рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Навчальний посібник „Місцеві фінанси України"

Навчальний посібник „Місцеві фінанси України" - раздел Философия, Вступ Навчальний Посібник „Місцеві Фінанси України" - Одне З Пе...

Вступ

Навчальний посібник „Місцеві фінанси України" - одне з перших ви­дань такого змісту. Він написаний на основі узагальнення великого масиву теоретичного та фактичного матеріалу щодо формування системи місцевих фінансів в Україні. Поява цього посібника зумовлена потребами практики, необхідністю підготовки студентів вищих навчальних закладів, перепідго­товки працівників фінансової сфери, органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, народних депутатів і депутатів місцевих влад, а також проблемами широкого загалу для роботи в умовах застосування норм Бюджетного Кодексу України.

Сучасні трансформаційні процеси в Україні визначають нові підходи до формування взаємовідносин у системі державного і місцевих бюджетів. Зміни, що відбуваються у вітчизняній економіці, характеризуються демокра­тизацією суспільного життя та необхідністю формування такої концепції державної регіональної фінансової політики, яка стала б чинником виходу країни з фінансової кризи. Де, насамперед, зумовлює перенесення значного обсягу здійснюваних витрат (насамперед соціальних) на рівень адміністра­тивно-територіальних одиниць, вирішення яких потребує наявності стійких доходів місцевих бюджетів.

Наука про місцеві фінанси формується в досить складних умовах. Не­забезпечення фінансової автономії місцевого самоврядування, а саме - не­стача фінансових ресурсів та нестабільність у них доходних джерел, стали проблемою загальнодержавної ваги. Питання формування доходів місцевих бюджетів та побудови системи бюджетного вирівнювання за умов проведен­ня державної регіональної фінансової політики відповідно до Європейської хартії про місцеве самоврядування, досліджені ще не досить повно. У процесі побудови бюджетної системи в країні мало використовується зарубіжний досвід, а при визначенні доходних баз місцевих бюджетів майже не застосо­вуються ефективні економ і ко-математичні моделі. Проведені дослідження спрямовані на вирішення тих нагальних проблем, внаслідок яких на місцях не вирішуються найболючіші соціально-економічні проблеми, занепадають місцеве господарство, соціально-культурна сфера: освіта, охорона здоров'я тощо. З урахуванням цього в Україні необхідно запроваджувати найсу­часніші підходи до формування та розподілу доходів місцевих бюджетів, зо­крема нові засоби автоматизації, адже успіх економічного розвитку значною мірою залежить від створення оптимального розміру місцевих бюджетів та форм бюджетних взаємовідносин, чіткого механізму вирівнювання горизон­тальних і вертикальних дисбалансів у бюджетах усіх рівнів.

Додаткових досліджень також потребують науково-практичні пробле­ми формування доходів місцевих бюджетів в умовах підписання та ра­тифікації в 1996 р. Верховною Радою України Європейської хартії про місце­ве самоврядування. У цьому аспекті недостатньо узгоджені питання про фінансування місцевими органами влади власних та делегованих повноважень, не визначено економічного ефекту для проведення Україною політики бюджетної децентралізації. Доповнення та уточнення потребують шляхи вдосконалення процесу фінансового забезпечення органів місцевого само­врядування.

У забезпеченні економічного та політичного розвитку країни важлива роль відводиться місцевому самоврядуванню. Основою фінансового забез­печення діяльності представницьких та виконавчих органів місцевого само­врядування є бюджет. З даного джерела фінансуються заходи щодо соціаль­ного і економічною розвитку відповідної території, здійснюється перероз­поділ національного доходу, створеного в межах території.

Основним джерелом формування бюджетів різних рівнів є розподіл державних податків і зборів та закріплення їх конкретних видів за держав­ним та місцевими бюджетами на тривалий час. Це забезпечує не тільки са­мостійність бюджетів, але й активізує їх роль у проведенні державної політи­ки, дає можливість суб'єктам місцевого самоврядування без втручання цен­тральних органів влади формувати власні фінансові ресурси та складати довготермінові перспективні прогнози соціально-економічного розвитку те­риторіальних громад.

Проблема забезпеченості органів місцевого самоврядування не­обхідними фінансовими ресурсами в даний час набуває надзвичайно важли­ве теоретичне та практичне значення. Це пов'язано насамперед із децент­ралізацією влади, вступом України до Ради Європи та ратифікацією Євро­пейської хартії про місцеве самоврядування.

Ефективність місцевого самоврядування набагато залежить від того, які бюджетні ресурси отримують у своє розпорядження самоврядні органи.

Так, достатнє фінансове забезпечення виконання завдань місцевого са­моврядування та пов'язані з ним проблеми визначають актуальність цієї праці. Конкретно, вони виражаються в наведених нижче твердженнях.

По перше, в Україні, поки що органи місцевого самоврядування не мають достатньо самостійного з економічної точки зору бюджету, таким чином не мають можливості з максимальною ефективністю здійснювати свої по­вноваження. Фінансова основа життєдіяльності на місцях формується в такій ситуації, як і в минулі часи, тобто "зверху". Для подолання ситуації, що склалася, необхідно налагодити та ввести в дію повий механізм бюджетних взаємовідносин, на який спиралась би цілісна в масштабах усієї країни сис­тема. Про це, зокрема, наголосив Президент України у своєму виступі на урочистих зборах Асоціації міст України з нагоди 10-ї річниці прийняття За­кону України "Про місцеве самоврядування в Україні". Він, зокрема, зазна­чив, що достатнє економічне та фінансове забезпечення системи місцевого самоврядування неможливе без повномасштабної бюджетної реформи.

По-друге, сьогодні мова повинна йти про фінансове забезпечення са­мостійності бюджету на рівні місцевого самоврядування, про створення до­ходів кожного рівня управління. І з цього погляду необхідно враховувати, що податки як основне джерело надходжень до бюджету виконують не тільки фіскальну функцію, а й стимулюючу. Податкова система повинна бу­дуватися не механічно, виходити не тільки з того, кому і скільки потрібно от­римати доходів, а насамперед виходити з того, які податки і на якому рівні будуть працювати ефективніше.

Місцеві бюджети до прийняття законів, які визначатимуть порядок їх формування відповідно до Конституції України та Закону "Про місцеве са­моврядування в Україні" формуються в порядку, встановленому Законами про бюджетну та податкову системи.

По-третє, реорганізація бюджетного устрою не обмежується вдоско­наленням бюджетних взаємовідносин між центром та суб'єктами самовряду­вання. Головним напрямом демократизації бюджетного устрою України по­винно стати розмежування фінансових потоків між державою та місцевим самоврядуванням. Надання широких бюджетних прав органам місцевого са­моврядування та підвищення їх фінансової самостійності дасть можливість вирішувати завдання місцевого рівня, не відволікаючи значних коштів з дер­жавного бюджету, що важливо для створення бездефіцитної бюджетної сис­теми.

Перебудова системи господарських відносин, що здійснюється в Ук­раїні, потребує активізації діяльності місцевих органів влади у вирішенні економічних і соціальних проблем, у розвитку місцевого господарства. У державному секторі джерела надходження коштів у кожному році точно відомі і визначені. Останніми роками надходження з цих джерел не гаранто­вані, ставки, бази оподаткування та порядок обчислення податків змінюють­ся, і органи місцевого самоврядування не завжди своєчасно мають інфор­мацію про структуру та рівень місцевих доходів. В результаті посилюється соціально-економічне напруження в регіонах, а бюджети складаються в умо­вах економічної невизначеності.

Успішний розвиток процесу становлення місцевих фінансів в Україні можливий лише за проведення в країні широкомасштабної адміністративної реформи. Автор сподівається, що посібник „Місцеві фінанси України" спри­ятиме швидшому і конструктивнішому роз'язанню цих проблем на користь зміцнення як місцевого самоврядування, так і державної влади.


Тема 1. Місцеві фінанси, їх сутність, склад і роль у розвитку економічної і соціальної інфраструктури

1.2. Становлення системи місцевих фінансів. 1.3. Система місцевих фінансів та їх роль в економічній системі держави. 1.4. Прозорість та оптимальна децентралізація системи державних фінансів як передумови її ефективного…

Тема 2. Виконання бюджетної політики на місцевому рівні

2.2. Роль місцевих бюджетів у фінансовій системі держави. 2.3. Загальна організація та управління виконанням відповідного місце­вого… 2.4. Координація діяльності учасників бюджетного процесу.

Бюджетний календар

Важливим елементом є те, що головні розпорядники бюджетних коштів можуть брати… Касове виконання бюджету

Тема 5. Планування і порядок фінансування видатків місцевих бюджетів

5.2. Конституційні гарантії з надання громадських послуг органами місцевого самоврядування в Україні. 5.3. Фінансувати делегованих повноважень органами місцевого само­врядування. … 5.4. Фінансування власних повноважень органами місцевого самовряду­вання.

Розподіл функцій контролю за дотриманням бюджетного законодавства між міністерствами та відомствами України

Рахункова палата Міністерство фінансів України Державне казначейство України Органи Державної контрольно- ревізійної служби України
Здійснює контроль за: використання м коштів Державного бюджету України відповідно до зако­ну про Держав ний бюджет України; ефективністю вико­ристання та уп­равління коштами Державного бюдже­ту України; — використанням бю­джетних коштів у частині фінансуван­ня повноважень місцевих державних адміністрацій та де­легованих місцево­му самоврядуванню повноважень ор­ганів виконавчої влади по доходах і видатках Здійснює контроль за дотриманням бюджет­ного законодавства на кожній стадії бюджет­ного процесу як сто­совно державного бю­джету, так і місцевих бюджетів, якщо інше не передбачено зако­нодавством України Здійснює бухгалтерсь­кий облік надходжень та витрат місцевих бюд­жетів. Установлює єдині правила ведення бух­галтерського обліку та складання звітності про виконан­ня бюджетів, кошто­рисів, видає інструкції з цих питань та здійснює контроль за їх дотриманням. Здійснює контроль за відповідністю пла­тежів взятим зо­бов'язанням та бюд­жетним асигнуванням Здійснюють контроль за: — цільовим та ефек­тивним використан­ням коштів держав­ного бюджету та місцевих бюджетів; — цільовим викорис­танням і своєчасним поверненням кре­дитів, одержаних під гарантію Кабіне­ту Міністрів Ук­раїни; — порядком ведення бухгалтерського обліку та достовір­ністю звітності про виконання Держав­ного бюджету Ук­раїни та місцевих бюджетів, кошто­рисів. Державна контроль­но-ревізійна служба України щомісячно надає місцевим фінансовим органам узагальнені резуль­тати звітів про про­ведені перевірки

Розділ 9. Управління фінансами і фінансовий контроль на регіональному рівні Засоби контролю

Відповідно до статті 26 Бюджетного кодексу, на всіх стадіях бюджетно­го процесу здійснюється внутрішній фінансовий контроль, який повинен за­безпечувати:

• постійну оцінку достатності та відповідності діяльності бюджетної установи вимогам внутрішнього фінансового контролю;

• оцінку діяльності на відповідність результатів встановленим завдан­ням та планам;

• інформування безпосередньо керівника бюджетної установи про ре­зультати кожної перевірки (оцінки, розслідування, вивчення чи ревізії), проведеної підрозділом внутрішнього фінансового контролю.

Розпорядники бюджетних коштів несуть відповідальність за ор­ганізацію і стан внутрішнього контролю та аудиту як у своїх закладах, так і в підвідомчих установах. Організація ефективної системи внутрішнього кон­тролю за фінансово-господарською діяльністю установи покладається на її керівника.

Зовнішній контроль та аудит фінансової та господарської діяльності бюджетних установ здійснюються Рахунковою палатою - в частині контро­лю за використанням коштів Державного бюджету України, Головним кон­трольно-ревізійним управлінням України - відповідно до його повноважень, визначених законом.

Протягом фіскального року та в його кінці принаймні п'ять груп знач­них установ здійснюють моніторинг відповідності місцевих надходжень і ви­датків по затверджених призначеннях і платежах або видатках. По-перше, Бюджетний кодекс передбачає звірку на місцевому рівні бюджетів, які за­тверджуються, за якими складається розпис і які виконуються місцевими ор­ганами влади (стаття 115). По-друге, Державне казначейство через свої регіональні підрозділи обліковує всі доходи і видатки місцевих бюджетів і здійснює моніторинг виконання бюджету з метою забезпечення відповідності платежів зобов'язанням і бюджетним призначенням (стаття 112:1-3). Це казначейська функція виконання бюджету. По-третє, Рахункова палата перевіряє використання бюджетних коштів Державного бюджету (стаття 110). По-четверте, Державне контрольно-ревізійне управління пе­ревіряє відповідність процедурам обліку і ефективність використання ре­сурсів місцевими органами (стаття 113). По-п'яте, Рада Міністрів Автоном­ної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та виконавчі комітети відповідних рад (стаття 115) виконують роль «вищих аудиторських уста­нов» і здійснюють контроль за відповідністю бюджетному законодавству України показників затверджених бюджетів, бюджетного розпису та кошто­рисів бюджетних установ.

З інституційної точки зору, необхідно чітко визначити ролі і сфери відповідальності кожного підрозділу. Оскільки можуть бути накладки і зайві підрозділи, що послаблює здійснення такого контролю і може призвести до втручань і перешкоджання управлінню програмами. Якщо функції внутрішнього аудиту виконуються бухгалтеріями, то попередній аудит платіжних доручень не здійснюється. Це суперечить одному з принципів внутрішнього контролю, який відділяє обов'язки із збереження фондів від повноважень з затвердження платежів. Одна й та сама особа може затверд­жувати платіжні доручення і чеки, це потенційний конфлікт інтересів. Так само для зменшення можливостей для зловживань, обов'язки щодо касових надходжень слід відділити від ведення обліку. Особливістю операцій з ауди­ту є їх систематичність - на основі прозорих норм. Попередні системи, які існували в країнах, що розвиваються, та з перехідною економікою, функціонували скоріше як спеціальні «контрольні центри», які реагують на персональні скарги і не проводять аудиту на систематичній основі. Отже, слід розрізняти три типи сучасних засобів контролю відповідності бюджету:

1. Внутрішній контроль. Існують правила і системи, які пред'являють дані для менеджменту. Засоби внутрішнього контролю встановлю­ються в системі обліку, але застосовуються не бухгалтерськими підрозділами. Засоби внутрішнього контролю захищають державні фонди і забезпечують точність кінцевих звітів. Вони дозволяють керівникам і внутрішнім аудиторам приймати рішення, користую­чись достовірними і точними фіскальними даними. В Україні за встановлення засобів внутрішнього контролю має відповідати Ра­хункова палата.

2. Внутрішній аудит. Це підрозділ на рівні управління, який здійснює незалежну оцінку системи внутрішнього контролю. Як правило, ці підрозділи децентралізовані па галузевому рівні і в США мають на­зву «генеральних інспекторів». У них три головні функції. По-пер­ше, вони здійснюють попередній аудит операцій або типів операцій, таких як платіжні доручення, рахунки-фактури та інші типи пла­тежів. Це передбачає тестування системи обліку і її можливостей ге­нерувати достовірні та точні дані. Загальною проблемою, пов'язаною з цією функцією, є тенденція до перетворення її на функцію з право­вого контролю, що потребує багатьох кроків до того, як операції за­тверджуються внутрішніми аудиторами. Це часто спостерігалося в Латинській Америці і призводило до тієї ж корупції, для боротьби з якою створювалися ці засоби контролю. По-друге, підрозділи внутрішнього аудиту також розслідують порушення, коли фінансові процедури ігноруються або не відповідають прийнятій практиці. По-третє, підрозділи внутрішнього аудиту також оцінюють ефек­тивність і результативність урядових програм. Останній функції, як правило, приділяється найменше уваги - винятки становлять дер­жавні аудиторські служби Великої Британії та Швеції.

3. Зовнішній постаудит. Найбільша частина аудиторської діяльності проводиться до здійснення видатків для забезпечення законності та достатності видатків за призначеннями. Органи, які перевіряють відповідність законодавству, як правило, зосереджують увагу па стані після здійснення видатків і надають звіти про бюджетні рахун­ки на кінець року. Крім того, ці «вищі аудиторські установи» здійснюють аудит співвідношення вартості і якості подібно до ауди­ту, який проводиться внутрішніми аудиторськими підрозділами; при цьому в деяких випадках може відбуватися накладка діяльності

з розслідування. Аудит відповідності законодавству сприяє: встанов­ленню системи аналітичних перевірок і рівноваг, яка підвищує рівень підзвітності громадянам.

Відповідальність за бюджетні правопорушення

Бюджетним правопорушенням визнається недотримання учасником бюджетного процесу встановленого Бюджетним кодексом та іншими норма­тивно-правовими актами порядку складання, розгляду, затвердження, вне­сення змін, виконання бюджету чи звіту про виконання бюджету.

Концепція правопорушення охоплює такі елементи:

• невідповідне використання фінансових та матеріальних ресурсів;

• нездатність ефективно виконувати бюджетні та інші рішення;

• обман або помилки;

• нездатність надавати своєчасну та достовірну інформацію щодо фінансових та інших ресурсів.

Мовою закону:

Статтею 117 Бюджетного кодексу визначені підстави для призупинення бюджетних асигнувань, зокрема:

• несвоєчасне і неповне подання звітності про виконання бюджету;

• невиконання вимог щодо бухгалтерського обліку, складання звітності та внутрішнього фінансового контролю за бюджетними коштами і недотримання порядку перерахування цих коштів;

• подання недостовірних звітів та інформації про виконання бюджету;

• порушення розпорядниками бюджетних коштів вимог щодо прийнят­тя ними бюджетних зобов'язань;

• нецільове використання бюджетних коштів.

До уповноважених органів, яким надано право припиняти бюджетні асигнування в межах своїх повноважень, статтею 117 Бюджетного кодексу віднесено такі:

• Міністерство фінансів України;

• Державне казначейство;

• Державну контрольно-ревізійна служба України;

• місцеві фінансові органи;

• міські (міст районного значення), сільські, селищні голови;

• головні розпорядники бюджетних коштів.

Ці органи можуть застосовувати до розпорядників та одержувачів бю­джетних коштів низку заходів адміністративного впливу:

• застосування адміністративних стягнень до осіб, винних у бюджет­них правопорушеннях відповідно до закону;

• припинення операцій з бюджетними коштами.

Процедура припинення операцій з бюджетними коштами полягає у при­зупиненні будь-яких платежів з рахунку правопорушника бюджетного зако­нодавства.

У разі виявлення бюджетного правопорушення складається документ, яким фіксується факт бюджетного правопорушення. Наказом Міністерства фінансів України №129 від 26 лютого 2002 р. затверджено «Порядок складання, передачі за належністю Протоколу про бюджетне правопорушення». Прото­кол складається посадовими особами Міністерства фінансів України, органів Державного казначейства України, органів Державної контрольно-ревізійної служби, Міністерства фінансів Автономної Республіки Крим, місцевих фінан­сових органів, виконавчих органів міських (міст районного значення), селищ­них та сільських рад, які відповідно до чинного законодавства уповноважені здійснювати контроль та проводити перевірки дотримання порядку складан­ня, розгляду, затвердження, внесення змін, виконання бюджету чи звіту про виконання бюджету. Якщо бюджетні правопорушення виявлено в процесі про­ведення ревізії, протокол не складається. Форма протоколу містить відо­мості про учасника бюджетного процесу, виклад суті бюджетного правопо­рушення, пояснення керівника установи. При цьому, до протоколу додається довідка проведеної перевірки. Підписані протоколи протягом трьох днів пере­даються для прийняття рішення про накладення стягнення. У разі відмови від підписання протоколу, про це робиться відмітка. Мотиви відмови та ар­гументація подаються у письмовій формі.

За результатами розгляду керівник уповноваженого органу приймає рішення щодо припинення операцій з бюджетними коштами відповідного роз­порядника або одержувача бюджетних коштів. Рішення подається у вигляді відповідного розпорядження. Відповідно до статті 120 Бюджетного кодексу, припинення операцій з бюджетними коштами можливе на термін до тридця­ти днів. На підставі розпорядження органи Державного казначейства припи­няють операції з бюджетними коштами на зазначений у розпорядженні термін.

Підставою для відновлення операцій з бюджетними коштами є до­повідна записка про усунення бюджетних правопорушень, на підставі якої приймається рішення. Розпорядження про відновлення операцій з бюджетни­ми коштами приймається уповноваженим органом, що прийняв відповідне розпорядження про призупинення.

Мовою закону:

Витяг із Кримінального кодексу України

Стаття 210. Порушення законодавства про бюджетну систему Ук­раїни

1. Використання службовою особою бюджетних коштів усупереч їх цільовому призначенню або в обсягах, що перевищують затверджені межі видатків, а так само недотримання вимог щодо пропорційного скорочення видатків бюджету чи пропорційного фінансування ви­датків бюджетів усіх рівнів, як це встановлено чинним бюджетним законодавством, якщо предметом цих діянь були бюджетні кошти у великих розмірах, - караються штрафом від ста до трьохсот неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

2. Ті самі діяння, предметом яких були бюджетні кошти в особливо ве­ликих розмірах або вчинені повторно, або за попередньою змовою гру­пою осіб, - караються обмеженням волі на строк від двох до п'яти років або позбавленням волі на строк від двох до восьми років, з позбав­ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Примітки. 1. До бюджетних коштів належать кошти, що включа­ються у бюджети всіх рівнів незалежно від джерела їх формування.

2. Великим розміром бюджетних коштів, відповідно до статей 210/211 цього Кодексу, вважається сума, що в тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

3. Особливо великим розміром бюджетних коштів, відповідно до статей 210, 211 цього Кодексу, вважається сума, що в три тисячі і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Стаття 211. Видання нормативно-правових або розпорядчих актів, які змінюють доходи і видатки бюджету всупереч встановленому законом порядку

1. Видання службовою особою нормативно-правових або розпорядчих актів, які змінюють доходи і видатки бюджету всупереч встановле­ному законом порядку, якщо предметом таких дій були бюджетні ко­шти у великих розмірах, - карається штрафом від ста до чотирьох­сот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами па строк до двох років, або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк до чотирьох років, з поз­бавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Ті самі дії, предметом яких були бюджетні кошти в особливо великих розмірах або вчинені повторно, - караються позбавленням волі на строк від трьох до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

9.4. Контроль і аудит фінансової діяльності місцевого самоврядування

Єдині правила бухгалтерського обліку всіх фінансових операцій, ак­тивів і фінансових зобов'язань держави визначаються Державним казначей­ством України за погодженням з Міністерством фінансів України. Бухгал­терський облік усіх операцій щодо виконання місцевих бюджетів України здійснюють органи Державного казначейства України. Цей облік повинен відображати всі активи та зобов'язання держави. Розпорядники бюджетних коштів ведуть бухгалтерський облік відповідно з правилами, встановленими Державним казначейством України.

Усі надходження до бюджету та витрати з бюджету обліковуються у валових показниках незалежно від того, передбачається чи не передба­чається у бюджетних призначеннях взаємозарахування цих показників. Усі надходження до бюджету та витрати з державного бюджету заносяться на рахунки в хронологічному порядку відповідно до встановленої законодавст­вом процедури. Усі бухгалтерські записи підтверджуються документально.

Фінансовий (внутрішній) аудит, який здійснюється на всіх стадіях бю­джетного процесу, повинен забезпечувати:

1) постійну оцінку достатності та відповідності діяльності бюджетної установи вимогам внутрішнього фінансового контролю;

2) оцінку діяльності па відповідність результатів встановленим завдан­ням та планам;

3) інформування безпосередньо керівника бюджетної установи про ре­зультати будь-якої перевірки, оцінки, розслідування, вивчення чи ревізії, проведеної підрозділом внутрішнього аудиту.

Керівник кожної бюджетної установи відповідає за створення ефек­тивної системи внутрішнього контролю за фінансовою та господарською діяльністю цієї установи з урахуванням:

1) положень Бюджетного кодексу та інших нормативно-правових актів;

2) вимог цілеспрямованого, ефективного і економного управління функціями кожного підрозділу, правильного розмежування функціональних обов'язків;

3) відповідності вимогам обліку та процедур, необхідних для здійснен­ня бухгалтерського контролю щодо активів, пасивів, доходів та ви­датків бюджетної установи;

4) забезпечення відповідності діяльності бюджетної установи вимогам внутрішнього фінансового контролю.

Головні розпорядники бюджетних коштів і розпорядники бюджетних коштів, у яких є підвідомчі бюджетні установи, несуть відповідальність за організацію і стан фінансового (внутрішнього) контролю та аудиту як у своїх закладах, так і в підвідомчих бюджетних установах.

Зовнішній контроль та аудит за фінансовою та господарською діяльністю бюджетних установ здійснюється Рахунковою палатою та Голо­вним контрольно-ревізійним управлінням України у відповідності до їх по­вноважень, визначених законодавством України.

Питання для самоконтролю

1. Па якій стадії бюджетного процесу Міністерство фінансів здійснює контроль за дотриманням бюджетного законодавства?

2. За рахунок чого може покриватися дефіцит бюджету АРК та міських бюджетів ?

3. У яких випадках можуть вноситися зміни до рішення про місцевий бюджет ?

4. Чи можуть здійснюватися запозичення до загального фонду місцево­го бюджету?

5. Вкажіть послідовність операцій, які здійснює Державне казначейст­во з обробки платежів, що надійшли до місцевого бюджету.


Розділ 10. Фінанси підприємств комунальної власності

10.1. Поняття про комунальну власність.

10.2. Об'єкти права комунальної власності.

103. Види комунальних підприємств.

10.4. Фінансові ресурси комунальних підприємств за їх видами.

10.5. Комунальний кредит.

10.6. Порядок складання, затвердження та основні вимоги до виконання кошторисів комунальних підприємств.

Основні терміни та поняття: комунальна власність, комунальне підприємство, унітарне комунальне підприємство, комунальний кредит, ко­шторис комунального підприємства.

10.1. Поняття про комунальну власність

Реальність місцевого самоврядування визначається насамперед ма­теріальними і фінансовими ресурсами, якими розпоряджається територіаль­на громада та які в сукупності становлять матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування.

Конституція України (ст. 142) до матеріальної і фінансової основи місцевого самоврядування відносить рухоме і нерухоме майно, доходи місце­вих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності тери­торіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних та обласних рад.

Невід'ємним атрибутом місцевого самоврядування є особлива, са­мостійна форма власності, суб'єктом права якої є низовий територіальний ко­лектив. У зарубіжних країнах її названо муніципальною формою власності. Крім муніципальної, публічними формами власності є власність держави, суб'єктів федерації (у федеративних країнах), адміністративно-територіальних утворень. Муніципальна форма власності утворює власну економічну основу місцевого самоврядування. Подібна форма власності один із інститутів, що впливає па функціонування фінансів місцевих органів влади. Використання майна муніципальної власності є одним із джерел доходів місцевих органів вла­ди. В окремих країнах доходи від використання нерухомого майна муніципаль­ної власності становлять 10—15% загальних доходів муніципальних бюджетів.

Провідне місце в структурі матеріальної та фінансової основи місцевого самоврядування займає комунальна власність. Поняття комунальної власності вперше на законодавчому рівні було введено Законом України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. і на той час комунальна власність (або відповідно до Зако­ну, - власність адміністративно-територіальних одиниць) розглядалася як різновид державної власності (ст. 31 Закону). Конституція України 1996 року визначає комунальну власність як самоспину форму власності, суб'єктами якої

є територіальні громади села (кількох сіті у разі добровільного об'єднання в сільську громаду їх жителів), селища, міста, району в місті.

Муніципальна форма власності у своєрідному правовому статусі була в царській Росії і в колишньому СРСР періоду НЕПу. В СРСР ця форма власності розглядалась як різновид державної форми власності. Державна власність, згідно з тодішнім законодавством, поділялася на державну (націоналізовану) і муніципалізовану власність. Цей поділ було скасовано в другій половині 20-х років. Так, згідно з постановою ВУЦВК і Ради народ­них комісарів УСРР від 29 жовтня 1926 p., все майно було оголошене дер­жавним, націоналізованим. До 1990 р. інститут муніципальної власності ні в колишньому СРСР, ні в Україні правом не визнавався. Відповідна форма власності з назвою комунальна запроваджується лише в 1990 р. разом з виз­нанням інституту місцевого самоврядування.

Поняття комунальна власність у законодавстві України виникає в грудні 1990 р. з прийняттям Закону Української РСР "Про місцеві Ради на­родних депутатів і місцеве самоврядування". Законодавством визначено, що комунальна власність становить основу місцевого самоврядування, а також те, що управління комунальною власністю здійснюють від імені населення адміністративно-територіальних одиниць відповідні місцеві ради народних депутатів та уповноважені ними інші органи місцевого самоврядування. До комунальної власності було віднесено майно, що передається безоплатно ко­лишнім СРСР і Українською РСР, іншими суб'єктами, а також майно, що набувається місцевими радами народних депутатів за рахунок належних їм коштів.

Прийнятим у лютому 1991 р. Законом Української РСР "Про власність" визнано правовий режим майна комунальної власності. Згідно зі статтею 31 цього Закону комунальну власність як власність адміністративно-територіальних одиниць, поряд із загальнодержавною (республіканською) власністю, віднесено до державної власності.

Суб'єктами права комунальної власності стали адміністративно-тери­торіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів.

Управління державним майном було покладено від імені народу (насе­лення адміністративно-територіальної одиниці) на Верховну Раду Ук­раїнської РСР і місцеві ради народних депутатів, а також на уповноважені ними державні органи.

Фактично право комунальної власності в Україні почало здійснювати­ся з прийняттям постанови Кабінету Міністрів України № 311 "Про розмежу­вання державного майна України між загальнодержавною (республікансь­кою) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (кому­нальною власністю)", а згодом - із прийняттям ще кількох аналогічних по­станов. Цими постановами затверджено перелік об'єктів державного майна, що передаються до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності).

Від імені та в інтересах територіальних громад правомочності щодо во­лодіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної влас­ності можуть здійснювати відповідні органи місцевого самоврядування.

До складу комунальної власності входять: рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товарист­ва, а також пенсійні фонди, частка в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, місцеві енергетичні системи, громадський транспорт, системи зв'язку та інформації, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування, майно, передане в комунальну власність іншими суб'єктами власності та будь-яке інше майно, рухомі та не­рухомі об'єкти, які на праві власності належать територіальним громадам, а також кошти, отримані від відчуження об'єктів права комунальної власності.

Формування комунальної власності в Україні ще не завершено, і воно має свої особливості,

По-перше, на відміну від практики більшості розвинутих країн, в Ук­раїні майно комунальної власності сформовано шляхом його безоплатної пе­редачі із загальнодержавної до комунальної власності. В зарубіжних країнах майно муніципальної (комунальної) власності сформоване, як правило, шляхом викупу об'єктів приватної власності до власності територіальних ко­лективів, а також шляхом створення об'єктів комунальної власності за раху­нок коштів органів місцевого самоврядування.

По-друге, в зарубіжних країнах, включаючи і Російську Федерацію, на відміну від України до 1996 p., майно комунальної (муніципальної) влас­ності не зараховується до складу державної власності і є самостійною фор­мою власності - власністю територіальних колективів.

По-третє, в зарубіжних країнах суб'єктом права комунальної (муніци­пальної) власності є не адміністративно-територіальна одиниця, а тери­торіальний колектив як носій місцевого самоврядування і, відповідно, там не­має різновидів комунальної власності. На відміну від України, де було запро­ваджено обласну, районну, міську, районну в містах, сільську та селищну різновиди комунальної власності, в зарубіжних країнах право комунальної (муніципальної) власності реалізується лише на рівні первинної (низової) адміністративно-територіальної одиниці, що утворюється на базі територіаль­ного колективу як суб'єкта місцевого самоврядування. Економічною основою зарубіжних регіональних органів влади, котрі також мають певні самоврядні права, є кошти і майно, що перебувають у власності населення регіонів.

Прийняття нової Конституції України, якою не передбачається поділ державної власності на дві форми - загальнодержавну та комунальну, а та­кож закріплення територіальної громади як суб'єкта місцевого самовряду­вання означають зміну економічної природи і правового режиму майна комунальної власності.

Нова Конституція України визначила принципово нові правові засади функціонування комунальної власності та її економічної природи. Згідно з Конституцією, комунальна власність запроваджується як форма власності, якої до цього часу не було в Україні. Комунальна власність є власністю відповідної територіальної громади. Сама територіальна громада розгля­дається як спільність громадян України - жителів міста, села та селища або добровільного об'єднання жителів кількох сіл, що утворює окреме поселен­ня, наділене правом самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України. Отже, суб'єктом права комунальної власності, за Конституцією, є територіальна громада, а від її імені - представ­ницький орган місцевого самоврядування, що обирається жителями міста, села, селища або об'єднання сіл.

Комунальна власність є самостійною і рівноправною формою влас­ності поряд з такими, як державна, приватна та ін. За своєю економічною природою комунальна власність є колективною формою власності, оскільки відображає відносини колективного присвоєння жителями міст, сіл, селищ та об'єднань сіл коштів, об'єктів і майна цієї власності, ставлення їх до них як до своїх. Територіальна громада, маючи статус територіального колективу громадян України, є колективним власником коштів, об'єктів і майна кому­нальної власності.

Економічна суть комунальної власності в Україні така сама, як і муніципальної в зарубіжних країнах. Назва комунальна власність є си­нонімом поняття муніципальна власність. Термін комунальна власність по­ходить від поняття комуна.

Термін комунальна власність використовується як загальноприйнятий поряд із терміном муніципальна власність у багатьох зарубіжних країнах з розвинутими традиціями місцевого самоврядування.

Запровадження в Україні комунальної власності як власності корпора­тивної, недержавної означає створення таких економічних і фінансових ос­нов місцевого самоврядування, які відповідають потребам ринкової економі­ки, об'єктивним законам її розвитку.

Наслідком запровадження в Україні комунальної власності буде ство­рення якісно нових економічних основ місцевого самоврядування в Україні. З цього моменту органи місцевого самоврядування мають власну юридично оформлену самостійну фінансово-економічну базу.

10.2. Об'єкти права комунальної власності

Об'єктами права комунальної власності визначалося майно, що забез­печує діяльність відповідних рад і утворюваних ними органів, кошти місце­вих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства, майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування, майно підприємств, місцеві енерге­тичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, враховуючи націоналізоване майно, передане відповідним міністерствам, установам, ор­ганізаціям, а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного й соціального розвитку відповідної території.

Крім того, встановлено, що в комунальній власності також перебуває майно, передане у власність області, району чи іншої адміністративно-тери­торіальної одиниці іншими суб'єктами права власності. Визначено: держава та її адміністративно-територіальні одиниці не відповідають за зобов'язання­ми одне одного в процесі реалізації права державної власності.

Передача майна здійснювалася міністерствами та відомствами Ук­раїни, органами, уповноваженими управляти державним майном. Встанов­лювалася процедура передачі майна до комунальної власності по вертикалі місцевих рад та їхніх виконкомів. Розмежування майна між власністю обла­стей, міст Києва та Севастополя і власністю районів, міст обласного підпо­рядкування, районів у містах Києві та Севастополі здійснювали облвиконко­ми, Київський та Севастопольський міськвиконкоми.

Розмежування майна між власністю районів, міст обласного підпоряд­кування і власністю районів у містах, містах районного підпорядкування, сіл і селищ здійснювали відповідно міські та районні виконавчі комітети.

Передача майна здійснювалась безоплатно. У процесі формування ко­мунальної власності визначено право обласної комунальної власності, право районної комунальної власності, право міської комунальної власності, право районної в місті комунальної власності, право сільської та селищної кому­нальної власності.

Перелік об'єктів права комунальної власності територіальної громади визначає відповідна сільська, селищна, міська рада.

Рухоме і нерухоме майно, інші об'єкти права комунальної власності громадського користування, які мають важливе значення для життєзабезпе­чення села, селища, міста, задоволення потреб територіальної громади та для збереження історико-культурних об'єктів визначаються територіальною громадою як об'єкти виключного права комунальної власності.

До об'єктів виключного права комунальної власності, зокрема, мо­жуть бути віднесені:

• землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, пасовища, сінокоси, набережні, парки, міські ліси, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів), а також землі, надані для розміщення будинків органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування;

• землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення;

• річки, водойми та їх береги;

• кладовища;

• пам'ятки історії та архітектури;

• природні ландшафти та заповідники;

• інші об'єкти, перелік яких встановлює територіальна громада або відповідна рада.

Об'єкти виключного права комунальної власності не можуть бути відчужені в будь-який спосіб, а їх перелік встановлюється статутом тери­торіальної громади.

Територіальні громади можуть мати спільну власність об'єкти, що за­довольняють спільні потреби територіальних громад, об'єкти права кому­нальної власності, а також кошти місцевих бюджетів, які за рішенням двох або кількох територіальних громад, відповідних органів місцевого самовря­дування об'єднуються на договірних засадах для виконання спільних про­ектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, установ та організацій.

Територіальна громада безпосередньо або через органи місцевого само­врядування володіє, користується і розпоряджається належним їй на основі права комунальної власності рухомим і нерухомим майном, коштами та

іншими об'єктами з метою забезпечення надання необхідних громадських послуг. Так, відповідно до закону, територіальна громада - власник кому­нального майна, може здійснювати з об'єктами комунальної власності будь-які господарські операції, передавати їх у постійне або тимчасове користу­вання фізичним та юридичним особам, здавати в оренду, вносити як частку до статутного фонду підприємств та акціонерних товариств, продавати, ку­пувати, використовувати як заставу, приватизувати, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів комунальної влас­ності, тцо приватизуються або передаються в користування та оренду тощо.

Органи місцевого самоврядування з метою забезпечення умов для на­дання громадських послуг на належному рівні можуть продавати, купувати, резервувати земельні ділянки, здавати їх в оренду, використовувати в якості застави, передавати їх як внески до статутних фондів (капіталів) акціонер­них товариств, товариств з обмеженою відповідальністю, кооперативів, фінансово-кредитних установ та інших підприємств і організацій.

Виконавчі органи місцевого самоврядування у встановленому законом порядку створюють, реорганізують та ліквідують комунальні підприємства, установи та заклади, визначають цілі їх діяльності га організаційні форми, затверджують статути створюваних ними підприємств, організацій та уста­нов. Відповідно до закону, вони регулюють ціни та тарифи на продукцію та послуги створених підприємств, взаємовідносини цих підприємств із відповідним бюджетом, встановлюють порядок використання прибутку, контролю за ефективністю використання належного підприємствам майна, веденням фінансово-господарської діяльності, призначають та звільняють керівників таких підприємств, заслуховують звіти про їх діяльність, делегу­ють своїх представників до спостережних рад господарських товариств, част­ка капіталу яких належить органам місцевого самоврядування.

Управління об'єктами права комунальної власності здійснюють вико­навчі органи місцевого самоврядування або інші уповноважені ними юри­дичні та фізичні особи.

Управління об'єктами права спільної власності територіальних громад здійснюють за рішенням районних, обласних рад районні, обласні державні адміністрації.

Для управління об'єктами права спільної власності сільськими, селищ­ними, міськими радами можуть бути створені відповідні органи управління.

Право комунальної власності територіальної громади, відповідно до статті 13 Конституції України захищається законом на рівних умовах з пра­вами власності інших суб'єктів. Об'єкти права комунальної власності не мо­жуть бути вилучені в територіальних громад і передані іншим суб'єктам пра­ва власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідно­го рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, пе­редбачених законом.

Матеріальні та фінансові ресурси, які перебувають у комунальній власності, є надбанням територіальної громади. Правовий режим майна ко­мунальної власності визначається законодавством України. Комунальна власність на рівних правах із державною, приватною та іншими формами власності визначається і захищається законом. Суб'єктом права комунальної власності є територіальна громада, а від її імені - представницький ор­ган місцевого самоврядування, який володіє, користується і розпоря­джається комунальним майном на основі законодавства України та стату­ту поселення.

Представницькі органи місцевого самоврядування можуть самостійно визначати перелік об'єктів, майна, яке входить до складу комунальної влас­ності. При цьому їхні рішення може бути оскаржено в судовому порядку. По­рядок вилучення об'єктів та майна в комунальну власність здійснюється на основі викупу. Органи місцевого самоврядування мають переважне право на викуп майна в комунальну власність.

Управління майном комунальної власності здійснюють виконавчі ор­гани місцевого самоврядування, а також інші уповноважені юридичні та фізичні особи. Виконавчі органи місцевого самоврядування, відповідно до закону, можуть здійснювати з об'єктами комунальної власності всі майнові операції, передавати їх у постійне або тимчасове користування фізичним та юридичним особам, здавати в оренду, вносити як частку до статутних фондів підприємств (господарських товариств), продавати і купувати, використову­вати як заставу, приватизувати, визначати в угодах та договорах умови вико­ристання і фінансування об'єктів комунальної власності, що приватизують­ся та передаються в користування й оренду.

Органи місцевого самоврядування можуть продавати, купувати і ре­зервувати земельні ділянки, здавати їх в оренду, використовувати як заста­ву, передавати їх як внески до статутних фондів (капіталів) акціонерних то­вариств, товариств із обмеженого відповідальністю, кооперативів, фінансово-кредитних установ та інших підприємств і організацій.

Виконавчі органи місцевого самоврядування утворюють, реорганізу­ють та ліквідують комунальні підприємства, організації та установи відповідно до законодавства, а також визначають мету, порядок діяльності та організаційні форми, затверджують статути створюваних ними підприємств, організацій та установ. Вони регулюють ціни й тарифи на відповідну про­дукцію та послуги створених ними підприємств, їхні взаємовідносини з бю­джетом місцевого самоврядування, встановлюють порядок використання прибутку, контролю за ефективністю використання їхнього майна та веден­ня фінансово-господарської діяльності, призначають і звільняють керівників таких підприємств, заслуховують звіти про їхню діяльність.

Особливості правового режиму майна, що передається виконавчим ор­ганом місцевого самоврядування в управління юридичним і фізичним осо­бам, визначаються представницьким органом місцевого самоврядування на підставі закону про правовий режим коштів і майна комунальної власності. Володіння майном і фінансовими ресурсами комунальної власності може здійснюватися на правах власності, на правах господарського відання, на правах оперативного управління. Створені органами місцевого самовряду­вання комунальні підприємства, фірми, фонди й асоціації, акціонерні това­риства наділяються правом господарського відання майном, яке закріплюється за цими суб'єктами господарювання.

Володіння комунальним майном на підставі права господарського відання передбачає певні обмеження. Суб'єкт господарювання, котрий во­лодіє комунальним майном на основі права господарського відання, не має права продавати, здавати в оренду, використовувати його як заставу, переда­вати таке майно як внесок до статутного капіталу господарських акціонер­них товариств чи приймати інші акти щодо розпорядження закріпленим за ним майном без згоди власника в особі територіальної громади чи ради (представницького органу). Суб'єкти, які володіють комунальним майном на підставі права господарського відання, відповідають за своїми зобов'язан­нями коштами та майном, що є в їхньому володінні.

Володіння комунальним майном на основі права оперативного уп­равління належить організаціям та установам (заклади охорони здоров'я, освіти, культури, соціального захисту та ін.), які утримуються за рахунок коштів бюджету органів місцевого самоврядування. Установи та організації, які здійснюють володіння комунальним майном на підставі права оператив­ного управління, не можуть розпоряджатися закріпленим за ними майном і мають право на здійснення господарської діяльності в межах, визначених за­конодавством і статутами, а також право самостійно розпоряджатися дохо­дами від такої діяльності і майном, придбаним за рахунок цих доходів. Кому­нальна установа чи організація відповідає за своїми зобов'язаннями кошта­ми, що є в її розпорядженні. Коли немає або недостатньо таких коштів, за її зобов'язаннями відповідає власник (орган місцевого самоврядування).

Кошти місцевого бюджету, позабюджетних, цільових і валютних фондів використовуються на правах оперативного управління, якими наділяється міський, сільський та селищний голова, котрий є розпорядни­ком цих коштів.

Визначено правовий режим коштів та майна, що перебуває в спільній власності органів місцевого самоврядування.

Територіальні громади різних поселень можуть приймати рішення про створення спільних комунальних підприємств та організацій, про об'єднан­ня коштів для реалізації спільних соціально-економічних програм. Порядок використання коштів і майна, що перебуває у спільній власності органів місцевого самоврядування, визначається відповідними договорами.

Трете. Запропоновано порядок формування складу об'єктів майна ко­мунальної власності. Склад та перелік об'єктів майна комунальної власності самостійно визначається представницькими органами місцевого самовряду­вання в містах, селах, селищах та в інших поселеннях.

У комунальній власності можуть бути: житловий та нежитловий фонди, що належать місцевим радам, а також житловий і нежитловий фон­ди, що перебувають на балансі підприємств, організацій та установ, які є в державних та в інших формах власності; об'єкти соціальної інфраструкту­ри, дошкільні, позашкільні заклади, школи, педагогічні училища, техніку­ми, школи-інтернати, будинки вчителя, підприємства для обслуговування закладів освіти; лікарні, пологові будинки, госпіталі, диспансери, поліклініки, санаторії, станції переливання крові, станції швидкої допомо­ги, будинки дитини, аптеки, магазини аптечні та оптики, об'єкти соціально­го обслуговування, будинки-інтернати для пристарілих та інвалідів, лікарні, амбулаторії, фельдшерсько-акушерські пункти, медичні училища та інші установи й організації, які перебувають як у власності територіаль­них громад, так і на балансі підприємств та організацій державної власності; об'єкти фізичної культури та спорту, стадіони, палаци спорту, спорі зали, басейни, стрілецькі тири, спортивні майданчики, спортивні школі спортивні бази незалежно від відомчого підпорядкування; заклади культури, кіно-, відеопрокату, концертні організації, театри, музеї, бібліотек! парки, зоопарки, атракціони, училища, заклади підвищення кваліфікації, об'єкти торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування ж залежно від відомчого підпорядкування; ремонтно-будівельні організації водопровідно-каналізаційне господарство, житлове господарство, теплої господарство незалежно від відомчого підпорядкування; міський електричний та автомобільний транспорт, шляхи та об'єкти шляхового господарства місцевого значення, підприємства матеріально-технічного постачанні які обслуговують місцеве господарство, об'єкти ремонтно-шляхового господарства, готелі та готельне господарство, зелене господарство, об'єкти ритуального обслуговування; підприємства місцевих та сільських електричних мереж зовнішнього освітлення, газове господарство, підприємства будівництва, агропромислового комплексу, зв'язку, місцевої промисловості та промисловості будівельних матеріалів, поліграфічної промисловості; інфраструктура річкового та морського транспорту, майно органі місцевого самоврядування.

До складу об'єктів майна комунальної власності можуть належати і інші об'єкти та майнові комплекси, які мають важливе значення для соціально-культурного й економічного розвитку відповідних поселень та надані послуг територіальній громаді.

Четверте. Визначено шляхи, на основі яких набувається право комунальної власності міста, села та селища України. Органи місцевого самоврядування формують склад об'єктів комунальної власності самостійно. Paди затверджують перелік майна, що належить до комунальної власності, і підставі концепції комунальної власності та Закону "Про правовий режим майна комунальної власності". Об'єкти, визначені як майно комунальної власності, можуть бути передані територіальним громадам з державної власності органами, уповноваженими здійснювати управління майном державної власності у визначеному Законом порядку, або викуплені з інших форм власності органами місцевого самоврядування на підставі права переважного викупу. Об'єкти комунальної власності можуть бути створені за рахунок коштів бюджетів місцевого самоврядування, а також позабюджетних, цільових, валютних фондів та інших ресурсів.

У зв'язку з прийняттям у 1996 р. Конституції України і запровадженням комунальної форми власності як власності територіальної громади перелік майна, що передається з державної власності (з колишньої загальнодержавної власності та власності адміністративно-територіальних одиниць до комунальної власності міст, сіл та селищ, затверджується постанові Кабінету Міністрів України, а практичні заходи з відчуження державі власності (роздержавлення) здійснюються Кабінетом Міністрів У країни: Фондом державного майна України поетапно у визначені строки.

У постанові уряду України передбачаються переліки майна, що пер дається у власність відповідно міст Києва та Севастополя, обласних центр

та міст із населенням більш як 100 тис. осіб, міст обласного значення, міст ра­йонного значення, сіл та селищ.

На підставі затверджених переліків майна комунальної власності міські, сільські та селищні ради самостійно визначають склад об'єктів кому­нальної власності міста, села та селища. Після розгляду затверджених рада­ми переліків об'єктів майна комунальної власності Фонд державного майна України та його регіональні відділення за участю Міністерства економіки України готують подання до Кабінету Міністрів України, па основі яких Кабінет Міністрів України приймає постанови про передачу них об'єктів у комунальну власність відповідних міст, сіл та селищ. Передача об'єктів здійснюється Фондом державного майна України і супроводжується надан­ням міським, сільським та селищним органам місцевого самоврядування актів на право власності па колений об'єкт. Переданим до комунальної влас­ності вважається об'єкт майна після надання органу місцевого самовряду­вання акта на право його власності. Акти оформляються і надаються Фон­дом державного майна України. Після передачі до комунальної власності підприємств, організацій, установ, інших об'єктів майна вони підлягають реєстрації у встановленому законодавством порядку.

П'яте. Визначено порядок вилучення (викупу) об'єктів і майна кому­нальної власності органами державної влади. Об'єкти і майно комунальної власності не може бути вилучене (відчужене) без згоди територіальної гро­мади або представницького органу місцевого самоврядування від їхнього імені. Передача об'єктів та майна комунальної власності до інших форм влас­ності здійснюється виключно за рішенням представницького органу місце­вого самоврядування і, як правило, на засадах купівлі-продажу за цінами, які складаються на ринку нерухомості, майна та землі. Відчуження об'єктів і майна комунальної власності, що мають особливо важливе значення для те­риторіальної громади, здійснюється лише за рішенням місцевого референду­му. Перелік таких об'єктів затверджується рішенням представницького орга­ну місцевого самоврядування або в статуті місцевого самоврядування.

Об'єкти і майно комунальної власності, що за рішеннями представ­ницького органу місцевого самоврядування передаються для забезпечення діяльності державних органів законодавчої, виконавчої й судової влади, та з метою надання об'єктам загальнонаціонального статусу (в разі клопотання відповідних органів), передаються до державної власності на безоплатній ос­нові. Відповідні органи державної влади в таких випадках компенсують до­даткові видатки органів місцевого самоврядування у зв'язку з передачею об'єктів та майна до державної власності. Процедура безоплатної передачі майна комунальної власності до державної власності визначається Кабіне­том Міністрів України.

Шосте. Запропоновано запровадити право примусового викупу зе­мельних ділянок у комунальну власність. Органи місцевого самоврядування наділяються правом примусового викупу земельних ділянок у комунальну власність. Рішення про примусовий викуп земельних ділянок у комунальну власність приймається за наявності громадських потреб. Власника земельної ділянки має бути повідомлено про таке рішення не пізніше ніж за рік до мо­менту викупу.

Рішення про примусовий викуп підлягає реєстрації у відповідних ор­ганах виконавчої влади. Викупна ціна на земельні ділянки встановлюється на підставі угоди між власником і органом місцевого самоврядування. У разі незгоди власника на продаж земельної ділянки або якщо не досягнуто угоди про ціну земельної ділянки, орган місцевого самоврядування подає позов до суду про примусовий викуп земельної ділянки (на основі судового рішення).

Коли ж викуп земельної ділянки в комунальну власність неможливий без припинення права власності на нерухоме майно, розміщене на ній, воно підлягає примусовому викупу або розпродажу на публічних торгах. Таке майно підлягає примусовому викупу лише за умови, що орган місцевого са­моврядування доведе суду неможливість використання для громадських по­треб земельної ділянки, що викупляється, без припинення права власності на розміщене на ній майно.

Сьоме. Визначено особливості здійснення приватизації майна кому­нальної власності. Територіальна громада безпосередньо через референдум або за рішенням представницького органу місцевого самоврядування прий­має рішення про доцільність, форми та про строки приватизації майна кому­нальної власності на засадах законодавства України про приватизацію. При­ватизація комунального майна здійснюється па основі програм приватизації, самостійно розроблених виконавчими органами місцевого самоврядування і затверджених територіальними громадами або їхніми представницькими ор­ганами.

Програми приватизації майна комунальної власності не включаються до складу програм приватизації об'єктів державної власності. Органи місце­вого самоврядування самостійно створюють і керують діяльністю відповідних підрозділів, які здійснюють приватизацію майна комунальної власності. Фонд державного майна організовує методичне забезпечення діяльності органів приватизації майна комунальної власності.

Органи державної влади не встановлюють обов'язкових завдань з при­ватизації майна комунальної власності. Кошти від приватизації об'єктів і май­на комунальної власності зараховуються виключно до бюджету інвестицій та розвитку органу місцевого самоврядування тієї територіальної громади, у власності якої перебувають відповідні об'єкти та майно. Органи державної влади в особі Фонду державного майна України та інших уповноважених ор­ганів здійснюють нагляд за відповідністю законодавству розроблених і за­тверджених програм приватизації майна комунальної власності, порядку ут­ворення та складу комісій з приватизації й оціночних комісій, дотриманням законодавства в частині забезпечення прав громадян у процесі приватизації.

Члени територіальної громади можуть у судовому порядку оскаржува­ти рішення органів місцевого самоврядування з питань приватизації в разі порушення законодавства про приватизацію. Органи, що здійснюють нагляд за діяльністю місцевого самоврядування в процесі приватизації, можуть звергатися до суду з поданнями про скасування рішень органів місцевого са­моврядування, що суперечать законодавству.

Восьме. З урахуванням зарубіжного досвіду запропоновано встановити обмеження щодо розпорядження майном комунальної власності. Кошти та майно комунальної власності не може бути використано як внесок до статутного фонду (капіталу) торговельних, промислових та інших підприємств, діяльність яких спрямована виключно на отримання прибутку і не пов'язана з наданням послуг, якими мають забезпечувати органи місцевого самовряду­вання жителів відповідних міських, селищних і сільських поселень. Кому­нальне майно й кошти можуть використовуватися як з метою надання по­слуг територіальній громаді, так і з метою отримання прибутку. Використан­ня майна та коштів комунальної власності з метою отримання прибутку доз­воляється лише за умови підпорядкування мети отримання прибутку за­вданням надання послуг територіальній громаді.

Майно комунальної власності не може бути приватизоване або іншим способом відчужене, якщо наслідком цього стане скорочення обсягу й погіршення якості послуг, що надаються населенню цими об'єктами кому­нальної власності, або якщо внаслідок цього буде зменшено надбання грома­ди. Водночас не допускається неефективне використання коштів і майна ко­мунальної власності.

Дев'яте. Визначено відповідальність органів місцевого самоврядуван­ня у сфері розпорядження майном комунальної власності. Органи місцевого самоврядування несуть відповідальність за наслідки функціонування й діяльності всіх підприємств, організацій та установ, що перебувають у кому­нальній власності, а також тих підприємств, у капіталі яких частка майна ко­мунальної власності перевищує 50%.

Представницький орган (рада) є стороною в усіх майнових операціях та угодах, за наслідками яких виникають майнові та фінансові зобов'язання, підписані міським, сільським та селищним головою від його імені, і несе відповідальність за ці операції та угоди.

Десяте. Запропоновано механізм делегування функцій управління ко­мунальною власністю. Територіальні громади, представницькі органи місце­вого самоврядування міст, сіл та селищ можуть приймати рішення про деле­гування функцій управління окремими об'єктами комунальної власності об­ласним та районним державним адміністраціям, які здійснюють ці повнова­ження за рішеннями обласних та районних рад, а також іншим уповноваже­ним органам.

Міські ради міст обласного значення можуть приймати рішення про делегування функцій управління окремими об'єктами комунальної влас­ності обласним державним адміністраціям. Сільські, селищні ради та ради міст районного значення можуть приймати рішення про делегування функцій управління окремими об'єктами комунальної власності районним державним адміністраціям. Міські, сільські та селищні ради з власної ініціативи можуть відкликати рішення про делегування функцій управління окремими об'єктами комунальної власності обласним та районним держав­ним адміністраціям. Територіальні громади можуть делегувати функції уп­равління майном комунальної власності створеним ними асоціаціям та іншим органам.

Здійснення делегованих функцій управління окремими об'єктами ко­мунальної власності забезпечується обласними та районними державними адміністраціями на договірних засадах із міськими, сільськими та селищни­ми радами. У разі об'єднання кількох територіальних громад або створення

об'єктів комунальної власності, що надають послуги кільком територіаль­ним громадам, місцеві ради можуть створювати міжкомунальні органи, кот­рим делегуються функції управління вказаними об'єктами комунальної власності.

Одинадцяте. Пропонується запровадити такі форми власності, як власність області та району. Власність області та району є різновидом колек­тивної власності. Суб'єктом права власності області та району є, відповідно, населення області й району, а від його імені обласні та районні органи місце­вого самоврядування - обласні та районні ради.

Обласні та районні ради формують власність областей і районів на ос­нові майна, що передається до цієї власності з державної власності України. Перелік майна, що передається до власності областей і районів, затверд­жується постановою Кабінету Міністрів України. У постанові визначається перелік майна, що передається до власності областей, і перелік майна, яке пе­редається до власності районів.

Обласні та районні ради своїми рішеннями делегують управління власністю областей і районів відповідним державним адміністраціям. Відчу­ження майна, що належить до власності областей і районів, здійснюється на засадах, передбачених для комунальної власності. Майно власності областей і районів забезпечує виконання функцій, покладених на обласні та районні ради, і приватизації не підлягає.

Дванадцяте. Визначено порядок функціонування комунальної власності міст з районним поділом, міст Києва та Севастополя. Суб'єктом права кому­нальної власності в містах з районним поділом є міська територіальна громада, а від її імені - міська рада. У випадках, визначених Конституцією України, суб'єктом права комунальної власності є територіальна громада району в місті.

Територіальна громада міста, а від її імені - міська рада можуть прий­мати рішення про передачу окремих функцій управління об'єктами кому­нальної власності чи окремими об'єктами цієї власності районним органам влади або органам влади інших адміністративних одиниць, котрі функціону­ють у системі міського самоврядування.

Міста Київ і Севастополь мають власну комунальну власність. Суб'єкта­ми її права є територіальні громади цих міст, а також територіальні громади районів, а від їхнього імені - відповідні міські та районні ради. Управління ко­мунальною власністю в містах Києві та Севастополі здійснюється відповідни­ми виконавчими органами місцевого самоврядування. Окремі функції уп­равління комунальною власністю Київська і Севастопольська міські ради мо­жуть делегувати відповідним міським державним адміністраціям.

Тринадцяте. Визначено особливості формування комунальної влас­ності в Автономній Республіці Крим. Автономна Республіка Крим володіє, користується і розпоряджається майном, що передається у власність Авто­номної Республіки Крим. Територіальні громади, розміщені на території Ав­тономної Республіки Крим, формують комунальну власність на загальних умовах, визначених для всіх органів місцевого самоврядування в Україні. Майно державної власності передається в комунальну власність тери­торіальних громад Автономної Республіки Крим, згідно з Постановою Кабінету Міністрів України про формування комунальної власності міст, сіл, селищ та інших поселень в Україні.

Майно комунальної власності територіальних громад в Автономній Республіці Крим не може бути вилучене (викуплене) у власність автономії без згоди відповідних представницьких органів місцевого самоврядування.

Майно власності Автономної Республіки Крим формується після виз­начення в законодавчому порядку сфер відання та компетенції Автономної Республіки Крим. Переліки майна, що передається у власність Автономної Республіки Крим, визначаються постановою Кабінету Міністрів України. Передача об'єктів у власність Автономної Республіки Крим із державної власності України здійснюється Фондом державного майна України на підставі постанов Кабінету Міністрів України.

Чотирнадцяте. З урахуванням особливостей економічної діяльності ор­ганів місцевого самоврядування запропоновано надати їм право створення гос­подарюючих суб'єктів, заснованих на комунальній формі власності. Органи місцевого самоврядування можуть створювати підприємства, фірми та ком­панії, засновані як комунальна власність у формі унітарних комунальних підприємств, товариств з обмеженою відповідальністю, акціонерних товариств.

10.3. Види комунальних підприємств

Унітарним є комунальне підприємство, не наділене правом власності на закріплене за ним майно. Майно такого підприємства є неподільним і не може бути розподілене на частки, паї. Не можуть мати часток, паїв у такому підприємстві і його працівники. Майно унітарного комунального підприємства використовується на підставі права господарського відання або на підставі права оперативного управління.

Комунальним акціонерним товариством є товариство, що має статут­ний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості. Акціонерне товариство несе відповідальність за зобов'язаннями лише май­ном товариства. Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства лише в межах належних їм акцій. Орган місцевого самоврядування може володіти 100 % акцій акціонерного товариства або лише їхньої частиною. Комуналь­ним акціонерним товариством вважається товариство, в якому понад 50% акцій належить органу місцевого самоврядування. Органи місцевого само­врядування можуть бути учасниками як відкритих, так і закритих акціонер­них товариств.

Комунальним товариством з обмеженою відповідальністю є товариство, що має статутний фонд, розподілений на частини, розмір яких визначається ста­тутними документами. Учасники товариства несуть відповідальність за його зо­бов'язаннями в межах їхніх внесків до статутного фонду.

У випадках, визначених статутними документами, учасники товарист­ва з обмеженою відповідальністю, які не повністю виконали свої внески, відповідають за зобов'язаннями товариства в межах внесеної суми. Органи місцевого самоврядування можуть володіти статутним фондом товариства з обмеженою відповідальністю повністю або частково. Комунальним вва­жається товариство з обмеженою відповідальністю, якщо орган місцевого са­моврядування володіє більше ніж 50 % його статутного фонду.

Органам місцевого самоврядування забороняється бути учасниками товариств із додатковою відповідальністю, повних товариств, а також командитних товариств (товариств на довірі).

У зв'язку із запровадженням комунальної власності територіальної громади запропоновано на загальнодержавному рівні проводити інвентари­зацію її об'єктів та складати їхній єдиний реєстр.

10.4. Фінансові ресурси комунальних підприємств за їх видами

Інститут фінансів комунальних підприємств відіграє важливу роль у забезпеченні стабільного функціонування комунального сектора економіки, наданні цим сектором громадських послуг.

Становлення інституту фінансів комунальних підприємств в Україні розпочалося із запровадженням у 1990 р. комунальної форми власності. У зв'язку з тим, що суб'єктами права комунальної власності в Україні було виз­начено усі місцеві ради відповідних адміністративно-територіальних оди­ниць, утворилося кілька видів комунальної власності: комунальна власність областей, міст, районів, районів у містах, сіл і селищ.

Закон України "Про власність" визначив комунальну власність як од­ну із форм державної власності і, таким чином, підприємства, які перебува­ють у власності відповідних адміністративно-територіальних одиниць, отри­мали правовий статус державних комунальних підприємств. В Україні утво­рилося кілька видів комунальних підприємств. Це державні комунальні підприємства комунальної власності областей, державні комунальні підприємства комунальної власності міст, державні комунальні підприєм­ства комунальної власності районів, державні комунальні підприємства ко­мунальної власності районів у містах і державні комунальні підприємства комунальної власності сіл та селищ.

Ухвалена в 1996 р. Конституція України змінила правовий статус ко­мунальної власності. Згідно зі статтею 142 Конституції майно, ресурси, земля та кошти комунальної форми власності є власністю територіальної громади. Тобто це означає, що віднині власником комунальних підприємств є лише територіальна громада. Підприємства всіх інших рівнів влади не належать до складу комунальних.

Комунальний сектор в Україні включає: промисловість, сільське гос­подарство, транспорт і зв'язок, будівництво, торгівлю та громадське харчу­вання, постачання і збут, житлово-комунальне господарство, побутове об­слуговування населення та інші галузі. Наприклад, як комунальні зареєстро­вано понад 700 промислових підприємств, на яких зайнято майже 110 тис. чол. Це 8% усіх промислових підприємств України. Частина комунальних закладів не мають самостійних банківських рахунків, а лише субрахунки, на­приклад, школи, дитячі садки та ін. Ще частина комунальних установ і за­кладів мають змішану систему фінансування - як кошторисну, так і госпроз­рахункову.

Конституційне визначення правового статусу комунальної власності в Україні зумовлює необхідність прийняття нового законодавства для регла­ментування правового режиму комунальних підприємств.

Особливо складною є проблема встановлення меж комерціалізації діяльності комунальних підприємств з урахуванням потреб громади в суспільних послугах. Треба законодавчо встановити, що власником при­бутків унітарних комунальних підприємств є територіальна громада. Вона має стати власником доходів змішаних підприємств відповідно до частки ор­гану місцевого самоврядування в їхніх статутних капіталах.

Правового врегулювання потребує фінансова діяльність і статус підприємств, заснованих на майні та капіталах, що належать Автономній Ре­спубліці Крим. Згідно з Конституцією України (ст. 138) до відання Автоном­ної Республіки Крим належить управління майном, що с власністю авто­номії. Це означає: вказані проблеми має бути розв'язано в законодавстві Ав­тономної Республіки Крим.

Нині фінанси підприємств комунальної власності функціонують на ос­нові законодавства, яке регламентує діяльність усіх господарських структур в економіці України. Використання фінансових ресурсів підприємств кому­нальної власності має свої особливості, їхній прибуток розподіляється в по­рядку. визначеному відповідними місцевими радами згідно із статутами цих підприємств. Статути затверджуються місцевими радами, яким належать ці підприємства.

Прибуток підприємств комунальної власності підлягає оподаткуван­ню. Згідно із Законом "Про бюджетну систему України" 100% податку на прибуток комунальних підприємств зараховується до бюджету місцевої ра­ди того рівня, якому належать ці підприємства. Місцеві ради можуть надава­ти пільги або повністю звільняти від оподаткування підприємства комуналь­ної форми власності в тій частині, в якій ці податки зараховуються до відповідних місцевих бюджетів. У 1995 p., наприклад, у місті Вінниці кому­нальні підприємства сплатили 278,1 млрд. крб. податку на доходи підприємств. Це становило 7,2 % всіх надходжень бюджетів області від по­датку на доходи підприємств усіх форм власності. У Донецьку ці надходження становили 8,5%, Миколаєві - 30%, Ужгороді - 45,2 %.

Комунальні підприємства в Україні мають самостійні фінансові балан­си, їхні рахунки не об'єднуються з бюджетними рахунками органів місцево­го самоврядування. Більшість установ і закладів, що перебувають у кому­нальній власності, є самостійними юридичними особами і фінансуються за рахунок місцевих бюджетів на основі кошторисів.

Дослідження проблем функціонування фінансів комунальних підприємств України буде неможливим без запровадження відповідної ста­тистичної звітності. Поки що такої статистики немає. Фінанси комунальних підприємств обліковуються в складі фінансів державного сектора економіки. Місцева фінансова статистика має стати одним із розділів комунальної ста­тистики України.

Коротко розглянемо зарубіжний досвід функціонування фінансів муніципальних підприємств та організації муніципальних платежів.

Фінанси муніципальних підприємств є інститутом і складовою части­ною місцевих фінансових систем зарубіжних країн. У багатьох країнах фінансові ресурси муніципальних підприємств за своїми обсягами прирівнюються до ресурсів місцевих бюджетів, а в деяких з них навіть пере­вищують бюджетні кошти. Муніципальними підприємствами в зарубіжних країнах вважаються підприємства, які повністю належать органам місцевого самоврядування, і господарські товариства, коли частка в капіталі органів місцевого самоврядування перевищує 50%.

Це не загальне правило. Законодавство багатьох країн передбачає значні національні особливості порядку створення, діяльності та організації фінансів муніципальних підприємств.

У США муніципальні послуги в основному забезпечуються приватни­ми фірмами і компаніями. В Австрії муніципальні підприємства, котрі повністю перебувають у власності общин, функціонують у системі громадсь­кого транспорту, постачання води й електроенергії, каналізації та прибиран­ня сміття, освоєння території та в інших галузях. У Данії, крім названих га­лузей, комунальні підприємства займаються продажем деревини з муніци­пальних лісів.

Основними формами комунальних підприємств у зарубіжних країнах є товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерні товариства, асоціації та фонди. Вони поділяються на два види. Одні з них безпосередньо засновані муніципалітетами, інші є дочірніми підприємствами, заснованими кому­нальними фірмами і компаніями.

Порядок організації фінансів комунальних підприємств залежить від їхньої організаційної форми та стосунків з місцевим бюджетом. Є дві основні форми організації фінансів комунальних підприємств. Перша група підприємств веде власні фінансові баланси, має відокремлені від місцевого бюджету рахунки. Друга група підприємств не веде самостійних балансів, її рахунки об'єднано з рахунками місцевих бюджетів. Фінансове господарство таких підприємств виділено в так звані приєднані бюджети.

У Швеції економічний оборот муніципальних підприємств у 1993 р. становив 123 млрд. шведських крон, або 14% усіх затрат комун. Загалом на балансі муніципальних підприємств Швеції було 420 млрд. шведських крон. Це ресурси, що перевищують ресурси муніципалітетів.

У цілому в країні функціонує 1,5 тис. муніципальних підприємств. З них одна тисяча - акціонерні товариства, 300 - різноманітні фонди. Близько половини комун мають від двох до чотирьох муніципальних підприємств кожна. У великих містах комунам належать по 50 і більше таких підприємств.

Майже половина всіх муніципальних підприємств у Швеції підприємства з експлуатації нерухомості. Середня рентабельність муніци­пальних підприємств у цій країні становить 5—15%. Муніципальні підприємства, котрі оголошуються банкрутами, як правило, ліквідуються.

У Франції доходи від господарської діяльності комун, що в основному пов'язані з діяльністю муніципальних підприємств, становлять 15% усіх муніципальних доходів. Частка цих доходів тим більша, чим менший розмір

комуни. Для багатьох невеликих комун у Франції основним доходом є над­ходження від підприємств, що експлуатують комунальні ліси.

У сучасних умовах для більшості зарубіжних країн характерна відміна останнім часом усіх протекціоністських заходів щодо діяльності муніци­пальних підприємств, їхні фінанси формуються на загальних умовах, визна­чених для всіх бізнесових структур.

Значним джерелом доходів у розвинутих зарубіжних країнах є муніци­пальні платежі за послуги, що надаються місцевими органами влади. Місцеві органи влади цих країн, як правило, самостійно встановлюють ціпи й тари­фи на послуги, які вони надають членам територіальних колективів. За раху­нок муніципальних платежів у першій половині 90-х роках на Кіпрі форму­валося 33% доходів муніципальних бюджетів, у Греції - 22, Люксембурзі - 29, Португалії - 19, Румунії, Іспанії та Німеччині - 16, Нідерландах і Нор­вегії - 13% доходів низових бюджетів. У той же час частка таких доходів у Туреччині та Латвії становила 1%, у Франції - 2%.

У кожній країні сформувалися власні підходи до плати за послуги, що надаються місцевою владою. У багатьох країнах плата за ці послуги не по­криває видатків па їх здійснення. І це свідома політика. У Швеції за рахунок платежів у 1994 р. сформовано 8% доходів бюджетів комун, їхня частка в структурі доходів комун, порівнюючи з 1990 p., зменшилася вдвічі. За більшістю статей видатків місцевої влади цієї країни платежі за послуги ли­ше частково покривають витрати. За видатками на загальнокомунальну адміністрацію відсоток компенсації склав 8 пунктів: на робочі місця і на роз­виток господарства - 6%, на землю і житловий фонд - 1, на транспорт - 15, на дозвілля й відпочинок - 6, на культуру - 3, на освіту - 2, на медичне об­слуговування й догляд за тими, хто потребує, - 8, на охорону навколишньо­го середовища і здоров'я населення - 6%. Лише послуги за теплову й елект­ричну енергію, водозабезпечення та утилізацію відходів профінансовано платежами на 91%.

Таким чином, соціальне призначення місцевої влади реалізується в то­му, що більшість послуг, які вона надає територіальним громадам, дотується. Разом з тим і муніципальні платежі є джерелом бюджетних доходів органів місцевого самоврядування.

Перелік груп власних надходжень бюджетних установ та комунальних підприємств, вимоги щодо їх утворення та напрями використання підготов­лено виходячи з необхідності забезпечення належного складання місцевих бюджетів, їх виконання і спрямовано на визначення єдиних підходів до утво­рення та використання власних надходжень бюджетних установ з урахуван­ням статей 29 і 69 Бюджетного кодексу України в частині зарахування до до­ходів державного бюджету плати за послуги, що надаються бюджетними ус­тановами, які утримуються за рахунок державного бюджету, до доходів місцевих бюджетів власних надходжень бюджетних установ, які утримують­ся за рахунок відповідних бюджетів, та статті 13 цього Кодексу в частині включення до спеціального фонду бюджету призначень на видатки за раху­нок конкретно визначених джерел надходжень.

Власні надходження бюджетних установ поділяються на дві групи. Перша з них - це плата за послуги, що надаються бюджетними установами.

Цю групу утворюють надходження від плати за послуги, що надаються бюджет­ними установами згідно із законами та нормативно-правовими актами. Такі над­ходження постійні і обов'язково плануються в бюджеті.

Перша група поділяється на такі підгрупи:

1) плата за послуги, що надаються бюджетними установами згідно з їх функціональними повноваженнями, тобто це кошти, які надійшли бюджет­ним установам як плата за послуги, надання яких пов'язане з виконанням ос­новних функцій та завдань бюджетних установ;

1) виконавчий збір, стягнутий державною виконавчою службою.

2) надходження бюджетних установ від господарської та/або виробни­чої діяльності. До цієї підгрупи відносяться кошти, які отримують бюджетні установи від господарсько-виробничої діяльності до­поміжних, навчально-допоміжних підприємств, господарств, май­стерень тощо; квартирна плата та плата за гуртожиток; від працевикористання спецконтингенту; відрахування від заробітку або іншого доходу спецконтингенту за харчування, речове майно, комунально-побутові та інші надані йому послуги тощо.

У разі створення для провадження господарської діяльності госпрозра­хункових підрозділів, які мають статус юридичної особи, їх доходи та видат­ки - це не власні надходження бюджетної установи і не включаються до спеціального фонду бюджету;

3) плата за оренду майна бюджетних установ. Бюджетні установи от­римують у повному обсязі плату за оренду майна, що їм належить, якщо інше не передбачено законом;

4) надходження бюджетних установ від реалізації майна. До цієї підгрупи відносяться кошти, які отримують бюджетні установи від реалізації необоротних активів (крім будівель і споруд) та інших ма­теріальних цінностей, у тому числі списаних, за здані як брухт і відходи чорні, кольорові, дорогоцінні метали, дорогоцінне каміння у розмірах, що, згідно із законодавством, залишаються в розпоряд­женні установи, а також кошти, отримані Національною академією наук та бюджетними установами, що належать до її відання, від ре­алізації нерухомого майна.

Надходження перших двох підгруп формуються за видами, визначени­ми переліками послуг, що можуть надаватися бюджетними установами за плату, затверджуваними Кабінетом Міністрів України для відповідної га­лузі. Такі переліки складаються відповідно до груп власних надходжень із зазначенням конкретних напрямів використання коштів, які отримують бю­джетні установи за надання цих послуг. Відповідальними за складання пе­реліків визначаються центральні органи виконавчої влади, що є провідними у відповідній галузі.

Друга група - інші джерела власних надходжень бюджетних установ. Цю групу утворюють кошти, перераховані бюджетним установам для вико­нання окремих доручень, а також благодійні внески, гранти та дарунки. Такі кошти не постійні і плануються лише у випадках, що попередньо визначені рішеннями Кабінету Міністрів України, укладеними угодами, в тому числі міжнародними, календарними планами проведення централізованих заходів тощо.

Друга група поділяється на такі підгрупи:

1) благодійні внески, гранти та дарунки. До цієї підгрупи відносяться всі види добровільної безповоротної та безоплатної допомоги як передача будь-яких видів майна, благодійні внески, гранти та дарунки, у тому числі внески від спонсорів та меценатів. Гранти надаються безповоротно та спрямовуються на реалізацію цілей, визначених про­грамою їх надання, проектом міжнародної технічної допомоги тощо;

2) кошти, які отримують бюджетні установи для виконання окремих конкретних доручень від підприємств, організацій чи фізичних осіб, від інших бюджетних установ. До цієї підгрупи відносяться також інвестиції, які, згідно із законодавством, надходять до бюджетних установ, у тому числі на спорудження житлових будинків.

3. Власні надходження бюджетних установ використовуються відповідно до закону про державний бюджет чи рішення про місце­вий бюджет за такими напрямами:

1) перша група:

• підгрупа 1 - на покриття витрат, пов'язаних з організацією та надан­ням зазначених у підгрупі послуг;

• підгрупа 2 - на організацію зазначених у підгрупі видів діяльності, а також на господарські видатки бюджетних установ;

• підгрупа 3 - на утримання, обладнання, ремонт майна бюджетних ус­танов;

• підгрупа 4 - на ремонт, модернізацію чи придбання нових необорот­них активів (крім будівель і споруд) та матеріальних цінностей, на покриття витрат, пов'язаних з організацією збирання і транспорту­вання відходів і брухту на приймальні пункти, на преміювання осіб, які безпосередньо зайняті збиранням відходів і брухту, а також па господарські потреби бюджетних установ.

2) підгрупа 2 другої групи - за спеціально визначеними напрямами у разі надходження таких коштів.

10.5. Комунальний кредит

У процесі становлення інституту комунального кредиту в Україні доцільно використати досвід місцевого кредиту, нагромаджений у царській Росії та в період НЕПу в колишньому СРСР.

Розглянемо окремі аспекти російського (до 1917 р.) і радянського досвіду з цього питання.

Царська Росія хоч і мала практику розвитку комунального кредиту, в цілому відставала в цих питаннях від Західної Європи. В Росії набули роз­витку в основному муніципальні облігаційні позики. Станом на 1 січня 1913 р. в обігу були облігації позик 65 міст Росії. У той же час Німеччина мала в обігу облігації 522 міських і сільських общин. Облігаційні позики випуска­лися лише великими містами. Росія вирізнялася слабкістю внутрішнього ринку муніципальних цінних паперів. 80—90% їхніх випусків розміщували­

ся на ринках цінних паперів західноєвропейських країн. Особливо велику роль у цьому плані відігравав ринок Франції. Залежність від зовнішнього фондового ринку була характерною ознакою бідності Росії на капітали. Одні з перших міських позик розміщено Києвом у 1876 р. загальним обсягом 500 тис. руб. на поліпшення доріг і благоустрій та Одесою в 1879 р. на суму 3 млн. 750 тис. руб. Випуск муніципальних цінних паперів у Росії тривав до 1917 p., аж поки не був припинений більшовицьким урядом. Радянський уряд скасу­вав усі борги міст, як і їхнє право па розміщення муніципальних позик.

Досить широкого розмаху в дореволюційній Росії набула діяльність міських громадських банків, які здійснювали кредитування органів місцево­го самоврядування та інші операції. Власні банки, що називалися земськими, мали також ряд земств. Крім банків, земства могли створювати земські каси дрібної позики, які кредитували селянські господарства. Перший міський банк виник ще в 1788 р. у Вологді.

Міські громадські банки створювалися міськими думами з дозволу Міністерства фінансів і Міністерства внутрішніх справ Російської імперії. У 1910 р. в 144 містах міські громадські банки були єдиними кредитними установами. На підставі клопотання першого Всеросійського з'їзду пред­ставників міських банків, який відбувся в Харкові в 1912 p., положення про ці банки було переглянуто. Міста отримали право створювати громадські банки без дозволу названих міністерств у явочному порядку. Відповідно до затвердженого в 1912 р. положення про міські банки, основний капітал та­кого банку мав бути не меншим ніж 10 тис. руб. Міська дума зобов'язувала­ся поповнювати його в разі зменшення на V3. На чолі банку стояв директор, який призначався міською думою, а також не менше двох його товаришів (заступників). Посада директора не могла суміщатися з посадою міського голови і службовців міського самоврядування. Дума обирала обліковий комітет банку. Зобов'язання банку не могли бути більшими ніж 5-кратний розмір основного й запасного капіталу. Міська дума могла клопотати про розширення цих меж. Позики банку одній особі не могли перевищувати 10% статутного капіталу. Мінімум готівки в банку не міг бути меншим ніж 10% його капіталу.

Банки здійснювали різноманітні операції, зокрема облік векселів, нада­вали позики під заставу товарів, цінних паперів, документів під товари, пози­ки містам, проводили комісійні переказні операції, підтримували кореспон­дентські зв'язки з іншими банками.

Запасний капітал банків зберігався в міських цінних паперах. Станом на 1915 р. у Росії було 336 міських громадських банків. Капітал банків становив 61 млн. руб. Крім банків, у Росії кредити органам місцевого само­врядування надавали центральний уряд і центральний банк.

Станом на 1912 р. заборгованість російських міст по 79 губерніях Росії становила 481,2 млн. руб. З неї за облігаційними позиками - 389,9 млн. руб., уряду і Держбанку - 12,1 млн. руб., товариствам і банкам - 48,2 млн. руб., при­ватним особам і закладам - 31 млн. руб. Заборгованість міст удвічі перевищу­вала обсяги їхніх сумарних бюджетів. На сплату боргів у 1912 р. було спря­мовано 8% видатків місцевих бюджетів. Очікувалася приблизно гака сама частка доходів від позик.

Обсяги заборгованості російських міст значно поступалися обсягам за­боргованості європейських міст, де вони в 4—5 разів перевищували сумарні місцеві бюджети. Це не розцінювалося як негативне явище. Навпаки, рівень заборгованості міста засвідчував рівень розвитку його інфраструктури, адже позики були довгостроковими (10-50 років) і спрямовувалися на потреби розвитку. Наприклад, у 1909 р. Київ розмістив позику на 77 років. Це була найдовгостроковіша позика в Росії. Ось як виглядало цільове спрямування коштів від облігаційних міських позик станом на 1912 p., що становило 74% усієї заборгованості. 60% цих коштів було спрямовано на проекти, що прино­сили прибуток, 21% - на підприємства, що не давали прибутку, решта - на інші потреби. Крім міських, у Росії функціонували й сільські громадські бан­ки, створені сільськими товариствами приблизно з такими самими функціями, що міські.

Довгий час у Росії дискутувалося питання про створення спеціального державного банку муніципального кредиту. У 1912 р. створено Державну ка­су міської та земської позики, яка стала центральною державною установою з кредитування місцевого самоврядування. Цю касу 1 листопада 1917 р. пе­ретворили на Державний банк земського й міського кредиту, який незабаром ліквідували більшовики.

У колишньому СРСР інститут комунального кредиту було відроджено в 20-х роках за політики НЕПу. 25 січня 1923 р. прийнято декрет ВЦВК СРСР "Про кредитні операції місцевих Рад", а 21 квітня 1925 р. - відповідний нормативний акт Російської Федерації "Про межі зобов'язань волосних і районних виконкомів". Нова редакція декрету "Про кредитні опе­рації місцевих Рад" 1926 р. заборонила використовувати кредити на покрит­тя дефіциту бюджету місцевих рад. Було встановлено, що коли обсяг позик досягне із доходів бюджету, нові позики можуть бути отримані лише з доз­волу центральних органів влади.

Місцеві ради могли отримувати короткострокові позики (на строк 6—12 місяців) для поповнення наявних коштів місцевих бюджетів, за умови ка­сових розривів, на закупівлі медикаментів, підручників, палива для бюджет­них установ. Обсяг таких позик не міг перевищувати 1 % доходів річного бю­джету місцевого органу влади. Довгострокові позики передбачалися терміном на 5 років.

У період НЕПу так і не вдалося відродити інститут муніципальних облігаційних позик. Фактично жодної з них не було розміщено.

Згідно з Декретом ВЦВК і РНК СРСР від 18 січня 1923 р. почалося відродження комунальних банків. Вони засновувалися тільки губвиконкомами як акціонерні товариства з обов'язковою часткою в акціонерному капі­талі самого губвиконкому в обсязі не менше 51 %. Банкам було надано пра­во, крім інших операцій, випускати муніципальні позики, які відродити не вдалося. У 1927 р. функціонувало 49 комунальних банків.

У січні 1924 р. утворено Центральний банк комунального господарст­ва і житлового будівництва СРСР.

Серед його акціонерів була і Українська СРР. Банк кредитував місцеві органи влади, житлове будівництво, комунальне господарство. Основна ма­са кредитів надавалася з розрахунку 3,5 % річних. 97 % кредитів банку були довгостроковими. На будівництво дерев'яного будинку строк кредиту стано­вив 40, кам'яного - 60 років.

Банк не міг задовольнити потреб у кредиті і його роль була незначною. У 30-х роках система комунального кредиту в СРСР згортається. Змінюється і призначення Центрального банку комунального господарства і житлового будівництва. Банк ліквідовано в 1959 р.

Інститут комунального кредиту відіграє особливу роль у фінансах місцевих органів влади. Комунальний кредит у розвинутих місцевих фінан­сових системах - основне джерело фінансування муніципальних інвес­тиційних програм.

Комунальний кредит є системою відносин між двома юридичними осо­бами з поворотної, платної і строкової передачі фінансових ресурсів, одна з яких - орган місцевого самоврядування. Його не слід ототожнювати з дер­жавним кредитом. Суб'єктом відносин щодо поворотного, платного і строко­вого запозичення фінансових ресурсів у системі державного кредиту висту­пає держава.

Проблеми комунального кредиту широко дискутувалися в літературі царської Росії та в колишньому СРСР періоду 20-х років. У літературі того періоду інколи замість терміна комунальний кредит застосовувалися понят­тя муніципальний кредит або місцевий кредит. У 30-х роках обговорення проблем комунального кредиту в колишньому СРСР фактично припи­няється. Зникає з наукового обороту і сам термін комунальний кредит. Про­блеми комунального кредиту фактично не обговорюються в науковій літера­турі і в сучасній Україні.

Комунальний кредит має різні форми. Основні з них: облігаційні пози­ки, безоблігаційні позики, комунальний банківський кредит, комерційний комунальний банківський кредит, комунальний кредит державних банків, взаємний комунальний кредит та ін. Більшість із цих форм комунального кредиту в практиці 1990—1997 pp. в Україні не застосовувались і не передба­чені в законодавстві держави. Окремі форми комунального кредиту в Ук­раїні почали зароджуватися з 1990 p., коли для цього було створено відповідну правову базу.

Практика становлення комунального кредиту в Україні в 1990-1997 pp. була пов'язана з використанням двох форм цього кредиту. В Україні посту­пово розвивався кредит у формі комунальних облігаційних позик та комер­ційний банківський комунальний кредит.

Органи місцевого самоврядування, відповідно до законодавства Ук­раїни, можуть брати участь у фінансово-кредитних відносинах. Це право во­ни отримали в 1990 р. згідно зі статтею 18 Закону "Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування". Для місцевих рад та органів територіального громадського самоврядування, які є юридичними особами, було встановлено право користуватися на договірних засадах кре­дитами на виробничі та соціальні потреби, а також вкладати свої ресурси у створення і діяльність фінансово-кредитних та комерційних установ на акціонерній або пайовій основі. Згідно з прийнятим у 1991 р. Законом "Про цінні папери і фондову біржу" (стаття 11) місцеві ради отримати право на випуск внутрішніх місцевих позик. Статтею 14 цього Закону встановлено, що кошти, одержані від реалізації місцевих позик, направляються до місцевих бюджетів та позабюджетних фондів місцевих рад і спрямовуються на потре­би. визначені при випуску облігацій. Законом визначено: порядок реєстрації випуску місцевих позик встановлюється Кабінетом Міністрів України або за його дорученням Міністерством фінансів України. Цей порядок згодом було змінено.

Указом Президента України "Про державну комісію з цінних паперів та фондового ринку" № 446/95 та Законом України "Про державне регулю­вання ринку цінних паперів" на утворену Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку покладено функції регулювання реєстрації цінних па­перів.

Прийнятий у 1992 р. Закон України "Про місцеві Ради народних депу­татів та місцеве і регіональне самоврядування" обмежив повноваження ор­ганів місцевого самоврядування в цій сфері. У ньому не підтверджено права органів місцевого самоврядування вкладати свої ресурси у створення та діяльність фінансово-кредитних і комерційних установ на акціонерній або пайовій основі. Інші права, надані місцевим радам у сфері комунального кре­диту, в новому Законі теж зберігаються. Обидва законодавчі акти про місце­ве самоврядування передбачили право випуску органами місцевого самовря­дування місцевих позик і грошово-речових лотерей, а також проведення аукціонів. Кошти, одержані від цих заходів, згідно із Законом, зараховують­ся до їхніх позабюджетних фондів.

Участь місцевих рад у фінансово-кредитних відносинах регламен­тується також у Законі "Про бюджетну систему України" 1995 р. Статтею 12 цього Закону визначено: надходження від внутрішніх позик і грошово-речо­вих лотерей, які проводяться за рішеннями відповідних рад, зараховуються до бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, Київського і Севасто­польського міських бюджетів. Згідно із Законом, до цих бюджетів зарахову­ються також дивіденди від акцій і цінних паперів, що належать державі в акціонерних господарських товариствах, створених за участю підприємств комунальної власності цього рівня.

Відповідно до статті 21 Закону "Про бюджетну систему України", вста­новлено порядок регламентації розміру місцевих позик. Визначено, що розмір внутрішніх республіканських позик Автономної Республіки Крим встановлюється Верховною Радою цієї республіки, а внутрішніх місцевих позик - обласними та міськими радами. Це здійснюється під час затверджен­ня радами відповідних бюджетів і уточнюється при внесенні змін і допов­нень до них. Загальний обсяг випущених внутрішніх позик регулює Верхов­на Рада України в межах визначеного Законом внутрішнього державного боргу.

У 1997 р. рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку № 48 затверджено Положення про порядок випуску та обігу облігацій місцевих позик. Встановлено, що реєстрація випуску цих паперів здійснюється Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Ще один акт, який регламентує порядок запозичень органів місцевого самоврядування, набрав чинності в 1998 р. Це Указ Президента України "Про впорядкування внутрішніх та зовнішніх запозичень, що проводяться органами місцевого самоврядування". Згідно з указом органи місцевого са­моврядування, встановлюючи розмір місцевих позик та кредитів, обов'язко­во погоджують його з Міністерством фінансів України.

В Україні можна використати позитивний зарубіжний досвід розвитку комунального кредиту. Коротко розглянемо цей досвід.

Практично в усіх розвинутих зарубіжних країнах місцеві органи влади можуть брати участь у кредитних відносинах. У частині країн доступ органів місцевого самоврядування до ринку позичкового капіталу вільний і не обме­жується державою. Це Данія, Фінляндія, Німеччина, Італія. Нідерланди, Португалія. Швеція, Швейцарія. У Франції цей доступ майже вільний. У де­яких країнах він здійснюється з дозволу держави. Це Австрія, Бельгія, Вели­ка Британія, Греція, Ірландія, Норвегія, Іспанія.

У законодавстві практично всіх зарубіжних країн є вимога спрямувати запозичені фінансові ресурси виключно на інвестиції. За рахунок позичок в європейських країнах формується, як правило, 10-15% доходів місцевих бю­джетів. Найвищий показник у Сан-Марино 69%, Нідерландах - 19, Бельгії 13, на Кіпрі - 12, у Чехії -11, Іспанії, Франції - 10% муніципальних доходів.

Система комунального кредиту пов'язана з різноманітними формами запозичення ресурсів. Найбільш поширеним є облігаційний комунальний кредит. Міста та інші органи місцевого самоврядування зарубіжних країн мають право випускати облігації муніципальної позики. Муніципальні облігації умовно можна розподілити на три групи. Це генеральні боргові зо­бов'язання (або бездоходні облігації), які гарантуються бюджетними дохода­ми та майном органу місцевого самоврядування, доход ні облігації, що випу­скаються з метою фінансування будівництва об'єктів інфраструктури. Пога­шення їх здійснюється за рахунок доходів побудованих підприємств. І є ще так звані облігації змішаного характеру, що не приносять доходів, але пога­шення яких здійснюється за кошти, отримані від діяльності підприємств, створених за рахунок запозичених ресурсів. Є значна кількість бе зоблігаційних форм муніципальних позик. Ще з XIX ст. відомо про міські боргові книги, в яких робився запис позичених містом коштів. До 6езоблігаційних позик належать угоди оренди, лізингу обладнання та майна, податкові позики, іпотечні позики під заставу землі і майна та ін.

Різновидом комунального кредиту є комунальний банківський кредит. У зарубіжних країнах сформувалося кілька форм комунального банківсько­го кредиту. Це кредити комунальних банків, державних комунальних банків, комунальні кредити комерційних банків, взаємний комунальний кредит, а також жирооборот і кредити жиробанків.

Кожна країна має свої особливості і віддає переваги тій чи іншій формі комунального банківського кредиту. Закономірним для майже всіх за­рубіжних країн є право отримувати банківські кредити.

Розглянемо особливості комунальних фінансово-кредитних установ у деяких країнах.

Особливою формою комунальних закладів банківського типу є жироцентралі. Перша жироцентраль виникла в Німеччині в 1908 р. Жиробанки є ефективною формою спрощення взаємних розрахунків між органами місце­вого самоврядування, особливо в умовах платіжної кризи. Розрахунки через

жиробанки відбуваються без посередництва грошей, у формі спеціальних по­гонних рахунків. Передумовою появи жиробанків було те, що комуни, общи­ни, громади виступали контрагентами, користувалися послугами і про­дукцією одна одної і відповідно оплачували ці послуги та продукцію. Якщо ці комуни, общини та громади будуть тримати свої рахунки в одному жиро­банку, то з'являється можливість покрити взаємні зобов'язання без грошей, у формі взаємозаліків на спеціальних поточних рахунках. Завдяки такій си­стемі розрахунків у жироцентралі можуть виявитися вільні кошти на креди­тування цих комун, общин чи громад. Тому жиробанк є, крім усього, ще й банком комунального кредиту.

Цю ідею ефективно використали в Німеччині. У 1916 р. тут утворила­ся єдина німецька жироцентраль для всіх місцевих жироцентралей. У 1917 - 1918 pp. до неї приєдналися Німецька спілка міст. Спілка прусських зем­ських округів, Спілка великих німецьких сільських общин. У 1918 р. ця жироцентраль стала банком німецьких комунальних жироспілок. Усього в Німеччині на початку 80-х років функціонувало 12 жироцентралей. Вони бу­ли об'єднані в регіональні спілки. Діє також Західнонімецька спілка ощад­них кас і жироцентралей.

Жироцентралі, крім організації жиророзрахунків, надають кредити муніципальним банкам, регіональним та місцевим органам влади у формі ко­мунальних та іпотечних позик Жиробанки надають лише короткострокові кредити.

Успішно функціонують комунальні банки взаємного кредиту в Швеції, які виникли ще в XIX ст. Це банки-посередники, за допомогою яких одні ор­гани місцевого самоврядування можуть кредитувати інших. Банки взаємно­го комунального кредиту утворено в Швеції у формі банків із солідарною відповідальністю їхніх засновників — комун без гарантій держави. Шведські комуни утворюють спілки для взаємного кредитування по округах. Кожна гака спілка є банком взаємного кредитування. За борги цих банків комуни несуть солідарну відповідальність. У сучасних умовах система таких банків функціонує під назвою "Комунінвест".

З початку XIX ст. взаємний комунальний кредит набув широкого роз­витку і в Німеччині. Банк взаємного кредитування, який падає кредити ко­мунам, функціонує у Франції.

Це один вид комунальних банків - це акціонерні комунальні банки, їхні засновники несуть відповідальність у межах власної частки акціонерно­го капіталу. Перший такий банк створено ще в I860 р. у Бельгії як Товарист­во комунального кредиту. Його акціонерами могли бути тільки общини.

Важливе місце посідають і спеціальні державні банки комунального кредиту, що спеціалізуються у сфері кредитування місцевих органів влади. Вони, як правило, тісно пов'язані із системою ощадних кас. Такі банки є в Німеччині, Франції, Італії, Великій Британії, Бельгії. У Франції головним банківським інститутом комунального кредиту є Депозитно-ощадна каса Місцевий французький кредит. До 1987 р. у Франції функціонувала Каса до­помоги об'єднанню адміністративно-територіальних одиниць, яку було замінено Місцевим французьким кредитом - банком акціонерного типу. У цьому банку державі належить 47,5% акцій, Депозитно-ощадній касі - 25, Ощадній касі - 7, Пенсійному фонду - 6,5, банкам і фінансовим закладам - 5, будівельним підприємствам - 2,8, іноземним фінансовим закладам 6,2% акцій. Банк надає довгострокові інвестиційні позики органам місцевого са­моврядування. Група "Депозитно-ощадна каса - Місцевий французький кредит" є провідним банком комунального кредиту в Європі.

У Франції функціонують також регіональні товариства фінансування інвестицій, утворені, відповідно до закону 1983 p., як акціонерні товариства з рівною пайовою участю депозитно-ощадних кас і ощадних кас.

В Італії такою державною установою комунального кредиту є Централь­на депозитно-ощадна каса, у Великій Британії - Національний фонд позик.

Є ряд комерційних банків, що спеціалізуються на кредитуванні органів місцевого самоврядування. У Франції це, наприклад, система банків Банку сільськогосподарського кредиту. Вони надають кредити в основному неве­ликим сільським комунам. Крім того, філіал цього банку "Французькі провінції" надає допомогу адміністративно-територіальним одиницям з ви­пуску облігацій.

У сучасній західній літературі триває дискусія про доцільність функціонування спеціальних комунальних банків та інших фінансово-кре­дитних установ, заснованих органами місцевого самоврядування. Частина політиків обстоює ідею повної комерціалізації комунального банківського кредиту з метою підвищення його ефективності. У США, наприклад, кому­нальних банків немає. Проте в Європі частина країн підтримує існування їх уже протягом більше ніж 130 років. Нині такі установи в різних формах функціонують в Австрії, Франції, Німеччині, Нідерландах, Норвегії, Іспанії, Швейцарії та деяких інших країнах. Створюються муніципальні банки в Польщі, Російській Федерації та в інших колишніх соціалістичних країнах.

Комунальний кредит є важливим інститутом у системі місцевих фінансів. Його наявність - закономірність для локальних фінансових сис­тем. Комунальний кредит, на відміну від державного, має виключно цільове призначення. Комунальний кредит є основним джерелом фінансування муніципальних та комунальних інвестиційних програм. Склалося кілька йо­го форм. Це облігаційні муніципальні позики, комунальний банківський кредит, кредит державних банків комунального кредитування, взаємний ко­мунальний кредит, жироцентралі, бюджетні позики та ін.

На початку 90-х років виникли передумови для відродження інституту комунального кредиту в Україні. У 1990-1997 pp. у державі поступово про­биває дорогу тенденція до становлення двох форм комунального кредиту - облігаційних міських позик і комерційного комунального банківського кре­диту. Комунальний кредит в Україні поки що відіграє незначну роль у фор­муванні фінансів місцевих органів влади і носить епізодичний характер. По­дальший розвиток комунального кредиту в Україні буде можливий лише за умови створення відповідної правової бази та відповідних соціально-економічних умов.

В Україні може бути використано всі відомі форми комунального кре­диту, включаючи й облігаційний комунальний кредит дрібних територіаль­них громад на колективній основі. Ці позики розміщуються через спільні ко­мунальні банки.

Розглянемо практику випуску комунальних позик в окремих містах України в 1990 -1996 pp.

Рішення про випуск внутрішньої місцевої позики на суму 5 трлн 132 млрд. крб. у 1995 р. ухвалила Київська міська рада. Емітентом був комітет економіки міськвиконкому під гарантії фінансового управління цього вико­навчого комітету. Випуск позики здійснювався в безготівковій формі. Номінальна вартість однієї облігації - 50 млн. крб. Термін випуску облігацій встановлювався з 1 липня 1995 р. по 1 липня 1996 р. Облігації розміщували­ся серед юридичних осіб. Погашення їх здійснювалося через 3-6 місяців.

Муніципальну позику до кінця не було реалізовано через конфліктну ситуацію, що склалася між головою міської ради та самою радою.

Приватизація об'єктів комунальної власності проводиться лише в разі виплати покупцем не менше ніж 40% початкової вартості об'єкта такими облігаціями. У разі виплати облігаціями 50% вартості об'єкта покупець отри­мує право на виплату залишку вартості в кредит терміном 3 місяці. Якщо ж облігаціями сплачено 75% вартості, покупець має право на тримісячну відстрочку при оплаті залишку вартості об'єкта.

Прибуток власників облігацій очікується па 10% більшим, ніж той, що принесли б аналогічні кошти, вкладені в Ощадний банк.

Одеський облвиконком у 1995 р. ухвалив рішення про випуск держав­них продовольчих сертифікатів як засіб фінансування закупівель урожаю. Згідно з цим сертифікати продавалися фізичним і юридичним особам, а їхні власники отримували право власності на відповідну частку врожаю 1995 р.

У 1996 р. облігаційну позику розмістив Запорізький міськвиконком з ме­тою залучення коштів для розвитку комунальних мереж та газифікації міста. Облігації випускалися трьома серіями строком на 12 місяців у безготівковій формі як записи на рахунках депо генерального агента.

Облігацію міської позики на термін з 1 грудня 1995 р. до 31 грудня 1996 р. розмістив Харківський міськвиконком. Загальний обсяг позики становив 150 млрд. крб. Облігації місцевої позики випускались у формі цінних паперів на пред'явника і мали вільний обіг па ринку цінних паперів. Кошти від позики було спрямовано на розвиток альтернативних перевезень пасажирів міським транспортом на комерційних засадах. Генеральним аген­том з обслуговування позики було призначено комерційний банк "Грант".

У 1996 р. облігації міської житлової позики випустив Маріупольський міськвиконком строком на грудень 1996 р. - липень 1998 р. Вони випуска­лись як цільові безвідсоткові майнові облігації на пред'явника. Загальний обсяг емісії 5 млн. грн. Номінальна вартість облігації - 50 гри. Облігації ви­готовлялись у формі бланків спеціального зразка. Кожна облігація підтверджувала право її власника на отримання 0,1 м2 загальної площі житла.

Міську житлову позику в 1995 р. розмістив Донецький міськвиконком загальним обсягом 500 млрд. крб. Вартість облігації - 5 млн. крб. Власник однієї облігації мав право на 0,1 м2 загальної площі житла. Облігація випус­калася з 15 листопада 1995 р. по 31 травня 1997 р.

Міську позику в 1996 р. випустив Львівський міськвиконком загаль­ним обсягом 620 млрд. крб. Мета позики - мобілізація коштів на будівництво житла. Позика розміщується терміном з квітня 1996 р. до червня 1998 р. По­зика випускалась у формі відсоткових облігацій у вигляді записів па елек­тронних носіях. Функції реєстратора покладено па Львівську філію Ук­раїнської міжбанківської валютної біржі.

У 1997 р. місцеву позику обсягом понад 62 млн. грн. розмістив Одеський міськвиконком. У ході реалізації цієї позики було допущено значні помилки, внаслідок чого місту в 1998 р. довелося розрахуватися за борговими зо­бов'язаннями майном комунальної власності. Загальна сума боргових зо­бов'язань за позикою із урахуванням відсотків перевищує 90 млн. грн.

У цілому станом на середину 1998 р. 10 міст України розмістили місце­вих позик на суму майже 200 млн. грн.

В окремих містах комунальні підприємства об'єднують свої зусилля з комерційними структурами у сфері розміщення цільових позик. Таї:, у Дніпропетровську розроблено муніципальну житлову програму "Ваш дім", яка передбачає залучення коштів населення. Домобудівний комбінат і облас­не управління Ощадбанку України разом із ФК "Ельф" випускають для ре­алізації житлові векселі. Номінальна вартість векселя - 15 дол., що еквіва­лентно ціні 0.1 м2 житлової площі. Власники векселів, згідно з програмою, мають стати власниками квартир.

У ряді міст України набирає поширення практика проведення аукціонів на право довгострокової оренди міських земель. їх уже проводили в Харкові, Львові, Чернігові, Миколаєві, Одесі. У травні 1995 р. Київська міська рада затвердила Положення про оренду і проведення аукціонів у Києві з продажу права довгострокової оренди земельних ділянок. Подібну практику слід поширювати, оскільки для цього створено відповідні технічні й правові передумови.

Що стосується комунального банківського кредиту, то банківськими позиками користуються лише окремі міста. Банківський кредит залишається дуже дорогим, і органи місцевого самоврядування не можуть ним користува­тися. У 1995 р. кредити банків становили 0,1% доходів місцевих бюджетів України. У 1995 р. кредити банків залучалися в місцеві бюджети в Авто­номній Республіці Крим, Дніпропетровській, Донецькій, Миколаївський, Херсонській, Чернівецькій, Чернігівській областях.

Практика реальної участі органів місцевого самоврядування у фінансо­во-кредитних відносинах поширюється. Разом з тим, можливості органів місцевого самоврядування у сфері мобілізації фінансово-кредитних ресурсів поки що обмежуються чинним законодавством України. Правове поле у сфері комунального кредиту врегульовано лише фрагментарно. Потрібно розробити та прийняти закон України про комунальний кредит і комунальні цінні папери. Органи місцевого самоврядування України мають реально ско­ристатися правом створення комунальних банків та інших фінансово-кре­дитних установ. Таке право є в багатьох розвинутих країнах. Мають його й органи місцевого самоврядування Російської Федерації на підставі феде­рального закону "Про загальні принципи організації місцевого самовряду­вання в Російській Федерації".

Положення про право створення комунальних банків та інших фінан­сово-кредитних установ органами місцевого самоврядування України закріплено в статті 70 Закону України "Про місцеве самоврядування в Ук­раїні", прийнятого 21 травня 1997 р.

У деяких містах України вже вишукуються можливості створення та­ких банків. Так, Харківський міськвиконком затвердив програму переходу до централізованого банківського обслуговування міського господарства. Зосередження коштів міських служб і підприємств комунальної власності в одному банку сприятиме ефективнішому використанню їх. З цією метою го­ловне управління економічного розвитку міськвиконкому провело серед ко­мерційних банків конкурс на право централізованого обслуговування міськвиконкому та підприємств міського господарства, які фінансуються з бюджету. Перемогу здобули банки "Граніт" і "Регіон-банк". З ними міськви­конком підписав угоду про здійснення централізованого банківського обслу­говування. Муніципальні банки створено в Києві та Сумах.

10.6. Порядок складання, затвердження та основні вимоги до виконання кошторисів комунальних підприємств

Кошторис бюджетних установ (комунальних підприємств) є основним плановим документом, який надає повноваження бюджетній установі щодо отримання доходів і здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання бюджетною установою своїх функцій та досягнення цілей, визначених на рік відповідно до бюджетних призначень.

Бюджетне призначення - повноваження, надане головному розпоряд­нику бюджетних коштів Бюджетним кодексом України, законом про Дер­жавний бюджет України або рішенням про місцевий бюджет, що має кількісні та часові обмеження та дозволяє надавати бюджетні асигнування.

Кошторис має дві складові:

• загальний фонд, який містить обсяг надходжень із загального фонду бюджету та розподіл видатків за повною економічною класифікацією на виконання бюджетною установою (далі - установа) основних функцій;

• спеціальний фонд, який містить обсяг надходжень із спеціального фонду бюджету на конкретну мету та їх розподіл за повною еко­номічною класифікацією на здійснення відповідних видатків згідно із законодавством, а також на реалізацію пріоритетних заходів, пов'яза­них з виконанням установою основних функцій.

План асигнувань із загального фонду бюджету - це помісячний роз­поділ асигнувань, затверджених у кошторисі для загального фонду, за скоро­ченою формою економічної класифікації, який регламентує взяття устано­вою зобов'язань протягом року.

Бюджетне асигнування - повноваження, надане розпоряднику бюд­жетних коштів відповідно до бюджетного призначення на взяття бюджетно­го зобов'язання та здійснення платежів з конкретною метою в процесі вико­нання бюджету.

План асигнувань є невід'ємною частиною кошторису і затверджується разом із цим кошторисом. Форма плану асигнувань затверджується Мінфіном. Установа незалежно від того, веде вона облік самостійно чи об­слуговується централізованою бухгалтерією, для забезпечення своєї діяль­ності складає індивідуальні кошториси і плани асигнувань за кожною вико­нуваною нею бюджетною програмою (функцією).

Зведені кошториси і зведені плани асигнувань - це зведення показ­ників індивідуальних кошторисів і планів асигнувань розпорядників коштів бюджету нижчого рівня, що складаються головним розпорядником для по­дання Мінфіну, Міністерству фінансів Автономної Республіки Крим, місце­вим фінансовим органам та органам Державного казначейства. Зведені кош­ториси не затверджуються.

Установам можуть виділятися бюджетні кошти тільки за наявності за­тверджених кошторисів і планів асигнувань. Установи мають право брати бюджетні зобов'язання витрачати бюджетні кошти на цілі та в межах, уста­новлених затвердженими кошторисами і планами асигнувань.

Бюджетне зобов'язання - будь-яке здійснене відповідно до бюджетно­го асигнування розміщення замовлення, укладення договору, придбання то­вару, послуги чи здійснення інших аналогічних операцій протягом бюджет­ного періоду, згідно з якими необхідно здійснити платежі протягом цього ж періоду або в майбутньому.

Для здійснення програм та заходів, які проводяться за рахунок коштів бюджет}', бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів.

Розпорядники бюджетних коштів - бюджетні установи в особі їх керівників, уповноважені на отримання бюджетних асигнувань, взяття бюд­жетних зобов'язань та здійснення видатків з бюджету.

За обсягом наданих прав розпорядники поділяються на головних розпо­рядників коштів бюджету та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.

Головні розпорядники бюджетних коштів - бюджетні установи в особі їх керівників, які визначаються відповідно до частини першої статті 22 Бюд­жетного кодексу України та затверджуються законом про державний бюд­жет або рішенням про місцевий бюджет шляхом встановлення їм бюджетних призначень.

Розпорядник коштів бюджету нижчого рівня (далі - розпорядник нижчого рівня) - розпорядник, який у своїй діяльності підпорядкований відповідному головному розпорядникові та (або) діяльність якого коорди­нується через нього.

Розпорядники нижчого рівня, до сфери управління яких належать інші розпорядники нижчого рівня, в процесі складання, розгляду, затвердження та виконання кошторисів застосовують до них положення цього Порядку, визначені для головних розпорядників.

Одержувачі бюджетних коштів (далі - одержувачі) - це підприємства і госпрозрахункові організації, громадські та інші організації, що не мають статусу бюджетної установи, які одержують кошти з бюджету як фінансову підтримку або уповноважені органами державної влади на виконання за­гальнодержавних програм, надання послуг безпосередньо через розпоряд­ників.

Одержувачі витрачають бюджетні кошти відповідно до плану викори­стання бюджетних коштів.

Типова форма плану використання бюджетних коштів, яка встанов­люється Мінфіном, у разі потреби па вимогу розпорядника може бути допов­нена іншими показниками.

Порядок складання проектів кошторисів: Мінфін, Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, місцеві фінансові органи доводять до головних розпорядників відомості про граничні обсяги видатків загально­го фонду проекту відповідного бюджету на наступний рік, що є підставою для складання проектів кошторисів.

Для правильної та своєчасної організації роботи, пов'язаної із складан­ням проектів кошторисів, головні розпорядники, керуючись відповідними вказівками Мінфіну, Міністерства фінансів Автономної Республіки Крим, місцевих фінансових органів щодо складання проектів відповідних бюджетів па наступний рік:

• встановлюють для розпорядників нижчого рівня граничні обсяги ви­датків із загального фонду бюджету, термін подання проектів кошто­рисів і дають вказівки щодо їх складання;

• розробляють і повідомляють розпорядникам нижчого рівня інші по­казники, яких вони повинні додержуватися відповідно до законодав­ства і які необхідні для правильного визначення видатків у проектах кошторисів;

• забезпечують складання проектів кошторисів на бюджетні програ­ми (функції), що виконуються безпосередньо головними розпоряд­никами.

Головні розпорядники розглядають показники проектів кошторисів розпорядників нижчого рівня щодо законності та правильності розрахунків, доцільності запланованих видатків, правильності їх розподілу за еко­номічною класифікацією, повноти надходження доходів, додержання діючих ставок (посадових окладів), норм, цін, лімітів, а також інших показників відповідно до законодавства та складають проекти зведених кошторисів.

За проектами зведених кошторисів головні розпорядники формують бюджетні запити, які подаються Мінфіну, Міністерству фінансів Автоном­ної Республіки Крим, місцевим фінансовим органам для включення до про­ектів відповідних бюджетів у встановленому ними порядку.

Термін розгляду показників проектів кошторисів розпорядників ниж­чого рівня встановлюється головними розпорядниками так, щоб проекти зведених кошторисів могли бути своєчасно оформлені як бюджетні запити. У разі обмеження терміну формування бюджетних запитів головними роз­порядниками Мінфін, Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, місцеві фінансові органи надають дозвіл головним розпорядникам са­мостійно визначати порядок та обсяг одержання необхідних даних для забез­печення своєчасного формування і подання бюджетних запитів.

Проекти кошторисів складаються усіма установами на наступний бюд­жетний рік, якщо ці установи функціонували до початку року, на який пла­нуються видатки. У разі якщо установи утворені не з початку року, коштори­си складаються і затверджуються для кожної установи з часу її утворення до кінця бюджетного року в загальному порядку.

У частині надходжень проектів кошторисів зазначаються планові обся­ги, які передбачається спрямувати на покриття видатків установи із загаль­ного та спеціального фондів проектів відповідних бюджетів, включаючи пла­нові обсяги запозичень, що надійдуть до спеціального фонду кошторису. У процесі складання та затвердження проектів кошторисів залишки коштів за спеціальним фондом кошторисів не плануються.

Формування доходної частини спеціального фонду проекту коштори­су здійснюється на підставі розрахунків доходів, які складаються за кожним джерелом доходів, що плануються на наступний рік.

За основу цих розрахунків беруться такі показники:

• обсяг надання тих чи інших платних послуг, а також інші розрахун­кові показники (площа приміщень і вартість обладнання та іншого майна, що здаються в оренду, кількість місць у гуртожитках, кількість відвідувань музеїв, виставок тощо) та розмір плати в розрахунку на одиницю показника, який повинен встановлюватися відповідно до законодавства;

• прогнозне надходження зборів (обов'язкових платежів) до спеціаль­ного фонду бюджету.

На підставі цих показників визначається сума доходів на наступний рік за кожним джерелом їх надходження з урахуванням конкретних умов ро­боти установи. Під час формування показників, на підставі яких визначають­ся доходи планового періоду, обов'язково враховується рівень їх фактичного виконання за останній звітний рік, а також очікуваного виконання за період, що передує планованому. Показники повинні наводитися в обсязі, зазначе­ному в розрахунку, і повністю відповідати показникам бухгалтерської звітності за відповідні періоди.

У процесі формування спеціального фонду проекту кошторису плану­вання власних надходжень бюджетних установ здійснюється за групами та підгрупами відповідно до правил, визначених законодавством для цієї кате­горії доходів бюджету.

Спеціальний фонд проекту кошторису передбачає зведення показ­ників за всіма джерелами надходження коштів до цього фонду та відповідни­ми напрямами їх використання. Розподіл видатків спеціального фонду про­екту кошторису проводиться виключно в межах і за рахунок відповідних надходжень, запланованих для цього в зазначеному фонді.

Відповідальність за виникнення заборгованості, що склалася за видат­ками спеціального фонду, несе виключно розпорядник, з вини якого вона ут­ворилась.

Під час визначення обсягів видатків розпорядників нижчого рівня го­ловні розпорядники повинні враховувати об'єктивну потребу в коштах кож­ної установи, виходячи з її основних виробничих показників і контингентів, які встановлюються для установ (кількість класів, учнів у школах, ліжок у лікарнях, дітей у дошкільних закладах тощо), обсягу виконуваної роботи, штатної чисельності, необхідності погашення дебіторської і кредиторської заборгованості та реалізації окремих програм і намічених заходів щодо ско­рочення витрат у плановому періоді. Обов'язковим є виконання вимоги що­

до першочергового забезпечення бюджетними коштами видатків на оплату праці з нарахуваннями, а також на господарське утримання установ. Під час визначення видатків у проектах кошторисів установи повинен забезпечува­тися суворий режим економії коштів і матеріальних цінностей. До кошто­рисів можуть включатися тільки видатки, передбачені законодавством, не­обхідність яких обумовлена характером діяльності установи. Видатки на придбання обладнання, капітальний ремонт приміщень тощо, які не с пер­шочерговими, можуть передбачатися лише за умови забезпечення коштами невідкладних витрат та відсутності заборгованості. При цьому видатки на за­робітну плату з коштів спеціального фонду обчислюються залежно від обся­гу діяльності, що провадиться за рахунок цих коштів, із застосуванням вста­новлених законодавством норм, які використовуються установами ана­логічного профілю.

Мінфін має право визначати на кожний рік порядок врахування у ко­шторисах обсягів заборгованості, яка виникла внаслідок непогашення бюд­жетних зобов'язань установ.

Асигнування на централізовані заходи, які здійснюються головними розпорядниками, включаються до кошторисів тільки у разі, коли проведен­ня таких заходів за рахунок коштів бюджету не суперечить законодавству.

До централізованих заходів належать заходи з організації та здійснен­ня безпосередньо апаратом головного розпорядника або апаратом уповнова­женого ним розпорядника нижчого рівня або уповноваженою ним устано­вою закупівель товарів, робіт і послуг у рамках реалізації затверджених у встановленому порядку національних і державних програм, а також загаль­нодержавних заходів програмного характеру з метою забезпечення відповідними товарами, роботами, послугами закладів та установ системи головного розпорядника та (або) співвиконавців відповідних національних і державних програм.

Показники видатків, що включаються до проекту кошторису, повинні бути обгрунтовані відповідними розрахунками за кожним кодом економічної класифікації.

Видатки спеціального фонду кошторису за рахунок власних надход­жень плануються в такій послідовності: за встановленими напрямами вико­ристання, на погашення заборгованості установи з бюджетних зобов'язань за спеціальним та загальним фондом кошторису та на проведення заходів, пов'язаних з виконанням основних функцій, які не забезпечені (або частко­во забезпечені) видатками загального фонду. При цьому розпорядник бюд­жетних коштів здійснює коригування обсягів узятих бюджетних зобов'язань за загальним фондом кошторису для проведення видатків з цих зобов'язань із спеціального фонду кошторису відповідно до бюджетного законодавства.

Кошториси та штатні розписи установ, які належать до сфери уп­равління МЗС і специфіка діяльності яких пов'язана з функціонуванням за кордоном, можуть складатися за окремим порядком, погодженим з Мінфіном.

Після затвердження державного та місцевих бюджетів проекти зведе­них кошторисів приводяться у відповідність з показниками цих бюджетів.

Порядок розгляду і затвердження кошторисів

У тижневий термін після опублікування закону про Державний бюд­жет України, відповідного рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад Мінфін, Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, місцеві фінансові органи доводять до головних розпорядників лімітні довідки про бюджетні асигнування.

Лімітна довідка про бюджетні асигнування - це документ, який містить затверджені бюджетні призначення (встановлені бюджетні асигну­вання) та їх помісячний розподіл, а також інші показники, що згідно із зако­нодавством повинні бути визначені па основі нормативів, і видасться відповідно Мінфіном, Міністерством фінансів Автономної Республіки Крим, місцевим фінансовим органом, головним розпорядником. Показники лімітної довідки доводяться до відома головних розпорядників, розпоряд­ників нижчого рівня для уточнення проектів кошторисів і складання про­ектів планів асигнувань. Форма лімітної довідки затверджується Мінфіном.

Розпорядники нижчого рівня уточнюють проекти кошторисів, склада­ють проекти планів асигнувань і подають ці документи головним розпоряд­никам для уточнення показників проектів зведених кошторисів і складання проектів зведених планів асигнувань. Розпорядники свої витрати приводять у відповідність з бюджетними асигнуваннями та іншими показниками, що доведені лімітними довідками. Для цього чисельність працівників установи, що пропонується до затвердження за штатним розписом, повинна бути при­ведена у відповідність з визначеним фондом оплати праці, а інші витрати - у відповідність з іншими встановленими асигнуваннями таким чином, щоб за­безпечити виконання покладених на установу функцій.

Типова форма штатного розпису установи затверджується Мінфіном. У разі потреби міністерства та інші центральні органи виконавчої влади за погодженням з Мінфіном можуть установлювати форму штатного розпису для відповідної галузі.

Проекти кошторисів і планів асигнувань установ у разі потреби розгля­даються головним розпорядником в присутності керівників цих установ. Го­ловні розпорядники під час розгляду проектів кошторисів і планів асигну­вань зобов'язані:

• забезпечити суворе виконання вимог законодавства, а також вказівок щодо складання кошторисів на наступний рік;

• додержуватися режиму економії, не допускати включення до кошто­рисів асигнувань, не зумовлених потребою;

• забезпечити в проектах кошторисів і планів асигнувань додержання доведених у лімітних довідках річних обсягів асигнувань та їх помісячного розподілу з урахуванням термінів проведення окремих заходів і можливості здійснення відповідних видатків протягом року;

• не допускати прийняття в кошторисах сум, не підтверджених розра­хунками га економічними обгрунтуваннями.

Головні розпорядники у двотижневий термін після одержання лімітних довідок подають Мінфіну, Міністерству фінансів Автономної Рес­публіки Крим, місцевим фінансовим органам уточнені проекти зведених кошториси та проекти зведених планів асигнувань для складання і затверд­ження річного розпису асигнувань відповідних бюджетів (розпису асигну­вань згідно з бюджетними призначеннями, затвердженими у відповідному бюджеті для загального і спеціального фонду в розрізі головних розпоряд­ників, за повною економічною класифікацією, що відповідає зведенню усіх кошторисів) та помісячного розпису асигнувань загального фонду відповідних бюджетів (розпису асигнувань згідно з бюджетними призначен­нями, затвердженими у відповідному бюджеті для загального фонду в розрізі головних розпорядників, за скороченою економічною класифікацією помісячно, що відповідає зведенню усіх планів асигнувань). Уточнені проек­ти кошторисів та складені проекти планів асигнувань повинні відповідати певним лімітним довідкам.

Мінфін надсилає для реєстрації, обліку та виконання затверджений річний розпис асигнувань державного бюджету та помісячний розпис асиг­нувань загального фонду державного бюджету Державному казначейству, яке протягом трьох робочих днів з дня затвердження доводить до головних розпорядників витяги із зазначених документів, які є підставою для затвер­дження в установленому порядку кошторисів, планів асигнувань усіма роз­порядниками та планів використання бюджетних коштів одержувачами.

Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, місцеві фінансові органи доводять до головних розпорядників витяги із затвердженого річно­го розпису асигнувань відповідного бюджету та помісячного розпису асигну­вань загального фонду відповідного бюджету, які є підставою для затверд­ження в установленому порядку кошторисів, планів асигнувань розпорядни­ками та планів використання бюджетних коштів одержувачами.

Кошториси, плани асигнувань та плани використання бюджетних коштів повинні бути затверджені протягом 30 календарних днів з дня затвер­дження розпису бюджету.

Кошториси, плани асигнувань і штатні розписи затверджуються керівником відповідної вищестоящої установи, за винятком:

1) Секретаріату Кабінету Міністрів України за відповідними бюджет­ними програмами - Міністром Кабінету Міністрів України за пого­дженням з Прем'єр-Міністром України та Мінфіном;

2) міністерств та інших центральних органів виконавчої влади за бюд­жетними програмами "Керівництво та управління" - керівниками відповідних центральних органів виконавчої влади за погодженням з Мінфіном, за іншими бюджетними програмами, що виконуються безпосередньо апаратом міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, - керівниками відповідних центральних органів виконавчої влади. Кошториси, плани асигнувань і штатні розписи органів виконавчої влади, що належать до сфери управління міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, затвер­джуються керівниками цих міністерств та інших центральних ор­ганів виконавчої влади;

3) обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій - головами відповідних держадміністрацій за погодженням з Мінфіном;

4) міністерств і відомств Автономної Республіки Крим, управлінь, відділів, інших підрозділів обласних, Київської та Севастопольської міських, районних держадміністрацій - Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими держадміністраціями після експертизи, проведеної Міністерством фінансів Автономної Республіки Крим, головними обласними і головним Київським міським та Севастопольським міським фінансовими управліннями;

5) управлінь, відділів, інших підрозділів райдержадміністрацій райдержадміністраціями після експертизи, проведеної районними фінансовими управліннями;

6) президій державних академій наук за бюджетними програмами "Наукова і організаційна діяльність президії" - їх керівниками за погодженням з Мінфіном; за іншими бюджетними програмами, що виконуються безпосередньо апаратом цих установ, - їх керівниками;

7) за бюджетними програмами спеціального фонду державного бюдже­ту, що виконуються за рахунок 30 % збору за забруднення навко­лишнього природного середовища, - головним розпорядником за погодженням з Мінфіном;

8) національних вищих навчальних закладів, яким безпосередньо вста­новлені призначення у державному бюджеті, - керівниками цих за­кладів за погодженням з головним розпорядником, якщо інше не пе­редбачено законодавством.

Плани використання бюджетних коштів одержувачами затверджують­ся їх керівниками за погодженням з розпорядниками, через яких вони одер­жують бюджетні кошти.

Кошториси, плани асигнувань і штатні розписи установ, які не мають вищестоящої установи (центральні районні, центральні міські лікарні тощо), затверджуються райдержадміністраціями або виконавчими органами відповідних місцевих рад.

Кошториси і плани асигнувань, передбачені на проведення централізо­ваних заходів, затверджуються окремо на кожний захід керівниками міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, держ­адміністрацій та виконавчих органів місцевих рад, що запланували зазначені заходи. Для здійснення кожного конкретного заходу ие пізніше ніж за місяць складається окремий кошторис на підставі календарних планів.

Кошториси і плани асигнувань підписує керівник установи (централізо­ваної бухгалтерії) та керівник її фінансового підрозділу або головний (стар­ший) бухгалтер. Одночасно з кошторисом затверджується план асигнувань і штатний розпис установи, включаючи структурні підрозділи, які утримують­ся за рахунок власних надходжень. Ці документи подаються та затверджують­ся у двох примірниках, один з яких повертається цій установі, а другий зали­шається в установі, керівник якої їх затвердив.

Кошторис затверджується за загальним і спеціальним фондами на рік без розподілу за періодами в обсязі, який дорівнює сумі цих фондів.

Кошторис, плани асигнувань і штатні розписи установ затверджують­ся керівником установи, уповноваженої затверджувати такі документи, підпис якого скріплюється гербовою печаткою, із зазначенням дати.

У тижневий термін після затвердження штатних розписів головні роз­порядники подають Мінфіну, Міністерству фінансів Автономної Республіки Крим, місцевим фінансовим органам зведені показники за мережею, штатни­ми розписами і контингентами установ та одержувачів за формами, встанов­леними Мінфіном.

Управління справами Верховної Ради України, Державне управління справами. Секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав лю­дини, Рахункова палата, Центральна виборча комісія, Верховний Суд Ук­раїни, Конституційний Суд України, Вища рада юстиції, Вищий господарсь­кий суд України та інші установи, яким затверджені бюджетні призначення і які відповідно до законодавства самостійно затверджують кошториси, плани асигнувань і штатні розписи, у тритижневий термін після прийня ття держав­ного бюджету на відповідний рік подають Мінфіну затверджені кошториси, розрахунки до них, календарні плани, плани асигнувань і штатні розписи.

Затвердження кошторисів і планів асигнувань, а також здійснення ви­датків у сумі, що перевищує встановлені бюджетні призначення, тягне за со­бою відповідальність згідно із законодавством.

Мінфін, ГоловКРУ, Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, місцеві фінансові органи щороку в межах своєї компетенції після прийняття відповідних бюджетів перевіряють правильність складення і за­твердження кошторисів і планів асигнувань

Скорочення завищених асигнувань, виявлених внаслідок перевірки правильності складання кошторисів, проводиться Мінфіном, Міністерством фінансів Автономної Республіки Крим, місцевими фінансовими органами на підставі матеріалів перевірок.

Вивільнені асигнування спрямовуються на проведення інших пріори­тетних заходів, що плануються розпорядником, шляхом внесення змін у встановленому порядку до їх кошторисів за рішенням Мінфіну, Міністерст­ва фінансів Автономної Республіки Крим, місцевого фінансового органу па підставі обгрунтованого подання головного розпорядника.

Основні вимоги щодо виконання кошторису

Для здійснення контролю за відповідністю асигнувань, визначених у кошторисах і планах асигнувань розпорядників, асигнуванням, затвердже­ним річним розписом асигнувань державного бюджету та помісячним розпи­сом асигнувань загального фонду державного бюджету, органи Державного казначейства проводять реєстрацію та ведуть облік зведених кошторисів і планів асигнувань розпорядників вищого рівня у розрізі розпорядників ниж­чого рівня та одержувачів.

Розпорядники мають право проводити діяльність виключно в межах асигнувань, затверджених кошторисами і планами асигнувань, за наявності витягу, доведеного органом Державного казначейства, що підтверджує відповідність цих документів даним казначейського обліку. З цією метою розпорядники, які отримали від органів Державного казначейства витяг, повинні подати цим органам дані про розподіл показників зведених кошторисів і планів асигнувань у розрізі розпорядників нижчого рівня та одержувачів. За­значені показники доводяться до відповідних органів Державного казначей­ства за місцем розташування розпорядників нижчого рівня та одержувачів.

Органи Державного казначейства здійснюють контроль за відповідністю розподілу показників зведених кошторисів і планів асигну­вань даним казначейського обліку.

У разі невідповідності кошторисів і планів асигнувань витягу, отрима­ному від відповідних органів Державного казначейства, розпорядники по­винні перезатвердити зазначені документи згідно з витягом. Здійснення ви­датків установ та одержувачів без затверджених у встановленому порядку кошторисів, планів асигнувань і планів використання бюджетних коштів припиняється через 30 календарних днів після затвердження річного розпи­су асигнувань і помісячного розпису асигнувань загального фонду відповідних бюджетів. До затвердження в установленому порядку кошто­рисів, планів асигнувань і планів використання бюджетних коштів підста­вою для здійснення видатків є проекти кошторисів, планів асигнувань і планів використання бюджетних коштів, засвідчені підписами керівника ус­танови і головного бухгалтера. Після закінчення 30-денного терміну органи Державного казначейства здійснюють операції з розрахунково-касового обслуговування розпорядників коштів державного бюджету тільки відповідно до затверджених та зареєстрованих у обліку відповідних органів Державно­го казначейства кошторисів і планів асигнувань.

У разі якщо бюджетний розпис на наступний рік не затверджено в ус­тановлений законодавством термін, в обов'язковому порядку складається тимчасовий розпис бюджету на відповідний період. Бюджетні установи складають на цей період тимчасові індивідуальні кошториси, які затверджу­ються їх керівниками. При цьому зведені тимчасові кошториси не склада­ються. Під час складання річного розпису асигнувань бюджету, помісячного розпису асигнувань загального фонду бюджету, кошторисів і планів асигну­вань установ на наступний рік ураховуються видатки, проведені згідно з тимчасовим розписом бюджету та тимчасовими кошторисами.

Установи мають право брати зобов'язання щодо видатків загального фонду бюджету відповідно до кошторису і плану асигнувань виходячи з по­треби у забезпеченні виконання пріоритетних заходів та з урахуванням здійснення платежів для погашення зобов'язань минулих періодів, якщо інше не передбачено законодавством.

Обсяг бюджетних зобов'язань, узятих установою протягом року, пови­нен забезпечити зменшення рівня заборгованості за бюджетними зо­бов'язаннями минулих періодів та недопущення виникнення заборгованості за бюджетними зобов'язаннями у поточному році.

У разі скорочення асигнувань розпорядники повинні вживати заходів до ліквідації або скорочення обсягу бюджетних зобов'язань, які перевищу­ють уточнені плани асигнувань.

У разі прийняття відповідного рішення щодо тимчасового обмеження асигнувань загального фонду бюджету розпорядники повинні забезпечити

приведення обсягів зобов'язань у відповідність з тимчасовим обмеженням асигнувань.

Зміни до кошторису і плану асигнувань вносяться у разі:

• потреби у перерозподілі асигнувань розпорядника;

• прийняття нормативного акта про передачу повноважень і бюджет­них асигнувань одного розпорядника іншому;

• прийняття рішення щодо розподілу нерозподілених бюджетних асиг­нувань між розпорядниками;

• необхідності збільшення видатків спеціального фонду бюджету внаслідок перевищення надходжень до цього фонду з урахуванням залишків бюджетних коштів на початок поточного бюджетного періоду, не використаних у попередньому бюджетному періоді порівняно з надходженнями, врахованими у бюджеті па відповідний рік;

• прийняття рішення щодо скорочення видатків загального фонду бю­джету в цілому на рік;

• внесення змін до закону про Державний бюджет України (рішення про місцевий бюджет).

Зміни до кошторисів і планів асигнувань вносяться після внесення відповідних змін до річного розпису асигнувань бюджету, помісячного роз­пису асигнувань загального фонду бюджету та бюджетного розпису з ураху­ванням особливостей спеціального фонду.

У разі внесення змін до кошторисів і планів асигнувань обов'язково складаються відповідні довідки, які затверджуються і виконуються у тому ж порядку, що й кошториси і плани асигнувань. Форма довідки затверд­жується Мінфіном. При цьому кошториси і плани асигнувань не перезатверджуються. Зміни до штатних розписів вносяться у порядку, встановленому для їх затвердження. Зміни до планів використання бюджетних коштів вно­сяться одержувачами в порядку, встановленому для їх затвердження, за фор­мою, що відповідає плану використання.

Бюджетна установа не має права здійснювати запозичення в будь-якій формі або надавати за рахунок бюджетних коштів позички юридичним і фізичним особам.

Видатки спеціального фонду бюджету проводяться виключно в межах і за рахунок відповідних надходжень до цього фонду на підставі кошторисів з урахуванням внесених до них змін. Видатки спеціального фонду коштори­су здійснюються у послідовності, передбаченій пунктом 23 цього Порядку для їх планування. Установи мають право використовувати протягом поточ­ного року залишки коштів на рахунках спеціального фонду на початок року для здійснення видатків, передбачених у кошторисах на поточний рік (шля­хом внесення змін до спеціального фонду кошторису). Зміни до спеціально­го фонду кошторису вносяться в разі, коли загальний обсяг фактичних над­ходжень до цього фонду разом з обсягом залишків коштів на його рахунках на початок року буде більший, ніж відповідні надходження, враховані у кош­торисі на відповідний рік. При цьому в спеціальному фонді кошторису уточ­нений обсяг видатків повинен дорівнювати сумі уточненого обсягу доходів і залишків коштів на початок року.

Протягом року розпорядники вносять зміни до спеціального фонду кошторису за власними надходженнями на підставі довідки про внесення змін до кошторису, яка затверджується керівником установи, що затвер­див кошторис без внесення відповідних змін до бюджетного розпису за спеціальним фондом бюджету. Розпорядники нижчого рівня в обов'язко­вому порядку подають розпорядникам вищого рівня завірені відповідним органом Державного казначейства копії затверджених довідок про внесен­ня змін до спеціального фонду кошторису за власними надходженнями. Розпорядниками вносяться зміни до спеціального фонду кошторису у ча­стині збільшення надходжень та видатків у разі, коли обсяги власних над­ходжень спеціального фонду кошторису фактично перевищили обсяги, враховані під час затвердження відповідного бюджету. У разі коли фак­тичні обсяги власних надходжень бюджетних установ за 10 місяців відповідного бюджетного періоду становили менше ніж 70 % відповідних обсягів, врахованих у спеціальному фонді кошторису, розпорядники зо­бов'язані внести зміни до спеціального фонду кошторису у частині змен­шення надходжень і видатків з урахуванням очікуваного виконання спеціального фонду кошторису у відповідному бюджетному періоді. Роз­порядники упорядковують бюджетні зобов'язання з урахуванням внесе­них до спеціального фонду кошторису змін.

Органи Державного казначейства ведуть облік таких змін, проводять видатки спеціального фонду бюджету за власними надходженнями на підставі кошторисів з урахуванням внесених до них змін без внесення змін до бюджетного розпису та відображають у звітності про виконання держав­ного бюджету планові показники за спеціальним фондом бюджету з ураху­ванням внесених змін до кошторисів.

Зміни до спеціального фонду кошторису за іншими надходженнями (крім власних надходжень бюджетних установ) вносяться в порядку, за яким після внесення відповідних змін до бюджетного розпису складаються довідки про внесення змін до кошторису.

Планові показники за спеціальним фондом кошторису розпорядників у формах звітності повинні відповідати даним обліку, який ведеться органа­ми Державного казначейства. Головні розпорядники під час подання зведе­ної фінансової звітності забезпечують відповідність планових показників за спеціальним фондом кошторисів з урахуванням внесених до них змін даним звітності Державного казначейства про виконання спеціального фонду дер­жавного бюджету. Головні розпорядники під час складання та подання зве­деної фінансової звітності враховують дані довідок про внесення змін до ко­шторису, які є підставою для відображення планових показників за власни­ми надходженнями у зведених звітах про виконання кошторисів. При цьому зазначені дані повинні відповідати даним обліку Державного казначейства.

У звітності про виконання державного та місцевих бюджетів за спеціальним фондом відображаються планові показники з урахуванням вне­сених змін до кошторисів. У разі внесення змін до спеціального фонду кош­торису (бюджетного розпису) зміни до закону про Державний бюджет Ук­раїни (рішення про місцевий бюджет) не вносяться.

У разі коли виконання робіт за рахунок коштів спеціального фонду державного бюджету здійснювалося за державним замовленням, відповідні зміни вносяться до обсягів державного замовлення.

Після розгляду річних звітів про виконання кошторисів за минулий рік уточнюються показники перехідних контингентів станом на 1 січня по­точного року, виходячи з фактичного виконання плану цих контингентів за минулий рік. За результатами перевірок у разі виявлення завищених асигну­вань вносяться зміни до кошторисів і планів асигнувань шляхом скорочення їх обсягів. Право скорочення асигнувань надається Мінфіну, Міністерству фінансів АР Крим, місцевим фінансовим органам. Виконання кошторисів і планів асигнувань здійснюється наростаючим підсумком з початку року.

Звіти про виконання кошторисів, планів асигнувань і планів викорис­тання бюджетних коштів подаються в порядку та за формами, встановлени­ми Державним казначейством.

Питання для самоконтролю

1. Які види комунальних підприємств Ви знаєте?

2. Що таке комунальний кредит?

3. Які фінансові ресурси є в розпорядженні комунальних підприємств?


Розділ 11. Фінанси житлово-комунального господарства

11.1. Проблеми розвитку житлово-комунальною господарства в Ук­раїні.

11.2. Класифікація та групування витрат ЖКГ.

113. Планування та калькулювання собівартості житлово-комуналь­них послуг.

11.4. Комунальні платежі та методи управління ними.

Основні терміни та поняття: житлово-комунальне господарство, ко­мунальні платежі, витрати, комунальні послуги, інформаційні системи жит­лово-комунального господарства.

11.1. Проблеми розвитку житлово-комунального господарства в Україні

Житлово-комунальне господарство - це одна з важливих та пріоритет­них галузей національного господарського комплексу, яка забезпечує життєдіяльність населених пунктів та суттєво впливає на розвиток еко­номічних взаємовідносин у державі. У цій сфері зайнято 5 % працездатного населення країни, які обслуговують близько 25 % основних фондів держави. Понад 14,2 тис. спеціалізованих підприємств та організацій різних форм власності надають споживачам 40 видів житлово-комунальних послуг.

Проте в житлово-комунальному господарстві накопичено багато про­блем, що ставлять під загрозу можливість його сталого функціонування.

Не сформований інститут власника житла гальмує створення дійсно ринкових відносин в обслуговуванні житла. У власність громадян передано понад 5,3 млн. квартир та одноквартирних будинків, що становить 75,4 % дер­жавного житлового фонду. Проте підприємства, що мають житловий фонд, а також органи місцевого самоврядування продовжують виконувати функції з утримання житла, у тому числі приватизованого.

Не забезпечено сприятливих умов для приватизації ЖЕКів та створен­ня об'єднань співвласників багатоквартирних будинків, асоціацій жителів багатоквартирних будинків, будинкових комітетів тощо. Відсутність національних комісій регулювання діяльності природних монополій з цент­ралізованого водопостачання та водовідведення, централізованого постачан­ня теплової енергії, як це передбачено Законом України "Про природні мо­нополії", призвело до нерівних умов господарювання на ринку надання по­слуг водо-, теплопостачання та водовідведення та постачання електричної енергії. Якщо рівень тарифів на електроенергію визначається на державному рівні, то на послуги житлово-комунального господарства - на місцевому. Немає механізму їх синхронізації.

У зв'язку з цим Комітет визначив основні завдання та заходи Загаль­нодержавної програми реформування та розвитку житлово-комунального господарства (далі - Програма), щоб вивести галузь із кризового стану.

Метою Програми є реалізація державної політики, спрямованої на за­доволення потреб усіх споживачів у економічно доступних житлово-кому­нальних послугах належного рівня та якості, що відповідає вимогам держав­них стандартів, гармонізованих зі стандартами Євросоюзу; створення умов для сталої, ефективної роботи та розвитку житлово-комунального господар­ства, підвищення рівня прозорості у взаємовідносинах між суб'єктами ринку житлово-комунальних послуг; зниження техногенного виливу на природні об'єкти; стимулювання економного і раціонального використання ресурсів, насамперед енергоносіїв.

Програма передбачає виконання таких основних завдань;

• підвищити ефективність управління житлово-комунальним госпо­дарством та упорядкування відносин власності у цій сфері;

• забезпечити беззбиткове функціонування підприємств галузі при прозорій економічно обґрунтованій системі визначення рівня та­рифів та адресного соціального захисту населення;

• технічно переозброїти галузь, запровадити інноваційну модель її роз­витку.

Ключовою проблемою управління на етапі реформування житлово-ко­мунального господарства є запровадження системи договірних відносин, зу­мовлених появою у цій сфері господарюючих суб'єктів різних організаційно-правових форм.

Пріоритетним на першому етапі є створення в містах керуючих житло­вим фондом компаній - замовників житлово-комунальних послуг, запрова­дження Єдиної автоматизованої системи нарахування та обліку оплати насе­ленням споживаних житлово-комунальних послуг та енергоносіїв.

У сфері природних монополій - утворення акціонерних товариств - керуючих компаній, до статутного фонду яких не входить майно, що не підлягає приватизації.

Органи місцевого самоврядування самостійно обирають одну з таких схем управління комунальним майном та житлово-комунальними підприємствами - суб'єктами природних монополій: схему безпосереднього керівництва (існуюча), яка базується на постійному керівництві підприємством комунальної власності через укладення контракту з керівни­ком і передбачає повну відповідальність органів місцевого самоврядування за експлуатацію, обслуговування, фінансування, інвестування реконструкції та розвитку підприємства тощо або схему делегованого управління (реко­мендована) - базується на розподілі відповідальності згідно з договорами (контрактами) на управління, оренду цілісного майнового комплексу або до­говору концесії на 20 - 25 років.

Одночасно з реформуванням управління у сфері природних монополій посилюється державне регулювання діяльності суб'єктів на монопольних ринках послуг водо-, теплопостачання та водовідведення. Ці функції покла­даються на першому етапі на Держжитлокомунгосп та його регіональні підрозділи, на другому - на Національну комісію регулювання діяльності природних монополій у житлово-комунальній сфері.

Головним завданням забезпечення беззбиткового функціонування підприємств галузі при прозорій економічно обґрунтованій системі визна­чення рівня тарифів та адресному соціальному захисту населення є досяг­нення рівня поточної беззбитковості підприємств галузі з одночасним впро­вадженням комплексу заходів, спрямованих на:

• зменшення рівня витрат операційної діяльності;

• збільшення надходжень підприємств, що надають житлово-кому­нальні послуги.

Реалізація першого напряму може бути здійснена шляхом оптимізації витрат та втрат матеріальних та енергетичних ресурсів (палива, електричної енергії, води, теплової енергії) житлово-комунальних підприємств; встанов­лення цін на енергоресурси для підприємств житлово-комунального госпо­дарства на рівні цін для населення; зменшення податкового навантаження на підприємства житлово-комунального господарства (відміни ПДВ на послу­ги, поширення спрощеної системи оподаткування).

По другому напряму пропонується:

• запровадити механізм регулювання тарифів через установлення їх граничного рівня та застосування одночасної індексації тарифів з урахуванням інфляційних процесів, у тому числі змін цін і тарифів на паливно-енергетичні ресурси та механізм покриття різниці між фак­тичною вартістю житлово-комунальних послуг та встановленими та­рифами (при їх затвердженні менше від фактичної вартості) з місце­вих бюджетів;

• забезпечити збільшення рівня збору платежів до 95 %;

• визначити структури дебіторської та кредиторської заборгованості та ліквідувати ці борги;

• збільшити видатки з місцевих бюджетів розвитку на житлово-кому­нальне господарство;

• відновити пеню за несвоєчасну оплату житлово-комунальних послуг.

Заходи щодо технічного переозброєння галузі, запровадження інно­ваційної моделі її розвитку визначені в Галузевих програмах енергозбере­ження, поетапного оснащення наявного житлового фонду засобами обліку та регулювання споживання води і теплової енергії, реконструкції житлових будинків перших масових серій та впровадження низки енергозберігаючих проектів, реалізація яких передбачає одержання швидкого економічного ефекту.

Механізм реалізації Програми включає організаційно-технічні заходи, нормативно-правове, науково-технічне та фінансове забезпечення її вико­нання, розробку та затвердження регіональних програм, координацію дій усіх суб'єктів господарювання у цій сфері Міжвідомчою комісією з ре­алізації реформи житлово-комунального господарства при Кабінетові Міністрів України.

Для визначення стану житлово-комунального господарства та його реформування передбачається здійснювати постійний моніторинг на підставі системи індикаторів, що характеризують роботу галузі в цілому та її під галузей.

У Програмі наводять прогнозні розрахунки фінансового стану підприємств тепло-, водопостачання та водовідведення за умови врахування інфляційних процесів; основні завдання центральних і місцевих органів ви­конавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо реалізації Програ­ми реформування і розвитку житлово-комунального господарства на 2003 - 2010 роки; орієнтовний перелік демонстраційних проектів; зведені показни­ки орієнтовного фінансування пріоритетних напрямів нормативно-правово­го та науково-технічного забезпечення Програми та зведені показники орієнтовної вартості і джерела фінансування заходів розвитку житлово-ко­мунального господарства та міського електротранспорту за даними Ради Міністрів АР Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських дер­жавних адміністрацій.

Реалізація Програми та досягнення запланованої мети можливе тільки за умови спільних дій центральних та місцевих органів виконавчої влади, ор­ганів місцевого самоврядування, підприємств і організацій та споживачів житлово-комунальних послуг.

11.2. Класифікація та групування витрат ЖКГ

З метою зіставлення планових та звітних даних про витрати при здійсненні планування, обліку і калькулювання виробничої (операційної) собівартості робіт (послуг) у наступних параграфах визначено групи витрат, які класифіковані за різними ознаками.

За місцем виникнення витрати на виробництво робіт (послуг) групу­ються за окремими структурними підрозділами житлово-комунальних підприємств і організацій.

Залежно від характеру та призначення виконуваних процесів вироб­ництво поділяється на основне, допоміжне і обслуговуюче (невиробниче) гос­подарство і регламентується в наказі про облікову політику підприємства.

До основного виробництва належать відокремлені структурні підрозділи підприємств, які безпосередньо беруть участь у виконанні житло­во-комунальних робіт та виробництві, які належать до основного виду опе­раційної діяльності. Допоміжне виробництво призначене для обслуговуван­ня підрозділів основного виробництва: виконання робіт по технічному об­слуговуванню, ремонту основних фондів, забезпечення інструментом, запа­сними частинами для ремонту устаткування, різними видами енергії, транс­портними та іншими послугами. До нього належать ремонтні цехи, будівельні дільниці, механічні майстерні, енергетичні, експериментальні та інші підрозділи До невиробничого господарства належать: культурно-побу­тові заклади, житлово-комунальне господарство, підсобні сільськогоспо­дарські підприємства, науково-дослідні, оздоровчі, спортивні та інші струк­турні підрозділи, які не беруть участі у здійсненні та забезпечені надання ко­мунальних послуг.

За видами витрати класифікуються за економічними елементами та за статтями витрат.

За способами віднесення на виробничу собівартість - прямі та непрямі витрати. Прямі - це витрати, які можуть бути безпосередньо включені до ви­робничої собівартості окремих видів робіт (послуг). До непрямих витрат нале­жать витрати, безпосередньо не пов'язані із виконанням житлово-комуналь­них робіт (послуг). До таких витрат належать загальновиробничі витрати, які включають витрати по управлінню та обслуговуванню виробничого процесу.

За ступенем впливу обсягів виконаних робіт та реалізованих послуг на рівень витрат, витрати поділяються па змінні та постійні.

Змінні витрати - це витрати, абсолютна величина яких змінюється (збільшується або зменшується) разом із зміною обсягів робіт (послуг). Зо­крема, витрати на сировину, матеріали, пально-мастильні матеріали, елект­роенергію, запасні частини і комплектуючі тощо. Постійні витрати - це вит­рати, абсолютна величина яких із збільшенням або зменшенням обсягів робіт (послуг) істотно не змінюється. До них належать витрати, пов'язані з обслуговуванням і управлінням виробничих підрозділів, та витрати на забез­печення загальногосподарських потреб.

За складом витрати поділяються на одноелементні, тобто економічно однорідні, та комплексні, які складаються з кількох елементів.

За звітними періодами витрати поділяються на поточні, витрати мину­лих та майбутніх періодів.

За доцільністю витрати поділяються па продуктивні, непродуктивні та надзвичайні.

Непродуктивними витратами вважаються витрати, що виникли в ре­зультаті недостатньої організації виробництва і управління, відхилень від технологічних норм, псування матеріальних цінностей. До витрат від над­звичайних подій (втрати від стихійного лиха, від техногенних катастроф та аварій, інші) відносяться як втрати за наслідками цих подій, так і витрати на здійснення заходів, пов'язаних з запобіганням та ліквідацією таких наслідків (відшкодування, сплата стороннім організаціям, заробітна плата працівників, зайнятих на відновлювальних роботах, вартість використаних сировини та матеріалів тощо).

Групування витрат за економічними елементами

Групування витрат за економічними елементами здійснюється для ор­ганізації контролю за рівнем витрат у цілому по підприємству, визначення загального обсягу використаних підприємством матеріальних, трудових і грошових коштів. Витрати операційної діяльності групуються за еко­номічними елементами витрат відповідно до н.21 П(С)БО 16 "Витрати" (г0027-00).

До складу елемента "Матеріальні витрати" включаються витрати згідно з п.22 11(С)БО 16 "Витрати" (20027-00). Вартість матеріальних ре­сурсів залежно від способу їх придбання (отримання) визначається підприємством відповідно до п.п.9-15, а їх оцінка при використанні у вироб­ництво (вибуття) - п.п.16-23 П(С)БО 9 "Запаси" (20751-99).

Транспортно-заготівельні витрати, пов'язані з доставкою й транспор­туванням запасів, утому числі вантажно-розвантажувальні роботи, включа­ються до відповідних елементів витрат і обліковуються відповідно до п.9 аб­зац 5 П(С)БО 9 "Запаси" (20751-99).

До елемента "Матеріальні витрати" можуть включатися такі витрати.

Витрати на придбання у сторонніх підприємств чи організацій сиро­вини і матеріалів, палива, мастил, енергії, шин, малоцінних і швидкозношу­ваних предметів, які не належать до основних засобів, молока і продуктів лікувально-профілактичного харчування та засобів індивідуального захис­ту у випадках, передбачених законодавством, інших виробничих запасів або виготовлених власними силами запасних частин і комплектуючих виробів, які використані на:

• виробництво житлово-комунальних послуг (виконання робіт);

• забезпечення технологічного процесу надання послуг (робіт), їх якості та надійності;

• проведення всіх видів ремонту, технічного огляду і обслуговування, реконструкції, модернізації основних засобів (технологічного облад­нання, його агрегатів і вузлів, будівель, споруд тощо), у тому числі от­риманих за договорами лізингу (оренди);

• забезпечення робіт, пов'язаних з дотриманням правил безпеки праці, протипожежної і сторожової охорони, санітарно-гігієнічних, природоохоронних та інших спеціальних вимог, передбачених пра­вилами технічної експлуатації, нагляду і контролю за процесом ви­робництва;

• забезпечення роботи апарату управління підприємства та його струк­турних підрозділів, включаючи транспортне обслуговування, пов'яза­не з управлінням виробництвом, а також технічних засобів уп­равління: обчислювальної техніки, засобів зв'язку, сигналізації тощо, які знаходяться на балансі підприємства;

• утримання та експлуатацію приміщень і території підприємства;

• утримання за наявності законсервованих основних засобів;

• винахідництво і раціоналізацію, проведення дослідно-експеримен­тальних та конструкторських робіт, виготовлення та дослідження;

• забезпечення робіт, пов'язаних з професійною підготовкою, перепід­готовкою та підтриманням професійної майстерності працівників підприємства за профілем його діяльності безпосередньо на підприємстві.

Витрати, пов'язані з підготовкою та освоєнням нових видів робіт (послуг):

• підвищені витрати на виробництво нових видів робіт (послуг) в період їх освоєння;

• витрати на освоєння нового виробництва, цехів та агрегатів (пускові витрати), раціоналізацію.

Витрати, пов'язані з використанням природної сировини, плата за во­ду, що вибирається з водогосподарських систем у межах затверджених лімітів, а також платежі за використання інших природних ресурсів, за вики­ди і скиди забруднюючих речовин у навколишнє середовище, розміщення відходів та інших видів шкідливого впливу в межах лімітів.

Витрати на обслуговування виробничого процесу:

• на матеріали, паливо, енергію та на її трансформацію і подачу до місця використання; на роботи і послуги виробничого характеру, які виконуються сторонніми організаціями або структурними підрозділами підприємства, іцо не належать до основного виду його діяльності (виконання лабораторних аналізів, ремонт та перевірка приладів обліку, які знаходяться на балансі підприємства, досліджен­ня внутрішнього стану трубопроводів тощо), на придбання інстру­ментів, пристроїв та інших засобів і предметів праці;

• проведення поточного ремонту, проведення технічного огляду та те­хнічного обслуговування основних виробничих фондів, у тому числі взятих в тимчасове користування за угодами оперативної оренди (лізингу), за винятком їх реконструкції і модернізації;

• контроль за виробничими процесами і якістю продукції (робіт, по­слуг);

• забезпечення правил техніки безпеки праці, пожежної і сторожової охорони (включаючи оплату послуг сторонніх підприємств за пожеж­ну та сторожову охорону), санітарно-гігієнічних та інших спеціаль­них вимог, передбачених правилами технічної експлуатації, нагляду і контролю за діяльністю підприємств у встановленому законодавст­вом порядку;

• забезпечення працівників спеціальним одягом, взуттям, обмундиру­ванням, форменим одягом, захисними пристроями та спеціальним харчуванням у випадках, передбачених законодавством.

З витрат на матеріальні ресурси, що включаються до собівартості вико­наних робіт (наданих послуг), вираховується вартість зворотних відходів.

Зворотні відходи - це залишки сировини, матеріалів, теплоносіїв та інших видів матеріальних ресурсів, що утворилися в процесі виробництва робіт (послуг) і втратили повністю або частково споживчі властивості поча­ткового ресурсу (хімічні та фізичні) і через це використовуються з підвище­ними витратами (зниженням виходу продукції) або використовуються не за прямим призначенням, а також реалізуються на сторону.

Оцінка зворотних відходів здійснюється відповідно до методу, перед­баченого в обліковій політиці підприємства. Є такі поточні витрати;

• поточні витрати, пов'язані з утриманням та експлуатацією фондів природоохоронного призначення (очисних споруд, уловлювачів, фільтрів тощо), витрати на захоронення екологічно небезпечних відходів, оплата послуг сторонніх організацій за приймання, зберіган­ня та знищення екологічно небезпечних відходів, очищення стічних вод, інші види поточних витрат;

• витрати некапітального характеру, пов'язані з удосконаленням те­хнологій та організацією виробництва, поліпшенням якості робіт (по­слуг), що проводиться в ході виробничого процесу;

• витрати на проведення інших робіт власними силами, власне вироб­ництво електричної та інших видів енергій, а також на трансфор­мацію та передачу придбаної енергії до місця її споживання включа­ються до відповідних елементів витрат;

• витрати від нестачі матеріальних цінностей в межах норм природно­го убутку.

До складу елемента "Витрати на оплату праці" належать витрати, що за­значені в п.23 П(С)БО 16 "Витрати" (г0027-00) згідно з прийнятими підприємством системами оплати праці, включаючи будь-які види грошових і матеріальних доплат, витрати на оплат}' праці фізичних осіб, які знаходяться з підприємством в трудових і договірних відносинах та інших заохочень і ви­плат, виходячи з тарифних ставок у вигляді премій, заохочень, погашення вар­тості товарів (робіт, послуг) згідно з договорами цивільно-правового характе­ру, інші виплати в грошовій та натуральній формі, які встановлені Положен­ням про оплату праці, колективним договором або за домовленістю сторін.

Структура та перелік витрат підприємства, пов'язаних з оплатою праці, формується відповідно до Закону України "Про оплату праці" № 108/95-ВР (108/95-BP), Інструкції зі статистики заробітної плати № 323 (20465-95), Мін'юст №465/1001).

До елемента витрат "Відрахування на соціальні заходи" належать вит­рати, зазначені в п. 24 П(С)БО 16 "Витрати" (г0027-00), зокрема:

— збір на державне (обов'язкове) соціальне страхування, включаючи збір на обов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття;

— відрахування на державне (обов'язкове) пенсійне страхування (до Пенсійного фонду України), а також відрахування па додаткове пенсійне страхування;

відрахування на загальнообов'язкове державне соціальне страхуван­ня від нещасного випадку па виробництві; - інші обов'язкові збори і відрахування на соціальні заходи, визначені законодавством.

Відрахування на обов'язкове соціальне страхування, обов'язкове пенсійне страхування здійснюються за встановленими законодавством нор­мами та порядком. Відрахування на додаткове пенсійне страхування, обов'язкове медичне страхування та інші обов'язкові збори і відрахування на соціальні заходи відносяться до собівартості наданих послуг (виконаних робіт) згідно з порядком, визначеним законодавством.

До складу елемента "Амортизація основних засобів і нематеріальних активів" належать суми амортизаційних відрахувань, нарахованих згідно з порядком, нормами та умовами, встановленими відповідно до чинного зако­нодавства та облікової політики підприємства. Розрахунок амортизації ос­новних засобів та нематеріальних активів та віднесення їх на собівартість робіт (послуг) здійснюються згідно з І1(С)БО 7 "Основні засоби" (г0288-00) та П(С)БО 8 "Нематеріальні активи" (г0750-99).

До складу елемента "Інші операційні витрати" належать витрати, які включаються у собівартість наданих послуг (виконаних робіт) і не враховані в попередніх елементах витрат, а саме:

— сума сплаченої орендної (лізингової) плати за користування надани­ми в оперативну та фінансову оренду (лізинг) основними фондами;

— витрати, пов'язані з оплатою послуг комерційних банків та інших кредитно-фінансових установ, включаючи плату за розрахункове об­слуговування, отримання гарантій, вексельного авалю, факторингових і довірчих операцій, облік боргових вимог і зобов'язань, включа­ючи цінні папери, поштово-телеграфних послуг та інших витрат, пов'язаних з грошовим обігом;

— будь-які витрати по страхуванню ризиків транспортування тепла, води, іншої продукції по трубопроводах, цивільної відповідальності, пов'язаної з експлуатацією трубопроводів при транспортуванні про­дукції підприємств, інших транспортних засобів, що перебувають у складі основних фондів підприємства, майна підприємств, страху­вання кредитних та комерційних ризиків у разі, якщо такі ризики безпосередньо пов'язані з господарською діяльністю підприємств при виконані ними обов'язків по договорах цивільно-правового ха­рактеру;

— оплата послуг сторонніх підприємств і організацій, зокрема:

— за протипожежну і сторожову (включаючи воєнізовану) охорону (в частині, що стосується іншої операційної діяльності);

— за використання та (або) обслуговування технічних засобів уп­равління: обчислювальних центрів, вузлів зв'язку, засобів сиг­налізації;

— щодо управління виробництвом, якщо штатним розписом підприємства ие передбачено відповідні функціональні служби:

— консультаційного та інформаційного характеру, пов'язаних із забез­печенням поточної діяльності підприємства, ціноутворенням, ре­алізацією послуг населенню, бюджетним організаціям та комерційним підприємствам;

— пов'язаних з освоєнням нових робіт, послуг;

— за приймання, зберігання та знищення екологічно небезпечних відходів, очищення стічних вод;

— оплата робіт і послуг виробничого характеру, які виконуються сто­ронніми підприємствами та організаціями або структурними підрозділами даного підприємства, що не належать до основного ви­ду його діяльності;

суми податків, зборів та інших передбачених законодавством обов'­язкових платежів;

— витрати па виготовлення інструкцій, розрахункових книжок, правил та іншої службової документації;

- витрати на офіційну публікацію звітів (балансів) про фінансовий стан підприємств у засобах масової інформації, якщо це передбачено законодавством;

— витрати за користування автомобільними стоянками;

— витрати на проведення роз'яснювально-рекламних заходів: розробка і видання рекламних виробів (ілюстрованих прейскурантів, ката­логів, брошур, проспектів, плакатів, афіш, рекламних листів, листівок, оформлення виставок тощо); реклама в засобах масової інформації (оголошення в пресі, передачі по радіо і телебаченню); придбання, виготовлення, копіювання, дублювання і демонстрація рекламних кіно-, відео- і діафільмів, зберігання та експедирування рекламних матеріалів; виготовлення стендів, муляжів, рекламних

щитів, покажчиків тощо (в сумі амортизації, зносу щодо зазначеного інвентарю); проведення інших рекламних заходів, пов'язаних з діяльністю підприємства;

— витрати на організацію прийомів, презентацій і свят, придбання і розповсюдження подарунків, включаючи безоплатне надання послуг (виконання робіт) з рекламними цілями у передбачених законодав­ством розмірах;

— придбання довідників, технічних паспортів та інших документів експлуатаційної, технічної та виробничої діяльності;

витрати на службові відрядження працівників у межах норм, перед­бачених законодавством;

— витрати на перевезення працівників до місця роботи і назад у нап­рямках, що не обслуговуються пасажирським транспортом загально­го користування або в час, коли він не працює, включаючи додаткові витрати на спеціальні маршрути міського пасажирського транспор­ту, організовані відповідно до угод, укладених з транспортними підприємствами; витрати на перевезення працівників-інвалідів І і II групи до місця роботи і назад незалежно від наявності маршрутів па­сажирського транспорту загального користування;

— витрати на відшкодування шкоди, заподіяної працівникові ушкод­женням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків, а та­кож заподіяної іншим особам;

— надбавки до тарифних ставок і посадових окладів працівникам тран­спорту, робота яких проходить у дорозі або має роз'їзний характер, за кожну добу з моменту виїзду до моменту повернення на підприємство, в тому числі при здійсненні перевезень за межами Ук­раїни;

— витрати на забезпечення нормальних умов праці та техніки безпеки згідно з вимогами чинного законодавства;

— витрати з підтримки професійних навичок (в тому числі за межами України) працівників, що здійснюють експлуатацію технологічних комплексів;

— витрати, пов'язані з професійною підготовкою та перепідготовкою по профілю підприємства в українських навчальних закладах фізич­них осіб, які знаходяться в трудових відносинах з підприємством. Витрати, пов'язані з набором робочої сили, передбачені законодавст­вом, з урахуванням витрат на оплату випускникам денного відділен­ня середніх спеціальних та середніх професійно-технічних училищ і молодим спеціалістам, які закінчили вищий навчальний заклад, вар­тості проїзду до місця роботи, а також оплачуваної відпустки, яка на­дається їм перед початком роботи;

витрати на утримання приміщень, засобів зв'язку і інших, що нада­ються безоплатно органам державної служби у встановленому по­рядку;

— оплата вартості ліцензій, сертифікатів та інших спеціальних доз­волів, виданих державними органами для ведення господарської діяльності підприємства, включаючи плату за реєстрацію

підприємства в органах державної реєстрації, зокрема в органах місцевого самоврядування, їх виконавчих органах, витрати на прид­бання ліцензій, надання державних послуг з медичної сертифікації персоналу та інших спеціальних дозволів на право надання будь-яких, пов'язаних зі звичайною діяльністю підприємства, послуг;

— витрати на оприлюднення річного звіту, у випадках, передбачених діючим законодавством;

— витрати на виготовлення і придбання бланків пінних паперів, а та­кож інші витрати, пов'язані з емісією цінних паперів;

— витрати на придбання літератури для інформаційного забезпечен­ня господарської діяльності підприємства, у тому числі з питань законодавства, і передплату спеціалізованих періодичних видань, а також па проведення аудиту згідно з чинним законодавством, включаючи проведення добровільного аудиту за рішенням підприємства;

— витрати на утримання та експлуатацію об'єктів соціальної інфраст­руктури: дитячих ясел або садків, дитячих таборів відпочинку; за­кладів середньої та середньої професійно-технічної освіти та за­кладів підвищення кваліфікації працівників підприємства; закладів охорони здоров'я, пунктів безоплатного медичного обстеження, профілактики та допомоги працівникам підприємства; спортивних залів і площадок, що використовуються безоплатно для оздоровлен­ня працівників підприємства, клубів і будинків культури (крім бу­динків відпочинку, туристичних баз та інших подібних закладів); приміщень, що використовуються підприємством для організації харчування його працівників; житлового фонду, включаючи гурто­житки, та об'єктів житлово-комунального господарства, щодо яких підприємством прийнято документально оформлене рішення про передачу на баланс місцевих рад.

Витрати на утримання та експлуатацію зазначених об'єктів соціальної інфраструктури включаються до складу операційної собівартості виконаних робіт, наданих послуг, якщо ці об'єкти не надають платних послуг та не зай­маються іншою комерційною діяльністю. Витрати, зазначені у цьому пункті, які мають комплексний характер, розподіляються між відповідними елемен­тами витрат:

витрати на цивільну оборону та утримання державних матеріальних резервів;

— витрати на обов'язкове страхування життя або здоров я працівників у випадках, передбачених законодавством;

— операційні курсові витрати (втрати від курсових різниць, знецінення запасів, псування цінностей, списання та уцінка активів, суми фінан­сових санкцій тощо);

— витрати на утримання приміщень, що надаються безоплатно підпри­ємствам громадського харчування або використовуються підприємствами самостійно для обслуговування працівників, що пе­ребувають з підприємствами у трудових відносинах, витрати на про­ведення поточного ремонту приміщень, на освітлення, опалення, водопостачання та каналізацію, електропостачання, а також на паливо для приготування їжі;

— сума нарахованих (сплачених) податків, зборів (обов'язкових плате­жів), встановлених Законом України "Про систему оподаткування" (1251-12), за винятком податків, зборів, передбачених п.п. 5.3.3, 5.3.4, та пені, штрафів, неустойок, які передбачені підпунктом 5.3.5 статті 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" (334/94- ВР), тобто ті, що включаються до валових витрат, податок па землю, що використовується у виробничому обороті, санітарних та охорон­них зонах, податок з власників транспортних засобів, а також збори та інші обов'язкові платежі, передбачені законодавством України.

Групування витрат за статтями калькуляції

Групування витрат за статтями калькуляції призначене для організації аналітичного обліку витрат і калькулювання собівартості окремих видів жи­тлово-комунальних послуг (робіт), обчислення витрат в розрізі структурних підрозділів комунального підприємства.

Витрати, пов'язані з виробництвом і реалізацією робіт (послуг) та уп­равління підприємством (крім підприємств міського електротранспорту) з метою планування, обліку і калькулювання собівартості робіт (послуг) гру­пуються за такими типовими статтями;

Прямі матеріальні витрати. 1. Сировина та матеріали. До статті "Сиро­вина та матеріали" включається вартість сировини та матеріалів, потрібних для виконання робіт (послуг) та для забезпечення технологічного процесу (хімічні реагенти: коагулянт, хлор, аміак, сіль, сульфовугілля, хімреактиви, тощо). Витрати за статтею "Сировина та матеріали" включаються безпосе­редньо до собівартості окремих видів робіт (послуг).

2. Паливо на технологічні потреби.

3. Електроенергія па технологічні потреби. До статей "Паливо на тех­нологічні потреби" та "Енергія на технологічні потреби" відносяться витрати па всі види палива та енергії, що безпосередньо витрачаються у техно­логічному процесі виробництва робіт (послуг), як одержані від сторонніх ор­ганізацій, так і вироблені самим підприємством. Витрати на паливо та енергію на технологічні потреби (рух рухомого складу електротранспорту, виробництво теплової енергії, гарячої води, її очищення і доставка, відведен­ня та очищення стоків, робота ліфтів) відносяться безпосередньо до собівар­тості робіт (послуг).

4. До статті "Покупні ресурси, комплектувальні вироби, напівфабрика­ти" включається вартість води (для підприємств водопровідного господар­ства) та теплової енергії (для підприємств теплового господарства), придба­них у сторонніх підприємств для подальшого транспортування та реалізації споживачам. Витрати на покупні ресурси, комплектувальні вироби, напівфа­брикати відносяться безпосередньо до собівартості робіт (послуг).

5. До статті "Роботи і послуги виробничого характеру сторонніх підприємств і організацій" включається вартість робіт (послуг) виробничого характеру, які виконуються сторонніми підприємствами і організаціями або

структурними підрозділами підприємства, що не належать до основного ви­ду діяльності. До робіт і послуг виробничого характеру належать: у житлово­му господарстві - експлуатація ліфтів, прибирання, вивезення та знешкод­ження сміття; у водопровідному та тепловому господарствах - користування водо-, тепломережами сторонніх підприємств.

6. Витрати інших матеріальних ресурсів. До цієї статті витрат відно­сяться матеріальні витрати, що не знайшли відображення в попередніх стат­тях витрат.

Витрати на оплату праці:

1) основна заробітна плата виробничих працівників.

2) додаткова заробітна плата виробничих працівників.

3) інші заохочувальні та компенсаційні виплати.

Амортизація основних виробничих засобів та інших необоротних ма­теріальних активів.

Витрати по орендній платі основних засобів.

Загальновиробничі витрати. Загальна величина загальновиробничих витрат підприємства в цілому є сумою відповідних витрат структурних під­розділів основного виробництва. Такі самі витрати допоміжних виробництв включаються до собівартості робіт (послуг), що виконуються (надаються) допоміжними виробництвами підприємства.

До статті "Загальновиробничі витрати" належать:

1. Витрати на управління виробництвом (оплата праці фахівців і пра­цівників апарату управління цехів та дільниць, гарантійні і компен­саційні виплати, передбачені діючим законодавством, інші грошові і матеріальні виплати згідно з Положенням про оплату праці, колек­тивним договором тощо, відрахування на соціальні заходи, оплата службових відряджень персоналу цехів і ділянок, інші витрати на ут­римання апарату управління).

2. Амортизація основних засобів та інших необоротних матеріальних активів загальновиробничого (цехового, дільничного, лінійного) призначення.

3. Амортизація нематеріальних активів загальновиробничого призна­чення.

4. Витрати на утримання, експлуатацію, ремонт, страхування, опе­раційну оренду основних засобів і інших необоротних матеріальних активів загальновиробничого призначення. До цієї статті належать витрати, пов'язані з утриманням та експлуатацією технологічного обладнання, транспортних засобів, цехових приміщень, будівель, споруд, включаючи витрати на дезінфекцію, дератизацію виробни­чих приміщень тощо.

Витрати на утримання та експлуатацію машин та обладнання роз­поділяються між видами робіт (послуг), пропорційно величині цих витрат за годину роботи машин та обладнання і тривалості його роботи при виконанні відповідного виду (послуг) або за методом, передбаченим обліковою політи­кою підприємства.

До пускових витрат відносяться витрати, пов'язані з освоєнням нових потужностей виробництва, які включаються до собівартості робіт протягом періоду, визначеного проектно-технічною документацією, а також витрати для виконання планових перевірок стану обладнання, виконання періодич­них регламентних робіт, які передбачені відповідною проектно-технічною документацією, і розподіляються на період часу між виконанням цих робіт. Ці виграти визначаються кошторисом, а їх погашення починається з місяця, наступного за місяцем підписання акту про закінчення випробувань чи проб­ної експлуатації об'єкта;

5. Витрати на вдосконалення технологи і організації виробництва.

6. Витрати на дезінфекцію і дератизацію.

7. Витрати на пожежну й сторожову охорону об'єктів виробничого призначення та утримання санітарних зон.

8. Витрати на охорону навколишнього середовища.

9. Витрати на обслуговування виробничого процесу.

10. Витрати по податках і цільових платежах загальновиробничого ха­рактеру.

Адміністративні витрати. До статті "Адміністративні виграти" нале­жать загальногосподарські витрати, спрямовані на обслуговування і управ­ління підприємством, які включають:

1. Витрати на утримання апарату управління підприємством та іншого загальногосподарського персоналу (оплата праці персоналу, га­рантійні і компенсаційні виплати, передбачені діючим законодавст­вом; інші грошові і матеріальні виплати згідно з Положенням про оп­лату праці, колективним договором; відрахування на соціальні заходи).

2. Витрати на службові відрядження.

3. Представницькі та організаційні витрати.

4. Витрати на утримання, експлуатацію, ремонт, страхування, опера­ційну оренду основних засобів і інших необоротних матеріальних ак­тивів загальногосподарського використання (матеріали на у триман­ня будинків, опалення, освітлення, вивезення сміття, профдезінфекція, охорона майна).

5. Витрати на професійні послуги (юридичні, експертні з оцінки майна, аудиторські та інші послуги).

6. Витрати на зв'язок (поштові, телеграфні, телефонні, телексні, факс, Інтернет тощо).

7. Амортизація основних засобів та інших необоротних матеріальних активів, нематеріальних активів загальногосподарського викорис­тання.

8. Витрати по податках і цільових платежах загальногосподарського характеру. До цієї статті включаються: податки, збори й інші, перед­бачені законодавством обов'язкові платежі, крім тих, що включають­ся у виробничі витрати, зокрема: плата за землю, займану адміністра­тивно-управлінськими приміщеннями; комунальний податок, розра­хований відповідно до чисельності адміністративного персоналу; по­даток із власників транспортних засобів на автомобілі, які викорис­товуються апаратом управління підприємства; інші обов'язкові збо­ри і платежі, передбачені чинним законодавством.

9. Витрати на розрахунково-касове обслуговування та інші послуги банку (крім витрат при прийманні платежів від населення тощо).

10. Витрати на врегулювання спорів у судових органах.

11. Інші витрати загальногосподарського призначення. До цієї статті витрат включаються витрати на підготовку і перепідготовку кадрів; оренду електронно-обчислювальних машин; передплату періодич­них професійних видань та інші, що не були включені до вищезаз­начених статей.

Адміністративні витрати розподіляються між об'єктами калькулюван­ня пропорційно сумі заробітної плати робітників, зайнятих виконанням (на­данням) відповідних робіт (послуг), або до витрат на утримання та експлу­атацію машин та обладнання. (Номенклатуру витрат наведено в ст.18 ГІ(С)БС) 16 "Витрати" (г0027-00).

Витрати на збут. До статті "Витрати на збут" відносяться такі витрати:

1. Витрати на оплату праці та утримання персоналу, що забезпечує збут послуг.

2. Відрахування на соціальні заходи.

3. Витрати на дослідження ринку, рекламу, участь у виставках, ярмар­ках, вартість безоплатно переданих зразків і моделей, інформаційні послуги.

4. Витрати на виготовлення розрахункових книжок.

5. Амортизація та ремонт основних засобів, інших необоротних ма­теріальних активів.

6. Амортизація нематеріальних активів відділу збуту.

7. Відрахування житлово-комунальним організаціям за збір абонентсь­кої плати.

8. Обслуговування і перевірки технологічних приладів обліку, витрати на гарантійне обслуговування.

9. Інші витрати, пов'язані зі збутом послуг.

Інші операційні виграти. До статті "Інші операційні витрати" включа­ються:

1. Витрати на дослідження і розробки.

2. Резерв сумнівних боргів у сумі безнадійної дебіторської заборгова­ності.

3. Втрати від операційних курсових різниць.

4. Втрати від знецінення запасів, застосування яких втратило еконо­мічну доцільність.

5. Витрати на утримання сфери соціально-культурного призначення.

6. Інші витрати операційної діяльності.

11.3. Планування та калькулювання собівартості житлово-комунальних послуг

Планування собівартості житлово-комунальних робіт (послуг) здій­снюється підприємствами галузі та їх структурними підрозділами одночасно з розробкою їх загальних річних, квартальних, а при необхідності - місячних планів.

Планові витрати на виконання робіт (послуг) у вартісному вираженні формують їх планову собівартість.

Розрахунку планових витрат передує оцінка та аналіз виконання пла­нових показників попереднього періоду, результатів діяльності структурних підрозділів та підприємства в цілому, фактичної ефективності окремих ор­ганізаційно-технічних заходів та виробництва в цілому.

На підставі результатів оцінки та аналізу в процесі планування виявля­ють внутрішньовиробничі резерви та розроблюють організаційно-технічні заходи, спрямовані на оптимізацію структури й вимог виробництва, оптимізацію процесу виробництва та удосконалення технологій виробництва робіт (послуг), транспортування послуг до споживачів; удосконалення його організації та управління, підвищення технічного рівня, раціональний вибір матеріальних ресурсів, що використовуються, підвищення економічної ефективності виробництва, оптимізації рівня використання виробничих по­тужностей, матеріальних та грошових ресурсів, удосконалення системи ор­ганізації праці. Серед заходів особлива увага приділяється впровадженню систем обліку використання матеріальних ресурсів та обсягів споживання послуг.

Процес планування включає виконання таких завдань:

• визначення потреб в ресурсах для виконання робіт (надання послуг) у натуральному виразі;

• розрахунок індивідуальних складових витрат у грошовому виразі;

• визначення загальної величини витрат у грошовому виразі, яка виз­начає собівартість робіт (послуг) і є основою для формування ціп (та­рифів) на роботи (послуги);

• створення основи для визначення внутрішньовиробничих еко­номічних відносин на підприємстві.

Розрахунки витрат проводяться з урахуванням суспільних умов ви­робництва, що визначають умови праці, правила використання природних ресурсів, безпечного ведення робіт, охорони навколишнього середовища, а також ураховують техніко-економічпі особливості умов господарювання підприємств, що надають комунальні послуги.

Визначення планових витрат здійснюється шляхом техніко-економі­чних розрахунків, проведених з використанням технічних норм, нормативів та інших параметрів виробничого процесу, що фіксується технічною доку­ментацією, статистичних даних з урахуванням економічних умов виробничої діяльності: форм і систем оплати праці, цін на продукцію і ресурси, що перед­бачаються в плановому році, нормативів платежів, що визначаються закона­ми та нормативними актами.

Для розрахунку планових витрат використовуються такі дані:

— планові обсяги виконання робіт (послуг) у натуральному та вартіс­ному виразі;

норми витрат матеріальних ресурсів для виконання робіт (послуг) і розрахунки потреби в ресурсах у натуральному виразі;

— договори на постачання матеріальних ресурсів, на обслуговування і управління виробництвом;

— офіційні дані про ціни виробників промислової продукції на плано­вий період;

— норми витрат праці, розрахунки чисельності і кваліфікаційного ок­ладу робітників, умови оплати праці, визначені колективним догово­ром і чинним законодавством України, ставки і розцінки, які засто­совуються на підприємстві при оплаті праці;

— економічні нормативи і норми: амортизаційних вирахувань, відраху­вань на соціальні заходи, податків, зборів та інших обов'язкових пла­тежів, передбачених обліковою політикою підприємства та діючим за­конодавством тощо;

— плани організаційно-технічних заходів щодо технічного переосна­щення та удосконалення організації виробництва, ресурсозбережен­ня, планово-попереджувальних робіт, що приводять до економії ма­теріальних ресурсів, поліпшення використання трудових ресурсів, до усунення зайвих витрат і втрат. Ціни на продукцію і ресурси, що передбачаються в плановому періоді;

— плани, кошториси підприємства, інші дані, необхідні для плануван­ня.

Перелік типових видів кошторисів, які можуть складатися комуналь­ними підприємствами:

• кошторис загальновиробничих витрат;

• кошторис витрат на виробництво допоміжних цехів;

• кошторис витрат на утримання та експлуатацію обладнання;

• кошторис адміністративних витрат;

• кошторис витрат на збут;

• кошторис витрат на підготовку виробництва та освоєння нових по­тужностей;

• кошторис транспортно-заготівельних витрат;

• кошторис витрат на обслуговування виробничого процесу;

• кошторис інших виробничих витрат;

• кошторис витрат на всі види ремонтів основних фондів;

• кошторис витрат на охорону праці та техніку безпеки;

• кошторис витрат на утримання пожежної і сторожової охорони;

• кошторис витрат на винахідництво і раціоналізацію;

• кошторис витрат на утримання об'єктів соціальної інфраструктури;

• кошторис витрат на виробничу практику і підготовку кадрів;

• кошторис витрат на представницькі цілі та рекламні заходи.

Розрахунок планової операційної собівартості робіт (послуг) скла­дається з розрахунків реалізованої (виробничої) собівартості, адміністратив­них витрат, витрат на збут та інших операційних витрат. Планова виробнича собівартість розраховується за типовими статтями калькуляції.

Сировина і матеріали, паливо, електроенергія. Витрати на сировину, матеріали, паливо, енергію та інші матеріальні ресурси формуються, виходя­чи з оцінки їх вибуття на виробництво, яка визначається підприємством у наказі про облікову політику, згідно з вимогами пп. 16-23 П(С)БО 9 "Запа­си" (20751-99).

Розрахунок планових витрат на сировину, матеріали, технологічне па­ливо та енергію в основному виробництві складається на рік у натуральному та вартісному виразі па підставі даних про обсяги виробництва в плановому періоді, показів контрольно-вимірювальних приладів, технічно обгрунтова­них норм витрат матеріальних та енергетичних ресурсів на одиницю робіт (послуг) у розрахунку на рік з урахуванням змін у плановому періоді.

Сума витрат на матеріальні ресурси зменшується на вартість зворот­них відходів.

Розрахунок витрат на покупні ресурси (вода і тепло, придбане у сто­ронніх організацій для підприємств і організацій водопровідного та теплово­го господарств) здійснюється на підставі планових обсягів реалізації послуг, існуючих потужностей власного виробництва, показів контрольно-вимірю­вальних приладів, ціп і тарифів на зазначені види матеріальних ресурсів та умов укладених договорів на їх поставку. Витрати на технологічне оброблен­ня покупних ресурсів враховуються у відповідних статтях калькуляції.

Планування витрат на роботи (послуги) виробничого характеру сто­ронніх підприємств і організації! здійснюється на підставі запланованих об­сягів їх проведення (надання), цім і тарифів на них, а також умов укладених договорів на їх проведення. На підприємствах, де обсяг витрат на роботи та послуги виробничого характеру сторонніх підприємств незначний, ця стаття може не використовуватись, витрати на них враховуються залежно від ха­рактеру робіт за статтями "Сировина та матеріали", "Паливо", "Енергія" тощо.

Витрати на оплату праці. За основу для планування витрат на оплату праці беруться норми витрат праці, розрахунки чисельності і кваліфікацій­ного складу робітників, тарифні сітки, ставки і розцінки, умови оплати праці, визначені колективним договором з дотриманням норм і гарантій, передба­чених чинним законодавством України, генеральною та галузевими (регіо­нальними) угодами, які застосовуються на підприємстві при оплаті праці.

Структуру фонду оплати праці наведено в пункті 1.2. Інструкції зі ста­тистики заробітної плати, затвердженої наказом Міністерства статистики України від 11.12.95 N 323 (г0465-95).

Відрахування на соціальні заходи. Розрахунок планових витрат здій­снюється відповідно до норм чинного законодавства.

Амортизація основних виробничих засобів, інших необоротних ма­теріальних активів, нематеріальних активів розраховується, виходячи зі складу і терміну служби основних засобів, необоротних матеріальних ак­тивів, нематеріальних активів виробничого призначення згідно з П(С)БО 7 "Основні засоби" (г0288-00) та наказом підприємства про облікову політику. Для розрахунку планової амортизації основних засобів, нематеріальних ак­тивів слід враховувати плани капітальних інвестицій, графіки уведення (ви­буття) в експлуатацію придбаних, виготовлених основних засобів, очікува­нні! строк експлуатації, ліквідаційну вартість основних засобів, нематеріаль­них активів в плановому періоді тощо.

Загальновиробничі витрати. Витрати на управління виробництвом плануються, виходячи з розрахунків чисельності, умов оплати праці, визна­чених колективним договором з дотриманням норм і гарантій, передбачених чинним законодавством України, генеральною та галузевими (регіональни­ми) угодами, які застосовуються на підприємстві при оплаті праці, а також передбачуваних у плановому періоді змін. Розрахунок планових витрат по відрахуваннях на соціальні заходи здійснюється відповідно до норм чинного законодавства. Планування витрат на оплату службових відряджень персо­налу цехів і ділянок здійснюється на підставі фактичних витрат за попе­редній рік, з урахуванням передбачуваних змін у плановому періоді, відповідно до норм відшкодування витрат по відрядженнях, передбачених чинним законодавством.

Амортизація основних засобів, інших необоротних матеріальних ак­тивів та нематеріальних активів загальновиробничого призначення (цехово­го, дільничного, лінійного). Розрахунок планових відрахувань здійснюється аналогічно розрахунку амортизації основних виробничих засобів та інших необоротних матеріальних активів та амортизації нематеріальних активів виробничого призначення.

Витрати на утримання, експлуатацію, ремонт, страхування, операційну оренду основних засобів та інших необоротних матеріальних активів загаль­новиробничого призначення.

Планування витрат на утримання (опалення, освітлення, охорона, профдезінфекція, вивезення сміття та інші комунальні послуги), експлуа­тацію, ремонт, утримання санітарних зон здійснюється на підставі планів (кошторисів) підприємства і укладених та запланованих договорів.

Опалення, освітлення, вивезення сміття та інші комунальні витрати розраховуються, виходячи з електроенергії на освітлення виробничих приміщень, теплової енергії для опалення площі, твердих побутових відходів і діючих тарифів на електроенергію і комунальні послуги.

Витрати на дезінфекцію, дератизацію виробничих приміщень, санітар­но-епідеміологічне забезпечення розраховуються, виходячи з їхнього фак­тичного рівня, передбачуваних змін та укладених договорів.

Витрати на страхування, операційну оренду основних засобів та інших необоротних матеріальних активів визначаються відповідно до укладених та передбачуваних договорів або фактичного та прогнозного рівня таких витрат.

Витрати на вдосконалення технології й організації виробництва, упро­вадження заходів з ресурсозбереження визначаться відповідно до планів підприємства.

Витрати на пожежну і сторожову охорону об'єктів виробничого при­значення, службові роз'їзди, інші витрати загальновиробничого призначення (усунення намерзлої криги, аналізи води, метрологічне обслуговування, зберігання матеріалів тощо) визначаються відповідно до укладених та перед­бачуваних договорів або фактичного та прогнозного рівня таких витрат.

Витрати на охорону навколишнього середовища. Витрати приймають­ся, виходячи з її фактичного рівня і планових змін.

Витрати на придбання матеріалів, купівельних комплектних виробів, напівфабрикатів для виробничих комплексів, послуги ремонтних цехів та інших допоміжних виробництв, а також сума зносу малоцінних і швидкозно­шуваних предметів, послуги зв'язку (телефонні, телеграфні, факсові, Інтернет, поштові тощо), послуги сторонніх організацій загальновиробничого

призначення розраховуються, виходячи з їхнього фактичного рівня і перед­бачуваних змін.

Витрати на підготовку і перепідготовку кадрів, техніку безпеки (вартість спецодягу, спецвзуття, миючих засобів, забезпечення санітарно-технічних вимог і правил техніки безпеки, заходів щодо техніки безпеки й охорони праці некапітального характеру тощо) розраховуються, виходячи з планової чисельності працівників, на яких розповсюджуються норми колек­тивного договору з охорони праці та техніки безпеки, відповідно до вимог чинного законодавства з охорони праці, техніки безпеки.

Витрати по податках і цільових платежах (зборах) включають збір за забруднення навколишнього середовища, збір за спеціальне використання прісних водних ресурсів, плату (податок) на землю, займану виробничими приміщеннями і допоміжними цехами, комунальний податок, інші обов'яз­кові платежі, передбачені чинним законодавством. Розраховуються згідно з чинним законодавством.

Адміністративні витрати. Витрати на оплату праці персоналу апарату управління плануються, виходячи з розрахунків чисельності, умов оплати праці, визначених колективним договором з дотриманням норм і гарантій, передбачених чинним законодавством України, генеральною та галузевими (регіональними) угодами, які застосовуються на підприємстві при оплаті праці, а також і передбачуваних у плановому періоді змін. Відрахування на соціальні заходи плануються відповідно до норм чинного законодавства. Ви­трати на службові відрядження плануються аналогічно до витрат на служ­бові відрядження персоналу цехів і ділянок. Представницькі, організаційні та інші витрати розраховуються відповідно до складеного кошторису згідно з діючим законодавством. Витрати на утримання (опалення, освітлення, охо­рона, профдезінфекція, вивезення сміття та інші комунальні послуги), ек­сплуатацію, ремонт, страхування, послуги ремонтних цехів, інших до­поміжних виробництв та сторонніх підприємств, операційну оренду основ­них засобів та інших необоротних матеріальних активів загальногосподарсь­кого використання плануються аналогічно плановим розрахункам на відповідні загальновиробничі витрати. Витрати на професійні послуги (юри­дичні, аудиторські, послуги з оцінки майна та інші) приймаються виходячи з укладених і запланованих угод. Витрати на зв'язок (поштові, телеграфні, те­лефонні витрати, телекс, факс, Інтернет тощо) визначаються виходячи з їхнього фактичного рівня і змін, які передбачаються у плановому періоді. Амортизація основних засобів, інших необоротних матеріальних активів, не­матеріальних активів загальногосподарського використання визначається аналогічно розрахункам планової амортизації на відповідні загальновироб­ничі витрати. Витрати по податках і цільових платежах (зборах) та інші пе­редбачені законодавством обов'язкові платежі, крім тих, що включаються у виробничу собівартість, плануються на підставі норм, визначених чинним законодавством. Плата за розрахунково-касове обслуговування та інші по­слуги банків, обчислювальних центрів приймаються згідно з укладеними та запланованими договорами. Інші витрати загальногосподарського призна­чення. Витрати на підготовку та перепідготовку кадрів приймаються згідно з планом підприємства. Витрати на обов'язкове страхування водіїв авто­мобілів, які обслуговують апарат управління підприємства, плануються на підставі фактичних витрат з урахуванням передбачених змін в плановому році. Витрати на підписку періодичних видань плануються на підставі прей­скурантів на підписку періодичних видань. Витрати на охорону праці плану­ються на підставі кошторису по охороні праці.

Витрати на збут. Витрати на оплату праці персоналу служби збуту плануються, виходячи з розрахунків чисельності і кваліфікаційного складу робітників, норм витрат праці, тарифних сіток, ставок і розцінок, умов опла­ти праці, визначених колективним договором з дотриманням норм і гарантій, передбачених чинним законодавством України, генеральною та галузевими (регіональними) угодами, які застосовуються на підприємстві при оплаті праці, а також передбачуваних у плановому періоді змін. Витрати на служ­бові відрядження плануються аналогічно до витрат на службові відряджен­ня персоналу цехів і ділянок. Відрахування на соціальні заходи плануються відповідно до норм чинного законодавства. Витрати на рекламу та інформаційні послуги визначаються на підставі кошторису або угод па рекламна інформаційні послуги. Витрати на виготовлення розрахункових книжок плануються на підставі розрахунків, що враховують дані про кількість абонентів та інші дані. Планові відрахування на амортизацію основних засобів необоротних матеріальних активів, нематеріальних активів, пов'язаних з збутом робіт (послуг), визначаються аналогічно плановим розрахунки амортизації основних засобів, інших необоротних матеріальних активи амортизації нематеріальних активів виробничого призначення. Відрахування організаціям (підприємствам) за збір абонентської плати і за надання користування бази даних житлового фонду плануються на підставі укладі них та передбачуваних договорів. Витрати на ремонт розраховуються і підставі планів (кошторисів) підприємства і укладених договорів. Інші витрати, пов'язані з реалізацією робіт (послуг), плануються на підставі факти них та прогнозних даних.

Інші операційні витрати. По цій статті витрати плануються на підставі розрахунків, що базуються на планах науково-дослідницьких робіт, методи оцінки безнадійної дебіторської заборгованості та нарахування резерв сумнівних боргів відповідно до облікової політики підприємства, кошторис витрат на утримання соціально-побутової сфери підприємства та інших дані

Облік і калькулювання собівартості робіт (послуг) підприємств в і основних підгалузях житлово-комунального господарства

Бухгалтерський облік витрат (собівартості) на виконання робіт (надання послуг) та подання облікової інформації у фінансовій звітності здійснюється підприємствами згідно з вимогами Закону України "Про бyxгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" № 996-XIV (996-14). Положення (стандарту) бухгалтерського обліку (16 "Витрати" (20027-00). 9 "Запаси" (г0751-99), інших П(С)БО, Інструкції щодо застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку активів, капіталу, зобов'язань і господарських операцій підприємств та організацій № 291 (20893-99), наказу "Про облікову політику підприємства", інших нормативно-правових актів.

Облік витрат (собівартості) на виконання робіт (надання послуг) у первинному, поточному та зведеному обліку здійснюється з дотриманням принципу відповідності.

Визнання в обліку витрат базується на використанні методу нараху­вання всіх витрат, які можуть бути достовірно оцінені, в тому числі всіх про­центних витрат.

Відображення в обліку витрат (собівартості) на виконання робіт (на­дання послуг) здійснюється згідно з робочим планом рахунків по вибору підприємства з використанням рахунків та субрахунків витрат першого, дру­гого та третього порядку восьмого та дев'ятого класу або тільки восьмого "Витрати за елементами", чи тільки рахунки дев'ятого класу "Витрати діяль­ності".

Перелік і склад статей калькулювання виробничої собівартості на ви­конання робіт (надання послуг), собівартості реалізованих робіт (послуг), операційної та інших видів собівартості, а також змінних і постійних витрат та методів їх обліку і розподілу визначається підприємством самостійно з урахуванням доцільності і наводиться в додатках до облікової політики.

На підставі даних зведеного обліку витрат на виробництво складають­ся калькуляції фактичної собівартості, які використовуються для контролю за дотриманням планових калькуляцій як окремих робіт (послуг), так і всьо­го обсягу виробництва чи діяльності. Звітні калькуляції складаються на всі виконані підприємством роботи та надані послуги.

Управлінський облік витрат (собівартості) на виконання робіт (па­дання послуг) та подання облікової інформації для планування, кальку­лювання, оцінки, контролю та інших управлінських цілей внутрішнім ко­ристувачам здійснюється підприємствами самостійно на основі внутрішніх регламентів (наприклад, Положення про систему і форми внутрішньогосподарського (управлінського) обліку, звітності й контролю господарських операцій).

Управлінський облік в основних підгалузях житлово-комунального господарства не регламентується і не регулюється державними органами, а організовується підприємством самостійно на основі загальних принципів і методів обліку, виходячи з потреб діяльності.

Собівартість об'єктів витрат може визначатися залежно від особливос­тей організації діяльності підприємства, методів калькулювання з застосу­ванням різних систем виробничого обліку та відповідних субрахунків бух­галтерського обліку. Впровадження системи виробничого обліку здійсню­ється підприємством самостійно.

Особливості розрахунку собівартості робіт підприємств в основних підгалузях житлово-комунального господарства

Витрати на обслуговування внутрішньобудинкових мереж та облад­нання, в тому числі приладів обліку та регулювання споживання води та теп­лової енергії, включаються до складу квартирної плати.

Власники приватних будинків та бюджетні організації внутрішньобудинкове обслуговування здійснюють самостійно або за окремими договорами за додаткові кошти.

Житлове господарство. Крім типових статей, калькуляції в житлово­му господарстві застосовуються додаткові статті, а саме:

• підготовка житлового фонду до експлуатації в зимовий період;

• поточний ремонт житлового фонду.

До статті "Сировина та матеріали" підприємства житлового господар­ства включають, крім типових, витрати на:

• використання піску та інших матеріалів для посипання території в зимовий період;

• використання води для поливання та миття території і зелених наса­джень;

• посадку зелених насаджень;

• використання землі, добрив, засобів захисту рослин тощо;

• використання води для системи холодного і гарячого водопостачання.

До статті "Паливо і енергія на технологічні цілі" підприємства житло­вого господарства включають, крім типових, витрати на:

• освітлення місць загального користування в житлових будинках та прибудинкової території;

• теплову енергію для опалення та підігрівання води для системи гаря­чого водопостачання;

• електроенергію для забезпеченню у внутрішньобудинкових системах процесів опалення і гарячого водопостачання;

• електроенергію для ліфтів.

До статті "Роботи і послуги виробничого характеру сторонніх під­приємств і організацій", крім типових витрат, відноситься вартість послуг сторонніх підприємств за:

• вивезення снігу;

• прибирання, вивезення та знешкодження сміття і очищення неканалізаційних люків;

• очищення димоходів та вентиляційних каналів;

• дезінфекцію та дератизацію місць загального користування житлово­го фонду (підвалів, сміттєзбірників тощо);

• експлуатацію, технічне обслуговування устаткування диспетчерсь­ких систем по обслуговуванню житлового фонду за заявками насе­лення.

До статті "Підготовка житлового фонду до експлуатації в зимовий період" відносяться витрати на випробування під тиском систем опалення, водопостачання та водовідведення.

До статті "Поточний ремонт житлового фонду включаються витрати па матеріали, енергію, оплату праці ремонтних працівників, відрахування на соціальні заходи, транспортні витрати тощо.

Достатні "Загальновиробничі витрати", крім витрат типової номенкла­тури, включаються також:

• вартість житла та комунальних послуг, безкоштовно або пільгово на­даних працівникам житлових організацій, відповідно до діючого за­конодавства;

• витрати на технічну інвентаризацію (реєстрацію усіх змін у складі житлового фонду, що експлуатується, і його етапу).

До статті "Витрати на утримання та експлуатацію машин та обладнан­ня", крім витрат типової номенклатури, підприємства житлового господар­ства включають витрати на обслуговування інформаційно-обчислювального комплексу з програмним забезпеченням.

До статті "Адміністративні витрати", крім витрат типової номенклату­ри, включаються також:

• витрати на оплату послуг банківських установ по прийому платежів від населення;

• витрати по централізованому збору платежів від населення.

До статті "Витрати на збут", крім витрат типової номенклатури, вклю­чаються також витрати на виготовлення бланків договорів, рахунків, розра­хункових книжок та довідок.

Калькуляційною одиницею в житловому господарстві є один квадрат­ний метр загальної площі житлових будинків.

Водопровідно-каналізаційне господарство. До собівартості робіт (по­слуг) підприємств водопровідно-каналізаційного господарства включаються усі витрати по добуванню, виробництву і транспортуванню споживачам пит­ної води, а також по прийманню, відведенню і очищенню води для її подаль­шого використання чи випуску у водойми (в тому числі гарячої води, а також води, яка проходить процес очищення на загальноміських спорудах).

Собівартість обчислюється за видами технологічних процесів (піднімання води, подача її в мережу, очищення та подача споживачам) та за видами послуг - водопостачання та водовідведення.

Підприємствами водопровідно-каналізаційного господарства, крім ти­пових статей калькуляції, застосовується стаття "Вода для використання з технологічною метою". Витрати по статті включаються в собівартість робіт (послуг) по виробничій собівартості води.

Виграти на воду для власних потреб водопровідно-каналізаційних підприємств (по собівартості її виробництва), необхідні для технології очи­щення питної води (промивання фільтрів, відстійників, резервуарів питної води, реагентного господарства та дезінфекції водопровідних мереж), згідно з Правилами технічної експлуатації систем водопостачання та каналізації населених пунктів України, які затверджено наказом Держжитлокомунгоспу України № 30 (20231-95), та відповідно до Методики розроблення техно­логічних нормативів використання води на підприємствах водопровідно-ка­налізаційного господарства України, затвердженої наказом Держбуду Ук­раїни № 161.

Норми втрат води (готової продукції) в системах подачі і розподілу во­ди після розрахунку затверджуються органами виконавчої влади па місцях.

Витрати на очищення, оброблення та транспортування купованої води, її реалізацію абонентам відносяться до відповідних статей собівартості ("Си­ровина та матеріали", "Паливо та електроенергія для використання з техно­логічною метою", "Витрати на оплату праці" тощо).

До статті "Витрати на утримання та експлуатацію машин та обладнан­ня", крім витрат Типової номенклатури, підприємства водопровідно-кана­лізаційного господарства включать:

— витрати на обслуговування інформаційно-обчислювального ком­плексу з програмним забезпеченням;

- витрати на аварійно-відновлювальні роботи (матеріали, запасні час­тини, заробітна плата робітників аварійних бригад з відрахуваннями па соціальні заходи, витрати на оплату проїзду обхідників, енергоре­сурси тощо) в тій частині, яка не відноситься до капітальних витрат, за винятком аварій, що відносяться до надзвичайних ситуацій.

Згідно з Тимчасовим класифікатором надзвичайних ситуацій до них відносяться:

— аварії на каналізаційних системах, теплових мережах, у системах во­допостачання населенню питної води, що призвели до збільшення об'єму стічних вод і концентрації забруднених речовин більше ніж у 10 разів;

— аварії на очисних спорудах стічних вод промислових підприємств з масовим викидом забруднюючих речовин в обсязі перевищення ГДК в 10 разів і більше.

До статей "Загальновиробничі витрати" та "Адміністративні витрати" на підприємствах водопровідно-каналізаційного господарства, крім витрат типової номенклатури, також відносяться:

— витрати на оплату послуг банківських установ та розрахункових центрів по прийманню та розробленню платежів від населення при прийманні платежів Водоканалом;

— будь-які витрати платника податків, що пов'язані з утриманням та експлуатацією основних фондів природоохоронного призначення, включаючи санітарні та охоронні зони, які знаходяться в його влас­ності або на балансі;

— витрати на утримання територій санітарних зон охорони (охорона, озеленення, освітлення, утримання в належному санітарному стані тощо).

До статті "Інші операційні витрати", крім витрат типової номенклатури, відносяться відрахування за геологорозвідувальні роботи відповідно до По­станови Кабінету Міністрів України № 645 (645-95-п).

Калькуляційними одиницями для підприємств водопровідно-каналі­заційного господарства є один кубометр води та один кубометр стічних вод.

Теплове господарство. До собівартості послуг підприємств теплового господарства включаються витрати на виробництво теплової енергії і гарячої води та подачу їх споживачам.

Облік і калькулювання собівартості робіт та послуг підприємств теп­лового господарства здійснюється за видами продукції та за стадіями техно­логічного процесу (виробництво, подача) на одиницю відпущеної продукції, якими є 1 гігакалорія теплової енергії та 1 м' гарячої води (тільки за наяв­ності відкритої системи гарячого водопостачання).

При калькулюванні витрат у собівартості теплової енергії виділяються умовно-змінпі витрати: "Паливо, електроенергія та покупне тепло", які зале­жать від обсягів споживання теплової енергії (зима, літо). Умовно-постійні витрати: усі інші, які не залежать від обсягів споживання теплової енергії.

До статей "Сировина та матеріали" підприємства теплового господар­ства включають:

• витрати на воду, що використовується для заповнення теплових ме­реж, підживлення котлоагрегатів, промивання фільтрів при хімічному очищенні води, а також па господарські потреби в межах діючих нормативів;

• вартість холодної води, що використовується для подачі в систему га­рячого водопостачання (тільки за наявності відкритої системи підігріву води для гарячого водопостачання);

• межі витрат тепла в системах подачі і розподілу регламентовані "Га­лузевою методикою нормування питомих витрат паливно-енергетич­них";

• ресурси при виробленні теплової енергії в комунальній теплоенерге­тиці", затверджені наказом Держбуду України № 290.

До статей "Витрати на утримання та експлуатацію машин та обладнан­ня", крім типових витрат, підприємства теплового господарства включають:

• витрати на ремонт, промивання, гідравлічну перевірку, щорічну на­ладку котлоагрегатів, теплових мереж, електричного обладнання, коефіцієнт виробничої потужності та амортизації, проведення пас­портизації будівель, обладнання, теплових мереж, що знаходяться на балансі підприємств теплового господарства;

• витрати на обстеження технічного стану теплових мереж, обладнання приладів обліку теплової енергії, паспортизацію теплового наванта­ження споживачів теплової енергії та приладів обліку;

• витрати на обслуговування інформаційно-обчислювального ком­плексу з програмним забезпеченням.

До загальновиробничих та адміністративних витрат на підприємствах теплового господарства залежно від їх структури управління також відно­сяться:

• витрати на оплату послуг банківських установ та розрахункових центрів за приймання та розробку платежів від населення, якщо приймає плату теплове господарство або за його дорученням викона­вець послуг чи розрахунковий центр;

• витрати на утримання територій санітарних зон охорони (охорона, озеленення, освітлення, утримання в належному санітарному стані тощо).

Калькуляційними одиницями для підприємств теплового господар­ства є одна гігакалорія тепла.

Міський електротранспорт. Собівартість послуг міськелектротранспорту являє собою виражену у вартісній формі сукупність витрат, пов'яза­них із забезпеченням технологічного процесу перевезення пасажирів.

Облік і калькулювання собівартості послуг проводиться за видами пе­ревезень (трамвай, тролейбус) та за стадіями технологічного процесу.

Групування витрат, пов'язаних з експлуатацією міського електротранспорту, здійснюється за такою номенклатурою статей калькуляції:

До статті "Енергія для використання з технологічною метою" включається вартість електроенергії, що одержується зі сторони і використовується для забезпечення роботи рухомого складу, а також витрати на пер творення змінного електричного струму.

До статті "Витрати на оплату праці" відносяться витрати на оплату праці водіїв, кондукторів пасажирських вагонів (трамваїв, тролейбусів); період їх роботи на лінії.

До статті "Відрахування на соціальні заходи" відносяться відраховані на соціальні заходи від заробітної плати водіїв, кондукторів пасажирські вагонів (трамваїв, тролейбусів) відповідно до встановлених законодавстві норм (соціальне страхування, до Пенсійного фонду, до Фонду сприяння занятості населення).

До статті "Амортизація рухомого пасажирського складу" відносять витрати на повне відновлення основних виробничих фондів у вигляді амортизаційних відрахувань від балансової вартості трамваїв та тролейбусів встановленими нормами і порядком.

До статті "Утримання та поточний ремонт енергогосподарства" відносяться витрати на:

• амортизаційні відрахування на повне відновлення об'єктів енергогосподарства (кабельні мережі, тягові електропідстанції);

• технічне обслуговування та поточний ремонт об'єктів енергогосподарства;

• оплату праці робітників, які обслуговують енергогосподарство;

• відрахування на соціальні заходи та обов'язкові платежі до фондів відповідно до та у межах норм, передбачених законодавством.

До статті "Утримання служби автоматики та зв'язку" включаються витрати на автоматизацію процесу управління рухом трамваїв і тролейбусів. До них відносяться витрати: |

• на оплату праці робітників службі автоматики та зв'язку;

• відрахування на соціальні заходи та обов'язкові платежі до фондів відповідно до та у межах норм, передбачених законодавством;

• амортизаційні відрахування від вартості засобів автоматики та зв’язку;

• на технічне обслуговування і поточний ремонт засобів автоматики та зв'язку.

До статті "Утримання та поточний ремонт трамвайної колії та контактних мереж" включаються витрати на: і

• амортизаційні відрахування на повиє відновлення трамвайних колій та контактних мереж у межах норм, встановлених законодавством;

• проведення технічного обслуговування та ремонт трамвайної колії;

• оплату праці робітників, які обслуговують і ремонтують трамвайні колії та контактні мережі;

• відрахування на соціальні заходи та обов'язкові платежі до фондів відповідно до та у межах норм, передбачених законодавством.

До статті "Утримання служби (відділу) руху" відносяться витрати на організацію пасажирського руху та утримання диспетчерської служби (за­робітна плата диспетчерів, відрахування на соціальні заходи, експлуатаційні витрати по утриманню диспетчерських пунктів тощо).

Загальна сума витрат на утримання служби руху розподіляється між трамвайними і тролейбусними господарствами пропорційно вагонодням у русі та відноситься на собівартість трамвайних і тролейбусних перевезень.

До статті "Експлуатаційні витрати" відносяться витрати:

• на поточний ремонт пасажирського рухомого складу, його технічне обслуговування, поточний ремонт устаткування (касових апаратів, компостерів, радіообладнання, акумуляторів тощо), а також заміну та відновлення автошин;

• вартість використаних мастильних, обтиральних та інших матеріалів, обслуговування рухомого складу та підтримання його в робочому стані;

• на оплату праці робітників, які проводять технічне обслуговування та ремонт рухомого складу;

• вартість використаного палива, електроенергії, води, пари та інших видів енергії па технічне обслуговування та ремонт рухомого складу.

До статті "Загальновиробничі витрати", крім витрат типової номенкла­тури, відносяться витрати на придбання (друкування) всіх видів проїзних квитків, оплату організаціям комісійних за продаж квитків, утримання пунктів (кіосків) по продажу квитків, оплату праці та відрахування на соціальні заходи від оплати праці продавців квитків, контролерів, транс­портні та інші витрати по збиранню контролю виторгу від продажу квитків.

До статті "Загальногосподарські витрати" відносяться витрати, які на­ведено в типовій номенклатурі.

Калькуляційною одиницею на підприємствах міського електротранс­порту є одне пасажироперевезення. При цьому враховується вся кількість пасажирів, включаючи тих, які мають пільги по оплаті за проїзд.

11.4. Комунальні платежі та методи управління ними

Підвищення рівня збору платежів є однією з передумов фінансової стабільності у сфері надання комунальних послуг в Україні. В цьому огляді, підготовленому в рамках Програми "Реформування тарифів і реструктури­зація комунальних підприємств в Україні", фінансованої Агентством США з міжнародного розвитку, проаналізовано досвід міст України з поліпшення збирання платежів шляхом:

1) застосування санкцій та стимулів з метою погашення заборгованості за житлово-комунальні послуги;

2) запровадження економічних стимулів для дисциплінованих плат­ників, які не мають боргів з оплати послуг;

3) створення в містах автоматизованих систем збору і обробки пла­тежів. Підсумовано основні результати дослідження;

• Заборгованість з оплати житлово-комунальних послуг в Україні про­тягом останніх років постійно зростає. Закони та інші нормативно-правові акти, що регулюють відносини надавив» і споживачів послуг, не сприяють формуванню платіжної дисципліни. Комунальні підприємства, органи місцевого самоврядування в умовах обмежено­го правового поля змушені створювати власні механізми підвищення рівня оплати послуг.

• Малопоширеною є практика укладання та контролю за виконанням договорів між комунальними підприємствами та споживачами, ре­зультатом чого є нечітке визначення та недотриманих обома сторона­ми взаємної відповідальності як за якість наданих послуг, так і за їх своєчасну оплату.

• Встановлення та дотримання договірних відноси між комунальни­ми підприємствами-виробниками послуг та споживачами допоможе усунути таку перешкоду у підвищенні рівня сплаті виставлених ра­хунків, як небажання споживачів платити за послуги, які вони не от­римують або отримують незадовільної якості.

• Підвищенню рівня збору платежів буде сприяти зняття мораторію на стягнення з громадян пені за несвоєчасну оплату житлово-комунальних послуг.

• Застосування санкцій (пені, відключення від мережі тепло-, водопос­тачання, застосування судового порядку стягнення боргів) має сприяти поліпшенню дисципліни споживачів і підвищенню збору пла­тежів.

• У багатьох регіонах набуло поширення застосування економічних стимулів підвищення рівня оплати послуг, наприклад: проведення лотерей серед дисциплінованих платників, запровадження знижок при погашенні заборгованості або передоплаті за житлово-комунальні послуги.

• Реструктуризація боргу споживачів шляхом укладення з комуналь­ними підприємствами договорів на термін 1-5 років не сприяє суттєвому зниженню заборгованості - в багатьох випадках боржники продовжують не оплачувати поточні платежі.

• 3 метою поліпшення збору платежів за комунальні послуги до робо­ти з боржниками залучаються територіальні житлово-експлуатаційні організації, об'єднання співвласників житла, будинкові комітети, житлово-будівельні кооперативи та підприємства, де працюють боржники.

• Інформаційно-роз'яснювальна робота є надзвичайно важливою для підвищення збору платежів. Звернення до споживачів через засоби масової інформації та за допомогою агітаційних автобусів, розклею­вання списків боржників у під'їздах, оприлюднення їх у пресі, вивішування інформаційних плакатів, звернень - усе це сприятиме підвищенню рівня свідомості споживачів щодо необхідності своєчас­ної оплати.

• Розсилання рахунків на оплату комунальних послуг сприяє поліпшенню платіжної дисципліни. Однак багато комунальних підприємств не розсилають платіжні квитанції, заощаджуючи кошти, необхідні для їх друкування та доставки.

• Поквартирний обхід боржників для збору коштів за тепло та гарячу воду, який проводився спеціальними комісіями, що складалися з представників місцевої адміністрації, комунальних підприємств, ЖЕКів, соціальних служб, виявився недостатньо ефективним - лише незначна частина з відвіданих споживачів сплатила за послуги. Од­нак цей захід сприяє дослідженню платоспроможності населення, причин несплати та якості послуг.

• Усунення житлово-експлуатаційних організацій від виконання функцій посередників між споживачами послуг та підприємствами-надавачами послуг водо-, теплопостачання та водовідведення значно ускладнило процедуру розрахунків за послуги для населення, оскільки вимагало підтримання стосунків замість одного з декілько­ма підприємствами - виробниками послуг.

• 3 метою поліпшення збору платежів у містах створено загальноміські автоматизовані системи збору та обробки платежів за житлово-кому­нальні послуги. Завдяки створенню цих систем у ряді міст України отримано такі результати:

- прискорилася швидкість надходження коштів на рахунки комуналь­них підприємств у повному обсязі;

- знизилася в деяких випадках вартість робіт з формування, прий­мання, оброблення, обліку та контролю платіжних документів;

- завдяки стимулюванню громадян до оплати спожитих послуг зменшився рівень заборгованості. Тепер абоненти можуть оплачува­ти всі комунальні послуги в одному пункті прийому платежів;

- підвищилися оперативність, повнота та достовірність інформації про комунальні платежі, пільги та житлові субсидії;

- створено умови для планування та формування доходів від ре­алізації комунальних послуг за рахунок оперативного надходження та оброблення інформації з питань вартості послуг, надання пільг та субсидій.

Досягнення фінансової стабільності комунальних підприємств шля­хом збільшення надходжень коштів від споживачів є одним з основних за­вдань Програми "Реформування тарифів і реструктуризація комунальних підприємств в Україні", фінансованої Агентством США з міжнародного роз­витку. З метою збільшення надходжень коштів на підприємства за надані по­слуги необхідно розробити та здійснити заходи, спрямовані па поліпшення фінансової дисципліни споживачів. У цьому огляді описано і проаналізова­но досвід міст України з підвищення рівня збору платежів за трьома основ­ними напрямами: застосування санкцій та заохочень до сплати боргів за жит­лово-комунальні послуги; запровадження економічних стимулів для дис­циплінованих платників, впровадження автоматизованих систем збору та обробки платежів за послуги.

Проблема заборгованості з оплати спожитих житлово-комунальних послуг в Україні багатогранна і складна. Взагалі вона значно загострюється в моменти підвищення вартості житлово-комунальних послуг. Досить часто сама постановка питань заборгованості з оплати послуг кон'юнктурна або популістська. Підходи до їх розгляду та вирішення часто не враховують фінансових та економічних проблем комунальних підприємств. Дані, які використовуються для аналізу існуючої ситуації, часто неповні або застарілі.

Щоб усунути ці недоліки, важливо неупереджено розглянути ситуацію з оплатою послуг і проаналізувати реальний її стан та фактори, які впливають на динаміку росту заборгованості, врахувавши особливості різних регіонів України. Особливе значення має аналіз та вивчення досвіду зменшення забор­гованості та аналіз діяльності підприємств і місцевих та регіональних органів влади, в яких рівень заборгованості найвищий.

Заборгованість за житлово-комунальні послуги продовжує зростати, ще більше погіршуючи і без того критичний фінансово-економічний стан підприємств житлово-комунального господарства.

Проблема заборгованості має два виміри, оскільки одна частина боргів є поточними, а інша накопичилися за минулі роки. Відповідно й способи вирішення проблеми щодо двох видів боргів різні. У випадку поточної забор­гованості можуть застосовуватися заходи з метою запобігання їх утворенню та створення умов, за яких своєчасно платити за послуги буде вигідно (санкції, економічні стимули при своєчасній оплаті, удосконалення процеду­ри збирання платежів), а для погашення накопиченої заборгованості більш доцільними є реструктуризація боргів або відшкодування боргів у судовому порядку.

Впродовж останніх років певна частина населення поступово звикала до думки, що за спожиті житлово-комунальні послуги можна і не платити. Суттєвий негативний вплив на рівень оплати справило законодавче припи­нення стягнення пені за несвоєчасне внесення плати за житлово-комунальні послуги. Не найкраще впливає на рівень збору платежів і відсутність чітко­го правового механізму встановлення та реалізація взаємних зобов'язань споживачів та надавачів послуг. Дуже часто споживачі-боржники мотивують своє небажання платити за житлові та комунальні послуги їх неналежною якістю або нерегулярністю надання. Як наслідок, неплатежі стали тра­диційними навіть для забезпечених громадян.

До зникнення "звички платити" за комунальні послуги долучилося ще кілька факторів - різке зростання тарифів внаслідок переходу на світові ціни на енергоносії та зменшення державного фінансування галузі; заборго­ваність по зарплатах та пенсіях; фінансова неспроможність деяких категорій населення оплатити послуги; неповне використання можливостей, передба­чених законодавством щодо надання житлових субсидій при наявності за­боргованості за послуги.

Україна до цього часу не виробила єдиного підходу для подолання кри­зового становища щодо боргів за спожиті житлово-комунальні послуги. Про­блема підвищення рівня збору платежів за комунальні послуги давно знахо­диться в центрі уваги органів місцевого самоврядування, органів державної влади, політиків та громадськості.

У багатьох містах комунальні підприємства за підтримки місцевої вла­ди впроваджують заходи, спрямовані на те, щоб примусити платоспромож­них громадян оплачувати житлово-комунальні послуги, а малозабезпеченим громадянам допомогти в оплаті через сприяння у призначенні житлових суб­сидій та реструктуризації існуючих боргів.

У ряді матеріалів та публікацій, що стосуються росту заборгованості з оплати послуг, головною причиною цього стану вважається низький рівень доходів населення та низький рівень заробітної плати. Однак очевидно, що не всі домогосподарства, які мають заборгованість з оплати послуг, малоза­безпечені. Велику частку боржників становлять сім'ї із середнім або високим достатком. Одночасно недооцінюється та роль, яку відіграють в питанні оп­лати житлово-комунальних послуг житлові субсидії. Програма житлових субсидій взяла на себе оплату частини вартості послуг для малозабезпечених верств населення. Програмою передбачено створення умов погашення за­боргованості для домогосподарств, що звертаються за житловими суб­сидіями. Більшість учасників програми житлових субсидій (тобто малоза­безпечені верстви населення) не мають заборгованості, або уклали угоди з відділом субсидій або надавачем послуг про її погашення. Погашення боргів здійснюється протягом 6-24 і більше місяців, залежно від їх розміру та рівня доходів домогосподарства. Якщо угода не виконується, тобто заборгованість не погашається, то надання субсидії припиняється.

Рівень заборгованості за спожиті комунальні послуги тісно пов'яза­ний із якістю та обсягами їх падання. До причин, які призводять до зни­ження рівня оплати послуг, належать: відключення гарячого водопоста­чання без попереднього інформування населення, нездійснення перера­хунків вартості реально отриманих послуг (наприклад, у випадку теплої зими), затримка із відновленням централізованого теплопостачання, і навіть відсутність самої послуги. Відсутність у споживачів дійових ме­ханізмів реагування на неякісні послуги, нерівнозначні відносини між споживачем і надавачем - важливий фактор зростання заборгованості. Для того щоб зробити перерахунок у випадку отримання послуг нижчої якості чи в меншому обсязі, споживачеві необхідно здійснити досить складну процедуру - викликати представників ЖЕКу чи комунального підприємства, вислухати від них зустрічні претензії, оформити акт. Наба­гато простіше просто перестати платити. В той же час для підвищення вар­тості послуг, відключення послуг, нерегулярного надання послуг кому­нальним підприємствам навіть не потрібно повідомляти споживача. Вва­жається достатнім, що в кінці року було зроблено остаточний розрахунок за фактом споживання.

Застосування санкцій як способу ліквідації заборгованості населення за спожиті житлово-комунальні послуги

Аналізуючи застосування санкцій у випадках заборгованості спожи­вачів за спожиті житлово-комунальні послуги слід мати на увазі, що термін "санкції" в юридичній науці - це спосіб покарання за адміністративні про­ступки чи кримінальні злочини. У випадках, які описуються, під санкціями мається на увазі матеріальна ( тобто цивільно-правова) відповідальність.

Цивільно-правова (майнова) відповідальність наступає у випадку не­виконання або несвоєчасного виконання зобов'язань (які набувають форму договорів) між сторонами про виконання тих чи інших дій однієї сторони на користь іншої. Отже, санкції в цьому контексті - це способи забезпечення зобов'язань, які виникають між виробниками (виконавцями) послуг та спожи­вачами.

Є кілька видів цивільно-правової відповідальності, яка може настати у випадках невиконання або неналежного виконання сторонами своїх до­говірних зобов'язань;

• пеня як визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема в разі прострочення виконання або прострочення оплати за отримані послуги;

• припинення надання послуг (відключення споживача);

• погашення заборгованості за рішенням суду шляхом накладення стягнення на кошти та майно боржника.

Застосування перелічених вище санкцій до недобросовісних платників за спожиті житлово-комунальні послуги суттєво обмежено, а деякі з них (стягнення пені, відключення) зупинено чи заборонено. Фактично, в Україні склалися законодавчі умови, за яких громадяни споживають комунальні по­слуги і у випадку несплати чи несвоєчасної оплати не несуть ніякої ма­теріальної відповідальності. Страждають при цьому комунальні підприємства, які через брак коштів не мають можливості надавати послуги належної якості та в необхідних обсягах.

Не сприяють підвищенню рівня збору платежів і деякі невиважені за­яви Верховної Ради України щодо списання боргів за житлово-комунальні послуги, та необгрунтовані заяви представників органів державної влади про суттєве завищення тарифів. Можна лише дивуватися, що за таких умов при­близно 90% нарахувань за послуги все ж оплачується.

Аналізуючи застосування видів матеріальної відповідальності (санкцій) до недисциплінованих платників, слід наголосити на такому важ­ливому факторі, як належне виконання сторонами договірних зобов'язань. Стягнення гієні чи припинення надання комунальних послуг (відключення) споживачам можна вчиняти тільки за умови, якщо це не тільки дозволено за­коном, а й передбачено договором між сторонами.

Крім того, в Україні склалася така законодавством закріплена ситу­ація, при якій фактично надають послуги комунальні підприємства, а дого­вори на надання цих послуг із споживачами-громадянами укладають вико­навці послуг (дуже часто це - житлово-експлуатаційні організації). При цьо­му зрозуміло, що якість та обсяги наданих послуг може гарантувати тільки комунальне підприємство, воно повинне отримувати кошти за надані послу­ги і. відповідно, тільки воно може застосовувати засоби матеріальної відповідальності у випадку несвоєчасної оплати споживачами послуг.

З другого боку, споживачі не мають засобів впливу на комунальні підприємства у випадку несвоєчасного надання послуг або надання послуг нижчої якості чи в менших обсягах. В умовах природного монополізму у надавачів комунальних послуг відсутні економічні мотиви, які змусили б ви­робників боротися за споживача, прагнути до поліпшення якості послуг. Це принципова вада системи надання житлово-комунальних послуг в Україні, яка виражається у відсутності ефективних засобів впливу на постачальників у разі неналежної якості наданих послуг.

Застосування санкцій, передбачених законодавством, у випадку несвоєчасної оплати або несплати вартості спожитих комунальних послуг

Поряд із загальними вимогами цивільного законодавства до порядку укладення договорів, їх належного та своєчасного виконання, в тому числі і своєчасної сплати за спожиті послуги, в галузі надання комунальних послуг існують деякі особливості.

Згідно з "Правилами надання населенню послуг з водо-, теплопоста­чання та водовідведення", які затверджені Постановою Кабінету Міністрів України № 1497, підставою для надання послуг водо-, теплопостачання та во­довідведення споживачеві є договір, який розробляється виконавцем послуг на основі Типового договору (додаток № 1 до цих Правил). Ініціатором укла­дення договору є виконавець. Виконавець послуг має надавати послуги меш­канцям, отримуючи від них плату за надані послуги. Одним з основних обов'язків споживача (наймача або власника квартири чи приватного будин­ку), за договором, є своєчасна, в установлений договором термін, оплата на­даних послуг за встановленими тарифами. У разі несплати споживачем за отримані послуги понад термін, встановлений договором (як правило, три місяці), застосовуються санкції, передбачені законодавством та договором.

Відповідно до цивільного законодавства України при порушенні однієї з істотних умов договору - невнесення споживачем плати за спожиті послу­ги - передбачено застосувати такі способи захисту прав надавача послуг: стягнення неустойки (пені), припинення надання послуг, відшкодування боргів за рахунок майна та доходів боржника. Однак Верховна Рада України прийняла ряд нормативних актів, які обмежили або зупинили застосування санкцій за несплату або несвоєчасну сплату населенням комунальних по­слуг. Про ці документи більш детально йдеться далі.

Стягнення пені. Нарахування та стягнення пені в разі несвоєчасної оп­лати спожитих житлово-комунальних послуг громадянами заборонено Зако­ном України № 486/96-ВР "Про тимчасову заборону стягнення з громадян Ук­раїни пені за несвоєчасне внесення плати за житлово-комунальні послуги". Обгрунтуванням прийняття такої заборони стало "...невиконання державою зобов'язань по виплаті заробітної плати, пенсій, стипендій, інших грошових виплат населенню...". Заборона запроваджувалась як тимчасовий захід.

Внаслідок законодавчої заборони стягнення пені ця санкція не застосо­вується до всіх боржників загалом, включаючи й тих, хто має достатні дохо­ди і отримує зарплату вчасно. Тому для багатьох платоспроможних грома­дян не платити за комунальні послуги стало нормою.

Крім того, в 2000 р. повністю ліквідовано заборгованість з виплати пенсій, за останні роки суттєво знижено заборгованість із заробітної плати (за статистичними даними менше ніж за 3 роки сума боргів із зарплати змен­шилася з 7,5 до 2,5 млрд. грн.). Відміна заборони на санкції не вплине на ма­лозабезпечених громадян, оскільки вони отримують житлову субсидію. За­стосування пені як одного з видів цивільно-правової (матеріальної) відповідальності покликане спонукати сторони до належного виконання до­говірних зобов'язань та запобігати виникненню нової заборгованості за ко­мунальні послуги в майбутньому. Відновлення застосування пені деякою

мірою може вплинути і на погашення вже існуючої заборгованості. Тому доцільно відмінити закон від 13 листопада 1996 р. і поновити стягнення пені із недисциплінованих споживачів.

Уряд планує повторно подати на розгляд Верховної Ради України за­конопроект, у якому передбачити поновлення стягнення пені за несвоєчасну оплату населенням спожитої електроенергії (див. розпорядження КМУ № 1497 "Про затвердження плану заходів щодо реалізації довгострокової тарифної політики на оптовому ринку електроенергії України").

Потребує додаткового обговорення розмір пені, яка може бути стягну­та у випадку несвоєчасної сплати, та механізм її застосування через догово­ри із споживачами.

Припинення надання послуг. Припинення виконання договірних зо­бов'язань (у нашому випадку - надання комунальних послуг) - це один з видів захисту комунальних підприємств у випадку, якщо споживач не опла­чує вартість спожитих послуг.

Згідно з "Правилами надання населенню послуг з водо-, теплопоста­чання та водовідведення", виконавець послуг має право припиняти надання послуг у разі несплати вартості наданих послуг понад 3 місяці або понад термін, встановлений договором (але не менше як 3 місяці).

Однак, відповідно до Постанови Верховної Ради України 512-XIV "Про оплату житлово-комунальних послуг населенням України" органам державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, підприємствам і організаціям незалежно від форм власності заборонено відключати жилі приміщення від енерго-, тепло-, водо- і газопостачання та відселяти з житла громадян у разі невнесення ними плати за житлово-комунальні послуги у зв'язку з невиплатою заробітної плати або пенсії.

Постановою Верховної Ради України № 2456-ТІІ "Про інформацію Кабінету Міністрів України про стан і формування цін та тарифів у житло­во-комунальній сфері" Кабінету Міністрів доручено до 1 липня 2001 р. забез­печити погашення заборгованості за житлово-комунальні послуги всіма вер­ствами населення. Виняток зроблено для тих сімей, які мають фактично от­риманий сукупний доход, менший за сукупний прожитковий мінімум - за­боргованість таких сімей станом на 1 червня 2001 р. доручено погасити за ра­хунок державних коштів. До виконання цієї Постанови органам державної влади та місцевого самоврядування заборонено застосовувати санкції до та­ких сімей. Однак Постанови Верховної Ради, які не є законами, мають дек­ларативний характер і не є обов'язковими до виконання.

Отже, комунальні підприємства - виконавці послуг можуть припиня­ти надання послуг споживачам у разі несплати ними виставлених рахунків. Відповідне положення про можливість вчинення таких дій мас бути визна­чено у договорі про надання послуг. При цьому виконавець має завчасно по­передити споживача про відключення.

Технічна можливість відключення залежить від виду послуг. Окремі квартири можуть бути відключені від водопостачання без припинення цієї послуги для сусідніх квартир. Проте ця процедура передбачає доступ до квартири, який залежить від бажання мешканця-неплатника. Крім того, технічні засоби для відключення водопостачання знаходяться всередині квартири, що уможливлює самовільне під'єднання споживача.

У багатьох випадках значно складніше відключити окрему квартиру від послуги центрального опалення, оскільки трубопровід подачі гарячої во­ди здебільшого має вигляд безперервної петлі, яка проходить через весь бу­динок. У більшості будинків відключення однієї квартири зумовлює припи­нення отримання послуги мешканцями всіх інших квартир будинку. А це не­справедливо по відношенню до тих, хто сплачує за послуги. В той же час у деяких будинках є технічна можливість відключити окремі квартири.

Погашення заборгованості за рішенням суду. У разі неоплати грома­дянами спожитих комунальних послуг комунальні підприємства можуть стягнути борг у судовому порядку. Для цього потрібно дотриматися певної процедури - надіслати письмову вимогу підприємства про сплату суми бор­гу. В цій вимозі має бути попередження про те, що в разі несплати боргу до суду буде передано позовну заяву про примусове стягнення боргу. Практика показує, що частина боржників вважає за краще оплатити борги до початку розгляду справи в суді.

Згідно з Цивільним кодексом України, строк позовної давності стано­вить 3 роки. Отже, борги можуть бути стягнуті за 3 роки, що передують даті подання позову.

У разі невиконання боржником рішення суду добровільно, борг стя­гується в примусовому порядку органами Державної виконавчої служби.

Згідно із Законом України № 606-XIV "Про виконавче провадження", відшкодування боргів може здійснюватися в першу чергу за рахунок коштів боржника, в другу - за рахунок його майна, а у випадку недостатності чи відсутності коштів та майна (третя черга) - за рахунок доходів громадян.

За рішенням суду у випадку відсутності коштів у боржника на його майно може бути накладено арешт (проведено опис) і продано в примусово­му порядку. Винятки з майна, на яке не може бути накладено стягнення, містяться в спеціальному переліку - додатку до Закону "Про виконавче про­вадження".

Слід мати на увазі, що квартири, будинки та інші житлові приміщення не включені в список майна, яке не може бути реалізоване в примусовому по­рядку для покриття боргів. Стаття 62 Закону "Про виконавче провадження" передбачає звернення стягнення на належні боржникові будинок, квартиру, земельну ділянку чи інше нерухоме майно у разі відсутності у нього достатніх коштів чи рухомого майна. Реалізація будинку, квартири та іншого нерухомо­го майна боржника провадиться шляхом продажу з прилюдних торгів.

Відшкодування боргів за рахунок доходів боржників (заробітна плата, пенсія, стипендія та інші доходи) здійснюється при відсутності у боржника коштів на рахунках у кредитних установах, відсутності чи недостатності майна боржника для повного покриття належних до стягнення сум. Розмір відрахувань, що може бути утриманий із заробітної плати (пенсії, стипендії, інших доходів) боржника до повного погашення заборгованості, становить 20% (ст.70 Закону "Про виконавче провадження").

Ефективність цивільно-правової відповідальності залежить, пере­дусім, від її застосування до конкретних осіб, які мають значну заборго­ваність. Однак механізм майнової відповідальності ще недостатньо заді»ний. Застосування заходів матеріальної відповідальності боржників (приклади різних міст наведено далі в цьому параграфі) ускладнюється рядом факторів:

• укладання договорів між комунальними підприємствами та спожива­чами ведеться повільно. Поширені випадки, коли договори не уклада­ються або ж вони формальні і тому не є засобом підвищення взаємної відповідальності сторін;

• відсутність укладених у письмовій формі договорів або нечітке їх формулювання щодо відповідальності у разі несплати споживачами за спожиті послуги є підставою для ряду судів у відмові по задоволен­ню позовів комунальних підприємств. Суди в багатьох випадках ви­носять рішення про реструктуризацію боргів на термін до 5 років, а не їх примусове стягнення;

• матеріальна відповідальність боржників за рішенням суду неефек­тивна у випадках, коли відповідачами є малозабезпечені сім'ї, у яких немає коштів та майна, на яке може бути накладене стягнення;

• перевантаженість судів у період здійснення судової реформи зумов­лює вкрай повільний розгляд ними позовів про примусове стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги;

• юристи комунальних підприємств не в змозі своєчасно підготувати велику кількість позовних матеріалів про стягнення заборгованості;

• низька ефективність роботи органів виконавчої служби зумовлена їх поганим технічним оснащенням та невеликим за кількістю штатом працівників. Як наслідок, винесені судом рішення про примусове стягнення заборгованості за комунальні послуги та повернення спла­ченого комунальними підприємствами при подачі позовів мита вико­пуються вкрай повільно. Пріоритетом для працівників виконавчих служб є конфіскація майна, стягнення невиплаченої зарплати, інших боргових зобов'язань;

• відсутні правові норми, які дали б доступ представникам комуналь­них підприємств до квартир боржників для відключення їх від цент­ралізованих мереж. Крім того, технічно складно відключати окремі квартири неплатників від мереж тепло- та водопостачання в більшості багатоквартирних будинків, як описано вище. Як наслідок, відключаються цілі будинки, в яких проживають як боржники, так і добросовісні платники.

Приклади застосування санкцій в містах. В травні 2002 р. влада м. Луцька визначила комплекс заходів, спрямованих на активізацію стягнення боргів за житлово-комунальні послуги:

1. Вибіркова, з огляду на матеріальне становище боржників, підготовка позовних матеріалів та передача їх до суду. Міська влада визначає перелік тих громадян, до яких будуть пред'являтися позови. Загаль­на кількість лучан із заборгованістю понад 5 тис. грн. становить близько 1,5 тис. наймачів (власників) житла. Комунальні підприємства подаватимуть позови до суду з метою примусового стягнення боргів аж до опису майна мешканців. У судових засідан­нях буде брати участь представник юридичної служби міськвикон­кому. Існуюча до цього практика самостійної передачі позовів підприємствами виявилася малоефективною, оскільки:

- вимагала попередніх значних витрат для сплати державного мита;

- судді у своїх рішеннях обмежувалися відрахуванням частини зар­плати для відшкодування боргів, причому розмір відрахувань був дуже низьким і розтягував термін відшкодування на довгі роки;

— громадяни, ліквідовуючи борги у примусовому порядку, припиняли сплачувати поточні платежі за послуги.

2. Надання допомоги малозабезпеченим боржникам щодо погашення боргів, наприклад: укладення договорів про реструктуризацію боргів на термін 1-5 років, сприяння в оформленні субсидій, списання боргів у виключних випадках (для захисту неповнолітніх).

3. Оприлюднення списків неплатників з найбільшою заборгованістю через пресу, тиражування листівок, на стендах, встановлених у місцях масового перебування лучан.

Економічні стимули та інші заходи щодо збільшення збору платежів

ІЗ умовах обмежених правових норм, що регулюють відносини спожи­вачів і надавачів послуг, органи місцевої влади разом з комунальними підприємствами впроваджують різноманітні альтернативні заходи з метою збільшення збору платежів. До таких заходів слід віднести:

— запровадження прямих розрахунків із споживачами:

— створення міських розрахункових центрів по автоматизованому збо­ру платежів;

— впровадження заходів контролю за рухом коштів; застосування економічних стимулів з метою збільшення збору пла­тежів;

— інформаційно-роз'яснювальну роботу серед населення.

З метою економічного стимулювання населення в ряді міст запровад­жували такі стимули, як знижки при погашенні заборгованості та (або) оп­латі за житлово-комунальні послуги, лотереї серед дисциплінованих плат­ників.

Запровадження знижок при погашенні заборгованості та оплаті жит­лово-комунальних послуг. Щоправда, при впровадженні програм по падан­ню знижок виникає ряд важливих питань:

• з яких джерела покривати витрати у зв'язку з наданням знижок в оп­латі послуг;

• як саме вони мають відображатись у фінансовому обліку та подат­ковій звітності.

Знижки не завжди економічно доцільні, особливо за відсутності у підприємства прибутків. Як свідчить досвід міст України, при будь-якому варіанті надання знижок показники фінансової діяльності підприємства погіршуються.

Прикладом того, як місцева влада може подбати, щоб у разі запровад­ження знижок перешкодити зростанню чи появі збитків комунальних підприємств, є Жмеринка Вінницької області. Згідно з рішенням міської ра­ди, яким запроваджено надання знижок при погашенні заборгованості та по­точній оплаті комунальних послуг (водо-, теплопостачання, водовідведення, обслуговування і утримання житла), було передбачено дотування комунальних підприємств при формуванні бюджету 2002 року.

Слід зазначити, що надання знижок лише щодо погашення заборгова­ності негативно оцінюється дисциплінованими платниками. Крім того, після завершення в містах таких акцій, рівень збору платежів за послуги, як прави­ло, знижується, оскільки споживачі очікують наступного їх повторення.

Проведення лотерей серед дисциплінованих платників. Результати в різних містах неоднакові. Проведення лотерей у Запоріжжі показало, що цей захід неефективний - за час проведення кількох тиражів протягом А років сума боргу зросла з 43,7 млн. грн. майже у 5 разів. А внаслідок проведення розіграшів призів підприємством "Харківкомуночищвод" платежі зросли. Кількість абонентів, у яких немає боргів за каналізацію, збільшилася з 39 тис. у 2000 р. до 124 тис. після проведення другого розіграшу, а в 2002 р. до­сягла 140 тис. абонентів, що становить третю частину споживачів послуг підприємства.

Організаційні заходи щодо погашення заборгованості

Боржникам надається можливість укладати з комунальними підприємствами договори про реструктуризацію боргу на термін 1- 5 років, за умови 100% поточної оплати. Якщо між споживачем та надавачем житло­во-комунальних послуг договірних відносин немає, то договір реструктури­зації може бути підставою для позову до суду за невиконання споживачем зобов'язань щодо оплати послуг. Однак цей спосіб не завжди сприяє знижен­ню заборгованості - у багатьох випадках боржники продовжують не плати­ти за послуги.

Списати заборгованість можна у виключних випадках за рішенням місцевих органів влади, якщо на те є вагомі підстави, переважно, щоб захис­тити неповнолітніх.

Для тих громадян, які не мають грошей на квартплату, ЖЕКи пропону­ють товарообмінний спосіб оплати (бартер). Наприклад, у м. Білопілля Сумської області ЖЕК придбав кузов вантажного автомобіля у громадяни; на, погасивши його заборгованість з квартплати, що накопичилася з 2000 р.

Інформаційно-роз'яснювальна робота

Підприємства розсилають квитанції-повідомлення з позначенням су­ми місячних нарахувань та існуючої заборгованості, а також письмові попе­редження про те, що в разі несплати боргу більше як за 3 місяці буде припи­нено надання послуг. Розсилка рахунків на оплату комунальних послуг є дисциплінуючим фактором.

У ряді міст інформаційно-роз'яснювальна робота ведеться за місцем проживання неплатників, із залученням територіальних ЖЕО. Деякі тепло­та водопостачальні підприємства створюють відділи абонентських служб у районах міст, що забезпечує індивідуальний підхід до споживачів (напри­клад, водоканал м. Запоріжжя). Об'єднання співвласників житла, будинкові комітети та ЖБК можуть бути дійовим засобом впливу па неплатників.

Комунальні підприємства застосовують економічні стимули для зацікавлення працівників ЖЕКів щодо підвищення рівня збору платежів. Так, у Львові для матеріального стимулювання роботи зі збору квартирної плати та плати за утримання будинків і прибудинкових територій було вве­дено доплати працівникам підприємств житлового господарства (в межах розрахункового фонду оплати праці). Завдяки тому, що двірники нагадува­ли мешканцям про необхідність оплати, дещо підвищився відсоток оплати, але в основному за рахунок населення пенсійного віку.

Поквартирний обхід боржників проводиться в ряді міст спеціальними комісіями, які складаються з представників місцевої адміністрації, кому­нальних підприємств, ЖЕКів, соціальних служб. Вони відвідують квартири громадян, щоб вивчити платоспроможність населення, перекопати оплатити послуги. У містах Львові, Рівному та Харкові працівники теплопостачаль­них підприємств ходили по квартирах для збору коштів за тепло та гарячу воду. У Львові такі комісії під час таких відвідувань також складали ''соціальні паспорти" на злісних неплатників та проводили заміри температу­ри в приміщеннях, збираючи інформацію про роботу теплопостачальних підприємств у Львові. У Харкові бригади в складі працівників підприємства "Харківські теплові мережі", ЖЕКів та міліції відвідали 8 тис. квартир борж­ників. Однак цей захід не дав очікуваних результатів - борги погасили лише 10% відвіданих абонентів.

Для поліпшення збору платежів на рівні міста застосовуються різно­манітні економічні, організаційні та інформаційні заходи. Вони найбільш ефективні, коли мають комплексний цілеспрямований характер спільними зусиллями міської влади та комунальних підприємств.

Введення знижок при погашенні заборгованості або оплаті за житлово-комунальні послуги без визначення джерел фінансування економічно не­доцільне. Крім того, такі акції негативно впливають на платіжну дисципліну в цілому, оскільки дискримінують дисциплінованих платників.

Особлива увага з боку органів місцевого самоврядування має приділяти­ся проведенню інформаційно-роз'яснювальної роботи з населенням та залучен­ню громадськості до процесу встановлення тарифів на житлово-комунальні по­слуги і вирішення проблем житлово-комунального господарства міст.

Організація збору платежів за комунальні послуги

Згідно з "Правилами надання населенню послуг з водо-, теплопоста­чання та водовідведення", затвердженими постановою KM У від ЗО грудня 1997 р. за Лг9 1497, виконавець послуг має надавати споживачам послуги, отри­муючи від них плату відповідно до вартості наданих послуг. Виконавця по­слуг (житлово-експлуатаційні організації, водо-, теплопостачальні або інші підприємства і організації) в комунальному житловому фонді визначають місцеві державні адміністрації або органи місцевого самоврядування. Отже, відповідно до цих Правил збір платежів з населення може здійснюватися ви­конавцем послуг - житлово-експлуатаційними організаціями або підприємствами - виробниками послуг. Аналогічно це питання визначено в "Положенні про порядок відшкодування власникам житла витрат на технічне обслуговування внутрішньобудинкових мереж та обладнання жит­лового фонду і збирання платежів з населення", а саме: збирання плати з на­селення за користування водою, каналізацією, електроенергією може прово­дитись як за єдиними розрахунковими книжками (платіжними повідомлен­нями) через житлово-експлуатаційні організації, так і за кожним видом по­слуг окремо безпосередньо виробниками послуг. Порядок проведення збору визначається Урядом Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями. У разі збиран­ня плати з населення за єдиними розрахунковими книжками виробники по­слуг відшкодовують житлово-експлуатаційним організаціям відповідні вит­рати за посередницькі послуги в розмірах, які встановлюються органами, що затверджують тарифи на ці послуги, тобто міськвиконкомами. Розрахунки відшкодування вказаних витрат проводяться па договірних умовах.

У ряді нормативно-правових актів ("Правила користування системами комунального водопостачання та водовідведення в містах і селищах Ук­раїни", "Правила користування тепловою енергією", Закон України "Про питну воду та питне водопостачання"), на відміну від "Правил надання насе­ленню послуг...", до переліку виконавців послуг не включено підприємства-виробники. Наприклад, у "Правилах користування тепловою енергією" за­значено, що виконавці послуг - це житлово-експлуатаційні організації та інші підприємства, які безпосередньо надають комунальні послуги. У разі відпуску теплової енергії для опалення й гарячого водопостачання житло­вим будинкам незалежно від їх відомчої належності та форми власності енергопостачальна організація здійснює розрахунки не з окремими кварти­ронаймачами й власниками квартир, а з житлово-експлуатаційними підприємствами комунальної власності, організаціями, житлово-будівель­ними кооперативами, об'єднаннями співвласників багатоквартирних бу­динків та іншими власниками будинків.

Згідно із Законом України "Про питну воду та питне водопостачан­ня", договори про надання послуг з питного водопостачання можуть уклада­тися підприємствами питного водопостачання безпосередньо лише з визна­ченими споживачами, зокрема:

• власниками будинків, що перебувають у приватній власності:

• підприємствами, установами або організаціями, у повному госпо­дарському віданні або оперативному управлінні яких перебуває жит­ловий фонд і до обов'язків яких належить падання споживачам по­слуг з питного водопостачання та водовідведення;

• об'єднаннями співвласників багатоквартирних будинків, житлово-будівельними кооперативами та іншими об'єднаннями власників житла, яким передано право управління багатоквартирними будин­ками та забезпечення надання послуг з водопостачання та водовідве­дення на підставі укладених ними договорів.

Таким чином, вищезгадані нормативно-правові акти є неузгодженими щодо визначення виконавця послуг, з яким повинен укладати договори спо­живач. У ряді міст такі договори не укладали ні житлово-експлуатаційні організації, ні виробники послуг. Наприклад, підприємства "Одестеплокомуненерго" та "Одеські теплові мережі" здійснювали прямі розрахунки з населен­ням, але відмовлялися вживати заходи для забезпечення нормативних пара­метрів якості послуг (крім перерахунку оплати), мотивуючи тим, що вони не є виконавцями. А житлово-експлуатаційні організації, визначені виконав­цем послуг теплопостачання за рішенням управління житлово-комунально­го і паливно-енергетичного господарства, відмовлялися усувати недоліки си­стем тепло- та водопостачання, посилаючись на те, що не отримують плати за ці послуги. Це призводило до того, що споживачі не могли захищати свої права на якісні послуги і необхідну, доступну і достовірну інформацію про умови їх надання, порядок оплати і пред'явлення претензій. Такі випадки не­гативно впливають на рівень збору платежів.

"Програма реформування і розвитку житлово-комунального господар­ства на 2002 -2005 роки та на період до 2010 року", схвалена Постановою KM У № 139, передбачає залучення до управління житловим фондом на кон­курсних засадах "керуючих компаній", до функцій яких належатиме визна­чення підрядників для виконання робіт з надання житлово-комунальних по­слуг та укладення угод з ними, а також організація збору платежів за житло­во-комунальні послуги.

Форма оплати послуг, як передбачено "Правилами надання населенню послуг...", може бути готівкова або безготівкова, що визначається в договорі між споживачем і виконавцем послуг. При оплаті в безготівковій формі (можливі авансові платежі) споживач доручає банку або іншій організації щомісячно перераховувати (наприклад, із заробітної плати) визначену суму платежу зі свого рахунка на розрахунковий рахунок виконавця. Оплата готівкою здійснюється через каси банківських установ або виконавця послуг з видачею платіжного документа, оформленого у встановленому порядку (відбиток реєстратора розрахункових операцій, печатки тощо).

Опис схем збору платежів, що задіяні в Україні

Традиційно, ще з часів колишнього СРСР, ЖЕКи були посередниками між споживачами послуг (населенням) та підприємствами-надавачами послуг з водо-, теплопостачання та водовідведення. Збирання платежів здійснювало­ся за єдиними розрахунковими книжками, причому плата за всі комунальні послуги від населення надходила на рахунки ЖЕКів, а потім перераховувала­ся на рахунки відповідних підприємств-виробників (постачальників) кому­нальних послуг. Нарахування та виставлення рахунків за комунальні послуги (водо-, теплопостачання та водовідведення тощо) здійснювати ЖЕКи.

Однак на початку 90-х років, при високих темпах інфляції, погіршенні платіжної дисципліни населення, почастішати випадки, коли ЖЕКи затри­мували більшу частину коштів, використовуючи їх на свої першочергові по­треби. Як наслідок, кошти до підприємств водо-, теплопостачання та во­довідведення стали надходити нерегулярно і не в повному обсязі, що призве­ло до суттєвого погіршення їх фінансового стану.

У більшості регіонів України керівництво підприємств водо-, теплопо­стачання почало створювати власні системи збору платежів, без посередників:

організовували свої абонентські відділи, впроваджували власні розрахункові книжки для оплати послуг. При збиранні платежів за кожним видом послуг окремо плата за комунальні послуги надходить безпосередньо на рахунки ко­мунальних підприємств. Нарахування та виставлення рахунків за комунальні послуги здійснюють підприємства-виробники комунальних послуг

Завдяки переходу на прямі розрахунки з населенням підприємствам вда­лося дещо покращити рівень збору платежів, проте додатись нові проблеми:

• громадяни змушені були вести розрахунки не з однією організацією, а з усіма надавачами послуг за 4-6 розрахунковими книжками;

• швидкість обслуговування жителів на пунктах прийому сплати за ко­мунальні послуги зменшилась у декілька разів, почали виникати до­вжелезні черги, що призвело до додаткового зниження рівня оплати;

• новостворені абонентські служби не мали досвіду і відповідно інфраст­руктури для забезпечення належного рівня обслуговування споживачів;

• підприємства не застосовували практику укладання прямих дого­ворів із споживачами або робили це формально; внаслідок збільшен­ня чисельності абонентів значно збільшилося навантаження юридич­ної служби при обмеженій кількості працівників;

• для ведення роботи з населенням кожне підприємство змушене було утримувати додатковий штат працівників;

• у комунальних підприємств виникли додаткові витрати, зумовлені веденням своїх баз даних та контролю за оплатою;

• ускладнився і погіршився обмін даними із відділами субсидій, як: не володіли інформацією для оперативного перерахунку субсидій:

• виникли додаткові труднощі із обслуговуванням внутрішньобудннкових мереж.

Зараз в Україні існують як прямі схеми збору платежів (реалізуються підприємствами тепло-, водопостачання та водовідведення), так і з викорис­танням посередників. У тих випадках, коли ЖЕКи не використовуються як посередники в збиранні коштів, це реалізується підприємством безпосеред­ньо або через загальноміські розрахункові центри, для яких ЖЕКи, як і інші комунальні підприємства, є просто надавачами ряду комунальних послуг.

Що стосується надання послуг, то в більшості міст за ЖЕКами зали­шилась функція обслуговування внутрішньобудинкових мереж, у тому числі і внутрішньоквартирних. Оплата за ці послуги включається в плату за у три­мання житла.

Ці нововведення поліпшили фінансовий стан підприємств тепло-, во­допостачання та водовідведення. спростили і значно пришвидшили проход­ження коштів від споживача до надавача послуг, покращили роботу або­нентських служб, зробили нарахування і розрахунки більш прозорими і для споживачів.

Але запровадження прямих схем розрахунків має бути підкріплене чітким розподілом функціональних обов'язків між підприємством - вироб­ником послуг та виконавцем послуги, якщо такого визначено. Лише в цьому випадку поряд із покращанням проходження платежів досягається і поліпшення якості послуг Якість надання послуг покращилась там, де підприємства тепло-, водопостачання та водовідведення взяли на себе весь обсяг робіт по обслуговуванню споживачів, запровадили практику укладен­ня угод із споживачами, тобто розглядали систему надання якісних послуг і систему збору платежів за послуги як єдиний взаємопов'язаний комплекс.

Автоматизовані системи збору платежів за житлово-комунальні послуги:

досвід міст України

У ряді міст органи місцевої влади почали шукати більш ефективні шляхи організації роботи комунальних підприємств. Так було створено ав­томатизовані системи збору та обробки платежів за житлово-комунальні послуги, сформовано єдині загальноміські бази даних усіх споживачів ко­мунальних послуг та впроваджено сучасні автоматизовані методи розра­хунку, збору та обліку платежів. Як правило, такі системи створювались на основі спеціалізованих інформаційно-обчислювальних центрів при орга­нах міської влади.

Одними з перших таку систему запровадили у містах Луцьку, Хмель­ницьку, Кременчуці та Києві. У більшості міст їх створення базувалось на однакових засадах і мало на меті вирішення одних і тих же проблем:

• прискорити швидкість проходження комунальних платежів та забез­печити їх надходження на рахунки комунальних підприємств у по­вному обсязі;

• знизити собівартість та трудомісткість робіт з формування платіжних документів, їх прийому, обробки, обліку та контролю;

• стимулювати громадян до оплати спожитих послуг та зменшення рівня заборгованості - споживачам забезпечено можливість оплачу­вати всі комунальні послуги з найменшими зусиллями і в одному пункті прийому платежів;

• підвищити оперативність, повноту та достовірність інформації про комунальні платежі, пільги та житлові субсидії;

• створити перспективи у плануванні та формуванні доходів від ринку комунальних послуг за рахунок оперативного надходження та оброб­лення інформації з питань вартості послуг, надання пільг та субсидій.

Завданням автоматизованих систем збору та оброблення платежів за житлово-комунальні послуги є інтеграція та розподіл інформаційних та фінансових потоків між житлово-комунальними підприємствами, відділами житлових субсидій, пунктами прийому комунальних платежів. Для запрова­дження автоматизованої системи збору платежів мають бути вирішені такі завдання:

• інтеграція баз даних нарахувань за послуги житлово-комунальних підприємств;

• реалізація задачі обміну даними з базами даних відділів житлових субсидій;

• реалізація задачі обміну даними про нарахування та оплату послуг з базами даних житлово-комунальних підприємств;

• інтеграція бази нарахувань та бази платежів за послуги;

Залежно від конкретних умов та завдань можна виділити такі особли­вості реалізації автоматизованих систем збору платежів:

• використання визначених пунктів сплати (де встановлюються спеціальні програмні засоби і організується електронний зв'язок з розрахунковим центром) або всіх можливих установ прийому пла­тежів (відділень зв’язку, відділень банків);

• формування і друкування рахунків (квитанцій до сплати) для вру­чення споживачам або застосування електронних квитанцій для роздрукування в момент оплати;

• способи передачі інформації про нарахування та оплату (інтерактив­ний, тобто негайно після оплати послуг, або регулярний, із встановле­ною періодичністю, наприклад щоденно);

• використання засобів передачі інформації (електронна пошта, диске­ти, виділені лінії зв'язку);

• місце і форми розщеплення отриманих платежів між надавачами по­слуг (спеціальний транзитний рахунок розрахункового центру, ра­хунки уповноважених банків).

При створенні і впровадженні автоматизованих систем збору платежів необхідно вирішити ряд проблем, пов'язаних з унікальністю реалізації систе­ми автоматизації збору платежів для кожного міста, необхідністю розробки оптимальної схеми інформаційних та фінансових потоків, реалізації засобів адаптації наявних програмних засобів автоматизації абонентських служб ко­мунальних підприємств та конвертації даних про нарахування й оплату по­слуг. На першому етапі впровадження системи автоматизації обов'язково має бути вирішене завдання синхронізації даних про всіх споживачів з різних комунальних підприємств. Оскільки такі системи багато­функціональні, то значна роль належить зовнішнім інформаційним зв'язкам, мають бути вироблені організаційні та адміністративні заходи по реалізації системи. Необхідна постійна координація зусиль усіх учасників системи збору платежів з боку органів місцевої влади.

Механізми реалізації систем автоматизації збору платежів за житлово-комунальні послуги містять широкі можливості для подальшого розширен­ня електронних засобів отримання даних.

Особлива роль систем автоматизації збору платежів полягає в тому, що вони відкривають нові можливості для інформаційно-аналітичного оброб­лення отриманих даних, оперативного формування звітів про рівень збору платежів за комунальні послуги і стан заборгованості за послуги, аналізу, прогнозування і планування розвитку житлово-комунального господарства. За накопиченими даними можна аналізувати вплив соціальних, еко­номічних, політичних факторів на стан оплати житлово-комунальних по­слуг.

Комплексна автоматизована система розрахунків населення за жит­ло та комунальні послуги у м. Києві. Головний інформаційно-обчислюваль­ний центр Київської міської державної адміністрації (ГІОЦ) почав впровад­ження та експлуатацію цієї системи в 1997 р. Система розрахунків населен­ня за житло та комунальні послуги є частиною автоматизованої технології управління житлово-комунальним господарством міста і чудовим прикла­дом централізованого варіанту вирішення проблеми. Головною метою ство­рення системи було прискорення обігу грошових коштів в організаціях житлово-комунального господарства при збереженні єдиної розрахункової кви­танції. єдиної загальноміської бази даних квартиронаймачі» та збереження можливості сплати по квитанції в будь-якій банківській організації м. Києва. У ході реорганізації до центру було передано від ЖЕКів функції по розподілу та перерахуванню коштів.

• ГІОЦ, обслуговує понад 800 тис. особистих рахунків платників за житло та комунальні послуги. Ваза даних підприємств постачаль­ників комунальних послуг охоплює понад 420 підприємств. Центр співпрацює з 92 банками.

• Створена Центром автоматизована система розрахунків населення за житло та комунальні послуги визнана однією з кращих в Україні. Ця система призначена для забезпечення централізованого збору пла­тежів населення міста за комунальні послуги через установи банків, щоденне перерахування їх на єдиний транзитний розрахунковий ра­хунок та щоденне "розщеплення" платежів і перерахування їх усім підприємствам та організаціям - постачальникам послуг.

• Система забезпечує також розподіл коштів за призначені субсидії, пільги, які надходять на транзитний рахунок, ведення загаль­номіської бази даних квартиронаймачів, ведення централізованого міського архіву платіжних документів.

Основні функції серед служб системи розподілено так:

- ГІОЦ здійснює щоденний розподіл та "розщеплення" за послугами та постачальниками послуг коштів, що надходять на єдиний транзит­ний рахунок ГІОЦ як платежі населення, субсидії та відшкодування по пільгах: щоденне перерахування відповідних частин коштів на розрахункові рахунки постачальників послуг; формування рахунків па сплату та друкування квитанцій; введення персоніфікованих да­них про оплату в базу даних платежів;

- ЖЕО здійснюють нарахування та перерахунок плати за всі житлово-комунальні послуги, якими користується квартиронаймач, приймання квартиронаймачів у бухгалтеріях, виставлення рахунків, доставку квитанцій. ЖЕО на договірних умовах можуть делегувати ГІОЦ повноваження щодо нарахування плати за послуги; установи банків та пошта приймають платежі через пункти приймання оплати; щоденне перерахування платежів на єдиний транзитний рахунок ГІОЦ;

- районні відділи соцзахисту здійснюють розрахунок зниження плати за житлово-комунальні послуги при призначенні субсидій та нараху­вання пільг.

Названі функції система виконує з використанням високопродуктив­них мережевих програмно-технічних та телекомунікаційних засобів на базі оптиковолоконного зв'язку. Впровадження та експлуатація системи забезпе­чили можливість:

• одержувати оперативну, своєчасну й достовірну інформацію про стан нарахування та сплати населенням міста за житло та спожиті кому­нальні послуги;

• спростити процедуру призначення пільг та субсидій;

• прискорити обіг коштів;

• спростити розрахункові операції населення з підприємствами-постачальниками послуг та ЖЕО;

• отримувати точну й своєчасну інформацію про надходження коштів для відшкодування пільг та субсидій та про заборгованість населення по сплаті за житло та комунальні послуги;

• значно скоротити час і підвищити якість прийняття рішень з проблем житлово-комунальної галузі тощо.

Інформаційна мережа для автоматизації процедури оплати кому­нальних послуг і нарахування субсидій у м. Хмельницькому. Створена і впроваджена у м. Хмельницькому інформаційна мережа спрощує процедуру оформлення житлових субсидій і процедуру збирання платежів за надані житлово-комунальні послуги. Усі бази даних формуються і наповнюються в комунальних підприємствах, а Інформаційний центр забезпечує тільки обмін даними між підприємством і пунктами приймання. Це сприяє підви­щенню відповідальності підприємства при формуванні бази даних, приско­рює виявлення неточностей, які історично прижилися в межах одного підприємства.

Ядром системи "Мережа" є Інформаційно-обчислювальний центр міської ради. Тут з баз даних комунальних підприємств щомісячно фор­мується єдина база даних нарахувань за надані послуги і передається в усі пункти приймання платежів.

Інформаційно-обчислювальний центр щоденно:

• отримує з пунктів приймання платежів бази даних про сплату за по­слуги;

• формує єдину базу даних про сплату за послуги;

• здійснює розподіл бази про сплату за комунальними підприємствами - надавачами послуг та передачу до кожного підприємства.

Характерною особливістю і відмінною рисою цієї мережі є те, що вона забезпечує можливість платити за вибором та незалежно від місця проживан­ня. Пошук організований за адресою, ідентифікаційним кодом або прізвищем платника. На пункті приймання оплати за комунальні послуги мешканець от­римує повну інформацію про стан сплати за комунальні послуги та наявну за­боргованість. Квитанції про сплату роздруковуються під час оплати в пункті приймання платежів, що дозволяє уникнути операцій доставки квитанцій громадянам за місцем проживання та оброблення корінців оплачених кви­танцій. Мешканці мають можливість платити за послуги по декількох лічиль­никах (теплової та електричної енергії, води тощо).

Це однією перевагою такої мережі є те, що вона забезпечує обмін інформацією між пунктами приймання оплати за комунальні послуги і ко­мунальними підприємствами. Обмін відбувається щоденно в автоматичному режимі за допомогою каналів зв'язку загального доступу.

Крім того, система значно спрощує роботу працівників ЖЕКів при підготовці різноманітної звітності інформаційного плану. Втричі скорочу­ються затрати часу для видачі довідок про склад сім'ї та стан оплати за кому­нальні послуги. За лічені хвилини можна отримати інформацію про рівень заборгованості за квартплату, список боржників та пільговиків, зробити перерахунки квартплати, скласти списки квартир, де квартплата а тих чи інших причин не нараховується тощо.

Централізована автоматизована система збору житлово-комуналь­них платежів у м. Луцьку. Луцька система збирання житлово-комунальних платежів (система збирання та обліку даних про оплату послуг) бере свій відлік з травня 1995 р. Її суть полягає в об'єднанні всіх інформаційних по­токів, від яких залежать нарахування громадянам за житлово-комунальні по­слуги. Запровадження цієї системи дало змогу:

• звільнити населення від необхідності відвідувати комунальні служби для проведення перерахунків у зв'язку із змінами тарифів, складу сім'ї, пільг, площі, комунальних приладів тощо;

• уникнути операцій сортування і оброблення корінців квитанцій, що проводяться банками і комунальними службами;

• спростити процедуру нарахування і перерахування субсидій населенню;

• скоротити терміни проходження інформації та коштів;

• зменшити заборгованість в оплаті комунальних послуг;

• щомісячно надавати громадськості, міській владі та комунальним службам інформацію про етап оплати комунальних послуг.

Ядром луцької системи є міський Обчислювальний центр, який забез­печує створення і супровід загальноміської бази даних про споживачів кому­нальних послуг; збір інформації про нарахування субсидій, про переміщення громадян, зміни в умовах проживання; проведення розрахунків вартості ко­мунальних послуг; нарахування субсидій і їх перерахування при будь-яких змінах; реєстрація та облік пільг з оплати житлово-комунальних послуг; за­безпечення пунктів приймання платежів інформацією про нарахування ко­мунальних послуг і розмір субсидій; оброблення даних про фактичну оплату послуг; формування звітів про стан оплати комунальних послуг.

Вперше в Україні проведено персоніфікований облік пільгових кате­горій громадян, створено загальноміську базу даних пільговиків, на основі якої здійснюється розрахунок вартості надання пільг з оплати житлово-комунальних послуг.

Центр надає міській владі змогу оперативно отримувати інформацію про стан заборгованості за послуги та інші статистичні дані, визначати кате­горії неплатників залежно від доходу. Підприємства міста за запитами мо­жуть отримати списки своїх працівників, які мають борги.

Автоматизована система фірми "ВАС" у м. Кременчук. Наприкінці 1996 р. за рішенням виконкому Кременчуцької міськради проводився експе­римент із введення в дію автоматизованої системи, розробленої фірмою "ВАС", на правобережній частині Кременчука. Починаючи з червня 1997 p., система діє па території всього міста. Вона обслуговує понад 120 тис. або­нентів, більше як 50 різних комунальних служб. До системи підключились 7 банків, у яких створено 50 автоматизованих робочих місць по прийманню платежів. У 1998 р. фірма "ВАС" впровадила таку саму систему в м. Суми та н м, Куп'янську Харківської області.

Саме в Кременчуці створено систему, яка дійсно працює в режимі ре­ального часу, коли дані про нарахування, сплату, надходять до відповідних баз даних через кілька секунд. Учасниками автоматизованої системи є банки, комунальні служби, відділи субсидій та розрахунковий центр. Автоматизовано процедуру обміну інформацією між усіма учасниками системи. Уся інформація про нарахування, пільги, субсидії передається розрахунковим центром до автоматизованих пунктів приймання платежів, Розрахунковий центр отримує всю інформацію про оплату послуг. До розрахункового цент­ру також передається інформація про зміни в нарахуваннях за будь-яким ви­дом послуг від конкретного виконавця послуг. Всі комунальні служби мають можливість переглянути картку з нарахуваннями по кожному абоненту та отримати будь-які необхідні форми, але тільки за "своєю" послугою.

Для отримання субсидій абонентам необхідно звернутися тільки д«- відділу субсидій, які мають інформацію про нарахування та платежі даного абонента. Будь-які зміни, внесені відділом субсидій, відразу надходять д: розрахункового центру та до пунктів приймання. Грошові кошти рухаються безпосередньо від платника (споживача) через банк на рахунок підприємства-надавача послуг.

Єдина система обліку оплати населенням спожитих житлово-кому­нальних послуг га енергоносіїв у м. Харків. Єдина система обліку оплати населенням житлово-комунальних послуг та спожитих енергоносіїв була розроблена та впроваджена в м. Харкові банком "Мегабанк".

Взаємовідносини між учасниками єдиної системи нарахування та оп­лати послуг регулюються:

• угодами між усіма установами, що приймають платежі (Ощадним банком України, іншими банками та організаціями, які приймають платежі від населення) та Єдиним розрахунковим центром (ЄРЦ "Мегабанку":

• угодами між постачальниками послуг та ЄРЦ "Мегабанку" про ве­дення єдиного реєстру платників і зарахування платежів на рахунки постачальників послуг;

• угодами між відділами субсидій та ЄРЦ "Мегабанку" про обмін інформацією.

Банк об'єднує в цій системі грошові та інформаційні потоки, приско­рює проходження коштів. Створено єдину базу даних платників житлово-комунальних послуг, розроблено уніфіковану систему сплати. Банк створив і обладнав 40 пунктів приймання платежів, де роботу повністю автоматизо­вано. До них регулярно передається повна база нарахувань, тому при звер­ненні до пункту приймання кожен громадянин може отримати повну інфор­мацію про нарахування послуг, заборгованість, призначені субсидії; він може сплатити потрібну суму, інформація про яку щоденно передається до Центральної бази даних і зараховується на відповідні рахунки надавачів по­слуг. Цими пунктами охоплено 30% населення Харкова, решта користують­ся традиційними способами оплати - через відділення Ощадбанку, Укрпошти, пункти приймання інших банків та установ. Увесь цей масив платежів (70% населення) обробляється вручну: квитанції про сплату доставляються до ЄРЦ. де оператори вносять їх до бази даних про нарахування і сплату п:- слуг.

Харківський Єдиний розрахунковий центр виконує лише функцію "розщеплення платежів та забезпечує перерахування на рахунки надавачів послуг, використовуючи бази даних нарахувань житлово-комунальних підприємств та бази даних субсидій. Всі підприємства-надавачі послуг зо­бов'язані регулярно передавати до "Мегабанку" бази даних про нарахування. Установи, які приймають платежі від населення, повинні перераховувати ко­шти на рахунок "Мегабанку" і передавати до "Мегабанку" квитанції про сплату.

Аналогічні Єдині розрахункові центри відкрито в містах Чернігові, Полтаві та Кіровограді.

Впровадження системи автоматизованого контролю і обліку пла­тежів в інших містах України. У 2001 р. розпочато впровадження системи автоматизованого контролю і обліку квартплати та експлуатаційних витрат у м. Чернівці. Система передбачає створення інформаційної мережі між комунальними, житловими ремонтно-експлуатаційними підприємствами та відділами субсидій. Функціонування системи надасть змогу контролювати нарахування квартирної плати і експлуатаційних витрат, оплату цих послуг квартиронаймачами, і власниками квартир, отримувати в ЖРЕПах опера­тивну інформацію з особових рахунків щодо змін у складі сім'ї, технічних характеристик квартир тощо.

З квітня 2001 р. розпочато перехід на єдину електронну квитанцію для розрахунків за житло і комунальні послуги. Єдина розрахункова квитанція розроблена Акціонерним банком "Полтава-банк". Саме він відкрив пункти приймання комунальних платежів від населення. Полтава стала першим містом в Україні, де втілена в життя ідея єдиної електронної квитанції для квартиронаймачів. Єдину розрахункову квитанцію вводитимуть поетапно - в міру готовності комунальних служб до електронних розрахунків.

Спеціалізовані розрахункові центри створено в ряді інших міст: До­нецьку, в Донецькій області (містах Костянтинівка, Авдіївка, Маріуполь, Макіївка), Дніпропетровську.

У рамках проекту реформування соціального сектора в Україні (ГІАДКО/АМР США) у 1996-1997 pp. було реалізовано пілотний проект комп'ютеризації ЖЕКів, у рамках якого розроблено програмний комплекс "Житло" та комп'ютеризовано 5 ЖЕКів у містах Київ, Львів, Чернігів, Миколаїв та Жмеринка Вінницької області. Особливість проекту поляга­ла в організації безпосередньо у ЖЕКах пунктів приймання платежів від населення, створення автоматизованої системи оброблення платежів на основі касового апарату, з'єднаного з комп'ютером, що забезпечило безпо­середній доступ до бази даних нарахувань. Встановлення комп'ютерно-ка­сового комплексу дає можливість відмовитися від послуг розрахункові їх центрів та ощадних банків і перетворити ЖЕО в господарсько-самостійні підприємства.

Необхідно усунути розбіжності в нормативно-правових актах України щодо закріплення за місцевими органами влади права вибору схеми надання комунальних послуг (виробник - виконавець - споживач) та схеми збирання платежів за комунальні послуги.

Запровадження прямих схем розрахунків за комунальні послуги має бути підкріплене чітким розподілом функціональних обов'язків між підприємством - виробником послуг та виконавцем послуг. Лише в цьому випадку поряд із покращенням проходження платежів досягається і поліпшення якості послуг.

З метою полегшення процесу оплати та проходження коштів, а також, підвищення оперативності, повноти та достовірності інформації доцільно широко застосовувати комплексні міські автоматизовані системи збирання та оплати комунальних послуг.

Кожна з діючих автоматизованих систем мас як спільні риси, обумов­лені вирішенням тих самих завдань, так і ряд відмінностей, зумовлених кон­кретними місцевими умовами та особливостями реалізації. Однозначно го­ворити про переваги чи недоліки тієї чи іншої схеми не можна, оскільки схе­ма реалізації залежить і від фінансових та технічних можливосте і і міста, від рівня автоматизації комунальних підприємств, від розміру міста.

Особливості нарахування тарифів на теплопостачання

До 2001 р. розрахунок тарифів на послуги теплопостачання, що нада­ються споживачам, проводився відповідно до "Методичних вказівок про по­рядок встановлення та уніфікації тарифів на теплову енергію", діючих ще з 1978 p., згідно з якими оплата послуг розподілялась рівномірно па весь рік. Рівномірно протягом року здійснювалось нарахування доходів підприємства в бухгалтерському обліку. У гой час фактичні витрати за спожиті підприємством енергоносії та фактичне надання послуг відбувалися протя­гом опалювального сезону. Внаслідок нього у підприємства виникали у міжопалювальний сезон прибутки до оподаткування, а в опалювальний се­зон - збитки. З цієї ж причини в зимові місяці підприємство відчувало дефіцит коштів для своєчасних розрахунків за використані енергоресурси. Крім того, при припиненні надання послу і' підприємством або в ситуаціях, коли споживачі за наявності індивідуальних лічильників не споживали по­слуг, "Теплокомуненерго" взагалі не отримувало ніяких доходів для покрит­тя постійних витрат.

Для вирішення цих проблем із січня 2001 р. впроваджено двоставковий тариф для розрахунку з населенням за надані послуги центрального опа­лення та сезонні тарифи на гаряче водопостачання.

Двоставкові тарифи на послуги центрального опалення були розрахо­вані відповідно до "Правил розрахунку двоставкового тарифу на теплову енергію та гарячу воду", затверджених Наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України №191. Вони склада­ються з двох частин:

• умовно-постійної, або абонентської плати, яка нараховується щомісячно протягом року і відшкодовує: витрати, пов'язані з не­обхідністю підтримання в робочому стані джерел теплової енергії, теплових мереж та теплоспоживальних установок;

• умовно-змінної, або плати за спожиту теплову енергію, яка повинна компенсувати витрати підприємству за використані енергоносії.

Абонплата (умовно-постійна частина тарифу) нараховується щомісяч­но протягом року в розмірі 0,32 грн./м2 і не залежить від кількості спожитого тепла.

Плата за теплову енергію (умовно-змінна частина тарифу) в розмірі 1,12 грн./м2 нараховувалася щомісячно протягом опалювального періоду.

Для споживачів, у яких встановлено прилади обліку теплової енергії, нарахування оплати здійснюється за їх показаннями за встановленим тари­фом - 64 грн. за 1 Гкал. Абонентська плата в цьому випадку не нараховується (витрати по утриманню системи теплопостачання включені у вартість 1 Гкал).

При розрахунку тарифів використані дані про:

• обсяги приєднаного теплового навантаження споживачів, указані в укладених договорах на відпуск теплової енергії;

• планові обсяги реалізації послуг теплопостачання та гарячої води, які обчислені відповідно до норм та вказівок методики КТМ 204 України 244-94" на підставі даних про величину приєднаного теплового на­вантаження, нормативної температури зовнішнього повітря та трива­лості опалювального сезону.

Паралельно з запровадженням для розрахунків з населенням двоставкових тарифів на підприємстві Агентством з раціонального використання енергії та екології проводився енергетичний аудит системи теплопостачання, основними завданнями якого було:

• оцінка ефективності роботи системи та окремих її складових;

• визначення питомих показників на відпуск та споживання теплової енергії;

• розробка та оцінка заходів, спрямованих на підвищення економічної ефективності функціонування системи теплопостачання.

За результатами аналізу звітних документів з виробництва, відпуску теплової енергії та споживання паливно-енергетичних ресурсів за три роки, зібраної інформації, а також результатів енергетичних обстежень системи теплопостачання, енергоаудитом були визначені:

• фактичні питомі витрати енергоносіїв на одиницю відпущеної тепло­вої енергії;

• річні втрати теплової енергії в мережах системи теплопостачання та втрати і не обліковані витрати в системі гарячого водопостачання;

• витрати тепла на обігрівання 1 м2 опалювальної площі та підігрівання води для одного мешканця;

• фактичні обсяги споживання гарячої води мешканцями квартир, необладнаних лічильниками.

На основі проведеного енергоаудитом аналізу вихідних та експлуа­таційних даних, оцінки стану обладнання котелень, теплових мереж, ЦТП та споживачів, а також обстеження головних об'єктів системи для підприємства визначено ряд заходів з підвищення енергоефективності сис­теми теплопостачання, запровадження яких уже розпочато.

Аналізуючи підсумки роботи підприємства за перший рік впроваджен­ня двоставкових тарифів, стали очевидними недоліки застосування фіксова­ної умовно-змінної частини тарифу, розмір якого був визначений і затверд­жений міською виконавчою владою, як вартість середньомісячної за опалю­вальний сезон витрати теплоенергії, необхідної на опалення 1 м2 площі при розрахунковій (згідно з додатком 1 КТМ 204 України 244-94) температурі зовнішнього повітря.

Плата за послуги опалення (умовно-змінна частина) населенню нара­ховувалася щомісячно в однаковому розмірі і не відповідала вартості фак­тично наданих послуг та витратам підприємства за спожиті енергоносії.

Крім того, по закінченні опалювального сезону необхідно було коригу­вати нараховану населенню плату відповідно до фактично наданого обсягу послуг, що, в свою чергу, впливаю на очікувані фінансові результати роботи підприємства та платежі до бюджету.

На підставі аналізу роботи підприємства за розрахунками з населен­ням, попередніх висновків аудиту та за ініціативи підприємства виконавчим комітетом міської ради можуть бути прийняті рішення про перехід на розра­хунки з населенням за фактично наданий обсяг послуг.

Для споживачів, у яких встановлено прилади обліку теплової енергії, плату нараховують за їх показаннями за встановленим пільговим тарифом, що є нижчим на 4,6 % від розрахункового.

Однак у більшості житлових будинків приладів обліку немає, тому ви­никли питання щодо визначення обсягу теплоенергії, фактично використа­ної конкретним споживачем за звітний період.

У зв'язку з відсутністю відповідної галузевої інструкції на підприємстві розроблено та затверджено методику розрахунку виробітки, відпуску та реалізації теплової енергії на опалення і гаряче водопостачання. Ця методика передбачає визначення фактичного обсягу наданих послуг, для чого використовуються:

1. Вихідні дані

Усі вихідні дані для розрахунків приймаються виключно із розрахун­кових документів відповідної газопостачальної організації за відповідний період, а також згідно з показаннями лічильників тепла і гарячої води. Усі прилади обліку повірені в установленому порядку і є комерційними.

Теплова енергія (на виході з котелень) відпускається згідно з показаннями лічильників тепла, що обліковують цей відпуск. Усі прилади обліку повірені, є комерційними і на них є в вся необхідна технічна докумен­тація. Приладним обліком охоплено 95 % усієї теплової енергії, що відпус­кається підприємством.

У випадку несправності лічильників тепла, як виняток, відпуск теп­лової енергії котельнею визначається розрахунком на підставі середніх вит­рат, визначених за останні 2-3 місяці згідно з даними цих лічильників тепла або з урахуванням затверджених середніх витрат палива по котельні згідно з режимними нормами, тобто як частка від ділення фактично використаного палива (м3) на питому його витрату (н*м3), Гкал.

Вартість фактичних витрат тепла визначається за затвердженим тарифом.

Завдяки введенню порядку нарахування плати населенню за фактично використаний за звітний місяць обсяг теплової енергії (умовно-змінна части­на) відпала необхідність по закінченні року перераховувати нараховану на­селенню плату за спожиту теплову енергію. Якщо в 2001 р. плата за викори­стану теплову енергію щомісячно нараховувалася за фіксованим тарифом 1,12 грн./м2, то по закінченні року було зроблено перерахунок. Середньомісячна вартість теплової енергії, використаної мешканцями житлових бу­динків на опалення 1 м2 опалювальної площі, становила 0,84 грн. За звітний місяць підприємство отримує реальні результати виробничо-господарської діяльності, тому що нарахована плата відповідає фактичному обсягу реалізованих послуг та витратам підприємства за використані енергоносії. Впоряд­ковано надання та своєчасне коригування призначених населенню субсидій відповідно до обсягу наданих послуг, внаслідок чого економніше використо­вуються бюджетні кошти.

Питання для самоконтролю

1. Як вираховується собівартість послуг ЖКГ?

2. Які методи управління комунальними платежами Ви знаєте?

3. Які методи оптимізації комунальних послуг Ви можете навести?

4. Чи залучається приватний сектор у сферу комунальний послуг?

– Конец работы –

Используемые теги: Навчальний, посібник, Місцеві, Фінанси, України0.077

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Навчальний посібник „Місцеві фінанси України"

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным для Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Еще рефераты, курсовые, дипломные работы на эту тему:

Лекція 1. Вступ до курсу історії України 1. Курс історії України в системі гуманітарних наук. Предмет, мета та завдання курсу. 2. Періодизація історії України
Лекція Вступ до курсу історії України План...

НАВЧАЛЬНИЙ ПЛАН ДИСЦИПЛІНИ АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ
Навчально методичний посібник призначений для надання допомоги студентам які вивчають дисципліну Адміністративне право України та спецкурси... ББК Укр я... К УДК...

Сторія України: Навчальний посібник
На сайте allrefs.net читайте: Сторія України: Навчальний посібник. IСТОРIЯ УКРАїНИ...

Основи філософії науки і філософії техніки Навчальний посібник
Вінницький національний технічний університет... В С Ратніков... Основи філософії науки і філософії техніки...

Самостійна роботи з історії України Модуль 1 ДАВНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Частина Робота з контурними картами... ДАВНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ...

ЛЮДИНА І СВІТ: Навчальний посібник
Кременчуцький льотний коледж... Національного авіаційного університету... І В Старосельський...

Навчальний посібник для студентiв II курсу факультету «Референт-перекладач» Харків
НАРОДНА УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ... В А Купріна К М Заплішна Professions meals Навчальний посібник для студентiв II курсу факультету Референт перекладач Харків...

АУДИТ: Навчальний посібник
А Баранова I В Янчева... А I Кашперська... АУДИТ Навчальний посібник Рекомендовано Міністерством освіти і науки України...

Навчальний посібник з англійської мови для студентів І курсу
Херсонський державний університет... Факультет дошкільної та початкової освіти... Кафедра іноземних мов...

0.027
Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • По категориям
  • По работам