Реферат Курсовая Конспект
Тема 5. Планування і порядок фінансування видатків місцевих бюджетів - раздел Философия, Навчальний посібник „Місцеві фінанси України" 5.1. Організація Надання Державних І Громадських Послуг. 5.2. Консти...
|
5.1. Організація надання державних і громадських послуг.
5.2. Конституційні гарантії з надання громадських послуг органами місцевого самоврядування в Україні.
5.3. Фінансувати делегованих повноважень органами місцевого самоврядування.
5.4. Фінансування власних повноважень органами місцевого самоврядування.
5.5. Методи планування видаткової частини місцевих бюджетів.
5.6. Ефективне використання видаткової частини.
5.7. Взаємовідносини між органами місцевого самоврядування.
Основні терміни та поняття: видатки на фінансування власних повноважень, видатки на фінансування делегованих повноважень, децентралізація, декомпетенція, деволюція, громадські послуги, комунальні послухи, казуальні методи планування, програмно-цільовий метод.
5.1. Організація надання державних і громадських послуг
Становлення місцевих фінансів веде до трансформації всієї системи фінансових взаємовідносин між рівнями влади в Україні. Ключова роль у цьому процесі належить розмежуванню функцій і завдань центральних і місцевих органів влади у сфері надання державних і громадських послуг, переходу до ідеології партнерства в їхніх стосунках.
Сучасна зарубіжна практика надання таких послуг характеризується, з одного боку, розподілом відповідальності між центральними й місцевими органами влади у цій сфері, а з іншого — їхнім партнерством. Ці принципи лежать в основі системи організації сукупних державних витрат.
Проблема становлення інститутів державних і громадських послуг має ключове значення для становлення місцевих фінансів в Україні.
Ідеологія діяльності держави й місцевого самоврядування як інститутів, що забезпечують державні й громадські послуги, тут лише формується. Функції та завдання центральних і місцевих органів влади остаточно ще не визначено і багато в чому не розмежовано. У взаємовідносинах між центральними й місцевими органами влади домінує принцип підпорядкованості й командування замість правового регулювання і партнерства. Система фінансових взаємовідносин між рівнями влади по вертикалі підпорядкована потребам управління консолідованим бюджетом із єдиного центру. Усе це є рудиментами попередньої системи організації влади в Україні, що багато в чому і нині визначає організацію сукупних державних витрат.
Саме з цієї причини на принципах організації державних витрат у колишній Українській РСР зупинимося більш детально. Це необхідно для того, щоб здійснити усвідомлені кроки до створення пової моделі державних витрат, із основі якої буде надання державних і громадських послуг. Такий аналіз дає можливість простежити процес еволюції відповідного українського законодавства.
Радянська система організації державної влади будувалася за принципом російської матрт,опіки. Компетенція низового рівня влади була складовою частиною компетенції вищого рівня. Компетенція місцевих органів влади не відокремлювалася від компетенції центральних органів влади. Діючи тоді місцеві ради розглядалися як місцеві органи державної влади. Так, згідно із Законом "Про обласну Раду народних депутатів Української РСР" від 31 жовтня 1980 p., обласну раду визначено органом державної влади. Відповідно до Закону було встановлено, що обласна рада вирішує всі питання місцевого значення, керуючись загальнодержавними інтересами й інтересами громадян, котрі проживають на території ради, проводить у життя рішення державних органів вищого рівня, керує діяльністю рад нижчого рівня. Відповідні положення було визначено для районних, міських, районних у містах, селищних та сільських рад.
Перелік повноважень місцевих рад у законодавстві був настільки обширним і загальним, що навіть і мовитися не могло, щоб обрахувати потребу у фінансових ресурсах для забезпечення цих повноважень. Ніхто і не ставив питання про необхідність визначення витрат місцевої влади, оскільки витрати місцевих органів влади не було відокремлено від витрат держави взагалі. Не було відокремлено і витрат місцевих органів влади нижчого рівня від витрат органів влади вищого рівня. Як наслідок, до повноважень, наприклад, обласної ради належало затвердження не тільки обласного бюджету, а й бюджету області в загальній сумі доходів і видатків. Вона ж здійснювала розподіл основних асигнувань з бюджету області. Обласна рада мала повноваження встановлення бюджетів районів і міст обласного підпорядкування. Відповідні повноваження мали районні ради стосовно бюджету району і бюджетів міст районного підпорядкування, сіл та селищ і міські ради міст обласного підпорядкування — стосовно бюджету міста і бюджетів районів у містах.
Проблема розмежування державних витрат на витрати центральних і місцевих органів влади постає на початку 90-х років після запровадження в Україні інституту місцевого самоврядування. Разом з цим постає і проблема відокремлення державних фінансів від фінансів підприємств, що було пов'язано з початком в Україні ринкових реформ.
У прийнятому 1990 р. Законі "Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування" в цілому збережено давні підходи до визначення завдань і функцій місцевих органів влади. Лише в його новій редакції, прийнятій у 1992 p., зроблено важливий крок до початку розмежування завдань та функцій центральних і місцевих органів влади. Це був крок до розмежування витрат центральних і місцевих органів влади. По-перше, згідно із Законом "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування" в редакції 1992 р. місцеві ради виведено із складу органів державної влади або, як тоді це називали, роздержавлено. Таким чином, створено об'єктивну правову основу для відокремлення функцій і завдань державної влади і місцевого самоврядування. По-друге, Законом
запроваджено інститут повноважень місцевого самоврядування, делегованих державою. Це заклало правові основи для визначення завдань, що доручаються місцевій владі державою, для виділення відповідних джерел фінансування з метою забезпечення таких повноважень. Правову основу ж цього створено лише у 1993 р. Згідно зі змінами, внесеними до Закону про місцеве самоврядування в березні 1993 p., встановлювалося, що делегування державою повноважень виконавчим комітетам відповідних рад супроводжується передачею їм фінансових, матеріально-технічних та інших ресурсів, необхідних для здійснення цих повноважень.
Важливим кроком, який дав поштовх процесу розмежування функцій і завдань центральних та місцевих органів влади, стало законодавче запровадження в 1990 р. інституту комунальної власності. Процес формування комунальної власності супроводжується передачею місцевій владі як майна, так, по суті, і функцій, що мають фінансуватися за рахунок коштів місцевих органів влади. Закон "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування" частиною 8 статті 34 передбачив: виконавчий комітет сільської, селищної, міської ради здійснює фінансування з бюджету витрат і утримання належних раді організацій та закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, соціального забезпечення, фізкультури і спорту, апарату виконавчого комітету, а також витрат, пов'язаних із розвитком житлово-комунального господарства, з благоустроєм і побутовим обслуговуванням, збільшенням виробництва товарів народного споживання, проведенням природоохоронних заходів та заходів з поліпшення охорони громадського порядку.
Однак Закон не визначив, які види витрат закріплюються за тим чи іншим рівнем влади. Щодо регіональних органів місцевого самоврядування в Законі не було жодних положень стосовно їхньої відповідальності за ті чи інші витрати. Не було це зроблено і щодо районних у місті рад.
У реальній практиці фінансування витрат кожного рівня влади нині здійснюється на основі його видаткових потреб, які фактично склалися. Це фінансування фактично відбувається за рахунок зведеного бюджету України. Обсяг цих витрат визначається за заявками відповідних органів влади і з урахуванням мережі, штатів та контингентів установ і закладів, котрі фінансуються з бюджету на тій чи іншій території. Конкретні витрати кожного рівня влади до цього часу законом не визначено. У законодавстві України немає таких понять як обов'язкові та добровільні (факультативні) витрати окремих видів місцевої влади.
Зберігається багатоканальна система фінансування окремих бюджетних галузей. Так, соціальний захист населення одночасно фінансується з державного бюджету України, з республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, з обласних бюджетів, з міських бюджетів міст центрального та обласного значення, з районних бюджетів, з міських бюджетів міст районного значення, із селищних і сільських бюджетів. За подібним принципом фінансується житлово-комунальне та шляхове господарство, соціально-культурна сфера, в тому числі освіта, культура і засоби масової інформації, охорона здоров'я, молодіжні програми, фізична культура і спорт, правоохоронні органи. У 1994 р. навіть оборона країни фінансувалася з усіх рівнів бюджетів, крім сільських і селищних, У 1995—1996 pp. не було жодної галузі, яка фінансувалася б лише а одного конкретного рівня місцевого бюджету. Є лише окремі витрати, що фінансуються виключно з державного бюджету України. Це, наприклад, видатки Пенсійного фонду, видатки па фінансування заходів з ліквідації стратегічних озброєнь.
Багатоканальна система фінансування бюджетних галузей вкрай неефективна. Немає змоги налагодити контроль за цільовим спрямуванням коштів. Не визначено і державних стандартів щодо рівня фінансування тих чи інших бюджетних потреб. Бюджетні витрати на душу населення різко коливаються залежно від регіону. У 1993 р. величина розриву в бюджетних витратах на душу населення була в 3 рази більшою, у 1994 р. більшою, ніж у 2 рази. Це явище спостерігається і нині.
Підписання Україною в 1996 р. Європейської хартії про місцеве самоврядування накладає на державу зобов'язання розмежувати витрати центральних і місцевих органів влади, а також витрати між рівнями місцевої влади. Згідно з частиною 4 статті 4 хартії компетенції, що передаються органам місцевого самоврядування, як правило, мають бути повними і виключними. Таким чином, проблема розмежування функцій та завдань, а значить і сукупних державних витрат між рівнями влади в Україні, залишається поки що відкритою, її розв'язання слід прискорити, оскільки нова Конституція України гарантувала громадянам країни ряд соціальних прав. Треба визначити, хто буде здійснювати реалізацію цих гарантій, хто надаватиме відповідні державні й громадські послуги. Без цього такі гарантії просто зависнуть у повітрі.
5.2. Конституційні гаранти з надання громадських послуг органами місцевого самоврядування в Україні
Конституцією України передбачено такі права громадян і їх державні гарантії. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки й перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Гарантується щотижневий відпочинок, а також оплачувана щорічна відпустка, соціальний захист, що включає право на забезпечення громадян у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках.
Конституція гарантує надання державою та органами місцевого самоврядування житла иа безоплатній основі або за доступну плату громадянам, котрі потребують соціального захисту. Гарантується охорона здоров'я, яка забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Державою забезпечується ефективне й доступне для всіх громадян медичне обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно. Причому в Конституції вказується, що мережу таких закладів не може бути скорочено. Держава забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.
Згідно з Конституцією, держава бере на себе утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.
За Конституцією, в Україні повна загальна середня освіта є обов'язковою. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах. Гарантується розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої й післядипломної освіти, різноманітних форм навчання, надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Громадяни також мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.
Держава також сприяє розвиткові науки, забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, які становлять культурну цінність.
Конституція гарантує у визначених законом випадках безоплатну правову допомогу. Передбачено й інші гарантії соціальних, економічних і політичних прав громадян України.
Зазначений перелік конституційних гарантій громадян України досить широкий. Цей перелік засвідчує необхідність збереження в державі досить високого рівня державних витрат, що є надзвичайно складним завданням в умовах гострої економічної кризи та переходу до ринкового господарства. Ось чому, якщо не буде розмежовано функції та відповідальність різних рівнів влади щодо забезпечення цих гарантій через систему державних і громадських послуг, вони можуть залишатися на папері. Має бути розроблено і прийнято закон України про фінанси місцевого самоврядування, в якому буде визначено обов'язки і відповідальність кожного рівня місцевої влади і закріплено відповідні видатки.
5.3. Фінансування делегованих повноважень органами місцевого самоврядування
Потребує практичного розв'язання проблема фінансування делегованих повноважень органів державної влади органам місцевого самоврядування.
Закон "Про місцеве самоврядування", прийнятий у 1992 p., визначив 26 видів таких повноважень. Частину з них делеговано виконавчим комітетам сільських, селищних та міських рад (міст районного підпорядкування). Вони отримали 7 видів таких повноважень. Увесь перелік делегованих повноважень було надано виконавчим комітетам міських рад (міст обласного підпорядкування). Ряд повноважень передбачають не тільки контрольні функції, а й обов'язки щодо прямих фінансових витрат. Так, зокрема, це стосується завдань з вирішення питань соціального забезпечення населення, ведення державного земельного кадастру та інших.
Незважаючи на закріплені в законі в 1993 р. положення про компенсування державою витрат органів місцевого самоврядування на виконання делегованих повноважень, реального механізму такого відшкодування не розроблено й досі.
Ще одним актом, у якому визначено делеговані повноваження органів місцевого самоврядування, став Указ Президента України "Про делегування повноважень виконавчої влади головам і очолюваним ними виконавчим комітетам сільських, селищних і міських Рад" від 30 грудня 1995 р. Указ передбачив 42 види делегованих повноважень. Головам і виконкомам сільських, селищних та міських рад міст районного підпорядкування делеговано 13 видів повноважень. Інші стосуються лише виконкомів та голів міст обласного підпорядкування.
Серед делегованих повноважень і такі, якими передбачаються безпосередні фінансові витрати місцевої влади. Зокрема, це забезпечення надання державних субсидій сім'ям, які мають дітей, ведення державного земельного кадастру, проведення експертизи новозбудованих об'єктів, організація охорони, реставрації і використання пам'ятників архітектури й містобудування, природних ландшафтів, організація прикордонної (прибережної) торгівлі, вирішення у встановленому порядку питань соціального захисту населення, охорони й опіки, організація територіального планування, проведення оплачуваних громадських робіт для осіб, зареєстрованих як безробітних, вирішення питань створення особовому складові Міністерства внутрішніх справ України належних умов для служби та відпочинку, створення на власній матеріально-технічній і фінансовій базі місцевих дружин охорони громадського порядку та ін.
Згідно з указом, обсяг фінансових витрат місцевої влади на здійснення делегованих повноважень різко зріс. Разом з тим у ньому не було зазначено, за рахунок яких фінансових джерел має здійснюватися фінансування цих повноважень.
Проблему делегування повноважень органів державної влади вирішено в новій Конституції України. Згідно із статтею 143 Конституції України, встановлено: органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади. Таким чином, визначено порядок, що делеговані повноваження надаються лише законом. Також встановлено: держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету в регламентованому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об'єкти державної власності.
Отже, Конституція України визначила два способи фінансування делегованих повноважень органів місцевого самоврядування: за рахунок коштів державного бюджету України або за рахунок передачі місцевому самоврядуванню доходів від загальнодержавних податків та об'єктів загальнодержавної власності.
Конституційні положення про фінансування делегованих повноважень поки що законодавчо не розв'язані.
Певний механізм фінансового забезпечення делегованих повноважень передбачено в новому Законі України "Про місцеве самоврядування" 1997 р. Але цього замало. Проблему фінансового забезпечення делегованих повноважень органів місцевого самоврядування може бути розв'язано лише в контексті правового врегулювання міжбюджетних взаємовідносин та фінансового вирівнювання в Україні. У щорічних законах про Державний бюджет України мас передбачатися спеціальний розділ, про фінансування делегованих повноважень виконавчої влади органам місцевого самоврядування. Обсяг витрат на ці потреби необхідно обчислити. Витрати органів місцевого самоврядування на фінансування делегованих повноважень доцільно компенсувати за рахунок коштів державного бюджету України у формі цільових субсидій. Субсидії слід надавати безпосередньо територіальним громадам. Може бути обрано й інший механізм фінансування делегованих повноважень. За бюджетами територіальних громад у цьому разі доцільно закріпити фіксовані частки одного із загальнодержавних податків, наприклад податку на прибуток підприємств.
5.4. Фінансування власних повноважень органами місцевого самоврядування
До доходів бюджетів місцевого самоврядування на виконання власних повноважень належать:
1) місцеві податки і збори, що зараховуються до бюджетів місцевого самоврядування;
2) надходження сум відсотків за користування тимчасово вільними бюджетними коштами;
3) податок па промисел, що зараховується до бюджету місцевого самоврядування;
4) власні надходження бюджетних установ та організацій, що утримуються з відповідного бюджету;
5) надходження дивідендів від участі відповідної ради у статутних фондах суб'єктів підприємницької діяльності;
6) 70 % плати за забруднення навколишнього природного середовища (екологічний податок), з яких 50 % зараховується до місцевих бюджетів і 20 - до бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджеті в;
7) кошти від відчуження майна, яке знаходиться у власності територіальної громади, в тому числі від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення;
8) фіксований сільськогосподарський податок у частині, що зараховується до місцевих бюджетів;
9) плата за оренду майнових комплексів, що знаходяться у власності відповідної ради;
10) надходження від місцевих грошово-речових лотерей;
11) плата за гарантії, надані органом місцевого самоврядування;
12) благодійні внески, гранти та дарунки у вартісному обрахунку;
13) інші надходження па виконання власних повноважень, передбачені законодавством.
До видатків бюджетів місцевого самоврядування на виконання власних повноважень належать видатки на:
1) органи місцевого самоврядування міст, сіл, селищ у частині виконання ними власних повноважень;
2) місцеву пожежну охорону;
3) позашкільну освіта;
4) соціальний захист та соціальне забезпечення:
а) програми місцевого значення з питань дітей, молоді, жінок, сім'ї;
б) місцеві програми соціального захисту окремих категорій населення;
5) місцеві програми розвитку житлово-комунального господарства та благоустрою населених пунктів;
6) культурно-мистецькі програми місцевого значення;
7) програми підтримки засобів масової інформації місцевого значення;
8) місцеві програми з розвитку фізичної культури і спорту;
9) типове проектування, реставрацію та охорону пам'яток архітектури місцевого значення;
10) транспорт, дорожнє господарство:
а) регулювання цін на послуги метрополітену за рішеннями органів місцевого самоврядування;
б) експлуатацію дорожньої системи місцевого значення (в тому числі роботи, що проводяться спеціалізованими монтажно-експлуатаційними підрозділами міліції);
в) будівництво та утримання доріг місцевого значення;
11) обслуговування боргу органів місцевого самоврядування;
12) програми природоохоронних заходів місцевого значення;
13) фінансування інших програм, затверджених відповідною радою згідно з законодавством.
5.5. Методи планування видаткової частини місцевих бюджетів
При плануванні видатків та доходів місцевих бюджетів у сучасній економічній науці можуть бути застосовані такі методи:
1. Програмно-цільовий метод. Суть методу полягає в у плануванні бюджету органу місцевого самоврядування на основі розробки, аналізу, впровадження програм розподілу фінансових ресурсів (бюджетних програм). Бюджетна програма - це систематизований перелік заходів. Які направлені на досягнення загальної мети у відповідності із поставленими завданнями, виконання яких передбачає здійснення фінансування із місцевого чи Державного бюджету.
2. Метод „Коріння трави". В цьому випадку складається прогноз методом збору вхідних даних безпосередньо у рядових працівників, які знаходяться на найнижчому рівні ієрархічної структури, тобто у тих, які пов'язані з об'єктом прогнозування.
3. Метод „Дослідження об'єкту". Заключається в зборі даних різноманітними методами (опитування, інтерв'ю і т.п.) для перевірки гіпотези про величину надходжень для проведення передбачених фінансувань із місцевих бюджетів. Цей метод використовують при довгостроковому прогнозуванні величини фінансування завдань із місцевого бюджету (більше 5 років).
4. Метод „групова згода". Прогноз має за основу прямий та відкритий обмін думками на загальних зборах. Основною ідеєю цього методу є те, що групове обговорення можливих варіантів прогнозних показників призводить до вибору оптимального з багатьох запропонованих та розрахованих за допомогою різних методів та методик.
5. Метод „історична аналогія". Пов'язаний з аналізом життєвого циклу подібного податку, який забезпечує фінансування відповідних видатків з місцевих бюджетів. Як правило, використовується при введенні нового виду податку.
6. Метод „Дельфи". Полягає в тому, що група експертів відповідає на питання про форми та межі фінансування на певні види видатків з місцевого бюджету. Керівник груп компілює результати досліджень даної групи та формулює нове питання, яке є новим завданням для цієї групи експертів. Так нівелюється вплив особистісних факторів на межі фінансування певного виду видатків із місцевого бюджету.
7. Аналіз часових рядів. Грунтується на ідеї, що попередню історію стосовно фінансування видатків місцевих бюджетів можна використовувати для прогнозування. При прогнозуванні податкових надходжень цей метод може бути використаний лише при незмінюваних ставках та базі оподаткування.
8. Регресійний аналіз часових трендів. Встановлює пряму залежність між податковими надходженнями та часом. Це найбільш точний статистичний метод аналізу та прогнозування.
9. Метод Бокса-Дженкінса. Пов'язує клас статистичних моделей з даними та пристосовує таку нову модель до часового ряду, використовуючи байєсово апостеріорний розподіл.
10. Каузальні методи. Грунтуються на виокремленні основних та опосередкованих факторів, які впливають на об'єкт прогнозування.
11. Економетричні моделі. Описують певний вид фінансування певного сектора економіки з місцевого бюджету за допомогою системи незалежних рівнянь.
12. Макроекономічні моделі. Дають можливість визначити вплив як внутрішніх, так і зовнішніх чинників на фінансування певних видів повноважень місцевими бюджетами.
5.6. Ефективне використання видаткової частини
Бюджетне фінансування завдань місцевих органів влади за функціонального класифікацією можна розділити умовно на два види - забезпечення поточних видатків та інвестиції. Як правило, поточні видатки характеризуються значною соціального спрямованістю. Як показали дослідження, місцеві бюджети здійснюють основну частину видатків на охорону здоров'я - до 90% зведених видатків, житлово-комунального господарства — до 75, освіти - до 73, культури - до 69% зведених видатків відповідного напряму.
Наданий час фінансування видатків місцевих бюджетів не має системного характеру. При постійній нестачі коштів місцеві органи влади не мають
можливості здійснювати планування як потомних так і перспективних видатків на основі науково-обгрунтованих програм розвитку. Науково обгрунтовано здійснення видатків за програмно цільовим методом, окремі елементи якого сформовані на рівні загальнодержавних видатків. Для місцевих бюджетів це повинно передбачати здійснення певних видів видатків за умови наявності узгодженої програми дій у даній сфері з аналогічними програмами інших територіальних громад, а також регіональними програмами; наявністю техніко-економічного обгрунтування, прогнозу очікуваних соціально-економічних результатів втілення даної програми, загальну та поетапну вартісну оцінку, графік впровадження.
Серед основних проблем реформування видатків місцевих бюджетів слід назвати чіткий, повний та вичерпний перелік видатків, які належить здійснювати виключно з державного бюджету, з бюджетів самоврядування, делегувати з державного місцевим бюджетам, а також розподіл видатків між самоврядними бюджетами різних рівнів.
Делеговані державою повноваження необхідно розподілити між різними рівнями самоврядування. В основу розподілу доцільно покласти принципи субсидіарності, тобто здійснення видатків тим рівнем, нижче за який ці видатки здійснити неможливо. У галузі охорони здоров'я до виключних (неделегованих) повноважень держави слід віднести в першу чергу наукові медичні установи, які мають значення для теоретичної науки та розвитку всієї галузі медицини, до делегованих державних повноважень, які фінансуються з обласного та районного бюджету обласні лікарні та районні лікарні відповідно. У галузі освіти - аналогічно вищі навчальні заклади, що формують науковий, творчий, управлінський потенціал мають бути виключною компетенцією держави та пріоритетним напрямом фінансування взагалі, до обласних та районних бюджетів доцільно делегувати повноваження по фінансуванню закладів освіти, які готують фахівців прикладних професій; фінансування шкільної та дошкільної освіти має бути делеговане до міст, сіл, селищ. Критерієм розподілу навчальних закладів можуть бути рівень їх акредитації, напрями підготовки спеціалістів, склад засновників тощо. Разом з тим, перспективним напрямом є фінансування не закладів освіти як таких, а відповідних програм підготовки фахівців за напрямами, завдяки чому знизяться видатки і створиться додатковий елемент конкуренції з боку недержавних освітніх закладів.
Іншою проблемою здійснення видатків з місцевих бюджетів та обчислення нормативів відповідних видатків по делегованих повноваженнях є нерівномірність та в окремих випадках дуже значна диференціація територіальних громад за показниками території, кількості та густоти населення, наявності об'єктів інфраструктури тощо. Нині місто районного значення та район у понятті функцій та повноважень практично виконують одні й ті ж самі функції, хоча з точки зору рівнів бюджетної системи та організації системи місцевого самоврядування на сучасному етапі вони різні. З метою більш точного та коректного обчислення показників та нормативів видатків при проведенні реформи територіально-адміністративного устрою необхідно здійснити типологізацію територіальних громад, забезпечивши більш-менш однакові умови та підходи для спільних їх типів.
Інший аспект зменшення видатків місцевих бюджетів - процес та підходи до обчислення видатків. Пропонується перейти до нормативної системи обчислення видатків. Тобто розраховувати видатки на основі нормативів надушу населення або на споживача послуги (скажімо, в нашому випадку - на одного вихованця дитсадка), на відміну від існуючої досі системи обчислення, яка побудована на принципі «від мережі». Існуючий принцип полягає в тому, що кошти, які циркулюють у бюджетній сфері па місцевому рівні, тягнуться за кожною конкретною установою - школою, дитячим садком, клубом, і місцеві органи влади не зацікавлені в зменшенні існуючої інфраструктури. Навіть якщо вона повністю не використовується чи використовується неефективно, витрачаються кошти па зайвий персонал, але доки існує мережа, доти місцевий бюджет отримує хоч би які асигнування. За існуючої системи посилюються міжрегіональні диспропорції у видатках місцевих бюджетів: коефіцієнт варіації по сукупних видатках у 1999 р. зріс із 0,19 до 0,28; по видатках на освіту - з 0,13 до 0,21; на охорону здоров'я з 0,14 до 0,19.
Враховуючи положення Конституції України можна сказати, що бюджетні видатки мають бути призначені не установі, а конкретному споживачеві. За цих умов депутати місцевої ради не вагатимуться щодо раціонального підходу до збиткових комунальних підприємств і навіть дитсадків, оскільки кошти вони отримуватимуть ие на кількість установ, а на кількість вихованців.
Однією з найактуальніших проблем щодо видаткової частини місцевих бюджетів є житлово-комунальне господарство. Воно займає важливе місце в забезпеченні життєво необхідних потреб населення. До сфери функціонального впливу входить близько 20 підгалузей комунального господарства. Основні з них: водопостачання та водовідведення, комунальна теплоенергетика, експлуатація та ремонт житла, ліфтове та зелене господарство, міський електротранспорт, благоустрій та санітарна очистка. У цій галузі діє понад 2400 підприємств та організацій, у яких зосереджено більше ніж чверть основних фондів господарства України. Близько 90% основних фондів галузі передано до комунальної власності. У комплексі до сфери комунального господарства входять понад 25 машинобудівних підприємств, близько 5 науково-дослідних закладів, 7 великих та ряд малих та середніх проектних інститутів тощо.
Але протягом усього періоду існування комунальне господарство збиткове та дотаційне. У той же час в економічно розвинутих країнах доходи у вигляді зборів та платежів становлять до 10-15% надходжень місцевих бюджетів. Основні фактори, що негативно впливають на показники роботи комунального господарства: велика капіталоємність виробництва, наявність невиробничих фондів, значна кількість збиткових та малорентабельних підприємств, висока частка бюджетних асигнувань у структурі доходів комунальних підприємств. Крім того, необхідно враховувати, що підприємства галузі надають послуги та виконують роботи, які пов'язані з вирішенням багатьох соціальних завдань і певною мірою позбавлені можливості впливу на своїх замовників — у переважній більшості населення відповідної території. Регулювання цінової політики комунальних підприємств за основними категоріями послуг здійснюється органами державної виконавчої влади. У літературі досить часто можна зустріти позицію з передачі повноважень по тарифній політиці місцевим органам влади. Повноваження щодо встановлення цін не є визначальним пунктом у підвищенні ефективності роботи комунальних підприємств. Навіть при кардинальній реформі цінової політики підприємства цієї галузі не зможуть ефективно функціонувати. Кроки з удосконалення житлово-комунального господарства та зменшення видатків з місцевих бюджетів на цю галузь повинні здійснюватись у напрямі: 1) роздержавлення (приватизації) тих комунальних підприємств, обсяг комунальних послуг у загальній структурі продукції незначний; 2) переорієнтації бюджетних видатків з дотацій комунальним підприємствам на фінансування програм забезпечення населення відповідними послугами, що передбачатиме конкурсний вибір постачальника таких послуг; 3) інвестування підприємств шляхом акціонування насамперед із залученням населення до участі у таких підприємствах із збереженням контрольного пакету в спільній власності територіальної громади; 4) застосування заходів технічного та інноваційного характеру, наприклад, встановлення лічильників тепла, води тощо.
Серед негативних наслідків запропонованих заходів зменшення видатків на комунальну сферу слід назвати зростання рівня безробіття внаслідок скорочення робочих місць та реформування структури підприємств.
Наступний крок з реформування видаткової частини - створення по кожному з основних видів видатків системи обчислення мінімального рівня, який повинен забезпечуватись на території територіальної громади з урахуванням територіальних та географічних відмінностей, густоти населення, типу населеного пункту, наявності інфраструктури і т. д. В результаті повинна бути створена система обчислення мінімального рівня соціальних потреб кожної територіальної громади на підставі інтегрованого показника щодо основних видатків.
Поряд зі зміною системи обчислення видатків існуюча система обчислення міжбюджетних трансферів не стимулює економічну ініціативу місцевих органів влади по зменшенню видатків, особливо в комунальній сфері. Наприклад, комунальні служби міста Жовква на Львівщині запровадили енергозберігаючі технології перевівши опалення міської котельні з вугілля на газ. Завдяки здешевленню вартості послуг було досягнуто економії енергоресурсів. Але районна рада наступного бюджетного року зменшила кошти міському бюджету на ту суму, яку місто заощадило.
Тому при побудові системи обчислення трансфертів власні видатки, до яких належить і житлово-комунальне господарство, не повинні братись до уваги. Таким чином, будь-які заощаджені ресурси в межах власних видатків залишаються в місцевому бюджеті й можуть бути використані за рішенням відповідної ради.
5.7. Взаємовідносини між органами місцевого самоврядування
Після здобуття незалежності перед Україною постала проблема перебудови державної влади, формування нового апарату державного управління, здатного ефективно працювати в нових суспільно-політичних та соціально-економічних умовах.
На сьогодні в Україні триває здійснення широкомасштабної адміністративної реформи, метою якої є децентралізація державної влади та деконцентрація владних повноважень, зміцнення організаційної, правової та фінансово-економічної самостійності місцевого самоврядування; формування самодостатніх, дієздатних територіальних громад, забезпечення їх необхідними матеріальними і фінансовими ресурсами; реформування адміністративно-територіального устрою країни тощо. Подальший розвиток місцевої та регіональної демократії, безперечно, сприятиме активнішому здійсненню пріоритетного курсу інтеграції України до євроатлантичних структур. Зрозуміло, здійснення децентралізації державної влади - це комплексне завдання, реалізація якого необхідна для здійснення політичних і економічних реформ у суспільстві.
З розпуском комуністичної партії па початку 1990-х років управлінські функції, які вона до цього виконувала, перейшли до нових органі» державного управління. Виникла проблема розподілу них функцій у системі державної влади й насамперед по вертикалі. З 1992 по 1996 р. у державі постійно дискутувалося питання про розмежування функцій та повноважень місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Це був дуже складний період новітньої історії молодої Української держави, коли фактично старі принципи організації управління вже не працювали, а нові ще не здобули необхідної підтримки в суспільстві та не були чітко закріплені в національному законодавстві. Панувало свого роду безвладдя, яке спричинило великої шкоди не лише апарату державного управління, а й українському суспільству в цілому. У 1992 р. було запроваджено місцеві державні адміністрації на чолі з представниками Президента України (інститут представників Президента України скасовано в 1994 p.). У 1995 р. ліквідовано виконкоми місцевих рад та відновлено місцеві державні адміністрації на чолі з головами відповідних рад, які одночасно обіймали посади голів обласних державних адміністрацій. Прийняття нової Конституції України, безперечно, сприяло більш активному розвитку місцевого самоврядування, визначенню та законодавчому закріпленню функцій і повноважень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Положення Конституції знайшли своє продовження в ухвалених Верховною Радою України Законах України „Про місцеве самоврядування в Україні" (1997) та "Про місцеві державні адміністрації" (1999).
Відповідно до чинного законодавства, нові функції та повноваження органів місцевих державних адміністрацій та місцевого самоврядування здійснюються на принципах галузевої компетенції, що могло б забезпечити умови для їх роздільного функціонування. Та, на жаль, на практиці залишаються дублювання та різні накладки. Дуже часто місцеві органи виконавчої влади конфліктують з органами місцевого самоврядування через різне розуміння обсягу своїх функцій та повноважень, а також практичних можливостей їх виконання. Йдеться насамперед про добре відому проблему власних та делегованих повноважень У зніті щодо стану місцевої та регіональної демократії в Україні доповідачі Конгресу місцевих та регіональних влад Європи (КМРВЄ) звертають увагу на наявність інформації щодо конфліктних ситуацій між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування у 7 областях України. Наприклад, в Рекомендації 102 (2001) та Резолюції 123 (2001), ухвалених міні-сесією КМРВЄ в листопаді 2001 p., зазначається, що на міських голів Миргорода, Луганська, Ромен, Шостки, Конотопа, Лебедина, Краснодона, Первомайська, Черкас, Запоріжжя, Василькова, Кременчука, Деражні, Чорткова, Суходольська, Глухова, Цюрупинська, Прилук протягом 1998-2001 pp. відбувався незаконний тиск з боку посадових осіб обласних державних адміністрацій. (Ця інформація була надіслана до Секретаріату КМРВЄ Ради Європи Асоціацією міст України). Безперечно, ця критична інформація КМРВЄ Ради Європи не сприяє поліпшенню іміджу України на міжнародній арені, реалізації політики європейської інтеграції. Ось чому вивченню питань удосконалення взаємодії та налагодження більш ефективної співпраці між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування останнім часом було приділено особливу увагу в Адміністрації Президента України, Фонді сприяння місцевому самоврядуванню Україні, обласних державних адміністраціях тощо.
Так, відповідно до затвердженої головою Херсонської обласної державної адміністрації системи організаційних заходів щодо удосконалення управлінської та взаємодії між обласною та районними державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування в області традиційними стали щорічні звіти голів обласної, районних державних адміністрацій та рад про виконання річних програм соціально-економічного розвитку області, району на спільних засіданнях колегії та сесіях. З метою організації широкого та глибокого обговорення, внесення пропозицій щодо поліпшення роботи спільні доповіді голів заздалегідь друкуються на сторінках обласних та районних газет.
У Херсонській області все більше практикується проведення спільних засідань колегій органів виконавчої влади та президій обласної, районних рад, розробляються графіки участі керівників органів виконавчої влади у засіданнях сесій місцевих рад. Щомісяця до участі в засіданнях колегій обласної та районних державних адміністрацій запрошуються міські голови, голови обласної та районних рад, депутати всіх рівнів, які є активними учасники в обговоренні питань, що розглядаються. Започатковано практику проведення спільних нарад постійних комісій обласної, районних, міських рад з відповідними органами виконавчої влади.
Чільне місце в діяльності обласної, районних державних адміністрацій Херсонської області займає контроль за виконанням делегованих повноважень органам місцевого самоврядування. Ці питання періодично розглядаються на засіданнях колегій відповідних органів, встановлено порядок та графіки вивчення стану виконання делегованих повноважень. У разі потреби отримані результати виносяться на розгляд сесій відповідних рад та доводяться до відома населення через засоби масової інформації. Так, па засіданні колегії Херсонської обласної державної адміністрації у вересні 2000 р. було розглянуто питання „Про роботу Херсонського міськвиконкому щодо виконання делегованих повноважень згідно із законом України „Про місцеве самоврядування в Україні", а в березні 2001 р. - „Про роботу Скадовської рай/держадміністрації по взаємодії з органами місцевого самоврядування по реалізації Указу Президента України № 1529 „Про невідкладні заходи прискорення реформування аграрного сектора економіки". Протягом 2001 р. Херсонською облдержадміністрацією питання взаємодії органів виконавчої влади та місцевого самоврядування комплексно вивчено, а також надано практичну допомогу з цього питання в Новоронцовському, Каланчацькому, Горностаївському, Нижньосірогозькому, Каховському, Високопільському, Скадовському районах. Відпрацьовано конкретні доручення та рекомендації, контролюється їх виконання.
У кожному районі Херсонської області визначено базові виконкоми з основних питань діяльності (виконкоми Білокриницької та Кочубеївської сільських рад Великоолександрівського району по роботі з багатодітними сім'ями; по проведенню організаційно-кадрової роботи - виконкоми Маячківської та Брилівської селищних рад Цюрупинського району; по підготовці до зими об'єктів соціально-культурного призначення Червноблагодатненської сільської ради Горностаївського району тощо).
Цікавим у сфері поліпшення взаємодії між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування є також досвід Луганської області, де ось уже кілька років ефективно діє рада регіонів, до складу якої входять міські голови, голови районних рад та райдержадміністрацій. Проводиться вона один раз на квартал. Як правило, до порядку денного роботи ради вноситься одне питання - найактуальніше для області. Розглядається воно в практичній площині, на прикладі якогось району чи міста. Якісна відмінність цієї форми роботи полягає саме у її прикладному характері - на засіданні оприлюднюється і досліджується накопичений досвід певного керівника у вирішенні проблем свого міста, району. Неформальне спілкування з громадянами, ознайомлення з досягненнями районів у вирішенні тих чи інших проблем, результативний контроль за виконанням прийнятих рішень стали для Луганської області дійовим інструментом реалізації регіональної політики. В Тернопільській області ввійшло в практику проведення спільних засідань колегій обласної державної адміністрації та президії обласної ради, на яких обговорюються актуальні питання місцевого життя. Зокрема, в минулому році на таких засіданнях розглянуто питання про стан роботи правління облспоживспілки по забезпеченню торговельного обслуговування населення, попередні підсумки виконання програми соціально-економічного розвитку області за І півріччя тощо.
Подібні засідання регулярно проводяться й на рівні районів. Так, у Гусятинмькому районі протягом 2000-2001 pp. проведено 7 спільних засідань колегій райдержадміністрації та президії районної ради. Місцеві органи виконавчої влади і органів місцевого самоврядування Тернопільської області спільно організовують огляди, рейди-перевірки стану виконання сільськогосподарських робіт, благоустрою населених пунктів, підготовки до роботи народного господарства і соціальної сфери в осінньо-зимовий період тощо. Результати цих оглядів обговорюються на розширених нарадах керівників місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, промислових і сільськогосподарських підприємств та організацій, установ соціальної сфери, па яких виробляються відповідні пропозиції та рекомендації щодо поліпшення стану справ на відповідних ділянках роботи. Проте спостерігаються й непорозуміння у стосунках між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.
Одним з найважливіших напрямів роботи місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування має стати робота із зверненнями громадян. Існують численні приклади творчого, відповідального підходу до цієї справи, від успіху якої прямо пропорційно залежить довіра людей до влади.
Особливу увагу слід приділити навчанню, підвищенню кваліфікації депутатів, посадових осіб органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.
Депутати місцевих рад усіх рівнів є важливим кадровим резерви для здійснення муніципальної реформи в Україні. їх потрібно налаштувати на конструктивну співпрацю з органами виконавчої влади для більш ефективного вирішення актуальних проблем розвитку регіонів та окремих територіальних громад.
Відповідно до чинного законодавства України, обласні та районні ради представляють спільні інтереси територіальних громад міст, сіл і селищ та входять до системи місцевого самоврядування. Обласні та районні ради не мають власних політично підзвітних виконавчих органів, а їх функції делегуються для виконання місцевим державним адміністраціям. Усе це дає підстави експертам Ради Європи стверджувати, що в Україні немає регіонального самоврядування в повному обсязі, що є порушенням положень Європейської хартії про місцеве самоврядування.
Протягом 2000-2001 p. CDLR були підготовлені такі документи:
• Опис 6 основних моделей регіонального самоврядування у країнах-членах Ради Європи. Для України найбільш близька модель №5 "Регіони, які мають повноваження приймати адміністративні рішення, але не мають законодавчих рішень. їх представницькі органи обираються шляхом загального прямого голосування".
• "Правові інструменти впровадження Європейської Хартії регіонального самоврядування". У зв'язку з тим, що цей документ спричинив неоднозначну реакцію Урядів деяких європейських країн (так, Франція, Велика Британія, деякі інші країни виступають категорично проти надання Хартії статусу конвенції), було вирішено не обговорювати цей документ під час 29-го засідання CDLR (27-29 травня 2002 р.) у м. Страсбург, а обмежитися загальною дискусією з цього питання. Під час цієї дискусії з'ясувалося, що представники скандинавських країн (Фінляндія, Швеція, Норвегія, Данія) виступають за надання цьому правовому документу статусу конвенції. їх думку підтримують представники Нідерландів, Іспанії, Латвії, Естонії, Литви. Представник Російської Федерації запропонував, щоб цей документ був обов'язковим для виконання (частковою конвенцією) тільки для держав - членів Ради Європи з федеративним устроєм. Представники Франції, Великої Британії, Туреччини наполягають, щоб Європейська хартія регіонального самоврядування мала статус рекомендації для держав - членів Ради Європи. Вони підкреслюють, що, по-перше, в Європі існує багато форм регіонального самоврядування, й запровадити уніфіковані підходи не передбачається можливим. По-друге, національні держави мають зберегти незалежність у реалізації власної регіональної політики. По-третє, подальший розвиток регіонального самоврядування цілком можливий на основі Європейської Хартії місцевого самоврядування.
Питання для самоконтролю
1. З яких джерел мають фінансуватися програми припинення руйнування пам'яток архітектури державного значення?
2. За рахунок яких джерел фінансувати розвиток житлового будівництва та пільгового кредитування житлового будівництва для молодих сімей?
3. За рахунок яких коштів купувати та встановлювати лічильники теплової енергії, холодної та гарячої води?
4. Як буде фінансово забезпечуватись виконання робіт з благоустрою міст, сіл та селищ?
5. Як врегулювати питання власності й фінансування бюджетних установ, які належать територіальним громадам, а фінансуються з районного бюджету, і навпаки?
Розділ 6. Управління видатками місцевих бюджетів
6.1. Загальний процес виконання місцевого бюджету за видатками.
6.2. Аналіз виконання відповідного бюджету за доходами та видатками.
6.3. Моніторинг виконання бюджету.
6.4. Порівняння виконання місцевих бюджетів.
6.5. Зв'язок між виконанням бюджету та оцінкою програм.
6.6. Державні закупівлі на місцевому рівні.
6.7. Виконання бюджету капіталовкладень.
6.8. Порядок фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення програм соціального захисту населення за рахунок субвенції з державного бюджету.
6.9. Порядок перерахування субвенцій на проведення видатків з пільг та субсидій населенню.
6.10. Система контролю за видатками та запобігання заборгованості з них.
Основні терміни та поняття: заявка на зміни, зобов'язання, капітальні видатки, комплексний річний фінансовий звіт, кошти на випадок непередбачених обставин, лімітна довідка про бюджетні асигнування, оцінка програм, перепрограмування коштів, фінансування видатків.
6.1. Загальний процес виконання місцевого бюджету
за видатками
Видатки бюджету класифікуються за:
1) функціями, з виконанням яких пов'язані видатки (функціональна класифікація видатків);
2) економічною характеристикою операцій, при проведенні яких здійснюються ці видатки (економічна класифікація видатків);
3) ознакою розпорядника бюджетних коштів (відомча класифікація видатків).
Функціональна класифікація видатків має такі рівні деталізації:
1) розділи, в яких визначаються видатки бюджетів на здійснення загальних функцій держави та органів місцевого самоврядування;
2) підрозділи та групи, в яких конкретизується спрямування бюджетних коштів на здійснення функцій держави та органів місцевого самоврядування.
За економічною класифікацією видатки бюджетів поділяються на поточні видатки, капітальні видатки та кредитування за вирахуванням погашення, склад яких визначається Міністром фінансів України.
Відомча класифікація видатків бюджету визначає перелік головних розпорядників бюджетних коштів. На її основі Державне казначейство України веде реєстр усіх розпорядників бюджетних коштів.
При складанні бюджету за програмно-цільовим методом застосовується програмна класифікація видатків бюджету.
Видатки на здійснення повноважень, що виконуються за рахунок коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів, поділяються на:
1) видатки здійснення державних неделегованих повноважень - це видатки на забезпечення конституційного ладу держави, державної цілісності та суверенітету, незалежного судочинства, а також інші, передбачені цим Кодексом видатки, які не можуть бути передані на виконання місцевому самоврядуванню;
2) видатки здійснення делегованих державних повноважень - це видатки, які визначаються функціями держави та можуть бути передані до виконання місцевому самоврядуванню з метою забезпечення найбільш ефективного їх виконання на основі принципу субсидіарності;
3) видатки на здійснення власних повноважень - видатки на реалізацію прав, обов'язків та відповідальності місцевого самоврядування, які мають місцевий характер та визначені законодавством України.
Джерела забезпечення повноважень. Видатки на неделеговані державні повноваження виконуються за рахунок коштів Державного бюджету України. Делеговані та власні повноваження виконуються за рахунок коштів місцевих бюджетів, у тому числі трансфертів з Державного бюджету України. Держава може передати видатки на повноваження, визначені цим Кодексом як делеговані, до місцевих бюджетів лише за умови відповідної передачі бюджетних ресурсів у вигляді закріплених за відповідними бюджетами загальнодержавних податків, зборів, обов'язкових платежів або їх частки, а також трансфертів з Державного бюджету України. Органи влади зобов'язані планувати та здійснювати фінансування видатків на виконання делегованих повноважень з відповідних бюджетів з додержанням розподілу цих видатків, визначеного цим Кодексом. Забороняється планувати та здійснювати фінансування з бюджетів видатків на виконання делегованих та державних неделегованих повноважень, не віднесених до цих бюджетів цим Кодексом, а також здійснювати видатки на фінансування бюджетних закладів, установ і організацій одночасно з різних бюджетів упродовж бюджетного періоду.
Критерії розмежування делегованих повноважень між бюджетами місцевого самоврядування. Розмежування видів видатків по делегованих державних повноваженнях між місцевими бюджетами здійснюється на основі принципу субсидіарності з урахуванням критеріїв повноти надання послуги та наближення її до безпосереднього споживача. Відповідно до цих критеріїв види видатків поділяються на такі групи:
1) перша група — видатки на фінансування бюджетних установ, які забезпечують необхідне першочергове надання соціальних послуг, гарантованих державою, і які розташовані найближче до споживачів;
2) друга група - видатки па фінансування бюджетних установ, які забезпечують надання основних соціальних послуг, гарантованих державою для всіх громадян України;
3) третя група - видатки на фінансування бюджетних установ, які забезпечують гарантовані державою соціальні послуги для окремих категорій громадян, або фінансування специфічних програм, потреба в яких існує в усіх регіонах України.
Видатки першої групи здійснюються з бюджетів міст, селищ, сіл у межах виділених державою бюджетних ресурсів. Видатки другої групи здійснюються з бюджетів міст республіканського та обласного значення, а також районних бюджетів. Видатки третьої групи здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів. З бюджетів міст Києва та Севастополя здійснюються видатки всіх трьох груп.
Мовою закону:
Видатки на виконання повноважень, делегованих державою бюджетам міст районного значення, сіл, селищ та їх об'єднань на:
1) органи місцевого самоврядування міст районного значення, сіл, селищ у частині виконання ними делегованих державних повноважень;
2) дошкільну освіту:
3) загальну середню освіту (школи, дитячі садки):
4) загальну медичну допомогу (дільничні лікарні, медичні амбулаторії, фельдшерсько-акушерські пункти та фельдшерські пункти);
5) культурно-освітні та видовищні програми (міські, сільські та селищні палаци культури, клуби та бібліотеки).
До видатків на виконання делегованих повноважень, які здійснюються з районних бюджетів та бюджетів міст республіканського (в Автономній Республіці Крим) та обласного значення, належать видатки
1) державне управління:
а) органи місцевого самоврядування міст республіканського і обласного значення в частині виконання ними делегованих державних повноважень;
6) районні органи місцевого самоврядування;
2) освіту:
а) дошкільна освіта (у містах республіканського та обласного значення);
б) середня освіта: загальну середню освіту (загальноосвітні школи, у тому числі школи-дитячі садки (для міст республіканського та обласного значення), спеціалізовані школи, ліцеї, гімназії, колегіуми; вечірні (змінні) школи; загальноосвітні школи-інтернати (у разі, якщо не менше 90% кількості учнів формується на території відповідного міста чи району), логопедичні пункти; міжшкільні навчально-виробничі комбінати); заклади освіти для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації (дитячі будинки - у разі, якщо не менше 90 відсотків кількості учнів формується на території відповідного міста чи району), дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім'ї);
в) допомогу на дітей, які знаходяться під опікою, піклуванням;
г) інші освітні програми, що делеговані державою в установленому порядку;
3) охорона здоров'я:
а) загальна медична допомога (лікарні широкого профілю, пологові будинки, станції швидкої та невідкладної медичної допомоги, поліклініки і амбулаторії, загальні стоматологічні поліклініки);
б) програми медико-санітарної освіти (міські та районні центри здоров'я і заходи по санітарній освіті);
4) соціальний захист та соціальне забезпечення:
а) державні програми соціального забезпечення (притулки для неповнолітніх (у разі, якщо не менше 90% кількості дітей, які перебувають у цих закладах, формується на території відповідного міста чи району), районні та міські програми і заходи з питань дітей, молоді, жінок, сім'ї; територіальні центри і відділення соціальної допомоги на дому);
б) державні програми соціального захисту (пільги ветеранам війни і праці, допомога сім'ям з дітьми, адресна соціальна допомога малозабезпеченим сім'ям, виплати компенсації реабілітованим, додаткові виплати населенню на покриття витрат з оплати житлово-комунальних послуг, компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян);
в) державні програми підтримки будівництва (реконструкції) житла для окремих категорій громадян;
6) державні культурно-освітні та театрально-видовищні програми (театри, бібліотеки, музеї, виставки, палаци і будинки культури, школи естетичного виховання дітей, крім визначених у пп. а) п. 5 статті 90);
7) державні програми розвитку фізичної культури і спорту (дитячо-юнацькі спортивні школи місцевого значення; заходи з фізичної культури і спорту, крім визначених у п. 6 статті 90).
До видатків на виконання делегованих державних повноважень, які здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим і обласних бюджетів та бюджету Автономної Республіки Крим, належать видатки па:
1) державне управління:
а) республіканська представницька і виконавча влада Автономної Республіки Крим;
б) обласні органи місцевого самоврядування;
2) освіту:
а) загальна середня освіта для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації (спеціальні заклади освіти для дітей, які потребують корекції розумового та (або) фізичного розвитку; загальноосвітні школи-інтернати, крім загальноосвітніх шкіл-інтернатів, визначених пп. б) п.2 статті 89); загальноосвітні санаторні школи-інтернати, дитячі будинки, крім дитячих будинків, що фінансуються з бюджетів міст обласного значення, та дитячих будинків сімейного типу і прийомних сімей);
б) заклади професійно-технічної освіти, що перебувають у власності Автономної Республіки Крилі) і виконують державне замовлення;
в) вища освіта (вищі заклади освіти І та II, III та IV рівнів акредитації, що знаходяться в комунальній власності і виконують державне замовлення);
г) післядипломну освіту (інститути післядипломної освіти вчителів і центри підвищення кваліфікації державних службовців республіканського та обласного значення);
д) інші державні освітні програми, виконання яких делеговано державою в установленому порядку;
3) охорону здоров'я:
а) загальна медична допомога (лікарні широкого профілю республіканського та обласного значення);
б) спеціалізовану медичну допомогу (спеціалізовані лікарні, поліклініки, включаючи стоматологічні центри, диспансери, госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни, будинки дитини, станції переливання крові);
в) санаторно-курортна допомога ( санаторії для хворих на туберкульоз, санаторії для дітей та підлітків, санаторії медичної реабілітації):
г)інші державні програми медичної та санітарної допомоги (медико-соціальні експертні комісії, бюро судмедекспертизи, центри медичної статистики, бази спецмедпостачання, центри здоров'я і заходи санітарної освіти, інші програми і заходи, виконання яких делеговано державою в установленому порядку;
4) соціальний захист та соціальне забезпечення:
а) державні програми соціального захисту та соціального забезпечення (дитячі заклади-інтернати; навчання та трудове влаштування інвалідів; будинки-інтернати для престарілих і інвалідів, притулки для неповнолітніх, крім притулків, визначених пп.а) п.4 статті 89);
б) програми Фонду соціального захисту інвалідів;
в) республіканські і обласні програми і заходи щодо реалізації державної політики з питань дітей, молоді, жінок, сім'ї;
г) інші соціальні програми, виконання яких делеговано державою в установленому порядку;
5) культуру і мистецтво:
а) державні культурно-освітні програми (республіканські та обласні бібліотеки, музеї та виставки);
6) державні театрально-видовищні програми (республіканські та обласні театри, палаци і філармонії);
в) інші культурно-мистецькі програми, що делеговані державою в установленому порядку;
б) фізичну культуру і спорт:
а) державні програми з фізичної культури і спорту (навчально-тренувальна робота дитячо-юнацьких спортивних шкіл республіканського та обласного значення, заходи з фізичної культури і спорту);
б) державні програми з інвалідного спорту і реабілітації (республіканський та обласні центри з інвалідного спорту і реабілітаційні школи;
проведення навчально-тренувальних зборів і змагань з інвалідного спорту).
До видатків бюджетів місцевого самоврядування на виконання власних повноважень належать видатки на:
1) органи місцевого самоврядування міст, сіл, селищ у частині виконання ними власних повноважень;
2) місцеву пожежну охорону;
3) позашкільну освіту;
4) соціальний захист та соціальне забезпечення:
а) програми місцевого значення з питань дітей, молоді, жінок, сім’ї;
б) місцеві програми соціального захисту окремих категорій населення;
5) місцеві програми розвитку житлово-комунального господарства та благоустрою населених пунктів;
6) культурно-мистецькі програми місцевого значення;
7) програми підтримки засобів масової інформації місцевого значення;
8) місцеві програми з розвитку фізичної культури і спорту;
9) типове проектування, реставрацію та охорону пам'яток архітектури місцевого значення;
10) транспорт, дорожнє господарство:
а) регулювання цін на послуги метрополітену за рішеннями органів місцевого самоврядування;
б) експлуатацію дорожньої системи місцевого значення (в тому числі роботи, що проводяться спеціалізованими монтажно-експлуатаційними підрозділами міліції);
в) будівництво та утримання доріг місцевого значення;
11) обслуговування боргу органів місцевого самоврядування;
12) програми природоохоронних заходів місцевого значення;
13) фінансування інших програм, затверджених відповідною радою згідно з законодавством.
Передача видатків на виконання власних повноважень між місцевими бюджетами. Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об'єднувати на договірних засадах кошти відповідних бюджетів для виконання власних повноважень. Міські міст республіканського та обласного значення ради та районні ради можуть передати виконання частини власних повноважень Верховній Раді Автономної Республіки Крим чи обласній раді з передачею відповідних коштів бюджету Автономної Республіки Крим чи обласному бюджету у вигляді трансфертів. Сільські, селищні та міські ради, за винятком міст обласного значення, можуть передати всі або частину власних повноважень районній раді чи раді іншої територіальної громади з передачею коштів відповідному бюджету у вигляді трансферту. Передача здійснюється за рішенням відповідних рад на договірних засадах. Усі угоди про передачу повноважень укладаються до 1 серпня року, що передує наступному бюджетному періоду.
Передача видатків на виконання делегованих державних повноважень. Передача прав на здійснення видатків на виконання делегованих державних повноважень до бюджетів сіл, селищ та їх об'єднань і міст районного значення може здійснюватися за рішеннями районної або міської міст республіканського чи обласного значення ради. Міські міст обласного значення ради можуть пер
– Конец работы –
Эта тема принадлежит разделу:
Навчальний посібник Місцеві фінанси України одне з перших ви дань такого змісту Він написаний на основі узагальнення великого масиву... Сучасні трансформаційні процеси в Україні визначають нові підходи до... Наука про місцеві фінанси формується в досить складних умовах Не забезпечення фінансової автономії місцевого...
Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Тема 5. Планування і порядок фінансування видатків місцевих бюджетів
Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:
Твитнуть |
Новости и инфо для студентов