси (конституювання народності і переростання її у націю) в Україні. Фактом свого існування козацтво дало помітний імпульс розвитку суспільної свідомості селянських мас. Ототожнення в очах зовнішнього світу термінів “українець” і “козак” також свідчило про велику репрезентативну роль останнього в історії України та її народу.