До сьогодні у науковій літературі предметом дискусій є питання — чи була скандинавською за походженням княжа династія і чи мало місце “покликання” варягів на княжіння? Проте остаточно з'ясовано, що вихідним пунктом розвитку давньоруської державності були племенні об'єднання східного слов'янства. У Східній Європі таких племінних угруповань “Повість временних літ” зафіксувала близько півтора десятка. Головною формою політичної організації східних слов'ян напередодні утворення відносно єдиної Київської держави були спочатку союзи племен, які поступово трансформувалися в племенні князівства. Характер цих утворень співвідноситься з двома історичними періодами: військової демократії та вождізму. Територіально-політичні утворення східного слов'янства характеризуються сучасною наукою як об'єднання зі сталою територією і зародками державності – І етап. Кожне з цих утворень було окремою етносоціальною групою з визначеною територією, властивими їй елементами матеріальної культури, побуту і звичаїв. У межах племінних об'єднань складається інститут спадкоємницької князівської влади, що виконував важливі функції воєнно-політичного керівництва і створював стійкіші політичні утворення.
Наступним етапом у формуванні давньоруської держави було виникнення ранньодержавних об'єднань у дніпровських і приільменських слов'ян, відповідно з центром у Києві та Новгороді.
Конфедерація слов'янських і неслов'янських племен, яка виникла у північній частині слов'янського світу, увібрала до свого складу землі словен новгородських, кривичів, чуді і мері. Ці племена, як свідчить літопис від 859 р., змушені були платити данину варягам, що приходили за нею “із-за моря”. Спочатку варяги не мали тут постійних пунктів представництва своєї влади — вони здійснювали лише епізодичні набіги, збираючи данину “від мужа”. На початку б0-х років 9 ст. місцеве населення відмовило варягам у виплаті данини і спільними зусиллями вигнало їх за море. Однак звільнення від зовнішньої експансії не привело до спокою. Місцеві правителі, не бажаючи поступитися своїми правами один перед одним, запросили на князювання іншу групу варягів. Так на новгородському князівському столі утвердилася правляча династія Рюриковичів.
Київ, розташований на кордоні полянської землі, на вузькому клину між землями сіверян і древлян, відкритому для нападу дніпровських піратів, потребував серйозного захисту. Крім того, географічно він був розташований якраз посередині відомого торговельного шляху “з варяг у греки”, яким користувалися норманські дружини, як представники найбільшої торговельної корпорації півночі. Археологічні дослідження свідчать, що існування Києва не як поселення, а як міста, можна віднести приблизно до 7 ст.
Саме область Середнього Подніпров'я була давнім державотворчим осередком. У своєму політичному, соціально-економічному і культурному розвитку вона помітно випереджала інші східнослов'янські регіони. На зламі 8—9 ст. тут в результаті внутрішньополітичної консолідації складається ранньодержавне об'єднання з центром у Києві.
В історичних колах відкритим залишається питання про роль норманів у Київській Русі в порівняльно-історичному плані. В цілому можна стверджувати, що нормани, відіграючи значну роль у конкретних подіях, пов'язаних з формуванням Давньоруської держави не додали специфіки в процеси, що визначали розвиток східнослов'янського суспільства. Це було зумовлено принциповим збігом сутності цих процесів у Скандинавії і у слов'ян та їх синхронністю в обох регіонах. Порівняння хронології формування держав на Русі та в інших слов'янських народів не дає досить вагомих доказів тези, про участь норманського елементу в утворенні держави, прискоренні або уповільненні цього процесу.
Деякі вчені слідом за М.Грушевським вважають Київську Русь етнічною українською державою. Зупинимося більш детально на розгляді цієї тези. Виникнення повноцінної державної організації над Дніпром, як результат усіх змагань і досягнень автохтонного населення Середнього Подніпров'я, ні в якому разі не доводить, що Київська Русь була етнічно однорідною. Хоч слов'янський елемент у Київській державі і був провідним, однак до її складу входило біля двох десятків неслов'янських племен, які, інтегруючись у суспільство, об'єктивно сприяли етносоціальним змінам, що відбувалися у самому слов'янському середовищі (О.Пріцак, Н.Яковенко). Ранньофеодальна політична держава справляла суттєвий вплив на еволюцію етнічних процесів у давньоруському суспільстві. Це виявлялося в залученні центральною владою населення всіх земель до виконання суспільно необхідних робіт, в удосконаленні законодавства І, нарешті, у прийнятті спільної релігії — християнства. Саме ці процеси сприяли етнічній інтеграції.
Проте, багато хто з дослідників наголошує на провідній ролі саме полянських племен у процесі державотворення, що дає їм можливість погодитися з тезою М.Грушевського про праукраїнський характер Давньоруської держави. Проте, чи можна стверджувати, що існувало свідоме розрізнення між праукраїнцями і неукраїнцями за часів Київської Русі? Однозначну відповідь, яка б переконала усіх, дати не можна. Тому і не дивно, що в історіографії з давніх-давен точиться дискусія навколо історичної спадщини Київської Русі. Російські історики у переважній більшості розглядали росіян як головних, а іноді навіть єдиних спадкоємців давньоруської спадщини.