Казки про тварин

Казки про тварин (байки) є чи не найдавнішою формою казок. Значна частина сюжетів походить ще з первісної доби, від тотемічних міфів, які пов’язували походження тієї чи іншої людської спільноти від тварини- тотема, що був покровителем роду та втілював душу померлого предка. Не викликала сумніву й можливість реінкарнації – перевтілення з людської подоби у тваринну, що відбувалося після смерті людини. Характерною рисою таких сюжетів є хитрість та витівка, безпосередньо пов’язані з трікстерським началом (трікстер – сміховий двійник культурного героя) у міфології. Водночас перевага неодмінно надається непоказному, часто слабкому (проте кмітливому) персонажу, який перемагає завдяки своєму розуму. І якщо на початкових стадіях розвитку тваринного епосу його твори могли виконувати магічну функцію, то згодом на перший план дедалі помітніше виходить дидактична й естетична функції. Казка все частіше стала виконувати роль соціальної сатири, вчила розрізняти добро та зло. Це відбувалося одночасно зі змінами в характері побутування казки та в колі її носіїв – із дорослої аудиторії казка майже повністю перейшла до дитячої. Традиційні герої казок про тварин – лис, вовк, ведмідь, заєць, собака, кіт, півень – є виразниками певного соціально-психологічного типу. Так, лис – це алегоричне втілення хитрості, підступності, вовк – обмеженості, недолугості, ведмідь – вайлуватості та недоумкуватості, а заєць – боягузтва. Проте розподіл цей умовний, може відповідати реальним рисам тварин або ж суперечити правді. Тому за сприйняття чи вивчення казки важливо враховувати, до епосу якого народу вона належить. Адже відомо, що в казках інших народів, наприклад, тваринами-символами хитрості є пацюк, койот, кролик тощо. Поетика казок про тварин має ряд визначальних рис. У них, скажімо, широко використовується кумулятивний принцип композиції, як, зокрема, у відомій казочці про курочку-рябу. Поліська традиція зберегла й досі цю казку в її розлогій, майже забуті всіма формі, де епізод із розбитим яйцем неодноразово пере повідається одним персонажем іншому, щоразу підкреслюючи й увиразнюючи трагізм зображуваної ситуації. Таким чином, відома всім коротенька казочка побутує у вигляді оповіді, події якої захоплюють все більше та більше коло персонажів. Значна частина казок про тварин має діалогічну будову. Це дає оповідачам можливість драматизувати оповідь. Майстерні виконавці жестикулюють, змінюють інтонацію та тембр, імітуючи голоси різних тварин, а іноді й співають. Саме такий варіант казки про котика та півника з пісенною вставкою вдалося зафіксувати Лесі Українці. Наявність пісенних вставок у казках заслуговує особливої уваги, оскільки є рисою архаїчної поетики, а отже свідчить про їхнє давнє походження. Втративши міфологічне та магічне значення пісні набули естетичної функції, перетворились на вишукану прикрасу казок. Особливості художнього світу фантастичних казок також значною мірою завдячують рисам міфологічного мислення. Їх герої – звичайні або наділені неприродною силою люди, яким протистоять Баба Яга, Змій та інші уявні персонажі, що є персоніфікованим злом. Перемога добра над цим злом є естетичним законом казки. Вона досягається не лише зусиллями героя, але й завдяки чудесній допомозі ззовні – вдячні тварини-помічники виконують за героя непосильні для людини завдання, приходять йому на допомогу в скрутну годину. Персонажі казки часто користуються чарівними предметами та засобами: кидають позад себе гребінь чи щітку, аби створити перешкоду та втекти від переслідувача; за допомогою чудесного рушника будують міст через море тощо. Позитивним героєм казки здебільшого виявляється третій син, який спочатку змальовується як дурник, не вартий доброго слова. Такий вибір не випадковий – він зумовлений симпатією народу до приниженого та скривдженого, чия перемога в казці завжди пов’язана з перемогою добра над злом. Міфологічні уявлення, анімістичні та тотемічні вірування, культ померлих та інші риси первісного світогляду, які з плином часу втрачали свою актуальність, поступово ставали джерелом казкової фантастики.