Особливості та загальні тенденції розвитку світової культури

Двадцяте століття хронологічно вже відійшло у минуле, проте процеси в царині культури, породжені його бурхливою історією, ще не вичерпали себе і визначають культурну ситуацію початку третього тисячоліття. Ідеали та цінності сучасності становлять сплав накопиченого людством у попередні століття і здобутого в XX ст.

На перший погляд видається, що расова, етнічна, лінгвістична, релігійна, соціально-економічна розмаїтість сучасних народів земної кулі не дає підстав для вживання таких категорій, як "світова культура" або "світова цивілізація XX ст.". Проте за зовнішнім хаосом можна простежити цілісну картину зі загальним сюжетом і навіть провідною ідеєю. Саме в XX ст. на повний голос заявили про себе інтеграційні процеси. На планеті майже не залишилось культур, які б існували* в ізоляції. Чинники зовнішнього впливу на культуру набули однакового загальнопланетарного змісту, що привело до появи універсальних процесів у галузі духовного життя. Безумовно, універсалістські тенденції виявляються в кожній національній культурі залежно від конкретних факторів: історичного досвіду народу, його ментальності, соціального устрою й економічного укладу. Це утворює в кожному окремому випадку особливу культурну ситуацію. Прикладом може бути культура сучасної України, яка на відміну від західних країн упродовж майже всього століття перебувала під тиском ідеологічного та політичного тоталітаризму. Однак у цій конкретиці можна простежити й унікальне, й універсальне. Зокрема, в XX ст. виразно виявилися дві тенденції. З одного боку — криза духовності, що характерне передусім відчуженням мас від культурних надбань нації та людства, витісненням духовних цінностей на периферію людської свідомості, пануванням стереотипів масової псевдокультури. З іншого — посилюється протилежний процес, пов'язаний із прагненням частини суспільства повернутися до лона культури, зробити буття дійсно духовним. В океані пароксизмів безкультур'я XX ст. — кровопролитних світових і регіональних війн, ядерної загрози, національно-етнічних та релігійних конфліктів, політичного тоталітаризму, руйнування та знищення природи, зростаючої егоїзації індивідів тощо — багато хто почав сприймати культуру, мов землю обітовану, панацею, єдину рятівну силу, спроможну розв'язати проблеми сучасного людства.

Стосовно першої тенденції зазначимо, що духовна криза різко загострилася після Першої світової війни. В духовному сенсі наслідки цієї війни були, мабуть, більш руйнівними, ніж у матеріальному. Християнські цінності, які впродовж тисячоліття становили духовну підвалину європейської культури, зазнали серйозного тиску з боку примітивних націонал-шовіністичних ідей та емоцій. У перших філософських концепціях XX ст. — від Шпенглера до Тойнбі, від Бердяева до Хайдеггера — ця ситуація осмислювалась як всезагальна культурна криза, пов'язана з переходом до нової, бездуховної доби світової історії. Свою лепту в руйнування духовних засад культури внесли і революції, зокрема в Російській імперії. З одного боку, революції переборювали зане-палі форми життя, з іншого — вони були пов'язані з пробудженням та посиленням культу тотального руйнування старого. З цього приводу видатний гуманіст Микола Реріх (1874—1947 pp.) писав: "Ми повинні визнати, що за останні роки європейська культура розтрощена. В гонитві за тим, що не судилося людству, зруйновані щаблі підйому, які зводилися світовою культурою тисячоліттями". За М.Реріхом, революції не лише знищують найцінніші культурні пам'ятки, а й поширюють дух здичавіння, адже кровопролиття завжди розбуджує найтемніші інстинкти. "Якою працею та самовідданістю доведеться знову виправляти стреси та злами культури. Визнаємо, що людство дуже здичавіло... Мало знання. Мало мистецтва. У житті мало таких засад, які могли б привести до золотого віку єдності" — зазначав він.

Одним з наслідків спустошливої світової війни 1914—1918 pp. і революційних подій у Російській, Австро-Угорській, Прусській імперіях було утвердження кривавих політичних режимів — комунізму та націонал-соціалізму. Історики майбутнього, напевно, дивитимуться на першу половину XX ст. як на добу, коли Європа втратила глузд. Жахи тоталітаризму і жахи світових війн утворили безпрецедентну ситуацію масових вбивств, принижень, злиднів. Шукаючи символи, які б дали змогу адекватно репрезентувати стан масової свідомості тих років, доводиться звертатися передусім до засобів смерті: бомбардувальники, танки, окопи, могили невідомих солдатів, табори смерті, братські могили.

У XX ст. спостерігався разючий контраст між матеріальним розвоєм і глибоким занепадом політичних та моральних вартостей. Мілітаризм, фашизм і сталінізм знайшли прихильників не лише серед маніпульованих мас, а й серед найосвіченіших еліт найдемо-кратичніших країн Європи. Ідеали так повикривлювались, що ніколи не бракувало інтелігентних людей, здатних закликати "воювати, щоб покласти край війні", приєднуватися до нацистських хрестових походів за "порятунок європейської цивілізації", виправдовували тероризм і геноцид як засоби "національного звільнення" або сталінські репресії як "закономірну класову боротьбу".

Кульмінація "здичавіння" людства — Друга світова війна, винайдення та використання ядерної зброї, інших засобів масового знищення, міжетнічні війни кінця XX ст. Антикультурні наслідки Другої світової війни та ядерного протистояння великих держав були посилені новою ситуацією в галузі економіки і засобів виробництва. У повоєнну добу поглибилася індустріалізація виробництва, швидкими темпами руйнувалися традиційні сільські устрої життя. Маси людей відчужувалися від звичного природного середовища, переміщувалися до міст, що призвело до зростання маргінальних кіл населення, поширення урбанізованої космополітичної культури. Відомий англійський філософ та історик Арнольд Джозеф Тойнбі (1889— 1975 pp.) зазначав, що всезагальне змішання, втрата почуття культурного стилю "виявляються під час соціального розпаду в усіх царинах суспільного життя: релігії, літературі, мові та мистецтві, а також у тій невизначеній царині, яку прийнято називати "манери та звички".

Людина почала втрачати індивідуальність, а водночас і потребу в духовному самовдосконаленні за допомогою культури. Внаслідок досконалої системи розподілу праці, коли відточується лише якась одна виробничо-професійна функція, індивід стає деталлю машини. На думку відомого мислителя, німецького соціолога та психолога Еріха Фромма (1900—1980 pp.), у сучасному світі виникає потреба в людях, "...які можуть легко, без зривів, працювати разом..., у людях, які прагнуть споживати все більше і більше, в людях, чиї смаки нівельовані..., в людях, які вважають себе вільними і незалежними, не підкореними будь-якій владі або принципам совісті, але при цьому прагнуть отримувати розпорядження, робити те, чого від них чекають; у людях, добре прилаштованих до соціальної машини, якими можна керувати без примусу, яких можна вести без вождя, спонукати до дій без будь-якої мети, крім однієї: що-небудь виробляти, рухатись, функціонувати, кудись іти". Образ такої людини добре змалював інший мислитель — англійський письменник Олдос Хакслі (1894—1963 pp.) у відомій антиутопії "Чудовий новий світ". За Хакслі, — це сита, добре убрана, сексуально задоволена, але позбавлена власного "Я" людина, котра керується гаслом: "Не відкладай на завтра ті насолоди, які можна отримати сьогодні". Така людина прагне перетворити культуру в "індустрію розваг".

Індустріалізація культури стала закономірністю XX ст. Наслідки цього процесу суперечливі в духовному сенсі. З одного боку, розвинута техніка репродукування і тиражування робила мистецтво доступним для широкої аудиторії. З іншого — загальнодоступність творів мистецтва перетворила їх на предмет побуту, знецінила. Полегшеність і спрощеність сприйняття робить непотрібною внутрішню підготовку до спілкування з мистецтвом, що різко знижує його позитивний вплив на розвиток особистості. З технічними можливостями відтворення мистецьких творів пов'язана і небезпека поширення "псевдокультури", морально й естетично шкідливої, різноманітного кічу, розрахованого на невимогливого масового споживача. На жаль, для більшості країн світу, в тому числі й дя України, ця небезпека вже перетворилась у загрозливу реальність.

Упродовж всього XX ст. поступово занепадали традиційні релігійні засади культури в масовій свідомості. Передусім це виявилося у концептуальних християнських моральних вимогах любові до Бога та любові до ближнього. Поняття любові підмінювалося поняттям партнерства, що давало змогу врятуватись від почуття самотності. Людина укладає союз "двох" проти всього світу, і це помилково приймалося за любов і близькість. Одночасно девальвувалося й релігійне почуття — любов до Бога. З цього приводу Е.Фромм стверджував: "Так само, як не можуть автомати любити один одного, вони не можуть любити і Бога. Цей факт суперечить твердженням, що ми в нашу добу нібито є свідками релігійного відродження... Те, чого ми є свідками (дарма, що існують деякі винятки), — щ регресія, повернення до ідолошаноб-ливого розуміння Бога...". Осмислюючи трагедію XX ст. у світлі кризи релігійних засад культури, український філософ Микола Шлемкевич писав: "На переломі наших сторіч почув світ страшне слово глибокого філософа культури (Ф.Ніцше. — С.Ш.): а я кажу вам, умер останній бог, хай живе надлюдина. Минуло чверть століття. Знову інший пророк культурного схилу, Освальд Шпенглер, кликав світові; а я вам кажу, умер дух, хай живе техніка. — І знову проминуло чверть сторіччя. І тепер саме в половині його виразно бачимо: — коли вмер Бог і умер дух — на наших очах вмирає людина. О, приятелі: рятуймо ж людину серед нас, рятуймо людину в нас".

Прагнучи до порятунку, сучасна людина намагається відшукати втрачені вихідні моральні, релігійні, естетичні, інтелектуальні точки опори. Але для більшості цей пошук обмежується тугою за минулим з його непохитними життєвими устоями, які робили непотрібним щоденний болісний вибір: "що, як і для чого робити", "навіщо і як жити". Починається так звана втеча від свободи, людина прагне знайти "піклувальника", котрий би взяв на себе необхідність вибору та прийняття рішень. Все це безпосередньо відбивається на культурі. Людина-конформіст прагне не стільки творити, скільки споживати культуру. В суспільстві поширюється "масова" культура, синоніми якої: "популярна культура", "індустрія розваг", "комерційна культура" тощо.

На відміну від високої, елітарної культури, завжди орієнтованої на інтелектуальну, думаючу публіку, масова культура свідомо спрямована на "усереднений" рівень масових споживачів. Головним каналом поширення масової культури є сучасні засоби комунікативної техніки (книгодрукування, преса, радіо, телебачення, кіно, відео- та звукозаписи). Маскульт створюють спеціалісти (менеджери, письменники, режисери, сценаристи, композитори, музиканти, співаки, актори та ін.) іноді на високому професійному рівні, проте якість її творів визначається лише одним критерієм — комерційним успіхом. У другій половині XX ст. "законодавцем моди" в масовій культурі стали Сполучені Штати Америки, які зосередили потужні фінансові та технічні ресурси в галузі поп-культури. Чимало сучасних культурологів навіть застосовують до процесу поширення масової культури термін "американізація культури". Про небезпеку принад американської масової культури, що має мало спільного з творчістю таких видатних діячівкультури світової слави, як, скажімо, американські письменники Уїльям Фолкнер (1897-1962 pp.), Ернест Хемінгуей (1899- 1961 pp.) або актор, кінорежисер та сценарист Чарлз Спенсер Чаплін (1889 — 1977 pp.), наголошують англійці, французи, німці, японці, представники інших європейських та неєвропейських культур. Загострюється ця проблема і в Україні, адже не може бути нічого страшнішого для культури, ніж втрата її національної самобутності. Невже ми всі хочемо стати американцями? — так висловивпочуття широкого загалу європейців Вілі Брандт, маючи на увазі це явище.

Ми зупинилися лише на деяких негативних процесах, характерних для стану культури XX ст. Але на тлі кризових явищ уже вимальовується інша тенденція, яка, на думку багатьох філософів і культурологів, повинна стати провідною в XXI ст., — повернення людства до "лона" культури, його духовне оздоровлення. Усвідомлення того, що людство може врятуватися від самознищення лише внаслідок звернення до культури, її тисячолітньої мудрості та краси, охоплює вже широкі кола громадськості.

Тривалий час превалювала думка, нібито ключ до розв'язання всіх суспільних проблем перебуває в царині соціально-економічній. Економічне мислення надто глибоко вкорінене в свідомості людей: вони ототожнюють духовне зубожіння суспільства з його економічною недосконалістю. Проте, незважаючи на всю вагомість економічних і політичних чинників культури, сподіватися на те, що переведення економіки та політики на нові організаційні принципи автоматично призведе до культурного ренесансу, мабуть, не варто. На думку відомого нідерландського культуролога Иогана Гейзінга (1872—1945 pp.), засади культури мають особливу природу. Вони передусім залежать від духовного habitas (стану) індивідуальних людей як творців і носіїв культури, а не від діяльності колективних суб'єктів (держава, церква, школа, партії, різні асоціації тощо). Колективні суб'єкти можуть лише сприяти або навпаки, заважати культуротворчій діяльності особистості. Для відродження та поширення культури необхідне оновлення індивідуального людського духу, його моральне й естетичне оздоровлення, очищення від бруду власного егоїзму.

У сучасному світі майже скрізь панує духовний розбрід і розгублення. Скрізь заплутані вузли національних, територіальних, екологічних та інших проблем, розв'язати які, не порушивши законних інтересів і прав тієї чи іншої сторони, неможливо. Існують лише два виходи зі згаданих ситуацій — збройне насильство або врегулювання конфліктів через доброзичливість, відмову від обопільних обґрунтованих претензій, повагу до прав та інтересів іншої сторони, тобто через безкористя та справедливість. Йдеться не лише про міжнародний рівень, а й про міжособисті людські стосунки. Як засвідчує практика, зокрема постсоціалістич-ного суспільства, ми зовсім не вміємо використовувати альтернативний шлях, та й не прагнемо до цього.

Прикметою носіїв нової, "очищеної" культури буде самовладання і правильне визначення міри в усьому, самопожертва в ім'я того, що стане мислитись як найвища цінність. Проте такою цінністю, зазначав Й.Гейзінга, "...не може бути ні держава, ні народ, ні клас, ані власне існування. Блаженні будуть люди, для яких цей принцип носитиме лише ім'я того, хто сказав: "Я — дорога і правда, і життя" (Євангеліє від св.Іоанна, 14:6). Поки що важко займатись культурологічним прогнозуванням, з'ясовувати, коли, де, в якій формі розпочнеться активний процес духовного оновлення. Хотілося б, щоб Україна не залишилась осторонь від нього.