Тенденції розвитку профспілкового руху в Україні

1. Профспілковий рух охоплює всі регіони країни, всі галузі економіки, всі форми власності та господарювання. З п’яти всеукраїнських профоб’єднань три охоплюють усі регіони України; в усіх регіонах України діють також організації 11-ти автономних профспілок.

Профспілкові організації наявні в усіх галузях економіки, вони діють на підприємствах усіх форм власності та господарювання. При цьому в окремих галузях діють декілька профспілок, як правило – окремі з них входять до складу найбільшого всеукраїнського профоб’єднання – Федерації профспілок України, інші («альтернативні») – діють автономно або входять до складу інших об’єднань профспілок. Наприклад, у вугільній галузі діють чотири профспілки, у гірничо видобувній – дві та ін.

2. Продовжується процес утворення нових профорганізацій та об’єднань. При цьому новостворені профспілкові структури виникають різними шляхами –

· через організацію на новостворених підприємствах, установах, організаціях (наприклад, профспілка працівників банку «Аваль»);

· через поділ вже існуючих профспілок та виходу членських організацій зі складу профоб’єднань;

· шляхом виділення з галузевої профспілки працівників певної підгалузі чи фаху (так виникли, наприклад, профспілки авіадиспетчерів, льотного складу, машиністів,

· працівників метрополітенів та ін.)

3. Структура профоб’єднань постійно зазнає змін, що кореспондується з процесами реформування відносин власності в Україні, змінами у соціально-трудових відносинах.

Так, реформування відносин власності в АПК зумовило вихід частини членів Профспілки працівників АПК (член ФПУ) і створення нових профспілок – Незалежної профспілки фермерів та приватних землевласників України, Профспілки фермерів і селян-пайовиків України та ін.; розвиток підприємництва зумовив появу профспілкових об’єднань підприємців (Всеукраїнська профспілка промисловців і підприємців України, Профспілка працівників вільного підприємництва України та ін.)

4. Спостерігається тенденція до утворення молодіжних і жіночих профспілок, що є виявом загальної активізації молодіжного і жіночого руху в Україні. Прикладом жіночої профспілки може слугувати Всеукраїнська профспілка сільських жінок агропромислового комплексу України. Молодіжні профспілки діють переважно в студентському середовищі (наприклад, Перша студентська Українська профспілка – ПоСтУп, Студентська профспілка “Пряма дія” та ін.).

5. За ознакою членства в Україні представлені як профспілки, до складу яких входять водночас і роботодавці, і наймані працівники, так і об’єднання виключно найманих працівників.

До першого типу належать усі традиційні профспілки (членські організації ФПУ) та частина нових профспілок, створених як на державних підприємствах, так і в приватному секторі. До профспілок, що об’єднують виключно найманих працівників, належать так звані “вільні профспілки” (наприклад, Вільна профспілка працівників метрополітенів України).

Загалом, показники розвитку мережі профспілок свідчать про становлення в Україні децентралізованої системи профспілкових організацій.

Головною тенденцією є поступове відокремлення об’єднань найманих працівників від об’єднань роботодавців. Водночас, найчисельніше профспілкове об’єднання (ФПУ) зберігає традиційно притаманне радянським профспілкам одночасне членство в профорганізації і найманих працівників, і роботодавців. У деяких галузях діють кілька профспілкових структур, що за умови їх скоординованих дій може забезпечити досягнення кращих результатів в обстоюванні інтересів своїх членів, а у випадку нездорової конкуренції – навпаки, знижувати ефективність дій профспілок.

Чисельність профспілок в Україні має стійку тенденцію до зниження. Якщо на початку 1990р. профспілки УРСР налічували понад 26 млн. осіб (99,5% усіх працюючих, а також студентів вищих і середніх спеціальних навчальних закладів), то на початок 2001р. – лише 17,3 млн. Отже, за 11 років загальна чисельність профспілок скоротилась майже на 9 млн. осіб або майже на третину. Примітно, що така тенденція не є суто українським явищем. Вона характерна для багатьох пострадянських країн, зокрема, в Естонії чисельність профспілок знизилася на 73%, в Чехії – на 50%, Польщі – на 45%.

Головними причинами скорочення чисельності профспілок в Україні є:

· скорочення виробництва та ліквідація підприємств, що зумовлює безробіття, перехід працівників до індивідуальної зайнятості, відпливу працівників до тіньового сектору економіки, трудову міграцію за кордон;

· Зміна форм власності та спротив нових власників створенню на приватних підприємствах профспілок найманих працівників;

· Поширення найму на роботу за індивідуальними договорами (контрактами);

· Втрата працюючими мотивації у членстві в профспілках, зумовлена, перш за все, розчаруванням у здатності профспілок захистити їх права як на конкретному підприємства, так і на національному рівні. Водночас, попри загальне скорочення чисельності профспілок, рівень охоплення профспілковим членством в Україні залишається досить високим і складає 94% працівників, зайнятих в усіх галузях економіки.

Однак, для більшості працюючих профспілкове членство є значною мірою формальним. Так, за даними всеукраїнського опитування, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова (лише 66,5% респондентів з числа тих, хто працює в колективі, задекларували своє членство в профспілці, а майже кожен другий член профспілки (43,2%) не зміг назвати її назву.

Переважно формальними для більшості громадян є і причини, з яких вони беруть участь у профспілках. З числа респондентів, які задекларували своє членство у профспілках, майже половина (43,7%) є їх членами «за інерцією» – з радянських часів, кожен п’ятий (20,2%) послався на те, що на підприємстві «прийнято» бути членом профспілки, а 12,2% опитаних повідомили, що профспілки на їх підприємстві були створені централізовано і їх згоди на участь в них ніхто не питав. І лише 18,7% опитаних вважають своє членство в профспілці необхідним для боротьби за свої права.

Таким чином, попри високі показники охоплення населення профспілками, членство в них не визначає орієнтацію громадян на солідарний захист своїх соціально-трудових і соціально-економічних прав і інтересів.

Головними формами діяльності профспілок в Україні є:

1. Підписання угод та колективних трьохсторонніх угод з роботодавцями та державою щодо дотримання зобов’язань щодо умов праці, її оплати та ін. Держава в даному разі є гарантом дотримання зобов’язань, взятих на себе профспілками та роботодавцями. Головною з цих угод є Генеральна тарифна угода, яка щорічно підписується найбільш впливовими профоб’єднаннями та профспілками, Конфедерацією роботодавців України та Кабінетом Міністрів України.

Водночас, змістовне наповнення Генеральних угод та міра їх дотримання Урядом є далекими від таких, що дійсно покращують стан соціально-трудових відносин в країні, становище найманих працівників. Можна констатувати, що Генеральні угоди на визначають належним чином соціально-трудові відносини і практично не впливають на реальне становище найманих працівників. Так само значною мірою формальними і недостатньо ефективними є колективні договори, які укладаються між роботодавцями та профспілками на окремих підприємствах.

2. Лобіювання інтересів профспілок в органах державної влади, перш за все – у Верховній Раді України. Профспілки домагаються вирішення таких принципових питань, як встановлення розміру прожиткового мінімуму, межі малозабезпеченості, розміру мінімальної зарплатні, пенсії та ін.

Загалом профспілки України широко використовують практику лобіювання своїх інтересів у вищому законодавчому органі держави. Ця форма діяльності профспілок є досить ефективною, оскільки за участі їх представників в Україні в цілому створена законодавча база з питань трудових відносин, соціальної політики та діяльності профспілок.

3 Захист прав та інтересів своїх членів в органах судової влади у справах з питань трудових відносин та досудових примирних процедурах.

Це форма діяльності поки є не досить ефективною – як в судовому, так і в досудовому порядку оскаржується лише незначна частина порушень прав працівників. На половині підприємств країни відсутні комісії з вирішення трудових спорів.

4. Акції протесту які є крайніми заходами і застосовуються в умовах, коли інші можливості захисту працюючих вичерпані. Акції протесту можуть проводитись без припинення роботи з метою привернути увагу роботодавця до невирішених проблем, (відкриті колективні звернення, мітинги, пікетування, виробництво продукції без надання дозволу на її відвантаження споживачам тощо), та з припиненням роботи (страйк), коли роботодавцю завдаються прямі збитки.

· Протягом останніх років (починаючи з 1996р.) в Україні спостерігається тенденція до падіння показників кількості страйкуючих підприємств і числа страйкуючих працівників. Це засвідчує, що профспілки все більше переходять від радикальних до поміркованих форм обстоювання своїх інтересів. Однак такі форми є ефективними лише в умовах правової держави та розвинутого громадянського суспільства.

Головною проблемою, яка стоїть нині перед профспілками України, є необхідність їх самовизначення в нових політичних та соціально-економічних реаліях.

В радянський період профспілки були фактично включені до системи органів державної влади, а в соціально-трудових відносинах вони займали сторону роботодавця – держави. Функція профспілок зводилася до розподілу частки матеріальних благ, яку держава виділяла в їх розпорядження. Традицій і досвіду діяльності як самостійної сторони соціально-трудових відносин в умовах плюралізму самих профспілкових структур і роботодавців радянські профспілки не мали; на мали такого досвіду ні держава, ні роботодавці.

Традиційні профспілки через те, що об’єднують в своїх лавах і роботодавців, і найманих працівників, не можуть мати статусу сторони соціально-трудових відносин. Таким чином, вони вимушені відігравати роль посередника між найманими працівниками і роботодавцями, інтереси яких часто вступають у протиріччя. Такі умови визначають і тактику традиційних профспілок: з огляду на членство в них найманих працівників, профспілки виявляють активність, спрямовану на задоволення їх соціально-побутових, культурних та інших потреб, з огляду ж на членство в них роботодавців – орієнтуються на використання поміркованих форм діяльності (переговори, угоди, лобіювання в органах державної влади), обмежуючи застосування страйків.

Важливою проблемою є стосунки між профспілками і державою. Їх розвиток протягом років незалежності свідчить, що поки влада лише формально визнає профспілки своїм соціальним партнером і не зацікавлена в становленні потужного профспілкового руху в Україні. Про це свідчить законодавче обмеження діяльності профспілок, відмова від залучення профспілок до вироблення урядового курсу та виконання їх вимог, стримування профспілок від застосування акцій протесту, в тому числі через судове переслідування ініціаторів та учасників страйків та ін.

Сьогодні можна виокремити такі головні проблеми, що стоять перед громадськими організаціями:

· ·недостатність людських ресурсів;

· ·нестабільне фінансування, через що деякі організації мають припинити свою діяльність або лишаються тільки на папері; крім того, постійний пошук джерел фінансування штовхає громадські організації на зближення з бізнесовими і державними організаціями, що призводить до втрати незалежної позиції;

· ·недостатня розвиненість горизонтальних зв’язків між громадськими організаціями (обмін інформацією, проведення спільних заходів) внаслідок того, що кожна з них займає окрему нішу, є практично самодостатньою і діє самостійно;

· ·практика створення громадської організації під окрему політичну особу для реалізації її власних інтересів, а не виконання соціальної місії та суспільної функції; як правило, такі організації існують формально і з’являються на арені лише тоді, коли в цьому є політична потреба;

· ·маловпливовість. Реальну змогу впливати на рішення Уряду та місцевих органів влади мають лише обмежено коло організацій;

· ·брак професіоналів високої кваліфікації. Зараз немає достатньої кількості спеціалістів, які можуть залучатися громадськими організаціями до співпраці, а послуги тих фахівців, які є, потребують високого рівня оплати.

Недостатньою є увага до громадських організацій з боку держави. Державні структури частіше сприймають їх як небажаного прохача, а не як рівноправного партнера, не виявляють бажання до співпраці взагалі або, в кращому разі, відводять громадським організаціям роль другорядного партнера.

За таких умов особливого значення набувають такі пріоритети, як забезпечення належних правових та інституціональних підвалин становлення громадянського суспільства, підтримка громадських організацій різних типів, діяльність яких спрямована на утвердження демократичних цінностей у суспільстві, координація діяльності місцевих органів виконавчої влади щодо співпраці з громадськими організаціями.

Тому проблема законодавчого регулювання механізмів взаємодії громадських організацій з державними інституціями є однією з найбільш пріоритетних у цій сфері.