Наприкінці 80-х років почався новий етап національно-державного відродження України, яке стало реальністю під впливом суцільної кризи тоталітаризму. Спробою подолання кризи була спроба перебудови радянської системи з боку ревізіоністсько-реформаторських сил, які об'єдналися навколо нового генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова. Було проголошено курс на вдосконалення, оновлення соціалізму, надання йому нового імпульсу розвитку. Вони намагалися з допомогою “гласності”, “соціалістичного плюралізму”, “нового політичного мислення” змінити політичну ситуацію в країні.
Проте для України була характерна досить повільна політизація суспільства. До кінця 80-х років перебудова в Україні здійснювалася у консервативній інтерпретації горбачовської політики. Багато хто з сучасних дослідників вважають, що причина цього явища — відсутність на той час власної концепції розвитку і економіки, і політики. Більше того, коли XIX Партійна конференція визнала за необхідне здійснити назрілі заходи для розвитку радянської федерації, зокрема, передати на місця певний обсяг функцій управління, Україна передала управлінські функції у вугільній промисловості та важкій металургії Москві.
Після прийняття у 1988 р. Декларацій про державний суверенітет Верховними Радами Естонії, Латвії та Литви, Верховна Рада України виступила із засудженням рішень Прибалтики, вважаючи, що це завдає шкоди інтересам СРСР як соціалістичної федерації, і не може сприяти зміцненню єдності радянського народу.
У цей час демократична інтелігенція відкрито почала виступати проти багаторічної русифікації. Під час обговорення Закону про мови у жовтні 1988 р. широко підіймалися проблеми відродження національної культури, духовності, аналізувалися причини деформацій у національних відносинах. Поступово виокремилися декілька центральних питань — збереження та розвиток української мови та культури, досягнення економічної самостійності і реального державного суверенітету.
Важливим етапом на шляху до формування нової державності були вибори народних депутатів СРСР (26 березня 1989 р.) і до Верховної Ради України (4 березня 1990 р.)„Передвиборча кампанія сприяла піднесенню активності громадськості, поширення ідей демократизму та національного відродження.
8 серпня 1989 р. Верховна Рада УРСР подала на обговорення проект Закону про вибори, згідно з яким КПУ могла претендувати на 150 депутатських місць із 600. Альтернативний проект Закону запропонував Республіканський Демократичний блок. В ньому запроваджувалися альтернативність кандидатів і система прямих пропорційних виборів. 28 жовтня Верховна Рада вимушена була усунути статтю про квоту для громадських організацій. Це була одна з найважливіших перемог.
Невдовзі відбулися зміни у керівництві КПУ: на пленумі ЦК у вересні 1989 р. першим секретарем був обраний В.Івашко, проте загальний курс не змінився, як і його попередник, новообраний секретар був переконаним ортодоксальним комуністом.
У листопаді 1989 р. для проведення виборчої кампанії сформувався Демократичний блок, до складу якого ввійшли 43 громадські організації та групи, зокрема, осередки Народного Руху, “Меморіал”, Українська Гельсінська група, “зелені”, їх виборчий Маніфест містив такі вимоги: досягнення реального політичного і економічного суверенітету України; створення багатопартійної системи; забезпечення рівноправності форм власності; розробка нової Конституції;
національне відродження та реальна свобода віросповідання. Така програма здобула широку підтримку громадян республіки.
У перших вільних виборах 4 березня 1990 р. взяло участь 84,9% виборців. Робота Верховної Ради розпочалася в умовах гострого протистояння різних політичних сил. Організаційну підготовку до першої сесії вів колишній апарат, внаслідок чого більшість пропозицій про персональний склад керівних органів — Робочої Президії та Мандатної комісії були спрямовані на забезпечення партапаратному блоку панівного становища. Значно посилилися позиції цього блоку після обрання на посаду Голови Верховної Ради В.Івашка. Пізніше у зв'язку з переходом його на посаду заступника Генерального Секретаря ЦК КПРС, Головою Верховної Ради України обрали Л. Кравчука, б червня 1990 р. була створена опозиція в парламенті — “Народна Рада”, до складу якої увійшло 125 осіб. Головою опозиції обрали І.Юхновського.
Оформлення опозиції викликало створення протилежної організаційної структури — “За Радянську суверенну Україну” чисельністю понад 300 депутатів. Очолив парламентську більшість О.Мороз. За таких умов прискорити роботу парламенту можна було лише завдяки компромісам. Представники різних фракцій дійшли згоди, що 7 із 23 постійних комісій будуть очолювати депутати від опозиції.
Саме при такому розподілі політичних сил Верховна Рада 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Не зважаючи на різні погляди і політичні платформи, за Декларацію проголосували 355 депутатів, проти — 4, утримався — 1.
Основні положення Декларації: народ України становлять громадяни Республіки всіх національностей; закріплено державний, народний, національний суверенітети, повноту і неподільність влади у Республіці в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх стосунках; поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову; виняткове право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством; самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, культурного розвитку, зовнішньої та внутрішньої безпеки, міжнародних відносин; миролюбна зовнішня політика, постійний нейтралітет; визнання верховенства загальнолюдських цінностей над класовими; гарантія права на вільний національно-культурний розвиток всіх національностей, що проживають на території України; необхідність піклуватися про задоволення національно-культурних потреб українців за межами України. Проте Декларація не отримала статусу конституційного акта.
Історичне значення Декларації про державний суверенітет України полягає в тому, що суверенітет визнано офіційно необхідною умовою дальшого розвитку української нації; визначені основні напрями діяльності по досягненню реального суверенітету; нарешті, ще в часи перебування України у складі СРСР закладено основи майбутньої незалежності нашої держави, зроблено перший крок на шляху до неї.