Громадянське суспільство: поняття і сучасні концепції громадянського суспільства. Тенденції розвитку громадянського суспільства в Україні

Громадянське суспільство є одною з ключових категорій політології. У трактуванні цієї складної і багатопланової проблеми існує досить великий розкид думок і оцінок як у західної, так і у вітчизняній літературі. Зокрема, дискусійним залишається питання про походження, історичну долю і хронологічні рамки громадянського суспільства.

· Праві політичні теорії трактують громадянське суспільство сугубо позитивно, як свого роду синонім ринкових або інших форм «приватного» життя, які вважаються такими вже в силу того, що вони протистоять державної влади.

· Ліві в цілому негативно ставляться до поділу громадянського суспільства і держави, оскільки це суперечить їхнім ідеям щодо приватної власності, класового поділу і класової боротьби.

· Частина дослідників дотримується тої думки, що сама ідея громадянського суспільства як незалежного від держави утворення вірна лише стосовно ранньої «ліберальній» стадії розвитку капіталізму, оскільки в сучасних умовах границі між громадянським суспільством і державою практично стерлися, що держава, по суті справи, втручається в рішення всіх фундаментальних економічних і соціальних проблем.

· Представники ліберальної і помірно-консервативної традицій розглядають громадянське суспільство і правову державу як дві сторони однієї й тої ж медалі.

· Відомо також думка, що ототожнює громадянське суспільство з людським суспільством взагалі. Його прихильники переконані в існуванні громадянського суспільства при первісно-общинному ладі, античності, феодалізмі, капіталізмі й соціалізмі. Сучасні політологи вважають, що говорити про громадянське суспільство в сучасному розумінні цього слова можна лише з моменту появи громадянина що усвідомить себе як самостійного, індивідуального члена суспільства, наділеного певним комплексом прав і воль і в той же час такого, що несе перед суспільством моральну або іншу відповідальність за всі свої дії.

Найбільш поширеними є два трактування громадянського суспільства – класичне і ліберальне. У класичному розумінні термін «громадянське суспільство» часто розглядають як мережу незалежних від держави інституцій, об’єднань та організацій, створених самими громадянами для виявлення і здійснення різноманітних громадських ініціатив, задоволення своїх суспільних потреб та обстоювання своїх колективних інтересів, саморегульовану систему недержавних інституцій, через які громадяни реалізують свої громадські інтереси.

«Класичне» розуміння громадянського суспільства походило з того, що тривалий час до царини «громадянського», «цивільного» відносили усе, що перебувало поза межами «традиційних» форм улаштування суспільного життя; через це за античних демократій до громадянського суспільства, вважалося, належить держава, а за середньовіччя – усе, що не підлягає клерикальній регламентації; держава певний час не мала тих ознак формалізму і бюрократизму, що стали її атрибутами у подальшому, не була апаратом професійного публічного адміністрування.

Однак такий підхід теж викликає низку запитань, як от: яким має бути статус таких організацій? чи можна вважати складовими громадянського суспільства організації, що не зареєстровані у Мінюсті, чи є вони суб’єктами суспільно-політичного життя взагалі; коли вони формально й зареєстровані, мають печатку і банківський рахунок, але налічують два-три чоловіки, які займаються тим, що «прокручують» гроші у проектах, чи є це громадянським суспільством?

Ліберальне тлумачення громадянського суспільства здійснюється через ліберальне протиставлення його державі, урядовим структурам, констатацію обмеженості державної влади, заперечення її всеосяжності, властивих їй формалізму, ієрархічної субординації, централізації й директивних наказів - того, що називають етатизмом. Громадянське суспільство – це певний спосіб життя людей, коли воно є неказенним, цивільним («штатським»), протікає поза офіційної регламентації уряду.

«Ліберальне» розуміння ідеї громадянського суспільства полягає у вимозі встановити розумну межу втручанню бюрократії, держави в життя людей, зупинити етатистську експансію, упорядкувати і регламентувати відносини між урядовцями та громадянами.

Вихід з колізії «класичного» та «ліберального», «політичного» та «приватного» розуміння громадянського суспільства може міститися у запропонованому, зокрема, Бенжаміном Барбером розумінні суспільства як моделі, що складається не з двох ланок (держава – громадянське суспільство), а з трьох – держава, приватне життя та громадянське суспільство.

Громадянське суспільство слід визначати радше як суспільство громад, пояснювати його не лише в термінах громадянина чи держави, а й у термінах порядку, влаштування і дотримання суспільної цілісності. З-серед форм такої цілісності головними визнають державну, громадську та родинну («традиційну»). Громадянське суспільство є сферою медіації, посередництва між приватною особою (родиною) та державою.

Сформувалися три підходи до співвідношення громадянського суспільства і держави:

1) держава і громадянське суспільство – суміжні соціальні системи;

2) держава і громадянське суспільство – різні соціальні системи, первинною (провідною) є держава, що контролює громадянське суспільство;

3) держава і громадянське суспільство – різні соціальні системи, держава виконує службову (підпорядковану) роль щодо громадянського суспільства.

На думку багатьох сучасних дослідників громадянське суспільство характеризується трьома визначальними особливостями:

· у громадянському суспільстві наявна незліченна кількість асоціацій або, в більш загальному плані, центрів громадської влади;

· центри громадської влади в такому суспільстві є незалежними й у силу своєї здатності до самоорганізації опираються контролю з боку держави;

· громадянське суспільство неможливе без почуття громадянської відповідальності, а також без громадської активності.

Ознаки (риси) громадянського суспільства у його співвідношенні з державою:

1) не існує до держави і поза державою;

2) не включає державу, розвивається самостійно без прямого втручання держави;

3) складається із суб’єктів – вільних і рівноправних громадян і об'єднань, що добровільно сформувалися і знаходяться у відносинах конкуренції і солідарності;

4) має певний пріоритет перед державою, проте зацікавлено в добробуті держави і сприяє її розвитку;

5) здійснює вплив на створення і функціонування державних органів у власних інтересах;

6) має право жадати від держави захисту життя, здоров’я, безпеки громадян, не допускаючи її втручання в їх приватні інтереси;

7) формує право, що формулюється державою в законах та інших нормативно-правових актах, гарантує і захищає її від порушень із боку будь-кого. Усі потреби громадянського суспільства реалізуються за допомогою волі держави, вираженої у формі правового акта;

8) розвивається і взаємодіє з державою в межах права, котре виступає як рівний і справедливий масштаб свободи і справедливості, а не як спосіб нав'язування державної волі.

Держава має бути відповідальною за дотримання порядку і стабільності, за протидію відцентровим силам, що загрожують руйнуванням соціальної цілісності і які присутні у її додержавному чи позадержавному станах, коли людина керується лише власними інтересами й уявленнями про належне. У сучасному суспільстві доводиться зважати і на те, що спонтанна солідарність (громадянське суспільство) може бути пов’язана і з «тіньовими» формами суспільної взаємодії, набувати нелегітимного, кримінального, терористичного значення. Адже спільні цілі неурядових угрупувань, буває, досягають шляхом руйнування хмарочосів за допомоги викрадених літаків. Держава має бути відповідальною за розвиток соціальної кооперації, за дотримання порядку, збереження умов господарювання, протидію силам, що загрожують соціальній цілісності й спрямовані на руйнування «соціальної солідарності».

Громадянське суспільство є запорукою «стримування» держави, контролю над владою; важливою складовою поділу влади поряд з велезвісними її «гілками»; через те, що держава, влада завжди тяжіє до абсолюту, суспільство потребує, щоб існували важелі «противаг» щодо неї. Порушення балансу між державою та громадянським суспільством призводить або до політики етатизму, або до некерованої і руйнівної аномії.

Держава не будує громадянське суспільство, воно створюється самими громадянами. Громадське суспільство не запроваджують законом, нехай навіть і основним у державі, воно виникає, формується спонтанно у суспільній історії мірою суверенізації життя особистостей та громад. Держава ж певним чином регламентує діяльність інституцій громадянського суспільства, підтримуючи їхній розвиток або гальмуючи його.

Громадянське суспільство – це не ідеальний стан спільноти, а одна з форм суспільного життя (поряд з державною та «традиційною»). Вони тісно взаємопов’язані між собою і від розвиненості кожної з них залежить досконалість цілісного буття нації.

Історично громадянське суспільство могло виникати як звільнення, емансипація людського життя від традиційних (родинних) форм залежності, практикування таких форм комунікації й солідарності, за яких спільні справи та рішення постають предметом публічного дискурсу, результатом спільних, свідомих, цілеспрямованих раціонально обґрунтованих, креативних зусиль, коли ієрархія й залежність між людьми існує не як понадлюдська данність, а встановлюється самими ж людьми.

Громадянське життя (цивільне), життя громадою породжується здатністю людей, які не є родичами, нічим не зобов’язані один одному за кровно-родинними ознаками, є вільними й рівноправними, жити громадою, встановлювати стосунки солідарності і відповідальної кооперації, підпорядковуватися імперативам, що мають конвенційне походження, а не є наперед заданими, спільно (публічно) розв’язувати проблеми спільного життя.

Передумовами громадянського суспільства називають

· ринкову економіку з властивою їй багатоманітністю форм власності і відкритою конкуренцією,

· структурованість суспільства, виокремленість різних груп і верств у ньому,

· множинність незалежних асоціацій індивідів, політичних сил і партій,

· недирективно формовану громадську думку;

· вільну особистість з розвинутим почуттям власної гідності й цінуванням приватності особистого життя.

 

Громадянське суспільство – це здатність людей до співіснування громадою, готовність і вміння встановлювати і дотримуватися певного порядку самостійно, без застосування до них імперативів традиційного суспільства (звичаєве право) чи директивного впливу держави (закони, карально-репресивний апарат, формально-бюрократичні приписи тощо);

– це таке існування людини, коли вона, маючи державу, дотримується її настанов, але усе ж не допускає того, щоб держава і її структури цілком поглинули особистість і життя, завжди зберігає і цінує компонент приватного у власному ставленні до подій чи у їх здійсненні.

 

До атрибутів громадянського суспільства українські науковці відносять:

· Наявність публічного простору, засобів і центрів комунікації, наслідком чого є формування сфери громадського (цивільного) життя і громадської думки. Слід зазначити, що в даному випадку, наприклад, політичні партії повинні інформувати суспільство про певні зміни (наприклад, у законодавстві) для того, щоб не втратити прихильність своїх виборців.

· Організоване громадське (публічне) життя вільних і рівних індивідів, чиї права захищені Конституцією та законами. Маю на увазі те, що все населення (в тому числі і політична еліта) певної держави повинне неухильно дотримуватись чинного законодавства, а при порушенні прав і звертанні до судових інстанцій об’єктивну відповідь (згідно з чинним законодавством) на суперечку між суб’єктами даної суперечки у суді.

· Незалежні від держави, добровільні асоціації, автономність яких усвідомлена на індивідуальному і колективному рівні. Як приклад можна навести наступне, відсутність впливу держави на профспілки (що нерідко є протилежним) чи відсутність прямого чи опосередкованого впливу, наприклад, адміністрації факультету чи університету на студентське самоврядування, яке згідно з законодавством України не підпорядковується адміністрації і працює у дусі взаємодопомоги.

· Зорієнтована на громадські інтереси та публічну політичну діяльність, наслідком якої є кооперація та солідарність між людьми, спілкування на засадах взаємної довіри та співробітництва. Як приклад можна навести створення політичних партій, які будуть відстоювати інтереси певної частини населення.

Важливим, визначальним проявом громадянського суспільства, його атрибутом слід визнати комунітаризм (а не лише організації чи асоціації) – схильність і здатність людей до інтеграції у громаду, вміння разом розв’язувати спільні проблеми.

Кожна з головних форм суспільної організації форм («традиційна», громадянська та державна) покликана і спроможна доповнювати й урівноважувати одна одну. Усі разом вони складають цілісне життя людини, в якому присутні цінності родинної спорідненості, відкритість, свобода ініціативи й самореалізації у громадянському просторі, упорядкованість і законовідповідність, забезпечувані функціонуванням держави.

Сама лише відмова від етатизму автоматично не призводить до утвердження громадянського суспільства, якщо зберігаються стосунки васально-клієнтельної, властивої феодалізму залежності. Аби воно дійсно відроджувалося, потрібні певні передумови, створення яких може бути предметом креативних зусиль. Це – політично й економічно вільний громадянин, свідомий своїх громадських інтересів. Це, далі, легалізація й реабілітація приватного начала в житті людей. Йдеться не про саму лише приватну власність на майно, а перш за все про визнання за індивідами права на недирективне мислення і вільний вибір (у соціально-прийнятних межах, зрозуміло) їхнього життєвого шляху, шанування недоторканості особистого життя і пріоритетів – про усе те, що в англо-саксонській культурі позначається поняттям «privacy». Власність при цьому постає лише умовою й гарантом поширення «приватного» стилю політичного, громадянського життя.

Але чи не найважливішою передумовою і разом з тим ознакою громадянського суспільства слід визнати освіченого (компетентного) й активного громадянина. Важливим завданням у розвитку громадянського суспільства має бути піднесення демократичної культури, поширення і вкорінення серед людей цінностей відкритого суспільства, знань про права й державний устрій, вмінь відповідно діяти.

Соціальною основою і принципово необхідною передумовою правової держави є громадянське суспільство, що персоніфікувало наявність незалежних і не опосередкованих державою різноманітних взаємин громадян і їхніх об’єднань, що мають реалізувати їхні інтереси на основі принципів самоорганізації і самоврядування.

Пріоритет громадянського суспільства визначає два принципи регулювання соціальної активності населення й інститутів влади:

· стосовно громадян у правових державах діє правило «дозволене все, що не заборонено законом», що розкріпачує і заохочує ініціативу, що формує принцип вільного й одночасно відповідальної поведінки;

· інститути влади керуються у свою чергу правилом «дозволено тільки те, на що вони вповноважені законом». Такий принцип установлює залежність структур влади від суспільства і запобігає сваволя влади, спонтанність відправлення владних повноважень, підсилює формальні, а значить і контрольовані дії органів влади.

Функції громадянського суспільства – основні напрями діяльності інститутів громадянського суспільства та їх впливу на суспільне життя. Інститути громадянського суспільства:

· по-перше, є засобом самовираження індивідів, їх самоорганізації та самостійної реалізації ними власних інтересів, розв’язують самотужки або на рівні місцевого самоврядування значну частину суспільно-важливих питань, полегшуючи виконання державою її функцій;

· по-друге, виступають гарантом непорушності особистих прав громадян, дають їм впевненість у своїх силах, слугують опорою в їх можливому протистоянні з державою, формують „соціальний капітал”, здатний до кооперації та ефективних солідарних дій;

· по-третє, систематизують, впорядковують, надають урегульованості протестам і вимогам людей, які в іншому випадку могли б мати руйнівний характер, і в такий спосіб створюють сприятливі умови для функціонування демократичної влади;

· по-четверте, виконують функцію захисту інтересів певної групи в її протиборстві з іншими групами інтересів, завдяки чому кожна група отримує шанс бути почутою владою.

 

Потрібно шість місяців, щоб організувати вибори, десять років, щоб встановити ринкову економіку, але ціла генерація для того, щоб створити громадянське суспільство (Ральф Дарендоф)

 

Експерти центру Розумкова назвали такі основні характеристики громадянського суспільства в Україні.

Політичні партії є специфічним інститутом громадянського суспільства. Особливість політичних партій полягає в тому, що партій виступають своєрідною проміжною ланкою між громадянським суспільством і державою. З одного боку, партії належать до інститутів громадянського суспільства, оскільки узагальнюють, висловлюють і обстоюють інтереси широких соціальних груп. З іншого боку, політичні партії, перемагаючи на виборах, беруть участь в реалізації влади і, таким чином, входять до сфери інститутів держави.

Слід зазначити, що причетність до виконання владних функцій слугує деяким дослідникам підставою для того, щоб відмовляти політичним партіям у належності до громадянського суспільства. Однак, на нашу думку, в Україні політичні партії досі не стали інституціями, які формують державну владу на виборах і несуть відповідальність за її діяльність, а отже, скоріше є інституціями громадянського суспільства.

Аналіз процесу створення нових політичних партій протягом 1991-2001рр. дає підстави для висновку, що значна їх частина утворилася та діє не у відповідь на соціальний запит, як інститути формулювання та просування інтересів широких суспільних верств, а як інструменти (засоби) політичної легалізації і боротьби інтересів окремих груп та осіб, які прагнуть або зберегти, або здобути владу.

Природно, що такі партії створюються (активізуються) саме в ті моменти політичного життя, коли склад владного корпусу може або змінитися, або отримати підтвердження своєї легітимності — в моменти виборчих кампаній чи референдумів.

Зареєстровані в Україні партії представляють практично всі частини політичного спектру, серед них можна знайти представників усіх існуючих політичних ідеологій. Водночас, розподіл партій з точки зору політичних орієнтацій не повною мірою відповідає розподілу політичних уподобань населення.

Політичні партій в Україні не мають достатніх важелів впливу на вироблення та реалізацію державної політики. Це стосується як представницьких органів (Верховна Рада, органи місцевого самоврядування), так і всієї виконавчої вертикалі – від Кабінету Міністрів до місцевих державних адміністрацій.

Водночас лише партії є інструментом, який здатен забезпечити формування влади демократичним шляхом, гарантувати її конкурентність, змінюваність та відповідальність перед виборцями. Тому становлення в Україні повноцінної багатопартійної системи є необхідною передумовою для ствердження громадянського суспільства і має бути предметом його уваги.

Профспілки є найбільш чисельними та структурованими об’єднаннями громадян України, які об`єднують у своїх лавах понад 17 млн. членів.

Фундаментальні права громадян на об’єднання у профспілки визначені статтею 36 Конституції Україні, якою встановлено, що «громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів».

Конституція визначає, що «професійні спілки є громадськими організаціями, що об’єднують громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволі на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права».

Обмеження щодо громадян членства у профспілках можуть визначатися лише Конституцією. Так, стаття 127 Основного Закону України забороняє участь у профспілках суддям.

Таким чином, профспілки є найбільш чисельними та структурованими об'єднаннями громадян України, право на об’єднання в які гарантовано Конституцією. Профспілковий рух охоплює всі регіони країни, всі галузі економіки, всі форми власності та господарювання.

Чисельність профспілок в Україні протягом 1990-2000 років має стійку тенденцію до зниження. Водночас, рівень охоплення профспілковим членством в Україні залишається досить високим.

Для більшості працюючих профспілкове членство є значною мірою формальним, воно не визначає орієнтацію громадян на солідарний захист своїх соціально-трудових і соціально-економічних прав і інтересів.

Головною проблемою, яка стоїть нині перед профспілками України, є необхідність визначення їх ролі, місця і функцій в новій системи відносин: роздержавлені і децентралізовані профспілки – держава – роботодавці-власники. За таких умов актуальним є пошук нових форм профспілкової роботи, відповідних соціально-економічним і політичним умовам сьогодення.

Громадяни України очікують від профспілок не компромісів з владою і роботодавцями, а реального обстоювання своїх соціально-трудових прав

Важливими інститутами громадянського суспільства в Україні є громадські організації (їх ще називають недержавними або неурядовими). Громадськими організаціями є об’єднання громадян, створюються ними для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів. В Україні діє понад 13 тисяч громадських організацій з різним статусом, які охоплюють своєю діяльністю практично усі сфери суспільного життя.

Головними проблемами, які стоять нині перед громадськими організаціями, є відсутність масової підтримки, обмеженість у фінансових ресурсах, проблеми у стосунках з владними інституціями, брак кваліфікованих кадрів, і внаслідок цього, нездатність повноцінно реалізовувати свої завдання.

Існування вільних, незаангажованих засобів масової інформації є однією з необхідних передумов формування правової демократичної держави та громадянського суспільства в Україні. Сьогодні в Україні створена досить розгалужена мережа друкованих і електронних ЗМІ. Так, станом на 1 січня 2000р. в країні було зареєстровано 3925 періодичних видань, у т.ч. 2551 газета та 1374 журнали, які виходили загальним річним тиражем 3024 млн. примірники.

Водночас, показник кількості примірників на одного жителя в Україні є нижчим від мінімального за світовими стандартами – за даними ЮНЕСКО на 1999р. він не перевищував 60-ти, тоді як мінімальна кількість за стандартами цієї організації має становити 100. Для порівняння: в СРСР наприкінці 1980-х років на одного жителя припадало близько 440 примірників (з них 95 – видавалося в України); в розвинених країнах цей показник становить не менше 300 – наприклад, у Швеції та Японії – по 550. За даними соціологічних досліджень, переважна більшість громадян (понад 60%) взагалі не передплачують періодичних видань.

Станом на початок 2000р. в Україні було видано 974 ліцензії на здійснення тедерадіомовлення, до державного реєстру внесено 797 телерадіомовних організацій, у тому числі 513 приватних і 28 державних. Хоча електронні ЗМІ за експертними оцінками становлять лише дещо більше 11% суб’єктів поширення інформації, однак, за показниками охоплення населення та впливу на громадську думку вони значно переважають інші ЗМІ. Помітною є присутність в інформаційному просторі України ЗМІ інших держав, як друкованих, так і електронних. Передусім, це стосується російських ЗМІ.

У свою чергу, передумовою існування та діяльності вільних ЗМІ є забезпечення свободи слова, зокрема – професійного права журналістів на об’єктивність і висловлювання критичної точки зору.

Водночас, сьогодні стан забезпечення свободи слова в Україні близький до критичного. Посилюється контроль ЗМІ з боку влади та лояльних до неї фінансово-політичних груп. Як засіб політичної боротьби дедалі більше використовується політична цензура ЗМІ. Процес її впровадження набуває системного характеру. В результаті, засоби масової інформації, за незначним винятком, перетворюються на засоби масової пропаганди, маніпулювання суспільною свідомістю з метою забезпечення виживання влади та її окремих представників.

Тим самим встановлюється жорсткий контроль над висвітленням політичних подій каналами телебачення, в т.ч. – недержавними. Зважаючи на визначальну роль телебачення у формуванні громадської думки, такі дії влади посилюють її і без того потужні можливості маніпулювання суспільною свідомістю.

Поза цією системою (своєрідними «острівцями» свободи слова) залишилися лише кілька загальнонаціональних друкованих видань, Інтернет-видання та окремі регіональні друковані ЗМІ та телерадіокомпанії, що мають обмежений вплив в інформаційному просторі.