Окремо слід зупинитися на характеристиці суспільно-політичного руху в Галичині, Буковині та Закарпатті. Українці західних земель терпіли тяжкий гніт сусідніх народів — угорського, польського, румунського, а Австрія нічого не робила, щоб їх захистити. З іншого боку, протягом всього XIX ст. українці змушені були вести боротьбу проти денаціоналізуючого москвофільства, прихильники якого доводили, що галичани, буковинці та закарпатські українці належать до російського народу.
Справжнє національне відродження на західно-українських землях починається у 20-х роках XIX ст. У центрі його стояла “Руська трійця” — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків ["словацький, усі вихованці Львівської духовної семінарії. У 1832 р. вони згуртували навколо себе однодумців, котрі ставили собі за мету розгорнути культурно-освітню діяльність. Основне джерело відновлення історичної пам'яті українців “Руська трійця” вбачала в історії. З цією метою вони зображували козацтво як символ національно-визвольної боротьби народу.
На базі своїх фольклорних записів та публіцистичних творів члени “Руської трійці” видали у Будапешті збірку “Русалка Дністрова”, в якій було вміщено народні пісні, думи, перекази, історичні документи, що розкривали не тільки героїчне минуле українського народу, а й проголошували необхідність возз'єднання всіх українських земель. Вихід цього альманаху був викликом демократичної молоді державній і клерикальній реакції, своєрідним протестом проти денаціоналізації. Влада конфіскувала майже всі примірники книжки і знищила тираж, а автори були притягнуті до судової відповідальності й зазнали переслідувань.
Українське громадянство на західних землях здебільшого було консервативне, почувало вдячність до австрійського уряду і трималося подалі від ліберальних ідей. Серед деяких представників старшого покоління, які хоч і любили свою Галицьку Русь, але не бачили можливості на піднесення її власними силами, все більше вкорінювалася думка, що єдиний порятунок для тої Русі — опертися на могутню Росію. У цих поглядах їх зміцнювали зв'язки з російськими вченими слов'янофільського напряму, які присилали їм російські книжки й твердили про єдність усіх слов'янських племен.
Це був початок т.зв. москвофільства в Галичині, що корінився у зневірі у власні сили й захопленні примарою великої й потужної Росії. Позицію москвофілів нібито підтверджували факти історії — створювалося враження про велику, непереможну силу Росії.
У 1866 р. на шпальтах часопису “Слово” було заявлено, що українців як нації не існує, що є єдиний великий російський народ від Карпат до Камчатки і єдина російська мова.
Проти москвофільського табору старої інтелігенції виступила група молодих діячів — учителі, письменники, правники, котрі називали себе народовцями. За зразком громадівського руху вони організовували у Львівському університеті та в середніх школах свої громади, які збирали бібліотечки, влаштовували концерти тощо. Це
були таємні організації, які мали на меті подолати вузький провінціалізм і привчити західних українців почувати себе частиною великого українського народу.