Політична соціалізація, її механізми й етапи

Термін «соціалізація» в науковий обіг запровадили наприкінці XIX ст. американський соціолог Ф. Гіддінс та французький соціопсихолог Г. Тард. Його смисл визначався як «процес розвитку соціальної природи людини», «формування особистості під впливом соціального середовища». Сучасна соціологія уточнює розуміння цього поняття і визначає соціалізацію як Процес засвоєння людським індивідом певної системи знань, норм і цінностей, що надають йому можливість функціонувати як повноправному членові суспільства.

У середині ХХ ст. в американській політології було сформульовано поняття «політична соціалізація» як різновид соціалізації в цілому. Політична соціалізація означає процес входження людини в соціально-політичне середовище, опанування нею упродовж свого життя певною сукупністю політичних знань, норм і цінностей, набуття навичок політичної участі, оволодіння методами політичної діяльності, апробації різних типів і форм політичної поведінки.

Політична соціалізація постає як надзвичайно важливий чинник суспільного життя. Маючи властивості процесу, тобто рухливості, неперервності, гнучкості і багатства форм, зміни якості, політична соціалізація є зручним засобом у діяльності багатьох політичних сил – кожна з них в цьому широкому процесі може знайти вигідні для себе способи впливу на політичну свідомість громадян та їх політичну поведінку.

Виділяють такі риси політичної соціалізації особи:

– вона триває упродовж усього свідомого життя індивіда і проходить у кілька стадій, що мають свою специфіку;

– поєднує в єдиному процесі механізми зовнішніх соціальних впливів та індивідуально-специфічні властивості окремої особи у сприйнятті, відборі і засвоєнні елементів політичного життя;

– за особливостями протікання може бути визначена як «первинна» і «вторинна», «пряма» і «опосередкована».

Первинна соціалізація означає формування політичної культури індивіда в процесі простого засвоєння політичної інформації та цінностей як готових форм, з подачі інших людей, у їхній інтерпретації. Такого типу соціалізація має чітко виражений характер в дитячому віці.

Під час вторинної соціалізації виявляється здатність людини до самостійного аналізу політико-культурних явищ та формування власної системи політичних уявлень, оцінок і норм поведінки.

Пряма політична соціалізація характеризує процес становлення політичного індивіда на основі досвіду особистої участі в політиці, безпосередньо реалізованої ним самим необхідності вирішувати ті чи інші політичні питання, а також можливості зробити вільний політичний вибір відповідно до своїх переконань.

Опосередкована соціалізація вказує на певну залежність особи в ході сприйняття нею політичних явищ від конкретно-індивідуальних обставин її життя. Це може бути незбіг між особистими морально-етичними установками і середовищем перебування, ситуація, що змушує підкоритися непереборним обставинам, цілеспрямований маніпулятивний вплив ззовні, відсутність прямого доступу до джерел первинної політичної інформації тощо.

Процес взаємопроникнення «політичного» і «людського», внаслідок чого індивід набуває, демонструє і видозмінює свої якості «політичної людини», проходить чотири основні стадії (різні автори виділяють різну кількість таких періодів – від двох до чотирьох):

1) Рання соціалізація: відбувається у віці з 3-4-х до 7 років. Дитина, перебуваючи в колі родинного спілкування, під впливом ставлення до політики, яке демонструють її батьки, домашніх розмов на цю тему набуває перших знань про політику, у неї формуються «сімейні» начала політичних поглядів і уподобань, зачатки політичної психології – позитивні чи негативні емоції;

2) Соціалізація періоду становлення особистості: це роки навчання в загальноосвітній школі та вищих закладах освіти. У цей час активно розвиваються процеси вторинної і прямої соціалізації. Особа усвідомлює основний зміст і різноманіття загальносуспільних та групових політичних цінностей, безпосередньо стикається з результатами практичної політики, здобуває початковий досвід особистої політичної поведінки – як виборець, учасник громадських рухів або окремих політичних акцій. Вагомішим стає багаж політичних знань, і значно ширшою – гамма політичних почуттів;

3) Період соціальної зрілості: 25-ти – 60-65-річний вік. Як правило, це найактивніша стадія самореалізації індивіда як політичної особистості. Людина може пройти шлях від рядового учасника політичного процесу до загальнонаціонального лідера, від простого споживача політичної інформації до експерта з політичних питань, від виконавця чужих настанов до теоретика-ідеолога, який сам є розробником ціннісних систем, творцем суспільно значущих ідей і програм. На цій стадії соціалізації політична культура індивіда зумовлена рівнем політичної суб’єктності, якого він досяг. Політичні уподобання остаточно усталюються або зазнають неодноразових корекцій. Ставлення до політичних подій визріває внаслідок складної взаємодії раціонально-практичних та емоційно-психологічних елементів політичної свідомості й поведінки особи;

4) Соціалізація в завершальний (післятрудовий) період життя людини. Для більшості громадян у цей час характерним є зниження політичної активності, переважання побутової свідомості. Участь у громадсько-політичних акціях вмотивована переважно колективними емоціями групи спілкування, до якої входить індивід. Інтерес до політики не зникає, але часто служить лише підставою для відверто скептичних та критично-гострих оцінок діяльності політиків.

На всіх вищерозглянутих стадіях політичної соціалізації людина проходить політичну адаптацію (пристосування до політичної сфери, політичних норм, інформації, інститутів, дій політичних суб’єктів та власних політико-рольових функцій) та інтеріоризації (процес засвоєння політичних цінностей і настанов, форм і типів політичної поведінки, властивих певним соціальним групам та інтегрування елементів політичної системи в структуру власної свідомості).

Людина політично соціалізується як індивід, як представник певної соціальної групи (спільноти) і як член суспільства в цілому. Ця теза методологічно є дуже важливою при дослідженні чинників політичної соціалізації.

На загальносуспільному рівні людина відчуває на собі вплив глобальних проблем сучасності (загроза ядерної війни, регіональні воєнні конфлікти, міжнародний тероризм, екологічні небезпеки і т. ін.). Вона співвідносить їх з поняттями загальнолюдських цінностей і національних інтересів, прикладами дружніх, гуманістично-змістовних, суверенних стосунків між державами і народами, внаслідок чого в неї формуються світоглядні аспекти політичної свідомості.

Належність індивіда до певної соціальної групи зумовлює механізм його політичної соціалізації залежно від місця, яке ця група займає в системі суспільних відносин. Важливими тут є відносини власності і споживання, пов’язані з конкретною сферою трудової діяльності особи (матеріальним виробництвом, культурою і мистецтвом, освітою і наукою, підприємництвом тощо), а також рівень загальної культури даної соціальної групи і характер особистісного спілкування між її учасниками.

На індивідуальному рівні формуються психологічні імпульси готовності до політичної дії або стан політичного відчуження, який також є елементом політичної поведінки. У процесі політичної соціалізації відбувається формування, розвиток і відтворення певної політичної культури окремих громадян та суспільства в цілому, накопичується загальносуспільний політичний потенціал.

Вибір індивіда на користь політичної дії або недіяння залежить від складної системи детермінант, що утворюють кілька груп: Інституціонально-нормативні; ідеологічні; ціннісні; статусно-рольові та персоніфіковані; психолого-емоційні; соціально-економічні й демографічні; форс-мажорні; глобальні.

Детермінанти – сукупність внутрішньо сформованих суб’єктом (більш-менш стійких) мотивів і стимулів прийняти те чи інше рішення та зовнішніх (об’єктивних) чинників впливу на нього (так званих регуляторів). Останні, за певних умов (якщо їхня дія має тривалий чи стресовий характер, наприклад, стан суспільної депресії, глибока політична криза, війна, наступальна пропаганда чи агітація з боку певних політичних сил), здатні різко прискорити процес політичної соціалізації особи, скорегувати тип поведінки суб’єкта від толерантного до агресивного, від аполітичного до активно-учасницького із солідарним або протестним потенціалом.

Вплив зовнішніх регуляторів на суб’єкта політики може мати різні соціально-психологічні наслідки:

1) сприяти подальшому зміцненню і збагаченню вже по суті сформованої мотиваційної системи індивіда чи групи;

2) так чи інакше корегувати політичні уподобання, інтереси, активність тощо, але сприйматися як природний процес і таким чином створювати передумови для усвідомлення суб’єктом необхідності змін у рівнях та формах своєї політичної поведінки;

3) викликати стан амбівалентності, двоїстості чуттєвих переживань, відчуття своєрідної «політичної депресії» як комбінації настроїв зацікавленості, тривоги і протесту. Суб’єктові необхідний певний час, аби правильно оцінити зовнішні регуляційні впливи: як політичну волю, що є домінантною (неминучою, і з цим треба змиритися), як цінність, корисну для його власної мотиваційної системи, чи навпаки – спробувати поставити «загороджувальні бар’єри» перед не бажаним проникненням у його мотиваційне «Я» неорганічних, в принципі неприйнятних для нього елементів.

Чинники політичної соціалізації деякі політологі поділяють на такі види:

– Політичні і громадські інститути: а) власне політичні (форма державного правління, політичний режим, діяльність політичних партій, конкретні політичні події); б) неполітичні (освітня, культурно-духовна та інформаційна сфери, національні традиції, пам’ять і досвід);

– Соціальні чинники: а) походження особи та сімейне виховання; б) соціальне оточення (вплив групових форм спілкування і колективних потреб і настроїв); в) соціальне становище (професія, особистий статус, рівень забезпечення матеріальних і духовних потреб);

– Правові норми: визначають правовий зв’язок особи з державою, права, свободи та обов’язки людини і громадянина; встановлюють систему адміністративної і кримінальної відповідальності – таким чином формують правосвідомість як необхідну умову існування політичної свідомості громадян та виявлення ними суспільно корисної політичної поведінки;

– Ситуації форс-мажору: соціальні й політичні конфлікти, війни, акції політичних екстремістів, стихійні лиха;

– Міжнародна політика: позиції країни в світі, рівень суверенітету, інтегрованість у міжнародні структури, політичні та соціально-економічні надбання інших країн, способи вирішення проблемних і конфліктних ситуацій тощо.

У процесі політичної соціалізації формуються певні типи політичних особистостей залежно від ступеня готовності індивіда брати участь в політичному житті:

1) Активісти: демонструють активне ставлення до політики – як правило, усвідомлене й обґрунтоване; самі прагнуть влади, виявляють лідерські якості на державній чи партійній роботі, очолюють опозиційні рухи;

2) Компетентні спостерігачі: добре розуміються на політиці, але участь в ній не є для них основним заняттям (це переважно представники інтелігенції, учені-політологи, бізнесмени);

3) Компетентні критики: політичні знання застосовують для обґрунтування негативного ставлення до влади; часто займають вичікувальну позицію, але прагнуть до публічного визнання своїх поглядів і потенційно готові до боротьби за владу;

4) Пасивні громадяни: більшість з них до влади ставиться негативно і упереджено, зокрема через те, що особливо політикою не цікавиться; політична участь для них епізодична і випадкова;

5) Політично відчужені: таким особам властивий фактично нульовий стан політичної суб’єктності; їхня поведінка майже не містить елементів дії, пов’язаної з політикою, за винятком вимушеного виконання розпоряджень влади.

Політологи звертають також увагу на якісні типи політичної соціалізації за критеріями соціальної етики і моралі:

– Гармонічний тип: можливий у розвинутих демократіях; існує постійний і процедурно внормований діалог між владою і громадянським суспільством; засвоєння політичних цінностей нації поєднується з повагою політичних культур інших народів;

– Гегемоністський тип: має потужну ідеологічну складову; політичні цінності й ідеали окремого суспільства чи політичного режиму активно пропагуються як найкращі взірці для інших суспільств; може виявлятися також у міжгрупових відносинах;

– Конфліктний тип: формується на основі гегемоністського або в боротьбі з ним; характеризує ситуацію зіткнення різних політичних культур чи субкультур;

– Плюралістичний тип: наявність автономних субкультур у суспільстві не призводить до конфліктів на політичній, національній чи соціальній основі, оскільки більшість громадян визнає пріоритетність загальносуспільних цінностей, як-от: громадянські свободи, національна злагода, права і гідність людини, дотримання закону тощо.