Індивід, індивідуальність, особистість в управлінні

 

Керівнику необхідні наукові знання про психологіч­ні особливості свого «Я», особистості працівника, що є передумовою професійного підходу в роботі з персона­лом. З урахуванням цього великі фірми почали створю­вати служби управління людськими ресурсами, розгалу­жену систему керування персоналом. До психологічної науки все більше ставилися і як до джерела інформації про внутрішні резерви кожної людини, спосіб її мислен­ня, зовнішні стимулятори поведінки, розглядаючи пер­сонал як конкурентне багатство компанії, яке треба створювати, виховувати, розвивати і берегти.

Найпоширенішими у психологічній науці є поняття «людина», «індивід», «індивідуальність», «особис­тість», глибоке пізнання яких і феноменів, які вони позначають, допомагає керівнику глибше зрозуміти працівника, виявити комплекс умов, необхідних для наукової організації праці й управління.

Людина — родове поняття, що вказує на причетність істоти до вищо­го ступеня розвитку живої природи — людського роду; специфічна, унікальна єдність біологічного і соціального; система, в якій фізичне і психічне, природне й соціальне становлять нерозривну єдність.

Психологія вивчає в людині психіку, її розвиток, ін­дивідуально-психологічні особливості. Як істота біоло­гічна, людина підпорядкована біологічним і фізіологіч­ним законам, як істота соціальна — є частиною соціуму і продуктом суспільного розвитку.

Якщо поняття «людина» містить у собі всі людські якості незалежно від її наявності у конкретної людини, то поняття «індивід» характеризує конкретну людину, включає притаманні їй психологічні й біологічні влас­тивості.

Індивід (лат. — неподільне) — окрема людина, особа в групі або суспільстві, окремий представник людської спільноти.

Сутність індивіда визначає не тілесна окремість, а сукупність духовно-психологічних рис, які становлять його самобутність.

З метою цілісної характеристики окремої людини, її оригінальності, самобутності використовують поняття «індивідуальність», яке виникло ще в античній філосо­фії (Левкіпп, Демокріт), і по-різному тлумачиться різ­ними галузями гуманітарного знання.

Індивідуальність — сукупність своєрідних психологічних особли­востей і властивостей людини, що характеризує людську непов­торність і виявляється у рисах характеру, специфіці інтересів, якостей, здібностей, які відрізняють одну людину від іншої.

Індивідуальність формує ті важливі характеристики людини, котрі забезпечують властивий лише їй стиль взаємозв'язків з навколишнім світом. Передумовою формування її є задатки. Індивідуальність є неодмінною і найважливішою ознакою особистості.

Особистість — людина, соціальний індивід, що поєднує в собі ри­си загальнолюдського, суспільнозначущого та індивідуально не­повторного.

Особистість — найголовніше в людині, найважливі­ша її соціальна ознака. Вона представлена соціально зу­мовленими, психологічними характеристиками, які виявляються у суспільних зв'язках, відносинах, є стій­кими, визначають поведінку людини, що має суттєве значення як для самої особи, так і для її оточення. Як­що людина є носієм найрізноманітніших властивостей, то особистість — основна властивість, у якій виявляєть­ся її суспільна сутність. Особистість виражає належ­ність людини до певного суспільства, певної історичної епохи, культури, науки тощо.

Людина — це складна система, у якій фізичне і пси­хічне, генетично зумовлене і набуте, природне і соціаль­не утворюють нерозривну єдність. Саме в громадському житті, в системі суспільних відносин, набуваючи соці­альних якостей для самостійної діяльності й активності, для самопізнання і самоствердження в реальній дійснос­ті вона стає особистістю.

Об'єктивною умовою формування особистісних властивостей, якостей, рис характеру людини є система суспільних відносин (економічних, політичних, мо­ральних та ін.), до якої вона належить.

Оригінальність, неповторність особистості як люд­ської індивідуальності — головна передумова форму­вання індивідуального стилю діяльності.

Психологічна наука послуговується такими загаль­новизнаними положеннями щодо особистості:

—особистість є продуктом історичного розвитку, тоб­то виникає на певному етапі еволюції людської істоти;

—особистість є суб'єктом соціальних відносин і сві­домої діяльності;

—особистість — це системна якість індивіда, що формується у спільній діяльності й спілкуванні;

— важливою складовою особистості є її етнопсихо­логічний аспект.

Дотепер поняття «особистість» на Сході і на Заході трактується по-різному. У європейській культурі, зас­нованій на християнстві, особистістю вважався святий, праведник, подвижник; у східній культурі про особис­тість ведуть мову з часів Конфуція, який вважав особис­тістю «шляхетну людину», яка бере активну участь в управлінні державою, турбується про її благо. У сучас­ній західній традиції особистість — це насамперед інди­відуальність, якій надають перевагу над суспільством. Східна традиція розглядає особистість як людину, яка добровільно віддає себе служінню суспільству.

Індивідуальний стиль діяльності — стійка індивіду­ально-специфічна система психологічних засобів, при­йомів, навичок, методів, способів здійснення певної ді­яльності.

Люди з різними індивідуально-типологічними ха­рактеристиками нервової системи, різною структурою здібностей, темпераменту, характеру домагаються од­накової ефективності різними способами. Індивідуаль­ний стиль діяльності може бути оптимальним або неоп­тимальним з погляду ефективності роботи.

Теорії особистості та їх використання в управлінській практиці

У процесі осмислення психологічною наукою сут­ності особистості, особливостей її розвитку, самореалізації, взаємодії із зовнішнім середовищем сформували­ся теорії, які різняться між собою методологічними під­ходами, дослідницьким інструментарієм, а відповідно й висновками. Найвідомішими і найуживанішими у сфері управління є теорії головних психологічних шкіл: пси­хоаналіз (Зігмунд Фрейд, Карл-Густав Юнг, Альфред Адлер, Харрі Салліван, Еріх Фромм та ін.); поведінкова школа (американські психологи Джон-Бродес Вотсон, Беррес-Фредерік Скіннер та ін.); гуманістична психоло­гія (Абрахам Маслоу, Карл-Ренсом Роджерс та ін.).

Психоаналіз

Це одне з найповніших учень про людську індивіду­альність, засноване на обґрунтованих австрійським нев­ропатологом, психіатром, психологом Зігмундом Фрейдом (1856—1939) у доктрині психічного детермінізму і теорії несвідомого. Згідно з доктриною психічного де­термінізму в духовному житті немає нічого невмотивованого: кожна думка, спогад, почуття, дія мають свою причину. Якщо людина змогла побачити причини, ро­зібралася в них, то вона зрозуміла справжні мотиви вчинків. Згідно з теорією несвідомого у формуванні мислення і поведінки несвідомі процеси відіграють значнішу роль, ніж свідомі, і взагалі, свідомість знач­ною мірою є несвідомою. Саме у несвідомій частині свідомості, на думку 3. Фрейда, приховані основні детер­мінанти особистості, вона є джерелом психічної енергії, спонукання й інстинктів.

Структуру особистості, за 3. Фрейдом, становлять три інстанції:

1. «Воно» — це первісна, основна, центральна части­на структури особистості, яка містить усе успадковане при народженні, її зміст майже цілком несвідомий.

2. «Его» («Я») — психічна інстанція, яка підкоря­ється принципу реальності, постійно перебуває у зв'яз­ку з зовнішнім середовищем і виробляє ефективні спо­соби спілкування з зовнішнім світом.

3. «Супер-Его» («Над-Я») — моральні принципи лю­дини, що визначають прийнятність чи неприйнятність для неї певного способу поведінки. Ця психічна інстан­ція розвивається не з «Воно», аз «Я», вона є суддею і цензором особистості. До функцій «Над-Я» належать совість, самоспостереження і формування ідеалів.

Незадоволеність собою, тривоги і турботи, які часто виникають у людини, є емоційним відтворенням у свідо­мості індивіда боротьби «Воно» і «Над-Я». Намагаючись позбутися цих неприємних емоційних станів, людина за допомогою «Я» виробляє в собі захисні механізми:

—заперечення. Проявляється тоді, коли людина на­магається не помічати, заперечувати неприємну для неї дійсність, що часто заважає їй продуктивно працювати. Поширеною формою такої поведінки є заперечення кри­тики на свою адресу як психологічний самозахист;

—придушення (стримування). На противагу запере­ченню воно проявляється у блокуванні внутрішніх ім­пульсів і погроз;

—раціоналізація. Вона постає як спосіб розумного виправдання будь-яких вчинків, що суперечать мораль­ним нормам;

—формування реакції. Проявом його є приховуван­ня людиною від себе мотиву власної поведінки його при­душенням через особливо виражений і свідомо підтри­муваний мотив протилежного типу;

—проекція. Цей механізм проявляється в тому, що власні негативні якості людина несвідомо приписує ін­шій особі;

—інтелектуалізація. В основі її — намагання уник­нути загрозливої ситуації шляхом її обговорення в абс­трактних термінах;

— заміщення. Полягає в частковому задоволенні неприйнятного мотиву будь-яким морально допусти­мим способом.

Учень 3. Фрейда, засновник аналітичної психології швейцарський психіатр Карл-Густав Юнг (1875—1961) створив теорію про складну структуру особистості, за­пропонував типологію характерів відповідно до того, які функції у них переважають (мислення, почуття, інтуї­ція) і спрямованості особистості на зовнішній або внут­рішній світ. З цією метою обґрунтував поняття «екс­траверсія» й «інтроверсія» (лат. — поза, — всередину, — обертати) для визначення двох про­тилежних типів особистості. Екстравертивний тип особистості характеризується її зверненістю до навко­лишнього світу, інтровертивному типу особистості властива фіксація інтересів на явищах власного внут­рішнього світу. Головне, що відрізняє аналітичну пси­хологію Юнга від фрейдівського психоаналізу, — різне бачення природи лібідо. За К.-Г. Юнгом, психіка люди­ни має три рівні: свідомість, особисте несвідоме і колек­тивне несвідоме. Саме колективне несвідоме відіграє визначальну роль у структурі особистості.

Поведінкова школа (біхевіоризм)

Засновник цього вчення, американський психолог Джон-Бродес Вотсон (1878—1958) вважав, що предме­том нової психології має бути не свідомість, а поведінка людини. У своїх поглядах він застосував вчення росій­ського фізіолога Івана Павлова (1849—1936) про умовні рефлекси до теорії научіння, стверджуючи, що всю по­ведінку людини можна описати термінами «стимул» (зміна зовнішнього середовища) і «реакція» (відповідь організму на стимул).

Американський психолог Беррес-Фредерік Скіннер (1904—1990) значно розширив класичну теорію умов­них рефлексів, виділивши серед них оперантні (від «операція») реакції, що виробляються організмом ми­мовільно. На його думку, конкретні реакції можна під­силити чи послабити, вдаючись до покарання чи заохо­чення.

Б.-Ф. Скіннер звертав увагу на асиметрію між пози­тивним і негативним підсиленням стимулів (особливо загрозою санкцій). За його твердженнями, негативне підсилення впливу часто викликає непередбачені, див­ні, небажані наслідки, а позитивне зумовлює здебільшо­го бажані зміни: формує поведінку, підвищує самооцін­ку індивіда. Для досяг­нення мети підсилення стимулів повинно відповідати таким вимогам:

—конкретність. Це означає необхідність спиратися на максимально можливий інформаційний зміст;

—невідкладність. Суть цієї вимоги полягає в тому, що будь-які дії, спрямовані на підсилення стимулів, слід здійснювати негайно (наприклад, керівник випи­сує чек безпосередньо біля верстата робітника);

—наявність механізмів зворотного зв'язку. Вони потрібні для врахування можливостей і певних здобут­ків працівників, винагородження і малих перемог;

— всебічна увага до стимулів вищого керівництва. Це підсилює значущість справи і впливовість стимулів;

— непередбаченість. Доведено, що несподівані зао­хочення спрацьовують краще, а малі винагороди часто є ефективнішими, ніж великі.

Ці положення, прийняті керівниками як засоби впливу на підлеглих, значно активніше, ніж відкриття психоаналітичної теорії, застосовують в управлінні. Та­кі чинники, як зарплата, прагнення людини зберегти своє місце, статус тощо, керівник піддає контролю і мо­же їх регулювати.

Концепція позитивного і негативного научіння дає змогу пояснити більшість поведінкових реакцій, допо­могти керівнику в контактах із людьми, налагодити систему заохочень і покарань.

 

Гуманістична психологія

Згідно з цією теорією особистість є унікальною ціліс­ною системою, здатною до самоактуалізації, що прита­манне тільки людині. Це вчення базується на таких ос­новних положеннях:

—людину слід вивчати тільки в цілісності;

—кожна людина є унікальною, саме тому аналіз ок­ремих випадків не менш важливий, ніж статистичні узагальнення;

—головною психологічною реальністю є пережи­вання людиною світу і себе в ньому;

—людське життя слід розглядати як єдиний процес становлення і буття людини;

—людина є активною, творчою особистістю;

—людина має потенції до безперервного розвитку і самореалізації;

—людина наділена певним ступенем свободи від зовнішньої детермінації завдяки сенсу і цінностям, якими вона керується у своєму виборі.

При створенні цієї теорії американський психолог Карл-Ренсом Роджерс (1902—1987) брав до уваги здат­ність кожної людини до особистісного самовдоскона­лення. Важливим компонентом її структури є Я-концепція, що формується у процесі взаємодії суб'єкта з навколишнім середовищем і є інтегральним механіз­мом саморегуляції поведінки людини.

Я-концепція — цілісний, хоч і не позбавлений внутрішніх супереч­ностей, образ власного «Я», який є установкою людини стосовно себе.

Я-концепція може бути позитивною, негативною і амбівалентною (суперечливою). Задоволеність людини життям, відчуття нею щастя життя залежить від того, якою мірою її досвід, «реальне Я» та «ідеальне Я» спів­відносяться між собою. Найважливіша характеристика психологічно зрілої особистості — її відкритість для досвіду, гнучкість, вдосконалення людського «Я».

Інший американський психолог Абрахам Маслоу (1908—1970) збагатив теорію росту концепцією цілісно­го підходу до людини, згідно з якою основна потреба людини полягає в самоактуалізації, реалізації її потен­ційних можливостей, здібностей і талантів. У запропо­нованій ученим класифікації потреб і взаємозв'язків між ними вищі запити не можуть бути задоволені, доки не задоволені нижчі, а всі вони утворюють ієрархічну структуру, що визначає поведінку людини. Від задово­лення первинних потреб нижчого рівня (фізіологічні, у безпеці) залежить задоволення вищих потреб (соціаль­них, в успіху, самовираженні, самоактуалізаціі) і моти­вація поведінки людини.

Психологіч­ними характеристиками такої особистості вважають:

—активне сприймання дійсності, здатність орієнту­ватися в ній;

—прийняття себе та інших людей такими, як вони є;

—безпосередність у вчинках і спонтанність у вира­женні своїх думок і почуттів;

—зосередження уваги на тому, що відбувається ззов­ні, на противагу орієнтації тільки на внутрішній світ;

—наявність почуття гумору;

—розвинуті творчі здібності;

—неприйняття умовностей без показного їх ігнору­вання;

—стурбованість добробутом інших людей, а не тіль­ки забезпеченням особистого щастя;

—здатність до глибокого розуміння життя;

—налагодження з людьми (хоч і не з усіма), доволі доброзичливих особистісних взаємин;

—здатність об'єктивно оцінювати життя;

—безпосереднє і повне заглиблення в життя;

—надання переваги у житті новим, ризикованим шляхам;

—уміння покладатися на свої досвід, розум, почут­тя, а не на думку інших людей, традиції чи умовності;

—відкрита і чесна поведінка у всіх ситуаціях;

—готовність стати непопулярним, бути засудженим більшістю людей за нетрадиційні погляди;

—здатність брати на себе відповідальність, а не уни­кати її;

—докладання максимуму зусиль для досягнення поставлених цілей;

—уміння бачити і, якщо це необхідно, долати опір інших людей.

В управлінні господарською діяльністю проблема мотивів, стимулів і людських потреб вперше була пору­шена шотландським економістом, філософом Адамом Смітом(1723—1790), який вважав, що людьми керують егоїстичні мотиви, постійне прагнення поліпшувати своє матеріальне становище. Американський інженер, теоре­тик управління Фредерік-Вінслоу Тейлор, який ствер­джував, що робітниками керують тільки інстинкти за­доволення фізіологічних потреб, тому щодо них можна використовувати елементарні стимули. Будучи переко­наним у тому, що біологічною природою людини не пе­редбачено працювати, вважав, що кожен працює тільки під тиском зовнішніх умов, прагне працювати менше, а одержувати більше, на що підприємець повинен відпо­відати політикою «платити менше, а вимагати більше». У зв'язку з цим примусова сила адміністратора є основ­ною мотивацією праці.

На думку Д. Макклелланда, людські потреби можна звести до таких трьох категорій:

—потреба влади (вплив на інших, встановлення контролю за діями інших людей тощо);

—потреба досягнення успіху (прагнення до стандар­тів високої якості);

—потреба належності до групи (потреба найбільшою мірою бути залученим до міжособистісних стосунків).

На підставі власних спостережень Ф. Герцберг виок­ремив такі найважливіші мотиваційні чинники (мотиватори):

—гігієнічні (розміри оплати праці, міжособистісні взаємини, умови праці, політика компанії й характер контролю безпосереднього керівника);

—мотивуючі (відчуття успіху, просування по служ­бі, визнання іншими, відповідальність, зростання мож­ливостей).

Висновок з 1 питання:

Отже, теорія психоаналізу не пропонує керівникові кон­кретних методів розв'язання практичних проблем, однак допомагає зрозуміти мотиви поведінки людей. Некоректну поведінку підлеглого чи керівника або завзятий їх опір чому-небудь можна пояснити, нап­риклад, захистом від чогось, великим прагненням до визнання чи гординею. Поведінка персоналу організа­ції не завжди логічна і раціональна, а самі люди не завжди можуть пояснити свої імпульси і бажання, то­му керівник повинен уміти бачити, розпізнавати при­ховані мотиви. За А. Маслоу, самоактуалізація як здібність притаманна більшості людей, однак не всі її реалізову­ють. Самоактуалізуюча особистість є прикладом нормального розвитку. Вона максимально повно втілює людську сутність.

Зазначені вище теорії спонукають управлінців пе­реглядати організацію праці, враховуючи індивідуаль­но-психологічні особливості власні і персоналу.

Розглядаючи особистість як об'єкт управління, дос­лідники та практики визнавали складність і недостат­ню вивченість цього феномену. Складність полягає на­самперед у тому, що особистість найчастіше не бажає відчувати себе об'єктом будь-якого впливу, прагне бути не пасивним учасником спільної діяльності, а свідомою й активною особою.