Хоча опозиційні настрої і не були знищені, але вони виявлялись вже в більш прихованих формах. Взагалі доба Миколи І (1825—1855) позначилася ідеологічною доктриною, що її висунув міністр освіти граф О.Уваров, — “самодержавство, православ'я, народність”. Вся держава була перетворена на слухняний централізований адміністративний апарат, на чолі якого стояв абсолютний монарх. Цей загальний терор ще тяжче відчувався в Україні, яка переживала систематичну русифікацію у всіх галузях життя. Попри все, реакційне правління Миколи І не в силах було припинити революційні рухи, що підсилювалися прагненням відновлення української державності.
На початку 40-х років у Києві група студентів та молодих викладачів створила нелегальний гурток, метою якого була боротьба проти кріпацтва та національне визволення українського народу. Тоді у Києві зібралося чимало української національне свідомої інтелігенції:
історик М.Костомаров, етнограф і письменник П.Куліш, історик права М.Гулак-Артемовський, етнограф П.Маркевич, учитель Полтавського кадетського корпусу В.Білозерський та ін. Символом товариства організатори обрали перстень з написом “Св. Кирило і Мефодій” на честь видатних слов'янських просвітителів. Програмні завдання товариства викладені у двох документах — “Статуті” і “Книзі буття українського народу” (“Закон божий”), написаних М.Костомаровим.
З усіх практичних намірів кирило-мефодіївців найактуальніший характер мала боротьба проти кріпацтва. Цю боротьбу вони мали проводити шляхом безупинної пропаганди в школі і в літературі, намагаючись виховати нове покоління дворян в антикріпацькому дусі. Одночасно вони вважали за потрібне негайно взятися за поширення просвіти серед народу, за видання популярних книжок тощо.
У братстві не було єдності думок: Костомаров, Куліш стояли за поступові реформи, Шевченко та Гулак — за організацію збройного повстання і повалення царату. Але товариство не встигло здійснити своїх намірів. Ініціатори організації ще не вийшли з кола теоретичних дискусій, коли на початку 1847 р. їх було заарештовано. Більшість з них заслано до різних міст Європейської Росії, а найгірша доля спіткала Шевченка, його віддали у солдати і вислали до Оренбурга без права писати і малювати. І хоч планам кирило-мефодіївців не судилося здійснитися, але їх ідеї не загинули марно. Боротьба за скасування кріпацтва стала гаслом української літератури.
Наприкінці 50-х років українська передова інтелігенція почала скупчуватися у Петербурзі, оскільки тут режим був дещо м'якший і колишні кирило-мефодіївці, звільнені після заслання, осіли у північній столиці. Коштом українських поміщиків Тарновського і Ґалаґана було засновано друкарню і розпочато видання творів українських письменників. У 1861 р. за редакцією Білозерського вийшов у світ часопис “Основа”, що був присвячений громадським та літературним справам. В місячнику було надруковано ряд статей, присвячених основним проблемам української ідеології, доводилась окремішність української культури та світогляду.