Народницький період національно-культурного відродження

Народницький період національно-культурного відродження (1840— 1880 pp.) знаменний тим, що саме у цей час в середовищі передової демократично налаштованої інтелігенції викристалізовувалася концепція про Україну як "етнічну національність". Характерні риси періоду: 1) керівництво національним рухом переходить до нової інтелігенції; 2) центрами українського національного відродження стають Харківський і Київський університети, а також Кирило-Мефодіївське братство; 3) провідна роль у процесі відродження в Україні належить Т.Шевченкові.

Народницька доба українського відродження надзвичайно важлива на шляху подальшого національно-культурного зростання України. її можна поділити на два періоди: романтичний — діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства (50-ті роки XIX ст.); позитивістський — культурно-просвітницька діяльність членів "Старої громади" (60 —80-ті роки XIX ст.).

На противагу дворянському періодові національного відродження, головним гаслом якого було "стати лицем до козаччини", народницький період національно-культурного відродження висунув гасло "повернутися лицем до народу". В середовищі провідних діячів української культури почала домінувати народницька ідеологія як характерна ознака українського менталітету. Наголосимо, що саме народництво відкрило мовну й етнічну єдність усіх українських земель. Це слугувало передумовою культурного, а згодом і політичного об'єднання українства.

Народницький період національно-культурного відродження, незважаючи на утиски і цензурні переслідування російського царизму, мав певні здобутки. До них належить, насамперед, заснування Південно-західного відділу Російського географічного товариства у Києві (1873 p.), що дало змогу розгорнути наукові дослідження в галузі української мови, історії, етнографії, фольклору. Тоді ж налагодилися контакти з Галичиною та російськими опозиційними колами, був створений спільний фронт виступів проти царського самодержавства.

В 30 —50-х роках XIX ст. у багатьох країнах Європи (Франція, Німеччина, Швейцарія, Польща, Австро-Угорщина) почалася нова хвиля революційного піднесення. Серед інтелігентських кіл постійно зростав інтерес до історії свого народу, вийшли у світ етнографічні праці та збірки народних пісень. У освіченому середовищі поширювалися філософські ідеї Г.ф.Гегеля, Й.Гердера, Ф.Шеллінга. Твори німецького філософа Й.Гердера й інших романтиків сприяли виробленню філософських засад національного самоусвідомлення та самовизначення. У сфері національного життя зароджувалися ідеї визволення народів з-під чужої влади та створення власної держави.

Революційні події у країнах Європи знайшли широкий відгук у східних та західних землях України. Після придушення польського повстання 1830—1831 pp. на Правобережжі та поширення на ці землі українського національно-культурного руху з Лівобережжя центром українського романтизму і визвольного антикріпосницького руху став Київ.

Навколо Київського університету, відкритого 1834 p., згуртувалася група молодих талановитих романтиків, які виявляли великий інтерес не лише до історії, народознавства, літератури, а й до майбутнього українського народу. В середовищі романтиків особлива роль належала професорові університету М.Костомарову, письменнику, історикові й етнографу П.Кулішу, відомим у майбутньому культурним діячам України В.Білозерському і М.Гулаку, етнографу П.Марковичу. В грудні 1845 р. під проводом Миколи Гулака (1822- 1899 р.) і Миколи Костомарова (1817-1885 pp.) вони заснували політичну таємну організацію "Кирило-Мефодіївське братство", до складу якої належало 12 активних членів та кілька десятків співчуваючих. У квітні 1846 р. до товариства увійшов Т.Шевченко. Впродовж 14 місяців його учасники кілька разів збиралися на філософські та політичні дискусії. їхні думки про суспільний розвиток і долю України найсконцентрованіше викладені у "Книзі буття українського народу" ("Закон Божий") — політичному маніфесті братства. Праця, авторами якої були М.Костомаров і М.Гулак, написана у дусі романтизму й ідеалізму того часу, пройнята шануванням християнських цінностей і панслов'янськими елементами. Вона закликала до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства.

Члени Кирило-Мефодіївського братства виробили ідеологію українсько-слов'янського відродження, яка стала панівною у середовищі української інтелігенції 40 —50-х років XIX ст. На їхню думку, всі слов'янські народи мають право вільно розвивати власну культуру, вони прагнуть утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними до тих, що є у Сполучених Штатах. Столицею федерації мав стати Київ. Першою на шлях федерації повинна була стати Україна, яку М.Костомаров та його однодумці вважали водночас і найпригніченішою та найелі-тарнішою з-поміж усіх слов'янських суспільств.

Братство мало на меті перебудувати тогочасні суспільні відносини в Україні на засадах християнства, виступало за ліквідацію кріпацтва, поширення освіти та здобуття Україною національного суверенітету в межах слов'янської конфедерації. Однак за короткий час існування воно не змогло реалізувати цих задумів. У 1847 р. товариство було розгромлено, а його члени заарештовані.

Зазначимо, що Кирило-Мефодіївське братство виконало важливу роль на шляху відродження та поширення ідей українського націоналізму. Воно було першою, хоч і невдалою спробою української інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку. Із забороною діяльності братства центр українського національно-культурного руху на певний час перемістився в Петербург. У столиці Російської імперії, де режим був дещо м'якший, ніж у провінції, після заслання проживали кири-ло-мефодіївці Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський. Тут на кошти поміщиків В.Тарновського та Г.Галагана була відкрита українська друкарня і розпочалося систематичне видання творів иайвидатніших українських письменників — І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, Т.Шевченка, П.Куліша, Марка Вовчка та ін. У Петербурзі 1861 — 1862 pp. видавався українською мовою щомісячний журнал "Основа", що став головним друкованим органом національно-культурного руху. Редактором його був В.Білозерський.

Журнал опублікував низку статей, присвячених основним проблемам українського світогляду. М.Костомаров виклав концепцію про "дві руські народності", де доводив "окремішність української культури і світогляду". Він в українців вбачав "сильно розвинений індивідуалізм, найсил до ідеалізму, глибоку внутрішню релігійність і демократизм, замилування до свободи, нехіть до сильної влади".

В середовищі народних мас першими будителями національної самосвідомості виступили студенти Київського університету. Наприкінці 50-х років XIX ст. вони створили таємний гурток "хо-поманів". Його учасники (В.Антонович, П.Житецький, П.Чу-бинський, Б.Познанський, Т.Рильський, А.Свидницький та ін.) вирішили зблизитися з селянством, щоб обстоювати його соціальні інтереси і виховувати свідомі патріотичні почуття незалежності українського народу. Ідеологом "хлопоманства" став В.Антонович (1834—1908 pp.) — випускник історико-філологічного факультету Київського університету, пізніше його професор. Кінцеву стратегічну мету вони вбачали в ліквідації царизму, кріпацтва та встановленні демократичної республіки, де вільно жили б українці, росіяни, білоруси, поляки. Вони вирішили розпочати здійснення цих задумів із поширення освіти серед українських селян, піднесення їх національної та суспільно-політичної свідомості.

Наприкінці 50-х —початку 60-х років в Україні почала формуватися народницька ідеологія, що поширилась у середовищі освіченої молоді. Українські народники були переконані в тому, що християнська мораль і національна культура збереглися в чистоті й недоторканості лише в селянському середовищі. Тому всі інші верстви суспільства, насамперед зденаціоналізовані прошарки, повинні повернутися обличчям до українського народу, вивчати його історію і духовну культуру, допомогти йому стати на шлях освіти, суспільного прогресу. Молода українська різночинська інтелігенція, перебуваючи під впливом цих ідей, створює товариства — так звані громади, головним завданням яких стало поширення освіти. Перша "Українська громада" виникла в Києві, очолена молодим істориком В.Антоновичем. До її складу входили відомі українські культурні та громадські діячі М.Зібер, М.Драгоманов, П.Житецький, П.Чубинський, М.Старицький, Т.Рильський, Ф.Вовк, І.Касіяненко, М.Лисенко, О.Кониський та ін. Перший прилюдний виступ Київської громади відбувся у 1862 р. На сторінках журналу "Современная летопись" була опублікована заява громади про оборону "українців молодого покоління".

За прикладом київської подібні організації виникли в 60-х роках XIX ст. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах. Усіх членів громади об'єднувала спільна національна українська ідея, яка розвивалась на демократичному ґрунті: віра в можливість досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до українського народу, гордість за надбання його духовної культури, що робить гідний внесок до світової культурної спадщини.

Громадівські організації створювали в Україні мережу недільних шкіл з українською мовою навчання, видавали підручники української мови, збирали та публікували кращі зразки народної творчості. Вони вели українознавчі дослідження, вивчали та пропагували історію й етнографію України, склали українсько-російський словник.

Культурно-освітня діяльність громад викликала глибоке занепокоєння урядових кіл царської Росії, оскільки видання книжок і викладання українською мовою в недільних школах означало зміцнення національних основ духовного життя в Україні. Російське самодержавство боялося не лише відокремлення української мови від російської, а й демократичних тенденцій, які поширювали громадівці. Почався відкритий наступ царизму на національні права українського народу. В 1862 р. недільні школи були закриті. Згодом царський уряд заборонив друкування науково-популярних і релігійних книжок українською мовою, що засвідчив циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва, виданий 1863 р.

Переслідувань царизму зазнали й громадівські організації, які або самоліквідувались, або були заборонені.

У 70-х роках XIX ст. відбулося відродження громадівського руху в Україні, отже, і піднесення національно-визвольної боротьби. Члени громад розгорнули плідну роботу з вивчення економіки, історії, географії, фольклору, підготували та надрукували низку фундаментальних праць.

Провідна роль у цій різноманітній діяльності належала радикальним представникам демократично налаштованої інтелігенції (С. Подоли не ький, О.Терлецький, М.Зібер, М.Павлик, І.Франко, М.Драгоманов). У пошуках найреалістичнішого ідеалу соціальної та національної справедливості вони старанно студіювали вчення західноєвропейських мислителів, вивчали громадянські традиції у народному побуті та фольклорі, самі розробляли соціалістичні теорії. За свідченням одного з провідних тодішніх громадівців С.Подолинського (1850—1891 pp.), відомого громадського і політичного діяча, соціолога й економіста, майже всі так звані українофіли — учасники громадівського руху — були "соціальними демократами", які пропагували серед народних мас ідею "народної революції".

У пробудженні національної самосвідомості українців важливе значення мали наукові публікації, що висвітлювали питання історії та етнографії України, фольклористику, мовознавство. Серед наукових видань на особливу увагу заслуговують історичні праці "История Малороссии" М.Маркевича у п'яти томах, дослідження М.Костомарова ("Богдан Хмельницький", "Руина", "Мазепа и ма-зеповцы"), П.Куліша ("Записки о Южной Руси", "Історія України від найдавніших часів"). У той період плідну наукову діяльність розгорнув професор Київського університету В.Антонович (1834 — 1908 pp.). Він очолював* історичне товариство Нестора-літописця і був автором численних праць з історії, археології, етнографії.

В 1873 р. з ініціативи П.Чубинського (1839—1884 pp.) у Києві було відкрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, що стало першою легальною організацією в справах українознавства. Навколо товариства згуртувалась передова інтелігенція (М.Драгоманов, О.Кістяковський, М.Лисенко та ін.), яка розгорнула широку науково-пошукову роботу. Наполеглива фольклорно-етнографічна діяльність колективу вчених-професіо-налів і аматорів увінчалась семитомною працею "Труды этногра-фическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край" (СПб., 1782—1879 pp.), що вийшла за редакцією П.Чубинського. Праця не втратила цінності як важливе джерело вивчення духовної культури та побуту українців і в наш час. Одночасно П.Чубин-ський був і автором вірша "Ще не вмерла Україна", вперше опублікованого 1863 р. з нотами українського композитора М.Верби-цького (1815—1870 pp.) Цей твір з проголошенням Української Народної Республіки в листопаді 1917 р. став українським національним гімном.

Текст вірша-гімна пройнятий ідеями українського національного відродження, визвольних змагань українського народу за "святее діло", прославлення козацького минулого України. Патріотичні ідеї вірша-гімна викликали глибоке занепокоєння в правлячих колах Російської та Австро-Угорської імперій. Твір було заборонено друкувати і виконувати, однак це лише сприяло зростанню його популярності серед широких народних мас. Вірш-гімн став могутнім чинником утвердження національної свідомості в масах, становлення української нації. Аналогічну роль виконали музичні обробки поезій Т.Шевченка "Заповіт", І.Франка "Не пора", О.Духновича "Я русин был, есть и буду", які здійснили українські композитори М.Лисенко, М.Аркас і Д.Січинський. Патріотичні мотиви тісно перепліталися з гуманістичними ідеями у "Молитві за Україну" М.Лисенка — "Боже великий, єдиний, нам Україну храни", яка утверджувала ідеали волі, любові до рідного краю.

Цементуючою основою єдності української національної культури, що відроджувалась у XIX ст., об'єктивно виступала українська літературна мова. Важливим чинником її розвитку стали численні наукові та мовознавчі праці, навчальні посібники з історії, граматики української мови, авторами яких були О.Потебня, П.Житецький, А.Кримський.

У 40 —80-х роках XIX ст. особлива увага приділялась науковим дослідженням у галузі мовознавства. Вийшли друком "Словарь малорусского или юго-востбчного языка" П.Білецького-Носенка та "Опыт южнорусского словаря" К.Шейковського. Окремі граматики української мови, двомовні словники, зокрема українсько-німецькі та німецько-українські, побачили світ у другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях. Чільне місце в утвердженні української літературної мови в цьому регіоні посідали твори І.Франка, І.Верхратського, К.Студинського, М.Возняка. Завдяки їх зусиллям була започаткована багатотомна книжкова серія "Пам'ятки українсько-руської мови та літератури".

У розвитку українського мовознавства провідна роль належала видатному філологові О.Потебні (1835— 1891 pp.). Він досліджував методологічні проблеми мови та літератури, створив нову психологічно-порівняльну школу в мовознавстві. Його праці "Думка і мова", "Замітки про малоруське наріччя" (1870 p.), "Мова і народність" (1895 р.) та інші не втратили актуальності дотепер. Особливу цінність мають думки О.Потебні стосовно формування національної ідеї. Він вважав, що її відсутність у середовищі українців становить внутрішню причину безсилля і непродуктивності нації, небезпеку для її подальшого існування. Ця небезпека не менш загрозлива, ніж зовнішній натиск денаціоналізації. Плєкання національної ідеї, консолідація своїх внутрішніх сил пробуджує волю та прагнення до незалежності.

В нації О.Потебня вбачав реальну силу, здатну підняти і вивести Україну з руїни на шлях нового життя. Дотримуючись національної ідеї, він обстоював право національних культур на "самостійне співіснування та розвиток", тобто наголошував на ідеї суверенності, реалізувати яку має право кожен народ. Для усвідомлення підвалин української національності, на думку науковця, необхідно насамперед добре засвоїти українську мову — без її вивчення всі українські змагання за незалежність будуть нездійсненні.

Українська національна ідея особливо виразно прозвучала у творчості Т.Шевченка та М.Драгоманова. Тарас Шевченко став джерелом духу і слова українського народу, утвердив його самобутність, Михайло Драгоманов визначив віхи суспільного поступу українського народу і показав шляхи їх досягнення.

За визначенням Івана Франка, Тарас Шевченко і Михайло Драгоманов — "два чільних сини України", які піднесли її культуру до світовго рівня. Шевченкове слово стало символом самої України, а політична думка Драгоманова — могутньою силою, що гуртувала навколо себе найсвітліші уми і найчесніші серця.

Ідея національного відродження, започаткована плеядою діячів української культури наприкінці XVIII — початку XIX ст. і розвинута у творах письменників-романтиків Харкова та Києва, знайшла остаточне оформлення у творчості Т.Шевченка.

Великий український поет, художник, мислитель Т.Шевченко залишив глибокий слід в історії духовної культури українського народу, реалістично відобразив у своїх творах життя і побут українського народу, висловив його мрії та сподівання. Вихід у світ "Кобзаря" (1840 р.),*юеми "Гайдамаки" (1841 р.) і збірки "Три літа" (1843—1845 pp.) вивели поета до вершин української літератури. Т.Шевченко насамперед повернув зі сфери небуття історичну пам'ять українців. До минулого звернені його поеми-етюди "Тарасова ніч", "На вічну пам'ять Котляревському", "До Основ'яненка", "Гамалія", "Іван Підкова" та героїко-романтична поема "Гайдамаки", де Україна зображена "зболеною і розтерзаною, вкритою могилами" на багатолюдному всесвітньому роздоріжжі.

Низка поетичних творів Т.Шевченка присвячена Б.Хмельницькому — організаторові боротьби народу України за незалежність ("Розрита могила", "Стоїть в селі Суботові", "Даби-то ти, Богдане, п'яний", "Великий льох"). Його твори пройняті ідеями соціального та національного визволення України.

Отже, національна ідея — одна з провідних і визначальних ідей світогляду Т.Шевченка. Шлях її втілення в життя поет вбачав у народній революції та побудові Соборної Української держави. Водночас він формулював своє бачення єдиної панслов'янської спільноти: "Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову зі своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нероз-межованою останеться навіки од моря і до моря — слов'янськая земля".

У слов'янській федерації, що на демократичній основі об'єднала б усіх слов'ян, Т.Шевченко вбачав одну з форм державного устрою, яка могла б сприяти утвердженню української державності. Ідеал поета — єднання сучасних йому народів на антикріпосницькій та антимонархічній основі. Однак воно не повинне призвести до забуття рідної мови, розмивання національної самосвідомості. Слов'янську федерацію поет розглядав як один із можливих шляхів визволення України, утвердження її мови, культури й історії, самоусвідомлення українцями себе як окремого народу, нації.

Ідея братання слов'янських народів у творчості Т.Шевченка ґрунтується на засадах гуманізму, тобто братання рівноправного, в основі котрого міститься національна рівність, а не підпорядкування одного народу іншому. Гуманізм і щирий український демократизм поглядів, поряд з ідеями самостійництва і державницт-ва, — характерна ознака його світогляду.

Творчість Т.Шевченка мала великий вплив на духовну культуру українського народу. Вона ввійшла у золотий фонд європейської та світової культури. Твори Великого Кобзаря, за визначенням І.Франка, принесли йому "невмирущу славу і всезростаючу радість". Відомий грузинський поет А.Церетелі, зазначаючи світове значення творчості Т.Шевченка, писав, що він "... перший дав мені зрозуміти, як треба любити батьківщину і народ... Таких великих людей породжує велика нація, але вони, крім своєї нації, — належать іншим".

Під впливом творчості Т.Шевченка відбувалася літературна діяльність цілої плеяди відомих українських поетів і прозаїків, творчість яких пройнята ідеями гуманізму, демократизму, народності. На ниві поезії плідно працювали Л.Глібов, А.Свидницький, С.Руданський, П.Чубинський, П.Куліш та ін. Демократичний напрям української літератури у прозі представляли Марко Вовчок, Панас Мирний, М.Коцюбинський, І.Нечуй-Левицький, І.Франко, Леся Українка. їх твори залишили глибокий слід у свідомості народу, сприяли формуванню національних і патріотичних почуттів українців.

Ідеї Т.Шевченка розвивав публіцист, вчений і громадський діяч М.Драгоманов (1841 — 1895 pp.). Його діяльність становила якісно новий період у розвитку суспільно-політичної думки України. Враховуючи потреби нового історичного часу, він заклав теоретичні засади, на яких ґрунтувався визвольний рух кінця XIX — початку XX ст.

Історична заслуга М.Драгоманова полягає в тому, що він став на захист духовності українського народу, виступив проти денаціоналізації, заборони царськими указами народної мови. Зазнавши переслідувань царського уряду, М.Драгоманов емігрував і видавав у Женеві український громадсько-політичний альманах "Громада" (1878-1882 pp.).

М.Драгоманов увійшов в історію культури українського народу як видатний фольклорист. Йому належать ґрунтовні наукові праці з історії, фольклору й етнографії: "Історичні пісні малоруського народу" в співавторстві (1874—1875 pp.); "Малоруські народні перекази і оповідання" (1876 p.); "Нові українські пісні про громадські справи. 1764—1880" (1881 p.); "Політичні пісні українського народу XVIII —XIX ст." (1883—1885 pp.) та інші, які є чудовими пам'ятками народного слова.

В сфері літературознавства М.Драгоманов був одним з найви-датніших прибічників порівняльно-історичного методу. Він прагнув обґрунтувати пріоритетність загальнолюдських гуманістичних та естетичних цінностей у національно-культурному розвитку. Це засвідчує його праця "Чудацькі думки про українську національну справу" (1891 p.).

Глибока ерудиція М.Драгоманова в світовій літературі поєднувалась із прогресивними поглядами стосовно місця і ролі української літератури в суспільному житті. На його думку, українська література повинна бути "по ідеях демократична, по манері — критична і реалістична, по мові — животворна".

М.Драгоманов був глибоким аналітиком і блискучим полемістом. Він значно вдосконалив форми і засоби української літературної критики, підніс її авторитет, дієвість. Його виступи мали позитивний вплив на розвиток української літератури і передової літературно-естетичної думки.

Значення творчості М.Драгоманова для розвитку визвольних ідей в Україні, піднесення української культури високо цінували І.Франко, Леся Українка, В.Стефаник, М.Коцюбинський, М.Павлик. На думку І.Франка, кращі твори М.Драгоманова "запевнили йому місце між визначними публіцистами XIX віку".

У публіцистичних статтях та історичних дослідженнях "Шевченко, українофіли і соціалізм", "Неполітична політика", "Неправда не просвіта", "Довгі вуха нової гри" тощо. М.Драгоманов обстоював ідеї про можливість політичної та національної автономії України. Він вважав, що "без політичної самостійності чи автономії не може бути і автономії національної". Погляди М.Драгоманова у розв'язанні національного питання ґрунтувались на федералістичних позиціях. Не вбачаючи в той час реального ґрунту для державної самостійності України, він вважав за можливе виборювати політичну і культурну самостійність українців на засадах федеративної системи.

Чітко дротримуючись федералістичних позицій, М.Драгоманов не виступав за відокремлення України від Росії, а вважав за необхідне реорганізувати Російську імперію у вільну конфедерацію автономних регіонів. Одночасно у статті "Втрачена епоха" він доводив, що загалом українці під російським правлінням більше втратили, ніж набули. На думку вченого, українці повинні зберігати вірність не "всій Русі", а насамперед Україні: "Освічені українці, — писав він, — як правило, трудяться для всіх, тільки не для України і її народу. Вони повинні поклястися собі не кидати українську справу. Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з України, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною".

М.Драгоманов віддавав перевагу республікансько-демократичному устрою За його проектом, представницький орган — земський або державний собор — складається з двох палат: Державної думи, що обирається округами, та Союзної думи, що обирається обласними думами. Він незмінно обстоював головну вимогу політичного демократизму — загальне виборче право.

Наукова, просвітницька та культурна діяльність української інтелігенції викликала занепокоєння в середовищі царських чиновників. Вони були стурбовані не лише розвитком національних тенденцій серед діячів української культури, а й зростанням їх громадсько-політичної та революційної активності. В травні 1876 р. за участю імператора Росії Олександра II на особливій нараді в м.Емс (Німеччина) обговорювалося питання про українофільську пропаганду. М.Драгоманову та П.Чубинському було заборонено проживати в Петербурзькій і Московській губерніях, а також в Україні. Тоді ж був підписаний "Емський указ" про заборону ввозити з-за кордону українські книги, друкувати в Російській імперії українські переклади з інших мов, влаштовувати театральні вистави українською мовою тощо. Все це було великою перешкодою на шляху розвитку національної культури. Щоб обминути ці обмеження, П.Куліш, О.Кониський, М.Драгоманов встановили контакти з українцями Галичини, використовуючи їхню українську пресу, зокрема газету "Правда", що видавалася у Львові, для поширення ідей, заборонених у Росії. В 1873 р. за допомогою Л.Скоропадської-Милорадович і церковного діяча В.Симиренка вони започаткували у Львові Літературне товариство ім.Т.Г.Шев-ченка, що мало величезне значення для національно-культурного відродження українського народу.

Важливим чинником формування світоглядних позицій української інтелігенції в той час стала філософія. Найвідомішим з-поміж філософів був СГогоцький (1813—1889 pp.) — професор Київської духовної академії та Київського університету. Його праці присвячені аналізу філософських систем І.Канта та Г.В.Ф.Гегеля. Він відомий також як автор "Філософського лексикону" в чотирьох томах (1857—1873 pp.), що був одним з перших видань філософського словника у Росії.

Видатним представником так званої філософії серця в Україні був професор Київської духовної академії, а згодом Московського університету П.Юркевич (1826—1874 pp.). У його творах відображена специфіка українського світобачення, характерні ознаки національного світогляду та національної психології. Християнське вчення про серце як основу людської істини і духовно-моральне джерело душевної діяльності він розвинув у праці "Серце та його значення в духовному житті людини, за вченням слова Божого". Сферу духовного життя П.Юркевич, як і Г.Сковорода, позначав символом "серце", що є виразом душевного стану людини. Душа перебуває в глибині людського серця, вона вічна, як вічна і безсмертна людина, що повністю залежить від Бога.

Філософські концепції, проповідувані українськими мислителями XIX ст., з-поміж яких назвемо А.Спіра, К.Ганкевича, І.Федоровича, позначились і на інших сферах духовної культури українського народу — літературі, театрі, мистецтві.

Важливим фактором прогресу української культури став театр. Він протидіяв русифікації, прищеплював любов до української мови, глибоку пошану до здобутків національної культури. В 60-х роках XIX ст. "Артистичне товариство" в Єлисаветграді вперше в Україні поставило спектакль за п'єсою Т.Шевченка "Назар Стодоля", а в 70-х роках — оперу С.Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм". У Києві діяв аматорський театр, де починали творчість композитор М.Лисенко (1842—1912 pp.) і драматург М.Старицький (1840—1904 pp.). У 1882 р. в Єлисаветграді за активної участі М.Кропивницького (1840—1910 pp.) був створений професійний театр. До провідної трупи ввійшли відомі зірки української сцени М.Садовський (справжнє прізвище Тобілевич, 1856—1933 pp.), П.Саксаганський (справжнє прізвище — Тобілевич, брат М.Садовського, 1859—1930 pp.). М.Заньковецька (справжнє прізвище — Адасовська, 1854—1934 pp.), О.Вірина (справжнє прізвище — Колтановська, р.н. невід. — 1926 p.). Театр з великим успіхом виступав у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові, інших містах України.

Слухачів кращих оперних сцен Європи й Америки вражали талантом співачки сестри Крушельницькі (Ганна, 1887—1965 pp.; Соломія — 1872-1952 pp.).

Серед архітектурних споруд цього періоду виділяються мистецькою цінністю оперні театри в Одесі (арх. Ф.Фельнер і Г.Гельмер, 1884-1887 pp.), Києві (архітектор В.Шребер, 1897-1901 pp.) та Львові (архітектор З.Горголевський, 1897— 1900 pp.), будинок Нової біржі в Одесі (архітектор О.Бернардацці, 1894—1899 pp.), Львівський політехнічний інститут (архітектор Ю.Захаревич, 1873— 1877 pp.) тощо.

Основоположниками національної реалістичної школи в скульптурі були Л.Позен (1849-1921 pp.) і П.Забіла (1830-1917 pp.). Перший з великим успіхом працював у жанрі скульптури малих форм ("Кобзар", "Шинкар", "Переселенці", "Оранка на Україні"), другий — у жанрі скульптурного портрета (мармуровий портрет Т.Шевченка, пам'ятник М.Гоголю в Ніжині). Серед монументальних творів відомий пам'ятник Б.Хмельницькому в Києві (скульптор М.Микешин, 1879-1888 pp.).

В образотворчому мистецтві України утверджується реалістичний напрям, що найяскравіше виявилося у жанрі пейзажу. З-поміж українських пейзажистів вирізняються В.Орловський, С.Сві-тославський, П.Левченко. Найвідомішим був художник С.Васильківський (1854 — 1917 pp.), якому вдалося майстерно поєднати здобутки реалізму з українською національною традицією і на цій основі передати неповторну красу природи рідного краю. Його пейзажі "Козача левада" (1893 p.), "Дніпровські плавні" (1896 p.), "По Донцю" (1901 р.) — справжні шедеври мистецтва.

Ідеєю національного відродження пройнята і музика тієї доби, що розвивалася в руслі народної пісенної творчості. Була створена перша за змістом українська національна опера "Запорожець за Дунаєм" (1862 p.). Музику до неї написав композитор С.Гулак-Артемовський (1813—1873 pp.). Великий внесок у розвиток національної музики, популяризацію української народної пісні зробили композитори: П.Сокальський (1832—1887 pp.) — опери "Мазепа", "Майська ніч", "Облога Дубна"; П.Ніщинський "(1832 — 1896 pp.) — музична картина "Вечорниці" до драми Т.Шевченка "Назар Стодоля"; М.Аркас (1852—1909 pp.) — опера "Катерина"; О.Нижанківський (1863—1919 pp.) — музичні твори на слова Т.Шевченка.

Світову славу українській музичній культурі приніс талановитий композитор, піаніст, диригент, педагог і громадський діяч М.Лисенко (1842—1912 pp.), творець національного напряму в українській музиці. Широко відомими стали його опери "Наталка Полтавка", "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Тарас Бульба", вокальні твори під загальною назвою "Музика до "Кобзаря" Т.Шевченка", романси на слова І.Франка, Лесі Українки, М.Старицького. Теоретичні праці композитора заклали основи української музичної фольклористики.

Талановитими продовжувачами творчих заповітів М.Лисенка були композитори К.Стеценко, М.Леонтович, Я.Степовий, С.Люд-кевич.