Субъекты права промышленной собственности и их правовое положение

Патентное законодательство Украины довольно подробно регламентирует круг субъектов права про­мышленной собственности и их правовое положение.

Особо следует оговорить роль Ведомства - Государственного Комитета Украины по вопросам интеллекту­альной собственности. Согласно ст. 2 Закона Украины «Об охране прав на промышленные образцы» Ведом­ство обеспечивает реализацию государственной поли­тики в сфере правовой охраны промышленных образцов, принимает к рассмотрению заявки, проводит их экспертизу и государственную регистрацию патен­тов на промышленные образцы, публикует официаль­ные сведения, выдает патенты, а также исполняет другие функции согласно Положению о Государственном коми­тете Украины по вопросам интеллектуальной собствен­ности, утверждаемому Кабинетом Министров Украины. На договорных началах Ведомство может предоставлять любому лицу услуги относительно информации и доку­ментации в установленном им порядке.

Патентным законодательством определен круг субъектов патентно-правовых отношений.

К ним относится прежде всего сам автор творчес­ких результатов (соавторы), патентообладатели либо уполномоченные ими лица, лица, получающие патент­ные права по соглашениям.

Автором признается лицо, творческим трудом ко­торого создан данный результат. Если такой результат создан трудом нескольких физических лиц, они призна­ются соавторами, а отношения между ними опреде­ляются на основе паритетности - равенства их прав и обязанностей, если иное не предусматривается согла­шением между ними.

Авторы имеют определенный круг прав: личные (предопределенные фактором создания изобретения), по распоряжению своими правами (в случае квалифи­кации объема), и право требования.

К первой группе относятся:

- право на получение патента (свидетельства). Сле­дует отметить, что это право имеют и правопреемни­ки, в частности наследники автора;

- право авторства, которое является личным, неот­чуждаемым и охраняется бессрочно;

- право дать имя (наименование) своему детищу;

- право на подачу заявки в патентное ведомство;

- право на подачу заявки на изобретение, полезную модель, промышленный образец, сорта растений, зна­ки для товаров и услуг, созданные в связи с выполне­нием служебного задания, в случае если работодатель либо уполномоченное им лицо в течение четырех месяцев от даты получения от автора сообщения о со­зданном объекте вместе с материалами, которые рас­крывают его сущность, не подадут заявки сами;

- право требовать не указывать авторство в офи­циальных публикациях; а равно право требовать не раз­глашать авторство к другим лицам, которым это стало известно либо в силу их служебных обязанностей или от самого автора;

- право по собственной инициативе предоставлять в ведомство дополнительные материалы. Следует отме­тить, что такие материалы ведомство может и затребо­вать самостоятельно, если в поданной заявке их недостаточно, либо они неполностью отражают сущ­ность заявленного;

- автор, если он одновременно является и заявите­лем, имеет право на конвенционный приоритет в тече­ние времени, указанного в законе (по изобретениям -12 месяцев, а в остальных случаях - 6 месяцев);

- автор (заявитель) вправе по собственной инициативе, по предложению ведомства либо через своего представителя принимать участие в рассмотрении вопросов, возникающих во время экспертизы заявлен­ного;

- вносить по собственной инициативе в заявку ис­правления и уточнения;

- знакомиться со всеми материалами, обозначенны­ми в запросе либо решении ведомства. При этом копии таких документов по запросу заявителя ведомство дол­жно направить ему в течение месяца после получения запроса;

- отозвать заявку в любое время до даты получе­ния им решения о выдаче патента;

- ходатайствовать о возобновлении пропущенных по уважительной причине сроков на стадии эксперти­зы заявки;

- отказаться от уплаты сбора за выдачу патента и тем самым отказаться от получения патента;

- требовать исправления допущенных в публикации о выдаче патента очевидных ошибок, а также таких же ошибок в выданном патенте с последующим уведом­лением об этом в бюллетене;

- оспорить любое решение ведомства относитель­но заявки в Апелляционный совет ведомства на про­тяжении трех месяцев от даты получения его решения (или копии затребованных материалов);

- требовать решения вопроса о квалификации за­явленного в установленные законодательством сроки, а равно соблюдения иных сроков.

Следует отметить, что указанными правами обла­дает заявитель. Последним может быть не только ав­тор, но и иные лица: наследники автора, работодатель,

если результат создан в связи с исполнением служеб­ного задания или по поручению работодателя при ус­ловии, что трудовым договором (контрактом) не предусмотрено иное.

Однако не указанная группа прав составляет сущ­ность промышленной собственности, а лишь те, кото­рые являются абсолютными. Они принадлежат патентообладателю, которым может быть как сам автор, так и иное лицо, которое будет указано как заявитель. Исключительные права, составляющие сущность про­мышленной собственности, принадлежат тому лицу, которое является собственником охранного документа, независимо от оснований перехода к нему таких прав.

Среди абсолютных прав собственника патента следует отметить такие:

- исключительное право использовать охраноспо­собный объект по своему усмотрению, если такое использование не нарушает прав иных собственников

патентов;

- препятствовать третьим лицам использовать ох­раноспособный объект без его разрешения, за исклю­чением случаев, когда такое использование не признается в соответствии с патентным законодатель­ством нарушением прав собственника.

 

Общие положения наследственного права

Понятие наследственного права можно рассматривать как в объективном, так и в субъективном смысле.

Наследственное право в объективном смысле — это совокупность установленных государством правовых норм, которые регулируют условия и порядок перехода после смерти гражданина имущественных и некоторых личных неимущественных прав и обязанностей.

Под наследственным правом в субъективном смысле понимают права лица, которое призывается к наследованию, и права лица, которое уже приняло наследство. Таких лиц называют наследниками.

Принципы наследственного права представляют собой основополагающие начала, на которых базируются нормы наследственного права. Исходя из этого различают следующие принципы.

Принцип универсальности наследственного правопреемства состоит в том, что акт принятия наследства распространяется на все наследство, независимо от того у кого она находится и что определенные его объекты неизвестные наследнику в момент принятия наследства. Кроме того, универсальность проявляется и в том, что к наследнику переходят не только права, а и обязанности. Причем недопустимо принятие наследства частично, по условию или с определенными предостережениями.

Указанный принцип также означает, что переход прав и обязанностей не должен иметь никаких промежуточных звеньев, кроме случаев, предусмотренных законом, он может осуществляться непосредственно от наследодателя к наследнику.

Принцип свободы завещания. Этот принцип тесно связан с общегражданским принципом диспозитивности гражданско-правового регулирования и означает, что наследодатель может распорядиться своим имуществом на случай смерти, составив завещание, или вообще этого не делать. В завещании он может определить как наследников любых субъектов гражданского права, поделив между ними на свое усмотрение имущество, которое ему приналежит. Составление завещания, его отмена — исключительно воля наследодателя, никто не имеет права принудительно оказывать влияние на его действия.

Тем не менее, законодательством установлен ряд положений, которые направленные на защиту так называемых обязательных наследников (ст. 535 ГК) и которые имеют приоритет над правилами, установленными самим наследодателем. В этом состоит принцип обеспечения прав и интересов обязательных наследников.

Следующий принцип — принцип учета не только соответствующей действительности, а и допустимой воли наследодателя состоит в том, что если наследодатель не оставит завещание, то закон устанавливает круг наследников и порядок наследования с учетом допустимой воли наследодателя — к наследованию призываются ближайшие по родственным связям наследодателю люди.

Нормы наследственного права предоставляют свободу волеизъявления не только наследодателям, а и наследникам, которые могут принять наследство или отказаться от нее из разных соображений. Такая диспозитивность составляет содержание принципа свободы выбора у наследников, которые призываются к наследству.

Два других принципа — принцип охраны основ правопорядока и морали, интересов наследодателя, наследников, других физических и юридических лиц относительно наследования и принцип охраны самого наследства от любых противоправных или аморальных посягательств имеют охранительный характер. Эти принципы четко проявляются в нормах, которые регламентируют порядок устранения от наследования недобросовестных наследников (ст. 528 ГК Украины), обеспечение сохранения тайны завещания, исполнение воли наследодателя, реализации пренадлежащих наследникам наследственных прав, охраны и управления наследством к моменту передачи ее надлежащим наследникам и т.п..

Переход прав и обязанностей физического лица — наследодателя — после его смерти к наследникам соответственно нормам наследственного права называют наследованием.

Наследование характеризуется рядом таких признаков.

1. Для осуществления вышеупомянутого перехода прав и обязанностей необходимо наличие определенного фактического состава, предусмотренного нормой наследственного права. К основаниям наследования относят закон и завещание.

2. Единство прав и обязанностей, которые переходят от умершего гражданина к наследникам объединяется одним термином — наследственная масса. Все имущественные права, которые переходят к наследнику в процессе наследования имеют название наследственного актива, а совокупность обязанностей — наследственного пассива. Нельзя принять права и отказаться от обязанностей.

3. Наследование имеет общий (универсальный) характер, а не частичный (сингулярный). Нельзя принять одни права, а от других отказаться. Универсальность наследования проявляется и в том, что все права и обязанности переходят от одного лица к другому без участия третьего субъекта. Сингулярный правопреемник приобретает только какое-либо одно право или группу прав. К нему может перейти также отдельное обязательство. Так, согласно с ст. 539 ГК Украины наследодатель может возложить на наследника, к которому переходит жилой дом, обязательство предоставить другому лицу (сингулярному правопреемнику) пожизненное пользование этим домом или его частью. Как видим, сингулярный правопреемник приобретает свое право не непосредственно от наследодателя, а посредством наследника.

Наследственные правоотношения возникают не по воле субъектов. Основанием их возникновения является не событие. При этом не всегда наследодатель своим волеизъявлением может повлиять на содержание этих правоотношений. Так, в ст. 535 ГК Украины приведен круг наследников, которые имеют право на получение части наследственного имущества (обязательной части) независимо от того, какое распоряжение было сделано завещателем.

Элементами наследственных правоотношений являются субъект, предмет (объект) и содержание.

Субъекты наследственных отношений:

1. Наследодатель – лицо, после смерти которого открывается наследство. Это всегда физическое лицо.

2. Наследники – лица, указанные в законе или завещании в качестве таковых и могущие получить наследство со смертью наследодателя. Наследником может быть любой субъект гражданского права: физическое, юридическое лицо или государство. В отличии от юридических лиц, граждане и государство могут быть наследниками как по закону, так и по завещанию; юридические лица – только по завещанию. В качестве наследников могут быть граждане, находящиеся в живых к моменту смерти наследодателя, а также дети наследодателя, родившиеся после его смерти.

Объектом наследственных правоотношений на всех этапах является наследство или, как ее называют, наследственная масса, под которой понимают то, что после смерти наследодателя переходит к его наследникам в порядке наследственного правопреемства.

Если содержание наследства - это права и обязанности, которые принадлежали наследодателю, то права и обязанности, которые составляют содержание наследственных правоотношений, это, во-первых, права, которые возникают в связи с открытием наследства, — право на принятие наследства или отказ от него, и во-вторых, права и обязанности, которые возникают у наследника на втором этапе развития наследственных правоотношений, в частности право на получение свидетельства о праве на наследство, право выделения полагающейся ему части наследственного имущества, обязанность возместить в рамках соответствующей действительной стоимости наследственного имущества необходимые затраты, возникшие у третьих лиц из охраны наследственного имущества или из управления им и т.п.

 

 

Спадкування за заповітом. Особі надається право самостійно визначати коло осіб, яким може дістатись майно після її смерті та визначити частки, яки мають належати цім особам. Щоб це зробити громадянину необхідно скласти відносно свого майна заповіт. Заповіт являє собою розпорядження громадянина щодо визначення ним долі свого майна на випадок смерті, що повинно бути зроблено у письмовій формі з нотаріальним посвідченням (чи в прирівняної до неї формі). Заповіт може складатись на користь як тих осіб, що входять, до кола спадкоємців за законом, так і тих, що не входять до нього. Також можна заповісти майно державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям. Отже заповіт може як покращити становище спадкоємця за законом, так і погіршити його в залежності від волі заповідача, а також може закликати до прийняття спадщини осіб, що взагалі не є спадкоємцями за законом. Заповідач також може у заповіті позбавити права на спадкування одного, кількох чи, навіть, всіх спадкоємців за законом.

Але закон чітко визначає коло тих осіб, які не можуть бути взагалі залишені без спадщини за волею заповідача. Якщо заповіт складений не на користь таких осіб, вони все одно мають право успадкувати деяку частину від того майна, що належала б їм за законом, тобто так звану обов’язкову частку. Отже, ст. 535 ЦК УРСР виділяє осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині. Вони успадковують, незалежно від змісту заповіту, не менше двох третин частки, яка належала б кожному з них при спадкоємстві за законом. Такими особами є неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця (в тому числі усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки (усиновителі) і утриманці померлого. При визначенні розміру обов'язкової частки враховується і вартість спадкового майна, що складається з предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку.

Складання заповіту є одностороннім правочином, оскільки під час життя заповідача спадкоємець щодо житла в силу заповіту прав не має та ні яких обов’язків не несе. Спадкоємець погоджується на прийняття спадщини не під час здійснення правочину – складання заповіту, а вже після смерті заповідача. Отже, складаючи заповіт спадкодавець висловлює лише свою особисту односторонню волю щодо подальшої долі належного йому майна. Але ні хто примусово не муже бути наділений майном, тому спадкоємець може як прийняти, так і відмовитись від майна, призначеного йому за заповітом. Відсутність волевиявлення спадкоємця щодо прийняття житла за заповітом після смерті заповідача не робить цей заповіт недійсним, а лише свідчить про відмову від спадку. Все це дозволяє говорити про те, що заповіт не є двосторонньою угодою – договором а є саме одностороннім правочином, у якому відображена воля однієї особи – заповідача.

Заповіт може бути скасований чи змінений заповідачем у будь-який момент на його розсуд. Тому заповіт не має за життя заповідача остаточної сили. Про скасування заповіту говорить звернення заповідача до нотаріальної контори з відповідною заявою чи посвідчення нового заповіту. Останній заповіт відміняє усі попередні. При цьому слід брати до уваги, що скасування чи зміна заповіту є дією, що має суто особистий характер. Тому згідно зі ст. 544 ЦК УРСР та Законом України “Про нотаріат” заповіт може бути зроблено, змінено або скасовано лише особисто громадянином – заповідачем. Вчинення цих дій через представників не допускається. Навіть опікун особи, що була визнана недієздатною після нотаріального посвідчення заповіту, не має права скасовувати або змінити заповіт підопічного.

Заповідач може на випадок, коли зазначений у заповіті спадкоємець помре до відкриття спадщини або не прийме її, зазначити іншого спадкоємця (підпризначення спадкоємця) – ст. 536 ЦК УРСР. З деякою умовністю можна провести аналогію між спадкоємцями другої черги спадкоємців за законом та підпризначеним спадкоємцем за заповітом: перші успадковують лише після спадкоємців першої черги за законом, другі – лише після основного спадкоємця за заповітом. Але є й суттєва різниця. Підпризначений спадкоємець призначається заповідачем, а коло спадкоємців другої черги визначено законом. Підпризначений спадкоємець, якщо зазначений у заповіті спадкоємець помре до відкриття спадщини або не прийме її як спадкоємець за заповітом успадковує перш ніж будь-які спадкоємці за законом (за виключенням обов’язкової частки у спадщині). Як справедливо зазначають В.М.Самойленко та В.А.Кройтор, якщо основний спадкоємець помре, не відмовившись від спадщини, а лише не встигнув її прийняти, право на спадщину надходить до його спадкоємців за законом[1]. Якщо вже ці спадкоємці не приймуть спадщини, у спадкові права має вступати підпризначений спадкоємець.

Згідно зі ст. 538 ЦК УРСР заповідач вправі покласти на спадкоємця за заповітом виконання будь-якого зобов'язання (заповідальний відказ) на користь однієї або кількох осіб (відказоодержувачів), які набувають права вимагати його виконання. Відказоодержувачами можуть бути як ті особи, що входять, так і ті, що не входять до числа спадкоємців за законом. Наприклад, умовою прийняття спадщини спадкоємцем може бути прийняття ним на себе обов’язків за договором довічного утримання. У разі відмови від цього заповідального відказу спадкоємець позбавляється не тільки можливості стати власником будинку, що був отриманий заповідачем за договором довічного утримання, а також позбавляється всього спадкового майна, що йому мало надійти за заповітом. Адже прийняття спадщини під умовою з боку спадкоємця неможливо та свідчить про його відмову від спадкування. Спадкоємець, на якого покладено заповідачем виконання заповідального відказу, зобов'язаний виконати його лише в межах дійсної вартості спадкового майна, що перейшло до нього. Тому якщо заповідальний відказ перевищує вартість успадкованого спадкоємцем майна, у цієї частині заповідальний відказ буде недійсним. У разі смерті спадкоємця, на якого було покладено виконання заповідального відказу, або в разі неприйняття ним спадщини зобов'язання з виконання заповідального відказу переходить на інших спадкоємців, які одержали його частку.

У ст. 539 ЦК УРСР особливо виділено, що заповідач може покласти на спадкоємця, до якого переходить жилий будинок зобов'язання надати іншій особі довічне користування цим будинком або певною його частиною. Це зобов'язання заноситься нотаріусом у свідоцтво про право спадкоємства. Обов’язок надавати вказаній заповідачем особі довічне користування житлом обтяжує не тільки спадкоємця, а саме житло, оскільки у разі наступного переходу права власності право довічного користування зберігає силу для нового власника. Тому в усіх наступних правовстановлюючих документах про право власності на житло (договорах, заповітах тощо) нотаріус повинен відображувати право особи на довічне користування житлом аж до смерті цієї особи. Необхідно підкреслити, що при покладенні на спадкоємця обов’язку з надання іншій особі права довічного користування цим будинком або певною його частиною мова може йти тільки про спадкування за заповітом. Адже в законі мова йде не просто про спадкодавця, а саме про заповідача. Тому у випадку, коли спадкодавець бажає, щоб після його смерті майно перейшло спадкоємцям за законом та щоб при цьому якась інша особа довічно користувалась житлом, є доцільним оформлення заповіту.


[1] Самойленко В.М., Кройтор В.А. Юридический справочник владельца автомобиля. / Х.: Бизнес-информ. - 1996.-c. 87.

 

 

У статті 524 ЦК УРСР вказано, що спадкування здійснюється за законом і за заповітом. Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, або жоден з спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить до держави. Отже, розглянемо детальніше ці підстави спадкування.

Спадкування за законом має місце коли і оскільки воно не змінено заповітом. Тобто якщо спадкодавець не висловив окремо у заповіті свою волю щодо долі усього чи частини свого майна після смерті, чи спадкоємець за заповітом помер раніш відкриття спадщини, спадкувати мають особи, що є спадкоємцями за законом.

Фізичні, особи, що є спадкоємцями за законом відповідно з тим, хто з них раніш інших має право на спадкування поділяються на відповідні черги. Спадкоємці, що віднесені законом до однієї черги ні яких переваг один перед іншим не мають та спадкова маса, що припадає на спадкоємців цієї черги поділяється між ними в рівних частках (крім предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку). Але слід зазначити, що у разі, коли майно (наприклад, будинок) було нажите подружжям у зареєстрованому шлюбі, до спадкової маси має бути віднесена лише та частина цього майна, що належала саме померлому з подружжя. Такий поділ не лишає іншого з подружжя спадкувати після померлого з виділеної частини майна померлого. Розглянемо приклад. У період шлюбу подружжя придбало будинок та на протязі одного року до смерті чоловіка в цьому будинку проживали чоловік, дружина та донька. До спадкової маси необхідно віднести лише половину цього будинку, оскільки інша половина як спільно нажите у шлюбі майно є власністю дружини померлого. Під час відкриття спадщини її прийняли дружина, син та донька померлого, що є спадкоємцями за законом. Спадкова маса, серед якої половина будинку, поділяється на три рівні частки та це є доля кожного у майні, що має бути успадкована кожним зі спадкоємців. Предмети звичайної домашньої обстановки і вжитку поділяються між дружиною померлого та його донькою, оскільки вони проживали сумісно з спадкодавцем на протязі останнього року його життя.

Перша черга спадкоємців за законом встановлена ст. 529 ЦК УРСР. Спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спадкоємців першої черги належить також дитина померлого, яка народилася після його смерті. Онуки і правнуки спадкодавця є спадкоємцями за законом, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з їх батьків, хто був би спадкоємцем; вони успадковують порівну в тій частці, яка належала б при спадкоємстві за законом їх померлому батьку.

Ст. 530 ЦК УРСР встановлює другу чергу спадкоємців за законом. При відсутності спадкоємців першої черги або при неприйнятті ними спадщини, а також в разі, коли всі спадкоємці першої черги не закликаються до спадкування, успадковують у рівних частках: брати і сестри померлого, а також дід та бабка померлого як з боку батька, так і з боку матері.

У ст. 531 ЦК УРСР йдеться про те, що спадкувати за законом мають право непрацездатні особи, що утримувались померлим не менше одного року до його смерті. При наявності інших спадкоємців вони успадковують нарівні з спадкоємцями тієї черги, яка закликається до спадкоємства. Зазначимо, що утримання у цьому випадку повинно мати постійний характер на протязі року. Більш того, утриманці померлого неодмінно повинні бути непрацездатними за віком (пенсіонери, неповнолітні) чи за станом здоров’я (інваліди). Усиновлені та їх нащадки при спадкоємстві після смерті усиновителя або його родичів прирівнюються до дітей усиновителя та їх нащадків. Вони не успадковують за законом після смерті своїх кровних родичів по висхідній лінії, а також братів і сестер. Ст. 532 ЦК УРСР регламентує спадкування усиновленими та усиновителями. Усиновителі та їх родичі при спадкоємстві після смерті усиновленого або його нащадків прирівнюються до батьків і інших кровних родичів усиновленого. В той же час кровні родичі усиновленого по висхідній лінії і його брати та сестри, навпаки, не одержують спадщини за законом після смерті усиновленого або його нащадків

 

 

Прийняття спадщини.

Для того, щоб скористуватись правом на отримання спадщини спадкоємець повинен здійснити фактичні дії, що свідчать про цей його намір. Іншими словами, спадкоємець повинен прийняти спадщину. Згідно зі ст. 549 ЦК вважається, що спадкоємець прийняв спадщину якщо він протягом шести місяців з дня відкриття спадщини фактично вступив в управління або володіння спадковим майном чи подав до державної нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Відносно житла, яке складає спадкову масу це означає, що якщо спадкоємець у встановлені строки після відкриття спадщини вселяється в це житло, чи на момент відкриття спадщини вже проживає у ньому, він вважається таким, що прийняв спадщину. Існування вказаних обставин не виключає того, щоб спадкоємець після відкриття спадщини подав у нотаріальну контору заяву про прийняття спадщини. Цім спадкоємець лише підтверджує свою волю щодо прийняття спадщини. Підтвердженням фактичного вступу спадкоємця в управління або володіння спадковим житлом можуть бути, наприклад, довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, місцевого виконкому чи держадміністрації про те, що спадкоємець безпосередньо перед смерть спадкодавця проживав разом з ним; штамп у паспорті спадкоємця про прописку в успадкованому житлі у шестимісячний період після смерті спадкодавця чи відповідний запис в домової книзі.

Але якщо спадкоємець не проживає в житлі, що створює спадкову масу у період відкриття спадщини та бажає прийняти спадщину, він обов’язково повинен звернутися з письмовою заявою до державної нотаріальної конторі за місцем відкриття спадщини. До заяв на вчинення нотаріальних дій, пов’язаних зі спадкуванням як до юридичних документів пред’являються уніфіковані вимоги. Передусім зазначимо, що це частіше саме заяви про прийняття спадщини чи про відмову від прийняття спадщини, а також про видачу свідоцтва про право на спадщину. Якщо така заява подається спадкоємцем до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини особисто, то нотаріус встановлює особистість заявника, перевіряє його підпис та робить про це відмітку у заяві. Якщо спадкоємець особисто не може з’явитися у нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини, його підпис на заяві повинен бути нотаріально засвідченим. Якщо заява, на якої підпис спадкоємця не є нотаріально засвідченим надійшла по пошті, нотаріус приймає її та запропоновує спадкоємцю надіслати заяву, що оформлена належним чином або прийти особисто до цієї нотаріальної контори (п. 110 Інструкції про порядок здійснення нотаріальних дій нотаріусами України).

Ст. 550 ЦК УРСР припускає продовження шестимісячного строку на прийняття спадщини. Цей строк може бути продовжений судом, якщо він визнає причини пропуску строку поважними. Питання про те, чи визнавати поважною причину пропуску строку на прийняття спадщини вирішується судом в кожному окремому випадку виходячи з його внутрішнього переконання, існуючої практики та матеріалів справи, оскільки закон не містить вичерпного переліку цих поважних причин. Також є припустимим позасудовий порядок продовження строку на прийняття спадщини, навіть якщо він порушений без поважних причин, якщо на це погодяться всі інші спадкоємці, які прийняли спадщину. У цих випадках, якщо спадкове майно було прийняте іншими спадкоємцями або перейшло до держави, спадкоємцеві, що пропустив зазначений строк, передається лише те з належного йому майна, яке збереглося в натурі, а також кошти, виручені від реалізації решти майна, що мало йому належати .

Спадкоємець приймає спадщину без будь-яких умов або застережень, чи може відмовитись від неї, якщо його не задовольняють будь-які умови прийняття спадщини. Причому згідно з п. 111 Інструкції про порядок здійснення нотаріальних дій нотаріусами України прийняття чи відмова від спадщини можуть мати місце по відношенню до всього успадкованого майна. Спадкоємець не може прийняти одну частину спадщини, а від другої частки відмовитись. Спадкоємець, що прийняв частку спадщини вважається таким, що прийняв усю спадщину. Прийнята спадщина визнається такою, що належить спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Якщо спадкоємець, закликаний до спадкоємства за законом або за заповітом, помер після відкриття спадщини, не встигнувши її прийняти в установлений строк, право на прийняття належної йому частки спадщини переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія). Це право померлого спадкоємця може бути здійснене його спадкоємцями на загальних підставах протягом строку, що залишився для прийняття спадщини. Якщо строк, що залишився, менше трьох місяців, він продовжується до трьох місяців (ст.551 ЦК УРСР).

Відмова від спадщини

Відмова від спадщини є одностороннім правочином, що свідчить про неприйняття спадщини спадкоємцем. Така відмова повинна бути зроблена в шестимісячний термін з дня відкриття спадщини. При цьому спадкоємець може заявити, що відмовляється від спадщини на користь кого-небудь з інших спадкоємців, закликаних до спадкоємства за законом або за заповітом, а також на користь держави або окремих державних, кооперативних або інших громадських організацій (ст.553 ЦК УРСР). Наступне скасування спадкоємцем такої заяви не допускається. Вважається, що відмовився від спадщини також той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчать про прийняття спадщини. Тобто спадкоємець може відмовитись від спадщини шляхом активних дій (коли подає заяву про це до нотаріальної контори) та шляхом бездіяльності (утримуючись від дій, що свідчать про прийняття спадщини). У першому випадку спадкоємець, що відмовляється від своєї частки у спадщині може призначити це майно будь-кому з спадкоємців на свій розсуд. Інакше частка того спадкоємця, що відмовився від спадщини поділяється між іншими спадкоємцями в рівних частках. Відмова від спадщини не є можливою на користь тих з спадкоємців, які є усуненими від спадщини.

У п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику розгляду судами України справ про спадкування” від 24 червня 1983 р. №4 з наступними змінами йдеться про те, що відмова від спадщини на користь інших закликаних від спадкування спадкоємців допускається лише протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Після цього особа, яка прийняла спадщину, вправі передати право на все або частину одержаного за спадщиною майна іншому спадкоємцеві на підставі загальноцивільних угод - договорів купівлі-продажу, дарування, міни. Як бачимо угоди, що замінюють відмову від спадщини після пропущення строку можуть бути як безоплатними, так і оплатними. З цього випливає висновок, що на відміну від прийняття спадщини, яке завжди є безумовним, відмова від спадщини на користь іншої особи може бути зробленою як без будь-яких умов щодо неї, так і з умовою зробити зустрічне грошове чи інше майнове надання.

Свідоцтво про право на спадщину.

Правовстановлюючим документом, що підтверджує право власності спадкоємця на житло чи інше успадковане майно є Свідоцтво про право на спадщину. Воно свідчить про прийняття спадщини спадкоємцями та підтверджує цей юридичний факт, тому може бути видане лише тим спадкоємцям, яки належним чином прийняли спадщину. Це Свідоцтво видається виключно держаним нотаріусом за письмовою заявою спадкоємця. Згідно зі ст. 561ЦК УРСР Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям за законом після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини. При спадкоємстві як за законом, так і за заповітом свідоцтво може бути видане і раніше закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини, якщо в державній нотаріальній конторі є дані про те, що крім осіб, які заявили про видачу свідоцтва, інших спадкоємців немає. Але оскільки Свідоцтво про право на спадщину лише засвідчує юридичний факт прийняття спадщини, воно може бути видане навіть через кілька років після прийняття спадщини, якщо встановлено, що цей факт дійсно мав місце.

Видача Свідоцтва про право на спадщину на житло чи інше майно, що підлягає реєстрації здійснюється нотаріусом після отримання правовстановлюючих документів про належність цього майна спадкодавцю та перевірки відсутності заборони чи арешту цього майна. Крім правовстановлюючих документів на житло необхідним є надання нотаріусу довідки-характеристики з БТІ, а якщо інвентаризація не проведена – довідку відповідного виконкому. Якщо на вказане житло накладена заборона нотаріус повинен повідомити кредитора про те, що спадкоємцям боржника видане Свідоцтво про право на спадщину. Відповідно, кредитор спадкодавця може стягнути борг з спадкоємців як з боржників чи задовольнити свої вимоги з вартості майна спадкоємців (у тому числі з успадкованого), оскільки спадкоємці поряд з правами успадковують обов’язки спадкодавця серед яких також його борги. Якщо на житло, що успадковується раніш був накладений арешт судовими органами, видача Свідоцтва про право на спадщину зупиняється до зняття арешту. При спадкуванні житла, Свідоцтво про право на спадщину, як і інші правовстановлюючі документи про право власності на нерухомість, повинно бути зареєстровано у БТІ чи місцевому виконкомі, про що на ньому цім органом робиться відмітка.

Згідно з п. 109 Інструкції про порядок здійснення нотаріальних дій нотаріусами України Свідоцтво про право на спадщину видається на ім’я всіх спадкоємців чи, за їх бажанням, кожному з них окремо. При цьому в кожному Свідоцтві вказується все успадковане майно та перелічуються всі спадкоємці та визначається частка спадщини, що належить спадкоємцеві, якому видається Свідоцтво про право на спадщину. Якщо Свідоцтво про право на спадщину видається нотаріусом не на всю спадщину, то в його тексті вказується, яка частка залишається відкритою.