Причини, характер, рушійні сили, періодизація війни.

У середині XVII ст. в українських землях народний гнів вибухнув з такою силою, що не тільки кардинально змінив хід національної історії, а й суттєво вплинув на геополітичний розвиток усієї Європи. Ця подія була глибоко закономірним явищем. Спрацював комплекс чинників, які зробили широкомасштабний народний виступ необхідним і можливим. Перша група чинників спонукала, підштовхувала до вияву активності; друга робила цю активність можливою – створювала грунт для її розгортання.

Які ж причини робили необхідним початок національно-визвольної боротьби в 1648 році?

– Здійснення польською шляхтою щодо України політики соціального, національного та релігійного гноблення, курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану.

– Критичне становище у політичній сфері. Відсутність власної держави, перервана державотворча традиція, масове ополячення української еліти були чіткими симптомами катастрофи, що насувалася.

Серед чинників, які сприяли активній національно-визвольній боротьбі були:

– слабкість королівської влади;

– накопичення воєнного досвіду, зростання національної самосвідомості українського народу в ході козацько-селянських повстань першої половини XVII ст.;

– посилення та розширення сфери впливу Запорозької Січі.

На жаль, серед істориків досі немає одностайності стосовно питань типології, хронологічних меж та періодизації боротьби, що розпочалася 1648 р. У науковій та навчальній літературі найчастіше вживають три терміни: „повстання”, „війна”, та „революція”. Така розбіжність у термінології відносна, оскільки між цими поняттями у контексті подій XVII ст. існує не протиріччя, а глибинний зв’язок. Народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку поступово переросла в національну революцію.

З огляду на це „національна революція” є саме тим узагальнюючим терміном, який адекватно відображає суть, масштаби, зміст та форми цієї доби.

Визначаючи характер революції, слід відмітити, що тут мало місце переплетіння національно-визвольних та соціальних мотивів. Значну роль відігравало і релігійне протистояння, оскільки вимоги та мета окремих суспільних сил приховувалися під релігійною оболонкою.

Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство, нижче православне духівництво, частина дрібної української шляхти.

Нині залишається відкритим питання про хронологічні межі революції. В радянській історіографії 50-80-х років XX ст. вони визначалися 1648-1654 рр. (1654 р. – Переяславська Рада), а в 90-х роках в українській історичній науці набуло поширення їх датування 1648-1657рр. (1657р. – смерть Б. Хмельницького). На думку деяких сучасних істориків це дещо механічне трактування, оскільки визвольні змагання українського народу після смерті Б. Хмельницького не припинилися, а лише змінили свій характер: стали менш масштабними і локальними. Обгрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та В. Степанкова про те, що революція закінчилася після падіння гетьмана П. Дорошенка 1676 р.

Українська національна революція пройшла у своєму розвитку кілька етапів:

I етап (лютий 1648 – серпень 1657 р.) – найбільше піднесення національно-визвольних змагань та соціальної боротьби.

II етап (вересень 1657 – червень 1663 р.) – громадянська війна, що призвела до поділу козацької України на два гетьманства.

III етап (червень 1663 – вересень 1676р.) – боротьба за возз’єднання Української держави.

Деякі історики пропонують виділення п’яти періодів в межах національної революції: I-й (лютий 1648 – червень 1652 р.); II-й (червень 1652 – серпень 1657 рр.); III-й (вересень 1657 – червень 1663 рр.); IV-й (липень 1663 – червень 1668 рр.); V-й (липень 1668 вересень 1676 рр.)

Ми будемо притримуватися періодизації, яку пропонує О.Д. Бойко (три періоди). Розгортання національно-визвольної війни (лютий 1648 – серпень 1657 рр.).

На першому етапі Української національної революції народну боротьбу очолив чигиринський козацький сотник Б. Хмельницький (1595-1657). Безпосереднім приводом до повстання стала особиста кривда, завдана Богдану дрібним польським шляхтичем Д. Чаплинським, який зі своїми слугами зруйнував та пограбував родинний хутір Хмельницького Суботів, до смерті забив малолітнього сина та захопив дружину.

Не знайшовши справедливості в офіційних властей, чигиринський сотник дедалі більше схиляється до думки про повстання. Незабаром він тікає на Січ, під його керівництвом козаки в січні 1648 р. вигнали урядовий гарнізон і обрали Хмельницького гетьманом. З цього моменту Запорозька Січ стала центром збирання повстанських сил, базою для розгортання визвольного руху.

Намагаючись придушити козацьке свавілля, Польща кинула проти повстанців численні війська. Козаки не тільки витримали удар, а й протягом короткого часу 1648 р. отримали блискучі перемоги: у битві під Жовтими Водами (травень), під Корсунем (травень), під Пилявцями (вересень).

Успіхи повстанців на початковому етапі боротьби значною мірою пояснюються організаційними кроками гетьмана: формуванням власних збройних сил і залученням на свій бік реєстрових козаків; залученням до боротьби широких верств українського суспільства (звертання Б. Хмельницького з універсалами до населення); укладенням військово-політичного союзу з Кримським ханством (березень 1648 р.), що давало змогу забезпечити власний тил і посилити повстанське військо мобільною татарською кіннотою, яка могла ефективно протистояти польській.

Блискучі перемоги повстанців під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями зумовили вихід визвольної боротьби за межі звичайного повстання. У короткий час вона охопила майже всю територію України.

Однак восени 1648р. Б.Хмельницький, маючи можливість розгромити польську армію і захопити столицю, 21 листопада 1648р. під Замостям укладає перемир’я з новообраним польським королем Яном Казимиром, погодившись відвести українське військо від західних рубежів і в ході подальших переговорів вирішити українську проблему. Такий крок Хмельницького, як гадають історики був наслідком взаємодії комплексу чинників. Найголовніші з них – прогресуюча втрата боєздатності козацького війська, послаблення підтримки з боку татар, реальність поповнення польської армії збройними формуваннями Литви та Австрії, вихід військ повстанців на етнографічні кордони України, захист старшиною власних вузькостанових інтересів, відсутність чіткої програми подальших дій, обстоювання гетьманом та його прибічниками ідеї „козацького автономізму”, нездатність козацької еліти побачити реальність перспектив створення незалежної української держави.

Між тим, польська сторона, використавши умови перемир’я не для конструктивного діалогу з українцями, а для збирання сил, вже в травні 1649р. розпочала масований наступ на українські землі. Військові дії Б.Хмельницького поставили шляхетське військо в катастрофічне становище – назрівала подвійна поразка Речі Посполитої – під Зборовом і під Збаражем. Лише зрада татар, які побоювалися зміцнення українців, врятувала поляків від остаточного розгрому. Кримський хан Іслам-Гірей пішов на переговори з

Яном Казимиром, змусивши Б.Хмельницького припинити воєнні дії і приступити до переговорів.

8 серпня 1649р. між сторонами було укладено Зборівський договір. Відповідно до його умов козацький реєстр зростав до 40 тис. осіб, а козацька територія охоплювала Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства. На цих землях влада належала гетьманові та його адміністрації. Київський митрополит одержав місце в сенаті. Всім учасникам повстання проголошувалася амністія. Водночас магнати і шляхта мали право повернутися до своїх маєтків; для більшості селян відновлювалося кріпацтво.

Зборівська угода не зняла суперечностей між Україною та Польщею, і боротьба спалахнула з новою силою. Вирішальним моментом нового раунду протистояння стала битва під Берестечком (червень 1651р.), в якій українці зазнали найтяжчої за всю війну поразки. Татари у вирішальний момент битви залишили поле бою і силою затримали при собі Б.Хмельницького. Українське військо потрапило в оточення і понесло величезні людські втрати.

Поразка під Берестечком зводила нанівець автономію козацької держави. Відповідно до умов укладеного 18 вересня 1651р. Білоцерківського договору козацький реєстр обмежувався до 20 тис. осіб, влада гетьмана поширювалася лише на Київське воєводство, йому заборонялися зовнішні зносини.

Події 1651р. серйозно вплинули на оцінку Хмельницьким перспектив існування української держави. Він остаточно переконався, що Польща і Крим не допустять існування незалежної України і зрозумів, що реальна ситуація поставила його перед необхідністю шукати союзника більш надійного – Турецького султана або московського царя. Цей крок давав змогу зберегти автономію козацької України.

Оскільки договір не влаштовував жодну з сторін, в 1652р. відбувся новий спалах боротьби. У травні 1652р. козаки оточили і розгромили 20-тисячне польське військо біля гори Батіг на Поділлі. Перемога викликала масове антипольське повстання населення України, в результаті на всій території у червні 1652р. відновлюється влада гетьмансько-старшинської адміністрації.

Б.Хмельницький зробив спробу переконати польський уряд у необхідності визнати право на існування незалежної України. Але його пропозиція була відхилена. Уряд Речі Посполитої готувався до нового наступу.

У березні 1653р. перейшло у наступ 8-тисячне польське військо. Влітку оформилася антиукраїнська коаліція у складі Польщі, Молдавії, Валахії і Трансільванії (спроба залучити в союзниці Молдавію за допомогою одруження сина Б.Хмельницького Тимофія, з донькою правителя В. Лупула Розандою виявилася невдалою). Польський уряд категорично відмовився від переговорів. Ускладнилося внутрішнє становище України. 21 жовтня

1653 р. розпочалися воєнні дії біля м. Жванець. Вкотре козаків зрадили татари, що уклали з поляками сепаратний мир у вирішальний момент бою.

Перед гетьманом гостро постала проблема пошуку військово-політичної допомоги ззовні. Б.Хмельницький пропонує московському цареві союз. Внаслідок тривалих переговорів 11 жовтня 1653р. Земський собор ухвалив рішення прийняти Військо Запорозьке під протекторат московського царя. Юридично цей факт оформлено під час російсько-українських переговорів у січні-березні 1654р. У Переяславі (січень 1654р.) було узгоджено принципові засади майбутнього договору (антипольський військовий союз України та Росії, протекторат московського царя над Україною, збереження основних прав і вольностей Війська Запорозького) і здійснено усний акт присяги.

У березні 1654 р. у Москві козацька делегація передала на розгляд росіянам проект договору із 23 пунктів, спрямованих на збереження української автономії. Після двотижневих переговорів сторони дійшли компромісу, який увійшов у історію під назвою „Березневих статей”. Згідно із цим документом Україна зберігала республіканську форму правління, територіально-адміністративний поділ, нову систему соціально-економічних відносин, цілковиту незалежність у проведенні внутрішньої політики. Водночас окремі статті обмежували її суверенітет; збір податків з українського населення здійснювався під контролем російської сторони; заборонялися дипломатичні зносини з Варшавою та Стамбулом.

Серед істориків немає згоди в оцінці характеру Переяславсько-Московського договору. Справа ускладнюється тим, що оригінальні документи втрачено, зберігалися лише неточні копії. Спектр тлумачень цієї угоди надзвичайно широкий, але найпоширенішими є п’ять підходів: „персональна унія ” (незалежні держави, що мають власні уряди, визнають владу одного монарха); „васальна залежність” України від Росії; „автономія” України у складі Росії; „возз’єднання” українського та російського народів; „військовий союз” між Україною та Росією.

Як би не оцінювався українсько-російський договір 1654р., цілком очевидно, що кожна із сторін бачила в ньому ефективний засіб для реалізації власних планів: Москва хотіла часткову залежність України перетворити на цілковиту, спочатку обмежити, а в перспективі скасувати українські автономні права та вільності; Чигирин же прагнув, використавши Росію як важіль, нарешті вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої та розбудувати власну незалежну державу.

Польща почала реагувати на союз України з Москвою об’єднанням своїх сил з татарами. Воєнні дії ввійшли в нову фазу. У 1654р., тоді, коли українсько-московські війська успішно наступали у Білорусі, поляки, а особливо татари, спустошили Правобережну Україну. Роком пізніше Польща вже сама зазнала нападів шведів, що скористалися її ослабленням у війні з Україною. У серпні-жовтні 1656р. за спиною Б.Хмельницького російський цар уклав Віленський мир з поляками (українську делегацію, на вимогу московської сторони, не було допущено до вироблення умов перемир’я). За умовами миру припинялися бойові дії між Росією і Польщею, досягнуто домовленості про спільні дії проти Швеції та Прусії.

Це ускладнило українсько-російські відносини. Гетьман активно почав створювати коаліцію в складі Швеції, Семигороду, Бранденбургу, України, Молдавії, Волощини та Литви. Проте трагічне закінчення об’єднаного українсько-семигородського походу на Польщу внесло свої корективи у хід подій. Звістка про поразку призвела до того, що Б.Хмельницького розбив апоплексичний удар, і він у вересні 1657р. помирає, так і не здійснивши своїх задумів (похований в Суботові, у збудованій ним Іллінській церкві, де вже покоїлося тіло старшого сина Тимоша).