Після Полтавської битви і виступу Мазепи натиск на Україну з боку російського самодержавства набрав цілком виразних форм. Політичний курс уряду Петра І був спрямований на обмеження української автономії аж до повної її ліквідації. При гетьмані було засновано посаду царського резидента, з правом контролю над гетьманом і адміністрацією України. Російський цар почав поступово запроваджувати безпосереднє призначення полковників, минаючи гетьмана і порушуючи українські права і традиції. Замість старого виборного принципу набув чинності новий порядок заміщення посад полкової старшини і сотників. Призначаючи на вищі посади росіян та інших чужоземців, цар прагнув створити незалежну від гетьмана, але безпосередньо залежну від царя вищу адміністрацію і посварити гетьмана з старшиною.
Крім політичних, були здійснені і економічні заходи (зокрема заборона вивозу товарів з України), які призвели до того, що Україна змушена була вийти з європейського економічного простору і економічно перетворилася на колонію Москви. У 1720 році Сенат фактично заборонив друкувати книжки українською мовою.
У 1772році управління Україною було передане безпосередньо Сенату, що означало відмову визнати Україну окремим державним організмом. Була започаткована нова державна установа, яка отримала право вищої судової апеляційної інстанції й деякі важливі права контролю над адміністрацією та фінансами України — Малоросійська колегія. Українській уряд з його головним адміністративним органом, Генеральною Військовою Канцелярією, був підпорядкований Малоросійській колегії, завданням якої було включити Україну до системи управління Росії. Користуючись відсутністю виборного гетьмана після смерті в 1722 р. І.Скоропадського (П. Полуботок був наказним гетьманом), Малоросійська колегія стала фактично найвищою адміністративною, судовою і фінансовою установою на українських землях. Вона отримала також право надавати накази полковникам без згоди гетьмана, а пізніше Генеральна Військова Канцелярія також була підпорядкована Малоросійській колегії.
Обрання миргородського полковника Д.Апостола новим гетьманом у 1727 р. носило формальний характер: претендент був визначений царським урядом. Малоросійська колегія була скасована і всі українські справи було перенесено до Колегії іноземних справ.
Із вступом на російський престол дочки Петра І Єлизавети було вирішено відновити гетьманство в Україні. У 1750 р. в Глухові відбувся урочистий акт виборів К.Розумовського на гетьмана України. Знову Україна-Гетьманщина дістала свої автономні права, була проведена судова реформа — запроваджено земські суди, в яких суддями були виборні з місцевої шляхти. За гетьманування К.Розумовського було відновлено й удосконалено головні атрибути автономної Української держави, проте її подальший розвиток був неможливим в умовах імперіалістичних устремлінь Росії.
В 1762 р. на російський престол зійшла рішуча прихильниця політики централізації Катерина II, яка примусила К.Розумовського “добровільно” зректися гетьманства. На місце гетьмана прийшла друга Малоросійська комісія, її президент П.Румянцев, правлячи понад 20 років Україною, твердо тримався приписаної йому Катериною II політики.
Російський уряд, безумовно, не влаштовував самобутній державний устрій Запорозької Січі, яка становила небезпеку існуванню «освіченого деспотизму» і тому була приречена на знищення. Серед інших причин ліквідації Січі були також небезпідставне побоювання російського царизму можливого союзу Козацької республіки з Кримським ханством, спрямованого проти Росії, а також недоцільність існування на шляху Росії до чорноморських портів державного утворення з власною митною системою, зазіхання на родючі землі Запоріжжя, і звичайно, загроза перетворення Січі на ядро визвольного руху всього українського народу проти російського володарювання.
У своїй політиці стосовно Запоріжжя царизм діяв за сталою схемою: контроль — обмеження — ослаблення — ліквідація. 23 квітня 1775 р. було ухвалено рішення про ліквідацію Запорозької Січі. На початку червня регулярні війська під командуванням П.Текелі вступили на Запоріжжя. Старшинська рада за участю духовенства вирішила не починати кровопролиття і після зачитування указу Катерини II про скасування Січі двотисячний гарнізон склав зброю. Січ зникла, та січове товариство вижило. Чимало січовиків повтікали на очаківську територію, підвладну турецькому султанові. Це стурбувало російський уряд, тому у 1788 р. із запорозьких козаків було сформоване т.зв. Чорноморське козацьке військо, у якому зберігалися давні запорозькі порядки. Частина запорожців відійшла у гирло Дунаю й там заснувала Задунайську Січ, устрій якої копіював устрій Запорозької Січі. 1792 р. на Кубані було започатковано Кубанське козацьке військо, яке створювалося також на організаційних засадах Запорозької Січі, а самі переселенці вважали себе запорожцями.
1781 р. царський уряд знищив полковий адміністративний устрій України-Гетьманщини, а її територію поділено на 3 намісництва (губернії): Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, які сполучено в одному Малоросійському генерал-губернаторстві. 1783 р. на українських селян було поширено російський режим повного закріпачення. На підставі “Жалованої грамоти” 1785 р. українська шляхта мала одержати права російського дворянства разом з проголошенням шляхетських свобод, дозволу самоуправління, корпоративних установ тощо.
Таким чином, на кінець XVIII століття внаслідок політики російського царизму було остаточно ліквідовано автономію України, її права, вольності і привілеї. Із скасуванням гетьманства та полкового устрою їїбуло зведено до становища звичайної російської провінції. Україна перестала існувати як окремий державний організм, і на всій її території насильно встановлювалися органи управління імперії, а згодом і загальноросійське право і законодавство.