Носіями ідей консерватизму в Україні були шляхетські кола та вище духовенство. Згодом з'являється “ліберальний консерватизм”, представники якого, не протиставляли себе поступові та перебували на позиціях конституційної свободи, вони наголошували на необхідності авторитету, порядку й дисципліни в суспільному житті, вірили у творчу місію традиційних установ (монархія, церква, еліта), і тому обстоювали ідею інтеграції сучасного нового з органічно створеним історією минулим.
Консервативні сили — у другій половині XIX ст. це були українські землевласники — докладали зусиль в інституті земського самоврядування. Вони не мали чіткої політичної програми і їхня ідеологія простежується лише як тенденція. Об'єднувало їх перш за все критичне ставлення до ліберально-демократичних засад суспільного ладу, визнання домінуючої ролі держави у суспільно-політичному житті.
Українські консерватори протиставляли російському тоталітаризму тип європейського ліберального консерватизму в контексті українських національних шляхетсько-гетьманських традицій. Українські дідичі Г.Галаган, В.Тарновський, Г.Милорадович, пізніше В.Липинський та П.Дорошенко намагалися зберегти рідну мову, батьківську віру, звичаї та обряди, а головне — традиційні форми родинного й громадського життя.
Різна доля консервативної ідеології на українських землях, що перебували під Австрією і в Російській імперії, була обумовлена тим, що під тиском реакційної політики царського уряду, з одного боку, й під натиском українського соціального радикалізму, з другого — українським консервативним діячам не залишалося нічого іншого, крім переходу на позиції російського реакційного консерватизму (правда, вони не втрачали відчуття свого українського походження та територіального патріотизму).
Галицький же консерватизм тривалий час був у центрі національного життя підавстрійських українців.
Українські консерватори, поєднуючи українську національну ідею з державницькою, вважали, що перша тільки тоді спроможна оживити собою українську етнографічну масу, якщо вона закликає до повного національного визволення і на “місце рабського служіння чужим державним організаціям ставить завдання створення власної держави”23.