Конфлікт як багатомірне явище має складну структуру, котра утворюється з об'єктивних чинників і суб'єктивних елементів. У цілому структуру конфлікту треба сприймати як сукупність стійких зв'язків, що забезпечують цілісність конфлікту, його природу і самобутність, поза яких він не може існувати як динамічна система і процес.
Об'єктивні елементи конфлікту вже були розглянуті раніше. Тепер звернемося до його суб'єктивної складової.
Учасники конфлікту. Вбудь-якому соціальному конфлікті, залежно від рівня та сфери, його учасниками (суб'єктами) виступають люди — індивіди, групи, верстви, класи, національно-етничні спільноти, організації, громадські та політичні об'єднання, народи і держави, міжнародні співтовариства тощо. Отже, учасники конфлікту можуть виступати як приватні особи (напр., у сімейно-побутовому конфлікті), як юридичні особи (наприклад, в економічному чи політико-правовому конфлікті) або як офіційні особи (наприклад, в адміністративному конфлікті).
Міра задіяності у конфлікті може бути досить різною, як і соціальні ролі, що виконують його учасники. Ось чому аналітики запровадили в анатомії конфлікту поняття конфліктуючої (протидіючої) сторони. Конфліктуючі сторони — це головні суб'єкти конфлікту, тобто сукупність тих учасників, що здійснюють активні дії (протидії) один проти одного. Нерідко в реальному конфлікті конфліктуюча сторона персоніфікується в особі одного суб'єкта, який одноособово протистоїть опонентам.
У конфлікті беруть участь як мінімум дві конфліктуючі сторони (конфліктанти, опоненти) — це так звані біполярні, або двосторонні конфлікти. Але якщо конфлікт мультиполярний, тобто багатосторонній, то і конфліктантів може бути декілька.
Протидіючі сторони — ключова ланка конфлікту, з «загибеллю» (відступом) однієї із сторін конфлікт припиняється. Якщо ж один із конфліктантів (що уособлює протидіючу сторону) замінюється іншим, то конфлікт може цілком або частково (предмет, характер) змінитися, адже нові суб'єкти вносять у конфлікт свої інтереси, мотиви, специфіку дій.
Конфліктологи іноді ранжують протидіючі сторони за масою, масштабом, ресурсами і т. ін. Цей підхід є продуктивним для реалістичної оцінки ступеня рівнозначності (або нерівнозначності) сторін, а відтак, й прогнозу щодо можливої динаміки розвитку подій.
Ранг опонента в конфлікті — це рівень його можливостей по досягненню своїх цілей, який проявляється в силі його соціальних зв'язків і масштабах громадської чи групової підтримки. Якщо протидіючі сторони складають формулу «індивід — держава» і т. под., то можна зі значною впевненістю передбачати драматичний, швидкий і несиметричний за наслідками кінець конфліктної взаємодії. Щоб грамотно і вірно оцінити за рангом протидіючі сторони, слід ураховувати декілька характеристик, а саме: фізичні, матеріальні та соціальні ресурси; інтелектуальні можливості, знання, навички та вміння; силу структури і впливовість соціальних зв'язків конфліктантів. Ресурси опонентів вирізнюють також наявність і розмір так званих деструктивних потенціалів: у міжособистісних конфліктах — це фізична сила, зброя; у війнах — це збройні сили, характер озброєння тощо. Характерно, що сильний деструктивний потенціал конфліктантів, з однієї сторони, є гарантом власної безпеки, а з іншої — провокує нарощення відповідного потенціалу у супротивника (наприклад, гонка озброєнь, ескалація конфлікту).
Одним з цікавих складних моментів у конфліктній аналітиці є той факт, що конфліктуючі сторони можуть бути виявлені не одразу. В зв'язку з цим відомий французький соціолог А. Турен вважав чітке визначення реальних опонентів (суб'єктів конфлікту) найголовнішим ключовим завданням, що можливо через виявлення їх соціальних інтересів та ціннісних орієнтацій, які дійсно суперечать і протистоять одна одній'. Проблема полягає в тому, що у дійсному конфлікті справжні опоненти далеко не завжди прагнуть виявити себе і нерідко приховуються за другорядними учасниками або намагаються підставити як головних суб'єктів конфлікту такі групи чи організації, які лише опосередковано пов'язані з його предметом. Так, досить часто на перших етапах політичних, етнічних та адміністративно-трудових конфліктів одна із сторін (як правило, така, що спочатку найбільше уражена) має про супротивника досить слабку уяву. Це також добре видно і на прикладі кримінально-правового конфлікту: доки злочинець не затриманий, його конфліктне протиборство з правоохоронцями носить латентний характер; лише після його виявлення і затримання органи слідства, дізнання, прокуратури і суду починають процесуальну діяльність з розкриття злочину та покарання обвинуваченого, що виводить їх конфлікт у дійсну, «відкриту» стадію.
Суб'єкти конфлікту не залишаються незмінними в процесі боротьби; про глибину І зрілість конфліктної ситуації часто судять на підставі ступеня сформованості суб'єктів. Чим більше розкручено спіраль конфлікту, тим вище зрілість його суб'єктів; якщо конфлікт переходить в інший якісний стан, відповідно змінюються і конфліктуючі сторони.
Нарешті, кожна конфліктуюча сторона, як правило, складається з сукупності елементів: індивідів — членів групи; коаліцій партій; спілки громадських об'єднань; асоціацій виробників, підприємців; колективів тощо. Для розуміння спрямованості конфлікту слід ураховувати єдність чи розбіжність в позиціях і поглядах агентів, з яких складається єдиний суб'єкт — конфліктант. Його внутрішні суперечності чи суперечки можуть послабити позицію у конфлікті, а в разі розпаду суб'єкта поразка в конфлікті стає неминучою.
Аналізуючи учасників конфлікту, дуже важливо в структурі протидіючих сторін виокремити певні соціально-рольові позиції, які займають суб'єкти протиборства, а також ті соціальні ролі, що виконують члени так званої «третьої сторони», яка прагне врегулювати конфлікт.
Суб'єкт, що ініціює конфлікт, виконує роль спричинщика, який часто збігається з однією найбільш активною стороною конфлікту. Роль ініціатора конфлікту не повинна апріорі сприйматися лише негативно, адже окремі конфлікти інноваційної спрямованості мають значний конструктивний потенціал (наприклад, науково-когнітивні конфлікти чи конфлікти через впровадження «ноу-хау»). Але найчастіше ініціатор прагне замаскувати свою дійсну роль у конфлікті, намагаючись представити себе на другорядних позиціях, що, природно, ускладнює оцінку цього суб'єкта.
Соціальну роль підбурювача відіграє особа, організація, установа чи держава, що підштовхує певних суб'єктів до конфлікту, тобто за позицією підбурювач — це провокатор. Певна особа сама може і не брати участі в конфлікті, але її мета і прагнення полягають в тому, щоб за будь-яких умов спричинити бійку, суперечку, зіткнення між опонентами, що мають суперечливі інтереси.
В структурі конфліктуючих сторін практично завжди є такий елемент, як групи підтримки — сили, що складаються з окремих індивідів, соціальних груп, верств, етносів, засобів масової інформації, держав, міжнародних організацій тощо (залежно від сфери конфлікту). Стратегія і тактика груп підтримки породила таку речь у конфлікті, як пособник — особа, група чи інституція, що сприяє розвитку конфліктної ситуації, здійснюючи матеріальну, технічну допомогу, моральну чи іншу підтримку, надаючи поради чи деякі посередницькі послуги на користь одного з конфліктантів. Пособники несуть значну міру відповідальності за посилення і ескалацію конфліктів.
Організатор — це особа чи група, яка планує конфлікт, його розвиток, ураховує ресурси і будує структуру протидіючої сторони (а можливо, і сторін), передбачає різні шляхи досягнення мети, забезпечення і охорони учасників конфлікту тощо. Організатор може уособлювати в собі всю конфліктуючу сторону, але часто — це самостійна фігура в конфліктному процесі. Завдяки кримінологічній термінології конфліктологи виокремлюють також роль подільника — безпосереднього учасника конфлікту, який зазвичай є просто виконавцем. Виходячи з теорії «рольових» ігор у конфліктній взаємодії можна ще виокремити деякі епізодичні ролі, які справляють на перебіг і результат конфлікту певний вплив —: це невинні жертви, таємні координатори, консультанти і т. ін.
Серед ролей, що мають відповідальні соціальні функції примирителів у конфлікті, назвемо посередників та суддів. Вони також беруть участь у конфлікті, але з іншими завданнями і метою — розібратися у мотивах того, що вчиняється, а потім припинити, розв'язати (або послабити) конфлікт. Фактично, йдеться про так звану третю сторону у конфлікті, яка, не втручаючись у протиборство, запобігає чи зупиняє його своїми засобами.
Посередництво — соціально важлива роль у конфлікті, що спирається на регламентовані процедури медіаторінгу. Посередник — медіатор є суто нейтральною особою, яка завдяки ефективним регулятивним засобам налагодження діалогу та ведення переговорів допомагає конфліктантам досягнути згоди чи консенсусу. Соціальна роль судді у конфлікті розкривається через функції арбітра, третейського судді, поважного мирочинця — аксакала, який спирається як на традицію, звичай, ціннісний ідеал, так і на правову норму (суддя — фахівець, що здійснює правничі функції в юридичному конфлікті). У будь-якому випадку судді вирішують головне завдання — припинити, закінчити конфлікт правовими засобами і надати належну оцінку його наслідкам.
Нарешті, слід ураховувати, що можлива й імітація тих чи інших соціальних ролей учасниками конфлікту, що може бути спричинено конфліктною інтригою, емоційними амбіціями суб'єктів, загостренням корпоративних чи особистих інтересів; крім того, у так званому „помилковому” конфлікті майже всі учасники фактично імітують свої дії та ролі.