рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Місце країн з транзитивною економікою в світовій економіці.

Місце країн з транзитивною економікою в світовій економіці. - Конспект, раздел Философия, Опорний конспект лекцій З курсу Тема 4 Міжнародний ринок послуг Як Вже Зазначалося, Докорінна Ламка Економічних Основ В Процесі Ре­Формування...

Як вже зазначалося, докорінна ламка економічних основ в процесі ре­формування супроводжувалася глибоким падінням обсягів виробництва, соціально-економічною кризою. Вихід з кризового становища в різних країнах відбувався неодночасно; першими з нього вийшли країни, що раніше розпочали реформування. Україна однією зостанніх подолала спад виробництва. На економічний розвиток країн СНД, особливо Росії та України, негативний вплив мала валютно-фінансова криза в серпні 1998 p., яка розпочалася в Південно-Східній Азії. Ця криза спровокувала «втечу капіталу» з наших країн.

Ось якою була динаміка економічного розвитку деяких країн з пе­рехідною економікою в 90-х роках. З даних таблиці видно, що країни так званої «Вишеградської чет­вірки» (Польща та Угорщина) в 90-х роках вже мали позитивний приріст ВВП, подолавши труднощі перехідного періоду ще в 1989-1992 pp. Еко­номіка інших країн ЦСЄ (Болгарія, Румунія) розвивалася повільніше и нерівно; в цих країнах умови перебудови економіки й пов'язані з ними проблемами подібні до країн СНД. Азіатські республіки Закавказзя й Се­редньої Азії після найглибшого падіння обсягів виробництва в 1991-1993 pp. поступово вирівнювали свою економіку, починаючи з другої полови­ни 90-х років; проте дореформені рівні виробництва тут ще не досягнуто. Найскладніша ситуація з відбудовою господарства мала місце в Молдові й Україні; перелом на краще тут розпочався лише з 2000 року.

Наслідком економічних зрушень початку перехідного періоду стале істотне падіння абсолютних розмірів ВВП в усіх країнах, окрім Китаю. Відновлення дореформеного рівня відбулося в Польщі в 1994 році, трохи пізніше — в Чехії, Словаччині, Угорщині й Словенії. Решта країн не до­сягла рівня ВВП, що був напередодні реформ. Так, в 2000 р. сукупній': ВВП країн СНД становив лише 66%, а продукція промисловості — 60 від рівня 1991 року. Відповідні значення для сільського господарства ста­новили 72%, роздрібного товарообороту — 76%, платіжних послуг — 32°.:. перевезень вантажів — 24%. Інвестиції в основний капітал скоротилися дг 33% від рівня 1991 року.

Наведені цифри свідчать про досить низький рівень душового показни­ка ВВП в країнах з перехідною економікою; це є ознакою недорозвинутості економіки й невисокого рівня життя населення. Можна порівняти: найниж­чий душовий показник ВВП серед розвинутих країн має Португалія — 15800 дол.; найвищий показник серед країн з перехідною економікою має Чехія — 12900 тис. Отже, навіть відносно благополучні постсоціалістичні країни не дотягують до рівня «найбіднішої» розвинутої країни.

За економічним потенціалом, характером реформування й відносним рівнем розвитку зарубіжні країни з перехідною економікою можна роз­поділити на такі групи:

1. Китай, Росія — держави з величезними природними й людськими ре­сурсами, зі значним виробничим потенціалом і великими абсолютни­ми розмірами ВВП;

2. Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія — країни ЦСЄ, які просунулися найдальше шляхом реформування; мають відносно висо­кий рівень ВВП на душу населення (8500-12900 дол.);

3. Естонія, Латвія, Литва — пострадянські республіки, що не входять до СНД; серед колишніх республік СРСР мають найбільш позитивні ре­зультати реформування і середній рівень ВВП на душу населення (7200-10000 дол.);

4. Румунія, Болгарія, Хорватія, Сербія й Чорногорія, Боснія та Герцего­вина, Македонія, Албанія — країни ЦСЄ з менш розвинутою еко­номікою й низьким душовим рівнем ВВП (від 1700 дол. в Боснії та Герцеговині до 6200 дол. в Болгарії);

5. Білорусь та Казахстан — країни СНД з середнім економічним потенціа­лом та душовим рівнем ВВП дещо нижче середнього (5000-7500 дол.);

6. З даних таблиці видно, що країни так званої «Вишеградської чет­вірки» (Польща та Угорщина) в 90-х роках вже мали позитивний приріст ВВП, подолавши труднощі перехідного періоду ще в 1989-1992 pp. Еко­номіка інших країн ЦСЄ (Болгарія, Румунія) розвивалася повільніше і: нерівно; в цих країнах умови перебудови економіки й пов'язані з ними проблемами подібні до країн СНД. Азіатські республіки Закавказзя й Се­редньої Азії після найглибшого падіння обсягів виробництва в 1991-1993 pp. поступово вирівнювали свою економіку, починаючи з другої полови­ни 90-х років; проте дореформені рівні виробництва тут ще не досягнув Найскладніша ситуація з відбудовою господарства мала місце в Молдог: й Україні; перелом на краще тут розпочався лише з 2000 року.

Наслідком економічних зрушень початку перехідного періоду стало істотне падіння абсолютних розмірів ВВП в усіх країнах, окрім Китаю. Відновлення дореформеного рівня відбулося в Польщі в 1994 році, трохи пізніше — в Чехії, Словаччині, Угорщині й Словенії. Решта країн не до­сягла рівня ВВП, що був напередодні реформ. Так, в 2000 р. сукупний ВВП країн СНД становив лише 66%, а продукція промисловості — 60% від рівня 1991 року. Відповідні значення для сільського господарства ста­новили 72%, роздрібного товарообороту — 76%, платіжних послуг — 32%. перевезень вантажів — 24%. Інвестиції в основний капітал скоротилися ж 33% від рівня 1991 року.

Грузія, Азербайджан, Вірменія, Узбекистан, Туркменістан, Киргизстан. Таджикистан, Молдова — країни СЫД з невисоким рівнем економічно­го розвитку й низьким душовим показником ВВП (1500-4600 дол.);

6. В'єтнам і Монголія — азіатські країни зі значними природними ресур­сами, але з дуже низьким душовим показником ВВП (1780-1950 дол.). Коротко розглянемо особливості окремих груп країн.

Китай і Росіюзближує великий і різноманітний потенціал природних ресурсів, значні (особливо в Китаї) резерви робочої сили, в тому числі (особ­ливо в Росії) висококваліфікованої, потужна індустріальна база, великі об­сяги сільськогосподарського виробництва. Обидві країни мають розвинений авіакосмічний комплекс, військово-промисловий комплекс, науково-технічну базу, ядерну зброю. Водночас рівень продуктивності праці, рівень життя населення значно поступаються досягненням розвинутих країн.

Поряд зі спільними рисами в економіці Китаю і Росії є суттєві розбіжності. Головна з них полягає в тому, що Китай протягом останніх двох десятиліть демонстрував надзвичайно високі темпи економічного росту, в той час як в Росії у 80-х роках спостерігалася стагнація, а в 90-х роках — глибоке економічне потрясіння, криза, яка відкинула її на декілька десятиліть назад. За розрахунками ВВП, здійсненими на основі купівельної спроможності валют (а не за поточними курсами, як звичай­но), Китай вже посідає друге місце в світі після США, випереджаючи Японію на 1 трлн. доларів. Росія за цим показником має десяте місце. Відповідно до світового валового продукту (СВП) частка Китаю стано­вить 10,4%, частка Росії — 2,6%.

Поступаючись Китаю за чисельністю населения і обсягом вироб­ництва, Росія має перевагу в природно-ресурсній базі. Маючи найбільшу в світі площу території, Росія зосереджує 13% світових розвіданих запасів нафти, 36% природного газу, 12% вугілля. Сьогодні її частка у світовому видобутку нафти становить 15%, газу — 31%, вугілля — 12%. Загальна вар­тість балансових запасів корисних копалин Росії оцінюється у 28,6 трлн. доларів, а прогнозні запаси — в 3-4 рази більше. Росія має велику площу сільськогосподарських угідь і обсяжні лісові простори. Науково-техніч­ний потенціал Росії, що створювався протягом більш як півстоліття, сьо­годні поки що розвиненіший і сучасніший за китайський. Росія швидше пройшла стадію індустріалізації і має структуру економіки, що набли­жається до постіндустріальних країн. Це видно з таблиці:

Щоправда, в Росії в 90-х роках відбулося масове закриття промисло­вих підприємств і скорочення виробництва, особливо обробних галузей, і це в певній мірі відбилося на зниженні частки промисловості у ВВП. По­ступово Росія відновляє свій економічний потенціал, але в найближчі ро­ки вона чи вряд досягне рівня 90-го року і скоротить відстань від Китаю та розвинутих країн. Втім, великі запаси паливних ресурсів та інших стра­тегічних корисних копалин, поки що міцні позиції на світовому ринку зброї і деяких видів авіакосмічної продукції забезпечують Росії приток іноземної валюти, що сприяє відбудові господарства.

Росія й Китай є найбільшими й економічно найсильнішими держава­ми серед країн з перехідною економікою. Докладніше про них буде йти мова у додатку 5.

В країнах Центральної і Східної Європирадикальні реформи розпо­чалися в 1989-1991 pp.

Сприятлива динаміка макроекономічних показників більшості країн ЦСЄ свідчить про реальні наслідки реформ в цих країнах. Характерними для цих країн стають пожвавлення, економічне піднесення, швидкі темпи розвитку зовнішньої торгівлі. До речі, важливими чинниками еко­номічного зростання стають внутрішній попит і внутрішні інвестиції.

Слід також відзначити істотний внесок у процес зростання приватно­го сектора, частка якого помітно зросла. Зокрема, якщо до реформування приватний сектор становив в економіці Болгарії 3%, то в середині 1990-х років він досяг 25%. В економіці Польщі частка приватного сектору збільшилася з 30% до двох третин.

Змінюється структура економіки країн ЦСЄ. Якщо раніш національні економіки цих країн орієнтувались на сільське господарство, видобуток сировини і виробництво товарів низького ступеню наукоємкості, то в ході реформування істотно зростає частка готової конкурентоспроможної про­дукції промисловості на рівні світових високих стандартів технології. Як­що, наприклад, експорт Росії в цей період складався на 90% з сировини, то експорт Чехії на 90% — з промислової продукції, більша частина якої — це наукомістка продукція. Швидкими темпами розвиваються в регіоні туризм (Чехія, Угорщина, Болгарія), інші складові нематеріаль­ної сфери. Визнання успіху країн ЦСЄ у проведенні ринкового реформу­вання економіки є прийняття в 1995-1996 pp. Чехії, Угорщини та Польщі до ОЕСР, а в 2004 році - до ЄС.

Уявлення про структуру економіки країн ЦСЄ дає наведена таблиця.

За характером, структури національних економік згаданої групи країн їх справедливо відносять до постіндустріальних держав. Особливо вража­ють показники щодо частки нематеріального виробництва. Вона в наведеній таблиці є досить значна, особливо в Словаччині.

Промисловість країн цієї групи характеризується незначною часткою видобувних галузей. Обробна промисловість ще з часів соціалістичного періоду була досить непогано розвинута, особливо металургія, машинобудування, хімічна, нафтопереробна та фармацевтична. Найбільш характер­ною в цьому плані є Словенія.

За характером структури національних економік згаданої групи країн їх справедливо відносять до постіндустріальних держав. Особливо вража­ють показники щодо частки нематеріального виробництва. Вона в наве­деній таблиці є досить значна, особливо в Словаччині.

Промисловість країн цієї групи характеризується незначною часткою видобувних галузей. Обробна промисловість ще з часів соціалістичного періоду була досить непогано розвинута, особливо металургія, машинобу­дування, хімічна , нафтопереробна та фармацевтична. Найбільш харак­терною в цьому плані є Словенія.

В ході перетворень відбулись істотні зрушення в структурі промисло­вості. Зокрема, була проведена помітна конверсія національної економіки Словаччини, до 70% всієї промисловості якої становив військово-промис­ловий комплекс. У відповідності до вимог світового ринку наукомістке виробництво, зокрема, електронна й електротехнічна промисловість зро­били новий крок у своєму розвитку в Угорщині і Чехії. Транспортне ма­шинобудування і автомобілебудування отримало новий поштовх у своєму розвитку в Угорщині, Чехії, Польщі. Спостерігається розвиток легкої промисловості (виробництво текстилю, одягу, взуття). Одним з найбільш конкурентоспроможних експортних секторів економіки цих країн залишається харчова промисловість, продукція якої надходить на ринок країн Західної Європи та країн СНД.

У сфері нематеріального виробництва найбільші доходи дають туризм та фінансові послуги.

Всі країни групи, що розглядається, мають розвинуту систему транспортних комунікацій, яка інтегрована в загальноєвропейську систему транспортних зв'язків. У сфері енергетики відчувається певна залежність від імпорту (зокрема, з Росії). Більшість електроенергії Польщі виробляється на вугільних електростанціях, які завдають великої шкоди навколишньому середовищу.

Можна сказати, що макроекономічні показники країн групи відзначаються своєю стабільністю. Про це свідчать дані наведені нижче в таблиці.

Отже, макроекономічні показники країн ЦСЄ вирізняються стабіль­ністю. Більшості з цих країн притаманним є стійке піднесення економіки. Успішність економічних перетворень, стабільність народного господарст­ва, відносно невисока вартість робочої сили, політична стабільність та інше створюють сприятливу атмосферу для припливу іноземного капіта­лу, що знову ж таки слугує могутнім імпульсом для соціально-еко­номічного прогресу, прискорення процесу інтегрування цих країн в євро­пейські та світові структури. В цих країнах діють численні філії і дочірні компанії провідних світових ТНК. Щодо припливу іноземного капіталу в ці країни лідером є Польща.

Країни Балтії(Естонія, Латвія, Литва) знаходяться на другому місці після Вишеградської групи і Словенії залежно від ступеня ринкових пере­творень. Ці країни також відрізняються високою політичною стабіль­ністю, демократичним характером реформування всієї системи суспіль­них відносин.

Свого часу країни Балтії спеціалізувалися на реекспорті російської си­ровини на Захід через свої морські порти. Експорт нафти і металу, зокре­ма, на початку 1990-х років становив 30-45% всього експорту Естонії і Литви. Латвія надавала і продовжує надавати оффшорні послуги російським підприємцям, внаслідок чого приблизно половина всіх банківських депозитів країни належить російським резидентам.

Триваюче нині економічне піднесення в цих країнах пов'язане не ли­ше із зовнішніми чинниками, але й з збільшенням внутрішнього попиту та інвестицій. Реформи, які зазнали поразки у більшості колишніх республік СРСР, в країнах Балтії дали очікувані результати.

Швидко і продумано була здійснена приватизація. Зокрема, програма масової приватизації передбачала передачу у приватну власність всіх ко­лишніх державних монополій за винятком Італійської АЄС, яка вироб­ляла 60% електроенергії країни. До 2000 р. практично вже не повинно бу­ло залишатись державних підприємств за винятком тих, збереження яких в руках держави визнавалось життєво необхідним. В Естонії на середину 1990-х років приватизація практично повністю завершена в промисловості, фінансовому секторі та у сфері послуг. Нині частка приватного сектора у ВВП країни становить майже 70%.

Характеристика структури економіки країн Балтії представлена в на­веденій таблиці.

Дані наведеної таблиці показують, що сільське господарство відіграє в цих країнах більшу роль, ніж в країнах Вишеградської групи і Словенії.

Однак структура промисловості нагадує аналогічну структуру про­мисловості провідних країн ЦСЄ: незначна питома вага видобувних галузей; в обробній промисловості пріоритетними є машинобудування, особ­ливо транспортне (виробництво залізничного рухомого складу в Латвії, суднобудування в Литві), нафтохімічна, виробництво електроустаткуван­ня, продукції електронної промисловості тощо. В той же час наукоміст-кість продукції промисловості цих країн поки що є невеликою.

Взагалі в інфраструктурі країн Балтії робляться значні капіталовкладен­ня. Зокрема, передбачено будівництво тунелю між Таллінном і Гельсінкі. швидкісних автомобільних і залізничних шляхів, реконструкція портів і ае­ропортів. Енергоресурсами в цілому забезпечена лише Литва, на території якої знаходиться АЕС. А Латвія і Естонія досить сильно залежать від імпор­ту енергоресурсів, на які припадає майже 50% всього імпорту цих країн.

Зовнішня торгівля країн Балтії орієнтується на ЄС, в основному на Фінляндію і Швецію. Налагоджені зовнішньоекономічні зв'язки з Північио-Західним регіоном Росії, а також з Україною.

Уявлення про основні макроекономічні параметри розвитку країн Балтії дає наведена нижче таблиця.

Дані наведеної таблиці свідчать, що країни Балтії мають досить високі темпи економічного зростання. Особливо це стосується Естонії. Такі ви­сокі темпи досягнуто завдяки чіткому і послідовному курсу справді рин­кового реформування економіки, завдяки рішучості і одностайності ко­манд реформаторів. Саме курс на повну відкритість і лібералізацію еко­номіки приваблює в Естонію численні інвестиції, особливо фінські й шведські.

Реформування економіки країн Балтії здійснюється не без труднощів. Зокрема, існує проблема з безробіттям, недостатньо високим за загаль­ноєвропейськими масштабами є рівень життя. Проте економіка цих країн реально відроджується. Майже приборкана інфляція, досягнуто стабіль­ності національних валют, зростають доходи населення. Стабільними є фінансові показники.

Економіка менш розвинутих країн ЦСЄ(Болгарія, Румунія, Сербія, Хорватія, Македонія, Албанія, Боснія та Герцеговина) поступається своїми показниками. Економічні перетворення в цих країнах просувають­ся достатньо повільно, а Хорватія, Сербія, Македонія, Боснія та Герцего­вина навіть пережили громадянську війну, яка безперечно не сприяла ак­тивном}' здійсненню реформування економіки, всіх сторін суспільного життя. Реформи в Хорватії розпочались в 1993 р. Була проведена «шоко­ва терапія», але проведенню радикальних економічних реформ серйозно перешкоджала громадянська війна, оскільки невистачило коштів на структурну перебудову промисловості.

Які характерні риси притаманні цим країнам? Такими рисами є:

♦ повільні темпи приватизації;

• низький рівень життя населення і пов'язане з цим скорочення внут­рішнього попиту як одного з чинників економічного зростання;

• скорочення виробництва, зокрема, зупинка збиткових державних підприємств;

• нестача фінансових коштів у підприємств; Головними проблемами для цих країн є:

♦ подолання зубожіння населення;

♦ підвищення якості життя;

• активізація приватного сектора економіки, частка якого в промисло­вому виробництві поки що залишається вкрай низькою.

До громадянської війни Хорватія була досить розвинута у промислово­му відношенні республікою колишньої Югославії. Тут діяли підприємства хімічної промисловості з виробництва пластиків, металургійні й машинобу­дівні заводи, підприємства целюлозно-паперової промисловості. Частка ту­ристичних послуг Хорватії в усій Югославії до 1990-х років становила 82%.

В цілому економіки цих країн є переважно аграрно-індустріальними. Військові події 1999 р. збройних сил НАТО проти Югославії завдали сільському господарству цих країн значних збитків. Справа в тому, що внаслідок військових дій виникла екологічна катастрофа на Балканах, оскільки після бомбардування авіацією НАТО югославських хімічних і нафтопереробних заводів, виливання на поверхню ґрунту відпрацьовано­го авіаційного палива, а також скидання невикористаних при бомбарду­ванні боєприпасів при поверненні на авіабази, поверхня землі, води і повітряний басейни виявилась надто ушкодженими.

Для Румунії і Болгарії характерним є розвиток видобувних галузей промисловості. Тут видобуваються нафта, вугілля, кольорові метали. З видобувними галузями пов'язана важка промисловість, діють досить по­тужні металургійні та хімічні комбінати. Болгарія спеціалізується на ви­робництві косметики, фармацевтичної продукції. Велике значення для національних економік цих країн має легка і текстильна промисловість. Болгарія є четвертим у світі виробником вина.

Однак у сфері послуг Болгарія і Румунія поки що явно недостатньо розвинуті країни, хоча мають чималий потенціал для цього. Слід гадати, що в контексті вирішення проблеми подальшого включення до інтег­раційних процесів в Європі і у світі ці країни активізують свої зусилля в напрямку ефективної реалізації своїх порівняльних переваг. Інфраст­руктура Румунії і Болгарії поступається місцем іншим країнам ЦСЄ. В транспортній системі значну роль відіграють морський і річковий транспорт. Енергетика великою мірою залежить від імпорту енергоносіїв.

Наведені в наступній таблиці макроекономічні показники дають уяв­лення про стан соціально-економічного розвитку менш розвинутої підгрупи держав ЦСЄ.

Економічно найвідсталішими країнами ЦСЄ є Албанія, Сербія та Чор­ногорія, Македонія, Боснія та Герцеговина. Дана підгрупа країн є найбіднішою в Європі. Саме ці країни характеризуються як такі, котрі є найнеспокійнішим регіоном. Періодично тут вибухають військові конфлікти.

Албанія справедливо може бути названою трохи більше десяти років країною практично замкнутою з натуральним господарством з типовим тоталітарним режимом. З 1991 р. розпочалось реформування економіки.

Економіка Албанії є аграрно-індустріальною. Зовнішньоторговельні зв'язки обмежуються практично стосунками її з Італією, Туреччиною та Грецією.

І все ж навіть за цих надзвичайно важким економічних і політичних умов економічні реформи в названих країнах просуваються. Про це свідчать здійснювана приватизація, жорстка монетарна політика, лібе­ралізація зовнішньоекономічних зв'язків, введення конвертованості національних грошових одиниць. Багато в чому відродження регіону за­лежатиме від допомоги Західної Європи і США цим країнам.

Розглянемо коротко динаміку й структуру зарубіжних країн СНД.Тривала економічна криза протягом майже десятиліття (90-ті роки) відкинула економіку колишніх радянських республік далеко назад. Якщо частка СРСР у світовому промисловому виробництві у 80-х роках стано­вила 20%, то сьогодні на країни СНД (включно Україну й Росію)припа-дає тільки 10% промислового виробництва світу. Наприкінці 90-х років сукупний ВВП цих країн дорівнював лише 55% від обсягу кінця 80-х років. Частка СНД у світовій торгівлі знизилася до 2%, причому країни регіону перетворилися на постачальників в основному палива, мінераль­ної сировини й напівфабрикатів [54,с.453].

Лише з початком нового століття в динаміці економічного розвитку країн СНД з'явилися позитивні тенденції. Після проведення грошових реформ знизилася інфляція. Спостерігається поступове відродження про­мисловості, хоча в основному за рахунок сировинних галузей. Привати­зація промислових підприємств не дала відчутного зростання вироб­ництва, на яке сподівалися. Сфера послуг, зокрема торгівля, розвивають­ся більш успішно. Переломилася тенденція в русі обсягів ВВП, його ди­наміка від негативних позначок в 90-х роках стала позитивною.

Внаслідок економічної кризи, пов'язаної з соціально-економічною пе­ребудовою, в усіх країнах СНД відбувається швидке й глибоке розшару­вання населення за рівнем доходів. Значна маса людей опинилася за ме­жею бідності; в багатьох країнах регіону вона становить навіть більшу ча­стину населення.

В таких складних умовах відбувається галузева перебудова економіки країн СНД. Як вже зазначалося, ця група країн на світовому ринку сьо­годні виступає як продавець сировинних товарів; це відповідає реальним зрушенням, які характеризують економічну структуру країн. Обробна промисловість в значній мірі виявилася неконкурентоспроможною не тільки на світових, але й на внутрішніх ринках й на терені СНД. Сировина й напівфабрикати все більше посилюють свою частку в структурі економіки.

Проте не всі країни СНД мають достатні запаси сировинних ресурсів. Мінеральними ресурсами, що мають експортне значення, забезпечені: Росія (практично всі види мінеральної сировини й палива), Казахстан (руди кольорових і чорних металів, нафта), Туркменистан і Узбекистан (газ), Азербайджан (нафта), Україна (руди чорних металів). Інші країни не мають таких покладів мінеральних ресурсів, які б могли визначити ек­спортну орієнтацію. Щодо земельних ресурсів (фактор розвитку АПК), то вони мають найбільш суттєве значення в економіці Росії, України, Казахстану, Білорусі, Молдови й Узбекистану. Але орієнтація на «ресурс­ну економіку» не має позитивних перспектив у довгостроковому плані. Без розвитку обробної промисловості, в першу чергу, високотехно-логічних галузей країни СНД не зможуть увійти в коло розвинутих країн. Необхідно терміново використати ту матеріальну науково-дослідну базу, яка ще збереглася, й висококваліфіковані кадри для відновлення й по­дальшого розвитку наукомістких видів виробництва. Найбільші перспек­тиви в цьому мають Росія, Україна і Білорусь.

Аналіз таблиці виявляє деякі особливості галузевої структури еко­номіки пострадянських держав. По-перше, частка сільського господарст­ва в усіх країнах, за винятком хіба що Росії, занадто висока, значно вища, ніж у розвинутих держав; особливо це стосується Вірменії, Киргизстану, Молдови й Узбекистану. По-друге, досить високою виявляється частка послуг. Проте як перше, так і друге явище — це наслідок глибокого падіння промислового виробництва в 90-ті роки, а не відповідного розвит­ку АПК чи сфери послуг. Отже, поки ще не можна говорити про вступ країн СНД до постіндустріальної стадії розвитку. Якщо позитивна тен­денція з відродженням промисловості, що визначилася в 2000-2001 роках, триватиме й надалі, то галузева структура ВВП зміниться на її користь вже в поточному десятилітті.

 

6.Специфіка функціонування економіки країн, що розвиваються

Межа між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, досить умовна. У якості еквівалента зазвичай використовують ВВП на душу населення; проводитися таколс класифікація по паритетах купівельної спроможності валют. Крім того, беруться до уваги історичні й політичні умови розвитку країн.

Країни, що розвиваються, іноді розглядають у рамках окремих гео­графічних регіонів. Так в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (АТР) виокремлюють 22 країни, що розвиваються, у Латинській Америці і Карибському басейні — 34 країни, на Середньому і Близькому Сході — 16 країн, у Південній Азії — 8 країн, в Африці — 52 країни.

З урахуванням класифікації Світового банку країни світу можна розділити на 3 групи за рівнем душового ВВП:

♦ країни з низьким ВВП на душу населення — менше 800 доларів;

♦ країни із середнім душовим доходом — 800-10 000 доларів;

♦ країни з високим рівнем доходу — більше 10 000 доларів.

Крім цього, країни, що розвиваються, іноді поділяють на:

• нафтоекспортні, у тому числі країни ОПЕК;

• нові Індустріальні Країни (НІК);

• країни значного потенціалу;

• сировинні придатки і «бананові республіки»;

У даний час країни, що розвиваються, зосередили 79% населення світу; 37, 63% світового ВВП; на них припадає 41,24% світового експорту, 34,45% світового промислового і 68,28% сільськогосподарського виробництва. Чітко просліджується тенденція постійного росту питомої ваги економіки цих країн у світовому промисловому виробництві. Якщо в 1950 р. їхня пи­тома вага складала 15,5%, то в 2000 році вона зросла до 34,45%. В світово­му ВВП у 1950 р. країни, що розвиваються, складали 22,24%, а в 2000 р. пи­тома вага збільшилася до 37, 63%. ВВП на душу населення в 1950 р. скла­дав пересічно по країнах, що розвиваються, 1000 доларів, а до 2000 р. — 3800 дол. При цьому на шість найбільших країн (Мексику, Пакистан, Індію, Індонезію, Бразилію й Аргентину) припадає 35% населення, 27% світового торгового експорту, 21% ВВП країн, що розвиваються.

 

Класифікація країн світу, що розвиваються, за душовим рівнем ВВП
Найбідніші, із душовим ВВП менше 800 дол.
Ангола, Афганістан, Бенін, Буркіна-Фасо. Бурунді, Бутан, Гаїті, Гамбія, Гана, Гвінея, Гвінея-
Бісау, Гондурас, Дем. Респ. Конго, Замбія. Зімбабве, Ємен, Камбоджа, Камерун, Кенія,
Коморські о-ви. Конго. Кот д'Івуар, Лаос, Ліберія, Мавританія, Мадагаскар, Малаві, Малі,
Мозамбік, М'янма, Непал, Нігер, Нігерія, Нікарагуа, Руанда, Сан-Томе і Принсіпі, Сенегал,
Сомалі, Судан, Сьера-Леоне, Танзанія, Того, Уганда, Центрально-Африканська Республіка,
Чад, Еритрея, Ефіопія
Країни з душовим ВВП від 800 до 10 000 дол
Алжир, Антігуа і Барбуда, Аргентина, Бангладеш, Барбадос, Бахрейн, Беліз, Болівія,
Ботсвана, Бразилія, Вануату, Венесуела, Східне Самоа, Гайана, Габон, Гватемала,
Гваделупа, Гренада, Джібуті, Домініка, Домініканська Респ. , Єгипет, Західне Самоа, Індія,
Індонезія, Йорданія, Ірак, Іран, Кабо-Всрдс, Кірібаті, Коста-Ріка. Колумбія, Ліван, Лівія,
Маврікій, Майота, Малайзія, Мальта, Мальдиви, Марокко, Маршаллові о-ви, Мексика,
Намібія, Оман, Палау, Пакистан, Панама, Папуа-Нова Гвінея, Парагвай, Перу, Пуерто-Ріко,
Саудівська Аравія, Сальвадор, Свазіленд, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сейшельські о-ви, Сент-
Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Сірія, Соломонові о-ви, Сурінам, Таїланд. Трінідад і Тобаго, Тонга,
Туніс, Уругвай, Федеративні Штати Мікронезії, Фіджі, Чилі, Філіппіни, Шри-Ланка,
Еквадор, Екваторіальна Гвінея, Ямайка
Країниз високим душовим ВВП, більше 10 000 дол
Аруба, Багамські о-ви, Бермудські о-ви. Бруней, Віргінські о-ви (США), Гуам, Кайманові
о-ви, Катар, Кувейт, Мартініка, Нідерландські Антильські о-ви, Нова Каледонія, ОАЕ, Респ.
Корея, Реюньон, Маріанські о-ви. Сінгапур, Тайвань, Французька Гвіана, Фр. Полінезія

Промислове виробництво поступово переміщується з країн Півночі в держави Півдня. При цьому в перших знижується число зайнятих у про­мисловості і сільському господарстві за рахунок перетоку трудових ре­сурсів у нематеріальне виробництво; а в інших, навпаки, зростає число зайнятих у промисловості. Для країн, що розвиваються, за останні 50 років характерні більш високі темпи економічного росту в порівнянні з розвинутими країнами (у 2,5 рази). При цьому подібні темпи росту країн, що розвиваються, ще не свідчать про їх солідний економічний потенціал: якщо врожайність бавовнику в Індії в 1970 р. була 1,1 центнера з гектара, а в 1989 р. збільшилася до 2,0; це ще не значить, що країна вийшла на рівень світових стандартів (10-15 ц/га).

Основними зовнішніми чинникамидля країн, що розвиваються зали­шаються: зовнішня торгівля, іноземні інвестиції, іноземні кредити, впро­вадження передових технологій, підготовка національних кадрів.

Зовнішня торгівляпродовжує грати вирішальну роль у визначенні міри успішності національних економік. При сприятливій кон'юнктурі світового ринку країни одержують додаткову можливість закуповувати для собе необхідну продукцію виробничого і споживчого призначення і навіть вкладати кошти в розвиток імпортозамінних та експортоорієнтов-них виробництв. Несприятлива кон'юнктура світового ринку енерго­носіїв, зерна, металів або чого-небудь іншого відразу ж знижує купівель­ну спроможність більшості країн, що розвиваються, і затягує їх у чергову боргову яму зовнішніх запозичень.

Іноземні інвестиціїзавжди грали важливу роль у розвитку економіки країн, що розвиваються. Спочатку це були залізниці, морські й авіаційні порти, автостради. Потім концесії з розробки корисних копалин і лісових ресурсів, пізніше — матеріаломісткі й екологічно шкідливі виробництва: виплавка чорних і кольорових металів, нафтопереробка, виробництво мінеральних добрив, целюлозно-паперова промисловість, що згодом роз­ширилися за рахунок трудомістких і навіть деяких наукомістких галузей.

У країни, що розвиваються, виріс приплив прямих іноземних інвес­тицій (fill): їхня питома вага у світовому обсязі зросла із 12-14% у 1988-1990-х роках до 36-38% у 1999 р. і склала 166 млрд. дол. у 1998 ро­ці. Проте розподілені ці інвестиції по країнах вкрай нерівномірно: 90% припадає на 20 країн.

Одним із показників міри участі тієї або іншої сторони, що приймає інвестиції, у міжнародному виробництві є так званий індекс транс-національності (IT),що розраховується як середнє значення показників:

♦ притоку ПП до валових вкладень в основний капітал за останні 3 роки;

♦ загального обсягу залучених ПП до ВВП;

♦ обсягу умовно чистої продукції іноземних філій до ВВП;

♦ числа зайнятих на іноземних філіях до загальної чисельності працюючих. Серед країн, що розвиваються, найбільш високий IT у Трінідаді і Тобаго (50%) і Південної Кореї (20%).

Найбільш привабливими для ПН є НІК Південно-Східної Азії і Латинської Америки. Обсяг ПП в країни АТР склав 85 млрд. дол. На країни Африки припадає усього 8,3 млрд. дол. (це менше, ніж у Сінгапурі). Якщо в Малайзії середньодушовий показник ПП складає 223 дол., то в Тропічній Африці це менше 5 дол. Значні обсяги інвестицій ідуть у галузі, що не мають пріоритетних інтересів для країн, що розвиваються.

Основними інвесторами є ТНК. У даний час близько 60 тисяч ТНК ма­ють розгалужену мережу філій і дочірніх компаній у країнах Нового і Ста­рого Світу, контролюючи більше 60% обсягу продажів наукомісткої про­дукції, близько 80% фінансових ринків. Інтереси ТНК не завжди збігають­ся з інтересами сторони, що приймає, а часто і суперечать їм, оскільки уря­ди країн, що приймають, зацікавлені в стимулюванні національного роз­витку, тоді як ТНК у першу чергу орієнтуються на підвищення конкурен­тоспроможності своєї продукції на світовому ринку. Проте, в останні роки урядам багатьох країн, що розвиваються, шляхом переговорів вдалося реінвестувати частину прибутків ТНК у життєво важливі для даних країн га/іузі господарства і збільшити обсяг одержуваних податків.

Не менш важливе значення має розширення внутрішнього попиту.За рахунок цього в Таїланді забезпечено 86% приросту ВВП, в Індії — 96%. Успішний розвиток внутрішнього імпортозамінного та імпортоупереджу-ючого ринків багато в чому залежить від створення сприятливих умов для функціонування багаточисельних дрібних і середніх підприємств.

Іноземна фінансова допомога надходить у країни або у вигляді довго­строкових пільгових кредитів під гарантії держави і нерідко списується, або у вигляді державних грантів. Ця допомога може реалізовуватися в різних формах: підготовка спеціалістів у вузах розвинутих країн, підготовка спеціалістів у самій країні, надання кредитів у вигляді товарів або технологій, надання грошових сум через світові банки і т.д. Проте, це з одному боку, дає якусь можливість для розвитку на даному етапі, а з іншого боку, збільшує економічну і політичну залежність від країн — донорів. До того ж виплата кредитів і відсотків за ними для багатьох країн складає 30 і більше відсотків від їх щорічного ВВП.


 

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Опорний конспект лекцій З курсу Тема 4 Міжнародний ринок послуг

Опорний конспект лекцій... З курсу... Міжнародна економіка...

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Місце країн з транзитивною економікою в світовій економіці.

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

III. Географічна структура світового ринку позичкового капіталу
відображає рух капіталів між країнами, групами країн, регіонами світу пере­важно через міжнародні фінансові центри. Передумови формування міжнародних фінансових центрів: • високий

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України. – К., 1996. 2. Статут ООН. 3. Статут МВФ. 4. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність». – К., 1998. 5. Закон України «Про порядо

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги