Тема 1: Людина та економіка

ВСТУП.

 

Із проголошенням незалежності України її народ має змогу будувати власну державу, обирати модель соціально – економічного розвитку, проводити свою внутрішню та зовнішню політику.

Найважливішим завданням у боротьбі за економічний суверенітет України є формування у мільйонів її громадян інтересів та стимулів до праці, розкріпачення їх інтелектуальних, організаторських, духовних здібностей, консолідація зусиль для побудови незалежної держави.

Виконання цих завдань неможливе без усвідомлення того, що народ України стає господарем і власником своєї землі, підприємств і установ, природних ресурсів, інтелектуальної власності та інших складових національного багатства, що рівень його життя, життя майбутніх поколінь залежатиме від результатів їхньої праці, від умілого управління економікою тощо, від формування нового національного економічного мислення. Найважливіша роль у формуванні цього мислення належить економічній теорії.

Економічна теорія – наука, яка складає основу фаху будь – якого спеціаліста. Вона має справу з тими проблемами, які стосуються всіх нас, без винятку, вивчаючи найважливіші сторони нашого життя. Здебільшого характер діяльності людини містить в собі економічний зміст. Цей процес здійснюється на підприємствах, в установах, у побуті тощо. Отже, наша мова дуже багата на економічні терміни та категорії. Від їх розуміння в значній мірі залежить добробут людини, її здатність орієнтуватися в складних соціально – економічних умовах сучасного життя.

Даний конспект лекцій з вивчення курсу “Основи економічної теорії” допоможе студентам оволодіти основними поняттями і категоріями економічної науки, зрозуміти складні механізми економічних явищ і процесів, що відбуваються в незалежній Україні та в масштабах світу.

Тема 1: Людина та економіка

План

1. Людина як фактор і кінцева мета виробництва. Економічні якості людини.

2. Діяльність людини. Потреби та економічні інтереси людини.

 

–1–

В усіх економічних системах минулого і сучасності основною продуктивною силою була і залишається людина. Проте на попередніх етапах розвитку цивілізації розвивалися здебільшого окремі сторони людини - працівника, то в наш час уперше за всю історію розвитку людства створюються умови для реалізації справжньої природи людини – бути основною метою розвитку суспільства, розвивати свої здібності.

Ця мета реалізується внаслідок інтенсивної дії закону зростання потреб, органічного поєднання в кожному індивідуумі людини - працівника і людину-власника (що формує людину економічно). На цій основі створюються можливості розвивати інші сутнісні сили людини - соціальні, політичні, духовні, національні, тощо.

Двома найважливішими сторонами людини є біологічна і соціальна. Внаслідок цього людину називають біосоціальною істотою.

Біологічна сторона людини означає її належність до природи у цьому разі вона є природною істотою, наділеною природними силами. Тому й праця з фізіологічного погляду є виконанням певних функцій людського організму, кожна з яких – це затрати мозку, нервів, м’язів і т.д. Тому для відтворення людини необхідно оберігати й підтримувати індивіда як біологічну істоту, задовольняти його потреби. У процесі праці, зростання її корисності та продуктивності на планеті відбувається збільшення енергії.

Соціальна сутність людини означає причетність її до суспільних відносин, розкриття цієї сутності в таких підсистемах цих відносин, як техніко-економічні, відносини економічної власності, соціальні, правові, політичні, національні, культурні, ідеологічні. Соціальна сутність людини збагачується коли вона бере участь в економічній, правовій, політичній та інших видах діяльності.

 

-2-

Біологічній і соціальній сторонам людини відповідають певні види діяльності й типи власності. Кожен працюючий має певну професію, використовує специфічні засоби виробництва, ставить перед собою певну мету, тобто праця людини є індивідуальною. Водночас переважна більшість людей працює в трудових колективах, де результати діяльності окремого індивідуума залежить від праці членів трудового колективу. Діяльність окремого індивідуума залежить також від ефективності праці інших трудових колективів, від вмілого керівництва на галузевому і міжгалузевого рівнях, від своєчасного отримання кредитів, величини сплачуваних підприємством податків і т.д. У праці в одному трудовому колективі та взаємопов’язаній праці багатьох колективів формуються відповідно колективний та суспільний характер праці.

Названим сторонам людини і видам діяльності відповідають певні форми економічної власності. Так біологічній природі людини , її індивідуальній діяльності найбільшою мірою відповідає особиста (приватна) власність, а соціальній природі людини, колективному і суспільному характеру праці – колективну й суспільну форми власності.

Суспільна власність, необхідна для розвитку фундаментальних наук, досліджень, освіти і т.д.

Потреби – мотив людини, що спонукає її до діяльності. Визначними з поміж них є економічні потреби. Людина повинна задовольнити насамперед такі найелементарніші потреби (в їжі, одязі, житлі), на цій основі можуть бути задоволені культурні, духовні та ін. Потреби зароджуються у формі об’єктивної мети, конкретної цілі людини.

Економічні потреби – це ідеальний внутрішній мотив людини, що спонукає її до економічної діяльності з метою забезпечення власного добробуту та добробуту членів своєї сім’ї.

Економічні потреби тісно пов’язані з виробництвом, обміном, споживанням. Необхідність задоволення економічних потреб спонукає виробництво створювати необхідні життєві блага. У свою чергу , виробництво, створюючи нові товари і послуги, стимулює розвиток потреб людини. Задоволення економічних потреб здійснюється в процесі споживання.

За ступенем задоволення розрізняють :

а) абсолютні економічні потреби – це максимально можливий обсяг виробництва матеріальних благ і послуг за найбільш сприятливих умов, які могли б бути спожиті суспільством.

б) дійсні економічні потреби – це ті, які задовольняються при оптимальних розмірах виробництвах, у даному разі при значному недовантажені виробничих потужностей та армії безробітних.

в) фактичні економічні потреби – виступають у формі задоволеного платоспроможного попиту. Вони визначаються співвідношеннями цін на предмети споживання і грошових доходів населення.

Розрізняють також :

1. фізіологічні потреби - основні потреби у товарах і послугах, без яких неможливе існування людини;

2. соціальні потреби – потреби у здобутті освіти, медичних послуг, соціальному страхуванні, вихованні дітей;

3. духовні потреби – потреби людини у відвідуванні кіно, театру, розвитку особистості. Розвиток та задоволення потреб у кінцевому підсумку залежить від ступеня зрілості економічної системи.

Економічні потреби можна згрупувати навколо потреб:

а) людини-працівника – народжуються у виробництві і пов’язані з процесом праці, з можливістю працювати тобто потреби у якісному вдосконаленні умов праці (санітарно-гігієнічні умови, фізичні небезпеки і т.д.).

б) людини-власника – це потреби в отриманні гідної для сучасного суспільства величини зарплати, у привласненні частини прибутку через механізм володіння акціями підприємства і т.д., а також у володінні товарами тривалого користування.

Економічні інтереси – це усвідомленні економічні потреби окремих людей, соціальних верств, груп та класів. Економічні інтереси - знаходять свій вияв у поставлених цілях, конкретних завданнях та діях щодо їх досягнення.

Економічні інтереси більшості сучасних працівників спрямовані на отримання предметів споживання та послуг, а інтереси власників засобів виробництва – на збільшення різних видів власності (папери, метал, майно). Тому засобом реалізації економічних інтересів працівників є отримання заробітної плати, а власників засобів виробництва - привласнення прибутків.

 

Питання для самоконтролю.

1. Охарактеризуйте основні сторони людини економічної?

2. Які потреби існують у людини – працівника і людини – власника?

3. Охарактеризуйте економічні потреби.

 

 

Тема 2: Предмет та метод економічної теорії.

План

1. Предмет та функції економічної теорії.

2. Методи і способи економічного дослідження

3. Економічні закони і категорії

 

Економічні терміни та категорії: економіка, економічні відносини, економічні категорії, економічні закони, виробництво, праця.

 

–1–

Вивчення курсу „Основи економічної теорії” має на меті формування системи економічних знань у майбутніх спеціалістів найрізноманітніших галузей народного господарства. Для творчого засвоєння цього курсу першочергове значення має чітке уявлення та розуміння об`єкту дослідження, тобто предмету цієї науки. Перш за все необхідно відрізнити поняття „економіка” та „економічна теорія”.

Економіка – як найважливіша сфера суспільного життя, в якій на основі використання різноманітних ресурсів здійснюється виробництво, розподіл, обмін та споживання продуктів людської діяльності, формується і постійно розвивається економічна система. Економіка – це система економічних наук, яких налічується близько 50 (економіка промисловості, економіка сільського господарства, економіка праці, економіка будівництва, економіка освіти тощо). А економічна теорія являє собою теоретичну основу цих наук. Економіка – це також сукупність різних галузей та сфер народного господарства, в яких створюються матеріальні і нематеріальні блага. Статистика долічує понад 400 галузей народного господарства.

Зміст науки економічна теорія багатоаспектний. об`єктом її є економіка на мікро-, макро-, і глобальному рівнях. Багатоаспектність економічної теорії зумовлює різноманітність підходів вивчення економічного життя суспільства. Американський професор, лауреат Нобелівської премії Поль Самуельсон визначає, що в центрі уваги економічної теорії повинні бути проблеми, що стосуються всіх нас без винятку. Мова йде про особисті і сімейні проблеми, питання політичного характеру, торгово-промислового підприємництва, народонаселення, проблеми ефективності економічної системи, особливості різних систем господарювання і ін. У підручнику „Економіка” П.Самуельсон п`ять визначень предмету економічної теорії. А в посібнику „Основи економічної теорії” автори Степан Дзюбик та Ольга Ривак наводять 13 визначень предмету цієї науки різних авторів. Наявність багатьох визначень предмету економічної теорії пояснюється багатогранністю економічного життя суспільства, а економічна теорія повинна дати відповідь на важливі проблеми, які постають перед суспільством і наукою та хвилюють людей будь-якої країни. Разом з тим, предметом курсу економічної теорії , як і будь-якої іншої науки, повинен мати чітке визначення. Тому, аналізуючи різні пропозиції щодо визначення предмету економічної теорії можна навести таку його коротку характеристику: „ Економічна теорія це наука, що досліджує поведінку людей у процесі виробництва, розподілу, обліку та споживання матеріальних благ та послуг у світі обмежених ресурсів”.

Сучасна економічна теорія виконує такі основні функції:

1. Практичну, яка полягає в тому , щоб :

а) всебічно обґрунтувати необхідність і шляхи впровадження прогресивних форм власності , які найбільше відповідають інтересам людини, колективу , суспільства;

б) розробити наукові основи управління народним господарством, з’ясувати шляхи оптимального поєднання ринкових важелів регулювання економіки з державним регулюванням за допомогою економічних та адміністративних методів;

в) дослідити найраціональніші шляхи впровадження досягнень науково-технічної революції у виробництво;

г) вивчити дослід розвинутих країн світу з метою його впровадження в тих історичних умовах, що склалися в Україні;

д) з’ясувати основні шляхи підвищення ефективності виробництва і на цій основі - піднесення добробуту населення.

2. Пізнавальна – яка полягає в тому, щоб розкрити суть економічних законів і категорій та форм їх, вияву, притаманні їм внутрішні суперечності, механізм їхньої дії. Тільки на основі всебічної реалізації цієї функції може бути виконана практична функція економічної теорії. Пізнавальна функція є методологічною основою для інших економічних дисциплін.

3. Економічна теорія покликана виробляти новий тип економічного мислення і таким чином формувати сучасний світогляд людини (виховна функція).

–2–

Багатоманітність економічних явищ і процесів вимагає певних методів (засобів) їх пізнання. Економічна теорія має такі методи пізнання:

1. Філософські та загально – наукові принципи (розвиток, саморух, взаємодія, аналіз, синтез);

2. Закони діалектики (єдність і боротьба протилежностей, закон заперечення);

3. Категорії діалектики (кількість і якість, сутність і явище, зміст і форма);

4. Закони і категорії економічної теорії (закон вартості, грошового обігу тощо; категорії – вартість, гроші, прибуток та інші);

Особливу увагу має метод абстракції, який означає відмову від поверхневих, несуттєвих сторін явища з метою розпізнання його внутрішніх, суттєвих зв’язків.

Таким чином метод економічної теорії – це шлях пізнання економічної системи, її основних підсистем, їх взаємодії та мисленого відтворення цієї взаємодії у теорії діалектики.

Основними способами вивчення економічної теорії є:

1. Індукція – вивчення явищ при яких роздуми йдуть від одиничного до загального;

2. Дедукція – вивчення явищ при яких роздуми йдуть від загального до одиничного;

3. Аналіз – розчленування явищ на окремі частини з метою вивчення їх окремо;

4. Синтез – поєднання елементів в єдине ціле з метою вивчення їх разом;

5. Логіка - теоретичне відображення реальності у відповідних категоріях і законах;

6. Історизм – вивчення явищ і процесів в тій послідовності в якій вони змінюють одне одного;

7. Діалектика – вивчення явищ і процесів в русі і розвитку.

–3–

Економічний закон – це внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв’язки між економічними явищами і процесами, а також між протилежними сторонами окремих явищ і процесів, їх елементами та властивостями.

Економічні закони, як і закони природи мають об’єктивний характер, але істотно відрізняються від законів природи, бо виникають, розвиваються й функціонують лише в процесі економічної діяльності людей – у виробництві, розподілі, обміні й споживанні. Крім того економічні закони на відміну від законів природи, не вічні, і більшість із них діє впродовж існування одного або кількох суспільних способів виробництва.

Система економічних законів включає чотири їх типи. Перший тип — це загальні економічні закони, тобто закони, які властиві всім суспільним способам виробництва (закон зростання продуктивності праці, закон економії часу тощо). Загальні економічні закони відображають внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки, властиві технологічному способу виробництва, процесу взаємодії людини з природою, між різними елементами у процесі праці, однаковими для всіх соціально-економічних формацій.

До другого типу належать закони, що діють у кількох суспільно - економічних формаціях: закон вартості, закон попиту і пропозиції тощо. Вони діють з моменту виникнен­ня товарного виробництва, тобто з часу розпаду первісно­общинного ладу.

Третій тип — специфічні економічні закони, тобто за­кони, що діють лише у межах одного суспільного способу виробництва. Найважливішу роль з-поміж них відіграє основний економічний закон, який виражає найбільш глибинні зв'язки в процесі взаємодії між продуктивними силами і відносинами власності. Таким законом в умовах капіталізму є виробництво прибутку як основної мети всіх суб'єктів підприємницької діяльності.

До четвертого типу економічних законів належать закони, що діють лише на одній із стадій (висхідній або низхідній) суспільного способу виробництва. Це, наприклад, закон утворення монополії концентрацією виробництва, який діє на вищій стадії розвитку капіталізму, тобто з початку XX століття.

Економічні категорії – це теоретичний вираз, мислені форми виробничих відносин, економічних явищ і процесів, які реально існують.

Вони теоретично відображають не лише окрему сторону системи виробничих відносин, а й її зв’язок з відповідною стороною системи продуктивних сил.

 

Питання для самоконтролю.

1. Які основні функції економічної теорії?

2. Що таке економічний закон? Назвіть основні типи економічних законів.

3. Що таке економічна категорія?

4. Які структурні ланки методу економічної теорії?

 

 

Тема 3: Виникнення та основні етапи розвитку економічної теорії.

План.

1. Розвиток економічної теорії в епоху Стародавнього світу.

2. Економічна думка епохи феодалізму.

3. Класична політична економія:

а) меркантилізм;

б) фізіократія;

В) класична школа;

Економічні терміни та категорії: виробництво, меркантилізм, фізіократи, класична економічна школа, ринок, економічна освіта.

–1–

Економічна теорія як наука, пройшла довгий шлях свого становлення та розвитку. Разом із розвитком людського суспільства поступово нагромаджується досвід і вміння у процесі виробництва. Ці знання закріплюються і передаються із покоління в покоління у вигляді різних заповідей та правил поведінки. Перші спроби визначення і вивчення економічних процесів і явищ були зроблені в працях мислителів Давнього Єгипту, Китаю, Індії. Ряд економічних явищ, що стали об’єктивним дослідженням економічної теорії були відомі ще стародавнім грекам: обмін, гроші, ціна, торгівля, прибуток, позичковий процент. У творах Ксенофонта, Платона, Аристотеля були зроблені перші спроби теоретичного осмислення економічного ладу тогочасного суспільства.

Слово “економія” є заголовком відомого твору Ксенофонта, в якому в формі діалогу висвітлюється правила ведення домашнього господарства і землеробства. Такий зміст (наука про домашнє господарство, землеробство і домоводство) це слово зберігало протягом століть.

Такий же зміст у слово “економія” і похідне від нього “економіка” вкладав і Аристотель. Він вперше проаналізував економічні явища рабовласницького ладу Стародавньої Греції і став, по суті, першим вченим – економістом. Аристотель був прихильником натурального рабовласницького господарства з дрібною торгівлею. Та оскільки в Стародавній Греції існувало товарне виробництво, він досліджував товарно – грошові відносини, і здійснив це найґрунтовніше серед античних мислителів. Аристотель розрізняв простий товарний обіг від обігу грошей, рух грошей як засобу обігу та їх рух як грошового капіталу. Вперше у світовій літературі він помітив відмінності між споживною вартістю і вартістю товару.

Наступним найбільш відомим періодом розвитку економічної думки стає епоха феодалізму

–2–

 

–3–

Як самостійна наука економічна теорія сформувалася в період становлення капіталізму та формування національного ринку (ХVII ст.).

А) Першою теоретичною школою був меркантилізм (від італійського “купець”). Меркантилісти вивчали в основному зовнішню торгівлю, в якій вони вбачали основне джерело багатства. Вони вважали, що багатство людей - це гроші, золото. Меркантилісти радили розширювати зовнішню торгівлю, нагромаджувати золото і вважали таку політику доцільною. Англійський меркантиліст Томас Мен обґрунтував таке положення: баланс зовнішньої торгівлі є регулятором багатства країни. Для цього треба: “продавати щорічно на більшу суму, ніж купляти...”. Один з найбільш видатних представників меркантилізму Атуан де Монкрет’єн дав тодішній економічній теорії нову назву – “політична економія”, тобто наука державного управління економікою.

Деякі ідеї меркантилізму притаманні і першим російським економістам (Посошков І.Т., Орлін-Нацокін А.Л.). Вони піклувалися про збільшення товарообігу всередині країни, а зовнішню торгівлю розглядали як засіб розвитку промисловості і сільського господарства.

Б) Поступово з проникненням торгового капіталу в сферу виробництва змінювалися і погляди ідеологів буржуазії. Виникла наукова школа фізіократів (від грецького “влада природи”). Яскравим представником цієї школи був Ф.Кене. Фізіократи вважали, що джерелом багатства є виробництво, хоча є тільки одна його галузь – сільське господарство, де багатство виникає природним шляхом. З часом погляди їх дещо змінюються – ріст багатства вони пов’язували тільки з природною родючістю землі. На цій підставі не вважали промисловість галуззю, де створюється приріст доходу. Сама по собі природа без застосування капіталу і праці не може постійно примножувати суспільне багатство.

В) Іншою школою економічної теорії стала класична школа. Видатними представниками цієї школи були У.Петті, А.Сміт, Д.Рікардо. Вони вважали, що багатство нації створюється у сфері матеріального виробництва, в усіх його галузях. Ріст багатства відбувається тоді, коли первісно втілена у виробництво сума вартостей (у вигляді грошей, товарів) переростає на додаткову величину (прибуток). Так було зроблено відкриття, яке дозволило економічній теорії стати наукою.

Представники класичної політичної економії вперше проаналізували розвиток суспільного виробництва як економічний процес, якому властиві внутрішні закони.

Певний внесок у розвиток економічної теорії внесли К.Маркс і Ф.Енгельс.

Подальша розробка економічної теорії здійснювалася за двома основними напрямками: марксистським та вченням американського економіста А.Маршалла. Важливу роль у розвитку економічної теорії відіграла праця Дж.Кейнса “Загальна теорія зайнятості, проценту та грошей” (1936 р.), в якій значне місце відведено дослідженню державного регулюванню економіки.

Певний внесок у розвиток економічної теорії внесли також вчені України. На Україні економічна думка склалася у XIV - XVI ст.. Багато науково обґрунтованих ідей є у Г.Сковороди, І.Вишенського, Я.Козельського. Але найвагоміший внесок у розвиток світової економічної думки внесли українські вчені XIX – XX ст. С.А.Подолинський та М.І.Туган-Барановський.

Багатьом економістам, особливо економістам з економічно – математичних методів аналізу, за великий внесок в розвиток економічної теорії було присуджено Нобелівські премії. Серед них: американці Пол Самуельсон, Василь Леонтьєв, Мілтон Фрідман, англієць Фрідріх фон Хайєн, француз Моріс Алле, росіянин Л.В.Канторович та інші.

 

Питання для самоконтролю.

1. Зародження економічних знань.

2. Меркантилізм.

3. Особливості фізіократії.

4. Класична буржуазна економічна теорія.

 

 

Тема 4: Загальні типи економічної організації.

План

1. Суть і види економічної діяльності. Суспільний поділ праці.

2. Основні фактори виробництва.

 

Економічні терміни та категорії: виробництво, праця, предмети праці, засоби праці, спеціалізація.

 

-1-

В основі процесу розвитку людського суспільства лежить матеріальне виробництво, створення матеріальних благ. Щоб жити, люди повинні мати їжу, одяг, житло, тобто повинні їх виробляти. Тому першим історичним актом людини є виробництво засобів, необхідних для задоволення її життєвих потреб.

Економічна теорія виходе з найважливішої передумови про те. Що людина є водночас і виробником і споживачем економічних благ.

Мета всякої економічної діяльності – задовольнити зростаючі потреби. Переважна більшість економістів вважає, що економічна діяльність - це всякий вид трудової діяльності, спрямований на задоволення різноманітних матеріальних і духовних потреб.

Економічна діяльність в процесі суспільного прогресу стає все більш багатогранною, виникають її нові сфери і види. Це пов’язано з розвитком продуктових сил, вдосконаленням їх суспільної організації, зокрема спеціалізації і кооперування на основі суспільного поділу праці (СПП).

Суспільний поділ праці – відособлення і співіснування різних видів трудової діяльності. Існують три основні форми СПП :

1) загальна форма – виникає у результаті поділу суспільного виробництва на окремі великі роди;

2) часткова форма – створюється в результаті поділу цих родів виробництва на види і підвиди.

Ці дві форми СПП характеризують процеси всередині суспільства.

3) одинична форма – характеризує цей процес всередині окремого підприємства.

Всі види економічної діяльності людей у суспільному виробництві можна згрупувати в три великі блоки галузей:

1) Основне виробництво – це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання і засоби виробництва. Сюди належать – сировинний, паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, агропромисловий, хіміко-лісовий комплекси, виробництво товарів народного споживання, капітальне будівництво.

2) Виробнича інфраструктура – це комплекс галузей, які обслуговують основне виробництво та забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві і в народному господарстві в цілому. Сюди відносяться : транспорт, зв’язок, торгівля, кредитно-фінансові заклади, спеціальні галузі ділових послуг.

Основне виробництво і виробнича інфраструктура в цілому становлять сферу матеріального виробництва.

3) Соціальна інфраструктура – це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства, які відіграють вирішальну роль у розвитку людини, примноженні її розумових і фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього та культурного рівня. До неї відносяться : охорона здоров`я і фізична культура, освіта, житлово-комунальне господарство, пасажирський транспорт і зв’язок, побутове обслуговування, культура та мистецтво.

Суспільне виробництво за своєю структурою складається із таких елементів :

а) власне виробництво;

б) розподіл.

Буває трьох видів:

1) розподіл засобів виробництва;

2) розподіл трудових ресурсів;

3) розподіл предметів споживання ;

в) обмін.

Буває трьох видів:

1) обмін діяльністю та здібностями;

2) обмін засобами виробництва;

3) обмін предметами споживання;

г) споживання – використання створених благ.

Буває двох видів:

1) виробниче – споживання засобів виробництва і робочої сили працівника при виготовленні суспільно необхідного продукту ;

2) особисте – в процесі якого відбувається відтворення робочої сили.

 

-2-

Виробництво матеріальних благ у кожній суспільно-економічній формації має свої специфічні особливості, характеризується різними знаряддями праці. Водночас йому властиві деякі спільні риси. Так у межах будь-якого способу виробництва здійснюється взаємодія людини з природою. Суб’єктом взаємодії є населення, а об’єктом – природа. У процесі цієї взаємодії людина видозмінює речовину природи і пристосовує її для задоволення своїх потреб.

Взаємодія людини з природою означає процес праці, який включає три основні елементи:

1) праця – це свідома, доцільна діяльність людей, в процесі якої вони видозмінюють зовнішню природу, опосередковують, регулюють і контролюють обмін речовин між людьми і природою і водночас змінюють власну природу;

2) предмети праці – це речовина природи на яку людина діє у процесі праці. Вони поділяються на : 1) дані самою природою ; 2) ті, які підлягають попередній обробці (сировина);

3) засоби праці – це річ або сукупність речей, якими людина діє на предмети праці. Вирішальна роль серед них належить механічним засобам.

Разом ці головні елементи суспільного виробництва складають систему продуктивних сил, до складу яких за сучасних умов включають також науку, форми і методи організації виробництва та інформацію.

 

Питання для самоконтролю:

1. Суть і види економічної діяльності.

2. Виробнича і соціальна інфраструктура.

3. Що являє собою невиробнича сфера і чи потрібна вона суспільству.

4. Назвіть фактори виробництва і охарактеризуйте їх.

 

 

Тема 5: Власність у системі ринкових відносин.

План:

1. Суть та зміст відносин власності.

2. Об’єкти та суб’єкти власності.

3. Форми і різновиди власності.

4. Роздержавлення і приватизація.

 

–1–

Власність – це економічні відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва, робочої сили предметів споживання, послуг, об`єктів інтелектуальної власності в усіх сферах суспільного виробництва.

Найважливішими підсистемами власності є економічна та юридична власність.

Економічна власність має:

а) Кількісний аспект власності – означає певну сукупність матеріальних благ, різноманітних об`єктів власності, в тому числі об’єктів інтелектуальної власності. Залежно від того, в чиїх руках вони зосереджуються (феодал, капіталіст) формується відповідний суспільний спосіб виробництва;

б) Якісний аспект власності – виражає систему виробничих відносин між людьми щодо привласнення об`єктів власності у всіх сферах суспільного відтворення. Вираження даної власності є такі економічні категорії – вартість, ціна, податок, прибуток, і т д.

Економічна власність тісно пов’язана з юридичною.

Юридична власність – загальна умова виробництва, вияв волі певного класу і правове оформлення цієї волі в юридичних актах і нормах, у парі власності.

Найважливіші категорії юридичної власності є:

а) Володіння – право виключного фізичного контролю над об’єктом власності (продавати, дарувати, здавати в оренду);

б) Використання;

в) Розпорядження – це комплекс заходів, які дозволяють відчужувати об’єкти власності: продавати, закладати, дарувати, передавати спадково, і т п.

 

-2-

Поняття власності знаходить свій прояв в її об’єктах і суб’єктах. Об’єктами власності є матеріальні блага (засобі виробництва), національне багатство в цілому, навколишня природа.

Об’єктами державної власності є земля, її надра, води, ліси. Державі належать основні засоби виробництва в промисловості, с/г, будівництві, засоби транспорту і зв`язку, комунальні та інші господарства, основний міський житловий фонд, а також інше майно необхідне для здійснення завдань держави.

Об’єктами кооперативної власності є засоби виробництва і майно, необхідне для здійснення кооперативних статутних завдань, кінцевий результат функціонування кооперативів.

Об`єктами індивідуальної власності є матеріальні блага для функціонування виробничої і невиробничої сфери, особистого підсобного господарства, тобто засоби виробництва для ведення індивідуального, партнерського і колективного виробництва, а також предмети споживання, житло, одяг, побутові речі.

Суб’єктами власності є носії відносин власності. Головним носієм цих відносин виступає працівник як господар своєї держави і власник свого капіталу. В цілому суб`єктами власності в Україні є: народ України, громадянин України, юридичні особи, держава, іноземні носії власності.

Суть власності знаходить свій прояв в її функціях:

а) Функція управління суспільним виробництвом;

б) Визначає і фіксує власника;

в) Покладає сувору відповідальність на власника за збереження власності;

г) Викликає інтерес до її ефективного використання задля здобуття прибутку.

 

-3-

Вся історія розвитку суспільного виробництва базується на різних модифікаціях двох форм власності: приватної та державної.

Приватна власність виражає відносини між людьми з приводу привласнення засобів та результатів виробництва окремими людьми – власниками цих засобів.

За характером поєднання робочої сили і засобами виробництва приватна власність поділяється на приватну трудову, нетрудову, рабовласницьку, феодальну та капіталістичну. В сучасних умовах приватна власність розмежовується на індивідуальну, сімейну та колективну власність.

Інша форма власності – державна. За цією формою власником засобів виробництва є держава. Державна власність утворюється за рахунок державного бюджету або націоналізації приватних підприємств (25 – 35 %).

Верховна Рада України прийняла Закон „Про власність” 7.02.92р, який встановлює такі форми власності:

1. Індивідуальна – власність громадян;

2. Колективна – власність трудових колективів;

3. Державна – суб’єктом є Українська держава в особі Верховної Ради України;

4. Змішані форми.

Головним матеріальним елементом у структурі власності завжди дула власність на землю, будівлі, машини та інші засоби виробництва. В сучасних умовах основою власності стає – інформація, тобто утворюється нова форма власності – інтелектуальна власність.

 

-4-

Роздержавлення – це комплекс заходів, спрямованих на усунення монополії держави на власність, скорочення державного сектора і утворення багатоукладної економіки, посилення процесів саморегулювання економіки.

Приватизація – це процес передачі власності від юридичної особи (держава, міськрада і т д. ) фізичній особі або групі осіб.

Роздержавлення і приватизація власності вимагає дотримання таких принципів формування та реалізації:

1. Забезпечення кожному громадянину України однакового доступу до об’єктів приватизації та необмеженого вибору сфер приватизації;

2. Охоплення цим процесом усіх сфер економіки, з урахуванням інтересів усіх суб`єктів;

3. Використання усіх форм власності, виходячи з економічної доцільності;

4. У власності держави має залишатися майно, необхідне для виконання нею своїх функцій;

5. Даний процес повинен проходити під громадським контролем, з широким інформування населення.

Згідно з концепцією роздержавлення і приватизації в Україні основними формами роздержавлення є:

1. Акціонування державних підприємств і продаж певної частини акцій громадянам та їх господарським об`єднанням ;

2. Оренда майна громадянам на їх господарським об`єднанням ;

3. Обмеження втручання держави в процес ціноутворення ;

4. Скасування примусового держзамовлення;

5. Відмова від надання підприємствам дотацій та субсидій;

Приватизація може здійснюватися у таких формах:

1. Купівля – продаж неподільних майнових комплексів за конкурсом або на аукціоні;

2. Купівля – продаж часток (акції, паїв) у капіталі підприємств за конкурсом, на аукціоні, на фондовій біржі;

3. Викуп майна зданого в оренду з викупом;

4. Викуп майна трудовим колективом, безплатне передання окремих підприємств або частини їх майна;

5. Ліквідація підприємств у відповідності із законодавством України, і продаж їх майна за конкурсом, на аукціоні, на біржах, через торгівельну мережу.

 

Питання для самоконтролю.

1. Економічний зміст власності.

2. Різноманітність форм власності.

3. Економічні форми реалізації власності.

4. Еволюція відносин власності.

5. Роздержавлення. Форми, методи, напрямки, суперечності.

6. Основні шляхи приватизації державного майна в Україні.

 

 

Тема 6: Товар і товарне виробництво.

План.

Суть та умови виникнення товарного виробництва.

А) натуральне виробництво;

Б) товарне виробництво;

в) безпосереднє суспільне виробництво;

2. Товар і його властивості.

3. Теорії вартості.

4. Закон вартості, його функції і дія.

Економічні терміни та категорії: натуральне виробництво, товарне виробництво, економічне відокремлення виробників, суспільний поділ праці, товар, праця, вартість.

––1—

Взаємодія людини з природою в процесі праці відбувається з моменту виникнення людства, в усіх суспільно – економічних формаціях. В одних основною метою виробництва є задоволення власних потреб, в інших – збагачення, отримання максимального прибутку. Це означає, що суспільне виробництво має різні форми свого вияву. Серед них виділяють три основні форми: натуральну, товарну і безпосередню суспільну. Відповідно розрізняють натуральне, товарне та безпосередньо суспільне виробництво.

а) Історично першим типом суспільного виробництва було натуральне виробництво в якому виготовлення продуктів праці здійснювалося для власного споживання, для задоволення внутрішніх потреб.

Характерними рисами натурального господарства є економічна замкнутість, універсальний характер робочої сили, низький рівень спеціалізації і продуктивності праці, консерватизм. Йому відповідають такі технологічні способи виробництва, які здійснюються за допомогою примітивних знарядь праці та методів обробки матеріалів. Типовою формою натурального виробництва в наших умовах є багатогалузеве особисте підсобне господарство селян.

б) Пізнішою формою суспільного виробництва є товарне виробництво. Товарне виробництво – це така форма суспільного виробництва, коли продукти виробляються не для власного споживання виробника, а для продажу через купівлю – продаж.

Матеріальною основою виникнення товарного виробництва є суспільний поділ праці. Він зумовлюється дією закону економії робочого часу і веде до підвищення продуктивності праці, збільшення виробництва продуктів.

Характерними рисами товарного господарства є: 1) суспільний поділ праці; 2) спеціалізація виробництва; 3) приватна власність на засоби виробництва; 4) свобода вибору ресурсів, засобів і цілей виробництва; 5) конкуренція; 6) встановлення економічних зв’язків між виробниками шляхом обміну.

Існують три форми товарного виробництва:

1) Просте товарне виробництво. Характеризується низьким рівнем СПП; функціонуванням індивідуальної робочої сили; приватна власність; мало відчутна конкуренція товаровиробників; стихійність.

2) Капіталістичне товарне виробництво. Йому притаманні такі риси – розвинутий СПП; функціонування колективної робочої сили; приватно – підприємницька та колективно - кооперативна форма власності; жорстока конкуренція та стихійність; кризи перевиробництва.

3) Соціальне ринкове господарство. Характерними рисами цієї форми є досить розвинутий поділ праці, поступове формування сукупної суспільної робочої сили, соціальний захист товаровиробників і всього населення, відсутність глибоких економічних криз.

Таким чином СПП є необхідною умовою і матеріальною основою будь – якого товарного виробництва, а відособлене привласнення благ та послуг виступає його корінною причиною.

в) Безпосередньо суспільне виробництво – це безтоварне планомірне, високоорганізоване виробництво продуктів і послуг, яке виникає на вищих ступенях еволюції капіталізму.

Характерними рисами його є те, що воно розвивається на основі одиничного поділу праці в межах окремих гігантських компаній, національних держав, так і в межах міжнародного масштабу (інтернаціоналізація одиничного поділу праці).

Таким чином найпростішим елементом товарного виробництва, його клітиною являється товар.

 

–2–

Товар – це продукт праці, що задовольняє певну потребу людини і виготовлений для обміну. Кожен товар має дві основні сторони: споживну вартість і вартість (цінність).

Споживна вартість пов’язана передусім із здатністю товару задовольняти певну потребу окремої людини, колективу або суспільства. Потреби можуть бути особистими, виробничими, екологічними. Щоб виконати цю функцію, будь-який товар або послуга повинні мати певні властивості. Таким чином споживна вартість – це певна річ або послуга, яка завдяки своїм корисним властивостям задовольняє різноманітні людські потреби. Щоб задовольнити ці потреби, конкретна річ або послуга повинна мати мінову вартість – тобто здатність товару обмінюватися на інші товари у певних кількісних пропорціях. Спільним у всіх товарів і послуг, що обмінюються на інші є втілена в них праця. Споживну вартість створює конкретна праця, тобто корисна праця, яка витрачається в особливій доцільній формі з використанням певних засобів і предметів праці. Сукупність багатьох якісно різних корисних видів праці становить суспільний поділ праці.

Вартість є другою важливою стороною товару, яка має два основних аспекти: а) якісний аспект вартості – це техніко – економічні відносини між людьми, які в умовах суспільного поділу праці спільно виробляють товари, та відносини власності, що виникають між товаровиробниками при обміні цих товарів; б) кількісний аспект вартості – це вираження величини втіленої у товарі суспільної праці товаровиробника та суспільної корисності цього товару. Вартість товару створює абстрактна праця, тобто праця товаровиробника, що характеризується затратою робочої сили взагалі, незалежно від її конкретної форми, створює вартість і є специфічною формою праці за умов товарного виробництва. На вартість товару впливають багато факторів серед яких: продуктивність праці – це кількість продукції, що виробляється за одиницю робочого часу; інтенсивність праці – це затрати праці за одиницю часу. Таким чином величина вартості товару перебуває в обернено пропорційній залежності від продуктивності праці і прямо пропорційній залежності від інтенсивності праці.

Праця, що виробляє товар може бути простою – та яка не потребує попередньої освіти і кваліфікації, та складною – це праця, для виконання якої потрібні спеціальна підготовка, оволодіння певною спеціальністю, що передбачає потребу у здобутті освіти.

–3–

Вартість і ціна - одні з найбільш складних економічних категорій, вивченню яких були присвячені наукові праці і дослідження цілих шкіл і течій в економічній науці. Їх різний підхід у трактуванні суті вартості та ціни знайшов своє відображення в теоріях вартості, що сформувалися в ході розвитку економічної науки

Теорії вартості та їх різновиди:

1. Трудова теорія вартості – виникла у XVIII ст., основоположниками якої були В.Петті, А.Сміт, Д.Рікардо, К.Маркс. Виходили з того, що субстанція і величина вартості, як основи ціни, визначається затратами праці на виробництво товарів. Праця є єдиним загальним мірилом вартості.

2. Теорія витрат виробництва – виникла у XVIII ст., основоположником став Ф.Кене, який вважав, що величина вартості товару залежить від цін на окремі елементи витрат (паливо, сировина, матеріали, робоча сила).

3. Теорія трьох факторів виробництва – виникла у першій половині XIX ст., основоположниками були Ж.Б.Сей, Ф.Бастіат. Трактували формування вартості в процесі виробництва, як суму затрат трьох основних факторів: праці, капіталу, землі.

4. Теорія граничної корисності – виникла в 70-их роках XIX ст., основоположниками були К.Менгер, Ф.Візер, Е.Бем-Баверк. Тут вартість розглядалась як суб’єктивна категорія, результат оцінки індивідуумом споживних благ залежно від інтенсивності потреб і рідкісності блага. Така суб’єктивна оцінка визначалася у вигляді граничної корисності, тобто корисності останньої одиниці товару, яка задовольняла цю потребу.

–4–

 

Закон вартості –загальний економічний закон (діє у деяких суспільних способах виробництва), який виражає внутрішньо необхідні, суттєві і сталі зв’язки між суспільно необхідною працею і цінами товарів за умов відносної відповідності попиту та пропозиції.

Сутність цього закону розкривається у таких його основних рисах:

1. Закон вартості виражає внутрішньо необхідні, суттєві і сталі зв’язки між індивідуальним і суспільно необхідним робочим часом. Тут він діє у сфері безпосереднього виробництва.

2. Закон вартості виражає обмін еквівалентів, тобто обмін товарів відповідно до кількості та якості затраченої на них суспільно необхідної праці. У цьому випадку він діє як закон у сфері обміну.

3. Наявність сталих зв’язків між виробниками одного виду товарів через конкуренцію, при якій здійснюється взаємний тиск одного підприємця на іншого. Тут закон діє у нерозривній єдності сфер безпосереднього виробництва й обміну.

4. Наявність сталого зв’язку між попитом і пропозицією. Тут закон вартості стихійно регулює пропорції розподілу суспільної праці між галузями.

5. Виражає внутрішньо необхідні зв’язки між працею виробника товарів у минулому і теперішніми умовами виробництва.

6. Закон вартості виражає внутрішньо необхідні і сталі зв’язки між вартістю і цінами товарів.

Закон вартості виконує такі основні функції:

1. Стихійного регулятора пропорцій товарного виробництва у поєднанні з іншими економічними законами;

2. Рушійної сили стихійного розвитку продуктивних сил;

3. Основи диференціації товаровиробників.

 

Питання для самоконтролю.

1. Назвіть головні відмінності між натуральним і товарним виробництвом.

2. Загальна характеристика товарного виробництва.

3. Особливості форм товарного виробництва.

4. Характеристика властивостей товару.

5. Порівняйте теорії вартості.

6. Особливості дії закону вартості.

 

 

Тема 7: Економічна система та її моделі

План.

1. Суть і класифікація економічної системи.

2. Національні моделі господарювання.

 

-1-

Існують різні критерії класифікації економічних систем. Основними з них є критерії, що характеризують:

1) технологічний спосіб виробництва;

2) відносини власності ;

3) наявність або відсутність товарно-грошових відносин та ступінь розвитку їх;

4) тип господарського механізму.

Згідно з критерієм розмежування економічних систем з точки зору технологічного способу виробництва :

1) економічну систему, засновану на ручній праці;

2) економічну систему, що ґрунтується на машинній праці;

3) економічну систему, в основі якої лежить автоматизована праця.

За західними мірками це:

1) доіндустріальна;

2) індустріальна;

3) постіндустріальна.

Також виділяють : технотронне, кібернетичне суспільство, інформаційну економіку.

З точки зору відносин власності виділяють – первіснообщинний лад, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне та соціалістичне суспільство, змішана економіка.

З погляду товарно-грошових відносин розділяють натуральне та товарне господарство.

З точки зору господарського механізму виділяють:

1) чистий ринок (ринкова економіка вільної конкуренції);

2) командно –адміністративна економіка;

3) змішана система;

4) традиційна економічна система. Крім того, розрізняють дефіцитну економіку, суспільство споживання, які характеризуються ступенем насиченості товарами та послугами.

Критерієм класифікації економічних систем є також наявність або відсутність експлуатації, критерії , що характеризують тип власності на технологічний спосіб виробництва (первіснообщинний , рабовласницький, феодальний, капіталістичний та соціалістичний способи виробництва).

 

-2-

Сучасна ринкова економіка – це змішана система, в якій змагальний ринковий механізм функціонує під контролем держава. Регулюючий вплив держави здійснюється шляхом прямих і непрямих методів. До перших належать встановлення стандартів охорони здоров`я, екології, якості товарів, конкуренції; до других – державний бюджет, грошова, податкова і кредитна політика, політика цін і доходів.

Різні держави розрізняються своєю історією, рівнем економічного розвитку, соціальними і національними умовами, географічним положенням. Тому сучасна ринкова система має національні моделі господарювання. Найбільш відомі з них :

1) „Японська модель” відрізняється певним відставанням рівня життя населення від зростання продуктивної праці. За рахунок цього досягається зниження собівартості продукції, різке підвищення її конкурентоспроможності. Для заохочення підприємницької активності не вживається серйозних заходів щодо контролю за майновим розшаруванням. Існування такої моделі можливе лише при винятково високому розвитку національної самосвідомості (інтереси нації над інтересами конкретної людини).

2) „Шведська модель” - відзначається сильною соціальною політикою, спрямованою на скорочення майнової нерівності за рахунок перерозподілу національного доходу на користь менш забезпечених верств населення. Це створює сприятливі умови для відтворення висококваліфікованої робочої сили як у матеріальних так і в невиробничих, інтелектуальних галузях виробництва. Така модель ринкового господарювання ґрунтується на відносно високому вихідному рівні економічного добробуту країни і кваліфікації працівників.

3) „Американська модель” - побудована на системі всілякого заохочення підприємницької активності, „збагачення” найбільш активної частини населення. Для зменшення соціальної напруженості малозабезпеченим групам населення гарантується прийнятний рівень життя за рахунок часткового перерозподілу національного доходу. Завдання досягнення „соціальної рівності” тут взагалі не розглядається. Ця модель ґрунтується на соціально-культурних особливостях нації – масовій орієнтації на досягнення особистого успіху, а також на високому рівні економічного добробуту.

 

Питання для самоконтролю.

1. Класифікація економічної системи.

2. Дати порівняльну характеристику національним моделям господарювання.

 

 

Тема 8: Гроші та їх функціонування в ринковій економіці.

План.

1. Виникнення, суть і функції грошей.

2. Історія розвитку грошового обігу в Україні.

3. Теорії грошей.

Види грошей.

Економічні терміни та категорії: гроші, міра вартості, засіб обігу, засіб платежу, грошова одиниця, масштаб цін, грошова маса, чек, вексель,… –1– Гроші — це необхідний інструмент функціонування ринкової економіки. Головною причиною їх виникнення був суспільний…

Питання для самоконтролю.

1. Дайте характеристику функцій грошей.

2. Які основні етапи розвитку українських грошей?

3. Види грошей та їх характеристика.

 

Тема 9: Соціально – економічна суть інфляції.

План.

1. Причини і суть інфляції.

2. Види інфляції.

3. Наслідки та антиінфляційна політика.

 

Економічні терміни та категорії: інфляція, повзуча та галопуюча інфляція, гіперінфляція, суперінфляція, інфляція попиту, інфляція витрат, нуліфікація, ревалоризація, девальвація.

—1—

Інфляція – знецінення грошей в результаті перевищення кількості грошових знаків, що перебувають в обігу, над сумою цін товарів та послуг, тобто недотримання вимог закону грошового обігу.

Інфляція зумовлює загальне падіння купівельної спроможності та зниження курсу національної валюти, перерозподіл частки національного багатства на користь підприємств – монополістів, держави, тіньової економіки та мафіозних структур.

Явище інфляції відоме приблизно з IV – III до нашої ери, тобто з моменту, коли грошовим товаром у світі утверджувалося срібло. Причиною знецінення була втрата довіри до монет, в яких при карбуванні закладалося менше металу порівняно з офіційно встановленою кількістю. Але постійного та загального характеру інфляція набуває на рубежі ХІХ – ХХ ст. разом з невпинним розвитком та поглибленням ринкових відносин в суспільстві. Сучасна інфляція має багатофакторний характер. Основними її причинами є:

1) диспропорції між основними сферами народного господарства (між попитом і пропозицією , доходами і витратами держави тощо ) і насамперед глибока деформація між групою „А” і групою „Б”.

2) Монополістичні тенденції в економіці, які через механізм ціноутворення призводять до необґрунтованого підвищення цін на товари і послуги;

3) Надмірні воєнні витрати;

4) Зростання дефіциту державного бюджету, однією з вагомих причин якою є непропорційний ріст соціальних витрат ( на виплату пенсій , стипендій , допомоги безробітнім тощо) . Разом з надмірним воєнними витратами це призводить до зростання внутрішнього боргу і випуску в обіг зайвої маси грошей ;

5) Необґрунтоване підвищення заробітної плати, при якому темпи зростання перевищують темпи розвитку продуктивності праці ;

6) Крах золотого стандарту, що зумовлює відсутність обміну банкнот на золото;

7) Дотації держави нерентабельним галузям і підприємствам , великий обсяг незавершеного будівництва;

8) Надмірна кредитна емісія;

9) Наявність маси посередників між виробниками і споживачами, кожен з яких підвищує ціни на товари і послуги.

Крім названих внутрішніх причин, існують і зовнішні. До них належать: необґрунтоване встановлення валютного курсу при конвертації валюти; швидкий ріст цін на імпортні товари та послуги; пострадянський синдром.

Так, протягом лише 1992 року ціни на нафтопродукти, які закуповує Україна зросли приблизно у 300 разів.

 

—2—

Методологічним ключем до аналізу видів інфляції є теорія грошей, яка передбачає багатогранність підходу при визначені основних форм інфляції. Залежно від темпів інфляційного процесу розрізняють три різновиди інфляції: повзучу, галопуючу і гіперінфляцію. Повзуча інфляція – така інфляція, що досягає щорічно не більше одноцифрового числа (наприклад 5%) і проявляється у постійному зростанню цін. За повзучої інфляції безгосподарність та марнотратство, некомпетентність та економічна неграмотність керівництва країни покриваються за рахунок народу. Повзуча інфляція не спричиняє швидкоплинних і виразних негативних явищ в економічному житті. Водночас вона здатна виступати дійовим фактором збалансування грошово – фінансових та матеріально – речових ресурсів, прискорення технічного переозброєння виробництва, стимулює товаровиробників постійно дбати про зниження матеріалоємності і затрат живої праці. Проте вказані переваги повзучої інфляції можна досягти лише в умовах вільного ринку, конкуренції і підтримання рівноваги попиту – пропозиції. Галопуюча інфляція – це така інфляція, яка набуває розміру двозначного числа щорічно. Вона супроводжується стрімким, стрибкоподібним підвищенням цін, охоплює всі сфери господарського життя і викликає серйозні негативні наслідки в економіці та соціальній сфері. Зростання індексів галопуючої інфляції практично не кероване (10 – 100%).

Гіперінфляція – надвисока і вкрай небезпечна інфляція, що як правило, веде до економічного паралічу, провокування гострих соціальних конфліктів та непередбачених катаклізмів. На перший план діяльності уряду висувається емісійна інфляція, потужність друкарського верстата (50% і більше на місяць). Міжнародний валютний фонд допускає 40% рівень інфляції і 2% рівень дефіциту держбюджету протягом року. В Україні ціни в 1993 році зростали щомісяця в середньому на 170%, що свідчило про супер – гіперінфляцію. Так за 1992 – 1993 р.р. ціни в Україні зросли в 2569 разів. За 1992-1995 р.р. споживчі ціни зросли у 80000 разів, а грошові доходи населення лише у 26,7 тисяч разів. Теорією грошей допускається і більш вузька класифікація факторних форм інфляції. Йдеться про виділення групи інфляційних форм, розвиток яких зумовлений монетарним фактором, та інфляційні форми, що розвиваються під впливом немонетарних чинників. У першому випадку це, як правило, інфляція попиту, а у другому – інфляція витрат.

Інфляція попиту характеризується тим, що суспільство прагне витрачати більше, ніж це дозволяють виробничі потужності економіки. Виробничий сектор не в змозі відповісти на підвищений попит збільшення реального об’єму продукції, що призводить до підвищення цін на товари.

Інфляція також може виникнути в результаті змін витрат. Це інфляція витрат. Її головна причина – це збільшення номінальної заробітної плати та підвищення цін на сировину та енергію.

Інфляція в Україні – результат всієї сукупності складних соціально – економічних процесів, які склалися після розпаду СРСР.

—3—

Розгляд питань соціально – економічних наслідків інфляції є центральним в даній темі і передбачає перш за все, розгляд тих глибоких соціально - економічних наслідків, до яких призводить інфляція, а саме її крайня форма – гіперінфляція. Отже, наслідки впливу гіперінфляції на макроекономічні процеси в цілому є завжди і у всіх аспектах деструктивними. Необхідно звернути увагу на такі соціально – економічні наслідки інфляції:

1. Гіперінфляція призводить до розбалансування економічної рівноваги, порушення структури виробництва, підриває стимули довгострокових інвестицій, стримує процес нагромадження;

2. Відбувається перелив капіталу із сфери виробництва у сферу обігу, де більш швидкими темпами збільшується його кругообіг. За цих умов формується інфляційний мультиплікатор, яки прискорює деструктивні процеси в економіці;

3. Знижуючи реальні доходи широких верств населення інфляція звужує ємність внутрішнього ринку, спотворює структуру попиту, посилює спекуляцію, тіньовий бізнес;

4. Гіперінфляція неодмінно призводить до кризи державних фінансів, що розвивається в наслідок швидкого знецінення податків та інших надходжень до державної скарбниці та одночасного зростання видаткової частини бюджету;

5. В умовах гіперінфляції відбувається натуралізація обміну. Гроші втрачають здатність виконувати функції міри вартості та засобу накопичення. За цих умов здійснюється стихійний перехід до бартерних операцій;

6. Розвиток гіперінфляції ослаблює зовнішньоекономічні позиції країни, зменшує її конкурентні позиції на світовому ринку, призводить до падіння валютного курсу національних грошей, знецінення їх;

7. В ході посилення інфляційного процесу загострюється дефіцит платіжного балансу, який викликає порушення зовнішньоекономічних пропорцій;

8. Політичні наслідки гіперінфляції, загострення соціальних конфліктів. Гіперінфляція, як правило призводить до урядових криз, згортання демократії, встановлення тоталітарних режимів. У зв’язку з цими процесами зростає значимість активної антиінфляційної політики, яка має займати чільне місце в політиці уряду та центральних банків будь-якої країни.

Ключова роль в процесі боротьби з гіперінфляцією та пошуку ефективних методів стабілізації грошового обігу належить державі, з боку якої можуть застосовуватися слідуючи засоби стабілізації:

1. Загальне підвищення народногосподарської ефективності;

2. Прискорення НТР;

3. Вдосконалення структури відтворення;

4. Розумна інвестиційна політика;

5. Конверсія військового виробництва;

6. Скорочення чисельності управлінського персоналу, вдосконалення його роботи;

7. Раціоналізація зовнішньоторгових та зовнішньоекономічних відносин;

8. Проведення фінансово – кредитної реформи;

9. Суворий контроль за виплатою коштів;

10. Продумана податкова політика;

11. Обмеження масштабів діяльності „тіньової економіки”;

12. Створення сприятливого клімату для середнього та малого бізнесу.

Проведення антиінфляційної політики з боку держави передбачає і застосування суто монетарних методів стабілізації грошового обігу. Розрізняють такі три з них:

1) Нуліфікація (лат. Nulificatio – знищення) означає такий різновид грошової реформи, коли знецінені грошові знаки анулюються, тобто оголошуються недійсними. Цей метод використовується за наявності суперінфляція. Він мав місце під час проведення грошової реформи 1922 – 1924 р.р. в колишньому СРСР коли один новий карбованець обмінювався на 50 млрд. старих, під час проведення грошової реформи 1996 року в незалежній Україні коли обмінний курс складав за 1 гривню – 100000 купонокарбованців.

2) Ревалоризація – це повернення попередньої купівельної сили грошовим знакам. Для цього з обігу вилучаються зайві гроші. Цей метод застосовується за незначної інфляції.

3) Девальвація – означає зниження обмінного курсу (ціни) валюти порівняно з іноземною. Протягом 1991 – 1994 років радянський карбованець був декілька разів девальвований, внаслідок чого його комерційний курс щодо американського долара на кінець 1991 року становив близько 100 карбованців, а у березні 1995 року – понад 5000 карбованців. В Україні курс купона до долара з жовтня 1992 року по лютий 1995 року знизився з 340 до 150 тисяч карбованців, тобто більше ніж в 440 разів.

 

Питання для самоконтролю.

1. В чому полягає суть інфляції.

2. Назвіть і поясніть основні види інфляції.

3. Які основні причини інфляції в Україні.

4. Які види інфляції властиві економіці України.

5. Назвіть монетарні методи стабілізації грошової системи.

 

 

Тема 10: Ринковий механізм господарювання.

План.

Умови виникнення та суть ринку.

3. Суть та механізм дії закону попиту й пропозиції. 4. Еластичність попиту й пропозиції. 5. Місце і роль конкуренції в системі ринкового механізму.

Питання для самоконтролю.

1. Особливості виникнення та існування ринку.

2. Характеристика інфраструктури ринку.

3. Дія закону попиту.

4. Дія закону пропозиції.

 

 

Тема 11: Підприємницька діяльність.

План:

1. Основні принципи підприємницької діяльності.

2. Підприємства та їх види.

3. Фонди підприємств.

Витрати виробництва.

  Економічні терміни та категорії: підприємницька діяльність, підприємство,… –1–

Питання для самоконтролю.

1. Назвіть основні принципи підприємницької діяльності в Україні.

2. Які види підприємств можуть діяти в Україні?

3. Структура фондів підприємства.

4. Суть менеджменту та його форми.

5. Особливості маркетингової діяльності.

 

 

Тема 12: Орендні відносини.

План.

1. Загальні засади договору оренди землі.

Умови договору.

4. Припинення, поновлення та розірвання договору оренди землі. Економічні терміни та категорії: орендодавець, орендар, договір оренди землі,…  

Питання для самоконтролю.

1. Особливості договору оренди землі.

2. Види орендних платежів.

3. Права і обов’язки орендаря.

4. Права і обов’язки орендодавця.

5. Припинення договору оренди земельної ділянки.

6. Дострокове розірвання договору оренди.

 

 

Тема 13: Теорія макроекономіки.

План

1. Суспільне відтворення та його типи.

2. Валовий національний продукт.

3. Національний доход і національне багатство.

4. Ефективність суспільного виробництва.

Економічні терміни та категорії: відтворення, просте відтворення, розширене відтворення, суспільний продукт, нагромадження, споживання, необхідний продукт, додатковий продукт, валовий національний продукт, валовий внутрішній продукт, національний доход, національне багатство, екстенсивний тип, інтенсивний тип, економічне зростання, інвестиції, амортизація, прибуток, фондовіддача, економічна ефективність.

-1-

Маса продуктів, що виробляється в країні знаходиться у безперервному русі. Початком цього руху є виробництво, а закінченням - споживання. Так само, як суспільство не може перестати споживати, воно не може перестати виробляти. Для існування людського суспільства виробництво має постійно відновлюватися, проходячи стадію виробництва, розподілу, обміну та споживання. Це постійне відновлення, безперервне повторення процесу виробництва називається відтворенням. Відтворення можна розглядати на рівні мікроекономіки, коли виробництво повторюється в межах окремих фірм чи господарств, та на рівні макроекономіки, коли повторюваність виробництва відбувається в усіх галузях економіки, в суспільстві в цілому. Тому мова йде про суспільне відтворення. Важливим елементом суті відтворення є відтворення сукупного суспільного продукту; відтворення робочої сили; відтворення виробничих відносин; відтворення умов економічного зростання.

Відтворення має два типи: просте і розширене.

Просте відтворення - це відновлення виробництва в незмінних масштабах щодо кількості і якості виготовленого продукту. Відповідно цьому і фактори виробництва не змінюються, а увесь додатковий продукт, якщо він виробляється, цілком використовується самими виробниками для особистого споживання. Таке відтворення було характерним для традиційних суспільств з неринковою економікою.

Розширене відтворення - це відновлення виробництва у кожному наступному циклі у зрослому масштабі щодо кількості і якості виготовленого продукту. Для того, щоб розширене відтворення відбулося треба щоб до початку нового виробничого циклу (року) були додаткові, або більш якісні ресурси, з яких можна виробляти більше продуктів. Джерелом розширеного відтворення є додатковий продукт, який тут не весь використовується для особистого споживання. Частина його йде на розширення виробництва, тобто придбання додаткових засобів виробництва, додаткової робочої сили, розширення виробництв тощо.

Такий тип відтворення притаманний для суспільства з розвинутою ринковою економікою.

-2-

Тут необхідно вивчити деякі спеціальні показники за допомогою яких оцінюють загальний об'єм товарів та послуг, які створені на протязі року. Серед цих показників найбільшого значення має валовий національний продукт (ВНП). ВНП - це сукупність ринкової вартості усього об’єму кінцевого виробництва, тобто усіх товарів і послуг, що вироблені та реалізовані на протязі року. Таким чином показник валового національного продукту використовується для оцінки кінцевих результатів національного виробництва за рік.

Цей показник використовується також для розрахунків ефективності виробництва та визначення рівня матеріального добробуту населення країни. ВНП може бути тільки грошовим показником бо потребується порівнювати різні набори товарів із різною споживчою вартістю, які вироблені в різні роки. Цікаву ілюстрацію до цього можна знайти у підручнику „Економіко" американських вчених Макконелла і Брю (т.І.стор.133).

Другим важливим показником у ринковій економіці є валовий внутрішній продукт (ВВП). Він розраховується як сукупна вартість кінцевої продукції підприємств галузей матеріального виробництва та сфери послуг, які знаходяться на території даної країни. ВВП включає споживчі товари, валові приватні інвестиції, урядові закупки товарів та послуг.

-3-

Національне багатство - це сукупність створених і нагромаджених у країні працею всього суспільства матеріальних благ рівня освіти, виробничого досвіду, майстерності, творчого обдарування населення, а також природні ресурси.

У складі національного багатства виділяється суспільне (створене працею) багатство і природне (природні ресурси). Вирішальну роль у соціально-економічному прогресі відіграє суспільне багатство.

Поряд з матеріальним національним багатством суспільство володіє також не матеріальним багатством нагромадженим науковим, освітнім, кваліфікаційним, культурним потенціалом тощо. Національне багатство є найважливішим узагальнюючим показником економічної могутності країни.

В структурі національного багатства України найбільшу питому вагу (понад 42%) займають основні виробничі фонди. Крім них, значну частку становлять основні невиробничі фонди, тобто фонди, які функціонують у соціальній сфері - школи, лікарні, житлові будинки тощо. До складу національного багатства також входять домашнє майно населення і товарні запаси народного господарства.

Національний доход - частина сукупного суспільного продукту , в якому представлена новостворена протягом року в тій чи іншій країні вартість.

За натурально-речовим змістом національний доход складається із засобів виробництва і предметів споживання.

Кількісно національний доход визначається як різниця між сукупним суспільним продуктом і матеріальними затратами на його створення протягом року (амортизація, сировина, матеріали і т д).

Розмір національного доходу залежить від кількості працездатного населення, рівня продуктивності та інтенсивності праці. При розподілі національного доходу утворюються такі форми доходів, як заробітна плата, прибуток, процент, рента, орендна плата, дивіденд. Вони називаються первинними, або основними. У результаті перерозподілу такі доходи трансформуються у вторинні, або похідні. Це відбувається через державний бюджет, механізм цін , кредитну систему, внески у різні фонди та інше.

Подальший перерозподіл національного доходу формує кінцеві доходи у суспільстві, з використанням яких відбувається його споживання.

Національний доход складається із фонду нагромадження (приріст основних виробничих і невиробничих фондів, запасів, предметів праці резервів) і фонду споживання (сукупність благ, придбаних населенням на отримані доходи).

Використаний національний доход відрізняється від виробленого національного доходу на величину відшкодування витрат (незібраний або частково зіпсований врожай, втрати від стихійного лиха) і зовнішньо торгівельного сальдо.

-4-

Зміст поняття ефективності суспільного виробництва виражається у відношенні величини створених товарів і надання послуг до сукупних витрат суспільної праці. В найбільш загальній формі ефективність суспільного виробництва виражається формулою результат поділений на затрати.

В масштабах народного господарства ефективність суспільного виробництва вимірюється відношенням розмірів створеного в продовж певного періоду часу національного доходу до затрат суспільної праці; у масштабі галузі, об єднання, підприємства - відношенням величини чистої продукції до затрати суспільної праці у кожній із цих ланок народного господарства. З метою порівняльної оцінки ефективність суспільного виробництва у різних країнах використовується показник виробництва національного доходу на душу населення.

Ефективність суспільного виробництва є складною і багатоплановою категорією, її окремі сторони можна вимірювати за допомогою більш конкретних показників. Для цього отриманий результат слід співставляти з окремими факторами процесу виробництва. Так, продуктивність праці визначається формулою П:Р - як співвідношення продукту (П) до кількості зайнятих у його виробництві за певний проміжок часу (Р); зворотній показник - трудомісткість - визначається за формулою Р:П. Відношення продукту до предметів праці визначає матеріаловіддачу (П:М); зворотним показником є матеріаломісткість продукції (М:П). Відношення продукту до засобів праці (основних виробничих фондів) назване фондовіддачею (П:Ф); зворотній показник - фондомісткість продукції (Ф:П). Названі величини (продуктивність праці, фондовіддача, матеріаловіддача) є основними показниками ефективності виробництва.

Економічну ефективність не можна розглядати як раціональне і ефективне використання лише якогось одного з факторів виробництва (наприклад робочої сили), а всіх виробничих факторів, що передусім залежить від їх оптимального розподілу. З іншого боку оскільки кінцевою метою суспільного виробництва є задоволення потреб, то ефективність суспільного виробництва слід розглядати як соціально-економічну ефективність.

 

Питання для самоконтролю.

1. Охарактеризуйте основні типи відтворення.

2. Дати характеристику внутрішньому національному продукту і внутрішньому валовому продукту. В чому відмінності?

3. Особливості національного багатства.

 

 

Тема 14: Трудові ресурси.

План:

1. Народонаселення та поняття трудових ресурсів.

2. Відтворення робочої сили та проблеми зайнятості населення в сучасних умовах.

3. Безробіття: суть, причини і форми.

4. Соціальний захист населення.

 

 

Економічні терміни та категорії: народонаселення, трудові ресурси, зайнятість, робоча сила, безробіття, технологічне безробіття, структурне безробіття, економічне безробіття, молодіжне безробіття, фрикційне безробіття, циклічне безробіття, часткова зайнятість, застійне безробіття, макроекономічна рівновага, попит на робочу силу, пропозиція робочої сили, відтворення робочої сили, робоча сила як товар, ринок робочої сили, сукупний працівник, трудовий потенціал, компенсації, профорієнтація, ротація, сегментація, інфляція.

–1–

В даному питанні необхідно звернути увагу на поняття народонаселення, як економічної категорії, що має суттєвий вплив на характер та зміст функціонування всієї господарської системи в цілому.

Народонаселення — це сукупність людей, що здійснюють свою життєдіяльність в межах певних соціальних спільностей (людства взагалі, окремих країн чи регіонів, крупних поселень). Одночасно соціально—економічні аспекти демографічних процесів є об'єктом дослідження економічної теорії, яка вивчає динаміку народонаселення тієї чи іншої країни у тісному зв’язку з проблемами трудових ресурсів.

Під трудовими ресурсами розуміють ту частину населення країни, що володіє сукупністю фізичних та духовних здібностей, загальноосвітніми та професійними знаннями для праці в народному господарстві, це — найважливіший елемент трудового потенціалу країни. При цьому зміна чисельності трудових ресурсів безпосередньо визначається народжуваністю та смертністю населення, терміном навчання, співвідношенням чисельності осіб, що вступають до працездатного та переходять до пенсійного віку. Для сучасного стану розвитку суспільства характерною тенденцією структурних змін в складі трудових ресурсів є збільшення питомої ваги зайнятих в невиробничій сфері, що свідчить про підвищення ефективності виробництва. Тому планування використання трудових ресурсів переслідує мету забезпечити їхню відповідність потребам економіки як в кількісному, так і в якісному відношенні.

–2–

Необхідно звернути увагу на те, що структура робочої сили визначається структурою народного господарства, ступенем розвитку й проникнення науки у виробництво, процесами комбінування і спеціалізації праці тощо. Робоча сила — це категорія, що безперервно розвивається. Разом з появою нових галузей народного господарства, спеціальностей і сфер діяльності. При цьому відбувається взаємне збагачення спеціальностей виникнення професій, що мають універсальне значення, посилення зв'язків між наукою і виробництвом. Широкий розвиток світових господарських зв'язків як наслідок відкритості ринкових економік також суттєво впливає на інтеграційні процеси в структурі робочої сили суспільства.

Основними тенденціями розвитку, або ж відтворення робочої сили є підвищення й удосконалення її загальноосвітнього і загальнокультурного рівня, професійно—кваліфікаційної підготовки, підвищення продуктивності праці, інтелектуалізація праці, підвищення ролі інженерної підготовки та економічних знань.

Умовою реалізації кожним окремим працівником своїх здібностей і функцій є зайнятість. Зайнятість — це діяльність громадян, пов'язана з задоволенням особистих та суспільних потреб, яка приносить їм доход у грошовій чи іншій формі. Вона проявляється через систему економічних відносин з приводу забезпечення громадян робочими місцями та визначення форм участі в суспільному господарстві з метою одержання засобів існування. Треба розрізняти поняття повної зайнятості, що означає використання всіх придатних для цього ресурсів і характеризується достатністю робочих місць для тих. хто потребує оплачуваної роботи, тобто має бути забезпечена зайнятість усіх, хто бажає і здатний працювати. При цьому слід мати на увазі ступінь раціональності зайнятості, на який впливають технічні, соціальні та економічні фактори.

Раціональність зайнятості визначають суспільне корисний характер трудової діяльності; оптимальна структура народного господарства; професійно-кваліфікаційна структура робочої сили; кількісна і якісна відповідність роботи і робітника і т.ін.

Особливу увагу треба звернути на те, що перехід до ринкових відносин в Україні потребує нової концепції зайнятості та ефективного відтворення трудового потенціалу в кожному регіоні.

Зайнятість населення України має забезпечуватися шляхом проведення активної соціально—економічної політики, спрямованої на задоволення потреб у добровільному виборі виду діяльності, стимулюванні створення нових робочих місць і розвитку підприємництва.

З метою забезпечення зайнятості в нашій країні передбачено комплекс державних заходів, серед яких найважливішими є: 1)інвестиційні та податкові заходи; 2)забезпечення прав і інтересів працівників; 3)проведення аналітичних та наукових досліджень економічної кон'юнктури; 4)регулювання зовнішньоекономічної діяльності; 5)сприяння (з боку підприємств, установ і організацій усіх форм власності) при потребі створенню додаткових робочих місць і т. ін.

 

–3–

Багато представників різних напрямів економічної думки вважають безробіття центральною проблемою сучасного суспільства.

. Але всі виходять із того. що безробіття — це незайнятість у виробництві та невиробничій сфері працездатного населення, що бажає мати роботу. Розрізняють декілька форм безробіття:

1. Фрикційну форму трудового резерву, що є нормою для процесу суспільного відтворення і не суперечить принципу повної зайнятості. Фрикційне безробіття обумовлене перепадами ринкової кон'юнктури і розрізняється за своєю тривалістю.

2. Хронічне безробіття. В міжнародній практиці особливу увагу надають довгостроковому безробіттю (звичайно 12 місяців і більше), яке переходить в хронічне і для якого притаманна нерегулярність занять у частини громадян, падіння їх життєвого рівня. Хронічне безробіття пов’язане з втратою навичок до праці, а нерідко — з розпадом соціально—психологічних підвалин особистості.

3. Структурне безробіття. Виникає звичайно на основі науково-технічних зрушень, в наслідку яких робоча сила за своїми професійно—кваліфікаційними характеристиками перестає відповідати вимогам економіки і не може використовуватись.

4. Приховане безробіття. Ця форма безробіття виникає тоді, коли кількість працівників на виробничих ділянках перевищує об’єктивно необхідну.

5. Сезонне безробіття, що виникає внаслідок сезонності праці в деяких галузях (сільське господарство, будівництво, туризм тощо).

 

–4–

На даному етапі нашого суспільства значно зростатиме армія безробітних. Це вимагає від держави проведення активної соціальної політики на рівні держави та підприємств.

Соціальна політика — це комплекс соціально—економічних заходів держави, підприємств, організацій, місцевих органів влади, спрямованих на захист населення від безробіття, зростання цін, знецінення трудових заощаджень і т.ін.

Основними принципами проведення соціальної політики є:

1. Захист рівня життя шляхом застосування різних форм компенсації від підвищення цін і проведення індексації.

2. Надання допомоги найбіднішим сім'ям.

3. Надання допомоги на випадок безробіття.

4. Здійснення політики соціального страхування, встановлення мінімальної заробітної плати для працюючих.

5. Розвиток освіти, охорони здоров'я, навколишнього середовища переважно за рахунок держави.

За умов переходу України соціально орієнтованої ринкової економіки основний тягар соціального захисту лягає на державу та її виконавчі органи влади.

Щоб забезпечите такий захист необхідно насамперед у законодавчому порядку встановити основні соціальні гарантії, механізм їх реалізації та функції надання соціальної підтримки. Законодавчу основу програми соціального захисту населення закладено в Конституції України. Зокрема стаття 46 Основного Закону наголошує на тому, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право, згідно Конституції, гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. При цьому пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

 

Питання для самоконтролю.

 

1. Поняття трудових ресурсів.

2. Суть зайнятості та її характеристика.

3. Види безробіття та його причини.

4. Соціальний захист населення.

 

 

Тема 15: Доходи у ринковій економіці.

План:

1. Суть доходів, їх структура та механізм розподілу.

2. Природа та механізм формування ренти.

3. Заробітна плата в умовах ринкової економіки.

Позичковий процент.

Суть та природа прибутку.

  –1– У загальноприйнятій трактовці доход — це певна кількість засобів в грошовій, або натуральній формі, що одержується в…

Питання для самоконтролю.

1. Види ренти та механізм її формування.

2. Заробітна плата та її види.

3. Особливості позичкового проценту.

 

 

Тема 16: Фінансово-кредитна система.

План.

1. Суть і функції фінансів.

2. Кредитна система країни.

3. Основні функції та види банків.

4. Цінні папери та фондова біржа.

Економічні терміни та категорії: фінанси, кредит, фінансова система, бюджет, дефіцит бюджету, податки, банк, ощадний банк, комерційні банки, національний банк, іпотечні банки, фондова біржа, цінні папери, акція, облігація, вексель.

–1–

Фінанси — це система економічних відносин, які складаються між державою, підприємствами і громадянами щодо привласнення частини національного доходу через механізм оподаткування та його розподілу відповідно до виконуваних державою соціально—економічних функцій. Фінансова система включає: державні фінанси, фінанси підприємств та фінанси населення. З точки зору речового змісту фінанси є сукупністю всіх грошових коштів, їх розподілу і використання.

Фінанси підприємств – це певна сукупність грошових фондів, що забезпечують процес виробництва та відтворення у рамках даного підприємства, а також сукупність форм і методів їх утворення й витрачання.

Фінанси населення – це грошові фонди, що формуються з доходів громадян, отриманих на основі трудової, господарської та іншої діяльності або із спадщини.

Державні фінанси – це сукупність грошових фондів, зосереджених у руках держави і призначених для забезпечення властивих їй функцій,, а також та сукупність форм і методів, за допомогою яких ці функції реалізуються.

Повніше сутність фінансів розкривається через такі категорії, як податки, бюджетне фінансування, платежі, відрахування, доходи і витрати, прибуток, дотації, які характеризують конкретні види руху грошових ресурсів та економічні відносини в країні.

В соціально орієнтованій економіці фінанси виконують три головні функції, а саме: розподільчу, регулюючу та контролюючу. Крім того, фінанси держави виконують функції ефективності, справедливості та стабільності.

–2–

Кредит — це угода між партнерами (фізичними та юридичними особами) про надання у власність майна або грошей іншій особі на умові відстрочки повернення такої ж вартості з виплатою процентів. Основна форма кредиту — грошова позика, яка є формою руху позичкового капіталу. Надання грошової позики є своєрідним товаром, за користування яким потрібно платити певну суму (процент).

Слід звернути увагу на те, що повніше сутність кредиту розкривається у його функціях. Основними з них є: 1) опосередкування процесу перерозподілу вільних грошей між галузями народного господарства; 2) сприяння прискоренню обігу грошей, а тим самим економії витрат обігу; 3) сприяння вирівнюванню норм прибутку між галузями і сферами народного господарства і формуванню середньої норми прибутку; 4) посилення процесу концентрації і централізації капіталу.

Таким чином, кредитна система — це сукупність кредитних відносин, форм і методів кредиту, а також сукупність кредитно—фінансових установ тієї чи іншої країни в певний період.

Необхідно зазначити, що основними елементами кредитної системи є банки та небанківські кредитно—фінансові установи (ощадні каси, страхові компанії. фонди соціального страхування, пенсійні фонди, інвестиційні та холдингові компанії і т.ін.).

Основними тенденціями розвитку кредитної системи в сучасних умовах є посилення концентрації, універсалізації і спеціалізації діяльності таких установ. Серцевиною кредитної системи є центральні (національні) банки, які у більшості країн є державними. Центральні банки виконують функції емісійного і кредитного центрів, роль касира держави та “банку банків”. В умовах ринкової економіки основою кредитної системи є комерційні банки, контроль за ними з боку центральних банків здійснюється головним чином через норму обов'язкових резервів.

Банківська система в Україні перебуває в стадії становлення. Вона будується за західним типом.

–3–

Банк — це кредитно—фінансова установа, яка здійснює фінансове посередництво. Залучаючи і нагромаджуючи вільні грошові кошти підприємств, організацій, населення, банки перерозподіляють їх, надаючи кредити.

В Україні сформувалася дворівнева банківська система, яка включає в себе Національний банк і комерційні банки. НБУ є центральним банком держави, здійснює емісію грошей, контроль за банківськими операціями, зберіганням валютних резервів, регулюванням грошово-кредитної політики. Важливою функцією НБУ є організація грошового обігу та міжбанківських розрахунків. НБУ діє відповідно до закону і має монопольне право на випуск грошей в обіг, а також на випуск національної грошової одиниці.

Комерційні банки в сучасних умовах — це акціонерні товариства, власний капітал яких є основою для здійснення банківських фінансових операцій. Комерційні банки ведуть касове й інші обслуговування підприємств, організацій, населення. За характером своїх операцій комерційні банки поділяються на універсальні й спеціалізовані.

Розвиток ринкових відносин розширює сферу дії банків. Важливими інструментами їх діяльності стають довірчі (трастові) операції, а також лізинг і факторинг.

 

–4–

Цінні папери — це належним чином оформлені документи, що виражають майнові відносини у суспільстві та підтверджують право на певне майно або грошову суму. До цінних паперів відносять паї, акції, облігації, векселі, чеки, сертифікати, ощадні бони, комерційні папери, гаранти тощо. У фінансовій практиці до цінних паперів відносять лише такі грошові документи, які можуть бути об’єктом купівлі—продажу, а також джерелом доходу (разового або постійного). Відносини з приводу обміну цінних паперів утворюють відповідні ринки (акцій, облігацій, іпотек, векселів тощо). Акції переважно обертаються на фондовій біржі, облігації — у банківській сфері. Розрізняють капітальні та грошові цінні папери. Серед капітальних, що виступають засобом залучення капіталу, найбільш поширені акції та облігації. До грошових цінних паперів належать різні векселі, депозитні сертифікати, комерційні папери та ін. Капітальні цінні папери виступають джерелом постійного, а грошові — разового доходу.

Фондова біржа — це спеціалізована фінансова організація, яка зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу. Вона діє за принципами приватного підприємництва або на основі державної власності. Біржі — це переважно акціонерні товариства, засновниками яких можуть бути юридичні і фізичні особи при наявності у них дозволу на комерційну і комісійну діяльність з цінними паперами.

Засновники здійснюють підготовчу роботу по створенню фондової біржі. Після придбання акцій біржі вони стають її акціонерами. Основними функціями фондової біржі є: 1) мобілізація тимчасово вільних грошових засобів фізичних і юридичних осіб шляхом реалізації цінних паперів; 2) встановлення ринкової вартості (біржового курсу) цінних паперів; 3) перелив капіталів між компаніями, галузями, сферами виробництва і обслуговування. Купівля—продаж цінних паперів на фондовій біржі здійснюється на основі біржового курсу (котировки), залежно від співвідношення попиту і пропозиції на них. Управління фондовою біржею здійснюють загальні збори членів біржі, біржова рада, правління та інші виконавчі органи.

 

Питання для самоконтролю.

1. Види і функції фінансів.

2. Особливості кредитної системи.

3. Види банків та їх функції.

4. Види цінних паперів.

5. Характеристика фондової біржі.

 

 

Тема 17: Роль держави в економіці.

План.

1. Економічні функції держави.

2. Податки та фіскальна політика держави.

3. Фінансова система та державний бюджет.

4. Монетарна політика держави.

5. Зовнішньо – економічна політика держави.

Економічні терміни та категорії: адміністративні (прямі) методи регулювання, економічні (непрямі) методи регулювання, державні закупівлі, трансфертні платежі, індикативне планування, цільові програми, метод прямого регулювання цін, витрати, прибуток, дотації, бюджет, податки, фінанси, гроші, бюджетний дефіцит, емісія грошей, облікова ставка, комерційний банк, інфляція, маржа, гранична маржа, автаркія, торгівля, контракт, торговий баланс, імпорт, експорт, митні тарифи, ліцензія, релятивна перевага, “ноу-хау”.

–1–

Держава виконує чисельні політичні, військові, економічні, правові та інші функції. Всі вони тісно взаємопов’язані та залежать від рівня розвитку економіки.

В умовах ринкових відносин роль держави у регулюванні макроекономічних процесів особливо зростає. Це пов'язано з тим, що багато питань соціально – економічного характеру ринком вирішуються погано або не вирішуються взагалі.

Все багатоманіття економічних функцій, що здійснюються державою, може бути зведене до таких:

1) перерозподіл національного доходу через одержавлення фінансів;

2) створення та розвиток соціально – економічної інфраструктури;

3) регулювання зовнішньоекономічної діяльності та охорона навколишнього середовища;

4) раціоналізація економічної структури суспільства;

5) фінансування і організація науково-дослідних та конструкторських робіт і т.ін.

Державне регулювання економіки відбувається двома методами: прямим і непрямим регулюванням. Пряме – ґрунтується на використанні адміністративних заходів і юридичних норм; виступає у вигляді директивних планів, наказів, заборон, фондування тощо. Непряме – це застосування економічних важелів впливу на господарські суб'єкти: ставок податків, мита, державних замовлень тощо. Система державного регулювання економіки в Україні, яка перебуває на перехідному етапі побудови соціальної ринкової системи, лише формується.

–2–

Податки – це обов'язкові платежі в бюджет, які здійснюють фізичні та юридичні особи. З допомогою податків забезпечується близько 90% надходжень в центральний державний бюджет і більше 70% — в місцевий.

Податки сплачуються з моменту розпаду первіснообщинного ладу і виникнення держави, але їх розгалужена система сформувалася лише при капіталізмі.

Виділяють прямі і непрямі податки. Прямі поділяються на реальні та особисті. До реальних відносять податки на землю, будинки, промислові, торгові, банківські установи та грошовий капітал. До особистих—податки на доходи фізичних та юридичних осіб (подохідний, помайновий, із спадщини, дарів тощо). До непрямих зараховують митні, а також акцизи.

Як головне джерело бюджетних надходжень податки виконують фіскальну і соціально—економічну функції (стимулювання економічного зростання, структурні реформи, забезпечення оборони країни, розвитку освіти, охорони здоров'я, навколишнього середовища, пенсійного забезпечення тощо).

Основними принципами побудови податкової системи є:

а) загальність;

б) стабільність;

в) обов’язковість;

г) соціальна справедливість.

В даному контексті особливого значення набуває фіскальна політика держави. Фіскальна політика—це зміни, які вносить уряд країни у розміри та умови оподаткування, а також у розмір та порядок державних витрат з метою стабілізації економіки.

Згідно а одним із постулатів кейнсіанської теорії уряд для досягнення повної зайнятості та зниження інфляції повинен проводити цілеспрямовану фіскальну політику. В період економічного спаду проводиться стимулююча фіскальна політика, яка включає збільшення державних витрат або зниження податків, а найчастіше поєднуються обидва методи. Навпаки, якщо виникає загроза надлишкового попиту, що призводить до інфляції, то здійснюється стримуюча фіскальна політика. Вона включає скорочення державних витрат або збільшення податків.

Проведення дієвої фіскальної політики передбачає необхідність прийняття і здійснення законодавчими та виконавчими органами правильних і ефективних заходів. Стимулюючий характер фіскальної політики може бути малоефективним, якщо він послаблює інвестиційні процеси, а також коли зміна валютного курсу значно послаблює дієвість цієї політики.

 

–3–

Фінанси—це система економічних відносин, які складаються між державою, підприємствами і громадянами щодо привласнення частини національного доходу через механізм оподаткування та його розподілу відповідно до виконуваних державою соціально—економічних функцій.

З точки зору речового змісту фінанси е сукупністю всіх грошових коштів, їх розподілу і використання. Повніше суть фінансів розкривається через такі категорії, як податки, бюджетне фінансування, платежі, відрахування, доходи і витрати, прибуток, дотації, які характеризують конкретні види руху грошових ресурсів та економічні відносини в країні.

В соціально—орієнтованій економіці фінанси виконують різні функції, серед яких можна виділити три головних, а саме: розподільчу, регулюючу та контролюючу. Крім того фінанси держави виконують функції ефективності, справедливості і стабільності.

Фінансова система включає: державні фінанси, фінанси підприємств та фінанси населення.

Фінанси підприємств—це певна сукупність грошових фондів, Що забезпечують процес виробництва та відтворення у рамках даного підприємства а також сукупність форм і методів їх утворення і їх витрачання.

Фінанси населення—це грошові фонди, що формуються з доходів громадян, отриманих на основі трудової, господарської та іншої діяльності або із спадщини.

Державні фінанси є сукупністю грошових фондів, зосереджених у руках держави і призначених для забезпечення властивих їй функцій, а також сукупність форм і методів, за допомогою яких ці функції реалізуються.

До складу державних фінансів входять: 1) бюджети різних рівнів державного управління; 2) позабюджетні фонди; 3) державний кредит. Через ці ланцюги фінансової системи держава впливає на чисельні економічні та соціальні процеси, на вирішення територіальних та галузевих проблем.

Важливу роль у складі державних фінансів відіграють бюджети державного та місцевого рівня, які в цілому утворюють єдину бюджетну систему—державний бюджет. Отже, державний бюджет—це фінансова програма діяльності уряду на певний строк (переважно рік); склад майбутніх доходів і видатків держави; кошти, які концентруються в руках держави для виконання своїх функцій.

Державний бюджет складається із двох частин: доходної і видаткової. Доходи держави формуються переважно за рахунок податків, які є головним джерелом надходжень до державного бюджету, а також надходжень від зовнішньоекономічної діяльності. Видатки держави йдуть на утримання державного апарату і здійснення ним своїх функцій (підтримання громадського порядку, оборона тощо); на фінансування заходів по соціальному захисту населення, на освіту, культуру, охорону здоров я; на забезпечення функціонування народного господарства.

Кошти державного бюджету можуть використовуватись також на урядову допомогу іншим країнам.

Часто необхідні державі видатки виявляються вищими можливих доходів. В такому випадку виникає бюджетний дефіцит. Тобто, це величина перевищення видатків бюджету над його доходами.

Світовий досвід показує, що величина бюджетного дефіциту не повинна перевищувати 2—3 % ВНП. Наявність дефіциту, що перевищує граничне можливий розмір, вимагає невідкладних заходів щодо його скорочення. Ці заходи, зокрема, включають зменшення бюджетних видатків, додаткову емісію грошових знаків та позик коштів у громадян, інших держав та міжнародних фінансових організацій, що неминуче призводить до державного боргу.

За допомогою державного бюджету здійснюється розподіл та перерозподіл валового національного продукту і національного доходу. В Україні в 1993р. через державний бюджет перерозподілялось близько 80% національного доходу.

–4–

Монетарна, або кредитно—грошова політика—це діяльність керівних кредитно—грошових установ, спрямована на протидію циклічним тенденціям у функціонуванні банкової системи шляхом регулювання розмірів емісії грошей і величини та структури грошової маси. Її мета - допомогти економіці в досягненні загального рівня виробництва, який характеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції. Скерована на збільшення грошей під час спаду ділової активності та її обмеження під час інфляції, щоб стримати видатки.

Основними інструментами монетарної політики є:

1) операції центральних банків на відкритому ринку (купівля-продаж державних облігацій комерційним банкам та населенню); при цьому купівля цінних паперів збільшує резерви комерційних банків, продаж—зменшує;

2) зміна норми обов'язкових резервів. Зменшення резервної норми збільшує можливість кредитування з боку комерційних банків та створення ними нових грошей, а збільшення резервної норми—навпаки;

3) зміна облікової ставки. Підвищення облікової ставки процента, за яким комерційні банки отримують кредит, знижує інтерес до позик центрального банку і таким чином обмежує пропозицію грошей, і навпаки.

Додатковими засобами вибіркового контролю є гранична маржа, тобто мінімальний процент початкового внеску при купівлі акцій для запобігання спекуляції акціями або для пожвавлення ринку; регулювання розмірів споживчого кредиту і “агітаційна” робота з комерційними банками по недопущенню надмірного збільшення або скорочення кредиту.

Переваги монетарної політики полягають у її гнучкості, незалежності від політичного тиску.

–5–

Практично усі країни світу взаємодіють одна з одною в політичній, правовій, економічній сферах. Лише одиничні країни існують в умовах державної автаркії - замкнутої національної економіки.

Особливого значення набуває зовнішньоекономічна політика держави. Вона включає зовнішню торгівлю, оборот послуг, капітал, виплат та інші господарські відносини із зарубіжними країнами та їх окремими регіонами.

Ключова роль у зовнішньоекономічній діяльності країни належить зовнішній торгівлі, яка являє собою торгівлю між країнами, одну з основних форм економічних зв’язків між ними. Зовнішня торгівля значною мірою опосередковує науково – виробничу кооперацію і міжнародну спеціалізацію, відображає їх вартісну структуру. Вона здійснюється через комерційні угоди, які оформляються зовнішньоторговельними контрактами.

Зовнішня торгівля складається з вивозу (експорту) і ввозу (імпорту) товарів та послуг, співвідношення вартості яких утворює торговий баланс. Якщо експорт перевищує імпорт, тоді торговий баланс є активним, і навпаки, якщо імпорт стає більшим від експорту—торговий баланс є пасивним. З метою стимулювання або обмеження експорту та імпорту товарів держава впроваджує певну зовнішньоторговельну політику.

Інструментами зовнішньоторговельної політики є митні тарифи, ліцензування (видача державного дозволу на вивіз-ввіз товарів), контингентування (встановлення експортних та імпортних квот або контингентів), пряме і непряме субсидіювання експорту тощо.

Основними напрямами зовнішньоторговельної політики е державний протекціонізм і політика вільної торгівлі. Протекціонізм—це політика держави, спрямована на використання економічної слабкості торгових партнерів для захоплення їх ринків збуту і забезпечення закупок дешевої сировини та палива, а також на захист національної економіки від іноземної конкуренції. Для сучасного протекціонізму характерне посилення ролі гнучкіших, порівняно з митом, технічних обмежень,_ тобто вимог стосовно стандартів, нормативної документації, маркірування товарів, охорони навколишнього середовища і т. ін.

Україні вигідно спеціалізуватися на продукції, для створення якої в неї є найсприятливіші можливості і переваги, а саме на виробництві продукції важкого машинобудування, сільського господарства, металургії; вона може також зайняти гідне місце на світових ринках з патентно—ліцензійної торгівлі, “ноу-хау”, різноманітних послуг, туризму тощо.

 

Питання для самоконтролю.

1. Характеристика економічних функцій держави.

2. Податки та їх види.

3. Державний бюджет та його особливості.

4. Монетарне регулювання економіки

Тема 18: Тенденції розвитку світового господарства.

План:

1. Характерні риси сучасного світового господарства.

2. Основні форми економічних зв’язків між державами.

3. Місце України у світовому господарстві.

4. Глобальні проблеми сучасності.

Економічні терміни та категорії: світове господарство, інтеграція, міжнародний поділ праці, міжнародна спеціалізація і кооперування виробництва, транснаціональні корпорації, світова ціна, світові гроші, міжнародний товарний обмін, платіжний баланс, торговий баланс, сальдо платіжного балансу.

–1–

Світове господарство являє собою сукупність національних економік і особливої сфери суспільно-виробничих зв'язків, що виходять за територіальні межі окремих країн — міжнародних економічних відносин.

У сучасних умовах економічна замкнутість національних господарств не лише нераціональна, а й практично неможлива тенденція дедалі більшої взаємозалежності національних економік до підвищення ролі зовнішніх факторів у процесі відтворення в тій чи іншій країні стала загальною. Тому поняття “світового господарства” не можна зводити до простої суми національних економік. Не меншою мірою його суть визначається тим універсальним зв'язком між національними господарствами, який забезпечує їхню реальну єдність на основі міжнародного поділу праці, науково – технічної і виробничої кооперації, міжнародної торгівлі, валютних і кредитних відносин, тобто міжнародними економічними відносинами.

Міжнародні економічні відносини являють собою систему господарських відносин між різними країнами світу. Важливішими елементами цієї системи є міжнародне науково—технічне, і виробниче співробітництво, вивіз капіталу і міжнародним кредит, світова торгівля, міграція робочої сили, міжнародні валютні відносини. В даній системі всі її елементи тісно пов’язані, взаємно переплетені і впливають один на одного. Отже, міжнародні економічні відносини обслуговують взаємодію національних економік, що входять у світове господарство, і тим самим забезпечують його цілісність.

Міжнародні економічні відносини, що визначають суть світового господарства, похідні і залежать від економічних відносин, що складаються на національних рівнях. Вони не тільки визначаються рівнем зрілості продуктивних сил і виробничих відносин у різних національних господарствах, а й обумовлюються особливостями економічної політики держав.

–2–

Система міжнародних економічних відносин формується на основі інтернаціоналізації продуктивних сил, яка у свою чергу виростає із міжнародного поділу праці (МПП).

Суть міжнародного поділу праці полягає в спеціалізації країн у виробництві окремих видів товарів та послуг, якими вони обмінюються. Глибина міжнародного поділу праці визначається ступенем розвитку продуктивних сил, міжнародні спеціалізації та кооперування виробництва.

Фактором формування міжнародного поділу праці стає науково-технічний прогрес, стан науки і техніки, іншим напрямком впливу НТП на міжнародний поділ праці є створення спеціалізованих галузей виробництва, органічно вписаних у систему міжнародного поділу праці.

Зворотною стороною міжнародного поділу праці є міжнародне науково-технічне і виробниче співробітництво, кооперація. Так, сьогодні дедалі важливішим напрямком внутрігалузевого поділу праці стає спеціалізація не за кінцевою продукцією, а за деталями, вузлами і комплектуючими виробами.

Міжнародна спеціалізація і кооперація виробництва, всесвітній поділ праці в кінцевому підсумку породжують інші форми міжнародних економічних відносин: міжнародну торгівлю, вивіз товарів і капіталів, міжнародний обмін послугами, міграцію робочої сили, валютно-фінансові відносини, науково-технічне співробітництво і т.ін.

В сучасних умовах відбувається безперервне зростання ролі транснаціональних корпорацій (ТНК) у світовому інтеграційному процесі. Необхідно згадати, що ТНК - це найбільші компанії, національні за капіталом і контролем, але міжнародні за сферою своєї діяльності. їхня відмінність полягає в наявності активів за кордоном, які виникають на базі прямих інвестицій.

–3–

Інтеграція України в систему світового господарства має свої особливості, які обумовлені як об'єктивними, так і суб'єктивними факторами. Незважаючи на значні потенційні можливості включення України в систему світового господарства, існує цілий ряд об’єктивних перепон. Це, насамперед, зниження темпів економічного розвитку, як наслідок загальної кризи, що охопила суспільне виробництво в Україні; інтегрування з державами СНД, що зумовлене існуванням традиційних економічних зв’язків між ними та відносно низьким рівнем якості продукції; недосконалістю системи управління зовнішньоекономічними відносинами; відсутністю достатнього досвіду ведення міжнародних економічних відносин і т.ін. Все це потребує формування нових сучасних основ співробітництва, розробки і впровадження на практиці національної геополітичної стратегії. Інтегрування економіки України у світове господарство може відбуватися дише на основі НТП разом зі зміною зовнішньоторговельної політики у напрямі більшої її відкритості, використання нових форм економічних зв'язків і нових інструментів співробітництва.

–4–

Глобальні проблеми сучасності — це комплекс проблем, які вийшли за межі окремих держав і зачіпають інтереси всього людського суспільства. Це– відвернення світової ядерної війни та забезпечення стабільності миру; необхідність подолання екологічної кризи та ефективної й комплексної охорони навколишнього середовища; продовольча, сировинна, енергетична криза; проблема розвитку самої людини, перспективи забезпечення її гідного майбутнього та ін.

Основна причина загострення глобальних проблем – це демографічний вибух, який супроводжується нерівномірністю зростання населення у слаборозвинутих країнах. Це зумовлює злидні та масовий голод. Важливою причиною загострення глобальних проблем є також непродумане ставлення людини до природи. Так, в результаті екологічної кризи Україна щорічно втрачає 15-20% ВНП.

Тому сутність глобальних проблем сучасності визначається як комплекс зв’язків і відносин між державами та соціальними системами, суспільством і природою у загальнопланетарному масштабі, які торкаються життєвих інтересів народів усіх країн і можуть бути розв'язані шляхом їх взаємодії.

Першочерговою проблемою людства є екологічна криза, яка засвідчила різке загострення суперечностей між людиною і природою. Основними шляхами її розв'язання є швидкий розвиток та використання різноманітних видів відновлювальної енергії (сонячна, вітрова, океанічна, гідроенергія річок); структурні зміни у використанні існуючих невідновлювальних видів енергії. Всі країни повинні розробити конкретні заходи щодо дотримання екологічних стандартів, вивчити запаси своїх ресурсів з використанням найновіших досягнень НТР. Країни, що розвиваються, повинні інтенсивніше розвивати власне сировинне господарство, переробні галузі. У комплексі заходів важлива роль відводиться пошуку ефективних важелів управління процесом зростання народонаселення, формування екологічного світогляду, економічного мислення тощо.

 

Питання для самоконтролю.

1. Особливості сучасного світового господарства.

2. Входження України у світове господарство.

3. Глобальні проблеми сучасності та їх вирішення.

 

 

Тема 19: Міжнародні валютно—фінансові відносини.

План.

1. Суть міжнародних валютно—фінансових відносин.

2. Еволюція міжнародних валютно—фінансових відносин.

3. Міжнародні фінансово—економічні організації.

Економічні терміни та категорії: валютний ринок, валюта, валютний курс, девальвація, ревальвація, валютна інтервенція, конвертованість валют, валютна політика, монометалізм, паперові гроші, національна валюта, резервна валюта, валютна система, Бреттон – Вудська система, Ямайська система, золотовалютний стандарт.

–1–

Міжнародні валютні відносини – це сукупність економічних відносин між країнами, юридичними і приватними особами, міжнародними економічними, фінансово-кредитними організаціями з приводу функціонування і розвитку валюти.

Основою розвитку міжнародної валютної системи є інтернаціоналізація продуктивних сил, міжнародний поділ праці, формування інтернаціонального господарського механізму та інтегрованих форм власності. .Зазначені процеси, у свою чергу, визначаються дією об’єктивних економічних законів у межах світового господарства. Міжнародні валютні відносини справляють активний вплив на розвиток всіх елементів світової економічної системи, зокрема на зовнішню торгівлю, формування і еволюцію міжнародного ринку капіталів, робочої сили, інтелектуальної власності тощо.

Двома основними формами валютної системи є національна і світова. Виділяють також регіональну валютну систему.

Історично першими виникли національні валютні системи. Вони є невід'ємною частиною валютних відносин окремих країн, закріплених у національному валютному законодавстві. У ньому передбачено порядок ввозу, вивозу, переказів і пересилання за кордон та з-за кордону національної та іноземної валюти й інших валютних цінностей.

Складовими елементами національної валютної системи є: національна валюта, валютні резерви, валютний паритет, курс національної валюти та порядок його дії, умови функціонування національної валюти та золота, валютні обмеження і т.ін.

Новим етапом у розвитку міжнародних валютно—фінансових відносин стало створення наприкінці XIX ст. світової валютної системи. Цей процес відбувався на основі інтернаціоналізації продуктивних сил, міжнародного поділу праці, формування світового ринку та поширення золотого стандарту.

Золото на той час виконувало всі функції грошей. Це забезпечувало стабільність валютної системи, вільне переливання капіталу із країни в країну, необмежений обмін національних валют та ін.

 

–2–

Протягом останнього століття міжнародна валютна система існувала в таких формах: 1) золотого стандарту; 2) золотодоларового стандарту; 3) плаваючих курсів.

Система золотого стандарту сформувалася у XIX ст. і проіснувала до 20 – 30 років XX ст. Юридично вона оформилася на Міжнародній конференції 1867р., що відбулася у Парижі. Основними рисами системи золотого стандарту були: 1) наявність фіксованих валютних курсів; 2) встановлення певного золотого вмісту національних валют; 3) підтримка країнами жорсткого співвідношення між своїми запасами золота і кількості грошей в обігу; 4) вільний експорт та імпорт золота.

Система золотого стандарту почала руйнуватися під час першої світової війни. Уряди країн, які воювали, були змушені у відповідь на зростання своїх витрат збільшувати емісію паперових грошей, що негайно викликало інфляцію. Ця девальвація та ряд інших причин остаточно підірвали внутрішні основи функціонування золотого стандарту й існуючу тоді міжнародну валютну систему.

Система золотодоларового (золотовалютного) стандарту почала своє існування після підписання угоди на міжнародній конференції в 1944р. у Бреттон—Вудсі (США). За місцем підписання угоди система дістала назву Бреттон—Вудської. Система золотодоларового стандарту є системою регульованих і пов'язаних між собою валютних курсів. За задумами засновників, нова система мала зберегти переваги попередньої й усунути її недоліки. На конференції було створено Міжнародний валютний фонд (МВФ), який взяв на себе функцію управління цією системою. Бреттон—Вудська система з деякими модифікаціями проіснувала до початку 70—х років.

На зміну Бреттон—Вудській системі прийшла досить складна система плаваючих курсів, або Ямайська валютна система. На нараді представників країн—членів Міжнародного валютного фонду у Кінгстоні (Ямайка) було підписано угоду, що ознаменовувала початок існування сучасної валютної системи (1976 р.).

Головний зміст полягає в тому, що обмін валют відбувається за плаваючим курсом. Пропорції обміну, тобто валютні курси, досить гнучкі і відображають внутрішній стан економіки окремих країн. Передбачено регулювання центральними банками валютних співвідношень шляхом купівлі та продажу іноземної валюти.

–3–

Розвиток економічної інтеграції, валютних і фінансово-кредитних відносин між державами зумовив появу таких інститутів міжнародного співробітництва, які здійснюють регулювання цих відносин і сприяють стабілізації світової економіки. Вони створювалися на основі міжнародних угод. Провідне місце серед них належить Міжнародному валютному фонду (МВФ), Світовому банку, Європейському банку реконструкції та розвитку (ЄБРР).

Міжнародний валютний фонд (МВФ) - це наднаціональна валютно-кредитна установа. Вона створена на Міжнародній валютно—фінансовій конференції в Бреттон—Вудсі (США) у 1944 р., як спеціалізована представницька організація ООН. МВФ почав працювати з 1 березня 1947 р., його штаб-квартира знаходиться у Вашингтоні. Згідно статуту, метою МВФ є сприяння міжнародному валютному співробітництву та стабілізації валют, створення багатосторонньої системи платежів і розрахунків, підтримання рівноваги платіжних балансів країн—членів Фонду. Цим МВФ сприяє зростанню та збалансованості міжнародної торгівлі, відіграє активну роль у поліпшені економічного клімату окремих країн і стабілізації світового господарства в цілому.

Світовий банк —це Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) і його філіали: Міжнародна фінансова корпорація (МФК) і Міжнародна асоціація розвитку (МАР).

МБРР заснований одночасно з МВФ в Бреттон—Вудсі в 1944 р. Почав функціонувати з 25 червня 1946 р. Місце перебування — Вашингтон. Членами Банку можуть бути лише члени МВФ. МБРР — це найбільша у світі фінансово-кредитна організація, яка надає довгострокові кредити на державні програми, при цьому, лише урядам і центральним банкам країн. З метою сприяння соціальному і економічному розвитку країн МБРР нині надається технічна і фінансова допомога понад 100 країнам. Основна маса кредитів спрямовується, на розвиток виробничої інфраструктури і сільського господарства. Банк фінансує також приоритетні державні програми в різних галузях економіки.

Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР) — міжнародний банк, створений для сприяння економічним реформам у країнах Східної Європи та колишнього СРСР. З розпадом останнього ЄБРР надає допомогу у реформував економіки країн, що виникли на його терні.

 

Питання для самоперевірки.

1. Міжнародні валютні системи та їх характеристики.

2. Міжнародні фінансово – економічні організації та їх роль у світовому господарстві.

 

Література:

 

1. Основи економічної теорії: Підручник/ За ред. проф. А.П.Гальчинського.—К.: Вища шк., 1995.-509с.

2. Основи економічної теорії: Підручник /С.Дзюбик. О.Ривак,—К.:Основи, 1994.—336с.

3. Словник ринкової економіки: За ред. проф. Дратвера Б.Л.—Кіровоград: Видавництво КДПУ ім. Володимира Винниченка, 1996.—95с.

4. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник/ За ред.Г.Н. Климка, В.П.Нестеренка.-К.: Вища шк., 1994.—559с.

5. Макконнелл К.Р., Брю С.А. Экономикс: Принципы, проблемы и политика. В 2т.: Пер. с англ. 11-го изд.-М.:Респу6лика, 1993.

6. Основи економічної теорії: Підручник/ За ред. проф. С.В. Мочерного.—К.: Видавничий центр «Академія», 1998.-464с.

7. Основи економічних знань/ За ред. проф. С.В. Мочерного.—К.: Феміна, 1995.—352с.

8. Основи економічних знань: Запитання і відповіді/ За ред. проф. С.В.Мочерного.— К.: Феміна, 1996.—272с.(“Альма-матер”).

9. Економічний словник—довідник: За ред. док. екон. наук, проф. С.В.Мочерного.— К.:Феміна,1995.-368с.

10. Основи економічної теорії: Підручник: У 2-х кн./ Ю.В. Ніколенко, М.М. Діденко, А.В. Шегда та ін.-К.: Либідь, 1994.

11. Самуельсон П. Економіка: Підручник.-Львів:Світ, 1993-496с.

12. Туган—Барановский М.І. Політична економія: Курс популярний.—К.: Наукова думка, 1994.-264.

13. Економіка України (журнал).-1996, 1997.

14. Економікс (додаток до газети «Кіровоградська правда»).—1997.

15. Основи економічної теорії. Методичні вказівки/ Б.Л.Дратвер, І.В.Олійник, Н.О.Пасічник.-Кіровоград: РВГ ІЦ КДПУ ім. В.Винниченка.-1999.-60 с.