Протягом першої половини 1919 р. війська Директорії були витіснені і радянська влада встановилася на всій території України, крім Західної України. Почався процес встановлення контролю РРФСР над українським суспільством. Україна отримала нову назву — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Урядом стала Рада Народних Комісарів на чолі з Християном Раковським, болгарином за походженням.
У 1919 р. більшовики запроваджують нову політику, яка дістала назву “воєнний комунізм”, і в основі якої лежав насильницький злам економічної системи, що досі ґрунтувалася на товарно-грошових відносинах. У країні запроваджувався безгрошовий товарообмін. Основні напрями політики “воєнного комунізму” включали в себе:
— націоналізацію промисловості, фінансів, транспорту, системи зв'язку. Для управління господарським життям створювалася Українська Рада народного господарства;
— ліквідацію великих поміщицьких, державних і церковних господарств. На їх місці утворювались радгоспи, комуни, артілі;
— встановлювалась державна монополія на найважливіші продовольчі товари.
На всій Україні вводилася продовольча розверстка: все зерно, крім необхідного мінімуму, селяни повинні були здавати державі за встановленими нею цінами. Заборонялася торгівля продуктами харчування. Щоб придушити опір України, уряд запровадив політику червоного терору.
Після провалу окупації України військами Антанти антибільшовицькі сили стали покладати головні надії на командира Добровольчої армії генерала А. Денікіна. Денікінський окупаційний режим проіснував з літа до осені 1919 р. Денікін розпочав з відновлення поміщицького землеволодіння: за допомогою військових команд у селян силою забирали землю і реманент, білогвардійці наклали великий продовольчий податок, який був не менший від радянської продрозверстки.
Денікін не визнавав незалежності України у будь-якій формі державної організації, відкидаючи як федеративні плани Скоропадського, так і самостійницькі ідеали Петлюри. Така позиція звичайно унеможливлювала спільний антибільшовицький союз армії УНР та Добровольчої армії. Натомість Денікін взагалі заборонив назву “Україна” — замість неї вживалась назва — “Юг России”.
У вересні 1919 р. в тилу денікінської армії розпочалося масове селянське повстання, яке разом із наступом більшовиків змусило Денікіна відступити до Криму. На початку грудня більшовики взяли Київ і на початку 1920 р. знов контролювали всю територію України, за винятком окупованих Польщею Волині і Поділля.
У 1920 р. Петлюра уклав ряд конвенцій з польським урядом Ю.Пілсудського з метою досягти єдності в боротьбі з більшовизмом. За цими угодами польський уряд визнавав існування уряду УНР, натомість Польща отримувала Холмщину, Підляшшя, Лемківщину, Західну Волинь, всю Галичину і частину Полісся.
25 квітня 1920 р. без оголошення війни три польські армії — 20 тис польських і 15 тис. українських вояків форсували Збруч і вступили на територію України. 7 травня українські і польські війська зайняли Київ. С.Петлюра сподівався, що в Україні розпочнеться антибільшовицьке повстання, та цього не сталося. Східноукраїнське населення насторожено сприйняло українсько-польську угоду, а галичани розцінили її як зраду.
Радянські війська закріпилися на лінії Бровари — Бориспіль і спостерігали за тим, як поляки грабують місто, тому що радянський уряд України знаходився у Харкові. З часом на польський фронт були перекинуті 1-а Кінна армія, 8-а Червонокозача дивізія, 25-а Чапаєвська дивізія, і вже 12 червня поляки залишили Київ. Наприкінці червня війська Західного фронту під командуванням М.Тухачевського вступили на територію Польщі і рушили на Варшаву. Поляки звернулися до Антанти і погодилися на всі умови. Після досягнення домовленостей британський міністр закордонних справ лорд Дж. Керзон звернувся з нотою до радянського уряду, в якій вимагав, щоб Червона армія зупинилася перед лінією, яку Антанта 8 грудня 1919р. визначила як кордон між Польщею, з одного боку, і Білорусією та Україною — з другого. Цей кордон дістав назву “лінії Керзона”. У відповідь на ноту Керзона В.Ленін висунув вимогу прискорити наступ на Польщу. Проте, у жовтні вдалося підписати перемир'я, яке зафіксувало згоду радянської сторони на те, щоб Західна Україна та Західна Білорусія залишилися в межах Польської Держави.
Завершальний етап боротьби між більшовиками і білогвардійцями — війна з П.Врангелем. Після відставки А.Денікіна у квітні 1920 р. кримське угрупування очолив командир Кавказького корпусу П.Врангель, який дістав від Антанти найсучасніші види озброєння. Радянські війська, що діяли проти білогвардійців, очолив М.Фрунзе.
Йому вдалося прорвати оборону і увійти в Крим. Разом із червоноармійцями у складі групи під час штурму Перекопу і переходу через Сиваш наступали махновці, які виявили себе справжніми героями. Багато з них загинуло, а ті, котрі лишилися в живих, за наказом Л.Троцького і М.Фрунзе були розстріляні як вороги революції. Після цього Н.Махно вже боровся проти більшовиків до кінця життя. С.Петлюра у 1921 р. ще продовжував боротьбу з більшовиками. Його загони здійснювали з території Польщі партизанські рейди на Правобережжя.
Так завершився чотирирічний героїчний і трагічний період боротьби за державне відродження України. І як писав І.Лисяк-Рудницький: “Нема сорому в тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління, продовжники цієї самої боротьби на новому історичному етапі”.