Хоча складні зовнішньополітичні і внутрішні умови негативно впливали на економічний розвиток українських земель, але спинити його не могли. Розвиток ремесла, торгівлі, виникнення нових міст зумовлювали зростання попиту на внутрішньому ринку на сільськогосподарські продукти, передусім на хліб. Розширення товарно-грошових відносин змушувало феодалів пристосовувати своє господарство до нових умов. Для цього необхідно було, щоб селяни виробляли більше продуктів, які можна було б збувати на ринку і діставати за них гроші.
Феодали України, як і Польщі та Литви, стали розширювати свої власні господарства — двори, які дістали назву “фільварки” (хутори). Фільварок, на відміну від двору, мав значно більше панської орної землі, посівів і виробляв більше продуктів на ринок, ніж двір. Якщо в дворі головною формою зиску селян були різні види данини, переважно натуральні, то у фільварку — панщина. З виникненням фільваркового господарства залежність селян від феодала набагато зросла. Отже, фільварок — багатогалузеве феодальне господарство, яке ґрунтувалося на експлуатації залежних селян, на панщинній праці, частково було пов'язане з ринком, але в своїй основі ще залишалося господарством натурального, споживчого характеру.
Зрозуміло, що для заснування і розширення фільварків шляхтичам і магнатам потрібно було багато землі і робочих рук. Тому одночасно із зростанням фільварків йшли два процеси: обезземелення селянства і збільшення панщини, посилення і юридичне оформлення кріпацтва. Якщо на початку 15 ст. у Східній Галичині селяни здебільшого відробляли 14 днів панщини на рік з лану або з волоки, то наприкінці століття — 2 дні на тиждень, а в середині 16 ст. в деяких фільварках панщина вже доходила до 4 днів на тиждень.
1557 р. був прийнятий закон про проведення аграрної реформи на території князівства Литовського “Устава на волоки господаря его милости во всем Великом княжении литовском”. Цим законом передбачалося для здійснення оподаткування відповідно до доходності грунту, землі селян і вільні землі вимірювати і ділити на однакові ділянки в трьох полях — волоки, що дорівнювали від 16,8 — до 21,8 га, залежно від місцевості. Кращі орні землі забиралися під державне володіння та передавалися магнатам під фільварки, а гірші — між селянськими господарствами по одній волоці на дворище. “Устав на волоки” мав за мету впровадження єдиної системи замлеподілу, але одночасно став засобом збільшення відробіткової ренти. Це й закон значно обмежив права переходу селян і встановив для них низку натуральних повинностей. З появою цього закону право селян на власну землю вже не визнавалося законом;
вони могли обробляти землю, але володіти нею міг тільки феодал.
Волочна реформа ще не прикріплювала остаточно селянина до землі. Проте, селяни підпадали під нагляд дрібної адміністрації, втрачалося значення сільської громади, ламався зв'язок, який її підтримував.