Опорний конспект лекцій З курсу Тема 4 Міжнародний ринок послуг

Міністерство освіти і науки України

Опорний конспект лекцій

З курсу

Міжнародна економіка

Івано-Франківськ

Зміст

Тема 1 Міжнародна економіка як складова частина

економічної теорії………………………………………………………

Тема 2 Середовище міжнародної економічної діяльності…………………

Тема 3 Міжнародна торгівля………………………………………………….

Тема 4 Міжнародний ринок послуг…………………………………………..

Тема 5 Міжнародна трудова міграція………………………………………..

Тема 6 Міжнародна економічна інтеграція………………………………...

Тема 7 Міжнародна передача технологій………………………………..….

Тема 8 Міжнародні транспортні відносини………………………………...

Тема 9 Міжнародний бізнес…………………………………………………..

Тема 10 Світова валютна система…………………………………………...

Тема 11 Міжнародні розрахунки і платіжний баланс……………………..

Тема 12 Глобальний рух капіталу…………………………………………..

Тема 13 Міжнародні інвестиції……………………………………………….

Тема 14 Міжнародний кредит………………………………………………..

Тема 15 Роль та значення окремих країн та регіонів

У світовій економіці………………………………………………….

Тема 16 Міжнародна економічна політика України……………………...

Тема 17 Глобалізація та економічний розвиток…………………………...

Тема 1

Міжнародна економіка як складова частина економічної теорії

Мета:Охарактеризувати економічний зміст міжнародної економіки, визначити структуру та закономірності розвитку міжнародної економіки, назвати етапи розвитку міжнародної економіки.

 

Час: 80 хв. Метод : Лекція Місце: Навчальна аудиторія

ПЛАН

Навчальні питання:Час викладу

Вступ…….………………………………………………...……………5хв

Економічний зміст міжнародної економіки…………………10 хв.

Структура міжнародної економіки……………………………20 хв.

Особливості та закономірності розвитку міжнародної

Економіки………………………………………………………….15 хв.

Етапи та особливості розвитку міжнародної економіки

У сучасному світі…………………………………………………15 хв.

Заключна частина……………………………………………..……15 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: схеми, графіки, діаграми, таблиці, нормативні та законодавчі акти.

Джерела і література: 3,7,14,17,20,22,31,32,34,35,38,39,40.

ЛЕКЦІЯ

 

Тема 2

Середовище міжнародної економічної діяльності

Мета:Розкрити суть міжнародних економічних відносин, визначити склад об’єктів і суб’єктів міжнародних економічних відносин. Назвати форми та рівні розвитку міжнародних економічних відносин, розтлумачити принципи і особливості розвитку сучасних міжнародних економічних відносин, охарактеризувати середовище міжнародних економічних відносин.

 

Час: 80 хв. Метод : Лекція Місце: Навчальна аудиторія

ПЛАН

Навчальні питання:Час викладу

Вступ…….………………………………………………...……………5хв

Суть міжнародних економічних відносин……………..……10 хв.

Об'єкти і суб'єкти міжнародних економічних відносин……15 хв.

Форми та рівні розвитку міжнародних

Економічних відносин ………………………………………….10 хв.

Принципи і особливості розвитку сучасних

Міжнародних економічних відносин ……………………………10 хв.

Середовище міжнародних економічних відносин…………15 хв.

Заключна частина……………………………………………..……15 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: схеми, графіки, діаграми, таблиці, нормативні та законодавчі акти.

Джерела і література: 8,15,17,21,22,31,33,34,36,41.

ЛЕКЦІЯ

 

Тема 3

Міжнародна торгівля

Мета:Охарактеризувати міжнародну торгівлю як форму міжнародних економічних відносин, вказати особливості міжнародної торгівлі в сучасних умовах, описати еволюцію теорій міжнародної торгівлі, назвати види міжнародної торгівлі, розкрити основні методи міжнародної торгівлі, визначити способи цінової політики в міжнародній торгівлі та основні засади її регулювання, виокремити позиції основних міжнародних торгових організацій.

 

Час: 240 хв. Метод : Лекція Місце: Навчальна аудиторія

ПЛАН

Навчальні питання:Час викладу

Вступ…….………………………………………………...……………5хв

Міжнародна торгівля як форма міжнародних

Економічних відносин…………………………………………….20 хв.

Особливості міжнародної торгівлі в сучасних умовах……..20 хв.

Еволюція теорій міжнародної торгівлі…………………………25 хв.

Види міжнародної торгівлі………………………………………25 хв.

Методи міжнародної торгівлі……………………………………25хв.

Ціноутворення у міжнародній торгівлі…………………………20 хв.

Методи регулювання міжнародних торгово-економічних

Відносин……………………………………………………………25 хв.

Міжнародні торгові організації…………………………………25 хв.

Україна на світовому ринку товарів та послуг………………25 хв.

Заключна частина……………………………………………..……15 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: схеми, графіки, діаграми, таблиці, нормативні та законодавчі акти.

Джерела і література: 5,7,14,18,20,22,30,32,34,39,45.

1. Міжнародна торгівля як форма міжнародних економічних відносин

Міжнародну торгівлю вважають однією з перших форм між­народних економічних відносин. її зародження сягає у глибину сторіч, про що свідчать різноманітні археологічні знахідки та письмена. Сталого розвитку зовнішньоторговельні зв'язки починають набувати у стародавніх цивілізаціях. Після промис­лових революцій XVI—XVIII ст. з появою великої машинної індустрії зовнішня торгівля досягає значних масштабів і набуває характеру стійких міжнародних товарно-грошових відносин. Вона стає основною і найдинамічнішою формою міжнародних еконо­мічних відносин.

Міжнародна торгівля — процес купівлі та продажу, який здійснюється між продав­цями, покупцями та посередниками в різних країнах. Це сфера міжнародних товарно-грошових відносин, яка охоплює сукупність зовнішньої торгівлі всіх країн світу, тобто складається з їхнього експорту та імпорту товарів (матеріальних цінностей) та послуг.

Отже, предметом міжнародної торгівлі виступають різноманітні товари та послуги, а її суб'єкти функціонують у різних країнах. Ними можуть виступати держави, юридичні та фізичні особи, міждержавні та міжнародні організації.

Поряд із поняттям міжнародної торгівлі існує термін зовнішня торгівля - це торгівля між країнами, яка охоплює вивезення (експорт) та ввезення (імпорт) товарів та послуг, тобто це торгівля будь-якої країни з іншими країнами.

Міжнародна торгівля є основною формою сучасних міжнарод­них економічних відносин, хоча деякі економісти вважають, що нині вона відходить на другий план, поступаючись міжнародній виробничій діяльності та експорту капіталу. Разом із тим, сьогодні активна участь країни у світовій торгівлі може надавати їй значних переваг, зокрема, дає змогу ефективніше використовувати наявні в країні ресурси, долучатися до світових досягнень науки й техніки, у більш стислі терміни здійснювати структурну перебудову своєї економіки, а також повніше і різноманітніше задовольняти потреби населення. }

Розвиток міжнародної торгівлі безпосередньо пов'язаний із закономірностями розвитку товарного виробництва. Зовнішня торгівля забезпечує постачання засобів виробництва та предметів споживання на світовий ринок, є опосередкованою формою реалізації інших форм МЕВ. Наприклад, під впливом науково-технічної революції (НТР) виникли та інтенсивно розвиваються нові галузі та види виробництва (електроніка, генна інженерія тощо), а через світову торгівлю здійснюється обмін продуктами цих галузей між країнами. Потоки капіталу часто супроводжу­ються постачанням товарів та послуг на зарубіжні ринки; особливо це стосується створення спільних підприємств та здійснення спільних інвестиційних проектів. Зовнішня торгівля є також важливим каналом передачі науково-технічних знань та досягнень. Вона забезпечує обмін досвідом виробничого, управлінського та іншого характеру, супроводжує експорт капіталу й технологій та створення міжнародних інтеграційних виробничих систем.

Міжнародна торгівля тісно пов'язана з поняттям світового ринку. Під світовим ринком у сучасній економічній літературі розуміють сферу стійких товарно-грошових відносин між країнами, які пов'язані між собою участю в міжнародному поділі праці. Зародження світового ринку належить до XVI—XVII ст., періоду початкового нагромадження капіталу та розвитку мануфактурного виробництва.

На той час провідні галузі промисловості в найрозвинутіших країнах вже не могли нормально функціонувати без імпортних надходжень значної частини предметів праці та засобів виробництва, які або зовсім не вироблялися в країні, або вироблялися в недостатній кількості. З іншого боку, внутрішній ринок був неспроможний повністю поглинути випуск масових видів товарів великої машинної індустрії. Тому зовнішньоторговельні зв'язки набули значного поширення та стали стабільнішими та тривалішими.

Розвиток світового ринку протягом майже всього XIX ст. відбувався в умовах вільної конкуренції, що дало змогу виходу на світовий ринок компаній з різних країн світу. У світову торгівлю були втягнуті не тільки метрополії, але й колонії. Роль сфери міжнародного обміну в системі міжнародних економічних відносин у той період була особливо важливою, тому що виробнича кооперація між підприємствами внаслідок особливостей міжнародного поділу праці не була сильно поширена, і стабільні зв'язки між фірмами у сфері виробництва були слабо розвинутими. Існування універсальних, а не спеціалізованих підприємств робило світовий ринок важливою сферою міжнародного обміну готовою продукцією.

На межі ХІХ-ХХ ст. внаслідок формування світового капіталістичного господарства, участі в міжнародній торгівлі практично всіх незалежних та колоніальних держав, появі та розвитку міжнародних монополій процес формування світового ринку як явища всесвітнього характеру набуває завершення. В економіці кожної країни чітко визначаються галузі, що працюють на експорт або сильно залежать від імпорту, створюються транснаціональні компанії, які здійснюють активну зовнішньоторговельну діяльність. Навіть ті галузі, які раніше мало були пов'язані із зовнішньою торгівлею, відчувають вплив світового ринку. Наприклад, якщо національні фірми неспроможні забезпечити відповідні світовим якісні та цінові характеристики свого товару на внутрішньому ринку, то вони стають жертвами в конкурентній боротьбі з іноземними компаніями, які можуть постачати на місцеві ринки конкурентоспроможну продукцію.

Розвиток єдиного всесвітнього ринку був перерваний розколом світового господарства на два табори — капіталістичний та соціалістичний. Відповідно і світовий ринок був поділений на світовий капіталістичний ринок, в якому основну роль грали країни з розвинутою ринковою економікою, та світовий соціалістичний ринок, перш за все, ринок країн — членів Ради економічної взаємодопомоги. Кожен із ринків розвивався за своїми принципами та законами. Лише наприкінці XX ст., з розпадом соціалістичної системи, рух до єдиного всесвітнього ринку був відновлений.

В сучасній економічній літературі світовий ринок поділяють з точки зору географічної диференціації на двосторонні та регіональні ринки. Двосторонніми є такі, які охоплюють торговельні взаємовідносини між двома країнами та формуються на основі угод про співробітництво, свободу торгівлі тощо. Регіональні ринки

— це ринки інтегрованих угрупувань таких, як Європейський союз (ЄС), Північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА), Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), країни «Південного конусу» (Меркосур) та ін.

За характером об'єкта обміну розрізняють світовий ринок товарів та світовий ринок послуг, які, у свою чергу, мають власні складові. До першого належать ринки паливно-сировинних, сільськогосподарських товарів, напівфабрикатів, готових промислових товарів виробничого та невиробничого характеру, включаючи машини та обладнання. Світовий ринок послуг охоплює сферу торгівлі ліцензіями та ноу-хау, ринок інжинірингових, орендних, туристичних та інших видів послуг.

До світового ринку належать ринок капіталів, валют, робочої сили тощо. Однак найчастіше мають на увазі тільки світовий ринок товарів та послуг.

Світові ринки характеризуються рядом особливостей, серед яких найважливішими є:

— менший ступень монополізації ринку порівняно з національним ринком (тобто ринком однієї країни), що обумовлюється більшою кількістю суб'єктів зовнішньоекономічних відносин;

— наявність світових цін, які мають множинний характер;

— наявність бар'єрів неекономічного характеру на шляху перемі­щення товарів та послуг між країнами;

— міждержавний та наднаціональний рівні регулювання, тобто існують міжнародні, регіональні організації та інтеграційні угруповання (наприклад, ГАТТ/СОТ, ЄС, НАФТА, ОПЕК), які активно впливають на регулювання світових ринків. Зовнішньоекономічна політика держав значно впливає на рух

товарів, формування виробничих та збутових зв'язків між суб'єктами економічної діяльності, тоді як на національному ринку більшу вагу мають суто економічні фактори.

- Стан міжнародної торгівлі характеризують її показники, які зазвичай поділяють на показники масштабів, динаміки, структури та результативності. Групу показників масштабівскладають вартісні та фізичні обсяги експорту, імпорту, реекспорту, реімпорту та товарообігу, які вимірюються в грошових або в натуральних чи відносних одиницях (наприклад, в доларах США, кілограмах, шту­ках, відсотках). Експорт — продаж іноземному контрагенту товару (надання послуг) із вивезенням його за кордон. Імпорт — придбання у іноземного контрагента товару (отримання послуг) із ввезенням його із-за кордону. Реекспорт — вивезення за кордон товарів, раніше ввезених, але не перероблених у країні. Реімпорт — ввезення із-за кордону товарів, раніше вивезених, але не перероб­лених там. Товарообіг — сукупність експорту та імпорту. Світовий товарообіг (обсяг міжнародної торгівлі) розраховується шляхом сумування тільки обсягів експорту (як правило, у доларах США та цінах РОВ¹) або імпорту (у цінах СІР, в результаті чого він перевищує вартість експорту приблизно на 10%).

Показники динамікиекспорту, імпорту, товарообігу, тобто їх темпи зростання та приросту формують іншу групу показників міжнародної торгівлі. За ними можна відслідковувати тенденції, що складаються на тих чи інших ринках.

Показники структурихарактеризують експортні та імпортні потоки товарів (послуг) за товарною чи регіональною спрямованістю.

Товарна структура — питома вага окремих товарних груп (готових виробів, сировини, продовольчих товарів тощо) у загальній структурі експорту, імпорту, зовнішнього товарообігу. Наприклад, у загальному обсязі експорту України майже 40% припадає на чорні та кольорові метали й вироби з них, понад 8% — на продукцію хімічної промисловості та пов'язаних із нею галузей. В загальному обсязі імпорту 38% — це продукція паливно-енергетичного ком­плексу, 16% - машини та устаткування.

Кожна країна має свою систему класифікації товарів. В міжнародній статистиці традиційно використовують Гармонізовану систему опису та кодування товарів. Вона найчастіше є основою національних систем, які визначають товарну номенклатуру зовнішньої торгівлі. У товарній номенклатурі зовнішньоекономічної діяльності класифікуються всі товари, що можуть бути об'єктами міжнародної торгівлі. Наприклад, в Україні цифровий код Товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності відображає основні відомості про товар та його місце у Товарній номенклатурі зовнішньоекономічної діяльності. Класифікаційні групування Товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності до шостого знаку цифрового коду уніфіковано з Гармонізованою системою опису та кодування товарів. Товарна номенклатура зовнішньоекономічної діяльності затверджує Кабінет Міністрів України.

Географічна структура — питома вага окремих країн або груп країн у загальній структурі експорту, імпорту, зовнішнього товарообігу. Наприклад, у географічній структурі експорту України найвагоміше місце посідають Росія та Німеччина. На них припадає 18,0% та 6,0%, відповідно, від загального обсягу експортних поставок. У структурі імпорту України частка Росії становить понад 41,0% загального обсягу, Німеччини — 9,3%, Туркменистану — 6,9%, Польщі - 3,3%, Італії - 2,8%, США- 2,7%.

До показників результативностізовнішньої торгівлі відносяться різні складові платіжного балансу (сальдо торгового балансу, балансу послуг, поточних операцій тощо), експортні/імпортні квоти, показники зовнішньоторговельного обороту на душу населення, «умови торгівлі» тощо.

Торговий баланс — співвідношення експорту та імпорту на основі врахування платежів та надходжень у процесі зовнішньоторгового обміну. Сальдо торгового балансу може бути позитивним (експорт більшій за імпорт), від'ємним (імпорт перевищує експорт) або нульовим (експорт дорівнює імпорту). Аналогічно визначається сальдо балансу послуг та некомерційних операцій, який ще називають балансом «невидимої торгівлі». До його статей, наприклад, відносяться державні безоплатні витрати, витрати на утримання військових баз, дипломатичних та торгових представництв, приватні некомерційні перекази з-за кордону тощо. Торговий баланс та баланс послуг і некомерційних операцій у сумі утворюють баланс поточних операцій, який складає загальний платіжний баланс та називається «поточний платіжний баланс».Експортні та імпортні квоти визначають питому вагу експорту/імпорту у валовому внутрішньому продукті (ВВП) або у національному доході (НД). Аналогічним чином визначають і питому вагу товарообігу у ВВП або НД. Наприклад, на початку XXI ст. у Голландії співвідношення між обсягом зовнішнього товарообігу та національним доходом складало майже 100%, у Бельгії — понад 117%, тобто зовнішня торгівля грає провідну роль у цих країнах. ; Однак така залежність від зовнішньої., торгівлі може мати і і негативні наслідки, особливо коли країна не має диференційованої географічної структури торгівлі і залежить від одного або декількох [основних торгових партнерів (як, наприклад, енергозалежність України від Росії). Тому більшість країн із розвинутою ринковою економікою, зокрема, держави Західної Європи, визначають для себе стратегічні пороги залежності, перш за все, від імпорту з однієї країни. У середньому цей показник не перевищує 11%.

Обсяг експорту, імпорту, зовнішньоторговельного обороту на душу населення або одного зайнятого громадянина. Згідно з різноманітними дослідженнями, вважається, що якщо обсяг зовнішньої торгівлі складає понад 500 дол. США на одну особу, то зовнішня торгівля починає набувати провідного значення для розвитку національного виробництва.

Так звані «умови торгівлі» — співвідношення темпів приросту експортних та імпортних цін. Кількісно «умови торгівлі» можуть бути більші, менші або рівними одиниці. Якщо вони більше одиниці, то це сприятливо для країни, бо ціни на експорт зростають більш швидкими темпами, ніж на імпортні товари, що веде до отримання позитивного ефекту від торгівлі.

2. Особливості міжнародної торгівлі в сучасних умовах

Незважаючи на те, що світова торгівля почала активно розви­ватися ще у XVIIIта XIX ст., найбільш високих темпів росту вона досягла у XX ст., особливо після Другої світової війни. Причому у післявоєнний період і особливо в останні десятиліття XXст. темпи росту світової торгівлі значно перевищували темпи росту світового ВВП (див. діагр. 2.1), а сам міжнародний обмін почав носити«вибуховий» характер. Так, середньорічні темпи росту світового експорту складали у 50-ті роки XX ст. 6%, у 60-ті — 8,2%. За період з 1970 по 1990 рр. вони зросли до 9%, у 90-х роках дорівнювали 6%, а в 2001 р. внаслідок циклічного спаду та фінансової кризи стали від'ємними (-4%). Однак, вже у 2002 р. показники динаміки світової торгівлі знову почали зростати. На думку експертів, така тенденція буде зберігатися і надалі.

Відповідно зростають і фізичні обсяги світової торгівлі. Якщо у 1965 р. обсяг світової торгівлі товарами та послугами складав 172,0 млрд дол., у 1970 р. - 193,4 млрд. дол., у 1980 р. - 1,9 трлн дол., у 1990 р. — 3,3 трлн дол., то наприкінці XX ст. він перевищив 7 трлн дол. США (причому в 2000 р. 6,4 трлн дол. становила світова торгівля товарами і 1,4 трлн дол. — світова торгівля послугами). Незважаючи на спад зовнішньоторговельної активності на початку XXI ст., країнам досить швидко вдалося поновити темпи зростання. У 2003 р. обсяг світової торгівлі тільки товарами вже сягнув 7,3 трлн дол., а експорт комерційних послуг зріс до 1,8 трлн дол.

У минулому столітті відбулися істотні зміни у структурі світової торгівлі. Якщо в першій половині XX ст. 2/3 світового товарообігу припадало на продовольчі товари, сировину й паливо, то наприкінці століття вони охоплювали не більше 1/4 товарообігу. Значно зросла частка торгівлі продукцією обробної промислово­сті, яка збільшилась з 1/3 до 3/4, причому більше 1/3 усієї світової торгівлі стало припадати на торгівлю машинами та обладнанням. Широкого поширення набула торгівля послугами. Частка послуг комерційного характеру в загальному обсязі міжнародної торгівлі в 2003 р. досягла майже 20%.

Товарна структура світової торгівлі змінюється під впливом НТР, поглиблення міжнародного поділу праці та глобалізації світогосподарських процесів. Найбільшого значення у світовій торгівлі в сучасних умовах набула торгівля продукцією обробної промисловості. Особливо швидко зростає частка таких видів продукції, як машини, обладнання, устаткування, транспортні засоби, хімічна продукція, продукція наукомістких галузей промисловості. За період 1960-2002 рр. їхня частка зросла з 28% до 50%.

Незважаючи на зменшення частки продукції видобувних галузей промисловості в загальному обсязі світової торгівлі, слід зазначити тенденцію до збільшення абсолютного споживання сировини та енергоресурсів. Проте темпи росту торгівлі сировиною помітно відстають від загальних темпів росту світової торгівлі. Таке відставання зумовлюється появою товарів-замінників, більш економічним використанням сировинних ресурсів, поглибленням їхньої переробки та впровадженням енергозберігаючих технологій.

У сфері світової торгівлі продовольчими товарами відзначається відносне зменшення попиту внаслідок того, що науково-технічний прогрес певною мірою сприяє поширенню виробництва сільськогосподарської продукції промислово розвинутими країнами, росту їхнього самозабезпечення продовольчими товарами. З іншого боку, обмеженість фінансових ресурсів стримує зростання закупок продовольчих товарів з боку країн, що розвиваються. Внаслідок цього світова торгівля продукцією сільського господарства розвивається відносно невисокими темпами.

Основними постачальниками сировини, продукції сільського господарства та порівняно простих виробів готової продукції на світовий ринок поки що залишаються країни, що розвиваються. За даними ЮНКТАД, в більш ніж 60 країнах, що розвиваються, продукція первинного сектору (видобувна промисловість, сільське господарство, лісництво тощо) складає понад 50% в загальному обсязі експорту товарів, а для деяких країнах сягає навіть 95%.

Промислово розвинуті країни практично цілком захопили ринок наукомісткої продукції. Водночас інші держави, насамперед, «нові індустріальні країни», змогли досягти істотних змін у реструктуризації свого експорту, підвищення в ньому частки готової продукції, промислових виробів, зокрема машин і устаткування, що має позитивний вплив на розвиток їхніх економік.

Після Другої світової війни значно зріс обмін послугами науково-технічного, виробничого, комерційного, фінансово-кредитного та іншого характеру. Активна торгівля машинами та устаткуванням породила ряд нових послуг, таких як, інжиніринг, лізинг, консалтинг, інформаційно-обчислювальні послуги, які сприяли зростанню обміну між країнами послугами науково-технічного, виробничого, комунікаційного та фінансово-кредитного характеру.

Такі корінні зміни в товарній структурі світової торгівлі не могли не призвести до змін у географічній спрямованості світової торгівлі та співвідношенні сил між окремими країнами та регіонами.

Аналіз географічної структури світової торгівлі свідчить про домінуючу роль країн із розвинутою ринковою економікою у зовнішньоторгових операціях та посилення взаємної торгівлі між ними. Так, на початку третього тисячоліття на них припадає близько 70% світового експорту. Основні товаропотоки здійснюються в рамках «великої тріади»: США - Західна Європа - Японія. Слід зауважити, що на окремих етапах розвитку співвідношення сил між членами тріади змінювалось. В 2004 р. на США припадало 8,9% світового товарного експорту та 16,1% — імпорту, на країни Західної Європи - понад 45,2% та 44,8%, Японію - 6,2% та 4,8%, відповідно (див. діагр. 2.2).

Після Другої світової війни домінуюче положення СІЛА похитнулося. Ряд західноєвропейських країн, зокрема, Німеччина, Велика Британія, Франція значно збільшили обсяги свого експорту. Експорт Німеччини вже в 80-х роках наблизився до американського, а в окремі роки навіть перевищував його. В той же період значний ривок у сфері міжнародної торгівлі зробила Японія. Наприкінці 80-х років вона вже стала лідером за показниками конкурентоспроможності. До того ж, до списку держав із високим рівнем конкурентоспроможності увійшли нові індустріальні країни (НІК) Азії, зокрема, Сінгапур, Гонконг, Тайвань. Проте до середини 90-х років СІЛА знову виходять на провідні позиції у світі за показниками конкурентоспроможності. За ними впритул ідуть Сінгапур, Гонконг, а також Японія.

В останні десятиліття бурхливий ріст експорту демонстрували НІК Азії (Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур). їхня частка у світовому експорті в середині 90-х років становила 10,5%. Незважаючи на валютно-фінансову кризу, що охопила їх наприкінці XX ст., темпи росту експорту азіатських «тигрів» залишаються високими.

Достатньо швидко розвивається економіка Китаю. Так, у 2004 р. його частка в світовому торговельному обігу становила 6,1%, зокрема імпорту - 6,6%, експорту — 5,9%.

Інші країни, що розвиваються, грають менш важливу роль у світовій торгівлі, особливо у торгівлі промисловими товарами. З одного боку, в експорті промислово розвинутих країн переважає складна техніка, тому більшість країн, що розвиваються, менш привабливі для них як ринки збуту такої продукції. Складна техніка часто буває не потрібна їм, тому що не вписується у сформований виробничий цикл або просто «не по кишені». З іншого боку, такі країни постачають на світовий ринок, перш за все, продукцію видобувних галузей та сільського господарства. Тому стан їхньої зовнішньої торгівлі багато в чому залежить від динаміки світових цін на цю продукцію і чутливо реагує на кон'юнктуру того чи іншого товарного ринку, особливо нафти та інших сировинних товарів.

Як і промислово розвинуті держави, країни, що розвиваються, більшою мірою також орієнтуються на ринки країн із розвинутою ринковою економікою. Однак помітною тенденцією сучасної міжнародної торгівлі стає збільшення обсягів торгівлі між країнами, що розвиваються, особливо серед нових індустріальних країн.

В останнє десятиліття активізується зовнішня торгівля держав із перехідною економікою, однак ці країни все ще посідають непомітне місце у світовій торгівлі.

Зростання міжнародного товарообігу обумовлено різними чин­никами, які мають природно-географічний, соціально-економічний або політичний характер. До них, наприклад, належать: наявність факторів виробництва; розмір території; кількість населення; рівень економічного розвитку; історичні традиції; форми організації зовнішньоекономічних зв'язків тощо. Найсильніше ж на стабільний та стійкий ріст міжнародної торгівлі в сучасних умовах впливають: розвиток міжнародного поділу праці та інтернаціоналізація виробництва й обміну, глобалізація світової економіки, науково-технічна революція та прогрес, транснаціоналізація, розвиток процесів торгово-економічної інтеграції, лібералізація міжнародної торгівлі, посилення наднаціонального регулювання тощо.

Розвиток міжнародного поділу праці породжує, з одного боку, виникнення фірм, що випускають обмежену номенклатуру напівфабрикатів, вузлів, деталей чи спеціалізуються на окремих стадіях виробництва, а з іншого — цей процес приводить до поглиблення інтернаціоналізації виробництва, об'єднання вузькоспеціалізованих підприємств у єдині міжнародні виробничі комплекси.

Це активізує міжнародну торгівлю між різними суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та сприяє зростанню обсягів торгівлі не тільки готовими виробами, але й напівфабрикатами. Наприклад, американська компанія Ропі ще в 1994 р. була змушена створити міжнародний центр з координації діяльності своїх субпідрядників, тому що для деяких моделей вона отримувала деталі від 700 різних виробників, розташованих по всьому світу.

У цьому ж напрямі діє глобалізація економічних процесів, сприяючи подальшому поглибленню спеціалізації та міжнародного поділу праці, стимулюючи зростання виробництва та обміну не тільки на національному, але й на світовому рівні. В результаті глобалізації останніми роками особливо помітне зростання міжнародної торгівлі послугами, зокрема фінансовими, юридичними, управлінськими, інформаційними та іншими видами «невидимих» послуг, які перетворюються в основний фактор міжнародних торгових відносин.

НТР сприяє відновленню основного капіталу, створенню нових галузей економіки, трансформації старих тощо. Завдяки досягненням науково-технічного прогресу в XX ст. отримали широкого розвитку хімія, електроніка, високомолекулярна нафтохімія, авто та авіабудування, лазерна промисловість, комунікації та зв'язок, виробництво напівпровідників, космічні технології, а їхня продукція стала важливим елементом міжнародного обміну. На думку вчених, у подальшому, розвиток світової торгівлі багато в чому залежатиме від досягнень у галузі біотехнології, космічної індустрії, розвитку інформаційних технологій та штучного інтелекту. Нині технічний прогрес дав можливість різко скоротити транспортні та комунікаційні витрати, значно знизити витрати на обробку, збереження та використання інформації, що стимулює справжній бум міжнародної торгівлі інформаційними та іншими товарами та послугами і навіть зменшує ціни на них. Так, сучасний комп'ютер вартістю в 2 тис. дол. у багато разів потужніший, ніж комп'ютер вартістю в 10 тис. дол. десять років тому.

Транснаціоналізація пов'язана з активною діяльністю транснаціональних корпорацій на світовому ринку. Транснаціональні корпорації стали невід'ємною рисою XX ст., важливим елементом світового господарства. Сьогодні у світі функціонують 62 тис. ТНК, які мають майже 930 тис. підконтрольних підприємств.

Щорічний обіг останніх складає понад 10 трлн дол. Практично всі великі підприємства мають широку мережу філій або стратегічних союзів, що забезпечує їм необхідний вплив і гнучкість на ринку. В межах міжнародних корпорацій за каналами внутрішньо-фірмової торгівлі здійснюється майже третина світової торгівлі. Ще третина світової торгівлі припадає на торгівлю між ТНК та незалежними економічними суб'єктами і лише 30% — на міжнародну торгівлю між компаніями, що не пов'язані з ТНК. Цікаво, що основна кількість ТНК, які мають філії за кордоном, розміщує їх у спеціальних економічних зонах та орієнтує на виробництво експортної промислової продукції, що, безумовно, сприяє розвитку світової торгівлі між різними групами країн. До того ж, на внутрішньофірмові канали припадає до 99% світової торгівлі науково-технічними продуктами. Основною формою передачі технологій у межах ТНК залишається постачання філіям практично всієї необхідної документації зі штаб-квартири.

Розвиток процесів торгово-економічної інтеграції базується на усуненні регіональних бар'єрів, формуванні спільних ринків, створенні зон вільної торгівлі тощо. Відомо, що економічна інтеграція являє собою широке міждержавне об'єднання, де між учасниками інтеграції здійснюється більш глибокий поділ праці, більш інтенсивний обмін товарами, послугами, капіталами, робочою силою. На таких засадах функціонує, наприклад, Європейський союз. В його межах установлюються пільги взаємної торгівлі, реалізується єдина економічна політика, постійно зменшуються обмеження на пересування товарів, капіталів, робочої сили. Багато інтеграційних угруповань, що функціонують на принципах вільних економічних зон, існують в Африці, Азії, Латинській Америці, Близькому Сході.

Лібералізація міжнародної торгівлі передбачає перехід багатьох країн до такого режиму торгівлі, при якому скасовуються кількісні обмеження імпорту, зменшуються митні збори та інші обмеження. Лібералізація торгівлі та інших форм економічної діяльності сприяла обмеженню політики протекціонізму та зробила світову торгівлю більш вільною. Заданими Світового банку, в 90-ті роки країни світу спрямовували свою діяльність здебільшого на стимулювання розвитку зовнішньої торгівлі: істотно були зменшені тарифи, скасовані інші бар'єри в торгівлі товарами та послугами. Лібералізація зовнішньої політики охопила майже всі країни світу незалежно від ступеня їхнього економічного розвитку. Особливо значні зрушення спостерігалися в країнах Латинської Америки, Африки, Азії, Східної Європи.

Посилення міждержавного регулювання міжнародної торгівлі, перш за все, в рамках ГАТТ/СОТ спрямоване на лібералізацію торгівлі між країнами. За вісім раундів переговорів, що відбулися в межах ГАТТ, країни-учасники зменшили розмір мита в середньому на 70—80%. До ГАТТ/СОТ приєдналися країни, що розвиваються. Суттєво поширилася юрисдикція ГАТТ/СОТ: від регулювання торгівлі промисловими товарами до торгівлі продуктами сільського господарства та іншими товарами, які раніше не були предметом міжнародних переговорів внаслідок існування значних суперечок між розвинутими країнами з приводу умов їх торгівлі на світовому ринку. Найважливішим досягненням останнього Уругвайського раунду ГАТТ стало укладення угоди про торгівлю послугами та захист прав інтелектуальної власності у сфері торгівлі. До того ж, правила, що регулюють міжнародну торгівлю, стали менш суперечливими, а по багатьом аспектам — більш чіткими. Усе це наразі значно сприяє та й надалі сприятиме розвитку міжнародної торгівлі між різними країнами світу.

Набуття колоніальними країнами у другій половині XX ст. політичної незалежності, швидкий розвиток деяких із них, поява так званих «нових індустріальних країн» з моделлю економіки, орієнтованою на зовнішній ринок, призвели до трансформації світового господарства, і, як наслідок, сприяли розвитку торгових та інших економічних взаємовідносин між країнами.

 

3. Еволюція теорій міжнародної торгівлі

Розвиток торгових відносин між країнами та створення світового ринку викликали потребу в теоретичному обґрунтуванні такого явища як міжнародна торгівля. Перші спроби пояснити причини міжнародної торгівлі та розробити рекомендації щодо зовнішньоторговельної політики були здійснені ще в XV ст. європейськими вченими. Саме тоді з'явилися перші концепції міжнародної торгівлі, які отримали назву теорій меркантилізму.

Відрізняють ранній та пізній меркантилізм. Ранній меркантилізмвиник наприкінці XV ст. та ґрунтувався на доктрині «грошового балансу», тобто нагромадженні грошей внаслідок вивезення товарів при забороні або обмеженні вивозу грошей. Основними ідеологами цього підходу були У. Стаффорд (Англія) та Г. Скаруффі (Італія). Прихильники цієї концепції дотримувались поглядів, згідно з якими державі слід продавати на зовнішньому ринку якомога більше товарів, а купувати — якомога менше. При цьому в країні повинно накопичуватися золото, яке за тих часів ототожнювалося з багатством нації.

Теорія пізнього меркантилізмубазувалася на доктрині «активного торговельного балансу», який можна було забезпечити шляхом активізації зовнішньої торгівлі при перевищенні доходів від експорту порівняно із витратами на імпорт, а також у результаті розвитку посередницької торгівлі (перепродаж іноземних товарів, надання транспортних послуг, кредитів з метою одержання додаткових надходжень від операцій на зовнішніх ринках). Держава повинна була обмежувати ввезення іноземних товарів шляхом підвищення ставок мита. Вона також формулювала правила виве­зення вітчизняних товарів, використовуючи переважно фінансові методи заохочення. Засновниками цього підходу були Т. Мен в Англії, А. Серра в Італії, А. Мокрет'єн у Франції.

Основи ж класичної теорії міжнародної торгівлі були закладені наприкінці XVIII - початку XIX ст. відомими англійськими економістами Адамом Смітом та Девідом Рікардо. А. Сміт сформулював теорію абсолютних переваг, а Д. Рікардо - теорію відносних переваг.

Основні положення теорії абсолютних перевагА. Сміт розкрив у роботі «Дослідження про природу та причини багатства народів» (1776 р.). Полемізуючи з меркантилістами, він довів, що країни зацікавлені у вільній торгівлі, тому що можуть вигравати від неї незалежно від того, чи є вони експортерами або імпортерами. Для держави може бути вигідною не лише продаж, але й купівля товарів на зовнішньому ринку. На основі трудової теорії вартості була також зроблена спроба визначити, які саме товари краще експортувати, а які - імпортувати. А. Сміт писав: «Якщо якась іноземна країна може постачати до нас певний товар за ціною дешевше, ніж ми можемо виготовляти, то набагато краще купувати цей товар у неї за певну частку продукту нашої власної виробничої праці, яка є в тій галузі, де ми маємо певні переваги». Таким чином, згідно з принципом абсолютних переваг державі доцільно спеціалізуватися на виробництві таких товарів, з яких вона має найменші порівняно з іншими країнами витрати на виробництво. При цьому необхідною умовою для застосування теорії абсолютних переваг є вільна торгівля.

В роботі «Початки політичної економії та оподаткування» (1817 р.) Д. Рікардо розвинув ідеї А. Сміта. Він довів, що принцип абсолютних переваг є лише окремим випадком більш загального правила, та обґрунтував теорію порівняльних переваг.Він писав, що «...навіть тоді, коли країна ні в чому не має абсолютних переваг, торгівля залишається вигідною для обох сторін». Д. Рікардо розглядав принцип порівняльних переваг як основу взаємовигідної торгівлі та міжнародної спеціалізації країн. Як і в моделі абсолютних переваг, в основі теорії порівняльних переваг була трудова теорія вартості, а необхідною умовою товарообміну виступала вільна торгівля.

Теорія порівняльних переваг пояснює міжнародну торгівлю різницею у відносних витратах, які мають країни у виробництві тих чи інших товарів. Водночас вона залишає поза увагою ключове питання: чому виникає ця різниця між країнами? Прагнучи відповісти на це питання, у 20-30-х роках XX ст. шведські економісти Е. Хекшер та його учень Б. Олін сформулювали нову теорію міжнародної торгівлі, яка базується на факторному підході.Ще у 30-х роках XIX ст. Ж.-Б. Сей обґрунтував теорію факторів виробництва, до яких він відносив такі чинники, як працю, землю та капітал, що у сукупності визначають витрати виробництва. Подібний же поділ використовували і шведські економісти. На їх думку, різниця між країнами у відносних витратах або у формі кривих виробничих можливостей пояснюється, головним чином, тим, що, по-перше, у виробництві різних товарів використовується різне співвідношення між факторами виробництва, по-друге, не є однаковою відносна забезпеченість країн факторами виробництва.

Згідно з теорією Хекшера-Оліна, країна об'єктивно буде орієнтуватися на вивезення тих товарів і послуг, для спеціалізації на яких у неї є порівняно кращі фактори виробництва, і навпаки — в імпорті переважатимуть товари й послуги, які у певній країні від­носно дефіцитні. До того ж, експорт та імпорт за умови високої міжнародної мобільності може бути зменшений переміщенням самих факторів виробництва (робочої сили або капіталу). Таким чином, найважливішою умовою раціонального обміну товарами між країнами є різниця у співвідношенні в них факторів виробництва. Теорія Хекшера-Оліна успішно пояснює багато закономірностей, що спостерігаються у міжнародній торгівлі.

Разом із тим, вона має певні обмеження. Зокрема, в середині 50-х років XX ст. відомий американський економіст В. Леонтьєв зробив спробу емпірично перевірити основні висновки теорії Хекшера-Оліна та дійшов до парадоксальних результатів. Він показав, що в американському експорті переважали відносно більш працемісткі товари, а в імпорті — капіталомісткі, тоді як у післявоєнний період капітал був відносно надлишковим фактором виробництва. Численні спроби пояснити «парадокс Леонтьєва» дозволили розвити та збагатити теорію Хекшера-Оліна шляхом врахування інших обставин, які впливають на міжнародну спеціалізацію, включаючи неоднорідність факторів виробництва, значну роль природних ресурсів, вплив зовнішньоторговельної політики тощо. Особливий вклад у розвиток теорії Хекшера-Оліна зробив у 60-х роках П. Самуельсон, і з того часу ця концепція має назву теорія Хекшера-Оліна-Самуельсона.

У структурі міжнародної торгівлі постійно відбуваються зміни, які не завжди піддаються вичерпному поясненню в рамках класичних теорій торгівлі. Це стимулює як подальший розвиток існуючих теорій, так і розробку альтернативних теоретичних концепцій. Бурхливий розвиток наукомістких, високотехнологічних галузей виробництва і, відповідно, стрімке зростання міжнародного обміну їхньою продукцією зумовили появу низки теорій неотехно-логічного напряму, характерною особливістю яких є спроба пояснення реалій і перспектив міжнародної торгівлі динамічними порівняльними перевагами, що виникають або створюються, використовуються, а з часом зникають. З усього різноманіття неофакторних та неотехнологічних підходів та концепцій до міжнародної торгівлі можна визначити декілька основних: модель наукомісткої спеціалізації; теорія технологічного розриву; теорія життєвого циклу продукту на світовому ринку; модель економії на масштабах виробництва; концепція внутрішньогалузевої торгівлі, теорія конкурентних переваг.

Модель наукомісткої спеціалізаціїобґрунтовує об'єктивність спеціалізації індустріально розвинутих країн на виробництві та експорті наукомістких і технологічно-складних товарів, а країни, що розвиваються, мають спеціалізуватися на виробництві та експорті переважно ресурсомістких товарів.

Теорія технологічного розривупояснює торгівлю між країнами існуванням відмінностей у рівнях їх технологічного розвитку. Отже, прогресивні технології, якими володіє країна, створюють унікальні нові товари та послуги, які й забезпечують країні першість або суттєві переваги у пропозиції товарів на відповідних товарних і регіональних ринках. Реалізація на світовому ринку технологічних новинок дає змогу інвестування у нові дослідження й розробки для забезпечення безперервності нововведень, що, у свою чергу, формує стабільну технологічну перевагу й відповідну спеціалізацію країн.

Теорія життєвого циклу продукту на світовому ринкубула розроб­лена Раймондом Верноном у 1966 р. і ґрунтується на теорії життє-іюго циклу продукту, яка, у свою чергу, була запропонована на початку 60-х років фахівцями Гарвардської школи бізнесу на чолі з Теодором Левіттом. Сутність цієї теорії полягає в тому, що один і гой же товар водночас знаходиться в різних країнах на різних стадіях свого життєвого циклу.

Згідно з моделлю економії на масштабах виробництвау країнах, які мають місткий внутрішній ринок, повинні розміщуватися такі виробництва, що забезпечують зростання економічного ефекту при збільшенні масштабу виробництва. Основним у цій моделі є припущення, що розвинуті країни мають фактори виробництва приблизно в однакових пропорціях, а тому торгівля між ними доцільна в тому разі, якщо вони спеціалізуються на виробництві товарів різних галузей, що дає змогу знижувати витрати за рахунок масового виробництва.

Концепція внутрішньогалузевої торгівліорієнтована на дослідження та пояснення такої сучасної тенденції розвитку міжнародної торгівлі, як внутрішньогалузева торгівля між країнами. Розвиток останньої входить у пряму суперечність із постулатами моделей факторонаділенності, а саме: країни торгують товарами, які виробляють за фактично однаковою інтенсивністю витрат факторів, а не товарами, які є результатом використання надлишкових факторів виробництва.

У 1961 р. шведський економіст Пітер Ліндерт висунув гіпотезу, що на обсяг і структуру торгівлі товарами обробної промисловості (а саме вони є основними у внутрішньогалузевій торгівлі) впливають не витратні умови пропозиції, а умови й характер попиту, зумовлені приблизно однаковим рівнем ВВП на душу населення в країнах. У таких країнах споживачі мають порівняльні споживацькі переваги, які може задовольняти продукція будь-якої із зазначених країн. Крім цієї основної умови, фахівцями визначені додаткові фактори, що впливають на розвиток двосторонньої внутрішньогалузевої торгівлі: майже однаковий рівень доходу на душу населення та ідентичність кривих попиту; порівнянність цін, факторів і витрат виробництва диференційованих продуктів, рівня тарифних і нетарифних бар'єрів; майже однаковий рівень диференціації конкуруючих товарів; номінальна величина транспортних витрат.

Теорія конкурентних перевагз'явилася завдяки працям американського економіста Майкла Портера, який обґрунтував її у 1991 р. Він запропонував принципово новий підхід до аналізу розвитку міжнародної торгівлі, суть якого полягає в тому, що значна частка світових товарних потоків пов'язана не з природними, а на­бутими перевагами, які формуються під час конкурентної бороть­би. Таким чином, на міжнародному ринку конкурують не країни, а фірми. Тому, на думку М. Портера, необхідно усвідомити, як фірма створює та утримує конкурентні переваги. Для успіху на міжнародному ринку необхідне поєднання правильно обраної конкурентної стратегії фірми з конкурентними перевагами країни. Згідно з Портером детермінантами конкурентних переваг країн виступають:

1) параметри факторів виробництва (їх наявність, ієрархія, механізми та динаміка створення);

2) рівень попиту на внутрішньому ринку країни-базування фірми;

3) наявність у країни-базування галузей-постачальників або інших галузей, що конкурентоспроможні на світовому ринку;

4) схожість національних моделей стратегії та структури фірми до глобальних параметрів;

5) рівень внутрішньої конкуренції, який впливає на діяльність фірми на зовнішньому ринку.

Таким чином, країни досягають успіху в тих або інших галузях завдяки тому, що середовище в них розвивається динамічніше і прогресивніше, формуючи умови для створення та реалізації фірмами власних конкурентних переваг як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.

4. Види міжнародної торгівлі

Існують різноманітні види або форми міжнародної торгівлі. |х класифікація за основними ознаками надана в таблиці 2.1.

Основними видами зовнішньоторговельних операцій є експортно-імпортні операції. Вони вважаються традиційними формами міжнародної торгівлі товарами. При цьому під експортними операціями розуміють діяльність, яка пов'язана з продажем та вивозом за кордон товарів для передачі їх у власність іноземному контрагентові; імпортні — діяльність із закупівлі та ввезення іноземних товарів для наступної реалізації їх на внутрішньому ринку своєї країни.

Різновидом експортно-імпортних операцій є реекспорті та реімпортні операції. До реекспортних належать операції, що передбачають вивезення за кордон товару, який був раніше ввезений у певну країну та не піддавався будь-якій переробці в ній. Реекспортні операції можуть виникати в різноманітних ситуаціях, але частіше всього їх використовують як складовий елемент у випадку здійснення складних міжнародних торговельних угод або отримання прибутку за рахунок різниці в цінах. Наприклад, Україна імпортує газ із Туркменистану, а потім реекспортує його в Румунію.

При здійсненні реекспортних операцій товар, як правило, не піддається переробці. Проте можуть бути зроблені незначні операції, які не змінюють основних характеристик товару: зміна упаковки, нанесення спеціального маркування тощо. Якщо вартість додаткових операцій з переробки товару перевищила половину (50%) його експортної ціни, то згідно з міжнародною торговою практикою товар змінює найменування і не вважається реекспорт-ним, а операції з його продажу перетворюються в експортні.

Реімпортні операції пов'язані з ввезенням із-за кордону раніше вивезених вітчизняних товарів, які не були піддані переробці. Ними, наприклад, можуть бути товари, які не були продані на аукціоні, або товари, які були забраковані покупцем чи повернуті з консигнаційного складу, або товари, які не знайшли споживача внаслідок зміни ситуації на ринку тощо. Так, Україна вивозить за кордон соняшникову нерафіновану олію при сприятливій кон'юнктурі зовнішнього ринку та реімпортує її, коли ситуація змінюється.

Поряд із традиційними експортно-імпортними угодами існують також різноманітні операції, які входять до поняття «зустрічна торгівля»або «зустрічні операції».Зустрічна торгівля ґрунтується на зустрічних зобов'язаннях експортерів та імпортерів щодо поставки товарів. У міжнародній практиці існують різноманітні класифікації зустрічних операцій. Зокрема експерти ООН виділяють три види: бартерні угоди, торгові компенсаційні угоди та промислові компенсаційні угоди, а спеціалісти Організації економічного співробітництва та розвитку поділяють міжнародні зустрічні операції на дві категорії — торгова компенсація та промислова компенсація.

Бартерні угоди — товарообмінні операції, які передбачають обмін одного товару на інший у визначених кількісних та якісних параметрах без розрахунків у валюті. Тому в бартерній угоді вказується або кількість товарів, що постачаються, або сума, на яку сторони зобов'язуються здійснити поставку. При визначенні вартості товарів, що взаємопостачаються, оцінка робиться на основі світових цін із врахуванням витрат на рух товарів. Бартерні угоди передбачають практично одночасне постачання узгоджених товарів у зазначені пункти призначення. Розрив між постачаннями не перевищує одного року.

Компенсаційні угоди (як і бартерні) також передбачають поставку товарів на рівну вартість без розрахунків у валюті. Відмінність від бартерної угоди полягає в тому, що сторони узгоджують ціни на товари, що взаємопостачаються. Предметом таких угод, як правило, є декілька товарів. Тому в результаті переговорів партнери виробляють списки товарів, що взаємопостачаються і які є невід'ємною частиною компенсаційної угоди. На відміну від бартерних угод, у прямих компенсаційних угодах може також передбачатися різниця у неконвертованому грошовому сальдо, яка повинна бути витрачена в країні кредитора. Такого роду угоди укладаються між універсальними торговими фірмами, експортно-імпортними компаніями, оптовими й роздрібними торгівцями різних країн, які виступають із широкою номенклатурою запропонованих товарів.

Існують також компенсаційні угоди на комерційній основі, до яких належать короткострокові компенсаційні угоди, зустрічні закупки, авансові закупки. В таких угодах постачання товару може бути частково оплачено товарами, а частково грошима. До того ж участь у таких операціях можуть брати посередники (треті сторони).

Компенсаційні угоди можуть також бути на основі угод про виробничу кооперацію. В цьому випадку передбачається, що постачання промислового обладнання та устаткування оплачуватиметься за рахунок зустрічних постачань товарів, вироблених за допомогою закупленого обладнання. Такі угоди можуть здійснюватися в різних формах та розрізняються залежно від рівня та розмірів поставок. До них, наприклад, належать угоди «про розподіл продукції». Ці угоди передбачають оплату будівництва 11 підприємства постачанням виробленою на ньому продукції у встановленій пропорції. Зазвичай ця частка складає від 20% до 40%. Такі угоди одержали широкого поширення особливо у видобувній промисловості. Вони, наприклад, є основною формою залучення і іноземного капіталу в нафтову промисловість Росії.

Торгівля за кооперацією здійснюється не лише у формі компенсаційних угод. Вона базується на довгостроковій узгодженості безпосередніх виробничих зв'язків між компаніями різних країн. Міжнародна кооперація виробництва є об'єктивним наслідком його спеціалізації і веде до підвищення зацікавленості сторін до встановлення тісної взаємодії один з одним. У таких умовах вироб­ник знає, хто з партнерів і в яких обсягах купуватиме його продукцію. В останні десятиліття торгівля за кооперацією розширила свої межі за рахунок співробітництва у таких сферах діяльності, як науково-технічні досягнення та розробки, підготовка виробництва, організація торгівлі та збуту тощо.

Поряд з угодами з купівлі-продажу товарів у сучасних умовах набули значного поширення міжнародні операції у сфері послуг.Такі угоди в більшості випадків є самостійними та відокремленими від купівлі-продажу товарів. Виділяються дві групи угод купівлі-продажу послуг: основні та обслуговуючі.

До основних угод купівлі-продажу послуг відносяться: угоди з надання виробничо-технічних послуг, орендні угоди, франчайзинг, угоди з експорту та імпорту туристичних послуг, надання консультаційних послуг у сфері інформації та вдосконалення управління тощо. До послуг, що обслуговують рух товарів, можна віднести операції з міжнародних перевезень вантажів, транспортно-експедиторські операції, операції зі збереження та страхування вантажів, з міжнародних розрахунків і ряд інших.

Виробничо-технічні послуги, що одержали в міжнародній практиці назву інжинірингових, являють собою комплекс послуг комерційного характеру з підготування та забезпечення процесу виробництва й реалізації продукції, обслуговування будівництва й експлуатації промислових, інфраструктурних, сільськогосподарських та інших об'єктів.

Орендні угоди — здача у наймання товару іноземному контрагенту. Одна зі сторін угоди (орендодавець) надає іншій стороні (орендарю) предмет оренди в користування на встановлений термін за визначену винагороду. Найбільшого поширення в міжнародній комерційній практиці отримала довгострокова оренда, тобто лізинг. Об'єктами лізингу частіше усього є стандартне промислове устаткування, авіаційні двигуни, судна, літаки, електронно-обчислювальні машини тощо. Зокрема, за лізинговими угодами здійснюється поставка устаткування компанії Інтер-Телеком, продаж автомобілів Укрінмаш. На умовах лізингу планується реалізувати літаки АН-70 та АН-140. З метою залучення інвестицій в економіку України із застосуванням лізингових схем фінансування в Україні були навіть створені спеціальні організації, такі, наприк­лад, як компанія ЗАТ «Укрдержлізинг».

Франчайзинг — угода, згідно з якою продавець (як правило, велика компанія) надає покупцю (зазвичай дрібна фірма) можливість користуватися його ім'ям і торговим знаком, постачає необхідне устаткування, транспортні засоби тощо. Діючи на принципах франчайзингу та сплачуючи частину прибутку, що складає, як правило, 2—10% обігу, покупець отримує фінансову й технічну допомогу з боку компанії-продавця.

Види туристичних послуг, щопропонуються на міжнародному ринку, досить різноманітні. Вони продаються або окремо на вибір, або в комплексі.

В останні роки широкого поширення набули такі бізнес-послуги, як консалтинг, проведення маркетингових досліджень, аудит, програмування, інформаційне забезпечення, аутсорсинг, тобто перехід від підтримки інформаційних систем своїми власними силами до залучення зовнішніх компаній для здійснення таких операцій. За окремими підрахунками, в Європі аутсорсингом користуються майже 30—50% банків, в основному невеликі за розмірами та розташовані в найбільш розвинутих країнах регіону.

Розширення торгівлі послугами та зростання потреб в них пов'язано з дією різних чинників. Серед них суттєву роль відіграють: тісний взаємозв'язок послуг із розвитком виробничих галузей; зміни у структурі попиту, обумовлені зростанням доходів і споживання товарів та послуг; розвиток науки й техніки, особливо інформаційних технологій, які призводять до появи нових видів послуг.

До групи зовнішньоторгових угод із купівлі-продажу результатів творчої діяльності належать, перш за все, угоди з торгівлі результатами науково-технічних досліджень та угоди з торгівлі об'єктами авторського права.

Операції з торгівлі науково-технічними знаннями пов'язані з обміном результатами виробничих, наукових досліджень і розробок, що мають не тільки наукову, але й комерційну цінність. Товарами тут виступають продукти інтелектуальної праці у формі патентів, ліцензій, товарних знаків, промислових зразків, а також технічні й інші знання та досвід, які надаються шляхом продажу технічної документації, креслень, секретів виробництва, які не є патентованими. Наприклад, окремі продукти, які були розроблені в Інституті електрозварювання ім. Є. О. Патона, за ліцензійними угодами були успішно продані за кордон.

Зовнішньоторговельні операції з об'єктами авторського права охоплюють сферу духовного життя й конкретизуються в операціях з продажу та придбання прав на переклад і видання наукової та художньої літератури, постановку театральних вистав, видання нот і виконання музичних творів, спільну постановку кінофільмів, прокат і обмін кінофільмами й телепрограмами тощо. Як приклад міжнародної торгівлі об'єктами авторського права можна назвати прокат польського фільму «Вогнем та мечем» в Україні або транслювання деяких російських програм на українському телебаченні.

Незалежно від виду зовнішньоторговельної угоди, всі вони повинні бути оформлені відповідним чином. Порядок підписання та форма зовнішньоторговельної операції регулюються міжнародним правом і внутрішнім законодавством країн. Відповідно до прийнятого на сьогодні порядку зовнішньоторговельні операції повинні укладатися в письмовому вигляді.

5. Методи міжнародної торгівлі

Міжнародна торгівля здійснюється як напряму, так і через посередників. Торгівля напряму передбачає вільний безпосередній експорт та імпорт товарів між виробником та споживачем продукції (послуг). Така торгівля традиційно регулюється договірними документами і базується на використанні положень Конвенції ООН про Договори міжнародної купівлі-продажу товарів, яка була прийнята у 1980 р. Незважаючи на ефективність прямих зв'язків між експортерами та імпортерами, більше половини міжнародного товарного обміну здійснюється за участю посередницьких організацій.

Посередники- це фізичні чи юридичні особи, які допомагають контрагентам із різних країн укладати та здійснювати зовнішньо-торговельні угоди. Посередники активно працюють у сфері перевезень, зберігання, страхування, оренди, збуту товарів тощо. До посередників належать брокери, дилери, комісіонери, консигнатори, маклери, оптові покупці, торгові та промислові агенти. Порівняльна характеристика різних типів посередників наведена в таблиці 2.2. Основна мета залучення посередників — підвищення ефективності зовнішньоторговельних операцій.

В сучасних умовах широко використовуються також такі методи міжнародної торгівлі, що здійснюються за допомогою таких специфічних посередників, як біржі, аукціони та тендери. Набуває поширення й електронна торгівля.

Залежно від типу товару, яким торгують на міжнародних біржах,останні можна поділити на товарні, валютні та фондові. В еволюційному розвитку спочатку з'явилися товарні біржі, а потім стали формуватися валютні та фондові. Різновиди та принципи функціонування валютних та фондових бірж розглядаються в іншому розділі, а в цьому зупинимося лише на товарних біржах.

Товарна біржа являє собою постійно діючий оптовий ринок чистої конкуренції, на якому за певними правилами здійснюються операції з купівлі-продажу якісно однорідних та легко взаємозамінних товарів, що мають сталі і чітко означені риси. Перші товарні біржі з'явилися в Європі в XVI ст. Сьогодні частка біржової торгівлі у загальних обсягах світової торгівлі складає 15—20%. Найбільші міжнародні біржові центри розташовані в США, Англії та Японії, їхня доля у загальному обсязі біржової торгівлі складає понад 90%. Угоди на біржах здійснюються на стандартні партії товарів, які мають певні якісні характеристики для кожного сорту. Це дає можливість здійснювати на біржі операції не лише без огляду товару, але й взагалі укладати угоди на неіснуючий у цей момент товар.

За характером операцій біржові угоди поділяють на спот, ф'ючерсні, опціонні та комплексні. Операції спот — це угоди купівлі-продажу реального товару з невідкладною поставкою. Як правило, товар, що продається, знаходиться на одному зі складів біржі і передається покупцеві одразу ж (до двох тижнів) після укладання угоди. Ф'ючерсні операції — це угоди на товар із поставкою у майбутньому. Якщо метою контракту є дійсне придбання або продаж реального товару, тоді поставка товару буде здійснена в строк, обумовлений в угоді, і за ціною, зафіксованою на момент укладення контракту. Якщо ж ф'ючерсний контракт використовується як засіб спекуляції на біржі, то його контрагенти можуть протягом дії цього контракту здійснити зворотні операції і таким чином закрити свої позиції з прибутком чи збитком. Традиційно ф'ючерсні угоди укладаються на строк від 3 до 12 місяців, а інколи до двох та більше років. Опціонні угоди — операції, які надають право на купівлю чи продаж товару протягом установленого періоду, вони не зобов'язують сторони поставляти або приймати товар, а лише обумовлюють можливість використовувати це право за сприятливого розвитку цін на ринку. Комплексі угоди передбачають використання різних видів біржових операцій.

Залежно від мети здійснення біржової торгівлі можна виділити операції з реальним товаром, операції херджування та спекулятивні операції. Операції з реальним товаром передбачають купівлю-продаж реального товару на біржі, але в сучасній біржовій торгівлі вони займають невелику частку — до 1% всіх біржових операцій. 99 % біржового обороту складають спекулятивні операції, тобто такі, які не передбачають придбання або продажу реального товару. Основна мета таких операцій — гра на зміні цін у майбутньому на певний товар або на різниці цін на різних ринках або на різних товарах тощо. Операції хеджування здійснюються для страхування контрагентів від можливих витрат у випадку зміни ринкових цін при укладанні угод на реальний товар.

Біржі мають універсальний чи спеціалізований характер залежно від того, наскільки широкою номенклатурою товарів вони торгують. Для універсальних бірж характерна широка товарна номенклатура, для спеціальних — вузька (в основному за групами товарів). Серед провідних універсальних бірж — Чикагська, Лондонська, Токійська, Сінгапурська товарні біржі. До спеціалізованих можна віднести Лондонську біржу металів, Нью-Йоркську торгову біржу, Паризьку товарну-біржу. Незважаючи на подібність функцій цих організацій, а також видів операцій та технік біржової торгівлі, серед міжнародних товарних бірж немає однакових. Різниця обумовлена історією створення й розвитку бірж та чинним національним законодавством.

Міжнародні аукціониявляють собою спеціально організований, періодично діючий ринок, на якому здійснюються операції купівлі-продажу шляхом змагання між покупцями. У формі аукціонів здійснюється торгівля товарами, які мають індивідуальні властивості та особливості. Основні товари, які пропонуються та купуються на міжнародних аукціонах, — це чай, тютюн, квіти, овочі та фрукти, вироби з натурального хутра, риба, колекційні раритети та деякі ін. Роль аукціонів у міжнародній торгівлі невелика. Історично так склалося, що для кожного аукціонного товару є свої центри аукціонної торгівлі. Наприклад, для хутра це - Санкт-Петербург, Нью-Йорк, Монреаль, Лондон тощо. Організаторами товарних аукціонів можуть бути окремі великі торгові компанії, спілки чи асоціації продавців або спеціальні брокерські аукціонні фірми.

Розрізняють декілька основних видів аукціонів: прямий, голландський, аукціон своєї ціни, оптовий та зворотний. Прямий аукціон, або як його ще називають «англійський», базується на підвищенні ціни. Він проходить гласним чи негласним способом. При гласному способі ведучий аукціону оголошує номер лота, називає початкову ціну і запитує: «Хто більше?» Щоразу покупці підвищують ціну на величину, яка не нижче мінімальної надбавки, зазначеної у правилах проведення торгів. Якщо ніхто не хоче більше підвищувати ціну, головуючий тричі запитує «хто більше?» та ударяє молотком, підтверджуючи, що цей лот дістається останньому покупцю, який запропонував найвищу ціну за товар. При негласному способі аукціоніст піднімає ціну на певну величину після одержання від покупця заздалегідь узгодженого знака, який свідчить про згоду підняти ціну. Як і в першому випадку, товар дістається тому, хто запропонував за нього найвищу ціну, а ім'я покупця зберігається в таємниці.

Голландський аукціон — це аукціон із пониженням ціни. Його суть полягає в тому, що спочатку аукціоніст установлює максимальну ціну на товар, а потім щоразу знижує її на певну величину. Ціна зменшується до моменту, коли хтось із покупців не перерве зниження, погодившись купити товар за зазначеною ціною. Таким чином, лот дістається покупцю, який першим скаже «так». Голландські аукціони часто проходять із використанням електронної системи голосування.

Аукціон своєї ціни є закритим типом торгів. Інколи його ще називають дискримінаційним. Кожний з учасників виставляє лише одну заявку і виграє тій, хто запропонував найвищу ціну.

Оптові аукціони - це такі аукціони, на яких продавець може виставляти багато одиниць товару одночасно. Оптові аукціони поділяють на аукціони «янкі» (своєї ціни) та голландські. На відміну від аукціону «янкі», при якому кожний покупець, що виграв, платить ту ціну, яку назвав, у голландському аукціоні всі покупці, які виграють торги, платять лише мінімальну ціну з цін, що були визначені виграшними. Наприклад, продавець виставив на торги 5 комп'ютерів, 5 покупців-переможців зробили ставки на 1 комп'ютер кожний. Вища ціна становила 1 200 дол., нижча з виграшних — 980 дол. У першому випадку кожний покупець заплатить ту ціну, яку вказав, а в другому — усі отримають комп'ютері за ціною 980 дол., незважаючи на те, що найвища ціна була 1 200 дол.

На зворотних аукціонах покупці виставляють замовлення та товари, які їм необхідні, а продавці змагаються, пропонуючи кращу ціну чи умови.

Міжнародні торги (тендери)— це змагальна форма закупівлі товару, за якої покупець (замовник) оголошує конкурс для продавців (постачальників) з різних країн на товар із визначеними техніко-економічними характеристиками та/або умовами. За результатами конкурсу визначається переможець — продавець, який запропонував найвигідніші цінові умови для покупця, з яким й укладається контракт. Тендери є поширеним засобом розміщення замовлень на будівництво промислових та інших об'єктів, на постачання машин та устаткування. Міжнародні торги використовуються також для вибору іноземних партнерів при створенні спільних підприємств. Найчастіше такий метод закупок використовують країни, що розвиваються, де існує високий ступінь втручання держави у сферу зовнішньої торгівлі. Організаторами торгів часто виступають державні установи, муніципалітети, а інколи — великі приватні компанії. Використання тендерів як методу розміщення замовлень на імпорт товарів та послуг дає змогу покупцю здійснювати закупки більш ефективно порівняно з традиційним способом, економити кошти та час при дотриманні гарантії якості, вигідних умов поставки та інших умов угоди.

Залежно від способу залучення учасників та гласності результатів торгів у сучасній міжнародній торгівлі використовують два основних види тендерів: відкриті та закриті. Відкриті торги часто називають публічними, тому що інформація про їх проведення публікується в засобах масової інформації, а до участі в них допускаються всі бажаючі. Відкриті торги є формою розміщення замовлень на відносно нескладне обладнання й послуги, які пропонуються багатьма компаніями. До участі в закритих торгах допускається обмежене коло учасників. Запрошення на тендери

розсилаються безпосередньо найвідомішим постачальникам та підрядчикам, які мають авторитет на міжнародному ринку. Закриті торги проводяться на поставки дорогого обладнання з високими технічними характеристиками та складні підрядні роботи, які потребують високої кваліфікації. Інколи виділяють також одиничні торги, суть яких полягає у тому, що замовник (покупець) звертається по черзі до потенційних виконавців (продавців) і зупиняється на тому, чиї умови його найбільше влаштовують.

Електронна торгівляохоплює комерційні транзакції, що здійснюються за допомогою Інтернету, тобто передбачає продаж та придбання товарів і послуг через всесвітню комп'ютерну мережу. Електронна торгівля є важливою складовою електронного бізнесу, який охоплює всі аспекти он-лайн операцій, включаючи окрім торгівлі електронні комунікації, маркетинг, рекламу, логістику, менеджмент запасів тощо.

Сфера електронного бізнесу постійно зростає, з'являються нові області його застосування, проте на сьогодні сформувалися два основні його сектори: оптова торгівля або торгівля між підприємствами (Ьизіпезз (о Ьизіпезз, В2В) та роздрібна або торгівля для індивідуальних користувачив {Ьизіпезз (о сизіотег, В2С). За розмірами сектор оптової торгівлі значно більший, ніж роздрібної торгівлі, на нього припадає понад 90% всіх он-лайн операцій. Водночас, обидва напрями швидко зростають. Зокрема, у США у 2004 р. темпи росту В2В сектору склали майже 14%, В2С — 22%, тоді як загальні темпи росту оптової торгівлі не перевищували 9%, а роздрібної торгівлі та послуг — 7%. За обсягами сектор он-лайн оптової торгівлі становив 1,8 трлн дол., роздрібної — 130 млрд дол.

Як частина електронної торгівлі розвивається міжнародна електронна торгівля, але вона складає невелику частку в загальному обсязі міжнародної торгівлі.

Сфера міжнародної електронної торгівлі охоплює он-лайн транзакції, які ведуть до переміщення товарів чи послуг через національні кордони, тобто призводять до імпорту/експорту товарів та послуг. Наприклад, бронювання готелю через Інтернет для подорожі до Єгипту; покупка канадською компанією прав на он-лайн завантаження програмних продуктів, які розроблені українською фірмою, тощо.

Хоча міжнародна електронна торгівля забезпечує споживачів багатьма вигодами, включаючи зручності здійснення транзакцій у будь-який час, з будь-якого коп'ютера, підключенного до Інтернету, вона не гарантує повного захисту від електронних обманів, фальсифікацій, крадіжки, тому сьогодні вкладаються значні кошти у створення дієвої системи захисту он-лайн операцій. Робота ведеться принаймні у чотирьох основних напрямах: захист споживачів, захист даних та приватної інформації, безпека, методи платежу. До того ж на міжнародному рівні закладаються основи правового регулювання цієї сфери. Зокрема, в 1996 р. був прийнятий типовий закон ЮНСІТРАЛ про електронну торгівлю, в 2005 р. — Конвенція ООН про використання електронних повідомлень у міжнародних договорах.

6. Ціноутворення у міжнародній торгівлі

В сучасній економічній літературі під світовими цінами розуміються ціни, за якими здійснюються експортні та імпортні операції, котрі достатньо повно характеризують стан міжнародної торгівлі конкретним товаром,тобто це ціни світових товарних ринків або великих комерційних експортно-імпортних угод, які укладаються па ринках відповідного товару в основних центрах світової торгівлі та здійснюються у вільноконвертованій валюті. Вони відображають середньосвітові умови виробництва, реалізації та споживання конкретних товарів.

Не всі ціни, за якими здійснюється світова торгівля, можна розглядати як світові. Зокрема, не є світовими ціни епізодичних, разових (одиничних) зовнішньоторгових операцій. Не можна розглядати ціни, за якими здійснюються міжнародні товарообмінні операції або поставки товарів у рамках програм державної допомоги як світові, тому що ці операції носять «зв'язаний» характер, і ціни в таких умовах можуть суттєво відхилятися від рівня цін угод, які носять комерційний характер. Ціни, за якими здійснюється торгівля в межах замкнутих економічних угруповань (навіть якщо товарообіг значний за обсягом), також не можуть вважатися світовими. Ці ціни за рахунок субсидування з боку держави можуть суттєво відрізнятися від цін інших великих постачальників цієї продукції на світовий ринок. Наприклад, це стосується цін на сільськогосподарську продукцію в країнах ЄС.

Таким чином, на практиці світові ціни — це експортні ціни основних постачальників конкретного товару та імпортні ціни в найважливіших центрах імпорту цього товару.Наприклад, на пшеницю світовими є експортні ціни Канади; нафту — експортні ціни країн-членів ОПЕК; пиломатеріали - експортні ціни Швеції; каучук — ціни Сінгапурської біржі; кольорові метали — ціни Лондонської біржі кольорових металів; хутро — ціни Лондонського та Санкт-Петербурзького аукціонів; чай — ціни аукціонів у Калькутті, Коломбо, Лондоні. Якщо на сировинні товари світову ціну визначають основні країни-постачальники, то відносно готових виробів вирішальну роль відіграють провідні фірми, що випускають та експортують певні типи та види цих виробів.

Спеціалісти по-різному пояснюють існування та формування світових цін. Зокрема, поборники класичної та неокласичної економіки вважають, що міжнародна торгівля ведеться за цінами, рівень яких стихійно складається на зовнішніх ринках під впливом попиту та пропозицій. З марксистської точки зору, в основі формування світової ціни лежить так звана інтернаціональна вартість.

Інтернаціональна вартість товару визначається суспільно необхідним робочим часом, який потрібен для його виготовлення при середньосвітових суспільно нормальних умовах виробництва, тобто використання праці середньосвітової інтенсивності та продуктивності. Причому на світовому ринку більш продуктивна праця одночасно є й більш інтенсивною внаслідок обмежених можливостей для міграції капіталу. Суспільно необхідні в інтернаціональному масштабі витрати праці складаються значною мірою під впливом умов виробництва в країнах — основних експортерах цього товару на світовий ринок. На світовому ринку діє також тенденція до перетворення інтернаціональної вартості в інтернаціональну ціну виробництва на основі формування середньої норми прибутку на капітал унаслідок руху останнього та робочої сили з однієї країни до іншої, а також спостерігається процес формування регіональної вартості за наявності відокремлених регіональних ринків.

На практиці формування світових цін складається під впливом багатьох факторів. За характером, рівнем та ступенем впливу ціноутворюючі факториумовно можна поділити на три основні категорії: загальноекономічні, специфічні та регулюючі.

Загальноекономічні — це фактори, які діють незалежно від виду продукції та конкретних умов її виробництва та реалізації. До них відноситься економічний цикл, зміни в сукупному попиті та пропозиції, рівень інфляції тощо. Наприклад, у стадії депресії економіки ціни, як правило, не підвищуються, та навпаки, у стадії підйому, у зв'язку з перевищенням попиту над пропозицією, ціни зростають. До того ж, залежно від виду товарів і товарних груп динаміка зміни цін відрізняється. При зміні кон'юнктури найбільш різко та швидко змінюються ціни практично на усі види сировини; повільнішими є цінові зміни на напівфабрикати; ще менш змінюються ціни на продукцію машинобудівного комплексу. Наприклад, у 2000 р., коли ціни на енергетичні ресурси (перш за все, на нафту) різко зросли, а збільшення цін на товари первинного сектору досягло 15,3%, ціни на товари обробної промисловості змінилися несуттєво — зростання склало лише 3,7%.

Специфічні — фактори, що визначаються особливостями товару (його якісними характеристиками, умовами виробництва, реалізації та післяпродажного обслуговування) або типом ринку. До цієї групи входять фактори, що впливають на витрати виробництва та продажу, зокрема, інтенсивність та продуктивність праці, впровадження досягнень науково-технічного прогресу, ступінь концентрації виробництва, рівень конкуренції, товари замінники, гарантії та умови сервісу, а також споживчі властивості: якість, надійність, зовнішній вигляд товару (упаковка), його престижність тощо. Відомо, наприклад, що в умовах НТР ціна в абсолютних одиницях зростає практично для всіх груп товарів, однак із врахуванням так званого «корисного ефекту» (наприклад, швидкості виготовлення товару, його надійності та інших характеристик) відносна вартість товару, а отже і його ціна для споживача знижується.

Регулюючі ж фактори пов'язані з впливом держави і міжнародних організацій на рівень цін. Державне регулювання внутрішніх цін, субсидування експорту, підтримка імпорту, проведення митно-тарифної політики тощо — усе це врешті решт істотно впливає на зовнішні ціни, причому тим більше, чим більша присутність компаній цієї країни на світовому ринку. Прикладом може служити сільськогосподарська політика ЄС або США, де ефективно використовуються механізми індикативних (максимальних або мінімальних) цін на ту чи іншу продукцію сільського господарства.

Важливою особливістю світових цін є їх множинність, тобто таке положення, коли на товар однакової якості, за однакових умов постачання в одному і тому ж центрі міжнародної торгівлі діють різні ціни.

У світовій торгівлі множинність цін визначається багатьма факторами: відмінностями у торговельній політиці як за типом ринку, так і за категоріями покупців; валютною політикою країн та груп держав; рівнем протекціонізму; відмінностями в методиці визначення рівня цін; державно-монополістичними заходами (торговельно-політичними та валютними), які здійснюються урядовими організаціями, некомерційними та іншими спеціальними органами, тощо. Ціни світового ринку можна систематизувати за різними ознаками (див. табл. 2.3).

Ціна купівлі/продажу (ціна продавця або покупця) — ціна закупки чи продажу товару, що диктується покупцем або продавцем товару та пов'язана з умовами поставки товару.

Експортні/імпортні ціни встановлюються відповідно експорте­ром або імпортером на товари та послуги, що вивозяться або ввозяться та є об'єктом зовнішньоторговельної угоди.

Ціни комерційних угод фіксуються в умовах контракту купівлі/продажу товарів. Ціни за кліринговими розрахунками —це ціни, вяких враховані умови та особливості клірингу. Ціни програм допомоги — ціни, які враховують умови певних програм допомоги. За трансфертними цінами здійснюються внутрішньофірмові та внут-рішньокорпораційні операції.

Оптові ціни — ціни, що встановлюються на товар у разі продажу його великими партіями торговим та промисловим підприємствам. Роздрібні ж ціни встановлюються при продажу товару індивідуальному споживачу. В їх основі лежать витрати виробництва та обігу товарів, прибуток підприємств та торгово-збутових організацій, непрямі податки.

 

Ціни «вільного» ринку формуються залежно від умов конкуренції та співвідношення між попитом і пропозицією. До них відносяться, наприклад, ціни аукціонів, торгів, бірж. На відміну від цін «вільного» ринку ціни «закритих» ринків формуються за певних специфічних відношень між продавцями та покупцями. При цьому співвідношення, яке об'єктивно складається між попитом та пропозицією на певний товар, суттєво не впливає на ціни. До цін «закритих» ринків можна віднести ціни внутрішньофірмової торгівлі, ціни всередині регіональних економічних угруповань та ціни спеціальних преференційних угод.

Тверді або фіксовані ціни встановлюються у момент підписання контракту та не підлягають змінам у ході його виконання. Ковзні ціни — такі, що фіксуються при укладанні контракту і які надалі можуть бути переглянуті, якщо ринкова ціна певного товару на час його постачання зміниться. Ковзаючі ціни — це ціни, які встановлюються на момент виконання контракту шляхом перегляду базової ціни з урахуванням змін у витратах виробництва, які відбулися за період виконання контракту. Ціни з наступною фіксацією застосовуються при поставках товарів, які мають тривалий термін виготовлення, вартість яких залежить від їхньої якості, а також товарів, ціна на які змінюється під впливом кон'юнктурних коливань.

Ціни нетто — чисті ціни товару за місцем їх купівлі-продажу, тобто ціни, з яких виключені всі знижки та нарахування, що пов'язані з базовими умовами поставки. Ціни споживання — суми витрат покупця, які включають до себе витрати з придбання та використання (експлуатації) товарів.

Ціни зовнішньоекономічної угоди можуть також змінюватися залежно від базових умов поставки. Базові умови поставки — це спеціальні умови, за якими визначаються зобов'язання продавця та покупця з доставки товару та встановлюється момент виконання продавцем своїх зобов'язань із поставки товару, а також визначається момент переходу відповідальності за товар та визначається момент переходу ризику випадкової загибелі або ушкодження товару від продавця до покупця. Базові умови поставки розробляються Міжнародною торговою палатою та мають назву «Міжна­родні комерційні терміни» або скорочено — умови «Інкотермс». Вони періодично переглядаються й випускаються в новій редакції. Зараз діють умови «Інкотермс» 2000 р. Усі терміни поділені на чотири групи (див. табл. 2.4).

До першої групи входить умова «з заводу-виробника», тобто коли продавець надає товари покупцю безпосередньо у своїх приміщеннях, тому ціна «з заводу» є ціною на товар, який покупець забирає зі складу продавця. Відповідно до термінів групи F

продавець зобов'язується надати товар у розпорядження перевіз­ника, якого наймає покупець. До цієї групи входять умови FСА, FАS, FОВ. Ціна FСА складається з прибутку та витрат, які несе про­давець до моменту передачі товару перевізнику. Ціна FАS включає вартість товару та витрати продавця на доставку товару та його розміщення вздовж борту судна. В ціну FОВ входять додаткові витрати продавця на розміщення товару на борту судна. Терміни групи С свідчать про зобов'язання продавця укласти договір перевезення, однак без прийняття на себе ризику випадкової загибелі чи ушкодження товару або будь-яких додаткових витрат після відвантаження товару. Найпоширенішими умовами цієї групи є СFК та СІF. Ціна СРT передбачає оплату продавцем також фрахту, а СІР — ще і страхування. Групу D формують терміни, згідно з якими про­давець несе всі витрати і приймає на себе всі ризики до моменту доставки товару в країну призначення. Наприклад, ціни DAF та DES значно більші, ніж ціна «з заводу», тому що передбачає витрати покупця на поставку товару до місця, вказаного покупцем з або без «очистки» товару для імпорту, тобто оплати митних зборів та податків і отримання необхідних документів для ввезення.

Залежно від рівня інформаційної доступності розрізняють розрахункові ціни та ціни, що публікуються. До цін, що публікуються, як правило, належать довідкові, прейскурантні ціни, біржові котировки, ціни аукціонів, торгів, фактичних угод (або контрактні ціни) і пропозиції великих фірм, а також статистичні ціни. Довідкові (індикативі) ціни — публікуються у друкованих та електронних виданнях. їхнім джерелом є економічні, галузеві газети та журнали, спеціальні бюлетені, фірмові каталоги та прейскуранти. Ціни міжнародних товарних аукціонів — це ціни, що складаються в результаті торгів у заздалегідь обраних місцях публічного продажу (партії) товарів, які були попередньо оглянуті покупцем.

Біржові котировки на відміну від цін аукціонів являють собою ціни спеціально організованого, постійно діючого ринку масових, якісно однорідних, взаємозамінних товарів. Як правило, це ціни на товари, торгівля якими проводиться на товарних біржах. У наш час вони встановлюються майже на 50 видів сировинних товарів. Ціни аукціонів та біржові котировки відображають реальні угоди, а їхня публікація носить регулярний характер за мірою проведення торговельних операцій.

Ціни торгів — це ціни, що існують при спеціалізованій формі торгівлі, яка основана на видачі замовлень на поставку товарів або укладанні підрядів на виробництво певних робіт за заздалегідь оголошеними умовами. Відмінною рисою такої форми торгівлі є наявність декількох продавців і одного покупця, який обирає найвигіднішу пропозицію, в тому числі за ціною.

Ціни фактичних угод (контрактні ціни) відображають дійсний рівень цін на товар певної якості за відповідних умов поставки та платежу. Вони, зазвичай, складають комерційну таємницю і, як правило, не публікуються, а з'являються у друкованих виданнях епізодично, лише за окремими операціями і без надання багатьох суттєвих деталей зовнішньоторговельних угод.

Ціни пропозицій крупних фірм за суттю мають довідковий характер, тому що в процесі торгування знижуються. Однак для багатьох товарів, особливо машин та обладнання, ці ціни є єдиним джерелом інформації про рівень світових цін на цьому ринку.

Статистичні ціни — середня ціна товарної одиниці, яка визначається співвідношенням вартості експорту (імпорту) до обсягу продукції, що була закуплена (поставлена). Вони являють собою статистичний показник руху цін у світовій торгівлі, який розраховується на основі економічної інформації, що міститься в загальних національних та міжнародних статистичних довідниках.

У тих випадках, коли відсутня необхідна інформація, на підставі якої може бути здійснене обґрунтування зовнішньоторговельної ціни конкретної угоди, застосовуються так звані розрахункові цінові показники. На практиці користуються декількома видами розрахунково-цінових показників: індексами експортних та імпортних цін, індексами внутрішніх оптових цін, середньо-статистичними експортними та імпортними цінами.

Індекси експортних та імпортних цін публікуються статистич­ними відомствами різних країн та міжнародними економічними організаціями для широкого кола товарів і товарних груп. Індекси цін — це відносні показники, які характеризують їх зміни за певний період часу.

Поряд з індексами зовнішньоторговельних цін у практиці міжнародної торгівлі використовуються також індекси внутрішніх оптових цін, які регулярно публікуються офіційною статистикою.

Одним із різновидів розрахункових цінових показників є се-редньостатистичні експортні та імпортні ціни.Вони розраховуються на основі даних зовнішньоторговельної (митної) статистики: сумарна вартість товару ділиться на його кількість, в результаті чого формуються показники «питомої вартості товару».

В цілому жоден із згаданих вище показників не може бути визнаний універсальним носієм усієї необхідної цінової інформації, яка відображає всі сторони процесу формування та змін цін світового ринку, тому необхідно їх комплексне використання.

Ціни міжнародної торгівлі (особливо сировинними товарами та напівфабрикатами) регулярно публікуються в загальноекономічній та галузевій статистиці різних країн, а також у виданнях міжнарод­них організацій, причому в останньому випадку інформація оброб­ляється й узагальнюється за єдиною методикою, що забезпечує її порівнянність у товарному, регіональному та часовому аспектах.

7. Методи регулювання міжнародних торгово-економічних відносин

Методи, що застосовують держави для регулювання міжнародної торгівлі, можна поділити на тарифні, які базуються на використанні митного тарифу, та нетарифні, до яких відносять, перш за все, квоти, ліцензії, субсидії, антидемпінгове мито, технічні бар'єри тощо.

Тарифні методи регулювання.Найпоширенішим видом обмежень торгівлі є мито на імпорт. Воно являє собою державний збір, що стягується під контролем митних органів з іноземних товарів, які ввозяться в країну.

Існує два основних види мита: специфічне та адвальорне. Специфічне мито — це мито у вигляді фіксованої суми з одиниці виміру (ваги, площі, об'єму тощо). Адвальорне мито встановлюється як відсоток від митної вартості товару.

Ставки мита фіксуються у митному тарифі. У вузькому розумінні він являє собою перелік товарів, з яких стягується мито при їх ввезені до країни. Митний тариф систематизовано відповідно до товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності. В широкому розумінні митний тариф розглядається як особливий інструмент зовнішньоторговельної політики і як конкретна ставка мита. Традиційно митний тариф вводиться для обмеження імпорту з метою захисту вітчизняних виробників від іноземної конкуренції, але інколи держава йде на обмеження експорту. Введення митного тарифу на експорт має бути доцільним в тому випадку, коли ціна на який-небудь продукт знаходиться під адміністративним контролем держави та підтримується на рівні нижче світового шляхом виплати відповідних субсидій виробникам. У такому випадку обмеження експорту розглядається державою як необхідний засіб для підтримання достатнього рівня пропозиції цих товарів на внутрішньому ринку та обмеження надлишкового експорту субсидованого продукту. Як правило, експортні тарифи використовуються країнами, що розвиваються, та державами з перехідною економікою. Промислово розвинуті країни використовують їх рідко, а у США оподаткування експорту взагалі заборонено конституцією.

Митні тарифи є важливим інструментом зовнішньоторговельної політики держави, але їх роль в останні десятиліття поступово зменшувалася. В ході багатосторонніх переговорів у рамках ГАТТ/СОТ було досягнуто значне скорочення тарифних бар'єрів. Зокрема, протягом останнього десятиліття середньозважений рівень імпортного тарифу зменшився в ЄС до 3,6%, США — 3,5%, Японії- 1,5%.

На відміну від тарифних заходів нетарифні методи регулюванняміжнародних торговельних потоків у сучасних умовах стають все більш поширеними. За класифікаційною схемою, розробленою секретаріатом ГАТТ/СОТ, сьогодні у світі існує понад 800 видів нетарифних заходів. Найактивніше використовують нетарифні інструменти країни з розвинутою ринковою економікою.

Хоч не існує єдиної загальновизнаної класифікації нетарифних заходів регулювання, їх умовно можна об'єднати в чотири основні групи:

1) група заходів безпосереднього обмеження імпорту/експорту з метою захисту певних галузей національного виробництва;

2) група адміністративних формальностей та технічних процедур;

3) група заходів, спрямованих на стимулювання експорту та національного виробництва;

4) група інших супутніх заходів державного регулювання.

Група заходів безпосереднього обмеження імпорту/експортунай­більш впливова. Понад 50% всіх заходів нетарифного регулювання належать до цієї групи. Серед них найпоширенішими формами нетарифного обмеження зовнішньої торгівлі є:

— ліцензії та квоти;

— «добровільне» обмеження експорту;

— встановлення мінімальних імпортних цін;

— імпортні депозити;

— імпортні податки;

— компенсаційне мито;

— антидемпінгове мито тощо.

Ліцензування — це метод регулювання зовнішньоекономічної діяльності, який полягає у видачі повноважним органом дозволу (ліцензії) на здійснення протягом певного періоду зовнішньоекономічних операцій з товарами, що ліцензуються. Ліцензії бувають здебільшого двох форм: індивідуальні та генеральні. Індивідуальна (разова) ліцензія — це, як правило, дозвіл на здійснення протягом обмеженого часу однієї зовнішньоторговельної угоди. Генеральна ж ліцензія дає змогу протягом визначеного терміну безперешкодно ввозити/вивозити товари, які необхідно ліцензувати.

Квотування (контингентування) являє собою обмеження в кількісному або вартісному вигляді обсягу продукції, яка дозволяється . до ввезення в країну (імпортна квота) чи вивезення із країни (експортна квота) за певний період. Як правило, квотування зовнішньої торгівлі здійснюється шляхом її ліцензування, коли держава через уповноважені органи видає ліцензії на імпорт чи експорт обмеженого обсягу продукції та одночасно забороняє неліцензійну торгівлю.

Від початку 70-х років XX ст. широкого поширення отримала особлива форма кількісних обмежень імпорту — «добровільні» експортні обмеження (ДЕО), коли не країна-імпортер установлює квоту, а країни-експортери самі беруть на себе зобов'язання з обмеження експорту в певну країну. В ході уругвайського раунду переговорів добровільні обмеження експорту були визнані незаконними, але вони все ще існують на практиці. Сьогодні ДЕО називають заходами «сірої зони». У рік створення СОТ існувало майже 200 угод, які належали до такої категорії. Проблема полягає в тому, що угоди «сірої зони» важко виявити, вони не завжди укладаються в письмовій формі і можуть існувати як мовчазні згоди сторін.

Установлення мінімальних імпортних цін передбачає суворе дотримання експортером того рівня цін, який встановлено країною-імпортером.

Імпортні депозити — це форма завдатку, який імпортер повинен внести у свій банк перед закупівлею іноземного товару.

Імпортні податки — це прикордонні податки, які стягуються з товарів при перетинанні митних кордонів країни. До них, наприклад, належать митні збори, пов'язані з оформленням митних документів чи зі здійсненням митного контролю, сплата зборів за перевірку якості товару, торговельні, сезонні, екологічні, портові, аеродромні, статистичні збори, збори за здійснення фітосанітарного контролю тощо.

Компенсаційне мито застосовується у випадку, коли експортер використовує державні субсидії з метою підвищення конкурентоспроможності своїх товарів на світовому ринку. Отже, компенсаційне мито накладається на імпорт тих товарів, під час виробництва яких прямо або непрямо використовувалися субсидії, і такі імпортні товари завдають шкоду національним виробникам аналогічних товарів.

Ситуація, коли експортер продає свій товар на зарубіжному ринку за ціною, що нижче за нормальну, визнається демпінгом. Демпінг може здійснюватися як за рахунок власних ресурсів фірм-експортерів, так і за рахунок допомоги держави у вигляді експортних субсидій. У міжнародній практиці розрізняють три основні форми демпінгу: постійний, спорадчий та навмисний. Постійний демпінг — це постійний експорт товарів за цінами нижче нормальних. Спорадчий демпінг — епізодичний продаж товару на зарубіжних ринках за заниженими цінами внаслідок його перевиробництва на внутрішньому ринку. Навмисний демпінг — це тимчасове навмисне зниження цін на експортні товари з метою проникнення на зарубіжні ринки чи витіснення конкурентів з них. Існують також інші форми демпінгу, наприклад, взаємний чи зворотний, але вони не отримали широкого поширення в міжнародній комерційній практиці. Якщо використання демпінгових цін призводить до збитків місцевих виробників, і є прямий причинно-наслідковий зв'язок між цими явищами, то держави можуть вводити антидемпінгові заходи (перш за все, антидемпінгове мито), які інколи розгля­даються як бар'єри у зовнішній торгівлі.

Найжорсткішою формою державного обмеження зовнішньої торгівлі є економічні санкції, зокрема торгове ембарго — заборона державою ввезення в певну країну або вивезення з неї товарів. Введення ембарго здійснюється, як правило, з політичних мотивів.

Другу групу нетарифних обмежень складають різноманітні заходи адміністративного характеру та технічні процедури.їх ще називають методами прихованого протекціонізму. Цю групу складають, наприклад, умови проведення митних процедур, встановлення технічних стандартів, санітарних норм, вимоги до упаковки та маркування, екологічні вимоги тощо. В цілому, адміністративні формальності являють собою правила проведення імпортних (експортних) операцій, які обмежують торгівлю між країнами, наприклад, обов'язкове отримання ліцензій на здійснення зовнішньоекономічних операцій, використання міжнародних торгів при закупівлі обладнання тощо. Технічні бар'єри базуються на тому, що національні адміністративні, технічні та інші норми і правила побудовані таким чином, щоб перешкоджати ввезенню іноземних товарів, тобто вони спрямовані на дискримінацію імпортних товарів у порівнянні з вітчизняними. До технічних бар'єрів належать, наприклад, встановлення специфічних вимог: стандартів якості, норм безпеки, санітарних обмежень, певних вимог щодо упаковки й маркування тощо.

Третю групу заходів нетарифного регулювання формують заходи, спрямовані на стимулювання експорту та національного виробництва.Серед них провідну роль відіграють експортні субсидії. Вони є формою стимулювання вітчизняних експортних галузей. Експортні субсидії — це пільги фінансового характеру, які надає держава експортерам для розширення вивозу товарів за кордон. В результаті таких субсидій експортери отримують можливість продавати товари на зовнішньому ринку за ціною нижчою, ніж на внутрішньому. Експортні субсидії можуть бути прямими (виплата дотацій виробнику при його виході на зовнішні ринки) та непрямі (шляхом пільгового оподаткування, кредитування, страхування тощо).

Четверту групу нетарифних заходів регулювання складають різноманітні інструменти макроекономічного регулювання,які опосередковано впливають на міжнародну торгівлю, наприклад, валютні обмеження, правила ввезення та вивезення капіталу, податкова політика, заходи організаційно-інформаційного забезпечення розвитку зовнішньоекономічних відносин тощо.

Відповідно до правил ГАТТ/СОТ нетарифні обмеження забороняються, але зазвичай із загального правила є виключення чи спеціальні режими.

Незважаючи не те, що в абсолютній більшості випадків тарифні та нетарифні методи державного впливу на зовнішню торгівлю призводять до чистих втрат добробуту суспільства, такі інструменти широко використовуються практично всіма країнами світу.

8. Міжнародні торгові організації

В умовах глобалізації світової економіки велике значення в регулюванні міжнародних торгових відносин має діяльність міжнародних організацій. Серед них провідне місце належить:

1. Міжнародній торговій палаті;

2. Конференції ООН з торгівлі та розвитку;

3. ГАТТ/СОТ.

Міжнародна торгова палата, МТП (Іпіегпаііопаї СЬатЬег оГ Соттегсе, ІСС)— це неурядова міжнародна організація, яка об'єднує тисячі учасників (компаній, асоціацій, підприємців) з понад 130 країн світу. Вона була заснована у 1919 р. з основною метою, яка залишається незмінною протягом років — служити міжнарод­ному бізнесу шляхом сприяння розвитку торгівлі, інвестицій, вільного руху капіталів, відкриття ринків для товарів та послуг. Основні цілі МТП закріплені у Статуті організації і спрямовані на поліпшення економічних відносин між країнами, на встановлення ділових контактів та взаєморозуміння.

Основними функціями МТП є такі: 4-- встановлення правил та стандартів (наприклад, Правила інтерпретації комерційних термінів — ШСОТЕКМ8; Єдині звичаї і - практика документарних акредитивів — ИСР 500; Уніфіковані '-; правила з інкасо; Уніфіковані правила з договірних гарантій;

Правила про Арбітражний суд, а також документи, що регулюють с питання конкуренції, іноземних інвестицій, перевезень тощо); сприяння росту та процвітанню (зокрема, МТП надає рекомен­дації Світовій організації торгівлі; сприяє підтримці національ­них заходів, спрямованих на розвиток бізнесу; виступає основ­ним бізнес-партнером ООН та його спеціалізованих установ; бере участь у зустрічах країн «великої вісімки»; здійснює інфор­маційну підтримку з питань торгівлі, інвестицій та інших комер­ційних операцій);

— розповсюдження бізнес-досвіду та практики (цю функцію МТП здійснює шляхом обговорення на саммітах ООН питань стій­кого зростання, фінансування розвитку громадянського суспіль­ства; шляхом надання допомоги у залученні прямих іноземних інвестицій для деяких найменш розвинутих країн світу; шляхом участі у роботі таких інституцій, як Консультаційна рада з пи­тань інвестицій, Міжнародний конгрес, Нове партнерство для розвитку Африки; шляхом міжнародних та регіональних кон­ференцій, публікацій та інших заходів розповсюдження інфор­мації);

— захист міжнародного бізнесу (МТП активно співпрацює з національними урядами та міжнародними організаціями, захищаючи інтереси підприємств усіх секторів економіки в кожній частині світу. Зокрема, при МТП функціонує Міжнародний арбітражний суд, Бюро зв'язку з ООН та її спеціалізованими установами). Рішення Міжнародної торгової палати носять рекомендаційний та добровільний характер. Проте їх неухильно дотримуються численні учасники міжнародних угод. Виступаючи «законодавцем» правил документарного оформлення торговельних операцій, МТП використовує свій досвід для розробки орієнтирів, що визначатимуть електронну торгівлю у XXI ст., методи та заходи боротьби з комерційними злочинами тощо.

За своєю організаційною структурою МТП складається зі Світової ради, Національних комітетів та груп, Виконавчої ради, Секретаріату, інших експертних комісій, підкомітетів, робочих групи тощо. Вищим законодавчим органом є Світова рада, яка збирається два рази на рік та визначає стратегію розвитку організації. Національні комітети виступають представниками МТП у відповідних країнах і забезпечують поширення її політики та рекомендацій у країнах-реципієнтах. Виконанням та імплементацією рішень Світової ради займається Виконавча рада, яка складається з 15-30 осіб. Секретаріат виконує допоміжні адміністративні функції та тісно співпрацює з національними комітетами при здійсненні робочих програм МТП.

Конференція ООН з торгівлі та розвитку, ЮНКТАДє органом Генеральної асамблеї ООН, тому з юридичної точки зору її не можна розглядати як міжнародну організацію, хоч вона має багато рис, притаманних їм. ЮНКТАД була створена 30 грудня 1964 р. Понад 190 країн світу є її членами.

Спочатку основними завданнями ЮНКТАД було сприяння розвитку міжнародної торгівлі, встановлення, узгодження й запровадження відповідних принципів та політики, координація діяльності міждержавних утворень та регіональних економічних угруповань у сфері міжнародної торгівлі, розширення інвестицій та можливостей розвитку країн, що розвиваються, надання останнім допомоги з метою їхньої інтеграції у світову економіку тощо. З 70-х років коло діяльності ЮНКТАД починає суттєво розширюватися за рахунок ускладнення завдань та функцій організації. Окрім регулювання торговельних відносин ЮНКТАД сприяє розвитку рівноправного взаємовигідного співробітництва між державами, розробляє різноманітні рекомендації з питань економічного розвитку, інвестицій, зменшення обмежувальної практики, політики конкуренції, надає технічну допомогу країнам, що розвиваються, та державам з перехідною економікою тощо.

ЮНКТАД є універсальним форумом, призначеним для обгово­рення різних проблем міжнародних економічних відносин. Як зазначається в документах ЮНКТАД, сьогодні її основними напрямами діяльності є:

— міжнародна торгівля;

— інвестиції, підприємництво та технології;

— глобалізація, взаємозалежність та розвиток;

— інфраструктура для розвитку, ефективність торгівлі, розвиток трудових ресурсів;

— і іайменш розвинуті країни та острівні державі, що розвиваються;

— технічна кооперація.

Вищими керівними органами ЮНКТАД є Конференція та Рада з торгівлі та розвитку. Сесії Конференції проходять на рівні міністрів та глав урядів один раз на 4 роки. Протягом кожного року Рада збирається один раз на регулярне засідання та до трьох разів на виконавчі сесії. Рада здійснює керівництво в перервах між сесіями. Зокрема, вона здійснює підготовку чергових сесій, забезпечує реалізацію рекомендацій, ухвалених на конференції. В її межах працюють три комісії: Комісія з торгівлі товарами, послугами та сировинними товарами, Комісія з інвестицій, технологій та зв'язаних фінансових питань, Комісія з питань підприємств, сприяння бізнесу та розвитку. Робота комісій підтримується обговореннями із залученням спеціалізованих технічних експертів з певних галузей. Щорічно відбувається до десяти експертних засідань.

Серед допоміжних органів провідну роль відіграє Центр з міжнародної торгівлі, основною метою якого є надання допомоги у збільшенні експорту країнам, що розвиваються. З 1994 р. організація активно працює над створенням та підтримкою роботи всесвітньої мережі Центрів з питань торгівлі, яка об'єднує через Інтернет торгові Центри світу. Для обслуговування Конференції та Ради у межах Секретаріату ООН створений секретаріат ЮНКТАД.

Відмінною рисою цієї організації є те, що вся діяльність проводиться у межах певних регіональних груп, а бюджет ЮНКТАД є складовою бюджету ООН. Держави-члени поділені на 4 головні групи з урахуванням їх географічного положення та рівня соціально-економічного розвитку.

Усі рішення ЮНКТАД мають рекомендаційний характер і оформлюються у вигляді резолюцій, заяв, висновків тощо. Під егідою ЮНКТАД розробляються багатосторонні угоди та конвенції. За роки існування організації відбулося 11 конференцій (див. табл. 2.5).

Генеральна угода з тарифів і торгівлі, ГАТТбула підписана в Женеві у жовтні 1947 р. і набрала сили з 1 січня 1948 р. На початковому етапі її учасни­ками були 23 країни, а коли в 1994 р. вона була реформована у Світову організацію торгівлі (СОТ), ряди її членів нараховували вже 118 держав світу.

ГАТТ утворилася як багатостороння міжнародна організація на основі угоди, яка містила зведення правових норм, що регулювали

торговельні відносини між країнами-учасниками за різними напрямами. Метою Генеральної угоди з тарифів і торгівлі було забезпечення необхідної правової основи на багатосторонньому рівні для розвитку міжнародних торговельних відносин шляхом скасування митних та інших торговельних обмежень, усунення всіх форм дискримінації у міжнародній торгівлі з метою підвищення рівня життя, забезпечення повної зайнятості, підвищення реальних доходів населення та попиту, більш ефективного використання сировини, зростання виробництва і торговельного обміну. ГАТТ базувалася на принципах:

— відсутності дискримінації у торгівлі;

— режимі найбільшого сприяння;

— здійснення поступок на взаємній основі;

— зниження мита та нетарифних бар'єрів;

— регулювання міжнародної торгівлі на основі приватного права тощо.

її основні функції включали:

— вплив на державну торговельну політику шляхом вироблення правил світової торгівлі;

— проведення переговорів з питань лібералізації торгівлі;

— врегулювання суперечок.

Вищим органом виступали Конференції, оперативну діяльність здійснювала Рада представників, робочими органами були: постійно діючий Секретаріат та різноманітні комісії, комітети, підкомітети та робочі групи.

За період з 1947 по 1994 рр. відбулося вісім торговельних раундів переговорів, метою яких була подальша лібералізація світової торгівлі й усунення торговельних бар'єрів. Перші п'ять раундів в основному орієнтувалися на зменшення митних тарифів за принципом «поступка за поступку». На шостому раунді (1964—1967 рр.) було змінено принцип ведення переговорів. Країни перейшли від взаємних поступок до лінійного зменшення тарифів відразу на всі товари. На Токійському раунді (1973-1979 рр.) окрім тарифного регулювання здійснювалися переговори про усунення нетарифних обмежень, регулювання умов торгівлі за окремими групами то­варів тощо. Восьмий (уругвайський) раунд переговорів став поворотним в еволюції ГАТТ і не лише тому, що призвів до створення Світової організації торгівлі, але й тому, що на ньому було прийнято багато документів, які регулюють різноманітні питання торгівлі товарами та послугами, захисту прав інтелектуальної власності то­що. В цілому, переговори під егідою ГАТТ тільки в 60-х і 70-х роках скоротили митні бар'єри з 25—30 до 3—4%, допомогли збільшити втричі обсяги світової торгівлі за 70—80-ті роки і продовжити лібе­ралізацію міжнародної торгівлі у 90-ті роки та на початку XXI ст.

Рішення про створення Світової організації торгівлі, СОТбуло прийнято на Уругвайському раунді переговорів, який проводився в рамках Генеральної угоди з тари­фів і торгівлі. Угода про створення СОТ набрало сили з 1 січня 1995 р.

СОТ є міжнародною міждержавною організацією. Водночас вона має певні особливості щодо членства. Членами СОТ можуть бути не лише держави, але й митні території з повною автономією у здійсненні зовнішньоторгових відносин (наприклад, Тайвань, Палестина, ЄС).

СОТ не має правотворчих функцій, але вона регулює торгово-політичні відносини учасників організації у сфері міжнародної торгівлі на основі пакета угод уругвайського раунду багатосторо­нніх торгових переговорів 1986—1994 рр. Пакет угод складається з декількох десятків багатосторонніх угод та інших правових доку­ментів, основним із яких є угода про заснування СОТ.

Фактично СОТ функціонує так само, як і ГАТТ, але при цьому здійснює контроль більш широкого спектру торгових угод і має великі повноваження у зв'язку з удосконаленням ряду процедур прийняття рішень. СОТ виконує такі основні функції:

— є форумом багатосторонніх торгових переговорів з питань міжнародної торгівлі;

— забезпечує функціонування механізму з розв'язання міждер-; жавних суперечок у сфері міжнародної торгівлі;

— у виключних випадках приймає рішення щодо звільнення члена СОТ від зобов'язань, які накладаються на нього в рамках СОТ;

— здійснює тлумачення міжнародних торгових договорів системи СОТ;

г* встановлює контроль за реалізацією міжнародних торгових договорів системи СОТ шляхом механізму огляду торгової політики.

Основними принципами та правилами СОТ є:

— надання режиму найбільшого сприяння в торгівлі на недискримінаційній основі;

— взаємне надання національного режиму товарам і послугам іноземного походження;

— регулювання торгівлі переважно тарифними методами;

— відмова від використання кількісних обмежень;

— розв'язання торгових суперечок шляхом консультацій і переговорів.

Усі країни — члени СОТ зобов'язуються виконувати близько ЗО основних угод та інших юридично закріплених умов. Таким чином, СОТ являє собою своєрідний багатосторонній контракт (пакет угод), нормами й правилами якого регулюється понад 90% усієї світової торгівлі товарами й послугами.

За своєю структурою СОТ складається з:

— Конференції міністрів (торгівлі, економіки тощо) країн-учасниць — це вищий орган організації. Конференції проходять не рідше одного разу на два роки;

— Генеральної ради, що є виконавчим органом організації. Рада складається з представників усіх членів СОТ. її засідання проходять у разі необхідності (зазвичай декілька разів на рік) на рівні послів чи представників країн - членів СОТ. У межах Генеральної ради існують Рада з торгівлі товарами, Рада з торгівлі послугами, Рада з торгових аспектів прав інтелектуальної власності;

— Секретаріату, що є адміністративним органом, покликаним забезпечувати стабільну роботу організації. Цей постійно діючий орган очолює генеральний директор. У Секретаріаті працюють близько 500 осіб, які мають статус міжнародних чинов­ників.

У межах Конференції міністрів та Генеральної ради створюються різні комітети на постійній чи тимчасовій основі для розгляду спеціальних питань.

Зараз учасниками СОТ є майже 150 держав світу; майже 30 країн ведуть переговори про приєднання, маючи статус спостерігачів. У спостерігачах також є близько 50 міжнародних організацій, у то­му числі МВФ, Група Світового банку, ОЕСР, різні підрозділи ООН, регіональні угруповання, товарні організації тощо.

Процедура приєднання до СОТ досить складна і тривала — займає кілька років. На першому етапі в рамках спеціальних Робочих груп відбувається детальне вивчення економічного механізму і торгово-політичного режиму країни, що приєднується. Потім починаються консультації і переговори (на двосторонньому рівні з усіма зацікавленими країнами — членами СОТ) про умови членства країни-здобувача у цій міжнародній організації. Насамперед, пере­говори стосуються «комерційно значимих» поступок, що країна, яка приєднується, буде готова надати членам СОТ при доступі на її ринок. Замість того, країна, що приєднується, набуває права, якими володіють члени СОТ, що практично означає припинення її дискримінації на зовнішніх ринках.

Відповідно до встановленої процедури результати двосторонніх переговорів про взаємну лібералізацію доступу на ринки та умови приєднання мають бути оформлені такими офіційними документами:

— доповіддю Робочої групи, в якій викладається весь пакет зобов'язань, прийнятих на себе країною-кандидатом;

— протоколом про приєднання, що юридично оформлює досягнуту домовленість;

— списком зобов'язань з тарифних знижок в області товарів і сільського господарства;

— списком специфічних зобов'язань для доступу на ринок послуг.

Зрештою висновки Робочої групи і всіх згаданих вище документів виносяться на розгляд Генеральної ради організації. Якщо 2/3 членів СОТ проголосують «за», заявник має право підписати протокол і приєднатися до організації після ратифікації документа парламентом чи законодавчим органом країни (якщо це необхідно).

 

9. Україна на світовому ринку товарів та послуг

Досвід багатьох країн підтверджує те, що розвиток зовнішньої торгівлі, зокрема, нарощування експорту країни на світовому ринку, є надзвичайно важливим фактором функціонування національної економіки. Тому після набуття незалежності Україна стала проводити активну зовнішньоторговельну політику, використовуючи свій внутрішній потенціал. Поряд із кардинальними змінами, що відбулися після 1991 р. у геополітичному становищі України, особливості та закономірності сучасного стану трансформаційних процесів, які в ній відбуваються, істотно підвищують роль зовнішньоекономічних відносин у розвитку країни.

Аналіз динаміки, структури та географічної спрямованості зовнішньої торгівлі України дозволяє виділити такі її основні особливості:

— зростання ролі зовнішньої торгівлі для економіки України;

— нестабільність зовнішньої торгівлі та суттєві коливання сальдо торгового балансу;

— незбалансованість товарної структури;

— недосконалість структури експорту та імпорту послуг;

— низький рівень географічної диверсифікованості.

Частка зовнішнього товарообігу в ВВП становить понад 90%, що свідчить про суттєвий вплив зовнішньоторговельних зв'язків на економіку України. Зростає також кількість країн, з якими Україна встановила та підтримує торговельні зв'язки. На початку XXI ст. їх уже було понад 190. З іншого боку, частка зовнішньої торгівлі України у світовому експорті становить менш ніж 0,5%, тобто за світовими масштабами Україна навіть не наближається до групи основних країн-експортерів.

За роки незалежності експорт та імпорт товарів в Україну то зростав, то зменшувався відповідно до змін, що відбувалися у зовнішньому середовищі. Високі показники товарообігу були зафіксовані в 1996 та 1997 роках, а наприкінці XX ст. вони зменшилися до рівня 1993—1994 рр. З 2000 р. товарообіг знову почав зростати. Зокрема, за даними Державного комітету статистики України, у 2005 р. загальний зовнішньоторговельний обіг становив уже 70,4 млрд дол., що більше на 14% у порівняно з попереднім роком. Експорт збільшився порівняно з 2004 р. на 5% і дорівнював 34,3 млрд дол., а імпорт - на 24,6% і становив 36,1 млрд дол. (див. табл. 2.6).

Товарна структура зовнішньої торгівлі України за роки незалежності майже не змінилася, як не змінився і перелік товарів, які забезпечують валютні надходження в країну. Основними статтями експорту були та й залишаються чорні метали та вироби з них, машини, устаткування, інші механізми, продукція хімічної та пов'язаних із нею галузей промисловості, мінеральні продукти, засоби наземного транспорту; імпорту — мінеральні продукти (у тому числі нафта, нафтопродукти, газ), машини, устаткування та інші механізми; продукція хімічної промисловості, засоби наземного транспорту, пластмаси, каучук (див. табл. 2.7).

Провідне місце в експорті продовжує займати продукція чорної металургії (більше 40%), що дає підстави говорити про певну моно-культурність, яка підвищує вразливість країни у сфері зовнішньоекономічних зв'язків. Експортний потенціал машинобудування та інших галузей обробної промисловості використовується лише незначною мірою.

Найбільшу питому вагу в імпорті має продукція паливно-енергетичного комплексу (майже 30%), що свідчить про значну залежність країни від поставок енергоресурсів із-за кордону, особливо з Росії.

Розміщення виробничих сил та товарна структура зовнішньої торгівлі впливають на масштаби участі різних регіонів у зовнішньоторгових відносинах країни. Понад 50% експорту та 50% імпорту припадає лише на три основні регіони: Донецьку, Дніпропетровську області та м. Київ.

У 2002 р. 72,5% обороту припадало на транспортні послуги та подорожі; 7,8% — на різні ділові послуги; 3,6% — на послуги зв'язку і зовсім незначна частка на фінансові, ділові, інформаційні, комп'ютерні, туристично-рекреаційні послуги, а також послуги, що пов'язані з патентами, ліцензіями, ноу-хау та іншими нематеріальними активами, які в багатьох країнах забезпечують чималий дохід. У наступні роки ситуація майже не змінилися, хоч у 2005, обсяг торгівлі послугами зріс на 23,6% порівняно з попереднім роком і становив понад 9 млрд дол. (6,1 млрд дол. — експорт, 2,9 млрд дол. — імпорт).

Розвиток співробітництва України з країнами ЄС, що гарантує доступ українським виробникам із їхньою традиційною продукцією на європейські ринки, визначає взаємне застосування режиму найбільшого сприяння у торговельних відносинах тощо.

Серед інших важливих рис сучасної світової торгівлі України виділяють також: вимушену орієнтацію України на країни СНД, що обумовлена столітніми історичними зв'язками і схожістю трансформаційних процесів, які відбуваються в країнах колишнього СРСР, і економічною зацікавленістю одна в одній; досить високий ступінь залежності країни від імпорту; поступове зменшення ступеню бартеризації зовнішньоторговельних операцій та певна невизначеність зовнішньоекономічної стратегії. Зокрема, незважаючи на скорочення питомої ваги обсягів імпортованих товарів у ВВП, залежність від зовнішніх енергоресурсів залишається, що дає можливість Росії, основному їхньому постачальнику до України, диктувати українській державі умови торгівлі даними видами товарів та інколи використовувати цю залежність у політичних цілях. Що стосується бартерних операцій, то з 1994 р. частка бартерних операцій у зовнішній торгівлі України суттєво зменшилася й на кінець 2004 р. становила близько 4%. Скорочення бартерних операцій стало можливим внаслідок того, що за останні роки приймалися різноманітні нормативні документи, спрямовані на обмеження використання бартерних операцій у зовнішній торгівлі.

Невизначеність зовнішньоекономічної стратегії залишається однією з головних проблем розвитку торговельних відносин України. Після набуття незалежності та ліквідації державної монополії зовнішньої торгівлі Україна обрала «градуалістську» стратегію розвитку, зокрема у сфері зовнішньоторговельних зв'язків. Вона досить повільно здійснювала реформи в зовнішньоекономічному секторі економіки, що дало змогу спеціалістам стверджувати, що Україна намагається зберегти стару систему управління зовнішньоторговими процесами й активно використовує різноманітні форми прямого контролю над експортом та імпортом, і впроваджуючи надмірну протекціоністську політику.

Лише після 1994 р. урядом України був обраний курс на лібералізацію зовнішньої торгівлі. За оцінками німецької консалтин­гової групи з питань економіки, на початку Україні вдалося досягти відчутних успіхів. До 1996 р. було скасовано всі кількісні обмеження експорту (наприклад, експортні квоти) та зменшені численні митні збори. Україна розпочала активну роботу в напрямку вирішення питання щодо приєднання до системи ГАТТ/СОТ. Однак, починаючи з 1996 р., в Україні було призупинено процес лібералізації торгівлі та здійснено чимало заходів у протилежному напрямку. Останніми роками рівень митних зборів знову став помітно підвищуватися. Одночасно імпорт та експорт суттєво обтяжують заходи нетарифного характеру, причому цей тягар дедалі зростає. Наприклад, імпортні товари часто підлягають складним та дорогим процедурам стандартизації та сертифікації.

Усе це свідчить про те, що поки Україна чітко не визначилася зі своєю зовнішньоторговельною стратегією і не вирішила питання: чи бути вільній торгівлі, чи протекціонізму? Разом із тим, існує точка зору, що принципи протекціонізму та вільної торгівлі в зовнішньоекономічній сфері можуть гармонійно існувати разом, якщо в Україні буде створено ефективну систему стимулів, спрямованих на ліквідацію розриву між експорто- та імпортоміскістю економіки, оптимізацію структури зовнішньої торгівлі, підвищення ефективності зовнішньоторговельних контактів та зміцнення еко­номічної безпеки держави.

Для досягнення цього необхідно, перш за все, прагнути у сфері зовнішньої торгівлі до:

— географічної диверсифікації ринків збуту;

— захисту внутрішнього ринку від надмірного вивозу недефіцитної продукції;

— розв'язання проблем, пов'язаних із продажем товарів на світовому ринку за демпінговими цінами;

— забезпечення більш високого рівня повернення валютної виручки;

— зменшення частки бартерних операцій;

— диверсифікації джерел постачання продукції з метою зменшення ресурсної залежності від монопольних постачальників;

— приведення структури імпорту у відповідність із потребами
національної економіки;

— впровадження такого режиму у сфері зовнішньої торгівлі, який був би більш відкритим, прозорим та стабільним.

Одночасно слід звернути увагу на те, що реформування зовнішнього сектора має відбуватися в межах реформування всієї структури економіки країни, зокрема, — супроводжуватися вдосконаленням відповідної інфраструктури зовнішньої торгівлі, системи її інформаційного забезпечення, створенням ефективної банківської та гнучкої кредитної системи, реалізацією заходів, які забезпечать Україні статус рівноправного члена СОТ тощо.

 

Тема 4

Міжнародний ринок послуг

Мета:Охарактеризувати економічний зміст міжнародної економіки, визначити структуру та закономірності розвитку міжнародної економіки, назвати етапи розвитку міжнародної економіки.

 

Час: 80 хв. Метод : Лекція Місце: Навчальна аудиторія

ПЛАН

Навчальні питання:Час викладу

Вступ…….………………………………………………...……………5хв

Загальна характеристика системи міжнародних послуг………10 хв.

Суть та класифікація послуг. Види послуг………………20 хв.

Особливості міжнародної торгівлі послугами………………….15 хв.

Державне регулювання торгівлі міжнародними послугами…15 хв.

Заключна частина……………………………………………..……15 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: схеми, графіки, діаграми, таблиці, нормативні та законодавчі акти.

Джерела і література: 2,10,15,,20,27,35,36,38,42,51.

 

1. Загальна характеристика системи міжнародних послуг

Послуги – зміна в положенні інституціональної одиниці, що відбулося в результаті дій і на основі взаємної угоди з іншою інституціональною одиницею.

Під час міжнародних переговорів про лібералізацію торгівлі використовується класифікація ГАТТ/ВТО, що включає більш 600 різновидів послуг. Класифікація послуг заснована на Міжнародній стандартизованій промисловій класифікації, прийнятою Організацією Об'єднаних Націй і визнаної в більшості країн світу. Відповідно до неї послугами вважаються всі товари, включені в категорії 4-9, що називаються неторгуємі (табл. 1).

Таблиця 1.

Торгуємі і неторгуємі товари

Група товарів	Тип товарів
1. Сільське господарство, полювання, лісове господарство й рибальство 2. Видобувна промисловість 3. Обробна промисловість	Торгуємі
4. Комунальні послуги й будівництво 5. Оптова і роздрібна торгівля, ресторани й готелі 6. Транспортування, збереження й зв'язок і фінансове посередництво 7. Оборона й обов'язкові соціальні послуги 8. Утворення, охорона здоров'я і суспільні роботи 9. Інші комунальні, соціальні й особисті послуги	Неторгуємі

Велика частина з них дійсно виробляється й споживається винятково в національних рамках, тобто з погляду міжнародної економіки є неторгуємою.

І торгівля товарами, і торгівля послугами поряд з деякими іншими статтями входять у рахунок поточних операцій платіжного балансу будь-якої країни. Переговори про лібералізацію торгівлі послугами ведуться паралельно з переговорами про лібералізацію торгівлі товарами. Однак існують і серйозні якісні розходження між товарами і послугами й торгівлею ними (табл. 2).

Таблиця 2.

Розходження товарів і послуг

Товари	Послуги
Відчутні	Невловимі
Видимі	Невидимі
Піддаються збереженню	Не піддаються збереженню
Торгівля товаром не зв'язана з виробництвом	Торгівля послугами зв'язана з їхнім виробництвом
Експорт товару означає вивіз товару з митної території за кордон без зобов'язання в зворотному ввозі	Експорт послуги означає надання послуги іноземцю, тобто не резиденту, навіть якщо він знаходиться на митній території країни

Саме в силу невідчутності й невидимості більшості послуг торгівлю ними іноді називають невидимим експортом і імпортом. Більш того, на відміну від товарів, виробництво послуг найчастіше об'єднано з їхнім експортом у рамках одного контракту і вимагає безпосередньої зустрічі їхнього продавця й покупця. Однак і в даному випадку існують численні виключення. Наприклад, деякі послуги цілком відчутні (роздрукована доповідь чи консультанта комп'ютерна програма на дискеті), цілком видима (модельна чи стрижка театральне представлення), піддаються збереженню (послуги телефонного автовідповідача) і далеко не завжди вимагають прямої взаємодії покупця й продавця (автоматична видача грошей у банку по дебіторській картці).

 

2.Класифікація послуг

Незважаючи на всю умовність визначення поняття й класифікації послуг, багато хто з них, особливо в останні десятиліття, є предметом міжнародної торгівлі, знаходять своє відображення на рахунку поточних операцій платіжного балансу і тому є предметом розгляду наукою про міжнародну економіку. Відповідно до посібника зі складання платіжного балансу МВФ, яким користаються практично всі країни світу, до складу торгуємих послуг входять послуги, класифікація яких приведена в таблиці 3 (див. Додаток 1).

В аналітичних цілях величезна розмаїтість торгуємих послуг звичайно, групують по різних ознаках. У Світовому банку, наприклад, прийнятий розширювальний підхід до послуг, у число яких включається і рух доходу (табл. 3).

Таблиця 3.

Класифікація торгуємих послуг

Вид	Підвид	Означають платежі між резидентами й нерезидентами за:
1. Транспорт	Пасажирський	міжнародне перевезення пасажирів усіма видами транспорту й надання супутніх послуг
Вантажний	міжнародне перевезення вантажів усіма видами транспорту й надання супутніх послуг
2. Поїздки	Ділові	товари й послуги, придбані нерезидентами, що подорожують у справі (відрядження)
Особисті	товари й послуги, придбані нерезидентами, що подорожують з особистих питань (туризм)
3. Зв'язок		послуги поштового, кур'єрського, телефонного й іншого зв'язку між резидентами й нерезидентами
4. Будівництво		будівництво об'єктів за рубежем, здійснюване на тимчасовій основі резидентами
5. Страхування		страхування нерезидентів страховими компаніями – резидентами
6. Фінансові послуги		фінансове посередництво між резидентами і неризедентами (комісія за відкриття акредитивів, за обмін валюти, брокерські послуги і т.д.)
7. Комп'ютерні та інформаційні послуги		консультації в області комп'ютерних програм, інформаційні послуги (обробка даних, користування базами даних), обслуговування комп'ютерів
8. копірайт		користування правами власності (торгова марка, патент, копірайт і т.д.) і використання чи оригіналів прототипів (фільмів, рукописів) на основі ліцензії
9. Інші бізнес – послуги	Посредніч. послуги	комісію за посередництво
Лізинг	лізинг і фрахт судів, літаків без екіпажів і іншого транспортного устаткування
Інші ділові, професіонал. та техніч. послуги	правові, бухгалтерські, управлінські, рекламні, а також послуги по проектуванню, картографії, нагляду за будівництвом, захисту врожаю, розвідуванню корисних копалин і ін.
10. Особисті, культурні та рекреаційні послуги	Аудіовізуальні послуги	виробництво фільмів, радіо- і телевізійних програм, компакт-дисків, гонорари артистів
Інші	показ виставок, проведення спортивних і інших заходів
11. Урядові послуги		постачання товарів у посольства, консульства, представництва міжнародних організацій, операції ООН по підтримці світу

Послуги поділяються на:

- факторні послуги — платежі, що виникають у зв'язку з міжнародним рухом факторів виробництва, насамперед капіталу і робочої сили (доходи на інвестиції, роялті і ліцензійні платежі, зарплата, виплачена нерезидентам);

- нефакторні послуги — інші види послуг (транспорт, подорожі та інші нефінансові послуги).

Це розподіл особливий важливо для обговорення проблем регулювання міжнародної торгівлі послугами в рамках ГАТТ/ВТО, що концентруються переважно на нефакторних послугах.

Очевидно також, що надання послуг у більшості випадків відбувається одночасно з продажем чи товару здійсненням інвестицій у ту чи іншу країну. Тому у відповідності зі способами доставки послуг споживачу послуги поділяються на:

- послуги, зв'язані з інвестиціями — банківською, готельні і професійні послуги;

- послуги, зв'язані з торгівлею — транспорт, страхування;

- послуги, зв'язані поперемінно з інвестиціями й торгівлею — зв'язок, будівництво, комп'ютерні й інформаційні послуги, особисті, культурні і рекреаційні послуги.

Існує корисне з аналітичної точки зору розподіл міжнародних угод з послугами в залежності від характеру поводження продавця й покупця послуг (табл. 4).

Таблиця 4. Міжнародні угоди з послугами

	Споживач не переміщається	Споживач переміщається
Виробник не переміщається	A Транспорт, комп'ютерні й інформаційні послуги	B Поїздки (туризм), утворення і медичні послуги
Виробник переміщається	C Прямі іноземні інвестиції, тимчасова трудова міграція	D Поїздки в треті країни, організовані фірмами-нерезидентами

Як видно, дана класифікація включає не тільки послуги в традиційному змісті, але і рух факторів виробництва, що є носіями цих послуг. Деякі послуги в залежності від конкретних обставин можуть бути класифіковані в різних клітках матриці. Наприклад, транспорт може бути, віднесений до розряду В, коли іноземний турист летить на літаку місцевої авіакомпанії усередині закордонної країни, чи до розряду З, якщо резидент використовує іноземну авіакомпанію для перельоту між містами своєї країни. Розряд D являє собою специфічний випадок, коли, наприклад, український турист відпочиває на курорті, що знаходиться в Іспанії, що належить французькій фірмі.

 

3.Особливості міжнародної торгівлі послугами

Послуги, якщо ними торгують на світовому ринку, по своїй економічній природі нічим не відрізняються від звичайного торгуємого товару. Тому всі теорії попиту та пропозиції в міжнародній торгівлі цілком застосовні і до торгівлі нефакторними послугами. Наприклад, у моделі порівняльних переваг Рікардо класичні сукно й вино, як торгуємі товари, можуть бути цілком замінені на страховий поліс і транспортну заставну, як торгуємі послуги, якщо вони продаються нерезидентам. Послуги є різнорідними товарами, що не дозволяє об'єднати їхній усі в одну групу і затверджувати, що в області послуг одна країна має відносну перевагу перед іншою країною. Ключовим у торгівлі послугами є те, що в більшості випадків у якийсь момент повинне відбутися фізичне зіткнення покупця й продавця послуги. Тільки в цьому випадку угода міжнародної купівлі-продажу послуги відбудеться. Існує кілька механізмів здійснення угод по міжнародній торгівлі послугами

Мобільність покупця. Покупці послуг, що є резидентами однієї країни, приїжджають до продавця послуг, що є резидентом іншої країни. Мобільність покупця звичайно, не заснована на тім, що за рубежем він зможе одержати послугу, що або відсутня у його країні (туризм), або якість якої вище (утворення, медична допомога), або вартість її нижче (складування товарів, ремонт судів).

Мобільність продавця. Продавець, який є резидентом однієї країни приїжджає до покупця послуг, що є резидентом іншої країни. Мобільність продавця звичайно заснована або на тім, що його покупець знаходиться за рубежем і не може переміститися до продавця (аудиторські й бухгалтерські послуги для підприємств), або на специфіці самої послуги (будівництво).

Одночасна мобільність продавця і чи покупця мобільний характер самої послуги. І продавець, і покупець або одночасно спільно використовують послугу (міжнародна телефонна розмова), або збираються в третій країні (міжнародна конференція), або продавець робить покупцю послугу через представництво в третій країні (відряджання іноземних фахівців з московського представництва Світового банку в країни СНД для надання технічної допомоги).

Для цілей міжнародних переговорів про лібералізацію торгівлі послугами, що ведуться протягом багатьох років у рамках ГАТТ/ВТО, звичайно, використовують аналітичні класифікації послуг по фінансовому компоненті, по способах доставки і по типах міжнародних угод. Для цілей оцінки вартісних обсягів міжнародної торгівлі послугами і межстрановой порівнянності найбільше активно використовується підхід, що міститься в платіжному балансі. Обмеженість даних платіжного балансу про торгівлю послугами полягає в тім, що до початку 90-х років багато великих країн (в основному з перехідною економікою) узагалі не розраховували даних про торгівлю послугами, методологія обліку різних статей послуг сильно відрізнялася в окремих країнах, багато міжнародних операцій з послугами, роби особливо одними підрозділи фірм іншим, узагалі не включалися в статистику платіжного балансу, деякі типи угод з послугами, особливо факторними, помилково записувалися в інші статті платіжного балансу, по окремих послугах існувала статистика тільки по їхній сальдо. Тому обсяги міжнародної торгівлі послугами, що уловлюються статистикою платіжних балансів, можна думати заниженими.

Більш половини вартісного обсягу експорту послуг приходиться на міжнародний транспорт і міжнародні частки (туризм) і ділові (відрядження) поїздки. Близько 75% вартісного обсягу послуг експортується розвитими країнами, 24 — що розвиваються і перехідними і 1% — міжнародними організаціями. По оцінках секретаріату ГАТТ/ВТО, на США приходиться 16,2% світового експорту послуг, Францію — 10,2 %, Італію — 6,5 %, Німеччину — 6,4 %, Великобританію — 5,5 %, Японію — 5%. Цієї ж країни з порівнянними частками займають лідируюче положення й в імпорті послуг. Роль України в міжнародній торгівлі послугами невелика.

Отже, послуги являють собою зміну в положенні інституціональної одиниці, що відбулося в результаті дій і на основі взаємної угоди з іншою інституціональною одиницею. На відміну від товарів, виробництво послуг найчастіше об'єднано з їхнім експортом у рамках одного контракту і вимагає безпосередньої зустрічі їхнього продавця й покупця. При цьому або продавець приїжджає до покупця, або покупець до продавця, або вони рухаються назустріч один одному. Усе більше число видів послуг стає торгуємим товаром і реєструється в рахунку поточних операцій платіжного балансу будь-якої країни. Факторні послуги зв'язані з рухом факторів виробництва повинні розглядатися більш докладно, що не є метою даної курсової роботи. Міжнародна торгівля нефакторними послугами включає міжнародний транспорт, міжнародні подорожі й ряд інших видів послуг.

 

4.Державне регулювання міжнародної торгівлі послугами

Державне регулювання міжнародної торгівлі неминуче має свої пороки. Особливо це стосується торгівлі послугами, що у силу свого «невидимого» характеру є куди більш звабним об'єктом для зловживання, чим торгівля товарами. Це стало однієї з причин того, що з початку 80-х років розвиті країни стали постійно піднімати питання про необхідність лібералізації міжнародної торгівлі послугами, що виявилася захаращена всілякими обмеженнями навіть більше, ніж торгівля товарами.

Інструменти торгової політики, використовувані для обмеження торгівлі послугами, здебільшого ті ж, що й у торгівлі товарами. Подібність заснована на тім, що торгівля більшістю послуг супроводжує торгівлю товарами і, отже, попадає під обмеження, що накладаються на торгівлю товарами. Розходження виникають через те, що торгівля деякими послугами зв'язана не з рухом товарів, а c рухом капіталів, способи регулювання якого трохи інші, чим регулювання торгівлі товарами. Однак, як і у випадку обмеження імпорту товарів, внутрішня субсидія національним виробникам, що вводиться країною, що імпортує, вважається більш кращим методом обмеження імпорту послуг, чим імпортний тариф. А імпортний тариф як засіб обмеження імпорту послуг по своєму впливі на національну економіку чи краще дорівнює імпортній квоті в тому випадку, коли ліцензії на одержання імпортної квоти продаються на аукціоні.

Міри регулювання доступу на ринок — інструменти торгової політики, що обмежують чи забороняють іноземним фірмам-виробникам послуг оперувати на місцевому ринку.

Міри регулювання доступу на ринок здобувають у більшості випадків форму кількісних обмежень і включають:

1. Обмеження на торгівлю послугами. Наприклад, законодавча вимога про те, що всі імпортні вантажі повинні страхуватися тільки місцевими страховими компаніями. Воно автоматично усуває іноземних конкурентів із внутрішнього ринку страхових послуг для компаній, що імпортують. Відсутність конкуренції, у свою чергу, веде до завищення цін, що перекладається на експортерів і в кінцевому рахунку на споживачів імпортних товарів. Перевезення експортних вантажів і особливо каботажне плавання між портами того самого держави в багатьох країнах законодавчо закріплені за національними транспортними компаніями.

2. Уведення кількісних квот на імпорт іноземних послуг. Прикладом може служити обов'язкова кількість ефірного часу, що віддається національним радіостанціям, що є прямою дискримінацією проти іноземних радіостанцій. Чи обмеження на кількість іноземних фільмів, що можуть бути закуплені чи показані по національних телевізійних каналах протягом визначеного періоду часу.

3. Обмеження на створення на внутрішньому ринку філій іноземних компаній, що надають послуги. Наприклад, у багатьох країнах законодавство забороняє створення філій банків, страхових, туристичних і інших іноземних компаній. Іноді створювати іноземні філії не заборонена, але перелік послуг, що вони можуть надавати місцевим покупцям, законодавчо сильно обмежений. Таке законодавство використовується, коли необхідно захистити незміцнілих місцевих виробників відповідних послуг. Хоча з загальної теорії міжнародної торгівлі відомо, що найбільш кращими формами захисту в цьому випадку є внутрішнє субсидування місцевих і оподаткування іноземних виробників послуг.

4. Обмеження на пересування виробників послуг. Звичайно приймають форму державного ліцензування імпорту робочої сили, що сполучено для місцевого імпортера як із проходженням бюрократичних процедур, так і з оплатою одержання відповідної ліцензії. Прикладом можуть служити обов'язкове ліцензування і навіть тестування в багатьох країнах іноземних лікарів до того, як вони одержують дозвіл зайнятися лікувальною практикою. І в цьому випадку яка-небудь форма місцевої чи субсидії, принаймні, тарифу на імпорт є кращої в порівнянні з квотою на в'їзд.

5. Обмеження на пересування споживачів послуг. Здобувають, наприклад, форму лімітування кількості туристичних віз, що можуть видаватися нерезидентам протягом визначеного періоду часу.

Як згадувалося вище, національний режим – режим економічних відносин між державами, при якому одна держава надає іноземним фізичним і юридичним особам режим не менш сприятливий, чим режим для своїх юридичних і фізичних осіб. Найчастіше національний режим використовується у відносинах між країнами — членами інтеграційних угруповань і стосовно до вивозу капіталу. З метою регулювання міжнародної торгівлі послугами деякі країни прибігають до введення обмежень на використання цього режиму нерезидентами.

Вилучення з національного режиму — інструменти внутрішньої економічної політики, що дискримінують на внутрішньому ринку іноземних виробників послуг у порівнянні з місцевими.

Надання цінових переваг місцевим виробникам. Наприклад, у багатьох країнах уряду надають прямі цінові субсидії з бюджету місцевим виробникам послуг — туристичним, транспортним, страховим і іншим компаніям.

Надання іноземним виробникам менш сприятливих умов, чим місцевим. Наприклад, іноземні авіаперевізники можуть не одержати доступу до національної системи резервування авіаквитків і кращих аеропортів країни. Розміри обячательного чи резервування податків на операції іноземних банків можуть бути вище, ніж для місцевих.

Зусилля по лібералізації міжнародної торгівлі послугами починаються як на рівні ГАТТ/ВТО, де розглядаються проблеми регулювання торгівлі послугами в цілому, у рамках окремих галузей (цивільна авіація в рамках ИКАО), де зважуються питання торгівлі послугами, властиві для даної галузі, так і на двосторонньому рівні між окремими країнами. Лібералізація торгівлі послугами повинна розвиватися паралельно лібералізації торгівлі товарами. Свідченням цього є, наприклад те, що погана транспортна інфраструктура і міжнародний зв'язок завжди називаються в числі причин, що ускладнюють міжнародну торгівлю товарами. Але в будь-якому випадку лібералізація торгівлі послугами ґрунтується на загальній макроекономічній стабілізації в країнах, її провідних.

Отже, інструменти торгової політики, застосовувані в області торгівлі послугами, можуть бути розділені на міри регулювання доступу на ринок, що обмежують чи забороняють іноземним фірмам-виробникам послуг оперувати на місцевому ринку (обмеження на торгівлю послугами й пересування їхніх виробників і споживачів, кількісні квоти), і вилучення з національного режиму, що дискримінують на внутрішньому ринку іноземних виробників послуг у порівнянні з місцевими (цінове стимулювання місцевих виробників і дискримінація іноземних). Зусилля по лібералізації міжнародної торгівлі послугами починаються на рівні міжнародних організацій, у рамках окремих, галузей і на двосторонньому рівні між окремими країнами.

Тема 5

Міжнародна трудова міграція

Мета:Назвати причини міжнародної міграції робочої сили, охарактеризувати етапи міжнародної міграції, визначити сучасні центри прийняття робочої сили, розкрити наслідки переміщення трудових ресурсів, пояснити ключові принципи міжнародних міграційних процесів.

 

Час: 80 хв. Метод : Лекція Місце: Навчальна аудиторія

ПЛАН

Навчальні питання:Час викладу

Вступ…….………………………………………………...……………5хв

Причини міжнародної міграції робочої сили…………………..10 хв.

Основні етапи міжнародної міграції……………………………..10 хв.

Сучасні центри притягання робочої сили……………………….10хв.

Наслідки переміщення трудових ресурсів……………………..10 хв.

Регулювання міжнародних міграційних процесів.

Міжнародна організація праці…………………………………..10 хв.

Україна в міжнародних міграційних процесах………………..10 хв.

Заключна частина……………………………………………..……15 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: схеми, графіки, діаграми, таблиці, нормативні та законодавчі акти.

Джерела і література: 5,9,10,16,18,22,31,32,36,40,43,47.

 

1. Причини міжнародної міграції робочої сили

Міжнародна міграція робочої сили — це переміщення робочої сили з однієї країни в іншу на строк, більший ніж один рік. Вона включає два основні взаємопов'язані процеси: еміграційний та імміграційний.

Еміграція— це виїзд робочої сили з однієї країни в іншу

Імміграція— це в'їзд робочої сили до приймаючої країни.

Рееміграція— повернення робочої сили в країну еміграції (на батьківщину).

Основні форми міграційних процесів:

·постійна міграція. Ця форма переважала до Першої світової війни і характеризувалася тим, що значні маси людей назавжди покидали свої країни і переселялись на постійне місце проживання до США, Канади, Австралії тощо. Переселення в зворотному напрямку було незначним;

·тимчасова міграція, що передбачає повернення мігрантів на ба­тьківщину по закінченню певного строку. У зв'язку з цим слід від­значити, що сучасна трудова міграція набула ротаційного характеру;

·нелегальна міграція, яка надто вигідна підприємцям країн-мігрантів і становить своєрідний резерв необхідної їм дешевої робочої сили.

Різноспрямовані потоки трудових ресурсів, що перетинають національні кордони, утворюють міжнародний ринок праці, який функціонує у взаємозв'язку з ринками капіталу, товарів та послуг. Інакше кажучи, міжнародний ринок робочої сили існує у формі трудової міграції.

Міжнародна міграція робочої сили зумовлена чинниками внутрі­шнього економічного розвитку кожної окремої країни і зовнішніми чинниками, станом міжнародної економіки в цілому та економічними зв'язками між країнами. У певні періоди рушійними силами міжнародної трудової мобільності можуть виступати також політичні, військові, релігійні, національні, культурні, сімейні та інші соціальні чинники. Причини міжнародної трудової міграції можна також зрозуміти лише як конкретну сукупність названих чинників.

Традиційно (в неокласичній теорії) основною виділяють еко­номічну причину міжнародної трудової міграції, пов'язану з ма­сштабами, темпами та структурою накопичення капіталу.

1. Відмінності в темпах накопичення капіталу зумовлюють від­мінності сил притягання або відштовхування робочої сили в різних регіонах світового господарства, що в кінцевому підсумку визначає напрямки переміщення цього чинника виробництва між країнами.

2. Рівень та масштаби накопичення капіталу справляють без­посередній вплив на рівень зайнятості працездатного населення і, отже, на розміри відносного перенаселення (безробіття), яке є основним джерелом трудової міграції.

3. Темпи і розміри накопичення капіталу, у свою чергу, до певної міри залежать від рівня міграції. Ця залежність полягає в тому, що порівняно низька заробітна плата іммігрантів і можливість знизити оплату праці вітчизняним працівникам дозволяє знизити витрати виробництва і тим самим збільшити нагромадження капіталу.

Така сама мета досягається шляхом організації виробництва в країнах з дешевою робочою силою. Транснаціональні корпорації з метою прискорення накопичення капіталу використовують або рух робочої сили до капіталу, або переміщують свій капітал у праценадлишкові регіони.

4. Причиною переміщення робочої сили є зміни в структурі потреб і виробництва, спричинені науково-технічним прогресом. Скорочення обсягу виробництва або ліквідація деяких застарілих галузей вивіль­няють робочу силу, яка шукає собі застосування в інших країнах.

Отже, міжнародна трудова міграція — це насамперед форма руху відносно надлишкового населення з одного центру накопи­чення капіталу до іншого. В цьому полягає суть економічної при­роди трудової міграції та її головна причина.

Однак у міжнародну трудову міграцію втягуються не лише безробітні, а й частина працюючого населення. В цьому випадку рушійним мотивом міграції виступає пошук вигідніших умов праці. Робоча сила перемішується з країн з низьким рівнем життя і заробітної плати в країни з вищим рівнем. Національні відмінності в заробітній платі є об'єктивною основою міграції праці.

Розглянуті вище причини можуть пояснити головним чином міграцію робочої сили з країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою або міграції з менш економічно розвинутих європейських країн до більш розвинутих. Але для пояснення міграції між США і Канадою, Англією і США, всередині ЄС цього недостатньо. В міграції між цими країнами велику роль відіграють чинники гуманітарного, соціально-культурного, екологічного, психологічного, правового, сімейного порядків.

Можливість трудової міграції розширюється в міру формування єдиного світового економічного простору, в тому числі ін­формаційного та транспортного.

 

2. Основні етапи міжнародної міграції

Історично міжнародне переміщення трудових ресурсів проходить 4 етапи.

І етап міжнародної міграції безпосередньо пов'язаний з про­мисловою революцією, яка здійснилась у Європі в останній третині XVIII — середині XIX ст. Наслідком цієї революції стало те,що накопичення капіталу супроводжувалося зростанням його органічної будови. Остання привела до утворення «відносного перенаселення», що викликало масову міграцію з Європи до Північної Америки, Австралії, Нової Зеландії. Цим було започатковано формування світового ринку праці.

Формування світового ринку праці сприяло:

• економічному розвитку в країнах імміграції, оскільки задо­вольняло гостру потребу цих країн у трудових ресурсах в умовах високих темпів накопичення капіталу і відсутності резервів залу­чення робочої сили;

• колонізації малозаселених районів землі і втягуванню в сис­тему світового господарства нових країн.

II етап міжнародного переміщення трудових ресурсів охоплює період з 80-х років XIX ст. до Першої світової війни.

В цей період значно зростають масштаби нагромадження капіталу, характерною рисою якого виступає посилення нерівномірності цього процесу в рамках світового господарства.

Високий рівень концентрації виробництва і капіталу в передових країнах (СІЛА, Великій Британії та ін.) зумовлює підвищений попит на додаткову робочу силу, стимулює імміграцію з менш розвинутих країн (відсталих країн Європи, Індії, Китаю тощо). За цих умов змінюється структура та кваліфікаційний склад мігрантів. На початку XX ст. основну масу мігрантів ста­новила некваліфікована робоча сила.

III етап розвитку міжнародної міграції охоплює період між двома світовими війнами. Особливість цього етапу — скорочення масштабів міжнародної трудової міграції, в тому числі міжконтинентальної міграції і навіть рееміграції з класичної країни-іммігранта — США.

Це було зумовлено такими причинами

1) наслідками світової економічної кризи 1929 — 1933 pp., що проявились у зростанні безробіття в розвинутих країнах, і необ­хідністю обмеження міграційних процесів;

2) замкнуто-тоталітарним характером розвитку СРСР, який виключив його з кола країн-емігрантів робочої сили.

IV етап розвитку міжнародної міграції робочої сили розпочався після Другої світової війни і триває понині.

Цей етап, зумовлений НТР, монополізацією міжнародних ри­нків праці і капіталу, процесами інтернаціоналізації та інтеграції. Його характерні риси:

• зростання внутрішньоконтинентальної міграції, зокрема вЄвропі та Африці;

 

• зростання попиту збоку сучасного виробництва на високо­кваліфіковані кадри, виникнення нового виду трудової міграції, який отримав назву «втеча умів»;

• посилення державного і міжнародного регулювання трудової міграції.

На тлі довгострокових циклів відбуваються сплески (вибухи) міграції. Так, у 40-ві роки XIX ст. відбувся вибух еміграції з Ірландії в США, внаслідок «картопляного голоду». На початку 80-х років ХГХ ст. широкомасштабна еміграція з Італії та Східної Європи до США була зумовлена падінням цін па європейську пшеницю. Перед Першою світовою війною, з початком економічного пожвавлення, посилилась міграція, але була перервана війною. Велика депресія та Друга світова війна помітно знизили рівень міграції. Після Другої світової війні потік мігрантів знову став збільшуватись. По-перше, утворився усталений потік висококваліфікованих фахівців до США і Канади. По-друге, потоки біженців з Угорщини після повстання (1956 p.), В'єтнаму (1975 р.) та Куби (1980 p.). По-третє, еміграція з колишніх соцкраїн після розпаду колишнього СРСР і припинення дії Варшавського договору. По-четверте, із створенням ЄС та інших економічних об'єднань вільне пересування робочої сили між краї­нами стало необхідною умовою нормального функціонування світового господарства.

На сьогоднішній день сформувалися такі напрямки міжнародної міграції робочої сили:

• міграція з країн, що розвиваються, до промислово розвинутих країн;

• міграція в межах промислово розвинутих країн;

• міграція робочої сили між країнами, що розвиваються;

• міграція наукових працівників та кваліфікованих фахівців з промислово розвинутих країн до країн, що розвиваються;

• міграція з колишніх соціалістичних країн до розвинутих країн;

• міграція робочої сили в межах колишнього СРСР.

 

3. Сучасні центри притягання робочої сили

Міжнародна трудова міграція в сучасних умовах набула характеру глобального процесу. Міграцією охоплено більшість країн світу. На кінець XX ст. кількість країн, залучених до міжнародного міграційного процесу, істотно зростає, насамперед за рахунок Центральної та Східної Європи, а також СНД. За прогнозамиекспертів, у найближче десятиліття кількість мігрантів, що при­ймаються розвинутими країнами, зберігатиметься на високому рівні. Основними країнами виходу мігрантів є Китай (303 тис. чол.); Мексика (267 тис. чол.); Індія (222 тис. чол.); Філіппіни (184 тис. чол.) та Індонезія (180 тис. чол.).

Абсолютні розміри міграції звичайно характеризують значення переміщення цього чинника виробництва у процесі інтернаціоналізації продуктивних сил світового співтовариства. Але не менш важливою характеристикою міждержавного та внутрішньо-корпоративного перерозподілу робочої сили в межах світового господарства є територіальна концентрація міграції та її специфіка.

Серед найважливіших центрів притягання іноземних працівників, які визначають сучасні напрямки міжнародної трудової міграції, звичайно виокремлюють: Північно- та Південно-Американський регіон, Західну Європу, Південно-Східну та Західну Азію. Наприкінці XX ст. щорічний приплив становив пере­січно 2,3 млн чол.; з них 1,4 млн чол. прямували до Північної Америки, а 800 млн чол. — до Європи. Найбільшими центрами залучення мігрантів виступають США та Канада (їх готовність приймати іноземців оцінюється відповідно в 1,1 млн чол. та 211 тис. чол.).

Успішно конкурують з ними країни Західної Європи, де загальна чисельність людей, охоплених міграцією у повоєнний період, оцінюється в 30 млн чол. Характерно, що за останні 20 років понад 1 млн чол. щорічно переїжджає в пошуках роботи з однієї європейської країни в іншу, тобто бере участь у внутрішньоконтинентальному міждержавному обміні робочою силою. Для сучасних європейських міграцій характерні такі напрямки: з менш розвинутих країн Південної та Східної Європи (Греції, Іспанії, Туреччини, Польщі, Угорщини та ін.) до високорозвинутих країн Західної та Північної Європи (Франції, Англії, Німеччини, Швеції тощо), з країн Північної Африки, Індії, Пакистану на західно­європейський ринок праці; переїзд робітників з однієї високорозвинутої країни до іншої.

Збільшилась еміграція до країн Європейського Союзу. Чисельність іноземців, що мешкають у країнах ЄЄ, досягає 17— 21 млн чол. З них 12—14 млн чол. (близько 4 % населення ЄС) прибули з країн, що не є членами Союзу: 29 % мігрантів є громадянами Туреччини і колишньої Югославії; 20,7 % — громадянами країн Африки, 7 % — Америки, 13,6 % — Азії, 7,8 % — країн ЦСЄ. Серед країн ЄС, що прийняли іноземців, перші місця посідають: Німеччина (понад 7 млн чол.); Франція (близько 5 млн чол.) та Велика Британія (близько 3 млн чол.). Основними країнами виходу мігрантів для Німеччини є Туреччина, країни колишньої Югославії, Італії, Греції та Польщі, для Франції — Алжир, Марокко, Португалія, для Великої Британії — Індія.

Важливим центром притягання робочої сили залишається Австралія. Новим пунктом концентрації інтернаціональних загонів робочої сили став район Перської затоки, де ще в 1975 р. загальна чисельність немісцевого населення в 6 країнах (Бахрейні, Кувейті, Омані, Катарі, Саудівській Аравії, Об'єднаних Арабських Еміратах) становила 2 млн чол., а на початку XXI ст. — 4 млн чол., або майже 40 % усього населення. Більша частина арабських емігрантів надходить з Палестини, Єгипту, Іраку, Сирії, Йорданії.

На Африканському континенті центри притягання — країни Південної та Центральної Африки. Загальна чисельність мігран­тів в усіх країнах Африки досягає 6 млн чол.

Поряд із Західною Європою за останні два десятиліття ство­рюються нові центри притягання іноземних робітників, які відо­бражають трудову міграцію з одних країн, що розвиваються, до інших, переміщення іноземної робочої сили з більш розвинутих до менш розвинутих країн, що в цілому не було характерним для міждержавної міграції в минулому. Це насамперед «нові індустріальні країни» Азіатсько-Тихоокеапського регіону. А в Латинській Америці — Аргентина, Венесуела, Бразилія.

Що стосується структури мігруючої робочої сили, то тут можна встановити такі основні закономірності. Структуру робочої сили, що мігрує до промислово розвинутих країн і між самими розвинутими країнами, характеризують два моменти.

Перший:висока частка висококваліфікованих та наукових кадрів, необхідних для розвитку напрямків науково-технічного прогресу. Промислово розвинуті країни стимулюють таке пере­міщення робочої сили із правом одержання статусу постійного резидента.

Так, частка іноземців серед інженерів у США становить понад 10 %, лікарів — понад 20 %. «Відплив умів» до США відбувається як з країн, що розвиваються, так і з країн з перехідною економікою. Всередині ЄС висококваліфіковані кадри концентруються в найбільш розвинутих країнах.

Другий:значна частка робочої сили для галузей з фізично ва­жкими, малокваліфікованими і непривабливими видами праці. Наприклад, у Франції емігранти становлять 25 % усіх зайнятих у будівництві, 1/3 — в автомобілебудуванні. В Бельгії вони становлять половину всіх шахтарів, у Швейцарії — 40 % будівельних робітників.

Міграція робочої сили між країнами, що розвиваються, — це головним чином міграція між новими індустріальними країнам та країнами — членами ОПЕК, з одного боку, та іншими країнами, що розвиваються, — з іншого.

Основний склад мігрантів з цих країн — малокваліфікована робоча сила. Порівняно невеликий потік кваліфікованих працівників йде з розвинутих країн до країни, що розвиваються.

Для міграції в межах колишньої світової системи соціалізму характерне переміщення робочої сили з країн з менш сприятливими соціально-економічними умовами до країн з більш стабільною економікою та соціальною обстановкою.

 

4. Наслідки переміщення трудових ресурсів

Наслідки міжнародної міграції робочої сили досить різноманітні. Вони проявляються як у країнах, що експортують робочу силу, так і в країнах, що імпортують її, приносячи певні вигоди та втрати обом сторонам, хоча, як видно з аналізу, вигід більше в країнах - імпортерах робочої сили, а в країнах—експортерах у цілому втрати перевищують вигоди. Світ у цілому виграє, оскільки свобода міграції дає людям змогу переміщуватись до країн, де вони можуть внести більший чистий доход у світове виробництво.

Країни, що приймають робочу силу, мають такі переваги:

а) у країні, що ввозить робочу силу, особливо кваліфіковану, прискорюються темпи зростання економіки: додатковий попит на товари та послуги іммігрантів стимулює зростання виробництва і створює додаткову зайнятість у країні їх перебування;

б) підвищується конкурентоспроможність вироблюваних країною товарів внаслідок зменшення витрат виробництва, пов'язаного з більш низькою ціною іноземної робочої сили і можливістю стримувати зростання заробітної плати місцевим робітникам через підвищену конкуренцію на ринку праці;

в) приймаюча країна виграє за рахунок податків, розмір яких залежить від кваліфікаційної та вікової структури іммігрантів. Висококваліфіковані фахівці, що вже володіють мовою приймаючої країни, відразу стають великими платниками податків;

г) значний доход приносить трансфер знань з країни еміграції. При імпорті кваліфікованих працівників і наукових кадрів приймаюча країна економить на витратах на освіту та професійну підготовку. Так, у США 230 членів Національної академії наук, 33 % лауреатів Нобелівської премії — іммігранти;

д) іноземні робітники часто розглядаються як певний амортизатор на випадок зростання безробіття: вони можуть бути звільнені у першу чергу;

є) іммігранти поліпшують демографічну картину розвинутих країн, які потерпають від старіння населення. У Німеччині, Франції, Швеції 10 % усіх новонароджених з'являються в сім'ях переселенців, у Швейцарії — 24 %, у Люксембургу — 38 %.

До негативних наслідків, породжених імміграцією, відносяться: соціальні чвари, конфлікти, загострення міжнаціональних проблем, злочинність тощо.

Зміни в густоті населення і соціальні чвари використовуються урядами приймаючих країн як аргументи на користь політики обмеження або поступовості імміграції, відбору іммігрантів, що допускаються в країну. П. X. Ліндерт іронічно зауважує з цього приводу: «Статуя Свободи тримає свою лампу яскраво запаленою для фізиків, інженерів та спеціалістів з ЕОМ» [15, с 442].

Сучасна міграція до країн ЄС породжує специфічні проблеми. Основні з них:

• після 2000 р. помітно збільшується частка іноземців, які працюють у сфері послуг, а не у виробничій сфері (в сталеливарній, металообробній промисловості, автомобілебудуванні);

• поширення ЄС породжує проблему масової міграції населення з країн, що приєдналися до «багатих» країн Союзу;

• значне збільшення нелегальних мігрантів. Кількість «нелегалів», що знаходяться в країнах ЄС, зросла в 1993—2005 pp. з 2 до 3,5 млн. чол.; в основному це вихідці з країн Північної Африки та Азії.

Країни—експортери робочої сили також отримують певні вигоди:

а) зниження рівня безробіття і, як наслідок, — соціального напруження в країні;

б) безплатне для країни-експортера навчання робочої сили новим професійним навичкам, ознайомлення з передовою технологією, організацією праці тощо;

в) отримання доходів у ВКВ внаслідок грошових переказів емігрантів.

Ці перекази включаються до статті «Приватні перекази» платіжного балансу і становлять для багатьох держав значну частину валютних надходжень. З поверненням на батьківщину мігранти привозять із собою цінності та заощадження на суму, що приблизно дорівнює сумі їхніх переказів. А відтак додачу до національного доходу країни—експортера робочої сили можна розглядати як подвоєну суму переказів.

Розрахунки зарубіжних фахівців показують, що роль приватних переказів особливо велика для країн із середнім рівнем розвитку. У цих країн доходи від експорту робочої сили в окремі роки перевищують надходження з решти видів зовнішньо­економічної діяльності. За даними МВФ, середня норма прибутку при експорті товарів становить 20 %, послуг — 50 %, а від експорту робочої сили — значно вище. Наприклад, перекази в Пакистан від працюючих за кордоном перевищує надходження від експорту товарів і послуг у 5 разів. У Єгипті у 90-х роках перекази емігрантів становили понад 3,7 млрд. дол. на рік, а експлуатація Суецького каналу — 970 млн дол. У Йємені перекази емігрантів в окремі роки у 30 разів перевищували надходження від експорту товарів і послуг. Зараз близько 43 країн світу мають надходження від мігрантів не менше як 100 млн. дол., а 10 країн — понад 1 млрд. дол.

Це один бік наслідків міграції для країн—експортерів робочої сили. З іншого боку, ці країни мали такі наслідки експорту робочої сили: а) скорочення податкових надходжень через зменшення кількості платників податків; б) постійна міграція означає, що відбувається відплив кваліфікованих, ініціативних працівників, так званий «відплив умів», який призводить до уповільнення темпів зростання науково-технічного та культурного рівня країни. За підрахунками фахівців, ці втрати становлять близько 76 млрд дол.

Можливими шляхами зняття негативних наслідків еміграції робочої сили можуть бути такі заходи держави:

· заборона еміграції;

· введення податку на «відплив кращих голів», компенсувати державні капіталовкладення в емігрантів;

· створення державою високоприбуткових галузей, що здійснюють експорт робочої сили. Така практика існує. Наприклад, азіатські НІК створили потужну високоприбуткову галузь економіки — експорт робочої сили, яка займається підготовкою і вербування працівників необхідних спеціальностей для роботи за кордоном. Перекази грошей на батьківщину експортованими працівниками приносять державі значний доход. Наприклад, експортні працівники Південної Кореї, відповідно до чинного законодавства, зобов'язані 80 % заробітку переказувати на батьківщину у твердій валюті через національні банки.

П. X. Ліндерт робить такі загальні висновки про наслідки міг­раційних процесів: «...виграють самі мігранти, їхні роботодавці і робітники, що залишаються в країні імміграції; зазнають втрат конкуруючі робітники приймаючої країни і підприємці в країні попереднього місцеперебування мігрантів... Приймаюча країна виграє і за рахунок змін на ринку робочої сили, і за рахунок позитивного впливу на державний бюджет. Країна еміграції втрачає за рахунок обох цих чинників» [15, с 442].

Для країн, що приймають мігрантів, важливими є питання, що пов'язані з управлінням та контролем над міграційними потоками. Так, у країнах ЄС міграційні системи, які регулюють потоки трудової міграції, поділяються на два основні види: короткострокове перебування іноземців для задоволення пікового попиту щодо сезонної зайнятості та довгострокове перебування, що пов'язано із міграцію робочої сили. Незважаючи на те, що країни ЄС ще не розробили єдиної імміграційної політики, не прийняли єдиних міграційних квот, у цілому ця політика здійснюється на основі загальних принципів, які передбачають: обмеження в'їзду низькокваліфікованої робочої сили, боротьбу з нелегальною ім­міграцією; уніфікацію національних правових норм по відношенню до іноземців, які знаходяться на території країн ЄС.

Для підвищення ефективності управління міграційними потоками та скорочення незаконної міграції Європейський Союз на 2004—2008pp. виділяв 250 млн. евро [25, с. 320]. Переважна частина цих коштів спрямовується на фінансування різних програм щодо запобігання незаконній міграції у країнах масового виходу «нелегалів». Посилюється контроль на зовнішніх кордонах ЄС щодо іммігрантів, створюється єдина база даних віз, що видаються і які містять біометричні характеристики.

Країни ЄС намагаються своєчасно вносити зміни в національні міграційні системи із урахуванням внутрішніх факторів та принципів загальноєвропейської політики у даній сфері.

 

5. Регулювання міжнародних міграційних процесів. Міжнародна організація праці

Міжнародні міграційні процеси регулюються країнами, які беруть участь в обміні трудовими ресурсами. Контролю та регулюванню підлягають соціальний, віковий та професійний склад мігрантів, рівень в'їзду і виїзду іноземних трудящих. Функції міждержавного та внутрішньодержавного розподілу робочої сили: визначення обсягу та структури міграційних потоків дедалі більше виконують міністерства праці, внутрішніх та закордонних справ, а також спеціально створені державні та міждержавні органи.

Вербування іноземної робочої сили здійснюється, як правило, за допомогою створених за кордоном державних вербувальних комісій, до функцій яких входить ретельний відбір кандидатів для роботи на підприємствах своєї країни з урахуванням їхнього віку, здоров'я, кваліфікації.

Важливим елементом державної імміграційної політики є встановлення юридичного статусу трудящих-мігрантів, який визначає їхні соціально — економічні, трудові, житлові та інші права, закріплені як в міжнародних угодах, так і в національних законодавствах. Цей статус не надає іноземним працівникам політичних прав, обмежує здебільшого їхню участь у профспілковій діяльності, регламентує строки перебування іммігрантів у приймаючій країні.

Різноманітні аспекти трудової міграції і статусу іноземних працівників віддзеркалюються у двосторонніх та багатосторонніх угодах, відповідних національних законодавчих актах та урядових постановах.

Засоби і методи реалізації державної міграційної політики змінюються залежно від конкретної ситуації на ринку праці. Так, в умовах дефіциту трудових ресурсів у західноєвропейських країнах застосовувались державні заходи заохочення імміграції, у тому числі й нелегальної. Коли ж інтереси підприємства породили потребу в зниженні рівня імміграції, державне регулювання поставило бар'єри новому припливу іноземних працівників.

Регулювання міжнародної міграції робочої сили здійснює Міжнародна організація праці — МОП (International Labor Organization — ILO). Вона була утворена в 1919 p. як автономна організація в складі Ліги Націй; з 1946 р. стала спеціалізованим закладом ООН. До неї входять 170 країн-членів, у тому числі Україна. Штаб-квартира знаходиться у Женеві. Особливістю МОП, яка відрізняє її від інших міжнародних організацій, є те, що представництво кожної країни-члена складається з трьох соціальних верств: від урядовців, від підприємців, від трудівників.

Головна мета МОП— сприяти встановленню соціальної справедливості в сфері праці, захищати інтереси трудящих на основі соціального партнерства, поліпшувати умови праці.

Після Другої світової війни основні цілі й принципи МОП знайшли підтвердження й розширення у Філадельфійській декларації, в якій наголос робився на широку співпрацю з країнами, що розвиваються.

У 1946 р. МОП стала першим спеціалізованим закладом у системі ООН. В 1969 р. у зв'язку з 50-ю річницею МОП їй було присуджено Нобелівську премію миру.

· МОП має чотири головні стратегічні цілі:

· розвиток і реалізація норм і принципів у сфері праці;

· створення ширших можливостей для жінок і чоловіків щодо забезпечення достойної зайнятості;

· розширення охоплення й підвищення ефективності соціального захисту для всіх;

· зміцнення тристоронньої структури й підтримка соціального діалогу.

Функції:нормативна діяльність; технічне співробітництво; підготування досліджень і публікацій.

Нормативна діяльність полягає в розробленні міжнародних Конвенцій і рекомендацій по регулюванню умов праці, зайнятості, прибутків, соціального забезпечення й основних прав людини й управління працею. Розробка нормативів є головним напрямом діяльності МОП. Держава-член зобов'язана регулярно надсилати до Організації звіти про виконання її Конвенцій, а також інформацію про відповідність національного законодавства нормативам МОП. У конвенціях важливе місце посідають питання заробітної плати, тривалості робочого дня, соціального страхування, відпусток, що оплачуються, служби найму робочої сили, робітничої інспекції. Конвенції й рекомендації МОП складають «Міжнародний трудовий кодекс»,що є основою регулювання трудових відносин у країнах-членах.

Конвенції й рекомендації МОП — акти міжнародно-правового регулювання праці. Вони не є міжнародними договорами й не потребують ратифікації. Конвенції й рекомендації являють собою звернення до держав з побажанням включити відповідні норми в національне законодавство.

Конвенції й рекомендації МОП охоплюють практично усі питання у сфері праці. До них належать деякі основні права людини, зокрема, свобода об'єднання, право на створення організації, трудові відносини, політика в галузі зайнятості, умови праці, соціальне забезпечення, техніка безпеки й охорони праці, зайнятість і права мігрантів.

Положення мігрантів взагалі є однією з центральних проблем, що знаходиться в сфері уваги МОП. Ще на першій сесії Генеральної конференції МОП у 1919 р. була прийнята рекомендація «Про взаємність у сфері ставлення до трудящих-іноземців». Права мігрантів забезпечуються Конвенцією № 97 «Про трудящих-мігрантів». Згідно з цим документом країни-члени МОП зобов'язуються діяти без дискримінації за ознакою національності, раси, релігії або статі і надавати не менш сприятливі, ніж для власних громадян, умови в заробітній платі, тривалості робочого часу, соціальній забезпеченості. Мігранти мають бути забезпечені житлом, мають право брати участь у колективних договорах. Послуги, що робляться мігрантам державними службами працевлаштування, надаються безкоштовно.

У Конвенції № 43 (прийнята у 1975 р.) наголошується, що країни—члени МОП зобов'язані розробляти й здійснювати національну політику, спрямовану на сприяння й гарантію рівності можливостей щодо праці і зайнятості, соціального забезпечення для осіб, що перебувають на законних підставах, як мігрантам, так і членам їхніх родин.

Технічне співробітництво полягає в розробці й втіленні в життя проектів з різних аспектів трудових відносин у країнах-членах. Найактуальнішими темами проектів є: підготовка кадрів; зайнятість і розвиток; планування робочої сили; ринок праці; умови праці й виробниче середовище; соціальне забезпечення; трудові відносини; робітнича освіта; права трудящих-мігрантів; МОП і міжнародний профспілковий рух. Для реалізації технічних проектів МОП відряджає експертів та місії у відповідні країни.

Дослідницька діяльність МОП виявляється в підготовці оглядів ситуації в сфері праці в окремих країнах і регіонах, в аналізі галузевих і регіональних проблем праці; в оцінюванні тенденцій соціально-економічного розвитку. МОП публікує огляди, видає бюлетені з питань трудових відносин.

Організаційна структура:

· Міжнародна конференція праці;

· Адміністративна рада;

· Міжнародне бюро праці (секретаріат).

Міжнародна конференція праці— вищий орган. Кожна країна на її сесіях представлена чотирма делегатами: два — від уряду, один — від підприємців, однин — від трудівників. Конференція розробляє конвенції й рекомендації з питань праці; в порядку контролю розглядає доповіді держав про застосування ратифікованих конвенцій; затверджує програму й бюджет організації.

В межах тристоронньої структури представників роботодавці й трудящі є соціальними партнерами; МОП сприяє соціальному діалогу між профспілками й роботодавцями при розробці національної політики із соціальних та економічних питань.

Кожні два роки Конференція приймає дворічну програму діяльності й бюджет МОП, який фінансується державами-членами. Конференція є також міжнародним форумом, на якому обговорюються трудові й соціальні проблеми, що мають світове значення.

Адміністративна рада— виконавчий орган. Вона складається з 56 членів (28 — представники урядів, по 14 — від підприємців і трудівників). Із загальної кількості 10 місць в урядовій групі резервується для десяти найрозвинутіших країн (серед них і Росія).

Міжнародне бюро праціготує документацію, збирає й поширює інформацію, здійснює дослідження, організує наради.

Секретаріат МОП, дослідницький центр і видавництво перебувають у Женеві. Адміністрація й управління здійснюються через регіональні, обласні й галузеві бюро, які існують у понад 40 країнах. Адміністративній раді і Бюро допомагають тристоронні комітети, які охоплюють основні галузі промисловості. Рада і Бюро користуються також послугами комітетів експертівз таких питань:

· професійна підготовка;

· розвиток управління;

· техніка безпеки й охорона праці;

· трудові відносини;

· навчання трудящих.

Держави—члени МОП періодично проводять регіональні наради для вивчення питань з регулювання трудових відносин у тих чи інших регіонах.

 

6. Україна в міжнародних міграційних процесах

Інтеграція України до світової спільноти та зростання відкритості українського суспільства сприяє більшому втягненню України в міжнародний обмін робочою силою. Динаміку зовнішнього міграційного руху населення України в 2001—2006 pp. наведено на рис. 7.1 [www. ukrstat.gov.ua]

За межами України станом на 2008 р. працюють близько З млн громадян: 65,9 % у країнах СНД і 34,1 % — в інших країнах. Найбільшими центрами офіційного працевлаштування українців у Західній Європі є Німеччина, Франція, Велика Британія та Греція, які приймають до 30 % усіх легальних емігрантів. Крім того багато українців працюють у Польщі, Чехії, Італії, Португалії, Угорщині, Словаччині, Білорусі. Останніми роками збільшився поток емігрантів до Росії, де працює близько 1 млн. чол. Однак переважна частина емігрантів влаштовується на роботу нелегально. Найчастіше за кордон їдуть працювати мешканці сільських районів і маленьких міст, оскільки саме там спостерігається найбільший рівень безробіття.

Приблизно 70 % загальної кількості працюючих за кордоном українців — чоловіки, які задіяні в будівельній сфери та мережі торгівлі, а переважна більшість жінок за кордоном працюють у сільському господарстві (займаються збиранням урожаїв), у сфері сервісу (домашньою прислугою, нянями, покоївками).

Основними чинниками, що спонукають до трудової міграції, є несприятлива економічна ситуація в Україні, політична нестабільність, нестача робочих місць на ринку праці, низька мотивація легальної зайнятості і, як результат, проблема з адекватно оплачуваною роботою, низький рівень охорони здоров'я, географічні особливості прикордонних територій, реформування освіти, культури, спорту. Наслідком цього є високий рівень безробіття за окремими регіонами держави, незбалансована структура спеціальностей на вітчизняному ринку праці та зростання маятникової міграції.

Однією з найбільших проблем, по'язаних із трудовою емігра­цією з України, є «відтік умів», але встановити реальні масштаби цього процесу неможливо через брак достовірної статистики, не­визначеність самого поняття «висококваліфікований спеціаліст» (частина українських дослідників схильні вважати такими лише науковців найвищої категорії). Рівень освіти трудових мігрантів з України незначно (10,9 років навчання), але все ж менший від рівня освіти населення, зайнятого на території проживання (показник становить 11,4 роки). Високим рівнем освіти характеризуються емігранти у Великій Британії (12,5 року навчання), США і Канаді (12,3), Австрії, Бельгії, Нідерландах, Німеччині, Люксембурзі, Франції (11,8). Вищим від середнього по всьому масиву зовнішніх трудових мігрантів з України є рівень освіти українців, які працюють в Ізраїлі (11,5), Іспанії, Греції, Португалії (11 років). А в Російській Федерації, Чехії, Польщі, Угорщині, Словаччині він нижчий, ніж 10,7 року. Зрозуміло, що в країнах, де середній показник освіти мігрантів вищий за середній, вищою є й частка осіб із закінченою вищою освітою (у Великій Британії — 41,7 %, у США і Канаді — 39,1 %). Але питання, яка частина цих людей працює відповідно до рівня своєї кваліфікації, а яка фактично зайняла місце місцевих некваліфікованих робітників на ринку праці цих країн залишається відкритим.

Отже, навіть у тих країнах, де значну частину українських за­робітчан становлять спеціалісти з вищою освітою, вони зовсім не домінують у загальній масі мігрантів. Українська трудова міграція — це, насамперед, міграція «робочих рук», а не кваліфікованих спеціалістів та науковців.

Для виїзду українських громадян для працевлаштування за кордоном існує декілька способів: це самостійний пошук місця роботи, використання туристських агенцій, запрошення українських фахівців безпосередньо іноземною стороною, використання послуг посередницьких структур при працевлаштуванні за кордоном.

Через структури з посередництва в працевлаштуванні за кордоном громадяни України отримують можливість мати легальну роботу за межами країни і надійний соціальний захист з боку іноземного роботодавця (в рамках законодавства країни працевлаштування). Проте навіть тоді, коли людина намагається виїхати на роботу за кордон легально, вона все одно ризикує потрапити до рук аферистів з нелегальних рекрутингових агенцій. Аби цього не сталося, громадянин має знати, що посередник зобов'язаний у своїй діяльності спиратися на низку дозволів.

Структури, які займаються посередництвом у працевлаштуванні на роботу за кордоном, щорічно надають послуги в праце влаштуванні лише 1—2 % від загальної чисельності українських мігрантів, які працюють за кордоном. У 2007 р. в Україні зареєстровано 515 суб'єктів господарської діяльності, які мають ліцензію Мінпраці на посередництво в працевлаштуванні на роботу за кордоном. Кількість українських громадян, які користуються послугами цих структур, зростає. Так, якщо в 2000 році кількість громадян, які працевлаштовані за кордоном за допомогою ліцензованих посередників, становила 19,9 тис. чол., то вже в 2007 — 61,4 тис. чол.

Контроль за роботою суб'єктів господарської діяльності, які займаються посередництвом у працевлаштуванні на роботу за кордоном, здійснює Комісія з питань посередництва в працевла­штуванні на роботу за кордоном та надання іноземцям дозволів на працевлаштування в Україні та регіональними комісіями відповідно до Порядку контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном. Цей Порядок затверджено спільним наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва і Міністерства праці та соціальної політики України від 24 червня 2004 р. №78-141.

Що стосується імміграції в Україну, то, за даними Всесвітнього банку, Україна зараз посідає четверте місце в світі за кількістю прийнятих мігрантів.

В Україну приїздить дедалі більше мігрантів з країн СНД (77,5 %), Близького Сходу та інших частин світу (22,5 %). У 2007 р. органи внутрішніх справ України розглянули близько 165 тис. імміграційних справ. Найбільше навантаження щодо оформлення дозволів на міграцію в Донецькій (3018), Одеській (2067), Дніпропетровській (1673) областях, м. Києві (1543), Запорізькій (1277), Київській (1216), Харківській (1048) областях, найменше — в Тернопільській (100), Рівненській (166), Закарпатській (189), Чернівецькій і Полтавській (по 212) та Львівській (245) областях.

Еміграція з України забезпечує певні економічні вигоди.

1. Знижується рівень безробіття та пом'якшується соціальна напруженість у суспільстві.

2. Працюючи за кордоном, українці підвищують свій життєвий рівень за рахунок ресурсів країни перебування.

3. Зовнішня трудова міграція є джерелом досвіду, знань, між-особистісних контактів, школою бізнесу та ринкової поведінки.

 

4. Зростають валютні надходження в Україну. Так, за даними Міжнародного фонду сільськогосподарського розвитку — спеціалі­зованої установи ООН — сума грошових переказів українських мігрантів на батьківщину в 2006 р. становила 4,8 млрд дол. У середньому заробіток українського трудового мігранта становив 800 дол. на місяць (від 500 дол. на сільгоспроботах у Польщі до 1,5 тис. дол. на будівельних роботах у Португалії). За даними Міжнародної організації міграції, українські трудові мігранти у 2007 р. відправили додому грошових переказів на суму від 5 до 7 млрд доларів. При цьому експерти не заперечують, що реальні обсяги переданих українськими мігрантами на батьківщину коштів значно більші. Так, підраховано, що загальна сума грошей, які надійшли від «заробітчан» до України, становить близько 20 млрд. дол. (тобто в середньому близько 6 тис. доларів за рік на одного мігранта). Таким чином, трудова міграція суттєво впливає на стан української економіки, оскільки обсяги валюти, що надходить від мігрантів до країни, дуже значні. Для порівняння: весь товарний експорт з України за 2007 р. становив 49,2 млрд. дол., а виручка по головній експортній статті — від постачань недорогоцінних металів і виробів з них — 20,8 млрд. дол. Отже, надходження валюти в країну від «заробітчан» приблизно дорівнює обсягові надходжень від металур­гійного експорту. Значні кошти, які надходять від заробітчан, під­вищують платоспроможний попит і, таким чином, стимулюють виробництво. Вони сприяють розвиткові малого бізнесу, прискоренню формування середнього класу.

5. Відповідно до розроблених МОП рекомендацій, Україна матиме право на компенсацію за підготовку робочої сили від країн—користувачів її трудових ресурсів.

Поряд із позитивними результатами трудової міграції українського населення, можна виокремити такі негативні тенденції:

• збільшення грошової маси призводить до зростання цін;

• орієнтовані на споживання гроші мігрантів лише незначною мірою мають інвестиційне чи кредитне використання. Вплив за­робітків за кордоном на розвиток дрібного бізнесу є вкрай скромним внаслідок податкового тиску, відсутності дешевих кредитів, труднощів з реєстрацією підприємства, невіри громадян у перспективи малого бізнесу;

• зовнішня трудова міграція руйнує трудові колективи, здатна спричинити дефіцит робочої сили в певних галузях та регіонах;

• призводить до втрати кваліфікації, оскільки особи з високим рівнем професійної підготовки здебільшого виконують за кордоном малокваліфіковану роботу;

• відплив молоді спричинює негативні демографічні наслідки як через руйнацію сімейних відносин, так і через несприятливу для народження й виховання дітей специфіку «мігрантського» способу життя. Ще більш складною сімейною проблемою, яка переростає у соціальну, є виховання дітей мігрантів, залишених в Україні, особливо у випадках тривалої відсутності обох батьків. Як наслідок, Україна стикається з новим видом соціального сирітства, необхідністю брати під державну опіку частину дітей мігрантів;

• брак трудових ресурсів в Україні: в найближчі роки досягнуть працездатного віку українці, що з'явилися на світ на початку 1990-х років, коли народжуваність у країні почала стрімко знижуватися.

Таким чином, трудова міграція має загальнодержавне значення і впливає на внутрішньоекономічне, політичне і соціальне становище. У зв'язку з цим необхідно особливу увагу приділяти державному регулюванню міграційних процесів.

Протягом останніх років в Україні прийнято ряд законодавчих актів з питань міграції, зокрема Закони України «Про громадянство України», «Про біженців», «Про імміграцію», «Про основні засади державної міграційної політики України», «Про порядок надання притулку в Україні іноземцям та особам без громадянства», «Про Державну міграційну службу в Україні». Україна приєдналася до Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та інших міжнародних договорів. Важливе значення має подальша адаптація законодавства України з питань міграції до європейських стандартів та визнаних міжнародних механізмів регулювання міграційних процесів у рамках реалізації стратегії інтеграції України до Європейського співтовариства.

Міграційна політика України має забезпечити безпеку держави потоків нелегальної міграції з третіх країн, а також захист прав українських громадян за кордоном. Для України як транзитної держави і разом з тим постачальника власних нелегальних мігрантів, важливим є питання про підписання з країнами перебування українських громадян двосторонніх угод про їх тимчасове працевлаштування.

Сьогодні вирішення проблеми нелегальної міграції стає для України надзвичайно важливим. Зокрема, це демонструють такі дані: органами внутрішніх справ у 2007 р. затримано близько 13,6 тис. нелегальних мігрантів, що на 11 % більше, ніж за аналогічний період 2006 р. Виявлено 129 груп нелегальних мігрантів загальною чисельністю 1121 особа. Найбільше нелегалів, затриманих у складі організованих груп, є вихідцями з Пакистану — 436, Індії -135, Молдови -122, В'єтнаму — 69, Сомалі — 40, Шрі-Ланки — 38, Бангладеш та Узбекистану — по 30. За межі держа­ви видворено 12 755 нелегальних мігрантів, що складає близько 94,7 % від загальної кількості виявлених; у примусовому порядку видворено 2008 осіб; до 11 тисяч іноземців-порушників (2006 рік — близько 9,2 тис. + 20 %) застосовано санкцію заборони в'їзду в Україну на термін від 6 місяців до 5 років.

Україна бере участь у міжнародному співробітництві з іншими державами, міжнародними організаціями та установами з метою регулювання міграційних процесів. Міжнародне співробітництво здійснюється на підставах і в порядку, передбачених законодавством України та міжнародними договорами. Так, співпраця Державного департаменту в справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб МВС України з Міжнародною організацією з міграції (MOM) ґрунтується на виконанні положень Угоди «Про співробітництво між Міністерством внутрішніх справ і Міжнародною організацією з міграції», яка підписана 14.09.2005 року в м. Києві. МВС здійснювалось вивчення міжнародного досвіду щодо реалізації програми добровільного повернення затриманих іноземців до країн походження, а також можливість запровадження такої програми в Україні, яка сприяла б збільшенню кількості повернених іноземців, затриманих на території України за порушення законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, до країн походження. Враховані рекомендації MOM та зразки найкращих практик для пунктів тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, та проаналізовано прогалини українського законодавства у сфері затримання та утримання незаконних мігрантів Міжнародне співробітництво також здійснюється в рамках реалізації програми технічної допомоги Євро­пейської Комісії країнам СНД (ТАСІС/ЄК), що передбачено чотирма проектами «Зміцнення потенціалу в сфері управління міграційними процесами: Україна», які фінансуються за рахунок MOM та Європейського Союзу.

До основних проблем, які потребують вирішення, відносяться:

• завершення формування нормативно-правової бази з питань міграції;

• визначення концепції створення скоординованого адміністра­тивного механізму державного регулювання міграційних процесів та забезпечення його впровадження і ефективного функціонування;

• забезпечення захисту прав осіб, яким надано статус біженців чи притулок в Україні;

• створення правових і соціально-економічних засад регулювання трудової міграції;

• налагодження обліку трудових мігрантів, які працюють за межами України;

• активізація політики щодо формування привабливого внут­рішнього ринку праці;

• проведення політики посилення соціального захисту трудящих мігрантів — громадян України, які працюють за кордоном;

• проведення політики превентивних заходів щодо запобігання нелегальним трудовим міграціям;

• розвиток міжнародного співробітництва у сфері міграції.

 

Тема 6

Міжнародна економічна інтеграція

Мета:Розкрити суть та основні форми міжнародної економічної інтеграції. Охарактеризувати основні принципи функціонування Європейського союзу, як найбільш успішної форми міжнародної інтеграції держав. Назвати основні інтеграційні об᾿єднання світу.

 

Час: 160 хв. Метод : Лекція Місце: Навчальна аудиторія

ПЛАН

Навчальні питання:Час викладу

Вступ…….………………………………………………...……………5хв

Суть та основні форми міжнародної економічної

Інтеграції……………………………………………………………30 хв.

Європейський Союз………………………………………………..30 хв.

Північноамериканська угода про вільну торгівлю……………25 хв.

Основні інтеграційні об'єднання в інших регіонах світу………25 хв.

Економічна інтеграція в СНД………………………………………30 хв.

Заключна частина……………………………………………..……15 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: схеми, графіки, діаграми, таблиці, нормативні та законодавчі акти.

Джерела і література: 6,7,11,13,25,31,32,34,35,36,38,48.

 

1. Суть та основні форми міжнародної економічної інтеграції

Процес міжнародної економічної інтеграції обумовлений розвитком і поглибленням міжнародного поділу праці, в результаті чого національні економіки зближуються й взаємопроникають. Очевидною стає взаємозалежність країн на основі більш тісних регіональних зв'язків.

Міжнародна економічна інтеграція є найвищою формою прояву інтернаціоналізації господарського життя світового співтовариства. Вона відбувається у межах як кожної із основних груп країн, так і між окремими країнами з різних груп. Це зумовлено тим, що міжнародна економічна інтеграція охоплює такий важливий механізм економічної системи, як господарський, у якому є не лише базисні, але й надбудовні елементи суспільства. На певному її етапі зближуються національні, економічні та політичні структури групи країн, формуються форми взаємодії між ними.

Міжнародна економічна інтеграція суттєво відрізняється від звичайного економічного співробітництва країн тим, що на її основі: формується міжнародний господарський комплекс з власною структурою та органами управління. Спільні умови господарської діяльності визначаються й погоджуються як усередині кожної країни, так і на міжнародному рівні;

• зростає можливість об'єднання різноманітних ресурсів для спільного вирішення соціально-економічних проблем;

• основою інтеграційної діяльності є не лише зовнішньоторговельний обмін, а й взаємодія в галузі виробництва і науки на пільгових, порівняно з іншими країнами, умовах;

• інтеграційне співробітництво має комплексний і довготривалий характер.

Основними передумовами міжнародної економічної інтеграції є такі:

а) соціально-економічна однорідність національних господарств, близькість рівнів їх економічного розвитку;

б) сучасна науково-технічна революція, яка спричинила якісні зміни в продуктивних силах;

в) спільність проблем соціально-економічного характеру, які стоять перед країнами, що інтегруються;

г) тривалий період взаємного економічного співробітництва групи країн;

д) географічна близькість країн, що інтегруються;

є) цілеспрямована політика держав, зацікавлених у розвитку інтеграційних процесів.

Отже, міжнародна економічна інтеграція є об'єктивним процесом розвитку стійких економічних зв'язків і суспільного поділу праці національних господарств, що близькі за економічним рівнем. Цей процес охоплює зовнішньоекономічний обмін і сферу виробництва, веде до тісного переплетення національних господарств, до створення регіональних господарських комплексів. Конкретні форми економічної взаємодії між країнами-учасницями залежать від рівня їх господарського розвитку.

Суть міжнародної економічної інтеграції проявляється в її характерних рисах, а саме:

1) міждержавному регулюванні економічних процесів;

2) поступовому формуванні міжнародного господарського комплексу із загальною структурою відтворення;

3) усуненні адміністративних та економічних бар'єрів, які пере­шкоджають вільному рухові товарів, капіталів, робочої сили та ресурсів у межах регіону;

4) зближенні внутрішніх економічних умов у державах, які беруть участь в інтеграційних об'єднаннях.

В економічній літературі подається дуже багато визначень суті міжнародної економічної інтеграції, які дуже близькі між собою за змістом. Тому, на нашу думку, міжнародну економічну інтеграцію можна визначити як процес зближення, взаємоприс-тосування національних економік у межах єдиного економічного простору та проведення узгодженої між державами економічної політики.

Інтеграційні процеси в міжнародній економіці мають такі позитивні наслідки:

• з'являються передумови використання переваг економіки регіону через розширення ринку;

• відбувається обмін досвідом структурної перебудови у транс­формаційні періоди;

• створюється більш стабільне середовище для взаємної торгівлі;

• стає можливою підтримка молодих галузей виробництва через попит на товари цих галузей у межах регіону.

Процес інтеграції відбувається тоді, коли дві або більше країн об'єднуються разом для створення ширшого економічного простору. Для цього країни укладають між собою інтеграційні угоди, сподіваючись при цьому на економічну вигоду. Іноді вони можуть також переслідувати політичні та інші цілі.

Найбільш інтенсивний розвиток інтеграційні процеси дістали у другій половині XX ст. Вони набули різних організаційних форм. Найбільш поширеними на мікрорівні є:

• спільне будівництво господарських об'єктів;

• спільне проведення геологорозвідувальних та пошукових робіт;

• спільне проведення проектно-конструкторських робіт;

• спеціалізація й кооперація виробництва;

• спільні підприємства;

• міжнародні науково-виробничі, господарські та економічні організації.

Нині інтеграційні процеси носять переважно регіональний характер. Вони реалізуються через формування таких міжнародних регіональних інтеграційних угруповань як: зона преференційної торгівлі, зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний союз.

Зона преференційної торгівліє початковою стадією регіональної інтеграції, країни-учасниці якої скасовують між собою торговельні обмеження для певних видів товарів (часто її називають іще промисловою зоною вільної торгівлі, оскільки здебільшого йдеться про промислові товари). На цій стадії полегшуються умови для_; руху економічних ресурсів. Сьогодні на ній перебуває переважна; більшість регіональних інтеграційних об'єднань світу.

Зона вільної торгівлі— основною її відмінністю є те, що кожна країна такого об'єднання продовжує проводити свою власну політику стосовно країн, що не є членами даного торговельного проектору. А що стосується країн — учасниць такої інтеграції, то між ними не допускаються ніякі торговельні бар'єри. Найвідомішою зоною вільної торгівлі є Європейська асоціація вільної торгівлі

(ЄАВТ). Вона була створена у 1960 р. на основі угоди семи захід­ноєвропейських країн: Великої Британії, Австрії, Данії, Норвегії, Швеції, Швейцарії і Португалії. У зв'язку з більш високим рівнем інтеграції у Європейському Союзі сьогодні ЄАВТ втратила своє значення в цьому регіоні. Іншими відомими прикладами такої інтеграції, які нині успішно функціонують у світі, є Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА), Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі, Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН).

Митнийсоюз, як і попередня форма інтеграційного об'єднання, усуває бар'єри в торгівлі товарами серед країн — учасниць цього союзу. Але, крім цього, митний союз передбачає спільну торговельну політику стосовно тих країн, що не входять до митного союзу. Як правило, це проявляється при узгодженні мита, за допомогою якого імпорт країн, що не входять у митний со­юз, обкладається однаковим розміром мита на території країн митного союзу. Прикладами такої форми інтеграції можна назвати Європейське економічне співтовариство, яке пізніше переросло у Європейський Союз, та об'єднання країн Карибського басейну (CARICOM).

Спільний ринок не має торговельних бар'єрів і характеризується спільною зовнішньоторговельною політикою. Така форма інтеграційного об'єднання передбачає на його території не лише віль­ний рух товарів і послуг, а й вільне переміщення капіталів, робочої сили і технологій. При такій формі інтеграції починається співро­бітництво країн-учасниць не лише безпосередньо у сфері виробництва, а й у правовій і податковій політиці та у сфері зайнятості. Прикладом успішного функціонування спільного ринку може бути Європейське економічне співтовариство (нині ЄС).

Економічний союз — це таке інтеграційне об'єднання, яке включає функції попередніх і передбачає узгодження та гармонізацію внутрішньої і зовнішньої політики країн-учасниць у еко­номічній, соціально-культурній, військовій та екологічній сферах.

Держави, що є членами економічного союзу, погоджують між собою грошово-кредитну, податкову політику та державні витрати. Крім того, учасники цієї інтеграції повинні використовувати на своїй території спільну валюту. Функціонування економічного союзу вимагає створення міжнаціональних керівних органів по управлінню такою формою інтеграційного об'єднання.

2. Європейський Союз

Сьогодні у межах світового господарства налічується близько 100 інтеграційних угруповань. Найбільш розвиненим серед них є ЄвропейськийСоюз (ЄС). До свого нинішнього рівня розвитку ЄС і пройшов складний і тривалий період.

Свій початок західноєвропейська інтеграція бере з 1951 року, коли була підписана угода про утворення Європейського об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС) — зони преференційної торгівлі, до якої увійшли шість країн: Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідер­ланди і Люксембург. У 1957 році вони підписали «Римський договір» про створення Європейського Економічного співтовариства (ЄЕС), яке хоча й було митним союзом, але мало також деякі риси пильного ринку. У 1973 р. до ЄЕС приєдналися Велика Британія, Данія, Ірландія, у 1981 р. — Греція, а у 1986 р. — Португалія та Іс­панія. На сесії ЄЕС у 1991 р. було підписано угоду між ЄЕС та Європейською асоціацією вільної торгівлі (заснована 1960 р. — нараховувала тоді сім країн) про створення Європейського економіч­ного простору.

Згідно з Маастрихтським договором 1991 р. на базі ЄЕС було створено Європейський Союз, який набув чинності з 1 листопада 1993 р. Після приєднання у 1995 р. до ЄС ще чотирьох країн — Ав­стрії, Норвегії, Швеції та Фінляндії кількість членів ЄС збільшилася до п'ятнадцяти. Упродовж усього часу свого існування ЄС виступає центром, що стимулює загальноєвропейський інтеграційний

Отже, нині до складу ЄС входять 25 держав Західної, Північної та Центральної Європи. Загальна чисельність населення цього інтеграційного об'єднання перевищує 450 млн. На долю ЄС припадає більше 30 % світового експорту, тоді як у США — 12, а у Японії— 9%.

Інтеграційні процеси у ЄС продовжують поглиблюватись. За­вершено утворення єдиної валютної системи, що дало змогу 12 державам альянсу ввести в обіг з 1 січня 2002 р. на своїй території спільну валюту «евро», яка замінила національні валюти. Інші країни ЄС поки що продовжують використовувати в себе власну валюту — з різних причин. А саме — Велика Британія, Данія і Швеція на проведеному у себе референдумі з цього питання про­голосували проти єдиної валюти, а 10 нових членів ЄС ще не гото­ві на такий перехід через певні економічні причини: рівень інфля­ції та бюджетного дефіциту перевищує у них 2 %, рівень безробіття складає у Польщі 19 %, Словаччині — 16,6, Литві — 11,7, Латвії -10,5 %, тоді як до розширення ЄС у 2004 р. він дорівнював у серед­ньому 8 % серед п'ятнадцяти членів Співтовариства.

Механізм функціонування ЄС базується на політико-право-вій системі управління, яку складають міждержавні, наднаціона­льні органи. До головних із них належать Європейська комісія, Європейська Рада, Європейський парламент, Рада Міністрів,Суд ЄС, Економічний і Соціальний комітет, Комітет регіонів та Лічильна палата.

Європейська комісіяє виконавчим органом Європейського Союзу, який подає на затвердження Ради Міністрів проекти законів, здійснює нагляд за виконанням угод, дотриманням митного режиму, контролює податкову політику, здійснює фінансування зі своїх фондів, самостійно веде переговори з третіми країнами, розпоряджається спільним бюджетом. Цей орган, що складається з 20 членів, призначається національними урядами терміном на 5 років. Члени Комісії діють в інтересах розвитку всього ЄС і формально незалежні від урядів своїх країн. Комісія є колегіальним органом, усі її рішення приймаються простою більшістю голосів.

Рада Міністрів— це законодавчий орган ЄС, до якого входять представники 25 країн-членів на рівні міністрів. Він ухвалює рішення щодо реалізації єдиної політики Співтовариства, які є обов'язковими для виконання цими країнами. Рішення Ради Міністрів ухвалюється більшістю голосів. А кількість голосів кожної країни ЄС залежить від її розмірів.

Європейський парламент— це орган, що контролює діяльність Європейської комісії і затверджує бюджет ЄС. Парламент обира­ють шляхом прямого загального голосування за виборчими про­цедурами країн — членів Співтовариства. Депутати національних парламентів одночасно можуть бути і членами Європейського па­рламенту. До складу Європарламенту обирають 626 депутатів, які займаються законотворчою діяльністю. Цей орган ЄС є переваж­но консультативним, оскільки він консультує Раду і Комісію з найбільш важливих питань ще до прийняття рішень. Пропозиції Парламенту не є для Ради і Комісії обов'язковими.

Європейська Радаутворена у 1974 р. За своїм статусом вона розробляє загальну політику Співтовариства. До її складу входять глави держав і урядів країн — членів ЄС. Робота цього органу про­ходить у формі нарад або сесій двічі на рік. Європейська Рада ви­значає головні напрями економічного і політичного співробітниц­тва у Європі.

Європейський Судзабезпечує дотримання законності через ви­конання прийнятих договорів. Це вищий судовий орган ЄС де діє принцип верховенства закону Співтовариства над законом країн спільноти. За Маастрихтською угодою Європейський Суд маєправо застосовувати штрафні санкції щодо країн, які порушуоть законодавчі акти ЄС. Проте до 1992 р. практичне застосування цього законодавства мало в основному декларативний характер.

Крім цих основних органів ЄС, у ньому функціонують ще різні комітети, комісії, фонди. До них належать Економічний і соціальний комітет, Контрольно-ревізійна палата, Комітет регіонів, Євроатом та деякі інші. їхня діяльність, на відміну від фондів, носить в основному консультативний характер.

Майже 50- річний досвід існування Європейського співтовариства свідчить про високі результати розвитку цього інтеграційного угрупування. За цей час у ЄС спостерігалися швидкі темпи економічного зростання майже всіх країн Спільноти, низький рівень інфляції, безробіття, високі платоспроможність і рівень споживання населення. Країни ЄС володіють нині новими техноло­гіями, високими стандартами виробництва, охорони довкілля, значними ринками капіталів. Тому сьогодні більшість країн Європи, що не є членами ЄС, хочуть найближчим часом вступити до цього інтеграційного об'єднання.

Серед країн — претендентів на вступ до ЄС є і Україна. Але вона дуже відстає за рівнем свого економічного розвитку від країн — членів ЄС. Тому її вступ до ЄС не може бути швидким. Для цього Україні потрібно вступити до Світової організації торгівлі, підвищити щорічні темпи економічного зростання до 6—7 %, привести своє законодавство у відповідність із вимогами законодавства Є С в усіх сферах, знизити рівень інфляції до 3—4 %, а рівень безробіття—до 8 %.

Основними документами, що визначають стратегію інтеграції України до ЄС, є Угода про партнерство і співробітництво, яка бу ла підписана в Люксембурзі 14 червня 1994 року і вступила в дію і 1 березня 1998 року, та План дій у рамках європейської політики суспільства. Уже 2007 року Україна може провести переговори про створення митного союзу з ЄС для поступового усунення бар'єрів дасть змогу Україні отримати статус асоційованого члена ЄС, брати участь у переговорах стосовно різних питань співробітництва зі Співтовариством, сприятиме полегшеному доступу до фінансових ресурсів ЄС. У період з 2007 по 2011 роки можливе повне'виконання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, яке створить реальні передумови для вступу нашої держави у це інтеграційне об'єднання.

3. Північноамериканська угода про вільну торгівлю

Одним із найбільших інтеграційних об'єднань країн світу є Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА), яка включає США, Канаду і Мексику. На це угрупування з населен­ням понад 370 млн. осіб припадає 20 % від Усієї світової торгівлі. Обсяг ВВП цих трьох країн складає більше 10 трлн. дол.

Передумови виникнення Північноамериканської зони вільної торгівлі склалися у зв'язку з проникненням у Мексику американських ТНК, які отримали там значні пільгові умови у виробничій і торговельній діяльності. Одночасно з цим американський капітал про­ник в основні галузі канадської економіки. Безпосередньому утворенню НАФТА у вересні 1992 року передувала зона вільної торгівлі між США і Канадою за угодою, укладеною між ними у 1988 р.

Основними положеннями створеного інтеграційного об'єднання НАФТА є наступні:

1) усунення митного бар'єру на товари країн — членів НАФТА у торгівлі між собою;

2) захист ринку США, Канади і Мексики від експансії європейських та азійських компаній;

3) полегшення умов взаємних капіталовкладень;

4) порядок врегулювання торговельних конфліктів між учасниками НАФТА;

5) створення спільних комісій для вирішення проблем, пов'язаних із захистом довкілля.

6) Економіки США та Канади тісно пов'язані між собою — амери­канські монополії контролюють майже половину обробної та гірничо-видобувної промисловості Канади, тоді як США є залежними від сировини з Канади. Що ж до Мексики, то очікувалося, що вона внаслідок цієї інтеграції скоротить свій перехід до економічно розвинених країн з 50 до 15 років. За планами організаторів НАФТА повноцінний спільний ринок цих трьох країн може бути створений до 2010 року.

Північноамериканське інтеграційне об'єднання НАФТА за основними економічними показниками перевищує ЄС, а з поширенням у майбутньому зони вільної торгівлі на Латинську Америку підводить базу під створення міжконтинентального ринку товарів і послуг. Специфічність цього тристороннього угрупування визначається характеристикою певних особливостей, які значною мірою відрізняють його як від західноєвропейської, так і від інших моделей міжнародної економічної інтеграції.

По-перше, країни, що об'єдналися у північноамериканське інтеграційне угрупування НАФТА, мають різні рівні економічного розвитку. А саме: рівень США і Канади набагато вищий від рівня

розвитку Мексики.

По-друге, США є центром цього інтеграційного об'єднання, оскільки володіють величезним науково-технічним потенціалом і конкурентоспроможною економікою. Основні інвестиційні та то­ргові потоки в межах НАФТА спрямовані зі США або до США. Так, більша частина зовнішньоторговельного обороту Канади (72 %) і Мексики (63 %) припадає на торгівлю зі США. Що ж стосується мексикансько-канадських торговельних та інвестиційних зв'язків, то вони є надто слабкими.

По-третє, північноамериканська зона вільної торгівлі об'єднує лише три країни, які досить великі за територією, населенням та економічним потенціалом.

По-четверте, НАФТА не має, на відміну від ЄС, наднаціональних органів управління, які б регулювали тристоронні відносини між цими країнами, хоча ця угода про зону вільної торгівлі мас досить широкомасштабний характер. Вона охоплює не лише торгівлю, але й виробничу сферу, інвестиційну діяльність, фінансові відносини, міграцію робочої сили та інше.

Кожна з трьох країн — учасниць північноамериканської угоди має свої економічні інтереси у цьому міжнародному інтеграційному об'єднанні. Так, США хоче перемістити до Мексики, де є дешева робоча сила, свої трудомісткі виробництва. Це дасть їм змогу скоротити витрати і підняти конкурентоздатність своєї про­дукції на світовому ринку, розширити доступ до мексиканських і канадських економічних ресурсів. Що ж стосується Канади, то во­на через інтеграцію зі США позбулася з їхнього боку протекціонізму і в такий спосіб може підвищити конкурентоздатність своїх товарів на ринках США. Інтеграція з Мексикою може суттєво збільшити її товарооборот, який раніше був незначним.

Головною причиною, яка обумовила інтеграцію Мексики зі США і Канадою, є необхідність збільшення темпів розвитку її національної економіки. Впровадження реформ, які б сприяли доступу Мексики до досягнень науково-технічного прогресу і модернізації на цій основі власного виробництва, забезпечили б значне збільшення кількості робочих місць, підвищили конкурентоздатність її товарів і послуг.

В основі інтеграційних зв'язків цих трьох країн є їх порівняльні переваги, якими вони володіють у торгівлі між собою. Так, СІЛА ма­ють перевагу в торгівлі продукцією машинобудування, сільського го­сподарства, хімічної галузі. Канада експортує у США нафту, газ, за­лізну руду, продукцію чорної металургії, целюлозно-паперової промисловості. У Мексиці порівняльні переваги мають товари нафтової та видобувної промисловості, комплектуючі для автомобільної галузі, телекомунікаційна продукція та промислове обладнання.

Учасники північноамериканської угоди НАФТА визначили своєю основною метою створення не спільного ринку зразка ЄС, а зони вільної торгівлі, яка дала б можливість кожній країні цього угрупування без перешкод і обмежень розвивати економічні відносини з іншими державами.

 

4. Основні інтеграційні об'єднання в інших регіонах світу

Крім двох найбільш розвинених міжнародних інтеграційних об'єднань — ЄС та НАФТА, які розглядалися вище, у різних регіонах світу функціонують ще й інші інтеграційні угрупування держав. До них можна віднести АСЕАН, МЕРКОСУР, КАРІКОМ, АТЕС, Андський пакт та деякі інші.

На Азійському континенті основними інтеграційними об'єднаннями є Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН) та Азійсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС).

АСЕАН — це інтеграційне утрупування держав, що утворило­ся в 1967 році. Воно включає в себе дев'ять країн Південно-Східної Азії — Бруней, В'єтнам, Індонезію, Камбоджу, Лаос, Малайзію, Сінгапур, Таїланд та Філіппіни. Невисокий ступінь зрілості інтеграційних процесів цього об'єднання свідчить, що воно лише формувалося впродовж перших 15 років. Нарешті у 1992 р. його учасники поставили перед собою мету утворити протягом наступних 15 років (до 2007 р.) повноцінну зону вільної торгівлі шляхом поетапного зниження тарифів усередині неї.

Слід відзначити, що за 30-річну історію свого існування країнам — учасницям АСЕАН майже вдалося реалізувати поставлену мету. Сьогодні тут інтеграційні процеси надійно охоплюють мікрорівень на основі діяльності багатонаціональних компаній. Одночасно кожна з країн АСЕАН тісно пов'язана з економікою США, Японії, Південної Кореї, Гонконгу, Тайваню. Значна частина їхньої зовнішньої торгівлі припадає на торгівлю місцевих філій з ТНК цих країн. Найбільшого успіху у цій торгівлі досягла Японія, яка не є учасницею АСЕАН. Вона використовує сировину цих країн для виробництва готових товарів, що потім експортуються назад у ці ж країни. Цьому сприяють пільгові митні тарифи для спільних підприємств, які створила Японія та інші держави і країнами АСЕАН.

Зовсім інша ситуація має місце у питанні зближення національних господарств країн АСЕАН. Ці процеси ще не набули туї достатнього розвитку. Відсутність міжнаціональних органів управління зазначеного інтеграційного об'єднання і пояснює в основному таку ситуацію.

Азійсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС) утворилося у 1989 році внаслідок підписання угоди про співпрацю між 12 країнами цього регіону, а саме — США, Канадою, Японією, Австралією, Південною Кореєю, Брунеєм, Малайзією, Індонезією, Новою Зеландією, Сінгапуром, Таїландом, Філіппінами. Пізніше до них приєдналися поступово ще 9 країн: Китай, Гонконг, Тайвань (у 1991 p.), Мексика та Папуа — Нова Гвінея (у 1993 p.), Чилі (у 1994 p.), Росія, В'єтнам та Перу (у 1997 p.).

Це інтеграційне об'єднання є найбільшим у світі як за територією і населенням, так і за економічними показниками. Зокрема, частка країн АТЕС у світовому ВВП становить 54 %, у міжнародній торгівлі — 41,5, у золотовалютних резервах — 80 %. АТЕС являє собою міждержавне об'єднання, що має консультативний характер. Головною метою цього угрупування є узгодження полі­тики в галузі торгівлі та інвестицій, співробітництво в таких галу­зях, як енергетика, транспорт і телекомунікації, туризм, охорона довкілля. У 1993 р. в межах угоди по АТЕС утворено Комітет з торгівлі та інвестицій. Згідно з планами АТЕС до 2020 р. передбачається створення зони вільної торгівлі.

Іншим великим інтеграційним об'єднанням у світі є МЕРКОСУР. Це спільний ринок чотирьох країн Латинської Америки (Аргентини, Бразилії, Парагваю та Уругваю), які заснували у 1991 р. це економічне співтовариство, котре почало функціонувати з 1 січня 1995 р. МЕРКОСУР є великим регіональним торговельно-економічним угрупуванням, що об'єднує ці держави, загаль­на чисельність яких становить близько 220 млн. осіб, а сукупний ВВП складає понад 560 млрд. дол.

Результатом об'єднання Аргентини, Бразилії, Парагваю та Уругваю є те, що 90 % взаємної торгівлі цих країн звільняється від будь-яких тарифних бар'єрів, що ж до імпорту з третіх країн, то стосовно них запроваджуються єдині тарифи та митні правила. Для управління процесом інтеграції в 1994 р. були створені такі інституції:

· Рада спільного ринку (у складі міністрів закордонних справ цих країн);

· Група спільного ринку, яка є виконавчим органом МЕРКОСУР;

· Технічні комісії, які підпорядковані Групі спільного ринку і займаються питаннями торгівлі, митного регулювання, технічних норм, валютно-фінансової політики, транспорту, сільського господарства, енергетики та технології. Незважаючи на те, що всі чотири країни відчули реальні економічні вигоди від членства в МЕРКОСУР, наприкінці XX та на початку XXI ст. у них виникли серйозні труднощі, пов'язані з величезними зовнішніми боргами цих держав. До виникнення такої ситуації призвели високі темпи інфляції в Аргентині і Бразилії, а також те, що економіка Парагваю і особливо Уругваю не є достатньо відкритими, що не дозволяє зблизити господарські структури і модернізувати промисловість цих країн, яка сьогодні не може конкурувати з партнерами по МЕРКОСУР. Існує також небезпека, що розрив в економічному розвитку країн цього інтеграційного об'єднання може поставити Уругвай і Парагвай у залежність від Аргентини і Бразилії, які, впоравшись з фінансовою кризою у себе, знову нарощують темпи економічного зростання.

У цілому перспективи МЕРКОСУР оцінюються як сприятливі, і навіть можлива його інтеграція в майбутньому в Північноамериканське угрупування НАФТА.

До інших інтеграційних угрупувань, які є у світовому госпо дарстві, можна віднести Андську групу, КАРІКОМ, ЦАСР, АФЕС. Але якщо перші три названі об'єднання країн вже функціонують, то Африканське економічне співтовариство (АФЕС) лише створюється на основі вже діючих субрегіональних угрупувань країн цього континенту.

Андська група створена в 1969 р. деякими колишніми членами Латиноамериканської асоціації вільної торгівлі (ЛАВТ) — Болівією, Венесуелою, Еквадором і Перу. Це інтеграційне об'єднання є типовим прикладом спільного ринку, в якому діють єдині зовнішні Тарифи, обмеження на приплив іноземних інвестицій та узгоджена інтеграційна політика в економічній та соціальній сферах.

Іншим регіональним прикладом інтеграційного об'єднання у формі спільного ринку виступає КАРІКОМ. Воно створене у 1973 р. і включає 14 країн Карибського басейну, які мають домов­леність між собою про вільну торгівлю і єдиний зовнішній митний тариф стосовно третіх країн.

У 1960 році п'ять країн Центральної Америки (Гватемала, Го­ндурас, Коста-Ріка, Нікарагуа і Сальвадор) утворили інтеграційне об'єднання у вигляді Центральноамериканського спільного ринку (ЦАСР). Вже у перший рік його існування країнам — учасницям цього угрупування вдалося усунути майже 80 % торговельних об­межень. Але політичні проблеми, які мають місце всередині регіо­ну, перешкоджають подальшому розвитку цього інтеграційного об'єднання. Серйозною причиною труднощів тут є те, що вигоди від інтеграції отримали в основному більш багаті і економічно розвиненіші країни-учасниці.

Аналіз розглянутих вище регіональних інтеграційних об'єднань дає можливість зробити висновок, що при утворенні таких угрупувань географічна близькість часто є однією із основних їх складових. Вона сприяє зменшенню транспортних витрат, легшому впровадженню єдиних норм і стандартів через близькість культур, мов, традицій, які формують їхні спільні інтереси.

5. Економічна інтеграція в СНД

Після розпаду в 1991 p. CPCP на його території з числа колишніх радянських республік утворилася нова спільнота — Співдружність Незалежних Держав (СНД). До цього інтеграційного об'єднання увійшли Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменія, Узбекистан, Україна. Що ж стосується країн Прибалтики, то вони рі­шуче відмежувалися від колишньої метрополії і взяли курс на взаємне співробітництво і поступову інтеграцію в ЄС, що завершилося у 2004 р. їх успішнім вступом у це економічне співтовариство.

Серед найсуттєвіших проблем, що постали перед країнами СНД, були й питання їх економічної взаємодії, розвитку господарських зв'язків, які встановилися між ними в колишньому єдиному народногосподарському комплексі. Ці країни зіткнулися з досить суперечливими процесами і тенденціями, які спонукали їх до прийняття рішень, що не завжди відзначалися достатньою логічністю і обґрунтованістю. В усіх цих державах було і залишається велике бажання збудувати власні, незалежні від Росії, національні господарські системи. Водночас переважна більшість цих країн залишається економічно прив'язаними до Росії як джерела найважливіших ресурсів та ринку збуту своїх товарів. Це викликало необхідність пошуку шляхів розвитку переважно двосторонніх економічних відносин з Росією.

Аналізуючи стартові умови співробітництва країн СНД, необхідно відзначити, що вони були дуже привабливими. Ці країни мали єдину енергетичну і транспортну системи, єдину систему зв'язку і телекомунікацій, спільну систему газо- і нафтопроводів та єдину систему стандартів. Усі ці переваги дають можливість зробити висновок, що жодне інтеграційне угрупування у світі не мало подібних передумов до об'єднання. Але, як показали реалії історичного розвитку СНД, такі передумови інтеграції можуть мати не лише позитивні сторони, але й негативні. Така ситуація має місце, як правило, тоді, коли економіка підпорядковується політиці. Це неодноразово і продемонструвала Росія стосовно інших країн —-членів СНД впродовж майже 15-річного існування цього економічного союзу.

На шляху становлення і розвитку СНД постали серйозні труднощі і перешкоди. Вони пов'язані з тим, що старий адміністративний господарський механізм на протязі тривалого часу не був демонтований, економічна криза на пострадянському просторі затягнулася (особливо у Вірменії, Грузії, Молдові), темпи ринкових перетворень у колишніх республіках СРСР були і залишаються різними, як і різні рівні цін та неоднакові валютні курси.

СНД має свої органи управління, що координують інтеграційні процеси на території країн співдружності. До них слід віднести Раду керівників держав, Раду керівників урядів та Координаційно-консультативний комітет. Рада керівників держав є нижчим органом управління СНД і складається з президентів країн — членів співдружності. Вона ухвалює рішення з найваж­ливіших питань діяльності цієї спільноти. На свої засідання Рада збирається двічі на рік під головуванням чергового глави однієї з держав-членів.

Рада керівників урядів складається з прем'єр-міністрів і розглядає питання економічної і соціальної сфер. Вона збирається на свої засідання чотири рази на рік.

Координаційно-консультативний комітет є виконавчим органом СНД. Значна частина його діяльності зосереджена на економічних питаннях, що належать до митної, торговельної, валютної, бюджетної, податкової та кредитної сфер.

У 1993 р. країни СНД підписали угоду про створення економічного союзу, який передбачав вільний рух товарів, послуг, капіталів, робочої сили, а також узгодження валютної і податкової політики, підтримку виробничого співробітництва та сприяння інвестуванню між країнами. Але реально до цього часу з цих цілей було досягнуто дуже мало. Тому СНД сьогодні відповідає лише найпростішій формі інтеграції — зоні преференційної торгівлі.

У 2003 р. Україна запропонувала Росії, Білорусії й Казахстану утворити зону вільної торгівлі в рамках Єдиного економічного простору (ЄЕП). Незважаючи на схвалення згаданої пропозиції цими країнами, рішення по ЄЕП поки що не впроваджено на практиці.

Аморфність, низька ефективність СНД викликала потребу у створенні локальних угрупувань країнами СНД з більш тісними економічними зв'язками. В результаті такої необхідності утворилися такі об'єднання: ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова) та Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС), до якого увійшли 11 країн: Азербайджан, Албанія, Болгарія, Вірменія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Туреччина

та Україна.

Цілями ГУУАМ і ЧЕС є розвиток багато- й двостороннього співробітництва як у провідних галузях економіки, так і в співпраці щодо запобігання забрудненню Чорного моря. У 1994 р. було утворено Чорноморський банк торгівлі й розвитку, який має сприяти економічному розвитку країн Чорноморського регіону. Така різновекторність напрямів інтеграції пояснюється розбіжностями в орієнтаціях різних політичних сил у країнах — членах СНД.

Україна має особливий статус в СНД, який закріплений за нею у вигляді асоційованого членства цієї Співдружності з квітня 1994 р. Він дає можливість Україні брати участь лише у тих спільних заходах, у яких вона зацікавлена і які не суперечать її національним інтересам та чинному законодавству. Тим самим створюються умови для поєднання різноманітних форм дво- та багатостороннього співробітництва, більш повного урахування позицій сторін у відповідних спільних заходах.

Водночас пасивна інтеграційна стратегія, яка є наслідком асоційованого членства України в СНД, звужує її можливості впливу на прийняття рішень тактичного і особливо стратегічного характеру, які б найбільшою мірою відповідали інтересам нашої держави.

 

Тема 7

Міжнародна передача технологій

Мета:Розкрити сутність та форми міжнародного технологічного обміну, охарактеризувати особливості міжнародного технологічного обміну в сучасних умовах. Визначити правила міжнародної торгівлі ліцензіями. Виокремити особливості міжнародного технологічного обміну в Україні.

 

Час: 80 хв. Метод : Лекція Місце: Навчальна аудиторія

ПЛАН

Навчальні питання:Час викладу

Вступ…….………………………………………………...……………5хв

Сутність і форми міжнародного технологічного обміну………10 хв.

Особливості міжнародного технологічного обміну

В сучасних умовах………………………………………………….15 хв.

Міжнародна торгівля ліцензіями………………………………….15 хв.

Міжнародний ринок інжинірингових послуг…………………10 хв.

Міжнародне регулювання ринку технологій

Особливості міжнародного технологічного

Обміну в Україні…………………………………………………….10 хв.

Заключна частина……………………………………………..……….15 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: схеми, графіки, діаграми, таблиці, нормативні та законодавчі акти.

Джерела і література: 3,7,14,17,20,22,31,32,34,35,38,39,40.

 

1. Сутність і форми міжнародного технологічного обміну

Під міжнародним технологічним обміном (трансфертом технологій) розуміються сукупність економічних відносин різних країн з приводу передавання науково-технічних досягнень.

Розвиток міжнародного ринку технологій (міжнародного тех­нологічного обміну) зумовлений прискоренням науково-технічного прогресу (НТП). Розширення науково-дослідних і до­слідно-конструкторських робіт (НДДКР) потребує величезних фінансових витрат, дорогого устаткування, висококваліфікованих кадрів, Це змушує фірми брати участь у міжнародному науково-технічному поділі праці. Швидкий розвиток торгівлі технологіями, науково-технічними знаннями значною мірою пов'язаний з істотними розходженнями в технічному рівні окремих країн. В умовах прискорення НТП передова техніка і технологія сконцентровані в невеликій групі промислово розвинутих країн, що витрачають величезні кошти на НДДКР. Так, у США витрати на НДДКР перевищують витрати на це в Німеччині, Франції, Англії, Італії, Японії, разом узяті. Тому в США зосереджена велика частина передових наукових досліджень.

Широко використовує іноземні науково-технічні знання Японія, що дало їй можливість випускати нову продукцію, вдосконалену за рахунок власних наукових досліджень.

Міжнародний технологічний обмін успішно використовує і Німеччина, яка за допомогою іноземних ліцензій модернізувала виробничу базу транспортного машинобудування, хімічної, елек­тротехнічної галузей.

Країни, що розвиваються, щоб бути конкурентоспроможними на світовому ринку, змушені розвивати свою технічну базу в тому ж напрямі, що й розвинуті країни.

Купівля передової іноземної технології є важливим засобом подолання технічної відсталості, створення власної промисловості, яка здатна задовольнити потреби внутрішнього ринку і зменшити залежність від імпорту.

Поглиблення міжнародного науково-технічного поділу праці приводить до дедалі більшої спеціалізації фірм у вузьких галузях науки і техніки.

Обмін науково-технічними знаннями забезпечує окремим країнам, що не мають достатньо фінансових ресурсів для проведення НДДКР, досягнення високих темпів економічного розвитку за рахунок використання передових технологій інших країн.

На міжнародному ринку технологій передача технології здій­снюється некомерційним і комерційним шляхом.

Некомерційні форми технологічного обміну:

• технічні, наукові і професійні журнали, патентні видання, періодика й інша спеціальна література;

• бази і банки даних;

• міжнародні виставки, ярмарки, симпозіуми, конференції;

• обмін делегаціями;

• міграція вчених і фахівців;

• стажування вчених і фахівців у фірмах, університетах, орга­нізаціях;

• навчання студентів і аспірантів;

• діяльність міжнародних організацій у сфері науки і техніки.

До форм технології, що підлягає міжнародному обміну на комерційній основі, відносяться:

I. Матеріальні види технологій:

• підприємства «під ключ»;

• технологічні лінії;

• агрегати, устаткування, інструменти та ін.

ей тип технологічного обміну пов'язаний з прямими інвестиціями в будівництво, реконструкцію, модернізацію фірм і виробництв.

Питання щодо міжнародного технологічного обміну матеріальними видами технологій відноситься до міжнародної торгівлі промисловими товарами.

II. Нематеріальні види технологій:

• патент — свідоцтво, яке видається відповідною державною установою винахіднику і засвідчує його монопольне право на ви­користання цього винаходу;

• ліцензія — дозвіл, який видається власником технології (ліцензіаром), захищеної чи незахищеної патентом, зацікавленій стороні (ліцензіатові) на використання цієї технології упродовж визначеного часу і за визначену плату;

• копірайт — ексклюзивне право автора літературного, аудіо-чи відеопродукту на показ і відтворення своєї роботи;

 

• товарний знак — символ (малюнок, графічне зображення, по­єднання букв тощо) певної організації, що використовується для ін­дивідуалізації виробника товару і який не може бути використаний іншими організаціями без офіційного дозволу власника;

• ноу-хау — надання технічних знань, практичного досвіду технічного, комерційного, управлінського, фінансового й іншого характеру, що є комерційною цінністю, застосовуються у

. виробництві і професійній практиці і не забезпечені патентним захистом.

III. Послуги: науково-технічні, інжинірингові, консультаційні, навчання персоналу та ін.

За призначенням технології поділяються на технології продукції, технології процесів, технології керування.

2. Особливості міжнародного технологічного обміну в сучасних умовах

У сучасних умовах міжнародному технологічному обміну притаманні певні особливості.

Розглянемо їх.

1. Розвиток ринку наукоємних технологій.Зараз прогресивною вважається тенденція не просто зростання експортного потенціалу країни, а його «інтелектуалізація», тобто збільшення частки наукоємних високотехнічних товарів у загальній структурі експорту. Це є чинником економічного зростання. Поглиблення міжнародного поділу праці приводить до зростання зовнішньоекономічних інноваційних ресурсів, пов'язаних з міжнародним трансфертом технологій. Міжнародний технологічний обмін може до певної міри компенсувати нестачу коштів для фінансуван­ня науково-технологічного розвитку країни.

Між технологічним прогресом країни та її ринковою конку­рентоспроможністю існує прямий зв'язок. Зміни в конкурентоспроможності різних країн на світовому ринку складних у технічному відношенні товарів відбуваються одночасно з аналогічними змінами у відповідних позиціях країн у галузі розробки та впро­вадження нових технологій.

Про прямий зв'язок між розвитком передових технологій у країні та рівнем її заможності свідчить показник частки експорту високотехнологічних товарів в експорті обробної промисловості.

Загальновизнаною класифікацією високих технологій для експорту та імпорту продуктів, що втілюють нову та лідируючу технологію, є класифікація, розроблена в США, яку використовують міжнародні організації для виконання статистичних порівнянь різних країн. Ця класифікаційна система дає змогу дослідити торгівлю продуктами високих технологій у 10 головних технологічних галузях: біотехнологія; технології наук про життя; оптоелектроніка; комп'ютери і телекомунікації; електроніка; комп'ютеризоване виробництво; нові матеріали; аерокосмічні технології; озброєння; атомні технології.

2. Монополія найбільших фірм на ринках технологій.Науково-дослідні розробки концентруються в найбільших фірмах промислово розвинутих країн, оскільки тільки вони володіють достатніми фінансовими коштами для проведення дорогих досліджень. Наприклад, у США витрати на НДДКР у загальній сумі реалізації на одного зайнятого в ТНК «ІБМ» і «Істмен Козак» становлять 6 %, у «Боїнг» і «Ханіуелл» — 5, у «Дюпон де Немур» і «Ксерокс» — 4, у «Дженерал моторе», «Форд мотор» - 3%[12,с.312].

Транснаціональні корпорації активно залучають у проведення НДДКР свої закордонні філії, дочірні компанії, для яких характерне підвищення частки витрат на наукові розробки в загальній сумі цих витрат ТНК.

3. Технологічна політика ТНК.Останнім часом відбулися зміни в напрямах НДДКР, проведених ТНК. Дослідження зміщуються в галузі, що визначають успіх у виробничій і збутовій діяльності:

• удосконалювання традиційних видів виробів для їх кращого пристосування до вимог світового ринку за показниками матеріалоємності, енергоємності, безпеки, надійності тощо;

• створення принципово нових товарів, дослідження ринків, де можна очікувати високих прибутків;

• удосконалювання існуючої і створення нової технології. ТНК використовують нові підходи до передачі науково-технологічних досягнень:

• продаж ліцензій на початкових етапах життєвого циклу товарів щоб встигнути окупити частину витрат на НДДКР доходами від реалізації їх результатів;

«•встановлення монопольно високих цін на запатентовану продукцію й обмеження виробництва і випуску нової продукції покупцями ліцензій;

• укладання угод між ТНК для одержання ексклюзивного права на блоки патентів на найважливіші винаходи. Угоди укладаються між окремими ТНК з метою утворення патентних пулів.

Права на винаходи одержують усі учасники пула шляхом видачі взаємних ліцензій. Використання нових винаходів, створених поза пулом, припиняється;

♦ використання патентів для контролю за розвитком техніки або для гальмування цього розвитку;

♦ позбавлення дочірніх компаній ТНК самостійності у виборі техніки і технології. Вони повинні керуватися загальною ліцензійною політикою в рамках ТНК;

♦ передача ТНК ліцензій на некомерційних умовах своїм філіям і дочірнім компаніям, що ставить останніх у переважне становище на ринку, сприяє підвищенню конкурентоспроможності їх продукції.

Внутрішніьокорпораційний обмін техноло­гією дозволяє закордонним філіям швидше налагодити вироб­ництво нових товарів і організувати їх збут; обійти митні бар'єри і валютні обмеження інших країн; знижує ступінь ри­зику при укладанні угод і гарантує нерозголошення промисло­вих секретів третім країнам.

Внутрішньокорпораційна торгівля є головним напрямом між­народного технологічного обміну. Так, серед усіх ліцензійних надходжень розвинутих країн частка внутрішньокорпораційних надходжень становить понад 60 %, у т.ч. у СІЛА частка надхо­джень від продажу ліцензій дочірнім філіям становить близько 80%, в Англії—50%.

Важливе місце в технологічній політиці ТНК займає міжнародне науково-технічне співробітництво шляхом створення стратегічних альянсів між ТНК різних країн для спільного рішення науково-технічних проблем. У рамках стратегічних альянсів ТНК проводять спільні НДДКР, здійснюють взаємний обмін наукови­ми досягненнями і виробничим досвідом, підготовку кваліфіко­ваних кадрів. Створюючи стратегічні альянси, ТНК скорочують час на проведення НДДКР, що дуже важливо в умовах швидкого розвитку технологій і скорочення життєвого циклу товарів і технологічних процесів; розподіляють значні суми витрат між фірмами при проведенні спільних НДДКР, одержують доступ до науково-технічних досягнень партнера по альянсу і розподіляють ризик невдачі при здійсненні НДДКР.

4. Взаємини ТНКіз країнами,що розвиваються.ТНК намагаються створити таку структуру міжнародного поділу праці, яка забезпечувала б економічну і технічну залежність країн, що розвиваються. Так, у цих країнах ТНК створюють підприємства по випуску комплектуючих виробів, що поставляються на дочірні підприємства в інших країнах. Передаючи технології на виготовлення проміжної продукції в країни з дешевою робочою силою, ТНК тим самим знижує собівартість своїх товарів.

Нерідко ТНК переміщує в країни, що розвиваються, виробництво товарів, життєвий цикл яких минув і прибуток від реалізації яких поступово зменшується. Ці товари вони одержують за низькими цінами, а потім реалізують їх у свою збутову мережу під своєю відомою товарною маркою, одержуючи підвищений прибуток.

Технологія, яка передається країнам, що розвиваються, як правило, погано пристосована до їх можливостей, оскільки вона розроблена з урахуванням рівня розвитку і структури промисло­вості розвинутих країн.

На частку країн, що розвиваються, припадає близько 10 % міжнародного технологічного обміну, що пояснюється малою ємністю їхнього технологічного ринку.

5. Участь у міжнародному технологічному обміні «венчурних» фірм (дрібних і середніх фірм із числом зайнятих до 1 тис. чол.).Перевага цих фірм на ринку технологій полягає у вузькій спеціалізації. Випускаючи обмежену номенклатуру товарів фірми отримують доступ на вузькоспеціалізовані світові ринки; не несуть додаткових витрат на вивчення ринку, рекламу; приділяють більше уваги безпосередньому вирішенню науково-технічних завдань.

Продаж ліцензій для венчурних фірм — найбільш конкурент­на форма передачі технології, тому що вони не можуть суперни­чати з великими корпораціями ні за масштабом експорту високо­технічної продукції, ні за вивезення підприємницького капіталу.

6. Розвиток міжнародної технічної допомоги.Ця допомога надається розвинутими країнами країнам, що розвиваються, і країнам з перехідною економікою в галузі передачі технічних знань, досвіду, технології, технологічноємної продукції, навчання персоналу. Міжнародні програми технічної допомоги спрямовані на підвищення технічного рівня країн-одержувачів і здійснюється на багатосторонній основі, у тому числі по лінії міжнародних організацій (наприклад, МВФ, Всесвітнього банку, ОЕСР та ін.) чи на двосторонній основі. Технічна допомога надається у вигляді безоплатних технологічних грантів на одержання країною, що розвивається, технології технологічноємних товарів, фінансових засобів на купівлю технології, навчання кадрів, а також у вигляді співфінапсування, тобто одержувач допомоги відповідно до угоди не тільки організаційно забезпечує її одержання, а й частково фінансує, хоча його частка фінансової участі в загальній вартості проекту незначна.

Основні покупці на ринку технологій:

♦ закордонні філії чи дочірні компанії ТНК;

♦ окремі незалежні фірми.

Передача ТНК новітніх технологій своїм закордонним підрозділам зумовлена тим, що:

♦ переборюється суперечність між необхідністю широкого використання новітніх технічних розробок з метою одержання максимального прибутку і виникаючої у зв'язку з цим загрозою втрати монопольного права на науково-технічні досягнення;

♦ зменшуються питомі витрати на проведення НДДКР;

♦ виключається витік виробничих секретів за межі ТНК;

♦ збільшується прибуток материнської компанії (оскільки в багатьох країнах платежі за отриману нову технологію звільняються від податків).

Незалежним фірмам, як правило, продаються технології тих галузей, у яких невелика частка витрат на НДДКР (металургія, металообробка, текстильна, швейна промисловість).

При продажу технології незалежним компаніям фірма-продавець втрачає монопольне право на її використання, при цьому покупець технології може стати серйозним конкурентом, якщо володіє значним науково-технічним потенціалом. Тому при передачі технології фірма—продавець з метою ком­пенсації втрати монопольного права прагне одержати частку в акціонерному капіталі, об'єднати передачу технології з постачаннями свого устаткування, домогтися одержання максимальних доходів від продажу, щоб компенсувати втрату монопольних прав.

 

3. Міжнародна торгівля ліцензіями

Міжнародна торгівля ліцензіями є основним економічним механізмом міжнародного технологічного обміну і наразі набула широкого і швидкого поширення.

Зростання міжнародної торгівлі ліцензіями зумовлене рядом чинників, що стимулюють фірми продавати і купувати ліцензії на світовому ринку:

■ комерційна зацікавленість у здійсненні технологічного трансферту;

■ посилення конкурентної боротьби на світовому ринку;

■ прискорення випуску на ринок нової продукції;

■ одержання доступу до додаткових ресурсів;

■ проникнення і завоювання важкодоступних ринків у країнах, де широко використовуються тарифні і нетарифні бар'єри;

■ одержання прибутку від продажу ліцензій на продукцію, що не відповідає новим стратегічним пріоритетам;

■ країни з обмеженими ресурсами науково-технічного розвитку, беручи участь у міжнародному технологічному обміні, мають можливість зайняти тверду позицію на світовому ринку без додаткових витрат;

■ за допомогою ліцензій створюється реклама вітчизняної продукції і завдяки цьому зростає попит на неї в інших країнах, а також вивчаються закордонні ринки;

■ політичні і правові мотиви.

Крім переваг, міжнародне ліцензування має й недоліки, що для ліцензіара обертаються ось чим:

■ обмеження можливостей одержання майбутніх прибутків, пов'язаних із самостійним використанням нематеріальних активів, внаслідок передачі прав на досить тривалий період;

■ втрата контролю над якістю своєї продукції і технології, а також над збереженням репутації своєї фірми у випадку передачі права іншій фірмі. Основні наслідки втрати контролю: неадекватне використання ліцензій, низька якість продукції, перетворення ліцензіата в конкурента;

■ зниження цінності технологій у тих випадках, коли вони можуть стати широко відомими і доступними.

Міжнародні ліцензійні зв'язки здійснюються переважно між розвинутими країнами. У загальній сумі надходжень від міжнародної торгівлі ліцензіями частка розвинутих країн становить майже 98 %.

У цілому оборот ліцензійної торгівлі становить близько ЗО млрд дол. на рік. Однак значущість цього ринку визначається тим, що вартість продукції, що випускається в різних країнах з іноземними ліцензіями, становить 330—400 млрд дол. щорічно. Лідируюче положення на ринку ліцензій належить США (65 % надходжень промислово розвинутих країн від експорту ліцензій).

Країни залежно від їхньої ролі в міжнародній торгівлі ліцензіями поділяють на такі групи: промислово розвинуті країни з домінуючим експортом ліцензій; промислово розвинуті країни з переважним експортом ліцензій; промислово розвинуті країни з переважним імпортом ліцензій; країни, що розвиваються, з експортно-імпортною спрямованістю торгівлі ліцензіями; країни, що розвиваються, з імпортною спрямованістю ліцензійної торгівлі; країни, що розвиваються, з епізодичним характером ліцензійної торгівлі.

Об'єкти ліцензій:

■ запатентований винахід чи технологічний процес;

■ технологічні знання і досвід, ноу-хау;

■ промислові зразки (нове художньо-конструкторське рішення, що визначає його зовнішній вигляд);

■ товарний знак.

Ліцензії бувають патентні, тобто такі, що підтверджують передачу права використання патенту без відповідного ноу-хау, і безпатентні, тобто такі, котрі підтверджують право використовувати ноу-хау без патентів на винахід. Основна частка світової торгівлі технологіями припадає на продаж безпатентних ліцензій, оскільки вони не потребують проведення додаткових НДДКР і передбачають мінімальний комерційний ризик.

За обсягом переданих прав на використання науково-технічних знань ліцензіара розрізняють три види ліцензій:

• проста (невиняткова), при продажу якої за ліцензіаром залишається право самостійно використовувати об'єкт ліцензії, а також надавати ліцензії на дану технологію й іншим ліцензіатам на даній території;

• виняткова, що передбачає монопольне право ліцензіата використовувати технологію і відмовлення ліцензіара від самостійного використання запатентованих винаходів чи ноу-хау та їх продаж на домовленій території;

• повна, що надає ліцензіатові виключне право на використання патенту або ноу-хау упродовж терміну дії угоди і відмовлення ліцензіара від самостійного використання предмета ліцензії упродовж цього терміну.

Ліцензія може бути відкритою,якщо патентом має право скористатися будь-яка зацікавлена особа. Відкрита ліцензія оформляється у відповідному патентному відомстві, при цьому патентне мито стягується в половинному розмірі.

Ліцензія буває примусовоюу випадку, якщо компетентні органи примушують патентовласника передати іншим особам право на використання патенту.

Продаж ліцензій здійснюється на основі укладання ліцензійної угоди.Ліцензійна угода — це договір, згідно з яким ліцензіар (продавець) надає ліцензіатові (покупцеві) дозвіл на використання у визначених межах своїх прав на патенти, ноу-хау, товарні марки і за визначену винагороду.

За способом передачі технології ліцензійні угоди поділяються на:

■ самостійні, тобто коли технологія передається незалежно від їх матеріального носія;

■ супутні, тобто коли ліцензія надається одночасно з укладанням контракту на будівництво підприємства, постачання комплектного технологічного устаткування і надання інженерно-консультаційних послуг.

Одним з найважливіших і складних питань при продажу і купівлі ліцензій є визначення ліцензійних платежів (ціни ліцензій). Ліцензійні платежі — це визначена винагорода ліцензіарові, виплачувана ліцензіатом як відшкодування за надання прав на використання предмета угоди.

Вартість ліцензії формується на базі оцінки можливого прибутку, одержуваного від використання права виготовляти продукцію в результаті впровадження винаходу, ноу-хау, а також продавати продукцію під товарним знаком. При цьому враховують усі витрати на придбання ліцензії: її ціну, витрати, які пов'язані з освоєнням виробництва, збутом, рекламою тощо.

Форми ліцензійних винагород бувають різні. Залежно від методу підрахунку вони поділяються на дві групи.

До першої групиналежать винагороди, розмір яких підраховується на базі фактичного економічного результату використання ліцензії. До цієї групи відносяться такі форми, як періодичні відсоткові відрахування й участь у прибутку ліцензіата.

До другої групиналежать винагороди, розмір яких безпосередньо не пов'язаний з фактичним використанням ліцензії, а заздалегідь встановлюється і вказується в договорі, виходячи з оці­нок можливого економічного ефекту й очікуваних прибутків ліцензіата на базі використання ліцензії. До цієї групи відносяться такі форми: первісний платіж готівкою, паушальний платіж, передача цінних паперів ліцензіата, передача зустрічної технічної документації.

4. Міжнародний ринок інжинірингових послуг

Поширеною формою міжнародного технологічного обміну є інжиніринг.

Інжиніринг — це комплекс інженерно-консультаційних послуг щодо використання технологічних та інших науково-технічних розробок.

Сутність міжнародної торгівлі інжиніринговими послугами полягає в наданні однією стороною іншій на основі договорів комерційних інженерно-розрахункових, консультаційних, інже­нерно-будівельних послуг щодо:

■ підготовки виробництва;

■ забезпечення процесу виробництва (послуги з організації процесу виробництва, керування підприємством, навчання персоналу);

■ забезпечення реалізації продукції;

■ обслуговування будівництва й експлуатації промислових, інфраструктурних, сільськогосподарських та інших об'єктів.

Усі ці послуги мають інтелектуальний характер і спрямовані на оптимізацію інвестиційних проектів на всіх етапах їх реалізації.

Основними чинниками, що впливають на розвиток міжнародного ринку інжинірингових послуг, є:

• прискорення науково-технічного прогресу, що призводить до істотних зрушень у структурі міжнародної торгівлі убік збільшення торгівлі суміжними видами устаткування, що потребують спеціальних знань для вирішення технологічних і організаційних питань, починаючи від проектування підприємства до введення його в експлуатацію;

• зростання обсягу державних і приватних інвестицій, що дозволяє розширювати будівництво і вводити нові об'єкти, при проектуванні яких можуть знадобитися інжинірингові послуги;

• наявність вільного капіталу, розміщуваного на ринку інжинірингових послуг;

• високий попит на інжинірингові послуги з боку країн, що вступили на шлях самостійного економічного розвитку і не мають необхідного досвіду і кадрів фахівців для розвідки і розробки своїх природних ресурсів, розвитку паливно-енергетичної бази, створення галузей важкої промисловості тощо.

• прагнення великих ТНК до зовнішньоекономічної експансії, тобто розширення сфер впливу. Вони використовують надання технічних послуг як один із засобів проникнення в економіку інших країн. Наприклад, надання інжинірингових послуг якій-небудь країні спричинює згодом постачання машин і устаткування, вартість яких у 10—20 разів вища від вартості послуг, що обумовили їхнє постачання;

• збільшення числа великих інженерних фірм з великими оборотами і широкою сферою діяльності, створення національних і міжнародних асоціацій інженерних фірм, що сприяють розвитку інжинірингу.

До особливостей ринку інжинірингових послуг як ринку технологій належать:

■ результати торгівлі інжиніринговими послугами, втілені не в речовинній формі продукту, як це має місце при торгівлі технологією, а в деякому корисному ефекті, що може мати чи не мати матеріальний носій, тобто інжиніринг є непрямою формою передачі технологій. Наприклад, послуги за навчання фахівців, керування процесом будівництва не мають матеріальних носіїв;

■ інжинірингові послуги пов'язані з підготовкою і забезпеченням процесу виробництва і реалізації, розрахованих на проміжне споживання матеріальних благ і послуг. Послуги виробничого характеру не відносяться до інжинірингових послуг;

■ об'єктом купівлі-продажу є послуги, які пристосовані до ви­користання в конкурентних умовах і передач в середньому доступних науково-технічних, виробничих, комерційних та інших знань та досвіду.

Наданням інжинірингових послуг займаються спеціалізовані фірми, великі промислові і будівельні компанії, організації. У розвинутих країнах нараховується багато тисяч фірм і організа­цій, що надають інженерно-технічні послуги. Так, у США зареєстровано понад 25 тис. фірм різного профілю й обсягу діяльності; у країнах ЄС — близько 10 тис, причому найбільша їх кількість знаходиться в Німеччині, Австрії, де ринок представлений дріб­ними й середніми компаніями, а найбільші — у Великій Британії, Швеції, Фінляндії, Нідерландах.

Ринок інжинірингових послуг умовно поділяється на ринок інженерно-консультаційних послуг і ринок інженерно-будівельних послуг. Це зумовило розподіл фірм, компаній, що займаються наданням інжинірингових послуг, на інженерно-консультаційні й інженерно-будівельні.

Інженерно-консультаційні фірми надають технічні послуги у формі консультацій. Сферою їх діяльності є цивільне будівництво (порти, аеродроми, транспортні магістралі, міське будівництво тощо) і промислові об'єкти, що використовують специфічні технологічні процеси. Серед розвинутих країн значна частина інженерно-консультаційних послуг припадає на фірми Франції, Великобританії, Італії, Німеччини, які здебільшого орієнтуються на експорт послуг за межі ЄС.

Інженерно-будівельні фірми надають повний комплекс послуг: проектування об'єкта, постачання устаткування, монтаж, налагодження і пуск устаткування в експлуатацію. Вони також спеціалізуються на розробленні промислових об'єктів, заснованих на використанні специфічних технологічних процесів. Ці фірми, як правило, виконують функції генерального підрядчика, а в субпідрядників виступають машинобудівні і будівельні компанії.

Найбільші інженерно-будівельні фірми знаходяться в США, Великій Британії, Японії, Італії.

Залежно від характеру й обсягу наданих інжинірингових послуг на практиці використовуються різні види договорів. Інженерно-консультаційні послуги оформляються контрактом на надання інженерно-консультаційних послуг чи угодою про відрядження фахівців для виконання визначеного роду робіт.

Інженерно-будівельні послуги найчастіше надаються на основі договору підряду чи контракту про надання технічного сприяння в будівництві.

 

5. Міжнародне регулювання ринку технологій

Предметом міжнародного регулювання на ринку технологій є насамперед охорона прав на винахід, промислові зразки, товарні знаки, що являють собою об'єкти інтелектуальної власності.

Будь-яке несанкціоноване використання інтелектуальної власності є порушенням прав власника. Стандарти, які приймаються різними країнами для захисту своїх винаходів, промислових зразків, товарних знаків, а також ефективність, з якою вони застосовуються, впливають на розвиток міжнародного технологічного обміну. Це пов'язано, по-перше, з тим, що економічна діяльність у більшості промислово розвинутих країн здебільшого стає насиче­ною науково-дослідними і технологічними розробками. У резуль­таті їхня експортна продукція містить у собі дедалі більше технологічних і творчих складових, котрі підпадають під права інтелектуальної власності (ПІВ). Як наслідок — виробники зацікавлені в забезпечені того, що де б вони не продавали свою продукцію, їхні права на патенти були адекватно захищені і це давало б їм можливість компенсувати свої витрати на науково-дослідні роз­робки. По-друге, в багатьох країнах, що розвиваються, після того, як були зняті відповідні обмеження на іноземні інвестиції, з'явилися нові,можливості для виробництва запатентованої продукції на основі ліцензій або в рамках спільних підприємств. Однак готовність промисловців з розвинутих країн передавати свої тех­нології залежить від того, наскільки система захисту ПІВ у країні-одержувачі може забезпечити їм те, що їх права власності на технології будуть адекватно захищені і не будуть узурповані місцевими партнерами, які можуть використовувати чужі розробки. По-третє, технологічні поліпшення продукції, яка потрапляє в міжнародну торгівлю, відповідають технологічним досягненням, які зробили репродукцію і виготовлення сурогатів простими і дешевими. У тих країнах, де законодавство з ПІВ не чітко впроваджується в життя, це призводить до виробництва підроблених товарів чи піратської продукції не тільки для продажу на вітчизняному ринку, а й для продажу на експорт.

Проблемами захисту прав інтелектуальної власності займа­ються такі міжнародні організації, як Європейська патентна ор­ганізація (ЄПО), Світова організація інтелектуальної власно­сті (СОІВ), Світова організації торгівлі (COT).

Основними цілями Європейської патентної організації,створеної на основі Конвенції про видачу європейських патентів, підписаної в 1973 р. і ратифікованої в 1977 p., є: видача європейських патентів; розширення співробітництва між європейськими державами у сфері охорони винаходів, посилення патентного за­хисту; сприяння створенню і модернізації патентних систем у країнах, що розвиваються (підготовка кадрів і консультування, надання експертів і документації); здійснення наукової, інформаційної і видавничої діяльності (надання текстів Конвенції про видачу європейських патентів, наукових монографій, інформаційних матеріалів різними мовами, видання щомісячного «Службового вісника» і щорічного «Європейського патентного листка», щорічного звіту тощо). ЄГЮ також надає патентну ін­формацію більше, ніж з 50 країн і забезпечує патентний пошук.

Сферою діяльності Світової організації інтелектуальної власності,створеної в 1970 p., є промислова власність, що стосується захисту прав на винахід, товарні знаки, промислові зразки, а також авторські права в основному на літературні, музичні, художні, фотографічні й аудіовізуальні здобутки. Головні цілі СОІВ — охорона інтелектуальної власності в усьому світі на основі співробітництва між країнами і міжнародними організаціями (укладання нових міжнародних договорів, робота з удосконалювання національного законодавства в частині охорони прав інтелектуальної власності, технічна допомога країнам, що розвиваються); розширення адміністративного співробітництва між об'єднаннями (союзами) держав у галузі інтелектуальної власності; поширення інформації; підтримка при одночасному одержанні прав на винаходи, товарні знаки, промислові зразки чи моделі в декількох країнах.

В адміністративному підпорядкуванні СОІВ знаходяться такі угоди:

• Паризька конвенція про захист промислової власності, перша редакція якої була підписана в 1883 р. Потім Конвенція багато разів переглядалася і доповнювалася. До неї приєдналися 96 країн світу. її мета — надавати більш пільгові умов для патентування винаходів, промислових зразків, реєстрації товарних знаків іноземними громадянами;

• Мадридська конвенція про міжнародну реєстрацію товарних знаків (1891 p.);

• Мадридська угода про боротьбу з фальшивими даними про джерела походження товару (1883 p.);

• Гаазька угода про міжнародне депонування промислових зразків або моделей (1925 p.);

• Ніццька угода про міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації товарних знаків (1957 p.);

• Ліссабонська угода про охорону даних про походження товару і їх міжнародну реєстрацію (1958 p.);

• Локарнська угода про міжнародну класифікацію промислових зразків або моделей (1968 p.);

• Договір про реєстрацію товарних знаків, підписаний у Відні в 1973 p.;

• Будапештська угода про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів для цілей патентної процедури (1977 p.);

• Договір про патентну кооперацію, підписаний у 1970 р. у Вашингтоні, який передбачає можливість складання і подачі в національне відомство міжнародної заявки у випадках, коли заявник бажає забезпечити охорону винаходу в декількох країнах;

• Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів (1886 p.);

• Римська конвенція про захист прав артистів-виконавців, виробників фонограм і радіомовних організацій (1961 p.);

• Женевська конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх продукції (1971 p.);

• Брюссельська конвенція про поширення несучих програм сигналів, які передаються через супутники (1974 p.).

У правовій системі СОТодним із трьох її складових, крім ГАТТ і ГАТС, є Угода про торговельні аспекти прав інтелектуа­льної власності (Угода ТРІПС) [41, с 493].

Угода ТРІПС доповнює розроблені СОІВ угоди щодо захисту прав інтелектуальної власності.

Передумовами прийняття Угоди ТРІПС є наявність значних розходжень у стандартах, що регулюють охорону і реалізацію прав інтелектуальної власності, а також відсутність багатосторонніх правил, які стосуються міжнародної торгівлі підробленими товарами, що стало джерелом зростаючої напруженості в міжнародних економічних відносинах.

Угода ТРІПС визначає мінімальні стандарти і періоди, на які надається захист різних ПІВ: патенти, товарні знаки, промислові зразки, ноу-хау. Від країн вимагається не вдаватись до дискримінації іноземців, а також між іноземцями і вітчизняними громадянами щодо набуття, обсягу і збереження прав інтелектуальної власності (поширення режиму найбільшого спри­яння і національного режиму). Важливою рисою Угоди є те, що закладений конвенціями СОІВ стандартний захист одержав правовий статус.

Права інтелектуальної власності обмежені термінами. Мінімальний період охорони відрізняється залежно від країни.

Мінімальний період охорони:

■ патентів — 20 років з моменту подачі заяви на патент;

■ товарних знаків — 7 років з моменту початкової реєстрації і кожного поновлення реєстрації. Реєстрація відновлюється на невизначений термін;

■ промислових зразків — щонайменше 10 років.

Власники прав інтелектуальної власності втрачають своє право, якщо закінчується термін захисту. Після цього ПІВ можуть використовуватися будь-яким членом суспільства без звертання за дозволом до будь-якого власника права власності.

З метою забезпечення того, щоб поліпшений і посилений захист ПІВ не позначався негативно на передачі технологій на розумних комерційних умовах, передбачається, що країни можуть вживати відповідні заходи, включаючи заходи законодавчого характеру, для запобігання власниками інтелектуальної власно­сті зловживання своїми правами, а також прийняттю практики, яка стримує торгівлю чи несприятливо впливає на передачу технологій.

В Угоді сформульовані зобов'язання урядів країн-членів передбачати у своєму національному законодавстві процедури і гарантії, спрямовані на те, щоб забезпечити ефективну реалізацію ПІВ. Вимоги до процедур:

• повинні бути справедливими і ґрунтуватися на принципах рівноправності;

• не повинні бути складними, дорогими, встановлювати нереальні терміни, вести до необгрунтованих затримок;

• повинні передбачати можливість звертання в судові інстанції для перегляду остаточних адміністративних рішень і право виносити спірні питання на судові розгляди.

 

6. Особливості міжнародного технологічного обміну в Україні

В Україні до товарів високотехнологічного експорту відносяться групи 84-90 за товарною класифікаційною схемою Єдиного митного тарифу України, що грунтується на Гармонізованій системі опису і кодування товарів (ГС):

■ машини та устаткування;

■ електричні машини;

■ локомотиви залізничні і рухомий склад, трамваї та ін.;

■ засоби наземного транспорту, крім залізничного;

■ літальні, космічні апарати, їх частини;

■ судна, човни, інші плавучі засоби;

■ прилади.

Відсутність окремих вітчизняних наукоємних товарів компенсується за рахунок імпорту. Так, середня частка наукоємних товарів у загальному обсязі експорту в 2006 р. дорівнювала 14,5 %, а в загальному обсязі імпорту — 30,4 %. Це свідчить про те, що середній рівень «інтелектуалізації» вітчизняного імпорту вищий за середній рівень «інтелектуалізації» вітчизняного експорту на 15,9 відсоткових пункта. Це є індикатором певної імпортозалежності України в сегменті високотехнологічних товарів.

У чотирьох груп товарів (машини та устаткування; електроте­хнічні машини; засоби наземного транспорту, крім залізничного; прилади) коефіцієнти покриття імпорту експортом значно менші одиниці — в середньому на рівні 0,41. Найнижчі значення коефіцієнтів має група приладів — 0,22, однак спостерігається тенденція щодо поступового збільшення значень цього коефіцієнта.

Таким чином, на вітчизняних ринках цих груп високотехнологічних товарів панують закордонні, а не українські виробники, тобто внутрішній ринок України формується без урахування потреб пріоритетного розвитку його наукоємного сегмента.

На українському ринку технологічних послуг виділяються чотири групи послуг із узагальненої класифікації послуг зовнішньоекономічної діяльності: комп'ютерні послуги, роялті та ліцензійні платежі, науково-дослідні та дослідно-конструкторські послуги, послуги в архітектурних, інженерних та інших технічних галузях.

У 2006 р. частка експорту технологічних послуг у загальному обсязі послуг дорівнювала 13,7%, а частка імпорту — 31,1 %, тобто набагато більше, що свідчить про існування певної імпор-тозалежності країни і від технологічних послуг. Коефіцієнт покриття імпорту технологічних послуг їх експортом дорівнює 0,86. На низький рівень цього коефіцієнта насамперед впливає низька конкурентоспроможність науково-дослідних послуг та послуг у технічних галузях [http://www.ukrstat.gov.ua]. Наведені дані свідчать про недостатній розвиток технологічних послуг у країні. В результаті витрачаються чималі кошти на імпорт цих послуг.

Технологічні послуги часто не знаходять споживача через по­гано організовану рекламу і недостатнє вивчення кон'юнктури ринку таких видів послуг. Подолати ці недоліки допомагають постійно діючі міжнародні ви-ставки-ярмарки, які призначені, зокрема, показати потенційним партнерам можливості виконавців послуг у розвитку науково-технічного співробітництва.

В Україні останніми роками спостерігається активізація ліцен­зійної торгівлі. Переважна більшість закуплених у зарубіжних країнах ліцензій має технологічний характер. Підприємства щорічно укладають понад 200 ліцензійних угод на право використання різних об'єктів інтелектуальної власності, серед яких приблизно 21,2 % займають винаходи, 14 % — ноу-хау і 44 % послуги типу «інжиніринг» [34, с 170].

Намітилася тенденція поліпшення структури закуплених ліцензій. Щорічно зростає частка більш цінних об'єктів інтелектуальної власності, захищених патентами, і зменшується частка безпатентних послуг. Прибуток від реалізації продукції, виготовленої на основі ліцензій, зріс за останні роки більше ніж утричі.

Українськими міжгалузевими об'єднаннями, консорціумами, асоціаціями, акціонерними товариствами, торговельними будинками та іншими організаціями, створеними на добровільній основі, ліцензійними договорами забезпечено 63,3 % загального прибутку від використання зарубіжних ліцензій. Проте приблизно 1/5 діючих технологічних ліцензій не призводить до економічного зростання виробництва. Закуплені ліцензії часто виявляються нерентабельними. Так, найбільших збитків у розмірі 3,3 млн грн зазнало ВАТ «Запорізький абразивний комбінат» при використанні одержаного із США ноу-хау, в якого строк дії ліцензійного договору закінчився ще в 1980р.

Серед продукції, що виробляється за ліцензійними договора­ми, вищу рентабельність (902,7 %) має продукція ЗАТ «Луганський трубний завод», що виробляється на основі ліцензійного договору з Італією. Строк окупності витрат менше одного року мали лише 26 % з усіх діючих ліцензій, за якими було організовано виробництво певних видів продукції.

Кількість проданих ліцензій на об'єкти інтелектуальної власності також зростає. Основним ліцензіатом України є Росія (близько 33,9 % проданих за кордон ліцензій). Продають ліцензії також у Польщу, Китай, Молдову, США, Іран, Південну Корею, Сирію, Нідерланди та ще в 13 країн світу.

Серед продаж вітчизняних ліцензій переважає частка безпатентних об'єктів інтелектуальної власності, зокрема інжиніринг та ноу-хау. Слід відзначити при цьому, що за статистичною звітністю 62,3 % продаж залишились неоплаченими.

Україна має зв'язки з багатьма країнами світу щодо експорту ліцензійної продукції. Найбільша його частка припадає на Росію і Білорусь, а найменша — на США. Це свідчить про відносно низький рівень технологічності вітчизняної ліцензійної продукції, що також вказує на її низьку конкурентоспроможність. У високо-розвинутих країнах ця продукція ще не користується значним попитом. Коефіцієнт покриття імпорту об'єктів інтелектуальної власності їх експортом по Україні в середньому дорівнює 0,12.

Переважна кількість переданих закордонним споживачам за ліцензійними договорами об'єктів (у середньому 44,3 %) відноситься до екологічно чистої енергетики та ресурсозберігаючої технології. Практично не відбувається передача технології з охорони навколишнього природного середовища. Це свідчить про те, що найбільше користується попитом за кордоном ліцензійна продукція, що пов'язана з ресурсозберігаючими технологіями. Але темпи передачі ліцензій поступово знижуються, в тому числі таких пріоритетів світового значення, як створення нових речо­вин і матеріалів. Ліцензійна діяльність за соціальними напрямами інтелектуальної власності розвивається ще досить слабко.

 

Тема 8

Міжнародні транспортні відносини

Мета:Виділити специфіку міжнародних транспортних послуг. Охарактеризувати основні види транспорту в міжнародних транспортних відносинах та розкрити їх переваги, недоліки та механізм регулювання.

 

Час: 80 хв. Метод : Лекція Місце: Навчальна аудиторія

ПЛАН

Навчальні питання:Час викладу

Вступ…….………………………………………………...……………5хв

Специфіка міжнародних транспортних відносин……………..25 хв.

Загальна характеристика основних видів

Міжнародних транспортних відносин …………………………35 хв.

Заключна частина……………………………………………..……15 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: схеми, графіки, діаграми, таблиці, нормативні та законодавчі акти.

Джерела і література: 3,7,14,17,20,22,31,32,34,35,38,39,40.

 

1. Загальна характеристика світового транспорту

Транспорт — це галузь матеріального виробництва, що забезпечує перевезення пасажирів і вантажів. Існують такі види транспорту: наземний (поділяється на автомобільний, залізничний, трубопровідний і гужовий), повітряний — авіаційний, водний (поділяється на річковий і морський). До транспорту дехто зараховує лінії електропередач (оскільки ними передається не що інше як енергія). За призначенням виокремлюють транспорт загального користування, що обслуговує сферу обігу і населення, транспорт незагального користування (внутрішньовиробничі переміщення сировини, напівфабрикатів, готових виробів тощо), а також транспорт особистого користування.

Шляхи сполучення, транспортні підприємства і транспортні засоби утворюють разом світову транспорту систему. На світовому транспорті працює 100 млн чол. Загальна довжина транспортної мережі (не враховуючи морських ліній) становить 35 млн км. Щороку у світі всі види транспорту перевозять 100 млрд тонн вантажів і понад 1 трлн пасажирів. За значенням у структурі вантажообороту види транспорту розподілилися в такій послідовності: морський, залізничний, автомобільний, нафтотрубопровідний, газопровідний, внутрішній водний, повітряний.

Спостерігається своєрідна спеціалізація транспорту. Наприклад, автомобільний транспорт перевозить більшість пасажирів і вантажів на короткі та середні відстані. Міжконтинентальні перевезення вантажів в основному виконуються морським транспортом. Трубопровідний транспорт найефективніший у разі транспортування газу і нафти по суші.

В умовах науково-технічного прогресу збільшилася пропускна здатність транспортних шляхів, з'явилися нові транспортні засоби, збільшилася їх місткість і швидкість пересування. Великого поширення набула, зокрема, контейнеризація перевезень, яка сприяла підвищенню продуктивності праці на транспорті у кілька разів завдяки спрощенню вантажно-розвантажувальних операцій.

Примітивні транспортні засоби пересування з'явилися ще за часів первіснообщинного ладу. З розвитком виробничих сил і внаслідок суспільного поділу праці розвивались і вдосконалю­вались транспортні засоби. Виокремлення транспорту в особ­ливу галузь виробництва почалось у XV-XVI ст. і завершило­ся з переходом від мануфактурного до великого машинного виробництва, тобто наприкінці XVIII ст. Великі географічні відкриття зробили великий внесок у створення світової транспортної мережі. Проте ця мережа остаточно сформувалася у XX ст. Саме у XX ст. з'явився повітряний транспорт і набув поширення трубопровідний.

В економічно розвинутих країнах транспортна система найдосконаліша. На ці країни припадає основна маса світового вантажообороту і левова частка світової транспортної мережі. Найрозвинутіша транспортна мережа у країнах Заходу, дещо поступається їй транспортна мережа Східної Європи та Росії, менш розвинута вона в Азії, Африці і Латинській Америці.

2.Загальна характеристика основних видів міжнародних транспортних відносин

Перший автомобіль з паровим двигуном побудував у 1769 р. французький інженер Н. Кюньо. Рухався він зі швидкістю 4 км/год. Автомобіль з двигуном внутрішнього згоряння створили в 1885-1887 pp. у Німеччині конструктори Г. Даймлер (1834-1900) і К. Бенц (1844-1929). Кожен з них до створення авто­мобіля йшов своїм шляхом.

Автомобільна промисловість виникла наприкінці XIX ст. у Франції, Німеччині, СІЛА, Великій Британії. У 1903 р. на американських підприємствах компанії "Форд мотор" почали масово (на конвеєрі) випускати автомобіль "Форд" моделі "Т".

Нині загальна протяжність світових автомобільних шляхів з твердим покриттям становить понад 20 млн км, найгустіша їх мережа в Західній Європі. У світі налічується понад 600 млн автомобілів, і щороку ця цифра збільшується. Близько 80 % їх

кількості зосереджено у США, Японії та Західній Європі. 50 % жителів цих країн мають автомобілі. У країнах, що розви­ваються, цей показник значно менший і в середньому становить 1 %. Навіть у таких порівняно розвинутих країнах, як Мексика і Бразилія, цей показник не перевищує 6 %.

У розрахунку на 1000 жителів найбільша кількість авто­мобілів припадає на США, ФРН, Нову Зеландію, Канаду, Австралію, Швейцарію, Швецію, Італію, Францію. Сучасний автомобільний транспорт постійно технічно переоснащується і вдосконалюється, внаслідок чого з'являються потужніші, швидкісніші, комфортабельніші та ефективніші автомобілі.

Використання рейкового транспорту, який приводився в дію мускульною силою людини або тварини, відоме людству ще з XVI ст. Залізничний транспорт виник у першій половині XIX ст. у зв'язку з розвитком великої промисловості, зокрема кам'яновугільної і металургійної.

Піонером парового залізничного транспорту вважається англійський винахідник Дж. Стефенсон (1781-1848). Він почав будувати паровози з 1814 р. і створив перші придатні на прак­тиці моделі. Побудував першу залізницю загального користування Дарлінгтон — Стоктон (відкрита у 1825 р.). Свою відому модель паровоза "Ракета" Дж. Стефенсон створив у 1829 р. Ця модель стала прототипом парових локомотивів. Паровоз "Ракета" тягнув вагон з 36 пасажирами і рухався з небаченою до того швидкістю — 38 км/год.

Інший англійський винахідник Р. Тревітік створив безрейковий паровий візок (1801-1803 pp.), а в 1803 р. — паровоз для залізничної колії (випробуваний у 1804 p.).

Російські винахідники — кріпаки заводчиків Демидових батько (1774-1842) і син (1803-1849) Є. і М. Черепанови - по­будували перший у Росії паровоз (1833-1834) і залізницю про­тяжністю 3,5 км.

У 1830 р. в Англії запрацювала залізниця між Ліверпулем і Манчестером. На будівництві залізниць у Великій Британії в 1847 р. працювало 250 тис. землекопів. За станом на 1851 р. залізниці існували у 18 країнах світу, в тому числі у 1851 р. була введена в експлуатацію двоколійна залізниця протяжністю 650 км між Петербургом і Москвою, яка була тоді найдовшою в світі. Протяжність залізниць у Росії в 1861 р. становила 1500 верст, в Англії — у 10 разів більше.

У 1850-1900 pp. протяжність залізниць збільшилася: в Німеччині у 9 разів, у Франції — в 13, а в Росії — більш як у 100 разів. У 1869 р. була побудована перша трансконтиненталь­на лінія між Нью-Йорком і Сан-Франциско. Лінія Москва — Смоленськ — Мінськ — Брест — Варшава була збудована в 1871-1872 pp., залізниця Рига- Орел - у 1868-1871 pp.

У США в 1850-1860 pp. було побудовано 34 тис. км за­лізниць.

Дешевий залізничний транспорт сприяв усуненню регіональних відмінностей у Європі. Цей вид транспорту, зокрема, стимулював розвиток курортного бізнесу у Швейцарії та Середземномор'ї.

Нині в країнах Заходу протяжність залізничної мережі зменшується. Це зумовлено конкуренцією автомобільного транспорту, який здатний виконувати перевезення за принципом "від дверей — до дверей". Водночас у багатьох країнах протяжність залізничної мережі збільшується. Це, як правило, відбувається у великих за площею країнах, які освоюють свої території, багаті на природні ресурси, зокрема, у Китаї, Росії, Індії, Канаді. Китай щороку будує 1 тис. км залізниць.

У світі налічується понад 1,2 млн км залізниць загального користування, з них 200 тис. км електрифіковані.

Найдовша мережа залізниць у США (200 тис. км), на другому місці — Канада (90 тис. км), не набагато відстає Росія (87 тис. км). Значна протяжність залізничної мережі також в Індії (63 тис. км), Китаї (53 тис. км), ФРН (45 тис. км), Аргентині (40 тис. км), Австралії (36 тис. км), Франції (34 тис. км), Бразилії (31 тис. км).

Протяжність залізничної мережі не дає повного уявлення про розвиток цього виду транспорту через неоднакові території країн. Тому для характеристики мережі застосовують такий показник, як щільність (протяжність мережі ділять на площу території країни). За цим показником лідирує Німеччина, у якій на 1000 кв. км території припадає 125 погонних кілометрів залізниць. Висока щільність залізничної мережі також у Польщі (80), Японії (75), Великій Британії (70), Італії (65), Франції (60). В інших країнах світу, в тому числі в економічно розвинутих, щільність дещо менша.

Залізниці як колишнього СРСР, так і нинішньої Росії використовуються дуже інтенсивно. Наприклад, на частку СРСР припадало лише 12 % залізничної мережі світу, але частка вантажообороту становила понад 50 %. Залізничний транспорт СРСР забезпечував і левову частку пасажиропе-ревезень.

Виробництво паровозів США припинили в 50-х роках XX ст., Європа — у 60-х роках. У 90-х роках поширилась інформація, що Китай залишився єдиною країною в світі, яка виготовляла невелику кількість паровозів.

Перший електровоз було продемонстровано у Берліні в 1879 р. Спочатку електричний потяг використовувався на міському та приміському транспорті, потім — у метро, а згодом — на магістральних залізницях. Одна з перших електрифікованих заліз­ниць з'явилася в Італії у 1902 р.

У Росії 43 % залізниць електрифіковані. У деяких країнах світу цей показник вищий. Наприклад, у Швейцарії електрифіковані практично всі залізниці. Інші країни мають такі показники: Нідерланди — 70 %, Швеція — 65 %, Італія — 53 %, Австрія — 50 %, Польща — 46 %, Іспанія — 46 %. У США лише 1 % залізниць електрифіковані. Залізничний транспорт кінця XX ст. за технічним рівнем значно перевищує рівень XIX ст.

У 1964 р. в Японії почали функціонувати швидкісні поїзди ("шинксансен" — куля-поїзд), які розвивають швидкість 210 км/год. Згодом швидкісні залізниці були споруджені у Франції, а наприкінці XX ст. — у Німеччині. У світі з'явилися комутаторні поїзди {commuter trains), швидкотранзитні легкорейкові системи (light railway rapid-transit systems), потяги, що приводяться в рух стисненим повітрям, тощо.

Трубопровідний транспорт, як і залізничний, з'явився в XIX ст., його появі сприяв розвиток нафтової промисловості. Цей вид транспорту передає на відстань рідкі, газоподібні або тверді продукти по трубопроводах. Призначений здебільшого для транспортування газу (газопровід магістральний), нафти (нафтопровід), твердих матеріалів (гідравлічний і пневматичний). Нині протяжність нафто- і газопроводів у світі становить понад 1,5 млн км, з них 900 тис. км припадає на магістральні газопроводи, а 600 тис. км — на нафто- та продуктопроводи.

Найбільшого поширення цей вид транспорту дістав у США, Росії, Канаді, Китаї, ФРН, Франції, Італії, Саудівській Аравії, Мексиці.

Магістральні газопроводи є підземні, надземні, підводні, тиск транспортного газу — до 75 атмосфер — підтримується газокомпресорними станціями, діаметр труб досягає 1420 мм. Трубопровідний транспорт має досить високі шанси на розви­ток у недалекому майбутньому. Зокрема, у зв'язку з необхідні­стю транспортувати природні багатства з регіону Каспійського моря та Центральної Азії у розвинуті країни Заходу.

Морський транспорт здійснює перевезення вантажів і пасажирів океанами, морями і морськими каналами. Здавна людство використовувало вітрильники. Потім з'явилися судна, що приводилися в дію паровою машиною або турбінами.

Вважають, що найдавнішими морськими суднами були човни (canoes) та плоти (rafts), які використовувалися 60 тис. років тому тодішніми колонізаторами Австралії.

Вітрильники були основним транспортним засобом до середини XIX ст. Тривалий час судна будувалися з дерева. У 1839 р. винайшли спосіб застосування компасів на металевих суднах, що відкрило шлях до широкого використання таких суден для морських перевезень.

У 1778 р. у Франції парове судно "Піроскафф" близько години рухалося проти течії на р. Сона. Перший річковий пароплав колісного типу комерційного застосування за назвою "Клермонт" збудував у 1807 р. у США винахідник Р. Фултон (1765-1815). "Клермонт" за 32 год проти течії та вітру подолав відстань 278 км. Р. Фултон запро­понував свої конструкції торпеди та підводного човна. У 1800 р. від побудував паровий підводний човен "Наутілус", який міг досягати глибини 7,6 м. У 1814 р. винахідник створив перший у світі воєнний корабель "Фултон" з паровим двигуном.

У Росії перший пароплав "Єлизавета" для рейсів між Кронштадтом і Петербургом було збудовано в 1815 р.

У 1838 р. перший пароплав перетнув Атлантику.

Перший трансатлантичний корабель "Грейт Істерн" був гібридом 6-мачтового вітрильника і пароплава. На одну добу він потребував 330 т вугілля, а в бункерах містилося 12 тис. т. Такої кількості вистачало для подолання відстані від Англії до Індії. Атлантичний океан корабель долав за 11 діб, перевозячи 4 тис. пасажирів.

Нині на кораблях використовують дизельні, ядерні, теплові двигуни. Найінтенсивніші вантажопотоки йдуть через Атлантичний океан, на другому місці — Тихий, на третьому — Індійський океан.

Нині морський транспорт мало використовують для міжконтинентальних перевезень пасажирів у зв'язку з розвитком авіації. Частка морського транспорту у структурі вантажо­перевезень світу наприкінці XX ст. становила понад 60 %.

У світі існує понад 80 тис. суден різних типів. На щоглах морсь­ких суден майорять прапори понад 160 держав світу. Найбільший морський флот мають Ліберія і Панама, хоча під ліберійськими і панамськими прапорами плавають кораблі, власники яких перебувають у США, Японії, Норвегії, ФРН, Великої Британії. Це пояснюється тим, що панамські і ліберійські прапори вважаються "дешевшими", тобто власники кораблів під одним з таких пра­порів можуть уникати податків, не дотримуватися вимог трудо­вого законодавства і заходів з безпеки суден, які були б неминучими, якби судна реєструвалися в економічно розвинутих країнах.

Для вантажоперевезень використовують наливні і суховантажні судна.

Велике значення для розвитку морського транспорту мають Суецький і Панамський канали. Вони значно скорочують шлях: у першому випадку — між Атлантичним і Індійськими океанами, а в другому — між Тихим і Атлантичним. Суецький канал був відкритий 17 листопада 1869 р. Панамський канал почала будувати Франція (1879), але через крах французької компанії право на спорудження Панамського каналу перейш­ло до СІЛА. Перше судно пройшло ним у 1914 р.

На земній кулі налічується майже три тисячі морських портів. Вантажооборот близько ЗО портів перевищує щорічно 50 млн т. Це справжні суперпорти. Найбільший порт світу — Роттердам (Нідерланди).

Суперпортів немає в Україні та інших державах СНД, але до цього показника наближується Новоросійськ.

Морські порти бувають універсальними (приймають і відправляють найрізноманітніші вантажі) та спеціалізованими (наприклад, порти з експорту залізної руди, нафти). Такі порти є в країнах, що розвиваються, і в розвинутих країнах.

Морські порти розміщуються в глибоководних гаванях, неглибоких затоках, на берегових рівнинах, в естуаріях судноп­лавних річок. Понад 60 % перевезень у сфері міжнародної торгівлі забезпечує морський транспорт.

Загальна протяжність ліній внутрішнього водного транспорту (на річках, озерах, каналах) у світі перевищує 550 тис. км. Цей вид транспорту розвинутий у США, Росії, Канаді, Німеччині, Нідерландах, Китаї. У багатьох країнах він практично відсутній з огляду на природні умови (Японія, Куба, Монголія). У світі налічується близько двохсот міжнародних річок. Це, зокрема, Дунай, у басейні якого розташовані 14 держав Євро­пи, а також Рейн, Амазонка, Замбезі, Ніл, Конго та ін.

Десята частина внутрішніх водних шляхів припадає на поліпшені людиною ділянки. Це річки із шлюзами, а також канали (шлюзовані та каналізовані ріки).

Озерне судноплавство особливо поширене у СІЛА та Ка­наді. Морські судна по річці Святого Лаврентія та Великих озе­рах заходять углиб Американського континенту на 4 тис. км.

Виник у державах Європи та Америки після Першої світової війни.

Основне призначення повітряного транспорту — швидкісне перевезення пасажирів, пошти, вантажів і багажу. На­прикінці 50-х — початку 60-х років XX ст. на цивільному по­вітряному транспорті почалася ера реактивної авіації, завдяки якій збільшилися швидкість, комфортність, пасажиро- і ванта­жомісткість.

Авіацію почали широко використовувати у 20-х роках, хоча ідея польотів у повітрі існувала здавна. У XVII ст. було зроблено важливий висновок — мускульний політ людини неможливий. Винайдення у XVIII ст. парової машини і швидкий її розвиток привели в XIX ст. до спроб створити літальний апарат з паросиловою установкою. Вперше це зробив російський винахідник О. Можайський. У 1882-1884 pp. апарат було побудовано і випробувано під час руління на землі і в нетривалому польоті. У 1894 р. англієць X. Максим випробував літак з паросиловою установкою і під час першої спроби зазнав аварії.

Наприкінці XIX ст. з'явилися двигуни внутрішнього згоряння, придатні для використання в транспортних силових установках. Двигун автомобільного типу встановили на побудо­ваному ними літаку льотчики брати Райт. У 1903 р. їхній літак здійснив політ на 260 м. Схема братів Райт не дістала розвитку, але в них були послідовники. У 1909 р. Л. Блеріо на літаку своєї конструкції перелетів Ла-Манш. Проте розвиток авіації оплачу­вався численними жертвами, оскільки не було розроблено нау­кових основ літакобудування. Дж. Кейлі в Англії, О. Лілієнталь у Німеччині, С. Ленглі в США та інші виконували аналітичні й експериментальні дослідження з теорії польоту. Творцем сучас­ної аеродинаміки є М. Жуковський, з його ініціативи у 1902 р. була побудована перша аеродинамічна труба.

Завдяки працям М. Жуковського стало можливо конструювати літаки на науковій основі, що сприяло успіхам авіаційної науки і швидкому розвитку авіації.

Польоти на повітряних кулях відомі ще з кінця XVIII ст. Аеростати, що керуються і обладнані двигуном, називаються дирижаблями. Перший політ на дирижаблі з паровим двигуном здійснив француз А. Жиффар у 1852 р. До 50-х років XX ст. дирижаблі використовувалися для перевезення пасажирів і вантажів, а також у військових цілях. Після серії катастроф, пов'язаних з використанням легкозаймистого водню для наповнення оболонки, престиж і привабливість дирижаблів були серйозно підірвані. Починаючи з 70-х років виробництво дирижаблів відновлено (наприклад, у Франції і ФРН). У США дирижаблі, наповнені незаймистим газом гелієм, використовувалися береговою охороною для патрулювання. Нині дирижаблі застосовуються там у рекламних цілях і для фотографування поверхні планети.

Пол Корну (Paul Cornu) вперше підняв вертоліт у повітря на висоту ЗО см у 1907 р. Першим практично спроможним -, вертольотом вважається модель американця російського походження Ігоря Івановича Сікорського (1889-1972), яку він створив у 1939 р.

Протяжність повітряних шляхів світу становить близь­ко 8 млн км.

Нині в країнах світу функціонує близько 600 міжнародних аеропортів. Щорічно понад 100 млн пасажирів перевозяться літаками. Окремі аеропорти справді велетенські. Наприклад, у міжнародному аеропорту ім. Дж. Кеннеді (Нью-Йорк) щодня злітають понад 1000 літаків. Аеропорти є великими підприєм­ствами, на яких працюють тисячі людей.

Багато міжнародних аеропортів займають великі площі, наприклад, лондонський міжнародний аеропорт Хітроу має площу 1141га. Навколо аеропортів розміщуються служби обслуго­вування, вантажні склади, пасажирські термінали тощо.

У міжнародному аеропорту, призначеному для обслуговування літаків, що належать двом або більше країнам, мають бути щонайменше одна смуга приземлення-зльоту завдовжки понад 2550 м, митна та імміграційна служби, підприємства громадського харчування та ін.

 

Тема 9

Міжнародний бізнес

Мета:Розкрити суть і мотивацію міжнародного бізнесу, назвати види міжнародного бізнесу його суб᾿єктів і об᾿єктів. Охарактеризувати рівні регулювання міжнародного бізнесу.

 

Час: 80 хв. Метод : Лекція Місце: Навчальна аудиторія

ПЛАН

Навчальні питання:Час викладу

Вступ…….………………………………………………...……………5хв

Суть і мотивація міжнародного бізнесу………………………….10 хв.

Види міжнародного бізнесу……………………………………….20 хв.

Основні суб'єкти міжнародного бізнесу…………………………20 хв.

Рівні правового регулювання міжнародного бізнесу…………..10 хв.

Заключна частина……………………………………………..……15 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: схеми, графіки, діаграми, таблиці, нормативні та законодавчі акти.

Джерела і література: 3,7,14,17,20,22,31,32,34,35,38,39,40.

 

1 Суть і мотивація міжнародного бізнесу

Міжнародний бізнес характеризується сукупністю угод, укладених і здійснюваних через національні кордони для реалізації цілей окремих індивідумів, організацій, фірм.

Міжнародний бізнес відрізняється від національного тим, що він пов'язаний з переміщенням ресурсів (сировина, капітал, технологія, люди в т. ч. технічні спеціалісти і менеджери), товарів (готові компоненти, продукти, напівфабрикати), послуг (бухгалтерський облік, юридична і банківська діяльність та ін.) з однієї країни в іншу, а не лише всередині однієї країни.

Міжнародний бізнес розвивається в різних галузях підприєм­ницької діяльності. Його галузева спеціалізація визначається співвідношенням між потребами окремих країн у тій чи іншій продукції та послугах і можливостями їх задоволення за рахунок власного виробництва, яке певною мірою залежить від наявності в країні відповідних сировинних ресурсів.

Завдяки такому становищу сформувалася міжнародна спеціалізація промислово розвинутих країн світу, яка проявляється в міжнародній діяльності найбільших компаній. При цьому виділяються такі основні напрями галузевої спеціалізації: енергетика, електротехніка і електроніка, чорна і кольорова металургія, виро­бництво будівельних матеріалів, хімічна і фармацевтична, авіаційна, харчова промисловість, автомобілебудування.

Відмітною рисою міжнародного бізнесу є й те, що на цю діяльність безпосередньо впливає численність обставин, зокрема відмінності в мові, відстані, валютні курси, тарифні бар'єри, політичні проблеми тощо.

Вплив цих обставин звичайно вимірюється за п'ятибальною шкалою Лінкерта: 5 — дуже важливо, 1 — погано (табл.1).

Таблиця 1.

 

У своєму сучасному вигляді міжнародний бізнес склався після Другої світової війни в процесі транснаціоналізації виробництва і створення глобального ринку.

1. Основним мотивом і передумовою виходу бізнесу за національні кордони є вузькі рамки національного ринку і відносний «надлишок» капіталу, коли з метою прибуткового інвестування він спрямовується за кордон. Прагнення окремих індивідумів, організацій, фірм забезпечити собі кошти, необхідні для відтворення національного капіталу, здійснюється через посередництво:

а) міжнародної торгівлі;

б) прямого володіння або акціонерної участі у видобутку природних багатств за кордоном;

в) отримання права на повну або часткову власність виробничих потужностей, підприємств сфери послуг, фінансово-кредитної сфери тощо.

2. Перехід бізнесом національних кордонів безпосередньо мотивований двома групами чинників: вартісними і маркетинговими.

а) в міру загострення конкуренції на глобальному рівні і краху торговельних бар'єрів дедалі гострішою для кожної фірми стає потреба в максимальному зниженні витрат виробництва за рахунок доступу до дешевшої робочої сили, сировини, землі, а також наближення до джерел постачання та клієнтів. Міжфірмова коо­перація в рамках транснаціонального капіталу використовується як засіб зниження витрат виробництва. Наприклад, у 1983 р. фірми «Дженерал Моторе» і «Тойота» підписали угоду про створен­ня спільного підприємства для виробництва автомобілів в районі Сан-Франциско. Згідно з угодою, «Тойота» оплачує інженерно-проектувальні роботи, забезпечуючи тим самим фірмі «Дженерал Моторе» економію приблизно в 1 млрд дол., котрі вона повинна була б, в іншому разі, вкласти в дослідження і розробки. У свою чергу, «Тойота» економить 1,25 млрд дол., оскільки їй не потрібно купувати землю в США і будувати там свій власний завод. У США виготовляються кузови, сидіння, інтер'єр і оздоблення; ре­шту, включаючи двигун, виготовляє Японія. До ради директорів входить однакова кількості представників фірм «Дженерал Моторс» і «Тойота», хоча президент призначається від «Тойоти»;

б) внутрішній ринок делалі більше ставить кордон зростанню корпорацій, особливо в тих країнах, де діють антимонопольні закони. Так, у США антитрестівські закони обмежують максимальну частку ринку, яку може мати компанія. В результаті найбільші корпорації концентрують свою увагу на міжнародному секторі ринку. Бізнес шукає по всьому світу ринки (і формує їх для себе), а також середовище зі сприятливим податковим та інвестиційним кліматом.

3. Неабияку роль у переміщенні бізнесу за кордон відіграють ділові зв'язки між фірмами. Часто слідом за міжнародною фірмою просуваються пов'язані з нею кооперацією фірми та обслуговуючі організації типу банків, бухгалтерсько-ревізорських фірм.

4. Сильним стимулом переміщення частини виробничих потужностей за кордон є й екологічні чинники. Промислово розвинуті країни прагнуть переміщувати в країни, що розвиваються, такі виробничі потужності, котрі значною мірою призводять до забруднення навколишнього середовища.

У цілому ж сектор міжнародної економіки надає бізнесу ширші можливості для отримання вигод, хоч і приховує в собі більше ризику.

 

2. Види міжнародного бізнесу

До найпоширеніших видів міжнародного бізнесу звичайно відносять:

• експорт;

• ліцензування;

• франчайзинг;

• контракти на управління;

• проекти «під ключ»;

• прямі іноземні інвестиції (ШІ).

Справжній досвідчений учасник міжнародного бізнесу звичайно використовує одночасно набір різних видів, вибираючи і комбінуючи їх залежно від напряму та умов діяльності в тій чи іншій країні.

Експорт продукції— найпростіший шлях проникнення на міжнародні ринки. Фірма може створити для координації експорту або експортний відділ, або незалежну торговельну компанію, або посередницьку службу, котра має займатися укладанням угод з іноземними покупцями.

Ліцензування— це надання іншим фірмам певних прав, наприклад, на використання патентів, авторських прав, програм, процедур, торговельних марок або ноу-хау за певну плату. Це спосіб організації виробництва за кордоном, котрий зводить до мінімуму капітальні витрати, забезпечує одержання в обмін на ліцензію активів інших фірм або доходів з деяких ринків, недо­ступних для експорту або інвестицій. Ліцензування також вико­ристовується фірмою, якщо вона хоче одержати прибуток від виробів, що не відповідають стратегічним пріоритетам фірми. Наприклад, фірма «Дженерал Електрик» продала іншим фірмам метод знищення розлитого мастила за допомогою спеціальних мікроорганізмів, оскільки ця розробка не вписувалась в основні напрями її діяльності. Поширеним є перехресне ліцензування, яке забезпечує здешевлення технології порівняно з витратами на роз­робку аналогічної технології власними силами.

Франчайзинг— спосіб діяльності, згідно з яким франчайзер (продавець) передає франчайзі (покупцеві) право на використан­ня своєї торговельної марки, яка є для бізнесу покупця найваж­ливішим активом і за допомогою якої продавець надає постійну допомогу покупцеві в його бізнесі. В цьому відмінність франчай­зинга від ліцензування.

Слід відзначити, що ТНК розглядає свої технології і торгове­льні марки як важливі складові частини базових активів. У США 1/3 обігу роздрібної торгівлі — це франчайзинг. Близько 3/4 та­ких продаж припадає на дилерів, що займаються збутом легкових та вантажних автомобілів, бензоколонок, та розливанням у пляш­ки безалкогольних напоїв.

Найбільш розповсюджений спосіб (60 %) проникнення франчайзера в іншу країну —це вибір головної франчайзі і передача цій організації (звичайно місцевій) прав у країні або регіоні. Потім основний покупець відкриває власну торгівлю або торгівлю через субфранчайзі. За такою схемою працюють японські підприємства «Мак-Дональдс».

Приблизно у 20 % випадків франчайзери (продавці) проникають на іноземні ринки, укладаючи угоди безпосередньо з франчайзами за кордоном.

Контракти на управління.Один из найважливіших активів фірми — це талановиті менеджери. Незважаючи на великі капіталовкладення і прогресивні технології, багато державних підприємств слаборозвинутих країн відчувають труднощі через погано підготовлених керівників. Передача мистецтва управління на міжнародному рівні залежить насамперед від іноземних інвестицій, які забезпечують направлення в інші країни менеджерів та фахівців.

Контракти на управління є засобом, за допомогою якого фірми можуть надіслати частину свого управлінського персоналу для надання підтримки фірмі в іншій країні або виконання спеціалізованих управлінських функцій протягом певного періоду за встановлену плату.

Контракти на управління використовуються, насамперед, коли:

• підприємство фірми в іншій країні експропрійоване;

• фірма починає управління новим підприємством;

• фірма береться за управління підприємством, що бідує. Проекти «під ключ»— це вид міжнародного бізнесу, який

передбачає укладення контракту на будівництво підприємств, які передаються за встановлену плату власникові, коли досягнута повна їхня готовність на початок експлуатації. Фірми, що реалізують проекти «під ключ», найчастіше є виробниками промислового устаткування: вони ж постачають частину устаткування за проектом. Особливо часто такими проектами займаються будівельні фірми. Інколи в такій ролі виступають консалтингові фірми або виробники устаткування, якщо вони не знаходять в країні підхожого об'єкта для інвестування.

Замовником часто виступає державна установа, котра вирішила виготовляти певний вид продукції на місці під своїм покровительством.

До найважливіших умов контракту «під ключ» звичайно відносять:

• ціну контракту;

• фінансування експорту;

• якість технології та управління;

• досвід та репутацію фірми.

Ліцензування, франчайзинг, управлінські контракти, проекти «під ключ» тощо, створюють можливість організації однієї країни отримати доступ до технології виробництва або управління, розробленою в іншій, і тим самим підвищити свою конкурентоспроможність на внутрішньому та світовому ринках.

Фірми, вибираючи ці види міжнародного бізнесу, керуються не лише економічними, а й політичними та правовими мотивами.

1. Вони використовуються найчастіше за наявності торговельних обмежень або обмежень на придбання іноземцями власності в країні.

2. їх використовують як проміжні можливості ті фірми, котрі не бажають зразу ж переходити від експорту до створення власної філії та спільного підприємства.

Привабливість цих видів міжнародного бізнесу в тому, що вони здатні захистити активи фірми.

Проте вони породжують ряд проблем. По-перше, фірма до певної (і навіть дуже значної) міри втрачає контроль. По-друге, можливе неадекватне використання ліцензій та ін. По-третє, ці види можуть породжувати майбутніх конкурентів.

Наприклад, американські фірми останнім часом з усього на­бору можливостей обмежують свою участь високотехнологічни-ми проектами, оскільки фірми з таких країн, як Індія, Південна Корея і Туреччина виявились більш конкурентоспроможними у звичайних будівельних проектах, для реалізації яких вимагається передусім дешева робоча сила. В міру накопичення досвіду міжнародних операцій фірми збільшують свою безпосредню участь у них у формі ПІІ (матеріальні активи).

Досвід діяльності міжнародних концернів показує, що завою­вання нового ринку звичайно проходить три етапи.

Перший етап— це вивчення ринку шляхом проведення дета­льних і глибоких аналізів.

Другий етап— експорт, спочатку через місцевого представ­ника, а потім через власні комерційні організації.

Експорт та імпорт товарів звичайно є:

• ключовими статтями в міжнародних угодах будь-якої країни;

• першими з міжнародних операцій будь-якої компанії;

• операціями, які продовжуються у випадку диверсифікації компанією своїх методів ведення міжнародного бізнесу.

Третій етап— створення власної філії (ПІІ).

Якщо фірма дійшла до висновку, що в даній країні необхідно створити свою філію, то для неї дуже важливо вирішити питання: або створити повністю власну філію, або знайти партнера і разом з ним заснувати підприємство. Щоб прийняти раціональне рішення відносно участі у власності, фірма повинна оцінити оптимальну з точки зору міжнародного маркетингу частку контролю для досягнення успіху.

Повна власність буває необхідною саме тоді, коли існують тісні зв'язки всередині корпорації, жорстка залежність філій від рішень, що приймаються штаб-квартирою корпорації. Вона доцільна і в тому випадку, якщо корпорація орієнтується лише на внутрішній ринок приймаючої країни. В цілому ж сучасні умови функціонування світового ринку в зростаючому ступені не спри­яють повній власності ТНК. Дедалі більше чинників діє на користь створення спільних підприємств.

Спільне підприємство— це володіння на пайових засадах, коли акціонерний капітал належить не численності дрібних акціонерів, а декільком співвласникам, кожен з яких має певну частку власності і поділяє ризик.

Стимулом до заснування СП може бути:

1. Законодавча заборона створення філій іноземних компаній без участі в них місцевих партнерів і дискримінаційні дії уряду приймаючої країни.

2. Можливість отримати певні пільги збоку місцевої влади або використати наявні переваги місцевого партнера (ресурси, в тому числі дешева робоча сила).

3. У тих випадках, коли здійснення капіталовкладень у конкретній країні пов'язане з певними економічними або політичними ризиками, доцільніше залучати до цієї справи місцевого партнера.

4. Істотним спонукальним мотивом спільного підприємництва є зростання витрат, пов'язаних з розвитком підприємництва і з загостренням конкуренції на світовому рику. Об'єднуючи ресурси, фірми підвищують свої шанси в боротьбі з потужними конку­рентами. Так, 20 % пакет акцій фірми «Вольво» в компанії «Рено» і 25 % пакет акцій «Рено» в філії «Вольво» сприяють спільним розробкам і виробництву технічно більш вдосконалих компонентів за менших витрат, що дозволяє обом фірмам успішно конкурувати з такими автомобільними велетнями, як «Дженерал Моторс» і «Фольксваген». Поєднувати можна активи практично всіх типів (виробничі потужності, розподільчі мережі, наукові дослідження), які доповнюють один одного.

У міру глобалізації бізнесу та глобалізації конкуренції фірми дедалі охочіше створюють спільні підприємства, що відомі як стратегічні альянси. їх найрозвинутіша форма — міжнародні злиття та придбання корпорацій. Створюються науково-дослідні об'єднання на зразок тих, які існують у сферах високої техноло­гії. Прикладом може бути міжнародний консорціум, створений у 1983 р. з капіталом в 1 млрд дол. щодо розвитку нового реактив­ного двигуна. Юнайтед Текнолоджіс Пратт енд Уітней Дивіжн (США) та британська Роллс-Ройс мають по ЗО % у цьому об'єднанні, до якого входять представники 5 країн. Моторенунд-Турбінен Юніон (ФРН), ФІАТ (Італія), Аеро Енджін (Японія) по­діляють решту 40 %. Конкурентоспроможність компанії дедалі більше залежить не від неї самої, а від якості альянсів, котрі вона може створити.

Переваги спільних підприємств:

• СП є єдиним способом функціонування на ринках країн, в яких заборонена або опосередковано обмежена діяльність іноземних фірм без участі місцевого партнера.

• СП має перевагу в тому випадку, коли об'єднання дає більший ефект, ніж у випадку організації індивідуальної діяльності.

• СП дозволяє підтримувати добрі відносини з місцевими урядом та іншими організаціями, такими як профспілки. Якщо місцевим партнером виступає уряд або цей партнер політично впливовий та підприємству можуть бути встановлені податкові пільги, субсидії та урядова підтримка.

• Добре знання місцевої культури та навколишнього середовища місцевого партнера можуть дозволити спільному підприємству отримати вигоду від кращого розуміння зміни ринкових умов і потреб.

• У багатьох країнах економічні та політичні умови різко змі­нюються. СП дозволяють мінімізувати ризик від довгострокових інвестицій і одночасно максимізувати віддачу від вкладеного капіталу.

Недоліки спільних підприємств:

• Зіткнення інтересів партнерів. Причиною суперечностей можуть бути питання накопичення і розподіл прибутку, а також такі аспекти ведення справ, як загальна стратегія фірми, науково-дослідна діяльність, стиль управління, облік і контроль, маркетингова політика і стратегія, особовий склад фірми.

• Спільне підприємство означає поєднання двох і більше корпоративних культур (ліній поводження; методів ведення справ тощо), котрі часто можуть бути досить різними. Якщо не вдаєть­ся подолати ці відмінності, добитися взаєморозуміння і довіри, якщо один з них або обидва партнери наполягають на голосуванні з вирішальних питань, то підприємство приречене на провал.

Це основні чинники, які негативно впливають на діяльність СП, але можуть бути і інші. Наприклад, американські партнери часто виражають невдоволення з приводу того, що їхні японські колеги посилають до спільних підприємств не найкращий персонал. Японці ж, завдяки практиці довічного найму, звільняються таким чином від менш компетентних менеджерів, посилаючи їх до спільних підприємств.

Спільне підприємство функціонує в динамічній діловій сфері і тому повинно пристосовуватись до змін ринкових умов. Угода між партнерами повинна сприяти змінам у концепції діяльності так, щоб підприємство могло процвітати і зростати. Мистецтво полягає в тому, щоб заздалегідь визначити можливі ризики і зро­зуміти, як від них устерегтися, щоб досягти загальної мети. Від­так перша вимога при створенні СП — правильний вибір партне­ра. Партнери повинні мати спільність орієнтацій і цілей і приносити взаємну та своєчасну вигоду один одному.

Під час переговорів про створення СП необхідно дбайливо враховувати інтереси сторін і провести всебічне дослідження всіх напрямів взаємовідносин і взаємодії партнерів.

Підіб'ємо підсумки у вигляді таблиці, що розкриває цілі, ос­новні види міжнародного бізнесу і вплив на нього чинників, які визначають вибір того чи іншого виду (табл. 2).

Таблиця 2

Свобода вибору форми міжнародних операцій тим вища, чим нижча ймовірність конкуренції.

При виборі способу ведення міжнародного бізнесу фірма враховує: 1) правові аспекти; 2) величину витрат; 3) наявність досвіду; 4) рівень конкуренції та ризику; 5) розподіл контролю та характер активів; 6) часто при виборі в міжнародному бізнесі на перше місце ставиться імовірність політичних та економічних змін, які можуть знизити захищеність доходів і активів фірми.

Один із способів розподілу і зниження ризику від конфіскації, введення валютного контролю і коливання валютних курсів, скорочення збуту, річних коливань доходів та ін.— використання різних видів бізнесу і розміщення міжнародних операцій у різних країнах.

 

3. Основні суб'єкти міжнародного бізнесу

Суб'єктами міжнародних економічних відносин на світовому, регіональному, міждержавному та міжфірмовому рівнях є: міжнародні економічні організації, інтеграційні об'єднання, держава, фірми. Головним суб'єктом міжнародного бізнесу на всіх рівнях є міжнародна фірма — господарське, промислове підприємство або окремий бізнесмен, який користується правами юридичної особи. Фірма може бути іменною («Форд»), предметною, назва якої містить вказівку на вид діяльності («Дженерал Моторс», ВАТ «Стальканат»), а також фірмою змішаного типу («Омрон Татеісі Електронікс Ко»).

Залежно від правової форми найменування фірми необхідно вміщувати додаток (відзначення): «акціонерне товариство», «товариство або спілка», «спілка або товариство з обмеженою відповідальністю», «з необмеженою відповідальністю» або «з відповідальністю в розмірі пайової участі в підприємстві».

Класифікація фірм здійснюється залежно від видів та сфер діяльності, форм власності і правового статусу, належності капіталу та контролю.

За видами діяльності фірми можна згрупувати так:

1. Фірми послуг.Вони надають послуги за плату. В цю групу входять фірми, що надають транспортні, банківські, страхові, біржові, посередницькі, інформаційні послуги, послуги зв'язку, технічне обслуговування, туризм та ін.

2. Торговельні компанії.Вони купують готові товари для наступного продажу їх клієнтам.

3. Виробничі компанії.Вони купують сировину, перероблюють її на готові товари, а потім продають іншим компаніям або споживачам.

Ареною діяльності міжнародних фірм може бути науково-технічна, виробничо-інвестиційна, торговельна, валютно-фінансова та кредитна сфери. Міжнародні корпорації глобальної орієнтації звичайно охоплюють усі види і сфери діяльності.

За формою власності і правовим становищем фірмиможуть бути:

1. З індивідуальною власністю на капітал. Це так звань одноосібна фірма.

2. З корпоративною власністю. Корпорація — об'єднання власників приватних капіталів, що є юридичною особою.

3. Фірма державна.

Одноосібне володіння— це виробництво, що належить одній особі і кероване найчастіше цією самою особою. При одноосібному володінні власник повністю контролює і відповідає за зо­бов'язаннями свого підприємства.

Спільна (об'єднана) власність володарів приватних капіталів може мати правову форму: а) товариства; б) товариства з обме­женою відповідальністю; в) акціонерного товариства (корпорації).

Товариствовизначається як «асоціація» двох або більше осіб, які беруть участь у бізнесі як співвласники для одержання доходів. Така асоціація діє на основі партнерської угоди (договору про партнерство).

Договір товариства повинен чітко визначати рід діяльності, внески та зобов'язання кожного учасника, права кожного з них ; на випадок ліквідації товариства, пропорції розподілу прибутків і збитків. Відмітними рисами товариства є: добровільне партнеретво (кожний партнер є власником і бере участь в управлінні, має рівний голос у прийнятті рішень); взаємодія учасників (кожний партнер зобов'язаний діяти в інтересах всього товариства і не пе­реслідувати своїх особистих цілей при участі в його справах); обмежена тривалість існування; необмежена відповідальність (кожний партнер відповідає за всіма боргами товариства, кредитори можуть задовольнити свої вимоги шляхом вилучення частини особистого капіталу партнерів).

Кожна особа, яка вступає в товариство через договір, повинна звернути найсерйознішу увагу на таку його рису, як необмежена відповідальність.

Основна перевага товариства (порівняно з корпорацією) — це те, що воно не є суб'єктом окремого оподаткування. Кожний партнер оголошує свою частку в прибутку товариства і оподатковується індивідуально. Основний недолік — принцип необмеженої відповідальності.

Командитне товариствоусуває цей недолік. Члени такого товариства поділяються на дві категорії: 1) комплементарії, які несуть необмежену відповідальність усім своїм майном і 2) командне які несуть відповідальність лише в межах свого внеску і відсторонені від участі в контролі¹. З податкових міркувань, комплементарієм в командитне товариство може бути прийнято товариство з обмеженою відповідальністю. З точки зору оподаткування таке утворення є товариством, а з точки зору цивільного права дає можливість перенести необмежену відповідальність на товариство з обмеженою відповідальністю, яке стає єдиним носі­єм необмеженої відповідальності і, як правило, володіє лише не­значним капіталом.

Товариство з обмеженою відповідальністю.В цих товариствах здебільшого існують тісні зв'язки між компаньйонами і товариствами. З цієї причини воно найбільше підходить для сімей­них підприємств. Товариство з обмеженою відповідальністю за певну заборгованість відповідає всім своїм капіталом, а відповідальність його членів обмежується їх часткою в основному капіталі. Крім цього, член товариства не несе ніякої відповідальності. Членам товариства дозволяється залишати за собою узгоджувальне право на укладання певних угод.

Акціонерне товариство— основна організаційна і правова форма великої фірми (підприємства). Корпоративна власність у формі акціонерного товариства є провідною формою міжнарод­ного бізнесу. В рамках міжнародних корпорацій зосереджується більшість зайнятих, вироблювальної продукції, утримуваних доходів. У статуті товариства фіксуються його мета, розмір капіталу, порядок управління, структура керівних органів та ін. Вищим органом AT є загальні збори акціонерів, які скликаються, як правило, один раз на рік. Поточними справами AT керує правління, спостережна рада, рада директорів.

Капітал AT створюється шляхом об'єднання багатьох індивідуальних капіталів і грошових доходів за допомогою випуску акцій та облігацій, а потім збільшується за рахунок прибутку AT та випуску нових акцій. Складається з капіталу власного та позичкового.

Власний капіталвключає кошти, отримані від випуску та реалізації акцій (власне акціонерний капітал) і резервний капітал, який створюється за рахунок відрахувань від прибутку. Позичковий капітал створюється за рахунок коштів банківського кредиту і коштів від випуску акцій.

Акціонерний капітал— основний капітал акціонерного товариства, що утворюється за рахунок емісії акцій. Розрізняють: статутний капітал; передплатний (мобілізований шляхом передплати); оплачений (внесений в момент передплачування). Звичайно засновники випускають акції на суму, яка значно перевищує реальну вартість активів компанії, проводячи так зване розводження капіталу. Перевищення складає засновницький прибуток, який утворює додатковий капітал фірми.

Акціонерні товариства бувають двох видів: закриті,акції яких розподіляються між акціонерами і не надходять у відкритий продаж, та відкриті(прилюдні), акції яких вільно продаються і купуються.

Тримачами акцій корпорацій можуть бути десятки, тисячі, сотні тисяч і навіть мільйони людей. Акції купуються з двох основних причин. По-перше, акціонери очікують зростання ринкової вартості акцій. По-друге, вони одержують дивіденди за користування вкладеними коштами. Курс акцій (ринкова ціна) — це капіталізований дивіденд; він дорівнює сумі грошового капіталу, яка, будучи вкладена в банк або віддана в позику, дає доход, який дорівнює дивіденду, отримуваному по акції. Окрім величини дивіденду і норми позичкового відсотка, на курсову ціну акції впливає попит і пропозиція на фондовій біржі.

Облігація, на відміну від акції, є борговим зобов'язанням, по якому гарантується виплата заздалегідь фіксованого доходу. її во­лодар не є членом акціонерного товариства і не має права голосу.

Акціонерна форма капіталу (підприємства) приводить до зро­стання значення контролю. Відповідно до юридичних норм, що регулюють діяльність акціонерних товариств, контролюючі функції формально належать акціонерам, але реальні важелі контролю знаходяться в руках володарів контрольного пакета акцій¹. Оскільки в акціонерне товариство об'єднуються не особи, а капі­тали, то при прийнятті рішень на загальних зборах голосують не особи, а акції. В ТНК контроль здійснюється не шляхом володін­ня індивідуальним пакетом акцій, а шляхом об'єднання великих пакетів голосуючих акцій, які належать декільком акціонерам, в тому числі фінансовим інститутам. У великій фірмі можна виявити ряд центрів контролю. Наприклад, контроль над американською корпорацією «Крайслер» поділяє коаліція фінансових груп у складі Морганів, Рокфеллерів, Ліменів, Лазарів, Хемфрі-Ханів, Ділонів та їх партнерів.

За належністю капіталу і за контролем ТНК можуть бути національними іноземними та змішаними (СП, в тому числі за участю держави, багатонаціональні компанії).

Характерною рисою акціонерної форми організації бізнесу є обмежена відповідальність і професіональне управління. Тримачі акцій особисто не несуть відповідальності по боргах корпорації. Максимальна сума, яку вони можуть втратити, дорівнює величині вкладу кожного акціонера. Відповідно до юридичних нормами акціонери не є колективними володарями засобів виробництва. Власність на засоби виробництва закріплена за корпорацією і розпоряджатися нею може лише правління фірми. Акціонери володіють лише титулами на доход, а також правом голосу на загальних зборах акціонерів. Більшість акціонерів корпорації не бере участі в щоденних операціях та управлінні. Для цього звичайно наймаються професіонали. Така правова та організаційна структура (незважаючи на такі недоліки як подвійне оподаткування, державне регулювання, обмежена можливість залучення позичкового капіталу) робить акціонерне товариство найбільш адекватною формою транснаціонального, глобального бізнесу.

Насамперед ця форма дає змогу в широких масштабах здійснювати ПІІ, розширювати до світових масштабів виробничі, науково-дослідні і комерційні можливості фірми, пришвидшувати процес інтернаціоналізації виробництва. Через систему участі і цілого ряду багатоступеневого підпорядкування одних фірм іншим шляхом участі в їхньому акціонерному капіталі, транснаціональні корпорації можуть здійснювати контроль над великою кількістю юридично самостійних фірм, які виступають їхніми філіями або дочірніми компаніями в усіх країнах та регіонах світу. Існування такої системи відкриває можливості для основного підприємства розпоряджатися доходами і виробничим потенціалом залежних фірм і реалізувати транснаціональні прибутки.

Материнська компанія може бути виробничою одиницею і здійснювати господарську діяльність. Прикладом можуть слугувати французька компанія «Сен-Гобен», німецькі «Сіменс», «Басф», «Фольксваген», італійські «ФІАТ» і «Монтедісон», шведський «АСЕА» та ін. Материнська компанія може функціонувати лише у формі холдингу (тримача контрольних пакетів акцій фірм). Прикладом таких компаній можуть бути англо-голландські корпорації «Ройял-датч-Шелл», «Юнілевер», голландська «Філіпс», англо-італійська компанія «Данлоп-Піреллі».

Акціонерна організація фірми є адекватною формою концент­рації виробництва на основі його комбінації і диверсифікації, бо за наявності фінансових зв'язків концентрація може здійснюватись навіть у відсутності технологічної єдності між підприємствами, що входять до складу корпорації. В умовах глобальної конкуренції на світовому ринку конгломерати — багатогалузеві об'єднання є засобом зміцнення стійкості міжнародної фірми в конкурентній боротьбі, розширення можливості для впровадження новинок у виробництво, скорочення проміжних ланок у просуванні продукту від виробника до споживача, забезпечення стабільності у русі норми прибутку.

Розвиток комбінації і диверсифікації виробництва в рамках корпорацій приводить до змін у просуванні товарів, послуг і переливанні капіталів. Вони здійснюються шляхом внутрішньокор-поративного обміну¹, тобто «торгівлі» між підприємствами однієї й тієї самої ТНК, розташованими в різних частинах світу, і перерозподілу грошових ресурсів від одного підприємства до іншого. Тим самим міжгалузева конкуренція частково починає перетво­рюватись на внутрішньокорпоративну. А це призводить до зміни методів конкуренції. Переливання здійснюється у формі злиття і поглинань, котрі багато в чому полегшуються акціонерною орга­нізацією фірм. У цих умовах конкуренція зсувається від цінової до боротьби за придбання, обмін та емісію цінних паперів.

Розвиток акціонерного капіталу приводить до утворення фондового ринку (вторинного ринку цінних паперів), за допомогою якого відбувається переливання капіталу, перетворення фіктивного капіталу в реальні гроші і створюється можливість для інвестора вкладати свої гроші зразу ж в декілька фірм і тим самим скоротити ризик інвестування.

Нарешті, акціонерна власність пом'якшує суперечності між працею і капіталом, а також між соціальними групами акціонерного товариства (засновники, середні та дрібні акціонери, менеджери, кредитори, іноземні інвестори, фінансові інститути та ін.), що мають як спільний, так і свій особистий інтерес.

 

4. Рівні правового регулювання міжнародного бізнесу

Регулювання міжнародного бізнесу має три рівні: національний, регіональний та глобальний (світовий).

Основою правового регулювання міжнародного бізнесу в окремих країнах є конституційне право, яке визначає, хто уповноважений створювати і скасовувати закони та інші законодавчі акти, яким чином закон повинен діяти і які основні права надані людині.

Безпосередньо регулює бізнес «господарське право», що включає в себе норми як цивільного, так і кримінального права, які визначають типові економічні діяльності (наприклад, кооперативне право) і повсякденну господарську діяльність (зокрема, договори про поставки, прострочення, гарантії та забезпечення їх проведення в життя шляхом примушування з боку держави). Так, головними елементами австрійського господарського права є «Австрійський цивільний кодекс», «Торговельний кодекс», «Вексельний статут», «Закон про товариства з обмеженою відповідальністю», «Закон про кооперативні товариства», «Промисловий статут».

Підприємницьке право, яке регулює діяльність окремих під­приємців та осіб, об'єднаних у товариства, є дуже важливою частиною господарського права.

Особливе значення для міжнародного бізнесу має податкове право, яке великою мірою визначає сучасне економічне життя. Без знання основних характеристик оподаткування і податкових систем міжнародний менеджмент не може обійтись при розробці стратегічних планів корпорацій.

Основою більшості податкових систем у країнах найвищих податків (західні ПРК) є прибуткове оподаткування:

• прибутковий податок (оподаткування фізичних осіб);

• податок на корпорації (оподаткування юридичних осіб);

• промисловий податок (оподаткування промислових підприємств, тобто фізичних та юридичних осіб).

На регіональному рівні (наприклад, ЄС) діяльність міжнародного бізнесу регулюється:

• установчими документами Союзу (що включають, зокрема картельне право, яке забороняє (за винятком сільського господарства) діяльність усіх видів картелів з установленням дозволу їхньої діяльності в особливих умовах; субвенційне право, яке захищає інтереси національного господарства від іноземної конкуренції);

• постановами, що мають силу законів, які вищі від законів країн—учасниць регіональних союзів у галузі:

 

1) зовнішньоторговельної політики;

2) аграрної політики;

3) торговельного та цивільного права (свобода конкуренції, монополії і картелі);

4) податкового права (зближення систем податків на прибуток, встановлення рівня податку з обігу і прямі внески в бюджет ЄС).

5) На міжнародному (глобальному) рівні бізнес регулюється від­повідними нормами, які зафіксовані в статутах міжнародних еко­номічних організацій, а також правилами, які закріплені в міжнародних угодах. Так, норми, яким підпорядкована зовнішня торгівля, закріплені СОТ. Міжнародні валютно-фінансові взаємовідносини регулюються МВФ. Міжнародні кредитні операції регулюються МБРР. В системі ООН такі комітети і міжнародні організації як ЕКОСОР, ЮНКТАД, ЮНІДО займаються проблемами міжнародної економіки.

 

 

Тема 10

Світова валютна система

Мета:Визначити основні засади «валютних відносин» та принципи функціонування «світової валютної системи», розкрити поняття валюти і охарактеризувати методи формування і встановлення валютних курсів. Навести способи прогнозування валютного курсу.

 

Час: 240 хв. Метод : Лекція Місце: Навчальна аудиторія

ПЛАН

Навчальні питання:Час викладу

Вступ…….………………………………………………...……………5хв

Поняття «валютні відносини» та «світова валютна система»..20 хв.

Валюта та валютний курс………………………………………..160 хв.

Прогнозування валютного курсу………………………………….40 хв.

Заключна частина……………………………………………..……15 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: схеми, графіки, діаграми, таблиці, нормативні та законодавчі акти.

Джерела і література: 3,7,14,17,20,22,31,32,34,35,38,39,40.

 

1. Поняття «валютні відносини» та «світова валютна система»

При міжнародних розрахунках по світогосподарському товарообігу та кредиту, прямих іноземних інвестиціях та інших міжнародних зв'язках виникає необхідність обміну грошей однієї країни на гроші іншої країни. На цьому грунті виникають валютні відносини як сукупність грошових відносин, що опосередковують платіжно-розрахункові операції між агентами (суб'єктами) світового господарства. Учасниками цих відносин є банки, девіз­ні відділи великих підприємств та маклери.

Валютні відносини — це невід'ємний елемент сучасних ринкових зв'язків, а відтак вони регулюються такими чинниками, як максимізація прибутку і конкуренція (попит і пропозиція). Тому для аналізу валютних ринків застосована теорія ринкового попиту і пропозиції, що грунтується на законах конкуренції. У сфері прямих валютних інвестицій існують монополія і олігополія.

Суть підприємницької діяльності у валютній сфері полягає в торгівлі іноземною валютою, котра являє собою угоду купівлі-продажу однієї валюти на іншу або на національну валюту за заздалегідь встановленою (договірною) ціною (валютному курсу). Торгівля валютою викликана необхідністю здійснювати різного роду платежі, тобто перекази грошей з однієї країни в іншу, пов'язані зі світогосподарською діяльністю.

Метою торгівлі валютою (в межах власне підприємницької діяльності, насамперед, банків) є отримання прибутку. Промислові і торговельні підприємства торгують своїми, на якийсь відрізок часу вільними, ліквідними коштами переважно з метою уникнен­ня можливих втрат через коливання курсів. Державні девізні (валютні) банки купують і продають валюти, як правило, з метою збереження курсу власної національної валюти в межах позначе­ного граничного відхилення. Для інвестора вибір валюти вкла­дення ґрунтується на трьох основних критеріях:

■ безпека в політичному та регламентаційному розумінні: чи можливо буде отримати вклад назад?

■ безпека в фінансовому розумінні: чи не втратить інвестований капітал на момент відшкодування частину своєї міжнародної купівельної спроможності?

■ дохідність: реальна відсоткова ставка розрахована як різни­ця між відсотковою ставкою і нормою інфляції.

Отже, місце валютних відносин в системі світогосподарських зв'язків визначається тим, що вони опосередковують відносини світової торгівлі і міжнародного руху чинників виробництва, впливаючи, з одного боку, на ці відносини, а з іншого — знаходячись під їх впливом. Якщо говорити про кінцеві причини про­цесів, що відбуваються у валютній сфері (насамперед, рух валю­тних курсів), то вони визначаються процесами, що відбуваються в сфері виробництва, розвиваються під впливом змін співвідношення економічних сил між окремими країнами або групами країн.

Конкретною формою організації валютних відносин є світова валютна система (СВС). Вона являє собою сукупність способів, інструментів та органів (інститутів), за допомогою яких здійснюються грошові розрахунки в рамках світового господарства. СВС залучає до себе: систему пристосування окремих валют од­нієї до одної (валютні курси), валютні ринки, міждержавні регіо­нальні та наддержавні органи, що займаються регулюванням валютно-фінансових зв'язків і відносин.

Виникнення валютних відносин як світової системи зумовлене процесами інтернаціоналізації та інтеграції. Ця система створювалась і видозмінювалась як елемент та інструмент економічної інтеграції.

Водночас у валютній сфері найбільш відчутним є вплив, у тому числі і негативний, загальних економічних процесів світового господарства, що, природно, породжує прагнення національних органів регулювання захистити економіку від несприятливих впливів. Тому проблема співвідношення національного та інтернаціонального у валютній політиці країни є однією з ключових. Тим більше, що світогосподарські зв'язки і відносини опосеред­ковуються національними інструментами регулювання економічного і правового порядку. Незалежність національної економічної політики уявляється все менше і менше сполучною з посиленням економічної та валютно-фінансової взаємозалежності — з одного боку. З іншого — «зовнішній примус» часто стає неприйнятним для країни.

 

2. Валюта та валютний курс

Під валютою слід розуміти будь-який товар, що здатний виконувати функцію засобу обміну в міжнародних розрахунках. У вужчому розумінні — наявна частина грошової маси, яка переходить з рук у руки в формі грошових банкнот і монет.

Валюта забезпечує зв'язок і взаємодію національного та сві­тового господарства.

Залежно від статусу валюти поділяються на національну, іно­земну, міжнародну (регіональну).

Національна валюта — це встановлений законом платіжний засіб країни: грошові знаки у вигляді банкнот, монет та в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засо­бом на території країни, платіжні документи та інші цінні папери, виражені у валюті цієї країни.

Національна валюта є основою національної валютної системи.

Іноземна валюта— грошові знаки іноземних держав, креди­тні та платіжні засоби, які виражені в іноземних грошових оди­ницях і які використовуються в міжнародних розрахунках.

Міжнародна (регіональна) валюта— міжнародна або регіона­льна грошова розрахункова одиниця, платіжний та резервний засіб. Наприклад, СДР (SDR — Special Drawing Rights) — спеціальні пра­ва запозичення, які є міжнародними платіжними засобами, що ви­користовуються МВФ для безготівкових міжнародних розрахунків шляхом записів на спеціальних рахунках, і розрахунковою одини­цею МВФ; евро — регіональна міжнародна розрахункова одиниця, яка була введена у 1999 р. в межах Європейської валютної системи і є повноцінною валютною одиницею країн ЄС з 2002 р.

По відношенню до валютних запасів країни виокремлюють резервну валюту.

Під резервною валютою розуміють іноземну валюту, в якій центральні банки певних держав нагромаджують і зберігають резерви для міжнародних розрахунків по зовнішньоторговельних операціях та іноземних інвестиціях. Резервна валюта є базою визначення валютного паритету і валютного курсу для інших країн, вона використовується для проведення валютної інтервенції з метою регулювання курсу валют країн-учасниць світової валютної системи.

Так, як резервну валюту використовують долар США, японську єну, євро. Для того щоб валюта набула статусу резервної, країна повинна посідати панівне становище у світовому вироб­ництві, в експорті товарів і капіталів, мати розвинуту мережу кредитно-банківських установ у себе і за рубежем, ліберальне валютне регулювання, вільну конвертованість валюти і впрова­дження її в міжнародний обіг через банки та міжнародні валютно-фінансові організації.

Країна—емітент резервної валюти набуває ряд переваг: можливість покривати дефіцит платіжного балансу національною валютою, сприяти зміцненню позиції національних виробників у конкурентній боротьбі на світовому ринку.

По відношенню до курсів інших валют розрізняють сильну(тверду) та слабку (м'яку) валюту. Тверда валюта характеризується стабільним валютним курсом. Поняття твердої валюти нерідко використовується як синонім конвертованої валюти.

За режимом використання розрізняють валюту вільно конвертовану(це валюта країн, які повністю відмінними валютні обмеження та обмінюють їх на всі інші валюти), частково конвертовану(це валюти країн, що зберігають валютні обмеження певного кола валютних операцій), неконвертовану(це валюти країн, які повністю зберігають валютні обмеження по всіх опера­цій як для нерезидентів, так і резидентів).

За матеріально-речовою формою валюта буває готівковоюі безготівковою.

За принципом побудови — «кошикового»типу і звичайною.

Валютний кошик— це метод сумірності середньозваженого курсу однієї валюти по відношенню до певного набору інших валют. Важливим моментом розрахунку валютного кошика є ви­значення його складу, розміру валютних компонентів, тобто кількість одиниць валюти в наборі.

Головною характерною рисою теорії і практики міжнародних валютних відносин є те, що вони мають справу з численними валютами. Кожна країна має свою грошову одиницю, валюту, яка лежить в основі грошової системи країни (долар, єна, рубль, гривня тощо). Валюта в різних країнах може мати одну назву, але різну цінність. Наприклад, грошова одиниця і в Канаді і в США — долар, але аме­риканський долар і канадський долар мають різну цінність.

Завдяки тому, що кожна країна використовує у своєму обігу валюту, яка відрізняється від валюти інших країн, усі міжнародні операції — торговельні, кредитні та ін. — передбачають обмін двох ва­лют. При здійсненні міжнародної операції потік товарів, послуг, капіталу в одному напрямку передбачає рух валютних коштів у зво­ротному. Наприклад, якщо ви купуєте в автомобільного дилера американську машину, ви сплачуєте йому за машину в гривнях. Але автомобільний дилер повинен заплатити американцям у доларах. Дилер створює попит на долари і пропозицію гривень на ринку обміну іноземної валюти. Експорт товарів спричинює приплив у країну іноземної валюти і її пропозицію на ринку обміну іноземної ва­люти, імпорт — попит на іноземну валюту.

Такий самий принцип існує на ринку міжнародного капіталу. Коли іноземець купує іноземну компанію або будує завод в іншій країні, він створює попит на валюту цієї країни і пропозицію валюти своєї країни. А оскільки, зазвичай, країна торгує не з однією, а з декількома країнами, то в обмін між собою вступає низка національних валют.

Валюти, як правило, обмінюються не просто одна до одної, а в певному співвідношенні, що визначається їх відносною вартістю, котра називається обмінним курсом валют. Але обмінні курси валют постійно змінюються й часто досить різко. Відтак обмінні курси, ризик коливання курсів валют знаходяться в центрі уваги теорії міжнародних фінансів. Для ТНК вирішення всіх питань їх діяльності (розміщення виробництва, перспективи його розширення, можливі ризики) грунтуються на аналізі обмінних курсів у їх зв'язку з відносним рівнем відсоткових ставок і темпів інфляції.

Зростаюча роль зовнішньої торгівлі, бурхливий розвиток міжнародного ринку капіталів висувають як одну з фундаментальних проблем теорії міжнародної економіки, проблему досягнення необхідної гармонії між зовнішньоторговельною і валютною політикою різних країн без втручання якогось світового уряду, який би вказував, що робити країнам. Проблеми координації валютно-фінансової політики різних країн є найскладнішими.

«Обмінний валютний курс» — це:

■ кількість одиниць однієї валюти, що необхідна для придбання одиниці іншої валюти;

■ ринкові ціни однієї валюти, виражені в іншій валюті;

■ сукупність цін валют, взаємопов'язаних тристороннім арбітражем.

Змістом валютної операції є обмін валюти однієї країни на ва­люту іншої. Кожна національна валюта має певну ціну, котра виражається в грошових одиницях іншої країни. Наприклад, 1 дол. коштує 132,08 єни. Ця ціна валюти називається валютним курсом. Ціни валют щоденно публікуються. Таким чином, валютний, або обмінний, курс має кількісну визначеність, котра являє собою співвідношення кількості обмінюваних валют. Так, якщо ви обмінюєте 100 грн на 20 американських доларів, то 100 грн. ділять на 20 дол., що дорівнює 5 грн за 1 дол. Обмінний курс — це результат ділення кількості валюти, котру ви обмінюєте, на кіль­кість валюти, яку ви отримуєте в обмін. Якщо ми знаємо обмін­ний курс гривні (0,20 дол. за 1 грн), то можемо підрахувати, скільки доларів можна отримати за 200 грн. Для цього потрібно 200 грн. помножити на обмінний курс гривні, тобто на 0,20. За 200 грн можна отримати 40 дол.

Визначення курсу валют називається котируванням. Існує два методи котирування іноземної валюти до національної: пряме і непряме. При прямому котируванні курс одиниці іноземної валюти виражається в національній валюті (1 дол. = 5 грн.). При непрямому котируванні курс одиниці національної валюти виражається в іноземній валюті (1 грн. = 0,20 дол.). Зазвичай валютний курс розглядається як ціна іноземної валюти в національній валюті.

При котируванні валют встановлюється базова валюта, тобто валюта відносно якої котируються інші валюти, та валюта котирування, тобто валюта, яка котирується до базової. Як правило, усі валюти (за винятком англійського фунта стерлінга та кошика валют) порівнюється з доларом США. Використання долара як базової валюти відображає роль американської валюти як загаль­новизнаної розрахункової одиниці.

При аналізі динаміки валютних курсів враховують метод котирування. Оскільки валютний курс — це ціна грошей, то його зміни означають подорожчання або знецінення грошей. Національна валюта дорожчає, коли валютний курс визначений методом прямого коригування, знижується (був 5,6 грн./дол., став 5,4 грн./дол.), і знецінюється при зростанні валютного курсу.

Для оцінювання темпів економічного розвитку використовують декілька розрахункових видів валютних курсів.

Номінальний валютний курс.Це курс між двома валютами, тобто відносна ціна двох валют (пропозиція їх обміну однієї на іншу). Наприклад, номінальний валютний курс долара до фунта дорівнює 2,00 дол./ 1 фунт.

Визначення номінального валютного курсу збігається із загальним визначенням самого валютного курсу і встановлюється на валютному ринку. Він використовується у валютних контрактах і є найпростішим і базовим визначенням валютного курсу. Однак для довгострокового прогнозування він не є зручним, оскільки вартість іноземних і національних валют змінюється одноразово зі зміною загального рівня цін у країні.

Реальнийвалютний курс. Це номінальний валютний курс, скоригований на відносний рівень цін у своїй країні і в тій країні, до валюти якої котирується національна валюта.

Для його розрахунку використовують формулу:

де S_r — реальний валютний курс;

S — номінальний валютний курс;

Р — індекс цін зарубіжної країни;

Р — індекс цін своєї країни.

Реальний валютний курс являє собою співвідношення споживацького кошика за рубежем, переведеного з іноземної валюти в

національну за допомогою номінального валютного курсу (номінальний валютний курс, помножений на індекс цін зарубіжної країни) і ціни споживацького кошика тих самих товарів у своїй країні.

Індекс реального валютного курсу показує його зміну з поправкою на темп інфляції в обох країнах. Якщо темп інфляції у своїй країні вищий від зарубіжного, то реальний валютний курс буде вищим від номінального.

де S^e_n — номінальний ефективний валютний курс; ∑. — знак суми показників по і країнах; і -— країна—торговельний партнер;

 

— індекс номінального валютного курсу поточного

 

 

— частка кожної країни в торговельному

обігу даної країни з країнами, що є головними торговельними партнерами.

Наприклад, номінальний валютний курс гривні по відношенню до долара впав з 5,4 до 5,6 грн./дол. Ціни в США за цей самий період зросли на 0,4 %, в Україні на 8 %. Внаслідок цього реаль­ний валютний курс склав:

Номінальний валютний курс показує усереднену динаміку руху курсу національної валюти по відношенню до декількох ва­лют, а також відображає зміну рівнів цін у кожній з країн.

Реальний ефективний валютний курс.Це номінальний ефективний валютний курс, скоригований на зміну рівня цін або інших показників витрат

порівняно з базовим роком кожної країни — торговельного партнера.

Індекс S^e_r вважається головним показником, який характери­зує узагальнену динаміку курсів основних валют і на його основі прогнозуються виробництва, який показує динаміку реа­льного валютного курсу даної країни до валют країн — основних торговельних партнерів.

Він виражається формулою

де S, — реальний ефективний валютний курс;

, індекс реального валютного курсу поточного року

Якщо S^e_r національної валюти підвищується, то експорт стає дорожчим, його розміри скорочуються, а імпорт дешевшає і розміри його зростають, тобто конкурентні позиції країни на світовому ринку погіршуються. Отже, S^e_r є показником, що характеризує конкурентоспроможність країни на світовому ринку.

Розрахунки ефективних валютних курсів здійснюються за методикою МВФ, яка отримала назву моделі багатостороннього обмінного курсу і передбачає виконання таких кроків:

1) вибір базового року, до якого будуть перераховуватись усі індекси валютних курсів;

2) вибір способу усереднення валютного курсу за рік;

3) визначення країн — головних торговельних партнерів даної держави;

4) визначення частки ваги кожної з них у торговельному обороті цієї країни;

5) розрахунок індексів середньорічних обмінних курсів національної валюти до валют країн — головних торговельних партнерів по відношенню до базового року;

6) зваження їх за часткою цих країн у торговельному обороті даної країни.

За своєю природою ефективні валютні курси є розрахунковими.

Кожна валюта має не один валютний курс, а стільки, скільки існує валют. Обмінні курси валют, маючи різне числове вираження, взаємопов'язані і становлять сукупність цін, взаємопов'язаних тристороннім арбітражем. Арбітраж — це операція обміну двох валют через третю з метою отримання прибутку з використанням різниці між обмінним курсом і крос-курсом. Він називається три­стороннім, оскільки до нього залучені три валюти.

Крос-курсом називається курс обміну двох валют (А і В) через третю валюту (Q. Визначення крос-курсу відбувається шляхом конвертації валюти А спочатку у валюту С, а потім — валюти С у валюту В:

Дії арбітражерів створюють додаткову пропозицію одних валют і додатковий попит на інші валюти. Конкуренція між арбітражерами призводить до того, що прибуток від арбітража настільки малий, що практично обмінний курс і крос-курси рівні. Водночас тристоронній арбітраж створює механізм, котрий зрів­нює попит і пропозицію на валюту на всіх валютних ринках. Внаслідок цього експорт завжди підвищує вартість валюти краї­ни при вимірі" її у валютах інших країн, а імпорт знижує вартість валюти незалежно від того, в яку країну йде експорт і з якої краї­ни надходить імпорт.

Крос-курси валют є вторинним показником. їх розраховують через основні курси валют відносно долара. Існують три способи розрахунку крос-курсів з урахуванням того, котирування валют до долара є прямим чи непрямим [24, с 432].

1 спосіб:розрахунок крос-курсу для валют із прямим котиру­ванням до долара США (долар є базою котирування для обох ва­лют). Для розрахунку крос-курсу слід розділити курс валюти, що виступає в крос-курсі валютою котирування, на курс валюти, що ' в крос-курсі слугує базою котирування. Наприклад, потрібно знайти крос-курс канадського долара і японської єни (CAD/JPV). Котирування канадського долара до долара США (USD/CAD) дорівнює 1,5658, а канадського долара до єни (USD/JPV) —

2 спосіб: розрахунок крос-курсу для валют із прямим та не­прямим котируванням до долара США, де долар є базою котиру­вання для однієї з валют. Для розрахунку крос-курсу слід помно­жити доларові курси цих валют.

Наприклад, потрібно знайти крос-курс фунта стерлінгів до української гривні (GBP/UAH). Курс GBP/USD = 1,5890 (непряме котирування), курс USD/UAH = 5,4250 (пряме котирування). Крос-курс GBP/UAH = 1,5890 х 5,4250 = 8,6203.

З спосіб: розрахунок крос-курсу для валют із непрямим коти­руванням до долара США, де долар є валютою котирування для обох валют. Для розрахунку крос-курсу необхідно розділити курс базової валюти на курс валюти котирування. Наприклад, потрібно визначити крос-курс фунта стерлінгів до австралійського долара (GBP/AUD). Курс GBP/USD=1,5820, курс AUD/USD =0,7596.

Найчастіше розраховують такі крос-курси: фунт стерлінгів до японської єни, євро до японської єни, євро до швейцарського франка. Ринок крос-курсів в Україні представлений кількома ва­лютами: фунт стерлінгів до гривні, російський рубль до гривні, євро до гривні. Визначення крос-курсів інших валют не здійснюється, тому що торговельні контракти в основному укладаються в доларах США.

У ринковій економіці ціни на товари і послуги визначаються попитом і пропозицією, тобто є ринковими цінами. Валютні курси — це ціни валют. Чи визначаються вони, як і ціни інших това­рів, попитом і пропозицією?

Режим валютного курсу, встановлений сучасною валютною системою, характеризується тим, що:

1) вона дозволяє використовувати як фіксовані, так і плаваючі валютні курси або їх змішаний варіант;

2) країни—члени МВФ при проведенні курсової політики повинні дотримуватись основних принципів, вироблених МВФ: а) валютний курс повинен бути економічно обгрунтованим; б) інтервенція центрального банку здійснюється з метою згладжуван­ня значних хаотичних короткострокових курсових коливань; в) при проведенні інтервенції враховуються інтереси інших країн.

Режим фіксованих валютних курсів — це система, за якої валютний курс фіксується, а його зміни під впливом коливання попиту і пропозиції усуваються проведенням державою стабілізаційних заходів. Класичною формою фіксованих курсів є валютна система «золотого стандарту», коли кожна країна встановлює золотий вміст своєї грошової одиниці. Валютні курси при цьому представляють фіксоване співвідношення золотого вмісту валют.

Фіксований валютний курс може фіксуватись різними спосо­бами:

1. Фіксація курсу національної валюти (до курсу найбільш зна­чущих валют міжнародних розрахунків). Наприклад, до долара США фіксують курс багато країн Латинської Америки, Африки.

2. Використання валюти інших країн за законний платіжний засіб. Так, більшість республік колишнього СРСР в 1992— 1994 рр. використовували російський рубль як законний платіжний засіб.

3. Фіксація курсу національної валюти до валют інших країн — головних торговельних партнерів. Наприклад, Бутан — до ін­дійської рупії, Намібія, Свазіленд — до південноафриканського рангу.

4. Фіксація курсу національної валюти до колективних валю­тних одиниць, наприклад до СДР (Лівія, М'янма, Сейшельські Острови).

До переваг фіксованих валютних курсів слід віднести те, що коли курс стабільний, то він забезпечує компаніям надійну основу для планування та ціноутворення; обмежує внутрішню грошо­во-кредитну політику; позитивно впливає на недостатньо розви­нуті фінансові ринки і фінансові інструменти.

Недоліки фіксованих валютних курсів:

■ якщо йому не довіряють, то він може піддатися спекулятив­ним діянням, які в подальшому можуть зумовити відмову від фіксованого курсу;

■ немає надійного способу, щоб визначити, чи є вибраний курс оптимальним та стабільним;

■ фіксований курс передбачає, щоб центральний банк був готовий до проведення валютних інтервенцій з метою його підтримки.

У країнах з ринковою економікою і високим рівнем доходу, як правило, діють ринкові (плаваючі) валютні курси.

Гнучкі, або вільно плаваючі, валютні курси — режим, за якого курси обміну валют визначаються безперешкодною грою попиту і пропозиції. Ринок валют урівноважується за допомогою цінового, тобто курсового механізму.

Перевагою ринкових валютних курсів є те, що вони внаслідок вільного коливання попиту на валюту і її пропозиції автоматично коригуються таким чином, що в кінцевому підсумку усуваються незбалансовані платежі; у спекулянтів немає можливості отриму­вати прибуток за рахунок центрального банку; у центрального банка немає потреби здійснювати валютні інтервенції. До недоліків можна віднести те, що ринки не завжди працюють з ідеаль­ною ефективністю і тому існує ризик, що валютний курс перебу­ватиме протягом тривалого часу на необумовленому економіч­ними прогнозами рівні; невизначеність майбутнього валютного курсу може створити труднощі для компанії у сфері планування та ціноутворення; свобода проведення незалежної внутрішньої грошово-кредитної політики може бути порушена (наприклад, якщо уряд не має засобів протидіяти зниженню валютного курсу, він може приводити інфляційну, бюджетну та грошово-кредитну політику).

Компромісні валютні курси— це режим, за яким поєдну­ються елементи фіксування і вільного плавання валютних курсів, а регулювання валютного ринку лише частково здійснюється ру­хом самих валютних курсів. Це може бути:

■ підтримування фіксованого курсу шляхом незначних змін в економіці, а у випадку їх недостатності — шляхом девальвації валюти і встановлення нового офіційного фіксованого курсу;

■ регульоване плавання валют, коли офіційні органи зміню­ють валютний курс поступово, поки не буде досягнуто нового паритету. Це може бути:

а) «ковзне прив'язування» — щоденна девальвація національної валюти на заздалегідь заплановану й оголошену величину;

б) «повзуче прив'язування» — зниження валютного курсу зі заздалегідь оголошеною періодичністю на зазначену величину;

в) «брудне плавання» — щоденна девальвація на заздалегідь не оголошену величину. Разом з цим уряд вживає заходів щодо пристосування економіки до нової ситуації.

Якщо пропозиція не відповідає попиту при заданому офіційному курсі, то валютою торгують нелегально за обмінним курсом чорного ринку. Офшорний обмінний курс відноситься до неофіційної ціни регульованих валют, операції за якими здійснюються в офшорних зонах.

Попит на іноземну валюту виникає внаслідок необхідності купівлі товарів і послуг за рубежем. Попит на валюту будь-якої країни на валютному ринку свідчить саме про те, що існує попит іноземців на товари і послуги цієї країни. Величина попиту на валюту залежить від ціни на пропонований товар. Зі зниженням ціни на товар дедалі більше покупців забажають і зможуть його

Придбатипокупцям, які бажають придбати іноземний товар, буде по­трібна валюта країни—продавця товару в обмін на національну валюту за ціну, що склалася на ринку, тобто за обмінним курсом. Попит на валюту продавця товару залежатиме від ціни валюти (валютного курсу). Пропозиція валюти з боку країни-продавця виникає, у свою чергу, внаслідок необхідності купівлі товарів (тобто попиту на товар) у країни—покупця її товарів.

Іншими словами, взаємний попит на дві (і більше) валюти та їх пропозиція виникають внаслідок торговельних операцій між двома (і більше) країнами.

Розглянемо криві попиту і пропозиції іноземних товарів та іноземної валюти, які ілюструють висловлені вище положення [53, с 22—25].

У ринковій економіці ціна валюти коливається під впливом попиту і пропозиції. Якщо обмінний курс надто високий, пропо­зиція валюти перевищить попит на неї і ціна валюти знизиться. Якщо ж ціна надто мала, попит на валюту перевищить пропози­цію і курс підвищиться. Внаслідок таких коливань складається ціна рівноваги валюти або ринкова ціна. Ринкова ціна — це об­мінний курс, за якого пропозиція валюти на валютному ринку дорівнює попиту на неї (рис. 1)

Рис. 1. Визначення ринкової ціни валюти

Ми можемо зробити висновок, що валютний ринок діє так само, як і інші ринки. Зростання попиту призводить до зростання ціни (або валютного курсу). Зростання пропозиції викликає падіння обмінного курсу. На вільному ринку курс обміну валют завжди рухатиметься до рівноваги, виявляючи будь-яку нестачу або надлишки.

Розуміння суті валютних курсів і видів їх котирування дозво­ляє порівнювати експортну ціну товару з ціною внутрішнього ринку і тим самим з'ясувати, наскільки вигідним є продаж того чи іншого товару чи послуги на певному іноземному ринку.

Припустимо, що українська фірма виготовляє товар X, котрий на національному ринку коштує 21,6 грн, і хоче дізнатися про експортні можливості цього товару на німецькому і англійському ринках. Для цього фінансовий менеджер дізнається в банку про обмінні курси української, німецької та англійської валюти в до­ларах. Обмінні курси такі: 1,6 дол. за фунт стерлінгів — у вигляді зворотного котирування і за 1 дол. — 5,6 грн, 0,9658 євро за 1 дол. — у вигляді прямого котирування. За таких обмінних кур­сів фірма отримає від продажу товару доход у 3,93 доларів (21,6 : 5,5 = 3,93 дол.). Щоб отримати доход від продажу товару на суму 3,93 дол., він повинен бути проданий на німецькому рин­ку за 3,8 євро (3,93 х 0,9658 = 3,8), а на англійському — за 2 46 фунта (3,93 х 1/1,6 = 2,46).

Після того як визначені ціни, які забезпечують доход від про­дажу товару на іноземних ринках не нижче від доходу на націо­нальному ринку, фірма повинна виявити реальні експортні мож­ливості товару на цих ринках.

Зміна валютних курсів, тобто знецінення або подорожчання валют, призводить до зміни цін на експортовані й імпортовані товари.

Так, у нашому прикладі підвищення курсу гривні по відно­шенню до долара з 5,4 грн до 5,2 грн за дол. призводить до подо­рожчання товару української фірми на німецькому ринку до 4,0 євро (21,6: 5,2 = 4,15 дол. — це доход від продажу на національ­ному ринку; ціна товару на німецькому ринку, яка забезпечує до­ход від продажу в розмірі 4,15 дол., дорівнюватиме 4,15 х 0,9658 = = 4,0 євро).

Загальний висновок такий: внаслідок знецінення валюти краї­ни, за інших рівних обставин, здешевлюються її товари для іно­земців і дорожчає імпорт. Підвищення курсу валюти країни удорожчує товари для іноземців і здешевлює імпортні товари.

Довгостроковими фундаментальними, що визначають рух валютних курсів, є процеси, які відбуваються у сфері національного виробництва й обігу. Це, насамперед, порівняльна (по відношенню до світового рівня) продуктивність праці, і, відповідно, витрати виробництва, довгострокові темпи зростання ВНП, місце й роль країни у світовій торгівлі і вивезенні капіталу. Відносно швидше зростання продуктивності праці в окремій країні (відно­сне підвищення продуктивності праці) в довгостроковому плані

приводить до підвищення відносної купівельної спроможності національних грошей по відношенню до товарів і відповідно до зростання валютного курсу цієї країни. Ця обставина дає можли­вість прогнозувати довгостроковий розвиток валютних курсів.

Чим більші витрати виробництва і ціни в країні (нижча продуктивність праці) порівняно зі світовими, тим більше зростає імпорт порівняно з експортом, що призводить до знецінення націо­нальної валюти, і навпаки. Цей чинник отримав назву «паритет купівельної спроможності» (ПКС) валют. На світових ринках ва­люти зіставляються за інтернаціональною вартістю певної кіль­кості товарів і послуг, які представляються тією чи іншою гро­шовою одиницею. В ході міжнародних і світогосподарських відносин встановлюється таке співвідношення обох валют, за якого певна сума грошей може бути обмінена на однаковий за складом і обсягом «ринковим кошиком» товарів і послуг в обох країнах. Це й буде паритет купівельної спроможності валют, тоб­то такий рівень обмінного курсу двох валют, котрий урівнює ку­півельну спроможність кожної з них за інших рівних обставин.

Зростання національного доходу країни, що призводить До збільшення попиту на імпортні товари, породжує попит на валюту країни-імпортера і тенденцію до знецінення національної валюти. А зростання експорту, пов'язане зі зростанням національ­ного доходу в іншій країні, породжує тенденцію до підвищення курсу національної валюти країни-експортера.

У сфері обігу до чинників, які визначають довгочасні тенденції руху валютного курсу, відноситься інфляція, її темпи порів­няно з темпами знецінення провідних валют. Вищі темпи національної інфляції, за рівних інших умов, призводять до зниження валютного курсу певної країни стосовно до країн, що мають від­носно невисокі темпи знецінення грошей. У випадку інфляції зміна валютного курсу чисто номінальна, на відміну від реальної зміни продуктивності праці. Якщо в першому випадку впливати на валютний курс у бік його підвищення можна за допомогою монетарної політики (скорочення емісії грошей, підвищення ста­вки позичкового відсотка тощо), то в другому —засобами, спрямованими на підвищення продуктивності праці до рівня, що за­безпечує конкурентоспроможність на світовому ринку.

Одним з чинників, що визначають рух валютних курсів, є відносний рівень реальних відсоткових ставок, тобто номінальних відсоткових ставок з поправкою на величину інфляції.

Відносний рівень реальних відсоткових ставок регулює потоки капіталів між країнами. Збільшення відсоткових ставок робить країну привабливою для вкладання фінансових коштів, внаслідок чого збільшується пропозиція іноземної валюти і попит на національну валюту. Низькі відсоткові ставки обмежують або викликають відплив капіталу, внаслідок чого збільшується попит на іноземну валюту. Відповідно поводить себе і валютний курс. У першому випадку він має тенденцію до підвищення, в другому — до зниження. Таким чином, сильні­ша інфляція, нижчі реальні відсоткові ставки призводять до знецінення валюти.

Впливає на валютний курс і стан платіжного балансу країни. Як правило, пасив балансу погіршує становище на світовому ринку тієї чи іншої валюти, оскільки при цьому попит на іноземну валюту перевищує її пропозицію, актив — поліпшує, оскільки пропозиція іноземної валюти перевищує попит на неї.

Короткострокові коливання валютних курсів залежать від психологічного чинника — ринкового «очікування» учасників валютного ринку (міркування банкірів, ділерів про перспективи динаміки курсу тієї чи іншої валюти, валютні інтервенції тощо), який породжує різного роду спекуляції на валютних ринках, у тому числі спекулятивний рух капіталів. Очікування подальшого зниження (підвищення) валютного курсу поро­джує прагнення звільнитися (скупити) від даної валюти, що призводить до ще більшого зниження (підвищення) валютного курсу.

Валютна інтервенція, тобто втручання центральних банків і казначейств у валютні операції, проводиться як з метою підви­щення, так і з метою зниження курсу валюти своєї країни або іноземної валюти. Якщо ставиться мета підвищення курсу націо­нальної валюти, банки і казначейства вдаються до масового про­дажу іноземної валюти і купівлі національної. Якщо ж країна за­цікавлена у зниженні курсу своєї валюти, то відбувається зворотне — масове скуповування іноземної і продаж національ­ної валюти. Валютна інтервенція може лише тимчасово вплинути на рух валютних курсів. Ступінь її ефективності залежить від об­сягу коштів спеціально створених валютних фондів.

Зниження курсу національної валюти сприяє викидному експорту товарів. Однак валютний демпінг приносить додатковий прибуток лише тоді, коли зовнішнє знецінення валюти, тобто зниження її валютного курсу, випереджає внутрішнє знецінення, тобто падіння купівельної сили грошей в даній країні. Лише в цьому випадку, продаючи товар за попередньою ціною (або нижчою) в іноземній валюті, експортер обмінює цю валюту на. більшу кількість своєї національної валюти внаслідок падіння курсу останньої. Це дозволяє йому купити на внутрішньому ринку більше устаткування, сировини, робочої сили для розширення виробництва.

 

3. Прогнозування валютного курсу

Одним з напрямів валютної політики є прогнозування валютного курсу, яке здійснюють банки, фірми, ТНК. Метою прогнозування є поліпшення страхування валютних ризиків і підвищен­ня ефективності рішень в галузі міжнародного фінансового менеджменту.

Передбачення про тенденції змін валютних курсів можна будувати, насамперед, на підставі ПКС, що пов'язує ціни в національній валюті з валютними курсами (ПКС, як відмічалося раніше, — це рівність купівельної спроможності різних валют при незмінному рівні цін у кожній з країн).

Існують теорії абсолютного та відносного паритету купівельної спроможності. В теорії абсолютного паритету купівельної спроможності стверджується, що обмінний курс між валютами двох країн дорівнює відношенню рівнів цін в цих країнах:

де Rd/f— валютний курс;

Pd — рівень внутрішніх цін (ціна споживчого кошика у своїй країні);

Рf — рівень цін за кордоном (ціна споживчого кошика в іноземній країні).

Теорія відносного паритету купівельної спроможності стверджує, що зміна обмінного курсу між валютами двох країн пропорційна відносній зміні рівнів цін у цих країнах, тобто враховуєть­ся інфляція:

де Rj_/f та R^l_d/f — валютний курс у базовому та поточному роках;

Р°_d та P¹_d — рівень внутрішніх цін у базовому та поточному роках;

P^Q_f та Pf — рівень цін за кордоном у базовому та поточному

роках.

Іншим способом визначення валютного курсу на основі теорії відносного паритету купівельної спроможності є зіставлення різ­ниці темпів інфляції в середині країни (i_d) та за кордоном [і]) зі зміною курсу національної валюти:

Очікувані зміни валютного курсу під впливом зміни відсоткових ставок залежать від тих сил, котрі впливають на самі відсоткові ставки. Насамперед це стосується інфляції.

Докладно зв'язок між відсотковими ставками та інфляцією довів американський економіст Ірвінг Фішер.

Згідно з його теорією, зростання рівня інфляції веде до пропорційного зростання рівня відсоткових ставок і навпаки. Цю закономірність називають «ефектом Фішера».

«Ефект Фішера» встановлює співвідношення між номіналь­ною відсотковою ставкою (р), реальною ставкою відсотка (Р) і темпом інфляції (г) в країні:

Для двох і більше країн використовується генералізований ефект Фішера: різниця темпів інфляції між двома країнами дорі­внює різниці в них відсоткових ставок, тобто:

Перехід від відсоткових ставок до валютних курсів пояснює «міжнародний ефект Фішера», котрий показує, що очікувана від­соткова зміна обмінного курсу є функцією різних відсоткових ставок у двох країнах.

де Pd — відсоткова ставка по національній валюті;

Міжнародний ефект Фішера виражає таке рівняння:

Pf— відсоткова ставка по іноземній валюті;

R¹—- — відсоткова зміна спотового валютного курсу.

Теорія Фішера демонструє прямий зв'язок між номінальною відсотковою ставкою, темпом інфляції та валютним курсом:

Вищий темп інфляції всередині країни, ніж за кордоном, примушує місцеві банки встановлювати вищі відсоткові ставки порі­вняно з іноземними, тому що в них закладено інфляційне очіку­вання. Це веде до знецінення національної валюти.

Між тим, слід розуміти, що зростання відсоткової ставки може привести як до зростання валютного курсу, так і до його зниження. Це залежить від причини зростання відсоткової ставки.

Як відомо, номінальна відсоткова ставка дорівнює сумі реальної відсоткової ставки та очікуваного темпу інфляції (р = Р + і).

З наведеної формули виходить, що на рівень номінальної відсоткової ставки може впливати як зміна темпу інфляції, так і зміна реальної відсоткової ставки. Курс національної валюти буде зростати або знижуватися залежно від того, яка складова формули (Р або і) впливає на зміну номінальної відсоткової ставки. Якщо на зростання номінальної відсоткової ставки впливає збільшення реальної відсоткової ставки, то це веде до зростання курсу національної валюти, а якщо впливає темп інфляції, то це бу­де причиною падіння курсу національної валюти.

Різниця відсоткових ставок є важливим чинником при визначенні строкових (форвардних) валютних курсів. Форвардні ставки в основному визначаються різницею відсоткових ставок. Так, якби обмінний курс валют між США і Японією залишався постійним, а відсоткові ставки у США були значно вищими, ніж у Японії, інвестори завжди вкладали б свої капітали в США. Форвардний курс у цьому випадку може повністю нейтралізувати рі­зницю відсоткових ставок в США і Японії. Іншими словами, якщо відсоткові ставки в США вищі, ніж у Японії, форвардний курс долара США буде нижчим, ніж японської єни, на різницю у відсоткових ставках. При цьому доход у доларах від інвестицій у США зрівняється з доходом у доларах від інвестицій у єнах, скоригованим за форвардною операцією.

Прогнозуванню валютного курсу сприяє аналіз платіжного балансу. Платіжний баланс країни дає характеристику діяльності, пов'язаної з операціями виплат грошових коштів та їх отримання. Операції отримання — це такі операції, котрі пов'язані з отриманням коштів резидентами даної країни, а операції виплат — це ті операції, котрі приводять до виплати грошових коштів резидентами.

Отримання грошових коштів пов'язане з експортом товарів і послуг, отриманням доходу від інвестицій за кордоном і припливом капіталу (придбання зарубіжними компаніями внутрішніх активів країни). Ці операції становлять джерела іноземної валюти. Виплати грошових кошів пов'язані з імпортом товарів і послуг, відпливом капіталу (придбання резидентами зарубіжних активів). Ці операції є способами використання іноземної валюти.

Прогнозування змін обмінних курсів на основі платіжного балансу грунтується на прогнозуванні змін надходження і витрачання резервів іноземної валюти, виявлення розбіжності між передбачуваними доходами і витратами.

Міжнародна торгівля впливає на валютні курси через співвід­ношення імпорту й експорту. Імпорт товарів і послуг породжує пропозицію валюти цієї країни, а експорт з країни призводить до попиту на валюту цієї країни на ринку валютних обмінів.

Збільшення імпорту призводить до зниження курсу валюти, зменшення імпорту — до його зростання.

Прогнозування змін обмінного курсу може ґрунтуватись на будь-яких чинниках, котрі впливають на підвищення або зни­ження імпорту в країну: фазі ділового циклу, податках, тарифах, імпортних квотах, регулюванні з боку уряду тощо.

Оскільки експорт товарів і послуг призводить до попиту на валюту країни-експортера, збільшення експорту призводить до збільшення вартості її валюти, зниження експорту викликає зни­ження обмінного курсу.

Всі чинники, котрі впливають на обсяг експорту, можуть бути використані для прогнозування змін валютного курсу.

Такі показники платіжного балансу, як торговельний баланс (нетто — співвідношення експорту й імпорту країни), баланс розрахунків за поточними операціями впливають на тенденції руху валютного курсу. Наприклад, дефіцит торговельного або поточного балансу є відображенням того, що країна витрачає грошей за кордоном більше, ніж отримує, відбувається збільшен­ня закупівлі товарів і послуг в іноземній валюті і дедалі більше учасників валютного ринку віддають перевагу тому, щоб мати (або витрачати) іноземну валюту, а потреба в національній валюті падає. Валютний ринок враховує цю ситуацію і відбувається падіння курсу національної валюти.

Ключовими чинниками, що впливають на зміни валютних курсів, є також чинник довіри до надійності валюти, спред — величина, на котру ринковий курс перевищує курс офіційний — між офіційним і ринковим курсами та ряд технічних чинників, таких, як публікація національних статистичних даних, сезонна потреба у валюті, деяке зміцнення валюти після її тривалого послаблення, і навпаки.

 

Тема 11

Міжнародні розрахунки і платіжний баланс

Мета:Пояснити суть та форми міжнародних розрахунків. Охарактеризувати поняття та структуру платіжного балансу. Навести умови рівноваги платіжного балансу та визначити основні фактори,що впливають на стан платіжного балансу.

 

Час: 160 хв. Метод : Лекція Місце: Навчальна аудиторія

ПЛАН

Навчальні питання:Час викладу

Вступ…….………………………………………………...……………5хв

Суть та форми міжнародних розрахунків………………………40 хв.

Платіжний баланс та його структура……………………………35 хв.

Рівновага платіжного балансу.

Теорії платіжного балансу………………………………………..35 хв.

Фактори, що впливають на стан платіжного балансу………..35 хв.

Заключна частина……………………………………………..……15 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: схеми, графіки, діаграми, таблиці, нормативні та законодавчі акти.

Джерела і література: 3,7,14,17,20,22,31,32,34,35,38,39,40.

1. Суть та форми міжнародних розрахунків

Міжнародні розрахунки — це форми платежів між країнами за здійснені операції в ході їх зовнішньоекономічних відносин.

Міжнародні розрахунки включають комерційні та некомерційні платежі і надходження, що здійснюються за грошовими вимогами і зобов'язаннями між підприємствами, банками, установами та окремими особами різних країн на основі економічних, політичних, науково-технічних та інших відносин.

Міжнародні розрахунки, які здійснюються між двома країнами, називаються двосторонніми. Міжнародні розрахунки, які здійснюються між трьома і більше країнами, називаються багатосторонніми. Наприклад, одна країна може використати кошти, які надійшли від експорту продукції в другу країну, для платежів за імпорт продукції з третьої країни.

Міжнародні розрахунки можуть здійснюватися у готівковій та безготівковій формі. Готівка використовується рідко, в основному при обміні вітчизняної валюти на іноземну у спеціалізованих пунктах або банках під час закордонних поїздок окремих приватних осіб, туристів, делегацій тощо.

Переважна частина міжнародних розрахунків здійснюється у формі безготівкових розрахунків між банками різних країн за борговими вимогами і зобов'язаннями у вільно конвертованій валюті. При цьому банки повинні підтримувати взаємні кореспондентські зв'язки, тобто відкривати один одному рахунки, зберігати на них грошові кошти, виконувати платіжні та інші доручення на засадах взаємності. Як правило, експортери вимагають, щоб платіж був здійснений у їх валюті; водночас імпортери бажають здійснити розрахунок у своїй валюті. Тому форма оплати погоджується продавцем і покупцем і залежить від ринкової влади двох сторін, їх уміння відстоювати свої інтереси.

Для своєчасного й раціонального здійснення міжнародних розрахунків банки проводять політику диверсифікації своїх валютних резервів, щоб підтримати необхідні позиції в різних валютах відповідно до структури та строків майбутніх платежів.

Міжнародні розрахунки мають здебільшого документарний характер, тобто здійснюються під фінансові та комерційні документи. Вони регулюються нормативними національними законодавчими актами, а також міжнародними банківськими правилами і звичаями, що зумовлено інтернаціоналізацією господарських зв'язків та універсалізацією банківських операцій. На ефектив­ність їх проведення впливає динаміка валютних курсів, оскільки міжнародні платежі пов'язані з валютними операціями, купівлею-продажем валют.

Використання конкретної форми міжнародних розрахунків залежить передусім від виду товару чи послуги, які є об'єктом зовнішньоторговельної угоди, а також від рівня попиту і пропозиції на дану продукцію на світовому ринку. Так, наприклад, при поставках інвестиційних благ (обладнання), можуть використовува­тися одні форми розрахунків, а при поставці споживчих благ (про­довольства, одягу) — інші. При цьому застосовуються як традиційні форми, які визначилися практикою, так і порівняно нові. На вибір форм міжнародних розрахунків впливає також наявність кредитної угоди та платоспроможність і репутація контрагентів за зовнішньоекономічними угодами, які визначають характер комп­ромісу між ними.

У ході зовнішньоекономічної діяльності, зокрема зовнішньої торгівлі, основними формами міжнародних розрахунків є передоплата, акредитив, комерційна тратта, відкритий рахунок, консигнація. Крім цього, здійснюються розрахунки з використанням векселів і чеків.

Авансові розрахунки найвигідніші для експортера, оскільки оплата товарів здійснюється до відвантаження, а часом навіть до початку їх виготовлення. Передоплата означає, що імпортер кредитує експортера. Експортер (продавець) вимагає передоплати за умов низької кредитоспроможності імпортера або високого ризику неконвертованості валюти імпортера. Авансові платежі часто практикуються при імпорті дорогого обладнання, суден, літаків, дорогоцінних металів, зброї тощо. Передоплата не дуже зручна для імпортера, оскільки виступає для нього відчутним тягарем.

Продавці часто не вимагають передоплати, щоб не втратити ринок збуту у конкурентній боротьбі. У міжнародній практиці платежі у формі авансу становлять 10-33 % суми контракту. За дорученням експортера на суму авансового платежу банк експортера видає на користь імпортера гарантію повернення одержаного авансу в разі невиконання умов контракту.

Акредитив — це розрахунковий або грошовий документ, який є дорученням однієї кредитної установи іншій здійснити за рахунок спеціально заброньованих коштів оплату товарно-транспортних документів за відвантажений товар або виплатити пред'явникові акредитиву певну суму грошей. Тобто акредитив видається банком імпортера і засвідчує зобов'язання цього банку акцептувати векселі, виставлені йому експортером (бенефіціарієм) відповідно до певних умов. Ці умови включають загальну характеристику товару, величину кредиту, кінцевий строк оплати, перелік необхідних документів тощо. Цей метод розрахунку вимагає від імпортера значного авансу, який вноситься в банк для оформлення ак­редитива. Досвідчені експортери використовують акредитив у випадку високого ступеня ризику невиконання зобов'язань.

На сьогоднішній день акредитиви мають широку сферу застосування і використовуються у різних видах (див. табл .1).

Таблиця 1.

Класифікація документарних акредитивів

У залежності від підстав виконання акредитиви бувають: то­варні, резервні, чисті (грошові), змішані.

Товарний акредитив є найбільш поширеним документарним акредитивом завдяки одночасному виконанню ним трьох функцій: розрахункової, забезпечувальної та кредитної.

Резервний акредитив за економічним змістом аналогічний банківським гарантіям, але відповідає загальним правилам і вимогам для документарних акредитивів, тому є більш доцільним у зовнішньоекономічній діяльності порівняно з банківськими гарантіями.

Чисті (грошові) акредитиви містять високий ступінь ризику, якому піддаються банки при їх виконанні і через це нині практич­но не використовуються.

Змішані акредитиви є поєднанням окремих властивостей (переваг та ризиків) вище зазначених видів акредитивів.

За можливістю відкликання розрізняють відкличний та безвідкличний акредитиви.

Відкличний акредитив за своїм походженням виконує лише розрахункову функцію і не виконує забезпечувальну і кредитну. Він у будь-який момент часу може бути анульований або змінений без попереднього повідомлення зацікавлених сторін.

Безвідкличний акредитив — це тверде зобов'язання банка емітента не змінювати та не анульовувати його без згоди усіх зацікавлених сторін.

Залежно від способу виконання розрізняють платіжний та акцептний акредитив.

Платіжний акредитив виконує усі класичні функції акредити­ва (розрахункову, забезпечувальну, кредитну, інформаційну) та має найбільш просту технологію виконання. Він буває з платежем за пред'явленням, з відстроченням платежу, з частковим відстроченням платежу.

Акцептний акредитив дає можливість розширити діапазон завдань, які вирішують за допомогою акредитивної форми розрахунків, шляхом включення в конструкцію акредитива як платіжного документа переказних векселів. При цьому банк — емітент акредитива виступає як акцептант.

За можливістю переказу розрізняють переказні та непереказніакредитиви. Функціональні особливості переказного акредитива дають можливість експортеру реалізувати посередницькі функції. Цей вид акредитива застосовується за домовленістю з покупцем у тому випадку, коли продавець має субпостачальників, яким він переказує частину цього акредитиву. Переказний акредитив дешевший, ніж відкриття окремих акредитивів субпідрядників.

Залежно від наявності покриття виділяють покритий та непокритий акредитив.При високій надійності банку-емітента використовується непокритий акредитив, а при недостатньому рівні надійності використовується покритий, оскільки він зводить нанівець ризики, пов'язані з країною імпортера.

У залежності від наявності підтвердження акредитив буває підтверджений інепідтверджений. Підтверджений акредитив має практично абсолютний ступінь надійності, оскільки він доповнюється зобов'язанням банку у країні експортера акцептувати вексель. Це зобов'язання діє навіть у випадку банкрутства банку-емітента.

За можливістю відновлення розрізняють відновлюваний та невідновлюваний акредитиви.Відновлюваний дає можливість скоротити витрати на обслуговування акредитивів, оскільки він відкривається один раз і не вимагає від імпортера повторного звернення у банк із заявою про відкриття акредитива при кожному наступному відвантаженні продукції. Отже, відновлюваний акредитив використовується, як правило, при регулярній купівлі товарів в одного і того ж постачальника чи отриманні придбаних товарів партіями через визначені проміжки часу. Якщо ж структура зовніш­ньоторговельних постачань не є стабільною, тобто часто змінюються постачальники та умови постачання, доцільніше скористатися невідновлюваним акредитивом.

Ще однією формою міжнародних розрахунків виступає комерційна тратта.Цей метод платежу є більш ризикованим, ніж передоплата і акредитив, оскільки він залежить від дотримання умов платежу покупцем. У разі відмови покупця від товару чи від оплати або ж внаслідок неконвертованості валюти експортер ризикує зазнати збитків і буде змушений шукати іншого покупця на свій товар.

Комерційна тратта — це перевідний вексель, який продавець виставляє покупцеві. Перевідний вексель — це письмовий наказ однієї сторони, який зобов'язує іншу сторону сплатити певну суму грошей третій стороні у майбутньому, в обумовлений час. При цьому платник називається трасатом, сторона, яка видала вексель — трасантом, а отримувач платежу — ремітентом. Назва перевідного векселя обумовлена його здатністю як оборотного документа переходити від одного утримувача до іншого за допомогою ендосамента. За оплату векселя відповідальність несе акцептант, у ролі якого може виступати банк або імпортер.

Комерційна тратта може бути представлена векселем на пред'явника або ж строковою траттою. Вексель на пред'явника оплачується банком негайно, а строкова тратта акцептується банком і платіж здійснюється у встановлений строк після пред'явлення векселя. Акцептований банком вексель є об'єктом купівлі-продажу на ринку.

Комерційна тратта буває документарною та чистою. Документарна тратта супроводжується документами на товар, які імпортер може отримати тільки після оплати або акцептування тратти. При цьому банк експортера скеровує тратту у відповідний банк імпортера, який пред'являє її покупцеві, щоб отримати коносамент. Залежно від умов оплати тратти покупець повинен або здійснити негайний готівковий розрахунок з експортером, або ж акцептувати вексель. Коносамент необхідний для того, щоб покупець отримав відвантажений продавцем товар та супровідні документи на нього.

Чисті тратти мають використовуватися у випадку, коли експортер впевнений у надійності імпортера, оскільки в даному разі покупець може отримати товар без оплати або акцептування тратти. За наявності чистої тратти документи відправляються безпосередньо імпортерові, а експортер передає лише свою тратту в банк на інкасо.

Інкасо — це банківська операція, за допомогою якої банк за дорученням свого клієнта одержує на підставі розрахункових до­кументів належні йому (клієнту) грошові кошти від підприємств, організацій, установ за відвантажені на їх адресу товарно-матеріа­льні цінності або надані послуги і зараховує ці кошти на його ра­хунок в банку. Інкасо виступає основною формою розрахунків за контрактами на умовах комерційного кредиту.

У ході міжнародних операцій може використовуватись також дуже поширений при внутрішніх розрахунках метод платежу. Йдеться про відкритий рахунок, за якого імпортер відправляє експортерові рахунок-фактуру. Покупець зобов'язаний оплатити отриманий рахунок у чітко визначений час. Особливістю даної форми розрахунків є те, що рух товарів випереджає рух грошей. При цьому передбачаються періодичні платежі імпортера експортеру після отримання товару згідно з угодою між контрагентами. Такий метод міжнародних платежів часто використовується в ході здійснення внутрішніх операцій багатонаціональними корпораціями, а також розрахунків між експортером та його філіями а відділеннями в інших країнах. Метод відкритого рахунку має вагомий недолік, оскільки не захищає продавця від невиконання з бов'язань покупцем чи неконвертованості валюти. Адже у експортера відсутнє будь-яке документальне підтвердження зобов'яза імпортера заплатити. Для відшкодування завданих збитків у разі відмови покупця від оплати рахунку або несвоєчасної оплати продавець змушений буде звертатися до суду у країні імпортер ведення судової справи за кордоном експортеру необхідно витратити більше часу і коштів, ніж у своїй країні.

Консигнація як метод міжнародних розрахунків у зовнішній торгівлі застосовується рідко, через те, що є невигідною для імпортера. За цього методу відсутнє документальне підтвердження згоди покупця заплатити і чітко не визначений час платежу, тому покупець не зобов'язаний оплачувати товар до моменту його про­дажу. Консигнація використовується головним чином при відпра­вленні товару зарубіжним відділенням експортера.

У міжнародних платежах може використовуватися безготівкова форма розрахунків — чеки. Чек виписується платником і передається одержувачу грошей при відправленні йому товарів. При пред'явленні чека банку сума його зараховується на рахунок пред'явника.

З 60-х років XX ст. у міжнародних розрахунках почали актов­ано використовуватися кредитні картки. Кредитна картка — це кредитний білет (чек, ваучер, купон, буклет, магнітна картка тощо), виданий фізичній особі особою, яка веде бізнес у галузі спожив­чого кредиту, засвідчує наявність у відповідній установі рахунку власника кредитної картки і дає право на придбання товарів і послуг у роздрібній торгівлі без оплати готівкою.

2. Платіжний баланс та його структура

Особливості участі кожної країни у міжнародному поділі праці можна охарактеризувати за допомогою сукупності її зовнішньоекономічних зв'язків. Для кількісного відображення складного комплексу міжнародних економічних відносин, що включає різноманітні за своїми масштабами, структурою та характером зовнішньоекономічні зв'язки держави, застосовується балансовий рахунок міжнародних операцій, який називається платіжним балансом. Предметом зовнішньоекономічних операцій є товари, послуги, доходи, зовнішні фінансові активи і зобов'язання. Операції з товарами, послугами і доходами відображають передачу реальних ресурсів. Операції із зовнішніми фінансовими активами та зобов'язаннями економіки виникають у процесі створення або ліквідації зовнішніх фінансових активів і зобов'язань чи переході прав власності на них.

Платіжний баланс— це статистичний звіт, у якому в систематизованому вигляді відображається весь комплекс світогосподарських зв'язків даної країни у формі вартісного співвідношення надходжень та платежів за певний період часу (рік, квартал, місяць).

За визначенням Міжнародного валютного фонду, платіжний баланс— це систематичні записи усіх економічних угод між резидентами даної країни та рештою країн світу протягом певного періоду. Отже, платіжний баланс дає можливість підсумувати результати платіжних операцій між окремими особами, фірмами і урядом однієї країни з такими ж суб'єктами інших країн.

Міжнародний валютний фонд у 1993 році опублікував нове (п'яте) видання Керівництва з платіжного балансу. Необхідність перегляду попереднього видання (1977 року) була зумовлена на­ступними причинами:

• змінами в характері міжнародних операцій;

• диверсифікацією міжнародних фінансових ринків;

• збільшенням кількості та урізноманітненням структури трансакцій;

• створенням нових фінансових інструментів;

• зміною механізмів реструктуризації зовнішньої заборгованості;

• збільшенням обсягів міжнародної торгівлі послугами. Платіжний баланс виконує інформаційну, наукову та практичну функції.

Інформаційнаполягає в тому, що платіжний баланс дає змогу описати масштаби зовнішньоекономічної діяльності країни, ступінь її інтегрованості у світовий економічний простір.

Наукова функціяплатіжного балансу полягає у тому, що його характеристика дає можливість моделювати процеси макроекономічного розвитку відкритої економіки.

Практична функціяозначає, що стан платіжного балансу є орієнтиром для прийняття державними органами відповідних рішень у ході реалізації економічної політики.

Зовнішньоекономічні операції, які відображаються в платіжному балансі, поділяють на обмінні та односторонні.

Обмінні операції передбачають, що один учасник угоди передає іншому учаснику економічну цінність (товари, послуги, дохо­ди, патенти, авторські права, фінансові ресурси тощо) і отримує її вартісний еквівалент.

Односторонніми є операції, згідно з якими один учасник угоди передає економічні цінності іншому без отримання натомість вартісного еквіваленту.

Платіжний баланс складається з двох підрозділів — надходжень і платежів.

Надходження(кредит) — це операції, які забезпечують країну додатковою іноземною валютою, тому у платіжному балансі перед ними ставлять знак «плюс». Кредит відповідає поняттю «доходи» і означає відплив за кордон цінностей, за які мають надійти платежі в дану країну. Кредитова частина відображає експорт товарів та послуг, одержані доходи та трансферти, приплив іноземної валюти (тобто її пропозицію), зменшення матеріальних та фінансових активів, збільшення пасивів.

Платежі(дебет) — це операції, пов'язані з використанням запасу іноземної валюти, тому в платіжному балансі перед ними ставлять знак «мінус». Дебет відповідає поняттям «зобов'язання», «витрати» і означає приплив цінностей з інших країн до даної країни, за які резиденти повинні сплачувати за кордон. Дебетова частина відображає імпорт товарів і послуг, сплачені доходи та транс­ферти, використання іноземної валюти (.тобто попит на неї), зменшення пасивів або збільшення активів.

При складанні платіжного балансу необхідно звернути увагу на основні його принципи.

Принцип резидентства. Встановлення одиниць-резидентів є визначальним з точки зору реєстрації та класифікації операцій у межах конкретної економіки. Економічна одиниця класифікуєть­ся як резидент, якщо центр її економічного інтересу знаходиться на економічній території певної країни. Усі підприємства та ком­панії, що функціонують на території країни, вважаються її резидентами навіть тоді, коли вони частково або повністю належать іноземцям. Водночас до категорії резидентів не потрапляють фізичні особи чи установи, які є офіційними представниками своїх держав.

Принцип подвійного запису. При складанні платіжного балан­су кожна операція фіксується двічі, тобто використовується метод подвійного бухгалтерського запису. Один раз операція реєструєть­ся як кредит з додатнім знаком, другий — як дебет з від'ємним. Особливим видом міжнародних трансакцій є подарунки, оскільки вони не вимагають обміну активами і виступають односторонніми переказами товарів та послуг (в натуральному виразі) або фінансових активів (грошові подарунки). Односторонні перекази включа­ють подарунки з місіонерськими або благодійними цілями: особисті подарунки, державні перекази, такі як гранти іноземним дер­жавам для допомоги їм в економічному розвитку. Незважаючи на цю односторонність, подарунки заносяться до платіжного балансу двічі — для збереження бухгалтерської системи подвійного запису. Один запис відображає фактичний односторонній переказ, інший робиться на рахунку односторонніх переказів для позначення відсутньої сторони трансакції.

Принцип одноманітності оцінки всіх операцій. При оцінці зовнішньоторговельних угод переваги надаються ринковим ціпам. Ринкові ціни відрізняться від поточних цін, цін світового ринку, біржових. Ринкова ціна — це сума грошей, яку покупець добровільно сплачує продавцеві за придбаний товар, послугу або фінансовий актив; при цьому обидві сторони є незалежними і обмін між ними відбувається на комерційних засадах. Ринкова ціна встановлюється для кожної окремої операції купівлі-продажу, оскільки вона змінюється від однієї угоди до іншої.

Принцип одночасної реєстрації зовнішньоторговельної операції.

Обидві сторони операції (кредит і дебет) мають бути відображені в платіжному балансі одночасно і учасники угоди повинні реєструвати цю операцію числом, що відповідає даті її здійснення (це, як правило, момент юридичної зміни власника активу).

Незалежно від того, у якій валюті виконуються міжнародні платежі і надходять кошти, всі вони реєструються у платіжному балансі у національній валюті. Будь-яка операція, виражена в іно­земній валюті, має бути переведена в національну валюту за поточним валютним курсом.

У структурі платіжного балансу, залежно від характеру операцій, можна виділити два основні розділи. Перший розділ — «Рахунок поточних операцій», другий — «Рахунок капіталу і фінансів». Кожен із цих розділів поділяється на підрозділи.

У першому розділі, «Рахунок поточних операцій», відображається рух товарів, послуг, доходів між даною країною та іншими країнами. Цей розділ включає два підрозділи — рахунок видимої та невидимої торгівлі.

1. Рахунок видимої торгівлі — це торговельний баланс, що ві­дображає торговельні зв'язки країни з іншими країнами і розрахо­вується як різниця між експортом та імпортом товарів. До катего­рії «товари» включають: готові товари, товари для подальшої об­робки, ремонт товарів, немонетарне золото. Експорт призводить до припливу іноземної валюти, тому його записують у кредит зі знаком «+», а імпорт спричиняє використання іноземної валюти, і через це його записують у дебет зі знаком «—».

Рахунок невидимої торгівлі включає три статті:

2.1. Баланс послуг — це різниця між експортом та імпортом послуг. Він містить рахунки, які відображають надання або отримання інформаційних, експертних, консультативних, банківсь­ких, будівельних послуг, послуг транспорту, зв'язку, туризму, страхування, фрахту, обміну науково-технічним та виробничим досвідом, культурні та наукові обміни. Це операції, об'єктом яких є нефізичний (нематеріальний) продукт. Вартість наданих послуг відображають у кредиті, а вартість отриманих — у дебеті.

2.2. Чисті факторні доходи. Ця стаття відображає доходи резидентів країни, які вони отримали на свої економічні ресурси за кордоном (зарплата, дивіденди, проценти тощо), а також доходи, які виплачені резидентам інших країн. Отримані доходи записуються у кредиті, а виплачені — у дебеті.

2.3. Баланс поточних міжнародних переказів. Ця стаття відображає перекази, одержані резидентами з інших країн (записуються у кредиті) та перекази резидентів в інші країни (записуються у дебеті). Прикладом таких міжнародних трансфертів є:

а) державні виплати (пенсії, субсидії, внески до міжнародних організацій, гуманітарна допомога тощо);

б) приватні виплати (перекази іноземних працівників, родичів на батьківщину, приватні подарунки, тощо).

Баланс невидимої торгівлі — це чиста вартість експорту послуг за вирахуванням їх імпорту плюс надходження від інвестицій за кордоном за вирахуванням виплат за надані інвестиції плюс сальдо трансферних платежів.

Підсумувавши торговельний баланс та баланс невидимої торгівлі, отримаємо баланс рахунку поточних операцій. Поточними їх стали називати для того, щоб відокремити світову торгівлю товарами та послугами від міжнародного руху фінансових ресурсів у формі капіталів та кредитів.

Другий розділ платіжного балансу, «Рахунок капіталів і фінансів», відображає результати операцій з фінансовими активами. Він враховує міжнародний рух підприємницького та позикового капіталів, показує співвідношення ввезення та вивезення державного та приватного капіталів, а також отриманих та наданих міжнародних кредитів. Даний розділ відображає переміщення коротко- та довгострокового капіталів.

Короткостроковий капітал — це фінансові вимоги та пасиви, зокрема грошові, з початковим строком оплати один рік і менше.

Він включає міжнародні перекази банківських депозитів і короткострокових цінних паперів, банківських позик і комерційних вимог та пасивів, які виникають внаслідок фінансування переказів поточних рахунків.

Довгостроковий капітал — це фінансові вимоги та пасиви з початковим строком оплати понад один рік. Він поділяється на прямі та портфельні інвестиції.

У структурі другого розділу виділяють два підрозділи: рахунок руху капіталу та рахунок руху фінансів.

Рахунок руху капіталу враховує перекази капіталу (передання прав власності на активи, списання боргів, грошові перекази) та придбання і продаж нефінансових активів (авторських прав, ліцензій, патентів).

При розгляді рахунків руху капіталу необхідно звернути увагу на те, що надання кредитів за кордон хоча і називають «експортом капіталу», насправді ж воно відображається у статті дебету, оскіль­ки ця операція означає зменшення резервів іноземної валюти. Отримання позик із-за кордону називають «імпортом капіталу», проте воно відображається у статті кредиту, оскільки ця операція збільшує запаси іноземної валюти. Отже, якщо експорт товарів та послуг відображають у платіжному балансі зі знаком «+», як над­ходження, то експорт (відплив, вивіз) капіталу — зі знаком «—», як видатки. І навпаки, якщо імпорт товарів і послуг відображається у платіжному балансі зі знаком «—», як видатки, то імпорт (при­плив, ввіз) капіталу — зі знаком «+», як доходи. Перекази капіталу та обсяг нематеріальних активів, одержані резидентами, відобра­жаються у кредиті, а одержані нерезидентами — у дебеті.

Рахунок фінансів відображає прямі інвестиції, портфельні ін­вестиції, інші інвестиції та резервні активи.

Прямі інвестиції — це капіталовкладення у підприємства інших країн, які забезпечують інвесторові безпосередній контроль над ними і здійснюються з метою отримання відповідного прибутку. Сюди зазвичай відносять володіння філіями і відділеннями материнських компаній за кордоном.

Портфельні інвестиції —- це капіталовкладення в підприємства інших країн, які здійснюються з метою отримання відповідного прибутку, але не дають права контролю над підприємствами.

Інші інвестиції охоплюють довгострокові кредити МВФ, аванси, комерційні кредити постачальників тощо.

До резервних активів належать активи, що перебувають у власності або під контролем центрального банку країни: золотий за­пас країни (монетарне золото), активи в іноземній валюті, кредити МВФ, резервна позиція у МВФ, спеціальні права запозичення. Спеціальні права запозичення (Special Drawing Rights — SDR, (СДР)) — це міжнародна грошова одиниця, яка існує у вигляді записів на рахунках країн, що входять до складу МВФ. Іншими словами — це кредити, квота на які залежить від обсягу імпорту країни. Вони надаються і контролюються МВФ, обмінюються лише між центральними банками та конвертуються в інші валюти.

Центральний банк використовує резервні активи для усунення диспропорцій платіжного балансу або для регулювання валютного курсу. Сальдо статті «Резервні активи» називають балансом офіційних розрахунків.

Джерела інформації, через які надходять дані до урядових структур, різняться між собою за повнотою та надійністю. Отже, вписані статті дебету та кредиту ніколи не рівні між собою. Для забезпечення такої рівності і збереження системи подвійного запису у платіжному балансі існує спеціальна стаття «Статистичні розбіжності», яка фіксує відомості про допущені помилки, пропуски та відсутність збігу даних в результаті надходження інформації з різних джерел, неоднорідності цін, різниці в часі реєстрації угод тощо.

Механізм запису трансакцій до платіжного балансу є наступний. Розглянемо, наприклад, як відобразиться у платіжному балансі експорт українських товарів, оцінених у 1000 грн. Зазначена трансакція вноситься один раз до поточного рахунку як кредит, оскільки експорт товарів зменшує українські запаси товарів і є джерелом грошових надходжень для українських резидентів.

Іноземний резидент, який купує цей товар, може оплатити його вартість у гривнях або в будь-якій іноземній валюті. Обидві форми оплати є короткостроковими фінансовими переказами, що вносяться до рахунку руху капіталу платіжного балансу. Даний платіж є записом дебету, оскільки він або зменшує гривневі зобов'язання перед іноземними резидентами (виплати в гривнях), або ж збільшує претензії в іноземній валюті цих резидентів (виплати в іноземній валюті).

Український імпорт товарів записується як дебет у поточний рахунок і як кредит у рахунок короткострокового капіталу.

Згідно з принципами побудови платіжного балансу, він завжди має бути збалансований, тобто загальна сума кредиту повинна дорівнювати загальній сумі дебету, а платіжний баланс — нулю. Сальдо окремих частин платіжного балансу може бути активним, якщо валютні надходження перевищують платежі, і пасивним, якщо платежі більші за надходження.

 

3. Рівновага платіжного балансу. Теорії платіжного балансу

Платіжний баланс завжди є бухгалтерським балансом, але він не завжди перебуває у стані рівноваги. Якщо платіжний баланс є в стані порушення рівноваги, то для відновлення його збалансованості необхідно змінити певні показники національної економіки (наприклад, рівень цін, валютні курси, рівень доходів). Концепція рівноваги платіжного балансу є концепцією вирівнювання ринку.

Стан платіжного балансу можна охарактеризувати за допомогою співвідношення між надходженнями з-за кордону платежів та здійсненими країною платежами за кордон.

Актив і пасив торговельного балансу пов'язаний з підвищенням або зниженням попиту на товари даної країни на світовому ринку, тобто економічної кон'юнктури світового ринку.

Перевищення експорту над імпортом (позитивне сальдо торговельного балансу) показує зростання світового попиту на товари даної країни і переважання попиту на товари вітчизняного виробника всередині неї. І навпаки: дефіцит (від'ємне сальдо торговельного балансу) свідчить про недостатню конкурентоздатність товарів даної країни на світовому ринку і переважанні попиту на імпортні товари всередині неї.

Для аналізу платіжного балансу особливе значення мають три баланси: баланс поточного рахунку, базисний баланс, баланс офіційних розрахунків. Згадані баланси підраховуються шляхом підведення підсумків у певних розділах платіжного балансу і підрахунку всіх записів, що знаходяться вище цього підсумку.

Баланс поточного рахунку— це частина платіжного балансу, що відображає співвідношення руху за кордон та з-за кордону товарів, послуг, доходів і поточних трансфертів. Дефіцит поточного рахунку означає, що країна постачала на ринок більше вітчизняної валюти, ніж був на неї попит.

Базисний баланс визначається як сума балансу поточного рахунку і чистого переміщення довгострокового капіталу. Він є показником довгострокової міжнародної економічної стабільності країни, оскільки відображає її забезпеченість економічними ресурсами, конкурентоздатність на світовому ринку, ставлення до економіки в аспекті надійності інвестицій тощо.

Для простеження тенденцій цих балансів необхідно проаналізувати платіжний баланс країни протягом кількох періодів — коротко- (до одного року), середньо- (3—5 років) та довгострокового (десятиліття).

Довгострокова рівновага вимагає, щоб чистий баланс товарів і послуг поточного рахунку був нульовим протягом довготривалого періоду часу.

Середньострокова рівновага передбачає нульовий баланс за базовими рахунками.

Короткострокова рівновага означає нульовий чистий баланс рахунку офіційних резервів, а також рівновагу на ринку іноземних валют.

Сальдо поточного рахунку показує, чи країна є нетто-кредитором (при активному балансі), чи є боржником (при пасивному балансі). Дефіцит балансу поточних операцій означає, що імпортні операції по першій частині платіжного балансу створили попит на іноземну валюту більший, ніж експортні операції забезпечили її пропозицію.

Сальдо рахунку капіталу і фінансів фактично являє собою дзеркальне відображення сальдо поточного рахунку, бо показує фінансування потоку реальних ресурсів. Друга частина платіжного балансу, як і перша, показує співвідношення попиту на іноземну валюту та її пропозицію. Приплив капіталу збільшує надходження іноземної валюти, а відплив — її зменшення.

Якщо іноземці купують акції, облігації, нерухомість в Україні, то це приплив капіталу і попит на гривні. Якщо відбувається протилежна трансакція, то це відплив капіталу і пропозиція гривень. Отже, джерелами попиту на гривні є експорт і приплив капіталу, а джерелами пропозиції гривень — імпорт і відплив капіталу.

Баланс поточного рахунку і баланс рахунку руху капіталу є взаємопов'язаними. Дефіцит балансу поточного рахунку покривається в основному за рахунок припливу капіталів. І навпаки: при активному балансі поточного рахунку надлишкові кошти використовуються для купівлі нерухомості або цінних паперів в інших країнах.

Сальдо балансу офіційних розрахунків свідчить про зміну офіційних резервів країни в іноземних ліквідних активах. Цей баланс часто називають компенсаційним, оскільки він нейтралізує дефіцит або надлишок підсумкового балансу. Скорочення офіційних резервів (додатне значення у статті офіційних резервів) показує масштаби дефіциту платіжного балансу за основними статтями; зростання офіційних резервів (від'ємне значення у статті офіційних резервів) означає активне сальдо платіжного балансу країни.

Баланс поточного рахунку разом із балансом рахунку капіталу та фінансів (без статті «Резервні активи») є підсумковим платіжним балансом.Якщо підсумковий платіжний баланс дорівнює нулю, то платіжний баланс країни врівноважений. Підсумковий платіжний баланс є пасивним, якщо видатки іноземної валюти перевищують її надходження. І навпаки: підсумковий платіжний баланс є актив­ним, коли надходження іноземної валюти перевищують її використання резидентами країни. Підсумковий платіжний баланс врівноважується за рахунок офіційних резервів іноземної валюти центральних банків, позик у іноземних урядів або МВФ. За пасивного підсумкового платіжного балансу центральний банк зменшує валютні резерви, компенсуючи нестачу іноземної валюти в країні. Ця операція відображається у кредиті статті «Резервні активи», оскільки вона є пропозицією іноземної валюти, тобто операцією експортного типу. За активного підсумкового платіжного балансу приплив іноземної валюти в країну компенсується збільшенням валютних резервів центральним банком. Ця операція відображається у дебеті статті «Резервні активи».

Підсумковий платіжний баланс дорівнює балансові офіційних розрахунків із протилежним знаком.

Сальдо усіх рахунків платіжного балансу дорівнює нулю.

Зміни у платіжному балансі можуть бути викликані як об'єктивними, так і суб'єктивними причинами. Ці зміни зумовлюються дією ринкового механізму, а також державним втручанням. Існує три найбільш відомі теорії платіжного балансу:

• підхід еластичності;

• монетарний підхід;

• підхід доходу.

Підхід еластичності(основоположники Маршалл, Лернер, Хаберлер) аналізує вплив змін валютного курсу на платіжний ба­ланс. У центрі уваги цієї концепції — еластичність експортних та імпортних ринків, тобто реакція обсягів експорту та імпорту на зміни цін, спричинені зміною курсу валюти. Ступінь реагування визначається через цінову еластичність попиту та пропозиції на експорт та імпорт. Від їх еластичності залежить зміна рахунку по­точних операцій, що, в свою чергу, може спричинити покращання або погіршення стану платіжного балансу в цілому.

Монетарний підхід (основоположники Манделл, Джонсон, Дорнбущ) аналізує взаємозв'язок грошового ринку і платіжного балансу. Дана концепція розглядає вплив зміни рівня цін на сальдо рахунку поточних операцій. При цьому доводиться, що дефіцит платіжного балансу відповідає надлишковій пропозиції грошей, а надлишок платіжного балансу існує за умови перевищення попиту на гроші над фактичною їх пропозицією.

Підхід доходу (основоположники Кейнс, Метцлер, Робінсон) ґрунтується на теорії мультиплікатора. Ця концепція аналізує вплив змін зовнішніх компонентів попиту на валовий дохід і на рахунок поточних операцій. Надлишок платіжного балансу (наприклад, внаслідок збільшення експорту) через зростання зайнятості в експортоорієнтованих галузях зумовлює зростання валового доходу, який, окрім збільшення попиту на вітчизняні товари, призводить і до зростання попиту на імпорт. Отже, зростання експорту, порушивши рівновагу платіжного балансу, спричиняє зростання імпорту, яке цю нерівновагу усуває.

4. Фактори, що впливають на стан платіжного балансу

Основними факторами, які можуть спричинити порушення рівноваги платіжного балансу, є:

1. Надзвичайні обставини. До них можна віднести неврожаї, епідемії, землетруси, повені тощо. Наприклад, неврожай у сільському господарстві може призвести до сезонної незбалансованості платіжного балансу, внаслідок зменшення експорту та збільшення імпорту сільськогосподарської продукції. Природні катаклізми часто спричиняють одноразове та короткострокове порушення рівноваги платіжного балансу. Загалом, природні катастрофи, як правило, негативно впливають на стан платіжного балансу, спри­чиняючи його дефіцит.

2. Військові конфлікти та мілітаризація економіки. Війни, революції, громадянські заворушення можуть чинити тривалий вплив на економічну ситуацію, в тому числі на міжнародні відносини. Мілітаризація економіки призводить до збільшення частки військово-стратегічних товарів у структурі експортно-імпортних операцій. У результаті скорочуються можливості країни щодо розширення меж зовнішньої торгівлі товарами цивільного призначення, оскільки експортні галузі завантажені військовими замовленнями.

3. Циклічні коливання економіки. Періодичні зміни обсягів реального ВВП, рівня цін, зайнятості та доходів певної країни можуть призвести до циклічної незбалансованості її платіжного балансу. Як правило, такі зміни спричиняють середньострокове порушення рівноваги, що триває понад один рік. Наприклад, інфляція може знизити конкурентоздатність вітчизняних товарів,ускладнюючи їх експорт, заохочувати імпорт і сприяти відпливу капіталу.

4. Структурні зміни у зовнішній торгівлі. Ці зміни можуть бути породжені чинниками, що впливають на формування попиту та пропозиції в ході експортно-імпортних операцій. До таких чинників можна віднести зміну смаків і уподобань, зниження цін на то-вари-замінники, новий розподіл доходів, зростання населення, технологічні інновації, підвищення продуктивності. Щоб національна економіка швидко пристосувалася до таких змін, необхідно змінити структуру виробництва за допомогою розвиненої цінової конкуренції, перерозподілу виробничих потужностей, змін у використанні економічних ресурсів.

5. Втеча капіталу та посилення міжнародної фінансової взаємозалежності. Залежність між країнами у фінансовій сфері часто зумовлена залученням однією країною позичкових коштів інших країн для покриття дефіциту платіжного балансу, а також зростанням обсягів прямих та портфельних інвестицій, що спрямовуються за кордон у пошуках вищих прибутків.

6. Коливання валютного курсу.Очікування зниження курсу валюти може спровокувати втечу капіталу та дестабілізуючу спекуляцію. Невеликий розрив у строках міжнародних розрахунків внаслідок змін курсу національної валюти може спричинити значний відплив коштів з країни. Підвищення курсу валюти скорочує експорт і збільшує імпорт, тобто є основою дефіциту торговельного балансу.

7. Інтернаціоналізація виробництва.Поглиблення обміну між різними групами країн, міжнародної конкуренції на світовому ринку, посилення виробничо-комерційної взаємозалежності країн, розширення ТНК — усі ці чинники призводять до помітних змін у міжнародній торгівлі, а отже — впливають на стан платіжних балансів країн — учасниць світового господарства.

У зв'язку з впливом низки чинників, що викликають порушення рівноваги платіжного балансу, він стає об'єктом державного регулювання. Оптимальний платіжний баланс (активний підсумковий платіжний баланс) є одним з основних завдань економічної політики держави, поряд із забезпеченням економічного зростання, боротьбою з інфляцією та безробіттям.

Відновлення рівноваги платіжного балансу вимагає цілеспрямованих державних заходів. Існує чимало причин, які обумовлюють необхідність державного регулювання платіжного балансу: нестабільність балансу негативно впливає на динаміку валютного курсу, міграцію капіталів, грошовий обіг, стан економіки країни, її місце в системі світового господарства. Так, різке зростання позитивного сальдо сприяє збільшенню надходжень валюти, тим самим збільшуючи грошову масу в країні, а це генерує інфляцію. І навпаки: різке збільшення негативного сальдо викликає падіння курсу національної валюти.

Країни з дефіцитом підсумкового платіжного балансу використовують засоби, спрямовані на стимулювання експорту і стримування імпорту, обмеження вивезення капіталу, залучення іноземного капіталу.

Країни з активним підсумковим платіжним балансом намага­ються розширити імпорт і стримати експорт товарів, збільшити вивіз капіталу і обмежити його ввезення. Позитивне сальдо використовується для погашення зовнішньої заборгованості країни, надання кредитів іноземним державам, збільшення золотовалютних резервів.

Статті платіжного балансу поділяються на основні і збалансовуючі. До основних належать статті, у яких відображаються операції, що впливають на остаточний результат платіжного балансу та є відносно самостійними. Наприклад, статті поточного рахунку та рахунку руху довгострокового капіталу є основними. До збалансовуючих статей належать операції, які не мають самостійності або мають обмежену самостійність. Саме ці статті характеризують методи та джерела регулювання сальдо окремих розділів платіжного балансу, відображають зміну активів, рух валютних резервів, зов­нішні позики держави, види іноземної допомоги, кредити міжнародних фінансових організацій тощо.

Формально платіжний баланс є зрівноважений, оскільки сальдо, яке утворюється за основними статтями, покривається за допомогою збалансовуючих статей.

Державне регулювання платіжного балансу — це сукупність методів, спрямованих на формування основних статей платіжного балансу.

Методи врівноваження платіжного балансу можуть бути національними (внутрішніми) та міждержавними (зовнішніми). У свою чергу національні методи поділяються на:

1) ринкові;

2) неринкові (адміністративні) методи.

3) Ринкові методи бувають фінансові, валютні, грошово-кредитні. Вони передбачають зміни валютних курсів, цін, доходів, процентних ставок, грошової маси тощо. До ринкових методів можна віднести:

• продаж іноземних та національних цінних паперів за іноземну валюту (наприклад, розміщення облігацій державної скарбниці у центральних банках інших країн);

• вплив на темп інфляції в країні через зміну процентних ставок, контроль за заробітною платою та рівнем цін;

• зміни в структурі експорту (шляхом урізноманітнення товарного асортименту та перерозподілу ресурсів на користь продукції, конкурентоздатної на світовому ринку);

• зміни валютного курсу (зниження курсу національної валюти сприяє здешевленню вітчизняної продукції на міжнародних ринках і подорожчанню імпортних товарів; тому девальвація призводить до розширення експорту та скорочення імпорту);

• використання країною своїх золотовалютних резервів (у певних межах, щоб не призвести до їх вичерпання та негативних наслідків у макроекономічному середовищі). Регулювання платіжного балансу за допомогою ринкових

методів передбачає поєднання двох протилежних комплексів заходів:

• рестрикційних — кредитні обмеження, у т. ч. підвищення процентних ставок, стримування росту грошової маси;

• експансіоністських — стимулювання експорту, девальвація

Неринкові методи передбачають регламентацію зовнішньо економічних операцій за допомогою нормативних актів та органів державного контролю. Наприклад, вплив на потоки зовнішньої торгівлі та рух капіталу між країнами може здійснюватися за допомогою протекціоністської політики уряду, яка включає запровадження тарифів, квот, ліцензій, субсидій тощо.

До міждержавних (зовнішніх) методів зрівноваження платіжного балансу відносять:

• позики інших країн та використання світового ринку позичкових капіталів (кредити банківських консорціумів, облігаційні позики);

• ввезення підприємницького капіталу;

• позики міжнародних фінансових організацій (МВФ надає країнам-учасникам резервні кредити у межах 25 % їх квот);

• іноземна допомога (пільгові кредити, подарунки, субсидії, надані іншими країнами).

У разі недостатньої ефективності національного регулювання в умовах інтернаціоналізації світогосподарських зв'язків новим явищем у міжнародній економіці стало міждержавне регулювання платіжних балансів. Такий метод колективного регулювання використовується розвиненими країнами через те, що тривале порушення рівноваги платіжного балансу однієї країни може спричинити диспропорції в економічному розвитку інших, пов'язаних з нею країн, або в світовому господарстві загалом.

Кожна країна обирає свої методи регулювання платіжного балансу, з метою скорочення зовнішнього державного боргу, зниження ризику залежності перед іншими країнами, обмеження втручання кредиторів і міжнародних організацій у внутрішні економіко-політичні проблеми.

Тема 12

Глобальний рух капіталу

Мета:Розкрити зміст, фактори та структуру міжнародного руху капіталу. Назвати основні теорії прямих іноземних інвестицій, охарактеризувати специфіку діяльності транснаціональних альянсів, відобразити тенденції руху міжнародного ринку позикових капіталів.

 

Час: 160 хв. Метод : Лекція Місце: Навчальна аудиторія

ПЛАН

Навчальні питання:Час викладу

Вступ…….………………………………………………...……………5хв

Зміст, фактори та структура міжнародного руху капіталу…..30 хв.

Теорії прямих іноземних інвестицій………………………………25хв.

Прямі іноземні інвестиції та транснаціональні корпорації…..30 хв.

Транснаціональні альянси…………………………………………30 хв.

Міжнародний рух позичкового капіталу………………………..25 хв.

Заключна частина……………………………………………..……15 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: схеми, графіки, діаграми, таблиці, нормативні та законодавчі акти.

Джерела і література: 3,7,14,17,20,22,31,32,34,35,38,39,40.

1. Зміст, фактори та структура міжнародного руху капіталу

Міжнародний рух капіталу є однією з основних форм міжнародних еко­номічних відносин (МЕВ). В загальному вигляді міжнародний рух капіталу означає переміщення капіталу між суб'єктами міжнародної економіки з ме­тою його оптимального використання.

За ознакою цільового призначення міжнародний рух капіталу

(МРК) — це переміщення капіталу між країнами світу в пошуку більш ви­гідної сфери застосування.

Основні причини виникнення МРК такі.

1. Інтернаціоналізація господарського життя — встановлення та розви­ток господарських зв'язків між країнами світового співтовариства. Торгівля, науково-технічні зв'язки, виробництво дали поштовх розвиткові відносин з використання капіталу у міжнародній сфері.

2. Поява можливості більш вигідного застосування капіталу за кордоном.

3. Відносний надлишок капіталу на внутрішньому ринку і відсутність умов його ефективного використання.

• Прагнення власників капіталу застосувати його в країнах, де існують низькі ціни:на сировину, матеріали, енергію, транспорт, напівфабрикати та ін.

5. Економія фінансових ресурсів від застосування більш низьких митних тарифів та пільгових тарифних мір у країнах, куди переміщується капітал.

6. Можливість стабільного постачання національних підприємств іноземною сировиною. Приклад: вкладається капітал у розвиток добувних галузей промисловості країн — експортерів сировини.

7. Прагнення забезпечити збереження та чистоту навколишнього середовища y країнах — експортерах капіталу.

8. Існування різних шляхів та форм МРК і його більш ефективне застосування за кордоном.

Основною формою МРК є вивіз капіталу.

Вивіз капіталу — це одностороннє переміщення вартості у товарній або майновій формі за кордон з метою одержання підприємницького прибутку, на капітал або з іншою метою.

Вивіз капіталу у товарній формі означає експорт машин, обладнання, напівфабрикатів матеріалів, технологій тощо.

Вивіз капіталу у грошовій формі — це вивіз валюти та валютних цінностей валюти іноземних держав, грошових документів у іноземній валюті (чеків, видів, депозитних сертифікатів), цінних паперів (акцій, облігацій), дорогоцінних металів (золота, срібла, платини).

Цілі вивозу капіталу:

· одержання підприємницького прибутку;

· одержання відсотків за надання капіталу у грошовій формі;

· забезпечення довгострокових економічних інтересів власників капіталу;

· встановлення контролю за господарською діяльністю компаній — імпортерів капіталу.

Вивіз капіталу здійснюється у певних формах. Розглянемо схему форм вивозу капіталу.

За ознакою власності на капітал вивіз капіталу поділяється на такі

Вивіз приватного капіталу, тобто переміщення за кордон матеріальних цінностей, грошових засобів, які належать приватним особам. Вивіз державного капіталу, тобто капіталу, який належить державі.

За ознакою одержання прибутку на капітал (підприємницький прибуток:: дохід на капітал) форми вивозу приватного та державного капіталу поділяються відповідно на вивіз підприємницького капіталу і вивіз позичкового капіталу.

Вивіз підприємницького капіталу являє собою довгострокові зарубіжні цінності, які ведуть до створення за кордоном філій, дочірніх компаній та підприємств.

В свою чергу вивіз підприємницького капіталу поділяється на 2 форми:прямі інвестиції — це капіталовкладення у підприємства за кордоном, забезпечують контроль над ними з боку інвестора. До прямих інвестицій відносять такі, що дозволяють зосередити у інвесторів не менше 25 % акціонерного капіталу;

Портфельні інвестиції — це капіталовкладення в іноземні цінні папери з метою одержання доходу на капітал.

II. Вивіз позичкового капіталу — це така форма вивозу капіталу, коли капітал віддається в позику під відсотки та у формі придбання інструментів боргу (облігації).

Основні форми вивозу позичкового капіталу:

1) міжнародний кредит — це позика у грошовій або товарній формі, яка надається кредитором однієї країни позичальнику іншої країни на умовах терміновості, повернення, виплати відсотків;

2) пільговий кредит — це міжнародний кредит, який надається:

а) на пільгових умовах;

б) на довгостроковій основі;

в) за заниженими відсотковими ставками;

г) безвідсотковий кредит, тобто кредит, який надається без умови оплати за використання кредиту.

3) міжнародні облігації — це цінні папери (інструменти боргу), які емітент продає за посередництва міжнародних фінансових інститутів міжнародним інвесторам, а останні мають право періодично отримувати відсотки від номінальної вартості облігацій та пред'явити їх емітенту у визначений час для відшкодування вартості, а також продавати за ринковою вартістю на вторинних ринках.

В сучасних умовах вивіз капіталу характеризується такими особливо­стями:

1) посилення міграції приватного капіталу між промислово розвиненими країнами. В сучасних умовах на ці країни припадає 75 % усього експорту приватного капіталу;

2) збільшення частки прямих іноземних інвестицій. Так, до початку 90-х років XX ст. вони становили приблизно 33 % усіх приватних іноземних інвестицій;

3) зниження обсягів прямих іноземних інвестицій у 2001—2002 pp.;

4) стабільне зростання обсягів інвестицій до країн Центральної та Східної Європи.

В умовах глобалізації невпинно збільшується міжнародний рух факторів виробництва та капіталу. Тенденції останніх років показують, що випереджаль­не значення щодо темпів економічного зростання та міжнародної торгівлі мають темпи зростання міжнародного руху капіталу, який виступає найбільш мобільним фактором глобалізації.

Інвестиція — це спосіб розміщення (використання) фінансових ресурсів та інших економічних активів продуктивним шляхом, який забезпечує збере­ження або примноження вартості активів і додатковий чистий дохід (прибу­ток). Міжнародні, або іноземні інвестиції, — це спосіб розміщення капіталу (активів) однієї країни в іншій країні.

Фактори динаміки міжнародних інвестицій:

• посилення диференціації між рівнями економічного розвитку та його структурі в різних країнах, що впливає на темпи і структуру міжнародної торгівлі та інвестицій;

• поширення інновацій та високих технологій, що стає вирішальним фак­тором інвестування та змін структури глобальної економіки;

• розвиток економічних інтеграційних союзів, що призводить до збільшен­ня взаємного руху товарів та капіталів у рамках інтеграційних угруповань;

• багатосторонні угоди, які сприяють іноземним інвестиціям;

• стимулювання інвестицій на регіональному та багатосторонньому рівнях.

Глобальне середовище іноземного інвестування охоплює: динаміку глобальної макроекономіки (фактори та темпи світового економічного зростання), фінансові ринки, валютні ринки, світову торгівлю, конкуренцію, а також мови іноземного інвестування, зумовлені глобальними, регіональним та на­ціональними регуляторами.

Глобальну інфраструктуру іноземного інвестування складає взаємодія таких основних сегментів, як глобальні ринки капіталів, міжнародний валют­ний ринок, міжнародні ринки акцій, фінанси транснаціональних корпорацій, міжнародні біржі, міжнародні фінансові інститути (банки, інвестиційні та фінансові компанії).

Глобальні макроекономічні та регулятивні умови стимулювання міжнародної інвестиційної діяльності здійснюють міжнародні економічні організації: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), який входить до групи Світового банку. До цієї групи з ходить також Багатостороння агенція гарантій інвестицій, що надає гарантії тля фінансування міжнародних інвестиційних проектів, та Міжнародна фінансова корпорація, яка безпосередньо фінансує міжнародні та національні інвестиційні проекти. Спеціалізоване агентство ООН, Організація з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), здійснює глобальний моніторинг міжнародної інвестиційної діяльності та розробку підходів до його регулювання.

Міждержавні регіональні банки розвитку: Європейський банк реконструкції та розвитку, Латиноамериканський банк розвитку, Азійський банк розвитку, Арабський банк розвитку, Чорноморський банк розвитку та співробітництва — здійснюють стимулювання інвестиційної діяльності шляхом надання пільгових інвестиційних кредитів, здійснення портфельних інвестицій, підтримки приватизації.

На рівні регіональних інтеграційних угруповань (Євросоюз, НАФТА та ін.) регулювання міжнародних інвестицій здійснюється шляхом лібералізації руху капіталу, застосування спеціального режиму інвестування для пріори­тетних цілей (наприклад, інвестування у відсталі регіони та ін.).

На міждержавному та національному рівнях стимулювання іноземних інвестицій здійснюється шляхом укладання двосторонніх угод про підтримку та взаємний захист інвестицій, запровадження національного (дискримі­наційного) або преференційного режиму іноземних інвестицій, регулювання руху капіталу, оподаткування та репатріації прибутків іноземних інвесторів.

Структура міжнародного руху капіталу є такою:

Форми інвестицій: Види інвестицій:

• державні; • прямі:

• приватні; • міжнародні альянси;

• міжнародних організацій; • портфельні.

• змішані.

Види інвестиційних активів: Організаційні форми:

• іноземна валюта; • компанія зі 100 % власністю інвестора;

• національна валюта; • участь у акціонерному капіталі

• рухоме та нерухоме майно; компанії;

• акції; • майнові та немайнові права;

• фінансові інструменти; • концесії;

• права інтелектуальної власності; • консорціуми;

• права на господарську діяльність; • альянси;

• послуги; • міжнародний лізинг.

• реінвестиція прибутку.

Мотиви інвестицій формуються під впливом сукупності факторів, перш за все очікуваної прибутковості та ступеня ризику. Під ризиком у цьому випад­ку розуміється ступінь ймовірності того, що досягнута абсолютна або відносна величина прибутку в результаті інвестиції виявиться менше очікуваної. Інши­ми словами, ризик — це ймовірність відхилення досягнутого результату інве­стицій від запланованого. Чим вищий очікуваний прибуток, тим більший ступінь ризику його досягнення, і навпаки — за високого ризику здійснення інвестицій очікуваний дохід має бути адекватно високим.

Інвестиції з низьким ступенем ризику — це прямі інвестиції в країни зі стабільною законодавчою та економічною системами або в державні цінні папе­ри розвинутих країн, такі, як, наприклад, казначейські облігації США, які вважа­ються так званим "безризиковим" засобом отримання певного прибутку.

Інвестиції з високим ступенем ризику — це вкладення у країни з нестабіль­ною економікою та правовою системою. Такими вважаються ризиковані цінні папери, що є спекулятивними стосовно можливостей отримання прибутку, тому його рівень має бути набагато вищим, ніж забезпечують "безризикові" інвестиції.

Портфельні іноземні інвестиції — це вкладення капіталу в іноземні цінні папери — інструменти власності, які дають інвесторові право отримувати відпо­відний дохід, але не дають реального контролю над об'єктом інвестування.

Прямі іноземні інвестиції (ПП) — вкладення капіталу резидентом однієї країни (прямим інвестором) у підприємство — резидент іншої країни з метою набуття довготривалого економічного інтересу.

Довготривалий інтерес — це тривале володіння інвестором активами (акці­ями) компанії, а також участь інвестора у прийнятті стратегічних рішень в управлінні об'єктом інвестування — компанією. Згідно з законодавством бага­тьох країн 10 % акцій дають інвесторові право участі в управлінні компанією (участь у правлінні, раді директорів компанії). Проте у більшості розвинених країн до прямих інвестицій відносять володіння акціонерами-нерезидентами більш ніж 25 % голосуючих акцій, що дає змогу не просто брати участь в управлінні, а суттєво впливати на процес прийняття стратегічних рішень.

Згідно з визначенням МВФ і системи національних рахунків ООН до пря­мих іноземних інвестицій належать як первісне придбання власності за кордоном, так і всі наступні інвестиційні угоди між інвестором та компанією, в яку вкладено капітал.

До складу прямих інвестицій входять:

• вкладання компаніями власного капіталу за кордон — формування капіталу філій (підприємства, які повністю належать прямому інвесторові), дочірніх підприємств, частка акцій головної компанії в яких більше 50 %, асоційованих компаніях (в яких інвесторові-нерезиденту належить 25 % капіталу і більше);

• реінвестування прибутку — частка іноземного інвестора в прибутках компанії, яка не розподілена як дивіденди і не переказана інвесторові, а використана для подальшого збільшення активів компанії;

• внутрішньокорпораційний рух капіталу у формі кредитів та позик від материнської компанії до дочірніх, асоційованих компаній та філій.

2. Теорії прямих іноземних інвестицій

Збільшення обсягів зарубіжного інвестування, зростання ролі транснаціональних корпорацій у процесах трансформації та глобалізації світової економіки розширили теоретичні дослідження причин та сутності міжнародного інвестування.

Мотиви, механізм та економічні результати прямих іноземних інвестицій :эжуть аналізуватися на різних рівнях:

• макроекономічному (найбільш загальні національні, міжнародні, глобальні :зтиви та тенденції);

• мезоекономічному (мотиви та механізми взаємодії між фірмами на міжгалузевому рівні);

• мікроекономічному (мотиви та механізми трансграничної експансії окре­мої компанії).

Різні рівні дослідження прямих іноземних інвестицій визначають і різні підходи до аналізу процесу.

Можна виділити різні теоретичні підходи до пояснення мотивів та рушій­них сил прямих іноземних інвестицій.

Одна група теоретичних підходів базується на розумінні ринку як доско­налого, з досконалою конкуренцією та ліберальним (вільним) режимом руху капіталів між країнами.

Диференціація рівнів прибутку як основний мотив руху капіталу — такий підхід базується на тому, що прямі іноземні інвестиції є результатом руху капіталу з країн з відносно низьким рівнем доходу на вкладений капітал до країн з більш високим доходом на капітал. Цей підхід використовувався. у 50—60-х роках XX ст., коли домінував рух американського капіталу до Європи, а прибутки американських компаній за кордоном були значно вищими, ніж удома. Зрозуміло, що структурні зміни в економіці та валютні і фінансові кризи значно ускладнили реальність власне фінансового трактування іноземних інвестицій.

Другим підходом є міжнародна диверсифікація інвестиційного портфеля шляхом інвестування у різні країни. Він виходить з того, що компанія може знизити ризик отримання очікуваних доходів шляхом здійснення вкладень у різні країни. При цьому загальний дохід компанії буде більш стабільним, оскільки систематичні ризики різних країн не є корельованими, тобто вони змінюються по-різному.

Досягнення певною компанією значної частки внутрішнього ринку чи знач­них обсягів виробництва спричинює її зарубіжну експансію, — такий нео­класичний підхід намагається пояснити прямі іноземні інвестиції компанії як природні на певній стадії її зростання.

Значний обсяг валового внутрішнього продукту країни, що відображає по­тенційний обсяг внутрішнього ринку, є стимулом для іноземних інвестицій на такий ринок, — цей підхід пояснює мотиви прямих іноземних інвестицій як засобу створення суттєвої ринкової частки на внутрішньому ринку для компанії-інвестора.

Інші теоретичні підходи виходять з ринкової недосконалості і так званих "відмов ринку", тобто недостатності або неефективності класичних ринкових механізмів. С. Хаймер в 1976 р. вперше визначив, що структура ринків та специфічні характеристики компаній відіграють головну роль у визначенні мотивів прямих іноземних інвестицій.

Структурна недосконалість ринку пояснює прямі іноземні інвестиції та діяльність транснаціональних компаній, виходячи з економії від зростання масштабів виробництва, переваг нововведень, збутових систем, диверсифікації продуктів та переваг доступу до кредитних ресурсів.

Теорія індустріальної організації виходить з того, що створення філії транснаціональної компанії має певні конкурентні недоліки порівняно з місцевими компаніями, а саме: труднощі управління на значній відстані від материнської компанії, соціокультурні відмінності, відмінності в правових і технічних умовах діяльності, різні уподобання споживачів та ін. Але такі недоліки є значно меншими порівняно з конкурентними перевагами компанії, такими як наявність відомої торговельної марки, переваги технології, марке­тинг, доступ до ринків, більш дешеве фінансування. За рахунок цих переваг транснаціональна компанія як структура отримує переваги діяльності на ринку певної зарубіжної країни.

Суть теорії інтерналізації полягає в тому, що транснаціональна компанія замінює ринкові трансакції своїми внутрішньокорпоративними трансакціями, за рахунок чого отримується як економія на трансакційних витратах, так і використовуються переваги індустріальної організації.

У кінці 80-х років XX ст. англійським професором Джоном Даннінгом був розроблений загальний концептуальний підхід, що отримав назву "еклектич­на парадигма" ("еклектична теорія", "парадигма Даннінга" і т. д.).

Концепція Дж. Даннінга об'єднує окремі елементи різних теоретичних підходів до дослідження прямих іноземних інвестицій, дає загальний підхід до дослідження причин їхнього зростання.

Необхідність утвердження такого загального підходу пов'язана з рядом моментів. Насамперед це пов'язано з різноманітністю типів міжнародного вироб­ництва, таких як природно-ресурсний, індустріально-інноваційний, імпортуючий, експортоорієнтований. Кожний з типів міжнародного виробництва має свої особливості, по-різному впливає на інвестуючі та приймаючі країни.

Концепції іноземного інвестування торкаються різних розділів економіч­ної теорії (теорії міжнародного руху капіталу, міжнародної торгівлі, розмі­щення виробництва, промислової організації, зростання фірми, інновації і т. д.).

Механізм прямих іноземних інвестицій може аналізуватися на різних рівнях: макроекономічному, мезоекономічному, мікроекономічному, що визначає різні підходи до цього процесу. Макроекономічні теорії інтернаціоналізації виробництва в центр уваги ставлять теорії руху капіталу, міжнародної торгівлі, розміщення виробництва, платіжних балансів і валютних курсів. На відміну від них дослідження процесів на мезоекономічному рівні значною мірою базується на теоріях конкурентних переваг, теорії постіндустріальної організації та інформаційної економіки, реструктуризації, інновацій. Мікроекономічний підхід дає змогу визначити мотиви іноземних інвестицій, пов'язаних з організацією та реструктуризацією, досвідом менеджменту та маркетингу.

Застосування вказаних підходів визначило специфічні теорії прямих іно­земних інвестицій і транснаціоналізації виробництва, такі як: теорії монопо­лістичної конкуренції, теорії інтерналізації, теорії міжнародної конкуренто­спроможності галузі, макроекономічні теорії розвитку.

Теорія монополістичної конкуренції (монополістичної переваги чи ринко-зої влади) С. Хаймера та різні її модифікації стали однією з теоретичних основ "парадигми Даннінга".

С. Хаймер та його послідовники обґрунтовували головну тезу про те, що транснаціональна компанія виступає як суб'єкт ринкової влади. Така ринко­ва влада спричиняє зростання фірми шляхом злиття і поглинання, збільшен­ня концентрації виробництва. Проте на певній стадії підвищувати концент­рацію ринкової влади в масштабах країни стає неможливо, що мотивує інве­стування за кордоном. Експансія транснаціональних корпорацій веде до інтен­сифікації конкуренції у глобальній економіці.

Теорія монополістичної конкуренції розрізняє горизонтальні та вертикальні іноземні інвестиції. Горизонтальні інвестиції — це інвестування у виробництво основної продукції, яка виробляється компанією. Вертикальні інвестиції здійснюються у послідовні стадії виробництва спеціалізованих продуктів (комплектуючих), які використовуються для виробництва кінцевої готової продукції транснаціональної кооперації. Вертикальні закордонні інвестиції — це домінуючий спосіб експансії олігополій у базових галузях обробної промисловості та гірничодобувній галузі, які залежать від доступу до джерел сировини.

Інновації та знання включають нематеріальні активи, якими володіє фірма і які забезпечують їй перевагу в таких видах діяльності: технологічні, управ­лінські та організаційні знання й інновації, досвід та технології маркетингу. Ці активи трансформуються в додаткові можливості інвестицій та ефектив­ності з відносно низькими витратами.

Використання переваг внутрішньокорпоративного обміну (інтерналізації) для набуття конкурентних переваг визначає зміст теорії інтерналізації, роз­робленої в працях Агарвала, Ругмана та Баклі.

Внутрішній обмін у структурі транснаціональної компанії дає змогу їй трансформувати особливі активи (інформацію, інновації, досвід менеджменту та маркетингу та ін.) у специфічні власні активи. Транснаціональна компанія використовує такі активи та переваги на глобальних ринках.

Теорія інтерналізації стверджує, що фірми замінять зовнішній ринок на внутрішні потоки товарів і послуг, якщо видатки на це менші, ніж видатки на організацію ринку, інакше кажучи, якщо видатки на внутрішні операції менші, ніж на зовнішні. Інтерналізація дає змогу фірмам створювати та вико­ристовувати додатковий прибуток від удосконалення виробництва такими шля­хами, які не можуть бути використані на відкритому (конкурентному) ринку. Вертикальну інтеграцію теорія інтерналізації також тлумачить як заміну неефективного зовнішнього ринку.

Модель життєвого циклу продукції, розроблена Верноном, пояснює прямі іноземні інвестиції загрозою втрати ринків при насиченні їх певним продук­том. В результаті цього його виробництво переноситься за кордон, що продовжує термін отримання прибутку від певного продукту. Ця теорія також враховує конкуренцію, що постійно стимулює інновації та їх інтенсивне розповсюдження як на внутрішньому ринку, так і на міжнародному.

Дж. Даннінг запропонував так звану еклектичну парадигму для аналізу прямих іноземних інвестицій, яка об'єднує теорію організації виробництва, теорію міжнародної торгівлі, теорію фірми та теорію міжнародних конкурентних переваг. Еклектична модель намагається пояснити транснаціоналізацію діяльності компаній та визначити основні фактори такого процесу. Можна виділити такі основні фактори:

1) фактори, які визначають конкурентні переваги компанії, — масштаби діяльності, диференціація продуктів, патенти і торгові марки, управлінський та маркетинговий досвід, власні технології;

2) специфічне територіальне розміщення факторів виробництва, таких як природні ресурси та робоча сила;

3) переваги інтерналізації, які визначають прямі іноземні інвестиції ефек­тивними порівняно з експортом товарів та послуг.

Переваги власності — це загальні економічні можливості компанії, управ­лінський потенціал її менеджерів, репутація фірми та довіра до неї, її довго­строкові ділові зв'язки у країні та за кордоном. До переваг власності належить здатність фірми задовольняти сучасні та перспективні вимоги попиту, вироб­ляти та застосовувати інформацію. Переваги власності визначають, таким чином, галузі та фірми, які найбільш ефективно здійснюють міжнародну інве­стиційну діяльність.

Спроможність компанії до транснаціоналізації пов'язана з перевагами інтерналізації, тобто внутрішньокорпоративного використання нематеріальних активів. Переваги інтерналізації визначають здатність інтегрованих структур транснаціональних корпорацій реалізувати додаткові вигоди шляхом використання особливих активів.

Переваги розміщення є наслідком використання таких факторів, як розмір ринку, забезпеченість факторами виробництва і регіональні відмінності в цінах на них, витрати зв'язку і транспорту. Вибір місця вкладання іноземних інвестицій визначається також з урахуванням таких міркувань, як макроекономічна стабільність, рівень конкуренції, торгова політика, ступінь розвитку інфраструктури. Тарифи та кількісні обмеження на імпорт, введені приймаючою країною, можуть робити його невигідним. В цих умовах місцеве виробництво за допомогою філій ТНК є єдиним способом утримати контроль над ринком приймаючої країни.

Однією з найважливіших переваг розміщення, як показують численні ем­піричні дослідження, є розмір ринку приймаючої країни.

Забезпеченість факторами виробництва також значною мірою впливає на вибір району інвестицій. Вона включає ряд моментів: наявність природних ресурсів, вартість некваліфікованої робочої сили, можливість наймання квалі­фікованих спеціалістів при відносно низьких витратах, ефективність діяль­ності місцевих постачальників товарів і послуг, якість допоміжної технологічної інфраструктури. Економічна політика приймаючої країни, стимули і пільги для ТНК, ступінь ризику іноземних інвестицій також багато в чому визначають привабливість діяльності в кожному районі.

Отже, наявність трьох видів переваг — власності, інтерналізації і розміщення — суттєво впливають на тенденції прямого іноземного інвестування.

3. Прямі іноземні інвестиції та транснаціональні корпорації

В сучасних умовах прямі іноземні інвестиції є основною та порівняно ста­більною формою міжнародного руху капіталу. Темпи зростання прямих іно­земних інвестицій (ШІ) напряму залежать від особливостей економічного розвитку в глобальному та регіональному аспектах, зростання ролі високих технологій та економічної інтеграції.

Зростання темпів приросту іноземних інвестицій в 90-ті роки було обу-ковленодвома основними регіональними факторами: 1) лібералізацією руху капіталу як у розвинутих, так, певною мірою, і в деяких країнах, що розвива­ються; 2) інтенсифікацією іноземного інвестування в ринки Азії, що розвива­ються, та трансформаційні економіки Центральної та Східної Європи, в тому числі з метою приватизації. Значне падіння обсягів прямих іноземних інвес­тицій, починаючи з 2001 р. мало кон'юнктурний характер — в основному за рахунок різкого падіння обсягів трансграничних злиттів та поглинань в роз­винутих країнах та зниження корпоративної інвестиційної активності на фінан­сових ринках, що розвиваються. При цьому збереглися порівняно стабільні прямі іноземні інвестиції у трансформаційні економіки.

60 % ППІ надходить у розвинуті країни, що обумовлено такими причинами:

• більш стабільний інвестиційний клімат у розвинутих країнах порівняно з іншими;

• розвинута інфраструктура забезпечення інвестицій;

• використання ШІ для доступу на розвинуті ринки, особливо щодо регіо­нальних інтеграційних об'єднань;

• використання переваг високих технологій та продуктивності праці;

• переваги інвестування ТНК у розвиток інтегрованих виробничо-збутово-сервісних систем у розвинутих країнах.

Трансформаційним економікам, в тому числі й Україні, властиве стабільне зростання надходження прямих іноземних інвестицій, що обумовлено такими основними причинами:

• високі темпи економічного зростання порівняно з іншими країнами, що збільшує інвестиційну привабливість;

• значний та зростаючий внутрішній ринок;

• наявність факторів виробництва, в першу чергу висококваліфікованих працівників

За характером та мотивами транснаціоналізації діяльності розрізняють такі основні типи ТНК:

• орієнтовані на ринкову експансію, тобто освоєння певних закордонних ринків та утримання конкурентних позицій на них;

• орієнтовані на освоєння природних ресурсів та придбання активів у за­рубіжних країнах;

• орієнтовані на отримання переваг ефективності — більш дешевих фак­торів виробництва, менших витрат на виробництво та більш високої продук­тивність праці.

Рівень транснаціоналізації діяльності ТНК визначається як середньо­арифметичне з трьох основних показників:

1) частка закордонних активів у загальній вартості активів ТНК;

2) частка продажу закордонних філій у загальній вартості продажу ТНК;

3) частка зайнятих у зарубіжних філіях у загальній зайнятості у ТНК.

Економічний механізм діяльності ТНК визначається економічним та регу­лятивним середовищем у країнах базування та країнах здійснення діяльності ТНК, режимом торговельних, митних та фінансових взаємовідносин між краї­нами діяльності ТНК, можливостями використання переваг транснаціоналізації діяльності для підвищення кінцевої ефективності функціонування ТНК.

Ключове значення у цьому контексті мають такі взаємопов'язані умови:

1) податкові умови діяльності ТНК, які визначають стимули трансгранич­ного розширення виробництва та збуту;

2) міжнародне позиціювання активів ТНК з метою зниження фінансових ризиків та податкових зобов'язань;

3) можливості використання трансфертних цін, за якими здійснюються трансакції між філіями ТНК в різних країнах.

Податкові умови діяльності ТНК є виключно складною проблемою, оскільки вони передбачають можливості використання диференціації умов оподаткування в різних країнах, де здійснює операції ТНК, та їх впливу на глобальні операції ТНК.

Ефект оподаткування справляє вирішальний вплив на ключові аспекти діяльності ТНК — іноземне інвестування, фінансову структуру, структуру та вартість залучення капіталу, управління валютними ризиками, фінансовий контроль.

Вирішальне значення для цього має порівняльний аналіз таких аспектів оподаткування:

• порівняльний рівень оподаткування основних операцій та результатів діяльності;

• застосування національних чи глобальних підходів до оподаткування прибутків у різних країнах;

• різниця в режимах та умовах уникнення подвійного оподаткування між різними країнами при проведенні трансграничних операцій;

• наявність чи відсутність податкових пільг, кредитів та заліків стосовно операцій ТНК.

Важливе значення має застосовуваний в тій чи іншій країні підхід до опо­даткування прибутків корпорацій. Розрізняються два основних підходи:

а) національний, резидентський або світовий підхід базується на тому, що оподатковуються всі прибутки корпорації, зареєстрованої в певній країні, тобто прибутки, отримані в країні реєстрації, а також прибутки, отримані від діяльності філій корпорації у всіх інших країнах світу;

б) територіальний підхід передбачає оподаткування прибутків, отриманих місцевими та іноземними компаніями на території даної країни.

Так, якщо ТНК зареєстрована в країні зі світовим підходом до оподатку­вання, то прибуток від діяльності філій корпорації в інших країнах може оподатковуватися двічі — в іноземній країні, де розташована філія, а також у країні реєстрації ТНК.

Така ситуація означає можливість виникнення подвійного оподаткування одного й того самого прибутку.

Для зменшення таких негативних наслідків між країнами укладаються тзосторонні угоди про уникнення подвійного оподаткування. Такі угоди пе­редбачають декларування прибутків, отриманих філіями зарубіжних корпо­рацій у іншій країні, а також прибутку, сплаченого інвестором у цій країні.

Основними економічними методами оптимізації оподаткування іноземних інвестицій є:

• застосування трансфертних цін у розрахунках між філіями та дочірніми :-:омпаніями ТНК у різних країнах;

• концентрація дивідендів та інших доходів у країнах з пільговим оподат­куванням фінансових операцій, пільговим режимом уникнення подвійного :податкування або офшорних зонах;

• використання різних форм внутрішньокорпоративного кредитування або кредитування філій під гарантії ТНК;

• здійснення інвестицій за рахунок власних нагромаджених доходів або залучених ресурсів через власну інвестиційну компанію у структурі ТНК.

Певні країни застосовують обмеження на трансфер дивідендів або примусове їх реінвестування в країні, додаткове оподаткування переказу дивідендів від іноземних інвестицій.

Такі обмеження стимулюють перетік прибутку в інших формах, як, на­приклад, формі роялті, різних агентських та комісійних, плати за послуги, надані штаб-квартирою ТНК тощо.

Таким чином досягається подвійний ефект — зниження оподаткованих міжнародних трансферів фінансових засобів між філіями ТНК та заміщення економічно "чутливих" трансферів, таких як виплата дивідендів, трансфером фінансових ресурсів у вигляді "м'яких" витрат, таких як роялті, оплата послуг та інших.

Подібні "квазівитрати" дають змогу ТНК також використовувати внутрішньо-корпоративні активи у випадку так званих блокованих фондів, а також для оптимізації економічної структури, фінансових та інвестиційних програм ТНК.

"Блоковані фонди" — це корпоративні активи ТНК, які інвестовані або застосовуються в країнах з неконвертованою чи обмежено конвертованою валютою, іншими значними валютними обмеженнями, що не дає змоги перераховувати дивіденди з філій до штаб-квартири ТНК, або значними обмеженнями на трансфер дивідендів, контролем та обмеженням сплати роялті та послуг до штаб-квартири ТНК.

Для зменшення фінансових та валютних ризиків при здійсненні іноземних інвестицій застосовуються різні методи, основним з яких є пов'язане фінан­сування, що є формою кредитування материнською ТНК своєї філії не прямо, а через великий міжнародний банк. "Фронтовані" кредити — це кредити, які великі міжнародні банки надають філіям ТНК чи спільним підприємствам під фінансове забезпечення компанії-інвестора, розміщене на банківському ра­хунку в одному із основних фінансових центрів світу. Така структура фінан­сування збільшує гарантії повернення кредитів, оскільки у випадку політич­них змін у країні розміщення інвестицій самі іноземні інвестори є менш за­хищені політично, ніж великий міжнародний банк. Останній за рахунок своєї фінансової та політичної ваги може забезпечити повернення кредитів у разі політичних змін.

Взаємопов'язаний експорт — це застосування філіями ТНК чи спільними підприємствами своїх надходжень у місцевій валюті для придбання місцевої продукції та її подальшого експорту. Таким чином, непов'язаний експорт є методом подолання неконвертованості або обмеженої конвертованості місце­вої валюти з метою забезпечення валютної окупності інвестицій.

В деяких приймаючих країнах законодавчо передбачено примусове реін-вестування прибутків, отриманих іноземними інвесторами у цій же країні. Це призводить до збільшення ризику та розриву окупності інвестицій. У такому випадку ТНК проводять стратегію реінвестування у власне виробництво або придбання певних місцевих активів (акції, цінні папери, нерухомість тощо), які можуть у майбутньому збільшити свою вартість та стати більш ліквідни­ми. Фактично, відстрочка повернення інвестицій стає додатковою платою за вхід на ринок з огляду на очікувані вигоди від його можливої лібералізації в майбутньому та зростання вартості місцевих активів.

Трансфертні ціни відіграють важливу роль в економічному механізмі ТНК та глобальній економіці в цілому. Це зумовлено перш за все тим фактом, що значну (до половини) частку глобального експорту становить внутрішній оборот ТНК між філіями в різних країнах. Тому ціни на експорт товарів, що є внутрішнім оборотом ТНК, та ціни, які називаються трансфертними, мають різні функції.

Механізм трансфертних цін базується на можливості їх відхилення від ринкових. Відносне зниження трансфертних цін на імпортовані філією комп­лектуючі та сировину від інших філій ТНК фактично означає її додаткове фінансування та збільшення прибутку. Відносне збільшення трансфертних цін на імпортовані від корпоративної структури ТНК товари приводить до фактичного трансферу фінансових ресурсів до материнської компанії.

Таким чином, основними рисами трансфертних цін є такі:

а) вони є не вільно ринковими, а внутрішніми регульованими цінами ТНК;

б) вони враховують рівень витрат на виробництво або індикатори ринкових цін, але водночас встановлюються на такому рівні, який відповідає певним потребам ТНК — мінімізації податків та митних витрат, трансферу фінансових ресурсів від однієї філії ТНК до іншої, акумуляції активів ТНК у певній країні та ін. Відхилення трансфертних цін від ринкових визначає обсяг перерозподілу фінансів всередині ТНК;

в) трансфертні ціни слугують формуванню внутрішньої норми прибутку ТНК за рахунок перерозподілу фінансових ресурсів та мінімізації податкових і інших зобов'язань у глобальній корпоративній структурі;

г) трансфертні ціни впливають на основні макроекономічні показники — рівень експорту, валового внутрішнього продукту, національного доходу, державного бюджету приймаючих країн.

Податкові органи розвинених країн контролюють рівень трансфертних цін ТНК з огляду на їхню важливу роль, в інших країнах такого контролю фактично немає. Податковий контроль трансфертних цін спрямований на встановлення заниження податкових зобов'язань ТНК шляхом встановлення "несправедливих" цін. Всі інші наслідки застосування трансфертних цін при цьому не враховуються.

Управління внутрішніми фінансовими потоками ТНК по суті є міжнародним фінансовим менеджментом компанії, або управлінням її фінансовими потоками у глобальному масштабі. Для цього використовуються певні специфічні моделі та структури, які обираються з огляду на досягнення оптимального розміщення та управління фінансовими ресурсами у глобальному масштабі.

Найменш поширеним є децентралізований міжнародний фінансовий менеджмент. У цьому випадку кожна філія ТНК самостійно приймає рішення про управління всіма фінансовими трансакціями. Система централізованого управління відрізняється тим, що кожна філія підтримує мінімальний фінансовий баланс тільки на невідкладні виробничі потреби. Всі інші грошові засоби централізуються та управляються на рівні ТНК (або регіональної управляючої компанії). Це дає змогу мінімізувати валютні ризики та зменшити витрати на інші залучення, отримати додатковий прибуток шляхом розміщення надлишкової ліквідності на депозитних рахунках чи шляхом коротко- та середньорокового інвестування на міжнародних фінансових ринках.

Значна кількість ТНК, які здійснюють трансграничне виробництво з великим обсягом постачання спеціалізованої продукції, використовують корпораций багатосторонній кліринг. При цьому розрахунки за постачання продукції між філіями ведуться централізовано, шляхом багатостороннього взаємного обліку платіжних зобов'язань.

Логічним розвитком такої системи є застосування так званого внутрішньо-корпоративного банку. В його ролі виступає або корпоративна фінансова компанія, або фінансовий департамент ТНК, який веде спеціальні корпоративні клірингові та фінансові рахунки в банку, або корпоративний банк, в якому ТНК є контролюючим акціонером

 

4. Транснаціональні альянси

У сучасних умовах процес транснаціоналізації відбувається у різних на­прямках та формах. Це зумовлено рядом факторів, включаючи такі:

• у глобальній економіці відбувається зміна структури і джерел економіч­ного зростання: високі технології, інновації, послуги та інформація стають його визначальними чинниками;

• відповідно до цього змінюються пріоритети інвестування — зі сфер природних ресурсів та промисловості до сфер технології, послуг, інформації та телекомунікацій;

• у глобальній економіці, особливо за умов інтенсивного технологічного та інформаційного прогресу, відбувається наростаюча диверсифікація та комбіну­вання форм і способів транснаціоналізації різних видів діяльності та бізнесу;

• паралельно до традиційних прямих та портфельних інвестицій, зростає різноманітність активів (цінностей) та способів діяльності, які виступають економічними передумовами та джерелами транснаціоналізації;

• глобальна конкуренція ставить все більш жорсткі вимоги щодо вибору найбільш ефективних, найменш затратних форм транснаціоналізації.

Відповідно до вимог активного використання конкурентних переваг мож­на визначити основні напрямки транснаціоналізації, якими є:

а) інвестиційні, засновані на використанні прямих та портфельних інвестицій;

б) неінвестиційні, засновані на трансграничній спільній діяльності, делегуванні функцій та партнерстві, розподілі та комбінації діяльності, трансграничному спільному використанні нематеріальних та матеріальних активів і отриманні спільних трансграничних результатів та їх розподілу між членами альянсу;

в) комбіновані, що є поєднанням інвестиційних та неінвестиційних форм транснаціоналізації.

Таким чином, в сучасних умовах глобальний рух капіталу здійснюється шляхом раціонального вибору (комбінації) інвестиційних та неінвестиційних форм транснаціоналізації. Це зумовлює бурхливий розвиток транснаціональ­них альянсів у глобальній економіці.

Транснаціональні альянси — це міжнародні міжкорпоративні форми здійснення спільної або пайової діяльності на основі багатосторонніх кон­трактів (угод) компаній різних країн шляхом проведення спільної маркетин­гової, фінансової, інноваційної, інвестиційної та операційної діяльності.

Транснаціональні, або глобальні, альянси — це відносно нове утворення у глобальній економіці. Одним із перших транснаціональних альянсів є альянс Форд Мотор Компані (США) та Мазда Моторе (Японія), який було сформовано в кінці 80-х років XX ст. Пізніше цей альянс відіграв вирішальну роль у створенні та розвитку автомобільної компанії Кіа Моторе (Корея). Далі транс­національні альянси розвивалися практично у всіх основних сферах глобаль­ної конкуренції — телекомунікаціях, інформатиці, авіаперевезеннях, сфері послуг та інших.

Транснаціональні альянси стали інтенсивно розвиватися з початку 90-х роках XX ст. Спочатку альянси були спрямовані на досягнення відносно простих цілей, таких як координація збуту у регіональному чи глобальному масштабі або поширення інновацій та нових патентованих технологій у спорід­нених галузях ТНК. Економічна мотивація полягала у зниженні витрат на здійснення глобального маркетингу чи поширення технологій, а також збільшенні продажу за рахунок стабільних партнерських чи коопераційних зв'язків. З середини 90-х років транснаціональні альянси набувають більш довготривалого та комплексного характеру, вони формуються для реалізації стратегічних цілей — створення та розповсюдження нових технологій і продуктів, кооперації виробництва, спільного надання послуг тощо. Альянси виникли в результаті посилення глобальної конкуренції, водночас вони створюють можливості для трансграничного використання та взаємовпливу конкурентних переваг, а також формування нових конкурентних переваг. Крім конкурентних переваг, альянси базуються на спільних довгострокових стратегічних планах партнерів та спільних основних цілях їхньої діяльності. Такими цілями є, наприклад, приріст вартості (ефективності), збільшення інновацій, зростання гнучкості та масштабу діяльності, збереження та поширення конкурентних переваг.

Таким чином, стратегічний характер глобальних альянсів визначає те, що їх членами зараз стають прямі або непрямі глобальні конкуренти або партнери у споріднених сферах діяльності.

Альянси за ступенем регіоналізації можна поділити на:

а) національні, створені компаніями однієї країни;

б) транснаціональні, які створені компаніями двох або більше країн і діють на трансграничній основі;

в) глобальні, що створені компаніями декількох країн і діють у глобальному масштабі.

З економічного погляду створення альянсів виходить з відокремлення права власності на активи (матеріальні і, особливо, нематеріальні) до ефективного використання на трансграничній основі, а також відповідної комбінації різних функцій розпорядження, використання та управління вільною діяльністю.

Іншим важливим аспектом є здійснення контролю за витратами спільної діяльності, прибутками та їх розподілом. Це включає також проведення по­годженої цінової і тарифної політики, урахування диференціації податкових та митних умов діяльності різних учасників альянсу.

Основними функціональними формами транснаціональних альянсів є:

• ліцензування;

• франчайзинг;

• контракт під ключ;

• контракт на управління;

• транснаціональні консорціуми.

Основною функціональною формою транснаціональних альянсів є міжна­родне ліцензування.

Ліцензування в глобальній економіці — це трансгранична угода, в межах якої власник ліцензії, який називається ліцензіар, передає користувачеві в іншій країні, ліцензіату, права на використання певних нематеріальних ак­тивів на певних умовах, включаючи сплату фіксованого платежу за кори­стування ліцензією, який називається роялті. Розмір фіксованого платежу визначається в межах розрахунку ціни ліцензії.

Основними компонентами ліцензування та укладання ліцензійної угоди є:

• визначення нематеріальних активів, які перебувають у виключній влас­ності ліцензіара;

• погодження основних умов ліцензійної угоди;

• визначення ціни ліцензії, або вартості ліцензійної угоди.

Об'єктами ліцензування є різні види нематеріальних активів та прав інте­лектуальної власності.

Розрізняють такі основні види нематеріальних активів:

• авторські права на інтелектуальні продукти — літературні, музичні та інші, що регулюються правом інтелектуальної власності, а також концепції творів та сюжети;

• патенти, винаходи, конструкції, схеми;

• торговельні марки, фірмові назви та фірмова ідентифікація;

• франчайзинг, контракти та власне ліцензії;

• програми, системи, процедури, проекти.

Ліцензійна угода, як правило, є трансграничною, тому розрахунки за нею регулюються відповідним законодавством країн приналежності ліцензіара та ліцензіата. Крім того, треба врахувати, що платежі за ліцензійними угодами є об'єктом пільгового оподаткування в більшості розвинених країн, а також мають пільговий режим згідно з більшістю двосторонніх угод країн про уник­нення подвійного оподаткування.

Оцінка вартості ліцензійного контракту залежить від таких факторів як:

• ексклюзивність або неексклюзивність ліцензії;

• наявність ринкових обмежень використання ліцензії, включаючи експорт:

• обмеження з обсягу виробництва;

• термін дії;

• новизна технології;

• рівень конкуренції;

• політичний та діловий ризик у країні, якій надається ліцензія;

• рівень технології в країні, якій надається ліцензія.

Франчайзинг — це угода компаній, за якою відбувається передача прав на використання торговельної марки та способів ведення торгівлі або надання послуг, що мають суттєве значення для ведення бізнесу. Він має дві складові. Перша з них — це компанія, яка має права на франчайзинг і передає їх іншим компаніям, — франчайзер, а друга — інші компанії як сторони угоди, які набувають прав на франчайзинг, — це франчайзі.

Франчайзингова угода — це угода, за якою франчайзер надає права на гристування фірмовими марками або в системі послуг, або інше і надає яінтримку франчайзі з використання цих прав.

Близько половини послуг в роздрібній торгівлі, системі харчування та го­динному бізнесі розвинутих країн надається з франчайзингу.

Контракт "під ключ" — це контракт на здійснення певних робіт зі спо-нження нового виробництва або об'єкта інфраструктури, за яким генераль-:: контактор несе повну відповідальність за здійснення будівництва, ефек­тне використання інвестиційних коштів та початок роботи підприємства, - заплановано. Це формує взаємовідносини компаній таким чином, що вони :: ідюють на досягнення кінцевого результату — вихід нового виробництва проектну потужність. Такі контракти є транснаціональними, оскільки в : беруть участь субпідрядники та постачальники окремих видів сучасного "яткування та технологій з різних країн.

Контракт на управління укладається між власником певного підприємства- або компанії та іншою компанією-оператором на здійснення ефективного управління певним підприємством або інвестиційним проектом.

Різновидом є концесія — отримання прав на будівництво та експлуатацію об᾿ктів інфраструктури (шляхи сполучення, порти, електростанції тощо),

Основні глобальні авіаальянси авіакомпаній, що домінують зараз на ринку:

1) North Star — KLM, NorthWest, Alitalia;

2) One World — British Airways, US Air;

3) Star Allianes — Lufthansa, Austrian Airlines, United Airlines, Air Canada, Air New Zealand, ANA, LOT, SAS, Singapore Airlines, Swiss International та ще близько 20 партнерських авіакомпаній.

Перевагою авіаліній є підвищення рівня сервісу, який звичайно надається іншими компаніями. Стратегічні авіаальянси здійснюють спільне придбання літаків, знижують вартість лізингу, бо ці літаки експлуатуються більше, що знижує вартість літака.

Основними економічними вигодами авіакомпаній є:

• формування мережі постачання споживачів, що стабілізує попит на по­слуги;

• зниження фіксованих та операційних витрат;

• досягнення економії масштабу — розподіл фіксованих витрат на інший обсяг реалізації;

• створення нових видів доходів;

• доступ до іноземних ринків з мінімальними витратами без додаткових витрат за устаткування, придбання ліцензії на польоти.

• створення конкурентних переваг щодо інших компаній.

Розвиток стратегічних альянсів веде до того, що вони починають здійсню­вати розподіл витрат і прибутків, здійснюють взаємне володіння акціями.

Існує сукупність ефектів, які є результатом ППІ і проявляються на різних рівнях економіки приймаючої країни.

Розглянемо макроетсономічні ефекти ПІІ.

1. Статична ефективність. Визначає внесок ПІІ в досягнення збалансуван­ня економіки, попиту та пропозиції.

2. Динамічний ефект. Охоплює вплив ПІІ на економічне зростання та кон­курентоспроможність.

3. Дистрибутивна, або розподільча, ефективність. Визначає вплив на роз­поділ національного багатства та соціального доходу.

Національний економічний ефект прямих іноземних інвестицій визна­чається сукупністю показників, серед яких слід виділити такі:

1) оцінка фінансових результатів ПІІ (зростання прибутку, обсягів реалі­зації, сплати податків тощо);

2) відносна оцінка ресурсів та результатів ПІІ у зіставних цінах. Ними вважаються ціни на внутрішні ресурси, перераховані за реальним курсом в іноземній валюті для зіставлення на світовому ринку, або ціни на світовому ринку, приведені до таких показників, як паритет цін, паритет купівельної спроможності;

3) прямі чи опосередковані результати впливу ПІІ на основні макроеко-номічні показники.

Вплив на платіжний баланс

де В — вплив на платіжний баланс; т — ефект заміщення імпорту на ППІ ^гп₁ — оцінка стимулювання імпорту в результаті ППІ; х — оцінка результа­тивності експорту в результаті ППІ; х_у — можливе скорочення експорту ППІ; с — приплив капіталу у формі ППІ та реінвестування прибутку, а також при­плив капіталу у спорідненій галузі; с_х — відплив капіталу у вигляді дивіден­дів, а також відплив надлишкового капіталу, який утворився внаслідок ППІ.

Іноземні інвестиції мають вплив на торговельний баланс, структуру та показники зовнішньої торгівлі приймаючої країни. Основними формами та­кого ефекту виступають імпортозаміщення та збільшення обсягу експорту, а також частки нових експортних видів продукції.

Вплив ШІ на ринкову рівновагу, на ціни на ресурси на внутрішньому рин­ку має три основні прояви:

• стимуляція зростання цін на інвестиційні товари на національному ринку;

• відсутність впливу на ціни на природні ресурси;

• вплив на зростання вартості робочої сили відбувається меншою мірою, ніж на зростання її продуктивності.

Вплив ППІ на зайнятість в національній економіці є двовекторним:

• ППІ стимулюють абсолютне зростання зайнятості;

• ППІ призводять до відносного зменшення попиту на робочу силу в ре­зультаті вищої ефективності праці;

• ППІ стимулюють і забезпечують трансфер сучасних технологій, що є ефективним у всіх випадках за виключенням трансферу працеінтенсивних технологій.

Для того, щоб портфельні інвестиції приносили очікуваний прибуток, необхідно правильно їх розмістити. З цією метою інвестор повинен провести детальний аналіз, який підрозділяється на декілька етапів.

Економічний аналіз — це вивчення загальноекономічних умов, які впливають на вартість звичайних акцій. Звичайні акції є найбільш поширеним инструментом портфельних іноземних інвестицій.

Акція — це цінний папір, який свідчить про придбання частки статутного капіталу компанії, визначає можливість участі в управлінні нею, дає право на отримання частини прибутку у вигляді дивідендів, а також участь в розподілі майна при ліквідації.

Загальноекономічними факторами економічного аналізу міжнародного ринкуакцій є:

1) державна податкова політика (податки, державні витрати, управління державним боргом);

2) монетарна політика держави (пропозиція грошей, процентні ставки);

3) інші макроекономічні фактори (інфляція, споживчі витрати, інвестиції і розвиток бізнесу, вартість і наявність енергетичних ресурсів, зовнішня торівля та валютні курси, ВВП, обсяг промислового виробництва, особисті прибутки населення, індекс споживчих цін, рівень безробіття).

Наступним етапом буде галузевий аналіз, який потребує розгляду сучас­них умов функціонування галузі та перспектив розвитку.

Останній етап включає в себе фундаментальний економічний аналіз — глибоке дослідження фінансового стану та результатів господарської діяль­ності безпосередньо компанії, акції якої планує придбати чи вже має у влас­ності портфельний інвестор. Аналізові піддаються:

1) конкурентоспроможність компанії;

2) структура асортименту і тенденції збуту;

3) коефіцієнти прибутковості та рентабельності;

4) склад і ліквідність ресурсів (структура активів);

5) структура капіталу.

Розглянемо детальніше основні коефіцієнти і показники, які використо­вуються при фундаментальному аналізі.

І. Коефіцієнти прибутковості або рентабельності характеризують взаємозв'язок прибутку, собівартості та ціни виробу.

1. Операційний коефіцієнт = (Собівартість реалізованої продукції + Торговельні, управлінські та інші витрати) : Річна виручка.

Цей показник відображає ефективність поточних операцій компанії.

2. Норма чистої рентабельності = Чистий прибуток (після сплати по­датків) : Сукупна виручка.

3. Норма прибутковості активів (або всього інвестованого капіталу) вра­ховує кількість ресурсів, які необхідні для забезпечення діяльності компанії.

ROA = Чистий прибуток (після сплати податків) : Сукупні активи.

4. Норма прибутковості власного капіталу — загальна прибутковість
компанії — відображає величину успіху компанії в управлінні своїми акти­
вами, операціями і структурою капіталу.

ROE = Чистий прибуток (після сплати податків) : Акціонерний капі­тал.

5. Прибуток на одну акцію (EPS) = (Чистий прибуток (після сплати податків) - Дивіденди на привілейовані акції) : Кількість акцій в обігу.

6. Дивіденди на 1 акцію = Річні дивіденди за простими акціями : Кількість акцій в обігу.

7. Коефіцієнт виплати дивідендів на частку Чистого прибутку, який виплачений акціонерам у формі дивідендів = Дивіденди в розрахунку на 1 акцію : Прибуток на 1 акцію.

8. Балансова вартість акції = Акціонерний капітал : Кількість акцій в обігу. Акції повинні продаватися за вартістю, вищою від їх балансової вартості.

II. Показники ліквідності визначаються з метою контролю за зобов'я­заннями підприємства і надходженнями коштів на розрахунковий рахунок з тим, щоб уникнути неплатоспроможності і банкрутства.

1. Коефіцієнт покриття = Оборотні активи : Поточні зобов

2. Коефіцієнт обертання товарно-матеріальних запасів (ТМЗ) = Річна виручка від реалізації продукції : ТМЗ. Чим більший цей показник, тим кра­ще обертання.

3. Коефіцієнт "квоти власника" = Довгостроковий борг : Акціонерний капітал. Показник визначає використання запозичених коштів.

4. В умовах глобалізації економіки, диверсифікації та інтеграції міжнарод­них фінансових та валютних ринків посилюється вплив різних форм міжнародного руху капіталу як на перспективи і темпи глобального економічного розвитку, так і на конкурентоспроможність компаній та країн, рівень їхнього соціально-економічного розвитку.

 

5. Міжнародний рух позичкового капіталу

Міжнародний кредит — це форма переміщення позичкового капіталу з однієї країни в іншу на засадах повернення у домовлені строки за винагороду.

Як економічна категорія кредит виражає відносини, які склалися між кредиторами і позичальниками різних країн з приводу надання, використання та погашення позики.

Акумуляція коштів міжнародного кредиту здійснюється на міжнародному ринку позичкових капіталів, де формується система міжнародних кредитних відносин, яка забезпечує мобілізацію і перерозподіл фінансових ресурсів у глобальному масштабі.

Суб'єктами міжнародного кредиту є фірми, банки, держави, міжнародні валютно-кредитні організації.

Об'єктами кредитування є передані кредитором у тимчасове розпорядження позичальника валютні та товарні ресурси.

Міжнародний кредит, якого б вигляду він не мав, у міжнародній економіці розглядають як специфічну форму торгівлі. Ця торгівля — не обмін товару на товар, а обмін сьогоднішнього товару на товар у майбутньому. В теорії це явище називається міжчасовою торгівлею. В економіці завжди існує проблема вибору між поточним і майбутнім споживанням.

Боржник, отримуючи кредит, має можливість збільшити поточне споживання за рахунок скорочення споживання в майбут­ньому, коли йому доведеться повертати одержаний кредит з про­центами.

Кредитор, надаючи позику, втрачає можливість терміново використати ці гроші на поточне споживання. Тим самим креди­тор віддає перевагу споживанню в майбутньому.

Які країни беруть позики, а які їх надають — визначається ви­робничими можливостями. Країни, які мають добрі поточні інвес­тиційні можливості, беруть позики в інших країнах, котрі таких відносних інвестиційних можливостей не мають, але отримують великі поточні доходи. Країни, які мають відносно великі фінан­сові ресурси порівняно з можливістю їх прибуткового застосуван­ня всередині країни, можуть збільшити свій національний доход за рахунок надання кредиту країнам, у яких вища норма доходу на капітал (відсоток, дивіденд).

Відповідно країна — імпортер капіталу має можливість збільшити свій національний доход за рахунок зарубіжних інвес­тицій, одержаних на вигідних умовах, порівняно з внутрішніми умовами кредитування. Система міжнародних позичок і кредиту­вання дає змогу збільшити виробництво національного і світово­го продукту за нормальних умов функціонування міжнародного кредиту, а саме:

за умови стабільності і передбачуваності розвитку міжнарод­ної економіки;

1) за умов виконання позичальниками своїх зобов'язань та пов­ної оплати ними своїх боргів.

Але на практиці все далеко від ідеалу. Про це свідчать кризи світової заборгованості, що періодично виникають. Окремі країни при цьому оголошують про неможливість виплатити борги і ану­люють їх. Причиною цього є брак коштів для обслуговування зов­нішнього боргу, яка виникає внаслідок:

а) спаду виробництва;

б) втрати довіри закордонних кредиторів;

в) погіршення умов торгівлі;

г) відпливу капіталу з країни внаслідок несприятливої економічної та політичної ситуації.

Для міжнародного кредиту характерні наступні ознаки: міжнародні кредити у більшості випадків є незабезпеченими. Вони надаються зазвичай під загальні фінансові зобов'язання позичальників або третьої особи, які користуються бездоганною репутацією і мають високий кредитний рейтинг;

• за користування міжнародними позиками переважно застосовують «плаваючі» процентні ставки, орієнтиром для встановлення яких є базова ставка ЛІБОР (LIBOR) — (London inter bank offered rate) — лондонська міжбанківська кредитна ставка. За ставкою ЛІБОР надаються кредити першокласним банкам через розміщення в них депозитів на короткий термін — від одного року до двадцяти місяців. Можуть бути використані й інші облікові ставки, аналогічні до ЛІБОР: П1БОР — паризька міжбанківська кредитна ставка, СІБОР — сінгапурська міжбанківська кредитна ставка; пройм - рейт (prime rate) США — базова ставка по кредитах небанківського сектору та інші;

• міжнародні кредити можуть надаватися у національній валюті (зазвичай країни-кредитора), в міжнародних розрахункових одиницях (СДР), а також у міжнародних колективних валютах (евро), але переважна більшість кредитів надається у доларax США;

• висока ризиковість міжнародних кредитів, яким притаманні кредитні і валютні ризики та ризики можливої неплатоспроможності (дефолт) позичальника.

Міжнародний кредит виконує низку важливих функцій, які розкривають його сутність у сфері міжнародних економічних від­носин, і відображає специфіку руху міжнародного позичкового капіталу. По-перше, він забезпечує перерозподіл та переміщення фінансових і матеріальних ресурсів між країнами з метою:

• більш прибуткового використання;

• прискорення процесу реалізації у світовому масштабі;

• розширення відтворення;

• тобто слугує додатковим джерелом поповнення ресурсів внутрішнього ринку.

По-друге, кредит забезпечує безперервність міжнародних розрахунків та прискорює обіг коштів у зовнішній торгівлі. По-третє, міжнародний кредит виконує функцію регулювання ринку світової економіки і сам є об'єктом регулювання. В окремих краї­нах він є методом регулювання державних бюджетів та платіжних балансів.

Із функцій міжнародного кредиту випливає, що він має подвійні наслідки, як позитивні так і негативні, у розвитку світового господарства.

Позитивним є те, що кредит:

• сприяє прискореному розвитку країн, інтернаціоналізації ви­робництва та обміну;

• є джерелом фінансування зовнішньої торгівлі, спричиняючи додатковий попит на ринку з боку позичальників;

• сприяє зміцненню міжнародних економічних зв'язків, інтеграції національних економік у світову економічну систему;

• посилює конкуренцію між країнами, оскільки виступає знаряддям конкурентної боротьби за ринки збуту;

• впливає на структурну перебудову економіки, на формування важливих пропорцій в економічній системі країн, на співвідношення між фондами споживання та накопичення;

• створює сприятливі умови для залучення прямих іноземних інвестицій у країну-боржник.

Водночас міжнародний кредит може мати й негативні наслідки:

• може викликати диспропорції в економіці країн-кредиторів;

• надмірне залучення міжнародних кредитів та їх неефективне використання підриває платоспроможність позичальника внаслідок оплати величезних відсотків за кредит, призводить до зростання зовнішнього боргу та погіршення показників, що характеризують його обслуговування. Зовнішня заборгованість для багатьох країн стала причиною призупинення економічного зростання.

 

Тема 13

Міжнародні інвестиції

Мета:Пояснити суть причини і види міжнародних інвестицій, відобразити правила міжнародного руху капіталу, формування оцінки інвестиційної привабливості та охарактеризувати рейтингові підходи оцінки інвестиційної привабливості.

 

Час: 80 хв. Метод : Лекція Місце: Навчальна аудиторія

ПЛАН

Навчальні питання:Час викладу

Вступ…….………………………………………………...……………5хв

Суть, причини і види міжнародних інвестицій………………….10 хв.

Міжнародний рух капіталу спільне

Підприємництво, транснаціональні компанії……………………10 хв.

Формування, оцінка і порівняння інвестиційної

Привабливості та ризику території в системі

Міжнародної економіки……………………………………………..10 хв.

Формування ІПРР та показники її оцінки………………………..10 хв.

Аналіз рейтингових підходів і оцінка інвестиційної

Привабливості регіону………………………………………………10 хв.

Оцінка ІПРР як нового ринку……………………………………...10 хв.

Заключна частина……………………………………………..……15 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: схеми, графіки, діаграми, таблиці, нормативні та законодавчі акти.

Джерела і література: 3,7,14,17,20,22,31,32,34,35,38,39,40.

1. Суть, причини і види міжнародних інвестицій

Під інвестиціями розуміють усі види активів, вкладених у господарську діяльність для отримання доходу. За економічним визначенням інвестиції — це витрати суб'єктів господарської діяльності на створення, розширення, реконструкцію та технічне переозброєння основного капіталу та пов'язані з цим зміни обо ротного капіталу. Інвестиції поділяються на внутрішні й зовнішні Внутрішні інвестиції стосуються юридичних і фізичних осіб одніс держави, які використовуються ними на території своєї країни підприємницької діяльності з метою отримання прибутку. Зовнішні (іноземні) інвестиції — це фінансові активи або матеріалів кошти, які експортуються юридичними або фізичними особами однієї країни і вкладаються у бізнес на території іншої країни.

Причин, які спонукають власників капіталу до його вивезення за кордон, є декілька. Найважливішим мотивом для іноземного інвестування є можливість отримання значно більшого прибутку за кордоном на однакову величину вкладеного капіталу, ніж у власній країні. Цьому сприяють різні умови, а саме: дешеві сировинні ресурси і робоча сила, податкові пільги, відсутність жорсткої конкуренції з боку місцевого бізнесу, лояльність країни, яка створює привабливий інвестиційний клімат для іноземного капіталу. Другою важливою причиною іноземних інвестицій за кордоном є те, що вони мають незаконне джерело походження на території своєї країни. Для того щоб захистити «тіньовий» капітал від кримінального переслідування з боку своєї держави, його часто вкладають у бізнес на території інших країн, де нікого не цікавить джерело його походження. Іншою досить поширеною причиною іноземних капіталовкладень є проникнення на ринки інших країн, які недо­статньо насичені певною продукцією, і закріплення на них. Ця продукція буде вироблена при допомозі іноземних інвестицій, але матиме місцеве походження, яке звільнить її від митних та інших бар'єрів і зробить досить конкурентоздатною на цьому ринку.

Іноземні інвестиції поділяються на прямі та портфельні. Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) — це підприємницький капітал за кордоном, що забезпечує йому контроль над бізнесом, у який він вкладений. За міжнародною статистикою частка іноземної участі в акціонерному капіталі фірми, що дає змогу досягти такого контролю, прийнята у розмірі 25 %.

За рахунок прямих інвестицій за кордоном створюються зарубіжні фірми у вигляді дочірньої компанії, асоційованої компанії, відділення або в інших формах. Дочірня компанія реєструється за кордоном як самостійна компанія, що має статус юридичної особи з власним балансом. Контроль за нею здійснює банківська компанія, яка володіє основною частиною її акцій або всім її капі­талом. Асоційована компанія відрізняється від дочірньої меншим впливом батьківської фірми, якій належить значна, але не основначастина акцій. Відділення не є самостійними компаніями і повністю належать батьківській фірмі. Сьогодні найчастіше створюються змішані компанії за участю місцевого капіталу, в яких іноземному інвестору може належати будь-яка частина акцій.

До прямих іноземних інвестицій належать як початкові придбання інвестором власності за кордоном, так і всі наступні операції між інвестором і фірмою, у яку вкладено капітал. Характерною ознакою прямих іноземних інвестицій є встановлення тривалих ді­лових стосунків між інвесторами та підприємствами, за яких інвес­тор має значний вплив на рішення, які приймає підприємство.

Портфельні інвестиції — це вкладення капіталу за кордоном у цінні папери підприємств у розмірах, які не забезпечують контролю за об'єктом інвестування. Такими цінними паперами можуть бути акції, облігації, векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти.

Портфельні інвестиції є більш характерні для приватного капіталу. Вони мають високу ліквідність, тобто цінні папери можуть , швидко бути перетворені на готівку. Цей вид інвестицій набув поширення у міжнародному бізнесі на початку 90-х років XX ст. В найрозвиненіших країнах обсяг міжнародних операцій з цінними паперами зріс у цей період з 10 до 100 % за вартісною оцінкою щодо ВНП.

2. Міжнародний рух капіталу спільне підприємництво, транснаціональні компанії

Для забезпечення активного міжнародного руху капіталів, гармонізації економічної політики країн — учасниць міжнародних економічних зв'язків значне поширення набуває спільне підприємництво у різних формах (створення і функціонування спільних підприємств, ліцензування та управління за контрактом). Розви­ток світової економіки у XXI ст. характеризується тенденцією до інтенсивного розширення міжнародної підприємницької діяльнос­ті, тобто діяльності, що здійснюється через науково-технічну, виробничу, торговельну, сервісну та іншу взаємовигідну співпрацю суб'єктів господарювання двох чи більше країн (міжнародних партнерів). Практика свідчить, що базовим чинником сучасної активізації та розширення участі партнерів у міжнародному бізнесі є прагматичне розуміння факту потреби щодо збільшення масштабів та ефективності підприємництва за рахунок інтернаціоналізації певних сегментів ринку, можливостей використання нових додаткових джерел необхідних матеріальних (інвестиційних) ресурсів, динерсифікації виробничо-господарської діяльності підприємницьких структур вже в рамках функціонування міжнародної економіки.

Вважається, що міжнародне спільне підприємство (МСП) — це організаційно-правова форма поєднання зусиль різнонаціональних партнерів у сфері інвестування, управління, виробництва продукції чи надання послуг, торгівлі, використання доходів, розподілу підприємницьких ризиків тощо. Спільне підприємство — підприємство, статутний капітал якого формується шляхом об'єднання майна його засновників (серед них можуть бути й іноземні юридичні особи та громадяни). Засновники спільно провадять господарську діяльність, керують виробництвом, розподіляють прибутки. Зокрема, в рамках України вважається, що підприємство з Іноземними інвестиціями — це створене відповідно до законодавства України підприємство будь-якої організаційно-правової форми, іноземна інвестиція в статутному фонді якого становить не меншяк 10 %.

Виходячи з того, що інвестор значною мірою контролює діяльність зарубіжного афілійованого підприємства, пряме інвестування стає набагато складнішим від портфельного. Підконтрольна філія часто отримує доступ до управлінського досвіду, торговельних і технологічних секретів, здобуває право використовувати торговельну марку материнської компанії. Інвестор при цьому дістає достатні важелі впливу на управління підприємством-нерезидентом.

Прямі іноземні інвестиції (ПП) мають три основні компоненти:

• акційний капітал — купівля інвестором акцій підприємства в іншій країні;

• реінвестовані доходи — пряма частка доходів інвестора (пропорційно до прямої акційної участі), що не розподілені як дивіденди філіями, чи доходи, що не переказані до материнської фірми;

• внутрішньофірмові позики, або внутрішньофірмові боргові трансакції — це коротко- чи довгострокові позики, що надаються один одному прямими інвесторами (материнськими компаніями та їхніми філіями).

Слід зазначити, що розрізняють також і неакційні форми інвестування. Так, інвестори можуть отримувати частку в управлінні іншим суб'єктом підприємницької діяльності не тільки шляхом придбання певної акційної частки. З цією метою використовуються також і такі дії, як субпідрядництво, франчайзинг, управлінські контракти, ліцензування тощо.

Аналіз даних щодо світової тенденції інвестицій свідчить про нарощування міжнародного руху капіталів у вигляді прямих інозе­них інвестицій. Зокрема, у 2004 році світовий обсяг ПП виріс на 6 % і досягнув 612 млрд. дол. США. У країнах Південно-Східної Європи та Співдружності Незалежних Держав (СНД) він досяг ре­кордного за останні роки рівня —- 35 млрд. дол. США.

У групу Південно-Східної Європи і СНД включені 19 держав -Албанія, Македонія, Румунія, Сербія і Чорногорія, Боснія і Герцеговина, Хорватія і Болгарія, а також 12 пострадянських держав. У цілому приплив ПІІ збільшився в 16 країнах регіону і скоротився тільки в трьох.

Особливо швидкий ріст ПII був відзначений у п'ятьох країнах регіону — Азербайджані, Болгарії, Казахстані, Румуни і Російській Федерації. Росія зуміла залучити прямих іноземних інвестицій на суму 10 млрд. дол. США. Це на 3 млрд. більше, ніж у 2003 році.

Водночас іноземні інвестиції в промислово розвинені країни скоротилися на 16 % порівняно з попереднім роком, коли він склав 380 млрд. дол. США. Хоча, у 2004 році відновився потік капіталу в напрямку Великої Британії і США — країн, що традиційно залучають найбільший обсяг іноземних інвестицій. США навіть обігнали в цьому Китай і знову перетворилися на світового лідера за обсягом притягнутих прямих іноземних інвестицій.

Потік іноземних інвестицій у країни Азії і Тихоокеанського регіону досяг 166 млрд. дол. США, збільшившись порівняно з 2003 роком на 55 %. Більш привабливими для інвесторів є країни Латинської Америки і Карибського басейну. У 2004 році там упер­ше за останні п'ять років потоки інвестицій зросли на 37 %, досягнувши 69 млрд. дол. США.

У цілому експерти припускають, що потоки прямих світових іноземних інвестицій у середньостроковій перспективі будуть рости.

Водночас загальний обсяг ПП в економіку України виріс за 2005 рік на 81 %, або на рекордну суму — 7,328 млрд. дол. США порівняно зі збільшенням на 1,559 млрд. дол. США за 2004 рік.

За даними Державного комітету статистики України, на 1 січня 2006 року загальний обсяг прямих іноземних інвестицій, залучених за 15 років незалежності України, досяг 16,375 млрд. дол. США, або 349 дол. США на душу населення порівняно з 177 дол. США на 1 січня 2005 року.

Лідерами за обсягами вкладених інвестицій на 1 січня 2006 року стали інвестори, зареєстровані в Німеччині: 5,505 млрд. дол. США.

Серед регіонів найбільші обсяги іноземного капіталу були вкладені в м. Київ — 3 619,053 млн. дол. США, Дніпропетровську область — І 717,165 млн. і Одеську область — 594,938 млн. дол. США.

Найбільші обсяги інвестицій в Україні на 1 січня 2006 року були зафіксовані в оптовій торгівлі і посередництві в торгівлі — 1771,4 млн. дол., у металургії й обробці металів — 1 232,3 млн. дол., харчовій промисловості і переробці сільськогосподарських про­дуктів — 1169,3 млн. дол.

Зазначимо, що стимулююча мотивація формування і функціонування МСП як форми реалізації стратегії виходу на внутрішній та зовнішній ринки обумовлюється:

1) зниженням питомих інвестиційних ресурсів та підприємницького ризику;

2) розвитком підприємницького потенціалу конкретного суб'єкта господарювання;

3) реалізацією переваг меншої вартості основних чинників ви­робництва і, насамперед, можливістю активізації маркетингу та започаткування нових каналів збуту товарів, можливістю проникнення на новий територіальний сегмент вітчизняного і світового ринків.

Зокрема, в Україні вже намітилися певні тенденції щодо розвитку МСП. Експертні оцінки свідчать, що пріоритетними серед них доцільно вважати:

• активізацію, що постійно зростає, кількісного формування різнопрофільних спільних підприємств з частковим чи повним іноземним капіталом;

• переважання партнерів із промислово розвинених країн, що пояснюється передовсім стратегічною орієнтацією таких держав, достатністю й мобільністю їхнього капіталу експортного спрямування;

• створення спільних підприємств переважно на двосторонній основі та для здійснення промислової діяльності;

• водночас, надто обережне ставлення іноземних партнерів до вкладання великих за обсягом інвестицій у спільне підприємництво за браком надійних гарантій їхнього правового захисту;

• відносно активніша участь у заснуванні МСП малих зарубіжних фірм (компаній), що віддають перевагу швидкій віддачі невеликих інвестицій або комерційному зиску від разових операцій;

• зосередження МСП передовсім у науково-технічних і виробничо-промислових центрах (регіонах) України, що не завжди відповідає засадам рівномірності розвитку територій.

З метою розширення та розвитку спільного підприємництва активно використовуються різноманітні важелі регулювання, які ї сприяють:

• стимулюванню прогресивних структурних змін в економіці, і зовнішньоекономічних зв'язків суб'єктів підприємницької діяльності в. т.ч. і створенню сприятливих умов для інтеграції економіки держави в систему світового поділу праці та її максимально можливе наближення до ринкових структур розвинених країн;

• здійснення захисту економічних інтересів держави в цілому і конкретних суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності зокрема;

• надання однакових можливостей для ефективного господарювання всім суб'єктам підприємницької діяльності, які є в державі.

Слід зазначити, що крім участі безпосередньо держави у процесі інтернаціоналізації підприємств вона додатково координується за участю різних міжнародних організацій. Так, до основних міжнародних організацій фінансово-економічного спрямування, що здійснюють відповідну сукупність функцій стосовно регулю­вання спільного підприємництва, належать:

Міжнародний банк реконструкції та розвитку — МБРР (спеціалізована установа ООН, основною метою діяльності якої є надання позик і кредитів країнам — членам ООН);

Міжнародна фінансова корпорація — МФК (філія Міжнародного банку реконструкції і розвитку для інвестування приватного сектора економіки).

З моменту свого заснування у 1956 році МФК інвестувала понад 26,7 млрд. дол. США власних коштів, мобілізувала біля 17,9 млрд. дол. США корпора­тивних фінансових ресурсів із залученням 2264 компаній у 132 держави, які розвиваються;

Багатостороннє агентство по гарантіях інвестицій — БАГГІ (філія Міжнародного банку реконструкції і розвитку для полегшення притоку приватних інвестицій шляхом пропонування інвесторам довготермінових страхових гарантій політичного ризику, тобто гарантії від ризику, який пов'язаний з експроп­ріацією, зміною валюти, війною та громадянською напруже­ністю). Гарантії даного агентства сприяли залученню біля 33 млрд. дол. США прямих іноземних інвестицій у 69 держав, які розвиваються;

• Європейський банк реконструкції та розвитку — ЄБРР (філія МБРР з обслуговування країн Європи);

• Банк міжнародних розрахунків — БМР (сприяння співпраці центральних банків країн світу і здійснення міжнародних фі­нансових операцій);

• Міжнародний валютний фонд — МВФ (сприяння розвитку міжнародної торгівлі й валютних операцій, надання коштів у іноземній валюті);

• Рада ООН з промислового розвитку — ЮШДО (сприяння все бічному розвитку виробничої сфери країн —- членів ООН). Сучасне регулювання міжнародної підприємницької діяльності здійснюється на трьох рівнях: національному, міжнародному і наднаціональному.

Так, на міжнародному рівні регулюються:

1) ідентифікація інвестицій та інвесторів (визначення не тільки усталених форм інвестицій, а й тих, що можуть з'явитися після укладання угоди або підписання договору; зазна чення тих юридичних осіб, які вважаються національним'¹ суб'єктами господарювання країни — учасниці відповідні угоди);

2) умови імпорту й заохочення іноземного капіталу (політика «відкритих дверей» держав — партнерів у спільній підприєницькій діяльності; зобов'язання країни, що приймає, стосовно стимулювання іноземних інвестицій);

3) порядок переказування коштів (фіксація країною базування остатніх гарантій щодо безперешкодного переказувані коштів у встановлені терміни);

4) питання розв'язання суперечок господарського та фінансового характеру (незначних — компетентним судовим чи адміністративним органом країни, що приймає; складніших — Міжнародним центром врегулювання інвестиційних суперечок);

5) стандартні норми поведінки іноземних партнерів (загальні поняття, принципи і норми, яких мають дотримувати іноземні підприємці та які сприяють формуванню позитивного іміджу зарубіжного партнера у приймаючої сторони).

Зазначимо, що характерною ознакою сучасної світової економіки стає стрімкий процес транснаціоналізації, який полягає в переплетенні різних міжнародних господарських структур. У цьому процесі основною рушійною силою виступають транснаціональні корпорації.

Транснаціональні корпорації (ТНК) — це корпорації, виробнича і торговельно-збутова діяльність яких винесена за межі національної держави, які активно використовують об'єктивні тенденції міжнародного поділу праці і зростаючі процеси щодо інтернаціоналізації світу, які сприяють установленню нових схем у всесвітньому поділі праці.

Сьогодні ТНК — це міжнародні суб'єкти, які господарюють і переважно забезпечують інтеграцію в галузевому розрізі. Саме тому транснаціоналізацію часто називають інтернаціоналізацією всередину.

 

3.Формування, оцінка і порівняння інвестиційної привабливості та ризику території в системі міжнародної економіки

Динамічні зміни, які проходять у міжнародній економіці на початку XXI ст., відчутно зачіпають розвиток економічних систем практично всіх держав. Особливо це позначається на темпах формування ефективних систем держав Східної Європи, на стан економіки яких впливає погреба у прискореному проведенні структурних та технологічних змін, а це вимагає залучення значних інвестиційних ресурсів, насамперед через підвищення рівня інвестиційної привабливості території. Економічним індикатором ефективності цих процесів є темп зміни валового внутрішнього продукту. Скажімо, аналіз стану з ВВП свідчить як про стабілізаційні процеси в економіках одних держав, так і про тенденцію подальшого спаду ВВП в інших.

Зокрема, сучасний стан з формуванням ефективного інвестиційно-інноваційного середовища в Україні є таким, що власна обмеженість в інвестиційних ресурсах розтягує процес формування її ринкової економіки. Об'єктивно, результативність інвестування безпосередньо залежить від дієвості заходів у напрямі підвищення сприятливості інвестиційного клімату. Сучасні економічні реформи, спрямованість на становлення принципів макроекономічної стабілізації, комплексна приватизація, розвиток схем приватної власності й господарювання та лібералізація ринку створюють в Україні фундаментальні засади щодо подальшого покращання інвестиційного клімату. В державі цілеспрямовано усуваються бюрократичні перепони на шляху процесу інвестування та знижуються інвестиційні ризики, обумовлені перехідним періодом. Так, за законодавством України вкладені інвестиції не підлягають націоналізації чи реквізиції й гарантують іноземному інвестору право на негайне й безперешкодне отриманим його прибутків. Наявна тенденція на зростання переваг тих іноземних ТНК, які прийшли на український ринок першими. Водночас високий рівень зношеності основних фондів, наростання частки застарілого технологічного обладнання, недостатнє ресурсне забезпечення процесу технічного переозброєння та реконструкції підприємств суттєво актуалізують проблему формування інвестиційного клімату України.

Об'єктивно, на різних рівнях управління як держави так і регіонів здійснюються відповідні кроки щодо сприятливості інвестиційного клімату, зокрема, налагоджується механізм функціонування системи пільг для інвесторів. Практично інвестиційний клімат стає індикатором стану економічної безпеки держави, оскільки через його забезпечення нарощується потік додаткових фінансових надходжень у різні галузі господарства, зростає підприємницька активність, формується більш високий рівень конкурентоздатності вітчизняної продукції.

Інвестиційний клімат — це багатофакторна система цілеспрямованих вчинків та дій, яка свідомо формується на державному та регіональному рівнях в інтересах ширшого залучення на конкрет­ну територію додаткових ресурсів, як у грошовій так і в матеріальній формах.

Інвестиційний клімат — це комплекс політичних, соціальних, інноваційних, інфраструктурних елементів, які наявні наданій території та володіють в своєму сумарному прояві синергетичним ефектом. Останнє у формульному вигляді можна записати так:

виходячи з умови, що а.є А,А=(а„а₂..., а), де ІК_Л — інвестиційний клімат території;

а. — окремий елемент системи ІК_Л;

IE. — окремийй інвестиційний елемент.

Інвестиційний клімат — це внутрішня атмосфера (енергетика), яка сформована на конкретній території, виходячи з пріоритету за­лучення додаткових фінансових ресурсів, і впливає на позицію ін­вестора щодо прийняття рішення в інвестування об'єктів даної те­риторії. Формування сприятливого інвестиційного клімату держави обумовлює можливості щодо прискореного бачення її майбутнього.

Логічним результатом дієвості інвестиційного клімату є досягнення визначених цілей інвестування. Водночас слід зазначити, що активність різних територіальних інституцій у бік формування, на їх думку, ще сприятливішого інвестиційного клімату не завжди адекватно супроводжується зростанням інвестиційних потоків. За рахунок спрямованості на покращання даного клімату можливо лише сподіватися, що ймовірність досягнення мети інвестування в необхідних розмірах буде вищою.

Результативність інвестиційного клімату для конкретної території проявляється у двох аспектах: економічному та соціальному. В економічному — через зростання (спад) макроекономічних показників, насамперед ВВП на душу населення та експортних потужностей. Що ж до соціального, то його проявом є зниження соціальних ризиків, зростання заробітної плати, а значить — і ку­півельної спроможності населення території.

Слід зазначити, що інвестиційний клімат володіє й мультиплікативним ефектом, коли вкладання інвестицій у розвиток однієї галузі економіки території призводить, через зростання її прибутковості, до задіювання інших галузей (підприємств) і, в цілому, можливостей збільшення інвестиційних вкладень і в них.

Інвестиційний клімат території володіє й принципом конкурентоздатності. Об'єктивно, що інвестор, за інших рівних умов, буде вкладати інвестиції саме в територію з порівняно вищими ознаками конкурентоздатності, тобто саме там, де потенційна окупність інвестиційних вкладень буде швидшою.

Поряд із тим є обставини, коли навіть низький рівень інвестиційного клімату не зупиняє процес інвестиційних вкладень у територію. Зокрема, останнє можливе при відкритті великих покладів енергетичних ресурсів. У цьому випадку, незважаючи на фактори інвестиційного ризику, відчуття потенційної вигоди в інвесторів переважає над доцільністю врахування суперечносте й в інвестиційному кліматі.

Стан інвестиційного клімату залежить і від специфіки реалізації в державі базових основ забезпечення економічних свобод громадян, яких є шість, а саме:

• володіти власністю;

• заробляти на життя;

• займатися підприємництвом;

• інвестувати зароблені кошти в бізнес;

• вести міжнародну торгівлю;

• брати участь в усіх сферах ринкової економіки.

Так, держави, де рівень зазначених свобод є забезпеченим, володіють 80 % світового багатства, і об'єктивно, що останнє активно впливає і на стан їх інвестиційного клімату. За міжнародною класифікацією всі країни світу можливо поділити на чотири групи щодо забезпечення зазначених свобод, а саме: 1) вільні; 2) частково вільні; 3) майже не вільні; 4) не вільні.

Україна входить до третьої групи, що безпосередньо впливає на імідж держави щодо сприятливості інвестиційного клімату серед потенційних інвесторів.

Зазначимо, що в Україні в останні роки характерне зростання інвестиційних вкладень.

Важливим фактором, що впливає на збалансованість фінансової системи та забезпечує динамічне зростання ВВП держави, є влучення й ефективне використання внутрішніх (вітчизняних) та зовнішніх інвестицій. Темпи залучення зазначених інвестицій суттю залежать від стану інвестиційної привабливості та ризику конкретної території. Зокрема відомо, що, за оцінками експертів, для проведення відчутних структурних змін в Україні необхідно задіяти понад 40 млрд. дол. США. Практично ж залучено на початок 2006 року близько 16,4 млрд. дол. США. Аналіз такої розбіжності в потребах та реальних обсягах інвестування свідчить про доцільність в подальшому уточненні як нормативно-законодавчої пази держави, так і власне методології оцінки інвестиційної привабливості та ризику регіону як частини території окремої держави. Такі розбіжності в темпах залучень також відчутно звужують і реальні можливості щодо збалансованості фінансової системи.

Традиційно інвестиційна привабливість та ризик регіону (IПРР) пов'язуються з розглядом і аналізом значної кількості фак­торів та статистичних показників (агрегованих і похідних), що ві­ці >бражають дану територію у статиці та динаміці, виходячи з по­треби взаємопов'язування інтересів як її розвитку, так і інтересів Оезпосередніх інвесторів.

 

4. Формування ІПРР та показники її оцінки

Основою для формування ІПРР є законодавчо обумовлени'¹ інвестиційний клімат, який конкретно регламентує й гаранту⁴' правила господарської діяльності інвестиційним суб'єктам, як і проводять дану діяльність на означеній території, виходячи, насамперед, з пріоритетних напрямів її розвитку.

У цілому при оцінці ШРР необхідно використовувати пока'* ники, які характеризують:

• мінерально-сировинний стан; в виробничий потенціал;

• тенденції в економічному розвитку;

• освітній рівень населення;

• економіко-географічне розташування території;

• рівень розвитку інфраструктури;

• наявність та розвиток ринкових інституцій;

• купівельну спроможність населення;

• тенденції у впровадження досягнень НТП;

• стан екологічної ситуації та охорони довкілля;

• рівень криміногенності та його динаміку;

• питому вагу безробіття та стан соціальної напруженості;

• політичну стабільність органів місцевої влади;

• нормативну базу регіонального рівня щодо сприяння інвестиціям;

• гарантовані можливості та застави.

Зазначимо, що в сучасних економіко-статистичних теоріях щодо ІПРР, а значить і в їх статистичних показниках не задіяно ще один аспект привабливості, а саме: взаємну зацікавленість сторін — регіона й інвестора. Регіональні органи влади у цьому ви­падку мають робити цілеспрямовані кроки назустріч потенційним інвесторам, особливо коли їх інвестиції суттєво впливатимуть на розвиток регіону, забезпечуючи більші надходження у місцевий бюджет. Тобто у цьому варіанті можливі додаткові пільги до тих, які надаються на державному рівні.

Об'єктивно в ІПРР складається так, що все, що регіональні органи влади можуть зробити для зміцнення стабільності в регіоні та прогнозованості щодо ризиків, чинить відчутний вплив на імідж регіону, тобто його інвестиційну привабливість.

Відкритість території як фактор інвестиційної привабливості регіону. Важливе значення для інвестиційної привабливості має відкритість території. Зазначимо, що зазначене питання в системному вигляді ще не розглядалося як у вітчизняних, так в і зарубіжних наукових публікаціях. На нашу думку, відкритість території стоїть у ряді стимулюючих територіальних факторів для інвестора. Відкритість території, якщо її вміло регулювати, може бути додатковим ефективним фактором керованості інвестиційними ресурсами й бути вагомим економічним важелем її інвестиційної привабливості. Відкритість території об'єктивно сприяє інвестиційній привабливості, що необхідно враховувати як інвестору, так і державним інституціям. Останнє важливо при проведенні різних законодавчих та супроводжуючих їх структурних змін, особливо коли така відкритість може йти не на користь розвитку вітчизняного виробництва, тобто вітчизняного товаровиробника. Через те, що напрями залучення інвестицій не завжди співпадають з інтересами розвитку конкретної території, інвестиційні процеси регулюються за допомогою економічних важелів та системи податкових пільг, які й лежать в основі відкритості території.

В цілому необхідно враховувати інвестиційну привабливість регіону через інтереси зовнішніх і внутрішніх інвесторів. Зовнішні інтереси відбивають інвестиційну привабливість території з боку інвесторів поза її межами. Початковим проявом є, зокрема, приїзд у державу, поряд з політичними діячами державного чи регіонально­го рівнів, груп інвесторів, які вже на місці уточнюють всі аспекти привабливості території щодо інвестування, включаючи й фактор відкритості, та узгоджують їх, виходячи з інтересів розвитку власного бізнесу і, власне, своєї держави. Внутрішні інтереси визначають інвестиційну привабливість території для суб'єктів господарської діяльності та окремих інвесторів даного регіону і можуть бути домінуючими, виходячи з того, що саме ці інвестори найчіткіше розуміють специфіку розвитку регіону та своє місце в ньому.

Інвестиційна привабливість регіону через систему відкритої території також не завжди може співпадати з інтересами держаки або міжнародних інституцій, особливо ж це відчутно при накладанні ембарго, санкцій. Підсумовуючи, зазначимо, що на інвестиційну привабливість території мають закономірний вплив політична ситуація, зовнішні економічні фактори щодо перебудови ринків виробництва та збуту продукції і послуг, а також поява ефективних альтернативних видів продукції або ринків збуту.

Водночас інвестиційна привабливість території ще не знайшла належного відображення у статистичних даних — наявні лише показники її сумарного відбиття. Водночас, наприклад, чисельність інвестиційних програм та проектів, хід виконання окремих етапів не подаються у зведеному вигляді у статистичних публікаціях регіонального рівня, що не сприяє посиленню ознак відкритості території, а отже — її привабливості.

Серед дійових додаткових чинників, які характеризують відкритість та сприятливість інвесторам з боку регіональних органів влади, слід виділити:

• пропонування інвесторам невикористовуваних виробничих площ з їх інфраструктурою;

• формування системи гарантій, включаючи й створення гарантійного інвестиційного фонду з виділенням його наповнюваності окремим рядком у бюджеті даного регіону;

• зниження ставок податку у місцевий бюджет тощо.

Підсумовуючи вищенаведене, можливо стверджувати наступне:

1)ІПРР — система переваг, гарантій та важелів (економічних, соціальних, фінансових, податкових, сировинних, майнових тощо), які впроваджено на даній території, що не суперечать законодавству держави, та створена в інтересах розвитку регіону й захисту прав конкретного інвестора.

2)ІПРР — інтегральна характеристика даної території, яка включає в себе наявний інвестиційний клімат, тенденції розвитку інвестиційної інфраструктури, можливості залучення й використання інвестиційних ресурсів, а також інші фактори, що безпосередньо чи опосередковано впливають на ефективність (віддачу) вкладених інвестицій та знижують інвестиційні ризики.

5. Аналіз рейтингових підходів і оцінка інвестиційної привабливості регіону

Нині найбільше поширення щодо оцінки інвестиційної привабливості і ризику території набули системи, які базуються на рейтингових підходах. Саме до них належать рейтинги: Institutional Investor, Euromoney, Business Environment Rosk Index (BERI).

Зокрема, рейтинг Institutional Investor дозволяє проводити оцінку кредитоспроможності конкретної держави, тобто можливості держави щодо використання інвестицій та вчасного розраху­нку за надані кредити. Зазначена оцінка здійснюється за участю експертів 100 провідних банків світу.

Інший рейтинг, Euromoney, проводиться через аналіз таких груп статистичних показників — індикаторів:

• ринкових —40 %;

• кредитних — 20 %;

• політико-економічних (включають у себе: політичний ризик, економічне становище та прогноз економічного розвитку) — 40 %. У рейтингу BERI здійснюється оцінка таких показників: політичної стабільності, ставлення до зарубіжних інвестицій, націоналізації, девальвації, темпів економічного зростання, заробітної плати, продуктивності праці, інфраструктури, параметрів коротко- і довготермінового кредитування, платіжного балансу тощо.

В основу специфічних статистичних показників — провідних індикаторів закладено принцип випередження. Виходячи з цього, провідні індикатори— це показники, або їх динамічні ряди, що змі­нюються в тому ж напрямі, що й спостережувальний статистичний показник, але випереджають його за часом.

Базуючись на цьому методі, для оцінки інвестиційної привабливості регіону можна виділяти статистичні показники, які будуть інтегрально характеризувати його. Зокрема, одним із базових показників — індикаторів інвестиційної привабливості регіону с життєвий рівень його населення, а він, у свою чергу, випереджає показник зростання попиту.

У такій постановці при оцінці інвестиційної привабливості регіону (ІПР) як ринкового потенціалу обумовлюється інтегральний показник — індикатор купівельної спроможності населення регіону. Оцінка при цьому здійснюється за середньозваженим інтегральним показником індикатором у вигляді трьох базових показників ринкового потенціалу регіону, а саме:

• кількості споживаючих одиниць;

• купівельної спроможності цих споживаючих одиниць;

• готовності цих споживаючих одиниць до витрат.

Оцінка ІПР для цього варіанту відбувається через розрахунок потенціалу ринкового попиту у грошовій формі за формулою:

де п — чисельність покупців даного виду товару у даному регіоні;

g - кількість здійснених купівельних операцій покупцем за досліджуваний період часу;

р — середня ціна даного виду товару.

Зазначимо, що при оцінці інвестиційної привабливості регіонального ринку у цьому методі необхідно враховувати специфіку товарів довготривалого користування, а саме:

• обсяг наявного у споживача парку досліджуваного товару довготривалого користування;

•,з розподіл цього парку за термінами використання (тобто врахування ефекту фізичного, економічного та психологічного старіння);

• темп заміни товару;

• можливість появи нових альтернатив заміни.

Для визначення інтегрального показника ІПР у певних межах можливо застосовувати стандартні показники — індикатори купівельної спроможності населення регіону у вигляді

де К—% загальної чисельності жителів даного регіону;

R.— % сумарного доходу даної території;

V.— % роздрібного продажу в регіоні.

Практично у цьому випадку І_шр = ІКС_Г.

Підсумовуючи, можна стверджувати, що метод провідних індикаторів може бути вагомим при розрахунку інтегрального показника ІПР в напрямі визначення його потенційної місткості для товарних потоків, а значить — бути додатковим гарантом щодо отримання прибутку від вкладених інвестицій.

Проведення оцінки за методом провідних індикаторів потребує додаткових вибіркових статистичних досліджень за можливостями реалізації кожного виду товару. Це позитивно впли­ває на оптимальне розуміння вигідності для інвестора вкладання інвестицій саме в даний регіон, тобто пріоритетності вибору даного регіону щодо інвестування. Зокрема, статистична оцінка обсягів продаж чаю в областях України свідчить, що інвестиційна привабливість східних областей щодо споживання чаю є вищою від західних, де традиційно більше зорієнтовані на споживання кавових напоїв. Такі обставини стають вагомим підґрунтям для позитивного рішення інвесторів стосовно інвестування в даний товар при виборі конкретного регіону. Зокрема, в остан­ньому випадку, інвестиційна привабливість західних областей України щодо інвестування в кавові напої є вищою порівняно зі східними регіонами.

Слід зазначити, що методологія провідних індикаторів, як і самі показники привабливості конкретного регіону, має закладатися в інвестиційні проекти, посилюючи тим самим їх приваблиість, а в сумарному випадку — розширювати надходження інвестицій у регіон.

6. Оцінка ІПРР як нового ринку

У багатьох випадках привабливість для інвестора полягає у відкритті нових ринків щодо виробництва та реалізації певних видів продукції або послуг. З цією метою оцінка ШРР здійснюється за пропонованою схемою:

1) виходячи із розрахунку потреби та чисельності населення, визначається обсяг нового ринку щодо певних товарних груп, зокрема для споживчої сфери — це показники виробництва та реалізації:

• молочної продукції;

• хлібобулочних виробів;

• взуття тощо;

2) здійснюється прогнозування темпів росту ринку, базуючись на статистичних даних щодо середньорічних темпів зміни показників промислового, сільськогосподарського виробництв та сфери послуг;

3) розраховується потенційна інтенсивність розвитку ринку через врахування частки ВВП на душу населення, рівня витрат населення на особисте споживання;

4) визначається місткість регіонального ринкового споживання, з урахуванням розподілу категорій населення за рівнем отримуваних доходів;

5) оцінюються статистичні показники, що характеризують ін­фраструктуру нового ринку:

• питома вага засобів зв'язку на душу населення;

• питома вага асфальтових доріг та їх густина;

• питома вага парку вантажних автомобілів

• співвідношення чисельності населення та обсягу гуртової торгівлі тощо;

6) оцінюється сприйнятливість ринку до імпортної експансії — середньорічний темп зміни імпорту в даному регіоні за останні п'ять років;

7) враховуються фактори, що характеризують економічну відкритість:

• інвестиційна політика в державі та регіоні;

• рівень державних витрат у функціонуванні регіону;

• контроль за заробітною платою та цінами;

• забезпечення прав власності тощо.

Використання статистичних показників та їх систематизація на основі даної схеми дозволяє визначити інвестиційну привабливість регіону як нового ринку й знизити фактори інвестиційного ризику.

Тема 14

Міжнародний кредит

Мета:Визначити основні принципи та форми здійснення міжнародного кредитування, охарактеризувати основи функціонування світового ринку позикових капіталів.

 

Час: 80 хв. Метод : Лекція Місце: Навчальна аудиторія

ПЛАН

Навчальні питання:Час викладу

Вступ…….………………………………………………...……………5хв

Основні принципи та форми здійснення

Міжнародного кредитування…………………………………….30 хв.

Світовий ринок позичкових капіталів………………………….30 хв.

Заключна частина……………………………………………..……15 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: схеми, графіки, діаграми, таблиці, нормативні та законодавчі акти.

Джерела і література: 3,7,14,17,20,22,31,32,34,35,38,39,40.

1.Основні принципи та форми здійснення міжнародного кредитування

Міжнародний кредит (МК)— це позика у грошовій або товарній формі, .ч к а надається кредитором однієї країни позичальникові іншої країни на умовах терміновості, повернення, виплати відсотків.

З позиції економічної теорії сутність МК, його економічний зміст —

це відносини між суб'єктами МЕВ з приводу надання, використання та повернення позики

Головною метою МКє отримання максимального прибутку у вигляді строкового або підприємницького прибутку.

Принципи МК:

1) терміновість — кредити надаються на певний термін;

2) повернення — кредити, які надаються, мають бути обов'язково повер­яеткредиторам;

3) платність — за використання кредитів необхідно платити. На практиці не відсотки за кредит;

4) забезпеченість — одержувач кредиту повинен мати гарантії (матеріальні майно, нерухомість) і банківські гарантії);

5) цільовий характер — МК, як правило, надається для вирішення конкретнихдокументально обґрунтованих задач.

Суб'єкти МК:

1) держава;

2) фірми (підприємства); 3)банки;

4) страхові компанії;

5) транснаціональні компанії (ТНК);

6) державні установи (міністерства);

7) міжнародні організації (МВФ, МБРР);

8) група держав.

Основні функції МК:

1) забезпечення перерозподілу фінансових та матеріальних ресурсів між фінами;

2) сприяння більш ефективному використанню фінансових та товарних ресурсів;

3) сприяння накопиченню фінансових та матеріальних засобів та їх раціональному використанню;

4) прискорення процесу реалізації товарів, розширення кордонів міжна­родної торгівлі;

5) найважливіший метод конкурентної боротьби на світовому ринку;

6) сприяння вирішенню програм структурної перебудови економіки окре­мих країн;

7) зниження платоспроможності країн-позичальників та підвищення рівня їхньої заборгованості кредиторам.

Основні види МК:

I.За цільовим призначенням:

1) зв'язаний МК — кредит, який має чітко визначений цільовий характер,
закріплений у кредитній угоді.

У свою чергу зв'язаний МК ділиться на:

а) комерційний — надається для купівлі певних товарів або здійснення
платежів за послуги;

б) інвестиційний — виділяється для будівництва конкретних об'єктів;

2) фінансовий МК — кредит, який не має строгого цільового призначення і використовується на розсуд позичальника на будь-які цілі.

3) емісія цінних паперів — особливий різновид МК, коли банки виступа­ють як посередники між позичальниками та безпосередніми кредиторами-інвесторами, що розміщують свої кошти у цінні папери.

II. За формами надання:

1) товарний МК — кредит, який надається у вигляді товарів;

2) валютний МК — кредит, який надається у ВКВ або валютних цінностях.

III.За суб'єктами кредитування:

1) приватний МК — кредит, який надається приватними фірмами і банками;

2) урядовий МК — кредит, який надається урядовими кредитними установами;

3) змішаний МК — кредит, який складається із приватних та державних засобів;

4) кредит міжнародних установ — кредит, який надається міжнародними організаціями (МВФ, МБРР, ЄБРР).

IV. За характером забезпечення:

1) забезпечений МК — кредит, який надається під заставу товарно-матері­альних цінностей, комерційних документів;

2) бланковий МК — кредит, який надається без гарантій застави і комер­ційних документів.

V. За термінами:

1) надкороткостроковий МК;

2) короткострокові — надаються на строк до 1 року;

3) середньострокові — надаються на строк від 1 до 5—7 років;

4) довгострокові — надаються на строк понад 5—7 років.

У світовій практиці в сучасних умовах переважають фірмові, банківські, урядові кредити.

Фірмові кредити— позика, яка надається фірмою, зазвичай експортером однієї країни, імпортерові іншої країни у вигляді відстрочки платежу. Фірмовий кредит здійснюється у двох видах: вексельний та аванс покупця.

Вексель — це письмове зобов'язання про виплату боргу. Вексель буває ггоетий та перевідний.

Простий вексель — це письмове зобов'язання про виплату боргу, який тисується та підписується боржником.

Перевідний вексель — виписується та підписується кредитором і являє собою наказ боржникові про виплату у вказаний термін визначеної суми третій особі — ремітенту.

Тепер розглянемо суть вексельного кредиту.

Вексельний кредит передбачає, що експортер виставляє перевідний векскль на імпортера, який, отримавши комерційні документи, оплачує вексель у визнаний у ньому термін.

Умови дії вексельного кредиту:

1) термін надання кредиту до 1 року — під сировину, матеріал;

2) термін надання кредиту до 3—7 років — під машини, обладнання;

3) постійний кредит надається експортером імпортерові за наявності стабільних зв'язків між ними;

4) вексельний кредит надається у товарній формі.

Фірмовий кредит (аванс покупця)полягає у кредитуванні імпортером експортера. Умови фірмового кредиту (аванс покупця):

1) кредит надається у грошовій формі;

2) термін кредиту від 3 до 7 років;

3) надається під купівлю машин, обладнання, транспортні засоби;

4) обсяг кредиту 10—15 % вартості контракту. Переваги фірмового кредиту:

1) незалежність від державного регулювання кредитування експорту;

2) невтручання державних органів у комерційні (кредитні) угоди;

3) розширення можливостей використання кредитних ресурсів фірм, компаній.

Недоліки фірмового кредиту:

1) обмеженість термінів і розмірів кредитів, які надаються;

2) пов'язаність імпортера з окремими постачальником;

3) більш висока ціна товару, який купується в кредит, порівняно з товаром, :й купується за готівку;

4) великий фінансовий та комерційний ризик експортера та імпортера;

5) погіршення платоспроможності кредитора.

Банківські кредитиділяться на:

Умови короткострокового банківського кредиту:

1) надається у грошовій формі;

2) термін надання кредиту — до 1 року;

3) надається під заставу матеріальних цінностей;

4) надається під заставу товарних і платіжних документів. Короткостроковий кредит використовується для фінансування товарів та

послуг.

Середньостроковий банківський кредит (форфетування) — це кредиту­вання банками експорту шляхом купівлі векселів та інших боргових зобов'я­зань. Умови цього кредиту:

1) застосовується при купівлі машин та обладнання;

2) термін дії — 5—7 років;

3) надається у грошовій формі.

Довгостроковий банківський кредит надається банком на тривалий пері­од. Умови довгострокового банківського кредиту:

1) термін — понад 5 років;

2) надається суб'єктам ЗЕД під купівлю машин, обладнання, будівництво господарських об'єктів;

3) обсяг кредиту — до 85 % вартості контракту;

4) 15 % вартості контракту кредитоодержувач повинен попередньо за­платити готівкою.

Урядові кредитинадаються у вигляді урядових державних позик. Умови:

1) надаються пільгові кредити;

2) надаються безвідсоткові кредити;

3) надаються кредити без повернення;

4) термін — декілька десятків років;

5) надаються під конкретні проекти економічного розвитку окремих країн, на купівлю товарів.

Таким чином, МК є різних видів. Завдяки функціонуванню цих видів МК і здійснюється міжнародний рух капіталу (МРК). Одним із найважливіших напрямів МРК є формування і розвиток світового ринку позичкових капіталів (СРПК).

 

2. Світовий ринок позичкових капіталів

Світовий ринок позичкового капіталу — це сукупність попиту та пропозиції на позичковий капітал позичальників та кредиторів різних країн.

Головна мета СРПК — акумуляція і перерозподіл фінансових ресурсів за допомогою посередників.

Виходячи з особливостей, які характеризують розвиток СРПК, у ньому виділяють 4 структури:

1) функціональну;

3) інституціональну;

4) географічну;

5) валютну.

Перейдемо до розгляду кожної структури СРПК:

І. Зміст функціональної структури СРПК розкривається у такій схемі:

Світовий грошовий ринок— це попит та пропозиція капіталу, який функціонує як міжнародний купівельний та платіжний засіб.

Під грошовим ринком розуміється ринок короткострокових операцій переважно між банками та іншими кредитно-фінансовими інститутами.

Світовий грошовий ринок включає міжбанківський ринок.

Міжбанківський ринок — це сукупність відносин між банками з приводу надання короткострокових позик на суму не менше 1 млн дол. США.

Міжбанківський ринок виконує такі функції:

1) ефективно перерозподіляє банківський капітал;

2) забезпечує раціональне використання сумарних ресурсів банків;

3) дає змогу знизити витрати та управляти валютним ризиком. Переходимо до розгляду світового ринку капіталів.

Світовий ринок капіталів— це попит та пропозиція капіталу для фінансування капіталовкладень. Світовий ринок капіталів — джерело довгострокових інвестиційних ресурсів.

Світовий ринок капіталів ділиться на:

1) світовий кредитний ринок;

2) світовий ринок цінних паперів.

Світовий кредитний ринок — це сукупність кредитних відносин, які функціонують у масштабах світового господарства, або попит та пропозиція кредиту у міжнародній сфері.

Світовий ринок цінних паперів — це попит та пропозиція цінних паперів ній, облігацій, сертифікатів) на міжнародному рівні.

Основні тенденції розвитку функціональної структури світового ринку позичкових капіталів:

1) розвивається процес сек'юритизації, тобто поступове переключення позильника із кредитних форм надання позики на випуск цінних паперів (у першу чергу облігацій);

2) активізація ринку цінних паперів.

II. Інституціональна структура світового ринку позичкового капталувідображає відносини між професійними посередниками, позичальни­ками і кредиторами різних країн.

До професійних посередників належать:

• транснаціональні банки;

• фінансові компанії;

• фондові біржі;

• інші кредитно-фінансові установи.

До позичальників і кредиторів належать:

• офіційні інститути (центральні банки, державні установи, міністерства, міжнародні організації тощо);

• приватні фірми, банки, особи;

• страхові компанії;

• пенсійні фонди.

Головними позичальниками в сучасних умовах на світовому ринку капі­талів є: . ТНК;

• державні органи (національні банки);

• регіональні організації (ЄС, НАФТА).

Основні тенденції розвитку інституціональної структури світового ринку позичкового капіталу:

1) зменшення ролі банків;

2) підвищення ролі держави в експорті капіталів, яке виявляється в:

а) сприянні експортові капіталу;

б) регулюванні експорту капіталу;

в) безпосередній участі в експорті капіталу.

3) підвищення ролі міжнародних економічних організацій (МВФ, МБРР,
ЄБРР).

III. Географічна структура світового ринку позичкового капіталу

Передумови формування міжнародних фінансових центрів: • високий рівень розвитку країни; • активна участь в міжнародних економічних відносинах;

Тема 15

Роль та значення окремих країн та регіонів у світовій економіці.

Мета:Визначити місце національної економіки в системі світового господарства, розкрити суть регіонального підходу до класифікації країн світу, назвати критерії типологічного підходу до класифікації країн світу та охарактеризувати вплив розвинутих країн на сферу міжнародної економіки, місце країн з транзитивною економікою в світовій економіці іспецифіку функціонування економіки країн, що розвиваються.

 

Час: 240 хв. Метод : Лекція Місце: Навчальна аудиторія

ПЛАН

Навчальні питання:Час викладу

Вступ…….………………………………………………...……………5хв

Місце національної економіки в системі

Світового господарства……………………………………………40 хв.

Суть регіонального підходу до класифікації країн світу……35 хв.

Критерії типологічного підходу до класифікації країн світу.…45 хв.

Вплив розвинутих країн на сферу міжнародної економіки………….…35 хв.

Місце країн з транзитивною економікою

В світовій економіці…………………………………………….….35 хв.

6.Специфіка функціонування економіки країн,

Що розвиваються………………………………………………….30 хв.

Заключна частина……………………………………………..……15 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: схеми, графіки, діаграми, таблиці, нормативні та законодавчі акти.

Джерела і література: 3,7,14,17,20,22,31,32,34,35,38,39,40.

1.Місце національної економіки в системі світового господарства

Національна економіка являє собою народногосподарський комплекс країни, що характеризується галузевою і територіальною структурою, системою управління та певними соціально-економічними відносинами. В узагальнюючому вигляді національна економіка може бути вираженою через економічний потенціал,який означає сукупну спроможність галузей народного господарства виробляти продукцію та здійснювати по­слуги. Економічний потенціал залежить від кількості трудових ресурсів і ■ рівня їх кваліфікації, наявності сприятливих природних ресурсів (особ­ливо корисних копалин і грунтово-кліматичних умов), обсягу виробничих потужностей, рівня розвитку виробничої інфраструктури (транспорт, зв'язок, електромережі тощо), ступеню розвитку науки й техніки.

Трудові ресурси, природні ресурси й засоби праці складають продуктивні сили країни.

Потужність економіки країни в значній мірі залежить від обсягу та якості факторів (або чинників) виробництва— ресурсів, які необхідні для виробництва товару. Основними факторами є:

• капітал — накопичені кошти у виробничій, грошовій і товарній формах.

• праця (фізична та розумова діяльність людини, спрямована на виробництво товарів чи послуг);

♦ технологія — наукові методи організації виробництва із застосуванням новітніх процесів виробництва;

♦ природні ресурси, придатні і необхідні для виробничої діяльності. Країн, що у повній мірі забезпечені всіма факторами виробництва, небагато. Але виокремлюються країни, в яких один з факторів є провідним, і тоді їх економіка орієнтується на ефективне використання цього фактора. Так, природний фактор відіграє чималу роль в економіці Росії, Канади, Австралії, Казахстану, нафтодобуваючих країн Перської затоки. Трудовий фактор є провідним для багатьох країн, що розвиваються, особливо регіону Південної та Південно-Східної Азії; в цих країнах дешева і чисельна робоча сила багато де в чому сприяла досягненню конкурентоспроможності своїх товарів на світових ринках. Фактор технології і фактор капіталу обумовлюють спрямованість економічного розвитку розвинутих країн, в першу чергу, країн Західної Європи і Японії. Китай спирається на фактори природних ресурсів і трудовий; США практично забезпечені всіма факторами в повній мірі, хоча все ж таки визначальними є капітал і технологія.

Щодо України, то сьогодні провідним фактором є трудовий; ми ще маємо кваліфіковані кадри робітників, інженерів, науковців, незважаючи на їх зменшення за рахунок еміграції, природного вибуття і недостатнього відтворення в останнє десятиліття. Фактор природних ресурсів обмежується родючою землею й значними покладами руд чорних металів; країна відчуває гострий дефіцит енергоносіїв, руд кольорових металів, деревини. Проте на зовнішні ринки Україна виходить, спираючись саме на фактор природних ресурсів: в її експорті переважну частку займають руди, метали й продукція сільського господарства. Трудовий фактор задіяно мало за певних причин.

На сучасному етапі розвитку світової економіки саме капітал і технологія є вирішальним стимулом розвитку країни.

Важливою ознакою економічного потенціалу країни є галузева структура економіки. Основними галузями народного господарства є:

• промисловість;

• сільське господарство;

• будівництво;

• транспорт і зв'язок;

• торгівля і громадське харчування;

• житлово-комунальне господарство;

• охорона здоров'я;

• освіта, наука, культура;

• фінансування, кредит, страхування;

• апарат управління.

Роль кожної галузі неоднакова з точки зору прогресивного розвитку економіки на певному етапі. Сьогодні основою економічної могутності країни є новітні галузі промисловості, такі як електроніка, авіакосмічна техніка, енергетика, нафтохімія. Останнім часом на гребені науково-технічного прогресу передові позиції завойовують біоінженерія, фарма­цевтика, лазерна техніка і особливо інформатика.

Гранично узагальнюючи галузеву структуру народного господарства, часто розподіляють її на три блоки: сільське, лісове господарство й рибаль­ство; промисловість; послуги. До останньої групи належать, зокрема, кредит, інформатика, торгівля, туризм, освіта тощо. В залежності від рівня роз­витку країни провідним є один з цих блоків. Ще на початку XX сторіччя в багатьох країнах світу переважна частина працездатного населення була зайнята в сільському господарстві. Сьогодні тільки в незначній кількості країн, найменш розвинутих, частка зайнятих у сільському господарстві перевищує 50%. Проте вона є досить значною в країнах, що розвиваються. Навіть у таких країнах з динамічною економікою, як Туреччина, Філіппіни, Таїланд ця частка становить близько 40%. В розвинутих країнах Європи во­на не перевищує, як правило, 5%, а в США вона коливається навколо 3%.

Частка промисловості посідала провідне місце в економіці розвинутих країн наприкінці XIX і в першій половині XX століть, коли вона сягала понад 50%. Згодом вона зменшилася, але й тепер в цій групі країн вона складає 25-35%. В Китаї, а також в деяких постсоціалістичних країнах вона ще вища. В країнах, що розвиваються (за винятком нових індустріальних країн), зайнятість в цьому блоці галузей звичайно не перевищує 10-15%.

З другої половини XX століття швидкими темпами розвиваються галузі, що групуються в блоці послуг. В розвинутих країнах зайнятість в сфері послуг перевищує 60%, а в деяких з них — навіть70% (США, Канада, Австралія, Швеція, Нідерланди та ін.).

Останнім часом поширюється така схема галузевої структури: первинні, вторинні й третинні галузі. До первинного блоку (або сектору) належить сільське й лісове господарство, рибальство, видобувна промис­ловість. До вторинного — обробна промисловість й будівництво. Третин­ний блок охоплює сферу послуг. Іноді визначають ще й четвертин­ний — інформаційний — сектор, виокремлюючи інформаційні послуги з третього блоку.

Галузі первинного сектору домінували в економіці країн світу трива­лий час. Після завершення промислової революції (кінець XVIII — сере­дина XIX ст.) в більшості країн Європи, в США та в деяких інших країнах основу економіки вже складали галузі вторинного сектору. В XX сторіччі вторинний сектор опанував економіку всіх розвинутих країн, соціалістичних і значної кількості країн, що розвиваються. З другої половини мину­лого сторіччя, як вже зазначалося, в економічно розвинутих країнах на перше місце в галузевій структурі виходить сфера послуг. Цей шлях по­вторюють країни, що розвиваються, але із певним запізненням порівняно з розвинутими країнами.

Відповідно до переважання кожного з секторів виокремлюються такі стадії економічного розвитку країни (групи країн): аграрний, індустріаль­ний і постіндустріальний.

На стадії аграрного розвитку перебувають найменш розвинуті країни, переважно африканські. В сільському господарстві тут зайнято до 70-80% працездатного населення. Серед цих країн — Ангола, Ботсвана, Ефіопія, Афганістан, Бенін, Буркіна Фасо (90% зайнятих), Бурунді (по­над 90%), Гаїті, Демократична республіка Конго, Йємен, Камбоджа (85%), Кенія, Лаос, Мадагаскар, Малі, М'янма, Непал (90%), Папуа-Нова Гвінея, Руанда (93%), Свазіленд, Сенегал, Сомалі, Судан (80%), Танзанія (80%), Того, Уганда, Центральноафриканська республіка, Чад, Ерітрея.

Первинний сектор посідає чільне місце й в економіці деяких країн, що розвиваються, за рахунок гірничої промисловості. Так, в Болівії це видобу­ток сурми, олова, цинку; в Перу — цинку, міді; в Гвінеї — бокситів; в Замбії — міді, кобальту; в Намібії — алмазів; в Науру — фосфатів; в Мав­ританії — залізної руди. Особливу групу складають нафтодобувні країни. Так, економіка країн Перської затоки майже цілком базується на доходах за рахунок експорту нафти. В Саудівській Аравії нафта дає 85% експортної виручки. Аналогічна ситуація в Кувейті, Об'єднаних Арабських Еміратах. В Бахрейні нафтовий сектор забезпечує 70% доходу в бюджет, тоді як сільське господарство — лише 1%. В Катарі доходи від нафти складають 80% загальних надходжень в державну скарбницю. Від продажу нафти Оман одержує 90% надходжень твердої валюти; за їх рахунок формується 70% національного доходу. На відміну від аграрних країн нафтодобувні країни досить багаті, мають високі душові показники національного дохо­ду. Але це досягнуто за рахунок тривалої дуже сприятливої кон'юнктури на світових ринках нафти в другій половині XX сторіччя, а особливо з 70-х років, коли ціни на нафту різко піднялися. Проте ще наприкінці 40х років країни цього регіону належали до групи найбідніших у світі.

Вторинний сектор посів чільне місце в економіці найрозвиненіших країн (Велика Британія, США, Франція, Німеччина, деякі інші) вже з середини XIX ст.; в наступному столітті він територіально поширився й охопив практично всю Європу, Японію, значну кількість країн, що розвиваються. Основу економіки країни стала визначати кількість виплавленої сталі, вироблених верстатів, електроенергії, автомобілів, літаків, продукції хімії органічного синтезу. Процес деколонізації залежних країн, що набув бурхливих темпів після Другої світової війни, супроводжувався початком їх індустріалізації. Національні лідери нових незалежних країн головною метою економічної політики проголошували індустріалізацію.

У 70-80-х роках низка країн, що розвиваються, розгорнула процес індустріалізації надзвичайно високими темпами. За короткий строк з аграрних чи аграрно-індустріальних вони перетворилися на «нові індустріальні країни» із розвиненою структурою промисловості. До цієї групи належать, зокрема, Бразилія, Мексика, Республіка Корея, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни та деякі інші.

Здавалося б, що в світовій економіці йде вирівнювання країн на індустріальній основі. Проте найрозвиненіші країни наприкінці XX ст. перейшли до такої стадії розвитку, коли могутність країни визначається вже не площами верстатних парків, не кількістю виплавленої сталі, а об­сягом і ефективністю надання послуг, в першу чергу, інформаційних. Слід зазначити, що й аграрний потенціал, і виробничі потужності в розвинутих країнах залишаються величезними. Так, США, Франція, Канада, Австралія належать до найбільших в світі виробників сільськогосподарської продукції. Проте агропромисловий комплекс не посідає провідного місця у валовому внутрішньому продукті (ВВП) цих країн. В європейських країнах і США скорочується виробництво чорних металів; чорна металургія, як раніше легка промисловість, виробництво нескладної техніки начебто переміщується із розвинутих країн, в країни що розвиваються.

З огляду на динаміку означених секторів в економічній науці пошири­лися уявлення про три типи економічного розвитку, що послідовно змінюють один одного: доіндустріальний(аграрний), індустріальнийі постіндустріальний(інформаційний).

Постіндустріальний тип економіки базується на економному використанні ресурсів, на задоволенні нематеріальних потреб людей (сфера послуг). В середині 90-х років більше половини ВВП розвинутих країн при-ходилося на продукцію інформаційних галузей — телекомунікації, комп'ютерні центри, програмне забезпечення, на фармацевтику. В економіці США доданої вартості, створеної в промисловості, складав інфор­маційний фактор. Швидкими темпами розвиваються світові інфор­маційно-фінансові ринки, страхові, інвестиційні, валютні ринки, які в ба­гатьох випадках по обороту перевищують традиційні товарні ринки [23,с.10]. Отже, сьогодні економічна потужність країни визначається не кількістю споживаної речовини й енергії для матеріального виробництва, а ступенем споживання інформатики.

Кожна країна характеризується домінуючим соціально-економічним укладомі системою управління народним господарством.Сьогодні переважній більшості країн світу притаманна ринкова економіка, що пе­редбачає функціонування виробництва за принципом попиту й пропозиції; функції уряду полягають в регулюванні економічного механізм^- з тим, щоб запобігти небажаним тенденціям в економіці країни і підсилити позитивні тенденції. Уряд не зловживає адміністративним тиском, підприємці мають досить широкий спектр свободи дії. Але у виключні кризові для держави моменти уряд може тимчасово обмежити цю свободу. Так було у часи «великої депресії» в США (1929-1933), в післявоєнні;: Європі та Японії. Тоді найважливіші галузі економіки (зокрема, енергетика) націоналізуються, уряд перерозподіляє бюджетні кошти для того, upx підтримати певну групу підприємств чи банків, що знаходяться у важкому становищі тощо. Після того, як скрутні часи минають, уряд знову повертається до «лібералізації» політики з мінімальним втручанням у процесі. виробництва. Така політика притаманна найрозвиненішим країнам.

В соціалістичних країнах роль держави занадто велика; вона ґрунтується на пануванні державної власності. Ринкові відносини тут придушені, економічна політика здійснюється через механізм адміністративного керування. Сьогодні найтиповішими зразками цієї моделі є економіка Куби й Корейської Народно-Демократичної Республіки.

Китай останні два десятиріччя здійснює економічну реформу, за як сполучається сильна-державна влада і ринкові відносини. Державний сектор економіки зберігається, але поряд з ним на конкурентній основі швидко виникають приватні підприємства, в тому числі з іноземним капіталом. Високі темпи розвитку економіки Китаю свідчать про ефективність такої політики.

Більшість колишніх соціалістичних країн, в тому числі й ті, що входили до СРСР, переходять до ринку, зруйновуючи державний сектор. Непідготовленість до такої докорінної перебудови призвела до величез­ного спаду в розвитку економіки в 90-х роках, особливо в країнах СНД. Центральноєвропейські країни (Польща, Чехія, Угорщина, Словенію значно успішніше справилися з труднощами і не тільки вийшли з кризи але й досягли неабияких успіхів на шляху до ринкової економіки.

Країни, що розвиваються, в своїй більшості також орієнтуються на ринкову економіку, вважаючи взірцем економічну модель США, євро­пейських країн або Японії. Особливо це стосується нових індустріальних: країн, Латинської Америки. Проте в найменш розвинутих країнах, поряд з ринковими відносинами існують і такі, що ґрунтуються на натуральному й напівнатуральному типах господарств; в сільському господарстві д. -яких африканських країн ще великою залишається роль общини. Від яких країнах, що розвиваються (наприклад, в Лівії), суттєва частка економіки контролюється державним сектором.

З системою управління тісно пов'язана економічна політикауряди розвинених країнах регулювання економіки здійснюється опосередковано непрямими методами втручання держави. Звичайно вони полягають у регулюванні дисконтних ставок національним банком, у встановленні певного розміру податків, норми бюджетних витрат на соціальні потреби тощо. Уряд може формувати спеціальні фонди для підтримки окремих груп підпри­ємств, галузей, регіонів або для регулювання екологічної ситуації. Шляхом замовлень на оснащення армії уряд звичайно надає перевагу окремим великим фірмам, транснаціональним корпораціям, для яких такі замовлення держави дуже вигідні. Правда, звичайно це можливо за згодом парламенту.

Економічна політика розвинутих країн здійснюється в двох основних модифікаціях: «неокейнсіанство» і «монетаризм». В загальному виражені різниця між ними полягає у ступені втручання уряду в економічне життя країни. Прихильники першого варіанту вважають, що країна повинна ма­ти достатньо потужний державний сектор в економіці, уряд мусить в разі необхідності здійснювати інвестиційні «вливання» в окремі галузі або регіони з тим, щоб надати розвитку економіки необхідний напрям. Така економічна політика була популярною в перші десятиріччя по закінченню Другої світової війни, особливо в Італії, Франції, Японії. Сьогодні перева­жає практика «монетаризму», яка гранично обмежує втручання уряду в економіку і спирається на ініціативу приватного сектору. Ця політика знайшла найяскравіше вираження в США та Великій Британії за часів президента Р. Рейгана і прем'єр-міністра М. Тетчер.

В соціалістичних країнах з плановою системою економічна політика має форму жорсткого адміністрування; кожному підприємству з центру доводиться план випуску продукції, його виконання ретельно контро­люється, а продукція розподіляється центром. Ринковий механізм задіяно тут зовсім мало, що обумовлює недостатню гнучкість економічної системи.

В зовнішньоекономічній політиці розвинуті країни дотримуються відкритості до світового ринку, максимального використання ефекту від міжнародного поділу праці. Особливе наголошення робиться на лібералізаціїзовнішньої торгівлі, тобто ліквідації обмежень на імпорт товарів з боку торговельних партнерів. Через механізм Світової торговельної організації (СТО) уряди розвинутих країн спромоглися знизити середні тарифні ставки в зовнішній торгівлі до 3%, тоді як наприкінці 40-х років во­ни сягали 25-30%. Лібералізація поширюється також на міжнародний рух капіталу, зокрема, на інвестиції.

В політиці лібералізації міжнародної торгівлі зацікавлені, насамперед, розвинуті країни, конкурентоспроможність товарів та послуг яких дуже висока. Країни, що розвиваються, а також країни з перехідною еко­номікою намагаються захистити свою економіку шляхом застосування протекціоністських заходів (підвищення тарифів на імпортовані товари, встановлення квот на імпорт, надання спеціальних пільг вітчизняним ек­спортерам та ін.). Проте протекціоністська політика зазнає рішучої протидії з боку розвинутих держав, тому застосовується обмежено.

Валовий внутрішній продукт (ВВП)— це продукція, що вироблена резидентами на прої торі країни протягом року. Він обчислюється за та­кою формулою:

де GDP (gross domestic product) — ВВП;

С — споживчі витрати;

Ig — внутрішні приватні інвестиційні (капіталовкладення);

G — державні витрати. Валовий національний продукт (ВНП)включає як суму доданої вар­тості, що створена в країні і складає ВВП, так і кошти, зароблені за кордо­ном. Він обчислюється як сума ВВП і чистого експорту (NE); чистий екс­порт — це різниця між експорт (X) та імпортом (ЇМ) країни. Тоді:

де GNP (gross national product) — ВНП.

2.Суть регіонального підходу до класифікації країн світу

Регіональний підхід полягає в групуванні країн за географічною ознакою. Виокремлюються великі регіони, які містять компактно розташовані країни, що мають спільні риси в природних умовах, особливостях істеричного і культурного розвитку. Такими регіонами є:

1. Західна Європа, що включає економічно розвинені країни — Німечину, Францію, Велику Британію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург, Ірлан­дію, Ісландію, Норвегію,, Швецію, Данію, Фінляндію, Австрію, Швейцарію Італію, Іспанію, Грецію, Португалію і декілька держав-карликів. Цей регіон. в свою чергу, поділяється на власне Західну, Північну й Південну Європу.

2. Центральна Європа включає колишні європейські соціалістичні країни за межами СРСР: Польщу, Чехію, Словаччину, Угорщину, Румунію, Болгарію, Сербію та Черногорію, Хорватію, Словенію, Боснію. Македонію, Албанію.

3. Східна Європа складається з України, Росії, Білорусі, Молдови Естонії, Латвії і Литви.

4. Південно-Західна Азія включає Туреччину, Кіпр, Іран, Ірак, Сірію. Ліван, Ізраїль, Саудівську Аравію, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати. Йемен, Оман, Бахрейн, Афганістан, Грузію, Вірменію, Азербайджан.

5. Центральна Азія виокремилася на просторі колишніх азіатських республік СРСР: Казахстану, Узбекистану, Киризстану, Туркменії, Тад­жикистану.

6. Південну Азію складають Індія, Пакистан, Непал, Бутан, Бангладеш, Шрі-Ланка, а також декілька дрібних острівних держав.

7. Далекий Схід представляють Китай, Японія, КНДР, Республіка Корея, Монголія.

8. Південно-Східна Азія складається з В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі Таїланду, М'янми, Малайзії, Сінгапуру, Індонезії, Філіппін, Брунею.

9. Австралія і Океанія — це Австралія, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея й велика кількість дрібних острівних держав.

10. Північна Африка об'єднує такі арабські держави: Єгипет, Судан.
Лівію, Туніс, Алжир, Марокко, Західну Сахару, Мавританію.

11. Західна Африка має досить строкатий склад; найбільші країни цього регіону — Малі, Нігер, Чад, Центральноафриканська республіка, Сенегал, Буркіна-Фасо, "Гвінея, Гана, Кот-д'Івуар, Сьєрра-Леоне, Того, Нігерія, Камерун, Габон, Конго, Демократична Республіка Конго (колишній Заїр), Ангола.

11. Східна Африка: Ефіопія, Еритрея, Сомалі, Кенія, Уганда, Танзанія, Руанда, Бурунді.

12. Південна Африка: Замбія, Зімбабве, Мозамбік, Мадагаскар, Малаві, Південно-Африканська Республіка, Ботсвана, Намібія, Лесото.

13. Північна Америка: США, Канада, Мексика. За іншою класифікацією Мексику відносять до регіону «Латинська Америка», з яким вона тісніше зв'язана за мовно-культурними й історичними ознаками.

14. Латинська Америка сполучає країни, переважна більшість яких колись була в колоніальній залежності від Іспанії, тому офіційною мовою тут є іспанська; Бразилія розмовляє португальською. Склад регіону: Ар­гентина, Бразилія, Уругвай, Парагвай, Чилі, Перу, Болівія, Еквадор, Колумбія, Венесуела, Гайана, Сурінам, Французька Гвінея.

До цього регіону окремою підгрупою входить Карибський басейн, найбільші країни якого — Куба, Гаїті, Ямайка, Домініканська республіка, Гватемала, Сальвадор, Нікарагуа, Гондурас, Панама. Як вже говорилося, до Латинської Америки природно належить і Мексика [23,с.27-~28].

Наведена схема є найпоширенішою, але не єдиною. Сьогодні виокрем­люють Азіатсько-Тихоокеанський регіон — величезний простір, що включає Східну і Південно-Східну Азію, Австралію й Океанію, східні регіони Росії й * країни Північної й Південної Америки, що тяжіють до Тихого океану. Цей регіон визначається прискореним динамізмом економічного розвитку.

3.Критерії типологічного підходу до класифікації країн світу

Типологічний підхіддо класифікації країн світу враховує, перш за все, дві основні характеристики: показники рівня економічного розвитку і соціально-економічну структуру країни. Крім того, береться до уваги ди­наміка економічного розвитку, ступінь відкритості економіки, орієнтація на демократичні перебудови.

Найбільш загальний характер має класифікація, запропонована ООН. Вона виокремлює три групи країн:

♦ індустріально розвинуті;

♦ країни з перехідною економікою;

♦ країни, що розвиваються.

В останній групі виокремлюються дві підгрупи — нові індустріальні країни й найменш розвинені країни.

До індустріально розвинутих країнналежать всі країни Західної Євро­пи (крім Мальти, яка трактується як країна, що розвивається), США,

Канада, Австралія, Нова Зеландія, Японія та Ізраїль. Іноді до цієї групи до­дається ще Південно-Африканська Республіка (ПАР). Тут також виокрем­люється підгрупа найрозвиненіших країн — «Велика Сімка»: СІЛА. Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Канада. Частка індустріально розвинутих країн у сукупному ВНП країн світу становить 54%, в тому числі частка «Сімки» — 46% [54,с.26]. Останнім часом групу індустріально розвинутих країн називають «Золотим мільярдом». Мільярдом — через те, що вкупі населення цих країн становить приблизно мільярд жителів, а золотим — через високий рівень розвитку економіки.

Країни з перехідною економікою— це колишні соціалістичні країни, що перебудовують економіку на ринкові засади. Серед них — країни СНД. Естонія, Латвія, Литва, країни Центральної Європи. Доречно до цієї гру­пи відносити й Китай, хоча ООН класифікувала його як країну, що роз­вивається. Проте, якщо зважити що Китай почав економічну перебудову раніше, ніж пострадянські держави і досяг у цьому вражаючих зрушень, слушно його включити саме у другу групу країн.

Країни, що розвиваються,складають дуже строкату, неоднорідну групу. Вони сильно відрізняються одна від одної за розмірами, економічним потенціалом і темпами розвитку. Є, втім, одна риса, що їх об'єднує: більшість з них — колишні колонії. Крім того, доневадна майже всі вони сильно відставали від розвинутих країн за економічним розвитком.

Наприкінці XX ст. розпочалося швидке зростання темпів розвитку країн, які увійшли до стадії індустріалізації. Це так звані нові індустріальні країни. Чіткого визначення складу цієї підгрупи немає; найчастіше до неї включають Бразилію, Мексику, Аргентину, Республіку Корею, Сінгапур. Таїланд, Філіппіни, Індонезію, Тайвань. Інколи додають сюди також Індію; проте дуже низький душовий показник ВВП цієї країни відрізняє їївід інших НІК, тому, мабуть, доцільно її виокремити як самостійний тип.

Інша підгрупа країн, що розвивається, складається з найменш розви­нутих країн, які не спрямовані здійснити індустріалізацію, подолати вражаючу бідність. їх частка в сукупному ВНП світу неухильно падає. Згідноз класифікацією ООН, до цієї підгрупи належить 45 країн, переважна частина яких знаходиться в Африці. Це, зокрема, Ефіопія, Уганда, Танзанія. Ангола, Сомалі, Судан, Чад та ін. В Азії — Афганістан, Бангладеш, Непал. М'янма, Йемен, Лаос. В Латинській Америці — Гаїті.

Класифікація ООН, що виділяє три типи держав, досить умовна. Вона більше спирається на історичні традиції, ніж на сучасні реалії. Деякі з країн, що розвиваються, за світовими економічними показниками випере­джають країни, що традиційно вважаються розвинутими. Так, за абсолют­ним обсягом ВВП Бразилія в 7 раз перевищує показник своєї колишньої метрополії — Португалії; до того ж, вона має більш розвинуту індустрію. інфраструктуру; правда, вона вдвічі поступається Португалії за душовим показником (відповідно 5 тис. і 10 тис. дол.). Але, наприклад, країниПерської затоки в декілька разів перевищують за цим показником і Португалію, і Грецію, й Іспанію.

4. Вплив розвинутих країн на сферу міжнародної економіки

Вище вже зверталася увага на те, що в групі розвинутих країн (як і в інших групах) є значні перепади в рівнях розвитку. Досить хоча б порівняти економічні потенціали першої трійки (США, Японія, Німеччина) з трійкою аутсайдерів (Португалія, Греція, Іспанія); розрив за душовими показниками ВВП між ними двох- і трикратний. Проте є такі специфічні риси, що об'єднують ці країни в суцільну групу розвинутих. Цікаво, що протягом майже всього XX сторіччя склад «клубу розвинутих» практично не змінився (вже відзначалося, що не можна ставити знаки рівняння між ОЕСР і групою розвинутих держав).

Головним формальним показником, що відокремлює розвинуті країни від інших, є розмір ВВП на душу населення.Наприкінці 90-х років мину­лого століття він становив у середньому (за паритетом купівельної спро­можності валют) 21,5 тис. доларів, тоді як країн, що розвиваються, — 3,2 тис, для країн з перехідною економікою — 5,5 тис [23, с 58]. Якщо не брати до уваги невелику групу нафтодобувних країн і «східноазіатських драконів», то жодна з країн, що розвивається, не досягає за цим показни­ком рівня навіть Португалії, де він складає 10,8 тис. дол.

Високий показник ВВП є наслідком тривалого розвитку економічних відносин, стадії якого у часі випереджали стадії розвитку інших країн. За способом виробництва розвинуті країни йдуть попереду вже понад півтисячоліття. Така ситуація обумовлена історико-економічними обставинами.Вже в XIII-XIV ст. в Північній Італії (Генуя, Венеція, Флоренція) значно пожвавилася зовнішня, так звана левантійська, торгівля Середземним морем. Італійські купці були торговельними посередниками між багатим на той час арабсько-візантійським Сходом та феодальною Європою. Торгівля дуже збагатила італійське купецтво і спричинила по­штовх для економічного розквіту північноіталійських міст та подальшому розвитку економічних відносин. Перша в світі біржа виникла у Венеції; тут також була розпочата техніка банківської справи та комерційного обміну. Венеціанці розробили сучасну систему бухгалтерії (просту й подвійну) й систему державного боргу.

В XIV-XV ст. відбувається розквіт північноєвропейської, так званої ганзейської, торгівлі. Німецькі міста, що тяжіли до Балтійського моря, особливо Любек, Гамбург, Бремен, утворили торговельний союз — Ганзу, який здійснював успішну торгівлю із внутрішніми німецькими державами, скандинавськими країнами, Новгородом та Лондоном.

Третій торговельний шлях йшов вздовж Рейну, він сполучав ганзейсь­ку й левантійську торгівлі. На цьому шляху набули швидкого розвитку міста Брюгге, Кьольн та інші. Розширюють діяльність ярмарки, на яких сходяться товари з усієї Європи, а також зі Сходу. Найбільше значення мали Шампанські ярмарки на півночі Франції.

Розквіт торгівлі підготував підґрунтя для подальшого розвитку економічних відносин ще в надрах феодальної Європи. Транс'європейські торговельні зносини поступово зближували народи цього регіону, формували національні ринки, частки яких вже постійно орієнтувалися на зовнішню торгівлю. Формувалися торговельні традиції й стандарти загальноєвропейського значення. Зміцненню торговельних відносин певною мірою сприяла конфесійна близькість між народами, оскільки християнство опанувало майже всю Європу.

Розвиток торгівлі, зростання міст як торговельних і ремісничих центрів прискорили виникнення й поширення капіталістичної мануфактури. Після торгівлі це був черговий важливий етап в розвитку продук­тивних сил Західної Європи, який зміцнив її економіку досить суттєво. Мануфактура особливо успішно в XIII-XV ст. упроваджувалася в су­конній та металургійній галузях. Найрозвиненішим промисловим райо­ном у ті часи була Північно-Західна Європа — Фландрія, Брабант, части­на Північної Франції, які входили до Нідерландів.

Розклад феодальних відносин, який посилився в XVI ст., зміцнення абсолютизму і особливо великі географічні відкриття надали нового по­штовху розвиткові продуктивних сил європейських країн. З перенесенням торговельних шляхів на океанічні простори зростає економічна могутність Нідерландів, Іспанії, Португалії та Англії. Обсяги торгівлі збільшуються у багато разів, виникають потужні торговельні компанії для торгівлі з Індією (Голландська та Англійська Ост-Індські компанії) та іншими східними регіонами, а незабаром і з американськими колоніями. В Антверпені вже в XVI ст. виникла товарна й фондова біржа, на якій здійснювалися міжнародні операції з векселями, облігаціями державних позик, колоніальними товарами та валютою. В XVII ст. торговельною сто­лицею світу стає Амстердам, з другої половини XVII ст. і в XVIII ст. зростає торговельна роль Лондона.

В епоху абсолютизму монархи країн Європи, особливо Франції, Іспанії та Англії заохочували розвиток промисловості, підтримували мануфактури й торговельні компанії, надавали їм різноманітні пільги в руслі політики меркантилізму. До середини XVIII ст. мануфактурне виробництво було па­нуючою формою промисловості в Західній Європі, тоді як на Сході вироб­ництво знаходилося на ремісничій стадії. В цей час економічна перевага Заходу над Сходом вже була очевидною; вона втілилася в політичну і військову перевагу, що призвело до формування величезних колоніальних імперій.

До найважливіших подій, що прискорили економічний розвиток західноєвропейських країн, належить промисловий переворот, який роз­почався в Англії з середини XVIII ст., а невдовзі перекинувся до Франції. Нідерландів, Бельгії, Австро-Угорщини, інших країн Європи та Північної Америки. Перехід від мануфактури до машинного виробництва в десятки разів збільшив продуктивність праці за відносно короткий період часу. Це мало вирішальне значення для затвердження економічної переваги над рештою країн світу. Технічне переозброєння економіки відбувалося нерівномірно серед країн Європи, проте в більшості з них воно завершилося до останньої чверті XIX ст., тоді як в країнах Африки, більшості азіатських країн та в деяких латиноамериканських країнах комплексне впровадження машинних засобів виробництва розпочалося лише з середини XX ст. Таким чином, в технічному відношенні розвинуті країни ви­передили «третій світ» майже на століття.

Промислова революція завдяки інтенсивному розвитку комунікацій (залізниці, автомобілі, зв'язок) сприяла ще більшому економічному зближенню країн Європи, а також Європи з Північною Америкою, Австралією (особливо з розвитком повітряного транспорту). Таким чином, створювалися умови для економічної інтеграції розвинутих країн і поширення єдиного способу виробництва.

Наприкінці XIX ст. завершився промисловий переворот в Росії. Аграрна реформа 1861 p., а потім Столипінська реформа сприяли швидкій капіталізації економіки. В 1900-1913 pp. Російська імперія мала найвищі в Європі показники зростання промислової продукції. Вона посідала п'яте місце в світі за обсягом ВВП, і хоча душові показники російської економіки були значно нижче, ніж в західноєвропейських країнах*, все ж таки Російська імперія знаходилася в групі розвинутих. Після революції 1917 р. здійснилася докорінна зміна способу виробництва, й економіка СРСР розвивалася іншим шляхом.

Єдиною країною, яка стала розвинутою, так би мовити, на власному підґрунті, є Японія. Визначальною подією для її економічного розвитку стала «революція Мейдзі» 1868 p., яка скасувала феодальні порядки розчистила шляхи до ринкових відносин. Незважаючи на традиційну багатовікову підозрілість японців до іноземців, японська буржуазія швидко засвоювала передову технологію США та Європи і вже на початку XX ст. Японія перетворилася на індустріальну державу, хоча промисловий переворот остаточно звершився тут тільки після Першої світової війни.

Економічна перевага розвинутих країн в певній мірі підживлювалася ресурсами їх колоній. Колоніальні імперії утворили Велика Британія, Франція, Іспанія, Португалія, Італія, Нідерланди, Японія, Бельгія, Німеччина, США. Завдяки колоніям розвинуті країни мали дешеву сировину та монопольне положення на ринках збуту своїх товарів. Проте, мабуть не слід трактувати економічну політику метрополій відносно їх колоніальних володінь однозначно негативно. Об'єктивний хід розвитку світової еко­номіки вимагав будівництва промислових об'єктів, створення виробничої інфраструктури на території залежних країн з метою ефективнішого використання ресурсів. Так, наприклад, в Індії, що була колонією Англії, вже в першій половині XX ст. була досить густа залізнична мережа, вироблялися локомотиви, вагони, рейки, інша металева продукція, були побудовані електростанції. Поступово ефект експлуатації колоній знижувався; під впливом науково-технічної революції споживання сировини відносно скоротилося і її значення для виробництва суттєво впало. Витрати на утримання адміністративного апарату й війська в колоніях все менше покривалися вигодами від експлуатації місцевих ресурсів. Тому колоніальні імперії розпалися не тільки завдяки визвольному руху пригноблених народів, не тільки під впливом активізації демократичних сил в самих метро­поліях, але й тому, що експлуатація колоній стала невигідною економічно.

Науково-технічна революція надала нового імпульсу для економічно­го розвитку найрозвиненіших країн. Науково-технічний прогрес виходить і розповсюджується саме з цих країн, бо вони мають для цього і необхідні матеріальні ресурси, і розвинений науковий потенціал. Під впливом НТП відбувається ще чіткіше розмежування розвинутих країн та аутсайдерів. Якщо за показниками ВВП, промислового виробництва в цілому розбіжності подекуди згладжуються, то технологічний розрив збільшується. В епоху переходу до постіндустріальної стадії розвитку це має вирішальне значення.

З другої половини XX ст. значно посилилися інтеграційні процеси, в першу чергу, — серед індустріально розвинутих держав. Успішна еволюція західноєвропейських країн в межах Європейського Союзу свідчить, що економічна інтеграція найефективніша саме серед розвинутих країн. Досвід ЄС показав, що в процесі інтеграції здійснюється зближення, вирівнювання основних економічних параметрів країн-членів. Особливо це видно на прикладі Греції, Португалії, Іспанії та Ірландії, які ще в 50-х роках помітно відставали від «класичних» індустріальних держав як заабсолютними, так і за душовими показниками. Тепер же їх належність до групи розвинутих країн не викликає сумніву.

Спільність історико-економічного розвитку — це, так би мовити, зовнішнє середовище, в якому формувалася група розвинутих держав. Внутрішнє середовище обумовлено способом виробництва.Для усіх країн цієї групи притаманний високий рівень розвитку товарного вироб­ництва і ринкових відносин. Товарні відносини поширюються і на робочу силу. Важливою рисою цього способу виробництва, який багатьма дослідниками й політиками традиційно зветься капіталістичним, є відсутність неекономічного принудження. Економічні процеси регулюються товарно-грошовими відносинами. Головною метою виробництва стає одержання прибутку.

Ці риси характеризують ринкові відносини в цілому; ринкова еко­номіка сьогодні панує в переважній більшості країн світу й функціонує за механізмом, основи якого були покладені ще в XV-XVI ст. Проте розвинуті країни відрізняються вищим ступенем зрілості ринкових відносин. Як вже вказувалося, в їх економіці відбувається процес концентрації виробництва й капіталу, панування олігополій, переростання національних монополій в транснаціональні, утворення транснаціональних банків.

Переважна більшість ТНКмає свої штаб-квартири в розвинутих країнах. В 1999 р. загальна кількість ТНК в світі становила близько 60 тис, а кількість їх зарубіжних філій — 600 тис, їх накопичені зарубіжні інвестиції дорівнювали 4,8 трлн. дол., а глобальні активи — 17,7 трлн. дол. ТНК сьогодні контролюють близько половини світового промислового виробництва, дві третини міжнародної торгівлі, чотири п'ятих світового банку патентів і ліцензій [23, с 62].

Розвинуті країни практично контролюють світові фінансові ринки.їх частка на ринку акцій становила в 2000 р. 93%, на ринку боргових цінних паперів — 94%. Вони ж є й основними кредиторами;тільки на Японію в 90-х роках приходилося понад 50% наданих міжнародних кредитів. Найбільші ТНБ мають своє походження тільки з розвинутих країн.

Вже відзначалося, що для постіндустріального етапу розвитку еко­номіки особливо важливе значення має випереджаючий розвиток інфор­маційних систем.Частка інвестицій в інформаційні й комунікативні тех­нології розвинутих країн з кожним роком зростає і становить (в % до ВВП) від 5,0 в Японії та Італії, до 7,7 в Швеції.

Найвизначальнішою рисою, що найпомітніше відрізняє розвинуті країни від інших, є високий рівень розвитку соціальні сфери.Це має ви­раження у високих середніх доходах населення, значних витрат на пенсійне забезпечення, освіту, охорону здоров'я, охорону довкілля. При цьому важливо, що тенденція зростання витрат на соціальні потреби і рівня доходів досить виразна останні десятиліття. В цілому по розвиненим країнам в період 1970-1997 pp. середньомісячний доход на людину виріс майже в 2 рази (з 950 до 1875 дол.), а середньомісячна заробітна пла­та — в 1,6 рази (з 1500 до 2425 дол.). особливо швидко ці показники зрос­тали в Японії (відповідно в 2,6 та 2,5 рази), Греції (2,1 та 2,0), Португалії (2,0 та 2,0). Підвищення середнього рівня доходу в розвинутих країнах су­проводжується поступовим скороченням розриву між найбагатшими й найбіднішими верствами населення. За цей же період розрив між 10% найбагатших і 10% найбідніших в цілому по групі країн скоротився від 14,0 до 10,0 разів; по США скорочення становило від 26,7 до 19,0, в Японії — від 10,0 до 7,1, в Швейцарії — від 7,8 до 5,4 разів.

Соціальні витрати держави в усіх розвинутих країнах збільшилися за 1970-1977 pp. втричі, в тому числі на освіту в 2,8 рази, на охорону здо­ров'я — в 3,1 рази.

Узагальнюючим мірилом рівня соціального забезпечення населення країни може слугувати так званий індекс розвитку людини (ІРЛ).Він розраховується як зважена сукупність душових показників доходу, за­робітної плати, купівельної спроможності населення («споживчий ко­шик»), рівня освіти, медичного обслуговування та ін. Найвище значення ІРЛ дорівнює 1,0. За цим показником розвинуті країни лідирують.

Наслідком високого рівня життя є й висока його тривалість в розвину­тих країнах; з 1960 р. до 1997 р. вона піднялася пересічно з 70 до 77 років, тоді як в найменш розвинутих країнах — тільки з 4 Ідо 63 років.

Високий рівень життя в розвинених країнах є слідством як потужного розвитку економіки в цілому, так і політики держави в соціальній сфері. В залежності від ролі уряду, профспілок, роботодавців в господарському і соціальному регулюванні в розвинутих країнах можна виокремити такі моделі економічного розвитку:ліберальна, корпоративістська, соціально-ринкова; кожна з них має свої різновиди по окремим країнам.

Ліберальна модель розвиткупритаманна США, Канаді, в меншій мірі також Великій Британії та Ірландії. Вона характеризується мінімальним втручанням урядових структур в механізм взаємодії підприємців і робітників. Роль профспілок дуже послаблена порівняльно з країнами інших моделей. Підприємець укладає контракт з найманцем, виходячи з конкретної ситуації на ринку праці й часто не узгоджує свої дії з профспілкою. Він також може звільнити робітника без згоди профспілкової організації. Це надає йому гнучкість поведінки в ситуаціях, коли еко­номічна кон'юнктура вимагає оперативного скорочення персоналу. Стосун­ки між підприємцем та робітником будуються, в перш чергу, на про­фесійних якостях робітника: кваліфікації, освіти, сумлінній праці. Сказане не означає, що профспілки в цих країнах взагалі не грають ніякої ролі. В США, наприклад, діє профспілкове об'єднання — Американська федерація праці — Конгрес виробничих профспілок (АФП-КВП), яке нараховує понад 13 млн. членів (16% загальної чисельності робітників). Проте воно вирішує соціальні проблеми й захищає трудівників, так би мовити, на вищих рівнях соціально-економічної структури країни: впливає на прийняття Конгресом законодавства з питань праці, на регулювання імміграційного руху і таке інше. Профспілки США свої дії тісно ув'язують з урядовими інститутами та об'єднаннями підприємців. Уряд регулює соціально-еко­номічні процеси переважно на макрорівні, законодавчо впливає на рівень цін в країні, зайнятість тощо. В цілому ліберальна модель виявила свою ефективність. Високий рівень доходів і заробітної плати, вищий, ніж в біль­шості інших країн, мирить американських робітників із деякими обмежен­нями своїх прав у трудових стосунках з. підприємцями. Законодавство США надає власникам фірм свободу дій у досить широких межах, і це сти­мулює їх підприємницьку ініціативу. Приватний сектор в США й Канаді є основою економіки, державні підприємства мають незначну частку.

Корпоративістська модельпередбачає більш активну роль держави в регулюванні соціально-економічних відносин. Найяскравіше ця модель виявила себе в Швеції, а також в інших скандинавських країнах та в Австрії; тут вона одержала назву демократичного корпоративізму.В основі моделі полягає ідея соціального партнерства між роботодавцями й найманими робітниками. Сильні профспілки спричиняють великий вплив на трудове законодавство й трудові стосунки. Завдяки ним вста­новлено високий рівень мінімальної заробітної плати, якого підприємці мусять неухильно дотримуватися. Наймання й звільнення працівника здійснюється тільки за узгодженням з профспілкою. Держава витрачає великі кошти на пенсійне забезпечення, на освіту й професійну підготов­ку робітників, на охорону здоров'я. Соціальні витрати в країнах цієї гру­пи досить великі; в Швеції, наприклад, вони складають до 29% доходів трудового населення. В скандинавських країнах рівень бідності — най­нижчий в групі розвинутих країн. Позитивною стороною демократичного корпоративізму, або так званої шведської моделі є високий рівень захище­ності трудівників і малозабезпечених та економічно неактивних верств населення (пенсіонери, інваліди, діти, студенти). В той же час значні, ко­шти на соціальні потреби лягають досить відчутним тягарем на підпри­ємців, бо підвищуються податкові ставки. Підприємці обмежені в своїх діях в разі економічного спаду, погіршення кон'юнктури; вони не можуть лише за своїм бажанням скоротити штаб робітників, навіть якщо ситуація цього вимагає, — потрібна згода профспілки, яка неохоче дає на це згоду. Проте в цілому угода між підприємцями й працівниками досягається на основі консенсусу шляхом взаємних поступок, соціальні конфлікти вини­кають рідко. Демократичний корпоративізм забезпечує міцну соціальну стабільність в країні, але дещо гальмує темпи економічного зростання; ча­стка Швеції в світовій економіці поступово знижується.

Різновидом корпоративістської моделі є ієрархічний корпоративізм.Він притаманний Японії, тому одержав ще назву японської моделі. її харак­терною особливістю є активне втручання уряду в економічне регулювання при незначній частці державної власності в економіці. Держава розробляє і втілює в життя програми економічного розвитку, регулює інвестиційну діяльність в країні, фінансові ринки, здійснює активну соціальну політику, стимулює ділову активність, зокрема, методами податкової політики. Іншою характерною рисою японської моделі є система довічного найму працівників. Якщо робітник чи службовець сумлінно працює, фірма його тримає на роботі аж до виходу на пенсію; навіть у скрутних для фірми си­туаціях підприємець намагається зберегти контингент кадрових робітників. Трудові відносини мають патерналістський характер: робітник відданий своїй фірмі й особливо її власнику (керівнику); керівник, в свою чергу, тур­бується про свого робітника, входячи навіть у справи його особистого жит­тя. Так, в деяких японських фірмах молода людина, що хоча оженитися, пи­тає поради на це у свого боса; так вимагає етикет. Третьою характерною ри­сою цієї моделі є постійне піклування про безперервне підвищення кваліфікації робітника. Існують відповідні для цього інституції, «гуртки самоосвіти». На це витрачаються значні кошти від держави й фірм.

Соціально-ринкова модель розвиткупритаманна Німеччині. Найха­рактернішою її рисою є підтримка малозабезпечених верств населення й взагалі тих, хто має потребу в соціальній підтримці. Це дрібні фермери й фірми, молодь, люди похилого віку, тимчасово — й постійно безробітні, іммігранти. Держава в цій справі відіграє найактивнішу роль, відволікаючи бюджетні й позабюджетні кошти на соціальні витрати. В цій політиці уряд користується підтримкою підприємців і взагалі заможного населення.

 

Місце країн з транзитивною економікою в світовій економіці.

Ось якою була динаміка економічного розвитку деяких країн з пе­рехідною економікою в 90-х роках. З даних таблиці видно, що країни так званої… Наслідком економічних зрушень початку перехідного періоду стале істотне… Наведені цифри свідчать про досить низький рівень душового показни­ка ВВП в країнах з перехідною економікою; це є…

Тема 16

Міжнародна економічна політика України.

Мета:Описати процес формування економіки України, і як складової світового господарства, розкрити концептуальні засади міжнародної економічної політики України, охарактеризувати реалізацію зовнішньоекономічної політики України.

 

Час: 80 хв. Метод : Лекція Місце: Навчальна аудиторія

ПЛАН

Навчальні питання:Час викладу

Вступ…….………………………………………………...……………5хв

Формування економіки України, і як

Складової світового господарства………………………………15 хв.

Концептуальні засади міжнародної економічної

Політики України………………………………………………….20 хв.

Реалізація зовнішньоекономічної політики України…………25 хв.

Заключна частина……………………………………………..……15 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: схеми, графіки, діаграми, таблиці, нормативні та законодавчі акти.

Джерела і література: 3,7,14,17,20,22,31,32,34,35,38,39,40.

 

1. Формування економіки України, і як складової світового господарства

Україна, ставши у 1991 р. на шлях незалежності, за прикладом інших постсоціалістичних держав Східної Європи почала налагоджувати економічні зв'язки з країнами світу. В Україні прийнято ряд законів, які створюють номінальні можливості для включення її економіки у світове господарство, у міжнародний поділ праці. Це, зокрема, Закони «Про зовнішньоекономічну діяльність»,

«Про режим іноземного інвестування», «Про спеціальні (вільні) економічні зони» та ін. Є всі підстави стверджувати, що в Україні формуються економічні, матеріальні, інституційні та інші переду мови для поступового включення її економіки у світогосподарські процеси і структури.

Серед головних причин і факторів, що спонукають до поглиблення участі економіки України в міжнародному поділі праці, до органічного включення її господарства у сучасні цивілізацій і п процеси є насамперед висока питома вага експорту у валовому національному продукті. Досить вказати, що третина національною виробництва України опосередковується дією зовнішніх економічних зв'язків. Це підкреслює важливість даної сфери в системі життєзабезпечення держава, її виходу з надзвичайно важкої і все­осяжної кризи. Існують також інші передумови, що детермінують тісну взаємодію української економіки зі світовим господарством До них слід віднести досить розвинені внутрішній поділ і кооперацію праці, ресурсну обмеженість (особливо забезпеченість палии но-енергетичними засобами), традиційні господарські зв'язки і республіками колишнього СРСР, і насамперед Росією, зростаючу необхідність отримання нових технологій, інвестиційних і фінансових ресурсів із високорозвинених країн світу.

Отже, курс на формування в Україні відкритої економіки, під якою мається на увазі не лише розвиток зовнішньої торгівлі, що переважає на нинішньому етапі, а й поступове відкриття ще двох каналів взаємозв'язку зі світовим господарством — рух капіталу та взаємообмін національних валют — є об'єктивно зумовленим і практично безальтернативним.

Основоположними принципами формування відкритої економіки України є, по-перше, тверда опора на розвиток власні і галузей, що мають порівняльні і конкурентні переваги у світовій економіці, в регіональному (СНД) і глобальному масштабі.

Йдеться про такі галузі національного виробництва, як машинобудування (ракети, судна, літаки, окремі види металорізальних верстатів, прилади, побутова техніка тощо). Високим науково-технологічним рівнем характеризуються порошкова металургія, виробництво надтвердих матеріалів, електрозварювальна галузь, хімічна промисловість (низьковуглецевий ферохром, пропілен, полістирол, полівінілхлорид, поліамідні та поліпропіленові волокна).

Великі потенційні можливості існують також у агропромисловому комплексі України та галузях, пов'язаних, з транзитом через її територію вантажів, нафти, газу, електроенергії та інших товарів і послуг.

По-друге, високий ступінь внутрішньої інтегрованості вітчиз­няної економіки, створення потужного національного ринку як фундаментальної економічної основи для завоювання і закріплен­ня відповідних ніш на гостроконкурентних і високоінтенсивних світових ринках товарів, послуг, капіталів, фінансових ресурсів.

По-третє, забезпечення подальшої фінансової стабілізації, яка поліпшує макроекономічні умови як для національного, так і для міжнародного підприємництва, формує сприятливий інвестиційний клімат.

По-четверте, впровадження твердої конвертованої національної валюти.

По-п'яте, неухильне здійснення поступової гармонізації на­ціонального зовнішньоекономічного законодавства з вимогами і нормами ГАТТ—СОТ.

Найголовнішою причиною, що стримує нині входження України у світове господарство як повноправного партнера, є дуже низька конкурентоздатність її продукції на міжнародних ринках. Головні причини такого стану такі:

1. Практично всі вітчизняні товари, навіть високої якості, не відповідають міжнародним стандартам. У країнах соціалістичного табору використовувалася своя система стандартизації, яка значно відрізнялася від прийнятої в усьому світі. Перехід до такої системи зараз вимагає чимало часу і коштів. Ось чому лише одиничні українські товари сьогодні мають міжнародні сертифікати і допускаються на світовий ринок. Окрім того, характерними рисами української продукції є її низька якість та висока матеріаломісткість, оскільки обладнання, на якому вона виготовляється, морально застаріло. Ціна деяких вітчизняних товарів вища від закордонних аналогів.

2. Переважання в експорті України сировинних товарів і практично повна відсутність високотехнологічного обладнання, патентів, ліцензій, «ноу-хау», що користуються на ринках величезним попитом.

3. Гостра нестача високопрофесійних кадрів, які можуть працю вати на зовнішніх ринках, сприяти збуту продукції. Недосконалою є система управління зовнішньоекономічною діяльністю. Часто навіть прекрасна за своїми якостями продукція і к потрапляє на міжнародні ринки через нерозпорядливість чиновників.

4. Низька зацікавленість вітчизняних підприємців у виробництві продукції на експорт. У провідних країнах світу держана всіма можливими способами стимулює таке виробництво: па дає податкові пільги, вводить обмеження на ввезення імпорт них товарів та ін. На Україні, на жаль, цього поки що не зроблено, хоча вона має значний експортний потенціал, у якому виділяють відносно розвинену промисловість, значну сиро винну базу, можливості АПК і ВПК, наявність високих технологій і науку.

В Україні відносно розвинена промисловість, але її продукція може конкурувати головним чином на ринках СНД і країн, що розвиваються, де відзначається низька якість товарів. На світо ні ринки Україна має виходити з конкурентоздатною продукцією, а не шукати невибагливих клієнтів.

Україна має значну сировинну базу, багаті родовища корисних копалин, але надмірний експорт мінеральної сировини за дешевими цінами не приносить їй належних прибутків.

Агропромисловий комплекс також має потужну базу розвитку і можливість швидкої експортної спеціалізації, але низька продуктивність сільського господарства, стан АПК стримують вихід України на світовий ринок. Крім того, Заходу сільськогосподарська продукція не потрібна. Росія та інші країни СНД також не купуватимуть сільськогосподарську продукцію и Україні за світовими цінами, оскільки за такими цінами вони знайдуть кращу продукцію на Заході. Іншими словами — товари АПК неконкурентоздатні і ще довго продаватимуться за низькими цінами.

В Україні потужний технологічний потенціал ВПК, сфера його НДКР, але технології потребують конверсії, а «високі технології» в експорті посідають незначне місце. Україна володіє розвинутим науковим потенціалом, але коштів на його подальший ефективний розвиток немає.

Зовнішньоторговельну діяльність України не можна назвати успішною, що обумовлено негативними передумовами її розвитку. Економіка України і до сьогодні має ізольований характер і функціонує з відривом від світового ринку, що призводить до консервації економічного, технічного та наукового відставання.

За економічним потенціалом Україна входить до першої п'ятірки країн Європи, а за ефективністю його використання — замикає першу сотню країн світу. Неабиякою мірою це пояснюється низькою конкурентоздатністю експортного виробництва, обумовленою важким періодом депресії в економіці, пов'язаної із структурними перетвореннями і переходом на ринкові відносини.

Але, незважаючи на депресивні процеси, експортний потенціал лише промислової продукції і послуг України в цілому оцінюється приблизно в 12 млрд. дол. США, причому переважає продукція металургії (5 млрд. дол.), машин і обладнання (3—4 млрд. дол.), хімічна продукція (близько 700 млн. дол.), послуги (1,5 млрд. дол.).

 

2. Концептуальні засади міжнародної економічної політики України

Які ж вихідні, фундаментальні положення і принципи має бути покладено в основу розробки стратегічної програми розвитку зовнішньоекономічних зв'язків України? Щонайперше, йдеться про забезпечення суверенітету України у світогосподарських зв'язках, гарантування її національної зовнішньоекономічної безпеки.

По-друге, вся розгалужена сукупність зовнішньоекономічних зв'язків повинна грунтуватися на суворо еквівалентному, взаємовигідному обміні, міжнародному поділі й кооперації праці.

По-третє, взаємодія зі світовим господарством має спиратися на комплексну, гнучку й динамічну державну зовнішньоекономічну політику, в основу якої покладено максимальну господарську свободу безпосередніх виробників та експортерів товарів і послуг — підприємств, фірм, банків, корпорацій, концернів, кооперативів, юридичних і фізичних осіб.

По-четверте, відкритість економіки для широкої і взаємовигідної участі у регіональних і світових господарських та валютно-фінансових системах і структурах.

Виходячи з вищезгаданих основоположних принципів, можна сформулювати головні складові елементи системи зовнішньо - екомічної стратегії України. Вона включає в себе:

1. Створення потужного експортного сектора.

2. Національну конвертовану валюту.

3. Залучення іноземних інвестицій на основі створення СП, вільних економічних зон, інших форм спільного підприємництва із зарубіжним капіталом.

4. Лібералізацію імпорту.

5. Проведення зарубіжної підприємницької діяльності.

6. Розбудову розгалуженої системи зовнішньоекономічного менеджменту (банки, біржі, страхові компанії, консалтинг, аудит, лізинг тощо).

7. Гнучку податкову, цінову, депозитну, кредитну, фінансову і валютну політику, яка стимулює диверсифікацію експортно - імпортних відносин.

8. Поступову інтеграцію економіки в європейські і світові господарські об'єднання та організації.

9. Кадрове забезпечення зовнішньоекономічної діяльності.

Головне завдання полягає у тому, щоб визначити етапи, напрями, форми і засоби реалізації зовнішньоекономічної стратегії. Коротко охарактеризуємо кожен із цих елементів концепції.

Створення експортного сектора. Визначаючи пріоритети у розвитку експортного сектора, слід назвати передусім високотехнологічні наукомісткі галузі машинобудування (верстати, літаки, ракети, судна, прилади, побутова техніка), порошкову металургію, надтверді матеріали, кераміку, електрозварювальне виробництво. Техніка і технологія у даних та деяких інших галузях сягають світового рівня, що значно полегшує проблему пошуку своєї ніші на світових товарних ринках.

Другу групу пріоритетних галузей може скласти агропромисловий комплекс, спрямований насамперед на країни СНД та партнерів із числа країн, що розвиваються.

Патентно-ліцензійна торгівля, «ноу-хау», інжиніринг, різноманітні послуги, особливо туризм, можуть скласти третій пріоритетний напрям при формуванні еспортного сектора України.

Видобувна і металургійна галузі промисловості формують четвертий пріоритетний блок експортного сектора. Кольорові метали, уран, вугілля, сталь і прокат користуються сталим попитом на світових ринках. Україна не лише входить до першої п'ятірки держав — продуцентів сталі, але й виробляє її найбільше на душу населення. Потужна металургійна база, очевидно, залишатиметься однією з головних складових експортного сектора України.

Нарешті, п'ятий пріоритетний напрям, пов'язаний з надзвичайно вигідним географічним положенням наш країни. Транзитні перевезення вантажів, нафти, газу та ін. з євроазійської частини на захід і з півночі на південь Європи і далі на Близький Схід аж до Африки можуть дати великі валютні надходження.

Введення національної конвертованої валюти. Крім внутрішньої стабілізації (фінансової, бюджетної, цінової та ін.), за умов демонетизації золота, головною гарантією введення і підтримки валютної конвертації є товарна конвертованість. Тобто лише за наявності потужного і зростаючого потоку на світові ринки конкурентоздатних товарів і послуг, що користуються сталим попитом, буде і відповідний попит на національну ва­люту, а значить, і її конвертація у валюти інших держав. Золотовалютні резерви відіграють допоміжну роль як фактор стабілізації національної грошової одиниці і регулювання її поточного курсу. Вирішальне значення має товарна інтервенція, завоювання надійних ніш на світових ринках товарів і послуг, технологій і фінансових капіталів.

III. Залучення іноземних інвестицій — важливий додатковий фактор економічного відродження України, створення розвиненого експортного сектора. Основні принципи залучення іноземного капіталу — надання зарубіжним інвесторам прав і можливостей, адекватних тим, якими користуються національні суб'єктигосподарської діяльності.

IV. Лібералізація імпорту. Серед пріоритетів державної імпортної політики — залучення сучасної техніки і технологій, «ноу-хау», інжинірингових послуг. Другим важливим напрямом імпортної політики є охорона здоров'я, розвиток медичної промисловості, медичних закладів. Третій напрям включає в себе сукупність галузей продовольчого комплексу, харчової промисловості країни.

V. Проведення зарубіжної підприємницької діяльності. Може здійснюватися за наявності вільних капіталів, досвіду, підготовлених кадрів шляхом створення за кордоном спільних підприємств і фірм за участі українського капіталу, заснування філіалів банків, інших структур, які сприяли б просуванню товарів та послуг .

VI. Розбудова розгалуженої системи зовнішньоекономічного менежменту. Вона має доповнюватися за рахунок комерційних банків, міжнародної фондової і товарних бірж, транснаціональних банків, консалтингових тв аудиторських фірм, лізингових і венчурних підприємств тощо.

VII. Гнучка податкова, цінова, депозитна, кредитна, фінансова і валютна політика є ключовою ланкою зовнішньоекономічної стратегії. Світова практика свідчить, що ділова активність і господарська енергія як внутрішніх товаровиробників і експортерів, так і зарубіжних інвесторів та банкірів вирішальною мірою залежить від створення в Україні сучасної податкової системи на експорт, імпорт, прибуток спільних підприємств.

VIII. Зовнішньоекономічна стратегія передбачає вибір географічного середовища, у якому найбільш доцільно й органічно досягається реалізація економічних інтересів. Найсприятливішим економічним регіоном для України є європейський. Територіальна спільність, наявність зручних транспортних комунікацій, історичні і духовні традиції, більша чи менша близькість рівнів економічного та науково-технічного розвитку роблять його головним на даному етапі формування й диверсифікації зовнішньоекономічних зв'язків України.

У регіональному аспекті одним із пріоритетних напрямів у зовнішньоторговельній діяльності України є співробітництво з країнами СНД, що обумовлено історичними зв'язками, взаємопов'язаністю економік, подібністю економічних проблем. Необхідне поглиблення участі України в діяльності Економічного Союзу СНД. Торговельно-економічні стосунки із СНД мають розвиватися за умов режиму вільної торгівлі. У відносинах України з країнами СНД найважливіший пріоритетний напрям — розвиток українсько-російських торговельно-економічних відносин.

Перспективним напрямом розвитку зовнішньої торгівлі з Росією є налагодження прямих зв'язків з окремими її регіонами. Такі зв'язки вже розвиваються з Башкортостаном, Татарстаном, Дагестаном, Бурятією, Якутією, Санкт-Петербургом, створюється міст «Да­лекий Схід Росії — Україна», підписано (1998 р.) договір з Кузбасом.

У межах СНД існують умови для подальшого розвитку торгівлі з Білоруссю та Молдовою, а також поглиблення відносин з країнами Центральної Азії, насамперед з Узбекистаном, Туркменистаном, Казахстаном, які мають великі природні ресурси (зокрема, паливно-енергетичні та мінерально-сировинні), в обмін на які Україна може постачати нові технології, проектно-будівельні по­тужності, товари.

Серед інших країн СНД привабливими є зв'язки з країнами Закавказзя, які сприяють виходу України на ринки Центральної Азії та Близького Сходу.

Пріоритетним завданням для України є забезпечення взаємовигідних і стабільних торговельних зв'язків з країнами Балтії, її перспективі в режимі вільної торгівлі.

У напрямі розвитку зовнішньої торгівлі з окремими регіонами світу велике значення мають зв'язки з Європейським Союзом у цілому та особливо з такими країнами, як Німеччина, Італія, Велика Британія.

Необхідне збільшення товарообороту між Україною і країнами Центральної та Східної Європи, особливо з угрупованням Центральноєвропейської зони вільної торгівлі (CEFTA).

З країнами Центральної Європи зовнішньоекономічна політика має спрямовуватися, насамперед, на відновлення ефективних традиційних зв'язків, міжнародної спеціалізації і кооперування, зокрема в металургії, транспортному і сільськогосподарському машинобудуванні, хімічній та легкій промисловості, а також контактів у сфері науки і техніки.

Для України важливе значення мають торговельні зв'язки з країнами Чорноморського економічного співробітництва, перш за все з Туреччиною (забезпечення диверсифікації джерел надходження нафтопродуктів, а також імпорту сировини для легкої промисловості), Грецією (розвиток судноплавства в басейні Середземного моря), Болгарією та Румунією (розвиток торгівлі в Придунайському регіоні).

Необхідно розвивати позитивну тенденцію до збільшення обсягів торгівлі з країнами Північноамериканської зони вільної торгівлі ( NAFTA) і особливо зі США та Канадою.

У розвитку торговельних відносин з країнами Латинської Америки перспективним є співробітництво з такими країнами, як Бразилія, Аргентина, Чилі. На нову фазу взаємин виходить співробітництво з Панамою та Перу, відновлюються зв'язки з Кубою.

Зростає роль торговельно-економічних зв'язків з країнами Африки, Азії та Тихоокеанського регіону.

Україна буде продовжувати активну співпрацю з країнами Північної (Єгипет, Марокко, Туніс) і Західної Африки (Гвінейська Республіка, Нігерія), з Південно-Африканською Республікою. Найперспективнішим партнером України на Далекому Сході с Японія, яка включила Україну до Генеральної системи преференцій. Необхідно активізувати співробітництво з новими індуст­ріальними країнами (НІК), з країнами АСЕАН, Китаєм та Індією, країнами Південно-Західної Азії.

Країни Південно-Західної Азії (Близького та Середнього Сходу) такі як Ліван, Кувейт, Туреччина, Сирія, Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати мають велике значення з точки зору забезпечення економіки України джерелами енергоносіїв та споживання інженерно-технічних послуг України у спорудженні промислових та цивільних об'єктів, транспортної і комунальної інфраструктури. За певних умов доцільне співробітництво у розвитку трансконтинентальної системи транспорту та зв'язку. Українські підприємства ВПК можуть одержати в цьому регіоні необхідні для конверсії кошти від торгівлі воєнною технікою, озброєнням та надання ремонтних послуг.

Китай та Індія є одними з основних партнерів України у зовнішній торгівлі, у перспективі це ринки для значного збільшення експорту української продукції машинобудування і передових технологій, насамперед для реконструкції об'єктів, збудованих колишнім СРСР.

Країни АСЕАН — потенційні партнери України у XXI столітті. Вони можуть стати значними ринками для вітчизняної машинотехнічної продукції, інженерно-технічних послуг, підготовки кадрів. Україна може взяти участь у будівництві великих об'єктів енергетичного та промислового значення. Збіль­шуватимуться обсяги експорту традиційної продукції української промисловості (металопрокат, вироби важкого машинобудування, верстати, мінеральні добрива та інша хімічна продукція), імпорту порівняно дешевих, але високотехнологічних виробів.

Для удосконалення регіональних зовнішньоторгівельних зв'язків Україні в перспективі необхідна участь у міжнародних торговельних організаціях, особливо в ГАТТ/COT, а також співробітництво з інтеграційними угрупуваннями, перш за все з ЄС, а також з CEFTA, ІДЕЇ, NAFTA.

Фактор віддаленості від Середньої Азії та Казахстану значно зменшує ефективність української торгівлі з ними, при цьому зменшується і транзитна роль Росії, особливо це стосується торгівлі металами, що обумовлено зростанням цін внаслідок високих транспортних тарифів у Росії.

Організація та здійснення торговельних відносин між країнами СНД передбачає активний обмін необхідною статистичною інформацією і, в першу чергу, співставлення по зовнішній торгівлі. Передбачається обмін статистичними виданнями та публікаціями, методологією, розробками і програмами, а також досвідом проведення статистичних спостережень, узгоджень принципів формування статистики зовнішньої торгівлі. Це сприятиме створенню спільних інформаційних систем, які дадуть змогу за­безпечити відстеження стану ринку товарів та послуг усіх країн СНД, включаючи обсяги виробництва та споживання товарів і послуг та їх порівняльну кон'юнктуру на внутрішньому і світовому ринку.

 

 

3. Реалізація зовнішньоекономічної політики України

Як незалежна держава, Україна прагне встановити добрі відносини з усім світовим співтовариством. Цьому сприяє обрання нашою країною статусу неприєднання до будь-яких військових блоків, добровільна відмова від володіння ядерною зброєю. На всіх міжнародних форумах, у яких Україна бере участь, наші представники послідовно виступають за збереження миру у світі, за справедливе економічне співробітництво, за екологічну безпеку.

Взаємозв'язки України з іншими державами відбуваються на двох рівнях: на рівні участі в міжнародних організаціях і на рівні двосторонніх відносин.

Україна співпрацює у більшості найважливіших, найавторитетніших глобальних організацій. Насамперед це Організація Об'єднаних Націй та її структури. Україна була серед членів — засновників ООНу 1945 році. У Генеральній Асамблеї організації наша країна має рівні права з усіма членами ООН, декілька разів обиралася непостійним членом Ради Безпеки. Вона бере активну участь у роботі го­ловного економічного органу ООН — Економічній і соціальній раді (ЕКОСОР), _а також в ЮНЩО, ЮНКТАД та інших органах, пов'язаних з економікою. Після здобуття незалежності Україна вступила до таких могутніх і впливових з точки зору ролі у світовій економіці організацій, як Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Світовий банк.

МВФ є найбільшим серед міжнародних організацій кредитором України, його частка становить 60 %. Кредити МВФ спрямовані на економічну трансформацію в Україні, перш за все вони йдуть на покриття дефіцитів платіжного балансу й погашення внутрішнього боргу. Це означає, що у виробництво кредити МВФ не йдуть і не дають можливість одержати прибуток. Проте кредити МВФпочали надходити в Україну в той час, коли її економіка пе­ребувала в критичному стані. Завдяки ним вдалося приборкати гіперінфляцію та увести в обіг нову грошову одиницю — гривню.

Стабілізація гривні у 2000—2001 роках відбувалася також не без допомоги МВФ. Члени МВФ умовно поділяються на країни-донори (це розвинені країни) та країни — споживачі допомоги, до яких належить і Україна. Таким чином, МВФ регулює потоки капіталу між державами світу. Хоча квота України в МВФ становить лише 0,7 %, її членство в цій організації для нас дуже важливе, причому не тільки через можливість безпосередньо одержати від неї кредити. Справа в тому, що цей Фонд справляє вплив на ситуацію на світовому валютно-кредитному ринку, і від його позиції багато в чому залежить політика комерційних банків та інших кредитних закладів. Неврівноваженість української економіки сприймається як суттєвий ризик для надання кредиту; авторитет МВФ, його готовність надати кошти Україні пом'якшують цей ризик, що створює так званий «демонстраційний ефект».

До Світового банку Україна вступила одночасно зі вступом до МВФ (у 1992 p.). Вона є членом всіх його структур — Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародної фінансової корпорації (МФК), Міжнародної асоціації розвитку (МАР) та Багатосторонньої агенції з гарантування інвестицій (БАТІ). Серед міжнародних кредитно-фінансових організацій МБРР є другим, після МВФ, кредитором України; його частка становить 33 % всіх позик. Кошти, що надходять від Світового банку, на відміну від коштів МВФ, використовуються більш різноманітно. Вони спрямовані також на реалізацію довгострокових інвестиційних проектів, підтримку українських підприємств, страхування імпорту тощо. Позики Світового банку для України вигідніші, ніж позики з інших джерел, оскільки умови надання ним кредиту більш сприятливі. За класифікацією СБ Україна належить до III категорії країн (рівень доходів нижче середнього), тому термін погашення кредитів продовжується до 20 років з пільговим періодом 5 років. За рахунок цього банку в Україні реалізується 16 проектів на загальну суму 2895 млн. дол. та 15 млн. евро. У структурі позик СБ значне місце посідають позики на структурну перебудову й розвиток паливно-енергетичної галузі, на реструктуризацію сільського господарства, впровадження ринкових відносин в агропромисловому комплексі. Пріоритетним напрямком співробітництва України зі Світовим банком є залучення коштів на інвестиційні проекти.

Третьою за обсягом кредитів України організацією є Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР). Позики ЄБРР безпосередньо йдуть на розвиток виробництва, причому значна їх частка спрямовується на підтримку приватних малих і середніх підприємств. ЄБРР працює на комерційній основі, кредити нада­ються на умовах ринкових ставок. До співробітництва з ЄБРР під­ключені найсолідніші комерційні банки України. За обсягом кредитів банку країнам Центральної та Східної Європи Україна посідає друге місце, що свідчить про високу оцінку нашої країни в Європі. В галузевому розрізі ЄБРР інвестує переважно харчову промисловість, видобуток нафти й газу, агробізнес, телекомунікації, портове господарство, а також вкладає кошти у фінансову сферу.

Однією з небагатьох глобальних організацій, до яких Україна поки що не входить, але прагне увійти, є Світова організація торгівлі (СОТ). Доступ до неї обмежено досить жорсткими умовами, які Україна поступово виконує. Неприйняття України до СОТ суттєво погіршує її позиції в міжнародній торгівлі, оскільки країни — члени цієї організації (а їх більшість серед країн світу) підвищують тарифні ставки, обмежують імпортні квоти й ставлять інші перепони для країн не-членів. Україна подала заяву про вступ до СОТ (тоді вона ще мала назву ГАТТ) у 1993 р. З 1997 року розпочався процес двосторонніх переговорів уряду України майже з 30 країнами — членами СОТ про позитивну рекомендацію нашій країні щодо вступу до цієї організації.

У зв'язку з поширенням процесу регіоналізації у світі Україна підтримує зв'язки на регіональному рівні з країнами-сусідами. Ці зв'язки мають макрорегіональний (у формі великих інтеграційних міждержавних об'єднань) та мезорегіональний (у формі прикордонного співробітництва) характер.

На макроекономічному рівні Україна є членом інтеграційних об'єднань, що сполучають країни Східної і Центральної Європи та Азії. Це - СНД, ЧЕС та ГУУАМ.

Співдружність Незалежних Держав (СНД) — організація, до заснування якої в 1991 р. причетна Україна, її членами є Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменистан, Україна, Узбекистан. Договір про заснування СНД передбачав співробітництво в таких сферах, як зовнішня політика, економічна й фінансова політика, політика в галузі безпеки й оборони. Проте інтеграційні процеси в СНД йдуть важко й суперечливо через неоднакове осмислення цілей організації різними країнами-членами. Так, Україна не бере участі в оборонних структурах СНД, оскільки це суперечило б її статусу неприєднання до військових блоків. Економічна інтеграція також гальмується взаємним непорозумінням. Незважаючи на те, що в 1993 р. держави-члени підписали Угоди про створення Економічного союзу, по суті й сьогодні інтеграція в СНД відповідає лише рівневі зони преференційної торгівлі. Україна наполягає на прийнятті конкретних заходів, які б сприяли утворенню зони вільної торгівлі в територіальному просторі СНД.

Незважаючи на труднощі, якими супроводжується співробітництво членів СНД в його межах, ця організація має для України важливе значення. Для нас економічний простір СНД являє собою потенційно широкий ринок збуту наших товарів і джерело постачання необхідної сировини (особливо енергоносіїв), машин і обладнання, товарів широкого вжитку. На країни СНД припадає понад 40 % зовнішнього товарообігу України, Збереглося ще чи­мало виробничих зв'язків між підприємствами України і колишніх республік СРСР. Хоча й дуже повільно, але здійснюється просування до утворення економічного простору в межах СНД. Багато товарних груп користуються пільговими тарифами. Більшість кра­їн має безвізовий режим, що полегшує вільне пересування робочої сили. Налагоджуються на новій, ринковій основі виробничі й комерційні зв'язки між підприємствами країн-членів, розвивається співробітництво у кредитно-фінансоаій сфері.

Зовнішньоекономічна діяльність України з країнами СНД регулюється Постановою Кабінету Міністрів України «Положення про порядок поставок і митного оформлення продукції за виробничою кооперацією підприємств і галузей держав — учасниць СНД». Це Положення регулює поставки продукції (сировини, ма­теріалів, деталей, вузлів) для спільного виготовлення кінцевої продукції. Між підприємствами укладаються договори, на основі яких здійснюється митне оформлення продукції. Ця продукція звільнюється від обкладення ввізним або експортним митом, акцизним збором та іншими податками.

Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС) було також засноване за безпосередньої участі України у 1992 р. Воно складається з 11 держав: Азербайджану, Албанії, Болгарії, Вірменії, Греції, Грузії, Молдови, Росії, Румунії, Туреччини та України. Серед цілей ЧЕС — багатостороннє співробітництво чорноморських держав у різних галузях економіки, передусім у промисловості, сільському господарстві, на транспорті, в торгівлі, в розвитку туризму, телекомунікацій. Однією зі сфер співробітництва визначено екологію Чорного моря. Механізм інтеграції в межах ЧЕС передбачає безподаткову торгівлю, вільний рух капіталів та послуг, створення вільних економічних зон, обмін економічною інформацією.

Чорноморське економічне співробітництво перебуває поки що на початковій стадії інтеграційного процесу. Незважаючи на це, учасники ЧЕС вбачають реальні перспективи для плідного співробітництва. Вже сьогодні воно здійснюється в таких галузях, як енергетика, транспорт, зв'язок, екологія. Найперспективнішими напрямками інтеграції є: об'єднання електромереж в єдиній системі Чорноморського кільця; утворення регіональних транспортних коридорів; прокладення ліній оптоволоконного зв'язку; програми з охорони Чорного моря. Багато надій покладається на Чорноморський банк торгівлі та розвитку (ЧБТР), який розпочав діяльність у 1999 році. Його функціями є кредитування зовнішньоторговельних операцій та підтримка фінансових систем країн-членів.

У 2001 році юридично оформлено статус ГУУАМ як міжнародної організації. Ця абревіатура походить від початкових літер назв держав, що її складають: Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова. Україна в цій організації є державою з найбільшим економічним потенціалом. Однією з цілей ГУУАМ є сприяння транспортування газу з Центральної Азії й азербайджанської нафти на Захід, відродження «Великого шовкового шляху». Деякі спостерігачі вбачають у створенні ГУУАМ спробу знайти альтернативу СНД, у якій керуюча роль належить Росії. Проте як президенти країв — членів ГУУАМ, так і президент Росії визначають, що членство в ГУУАМ не суперечить обов'язкам цих країн щодо СНД.

Стратегічною метою України є вступ до Європейського Союзу. Залучення до європейської спільноти відкрило б для України великі можливості щодо прискорення економічного розвитку й підвищення добробуту нашої країни. Наше бажання стати членом ЄС досі не реалізувалося через невідповідність економічного ме­ханізму України нормам і вимогам Європейського Союзу. Проте Україна крок за кроком просувається до Західної Європи, шукаю­чи можливості узгодження спільних інтересів. Відносини з ЄС ґрунтуються на конкретних угодах та програмах партнерів.

У 1994 р. була підписана Угода про партнерство та співробітництво між ЄС і Україною (набула чинності у 1998 році). Основними цілями Угоди є:

• розвиток тісних політичних стосунків шляхом постійного діалогу з політичних питань;

• сприяння торгівлі та інвестиціям, гармонійним економічним стосункам;

в забезпечення основ для взаємовигідного економічного, соціального, фінансового, науково-технічного та культурного співробітництва;

 

• підтримка України в її зусиллях зміцнювати демократію та завершення переходу до ринкової економіки. У 1999 р. була прийнята «Спільна стратегія Європейського Союзу щодо України», у якій особливий наголос робиться на сприяння демократичним перетворенням в Україні. У «Стратегії» підкреслюється також, що стратегічне партнерство між ЄС і Україною, яке ґрунтується на спільних цінностях та інтересах, є фактором зміцнення миру, стабільності та процвітання в Європі.

Одним з найефективніших напрямків співробітництва України з ЄС є програма TACIS — Технічна допомога країнам СНД. Це дуже розгалужена програма підтримки реформ в країнах СНД, в тому числі й в Україні. На економічні реформи в Україні виділено гранти для 32 проектів; серед них — проекти з реструктуризації сільського господарства, сприяння розвитку фінансових ринків в Україні та інші. TAC1S передає ноу-хау, яким володіють державні та приватні організації, що дозволяє сполучати досвід з професій­ними знаннями й навичками на місцях. Ноу-хау надається у формі Консультативного сприяння з питань управління, направлення груп експертів.

Зі свого боку, Україна розробила національну програму інтеграції в ЄС. У 1998 р. вийшов Указ Президента про затвердження «Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу». У «Стратегії» передбачається 17 напрямів, які необхідно реалізувати у три етапи:

• перший припадає на 2000 рік;

• другий — на 2001—2003 роки;

• третій — на 2004-2007 роки.

Проблема підвищення ефективності зовнішньоторговельної діяльності України на сучасному етапі має винятково важливе значення. Без інтеграції до світової економіки Україна відставатиме від стрімко змінюваних технологій виробництва, технічних, екологічних та інших стандартів і критеріїв конкурентоздатності.

Перспективною формою регіонального співробітництва є інтеграція на мезорівні, тобто співпраця прикордонних адміністративних регіонів. Така форма успішно розвивається в Західній Європі з кінця 50-х років минулого століття, вона одержала назву «єврорегіони». Сьогодні в Європі діє більше 50 єврорегіонів.

Україна бере участь в чотирьох єврорегіонах: «Буг» (Волин­ська область і прикордонні регіони Польщі); «Карпати» (Львів­ська, Закарпатська, Івано-Франківська. Чернівецька області та суміжні території Польщі, Словаччини, Угорщини та Румунії); «Нижній Дунай» (Одеська область та суміжні території Молдови й Румунії); «Верхній Прут» (Чернівецька область та суміжні терито­рії Молдови та Румунії),

У межах єврорегіонів здійснюється транскордонне співробітництво між сусідніми країнами. Основними напрямами співробітництва є торгівля, спільне підприємництво, екологія і культура.

На двосторонньому рівні міжнародних відносин Україна має зв'язки переважно у формі зовнішньої торгівлі та інвестицій.

Зовнішня торгівляє одним із найважливіших видів міжнародних економічних стосунків. Вона є безпосереднім проявом міжнародної спеціалізації праці. Для України сьогодні зовнішня торгівля має першочергове значення, оскільки вона суттєво впливає і на стан платіжного балансу, і на обсяг ВВП. Як уже відзначалося, відкритість економіки України досить висока саме завдяки спів­відношенню експорту й ВВП, у якому частка експорту значно вища, ніж у середньому у світі. Але, на жаль, високий показник відкритості економіки Україна пояснюється не стільки великими обсягами експорту, скільки поки що малою величиною ВВП.

Показники зовнішньої торгівлі складаються з експорту, імпорту, товарообігу і сальдо балансу. У 90-х роках зовнішня торгівля України розвивалася нерівномірно; у першій половині десятиліття стався глибокий спад обсягів товарообігу; у другій — стагнація; деяке пожвавлення спостерігається на початку нового десятиліття, проте сьогодні товарообіг зовнішньої торгівлі України не відповідає її економічному потенціалу. Така ситуація є наслідком економічної кризи, вихід з якої пов'язується з деяким пожвавленням економічної діяльності країни з 2000 року.

Географічна структура торгівлі товарами є наслідком, принаймні, двох обставин. По-перше, історично так склалося, що Україна ще значною мірою зберігає основні риси своєї участі у територіальному поділі праці, який відбувався протягом декількох століть у територіальних межах Російської імперії та СРСР. Значна кількість українських фірм зберегла кооперативні зв'язки з підприємствами колишніх союзних республік, ринки країн СНД для нас добре знайомі, як і наш для них. По-друге, Україні нелегко пробитися на ринки розвинених країн та країн, що розвиваються, через дуже сильну конкуренцію (ці ринки вже розподілені) і часто через невідповідність наших товарів світовим стандартам; нерідко наш експорт потерпає і через дискримінаційну політику деяких країн щодо України. Тому основна частина українського зовнішнього товарообігу припадає на країни СНД.

Поступово Україна диверсифікує свою географічну структуру міжнародної торгівлі, і частка СНД знижується: в 1995 р. вона становила 59 %, а в 2000 — 44; відповідно частка Росії впала з 47 % до 33. Водночас зростають обсяги торгівлі з розвиненими країнами. За період 1995—2000 рр. товарообіг з Німеччиною збільшився в 1,7 раза, зі США — в 1,2, з Італією — в 3,5, з Бельгією — в 1,5, з Францією — у 2,9 раза. Із країнами, що розвиваються, суттєво зміцнилися торговельні зв'язки: з Туреччиною товарообіг зріс у 4,7 раза. Слід також відзначити збільшення торгівлі з Китаєм: вона зросла в 1,8 раза.

У 2000 р. Україна торгувала зі 189 державами світу. Найбільший торговельний обсяг припадав на країни СНД — товарообіг складав 12 537,4 млн. дол.; на Європу припадало 8991,7 млн. дол.; на Азію — 4269,9 млн. дол.; на Америку — 1798, 9 млн. дол.; на Африку — 867,9 млн. дол.; на Австралію й Океанію — лише 61,7млн. дол.

Товарна структура нашої зовнішньої торгівлі віддзеркалює сьогоднішній стан нашої економіки. По-перше, частка машин, устаткування, засобів транспорту та приладів як в експорті, так і в імпорті надто невисока: відповідно 12,7 і 18,8 % тоді як у розвинених країнах вона зазвичай перевищує 80 %. По-друге, майже половина вартості нашого експорту (44,4 %) припадає на чорні метали, які є товаром невисокого ступеня обробки й тому відносно недорогим. В імпорті 46,9 % припадає на нафту, газ та інші мінеральні продукти; ця група товарів майже ціпком імпортується з Росії та Туркменистану. Зовсім мала частка в торгівлі товарів легкої промисловості: 4,2 % в експорті й стільки ж в імпорті. Це є наслідком, з одного боку, розвалу нашої легкої індустрії під впливом конкуренції іноземного ширвжитку, а з іншого — низькою купівельною спроможністю основної маси насе­лення країни. На продукцію агропромислового комплексу припадає 9,5 % в експорті та 6,5 — в імпорті.

У структурі українсько-російського товарообороту на торгів­лю послугами та роботами припадає 22,6 %. Причому в експорті послуги становлять 47,5 %, в імпорті — 3,2. У структурі українського експорту понад 90 % займає продукція глибокого і досить глибокого ступеня переробки: послуги — 47,5 %, продукція мета­лургійної промисловості — 12,9, машинобудування — 12,5, продовольча продукція —- 11,6, хімічної промисловості — 8,5 %. У то­варній структурі імпорту в 2000 р. збільшилася питома вага мінерального палива — з 35,4 до 46,86 % (6540,1 млн. дол.), машин та устаткування — з 8,5 до 13,91 % (1941,0 млн. дол.). Зросла частка продукції рослинного походження, рудних матеріалів. Серед ос­новних товарних позицій зменшилася частка продукції хімічної та пов'язаних з нею галузей, транспортних засобів, харчової промисловості. Найважливішим торговельним партнером України та найбільшим ринком збуту товарів традиційного українського експорту, як і раніше, залишається Російська Федерація.

Українські підприємства, які традиційно були орієнтованими в основному на російського споживача, перебувають на даний момент в особливо складному становищі через недосконалість цінової політики в нашій країні. Яскравим прикладом цього є сучасний кризовий стан таких вітчизняних промислових підприємств, як Львівський автобусний завод, Миколаївський глиноземний завод, Кременчуцький автомобільний завод. Через високі ціни неконкурентоздатною є й продукція агропромислового комплексу України.

Водночас високі тарифи на транспортні послуги в Україні зумовили зміну траєкторії основних потоків російських вантажів у західному напрямі: через порти і транспортні магістралі Білорусі та країн Балтії. Регіональні особливості цієї проблеми полягають у тому, що обласні адміністрації України вводять на місцях численні місцеві тарифи та збори за транзит російських вантажів.

На сучасному етапі у структурі економіки України переважать видобувні галузі та аграрний комплекс. Підсилюється розрив внутрішніх зв'язків України з іншими країнами СНД й на території самої України, що негативно впливає на її зовнішньоекономічну діяльність. .Але зовнішня торгівля України поступово набирає темпи розвитку.

Найбільш вагомий обмінний ресурс — це продукція чорної металургії: 30 % експортних постачань країни. Україна експортує усі види металургійної продукції — від сировини і напівфабрикатів до кінцевих виробів. Значну питому вагу в структурі металургійного експорту України має залізна руда, яка експортується у країни Східної Європи та СНД головним чином з Криворізького басейну. Експортується невелика кількість кольорових металів --алюміній (1 %), мідь, нікель, свинець, цинк. В експорті продукції чорної металургії виділяються Дніпропетровська, Донецька, Запорізька та Луганська області.

Темпи розвитку чорної металургії в Україні мають тенденцію до зниження, що свідчить про поступове звуження можливостей нарощування експорту продукції даної галузі. Але й на світовому ринку попит на них знижується внаслідок успішного використання замінників конструкційних матеріалів (пластмас, кераміки, композитних матеріалів), підвищуються вимоги до якості металів. Внаслідок цього обсяги експорту продукції чорної металургії прямо залежать від рівня споживчих характеристик металопродукції.

Україна має можливості для збільшення експорту кольорових металів, насамперед алюмінію і титану.

Друге місце в експорті України посідає продукція хімічної та пов'язаних з нею галузей промисловості, в тому числі з виробництвом пластмас і каучуку — 13,5 %. Це невисокий показник, крім того, в експорті хімічної продукції переважають вироби неорганічної (основної) хімії, головним чином мінеральні добрива, товари ж органічної хімії мають невиправдано малу частку. Хімічна промисловість є галуззю експортної спеціалізації у Луганській, Івано-Франківській і Черкаській областях, які забезпечують майже половину всього експорту продукції хімічної промисловості.

На світовому ринку зростає попит на якісні пакувальні матеріали, пластмаси, фармацевтичні товари, товари побутової хімії, що є економічним стимулом для структурних якісних змін у національному хімічному виробництві, в розвитку його експортного потенціалу.

В експорті України важливе значення мають вироби харчової промисловості — 9,8 % та продукти рослинного (6,1) і тваринного (3,8 %) походження, що відбиває агропромислову експортну спеціалізацію України. Україна експортує цукор, алкогольні напої, м'ясо-молочні продукти, тютюн, кондвироби, рослинну олію, сіль, продукти переробки плодів і овочів. Значно зросли експортні поставки насіння і плодів, зернових культур, продуктів борошно­мельного виробництва. Враховуючи ту обставину, що на світовому ринку сільськогосподарська сировина коштує набагато дешевше, ніж продукти її переробки, в Україні необхідно створювати систему експортних галузей харчової промисловості на основі застосування сучасних технологій. Це дасть можливість Україні вийти на насичений світовий ринок продовольства. Водночас на світовому ринку окремі види сільськогосподарської сировини — волокно льону і конопель, вовна, соняшник тощо ціняться досить високо (500—900 дол. за тонну), тому Україна є потенційним експортером цієї продукції. Необхідно здійснювати експортну спрямованість розвитку сільського господарства. Важливо створити і агропромислові зони виробництва екологічно чистих продтоварів, які займають особливу нішу на світовому ринку.

В експорті України знижується частка машин, устаткування та механізмів. Серед засобів транспорту в експорті переважають локомотиви та вагони, а серед машин — котли, ядерні реактори, електричні машини і устаткування.

Машинобудування України поки що не може задовольнити повністю вимоги зовнішнього ринку через високу металомісткість продукції, а також відставання з показників якості (точність, надійність, трудомісткість експлуатації, економічність). Структурні зміни в машинобудуванні необхідно орієнтувати на ринки збуту наукомісткої продукції (електронні товари, побутова техніка, медапаратура та ін.). Проблема розширення виробництва українських машин та устаткування тісно пов'язана з підвищенням їх якості та конкурентоздатності на світовому ринку.

Україна має потужну мінерально-сировинну і паливну базу, тому в її експорті важливе місце належить паливу і мінеральним продуктам — 8,8 %. Експортуються сіль, сірка, штукатурні матеріали, цемент, мінеральне паливо, перш за все нафта, яка значною мірою реекспортується, та продукти її переробки.

Україна багата на уран, але не має підприємств з виготовлен­ня кінцевого ядерного пального для АЕС. Тому Україна не експортер, а імпортер ядерного пального: п'ять АЕС на 1,5 року роботи (цикл) потребують ядерного пального на 2 млрд. дол., а на спорудження підприємства для переробки урану на ядерне пальне необхідно 1 млрд. дол.

Що ж до товарів мінерального походження, то Україна також експортує вироби з каменю, гіпсу, цементу, скла, азбесту, а також керамічні вироби, скло і вироби з нього.

Дуже обмеженим є сучасний експортний потенціал України у виробництві непродовольчих товарів, частка яких в експорті складає всього 4 % — це текстиль, взуття, трикотажне полотно, килими, головні убори, одяг, шкіряна та хутряна сировина.

Високоефективними експортними товарами на світовому ринку є наукомісткі високотехнологічні товари тривалого користування, що задовольняють культурні, побутові, споживчі, туристичні потреби. В Україні необхідно створити експортну спеціалізацію виробництва цих товарів.

В експорті України переважають сировина та матеріали, але проблема полягає не в цьому, а в тому що мало експортується промислових товарів і технологій. США і Канада також найбільші постачальники сировини на світовий ринок, але вони є й найбіль­шими експортерами готової промислової продукції і послуг.

Торгівля послугами розвивається в Україні нерівномірно. Найвищого обсягу вона досягла в 1995 році, а потім настав деякий спад. Справа в тому, що 84 % послуг припадає на транзитні перевезення іноземних товарів, переважно російських. Наприкінці 90-х років Росія активізувала свій експорт через власні порти, тому транзит через Україну зменшився. Іншою причиною стали події в Югославії, через які судноплавство по Дунаю майже припинилося, і це дуже боляче відбилося на українських судноплавних компаніях.

Україна має значні рекреаційно-туристичні ресурси, які при підготовці відповідної інфраструктури обслуговування можуть забезпечити розвиток у країні міжнародного туризму, значно збільшити експорт туристичних послуг.

Останнім часом більш динамічно розвивається експорт технологій — торгівля патентами і ноу-хау, послугами лізингу, інжинірингу, консалтингу. Україна має певний потенціал для розвитку послуг у. космічній галузі. Відомо, що космічний щит СРСР створювався і в Дніпропетровському квадраті. Зараз Україна створює інфраструктуру для виконання космічних програм.

На сучасному етапі для України ще не можна ставити завдання широкого виходу на ринок наукомісткої продукції і послуг.

Необхідно визначити пріоритетні напрями науково-технічного прогресу для реалізації їх через систему республіканських науково-технічних програм, у тому числі і через розвиток технополісів, перш за все таких, як Київський (мікроелектроніка та обчислювальна техніка), Львівський (робототехніка), Дніпропетровський (супутниковий зв'язок).

У контексті торгівлі послугами важливе значення має розвиток мережі так званих транспортних коридорів— міжнародних транспортних сполучень, що з'єднують країни на значній відстані в межах Європи і Євразійського простору. Деякі з цих коридорів проходять транзитом через Україну, надаючи нам можливість мати прибуток від обслуговування транзиту. Найбільше значення для України має система Критських коридорів (угода про їх ство­рення була укладена на острові Крит в 1994 році). Чотири з одинадцяти цих коридорів пройдуть територією України:

• транспортний коридор № 3: Берлін — Вроцлав — Львів — Київ;

• транспортний коридор № 5: Трієст — Любляна — Будапешт — Братислава — Львів;

• транспортний коридор № 7: Дунайський, від Кельхайма до Суліни;

• транспортний коридор № 9: Гельсінкі — Київ —- Одеса — Ди-митровград — Александруполіс.

В процесі формування — Євразійський коридор, на який Україна покладає великі сподівання. Він буде прокладений в напрямку Ашгабат — Баку — Тбілісі — Супса — Одеса. Цим шляхом до нас і далі на захід транспортуватиметься нафта Азербайджану й Туркменії, у зворотному напрямі — традиційні товари українського експорту й транзитом товари — Західної і Центральної Європи.

Поступово нарощує навантаження міжнародна поромна магістраль Батумі — Одеса — Варна, яка зв'язує морем нашу країну із Закавказзям та Болгарією.

Японія та нові індустріальні країни — це пошук своїх ніш на світовому ринку товарів та послуг. Україна може, наприклад, ефективно використати технічний потенціал військово-промислового комплексу для випуску наукомісткої продукції мирного профілю, а також і виробництва тих видів зброї, які можуть знайти збут на світовому ринку.

Близько 20 % експорту України припадає на товарні групи з несприятливою кон'юнктурою товарних ринків.

Здійсненню ефективної експортної політики перешкоджає низка факторів, серед яких:

• низька конкурентоздатність більшості готових виробів;

• повільний перехід на випуск нових товарів;

• відставання якості промислової продукції від світових аналогів;

• невідповідність продукції світовим стандартам;

• висока собівартість багатьох товарів (часто вища за світову ціну). Усунення цих негативних факторів сприятиме більш активній

інтеграції України до світового ринку товарів та послуг.

В імпорті України переважають товари, частка яких складає 92,8 % (19 389 млн. дол.), а послуги посідають незначне місце — всього 7,2 % (1400 млн. дол.).

У структурі імпорту товарів 53,5 % припадає на паливо і мінеральні продукти. Паливо (нафта і газ) надходять головним чином з Росії, крім того газ, постачається з Туркменистану, укладено договір на його поставки з Узбекистану.

Машини, устаткування і механізми в імпорті України посідають друге місце і з засобами транспорту складають 15,2 %, продукція хімічної промисловості, пластмаси і каучук — 9,7, неблагородні метали та вироби з них — 4,1 %. Україна імпортує продовольчі (7,8%) та непродовольчі (4,1) товари (текстиль, взуття, головні убори), а також папір, картон, паперову масу з деревини (3 %).

У загальних обсягах імпорту більше 80 % складає продукція, що спрямовується на задоволення потреб вітчизняного виробництва та забезпечення його функціонування. В імпорті послуг так само, як і в їх експорті, провідне значення мають транспортні послуги (31 %), з інших послуг в імпорті України виділяються будівельні, з монтажу та ремонту, страхові, фінансові, незначне місце посідають послуги у сфері торгівлі патентами та ноу-хау, послуги туристичних організацій.

Однією з форм міжнародного співробітництва є утворення спеціальних (вільних) економічнихзон (СЕЗ).У таких зонах встановлюється пільговий режим для іноземних інвесторів — зниження або скасування податкових ставок за певний період, ліквідація митних податків на експорт та імпорт та ін. СЕЗ утворюються для розвитку пріоритетних галузей економіки і для пожвавлення економіки регіонів, що відстають у розвитку. Функціонування СЕЗ стимулює приток інвестицій в країну.

В Україні утворено такі спеціальні економічні зони і встановлено спеціальні режими інвестування територій:

• «Порто-франко» (Одеса);

• експериментальна економічна зона «Сиваш» (Автономна Республіка Крим);

• спеціальний режим інвестиційної діяльності в Автономній Республіці Крим;

• спеціальна економічна зона «Донецьк»;

• спеціальна економічна зона «Азов» (м. Маріуполь);

• спеціальний режим інвестицій у Донецькій області;

• спеціальний режим інвестицій у Луганській області;

• спеціальний режим інвестицій у м. Харків;

• спеціальний режим інвестицій у м. Шостка;

• спеціальна економічна зона «Славутич»;

• спеціальний режим інвестицій у Чернігівській області;

• спеціальний режим інвестицій у Житомирській області;

• спеціальна економічна зона «Закарпаття»;

• спеціальна економічна зона «Яворів»;

• курортно-рекреаційна спеціальна економічна зона «Курорто-поліс Трускавець»;

• спеціальний режим інвестування у Волинській області.

У процесі глобалізації міжнародних відносин країна мусить розробити геополітичну спрямованість своїх стосунків із зарубіжними країнами. Геополітика — це визначення пріоритетів і основних напрямів політики (в тому числі економічної) стосовно інших країн. Пріоритетність полягає у налагодженні найтісніших стосунків з державами, вплив яких на країну в довгостроковому періоді реально і потенційно найбільший і співробітництво з якими найбільш ефективне. Такі держави називаються стратегічними партнерами. Україна визначила своїми стратегічними партнерами США, Росію та Польщу. Щодо США, — то це наймогутніша на сьогодні держава, величезний вплив котрої на всі країни світу безсумнівний. З Росією та Польщею нас пов'язує не тільки територіальне сусідство, а й тривалі часи найтісніших політичних, економічних і культурних зв'язків. Не виключено, що згодом стратегічним партнером України може бути визначена і ще якась країна. Найвірогіднішими кандидатами уявляються Німеччина і Туреччина.

Крім стратегічного партнерства на двосторонній основі, в рамках геополітики визначається стратегічна мета. Такою метою для України є вступ до Європейського Союзу. Інтеграція в Європу є пріоритетним напрямом зовнішньоекономічної діяльності нашого уряду. З цього приводу Міністерство економіки України одержало нову назву: Міністерство економіки та європейської інтеграції; це означає, що зусилля уряду будуть сконцентровані на розробці конкретних, дійових заходів, які наблизять час вступу нашої країни до ЄС. При цьому європейська інтеграція розглядається в широкому плані; розуміється, що вона згодом залучить усі країни Європи.

 

Тема 17

Глобалізація та економічний розвиток.

Мета:Визначити місце національної економіки в системі світового господарства, розкрити суть регіонального підходу до класифікації країн світу, назвати критерії типологічного підходу до класифікації країн світу та охарактеризувати вплив розвинутих країн на сферу міжнародної економіки, місце країн з транзитивною економікою в світовій економіці іспецифіку функціонування економіки країн, що розвиваються.

 

Час: 80 хв. Метод : Лекція Місце: Навчальна аудиторія

ПЛАН

Навчальні питання:Час викладу

Вступ…….………………………………………………...……………5хв

Місце національної економіки в системі

Світового господарства……………………………………………40 хв.

Суть регіонального підходу до класифікації країн світу……35 хв.

Критерії типологічного підходу до класифікації країн світу.…45 хв.

Вплив розвинутих країн на сферу міжнародної економіки………….…35 хв.

Місце країн з транзитивною економікою

В світовій економіці…………………………………………….….35 хв.

2.Специфіка функціонування економіки країн,

Що розвиваються………………………………………………….30 хв.

Заключна частина……………………………………………..……15 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: схеми, графіки, діаграми, таблиці, нормативні та законодавчі акти.

Джерела і література: 3,7,14,17,20,22,31,32,34,35,38,39,40.

1. Сучасна глобалізація та її суть

Сучасні глобальні проблеми вивчаються спеціальною наукою, яка дістала назву глобалістика. Предметом дослідження сучасної глобалістики є походження, прояви та шляхи вирішення всесвітніх або глобальних проблем, а також всесвітні соціоприрод-ні системи та їх динаміка.

Сучасна глобалістика виступає як складна нерівноважна система різних теоретичних підходів (економічних, політичних, соціофілософ-ських, природних і т. ін.), які поєднуються з глобалізмом як принципом, котрий вимагає: загальносистемного погляду на єдність світу, загальних взаємозв'язків людини, економіки та природи, розуміння єдності стану цієї системи, оскільки в межах дослідницького поля завжди виявляються проблеми, напруженості та конфлікти, а також катастрофи, які характеризують сучасне буття людства на планеті.

Усе це вимагає від сучасного людства складного та нерівно-нлжного, а також нелінійного погляду на багатомірність глобальних проблем, пошуків шляхів спільного вирішення проблем, з якими стикається людство. У цьому плані формується глобально-міждисциплінарний підхід до осмислення того, що відбувається на планеті, різними вченими в усіх розвинених країнах.

Вони висувають певні вимоги до співвідношення суб'єкта та об'єкта, мети, засобів та результатів дії в економічній системі. Особливого значення тут набули: відкритість системи, її самодостатність, саморегулювання та динаміка всього ринкового світового господарства, всієї економічної дії. Економіка тут виступає як сфера саморегуляції та регуляції, яка впливає на життя всього шодства через конкуренцію та партнерство, які слід вміло використовувати, а якщо потрібно — створювати, виділяючи в них відносини і співпрацю на загальне глобальне благо, зберігаючи і примножуючи креативні сторони.

В економічній інформації відбувається перехід від вузькопрофесійних орієнтацій до реалізації програм, розрахованих на досягнення у найближчому майбутньому бажаних результатів у планетарному та регіональному масштабах під дією миттєвого розповсюдження інформації по всій планеті засобами інформації.

Масова комунікація виступає у цьому плані не тільки як середо­вище, що відображає проблеми і конфлікти, які мають місце на пла­неті, але і як певна самостійна сила, що здатна відігравати у житті людства креативну роль, особливо в переломні моменти. Усе це вимагає спільного загальносвітового менеджерського вирішення.

Глобальні проблеми можна визначити як проблеми, що виникають у результаті розвитку креативних сил в умовах науково-технічного прогресу і досягнення таких масштабів суспільного виробництва, коли з'являється загроза порушення балансу між суспільством і природою. Ці проблеми, від вирішення яких залежать існування та прогрес людської цивілізації, вимагають своєї реалізації, що можливе лише за умов раціонального поєднання національних зусиль з діяльністю ефективної системи міжнарод­ного співробітництва. Тому глобальні проблеми мають загальнолюдський характер, планетарні масштаби прояву, відзначаються системністю та динамізмом.

У становленні сучасної глобалістики як наукового напряму можна виділити три етапи, кожен з яких відображає специфіку трансформації світової економіки та суспільства в цілому в певні періоди розвитку.

Перший етап припадає на другу половину XX ст., коли масштаби виробництва вперше в історії людства почали загрожувати можливостям природи компенсувати антропогенний вплив.

На цей же етап припадає розгортання військових стратегічних наступальних засобів, які вже самі по собі становлять загрозу існуванню життя на планеті. Хоча в працях цілого ряду вчених XX ст. досить часто зустрічаються думки про необхідність глобального підходу, конкретною працею, яка розпочинає глобалістику, вважають працю Римського клубу «Межі зростання», яка вийшла 11 1972 році і в якій закладено песимістичні прогнози гострого дефіциту продовольства, сировини, енергії, а також екологічної катастрофи, що очікуються до кінця XX ст., якщо промислово розвинені країни не змінять свого споживацького ставлення до природи.

На другий етап припадає розквіт глобалістики як у методологічному, фундаментальному, так і в практичному плані. У світі лідирують такі відомі теорії, як філософія технотронного, інформаційного суспільства, глобалізації як основної мети людства, пропонуються принципи нового світового порядку, а також цілий ряд нових теорій.

Специфіка третього етапу розвитку сучасної глобалістики, що почався в середині 80-х років XX ст., полягає у значній динаміці проблеми дослідження. Самі глобальні проблеми відійшли на дру гий план в результаті змін на політичній карті світу. Міждисциплінарний характер методології глобалістики збагачується поглибленням прикладних методів дослідження, найбільш актуальних завдань розвитку. Починаючи з 80-х років XX ст., на перший план виходять нові завдання, такі як ризик, попередження катастроф, пом'якшення їх наслідків. Серед важливих проблем національного та регіонального характеру, що набувають глобального значення, на перше місце виходить розвиток ринкової економіки, а також раціональне вирішення регіональних конфліктів. Глобалістика збагатила людську цивілізацію новим принципом — «мислити глобально, діяти локально».

Виходячи з усього сказаного, можна зробити висновок, щодо поняття економічної глобалізації. Отже, розвиток глобалістичних процесів — універсальна закономірна тенденція сучасної епохи, яка має прояв як у полі національних економік, так і в сфері міждержавних відносин на планеті, вона логічно веде до глобалізації економічного середовища.

Процес глобалізації як економічне явище полягає у взаємній інтеграції національних економік більшості держав світу з однотипним ринковим господарством, його суть є об'єктивним наслідком посилення дії економічного принципу на взаємозалежності процесів економічного життя.

Разом з тим глобалізація як шлях зміцнення взаємозв'язку та взаємозалежності національних економік та світового господарства посилюється і в певних регіонах світу і охоплює практично всю планету за рахунок тенденцій до регіональної інтеграції в усіх куточках планети. Таким чином, ми спостерігаємо глобалізацію як тенденцію до об'єднання в системі складної і нерівноважної економіки сучасного світу.

Широкий розвиток регіональних організацій, які ставили за мету спільне регулювання економічних явищ та сприяння взаємопроникненню національних господарств, почався в 50-х роках XX ст. спочатку в Західній Європі, а потім в країнах Америки, Африки та Азії.

У наукових дослідженнях одночасно виникає такий напрям, як регіональна інтеграція — як частина загальної глобалізації.

 

Практика показує, що ці процеси охоплюють всю структуру світо­вої глобалізації економіки, а остання має регіональний характер. Усе це вимагає специфічних підходів до вивчення соціально-еконо­мічних проблем, суб'єктів глобальних процесів на рівні регіонів.

Внутрішня логіка розвитку регіоналізації показує загальний трансформаційний процес розвитку сучасної ринкової економіки, який починається з простих форм усунення перешкод для розвитку торгових та інших партнерських відносин і веде до зростання міждержавного саморегулювання та регулювання господарського й соціального життя на теренах окремих регіонів.

Отже, в сучасному світі інтеграція у сфері економіки носить глобальний характер. На цьому рівні міжнародне економічне поєднання економічних сил має подвійне тлумачення: з одного боку як специфічний процес становлення єдиної системи взаємозалежності і взаємодоповнюваності національних економік, що супроводжується системною регуляцією економічного і соціального розвитку, а з іншого — воно охоплює систему глибше, до рівня господарських суб'єктів у межах всього регіонального простору.

У цьому проявляється суть регіону, який може тлумачитися и різних значеннях і масштабах (регіон світу, регіон континенту, регіон країн чи країни). Слід відзначити, що всі тлумачення мають певний сенс для визначення структурних рівнів глобальних процесів. У просторовому плані тип глобалізації в економіці визначається розміром території, в межах якої відбуваються глобальні та інтеграційні процеси.

Так глобальні процеси можуть відбуватися в межах національних макроекономік в їх окремих галузях, у межах певних регіонів світу. Можна виділити такі структурні рівні процесів глобалізації:

• Локальний — охоплює рівні мікроекономічних одиниць віл. критого економічного простору.

• Мікроекономічний — охоплює рівні виробничого процесу и системі господарських одиниць.

• Регіональний в межах макроекономіки окремих держав — охоплює комплекс секторів регіональних економік.

• Національний — це взаємодіючі сектори господарських комплексів областей у межах національних економік.

• Мезорегіональний — охоплює прикордонні регіони сусідніх країн.

• Макрорівень _ країни, що складають певний регіон світу.

• Мегарівень — сектори глобального економічного середовища.

Проте практика показує, що глобалізація економічного світового середовища має не тільки такий простий вигляд, вона тяжіє до нелінійних рівнів, які пронизують всю світову систему економічного життя і демонструють відкритий характер.

Як відкрита економіка, наприклад у межах Світової організації торгівлі, вона має системний складний нерівноважний прояв саморегуляції та регулювання торгівельних відносин, що свідчить про те, що структурний аналіз традиційного виділення окремих рівнів не відображає сучасного етапу глобалізації економіки світу і вимагає більш глибокого методологічного обґрунтування на рівні складних нерівноважних систем, які складаються у світі, виходячи з економічного принципу, і є основою саморегуляції сучасної світової ринкової економіки.

Структурний рівень розвитку: функціонування глобальних процесів впливає на кількісні характеристики системи, на кількість суб'єктів, масштаби, проте не змінює її суті.

В економічній науці про це свідчить динаміка розробки проблеми: адже сам термін глобалізація, глобальні процеси зустрічається вже в 30-ті роки XX ст. як відгук на інтеграційні процеси в економіці. Але конкретизовано його щодо форм лише в 40-х роках, коли була висунуто концепцію митного союзу. Основна увага при розробці цієї концепції приділялася вимірюванню кількісного ефекту митного союзу у вигляді зростання добробуту країн, що об'єднуються, за рахунок спеціалізації виробництва на основі принципу порівняльних переваг.

Спочатку питання митного союзу розглядалося як безумовний крок до утвердження переваг вільної торгівлі у світовому масштабі, проте потім було показано, що регіональне угрупування, створене для вільної торгівлі, спричиняє наслідки протилежного характеру, оскільки регіональне об'єднання сприяє розширенню торгівлі між членами угрупування і відвертає увагу від ефективних зовнішніх ринків.

Отже, регіональна глобалізація має як потокостворюючий, так і потоковідвертаючий ефект. Потокостворюючий ефект митного союзу проявляється у скасуванні обмежень у торгівлі між країнами-учасницями, що позитивно впливає як на окрему країну, так і на всю світову торгівлю.

Концепція митного союзу стала теоретичною засадою регіоального процесу глобалізації в Західній Європі, яка отримали своє втілення у створенні 1957 року європейської економічної спільноти. Первинна стадія об'єднання стала причиною переважання суто ринкових пояснень зовнішньоекономічних процесів і практично повного усунення політичних факторів.

Подальший розвиток глобальних процесів відсунув концепцію митного союзу на другий план. З'ясувалося, що лібералізації торгівлі недостатньо для забезпечення оптимального розміщення виробництва.

На перший план виходять ідеї, що глобалізація як інтеграцій ний процес позначається відсутністю будь-яких форм дискримінації між національними господарствами. При цьому під понят тям «відсутність дискримінації» мається на увазі відсутність адміністративних обмежень свободи підприємництва.

2. Головні форми економічної глобалізації

Виходячи з вищесказаного, в широкому розумінні глобалізацію можна визначити і як міжнародні відносини, і як суспільний процес. У першому випадку її можна тлумачити як відсутність будь-яких форм дискримінації іноземних партнерів у національних економіках різних країн. Такий погляд відображає найвищий рівень або форму глобалізації.

Водночас, як процес глобалізації, він проявляє себе у зменшенні відмінностей між різними міжнародними економічними суб'єктами або представниками різних держав. Ці форми передбачають, наприклад, на мікрорівні горизонтальну та вертикальну глобалізацію.

Горизонтальна глобалізація проявляє себе під час злиття фірм, що продукують подібні або однорідні товари і за мету ставлять завдання їх подальшої реалізації через спільну систему розподілу, отримуючи при цьому додатковий прибуток за рахунок виробництва за кордоном товарів, які є аналогічними для фірми в країні базування.

Вертикальна глобалізація передбачає об'єднання фірм, що функціонують у різних виробничих циклах. Розрізняють різні форми вертикальної глобалізації.

Наприклад, глобалізація вниз передбачає приєднання підприємства — виробника сировини чи напівфабрикатів до фірми, яка виробляє певний товар.

Виробнича глобалізація вгору передумовлює придбання ком­панії, яка пов'язана з виробництвом попередньої сировини. Буває і невиробнича глобалізація, яка включає в себе, наприклад, сферу розподілу.

На певному етапі форми глобалізації на мікрорівні передбачають виникнення транснаціональних компаній. Вони є найбільш інтегрованими мікроструктурами.

На рівні національних економік глобалізація розвивається на основі формування економічних об'єднань, союзів країн з тим чи іншим узгодженням їх економічних політик. Це має прояв в економічному регіоналізмі.

Отже, у вузькому розумінні маємо багаторівневу систему глобалізаційного процесу на всіх рівнях. Але окремо розглянемо її на мікро- та макрорівнях. Як теоретично обґрунтовані тут розглядають різні форми міжнародної регіональної глобалізації, напри­клад: зона преференційної торгівлі, зона вільної торгівлі, митний со­юз, спільний ринок, економічні та політичні союзи.

Зона преференційної торгівлі — це зона з пільговими торго­вельними умовами, у якій дві або більше країн створюють преференції або умови зменшення взаємних тарифів з імпорту товарів, одночасно зберігаючи високі тарифи для інших. Найбільш показовим історичним прикладом такої форми є преференційна систе­ма Британської співдружності.

Для зон вільної торгівлі діє особливий пільговий режим торгін лі для країн-учасниць за рахунок усунення внутрішніх тарифів при збереженні їх у торгівлі з іншими країнами. Типовим прикладом такої зони є зона вільної торгівлі «США — Канада», північно-американська угода про вільну торгівлю (НАФТА).

Митний союз — це угода двох або декількох держав, яка передбачає усунення внутрішніх тарифів та встановлення спільнот зовнішнього тарифу.

В економічному союзі вільний рух ресурсів та результатів виробництва доповнюються гармонізацією внутрішньої та зовнішньої політики. У країнах-учасницях функціонує єдина грошова одиниця. Прикладами таких союзів є, наприклад, Європейський Союз і США. На основі економічних створюються політичні союзи, у яких поряд з економічною проходить процес політичної глобалізації.

При утворенні зон преференційної та вільної торгівлі, митних союзів міждержавні глобалізаційні процеси охоплюють лише ефіри обміну, тобто розвивається глобалізація в торгівлі. Глибші форми створюють умови для глобалізації у виробництві. Треба відмітити, що різні форми та темпи глобалізації в міжнародній економіці тісно взаємопов'язані.

3. Фактори та особливості сучасної глобалізації

Розвиток процесів глобалізації у міжнародній економіці обумовлений різними факторами, серед них: економічний розвиток країн, груп країн та регіонів у світі в умовах нерівномірного розподілу ресурсів, закономірними тенденціями науково-технічного процесу, тенденціями демографічного розвитку, наявністю та необхідністю розв'язання глобальних проблем, таких як: енергетичні, продовольчі, екологічні, використання ресурсів Світового океану та космосу, економічного зростання, зростання народонаселення, економічної безпеки, роззброєння; різким скороченням відстаней за рахунок розвитку транспортно-комунікаційних мереж, і, насамперед, ринковою уніфікацією економічного розвитку.

У цілому послідовний розвиток форм глобалізації міжнародної економіки забезпечує найбільш повне, найбільш раціональне використання економічних потенціалів країн та підвищення темпів їх розвитку.

Водночас вирішуються важливі питання соціальної політики за рахунок зниження цін на основні товари і послуги та створення нових робочих місць завдяки об'єднанню країн-учасниць на пріоритетних програмах соціально-економічного розвитку.

У системі зрілих глобалізованих угруповань виробляються і реалізуються потужні та дійові механізми й інструменти забезпечення колективної економічної безпеки.

Разом із тим, незважаючи на очевидні економічні переваги, процеси міжнародної економічної глобалізації відбуваються на фоні нерівноважної складної системи соціально-економічних та політичних проблем.

Основні чинники цих проблем такі: націоналізм, традиційні конфлікти між окремими країнами та групами країн, ідеологічні розходження, політико-правові економічні та соціально-культурні відмінності країн-учасниць; зростання витрат при реалізації регулятивних функцій на наднаціональному рівні; суперечності, пов'язані з розширенням глобальних угруповань.

Ефективність міжнародної економічної глобалізації досягається за рахунок таких чинників: усунення дискримінації та бар'єрів між країнами — учасницями глобалізованих угруповань у переміщенні товарів, послуг, капіталу, робочої сили та підприємництва; стандартизації та уніфікації у виробничо-комерційній сфері; динамічного ефекту завдяки розширенню ринку та економії за рахунок масштабів виробництва, забезпечення високого рівня конкуренції.

Глобальні проблеми в економіці в першу чергу пов'язані зі специфікою світу як середовища транснаціональних компаній, з глобалізацією господарських зв'язків та множинністю специфічних національних ринків.

У сучасній світовій економічній науці, як і в економіці, домінує менеджерський підхід, тому сучасна теорія управління в економіці народжувалася і впроваджувалася в межах міжнародного бізнесу, в процесі вироблення корпоративної культури найкращими транснаціональними компаніями з їх системою цінностей, які можна визначити наступним чином:

• адаптивний підхід, спрямований на швидке реагування, при йняття рішень на виклик середовища фірм;

• підприємницький, або демократичний, стиль управління, що полягає у самостійності, відповідальності і готовності до виправданого ризику;

• інноваційний підхід, тобто готовий до сприйняття та реалізації нових ідей у технології, асортименті, управлінні, організації;

в маркетинговий підхід, орієнтований на задоволення запиті и споживачів;

• соціально-орієнтований стиль управління спирається на партнерство працівників фірм, акціонерів, споживачів;

• інформаційний підхід, грунтується на інформаційній технології.

Транснаціональні компанії, як відкриті економічні підсистеми світового рівня, пов'язані багатьма зв'язками із зовнішнім світом, який є дуже складною, суперечливою єдністю наднаціонального світогосподарського простору з його системою вимог та багатьма національними господарствами з унікальними умовами функціонування бізнесу.

Складність середовища існування багатонаціональних компаній є головним джерелом проблем у їх економіці. Оскільки виробничі потужності розкидані в різних країнах, зовнішнє середовище характеризується значною складністю, рухомістю й невизначеністю. Так, з одного боку, свою діяльність багатонаціональні компанії базують, виходячи з інтернаціональних витрат виробництва, світових цін, міжнародних правових та морально-етичних норм. Звідси необхідність постійного відстеження кон'юнктури світового ринку і прогнозу змін.

З іншого боку, є специфічними особливості кожної країни базування. Звідси виникають проблеми обізнаності з культурою, політичною та економічною ситуацією, інституціальною структурою розподільчої мережі, потенціальними конкурентами та їх діями, гарантіями та законністю посередників у кожній країні.

На початку XXI ст. спостерігається тенденція до утворення багатонаціональних компаній, які поширюють свою діяльність в усьому світі. Це дозволяє інноваціям, новим технологіям та капіталам рухатися у різних напрямах. Найбільш передові компанії роблять зараз прорив у використанні іноземних розробок, отримуючи капітал від іноземних інвесторів, використовують іноземних службовців у верхніх ешелонах управління.

Передові виробники продають більшу частину своєї продукції за кордон, отримуючи значну частину валового доходу з-за кордону. Ця тенденція спостерігається при аналізі обсягів прибутку. Отримуючи прибуток із-за кордону, вони діють згідно із зарубіжними обставинами, щоб завоювати вдячність та уникнути політичних труднощів.

Нові світові компанії порушують багато нових питань перед урядами, намагаючись визначити свою долю в національно-економічному плані.

Постають такі питання: чи має значення, яка національна приналежність компаній поки вони забезпечують виконання замовлень та наявність робочих місць. Яка держава контролює технології, що розроблені транснаціональними корпораціями? Які правила проведення зарубіжних операцій вони повинні виконувати, як експортувати розробки, як вони враховуються у дефіциті торговельного балансу.

Треба відзначити, що термін «багатонаціональна корпорація» використовується для характеристики компанії, яка діє на території двох або більше країн.

Сьогодні мережа багатонаціональних компаній контролює більшу і зростаючу частку світових технологічних, товарних та виробничих ресурсів.

Компанії стають багатонаціональними з таких причин: у пошуках нових ринків, сировини, нових технологій, економічної ефективності виробництва; уникнення перешкод політичного та законодавчого характеру; для диверсифікації або вкладення капі талу в різні підприємства.

Ці шість основних факторів відрізняють практику управління фінансами компаній, що оперують на території однієї країни, під корпорацій, які діють у кількох країнах. Тут виникає ціла низка глобальних проблем, зокрема:

• різна вартість (деномінація) іноземної валюти;

• економічна та законодавча відмінності; в мовні перешкоди;

• відмінності в культурі;

• роль уряду;

• політичний ризик.

Значною проблемою є валютний курс, або кількість грошових одиниць даної валюти, яка може бути куплена за одиницю іншої валюти.

Має свої проблеми й міжнародна грошова система. Сьогодні в основному діє плаваючий валютний курс, або система, за якою обмінні курси в більшій своїй частині не фіксуються урядом. А їм дозволено коливатися вгору чи вниз, в залежності від попиту та пропозиції. Це створює ризик обмінного курсу або ризик того, що вартість потоку готівки буде зменшуватися під впливом змін обмінних курсів.

Відомо, що курс по касових угодах (курс-стоп) — це фактично обмінний курс іноземної валюти, що поставляється в день угоди. Водночас форвардні курси передбачають різницю курсів за час доставки товарів, і ця проблема вимагає врахування через премії.

Фінансові глобальні проблеми вимагають від світових фірм вдаватися до херджування обмінного курсу або процесу, завдяки якому фірма захищає себе від збитків у випадку майбутніх коливань обмінних курсів.

Також серед глобальних фінансових проблем потрібно виділити відносні показники інфляції або рівні інфляції у зарубіжних країнах, що порівнюється і враховується з вітчизняним рівнем інфляції, що має велике значення для прийняття рішень багатонаціональними корпораціями.

Також значної ваги набуває проблема міжнародного ринку капіталів. Так, пряме зарубіжне інвестування, що здійснюється ТНК, є засобом здійснення інвестицій громадян на світовому ри­нку. Інший спосіб — придбання акцій, облігацій, інших кредитних зобов'язань, випущених за кордоном, дозволяє громадянам користуватися цими «портфельними», а не прямим інвестиціями, що також стає глобальною проблемою.

Для ТНК проблемою глобального характеру є також фінансове планування капіталовкладень, особливо повернення доходів, що є процесом зворотного руху грошової наявності — від закордонних філій до материнської компанії. Особливим ризиком тут є політичний ризик, або ризик експропріації активів закордонної філії країною, у якій вона розміщується, або передбачені обмеження на рух наявних грошових надходжень від закордонних філій до материнської компанії.

 

4. Глобальні економічні проблеми вирішення екологічних проблем

Проблеми екологізації глобальних відносин, міжнародного науково-технічного та економічного співробітництва, охорони навколишнього середовища вперше були висунуті у другій третині XX ст.

Вони стосувалися організаційних і фінансових заходів з міжнародного співробітництва у проблемах охорони довкілля. Тоді ж при ООН була створена Рада керівників програми ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП). У 1973 р. ця Рада визначила основні напрями співробітництва, що охоплюють такі проблеми як: охорона здоров'я та підвищення добробуту населення, охорона ґрунтів і вод та боротьба з пустелями, освіта й інформаційне забезпечення охорони природи, захист ресурсів Світового океану, охорона рослинності, диких тварин, генетичних ресурсів, проблеми енергетичних ресурсів та енергозбереження.

Світове співтовариство було зорієнтоване на пошук ефективних шляхів розв'язання екологічних проблем соціально-економічного розвитку, усунення загрози глобальної екологічної катастрофи, асигнування у сферу природи та раціоналізації природокористування.

Відтоді в розв'язанні проблем ліквідації екологічної небезпеки господарювання, нейтралізації шкоди природним ресурсам і біосфері активну участь беруть економісти-екологи, представники промисловості та аграрної сфери.

Усе це створило умови, щоб людство усвідомило необхідність світової системи господарювання, взаємовідносин з навколишнім середовищем. Адже біосфера, всі її ресурси, їх стабільність і відтворення є найважливішими передумовами існування людства. Людство усвідомило, що земна біосфера є єдиною системою і вимагає системного підходу з боку вчених-економістів та виробників. Проблема екології, за їх висновками, є планетарною, глобальною.

Тому на початку XXI ст. в розвитку людської цивілізації, прискоренні науково-технічного прогресу набирають сили нові тенденції та підходи до масштабів, способів і методів господарювання. Останні пов'язані з інтенсифікацією та інтеграцією сфер і галузей виробництва, з міжнародним моніторингом природного середовища, ефективних економічних механізмів розв'язання екологічних проблем, раціоналізації природокористування, від­творення екології, якості навколишнього середовища.

Технологія виробництва у згаданих умовах має ґрунтуватися на еколого- економічних принципах. Отже, завдання економічної науки полягає в тому, щоб сформувати єдиний еколого-безпечний господарсько-економічний простір на планеті. А це вимагає від кожної держави політичних та економічних заходів у макроеконо-мічній політиці, здійснення в перспективі заходів у сферах руху капіталів, валютних коштів, оптимізації балансів інвестицій та за­ощаджень з урахуванням еколого-економічних умов. А також це передбачає міжнародне науково-технічне та економічне співробітництво, яке базується на інтеграції ресурсів і коштів з метою вирішення глобальних економічних проблем.

На початку XXI ст. людство знаходиться під загрозою проблем соціально-економічного розвитку. Зворотна реакція довкілля на екологічний вплив, антропотехногенну діяльність стає гострішою й масштабнішою. Тут можна говорити про певну екологічну кризу. Так внаслідок антропогенної діяльності вже деградувало понад 15 % світового суходолу. У межах цієї площі близько 6 % земель зруйновано водною ерозією, 28 — вітровою, понад 12 — засолені через неправильне зрошення, 5 % — виведено з обороту внаслідок надмір­ного забруднення хімічними речовинами та знищення лісів. Підра­ховано, що кожної години на планеті 1700 акрів продуктивних земель стають пустелею, п'ять-шість видів тваринного та рослинного світу зникають, знищується понад 3000 акрів тропічних лісів. Через втрату родючості ґрунтів, опустелювання територій, вирубування лісів лише в Африці страждають близько 30 млн. осіб у 21 країні, з яких 10 млн. стають екологічними біженцями.

Дані ООН свідчать, що майже 900 млн. людей нині проживають у посушливих регіонах планети, де відбуваються процеси інтенсивного опустелювання та виснаження природних ресурсів.

Соціально-економічні та екологічні втрати оцінюються у 40 млрд. доларів. Близько 100 країн зазнають негативного впливу опустелювання, причому 81 з них належать до слаборозвинених.

Близько 250 млн. людей у багатьох державах світу споживають неякісну питну воду, населення 25 країн світу змушені користуватися надто забрудненою водою, у зв'язку з чим хворіють по над 500 млн. людей.

Водночас до природних водойм щорічно надходить майже 500 млрд. тон промислових і побутових стоків. Забруднення атмосфери негативно впливає на здоров'я людей. До 2030 року очікується збільшення середньорічної температури на планеті на 1,5-4,5 °С, а отже — підвищення рівня океану на 20—140 см.

Тривогу викликає також надмірне забруднення шкідливими викидами атмосферного повітря. Так, підраховано, що за останні 50 років було використано кисню приблизно стільки ж, скільки за попередній мільйон років. Це призводить до появи кислотних дощів, озонових дір, розвитку тепличного ефекту. Прогнози свідчать, що до 2025 року сумарний викид вуглецю від двигунів мас зрости з 25 до 44 %. Щорічні збитки у розвинених країнах становлять вже 0,4—2 % від валового національного продукту. Вже оголошені зонами екологічного лиха Азовське, Чорне, Балтійське та Японське моря. Зоною екологічного лиха визнано й Україну. От же, екологічні проблеми мають економічне підґрунтя.

Сучасна ситуація в системі природокористування характеризується такими особливостями: кількісним розширенням енергоречовинного обміну між людством та навколишнім середовищем, глобалізацією впливу людини на біосферу, постійно зростаючим негативним антропогенним навантаженням на довкілля.

Усе це вимагає від економічної науки глибокої уваги до сучасних глобальних проблем, потрібен її специфічний внесок у глобалістику щодо економічного обґрунтування проектів. Це дало б можливість сучасному людству вирішити загрозу глобальних проблем, що з'явилися перед ним і є важливим з точки зору самозбереження людської цивілізації.

 

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

2. Статут ООН. 3. Статут МВФ. 4. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність». – К., 1998.