Фінансовий Робін Гуд, або Загадка Вагмана

Найзагадковіша постать у повісті Франка - "незвичайний лихвар" Вагман. З моменту першої своєї появи (XII розділ) цей "високий жид у довгім жупані, з чорною бородою і довгими пейсами" вселяє відчуття якоїсь таємниці. Надто вже екстравагантна його життєва лінія!

Сам Вагман у розмові з Рафаловичем називає себе "добродієм добродіїв", і це означає, що він поставив собі за мету тримати в залежності не простолюд, а урядників, дідичів, посесорів тощо. Його впевненість спочатку видається настороженому Євгенієві дещо цинічною. "Законами мені нічого не вдіють, - пояснює Вагман свою невразливість. - Вони знають один закон, а я знаю 10 способів, щоб обійти той закон". Але найбільша несподіванка для адвоката - простягнута йому назустріч солідарна рука лихваря, який каже: "...тих ваших противників я маю в кишені і готов допомогти вам".

Якщо правда, що ніщо так не об'єднує людей, як спільні вороги, то це якраз той випадок. Про мету Рафаловича ми вже знаємо. А ось мета "незвичайного лихваря": "Я хочу повикурювати тих панків із сіл". Сказавши ці слова Євгенієві, Вагман віддає йому векселі й боргові записи своїх супротивників.

Поведінка Вагмана мотивується аж у XXXI розділі, коли отець Зварич розповідає Рафаловичу сумну історію про те, як староста добився, щоб лихваревого сина забрали до війська, де його й замучили. З того моменту почалося перетворення "хлопської п'явки" - в "добродія добродіїв". І Зварич каже, що Вагман -"страх мудра бестія". Так і є: у цьому дедалі більше переконує сама його поведінка.

Григорій Грабович дотепно зауважив, що "в ньому (Вагманові. - В.П.) поєднується добрий Шейлок та фінансовий Робін Гуд". Безжалісний boa constrictor (удав) перетворюється у "таємного прихильника української справи", який "направляє свій значний капітал та всю свою кмітливість на те, щоб економічно зруйнувати шляхту, головним чином допомагаючи її природним ворогам - українським селянам". Грабович досить скептично ставиться до "пишномовних тирад" лихваря, вважаючи, що випадок Вагмана - неймовірний, що такий "ідилічний" варіант розвитку українсько-єврейських взаємин - "чиста фантазія" або ж "недосяжна мрія". Тим паче, що "єврейська сторона, окрім Вагмана, показана (в "Перехресних стежках". -В.П.) економічно ворожою і політичне двоїстою".

Вагман з "Перехресних стежок" - не "чиста фантазія", а пошук основаних на реальних підставах шляхів та способів розв'язання існуючих суперечностей.

Вагман і Рафалович розуміють один одного. Саме Вагман пропонує адвокатові рятівну ідею "паралельного віче". Розуміючи, що влада будь-що зірве збори селян-русинів, лихвар призначає на той же час (і зовсім поруч) віче єврейське, щоб у потрібний момент надати Рафаловичу трибуну, а селянам -"майданчик". Цей вчинок Вагмана цілком логічно випливає з його програми, найповніше викладеної в розділі L.

Франко звів у гострому диспуті двох євреїв - бурмістра і Вагмана. Диспут цей стосується проблеми самовизначення галицького єврейства і його стосунків з русинами (українцями). Якщо бурмістр - "цивілізований жид", який "держався партії так званих німецьких жидів", то його опонент "належав до жидів-старовірів, хуситів". Йшлося про єврейські погроми в Росії (як цілком слушно зауважує бурмістр, інспіровані російським урядом). Вагман допускає можливість таких погромів і в Галичині, адже "нарід нас уважає своїми найбільшими п'явками". У чому ж тоді порятунок? Бурмістр вбачає його в асиміляції євреїв, у тому, щоб заховати своє єврейство за "німецькою одежею" і "польським патріотизмом" (!). "Се не дуже велика приємність почувати себе жидом", - каже цей "новий жид", який, за словами Вагмана, прагне зректися свого племені, національної традиції й сутності і намагається "найти іншу батьківщину, купити собі іншу, нерідну матір".

Старовір Вагман, по суті, викладає бурмістрові основи сіонізму. Судячи з усього, його ідеалом є не "прибрана матір", а власна єврейська держава. Що ж до асиміляції й патріотизму, то Вагман обстоює просту й природну позицію:

Жаден жид не може і не повинен бути ані польським, ані руським патріотом. І не потребує сього. Нехай буде жидом - сього досить. Адже ж можна бути жидом і любити той край, де ми родились, і бути пожиточним, або бодай нешкідливим для того народу, що, хоч нерідний нам, все-таки тісно пов'язаний з усіма споминами нашого життя. Мені здається, Ідо якби ми держалися такого погляду, то й уся асиміляція? Здається, ні. Але зате кождому пожадане, щоб ми були чесними і пожиточними членами тої суспільності, серед якої живемо.

Не знаходять вони спільної мови хіба що в деяких питаннях тактики. Вагман пропонує адвокатові самому купити Буркотин, а той відмовляється, пояснюючи це тим, що він хоче допомагати бідним. "Маючи маєток, зможете ліпше помагати їм", - дивується Вагман. І далі висловлює сентенцію, яка видається на диво актуальною й сьогодні, наприкінці XX ст., у час затяжного й дуже складного утвердження української державності: "Поки ви, русини, не маєте своїх дідичів і міліонерів, поти ви не є жоден народ, а тільки купа жебраків та невольників".

Що ж, мусимо визнати, що "фінансовому Робін Гуду" Вагману відкрилося не так уже й мало загадок української долі й душі.

«Для домашнього огнища»

Новаторство Франка полягало в оригінальності тематики (на перший план висувалися гострі суспільні проблеми на тлі щоденних обставин, близьких кожному читачеві), у відмові від звичного любовного конфлікту як головного, у постановці низки болючих проблем про особистість та її стосунки з суспільством. Письменник змушує шукати відповіді на порушені питання. Тому інтелектуальна, соціально-психологічна повість Франка «Для домашнього огнища» дає можливість будувати над текстом власний надтекст і авторам, і читачам чи глядачам. У Франковій повісті "Для домашнього огнища" композиція ускладнена, розгалужена, з використанням поліретроспекції, можливостей різних жанрових поєднань.

Характерним є те, що дія стиснена до трьох днів і максимально насичена передусім переживаннями, сконцентрована довкола ситуації випробування. Головним є час - екстремальний, кризовий, який різко контрастує з експозицією. Дія відбувається взимку, тож на початку виникає додатковий контраст між затишком, теплом у домі, якому радіють герої, і холодом надворі. З розвитком дії холод дедалі більше проникає як у зовнішній простір (блукання Антона Ангаровича нічними вулицями Львова), так і у внутрішній (застиглість Анелі, розростання холоду в душі Антона).

В початкових описах повісті Франка посилюється роль речової деталі: усіляко звертається увага на заможність оселі. Незначні, на перший погляд, уточнення мають велику вагу, для Анелі саме жадоба дорогих речей стала причиною викривлення шкали цінностей.

Деталі локального простору створюють згодом простір переживання. Він заявляє про себе оригінальної різкий контраст виражений спочатку в сновидінні, а згодом - у дійсності. Великий діамант, що чарував своїм блиском угорі, перетворюючи оселю в святиню і наповнюючи Ангаровича безмежним щастям, упав на долівку і загубився. Шукаючи каменя, Антон натикається на різні меблі, пересуває їх, бо ж діамант треба конче знайти. Від безсилля його охоплюють страх і відчай. Алегоричний сон-пророцтво, поданий автором уже на початку повісті, дуже важливий для композиції твору. По-перше, він змінює настроєвий простір: радісна атмосфера повернення до коханої дружини і дітей після п'ятирічного перебування на війні змінюється для Ангаровича почуттям тривоги. По-друге, відштовхуючись від згадки про сон (меблі), Антон зверне увагу на зовсім нову, незнайому обстановку в квартирі, і в його думки закрадеться підозра. В творі молода, вродлива героїня, весела за вдачею, щасливий чоловік, на перший (або швидше зовнішній) погляд усе дуже добре, а передбачається, що буде ще краще (Ангарович авансуватиме на майора) - всі матеріальні проблеми розв'яжуться. Однак з самого початку в окремих репліках чи деталях автор закладає ледь уловимий дисонанс, в безжурність закрадається відчуття несподіваного лиха.

Існування таємниці та загроза її розкриття зумовлюють виникнення для всіх персонажів ситуації випробування. Перша її стадія - очікування. Навперемінна поява надії, що можна розквитатися з минулим, - і втрата її, наростання тривоги, одчайдушні зусилля перешкодити чоловікові (Анеля - Антону) узнати правду.

В ситуації Анелі визначальним є постійне зростання тривоги, що переходить у безнадію, відчай; їй спочатку вдається бути зовнішньо спокійною, незворушною, потім вона скам'яніло очікує цілком реальної і неминучої кари, робить останню спробу виправдатись. Проте Анеля чинить самогубство.

Антон і Анеля не знали одне одного і самих себе. Якби Антон краще знав дружину, він би розумів, що вона, може не витримати випробування матеріальною скрутою, ы та б не відкрила з подругою Юлією будинок розпусти, що прогодувати родину.

У повісті "Для домашнього огнища" перший код тривоги закладається телеграмою Штернберга із загадковим змістом; потім до цього додаються повідомлення в газеті, записки Юлії до Анелі, порада Гірша знищити компрометуючі документи - все це творить один ряд, пов'язаний з "діяльністю" Анелі. А закінчується фактичним перекресленням усього цього ряду, проявом душевної величі тих, від кого її ніхто не сподівається, - скривджених Анелею дівчат-, повій. Другий ряд - документи, що ними Анеля намагається заслонити правду про минуле: фіктивні домашня розрахункова книга та лист від діда, які вона показує чоловікові.

Ангарович настільки не повірив доказам товариша Редкліфа, що викликав його на дуель і важко поранив. Зосередження на самих собі, на розв'язанні власних проблем заступає у головних персонажів усі обов'язки перед іншими людьми, а втрата віри в те, що сприймалось як надійне і міцне в житті (передусім любов у сім'ї), призводить до руйнації світу в їхніх очах, усіх зв'язків, позбавляє можливості оцінити вагу наданої друзями допомоги. Підлягають випробуванню не тільки окрема людина, сім'я, а й суспільство, його закони, правила і норми поведінки, їх відповідність чи невідповідність гуманності. Франко топографічно точний у просторі Львова. Однак, окреслюючи проблеми, важливі та актуальні для соціально-історичних умов рідного середовища, він з великою на той час сміливістю заговорив відверто про загальні проблеми європейського суспільства і шукав відповіді на так звані вічні питання. Це - моральні засади існування людини, подвійна мораль (одна -для всіх, інша - для себе) і право визначати долю інших, відповідальність людини перед собою і загалом та загалу перед окремою людиною. Це - видимість добропорядності та справжні чесноти, цінності та псевдоцінності.

3. Своєрідність повістей Шевченка «Художник», «Музикант»

«Худо́жник» — повість Тараса Шевченка російською мовою, написана 25 січня — 4 жовтня 1856 р. у Новопетровському укріпленні. У повісті «Художник» Шевченко продовжує розробляти тему долі талановитого кріпака, започатковану ним у повістях «Варнак» та «Музыкант».

Вперше згадано про твір у повідомленні М. М. Лазаревського про продаж рукописів російських повістей Шевченка — «Извещение о прозаических сочинениях Т. Гр. Шевченка на великорусском языке»: «Художник, 25 янв. и 4 октяб. 1856, 10 л. — /4 л.». У повідомленні мова йде про автограф, що нині зберігається в ІЛ.

На відміну від інших повістей Шевченка, «Художник» відрізняється своєю автобіографічністю, тому є важливим джерелом відомостей про біографію Шевченка в період перебування у Петербурзі й навчання в Академії мистецтв.« Перед нами — не тільки велика кількість даних для зовнішньої біографії, але й ряд інших даних, що доповнюють наше уявлення про художні смаки і естетичні погляди Т. Г. Шевченка, про його наукові інтереси, про його соціальні інтереси, про його інтимне життя.

Вперше надруковано за цим автографом з редакторським підзаголовком «(Автобиографическая повесть)» у журналі «Киевская старина»[3]. Публікація містила багато відхилень від автографа. Окремі відхилення виникли внаслідок неправильного прочитання оригіналу або заміни маловідомих спеціальних термінів іншими словами.

Вперше введено до збірки творів у виданні: Поэмы, повести и рассказы Т. Г. Шевченка, писанные на русском языке. С. портретом поэта // Издание редакции «Киевской старины». — Киев, 1888. — С. 260 — 396.

Пізніші видання:

Художник. Автобиографическая повесть. Предисловие Г. Д. Владимирского, Л., Гослитиздат, 1939. 172 стор.

Повести. Кн. 1—3. К-, вид-во «Рад. письменник», 1949. Кн. І. Близнецы. Художник. 231 стор.

Художник. Повесть. К-, Гослитиздат Украины, 1953. 115 стор.

Ввійшов до 4-ого тому (2006) 6-томника праць Шевченка.