Періодизація фольклору

Проблема періодизації фольклору залишається до цього часу дискусійною. Існують різні, часто протилежні думки щодо поділу історії розвитку і побутування фольклору на певні періоди. Ця невизначеність і неоднозначність зумовлена передусім складністю історичного шляху, який пройшов український народ. Виходячи із складності і неоднозначності історії України, зважаючи на усний характер побутування фольклору, практично неможливо здійснити загальноприйнятну хронологічну його періодизацію.

Та, незважаючи на це, важко не помітити, що різним епохам чи періодам властиві різні форми, вияви, риси, жанри усної народної творчості. Це зумовлено передусім неоднаковими історичними та економічними умовами: різним рівнем національної свідомості, її світоглядного ядра, а також різними потребами часу. Так, наприклад, у часи воєн та національно-визвольних змагань переважали жанри героїчного епосу (думи, історичні пісні), центральними персонажами легенд та переказів ставали історичні особи (Хмельницький, Богун, Сагайдачний та ін.), ліричне начало творчості відходило на другий план. І навпаки, у періоди миру чи перемир'я домінувала побутова лірика (пісні, балади), в епосі переважали морально-етичні теми, а не героїчні. Так одні жанри змінювались іншими (деякі зовсім втрачали свою актуальність, а деякі за певний час відроджувалися з новою силою). Отже, періодично відбувалися зміни в тематиці, проблематиці, в образній символіці, художньо-виражальних засобах. Це однаковою мірою стосується розвитку усної народної творчості усіх народів, які мають прадавні корені на певній території. Пройшовши Ряд періодів своєї історії, ця творчість увібрала в себе риси усіх епох розвитку нації. І це знаходить своє відображення не лише в структурі жанрів, тематиці чи проблематиці творів, художньо-образній структурі та символіці текстів, а навіть на рівні підсвідомості.

Подана нижче періодизація усної народної творчості є умовною, але не безпідставною, бо спирається на періодизацію історії України.

Основні періоди українського фольклору. Процес зародження і розвитку українського фольклору поділяється на дві великі епохи. Перша — доісторична (міфологічна). Вона обіймає час, про який, окрім археологічних знахідок, матеріальних предметних доказів, не існує жодних писемних свідчень. Друга — історична — тобто епоха, події якої зафіксовані в писемних джерелах. Ці епохи ще називають дохристиянською та християнською і поділяють на періоди, кожному з яких властиві свої умови життя, культурно-історичні особливості, а відтак — специфічні форми зародження і функціонування фольклорних форм, своя система жанрів усної народної творчості.

Періодизація фольклору доісторичної епохи

Міфологічна епоха — це час, у який виникли перші явища усної народної творчості, коли первісні уявлення і вірування оформились у більш окреслену систему культів. Важко навіть приблизно вказати початок цього періоду. Історики стверджують, що на території України існували древні поселення уже в часи палеоліту та мезоліту (кам'яного віку). Саме на той час припадають знайдені при розкопках давні поховання в с. Лука Врублівецька на Дністрі та на території сучасного Києва. Тоді територія України була одним з трьох центрів Європи — центром так званої оріньякської культури, що дала перші зразки художньої творчості, які невідривно пов'язані з уявленнями людей про світ і про своє місце в ньому. Ця епоха залишила давні рисунки на стінах печер, пов'язані з мисливськими культами, оскільки основним заняттям людей тоді було полювання. Крім зображень фігур тварин, зустрічаються й зображення мисливців у масках, які здійснювали магічні танці, певні ритуали.

Таким чином, першим періодом, в який зародилися початкові форми фольклору, є палеоліт. У зв'язку з основним видом діяльності — мисливством — тоді склалася рання стадія культу і магія полювання, що в загальному виражались у драматично-танцювальних формах (ритмічні рухи, жести, звуки).

Другим періодом є мезоліт чи кам'яний вік. Це час, коли камінь починає використовуватися для виготовлення знарядь праці, в першу чергу для потреб мисливства. У той період, крім полювання, люди починали займатися рибальством, прирученням тварин, вважаючи їх священними. На тій стадії розвитку суспільства з'явилась перша відносно оформлена система культів тварин, рослин, природних стихій, а також різноманітні форми поклоніння предметам (камінням, кісткам, іншим частинам тварин, яким надавали магічного значення). Тоді ж зародилися первісні ритуали, пов'язані з культовою діяльністю людей. Можливо, і виник культ вшанування вогню як необхідної умови існування людей.

Третім періодом є протонеоліт — час, коли у зв'язку з розвитком тваринництва люди були вимушені перейти на осілий спосіб життя. Саме з цією зміною пов'язане виникнення племен та родових союзів, зародження первісного землеробства. Осілий спосіб життя сприяв вивченню довкілля, спостереженням за рухом небесних світил. Це привело до появи астральних культів (поклоніння сонцеві, місяцю, зорям), до виникнення перших міфів про природу, людину та світ.

Четвертим періодом є неоліт чи мідний вік (близько 4—3 тис. до н. е.), в який провідним видом діяльності стало землеробство, що набуває високого рівня розвитку; вдосконалюється тваринництво, практикується садогородництво; зароджуються перші ремесла (обробка дерева, випікання глиняного посуду, металообробка). Основним досягненням цього періоду є будівництво житла із вбудованою в ньому піччю. Ці чинники сприяли значному розширенню фольклорної системи. Поява в домі печі спричинила трансформування культу вогню у культ домашнього вогнища. Він почав ототожнюватись із культом померлих предків, оскільки приблизно в той період зароджується первісний поховальний ритуал спалення померлих. Остаточний перехід від мисливства до землеробства привів до зміни патріархату матріархатом (вшанування жінки як символу родючості); складаються культи води, сонця, землі, місяця, зернових культур та виробів із них. На основі землеробських ритуалів зародилися календарна обрядовість та первісні форми релігії у вигляді поклоніння померлим предкам, божествам як втіленням природних стихій. Поєднання елементів основних культів сонця, печі та зерна стає основою культу хліба як символу сонця і життя. З виникненням релігії, магів, які до того звершували ритуали, змінюють жерці.

В останню стадію неоліту на території України сформувалась так звана трипільська культура (3—2 тис. до н. е., за назвою с Трипілля на Київщині, де були знайдені її залишки). Люди жили осіло в постійних оселях правильної чотирикутної форми, які мали глиняні печі для приготування їжі. Основним заняттям трипільців було землеробство. Вирощували ячмінь, просо, пшеницю. Очевидно, саме тоді остаточно сформувались календарно-обрядові цикли, тобто ритуальні дійства, пов'язані з працею людей на землі. При збереженні зв'язку з древніми тотемними та анімістичними уявленнями, основний акцент робився на задобренні сил природи (сонця, води, землі) для вирощення доброго врожаю.

З традицією задобрення сил природи та явищами первісної релігії усталюється практика жертвоприношень, в тому числі людських, з метою задобрення божеств. Виникають жертовні місця, язичницькі капища. З часів трипільської культури залишилось багато культових поховань, в яких збереглось багато випаленого та розмальованого глиняного посуду, (звичайний посуд щоденного вжитку не випалювали і не розмальовували, він був сірим). Малюнки на посуді підтверджують існування в той час рослинних та тваринних культів, астрального культу, а також культу змія (дракона).

П'ятий період — епоха бронзи чи бронзовий вік (2 тис. до н. є. — о ст. до н. е.). Основні характеристики цього періоду — зміцнення Родової організації, в якій виникає певне розшарування; відтак — формування різних суспільних верств: жерців, мисливців, землеробів тощо. Трансформується форма похоронного обряду: він відбувався у вигляді поховання в землю з ритуальною тризною та насипанням високого кургану. Такий обряд зумовив виникнення похоронних голосінь. Із розширенням уявлень про потойбічне життя та душу ускладнюється календарно-обрядова творчість, до якої долучаються річні обрядові свята вшанування померлих на місцях їх поховань. Сама календарна обрядовість доповнюється словесними текстами, що лягли в основу жанрів календарної творчості — колядок, щедрівок, веснянок, купальських, жниварських пісень та ін. Ускладнюється і система жертовно-ритуальних дійств (обряди супроводжуються різними словесними формами, що стає ґрунтом для зародження перших епічних жанрів). Шостий період — залізний вік (рання стадія — 8 ст. до н. є. — 4 ст. н. е.). Він характеризувався остаточним розшаруванням суспільства, оформленням моногамної (парної) сім'ї, значним розвитком виробництва зброї, сільськогосподарських знарядь, розширенням ремісництва та товарообміну, а головне — зародженням державного устрою. Це сприяло утворенню військових громад та виникненню елементів героїчного епосу, а також інших епічних жанрів (легенди, казки). Утвердження стійкого сімейного укладу стало передумовою виникнення усіх жанрів родинної обрядовості (в першу чергу весільних та родильних). Вдосконалення процесів будівництва житла та культових споруд дало підставу для виникнення ритуальної поведінки, пов'язаної з закладенням фундаменту, зведенням будівлі, новосіллям тощо.

В епоху залізного віку на території праукраїнських земель на основі трипільської культури сформувалася стійка скіфська культура. Таким чином населення трипільської культури стало субстратом або основою українського народу. У 7—6 ст. до н. є. сформувалась народність скитів або скіфів, частина яких займалась хліборобством (скіфи-хлібороби, скіфи-орачі), а інша частина — військовою справою (царські скіфи). Вперше побут скіфів описав грецький вчений і філософ Геродот (біля 484 р. до н. є. — 420 р. до н. е.) у своїй «Історії грецько-перських воєн», про них не раз згадується також у Біблії.

Сьомий період — праслов'янський. Появу давніх слов'ян вчені-історики датують близько 6 ст. н. є. Це є часом зародження праслов'янської культури, яка успадкувала риси попередніх епох. Основними видами діяльності залишилися землеробство, скотарство, рибальство, мисливство, бджільництво та різні ремесла.

Праслов'яни теж сповідували язичницьку віру, яка упродовж попередніх століть сформувалась у досить чітку систему поглядів і вірувань. У центрі було поклоніння сонцю, іншим світилам, явищам природи і стихіям (вогню, воді, вітру) та їх божественним втіленням-ідолам (Перуну, Сварогу, Дажбогу, Велесу, Ярилу та ін.). Божествами також вважалися духи дому та домашнього вогнища. Праслов'яни вірили, що поряд з матеріальним видимим світом речей існує невидимий духовний світ, який є не менш реальний, ніж видимий — світ духів-домовиків, лісовиків, русалок, водяників та ін. У цей світ, як вважали вони, відходили душі померлих предків. Чіткої межі між видимим і невидимим світами не було, вони вважалися взаємоперехідними, співіснували. Тому все життя підпорядковувалось цим ключовим уявленням. Щоб задобрити богів, у храмах-капищах їм приносили жертви, працю супроводжували культовими обрядами, основні віхи сімейного життя — магічними ритуалами. Тобто основною рисою фольклору всієї міфологічної епохи є те, що він не мислився як художня творчість, а мав суто практичне застосування. Обряди створювалися не для розваги чи естетичного задоволення, а були вимушеною необхідністю: зробити все можливе, щоб зберегти урожай від пекучого сонця, посухи, дощу, граду, вітру; дітей — від смерті, дім — від руйнування. Усе життя було підпорядковане вищим силам, а оскільки людина повністю залежала від них, то склалася ціла система магічно-ритуальних дійств для того, щоб задобрити, приборкати, задовільнити ці сили.

У цей період виникають і побутують міфи, магія, календарно- та родинно-обрядові ритуали, які виконують сакральну, тобто магічну функцію. Поєднуючи епічні, ліричні та драматичні елементи, ці жанри стали основою для виникнення інших, більш сучасних жанрів. Уся подальша усна народна творчість глибоко закорінена у міфологічних уявленнях предків-слов'ян. Прадавня міфологія на рівні тематики, образності, поетики, символіки тією чи іншою мірою наявна у тих фольклорних текстах, які дійшли до наших днів і побутують сьогодні; вона знайшла своє відображення і в художній літературі.

Періодизація фольклору історичної епохи

Першим періодом історичної епохи є княжий період, який для розвитку усної народної творчості став переломним. Докорінні зміни, що відбулися в житті русичів-праукраїнців, були пов'язані з двома основними чинниками. Перший — утворення на території українських земель нової великої могутньої самостійної держави Київської Русі, що стало поштовхом для виникнення нових форм творчості, пов'язаних з необхідністю фіксувати основні історичні та політичні події: походи, битви, угоди, звеличувати героїв-переможців (походи Ігоря на Каспій, придушення повстання древлян княгинею Ольгою, перемоги Святослава). Таким чином поряд із древніми історичними рукописними документами в цей час твориться, виробляючи певну систему, усний героїчний епос, основними жанрами якого стають билини, легенди, перекази.

Другим, ще вагомішим чинником було запровадження християнства. Християнізація українського народу, яка найчастіше ототожнюється з хрещенням Русі князем Володимиром, розпочалася задовго до офіційної дати 988 р. Якщо навіть не враховувати того факту, що, як згадується в Руському літописі, на Київських гоpax побував апостол Андрій (один із 12 учнів Ісуса Христа), що багатьма сприймається лише як легенда, то місіонери християнства приїздили в руські землі вже з 4 ст. Чи не найпершою згадкою про християнізацію на нашій землі є повідомлення Квінта Тертулліана (бл. 160—222 pp.) про хрещення скіфів та сарматів (вірогідно лише окремих представників, а не всього народу). Серед перших християн Русі можемо з повною достовірністю назвати скіфа Діонісія Малого, якого було взято в полон до Візантії, де він згодом став ігуменом монастиря і прославився своєю мудрістю (бл. 430—510 pp.).

Цікавим є повідомлення Іоанна із Нікіу про охрещення князя Кия, якого візантійські джерела називали Кувратом: «Куврат, князь гуннів, племінник Охрана, в молодості був охрещений і виховувався в Константинополі в надрах християнства» (запис 7 ст.). У цей період документально підтверджено наявність християнських храмів у Київській Русі. Так у «Повісті временних літ» під 945 роком є запис про церкву святого Іллі.

У 860 р., на думку історика Михайла Брайчевського, був охрещений князь Аскольд, а у 944 р. прийняла хрещення княгиня Ольга разом із своїм чоловіком Ігорем після його походу на Візантію (смерть Ігоря на древлянській землі, як вважає дослідник, могла бути спровокована саме його охрещенням, в якому дружинники вбачали відступництво). Про те, що частина русів була охрещена у 944 p., записано в договорі Ігоря з греками. Тобто майже всі перші українські князі прийняли християнство: Кий, Аскольд, Ігор, Ольга, Ярополк, окрім Святослава (сина Ольги) — жорстокого князя-воїна, який «додержував поганських звичаїв і гнівався на матір», що наказала «не творити тризни над собою».

Отже 988 р. — дата хрещення України-Русі князем Володимиром (сином Святослава) є лише офіційним утвердженням і визнанням християнства як державної релігії. Ця епохальна подія мала надзвичайно важливе значення для українського народу, його держави. Разом з християнством на українські землі прийшли писемність, висока духовна культура, з'явилися перші школи, розвинулись архітектура, живопис, хорова музика, поширювалися тексти Святого Письма і на їхній зразок в народі виникали нові форми усної творчості, такі як легенди, притчі, оповіді, щедро представлені в Біблії.

Для цього періоду характерне змішування старих культів з церковними християнськими канонами, що найбільше відобразилося в усній народній творчості, яка, поєднавши в собі давні і нові риси, витворила синкретичні форми, які у такому вигляді дійшли до наших днів. Основним досягненням фольклору княжого періоду є те, що саме тоді виробилась нова художня система. Сакральна, тобто магічна функція народної творчості, яка домінувала в минулому і була зу мовлена природніми умовами давніх слов'ян, збагатилась естетичною та етичною функціями. Це означає, що фольклор, який до того мав суто практичне утилітарне значення, тепер набув інших нових функцій: естетично-розважальної, морально-виховної, пізнавальної. Усна народна творчість стала художньою, а не тільки ритуально-магічною творчістю народу.

Зі зміною уявлень та вірувань відбувається зміна загального світогляду: центром стає не анонімний колектив, а сильна, героїчна особистість. Також із відображення явищ природи, оспівування природних сил і стихій, що було визначальним у міфологічний період, основний акцент зміщується на відображення суспільних та історичних явищ, подій, фактів. Особливо виразно це проявилось у другій половині княжої доби, коли Київська Русь внаслідок міжусобних воєн і феодальної роздробленості втратила свою могутність і страждала від численних набігів печенігів і половців, а в 12—14 ст. від татаро-монгольської навали спочатку, у 1223 p., під проводом Чінгіс-хана, а пізніше, з 1236 p., від орд хана Батия. Саме на той час припадає розвиток жанрів героїчного пісенного епосу, дум та пісень, які оспівували основні історичні події та їх героїв. Усі ж інші жанри, що зберігаються чи виникають і розвиваються у той період, носять суспільно- та родинно-побутовий характер, відображають морально-етичні норми тогочасного суспільства, хоча за окремими давніми жанрами (замовляння, ворожіння тощо) зберігається магічна функція.

Княжа доба принесла нове нашарування у весільних обрядах, що відображається в інсценізації життя княжого двору: наречений — князь, молода — княгиня, дружки — бояри, пишний одяг, строї, зброя, збруя.

Другий період розвитку фольклору історичної епохи припадає на добу козаччини, яка в свою чергу поділяється на три етапи (Запорізької Січі, Гетьманщини і Гайдамаччини).

Українське козацтво зародилося давно. Деякі історики вважають, Що воно боролося з ордами печенігів та половців ще вії—ІЗст.З того часу слово тюркського походження «козак» ввійшло у свідомість нашого народу як вільна людина, народний месник, борець за свободу і незалежність України. Процес виникнення козацтва малодо-сліджений (можливо, це збережена традиція давніх військових організацій), однак його остаточне формування відбулося тоді, коли орди новоствореного Кримського ханства вогнем і мечем нищили міста і села України (перший напад у 1482 p.), а польсько-литовські загарбники посилили на нашій землі національний і соціальний гніт (західні Українські землі були у складі Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої). На незаселені степові простори за Дніпровськими порогами не поширювалась ні влада польсько-литовських, ні татаро-турецьких загарбників. Тому на цих землях, а згодом на всій території України утворився новий стан вільних людей — запорізьке козацтво, основним військовим укріпленням якого стала заснована на острові Хортиця в 50-х роках 16 ст. Запорізька Січ, утворення якої пов'язано з іменем Дмитра Байди Вишневецького (від містечка Вишнівець нині Тернопільської області, звідки він походив). Невдовзі Січ стала своєрідною козацькою державою, яка виборювала і відстоювала права українців. Великого розмаху набуло національно-визвольне повстання під проводом козацького полководця з Гусятина (нині Тернопільської області) Северина Наливайка (1594—1596), а також перемоги козацьких військ у походах проти татар і турків у Криму та Молдавії, очолюваних українським гетьманом Петром Канашевичем-Сагайдачним (1616—1622).

Отже, наприкінці 16 ст. українське козацтво стало вирішальною силою суспільства. Воно не обмежувалося захистом від татаро-турецької агресії, а цілеспрямовано боролося за національні та соціальніправа свого народу.

Найбільшого розквіту запорізька держава сягнула в час гетьманування Богдана Хмельницького, який перетворив Січ на центр визвольного руху всього українського народу. Здобувши ряд перемог і уклавши угоди з основними противниками — кримським ханством, Польщею та Молдавією, він утвердив існування української запорізької держави. Однак його останній договір з Москвою, ратифікований у березні 1654 р., став початком її руйнування та остаточного знищення козацтва. Навіть підписавши після того ряд угод з країнами Західної Європи (в тому числі Швецією), Хмельницький не зміг зберегти незалежності України. Московська держава почала проводити свою політику русифікації, заколотів проти українських гетьманів (Івана Виговського, Юрія Хмельницького та ін.), знищення козацтва. Спроба відновити державність України була здійснена Іваном Мазепою, але після поразки ця надія була втрачена.

У період, відомий в історії під назвою Руїни, козаки з Лівобережної України, де почастішали арешти козацької старшини і винищення рядових козаків, втікали на Правобережну Україну та Слобожанщину, але і ці землі у 40-х роках 18 ст. за Білгородським договором перейшли до Росії. Почалася нова колонізація Півдня, що викликала хвилю національно-визвольних рухів, які у другій половині 18 ст. вилились у єдиний гайдамацький рух, відомий під назвою Коліївщини, який очолив Максим Залізняк. Об'єднаними силами польської шляхти і російського царизму Коліївщина була розгромлена, її ватажки страчені, учасники заслані в Сибір. На території західних земель України подібний національно-визвольний характер носив опришківський рух проти панської Польщі, який очолив Олекса Довбуш, але і він невдовзі зазнав поразки. Так закінчилася славна доба козаччини.

Оскільки усна народна творчість породжена самим життям народу, вона моментально і точно реагувала на всі події, що відбувалися в житті народу. З попереднього огляду історичних умов побутування фольклору в 15—18 ст. природньо випливає висновок, що саме на той час припадає особливо інтенсивний розвиток і розквіт українського героїчного епосу. Започаткований ще у княжій добі, історичний епос з новою силою продовжує оспівувати козацькі походи, героїчні подвиги народних ватажків, лицарську доблесть, життя і побут козаків. Найпоширенішими жанрами стають думи та історичні пісні, у яких відображаються всі віхи та події української історії. Виконавцями їх були кобзарі-запорожці, як носії народної пам'яті. Майже весь епос цього періоду тематично присвячений боротьбі українського народу за національну незалежність спочатку з турецько-татарськими та литовсько-польськими, пізніше — з російськими поневолювачами. Крім дум та історичних пісень, козаччина знайшла своє відображення і в прозових жанрах (легендах, переказах), що були надзвичайно популярними серед народу, який у такий спосіб возвеличував і пошановував своїх ватажків та захисників-месників (С. Наливайка, П. Сагайдачного, М. Залізняка, І. Ґонту, О. Довбуша, І. Кармалюка та ін.).

Проміжне місце між історичною та побутовою тематикою зайняли балади, як жанр, який віддзеркалив і героїчне минуле народу, і його побут, звичаї, символи. Поряд з баладами розвивалися також соціально-побутові та родинно-побутові пісні, в яких фіксувались та осмислювались основні явища тогочасного суспільства. Одним з найважливіших жанрів у той період була народна драма. Оскільки первісно вона виникла як супровід язичницьких ритуалів, у княжу добу з приходом християнства драма дещо витіснилася з народного побуту. З розвитком української культури у добу козаччини, який пов'язувався з діяльністю Києво-Могилянської колегії, одночасно з розвитком шкільної драми відроджується і народний театр. Видозмінивши первісну форму, трансформувавшись на ґрунті християнства, особливої популярності набули народно-театральні дійства, пов'язані переважно з календарно-обрядовим циклом. Вони поступово набирали повчально-розважального характеру.

Третій — період бездержавності (18—19 ст.). Із знищенням козацтва та політичним занепадом України усі прояви української культури переслідувались і викорінювались як з боку шляхетської Польщі, так і з боку царської Росії. Таким чином загарбники намагались асимілювати український народ, вигубити прояви національної свідомості. Колишні героїчні ноти епосу слабшають, зміст дум та легенд набирає новелістичного характеру, сюжети їх зводяться До відображення різних побутових деталей, родинних стосунків, які мають багато спільного із ліричними народними піснями і баладами, відображають переважно конфлікти родинного життя. Тому фольклор того періоду має інший колорит, з побутовими домінантами.

У результаті антиукраїнської політики правлячих кіл Росії в 1НЦІ 18 ст. було остаточно впроваджено та зміцнено царську владу на Лівобережжі та Слобожанщині. Політичні зміни відбулися і на українських землях, підпорядкованих Польщі, частина з яких (Галичина) після першого розподілу Польщі у 1772 р. відійшла до складу Австрійської монархії — імперії Габсбургів. З насильницькою русифікацією на Сході та полонізацією на Заході українському народові було важко зберігати національні риси культури. Низький рівень політичної свідомості призводив до втрати духовних цінностей, витворених упродовж століть. Усна народна творчість все більше зводиться до побуту (і то виключно селянського). Жанри, які в минулому носили виразний героїчний характер (думи, балади), продовжують існувати як побутові жанри, піднімаючи лише проблеми суспільного та родинного життя. Суттєвих змін зазнала й історична проза. Навіть казки, які до того носили героїчний фантастичний характер, змінюються соціально-побутовими, наближеними до народних оповідань.

Але такий стан речей, породжений змінами в національній свідомості, тривав недовго. Уже з початку 19 ст. серед української інтелігенції (в першу чергу духовенства, що було єдиною верствою, для якої дозволялась вища освіта) з'являються ідеї національного самовизначення. Вони утверджуються з розвитком в Україні гуманітарних наук, чільне місце серед яких зайняла фольклористика. Звернення до історичних пам'яток народу, його звичаїв та обрядів підтримувалось також історіографією. З початком розвитку української думки, зокрема пов'язаного з діяльністю І. Срезневського, М. Максимовича, М. Костомарова, письменників-романтиків, діячів Кирило-Мефодіївського братства (а в Галичині «Руської трійці») починається нова хвиля піднесення усної народної творчості, яка засвідчувала, що українська культура, не втративши самобутності, залишилась виразно національною культурою, яка має свій особливий характер, історію розвитку, а не є частиною російської чи польської, як це намагались довести поневолювачі. Отже, в кінці періоду бездержавності, коли усна народна творчість відносно занепадала, набуваючи переважно побутового характеру, відродження давнього героїчного минулого відбувалося шляхом розвитку фольклористики як науки з метою відновлення духовних цінностей народу.

Це дало поштовх і для розвитку нової української літератури, для якої художня творчість народу стала невичерпним джерелом тематики та образності. Почався взаємозв'язок фольклору з літературою. Література запозичала від усної народної творчості певні жанри (такі як балада, пісня, дума, байка, казка, народне оповідання та ін.), теми та ідеї, образи та символи, художньо-поетичні виражальні засоби (сталі епітети, порівняння, метафори та ін.). Фольклор у свою чергу почав переймати з художньої літератури готові тексти, авторство яких не є анонімним, але які побутують в народі як зразки усної творчості, стали невід'ємною її частиною. Це стосується пісень і ба лад літературного походження та романсів, а також народних оповідань, створених на основі переказів літературних творів чи їх частин та авторських байок і казок. Тобто цей етап розвитку фольклору щільно пов'язаний з розвитком фольклористики як науки та нової української художньої літератури.

Четвертий період історичної епохи — час новітнього розвитку усної народної творчості (20 ст.) є історично найскладнішим, найбільш неоднозначним, багатоаспектним. Зумовлено це знову ж таки неоднозначними історичними процесами, що відбувалися на Україні у 20 ст., пов'язаними з новими спробами здобуття державної незалежності. Першим фактором, що безпосередньо вплинув на розвиток фольклору є Перша та Друга світові війни та жовтневий переворот 1917 р., у які був втягнений український народ. Спочатку здавалось, що ці історичні потрясіння давали можливість для звільнення України від національного гніту, тому що спонукали до формування власних військових угруповань, таких як Українські Січові Стрільці (УСС) (1914—1918), Українська Галицька Армія (УГА) (1918—1921), Українська Повстанська Армія (УПА), остання проіснувала з 1942 до початку 60-х років. Це інспірувало нові тексти українського історичного епосу (переважно пісенного — історичні пісні та балади, січові та повстанські пісні) про подвиги та поразки народних повстанців, борців за незалежність Батьківщини, а також прозові жанри — легенди, перекази, оповідання.

Другим фактором цього періоду є утвердження спочатку на східних землях, а пізніше на всій території України більшовицької влади, з настанням якої почав розвиватися новий вид усної народної творчості — «радянський» фольклор, пов'язаний з реагуванням вождів компартії (Леніна, Сталіна) на колективізацію та індустріалізацію. Великою мірою він штучно насаджувався, бо не мав національного коріння. Більш природнім з цього огляду був антирадянський фольклор, створений народом, який усі ті самі явища радянської дійсності висвітлював гумористично та іронічно. У ньому з притаманним українському народові сарказмом «оспівуються» наслідки голодомору 30-х років, насильницької колективізації, національно-винищувального терору. Це явище сучасної усної народної творчості ще недостатньо вивчене і чекає глибшого дослідження.

Третім фактором, який відчутно вплинув на розвиток усної творчості народу, є масова еміґрація українців за кордон у першій половині XX ст. Вона була породжена двома світовими війнами та приходом на Україну радянської влади з усіма її наслідками. Еміграція відбувалась у двох напрямках: добровільна на Захід (яка породила емігрантські плачі, пісні, оповідання та ін.); та насильницька на Схід (наслідком якої було поширення тюремного, в'язничного і борового фольклору, про який до цього часу у науковій літературі Майже не згадується).

У так званий період «застою» найпоширенішим жанром усної народної творчості була лірична пісня (як у всі часи занепаду політичної свідомості народу) та витворений радянською субкультурою жанр політичного анекдоту, який в усьому колишньому Радянському Союзі (в тому числі і в Україні) набув такого поширення, як в жодній іншій країні світу.

З початком державотворчих процесів в Україні 90-х років із здобуттям незалежності усі раніше заборонені жанри фольклору здобули легальне побутування і продовжують своє життя в народі, радянські ж зразки залишились мертвими пам'ятками у підручниках того періоду.

На сучасному етапі розвитку усної народної творчості, внаслідок скасування різних заборон, відбувається стихійне відновлення забутих звичаїв. Особливо на території Східної України, де майже повністю втрачена національна традиція, її спонтанне відродження часто набуває ґротескних форм. Завершення довгої доби штучно насадженого матеріалізму поряд із хвилею відродження релігійних традицій народу ознаменувалось небаченим піднесенням магії і демонології (ворожбитство, викликання духів, заклинання, магічне цілительство), закликами (і навіть практичними спробами) відновлення давніх язичницьких культів.

Тому зараз перед сучасними творцями і носіями народної традиції стоїть нелегке завдання вибору шляху подальшого розвитку фольклору, який би збагачував скарбницю української духовності, а не спотворював її, був обґрунтований потребами часу, відповідно збалансований у всіх вимірах. Не менш важливе завдання постає перед дослідниками усної народної творчості: збору цієї невичерпної скарбниці, систематизації, класифікації текстів, їх наукового аналізу, пояснення причин виникнення чи занепаду певних явищ, шляхів розвитку фольклорних жанрів та багато інших аспектів дослідження.