Нейтральна лексика

користується кожний, хто володіє українською мовою, бо такі слова всім зрозумілі й означають поняття, звичайні для кожної людини.До стилістично нейтральної загальновживаної лексики належать назви навколишніх речей, тварин, рослин, назви явищ природи і суспільного життя, людської діяльності і культури, найрізноманітніших прикмет і якостей, почувань і стану людини тощо, тобто слова, зв'язані з повсякденним життям усіх членів мовного колективу. Загальновживані слова здебільшого належать до стійкого лексичного фонду мови. Стилістично нейтральними є, наприклад, такі слова, як батько, син, рука, волосся, хата, вітер, дерево, залізний, зелений, три, він. Цей, думати, бігти, там, далеко, радісно і под. Сфера їх вживання не обмежена усною чи письмовою формою або якимсь одним різновидом літературної мови, бо такі слова всім зрозумілі й означають поняття звичайні для кожної людини.Категорія загальновживаних слів не є замкненою і застиглою: вона весь час поповнюється новими словами у зв'язку з розвитком матеріальної і духовної культури найширших мас населення. Такі, наприклад, слова, як електрика, радіо, лекція, конференція і под., понад тридцять років тому не були загальновживаними й належали до спеціальної лексики з обмеженою сферою поширення. Тепер же вони стали звичайними, отже, і загальновживаними не тільки в мові інтелігенції, а й у мові робітників.

Окрему стилістичну категорію становить у літературній мові емоційно забарвлена лексика, тобто слова, які виражають різні почуття, а також емоційні відтінки в оцінці явищ дійсності, осіб, подій та ін. У переважній більшості емоційно забарвлені слова належать до фонду загальновживаної лексики.

Відомо, що не кожне слово збуджує почуття, настрій чи уяву читача або слухача. Існує багато таких слів, з якими всі звиклися і які сприймаються без будь-яких емоцій. Відсутність емоційного забарвлення характеризує, як уже згадувалося, термінологічну і ділову лексику, для яких властива точність у передачі понять і зовсім недоречна образність. У художній, публіцистичній, ораторській мові, навпаки, емоційне забарвлення певних слів є доконечною умовою, без цього неможливий глибокий вплив на читача чи слухача.

Деякі слова означають назви певних почуттів і є емоційними вже своїм лексичним значенням, наприклад: радість, горе, журба, сум, туга, жаль, жах, гнів, ніжність, ненависть, гордість, любов, кохання, щирість та ін. Вдале використання їх надає емоційного забарвлення висловлюваній думці. Емоційні за своїм лексичним значенням є також слова, які виражають позитивну чи негативну оцінку явищ і предметів дійсності або почуття й стан людини: добрий, милий, ніжний, щирий, коханий, злий, жахливий, бридкий, поганий, нікчемний; весело, радісно, тяжко, сумно, млосно, жахливо; любити, ненавидіти, кохати, сумувати. Вони так само, як і попередня група слів, активно вживаються в художній і публіцистичній літературі для емоційного забарвлення мови. До емоційної лексики належать і всі поетичні слова, властиві художній літературі і народній творчості (рута-м'ята, голубонько, лебедонько, білолиций, сизокрилий, ясночолий, ясновидий, віщувати), та емоційно забарвлені синоніми до слів, уживаних у звичайному значенні (шкапа, огир до слів кінь, коняка; ненька до слова мати; баньки до слова очі; пес до слова собака; прекрасний, чарівний, чудес¬ний до слова гарний та ін..Одним із способів емоційного забарвлення мови є вживання слів у переносному значенні, як наприклад: бахкати, строчити замість стріляти; впертися замість зайти; метнути замість кинути; кресати, молотити замість бити; майнути замість побігти; сипнути замість піти та ін. Окрему групу емоційної лексики становлять слова, емоційність яких досягається засобами словотворення, використанням спеціальних суфіксів. В українській мові значення пестливості, здрібнілості, згрубілості, іронії та .ін. надається за допомогою суфіксів -к-, -ик; -ок, -очок, -иц-, -иськ-, -ан, -ак-, -аг-, -ищ-, -еньк-, -есеньк-, -езн-, -ецьк-та ін.: хатка, хлопчик, голосок, гайочок, водиця, сестриця, дівчисько, хлопчисько, дідуган, писака, чолов'яга, носище, вовчище, маленький, малесенький, добресенький, старезний, здоровецький тощо.

Емоційне забарвлення слова дуже часто залежить від сполучення його з іншими словами і може змінюватися в різному словесному оточенні.

До емоційно забарвлених слів належать і різні вульгаризми (жерти замість їсти, здохнути замість умерти, пика замість облич¬чя), які в літературній мові вживаються дуже обмежено й лише з пев¬ною стилістичною метою: для якісної характеристики особи, явища, для вираження негативного ставлення до них тощо.

До складу такої лексики входять і всі лайливі слова, за допомогою яких виражається почуття ненависті, презирства, зневаги: гад, гадина, мерзотник, лакиза, пустобрех, підлабузник, блазень, бездарність, дурень, маруда, чорт, проклятий, типоголовий та ін. Функцію лайливих слів іноді виконують і такі слова, яким у прямому значенні вона невластива, а можлива тільки в переносному, як наприклад, по відношенню до людини: свиня, гадюка, дуб (в значенні нерозумний)

Однією з стилістичних категорій у складі лексики літературної мови є просторічні слова, тобто такі, які характерні для простої розмовної мови, а тому їх називають ще розмовно-про-сторічними. За своїм значенням вони неоднакові. Деяким з них властивий відтінок фамільярно-розмовний, наприклад: докторша, нікольство, наколобродити, розпозіхатися, прошпетитися (про-винитися), розкраяти (розрізати) і т. д. Проте чимало просторічних слів мають і грубуватий відтінок, наприклад: ляпати (говорити), нализатися (напитися п'яним), цмокнути (поцілувати), роззява, свинство, багатознайка.

Розмовно-просторічні слова поширені насамперед в усній мові,використовуються вони здебільшого при безпосередньому спілкуванні людей, хоч, звичайно, вживаються і в художній літературі. Іншим стилям літературної мови (науковому, публіцистичному, діловому) просторічні слова невластиві. Істотною ознакою розмовно-просторічних слів є те, що пони харатерні для загальнонародної усної мови в цілому.

Слова, вживані в окремих місцевих говорах або в якому-небудь одному наріччі і не поширені в мові всього народу, належать до категорії діалектної лексики, до так званих діалектизмів, наприклад: газда (господар), хижа (хата), загурка (розвага), файний (гарний), студений (холодний), банувати (сумувати), банно (сумно), оногди (нещодавно) та ін.

Значення ж діалектизмів зрозуміле обмеженому колу людей, звичайно лише тим із них, хто користується говором, якому властиві ці діалектизми.

У літературних творах, якщо немає потреби відбивати місцеві імовні особливості, діалектна лексика не використовується. її немає в науковій літературі та в документах ділового характеру; не поширені діалектизми і.в публіцистичному жанрі. Але в творах художньої літератури вони зустрічаються. Вживають їх з метою забарвлення твору місцевим колоритом і цим домагаються підсилення реалістичності твору. Для цього їх вводять у мову дійових осіб твору, значно рідше вони трапляються у мові самого автора. Високохудожнє використання діалектизмів у такому плані спостерігається у творах І. Франка, В. Стефаника, О. Кобилянської,»П. Мирного, М. Коцюбинського («Тіні забутих предків»), Ю. Яновського,0.Гончара та ін.

У період, коли українська літературна мова починала складатися на народно-розмовній основі, діалектизми зустрічалися в усіх письменників без винятку, бо тоді, коли ще не виробились загальнолітературні мовні норми, кожен письменник у своїх творах використовував ту лексику і ті форми розмовної мови, які були йому найбільш відомі, які вживалися в тій місцевості, звідки він походив або де жив. Діалектизми, зумовлені цими причинами, зустрічаються у віршах І. Некрашевича (XVIII ст.), у творах І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, М. Вовчка, Ю. Федьковича і багатьох інших українських письменників.

У творах письменників із західних областей України діалектизми зустрічаються значно ширше, ніж у мові інших українських письменників, зокрема багато їх є у В. Стефаника, М. Черемшини, в ранніх творах І. Франка тощо, причому не тільки у мові дійових осіб, а й у авторській. Цей факт пояснюється тим, що західноукраїнські області довгий час були відірвані від України, а це стало причиною деякої відокремленості літературно-мовного процесу в західноукраїнських землях від загального процесу творення нової української літератури і сучасної української літературної мови. Довгий час літературна мова в Західній Україні розвивалася на вузькій діалектній основі, а тому навіть ті письменники, які відстоювали орієнтацію на єдину загальнонаціональну українську мову (Франко, Стефаник), підпадали під вплив місцевої літературно-мовної традиції, перевантажували свої твори вузькими діалектними словами.

Тільки після возз'єднання всіх українських земель у єдиній Українській Радянській державі повністю усунені будь-які причини для діалектної диференціації у розвитку літературної мови. Західноукраїнські місцеві слова, як і інші діалектизми, сучасними письмен¬никами використовуються лише з стилістичною метою (порівн., на¬приклад, вірші Д. Павличка, прозу Я. Галана, П. Козланюка та ін.).

Сучасна українська літературна мова сформувалася й зросла на загальнонародній основі, вона створила свої лексичні, фонетичні та граматичні норми, і без потреби завантажувати її діалектними словами, звичайно, не можна. Однак між лексикою літературної мови та діалектною весь час відбувається процес взаємовпливу і взаємо¬проникнення. Словник літературної мови збагачується за рахунок слів, які виникають і існують у живій мові народу різних місцевостей України. Так, уже після Великої Жовтневої соціалістичної революції в українській літературній мові остаточно закріпилися й стали за-гальнонаціональними такі слова, як киптар, полонина та ін., що раніше були відомі переважно західним говорам.

Одночасно в міру зростання культури широких мас населення і поширення літературної мови вузькомісцеві слова поступово виходять з ужитку і зникають, а поряд з цим засвоюються лексичні норми літературної мовиі

До використання діалектної лексики в літературній мові потрібно ставитися дуже обережно і вживати її лише тоді, коли це справді стилістично виправдано, дбаючи про те, щоб діалектизми не робили мову твору незрозумілою для читачів. Крім місцевих слів, або лексичних діалектизмів, є ще й соціальні та професійні діалектизми, поширені в мові окремих суспільних груп населення чи в мові людей певної професії, наприклад, у мові колгоспників, міського населення, у мові шахтарів, моряків, рибалок, мисливців, лісорубів і т. д., до революції у мові дворянства, купецтва, духівництва. Створювали свою лексику й різні декласовані елементи, властиві буржуазному суспільству,— волоцюги, злодії, старці, які часто користувалися мовою, незрозумілою для сторонніх людей. Ця мова має назву жаргону, або арго. До жаргонізмів належать такі слова, як буза— чепуха; барахло — речі; манатки — білизна, речі; «Соціальні жаргонізми в літературі можна вживати з почуттям міри лише як, художній засіб мовної характеристики героїв твору. Вживання жаргонної лексики в авторській мові шкідливе й нічим не може бути виправдане.Якщо вони як пережиток зрідка й трапляються у окремих осіб (буза, шпана, пацан, нарубався), то такі слова не тільки не збагачують їх словника, а лише засмічують його. Жаргонізми, хоч іноді з стилістичною метою і вводяться до художнього твору, все ж перебувають поза межами літературної мови, і з ними потрібно вести рішучу боротьбу.