Висвітлено економічні основи суспільного виробництва, ринкової економіки, шляхи економічного зростання держави і добробуту людей

2.Суспільний поділ праці як матеріальна основа економічних відносин

3. Ефективність суспільної економіки та її показники.

1. Економічна система суспільства: суть, форми, структура

Отже, основою виникнення товарного виробництва й обміну є суспільний поділ праці. Саме він приводить необхідності обміну продуктів праці певних виробників на необхідні для них інші продукти. Перший суспільний поділ праці (відокремлення скотарства від землеробства) зробив можливим регулярний обмін між общинами, другий (відокремлення ремесла від землеробства й скотарства) — зумовив зародження товарного виробництва, а третій (відокремлення торгівлі) сприяв завершенню формування товарного господарства.

Поділ праці в суспільстві лише тоді стає основою формування товарного виробництва й обміну продуктів через ринок, коли відбувається відокремлення виробників як самостійних власників засобів виробництва. Якщо суспільний поділ праці потребує обміну взагалі, то економічна відокремленість виробників — еквівалентного, товарного обміну

А) Просте й розвинуте товарне виробництво

Товарне виробництво виникає як просте товарне виробництво, яке засноване на особистій праці власника засобів виробництва, дрібне за розмірами, характеризується прямим поєднанням виробника із засобами виробництва та відсутністю експлуатації. У формі товару виступають лише речові фактори виробництва та готовий продукт.

Орієнтація на ринок стає основою прискорення розшарування виробників різних особистих якостей, вміння використати кон'юнктуру ринку тощо, що призводить до збагачення меншості й зубожіння більшості.

Водночас відбувається модифікація товарних відносин: з одного боку, з'являються власники грошей і засобів виробництва, з іншого — люди, позбавлені їх і вимушені продавати свій єдиний товар — робочу силу. Перші з них стають підприємцями, які можуть наймати робочу силу, інші — найманими робітниками, які не мають засобів виробництва, а тому й засобів для існування.

Таким чином, просте товарне виробництво стало основою для виникнення капіталістичного господарства, капіталістичних відносин. Цьому сприяло й так зване первісне нагромадження капіталу — насильницьке відокремлення виробників від засобів виробництва, і розвиток купецького та лихварського капіталів. Поряд з ринком засобів праці й предметів споживання виникає новий — ринок праці. Форма господарства, коли товаром стає не лише продукт людської праці, а й сама робоча сила людини, називається капіталістичним товарним виробництвом.

За капіталізму всі (або майже всі) продукти праці виготовляються як товари, товарне виробництво набуває загального характеру і стає всеохоплюючою формою прояву економічних зв'язків між людьми.

Між простою і розвинутою (яка застосовує найману працю) формами товарного виробництва є спільні риси й відмінності.

Спільні риси

Приватна власність на засоби виробництва

Ринкова форма зв'язку між виробниками

Конкуренція між товаровиробниками

Стихійний розвиток

Відмінності

В процесі історичного розвитку товарного виробництва можна виділити два важливі моменти: 1) перетворення натурального господарства в просте товарне; 2) перетворення простого товарного господарства в розвинуте. Перше є результатом суспільного поділу праці й економічної відокремленості виробників, друге — пов'язане з розшаруванням товаровиробників, які виготовляють товар для ринку і реалізують його в конкурентній боротьбі. Розвиток поділу праці від загального до часткового і одиничного прискорило і поглибило товарно-грошові зв'язки між окремими сферами діяльності.

Так, у XX ст. відбувся четвертий великий поділ праці. Окремо виділилася сфера нематеріального виробництва. Науково-технічна революція сприяє п'ятому великому поділу праці, внаслідок чого відбувається відокремлення інформаційної сфери діяльності від інших структур.

2. Товар і його властивості. праця яка створює товар

а) Товар та його властивості

Згідно трудової теорії вартості товар — це продукт праці, який виготовляється для обміну і реалізується шляхом купівлі-продажу.

Не кожне благо є товар хоча і набуває товарної форми, тобто може бути реалізоване шляхом купівлі-продажу (вода, повітря, необроблені ділянки землі і т. п.). Але і продукти людської праці не завжди є товаром. Коли вироблене благо задовольняє власні потреби — воно не товар. Продукт праці тоді стає товаром, коли він вироблений для обміну. Товаровиробники, обмінюючись продуктами своєї праці вступають в певні економічні відносини. Тому товар — це суспільна форма продукту праці, яка уречевлює, матеріалізує певні економічні відносини.

Суть товару розкривається під час розгляду його властивостей і з боку його якості, що відображає корисні властивості товару, або кількості, що характеризує його суспільну міру. Корисність речі-товару, завдяки якій вона може задовольняти ту чи іншу потребу людей, робить її споживною вартістю,причому тут йдеться про задоволення потреб не самого товаровиробника, а інших осіб, тобто ця властивість виявляється як суспільна споживна вартість. Але не всяка корисна річ, яка має суспільну споживну вартість, є товаром (наприклад, продукція кріпаків, яку вони виробляли для феодала). Споживна вартість є об'єктом дослідження економічної теорії тоді, коли вона створюється як суспільна споживна вартість для обміну. Вона стає речовим носієм мінової вартості.

Мінова вартість — видиме кількісне співвідношення, в якому споживні вартості одного роду обмінюються на споживні вартості іншого. Кожний окремий товар можна обмінювати на безліч інших у різних кількісних пропорціях; отже, він має безліч мінових вартостей.

В основі цих пропорцій (мінових вартостей) лежить те, що вони — продукт праці. Як згустки певної кількості людської праці вони є вартості. Мінові ж вартості виражають співвідношення між затратами праці на виробництво продуктів, що обмінюються. Отже, вартість — це внутрішня властивість товару, зовнішньою формою прояву якої є мінова вартість. Саме вартість, як уречевлена в товарах праця, робить всі товари порівняльними, спільномірними. Як споживні вартості товари якісно різні, як вартості — якісно однорідні.

Вартість, як економічна категорія, виражає відносини між:: товаровиробниками з приводу затрат їхньої праці на виробництво продуктів, якими вони обмінюються як товарами.

Споживна вартість і вартість — два полюси товару, що постійно перебувають у суперечності. В умовах простого товарного виробництва, де ринкові зв'язки виникають стихійно, товаровиробник часто не знаходить покупця на свої товари. Вони залишаються не проданими, а споживні вартості не виявляють себе як вартості.

б) Праця, яка створює товар

Двоїста природа товару є наслідком двоїстого характеру праці, втіленої в ньому. Вона виступає одночасно як конкретна й абстрактна праця. Положення про двоїстий характер праці — наукова основа трудової теорії вартості.

Конкретна праця разом з природою є умовою існування людського суспільства, умовою створення конкретної споживної вартості. Вона якісно різнорідна, а тому велика кількість різних товарів товарних тіл (споживних вартостей) — це результат великої кількості конкретних видів праці. Конкретна праця — це джерело речового і духовного багатства, однак вона не може надати товарам ту спільну власність, на основі якої здійснюється їх обмін. Вона створює сама те, що їх різнить, — споживну вартість.

Але якщо абстрагуватися від конкретного характеру виробничої діяльності, то залишиться тільки те, що вона є затратою людської робочої сили, тобто абстрактною працею. Саме це і є тим загальним, спільним, що міститься у всіх конкретних видах товарів різних виробників.

Для з'ясування змісту абстрактної праці важливо враховувати те, що вона, будучи субстанцією вартості, по-перше, виражає відносини між людьми і, по-друге, властива лише товарному виробництву. Усяка абстрактна праця є суспільною, але не всяка суспільна праця є абстрактною.

Отже, корисна праця, як затрати робочої сили в конкретній формі є конкретною працею, що створює споживну вартість, а як витрати робочої сили взагалі, безвідносно до її конкретної форми, є абстрактною, що створює вартість товару. Конкретна й абстрактна праця — це дві сторони однієї і тієї ж праці в товарному виробництві. Вони невіддільні одна від одної ні в часі, ні в просторі.

За умов приватної власності на засоби виробництва і роз'єднаності товаровиробників виготовлені ними товари виступають як результат приватного виробництва, а конкретна праця — як безпосередньо приватна. Спеціалізація на виготовленні одного якого-небудь товару означає, що виробники працюють один для одного, утворюючи, таким чином, суспільне виробництво: праця кожного з них функціонує як частка сукупної праці суспільства, що надає їхній праці суспільного характеру.

Через відокремленість товаровиробників суспільна природа праці у сфері виробництва залишається прихованою, а виявляється на ринку, під час обміну, коли конкретні види праці прирівнюються до абстрактної.

Таким чином, праця відокремлених товаровиробників безпосередньо виступає як приватна, водночас має суспільний характер. У цій протилежності сторін праці міститься основна суперечність товарного виробництва. Вона с джерелом усіх інших суперечностей.

Кожний товаровиробник виробляє товари, виходячи із своїх інтересів і на невідомий ринок, потреби якого постійно змінюються. За таких умов деяка частина продукції не буде реалізовано на ринку. А це означає, що приватна праця, втілена в нереалізованій продукції, не знайшла суспільного визнання, тобто затрачена даремно. Оскільки таке становище може повторюватись, не всі товаровиробники зможуть продовжити своє виробництво, оскільки одні — збанкрутують, інші — збагатяться.

Суперечність між споживною вартістю і вартістю виявляється як суперечність між приватною і суспільною працею.

в) Величина вартості товару

Для кількісного визначення величини вартості товару розглянемо такий приклад.

Товаровиробники здійснюють виробництво в різних індивідуальних і природних умовах, тому на виготовлення однакових товарів витрачається різна кількість праці і різні затрати робочого часу. Тобто в товарах матеріалізується різна індивідуальна вартість. Але на ринку товари однакової споживчої вартості оцінюються однаково, бо враховується лише їхня суспільна вартість, величина якої визначається не індивідуальними, а суспільно-необхідними затратами праці, а саме: кількістю суспільно необхідного часу, який визначається суспільно нормальними умовами виробництва за середнього в даному суспільстві рівня продуктивності праці та її інтенсивності.

Сама ж величина суспільно-необхідного робочого часу наближається до індивідуальних затрат праці тих товаровиробників, які виробляють на ринок основну масу товарів одного роду, і встановлюється стихійно в ході конкурентної боротьби.

Суспільно-необхідний робочий час і зумовлена ним суспільна величина вартості не є постійними і залежать від продуктивної сили праці, яка визначається, в свою чергу, рівнем розвитку науки та її технологічним використанням, здібностями виробника, його досвідом і кваліфікацією, традиціями, суспільною комбінацією виробничого процесу, природними умовами. Величина вартості товару змінюється, таким чином, прямо пропорційно кількості і обернено пропорційно продуктивності суспільної праці. Під продуктивністю праці розуміють кількість продукту, який виробляється за одиницю робочого часу.

Інтенсивність праці виявляється у насиченості, наповненості робочого часу працею. За високо інтенсивної праці кожна одиниця часу містить більшу масу праці, ніж за низько інтенсивної. Це свідчить про те, що робочий час не може повно характеризувати затрати праці, а отже, за різної інтенсивності він не може виступати й мірилом вартості. При зростанні інтенсивності праці величина вартості одиниці товару не змінюється, але пропорційно зростає сукупна вартість, що створюється протягом робочого часу. Тому суспільно-необхідні витрати праці вимірюються робочим часом за середньої інтенсивності праці.

Величина вартості товару вимірюється витратами простої праці, тобто праці середньої умілості, посильної кожному членові суспільства на даному етапі розвитку. Складна праця вимагає підготовки робітника до виконання операцій, а сама підготовка — значних затрат праці. За одиницю складної праці створюється більша вартість, ніж за одиницю простої. Складна праця зводиться до простої (редукція праці) через ринкові відносини.

Отже, суспільна величина вартості товару визначається суспільно-необхідними витратами праці на його виробництво. Але є ще і ринкова вартість, яка визначається не тільки умовами виробництва, а й умовами реалізації товару, ринком збуту, суб'єктивною оцінкою корисності товару покупцем за конкретних умов, конкуренцією і т. п. Тому ринкова вартість доповнюється новими витратами, що визначають нову характеристику, а саме, суспільно-необхідну корисність витрат. І коли витрати праці відповідають суспільним потребам, то результати праці, які мають своє втілення в товарі, мають суспільно-необхідну корисність.

Ринкова вартість виконує двоїсту функцію: по-перше, відображає суспільно-необхідні витрати праці на блага, які пропонуються на ринку як товарна пропозиція, а, по-друге, виявляє відповідність витрат праці суспільній потребі, яка на ринку виступає як попит.

Запитання та завдання для обговорення:

1. Чому товарне виробництво й товарно-грошові відносини є найпрогресивнішою з відомих людству форм господарювання?

2. За яких умов продукт праці стає товаром?

3. Чому для існування товарного виробництва необхідні дві умови — суспільний поділ праці та економічна відособленість виробників?

4. У чому полягає суть споживної вартості? Чому необхідно чітко відрізняти споживну вартість як матеріальне багатство суспільства від споживної вартості як носія вартості?

5. Покажіть відмінність між економічними категоріями "вартість" і "величина вартості".

6. Чому продуктивність праці — властивість конкретної праці, а інтенсивність — абстрактної?

ТЕМА 6. ГРОШІ. ТОВАРНО-ГРОШОВІ ВІДНОСИНИ

План

1. Походження, суть і функції грошей:

а) форми мінової вартості;

б) суть грошей та їх функції.

2. Історичний досвід України в творенні національної грошової одиниці:

а) кунна система грошей часів Київської Русі;

б) гроші козацької республіки;

в) гроші УНР 1917-1920 рр.;

г) російський рубель;

д) українські купони.

3. Закон вартості, та його дія.

а) суть і роль закону вартості.

4. Грошовий обіг, його закони та методи регулювання:

а) суть грошового обігу;

б) регулювання грошового обігу;

в) сучасні засоби платежу.

5. Сучасна інфляція: суть, причини та особливості:

а) сучасна інфляція;

б) економічна думка про інфляцію.

1. Походження, суть і функції грошей

а) Форми мінової вартості

На відміну від споживної вартості, яка являє собою по суті товарне тіло, вартість матеріально виявити неможливо. Для того щоб дати наукове пояснення сучасних форм вартості, необхідно повер­нутися до аналізу обміну, форм вартості або до мінової вартості. Виявити вартість можна лише через відношення одного товару до іншого.

У розвинутому товарному виробництві всі товари прирівнюються до грошей, які відображають вартість усіх інших товарів. Але перед тим, як вартість того чи іншого товару знайшла свій вираз у грошовій формі, вона пройшла тривалий і складний шлях розвитку.

Питання про походження і природу грошей давно привертало увагу економістів.

Вперше таке наукове дослідження було зроблено А.Смітом. Пізніше велику увагу аналізу цього питання приділив К. Маркс. Він встановив, що вартість у своєму історичному розвитку набула таких форм: проста, поодинока, або випадкова; повна, або розгорнута; загальна і грошова. Кожна наступна форма характеризує вищий ступінь розвитку товарного виробництва й обміну.

Перша з названих форм вартості виникла разом із обміном й містить у собі таємницю всіх інших форм вартості. Просте мінове співвідношення, в якому х товару А обмінюється на у товару В, має такий вигляд: х товару А=у товару В. У такій послідовності товар А виражає свою вартість у товарі В, перебуває в активній відносній формі вартості, а товар В, який виражає вартість товару А, фігурує в пасивній еквівалентній формі вартості. На цій стадії розвитку обміну роль еквівалента не закріплюється за якимось одним товаром.

Як бачимо, відносна форма вартості та еквівалентна взаємно обумовлюють й одночасно виключають одна одну, тобто є полюсами одного й того ж виразу вартості, причому відносна форма вартості характеризує як якісну сторону обмінюваних товарів (внутрішню однорідність згустків абстрактної праці), так і кількісну (відповідну кількість предметів, які містять у собі рівні кількості абстрактної праці). В процесі обміну власника товару А цікавить споживна вартість товару В. Але споживна вартість товару А є результатом конкретної, приватної праці. Тому еквівалентна форма вартості характеризується трьома особливостями, суть яких полягає в тому що:

а) споживна вартість товару-еквівалента В стає матеріалом для виразу вартості товару А, іншої споживної вартості;

б) конкретна праця, як творець еквівалента товару В виступає формою прояву абстрактної праці товару А;

в) приватна праця, яка втілена в товарі-еквіваленті, стає формою виразу своєї протилежності — суспільної праці.

Як бачимо, вартість, абстрактна й суспільна праця зовнішньо відокремлені від споживної вартості, конкретної, приватної праці. До того ж товар В не тільки задовольняє відповідну потребу, а й виконує суспільну функцію — роль еквівалента.

Оскільки в умовах вияву простої форми вартості важливо було безпосередньо визначити однорідність багатьох товарів, а кількісні пропорції складалися випадково, остільки ця форма вартості задовольняла господарські потреби суспільства доти, доки сам обмін мав випадковий характер.

З розвитком виробництва і суспільного поділу праці відбувається швидке зростання товарних мас. Обмін набуває регулярного характеру, визначаються місця, де зустрічаються товаровиробники. Перехід до регулярного обміну зумовив перехід від простої до повної, або розгорнутої, форми вартості.

Характерним для цієї форми обміну є те, що вартість одного товару може бути виражена в багатьох інших товарах, а кількість випадкових пропорцій скорочується. Але внаслідок появи все нових видів товарів збільшується ряд еквівалентів, і відносний вираз вартості товару залишається незавершеним. Сам безпосередній обмін товарів ускладнюється. І тому товаровиробники вдаються до третіх товарів, які найчастіше зустрічаються на ринку як посередники. У цьому випадку із загальної маси товарів вирізняються головні товари (товари-посередники), до яких прирівнюються всі інші. Цим самим вартість ординарних товарів стала виражатися в споживній вартості товару-посередника. Поступово останні перетворилися в межах місцевих ринків у загальні еквіваленти, а безпосередній обмін товарів переріс у їх обіг.

Зародження цих мінових відношень означає перехід до загальної форми вартості.

Поява загального еквівалента вирішила суперечність загальної форми обміну тією мірою, що кожен продавець товару вже мав можливість обміняти свій товар на інший за допомогою товару — загального еквівалента, що значно стимулювало обмін товарів, а через нього і виробництво.

На тій стадії, коли роль загального еквівалента закріпилася за одним якимось товаром, виникла грошова форма вартості. Тут не мала значення споживна вартість товару-еквівалента. У ролі грошей виступали різні товари. Лише на найвищій стадії розвитку товарного виробництва й обігу, з розвитком міжнародної торгівлі роль загального еквівалента закріпилася за золотом.

і т.д.

Золото як загальний еквівалент вирізнилося з ряду інших товарів завдяки своїм властивостям, які зробили його найбільш придатним для виконання суспільних функцій загального еквівалента, а саме — однорідність, подільність, портативність, привабливість та ін.

Золото як гроші по відношенню до всього світу товарів завжди перебуває в еквівалентній формі вартості: затрачена на нього конкретна праця є безпосереднім утіленням абстрактної загальної людської праці, а затрачена на його виробництво приватна праця — безпосереднім втіленням суспільної праці.

Розподіл товарного світу на товари і гроші виявив закінчену форму зовнішнього прояву внутрішніх суперечностей — суперечностей між товарами і грошима. Лише товар, обмінений на гроші, як продукт безпосередньо приватної праці, дістає суспільне визнання.

З появою грошей стає можливим вимірювання вартостей різних товарів, а розвиток форм вартості набуває свого завершення. Подальша історія обміну пов'язана з використанням паперових, кредитних грошей, електронних та ін., що функціонують паралельно з грошовим товаром чи без нього.

Грошам властива, як і всякому товарові, споживна вартість і вартість. їхня споживна вартість в тому, що вони, по-перше, виконують суспільну функцію загального еквівалента і, по-друге, використовуються для особистого і суспільного споживання як будь-який інший товар.

б) Суть грошей та їх функції

Вартість товару, виражена в грошовій формі, виступає як ціна. Гроші, маючи властивість загальної обмінюваності, дають змогу стихійно здійснювати як кількісний, так і якісний облік затрат праці приватних товаровиробників. Цей облік відбувається на ринку за допомогою коливання цін. Але коливання ринкових цін веде до нерівності між товаровиробниками, нагромаджує в руках найбільш конкурентноспроможних з них гроші, а отже, сприяє концентрації економічної влади. Цим самим гроші прискорили процес перерос­тання простого товарного господарства в капіталістичне. За капіталізму вони перетворилися в капітал, у знаряддя експлуатації.

Найповніше суть грошей розкривається в їхніх функціях. Гроші виконують п'ять функцій: міру вартості; засіб обігу; засіб утворення скарбів і нагромадження; засіб платежу; світові гроші.

З названих функцій найбільшу значущість мас перша — міра вартості. Гроші виконують роль загального еквівалента; до них прирівнюються та за їх допомогою порівнюються величини вартості всіх товарів. Виконують вони цю функцію тому, що самі володіють вартістю, але виконують її уявно, тобто як ідеальні гроші.

Виконання грошима функції міри вартості передбачає визначення грошової одиниці, яка була б основою для порівняння цін різних товарів. Такою грошовою одиницею у США є долар, в Англії — фунт стерлінгів і т. д., які прирівнюються до різної вагової кількості золота.

Для зручності грошові одиниці шляхом їх поділу на кратні частини розкладаються в масштаб цін. Отже, через міру вартості гроші виражають кількість втіленої в товарах суспільної праці, а через масштаб цін — вагову кількість золота, яка міститься в грошовій одиниці та її складових частинах. Тому міра вартості — суспільна функція, а масштаб цін — розрахункова міра, яку може змінювати держава. Зменшення вагового вмісту золота в грошовій одиниці означає девальвацію, підвищення — ревальвацію.

Світова валютна система пройшла три важливих етапи: золотий стандарт, золотовалютний (доларовий) стандарт і валютний стандарт в результаті чого золото перестало виконувати функцію грошового товару. З 1978 р. після ратифікації Ямайської угоди країнами учасницями Міжнародного валютного фонду відбулася повна демонетизація золота в сфері валютних відносин. Відмінені офіційний золотий паритет, офіційна ціна на золото, фіксація масштабу цін національних грошових одиниць, зняті всі обмеження в приватному використанні золота.

МВФ призупинив публікацію даних про золотий зміст (масштаб цін) окремих валют. Золото перетворилося у звичайний товар, ціна якого визначається в паперових грошах.

Втративши статус світових грошей, золото залишилось високоліквідним стратегічним товаром, яке вільно обмінюється на паперові гроші і нагромаджується в центральних банках більшості країн світу.

Друга функція — засіб обігу— пов'язана з тим, що за умов розвинутого товарного обміну безпосередній обмін товарів переріс у товарно-грошовий обіг: товар – гроші – товар (Т – Г – Т). Гроші функціонують уже не уявно, а реально і обслуговують вони акт продажу-купівлі.

Кількість грошей, яка може бути в обігу, визначає закон грошового обігу повноцінних грошей. Згідно з ним маса грошей, що функціонує як засіб обігу, прямо пропорційна сумі цін усіх товарів і обернено пропорційна числу оборотів однойменних грошових одиниць, тобто вона визначається трьома факторами: цінами на товари, кількістю товарів або товарною масою, швидкістю обороту грошових одиниць.

Виконання грошима цієї функції і відокремлення змісту грошей від їх номінального значення створили умови для того, що уряди почали випускати в обіг неповноцінні монети, а потім почалась заміна металевих грошей паперовими. У XI ст. вони почали випу­скатися в Китаї, з 1690 р. — у США, в 1762 р. — в Росії. З 1914 р. майже в усіх країнах припинився обмін банкнот на золото, а під час світової кризи 1929-1933 pp. припинився обіг золота взагалі.

Паперові гроші — це лише символи вартості, тобто грошові знаки, які замінюють повноцінні гроші в їхніх функціях, як засіб обігу і засіб платежу. Урядом вони вводяться в обіг з примусовим курсом. Оскільки паперові гроші виникли із функціонуванням металевих грошей, раніше розглянутий закон грошового обігу є базою для специфічного закону паперово-грошового обігу. Суть його полягає в тому, що випуск паперових грошей повинен бути обмежений тією їх кількістю, в якій справді оберталося б символічно представлене ними золото. Якщо випуск паперових грошей перевищить потребу товарообігу в золотих грошах, то купівельна спроможність паперових знаків знизиться, а ціни на товари й послуги зростуть.

Знецінення паперових грошей унаслідок їх надмірного випуску урядом називається інфляцією. Знецінення грошей -— це лише момент в інфляційному процесі. Інфляція проявляється в набагато більшому зростанні цін на різні товари і послуги порівняно з підвищенням заробітної плати. Це — свого роду прихований податок, котрий знижує життєвий рівень працівників. В кінцевому підсумку інфляційний процес призводить до занепаду господарства. Держава вимушена приймати відповідні заходи для зміцнення грошової системи шляхом девальвації грошової одиниці, обміну знецінених грошових знаків на нові тощо.

Третя функція — засіб утворення скарбів і нагромадження — пов'язана з наявністю повноцінних грошей поза сферою обігу. Гроші затримуються в руках товаровиробників, випадають зі сфери обігу. Цим товаровиробники захищаються від різних випадковостей стихійного ринку. Але такі гроші в будь-який час можуть знову повернутися в товарообіг.

Під час золотого обігу резервуари скарбів були стихійним регулятором обігу грошової маси. Паперові ж гроші не можуть перетворюватися в скарб і регулювати грошовий обіг. За капіталізму гроші нагромаджуються, головним чином, не у вигляді скарбів, а як капітал.

Четверта функція — засіб платежу — виявляється у зв'язку з потребою продажу товару і послуг за відкладання платежу і реалізується за рахунок різниці між часом виробництва і реалізації ряду товарів або ж за необхідності купівлі товарів за відсутності наявних грошей. У даному разі продавець виступає як кредитор, а покупець— як боржник.

Розширення функції грошей як платіжного засобу викликало, у свою чергу, потребу у використанні кредитних грошей. У цій ролі стали використовуватися векселі, банкноти, платіжні доручення, чеки.

Розвиток кредитних відносин і банківської справи сприяв зменшенню потреби в наявних грошових знаках. Тому закон грошового обігу зазнав істотних змін. Кількість грошей, необхідних для обігу тепер, визначається за формулою:

де КГ — кількість грошей в обігу; ЦТ — сума цін товарів; К — сума цін товарів, проданих у кредит; П — платежі, за якими настав строк оплати; ВР — взаємні розрахунки; О — число оборотів однойменної грошової одиниці.

З розвитком товарно-грошових відносин функція грошей як засобу платежу дедалі більше витісняє функцію засобу обігу. Остання виявляється лише у сфері роздрібного товарообігу.

За вексельного обігу несплата в строк одним боржником призводить до порушення розрахунків багатьох інших товаровиробників, що створює нові можливості для економічної кризи.

Розширення товарно-грошових відносин за межі національних ринків привело до формування п'ятої функції грошей. Це — світові гроші. Виходячи на світовий ринок, гроші скидають з себе локальні форми (масштаб цін тощо) і виступають у своїй початковій формі, тобто у вигляді зливків благородних металів.

Обслуговуючи міждержавні ринкові відносини, світові гроші використовуються, головним чином, як засіб платежу. Торгові й фінансові операції опосередковуються не наявними грошовими знаками, а шляхом зарахування боргових зобов'язань через банки. Якщо під час цих розрахунків виникає заборгованість, вона покривається золотом чи валютою тієї держави, якій сплачується борг. Світові гроші виступають як загальний платіжний і міжнародний купівельний засіб.

Світові гроші функціонують і як загальна матеріалізація суспільного багатства. Ця їхня властивість виявляється, коли видаються зовнішні кредити, переміщуються нагромаджені багатства (золоті запаси в іноземні банки), сплачуються воєнні контрибуції.

2. Історичний досвід україни в творенні національної грошової одиниці

а) Кунна система грошей часів Київської Русі

Процес створення національної грошової одиниці України має давні традиції. Як свідчить історія нашої країни, за часів Київської Русі, козацької республіки, Української Народної Республіки діяли свої фінансові системи, карбувалися гроші, що було одним із ознак суверенності держави.

В Київській Русі існували так звані кунні гроші. Їх появу в обігу дослідники пов'язують з переходом від натурального господарства до товарного обміну, що відбувся на основі виділення товару-посередника, яким стала худоба (корови, бики, вівці). Зокрема, поняття "капітал" походить від суті рахунку голів рогатої худоби, в якому "кап" означав голову бика. Для визначення худоби як форми грошей додатково вживали термін "скотний". Звідси походить "скотниця" як княжа скарбниця і "скотник", який виконував функцію княжого скарбника. Появу найпривабливіших товарів у ролі грошей засвідчує й давньогрецький поет Гомер (11-9 ст. до н.е.), який в поемі "Іліада" обмін товарами зобразив так: "Всі купували, розраховуючись, хто залізом, хто яскравою міддю, хто і бичими шкірами, хто і самими биками чи рабами-людьми".

Пізніше товарами-еквівалентами стали хутра (соболя, лисиці, куниці, білки), з яких виготовлявся престижний одяг княжої родини й інших представників багатих верст, а одежа простого люду виготовлялась з хутра вівці й зайця. Зокрема, вироби із спинки соболиної шкіри з передніми лапками були дуже красивими й міцними, користувалися найбільшим попитом, тому ставали кунами. Відрізана решта хутра як дешевша частина набувала назву нижчого грошового номіналу — резани, а цілий соболь з чотирма лапками становив ногату. Продовж VI-IX століть хутра (шкіри) оберталися як гроші в Польщі, у прибалтійських племен, а в Київській державі східних слов'ян використовувалися одночасно з однойменними металевими зливками або монетами.

Розвиток жвавої торгівлі з Арабським Сходом привів до появи в грошовому обігу Київської держави значної маси срібних монет — диргемів, а пізніше — європейських денаріїв і візантійських золотих монет — солідів.

Після прийняття християнства за князювання Володимира Святославовича карбувалися золоті й срібні монети. На лицьовому боці золотих монет вагою 4,35г князя Володимира зображено в царському одязі з написом: "Володимир, а се його злато", на звороті — Ісуса Христа. В наступних випусках тут поміщували тризуб — княжий знак Рюриковичів. До наших днів дійшло 11 золотих монет і 340 срібних. Лише у Ніжинському скарбі було знайдено 200 срібних монет Володимира Святославовича, Ярослава Володимировича та Святополка.

Як правило, вони карбувалися на знак приходу до влади князя й слугували засобом відображення урочистості події. До того ж князі брали данину грошима, що свідчило про достатній рівень товарно-грошових відносин.

Кунна система включала гривні — срібні й золоті зливки та куни, вевериці, векші—ймовірно, хутра або шкіри тварин (куниці й білки). Зокрема, історичні джерела свідчать, що номіналами цієї грошової системи були: 1 гривня = 20 ногатам або 25 кунам, або 50 різанам, або 100 рекшам — веверицям. Не виключено, що одночасно з хутряними номіналами, в обігу перебували й металеві знаки вартості.

Відомо, що з другої половини XI ст. до початку XIV ст. всі кунні номінали були грошима-хутрами або шкірами, тому що ніяких металевих грошей, окрім важких срібних зливків (гривень), у тогочасний період в Україні в обігу не було. Тим часом для великих торговельних операцій потрібна була стабільніша, твердіша за кунні гроші валюта. Тому й виникають в обігу срібні гроші у вигляді гривні. Гривня була основною лічильною одиницею кунної системи грошей. Про це переконливо свідчать неодноразові згадки в такому важливому документі, як "Руська правда".

У ХІІ-ХІІІ ст. гривні використовувалися для ведення значних фінансових операцій. Досить часто вони мали різноманітну форму та вагу. Зокрема, гривні київського ґатунку, карбовані в ХІ-ХІІ ст., мали вигляд шестигранного зливка срібла вагою близько 160 г. Дещо іншої форми шестигранник карбування XIII ст. важив 196 г. Чернігівські гривні ромбовидної форми з розплесканими язичками теж мали вагу 196 г.

Гривні карбувалися також із золота, але зустрічаються вони рідко; тому вважається, що золоті гривні з'являлися, як правило, на знак приходу до влади князя. Срібні ж гривні вживалися при проведенні великих торговельних та фінансових операцій.

Дослідники зазначають, що на різних територіях України поряд з місцевими монетами в обігу знаходилося багато візантійських монет, які з ювелірно-естетичного боку спочатку були досконалішими. Одначе майстерність карбування монет у Київській Русі поступово зростала, що привело з часом до перевершення якості візантійських виробів. Шкода, що цей плідний процес був перерваний татарською навалою.

В процесі купівлі-продажу товарів і платежів різноманітними за походженням і номіналами монет виникла потреба визначити їх вартісне співвідношення на основі вагового змісту коштовного металу (золота чи срібла). Для дрібних розрахунків і видачі здачі грошові одиниці стали різати (рубати) на частини. Так в 9-10 ст. відповідним номіналу кунноі системи грошей стали відповідати арабський диргем під назвою ногата, а різаною стала половина або й менша частина диргема. Отримані шматки срібного зливку гривні стали обертатися як самостійні грошові одиниці під назвою рублі. Починаючи з XIII ст. назва "гривня" поступово замінюється терміном "рубль". Через 150 років карбованець цілком витіснив з ужитку гривню і став панівною грошовою одиницею аж до наших днів.

б) Гроші козацької республіки

Цікавою сторінкою нашої історії є розвиток товарно-грошових відносин у період козацької республіки. Специфіка військової організації січового козацтва до обов'язків гетьмана відносила не лише військові, а й господарські справи та фінанси. Кошовий отаман разом з курінними отаманами керували всім господарством, озброєнням, спорядженням і фінансами. Доходами й видатками відала генеральна скарбова канцелярія на чолі з генеральним підскарбієм. Інтендантськими операціями, збором податків й митних платежів та видачею платні в полках і сотнях займалися козачі комісари. При цьому видавалася платня валютою тієї країни, протекторат якої визнавала Січ. Наприклад, до 1654 р. в Січі панівною була польська валюта. Далі з'явилися російські рублі й копійки та важкі срібні монети вагою 28 г срібла — "єфімки" (монета Чехії — йоахімсталяр). Після зруйнування Січі з 1710 р. козаки перейшли під протекцію турецького султана, тому платню стали отримувати срібними піастрами, курушами, парами і кримськими акче. В період з 1737 по 1775 pp. оплата проводилась рублями й копійками, а з 1769 р. — і паперовими асигнаціями. Військові досягнення козацтва, розвиток ремісництва й торгівлі, митниці активно сприяли зростанню авторитету Війська Запорізького і створенню незалежної української держави. Цьому найбільше сприяла розумна фінансова політика Богдана Хмельницького. Так, за часів його гетьманування було, по-перше, організовано "Скарб" (державну скарбницю) з відповідною структурою його поповнення та використання; по-друге, розроблено й запроваджено необтяжливу для народу податкову систему, яка давала змогу нагромаджувати ресурси у населення, а не розоряти його.

Головним джерелом прибутків і поповнення скарбу козацької держави стала митна служба та податки з іноземного купецтва, якому водночас гарантувалися доходні операції. Внаслідок такої фінансової політики щорічно до Скарбниці надходило понад 100 тис. "червоних золотих". Цих коштів цілком вистачало для функціонування державного механізму, а надалі — й для карбування власної української монети в Чигирині. Вона мала такий вигляд: на одному боці зображено лич — символ військової могутності Війська Запорізького, а на другому — викарбовано ім'я гетьмана.

Проте поступова втрата державності після Переяславської угоди обернулася трагедією для українського народу, руйнуванням економіки України та фінансово-грошової системи. Як відомо, за цією угодою йшлося лише про військовий союз. І доки живим був Б. Хмельницький, Росія змушена була певною мірою дотримуватися угод, Україна мала широку самостійність у внутрішній та зовнішній політиці, щорічно лише сплачувала одноразову данину. В Україні діяла власна податкова система. Державними фінансами розпоряджався гетьман, функціонувала власна митна служба. Отже, йшлося про самокерованість кожного учасника українсько-російського союзу, а економічні стосунки будувалися на еквівалентному обміні, митних кордонах та власних валютах.

Найбільшого руйнування українська фінансово-грошова система зазнала за часів реформ Петра І, коли було остаточно ліквідовано в Україні Скарбницю, примусово вилучено з обігу наявні українські та іноземні монети, замість яких в обіг випускалися нижчої якості російські монети. Різко зріс також тягар податків на користь царської казни та витрати на утримання дедалі більшої чисельності війська, що підірвало економіку й добробут населення України. Якщо раніше фінансові нагромадження значною мірою залишалися в Україні, то після цих реформ розпочався постійний процес відпливу капіталів на територію Росії. Остаточно процес ліквідації українських фінансів завершила Катерина II в 1774 р.

В той час, коли в Правобережній Україні переважали в обігу високоякісні золоті й срібні монети країн Європи, на Лівобережжя дедалі більше надходили московські монети: срібні й мідні копійки. Мідні монети були такої низької якості й такими безвартісними, що викликали запеклу протидію у народу і були вилучені з обігу в Росії й Україні. Недовіра була і до срібних монет, хоч вони й карбувалися з високоякісного срібла західноєвропейських талерів. Пояснювалося це тим, що через свою дрібність вони були дуже незручними в користуванні, до того ж не мали кратних номі­налів, що були властиві європейським валютам. Внаслідок цього навіть після реформ Петра І панівні позиції у грошовому обігу України посідали монети польського походження. Лише з часом в обігу почала зростати кількість російських монет. Одночасність обертання монет різного походження пояснювалась тим, що їх курс визначався ваговим вмістом монетарного металу. Зокрема, монети — чехи (гроші) вагою від 1,54 до 0,72 г срібла прирівнювались до вартості 1 російської копійки, 3 гроші — 2 копійкам, 6 грошів — 4 копійкам. Срібний тимф (орт) дорівнював 20, а пізніше 16 копійкам, таляр — 60 копійкам, а потім 1 рублю, а золотий дукат вагою 3,5г золота був грошима багатих і прирівнювався до 2 рублів. З початком 19 ст. було завершено витіснення усіх інших монет, позиції яких посіли російські монети.

в) Гроші УНР 1917-1920 pp.

Після ліквідації українських грошей козацької доби справжніх українських грошей на території України не випускалося. Лише утворення Української Народної Республіки (УНР), дало можливість швидко віддрукувати й оперативно доставити з Берліна українські гроші — гривні — і ввести їх в обіг. Ще й зараз висока якість паперу, технічного й художнього виконання, широке використання символіки Київської Русі роблять тогочасну гривню добре захищеною від фальшування. Зважаючи на труднощі 1917-1920 pp., монет не карбували, в обігу перебували лише паперові гроші, на яких були зображені емблема держави та українські написи. Стверджуючи інтернаціоналізм і демократизм, перші банкноти в УНР друкувалися з надписами українською мовою — на лицевій стороні і російською, польською та єврейською мовами — на звороті.

Гривня у вартісному відношенні прив'язувалася до повноцінного довоєнного рубля царської Росії (0,7742 г чистого золота). Тоді 1 руб. = 2 гривням, а 1 гривня = 100 шагам.

Нестача дрібних розмінних монет, потреба замінити російські рублі та інші обставини зумовили появу регіональних і міських грошей з різними назвами: бони, чеки, розмінні знаки, розмінні білети та ін. Власні гроші в 1917—1920 pp. випускалися в обіг на Донбасі, Слобожанщині, Сіверщині, Полтавщині, Херсонщині, Київщині, в Таврії, Галичині. На території Волині свої грошові знаки мали: Кременець •— розмінні білети вартістю 1, 3 та 5 крб.; Дубно — чек вартістю 10 крб.; Луцьк — розмінний знак вартістю 20 гривень; Житомир — розмінні білети вартістю 1, 3 і 5 крб. та ін. Оригінальним явищем тогочасного грошового обігу стали багато-чисельні види грошей, що їх випускали чисельні управи, уряди, загони, тощо. Окрім цього на ринках оберталися паперові й металеві німецькі бони для окупованих східних територій. Особливим феноменом відродження національної грошової одиниці стали "лісові" гроші Української повстанської армії (1942-1948 pp.) які відігравали роль облігацій, позичений борг за якими командування УПА зобов'язувалося повернути після досягнення незалежності України.

г)Російський рубль

Термін "рубль" виник ще в XI ст. в Новгороді, але лише в XV ст. рубль остаточно зитіснив гривню. На початку свого існування рубль як грошова одиниця являв собою зливок срібла вагою приблизно 204 г. Але з часом російська держава вагу срібла в ньому зменшувала. Наприклад, у 1654 р. його вага вже становила 28 г, в 1764 р. — 18 г, а в 1769 р. уряд Катерини II вперше випустив в обіг паперовий рубль у вигляді паперових асигнацій. Спочатку вони були розмінними, тобто обмінювалися на срібло. Проте внаслідок покриття військових витрат паперовий рубль швидко знецінився, тому його обмін на срібло припинився. Лише проведення грошової реформи 1839-1843 pp. закріпило основною грошовою одиницею срібний рубль, а з переходом до золотого монометалізму в 1897 р. в обіг було введено золотий рубль, що містив 0,7742 г чистого золота. Його карбування було доручено тій самій фірмі "Кенедієн Бенк Нот Компані", яка 1992 р. надрукувала українські гривні.

З початку першої світової війни (1914-1918 pp.) розмін банкнот на золото припинився, в обіг стали випускатися лише паперові гроші. Внаслідок зростаючих витрат на війну знецінення російської валюти досягло такого розміру, що рубль у лютому 1917 р. коштував 18 коп., а на літо 1917 р. — лише 6-7 коп. Цим самим тимчасовий уряд підписав собі вирок, бо втрата вартості грошей означає одночасне руйнування реальних важелів влади й контролю за економічними життям країни.

Після жовтня 1917 р. розпочалася реалізація однієї з найбільш трагічних утопій марксизму — демонетаризація економіки. Заміна повноцінних грошей радянськими "грошовими знаками" означала скасування повноцінних конвертованих грошей, на місце яких в обіг запущено було квитки для обліку й контролю. На відміну від грошей їх можна друкувати в будь-якій кількості з власного розсуду уряду. Думалося також, що невпинною емісією можна покрива­ти будь-який бюджетний дефіцит. Досить швидко з'ясувалося, що для підтримання відносин платежу та обміну потрібні нормальні грошові знаки.

Перші радянські гроші було введено в обіг 1919 р. у вигляді державних кредитних квитків ("денежных знаков", або "совзнаков"), що й стало одним з важливих кроків на шляху до декларова­ної відміни грошей і становлення прямого розподілу матеріальних благ. Одночасно з цим робилися масові спроби щодо впроваджен­ня прямого продуктообміну й безгрошових відносин. Лише загро­за ліквідації радянської влади й небачена інфляція змусили більшовиків відійти від свого експерименту й започаткувати кар­бування срібного рубля. В 1922 р. було розпочато емісію повноцінного паперового червінця, а з 1923 р. — і золотого червінця ваговим вмістом 8,6 г золота.

Внаслідок грошової реформи періоду НЕПу ("нової економічної політики") знецінені "совзнаки" були витіснені (1 золотий рубль обмінювався на 5,457 млн. "грошових знаків"), а в обігу залиши­лися: по-перше, червінець, що дорівнював 10 рублям і вище; по-друге, білети державної скарбниці номіналом 1, 3, 5 рублів; по-третє, дрібна розмінна срібна та мідна монета.

Низька ефективність економіки і хворобливий стан союзного рубля протягом усіх років його існування привели до того, що рубль так і не став повноцінною валютою. Не маючи належної купівельної сили (а це найголовніше для дієздатності будь-якої грошової одиниці), він ніколи не був навіть грошима, тому що за нормальні гроші завжди можна було придбати засоби виробництва, землю, а за нього — ні. Тож навіть український карбованець стояв ближче до статусу справжніх грошей, ніж радянський рубль. Ніколи радянський рубль не зміг набути також властивості вільно­го обертання на вільному ринку. У обігу він знаходився лише на те­риторії Союзу. Найхарактернішою ознакою його було постійне знецінення, хоч і приховуване офіційною пропагандою.

Ігнорування економічних законів, волюнтаристська економічна політика, нестерпний тягар гонки озброєнь, затратний механізм господарювання та інші дії адміністративно-командної системи вкрай підірвали і рубль, що фактично втратив понад 99% своєї купівельної спроможності та функцій. Ось чому за умов всеохоп-люючої кризи й розвалу фінансово-грошової системи перед усіма країнами СНД, постала проблема вилучення з обігу збанкрутілого рубля й заміни його національними грошовими одиницями.

д) Українські кулони

Розвал унітарної держави СРСР створив таку ситуацію, що його грошова одиниця ні національно, ні територіально не стала ідентифікованою. Намагання зберегти її означало одне — зберегти певні переваги для тих, хто прагне володіти механізмом перероз­поділу доходів і надалі.

Оскільки процес впровадження національної валюти довготривалий, вимагає глибоких структурних змін і радикальних економічних реформ, то наша держава змушена була вдатися до впровадження купоно-карбованця як паралельної, тимчасової валюти.

В класичному розумінні купони — частина аркуша цінного паперу (наприклад, акції), яка відрізується від нього і передається замість розписки при отриманні відсотків або дивідендів. Українські ж купони безпосередньо наближалися до національної ва­люти. Вони спочатку мали відповідний курс по відношенню до рубля, вільно продавалися за конвертовану валюту, успішно вико­нували такі грошові функції, як засіб обігу й засіб платежу. Лише після введення в обіг купонів багаторазового користування уряд України одержав можливість реально контролювати територію, то­варний та грошовий обіг. Дуже важливо, що в процесі емісії й підтримання обігу купонів відпрацьовувався механізм інкасації, формувалася вся інфраструктура для успішного функціонування українських грошей.

Спочатку купон передбачався як засіб захисту від інфляції тих грошей, що були на руках у населення, а також для захисту споживчого ринку України від зовнішніх негативних факторів. Купони охоплювали лише частину грошового обігу, а його ефективність можна було б забезпечити тоді, коли вони охопили б усю його сис­тему. Лише після аналізу наслідків такого грошового обігу було впроваджено купоно-карбованець. Звичайно, купон ще не був національною валютою, але за його допомогою вдалося дещо ослабити контроль з боку колишнього Центру. Наприкінці 1992 р. він уже став обертатися в готівковому й безготівковому обороті і фактично витіснив з каналів обігу України російський рубль.

Український купон, тимчасово виконуючи роль національної валюти, об'єднав усе господарство країни. Забезпечивши його стабільний обіг, уряд міг збільшити виробництво товарів народного споживання і розпочати процес структурних змін, але цього не зробив. Більше того, він всіляко зволікав з радикальними реформами, і купон знецінився.

Швидке знецінення купона було викликане, насамперед, помилковими діями уряду, спрямованими на уповільнення, а то й блокування виходу з "рублевого простору". Не вжито було необхідних заходів для скорочення дефіциту державного бюджету і переходу у взаємостосунках з партнерами із СНД на світові ціни. Пасивне наслідування дій уряду Росії і вживання лише вимушених заходів зумовили небачене підвищення цін і бурхливий сплеск інфляції. При цьому сумарна інфляція в Україні обумовлювалася двома факторами — імпортованої інфляції та помилкової політики уряду. Тому вона стала ще більш руйнівною, ніж у країнах, що експортували її.

Крім того, купон охоплював лише готівковий обіг, а весь цикл формування цін на продукцію України здійснювався в рублевому просторі, і лише в завершальній стадії — на споживчому ринку — з'являвся купон.

Інфляційний вплив мала також діяльність самої державної системи, яка перетворила рубль в Україні на дефіцитний товар, придбати який законним шляхом стало надто складно. Чорний ринок зреагував на це негайно: російські гроші стали пропонуватися за спекулятивним ринковим курсом. На черзі невідкладних заходів постала проблема запровадження національної валюти, проведення грошової реформи й формування української грошової системи.

Основу сучасної української національної валюти складає гривня. Створюючи власну грошову систему, українська держава забезпечила можливість формування механізму функціонування грошового обороту та грошового ринку, стабільності грошей та вирішення інших стратегічних цілей країни. Сам простір поширення фактичності влади та її інститутів співпадає з сферою обігу національної грошової одиниці та грошово-кредитною політикою.

3. Закон вартості, його дія та реалізація

а)Суть і роль закону вартості

Найважливішим законом товарного виробництва є закон вартості. Відповідно до ньоговиробництво й обмін товарів здійснюються на основі їх вартості, величина якої вимірюється суспільно-необхідними затратами праці. Дія закону вартості виявляється в тому, що всі різноманітні за обсягом затрати праці зводяться до середніх, суспільно-необхідних. Зведення це відбувається на ринку, через суспільні контакти всієї маси товаровиробників і покупців, через механізм попиту та пропонування.

Необхідними умовами дії закону вартості або встановлення цін на товари на рівні їх вартості є такі:

♦ обмін товарів перестає бути випадковим чи тільки поодиноким явищем;

♦ товари виробляються в кількості, що відповідає взаємній потребі в них.

Така потреба встановлюється досвідом у результаті тривалого обміну; відсутня будь-яка природна або штучна монополія, яка не давала б можливості сторонам, що укладають угоду, продавати товари вище від вартості або нижче від неї.

Іншими словами, необхідно, щоб попит і пропонування вільно взаємодіяли, впливаючи на обмін і виробництво товарів, зумовлю­ючи конкуренцію між виробниками.

Закон вартості відіграє надзвичайно важливу роль у товарному виробництві:

а) виступає стихійним регулятором пропорцій суспільного виробництва (розподілу праці між галузями). У товарному виробництві, заснованому на приватній власності на засоби виробництва, цей розподіл відбувається стихійно в результаті постійних коливань цін навколо вартості. Якщо реальна частка праці в даній галузі менша за потрібну, то пропонування на товари перестає покривати попит, і ціни зростають. Виробництво продукту такої галузі стає надзвичайно вигідним, до неї переходить значна частина товаровиробників. Відбувається перерозподіл праці між галузями. Та ж галузь, що характеризується надвиробництвом, тобто перевищенням пропонування над попитом, під впливом низьких цін звужуватиметься. Отже, силою, яка регулює товарне виробництво, приводить його в систему, є вартість, закон вартості;

b) основа диференціації товаровиробників. Він зумовлює зведення всіх індивідуальних витрат праці до суспільно необхідних. За таких умов одна група товаровиробників, в яких індивідуальна вартість вища за суспільну, не реалізує частину праці, а інша, в котрої індивідуальна вартість нижча за суспільну, навпаки, реалізує надлишок праці над індивідуальними витратами. Отже, перша група товаровиробників неминуче бідніє і банкрутує, тоді як друга — збагачується. Суперечність між індивідуальною і суспільно необхідною працею призводить до диференціації товаровиробників;

c) сприяє зародженню капіталістичних відносин. Частина товаровиробників, яка в результаті ринкових відносин збагатилася, розширює виробництво, що вимагає додаткової робочої сили. Товаровиробники, які розорилися, не мають ніяких засобів існування, крім робочої сили — здатності до праці. Вони змушені йти до багатих товаровиробників і продавати їм свою робочу силу. Одні стають поступово капіталістами-підприємцями, інші — найманими робітниками;

d) стимулює розвиток продуктивних сил. Суперечності між індивідуальним і суспільно необхідним робочим часом є рушійною силою розвитку продуктивних сил суспільства. Технічний про­грес у виробництві сприяє: зростанню продуктивності праці; забезпечує зниження індивідуальної вартості й отримання надлишку продукту над витратами — підвищений доход товаровиробника. Доход завжди є запорукою успішної конкурентної боротьби між товаровиробниками, оскільки дає можливість деякого зниження цін і витіснення конкурента. Впровадження технічних новинок у виробництво також неминуче приводить до зниження середніх суспільно-необхідних витрат на виробництво даного продукту. Це змушує всіх товаровиробників зменшувати індивідуальні витрати, а отже, підвищувати технічний рівень виробництва і його організацію. За такої системи господарювання прогрес у розвитку продуктивних сил досягається значно швидше, ніж у натуральному господарстві.

Розглянута регулююча роль закону вартості була характерною для простого товарного виробництва. Основні її елементи функціонують і нині. Проте в цивілізованій ринковій економіці посилюється економічна роль держави, яка через систему фінансово-кредитних важелів активно втручається у відтворювальний процес. Ринок і держава — це, за сучасних умов, ті дві головні сили, які регулюють суспільне виробництво, доповнюючи одна одну і формуючи, таким чином, найбільш оптимальний господарський механізм.

Грошовий оборот, його закони та методи регулювання

А) Суть грошового обороту

Грошовий оборот — це непереривний рух грошей для забезпечення безперервності відтворення й реалізації суспільного продукту та перерозподілу національного доходу.

Категорія "грошовий оборот" належить до найбільш широких макроекономічних абстракцій, що безпосередньо пов'язані з процесами суспільного відтворення на всіх його стадіях. Вона узагальнює сукупність переміщень грошових коштів між суб'єктами економічних відносин, формує необхідне забезпечення для погашення грошових зобов'язань всіма юридичними та фізичними особами суспільства, які беруть участь у створенні, розподілі і обмінні і споживанні ВНП.

Переміщення грошей у функції засобу обігу і платежу (Т–Г–Т) означає не тільки зміну форм вартості, а й постійну взаємодію фізичних осіб, господарських суб'єктів і органів державної влади у обміні та доведенні товарів до споживачів, а їх сукупність відображає загальну вартість суспільного багатства.

Економічну основу грошового обороту творить процес суспільного відтворення на всіх його стадіях: Виробн. — Розп. — Обмін — Спожив. Він обслуговує кругооборот усього сукупного суспільного капіталу. Гроші авансуються на придбання факторів виробництв, спрямовуються у сферу виробництва продукту, обслуговують його реалізацію і розподіл між власниками факторів виробництва і державою; сформований як грошові доходи капітал спрямовується у сфери виробничого й особистого споживання та забезпечує новий цикл суспільного відтворення. Як макроекономічна категорія гроші вступають в обмін для доведення товарів до споживачів, а самі продовжують безкінечний рух як грошовий обіг:

Г – Т – Г ' – Т – Г '' – Т – Г ''' – Т – Г ''''...

Вилучення грошей зі сфери обігу можливе лише в разі зменшення у ній маси товарів або значного збільшення швидкості обігу грошової одиниці. За умов золотомонетного стандарту зайві гроші автоматично залишають сферу обігу, перетворюючись у скарби. За наявності паперових грошових знаків кожен суб'єкт економічних відносин для отримання реальних товарів чи послуг прагне знову спрямувати гроші в обіг, щоб не зазнати збитків від можливого їхнього знецінення. Оскільки вилучення грошей з обігу вимагає значних витрат, то держава, вдаючись до регулювання їхньої кількості, такі витрати перекладає на інших суб'єктів ринку і насамперед на широкі верстви населення.

Стабільність грошового обігу залежить від стану економіки. В суспільстві, де збалансовані процеси відтворення в народному господарстві, підтримується й стабільний грошовий обіг. Більше того, він активно впливає на стан і розвиток економіки. Там же, де виникли диспропорції у відтворювальному процесі, де спостерігається падіння виробництва валового національного продукту, а держава не може збалансувати надходження та видатки, грошовий обіг підривається інфляційними процесами.

Водночас грошовий оборот має мікроекономічний рівень, де гроші рухаються в межах індивідуального кругообороту капіталу, а кожний суб'єкт діє двояко: а) як одержувач певних грошових доходів; б) як особа, що витрачає отримані доходи.

Рух грошей на мікроекономічному рівні здійснюється як функціональна форма кругообороту окремого індивідуального капіталу. Гроші в цьому випадку виступають елементом багатства і потребують відповідної норми прибутку (доходу).

Руху грошей у вигляді замкнутого кола Г-Т-Г' властиві нееквівалентний обмін та істотні відмінності, внаслідок чого створюється особливий сектор грошового обороту — фінансово-кредитний. В свою чергу фінансово-кредитний сектор охоплює дві групи економічних відносин:

ü сферу перерозподільних відносин, в якій власність суб'єктів не відчужується, а лише передається у тимчасове користування іншими особами як товар, за що власник отримує належний доход у формі проценту — кредитний оборот:

Б) Державне регулювання грошового обороту

Державне регулювання грошового обороту означає здатність держави активно впливати на формування, розподіл і використання грошової форми національного доходу на основі (а) законодавчого забезпечення прав і свобод економічних суб'єктів, (б) часткового перерозподілу доходів і (в) регулятивного впливу на ринкову кон'юнктуру. Провідні інструменти регулювання економічних процесів можна поділити на дві групи:

(1) інструменти опосередкованого впливу: ♦операції національного банку на відкритому ринку; ♦регулювання норми обов'язкових резервів, ♦процентна політика, ♦рефінансування комерційних банків, ♦регулювання курсу національної валюти та інші економічні методи управління;

(2) інструменти прямого впливу: ♦встановлення прямих обмежень емісійно — касових операцій, ♦впровадження прямих обмежень на кредитування комерційних банків Національним банком, кредитування центральним банком потреб бюджету, ♦прямий розподіл кредитних ресурсів, що надсилаються комерційним банкам як рефінансування, між пріоритетними галузями, виробництвами та регіонами.

В Україні поступово розширюється застосування інструментів опосередкованої дії і водночас скорочується використання інструментів прямої дії, впровадження яких зумовлене потребами негайного втручання в критичних ситуаціях трансформаційних процесів перехідної економіки.

Кінцевою метою взаємодії грошово-кредитних інструментів стає доведення маси грошей в обороті до рівня, що є достатнім для успішної реалізації всього обсягу вироблених товарів і послуг та погашення боргових зобов'язань.

Україна розбудовує новий паперово-грошовий обіг. Підтримувати товарно-грошову рівновагу в нас зобов'язаний Національний банк. Його органи, спираючись на класичну закономірність, яку відкрили економісти ще у XVIII ст., повинні забезпечувати таку рівновагу:

де Г — середня маса грошей, яка перебуває в обігу; П — кількість оборотів середньої грошової маси; Т — обсяг товарів, які перебувають в обігу; Ц — ціни товарів на ринку. Це означає, що маса грошей, помножена на швидкість їх обертання, має дорівнювати обсягу випущених товарів, помноженому на рівень цін. Якщо рівновага порушується, то за допомогою відповідних інтервенцій, тобто фінансово-економічних заходів, необхідно один з показників (а можливо й усі водночас) відкоригувати: збільшити виробництво чи імпорт товарів, відрегулювати (прискорити) швидкість обертання грошей, скоротити грошову масу і, нарешті, підвищити ціни.

Звичайно, найкращий спосіб підтримування збалансованості — швидке розширення якісної товарної маси в Україні. Цінова політика має орієнтуватися на вільні ціни світового ринку. Нормальну кількість грошей для підтримки даної товарної маси забезпечить внутрішня, а потім зовнішня конвертованість національної грошової одиниці.

Більш ефективною є політика прискорення швидкості обертання грошової маси, якої можна досягти, скажімо, переходом до щотижневих виплат заробітної плати, широким упровадженням кредитних грошей та розширенням безготівкових розрахунків, введенням електронних карток споживача та іншими заходами. Все це дало б змогу проводити гнучку політику грошового обігу, своєчасно вилучати надлишкову масу грошей з обігу й підтримувати фінансову стабільність.

в) Сучасні засоби платежу

Залежно від форми грошей їх обіг поділяється на безготівковий готівковий. У ринковій економіці будь-якої країни переважна частина грошового обігу зосереджена в безготівковому обігу, який здійснюється шляхом оплати покупок і боргів перерахуванням грошових сум з рахунку на рахунок без використання грошей у готівковій формі. Рівень розвитку безготівкового обороту в тій чи іншій країні залежить від рівня розвитку товарно-грошових відносин, досконалості банківської справи, цілей і методів регулювання грошового обороту.

Готівка — це форма руху грошей як банкнот, розмінних монет і паперових квитків) у функції засобу обігу і, в ряді випадків, у функції платежу. Головним призначенням готівкових грошових коштів є забезпечення розрахунків у реалізації товарів і послуг, виплата заробітної плати, пенсій, стипендій, допомоги, покриття страхових відшкодувань, оплата цінних паперів і доходів за ними, платежі за комунальні послуги тощо.

Тенденції до обмеження готівкового обігу зростають під тиском таких причин: (1) готівкові розрахунки потребують значних затрат на виготовлення грошових знаків і їх зберігання, транспортування й інкасацію; (2) готівкові розрахунки уповільнюють платіжний оборот, ускладнюють контроль суспільства за їх виконанням, здатні породжувати тіньовий бізнес і відплив капіталу за кордон; (3) збільшення готівкової маси в обігу викликає зростання чисельності касирів, контролерів, інкасаторів та інших працівників, які його обслуговують; (4) скорочення готівкового обігу сприяє впровадження електронних розрахунків і систем кореспондентських рахунків у банківській системі.

Грошові кошти у безготівкових розрахунках не мають речового виразу, існують лише у вигляді депозитів на рахунках у банках і виконують грошові функції за умов зняття з депозиту шляхом виписування платіжних доручень, платіжних вимог-доручень, чеків, акредитивів, платіжних вимог тощо.

Безготівкові розрахунки забезпечують рух вартості без участі наявних готівкових грошей двома способами: 1) переказуванням грошових коштів з рахунку платника на рахунок їх отримувача у кредитних закладах; 2) проведенням взаємозаліків зустрічних вимог без використання готівки.

Основними принципами чинної організації безготівкових розрахунків в Україні стали: ♦ обов'язковість зберігання грошових коштів на розрахункових, поточних та інших рахунках банків; ♦ підприємства свої грошові платежі й розрахунки здійснюють шляхом самостійного вибору форми розрахунків, що закріплюються у договорах і угодах з банками; ♦ платежі покупців за товарно-матеріальні цінності й послуги реалізуються через банки лише за наявності достатніх коштів на рахунках платників; ♦ кошти з рахунків підприємства списуються за розпорядженням власника (безакцептна форма списання коштів застосовується лише у виключних випадках, що встановлені законами України); ♦момент виконання платежу має бути максимально наближеним до терміну відвантаження товарів, виконання робіт, надання послуг, зарахування коштів на рахунки отримувача, як правило, здійснюється після списання відповідних сум з рахунку платника; ♦ підприємствам надано право вибору банків для відкриття своїх рахунків.

Готівковий оборот здійснюється в основному у сфері особистого споживання, оскільки розмір платежів тут у середньому менший, а потреба в негайному їх здійсненні значно вища. Тому платежі готівкою в сфері особистого споживання вигідніші й зручніші, ніж через банки. Але з розвитком товарно-грошових відносин, удосконаленням кредиту та комп'ютеризацією банківської справи сфера готівкового обороту поступово звужуватиметься.

Виникнення депозитних, а далі й електронних грошей, за допомогою яких здійснюється автоматичне переведення грошових сум, органічно поєднало в собі переваги депозитної та готівкових форм грошей. Тут немає потреби переносити великі маси готівки, досягається значна економія витрат, кожен платник може миттєво виконати платіж.

Проте будь-які гроші (готівкові чи безготівкові) потребують відповідної маси товарів і послуг. Якщо ж товарів нема, то це означає одне — переповнення грошима каналів обігу й інфляційне знецінення грошової одиниці.

5. Сучасна інфляція: суть, причини та особливості

а) Сучасна інфляція

План

1. Ринок як форма організації суспільного виробництва.

2.Ринковий механізм, його функції та межі дії.

1. Ринок як форма організації суспільного виробництва

Ринок- синтетична категорія, за допомогою якої визначаються різноманітні за змістом і параметрами явища. Історично слово "ринок" характеризувало певне місце, де продавалися та купувалися товари. Як правило, це була торгова площа в центрі міста або спеціально обладнане приміщення, де зустрічалися продавці (власники товару) і покупці (власники грошей). Тут у результаті досягнутої домовленості встановлювалися ціни на товар, який в обмін на гроші переходив у руки покупця.

Внаслідок розвитку засобів зв'язку необхідність певного фізичного місця зустрічей для взаємодії продавців та покупців стає несуттєвою. Учасники товарно-грошових відносин одержують можливість контактувати й вирішувати свої проблеми іншим чином. Саме тому сьогодні економісти під терміном "ринок" розуміють будь-яку впорядковану структуру, що забезпечує нормальну взаємодію продавців і покупців.Ринок - це інститут або механізм, що зводить докупи покупців (пред'явників попиту) і продавців (постачальників) окремих товарів і послуг.

Це - вузьке тлумачення категорії "ринок".

У широкому розумінні ринок означає певний спосіб організації економічного життя, характерними ознаками якого є:

• самостійність учасників економічного процесу;

• комерційний характер їхньої взаємодії;

• суперництво (конкуренція) господарюючих суб'єктів;

• формування економічних пропорцій під впливом динаміки цін та конкурентної боротьби; ціни, що складаються на основі попиту та пропозиції.

Суспільне господарство, яке функціонує на цих засадах, називають ринковою економікою, її антиподом є командна економіка, в якій діяльність господарюючих суб'єктів централізовано регулюється державою, народногосподарські пропорції формуються на базі директивних планів, а ціни встановлюються адміністративним шляхом.

Ринокє організаційноюформою існування товарного виробництва. Історія останнього налічує близько VI тис. років. Приблизно стільки ж років існує і ринок.

Види ринку залежно від умов, у яких діють суб'єкти господарського життя:

• вільний,

• монополізований,

• регульований.

Вільний ринок- це ринок з великою кількістю виробників однорідної продукції, які не в змозі впливати на рішення один одного. У ньому немає обмежень в інформації про попит, пропозицію, ціни, якість продукції тощо. Тут вільне ціноутворення, відсутні штучні бар'єри при входженні на ринок того чи іншого товару та виходу із нього.

Монополізований ринок- це ринок, для якого характерна незначна кількість виробників даного товару, існує дефіцит необхідної інформації, ускладнений доступ до ресурсів, погоджуються дії учасників ринкових відносин.

Регульований ринок- це ринок, який контролюється і регулюється державою за допомогою спеціальних заходів економічного та адміністративного характеру.

За ознакою простору дії вирізняють:

• місцевий (у межах міста чи села),

• регіональний (певна територія будь-якої країни),

• національний ,

• світовий ринок.

З точки зору відповідності чинному законодавству:

• легальний (офіційний),

• тіньовий.

Споживчий ринок - окремі особи і господарства, які купують товари для особистого споживання.

Ринок виробників - організації, що купують товари для використання їх у процесі виробництва.

Ринок проміжних продавців - організації, що купують товари для наступного перепродажу їх з прибутком для себе.

Ринок державних установ - державні організації, що купують товари або для наступного їх використання у сфері комунальних послуг, або для передачі цих товарів тим, кому вони потрібні.

Міжнародний ринок - покупці за межами країни, включаючи закордонних споживачів, виробників, проміжних продавців, держави і установи.

Кожен вид ринку має свою інфраструктуру, набір інструментів, які забезпечують його життєдіяльність. Окремі види ринку не існують самі по собі. Всі вони пов'язані між собою, утворюючи розгалужену ринкову систему. Вона діє не тільки в межах тієї чи іншої країни, а й глобально, охоплюючи своїм впливом значну частину світового господарства.

2. Ринковий механізм, його функції та межі дії

Досвід країн, в яких функціонує ринкова економіка, свідчить про те, що вона є ефективно працюючим механізмом, який включає чотири елементи: попит, пропозицію, ринкову ціну і конкуренцію.

У загальному вигляді попит - це потреба в певному товарі, що забезпечена грошима. Розмір попиту визначається кількістю товарів, яка може бути реалізована на ринку за існуючими цінами.

Пропозиція - це сукупність товарів, які представлені на ринку. Його розмір визначається кількістю товарів; що пропонуються для продажу в певний період часу за існуючими цінами.

Ринкова ціна - це ціна, що встановлюється на ринку. Розрізняють:

• ціни попиту,

• пропозиції,

• рівноваги.

Під ціною попиту розуміють граничну максимальну ціну, за яку покупці ще згодні брати товар, а під ціною пропозиції – граничну мінімальну ціну, за яку продавці ще готові пропонувати свій товар. Ціна рівноваги – це ціна, за якої розмір попиту дорівнює розміру пропозиції.

Конкуренція – це процес суперництва між окремими суб'єктами, постачальниками і покупцями товарів за найвигідніші умови їх виробництва та реалізації.

Конкурентна боротьба має місце, коли на ринку певного товару; кількість його продавців така, що жоден з них не в змозі самостійно або в об'єднанні з іншими впливати на ціну. За цих умов найважливіші питання економічного життя – що і скільки виробляти, яким чином і для кого – розв'язуються в результаті взаємодії попиту, пропозиції і ринкових цін.

Щоб краще зрозуміти механізм цієї взаємодії, розглянемо ситуації на ринку певного товару, наприклад автомобілів. Поведінку продавців і покупців добре характеризують криві попиту й пропозиції, що відображені на рис. 1 і 2.

Рис.1.Крива попиту Рис.2.Крива пропозиції

Спочатку проаналізуємо дії покупців автомобілів, їх інтерес полягає в тому, щоб задовольнити свою потребу, на яку вони виділяють певну суму грошей. Тому ринкова ціна ні в якому разі не може бути вищою за ціну попиту (Ц_п). В умовах високої ціни покупців не дуже багато. Відповідно й автомобілів придбається мало. Якщо ж ціна знижується, товар стає доступнішим, кількість покупців збільшується разом з кількістю придбаних автомобілів. Цю залежність демонструє крива попиту.

Тепер звернемося до дій продавців. Вони бажають відшкодувати свої витрати й одержати будь-який прибуток. Тому ринкова ціна не може бути нижчою, ніж ціна пропозиції (Ц_пр). Чим нижча ціна пропозиції, тим менша кількість автомобілів надійде для продажу. Останнє зумовлене тим, що у багатьох виробників витрати будуть більшими, ніж ціна, а це зробить неможливим виробництво. Навпаки, за підвищення ціни пропозиції зростатиме кількість виробників і обсяги поставок автомобілів. Цю залежність демонструє крива пропозиції.

Якщо накласти один графік на другий, то в певному місці вони перетнуться (рис. 3).

Кількість товару

Рис.З. Взаємодія попиту і пропозиції

Точка, в якій дві криві перехрещуються, відображає збіг інтересів продавців і покупців, відповідність попиту і пропозиції, рівновагу ринку. У кожен момент на ринку досягається рівновага, хоча і нестійка. Справді, цілком можливо, що попит на автомобілі зросте. Додатковий попит почне тиснути на ринок. Це призведе до порушення рівноваги, тимчасового підвищення цін аж до встановлення нової ціни попиту. Поведінку покупців у ситуації, що змінилася, характеризує нова крива попиту, яка проходить вище і правіше за стару криву.

Нова вища ціна виступає сильним стимулом зростання виробництва і збільшення продажу автомобілів. Одночасно нова ціна сигналізує підприємцям з інших галузей, що виробництво автомобілів стає вигідним для вкладення капіталів. Після цього сюди направляються додаткові грошові ресурси, змінюються умови виробництва. Успіху в конкурентній боротьбі досягають ті, хто зуміє швидше збільшити випуск при одночасному зменшенні витрат і цін за рахунок впровадження нових технологій, ефективних методів організації праці.

У результаті збільшення виробництва зростає пропозиція, яка поступово зрівнюється з попитом, і встановлюється нова ринкова рівновага.

Таким чином, ринковий механізм, реагуючи на попит через зміну цін, забезпечує відповідну реакцію виробництва й пропозиції.

Попит і пропозиція - дві протилежні сили, які викликають зростання і падіння ціни. Вони однаковою мірою діють на ціну, якщо не береться до уваги фактор часу. Коли під час аналізу він враховується, то ця умова порушується. У межах короткострокового періоду пріоритет отримує попит (тому що пропозиція більш інерційна). Коли ж розглядається довгостроковий період, роль головної ціноутворюючої сили переходить до пропозиції. Чим триваліший період часу, що аналізується, тим сильніший вплив пропозиції на ціни порівняно з попитом. Причина полягає в тому, що саме виробництво визначає в кінцевому підсумку динаміку потреб, які вже потім виступають у вигляді попиту. Водночас попит і пропозиція залежать від динаміки ціни. У випадку з пропозицією ця залежність є прямою, а у випадку з попитом - оберненою.

Ступінь зміни попиту на певну продукцію під впливом зміни ціни на неї характеризує еластичність попиту (Е).

Еластичнимє попит, зміна обсягу якого, виражена у відсотках, перевищує відсотковий вираз зниження цін, тобто коли Е > 1.

Якщо показники зменшення ціни і збільшення попиту дорівнюють один одному (тобто зростання попиту тільки компенсує зниження цін), то еластичність попиту називають одиничною.

У випадку, коли обсяг зменшення ціни перевищує показник приросту попиту, то останній є нееластичним (Е < І).

Еластичність попиту для різних товарів не однакова. Вона залежить від виду товару (першої необхідності чи ні), ступеня задоволення потреби на товари, від наявності товарів-субститутів.

Ступінь зміни пропозиції певного товару під впливом зміни ціни характеризує еластичність пропозиції (Е_пр).

Інформативна функція. Через коливання цін на товари і послуги ринок надає учасникам виробництва об'єктивну інформацію про суспільно необхідні витрати виробництва і суспільно необхідну якість та асортимент тих товарів і послуг, які виробляються.

Регулююча функція. Орієнтуючись на ринкові ціни і намагаючись одержати максимальний прибуток, підприємці направляють свої кошти на випуск тих товарів, які користуються попитом. У результаті досягається відповідність між обсягом виробництва і суспільними потребами, формуються необхідні економічні пропорції. Так ринковий механізм виконує регулюючу функцію.

Сануюча функція. Цю функцію ринок виконує тоді, коли за допомогою конкуренції "очищає" суспільне виробництво від економічно слабких, нежиттєздатних господарських одиниць і, навпаки, "дає зелене світло" ефективнішим. У цій своїй функції ринок – об'єктивний суддя, який відбирає найкорисніших для суспільства виробників, внаслідок чого неперервно підвищується середній рівень ефективності народного господарства.

Недоліки ринкового механізму:

• ринок не в змозі регулювати "зовнішні ефекти" економічної діяльності. І вони не мають грошового виміру, але реально впливають (позитивно чи негативно) на добробут суб'єктів економічних відносин. Це, наприклад, такі соціальні наслідки виробництва в умовах конкуренції, як безробіття або забруднення навколишнього cеpeдовища. У даному випадку вплив негативний, і його хтось повинен компенсувати. Ринок це зробити не може, такі функції повинна, виконувати держава;

• ринковий механізм не в змозі врахувати потреби знедолених груп населення: безробітних, непрацездатних і малозабезпечених, їхні потреби, як правило, незабезпечені грошима, і тому ринок їх не бачить;

• ринок не може забезпечити країну суспільними благами. Йдеться, насамперед, про товари і послуги колективного користування, в споживанні яких беруть участь усі громадяни без винятку (оборона, освіта, управління, охорона правопорядку тощо). Ці блага світова економічна наука називає "суспільним товаром". Крім такої, властивості, як невиключеність із споживання, вони мають і таку особливість, як те, що дістаються усім споживачам приблизно порівну;

• ринок не бачить перспективи. Криві попиту і пропозиції відображають поточні потреби суспільства. Такі стратегічні цілі розвитку країни, як здоров'я нації, достатній рівень освіти населення, культура, не забруднене навколишнє середовище, структурна перебудова економіки під впливом НТП і вичерпання продуктивних ресурсів залишаються за межами інтересів суб'єктів ринкових відносин. Часто інтереси підприємців і суспільства стосовно цих питань протилежні.

Отже, існує ряд проблем, вирішення яких мають взяти на себе державні і громадські інститути. Це – регулювання зовнішніх ефектів встановлення соціальної рівноваги, забезпечення населення соціальними благами, перспективний розвиток країни.

Таким чином, ринковий механізм має певні межі своєї дії.

Контрольні питання

1. Які інституціональні основи ринкової економічної системи? Чому потрібно ототожнювати ринкову економічну систему з капіталізмом?

2. Що таке ринкова система і чим вона відрізняється від ринкової системи?

3. Назвіть функції ринку.

4. Які ви знаєте суб’єкти ринкової економіки? Чи є держава суб’єктом чистої ринкової економіки?

5. Обґрунтуйте протилежності між категоріями попиту і пропозиції.

6. За допомогою графіка рівноваги попиту і пропозиції поясніть сутність рівноважної ринкової ціни та її кількісну визначеність.

7. Які функції виконує конкуренція?

ТЕМА 8. СТРУКТУРА ТА ІНФРАСТРУКТУРА РИНКУ

План

Структура сучасного ринку.

2. Ринкова інфраструктура:

а) Поняття ринкової інфраструктури;

б) Основні елементи ринкової інфраструктури;

Позичковий процент. Банк

4. Капітал у сфері торгівлі. Торговий прибуток.

5. Цінні папери як фіктивний капітал сфери обігу. Фондові біржі.

Структура сучасного ринку

Позичковий процент. банки

План

1. Підприємство як основний суб’єкт ринкової економіки.

2. Підприємництво, його суть, принципи, умови та функції.

3. Розвиток підприємницької діяльності в Україні.

1.Підприємство як основний суб’єкт ринкової економіки. Види підприємств

Підприємство – первинна ланка економіки.

Політична економія вивчає функціонування економічної системи на 3-х рівнях.

Мікрорівень господарюванняохоплює:

- економічно відсоблені одиниці (об’єднання, фірми, підприємства, домогосподарства ).

- окремі ринки, конкретні ціни і конкретний товар та послуги;

Ринкова економіка має лише два суб’єкти мікроекономічного рівня господарської діяльності;

- підприємства;

- домашні господарства (сімя ).

Підприємство– це юридична особа і одночасно господарська та фінансова одиниця.

Закон України «Про підприємства» трактує, що «підприємство –самостійний, господарючий статутний суб’єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науковк-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання прибутку (доходу).»

З економічної точки зору, підприємство самостійно здійснює індивідуальне відтворення, тобто організовує виробництво, для чого наймає робочу силу, купує сировину і матеріали, напівфабрикати, платить за це готівкою або бере кредит, свої товари продає або тимчасово складає.

Одночасно поряд з організаторською формою господарювання підприємство є певним майновим комплексом, що складається з основного та оборотного капіталу.

Економічна сутність підприємства полягає в тому, що воно має на меті одержання прибутку, його діяльність спрямована на отримання після реалізації товару.

Факторами виробництва є робоча сила і виробничі фонди.

За умов ринкової економіки підприємство діє як первинна ланка економіки країни ( складається із взаємодії первинних ланок ).

Чим досконаліше організована ця ланка, тим вищий ефект функціонування економіки в цілому.

У ринковій економіці підприємство – це товаровиробник і основна виробнича ланка країни. Воно є:

- суб’єктом господарювання;

-товаровиробником;

- організаційною формою господарювання;

- суб’єктом індивідуального відтворення;

- суб’єктом і водночас об’єктом маркетингу і менеджменту.

Суб’єкт господарської діяльності стає підприємством лише за певних умов:

- зареєстрований і має всі атрибути юридичної особи – статут, розрахунковий рахунок, баланс, печатку, назву, товарний знак тощо;

- виконує господарські функції, виготовляє товар чи надає платні послуги;

- зберігає умови постійного повторення процесу виробництва – індивідуального відтворення;

- проходить ( повторює ) життєвий цикл.

Господарююча одиниця стає підприємством з економічної точки зору лише за умов самостійної майнової, фінансової та іншої господарської діяльності в межах чинного законодавства та правових норм.

Індивідуальне відтворення – це постійне відтворення виробництва чи надання платних послуг.

Формою індивідуального відтворення в ринкових умовах господарювання є кругообіг та обіг індивідуального капіталу підприємства.

Схема індивідуального відтворення підприємства

Використання виробничих філіалів (виробничого)

Авансування грошових коштів (грош. К)

Оновлення і заміна зношеного К підприємства

Формування амортизаційного фонду підприємства

Життєвий цикл підприємства – це шлях, що проходить господарюючий суб’єкт з моменту реєстрації як юридичної особи до моменту його ліквідації (з причин банкрутства чи ін.).

Стадії життєвого циклу підприємства

Індивідуальне відтворення та життєвий цикл підприємств формуються залежно від організаційної форми, виду та форми власності господарських суб’єктів.

Відповідно до чинного законодавства в Україні існують такі форми підприємств, їх види:

- індивідуальне підприємство – ґрунтується на особистій власності особи та її праці;

- сімейне підприємство – засноване на власності та праці членів однієї сім ї;

- приватне – засноване власниками майна з правом використати найману працю;

- колективне підприємство – засноване на власності трудового колективу, кооперативу, громади, релігійної організації;

- державне комунальне підприємство – засноване на загальнодержавній власності;

- спільне підприємство – засноване на основі об’єднання майна різних власників (змішана форма власності).

2. Підприємництво, його суть, принципи, умови та функції

Поняття «підприємництво» надзвичайно містке. В ньому переплітаються сукупність економічних, юридичних, політичних, історичних і психологічних відносин. Складалося воно протягом значного часу, змінюючись під впливом базисних і надбудовних інститутів, психології людей.

А. Сміт , один з тих, хто заклав теоретичні підвалини підприємництва, розглядав підприємця як власника. Саме цим визначаються його дії в економічному житті, мотивація, поведінка, психологія.

Поняття «підприємець» часто вживають як синонім таких понять як «господар», «бізнесмен». Людину, яка організувала своє діло, веде його, називають підприємцем. Найхарактерніші риси підприємця, які виділяють його з господарюючих суб’єктів, найбільш влучно сформулював Й.Шумпетер, перелічивши його головні функції:

- виготовлення нового блага або нової якості певного блага,

- освоєння нового ринку збуту,

- отримання нового джерела сировини або напівфабрикатів і запровадження нового методу виробництва,

- проведення нової відповідної реорганізації.

Для того, щоб здійснювати постійний пошук нових способів комбінації ресурсів, слід на думку Шумпетера, мати відповідні якості: волю і здібності, виділяти визначальні моменти діяльності, бачити їх у реальному світлі, бути спроможним «плисти проти течії», долаючи опір соціальних сил, здійснювати вплив на інших результатами успіху, духовною свободою, витратами сил і енергії.

Перелічені риси підприємця можуть бути реалізовані за умов:

- економічної свободи людини,

- права вибору сфери діяльності для реалізації своїх потенцій,

- персональної економічної відповідальності за результати роботи, наслідком якої може бути прибуток або банкрутство.

Отже, підприємець – суб’єкт, що поєднує у собі новаторські, комерційні та організаторські здібності для пошуку і розвитку нових видів, методів виробництва, нових благ та їхніх нових якостей, нових сфер застосування капіталу.

Підприємництво – це тип господарської поведінки підприємців з організації розробки, виробництва і реалізації благ з метою отримання прибутку.

У вияві ініціативної, новаторської, самостійної діяльності акумулюється сутність підприємництва. Його мета зводиться, з одного боку, до отримання прибутку або особистого доходу, в результаті не будь-яких кон’юнктурних справ, а передбачення точного розрахунку, а з іншого – до найбільш ефективного використання факторів виробництва, прагнення реалізувати творчі потенції людини.

Функції та умови існування підприємництва

Сутність підприємництва розкривається через основні функції – творчу, ресурсну, організаційну.

Творча функція підприємництва полягає у сприянні генерування та реалізації нових ідей, здійснені техніко-економічних, наукових розробок, проектів, що пов’язані з господарським ризиком.

Ресурснафункція ПЕРЕДБАЧАЄ, ЩО ВОНО НАЦІЛЕНЕ НА найбільш ефективне використання матеріальних, трудових, фінансових та інформаційних ресурсів з урахуванням досягнень науки, техніки, управління і організації виробництва.

Організаційна функція підприємництва зводиться до поєднання ресурсів виробництва в оптимальних пропорціях, здійснення контролю за їх використанням.

Підприємець як явище господарського життя завжди розвивається у певному соціально-економічному та історичному середовищі. Саме тому для його безперервного відтворення необхідні певні передумови. Можна виділити чотири їх групи:

- економічні – полягають у тому, щоб у суспільстві функціонували багатосуб єктні (приватні, колективні, державні, кооперативні) власники. Це сприятиме свободі підприємницької діяльності, можливості на свій страх і ризик приймати рішення про використання майна, продукції, прибутків, вибору господарських контрагентів;

- політичні– полягають у створенні в країні сприятливого політичного клімату для здійснення стабільної політики в країні. Така політика має надати усім господарюючим суб’єктам гарантії збереження їхньої власності, виключення можливостей націоналізації, експропріації. Владні структури мають захищати всі види власності, в зокрема інтелектуальної, а також створювати сприятливий підприємницький клімат завдяки відповідній податковій, кредитній, митній та іншій політиці;

- юридичні– ґрунтуються на законодавстві, нормативних актах, розроблених у країні. Останні мають створити для усіх учасників ринкових відносин однакові «правила гри», тобто надати однакові права і повну економічну свободу, не допускати втручання органів державного управління в господарську діяльність будь-якого суб’єкта за винятком законодавчо зумовлених випадків.

3. Розвиток підприємницької діяльності в Україні

В Україні прийняті і діють ряд нормативних актів, які заклали підвалини для формування підприємництва. Важливе місце серед них належить Господарському кодексу України. Згідно з ним в Україні підприємництво здійснюється за такимипринципами:

- вільний вибір діяльності на добровільних засадах;

- залучення до здійснення підприємницької діяльності майна і коштів юридичних осіб і громадян;

- самостійне формування програми діяльності;

- вибір постачальників і споживачів вироблюваної продукції, встановлення цін відповідно до законодавства;

- вільне наймання працівників, залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством;

- вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, встановленних законодавством.

- самостійне здійснення підприємцем – юридичною особою – зовнішньоекономічної діяльності;

- використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Важливою умовою формування і розвитку підприємництва в Україні є гарантії та всебічна підтримка його державою. Вона законодавчо забезпечує гарантії для всіх підприємців незалежно від обраних ними форм підприємницької діяльності та власності, однакові права й можливості стосовно доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів, свободу конкуренції між підприємцями, захищає споживачів від виявів несумлінної конкуренції та монополізму у будь-якій сфері підприємницької діяльності.

Розвиток підприємницьких структур, розширення можливостей вільного підприємництва потребує не лише правового забезпечення, а й економічної, матеріально-технічної та організаційної підтримки держави.

Економічна підтримкамає передбачити:

- запровадження надійної фінансово-кредитної бази підтримки підприємництва шляхом створення мережі спеціалізованих комерційних банків і страхових компаній для надання індивідуальних позик;

- відкриття доступу підприємцям до іноземних кредитів;

- формування розгалуженої мережі суспільних і приватних неприбуткових фондів розвитку підприємництва, які б надали гарантії за кредитами;

- запровадження державного страхування комерційного ризику підприємств на випадок фінансових та інших витрат;

- встановлення пільгового оподаткування прибутків підприємців, що здійснюють інноваційні проекти;

- розв’язання соціальних проблем.

Матеріально-технічна підтримкапередбачає такі заходи:

- передачу або продаж на пільгових умовах підприємницьким структурам з державного сектору різноманітного устаткування виробничого призначення відповідно до процесу роздержавлення і приватизації;

- комерціалізацію сфери торгівлі і громадського харчування, корпоратизацію великих і середніх підприємств різних галузей економіки;

- створення технопарків і баз прокату обладнання для прискореного розвитку інноваційної діяльності.

Організаційна підтримкапідприємницької діяльності має сприяти налагодженню процедури регулювання підприємництва з боку державних інститутів завдяки виробленню раціональних форм обов’язкової звітності про створення, порядок реєстрації та функціонування суб’єктів підприємництва, підготовки підприємницьких кадрів, їх інформованості з питань підприємництва, що вимагає відкриття спеціальних навчальних закладів, перепідготовки викладачів, організації інформаційних центрів, проведення наукових досліджень з питань підприємництва в державних наукових і навчальних закладах.

Контрольні питання

1.Підприємництво, як первина ланка економіки.

2.Назвіть основні форми підприємств.

3. У чому сутність підприємництва ?

4. За яких умов може існувати підприємництво як економічне явище ?

5. Охарактеризуйте основні принципи підприємницької діяльності згідно з Господарським кодексом України.

ТЕМА 10. КАПІТАЛ. ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА І ПРИБУТОК

План

1. Капітал: основні концепції визначення його суті.

2. Основний і оборотний капітал. Амортизація.

3. Кругооборот і оборот капіталу підприємства. Час і швидкість обороту капіталу.

4. Витрати і доходи підприємства.

5. Доходи підприємства. Економічний, бухгалтерський та чистий прибуток.

6. Витрати виробництва їх суть та види.

1. Капітал: основні концепції визначення його суті.

Різні економічні школи по-різкому визначають суть капіталу. Проаналізуємо найбільш розповсюджені в економічній науці теорії капіталу. З точки зору натуралістичної, або речової, концепції,яка розроблялася представниками класичної та неокласичної політекономії, капітал – це або засоби виробництва, або готові товари, які призначені для продажу. Так, А.Сміт вважав, що капітал являє собою накопичений запас речей (машин, інструментів, сировини), накопичену працю, тобто все те, що використовується у виробництві з метою виготовлення готової продукції і після її реалізації отримання прибутку. Д. Рікардо писав, що капітал – це засоби виробництва. А. Маршалл зараховував до капіталу всі речі, які створюють передумови виробництва. Аналогічні підходи існують і в сучасній економічній науці. П. самуельсон, наприклад, визначає капітал як виробниче обладнання великих фабрик, складів готової продукції і напівфабрикатів.

З точки зору монетаристської, або грошової, теоріїкапітал – це гроші, які приносять процент. Основи цього підходу були закладені ще в період меркантилізму, проте у ХУІІІ – ХІХ ст.. грошова концепція була відсунута на другий план теоріями натуралістичного напряму. Але в ХХ ст.. велике значення у відродженні інтересу до кредиту та грошей в якості капіталу мала теорія Дж. М. Кейнса. В подальшому у поглядах його прихильників відбулася диференціація. Ті вчені, які зайняли монетаристські позиції, виходять з того, що капітал – це гроші або їх замінники – кредитні гроші, а інші пов’язують поняття капіталу з отриманням доходу, причому останнє пов’язується не тільки з речовими факторами, а й з людськими.

Теорії “людського капіталу” з’явилися у 60-і роки ХХ ст.., це було зумовлено розвитком НТР і зростанням особистого фактора у виробничому процесі. Їх розробляли Г.Беккер, Дж. Мінер, Т. Шульг та ін. На їх думку, у виробництві взаємодіють два фактори: “фізичний капітал”, який охоплює засоби виробництва, і “людський капітал”, до якого зараховують знання, навички, енергію. Величина “людського капіталу” оцінюється доходом, який він здатний приносити.

Названі концепції хоча і характеризують з певних позицій сутність капіталу, проте не є досить повним, в них практично не розглядаються соціально-економічні аспекти сутності капіталу.

Однобічність у підходах до проблеми, що досліджується, значною мірою подолана в концепції капіталу К. Маркса, в якій дано найбільш ґрунтовне та комплексне визначення капіталу.

Свій аналіз К. Маркс починає зі ствердження, що ні гроші, ні засоби виробництва самі по собі не є капіталом. Вони перетворюються на капітал лише тоді, коли їх власник вступить у певні соціально-економічні відносини з іншими людьми (виробниками засобів виробництва, робітниками, які пропонують на ринку праці свою здатність працювати, торговцями, що реалізують готову продукцію, тощо) з метою створення умов для виробництва певної продукції, забезпечення поєднання засобів виробництва ( за визначенням К. Маркса, це постійний капітал) з робочою силою (цей елемент виробництва він називає змінним капіталом). В результаті взаємодії речового та особистого факторів підприємець отримує продукцію, у вартості якої буде втілена додаткова вартість (К. Маркс вважає її тільки функцією змінного капіталу. У саме це твердження не приймається більшістю західних учених-економістів). Після реалізації виготовленої продукції додаткова вартість набирає форми прибутку – кінцевої мети капіталістичного виробництва.

На підставі здійсненого дослідження К. Маркс дає таке визначення капіталу: капітал – це авансована вартість, що в процесі свого руху приносить більшу вартість, тобто само зростає.

Рух капіталу здійснюється за схемою : Г – Т – Г, де Г = Г + г, де Г – первісно авансовані гроші, Т – товар, Г – гроші, які кількісно збільшилися, зросли на величину г. Цей приріст грошей, або капіталу, К. Маркс за умов капіталістичного виробництва називає додатковою вартістю.

2. Основний і оборотний капітал. Амортизація.

Відповідно до способу перенесення вартості на створений продукт капітал у виробничій форм поділяється на основний та оборотний.

До основного капіталувідносять будівлі, споруди, машини, обладнання та ін. Вони багато разів використовуються у виробничих циклах і переносять свою вартість на готовий продукт частинами, в міру зносу.

До оборотного капіталувідносять сировину, допоміжні матеріали, пальне та ін. Вони використовуються повністю за один виробничий цикл і протягом нього переносять свою вартість на готовий продукт. До оборотного капіталу належить також вартість робочої сили, яка набирає форми фонду зарплати.

Оборотний капітал у сукупності із капіталом обігу (це частина капіталу підприємства, яка перебуває у грошовій і товарній формах – грошові кошти, кошти в розрахунках, готові вироби) утворюють оборотні засоби.

Процес переносу вартості основного капіталу протягом його служби на вартість виробленого товару називається амортизацією.Щорічні амортизаційні відрахування, які утворюють амортизаційний фонд, здійснюються за спеціальними нормами, які у кожній країні встановлюють державні органи.

Норма амортизації– це відношення суми амортизаційних відрахувань (перенесеної за рік вартості засобів праці) до первісної вартості основного капіталу, що використовується. Розраховується цей показник за формулою:

А

Н_а = ^{_______ .} 100 %,

ПВ_ок

де Н_а – норма амортизації; А – щорічна сума амортизаційних відрахувань; ПВ_ок – первісна вартість основного капіталу.

Амортизаційний фонд частково використовується на капітальний ремонт елементів основного капіталу, проте основна його частина нагромаджується у грошовій формі для того, щоб у майбутньому придбати нові машини, обладнання та ін. На заміну тих, що зносилися.

Зношування основного капіталу відбувається під впливом двох факторів: 1) виробничого використання– в результаті нього засоби праці втрачають свою споживчу вартість, фізично зношуються;2) технічного прогресу,розповсюдження досягнень, якого зумовлює появу дешевших або досконалішихзасобів праці, тобто спричиняє моральний знососновного капіталу, що використовується. За сучасних умов саме моральний знос зумовлює необхідність швидкого поновлення елементів основного капіталу, що, в свою чергу, приводить до впровадження в практику господарювання ринкових країн різних форм прискореної амортизації. Як відомо, в Україні також з 1.01.1997 р. введені нові річні норми амортизаційних відрахувань на реновацію основного капіталу (для будівель, споруд та передатних обладнань – 5 %; для транспортних засобів та інформаційних систем – 25 %; для інших елементів основного капіталу – 15 %), проте вони, як стверджують дослідники, за сучасних, нестабільних економічних умов дуже часто не виконуються, фактичний строк амортизації основного капіталу складає 25 – 30 років, а його знос у промисловості становить більш ніж 60 %.

3. Кругооборот і оборот капіталу підприємства. Час і швидкість обороту капіталу.

Щоб підприємницька діяльність почала здійснюватися, необхідно мати певну величину капіталу у грошовій формі. Його наявність і цілеспрямований рух повинні забезпечити індивідуальне відтворення на рівні якогось конкретного суб’єкта господарювання. Індивідуальне відтворення– це безперервний процес виробничого поєднання факторів виробництва з метою створення товарів і отримання доходів. Вихідним моментом індивідуального відтворення є кругооборот капіталу.

Перш ніж дати загальне визначення поняттю “кругооборот капіталу”, необхідно в певній послідовності розглянути стадії його руху:

Перша стадія.Рух капіталу починається зі стадії обігу, на якій капітал виступає у грошовій формі (Г) і виконує функцію забезпечення виробництва засобами виробництва (ЗВ) та робочою силою (РС):

ЗВ

Г – Т

РС

Друга стадія.Після того як уже створені умови для початку виробництва, починається рух капіталу безпосередньо на стадії виробництва (В). На цьому етапі капітал виступає у виробничій (або продуктивній) формі і виконує функцію виробництва товарів і створення вартості, невід’ємною частиною якої повинна бути додаткова вартість.

Третя стадія.Одержання підприємцем вартості та додаткової вартості неможливе, якщо капітал, тепер уже в новій функціональній формі – товарний, знову, як і на першій стадії, не пройде сферу обігу. Основною функцією капіталу в товарній формі є реалізація виробленого товару (Т) й отримання певної суми грошей (Г), яка кількісно дорівнює Г (первісно авансовані гроші) та г, що і є, за визначенням К. Маркса, додатковою вартістю:

Т – Г.

Таким чином, послідовний рух капіталу, протягом якого він проходить три стадії (обігу, виробництва, обігу), набуває трьох функціональних форм (грошової, виробничої, товарної) і виконує певні функції, називається кругооборотом капіталу.Схематично він має такий вигляд:

ЗВ

Г – Т ... В ... Т – Г

РС

У цій схемі крапками позначено процеси закінчення попередньої стадії і перехід до іншої.

Рух капіталу не припиняється із завершенням одного кругообороту, вони постійно повторюються. Кругооборот капіталу, який розглядається не як окремий акт, а як постійно поновлюваний процес, називається оборотом капіталу.Він вимірюється часом і швидкістю.

Час обороту капіталу– це період, протягом якого ресурси проходять сфери виробництва та обігу і повертаються до вихідної (грошової) форми. Час оборотукапіталу складається із двох частин: 1( часу виробництва та 2) часу обігу. В свою чергу,час виробництвавключає в себе робочий період, перерви у процесі праці часу у виробничих запасах, а час обігу– час продажу продукції та час придбання факторів виробництва.

Швидкість обороту капіталу.Оскільки час обороту індивідуальних капіталів неоднаковий ( у деяких галузях він триває кілька років, а в деяких – значно менший і може тривати кілька місяців, тижнів або днів), то для здійснення аналізу швидкості обороту необхідно мати якусь загальну міру. Такою мірою прийнято вважати рік (360 днів). Швидкість обороту капіталу вимірюється кількістю оборотів за рік:

n = ^_____ ,

о

де n – кількість оборотів за рік;

360 – кількість днів у році;

о – тривалість одного обороту.

Підприємці завжди намагаються скоротити час обороту капіталу або прискорити швидкість його обороту, оскільки це при тій самій величині авансованого капіталу дозволить отримувати більше прибутку.

4. Витрати і доходи підприємства.

У процесі кругообороту й обороту капіталу витрати виробництва (С + V) відокремлюються від вартості (c + v + m) і починають функціонувати як автономна категорія. Це пояснюється в основному двома моментами. По-перше, тим, що підприємці для продовження процесу виробництва частину виручки за реалізовану продукцію, адекватну первісно авансованому капіталу, знову й знову повинні повертати у виробництво для відновлення спожитих факторів виробництва. По-друге, витрати виробництва сприймаються підприємцем як його внутрішня вартість, відшкодування якої за рахунок виручки від реалізованої продукції є неодмінною умовою його існування. Будь-яке падіння виручки нижче витрат, які підприємець робить на здійснення виробництва, веде до “проїдання” авансованого капіталу, а якщо це продовжується систематично – загрожує банкрутством.

Відокремлююсь від вартості, витрати виробництва (затрати на знаряддя праці, сировину, матеріали, паливо, трудові і природні ресурси, енергію та ін. Затрати на виробництво і реалізацію) набувають форми собівартості (вартість для себе). Отже, собівартість – це виражені в грошовій формі поточні затрати підприємства на виробництво і реалізацію продукції.

Залежно від повноти представлених затрат у вітчизняній господарській практиці розрізняють декілька видів собівартості. Див. схему 1.

Схема 1.

Види собівартості

(функціональні)

 

 

Індивідуальна

 

	Цехова
Види

Виробнича(фабрично-заводська)

 

 

Повна(комерційна)

 

 

Індивідуальна – це затрати на виробництво одиниці певного виду продукції. Цехова – всі затрати виробництва в межах певного цеху, за винятком загальнозаводських. Виробнича – сума затрат на виробництво продукції, що включає виробничі й загально управлінські витрати підприємства. Повна собівартість включає фабрично-заводську, а також затрати, пов’язанні з реалізацією продукції (поза виробничі затрати).

За економічним змістом витрати, що входять у собівартість, ділять на: основні пов’язані безпосередньо з виробництвом продукції; накладні – включають витрати на організацію, управління, технічну підготовку й обслуговування виробництва, проценти за кредит банку, витрати на охорону праці та оплату праці управлінського апарату, канцелярські витрати тощо. Практично такий поділ знаходить застосування при калькуляції собівартості, де витрати поділяються на прямі – пов’язані з даним процесом виробництва (на сировину і матеріали, оплату основних виробничих працівників і т.д.). Вони відносяться на окремі види продукції. І непрямі – пов’язанні з роботою підприємства в цілому.

Собівартість – один з найважливіших показників ефективності роботи підприємства, її зниження, - прямий шлях до підвищення прибутковості. Для того, щоб ефективно сприяти зниженню собівартості продукції, необхідно насамперед знати її структуру.

 

Співвідношення елементів витрат у повній собівартості витрат на виробництво продукції називається її структурою. Див. схему 2.

 

Схема 2.

 

Структура витрат на виробництво промислової продукції в Україні.

(1989 р. – в % до підсумку)

 

Сировина і основні матеріали 64,8

паливо 5,1

 

енергія 2,5

 

амортизація 10,7 100

 

амортизація і відрахування на

соцстрах 14,3

інші витрати 2,6

 

На підприємствах різних галузей структура собівартості неоднакова. Наприклад, у вугільній промисловості на першому місці стоять витрати на заробітну плату, у легкій промисловості значну частину собівартості складають витрати на сировину і матеріали. Тому в пошуках резервів для зниження собівартості у вугільній промисловості основна увага повинна приділятися економії живої праці шляхом її механізації, а в легкій промисловості – економії матеріальних ресурсів.

У зниженні собівартості зацікавлені як окремий підприємець, так і суспільство в цілому. Так, підприємство зниження індивідуальної собівартості (індивідуальних витрат) порівняно з суспільною (середньою, яка є основою ринкових цін) забезпечує додатковий прибуток (надлишкова додаткова вартість). Розміри такого прибутку будуть тим більшими, чим меншою буде індивідуальна собівартість порівняно з суспільною. Для суспільства низька собівартість порівняно з суспільною. Для суспільства низька собівартість означає, по-перше, ефективне використання ресурсів, які завжди є обмеженими. По-друге, можливість використання вивільнених ресурсів для виробництва додаткових матеріальних благ. По-третє, зниження собівартості окремими підприємцями створює передумови для зниження цін. В цілому все це веде до зростання прибутку суспільства.

Результатом будь-якого виробництва є продукт або благо. Маса вироблених матеріальних благ і послуг у грошовому вираженні за певний період (доба, місяць, рік) складає валовий продукт (ВП) підприємства (держави). Сума грошей, отримана підприємством за реалізований валовий продукт, називається виручкою.

Вартісна структура ВП неоднорідна. Вона, як відомо з попередніх тем, складається з двох частин: старої переносної вартості і нової вартості. Перенесена вартість відтворює матеріальні затрати (постійний капітал) на його створення, а нова вартість утворює чистий продукт підприємства. Реалізований чистий продукт – це валовий доход підприємства.

Відповідно до цього ефективне господарювання передбачає чітко визначене використання реалізованого ВП (грошової виручки). Одна його частина, еквівалентна матеріальним затратам, повертається у виробництво з метою відшкодування спожитих елементів постійного капіталу. За рахунок другої (валовий доход) формується фонд оплати праці та прибуток підприємства. Отже, з точки зору використання ВП підприємства виступає як сукупність двох величин: витрат виробництва (собівартості) і прибутку. Див схему 4.

 

Схема 4.

 

Структура валового продукту підприємства.

 

 

Валовий доход

 

Матеріальні витрати Оплата Прибуток

(С) праці (V) (m)

чистий

витрати підприємства (собівартість) доход

 

Прибуток підприємства, таким чином, є його чистий доход, який відрізняється від валового доходу на величину фонду оплати праці. Вираховується він як різниця між вартістю продукції за цінами її реалізації і повною собівартістю. Він є джерелом грошових нагромаджень підприємства й доходів держави. У Господарській практиці розрізняють прибуток балансовий і чистий (розрахунковий). Балансовий прибуток – це вся сума прибутку, отриманого підприємством після реалізації продукції (виручка мінус повна собівартість). Чистий прибуток – це той прибуток, що залишається після сплати податків та інших платежів у бюджет.

Як нам уже відомо, для визначення поточної ефективності витрт підприємства на виробництво продукції (прибутковості) застосовується показник норми прибутку

 

Р

(Р = ^_________ х 100)

c + v

 

Однак, лише маса й норма прибутку не дають повної картини про ефективність виробництва. Щоб її мати, необхідно враховувати вплив системи інтенсивних факторів на формування прибутку. Такими факторами є: продуктивність праці, величина собівартості, якість продукції, ефективність використання капіталу (капіталовіддача).

Тому реальна ефективність підприємства може бути виявлена шляхом застосування узагальнюючого показника, такого, як норма рентабельності. Норма рентабельності – це відношення балансового прибутку до середньорічної вартості основного капіталу і нормативних оборотних засобів. У вітчизняній господарській практиці норма рентабельності визначалась за формулою:

 

П_б

Р = ^{___________________} х 100, де

Ф_осн. + Ф_об.

 

Р^’ – норма рентабельності,

П_б – балансовий прибуток,

Ф_осн. – вартість оборотних нормованих фондів.

Дещо інакше концепція витрат виробництва, а отже, й доходів, трактується західними економістами. А саме у найзагальнішому вигляді витрати виробництва трактуються однаково, як затрати праці, землі, природних ресурсів, машин, обладнання і т.д. на виробництво даного товару (послуги). Але далі використання цих ресурсів для виробництва того чи іншого товару ставиться в пряму залежність (виходячи з факту обмеженості ресурсів) від того, наскільки це буде ефективно. Тобто, мова йде про те, що існує альтернативна: можна використати наявні ресурси для виробництва такої або іншої продукції; для надання послуги або для використання на власні потреби. Необхідно вибрати найбільш ефективний варіант. Такі витрати. Які обрані для виробництва саме данного товару (послуги) з безлічі альтернативних варіантів, вважаються органічно йому властивими. У всіх інших варіантах вони дадуть менший ефект. Таким чином, затрати ресурсів на виробництво даного товару розглядаються як втрати їх (ресурсів) для використання в будь-яких інших цілях.

Отже, економічні (або як вони називаються в “Економіксі” – вмінені) витрати будь-якого ресурсу, вибраного для виробництва товару, дорівнюють його вартості при найкращому з усіх можливих варіантів використання.

Виходячи з такої концепції, витрати окремої фірми поділяються на дві групи: зовнішні і внутрішні. Зовнішні (явні) – це альтернативні витрати, що набирають форму грошових платежів постачальникам факторів виробництва, які не належать до числа власників даної фірми. Вони відображаються в бухгалтерському балансі. Тому їх ще називають бухгалтерськими витратами. Внутрішні (неявні) – це альтернативні витрати ресурсів, що належать самій фірмі і не оплачуються. Наприклад: а) грошову платежі, які могли б отримати фірма при найвигіднішому самостійному використанні даного ресурсу; б) нормальний прибуток як мінімальна винагорода підприємцю, що утримує його в даній галузі діяльності. Дис. схему 3.

 

 

Схема 5.

 

Витрати виробництва

 

Зовнішні (явні) Внутрішні (неявні)

 

Бухгалтерські

витрати

 

Економічні витрати

 

 

Поділ витрат на бухгалтерські й економічні породжує й різне трактування терміну “прибуток”. У бухгалтерській практиці прибуток – це загальна виручка фірми за мінусом зовнішніх витрат:

 

Бухгалтерський Виручка Бухгалтерські

прибуток (явні) витрати

 

Економісти ж визначають прибуток шляхом вирахування із загальної виручки всіх витрат (зовнішніх і внутрішніх):

 

Економічний Виручка Економічні

прибуток витрати

 

Певною мірою цей поділ можна порівняти з поділок прибутку у вітчизняній господарській практиці на балансовий і чистий.

Дещо незвичним для вітчизняної практики є поділ витрат на постійні і змінні. Постійними називаються такі витрати, величина яких не змінюється залежно від змін обсягів виробництва. Це затрати на виплату оренди (якщо є майно, що орендується), сплата процентів за кредит, заробітна плата службовців (які мають невідрядну оплату), затрати на освітлення, опалення, страхові внески, амортизацію приміщень, обладнання тощо. Змінні –це такі витрати, величина яких змінюється залежно від змін обсягів виробництва. Сюди відносяться затрати на сировину, паливо, енергію, транспортні послуги, заробітну плату (працівникам, що знаходяться на відрядній оплаті).

Розмежування витрат виробництва на постійні і змінні пов’язане з використанням західною економічною наукою так званного закону спадної віддачі або ефективності граничного продукту і своїм функціональним призначенням повинно забезпечувати можливість фірмі визначити, з яких обсягів при бажаній для фірми ціні виробництво почне давати прибуток. Суть цього закону полягає в тому, що на початку процесу збільшення виробництва змінні витрати будуть певний час зростати, але спадними темпами. А це означає, що кожна додатково використана одиниця продукції буде обходитися дешевше. Згодом змінні витрати почнуть збільшуватись зростаючими темпами, а отже зростатиме й вартість кожної додатково виробленої одиниці продукції.

Поділ витрат на постійні і змінні має суттєве значення для кожного підприємця. Змінні витрати він може регулювати, змінюючи обсяги виробництва. Постійні ж витрати, як правило, знаходяться поза контролем підприємця, є обов’язковими й повинні бути оплачені незалежно від обсягів виробництва.

Сума постійних чи змінних витрат фірми при виробництві даної кількості продукції становить загальні (сукупні) витрати. Обчислюються вони шляхом додавання до витрат на виробництво першої одиниці продукції додаткових витрат на виробництво другої, третьої і т.д., включаючи n-ну одиницю продукції.

Західна господарська практика користується й таким показником, як середні витрати. Цей показник дає можливість порівняти фактичні витрати фірм на виробництво продукції з ціною, яка завжди вказується в розрахунку на одиницю продукції. Середні витрати поділяються на постійні і змінні.

Середні постійні витрати в міру зростання виробництва знижуються. Це зумовлено самою природою постійних витрат. Якщо ці витрати впродовж певного періоду залишаються незмінними, то при нарощуванні обсягів виробництва на кожну одиницю продукції вони будуть розподілятися в меншій кількості. Розраховуються середні постійні витрати за формулою

 

TFC

AFC = ^__________ ,

Q

 

де AFC – середні постійні витрати,

TFC – сумарні постійні витрати,

Q – кількість виробленої продукції.

 

Середні змінні витрати, як і звичайні змінні, із збільшенням обсягів виробництва спочатку знижуються, а потім починають зростати згідно з законом спадної віддачі. Розрахунок середніх змінних витрат здійснюється за формулою:

 

 

TVC

AVC = ^__________ ,

Q

 

де AVC – середні змінні витрати,

TVC – сумарні змінні витрати,

Q – кількість товару, що виробляється.

Зміна витрат залежно від кількості створеного продукту відображається категорією граничних витрат, тобто таких, які необхідні додатково для виробництва кожної нової одиниці продукції. Визначаються вони шляхом ділення приросту валових витратна приріст кількості виробленої продукції за формулою:

 

TC

MC = ^__________ ,

Q

 

lе МС – граничні витрати,

TC – приріст валових витрат

Q – приріст кількості виробленого товару.

 

Концепція граничних витрат дає змогу визначити ті витрати, величину яких фірма може контролювати безпосередньо, співставляючи витрати, які доведеться зробити при виробництві останньої одиниці продукції, з витратами, які можуть бути “зекономленими” у випадку скорочення обсягів виробництва на цю останню одиницю. Показник середніх витрат такої інформації не дає.

 

5. Доходи підприємства. Економічний, бухгалтерський та чистий прибуток.

 

Розгляд попереднього питання показав багато аспектний зміст витрат підприємства, не менш багатоваріантними є і доходи підприємства. Важливо розрізняти валовий дохід, середній валовий дохід та граничний валовий дохід.

Валовий дохід – це виручка, одержана підприємством від реалізації продукції (робіт, послуг). Він являє собою добуток ціни одиниці продукції і кількості продукції. Більш докладний аналіз валового доходу потребує розгляду таких понять, як середній і граничний валовий доходи.

Середній валовий дохід –характеризує середню ціну одиниці продукції і вимірюється таким чином

 

Граничний валовий дохід– це додатковий дохід, що є результатом продажу додаткової одиниці продукції. Щоразу, приймаючи рішення щодо збільшення обсягів виробництва, підприємець повинен аналізувати співвідношення граничного доходу і граничних витрат. Якщо при певному обсязі виробництва граничний дохід дорівнює граничним витратам, не слід збільшувати кількість виробленої продукції. Та одиниця продукції, для якої характерна рівність граничного доходу і граничних витрат, є граничною одиницею продукції, відправним моментом виробництва.

Бухгалтерський прибуток– це надлишок валового доходу над бухгалтерськими витратами, або валовий дохід мінус зовнішні (бухгалтерські ) витрати. Економічний прибуток– надлишок валового доходу над економічними витратами (сукупності зовнішніх та внутрішніх витрат). Розраховується він таким чином: бухгалтерський прибуток мінус внутрішні витрати з урахуванням нормального прибутку.

У практиці господарювання широкого використання набув показник бухгалтерського прибутку, при цьому розрізняють балансовий прибуток в чистий прибуток.

Балансовий прибуток– це прибуток підприємства, обчислений як сума прибутку від реалізації продукції (робіт, послуг), прибутку від іншої реалізації (наприклад, від реалізації основних засобів), доходу або витрат (витрати вираховуються) від позареалізаційних операцій (наприклад, отримані підприємством штрафи додаються до загальної суми прибутків, а виплачені підприємством – вираховуються із суми прибутків). При цьому прибуток від реалізації продукції обчислюється за формулою:

 

Валовий дохід Прибуток від реалізації

(виручка Собівартість продукції (з урахуванням

від реалізації продукції продажу на додану

продукції) вартість акцизу тощо)

Чистий прибуток– це частина балансового прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства після проведення виплат першочергових платежів (податків до бюджету, процентів по позиках банків та ін.).

Прибуток – це абсолютний показник діяльності підприємства. З точки зору економічного аналізу дуже важливе значення має такий відносний показник, як норма рентабельності (прибутковості). Слід знати, що економісти використовують різні показники рентабельності. Усі вони показують, скільки одиниць прибутку (балансового, чистого та ін.) отримують на одиницю реалізованої продукції ( активів, виробничих фондів, власного капіталу тощо). Сукупність показників рентабельності всебічно відбиває ефективність виробничої, інвестиційної та фінансової діяльності підприємства і відповідає інтересам суб’єктів підприємницької діяльності, оскільки дозволяє більш ґрунтовно підійти до оцінки складових господарської діяльності підприємства й оцінити їхній внесок (позитивний чи негативний) в кінцеві результати діяльності.

Наведений вище матеріал, по суті, є загальною, кількісною характеристикою прибутку як кінцевої мети функціонування підприємства. А що ж являє собою прибуток як економічна категорія ? За економічною природою прибуток є перетвореною формою додаткового продукту, або, якщо вести мову про вартісний вираз останнього, чистого доходу. Внаслідок відхилення ціни товару від його вартості чистий дохід кількісно не збігається з вартістю додаткового продукту. Джерело чистого доходу – додаткова і певною мірою необхідна праця.

Чистий дохід є категорією розподілу і виражає відносини між власниками засобів виробництва, виробниками та споживачами з приводу його створення, реалізації й привласнення.

 

6. Витрати виробництва, їх суть та види.

 

Здійснення підприємством притаманних йому функцій, про які вже йшлося раніше, потребує певних витрат на придбання економічних ресурсів: землі, праці, капіталу, підприємництва, необхідних для ви­робництва і реалізації продукції (робіт, послуг). Економічні витра­ти — це ті виплати, які підприємство зобов'язане зробити, або ті до­ходи, які фірма змушена забезпечити постачальникам ресурсів, щоб отримати можливість використовувати їх у своїх виробничих цілях і не допустити їх використання в альтернативних виробництвах.

В економічній теорії (спочатку цей підхід почав застосовуватися в західній науці) економічні витрати поділяють на внутрішні та зов­нішні.

Внутрішні (або неявні) витрати— це неоплачувані витрати, витра­ти, пов'язані з використанням ресурсів, які є власністю підприємства. Наприклад, неявні витрати мають місце тоді, коли підприємець буде використовувати приміщення, яке є його власністю, або застосову­вати свій власний ресурс — підприємницькі здібності. Вартість внут­рішніх витрат — це ті доходи, які могли б бути отримані за власні ресурси, якщо б вони використовувалися не у власному бізнесі, а в альтернативних виробництвах. Так, якщо б приміщення було пе­редано в оренду, то його власник отримав би орендну плату. Таким чином, вартість внутрішніх витрат на приміщення обчислюється су­мою неотриманої орендної плати. А використовуючи такий ресурс, як підприємництво у власному бізнесі, підприємець не отримує окла­ду менеджера, який йому виплатила б фірма, в якій би він працював за наймом. Отже, вартість внутрішніх витрат у цьому випадку — не-отриманий дохід менеджера. Сукупні внутрішні витрати у наведе­ному прикладі становитимуть: неотримана орендна плата + неотриманий дохід менеджера.

Зовнішні витрати— це витрати підприємства на оплату ресурсів, що йому не належать. Ці оплачувані витрати відбуваються у бухгалтерському обліку підприємства і називаються бухгалтер­ськими витратами. З метою посилення якості аналізу в короткому періоді (так називають період, протягом якого виробничі потуж­ності підприємства є фіксованими, тобто обладнання, будівлі, вер­стати використовуються в незмінному обсязі) зовнішні, або бухгал­терські, витрати західні вчені поділяють на постійні та змінні. Постійні витрати(fixed cost) — це витрати, величина яких не зале­жить від змін обсягів виробництва. До них відносять амортизацію основного капіталу, орендну плату, покриття банківських кредитів, плату службовцям тощо. Змінні витрати(variable cost) змінюються залежно від обсягів виробництва. До них відносять заробітну пла­ту робітників, платежі за сировину, паливо, напівфабрикати, елект­роенергію та ін.

У бухгалтерському обліку підприємства змінні витрати належать до прямих витрат на виробництво певного продукту: матеріальні ви­трати (сировина, матеріали), оплата праці виробничого персоналу тощо. Постійні витрати належать до непрямих, або накладних ви­трат: амортизація основних засобів, орендна плата, оплата службов­ців тощо.

Сукупність постійних і змінних витрат є валові, або загальні вит­рати підприємства (total cost). Приріст обсягу продукції призводить до зростання валових витрат, при цьому змінні витрати зростають, а постійні залишаються незмінними. Взаємозв'язок змін валових та змінних витрат особливо наочно виявляється в характері змін гра­ничних витрат підприємства. Граничними витратами є збільшення (зменшення) валових витрат, пов'язане з ростом випуску продукції, на одну додаткову одиницю. Оскільки постійні витрати не зміню­ються залежно від обсягів виробництва, їх граничний показник до­рівнює нулю. Тому граничні валові витрати — це граничні змінні витрати.

Важливо обчислювати також середні витрати підприємства — ви­трати (постійні, змінні, валові) на одиницю продукції.

Розглянуті зовнішні витрати підприємства відбиває такий уза­гальнюючий показник, як собівартість продукції — грошовий вираз поточних витрат підприємства на виробництво та реалізацію про­дукції. При цьому необхідно розуміти, що витрати окремого підприємства не тотожні витратам суспільства. Сукупні витрати сус­пільної праці на виробництво продукту набувають форми суспільно необхідних витрат, тобто виступають у формі вартості. За допомо­гою схеми це можна представити таким чином:

 

Собівартість Вартість Вартість

(витрати + створена додатковою = (витрати
підприємства) працею суспільства)

Собівартість (залежно від повноти представлених витрат) роз­раховується як виробнича(сукупність витрат на виробництво), як по­вна собівартість(вміщує виробничу собівартість, а також витрати на реалізацію продукції).

Собівартість продукції — один з найважливіших показників ефективності діяльності суб'єкта господарювання. її зниження забез­печує підвищення прибутковості підприємства, а щоб цього досягти, необхідно визначати напрями зниження собівартості, які значною мірою залежать від структури витрат того чи іншого підприємства. Так, якщо в галузі значну частину собівартості складають витрати на сировину і матеріали (наприклад, в легкій промисловості), то значним резервом зниження собівартості продукції будуть заходи з економії матеріальних ресурсів.

 

Контрольні запитання і завдання.

 

1. Що являє собою капітал з точки зору різних наукових економічних напрямів? Яке визначення, на ваш погляд, є найбільш ґрунтовним?

2. Який критерій покладено в основу поділу капіталу на основний і оборотний? Дайте визначення цим поняттям.

3. У чому полягає різниця між фізичним і моральним зносом основного капіталу?

4. Що таке амортизація, норма амортизації, амортизаційний фонд?

5. Назвіть і проаналізуйте стадії, які проходить капітал у процесі свого кругообороту.

6. У яких формах виступає капітал на кожній зі стадій? Які функції виконує кожна форма капіталу?

7. Дайте визначення поняттю “кругооборот капіталу”.

8. Що ви розумієте під оборотом капіталу? Якими показниками вимірюється оборот?

9. Назвіть фактори, що впливають на швидкість обороту капіталу.

10. Що ви розумієте під оборотом капіталу? Час обороту капіталу і його складові частини.

11. Оборотні засоби підприємства та їх склад.

12. Що таке собівартість продукції і які основні елементи затрат до неї входять?

13. Як ви розрізняєте такі поняття, як “валовий продукт” і “виручка”; “валовий доход” і “чистий доход”; “балансовий прибуток” і “чистий прибуток”?

14. Яка різниця існує між нормою прибутку й нормою рентабельності?

15. У чому полягає відмінність між зовнішніми і внутрішніми витратами?

16. Дайте визначення понять валовий дохід, середній валовий дохід, граничний валовий дохід.

17. Дайте кількісне визначення категорії прибуток.

18. У чому полягає відмінність між бухгалтерським прибутком та економічним прибутком?

19. Які види бухгалтерського прибутку ви знаєте?

20. Дайте визначення таким поняттям, як внутрішні та зовнішні витрати.

21. Охарактеризуйте постійні та змінні витрати. Для якого періоду в діяльності підприємства західні вчені вводять цей поділ?

22. Проаналізуйте зміни у валових, постійних та змінних витратах, якщо обсяг продукції підприємств збільшився.

23. Назвіть види собівартості, які розраховуються у вітчизняній господарській практиці.

24. Що таке собівартість і які основні елементи витрат до неї входять?

 

 

ТЕМА 11. ФОРМИ СУСПІЛЬНОГО ПРОДУКТУ В ПРОЦЕСІ ВІДТВОРЕННЯ

План

1. Сутність і види економічного відтворення.

2.Суспільний продукт. Методи обчислення суспільного продукту.

3.Сучасні форми суспільного продукту.

4.Націоналне багатство і його відтворення.

1.Сутність і види економічного відтворення

Будь-який процес виробництва незалежно від його суспільної форми має бути безперервним, тобто повинен періодично проходити одні й ті самі стадії. Так само, як суспільство не може перестати споживати, не може воно і перестати виробляти. Тому всякий процес суспільного виробництва, що розглядається в постійному зв’язку і безперервному потоці свого відтворення, в то же час є процесом відтворення. Безперервне виробництво матеріальних благ і послуг є об’єктивною основою існування людського суспільства.

Основою суспільного відтворення є відтворення на окремих підприємствах і домогосподарствах, або одиничне (індивідуальне відтворення). Відтворення на окремому підприємстві вихідною і необхідною ланкою всього суспільного відтворення.

Суспільне економічне відтворення не є простою сумою одиничних процесів відтворення окремих підприємств. Доведено що, в суспільному відтворенні з’являються нові якісні елементи, які відсутні на рівні певних підприємств.

Так, вищим інтересом підприємства є максимізація прибутку, а суспільного — максимізація добробуту населення. Підприємство орієнтується на ринковий попит, а суспільне виробництво — на сукупний попит тощо.

Суспільно економічне відтворення засноване на органічній єдності всіх частин, що його утворюють:

• виробництва, розподілу, обміну, споживання;

• домогосподарств, підприємств, галузей, економічних регіонів і всього виробництва;

• продуктивних сил, складових його частин і економічних відносин;

• суспільного виробництва і суспільного споживання.

В усій системі відтворювальних зв’язків визначним є виробництво, бо саме воно створює все необхідно для життя і щастя людей. Розподілено, обмінене і спожито може бути тільки те, що вироблено.

Економічне відтворення суспільства включає в себе такі найважливіші методи:

• відтворення суспільного продукту та його конкретних форм;

• відтворення людського ресурсу як особистісного фактора виробництва та його зайнятості;

• відтворення основного і оборотного капіталу суспільства, як необхідних умов суспільного процесу відтворення;

• відтворення національного багатства;

• відтворення споживання;

• відтворення економічних відносин;

Для процесу відтворення необхідно постійне відтворення всіх факторів виробництва

Засоби виробництва і людський фактор у своїй єдності —продуктивні сили суспільства. Тому політична економія досліджує також і відтворення продуктивних сил як матеріальної бази всієї економічної системи суспільства.

У складі економічних відносин відтворюються різноманітні форми власності, і перш за все панівна, їх взаємозв’язок і напрями розвитку. Вивчаються відносини розподілу, товарно-грошові відносини, господарський механізм.

Розрізняють просте і розширене відтворення економічної системи.

Просте відтворення —це відновлення процесу суспільного виробництва в зростаючих розмірах.

Просте відтворення передбачає, що прибуток та інші доходи не використовуються на заощадження та інвестиції, тобто на розширення виробництва товарів і послуг, а повністю споживаються домогосподарствами. Просте суспільне відтворення було типовим для докапіталістичних економічних формацій, для традиційної економіки. У докапіталістичному суспільстві розширене відтворення здійснювалося лише в окремі періоди тривалого історичного процесу. У ці періоди процес виробництва відновлювався на традиційній технічній основі і в майже незмінних масштабах.

С у с п і л ь н и й п р о д у к т

Розширене відтворення економіки — це відтворення суспільного виробництва в зростаючих розмірах. У цьому разі частина прибутку та інших доходів підприємств і домогосподарств нагромаджується та інвестується у виробництво з метою розширення межі виробничих можливостей.

 

 

 

Виробництво

Розподіл

Обмін

Споживання

		Виробниче

 

Вихідний продукт руху суспільного продукту

Опосередковують зв'язок між виробництвом та споживанням

 

Особисте

 

 

Види відтворення

 

Просте

Розширене

Форма Виробництво повторюється в незмінному масштабі

Умова Весь “Т” находить в особисте споживання

Форма Виробництво повторюється в зростаючих масштабах

Умова “Т” розпадає- ться на два фонди: ФС і ФН

 

Підприємці, намагаючись одержати максимум прибутку, значну частину його капіталізують спрямовують на розширення основного оборотного капіталу, а на цій основі — і виробництво. Проте просте відтворення продовжує існувати я елемент розширеного відтворення економіки. Так, складовою частиною розширеного відтворення суспільного виробництва є відтворення толки кількості капіталу, людського ресурсу і продукту, яке було в наявності в попередній період.

В умовах ринкового товарного виробництва і ринку відновлення процес відтворення передбачає реалізацію на ринку суспільного продукту. У зв’язку з цим у масштабі суспільного економічного відтворення велике значення мають такі ринкові категорії, як сукупна пропозиція, сукупний попит, сукупна рівновага та інші категорії ринкової економіки, які розглядаються не на рівні певної ланки, а на рівні суспільної економіки.

 

2. Суспільний продукт. Методи обчислення суспільного продукту

 

Суспільний продукт є результатом продуктивного функціонування всієї економіки суспільства, усіх його ланок і сторін. За системами товарного виробництва кожен продукт вступає як товар, що має певну натуральну і вартісну форму, а за взаємодії з ринком — ще й ринкову вартість.

Натуральна форма суспільного продукту дає можливість розглядати його структуру за матеріально-речовим характером. За видами матеріальних благ і послуг можна оцінити рівень суспільного поділу праці і диференціації суспільного продукту. Поділ праці веде до того, що кількість видів продукції розширюється. Сьогодні кілька видів продукції вимірюється десятками мільйонів і швидко зростає. Але за всієї різноманітності продукти, як корисні блага, діляться на дві великі групи: речі і послуги.

Для того, щоб бути благом корисним, продукт необов’язково повинен набувати форми речі, матеріального блага. Корисним є і послуги, що мають нематеріальний характер. Ці послуги освіти, медицини, культури, сфери попиту тощо. Виробничі потреби задовольняються науковими, інформаційними, транспортними та іншими послугами. Зараз обсяг і якість послуг — один з найважливіших показників економічного і соціального прогресу.

Особливості і виробничі послуги — невід’ємна частина суспільного продукту. У зв’язку з цим суспільне виробництво поділяється на дві великі сфери: виробництвоматеріальних благ, тобто матеріального виробництва, і виробництво послуг, тобто нематеріального виробництва.

Проте першоосновою суспільного продукту є речові блага і продукти харчування, одяг, житло, верстати, комбайни тощо.

За всієї різноманітності вироблені матеріальні продукти і послуги поділяються на два види залежно від того, які проблеми людей вони задовольняють:

• на предмет споживання, що задовольняють особисті проблеми людей;

• на засоби виробництва, якізадовольняють виробничі проблеми людей.

Відповідно, як обґрунтував К. Маркс, виробництво ділиться на два великих підрозділи:

• виробництво засобів виробництва;

• виробництво предметів споживання, включаючи споживчі послуги.

Оскільки виробництво базується на глибокому поділу праці, то при аналізів результатів виробництва варто обчислити проміжки продукту і кінцевий продукт.

Кінцевими продуктами є матеріальні блага і послуги, які виробляються для кінцевого використання, а не подальшої обробки чи переробки, або перепродажу.

Більшість продуктів(сировина, матеріали, комплектуючі машини) проходить кілька виробничих циклів протягом року, преш ніж потрапляють до кінцевого споживача. У результаті окремі частини і компоненти більшості продуктів купуються і продаються декілька разів.

Проміні продукти — це матеріальні блага і послуги, які використовуються для подальшої обробки, переробки чи для перепродажу.

У системі суспільного поділу праці багато підприємств (і цілі галузі) спеціалізуються на виробництві проміжних продуктів—пшениці, залізної руди, деревини, нафти, льону, металу тощо.

Іншою стороною суспільного продукту виступає його вартість. За допомогою цієї категорії ведеться облік ринкової вартості суспільного продукту, окремих галузей сфер виробництва, а також вимірюється додана вартість.Без категорії вартості неможливо обчислити обсяг суспільно продукту.

Методи обчислення суспільно продукту.Суспільство як і підприємство має обчислювати результати суспільного виробництва, тобто суспільний продукт.

Система національних рахунків — це адекватний ринковий економіці національний облік, побудований у вигляді набору рахунків і багатьох таблиц, що розкривають результати економічної діяльності структури економіки, найважливіші взаємозв’язки в національному господарстві.

У системі національних рахунків обліковуються такі сфери економічної діяльності: галузі матеріального виробництва, державне управління, некомерційні підприємства обслуговування населення і домашні господарства. Розрізняють такі поняття, як економічна операція та економічний агент.

Економічний агент —це будь-який господарський суб’єкт економіки, включаючи домашні господарства і некомерційні підприємства.

Під час обліку використовується грошовий вираз ринкової вартості благ, що переміщуються, для забезпечення бази порівняння. Сам облік здійснюється у вигляді подвійного запису, прийнятого в бухгалтерському обліку. Спрощено можна уявити рахунок національних рахунків як бухгалтерію гігантського підприємства, яким є економіка країни, а шляхами в ньому виступають певні сектори економіки.

Одиницею обліку при складенні національних рахунків є економічна операція. Воно реєструється, як правило, в момент її оплати.

За системою національних рахунків подвійний рахунок включається, що є ключовим аспектом цього методу обліку результатів суспільного виробництва. Статистика, розраховуючи кінцевий продукт як потік доходів, враховує в ньому тільки те, що називається доданою вартістю.

Додану вартість можна визначати двояко:

• за статистикою — це різниця між продажем підприємств та придбання матеріалів і послуг інших підприємств;

•як економічна категорія — це, вартість яка додана до вартості спожитих у процесі виробництва предметів праці, тобто оборотного капіталу ( не враховуючи заробітну плату).

За методом доданої вартості, щоб уникнути подвійного рахунку, потрібно враховувати в національному продукті тільки кінцеві товари і не враховувати проміжні продукти, які йдуть на створення кінцевих товарів. Розраховуючи додану вартість на кожній стадії і пам’ятаючи про необхідність віднімання витрат на проміжні товари, що купується в інших фірм, за допомогою методу розрахунку кінцевого національного продукту, як потоку доходів, можна належно уникати подвійного рахунку і враховувати зарплату, процент, ренту і прибуток тільки один раз.

Концепція системи національних рахунків, навпаки, розглядає економіку як єдине ціле без принципового розмежування матеріального і нематеріального виробництва. До того ж у системі національних рахунків принципове значення має система домогосподарств.

За СНР виробнича діяльність — це будь-яка законна діяльність, що приносить дохід.

3. Сучасні форми суспільного продукту

Головними і вихідними показниками системи національних рахунків є валовий внутрішній продукт (ВВП) та валовий національний продукт (ВНП).

Валовий внутрішній продукт (ВВП) є сукупною вартістю кінцевих товарів і послуг, вироблених у поточному періоді на території країни, незалежно від національної належності підприємств. Валовий внутрішній продукт підраховується за територіальним принципом.

Існує три методиобчислення валового внутрішнього продукту:

• за виробленою продукцією(виробничий метод);

• за витратами(метод кінцевого використання);

• за доходами (розподільний метод).

Під час рахунку ВВП виробничий методомпідсумовується додана вартість, створена всіма галузями економіки. Для цього за кожною галуззю економіки спочатку розраховується валовий випуск, який потім зменшується на величину проміжного споживання. Отриманий результат характеризує сукупну вартість кінцевої продукції, або доданої вартості , створеної в галузях економіки.

Під час розрахунку ВВП за витратамипідсумовується витрати всіх економічних агентів, які використовують ВВП: домогосподарство, фірм держави та іноземців, які експортують товари даної країни. У підсумку отримуємо сукупну вартість усіх товарів і послуг, спожитих суспільством.

У процесі рахунку ВВП за доходамипідсумовуються всі види факторних доходів ( заробітна плата, прибуток, процент, рента), а також амортизаційні відрахування.

ДВА МЕТОДИ ДО ОБЧИСЛЕННЯ ВВП

План

1. Економічне зростання: суть, типи, фактори, значення.

2. Теорії і моделі економічного зростання.

3. Циклічність економічного розвитку

1. Економічне зростання: суть, типи, фактори, значення.

Економічне зростання є надзвичайно складним явищем. Відомий американський історик економічної думки Б. Селігмен зазначав, що задовільна теорія економічного зростання повинна враховувати природні ресурси, політичні інститути, законодавство, атакож багато психологічних і соціальних факторів. Розробка такої всеохоплюючої теорії, на думку вченого, - майже нездійсненне завдання. Відомі економісти, автори теорій економічного зростання, ясна річ, не претендували на створення всеохоплюючої та універсальної теорії, не робили спроб "обійняти неосяжне". Тому кожна теорія або модель мають відповідні припущення та абстракції, які дозволяють виділити і вивчити найбільш суттєві фактори економічного зростання. У теоретичному і практичному аспектах поняття "економічне зростання"тісно пов'язане з терміном "розширене відтворення", але за своїм змістом - це не тотожні економічні категорії. Так, розширене відтворення охоплює процеси як на макрорівні (національна, світова економіка), так і на мікрорівні (галузь, підприємство).

Економічне зростання характеризує стратегічні цілі руху економіки в основному на макрорівні (національному чи світовому).На перший план висувається проблема кількісного та якісного розвитку національної економіки. Сам механізм економічного зростання, як правило, у західній економічній літературі розглядається незалежно від існуючих соціально-економічних відносин у тій чи іншій країні (економічній системі).

Сутність поняття "економічне зростання" можна визначити як кількісне збільшення та якісне вдосконалення за відповідний період результатів виробництва (товарів, послуг) та його основних факторів. У західній літературі під цим терміном прийнято розуміти збільшення обсягів товарів і послуг, створених за даний період.

Головною метою економічного зростання є збільшення обсягів економічних благ, що сприяє поліпшенню життя населення, створенню стабільної сприятливої соціально-політичної ситуації в країні, підвищенню її міжнародного авторитету. "зростання" єблизьким до поняття "розвиток", але останнє ширше за змістом.

Економічний розвиток — це процес переходу країни від одного етапу економіки до іншого, більш досконалого, тобто якісно нового на основі відповідних структурних та інституціональних зрушень. Комплексно це виявляється в якісному вдосконаленні всієї економічної системи. Виокремлюють два основних типи економічного зростання:

екстенсивний та інтенсивний.

Екстенсивний тип економічного зростання забезпечується за рахунок кількісного збільшення обсягів функціонуючих факторів виробництва і практично за збереження незмінним їх попередніх техніко-технологічних параметрів.

Інтенсивний тип економічного зростання характеризується розширенням виробництва на основі якісного поліпшення всіх факторів, тобто раціонального використання всього виробничого потенціалу.

Як відхилення від закономірного процесу економічного розвитку в окремі періоди для ряду країн може мати (і має) місце регресивний тип зростання, для якого характерне тривале зниження обсягів суспільного виробництва. Таке явище спостерігалось протягом 90-х рр. у всіх країнах СНД, зокрема в Україні, що в літературі отримало назву трансформаційного спаду.

Щодо основних типів економічного зростання, то на практиці вони не існують в абсолютних формах. У реальному житті вони проявляються або як переважно екстенсивний, або інтенсивний тип економічного зростання.

Нині в розвинутих країнах переважає інтенсивний шлях економічного розвитку. Чим раціональніше функціонує процес відтворення, тим вище ефективність суспільного виробництва.

Ефективність вимірюється динамікою таких макроекономічних вартісних показників як ВНП, ВВП, НД до загальних витрат, тобто ефективність суспільного виробництва на рівні країни - це співвідношення:

 

Результати виробництва

Сукупні витрати

 

Воно засвідчує, з якими витратами отримано той чи інший обсяг відповідного макроекономічного показника.

Рушійні сили економічного зростання (прогресу).

Суспільне виробництво перебуває в постійному русі, але він відбувається не просто по замкненому колу, а по висхідній лінії, хоча й не завжди рівномірно.

Джерелом економічного прогресу, як і кожного іншого динамічного піднесення, є суперечності.Тобто економічний розвиток має діалектичний характер, тому відсутність внутрішніх суперечностей рівнозначна призупиненню розвитку явища чи процесу, припиненню самого життя.

Адже насправді існувати — це значить перебувати в процесі руху. У такому аспекті рух становить єдність внутрішніх суперечностей. Співіснування двох взаємносуперечливих сторін, їх боротьба є сутністю діалектичного розвитку. Відтворюваність тотожності сторін діалектичних суперечностей робить будь-яку систему чи процес саморушійним організмом.

Загальною основою і рушійною силою розвитку виробництва є його суперечлива взаємодія зі споживанням.

Політико-економічний аналіз змісту рушійних сил економічного зростання (прогресу) передбачає врахування не лише дії базисних економічних категорій (внутрішніх суперечностей, потреб, інтересів тощо), але й функціонування надбудови держави, політичних, ідеологічних, правових, культурно-духовних та інших відносин і відповідних інституцій: політичних партій (рухів), релігійних концепцій тощо.

Таким чином, економічне зростання виступає завжди якрезультат дії економічних і неекономічних факторів.До останніх належать географічно-кліматичні, національно-демографічні, військово-політичні, культурні, інституціональні тощо. Вплив кожного з факторів може бути різним (як позитивним, так і негативним), але не правомірно абстрагуватись від них, а тим більше від їх сукупності.

У загальному вигляді структуру названих факторів можна проілюструвати за допомогою схеми.

 

Фактори економічного зростання

 

 

Економічні

Неекономічні

підвищення якості використовуваних ресурсів

поліпшення способів використання ресурсів

збільшення обсягу використовуваних виробничих ресурсів

· географічно-кліматичні; · національно-демографічні; · інституціональні; · культурно-духовні; · військово-політичні тощо

 

 

Загальні риси економічного зростання, які притаманні різним періодам (етапам) розвитку суспільства, завжди виступають у конкретних історичних формах, що відповідають якісним характе­ристикам факторів і результатам виробництва на даному конкретному історичному відрізку часу.

На сучасному етапі перед кожною країною постає необхідність розв'язання таких проблем економічного зростання:

• визначення тенденцій і ресурсів (факторів) зростання;

 

• забезпечення усталеності економічного зростання в довгостроковій перспективі;

 

• вимірювання конкретної результативності дії факторів економічного розвитку;

 

• визначення темпів і строків для встановлення найпрогресивнішої структури народного господарства;

 

• окреслення соціально-економічних наслідків для країни з вибором тієї чи іншої моделі технологічного розвитку.

Нагромадження та його норма. Визначальну ролі, в обумовленості (детермінації) як типів, так і темпів економічного зростання відіграє процес нагромадження капіталу, під час якого відбуваються суттєві зміни в структурі капіталу, пов'язані з науково-технічним прогресом.

Норма нагромадження (процент) характеризує відношення частки чистого доходу (прибутку), яку господарюючий суб'єкт (підприємець, фермер, держава) спрямовує на розвиток виробництва або будь-якої власної справи, до загальної суми отриманого ним при­бутку (доходу). На макроекономічному рівні норма нагромадження - це відношення фонду чистого нагромадження (тобто інвестицій, що йдуть на розширення виробництва) до загального обсягу національного доходу, створеного за відповідний період. Марксистська політекономія розглядає нагромадження як пере­творення частки додаткової вартості в капітал, тобто як процес капі­талізації додаткової вартості. За К. Марксом, норма нагромадження -це відношення фонду нагромадження до національного доходу(процент).

Інвестиції та їх ефективність.

Процес нагромадження капіталу органічно пов'язаний з процесами заощадження та інвестування. Останні здійснюються як юридичними, так і фізичними особами з різних причин, незалежних одна від одної. Заощадження роблять окремі особи, домашні господарства (сім'ї) з різними намірами: бажання зібрати певну суму для майбутніх витрат (купити будинок, автомобіль та ін.): прагнення забезпечити певний статок для дітей: жадання влади, яка дає велике багатство; заощадження "на чорний день" тощо. Але якими б не були мотиви різних осіб, що спонукають їх здійснювати заощадження, часто вони, як зазначає П. Самуельсон, мало пов'язані з можливостями інвестування, тобто "чистим капіталоутворенням".

Інвестиції - це сукупність витрат, що реалізуються у формі довгострокових вкладень капіталу в різні галузі та сфери економіки. Головною метою інвестування є одержання в перспективі більшого підприємницького доходу, прибутку, процента, ренти. Чисте інвестування мас місце лише тоді, коли створюється новий реальний капітал. Це переважно характерно для промислових, будівельних і торговельних підприємств.

Фактичні темпи зростання можуть бути нижчими за можливі (потенційні) через недовикористання наявних виробничих факторів, особливо з причин прийняття помилкових управлінських рішень.

Вплив НТР на економічний розвиток.

До основних факторів економічного зростання належать:

• капітал,

• земля (зокрема природні ресурси),

• праця (функція трудових ресурсів),

• підприємницькі здібності.

В основі сучасного типу економічного зростання лежить поглиблення науково-технічної революції.

Нова якість економічного розвитку тісно пов'язана зі зміною його напряму, що знаходить своє виявлення у посиленні соціальної спрямованості економічного зростання. Особливо це виявляється в зростанні ролі людини у виробничому процесі, що є першою характерною рисою нової якості економічного розвитку.

Сучасна НТР - складне, багатопланове явище. В узагальненому вигляді можна виділити три важливих складових, які органічно пов'язані:

• глибинний процес інтеграції науки і виробництва,

для якого характерне перетворення виробництва економічних благ на специфічний "технологічний цех науки";

• принципові зміни в підготовці кадрів,

Нова техніка і новітні технології потребують нового працівника: найосвіченішого, кваліфіко­ваного, високодисциплінованого, який гнучко, пристосовується до техніко-технологічних нововведень;

• кардинальні зміни в організації виробництва, праці та системі управління цими процесами,

Однофакторна модель зростання. В економічній літературі відома модель Харрода-Домара. У ній автори враховують як єдиний фактор економічного зростання лише капітал, тобто це одно факторна модель.

Ця модель базується на ряді припущень (абстракцій). Так, передбачається, що задіяні всі фактори виробництва, зберігається рівновага попиту і пропозиції та рівні їхніх приростів, залишаються постійними співвідношення між заощадженнями 5 та інвестиціями І. На практиці це далеко не так.

Модель Харрода-Домара слугує допоміжним інструментом у розв'язанні проблем економічного зростання в довгостроковому періоді, допомагає виявити характер взаємозв'язків у динаміці та проілюструвати їх.

Формула (рівняння) Харрода—Домара має такий вигляд:

С_| = S : С або C_| : С = S, де

С_| — темп економічного зростання;

С - відношення капіталу до випуску продукції (національного доходу), тобто коефіцієнт капіталомісткості;

S - частка заощаджень у національному доході.

У наведеному вище рівнянні автори моделі виходять з того, що S=1; С_|:С - частка чистих інвестицій у національному доході.

Таким чином, знаючи основні економічні параметри (національний капітал, національний дохід та їх співвідношення, розміри чистих заощаджень та інвестицій), можна прогнозувати приблизні темпи зростання економіки на перспективу. Проте реальні темпи можуть відрізнятись від розрахованого середнього показника, оскільки вони ще залежать від структури інвестицій, використання технічних досягнень, фази економічного циклу та інших змінних факторів, які впливають на економічну кон'юнктуру.

Модель виробничої функції. Економічне зростання може бути забезпечено за рахунок паралельних вкладень у різні фактори, що робить їх більш високопродуктивними. Так, раціональне співвідно­шення між працею і капіталом у разі їх зміни розраховується за допомогою виробничої функції, в основі якої –

найкращий варіант граничної продуктивності кожного із залучених факторів.

Це виражається такою формулою:

Q = f (L, K, N), де

Q - обсяг виготовленої продукції (національного доходу);

L - сукупні витрати праці;

К - вкладений капітал;

N - земельні ресурси.

Ця формула характеризує екстенсивний тип економічного зростання.

Інтенсивний тип зростання можна описати таким чином:

Q = ∆Q: ∆L*L+∆Q _: ∆K *K+∆Q: ∆N*N

На основі виробничої функції американський економіст П. Дуглас і математик X. Кобб побудували двофакторну модель зро­стання економіки, продемонстрували пряму залежність між обсягом (результатом) виробництва і величиною виробничих витрат. Модель Кобба - Дугласа виражається такою формулою:

Q=f (L.K)

Згідно з даною формулою при збільшенні затрат праці і капіталу на п % обсяг продукції (національного доходу) зросте також на n %.

Багатофакторні моделі зростання. У подальшому були запропоновані інші моделі, які враховували умови, що впливають на ступінь взаємозамінюваності факторів та їх диференціацію, а також на економічне зростання прямо та опосередковано, тобто багатофакторні моделі (наприклад, розрахунки факторів економічного зростання американського економіста Е. Денісона).

Цілу низку моделей побудовано на обґрунтуванні рівняння попиту і пропозиції та на динамічному їх збалансуванні, де останнє визначається динамікою капітальних вкладень, які утворюють нові потужності та нові доходи. Сутність багатьох з цих моделей зводиться до того, що інвестиції мають передбачати динаміку споживчого попиту.

Оскільки економічна рівновага за такої концепції дуже нестійка, то є необхідність у державному втручанні через фінансово-кредитну політику. Важливо звернути увагу і на універсальну модель В.Леонтьєва, яка дістала назву "витрати-випуск", її автор проаналізував систему взаємозалежностей в економіці як єдиного цілого на основі таблиці міжгалузевого балансу. У таблиці взаємозв'язок між "витратами" (по стовпцях) і "випуском", або виготовленою продукцією (по рядках), дозволяє з'ясувати, яку кількість однієї продукції потрібно використати для виробництва іншої. Теоретична модель "витрати—випуск" стала основою для побудови міжгалузевої моделі економіки США, а також набула поширення в інших країнах, зокрема в колишньому СРСР. У 1973 р. за розробку методу "витрати-випуск" та його практичне застосування В.Леонтьєву було присуджено Нобелівську премію з економіки.

Концепція нульового зростання. На початку 70-х рр. у західній літературі було висунуто концепцію нульового економічного зростання. Суть проблеми полягає в тому, що в повоєнні десятиліття істотно посилились негативні наслідки швидкого економічного зростання, оскільки воно значною мірою пов'язано із залученням і переробкою дедалі більшої кількості сировинних ресурсів. Сировина стає дефіцитнішою, а потреби в ній безперервно зростають. За існуючих тенденцій залучення природних ресурсів у виробництво людство незабаром дійде до межі, за якою йому загрожує глобальна катастрофа: виснаження природних ресурсів, екологічні катастрофи та погіршення якості життя в цілому.

У зв'язку з цим потрібно свідомо обмежувати темпи економічного розвитку. З прихильниками концепції нульового зростання важко погодитись. Адже саме динамічне економічне зростання виступає як головна передумова пом'якшення суперечностей між зростаючими погребами та обмеженими ресурсами. Як уже зазначалося, НТР веде до суттєвих змін у факторах економічного зростання. Вона дозволяє отримати більше продукції з меншими витратами, зокрема, зменшуються витрати енергетичних і традиційних мінеральних ресурсів.

Показники економічного зростання.Найбільш концентровано і комплексно характеризує економічне зростання показник продуктив­ності суспільної праці, що визначається як відношення (у грошовій формі) випуску продукції (в масштабах країни - національного доходу) до затрат живої праці. Зворотний показник продуктивності праці - це трудомісткість праці. Він засвідчує, скільки необхідно суспільству затратити праці, щоб виготовити одиницю продукції. Близький до них показник інтенсивності праці, який характеризує затрати праці за одиницю часу.

3. Циклічність економічного розвитку

Функціонування ринкової економіки, як будь-якої економічної системи, не є рівномірним і безперервним. Економічне зростання час від часу чергується з процесами застою та спаду обсягів виробництва, тобто зниженням усієї економічної (ділової) активності. Такі періодичні коливання свідчать про циклічний характер економічного розвитку.

Циклічність - це об'єктивна форма розвитку національної економіки і світового господарства як єдиного цілого.За змістом циклічність досить багатоструктурна. З точки зору тривалості відокремлюють декілька типів економічних циклів: короткі (два-три роки), середні (близько 10 років) та довгі (40-60 років).

Економічний цикл та його фази.У теорії цикл трактується як період розвитку економіки від початку однієї кризи до наступної. Особливо рельєфно в структурі функціонування і розвитку економіки проявляються середні цикли, які ще називають промисловими. Економічний цикл (у класичному трактуванні) включає такі фази: кризу, депресію, пожвивлення ти піднесення, яке знаходить остаточне відображення у новій кризі. Прояви економічних циклівможна побачити за рядом ознак показників економічної активності, основними зяких є:

• рівень завантаженості виробничих потужностей;

• сукупні обсяги виробництва;

• загальний рівень цін;

• зайнятість населення (безробіття) та рівень його доходів;

• прибутки та курси акцій найбільших корпорацій;

• динаміка попиту на товари тривалого користування;

• інвестиції та контракти на нове будівництво тощо.

Головне значення має фаза кризи, яка починає і завершує цикл. У ній зосереджено основні ознаки й суперечності циклічного процесу відтворення.

Криза - це різке порушення існуючої економічної рівновагії внаслідок диспропорцій у процесі відтворення, що різко зростають.

Депресія - це фаза циклу, яка виявляється в застої виробництва.

Пожвавлення - це фаза відновлення, яка розпочинається з незначного зростання обсягу виробництва (у відповідь на зростання попиту) і помітного скорочення безробіття.

Піднесення (зростання) - це така фаза циклу, коли обсяг виробництва перевищує обсяг попереднього циклу і зростає високими темпами.

Фази економічного циклу

Q

цикл t

Середні цикли розрізняються за глибиною падіння економіки та за терміном, протягом якого вона повертається в передкризовий стан.

Передумови (причини) циклу. Існують різні погляди щодо появи передумов середніх економічних циклів. Серед них на увагу заслуговують такі:

• циклічні коливання зумовлені специфікою сфери обігу -розбіжністю у часі актів продажу товарів, послуг і оплати за них (проте це лише формальна можливість, а не реальна причина);

• цикл зумовлюється співвідношенням оптимізму і песимізму в економічній діяльності людей (В. Парето, А. Пігу);

• цикл - результат технічних нововведень, що вимагає зростання інвестицій, а останні спричиняють піднесення виробництва (Й. Шум-петер);

• циклічність зумовлюється надлишком заощаджень і нестачею інвестицій у виробництво (Дж. Кейнс);

• причиною циклів є невідповідність між наявним грошовим капіталом і його пропозицією (І. Фішер).

Характерними особливостями середніх циклів після Другої світової війни є:

• скорочення їх тривалості, що об'єктивно пов'язано з посиленням динамізму (зменшенням періодів) оновлення основного капіталу в умовах НТР;

• необов'язковість послідовного проходження традиційних фаз циклу, зокрема фази піднесення. Бувають цикли, коли після фази пожвавлення без піднесення наступає нова криза;

• зменшення руйнівного характеру криз. Цьому сприяє і досвід державного антициклічного регулювання, нагромаджений країнами з розвинутою ринковою економікою.

Для коротких циклів на відміну від циклів середньої тривалості (які відображають спосіб функціонування основного капіталу) матеріальною основою с процеси, що відбуваються у сфері грошових відносин. Вони характеризуються особливою інтенсивністю та гостротою і можуть або накладатись на промислові (середні) кризи, або відбуватись за їх відсутності.

Довгі цикли (хвилі). Довгострокові циклічні коливання в економіці вчені-економісти виявили ще в другій половині XIX ст. Одним з перших їх дослідників був англійський економіст У.С. Джевонс. Окремі аспекти довгих циклів, або довгих хвиль, досліджуються вже понад століття багатьма вченими.

Особлива роль у розробці теорії довгих хвиль належить росій­ському вченому М. Д. Кондратьєву. Він ще у 20-х рр. XX ст. опублі­кував низку аналітичних праць, в яких практично здійснив багатофакторний аналіз економічного розвитку Англії, Франції та СЩА за період 100-150 років. Теорія довгих хвиль Коидратьсва мала істотний вплив на подальший розвиток цього напряму наукового дослідження.

Висхідна фаза довгого циклу - це період довгочасного піднесення науково-технічною та економічного розвитку суспільства, який триває від 20 до 30 років. У даний період не виключені й циклічні економічні кризи, які розвиваються зазвичай на рівні тривалого загального піднесення ринкової кон'юнктури.

Спадна фаза довгого циклу - це період зміни базисних техніко-технологічних засад виробничої системи, який триває 20-25 років. Для нього характерні перебудовчі процеси економічної структури, що адекватні технологічному оновленню. Загальна тенденція економічного зростання може збігатися з контр тенденцією у вигляді спадів у межах середніх циклів, зокрема й на висхідному відрізку довгих хвиль. Тенденція до зниження на спадному етапі довгих циклів не виключає піднесення в період середніх циклів.

Економічна наука посилено і не без успіху шукає шляхи і методи нейтралізації негативних наслідків впливу циклічності на соціально-економічний розвиток суспільства.

Контрольні питання

1. Дайте характеристику конкретних форм прояву екстенсив­ного та інтенсивного типів економічного зростання. Вкажіть принципову різницю між ними.

2. Визначіть, у чому різниця між заощадженнями та інвестиціями і які наслідки вона спричинює.

3. Зробіть теоретичний аналіз: яка тенденція норми нагромадження у різних фазах економічного циклу?

4. Обгрунтуйте суперечливість кризи як фази економічного циклу: визначіть, по-перше, наслідки, які характеризують той руйнівний характер; по-друге, ті, що обумовлюють конструктивну роль в економічному розвитку.

5. Проаналізуйте темпи економічного розвитку України за 90 рр. XX ст. (на основі макроекономічних статистичних даних).

ТЕМА 13. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

План

1. Сутність і ознаки змішаної економіки.

2. Механізм функціонування сучасної капіталістичної змішаної економіки.

3. Економічні функції держави.

4. Методи державного регулювання економіки.

1. Сутність і ознаки змішаної економіки

Розрізняють три основних варіанти змішаної економіки:

· консервативний;

· ліберальний;

· соціал-реформістський.

Кожен з них має певні відмінності. Так, консервативний варіант змішаної економіки виступає за обмежене втручання держави в макроекономічні процеси з метою створення умов для розвитку приватного сектору і ринкових важелів саморегулювання.

Ліберальний варіант передбачає проведення важливих інституціональних і соціальних реформ, раціональну взаємодію приватного і державного секторів економіки, впровадження системи національного планування, здійснення поступової соціалізації капіталістичної економіки. Найважливішими представниками цієї моделі є відомі американські економісти Дж. Гелбрейтта та Р. Хейлброннер.

Соціал-реформістський варіант змішаної економіки обстоює необхідність оптимального поєднання децентралізму і централізму, планування і ринку, індивідуальних і колективних форм власності для поступової трансформації капіталізму в систему демократичного соціалізму.

Змішана економіка – це модель соціально-економічного розвитку, що передбачає поєднання приватної і державної форм власності, плану і ринку, проведення інституціонально-соціальних реформ для побудови прогресивнішого ладу.

Процес формування капіталізму зі змішаною економікою почався в західних країнах, США з уведенням у дію реформістських положень, започаткованих "Новим курсом" американського президента Ф. Рузвельта в 1933 р. Теоретичне обґрунтування конкретного механізму функціонування капіталістичної змішаної економіки дано в праці англійського економіста Д. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1936 p.). Історичною передумовою виникнення змішаної економіки є посилення і розширення державного втручання в економічну діяльність, розвиток державної власності і державного сектору економіки.

Причинами виникнення змішаної економіки є:

· недосконалість і неспроможність ринкового механізму саморегулювання на основі дії природних законів і "невидимої руки" А. Сміта;

· загострення соціально-економічних суперечностей;

· порушення економічної і соціальної стабільності розвитку економіки;

· необхідність задоволення зростаючих суспільних потреб в умовах підвищення суспільного характеру продуктивних сил і економічно обумовленого одержавлення виробництва, розподілу, обміну і споживання;

· зростання ролі особистого фактора в суспільному виробництві в умовах НТР; необхідність збереження і захисту навколишнього середовища.

Виникнення і посилення державного регулювання капіталістичної економіки (від "регульованого ринку" до "регульованого капіталізму") стало історичною передумовою утворення і подальшого розвитку змішаної економіки.

Національні особливості змішаної економіки. Реалізація і ефективність змішаного механізму регулювання економіки залежить не тільки від зміни пропорцій між укладами, секторами економіки, формами власності. Вони визначаються метою і механізмом державного регулювання, його методами, засобами впливу на об'єкти регулювання і способами їх реалізації.

Об'єктами регулювання може бути все суспільне виробництво і відтворення, суспільний попит або пропозиція тощо; головними засобами –програмування, індикативне планування; знаряддям або способами реалізації –грошово-кредитний, бюджетно-податковий, адміністративно-економічний, адміністративно-командний та ін. Абсолютизація певного об'єкта, засобу та форми, знаряддя реалізації для досягнення поставленої мети і визначає специфіку національної моделі ринку або змішаної економіки. Існують різні національні моделі змішаної економіки:

· американська ліберальна модель господарювання, характерною рисою якої є залишковий принцип державного регулювання в економічній та соціальній сферах (регулюються ті аспекти соціально-економічних відносин, які не саморегулюються вільною конкуренцією);

· економічний дирижизм (переважно у Франції, Великобританії та інших країнах), коли держава виступає за глобальне систематичне регулювання економіки за масштабами і глибиною. При цьому можуть використовуватись надзвичайні заходи і методи (індикативне планування, націоналізація, утворення і зростання державного сектору, державні інвестиції, адміністративний контроль за зарплатою, цінами, кредитами);

· "шведська модель" змішаної системи. Її теоретики вважають, що власність не є визначальним елементом суспільного устрою. За панування приватної власності в руках держави є не більше 5% основних виробничих фондів, але вона перерозподіляє приблизно 60% національного доходу і близько 40% його йде на соціальні потреби. Це модель демократичного соціалізму, соціалізації капіталістичної економіки у сфері розподілу. Держава здійснює не тільки економічне, а й соціальне регулювання суспільного виробництва в інтересах усього суспільства. Це модель еволюційного переходу капіталізму в посткапіталізм (або соціалізм) шляхом демократичних реформ;

· консервативна модель змішаної економіки передбачає обмежене втручання держави в економічну діяльність з метою підтримки приватного сектору і вільної конкуренції. Представниками цього підходу є Ф. Хаєк, М. Фрідмен та ін.

· ліберальна модель змішаної економіки. Її прибічники (Дж. Гелбрейт, Р. Хемлброннер та ін.) ратують за проведення соціальних реформ, взаємодію приватного та державного секторів при зростанні державних інструментів у регулюванні економіки і підпорядкуванні приватного та корпоративного секторів інтересам суспільства, поступової соціалізації економіки.

2. Механізм функціонування сучасної капіталістичної змішаної економіки

Змішана економічна система – це насамперед ринкова економіка, яка функціонує на основі взаємодії двох механізмів господарювання: стихійного саморегулювання і свідомого регулювання. Необхідно звернути увагу на об'єктивність еволюції господарського механізму від "чистого" саморегулювання до поступового розширення свідомого регулювання, від первинної ланки планування (на рівні підприємства, фірми, національної та міжнародної корпорації) до державного регулювання на рівні національної економіки. Матеріальною основою еволюції господарського механізму є зростання суспільної форми продуктивних сил в умовах НТП і НТР на основі поглиблення поділу праці, спеціалізації та кооперації виробництва. Це об'єктивно потребує нових форм організації та управління виробництвом, його регулювання і планування на макрорівні.

Практикою, а відповідно й економічною теорією переконливо аргументована необхідність державного втручання в ринкові економічні відносини. Диспути між теоретиками йдуть лише про межі такого втручання, про межі взаємодії механізму стихійного ринкового саморегулювання, стихійних сил природних (економічних) законів і механізму свідомого регулювання ринкових відносин, свідомого використання об'єктивних економічних законів.

Історія свідчить, що активний прояв регулюючої економічної функції держави відбувається на етапі виникнення монополії, яка втручається в механізм саморегулювання і є його наслідком, створює та загострює нові суперечності з посиленням свого панування в економіці. Вона ігнорує інтереси більшості дрібних і середніх виробників. Монополія переслідує свій інтерес (отримання монопольного прибутку), який не збігається ні з інтересами дрібних виробників, ні з інтересами суспільства – держави. Монополізація завдає значних матеріальних збитків суспільству, тому що перерозподіляє доходи мільйонів виробників на свою користь, зменшує надходження до бюджету. Держава вимушена проводити антимонопольну політику під тиском обставин для захисту державних, національних інтересів. Виникає новий господарський механізм – змішаний ринково-державний. Ринок стає регульованим спочатку з боку монополії, а потім і держави. Капіталізм переходить до якісно нової стадії розвитку, яка отримала в марксистській політичній економії назву державно-монополістичний капіталізм, що є по суті визнанням його змішаною економікою, насамперед, за формою організації ринкових відносин. Вони стають об'єктивно-суб'єктивними, вільна конкуренція доповнюється свідомим регулюванням суспільного виробництва з боку держави. З іншого боку, сучасний капіталізм як змішана економічна система і є поєднанням сили капіталізму із силою держави в єдину економічну змішану систему капіталізму.

Визначальним фактором змішування двох форм організацій суспільного виробництва є необхідність задоволення зростаючих суспільних потреб в умовах панування капіталістичної власності (незалежно від форм) – це мета суспільного виробництва.

Сучасна змішана економіка і є регульованою соціально орієнтованою ринковою економікою, коли на перше місце виходить дійсно задоволення зростаючих соціально-економічних потреб кожної людини і суспільства. Реалізувати цю мету може тільки держава на базі високої економічної ефективності виробництва. До тих пір, поки економічним базисом суспільства лишатимуться капіталістичні економічні відносини (капіталістичний уклад), а метою безпосередніх економічно відокремлених виробників – прибуток, реалізація цієї мети можлива тільки шляхом конкурентної боротьби, яка в умовах панування великих корпорацій є недосконалою. Оскільки метою суспільного виробництва є задоволення суспільних потреб, а держава є представником суспільства, то вона змушена регулювати недосконалу конкуренцію і виробництво для задоволення зростаючих суспільних потреб.

Діалектика взаємодії і співвідношення стихійного (конкурентного) та свідомого (планованого) у механізмі господарювання визначається як об'єктивними умовами розвитку національних економік, так і суб'єктивними діями уряду кожної країни. Визначальною тенденцією такої взаємодії є розширення і посилення економічних і соціальних функцій держави.

Найактивнішим суб'єктом економічної діяльності у XX ст. стає держава як представник суспільства і захисник його інтересів. Матеріальною основою державного регулювання економіки є розвиток державного сектору, державної власності і монополія політичної влади. Незалежно від частки держсектора і власності в економіці роль держави в організації й управлінні виробництвом та суспільством зростає. Вона володіє і розпоряджається зростаючою часткою національного продукту, регулює сукупну пропозицію та попит, грошовий обіг, перерозподіляє до 50% і більше національного доходу тощо. Держава розробляє форми і метоли економічного та соціального регулювання соціально-економічних відносин, координує, програмує суспільне виробництво і споживання, здійснює політику соціалізації ринкових відносин і демократизації. Та державне регулювання не може вийти за межі системи, бо в ній панує капіталістична приватна власність і приватні інтереси, а не суспільний інтерес, загально класові інтереси не збігаються з приватними, індивідуальними та груповими (корпоративними). Отже, виникають нові суперечності в системі.

Теоретичні аспекти розвитку економіки до середини XX ст. базувались на працях англійських класиків політекономії, їх ідеї були насичені детермінізмом, абсолютною залежністю господарських процесів від дії економічних законів. Класична теорія практично не залишила розробок щодо цілеспрямованого і систематичного впливу держави на економічний розвиток суспільства.

Поряд з цим у ринковій економіці багатьох країн, заснованій на приватних, вільно конкуруючих капіталах, почали виявлятися негативні процеси: економічні кризи, падіння промислового виробництва, масове безробіття та ін. Природний, стихійний розвиток товарно-грошових відносин у нових умовах сам по собі не може справитися з різкими загостреннями суспільного відтворення, а як результат – неможливість забезпечення відносної економічної рівноваги та стабільності, а також соціальної захищеності населення. Процес розвитку суспільства об'єктивно вимагав виваженого втручання в економіку держави з метою регулювання діяльності господарських суб'єктів.

Активне втручання держави в суспільне відтворення викликане:

· необхідністю підтримання умов саморегулювання економіки, забезпечення ефективності функціонування ринку. Держава захищає ринок від монополізації, знищення конкуренції, тому що при послабленні конкуренції ефективність суб'єктів господарювання знижується;

· тим, що певна економічна діяльність є невигідною для суб'єктів господарювання. Тому держава здійснює будівництво шляхів, електростанцій, комунальне обслуговування будинків, санітарний контроль тощо.

Втручання держави викликано необхідністю певного перерозподілу доходів, підвищенням доступу населення до деяких товарів і послуг. Механізм перерозподілу доходів передбачає виплату з державного бюджету і позабюджетних фондів пенсій, стипендій, дотацій, різних допомог.

3. Економічні функції держави

Економічна діяльність держави реалізується в сукупності конкретних видів діяльності, тобто функцій. Функції класифікують за:

· певними ознаками, видами і цілями діяльності;

· джерелами фінансування;

· характером заходів (економічні, адміністративні, стимулюючі, обмежені національні тощо);

· обсягом і розподілом діяльності (уся економіка чи певна сфера, довгострокові і короткострокові) тощо.

Найбільш розповсюдженою є класифікація за сферою дії: внутрішні і зовнішні функції.

Внутрішні функції – це напрями діяльності держави щодо суспільства в економічній, політичній, ідеологічній, соціальній та інших сферах.

Зовнішні функції – це напрями діяльності щодо інших держав у сфері забезпечення економічних інтересів даної держави і суспільства.

До специфічних функцій перехідного періоду можна віднести такі:

· розробка і здійснення стратегії соціально-економічного розвитку країни;

· структурно-технологічні, інституціональні та інші перетворення, визначення місця і ролі країни в системі геоекономічних відносин;

· цілеспрямоване формування державного сектору економіки;

· розподіл і перерозподіл певної частини валового внутрішнього продукту (ВВП);

· національне регулювання економічних і соціальних процесів;

· проведення гнучкої зовнішньоекономічної політики;

· створення загальної законодавчої і правової бази для суб'єктів ринкової економіки.

Економічні функції держави у розвинутих країнах:

· забезпечення правової бази та суспільної атмосфери, що сприяють ефективному функціонуванню ринкової системи;

· захист конкуренції;

· перерозподіл доходу та національного багатства;

· стабілізація економіки, тобто стимулювання економічного розвитку, контроль за рівнем зайнятості та інфляції, що породжується коливанням економічної кон'юнктури;

· виправлення вад ринкової системи.

4. Методи державного регулювання економіки

Ринок – це механізм, що сам налагоджується і встановлює рівновагу в економічній системі. Проте окремі періоди розвитку економіки можуть супроводжуватись високим рівнем безробіття і непомірною інфляцією.

Для реалізації складних економічних завдань держава використовує такі напрями діяльності:

· фіскальна і грошова політика як сукупність заходів, спрямованих на регулювання економічних процесів у країні;

· соціальна політика і політика регулювання доходів як сукупність заходів з боку держави, спрямованих на захист окремих соціальних груп населення;

· зовнішньоекономічна політика як сукупність заходів, спрямованих на розвиток і регулювання торгових та інших відносин з іншими державами та міжнародними організаціями.

Головною метою державного регулювання економіки є забезпечення економічної і соціальної стабільності та зміцнення економічної безпеки держави. З цього випливають конкретні завдання, без виконання яких головної мети досягти не можна. Ці конкретні цілі, до яких належить також удосконалення галузевої та регіональної структури господарства, поліпшення стану довкілля, нерозривні. У процесі ринкової трансформації економіки України найдоцільнішим є використання на практиці таких інструментів державного регулювання:

· фіскальна політика;

· грошово-кредитна політика НБУ;

· інвестиційна політика;

· регулювання цін і валютного курсу;

· державні замовлення (контракти).

Об'єкти державного регулювання економіки – це сфери, галузі економіки, а також ситуація, явища та умови соціально-економічного життя країни, де виникли або можуть виникнути труднощі, проблеми, які не вирішуються автоматично або можуть бути вирішені у віддаленому майбутньому, бо їх вирішення потрібне для нормального функціонування економіки та підтримання соціальної стабільності.

Держава через законодавчі та виконавчі органи намагається впливати на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов їх діяльності відповідно до національної економічної політики.

Економічні регулятори, які використовує держава, класифікують за такими видами:

· прямий вплив на економіку – цілеспрямоване регулювання та система державних замовлень;

· непрямий вплив на економіку – застосування бюджетно-податкових, грошово-кредитних, амортизаційних, валютних, митних, інвестиційних та інших регуляторів.

Співвідношення цих видів регулювання визначається конкретними обставинами, які властиві окремим етапам розвитку економіки чи окремим країнам.

Контрольні питання

1. У чому полягає необхідність втручання держави в економічні процеси за сучасних умов?

2. Які два основні важелі включає механізм функціонування сучасної змішаної економіки?

3. Дайте характеристику основних економічних функцій держави.

4. Класифікуйте методи впливу держави на економічні процеси.

5. У чому різниця між прямими та непрямими методами державного регулювання?

ТЕМА 14. СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО.

ФОРМИ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

План

1.Світове господарство і суть, етапи й закономірності розвитку :

а) об’єктивність формування світового господарства;

Б) етапи;

в) структура сучасного світового господарства;

г) закономірності функціонування світового господарства.

2.Основні форми міжнародних економічних відносин та види інтеграційних формувань:

а) форми економічних відносин;

б) види інтеграційних об’єднань.

3. Проблеми інтеграції економіки України в світове господарство:

а) Україна і світове господарство;

б) експортний потенціал України.

4. Інтеграційні зв’язки й механізм міжнародного співробітництва України:

а) напрямки інтеграційних зв’язків;

б) механізм міжнародного співробітництва.

1. Світове господарство: суть, етапи й закономірності розвитку

а) Об'єктивність фор­мування світового господарства

Формування суспільного капіталу не обмежується лише національними кордо­нами. На певному етапі історичного розвитку суспільства починає формуватись світове господарство. У зв'язку з цим постає проблема відтворення капіталу в межах супермакросистеми, тобто в межах світового господарства. В загальному плані під світовим господарством розуміється сукупність національних господарств та еконо­мічних зв'язків між ними.

Б)Етапи.

3. Необхідність об'єднувати зусилля при вирішенні глобальних проблем.

Формування світового господарства - процес трива­лий і безперервний. Він розпочався відносно давно, триває зараз і буде продовжуватися в неосяжній перспективі. І хоча мета його, визначена об'єктивними тенденціями розвитку людства, залишається незмінною, окремі етапи цього історичного процесу досить суттєво відрізняються один від одного своїм конк­ретним змістом. З певною мірою умовності на сьогоднішній день можна виділити таких чотири етапи становлення світового госпо­дарства.

Перший етап. На цьому етапі створюються передумови для формування світового господарства у вигляді світового ринку. Тому його можна назвати підготовчим. Він найтриваліший, бо охоплює період від першого великого суспільного поділу праці (5-4 тисячоліття до н.е.) до становлення великої машинної індустрії у виробництві (середина 19 ст.)-

Перший суспільний поділ праці породив передумови для вини­кнення місцевого ринку. Другий великий суспільний поділ праці зумовив появу грошової форми вартості та вихід торговельного обміну на рівень регіонального ринку. Третій великий суспільний поділ праці сприяв подальшому залученню різноманітних госпо­дарських одиниць до товарообміну, пізніше прискореному розвит­ку простого товарного виробництва і, як наслідок, зумовив переро­стання регіональних ринків у регіонально-світові.

Подальший розвиток суспільного поділу праці в епоху феодалі­зму, який вів до виникнення нових галузей економіки, поглиблен­ня спеціалізації всередині окремих галузей, а також великі гео­графічні відкриття дали відчутний поштовх для розвитку товарно-грошових відносин і подальшого формування світового ринку (15-17 ст.).

Нарешті, новий імпульс формування світового ринку отримало після утвердження в середині 19ст. у провідних країнах світу великої фабрично-заводської індустрії, яка вже об'єктивно не могла існувати без світового збуту. В міру розвитку масового виробництва світовий ринок став переростати у відносини виробничих зв'язків, основу яких склав вивіз капіталу. Наприкінці 19ст. цей процес, в основному, завер­шився.

Отже, утворення світового ринку, а світове господар­ство, що означало висування на перший план замість переважно торговельних на цій основі початок фор­мування світового господарства-встановлення довготривалих виробничих, торговельних і фінансових зв'язків між і країнами означало кінець національної відокремленості світу в галузі економічній. А процес формування світового дарства вступив у свій історично другий етап.

Другий етап (середина 19 - початок 20 ст.). На цьому етапі світове господарство сформувалося як світове капіталістичне господарство, тобто воно об'єднало країни лише капіталістичної системи. Проте єдність соціально-економічної системи не означала рівноправності. Це світове господарство складалося практично з двох підсистем: а)ринкового господарства індустріально розвинутих країн і б)малорозвинутого ринкового і доринкового господарства колоніальних та залежних країн. Між ними склалася система нерівноправного міжнародного поділу праці. Індустріально розвинуті країни (Англія, СІЛА, Франція та ін.) утримували монополію на кваліфіковану робочу силу, сучасні засоби виробниц­тва, найновіші науково-технічні знання, технології тощо. Колоніа­льні і залежні країни стали постачальниками сировини й дешевої робочої сили.

Третій етап (з 20-х - до 90-х рр. 20ст.). Цей етап починається з відокремлення від капіталістичної системи світового господарства Радянського Союзу, - Після другої світової війни - ряду країн Східної Європи, Азії, Америки. Найважливішою характерною рисою цього етапу є те, що капіталістична система господарю­вання перестала бути всесвітньою. Поруч з нею виникла нова, соціалістична система світового господарства.

Проте процес формування єдиного світового господарства не припинився. В результаті мирного співіснування двох протилеж­них систем була досягнута певна макроекономічна рівновага на планеті. А кожна з цих систем, вбираючи в себе кращі риси протилежної системи, об'єктивно вступила на шлях конвергенції, тобто зближення з нею.

На жаль, цей процес був перерваний подіями кінця 80-х - по­чатку 90-х рр. Результатом їх був розпад світової соціалістичної системи господарства. Двополюсна світова модель макроекономічної рівноваги "Схід - Захід"

практично перестала існувати. Розпо­чався 4-й, сучасний етап формування світової системи й знову на базі капіталістичної.

 

 

І - етап (до середини 19ст) створення світового ринку

ІІ- етап (середини 20ст) створення світової капіталістичної системи господарства

Етапи

 

 

ІІ - етап (20р.-початок 90-х років) співіснування двох світових систем

ІV –етап ( з початку 90-х рр..-20ст) реставрація капіталістичної системи світового господарства

в)Структура сучасного світового господарства.

Сучасний етап розвитку світового госпо­дарства характерний тим, що світова соціаліс­тична система, яка 70 років була складовою частиною світового господарства, розпалася. Країни, що виникли на території колишнього Радянського Союзу, стали на шлях реставрації капіталізму. Тому подальший розвиток світової економічної системи намітився як розвиток переважно світового капіталістичного господарства. Виходячи з цього, струк­тура сучасного світового господарства може бути представлена як сукупність трьох типів країн.

 

Структура сучасного світового господарства

 

 

Розвинуті Країни

капіталістичні капіталістичної

країни Струк- орієнтації з

тура малоефективною

економікою

Країни соціалістичної орієнтації

 

Переважно, а не повністю тому, що ще збереглися декілька країн, які офіційно йдуть по шляху соціалістичного розвитку.

Розгляд даної структури породжує закономірне запитання: в якій мірі однорідним і цілісним є світовий господарський ком­плекс з такою складною

структурою? І запитання це не риторичне, бо ж від міри "сумісності" національних господарств залежить ефективність функціонування всієї світової економічної ситеми.

Навіть при поверховому огляді наведеної схеми можна зробити висновок, що сучасне світове господарство являє собою конгломе­рат найрізноманітніших

країн - великих, середніх і малих, еконо­мічно й технологічно передових і дуже відсталих, дуже багатих і дуже бідних. Сюди входять країни, що знаходяться на різних щаблях суспільного розвитку, - від країн посткапіталістичних до країн з багатоукладними, в тому числі напівфеодальними й напів­патріархальними структурами. Зрозуміло, що при такому розмаїтті умов, у яких знаходяться різні країни сіту, говорити про форму­вання цілісного всесвітнього господарства можна лише гіпотетич­но, тобто як про тенденцію. Цей процес займе дуже тривалий проміжок часу. Адже поняття цілісності системи національних держав передбачає такий ступінь взаємозв'язку й взаємозалежності кожної держави з усією системою, при якій одна держава без іншої існувати не може.

г)Закономірності функціонування світового господарства.

Об'єктивність виникнення світового господарства означає, що його функціо­нування охоплює не випадкові відносини економічного характеру, що складаються між окремими країнами, а є закономірним процесом, в основі якого лежать вимоги певних об'єктивних економічних законів.

Світове господарство формується як сукупність національних господарств, тому цілком очевидно, що закони, регулюючі націо­нальні економіки, повинні розповсюджувати свій вплив і на світовий господарський рівень, набуваючи, звичайно, певної специфіки. Саме про цю специфіку, а не про якісь нові закони, повинна йти мова. Причому не всі економічні закони, особливо специфічні, проявляються на світовому рівні в однаковій мірі. Залежить це від багатьох факторів і передусім від рівня розвитку інтеграційних процесів. Про які економічні закони йдеться?

Основним середовищем, в якому відбувається формування сві­тового господарства, є ринкове середовище. А це означає, що практично всі відносини функціонування світової економіки, особливо на сучасному етапі, коли вона знову набуває форми всесвітнього капіталізму, опосередковуються через мінові відноси­ни, основним регулятором яких виступає закон вартості.

Закон вартості на світовому ринку проявляється через інтернаціональну вартість і світові ціни. Інтернаціональна вартість виступає як прояв суспільно-необхідного робочого часу в міжнародному масштабі. Національний же суспільно-необхідний робочий час виступає як індивідуальний робочий час тобто інтернаціональна вартість формується як середньосвітова величина, в результаті конкуренції між різними державами та іншими суб'єктами світових ринкових відносин.

Проте у формуванні інтернаціональної вартості беруть участь не всі товари, що виробляються в різних країнах, а лише ті що експортуються на світовий ринок. Тому ступінь впливу національної вартості на інтернаціональну залежить від питомої ваги окре­мих країн у загальному обсязі продажу окремих товарів на світовому ринку. А оскільки більша частина продукції, що реалізується на світовому ринку, виробляється в розвинутих країна

х в умовах більш високого рівня продуктивності праці, ніж у країнах з малоефективною економікою, постільки інтернаціональна вартість більшості

видів товарів визначається рівнем національної вартості яка складається в розвинутих країнах. А це означає, що в менш розвинутих країнах трудові затрати на виробництво одиниці продукції виявляються вищими інтернаціональних (суспільно необхідних) і при обміні товарами на світовому ринку вони не отримують еквівалента. Отже, більш високий доход від експор­ту товарів отримують країни високорозвинуті.

Нееквівалентний обмін на світовому ринку здійснюється та­кож у результаті монополізації його гігантськими ТНК, що веде до значного відхилення цін від інтернаціональної вартості. Причому монопольний прибуток реалізується як через монопольно високі так і через монопольно низькі ціни, якими маніпулюють монополістичні об'єднання розвинутих країн у торгівлі з менш розвинутими країнами. Зокрема, ціни на товари, що реалізуються монополіста­ми, суттєво піднімаються вгору від інтернаціональної вартості а ціни на товари, які вони купують, опускаються донизу Завдяки цьому відбувається "перекачування" значної частини національно­го багатства, створеного в країнах з малоефективною економікою в країни з економікою високорозвинутою, що й надалі передбачає збільшення розриву в рівнях їх економічного розвитку.

Процес формування інтернаціональної вартості не є однознач ним. Існує багато факторів, що стоять на його перешкоді Це зовнішньоторговельні й валютні обмеження, коливання курсів валют, політичні неузгодження та ін. Дія їх позначається на рівні світових цін, що дало підставу деяким економістам заперечувати дію закону вартості на світовому ринку як основного регулятора цін. Проте короткочасні коливання цін, що відбуваються під впливом названих факторів, мають випадковий характер не

відображають довгострокових тенденцій, в яких саме й виявляєть­ся універсальна дія закону вартості як регулятора ринкових відносин взагалі, в тому числі й на світовому ринку.

Аналогічно закону вартості з певною специфікою проявляють­ся, як регулятори тих чи інших сфер функціонування світового господарства, й інші економічні закони: попиту і пропозиції, відповідності виробничих відносин рівню й характеру розвитку продуктивних сил, зростаючих потреб, економії часу тощо.

Разом з тим для світового господарства, як єдиної цілісної си­стеми, властиві й специфічні закономірності свої. Насамперед -це тенденція до інтернаціоналізації господарського життя, яка протистоїть іншій тенденції - до національного відокрем­лення. З розвитком світового

господарства перша тенденція бере верх над другою: неухильно зростає зовнішньоторговельний оборот усіх країн, збільшуються масштаби міжнародного руху капіталу, швидко зростають обсяги виробництва на закордонних філіях ТНК, все більше переплітається міжнародна діяльність великих банків і т.д.

Важливішою закономірністю сучасного світового господарства є нерівномірність розвитку його окремих частин і загострення суперництва між ними на цій основі. Так, сучасне світове господарство охоплює близько 200 країн, які чітко поділяються на дві історичні спільноти, - "високорозвинутий центр" і "периферія, що розвивається". До першої входить 20-25 країн, які займають провідні позиції в економіці світу, з розвинутими господарськими й соціальними функціями держави. Ці країни відрізняються висо­ким рівнем продуктивних сил, інтенсивним типом розвитку економіки, єдиним відтворювальним процесом у рамках націона­льних господарств. Тут зосереджена переважна частина економіч­ного й науково-технічного потенціалу світу - 3/4 сукупного ВВП і більше 9/10 усіх наукових видатків. У цих же країнах розташова­ні головні фінансові центри, основні вузли комунікацій.

Інша, значно більша соціальна спільність, охоплює більш як 170 країн, що розвиваються, в яких проживає 4/5 населення планети. її головна особливість - різноманітність соціальних укладів, а також перехідних форм суспільних відносин. У багатьох країнах цієї спільноти процес формування національних госпо­дарств ще не завершений, в них переважає екстенсивний, а в деяких і детенсивний тип господарювання. Країни цієї групи значно відстають за рівнем економічного розвитку від країн першої групи. Так, у 1985р. ВВП складав 10580 дол., а в країнах "периферії" - лише 970 дол. Розрив цей продовжує зростати, що особливо проявляється в споживанні ресурсів планети. Близько 85% усіх сировинних і енергетичних ресурсів споживають країни, в яких проживає "золотий мільярд" населення, і лише 15% споживає все інше населення планети, яке проживає в країнах з малорозвинутою економікою. Зрозуміло, що така ситуація є реальною базою для визрівання й загострення глобальних соціальних конфліктів.

Закономірністю світового господарства є також безперер­вна конкурентна боротьба за ринки збуту, сфери прикладання капіталу, джерела сировини й дешевої робочої сили. Ця бороть­ба в сучасних умовах ведеться не стільки між окремими держава­ми, скільки між великими фінансово-промисловими угрупуваннями й особливо між гігантськими ТНК, які реально на сьогоднішній день поділяють між собою світ на сфери впливу.

2. Основні форми міжнародних економічних відносин та види інтеграційних формувань

а)Форми еконо­мічних відносин

Міжнародна торгівля

Ф

Міжнародний обмін технологіями

О

Міжнародний рух капіталів

Р М И

Міжнародні валютні відносини

Міжнародна міграція робочої сили

Міжнародні кредитні відносини

Розглянемо ці форми по суті.

Міжнародна торгівля - це форма функціонування світового ринку, під яким розуміється система обміну товарами й послугами на міжнародному рівні. Світовий ринок є складовою частиною світового господарства. Тому, хоча міжнародна торгівля існувала давно, світовий ринок сформувався (мова про це йшла в попередніх темах) лише в період зародження й розвитку капіталістичних відносин. Особливостями світового ринку є те, що на ньому, по-перше, формується інтернаціональна вартість, по-друге, склада­ються світові ціни, в основі яких лежить інтернаціональна вар­тість. Характерною особливістю світового ринку на сучасному етапі є відносно високий ступінь його монополізації, оскільки світова торгівля стає ареною панування міжнародних монополій, особливо транснаціональних. Істотно впливає на розвиток міжнародної торгівлі також державна зовнішньоекономічна політика.

Міжнародний рух капіталу. Найважливішою тенденцією в міжнародних економічних відносинах з 20 ст. стало те, що поруч з вивозом товарів набуває все більшого значення вивіз капіталу. В сучасних умовах це практично основна форма міжнародних

економічних відносин.

Необхідністю і головною причиною вивозу капіталу є його від­носний надлишок і монополізація національного ринку, що не гарантує його прибуткового застосування. Отже, капітал спрямову­ється за кордон у пошуках більш високого прибутку.

Існує дві основні форми вивозу капіталу: вивіз позичкового й підприємницького капіталу. Позичковий капітал вивозиться у вигляді міжнародних позик, що надаються як державами, так і великими міжнародними банками та валютними фондами (Міжна­родний банк реконструкції, Світовий банк, Міжнародний валют­ний фонд тощо). Позичковий капітал вивозиться: а)у вигляді будівництва за кордоном власних (або на паях) підприємств; б)шляхом придбання акцій закордонних підприємств; в)шляхом відкриття за кордоном власних філій або дочірних підприємств.

Міжнародна міграція робочої сили. Створення великої ма­шинної індустрії викликав розвиток і такої форми міжнародних економічних відносин, як міжнародна міграція робочої сили. Вона проявляється в еміграції (виїзді робочої сили за кордон) та імміг­рації (приплив робочої сили з-за кордону).

Звичайно, на міжнаро­дну міграцію робочої сили впливають і національні, й політичні, й ідеологічні фактори. Проте визначальними виступають фактори

економічні.

Необхідність міжнародної міграції робочої сили зумовлена не­рівномірністю нагромадження капіталу, існуванням відносного перенаселення (безробіття) як постійного джерела надлишкових робочих рук в одних країнах і недостача дешевої робочої сили в

інших.

Характерною рисою міжнародної міграції робочої сили в сучас­них умовах є рух двох різних типів мігрантів з відсталих країн у розвинуті. Один тип - це наукові кадри й спеціалісти, інший тип - це некваліфікована або малокваліфікованаробоча сила, основною сферою зайнятості якої є галузі, де переважає ручна праця.

Міжнародний обмін технологіями. В умовах НТР великих масштабів досягає міжнародний технологічний обмін. Він відбува­ється в різних формах, які включають продаж готових товарів, комплектуючого обладнання для виробництва, а також патентів, ліцензій, ноу-хау. Продаж технологій має двояку мету. По-перше, вони продаються як звичайний товар, по-друге, продаж технологій використовується як ефективний засіб конкурентної боротьби на світовому ринку.

Міжнародні валютні відносини. В зв'язку з тим, що практич­но всі міжнародні економічні відносини мають вартісне вираження й опосередковуються грошовими формами, між країнами світового господарства формуються певні міжнародні валютні відносини. Важливою характеристикою стану тієї чи іншої країни в системі цих відносин є стан платіжного балансу.

Платіжний баланс - це виражене у валюті кожної окремої країни співвідношення між сумою платежів, отриманих з-за кордону, й сумою платежів, переведених за кордон за певний період часу, як правило, за рік. Стан платіжного балансу залежить від багатьох факторів. Серед них: стан зовнішньоторговельного балансу, міжнародного балансу послуг і руху інвестиційних доходів (прибутків, дивідендів, процентів), балансу міжнародного руху довгострокового й короткострокового кредиту тощо.

Стан платіжного балансу безпосередньо впливає на курс валюти тієї чи іншої держави. При активному платіжному балансі курс даної національної валюти підвищується відносно валют інших країн, при пасивному - навпаки понижується.

У сучасних умовах у світовому господарстві функціонує так звана ямайська міжнародна валютна система. Золото, як валютна цінність з цієї системи виключено. В основу визначення валютних паритетів покладені "спеціальні правила запозичення" -СДР. Величина одиниці СДР визначається кошиком

валют, до якого входять: долар США, німецька марка, японська ієна, англій­ський фунт стерлінгів, французький франк.

Міжнародні кредитні відносини. На основі руху позичкового капіталу в сфері міжнародних економічних відносин виникає міжнародний кредит. Він означає надання в масштабі світового господарства валютних і товарних ресурсів на умовах повернення,строковості й платності. Суб'єктами (кредиторами й позичальни­ками) міжнародних кредитних відносин виступають банківські й промислові корпорації, державні організації, міжнародні й регіо­нальні фінансово-кредитні інститути. Міжнародний кредит відо­бражає процес інтернаціоналізації світового виробництва.

Рух позичкового капіталу в світовому масштабі привів до фор­мування світового ринку капіталів. Він являє собою сукупність національних і міжнародних ринків капіталів. На цьому ринку розвинуті країни світу виступають одночасно і як кредитори, і як боржники, більшість же країн, що розвиваються, як боржники. (До останніх відноситься й Україна). їх сумарний зовнішній борг досяг астрономічних вершин - більш як трильйон доларів, що означає повну втрату ними економічної самостійності.

б)Види інтеграцій­них об'єднань.

На основі інтернаціоналізації господарського життя починається процес міжнародної економічної інтеграції. Найбільшого поши­рення інтеграційні процеси отримали в Західній Європі. Зокрема, ще з перших післявоєнних років функціонують митний, а потім економічний союз Бельгії, Нідерландів і Люксембурга. У 1951р. шість країн Західної Європи (Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, ФРН і Італія) створили Європейське об'єднання вугілля й сталі (ЄОВС).

Своє завершення цей економічний інтеграційний процес одер­жав з моменту укладення між цими шістьма державами 25 березня 1957р. у Римі угоди про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), яке отримало назву спільного ринку. Пара­лельно з спільним ринком у 1960р. утворюється другий західно­європейський інтеграційний блок - Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ). До його складу ввійшли Великобританія, Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швейцарія, а з 1961р. - в якості асоційованого члена - Фінляндія.

Програма ЄЕС спочатку передбачала тринадцятирічний (до 1970 року) "перехідний період", впродовж якого планувалось здійснити такі заходи:

а) скасувати митні тарифи й кількісні обмеження на всі товари у взаємній торгівлі й встановити єдиний митний тариф, а також єдину торговельну політику проти "третіх країн";

б) зняти обмеження для вільного переміщення робочої сили, послуг і капіталів у межах співтовариства;

в) виробити єдину політику в галузі сільського господарства й узгодити загальну економічну політику;

г) скоординувати соціально-економічне законодавство країн-учасниць,

створити політичний союз.

Інтеграційна програма ЄАВТ була значно вужча. В ній перед­бачалося усунити лише взаємні митні тарифи на промислові товари. Тому спільний ринок виявився сильнішим. Це проявилося в тому, що у 1973р. до нього перейшли Англія, Данія й Ірландія. А в 80-х рр. рамки ЄЕС розширилися за рахунок вступу до нього Греції, Ісландії й Португалії. Отже, тепер до нього входить 12 держав. Окрім того, ЄЕС має договори з абсолютною більшістю країн світу й багатьма міжнародними економічними об'єднаннями.

Реальні досягнення ЄЕС за період його існування досить відчу­тні. Скасування митних обмежень сприяло збільшенню товарообо­роту в рамках співтовариства. Зросло світове господарське значен­ня ЄЕС. Відчутно збільшилась потужність західноєвропейських монополій. Проте не всі пункти початкової програми були виконані, що значною мірою вплинуло на темпи економічного зростання країн-учасниць блоку. Це викликало необхідність поглиблення інтеграційних процесів.

Відповідно до прийнятого в 1985р. Єдиного європейського акту створення Єдиного внутрішнього ринку країн ЄЕС завершилося. Були зняті останні обмеження на шляху вільного руху капіталів, робочої сили, товарів і послуг з однієї країни в іншу. А саме ЄЕС отримало нову назву - Європейське співтовариство (ЄС), яке з 01.01.1994р. трансформувалось у Європейський союз (ЄС).

Європейський союз має свій загальний бюджет, створена єдина валютна система, зокрема, єдина грошова одиниця, яка отримала назву "євро" . У цьому об'єднанні функціонують наднаціональні адміністративні органи, такі, як Рада міністрів, Європейський парламент. На порядку денному стоїть питання й про політичне об'єднання країн-членів ЄС.

Європейський союз - не єдиний приклад регіональної інтегра­ції. Нині в світі нараховується близько 15 регіональних економіч­них об'єднань. Найвідоміші з них: а) Асоціація держав Південно-Східної Азії (АССАН), куди входять Індонезія , Малайзія, Тайланд, Філіппіни; б)Латиноамериканська асоціація інтеграції(ДАІ), яка об'єднує Аргентину, Болівію, Бразилію, Венесуелу, Колумбію, Мексику, Парагвай, Перу, Уругвай, Чилі, Еквадор.

Розвиток економічної інтеграції країн світу й надалі буде по­ширюватись і виступати в найрізноманітніших формах тому, що це магістральний шлях в майбутнє планетарної цивілізації. Підтвер­дженням цього є укладення договору про регіональну інтеграцію національних економік Білорусії і Росії у травні 1997р. Своєю економічною метою новоутворений Союз передбачає підвищення рівня життя народів і створення сприятливих умов для всебічногоь гармонійного розвитку особи. Виходячи з цього, визначені головні економічні завдання, які передбачається реалізувати в найближчій перспективі: а)створення єдиного економічного простору держав -учасниць Союзу; б)створення й розвиток загальної інфраструктури, і передусім об'єднаних транспортної та енергетичної систем, системи зв'язку, єдиного науково-технологічного та інформаційно­го простору; в)уніфікація грошово-кредитних, бюджетних та податкових систем, а також створення необхідних умов для введення єдиної валюти; г)створення умов для розвитку взаємної торгівлі (єдиного митного простору) й встановлення єдиного митного тарифу і єдиної торговельної політики щодо третіх країн; д)погодження структурної політики з метою ефективного викорис­тання економічного потенціалу країн-учасниць Союзу.

Для забезпечення задач Союзу на паритетних засадах утворюються такі наднаціональні органи: Вища Рада Союзу, Парламентські Збори Союзу, Виконавчий Комітет Союзу. Нині найбільш поширеними є види економічної інтеграції.

Види економічної інтеграції країн світу

Зона вільної торгівлі

Митний союз

Види

Зона вільної торгівлі. Країни-учасниці цього об'єднання об­межуються скасуванням митних бар'єрів у взаємній торгівлі.

Митний союз. Вільне переміщення товарів і послуг всередині об'єднання доповнюється єдиним митним тарифом щодо "третіх країн".

Загальний ринок. У такому об'єднанні ліквідуються митні бар'єри між країнами не тільки для торгівлі, але й для переміщен­ня капіталів і робочої сили.

Економічний союз. Передбачає проведення єдиної економічної політики створення ситеми міждержавного регулювання соціально-економічних процесів.

3. Проблеми інтеграції економіки україни в світове господарство

а)Україна і світове господарство.

В умовах, коли міжнародний поділ праці привів до формування світового господарства, жодна країна світу не може забезпечити високу ефективність свого національного виробництва, якщо воно не інтегрується в тій чи іншій мірі у виробництво світове. Це безпосередньо стосується й України.

Формально Україна як член ООН входить до держав світового співтовариства. Вона визнає й виконує статут ООН та міжнародне право, які регулюють міждержавні, політичні, дипломатичні, соціальні, культурні та економічні міжнародні відносини. Отже, Україна певною мірою співробітничає з країнами світу. Проте реально переваги міжнародних економічних відносин країна може використовувати лише тоді, коли її економіка буде інтегрована в світове господарство, тобто буде складовою частиною цього госпо­дарства.

Які ж реальні шанси України на таку інтеграцію? Відповідаю­чи на це запитання, слід пам'ятати, що одного бажання тут мало. Що мається на увазі?

1. Світове господарство - це цілісний економічний організм, що виступає матеріальною основою держав світового співтовариства, в якому вже склалися певні відносини попиту й пропозиції, конку­ренції і монополії, макроекономічної рівноваги. Тому включення до нього нових держав - складний і тривалий процес.

2. Стримує інтеграцію національної економіки України в світо­ве господарство й те, що Україна як суверенна держава ще не має достатнього досвіду в налагодженні економічних зв'язків з країна­ми світового співтовариства.

3. Значною перешкодою для входження України в систему сві­тового господарства є те, що в ній ліквідовані структури, за допомогою яких здійснювалась зовнішньоекономічна діяльність у минулому. Нові ж зовнішньоекономічні органи (Міністерство зовнішньоекономічних зв'язків, Державний митний комітет, Національний банк України тощо) ще недостатньо авторитетні та компетентні, а отже, малоефективні.

У той же час стояти осторонь загальносвітових інтеграційних процесів Україна не може тому, що, по-перше, ці процеси визна­чають напрямок та , перспективи розвитку світової економіки й суспільства в цілому. По-друге, економіка України перебуває зараз у кризовому стані, вийти з якого вона, як свідчить досвід шести років, самотужки не зможе. Тому розвиток зовнішньоекономічних

науково-технічних та валютно-фінансових відносин України з державами світового співтовариства може стати одним із найваж­ливіших факторів стабілізації господарства.

Отже, необхідність входження України в світове господарство сумнівів не викликає. Тому на порядок денний виносяться питан­ня місця, яке Україна займе в структурі світового господарства. Адже, як було з'ясовано раніше, світове господарство - це конгло­мерат країн "центру" і країн "периферійних". Вирішення цієї проблеми залежить від ряду факторів організаційного й економіч­ного характеру.

Україна завжди мала тісні економічні зв'язки з країнами світу. Але зараз її включення в систему світового господарства має свої особливості, пов'язані з статусом самостійності. Новий статус країни зумовив необхідність створення нової нормативно-правової бази зовнішньоекономічних відносин. Головними економікоправовими документами, що регламентують включення України в систему світового господарства, є: а)Декларація про державний суверенітет України (липень 1990р.); б)3акон України "Про зовні­шньоекономічну діяльність" (квітень 1991р.). Зокрема, в Законі докладно розроблені принципи та види зовнішньоекономічної діяльності, права й обов'язки суб'єктів міжнародних економічних відносин, механізм управління зовнішньоекономічною діяльністю і т.д.

Серед інших законодавчих актів, що посилюють економіко-правові основи та сприяють інтеграції національної економіки у світове господарство, - закони "Про іноземні інвестиції" (березень 1992р.), "Про загальні засади створення й функціонування спеціа­льних (вільних) економічних зон" (жовтень 1992р.). Це також декрети Кабінету Міністрів про митні правила, оподаткування бартерних операцій у зовнішньоекономічній діяльності, постанови Верховної Ради про формування валютних фондів, Положення про проведення міжнародних торгів (тендерів) на території України тощо. Названі документи покликані були забезпечити залучення в економіку України іноземних капіталовкладень, націлити на раціональне використання валютних надходжень, сприяти адапта­ції національних виробників до умов функціонування світового ринку, а Україні забезпечити достойне місце в світовій економіці. Але через цілий ряд причин ефект від цих нормативних актів був дуже малий, а в окремих випадках навіть зворотний. Іноземний капітал у тих розмірах, на які сподівалися, в економіку України не прийшов, валюта вітчизняних підприємців осіла на рахунках закордонних банків, а національний виробник не витримав конку­ренції з іноземним імпортом, для якого названі вище закони й декрети відкрили зелену вулицю. Отже, перші спроби України вписатися в світову економіку на рівних виявилися невдалими.

б)Експортний потенціал України .

Інтеграція економіки України в світове го­сподарство не є самоціллю. Вона повинна забезпечити зростання ефективності національної господарської системи в результаті найбільш вигідного викори­стання ресурсів, які є відносно надлишковими в країні, з одного боку, а з іншого, шляхом насичення національної економіки ресурсами, яких є обмаль, але без яких вона функціонувати не може.

Напередодні проголошення самостійності економіка України забезпечувалася продукцією власного виробництва на 82%. За межі України вивозилось понад 16% суспільного продукту, в т.ч понад 40% чорних металів і металевих виробів, окремих видів енергетичного, підйомно-транспортного, нафтового, хімічного й ковальсько-пресового устаткування, автомобілів, тракторів, екска­ваторів, тепловозів, автобусів, сільськогосподарської техніки й цукру. Отже, Україна мала значний експортний потенціал, який би міг послабити, а то й нейтралізувати її залежність від інших країн, які постачають їй різні види мінеральної, паливно-енергетичної, лісової, та іншої сировини. Про потужність експорт­ного потенціалу України свідчать такі цифри. Частка України в останні роки існування СРСР становила 20% загальносоюзних експортних поставок. Продукція, вироблена в Україні, направля­лася в 123 країни світу, а суб'єктами міжнародних господарських зв'язків були понад 1400 її підприємств, обсяг експортних поста­вок яких становив близько 7млрд.крб.

Але, незважаючи на значні потенційні можливості, ефектив­ність інтегрування економіки України в світове господарство на сучасному етапі досить низька. Це зумовлено рядом як субєктивних так і об'єктивних причин, серед яких передусім слід зазначити:

1. Катастрофічне падіння обсягів виробництва, що є наслідком загальної кризи, яка охопила соціально-економічну систему країни. ВНП порівняно з 1990р. скоротився майже на 70%. Отже, забезпечення країни власною продукцією значно впало, а залеж­ність від інших країн почала загрожувати існуванню держави взагалі.

2. Різка й непродумана переорієнтація України на інтеграцію з країнами Європи й розрив об'єктивно зумовлених економічних зв'язків з країнами СНД, внаслідок чого були втрачені традиційні ринки на Сході, а доступ на західні ринки так і залишився про­блематичним.

3. Низька якість і висока собівартість продукції, що випуска­ється вітчизняним виробником, і в результаті її низька конкурен­тоспроможність. Отже, на західні ринки доступ для неї закритий.

4. Недосконалість системи управління зовнішньоекономічними відносинами.

В результаті зовнішньоекономічні зв'язки України на сучасно­му етапі характеризуються негативними тенденціми. Особливо це проявляється у сфері міждержавної торгівлі. По-перше істотно скоротився обсяг експорту України. По-друге, в ексрпорті України переважають паливно-сировинні товари, а питома вага машин та обладнання дуже мала. По-третє, в експорті майже відсутня продукція, що виробляється згідно з договорами про міжнародну спеціалізацію та кооперування виробництва, що свідчить про низький рівень участі України в міжнародному поділі праці. По-четверте, незначна частка в експорті виробів сучасної техніки, технологій, ліцензій. По-п'яте, велика питома вага в експорті бартерних операцій (70-80%). Слід зауважити, що бартерні угоди, як правило, здійснюють приватні фірми й особи на невигідних для держави умовах. Це практично форма первісного нагромадження капіталу, в результаті якого, з одного боку, йде розкрадання національного багатства, а з іншого, - кримінальне збагачення окремих осіб.

Названі обставини визначають те місце, яке може зайняти і практично вже займає Україна в системі міжнародного поділу праці. Це місце периферійної країни, яка покликана своїми сировинними ресурсами, дешевою робочою силою й територією для розміщення екологічно шкідливих виробництв обслуговувати високорозвинуті країни "центру". Тому, якщо Україна має наміри залишитися суверенною незалежною країною, вона повинна терміново докорінно змінювати акценти в зовнішньоекономічній діяльності. Особливо це стосується напрямів розвитку міжнарод­них господарських відносин.

4.Інтеграційні зв'язки й механізм міжнародного співробітництва україни

а)Напрями інтеграційних зв'язків.

Геополітичне положення України визначає можливість її інтеграції в двох основних напрямах до Ради економічної безпеки. Умовно назвемо його східно-азіатським напрямком.

1. Інтеграція з країнами Заходу, які складають основу капіталістичної системи господарювання. Умовно назвемо цей напрямок європейським.

Який з цих напрямків є найбільш перспективним для України? Якщо відкинути політичні амбіції й виходити лише з інтересів України та добробуту її народу, то можна однозначно сказати, що на даному етапі - перший. Чому?

По-перше, тому, що економіка України вже була інтегрована з економікою цих країн на 60-80%. Отже, зникає потреба істотної переорієнтації виробництва на нові ринки збуту сировини та енергоносіїв.

По-друге, рівень технічного, організаційного, технологічного, економічного, нарешті, психологічного розвитку в цих країнах такий же, як і в Україні, що знімає потребу пристосування до нових умов з названих параметрів.

По-третє, ринки цих країн мають стільки вільних ніш і цілих сегментів, що зайняти їх для України не представляє особливих труднощів, уникаючи тим величезних втрат на подолання конкурентних бар'єрів.

По-четверте, відсутність мовного бар'єру, спільність традицій, інтересів та долі в умовах, коли розвинуті країни світу прагнуть перетворити новоутворені держави з малоефективною економікою в свій сировинний придаток і сфери для прибуткового прикладання капіталу, теж дуже важливий фактор.

Орієнтація ж на Захід у даних умовах виглядає безперспективною. Чому?

По-перше, тому, що західний ринок давно поділений на сфери впливу, й пробитися на нього при сучасному рівні розвитку економіки Україні практично неможливо.

По-друге, іноді можна почути (особливо в засобах масової інформації), що Захід нам допоможе стати на ноги й зайняти достойне місце в європейській економіці. Чи насправді це так? Захід має свої проблеми. Він живе за законами ринку, а ці закони заперечують можливість випестування для себе зайвого сильного конкурента. Тому сподівання на те, що Захід допоможе Україні стати сильним конкурентом на євроцейському ринку, - утопія.

По-третє, Заходу вигідно отримати нову сферу; для прикладання капіталу з дешевою робочою силою та ще й- з неосяжним ринком. Йому треба мати територію, де можна розміщати екологічно шкідливе виробництво й захоронювати радіоактивні та інші шкідливі відходи виробництва.

Отже, Захід зацікавлений тримати якнайдовше Україну (як і інші новоутворені країни) в тому стані, в якому вони зараз перебу­вають.

Проте зроблені висновки не слід сприймати як ігнорування або заперечення економічних відносин України з країнами Заходу. Економічні зв'язки повинні бути, їх необхідно нарощувати, створюючи необхідне середовище для ефективного інтегрування в європейську економіку. Але робити це слід у міру визрівання можливостей, в міру відкриття на європейському ринку ніш, які Україна може заповнити, а не за рахунок втрати економічної самостійності держави.

б)Механізм міжнародно­го співробітництва.

При формуванні сучасних зовніш­ньоекономічних зв'язків України особливе значення надається становлен­ню механізму господарського співробітництва, під яким розуміється сукупність форм, методів і принципів, що забезпечу­ють ефективну взаємодію господарських суб'єктів України з партнерами з зарубіжних країн.

Головними структурними елементами механізму господарсько­го співробітництва України на міжнародній арені виступають:

1. Програмноцільові форми та методи координації господарсь­ких міжнародних відносин, тобто: а)погодження довгострокових програм економічного та науково-технічного співробітництва між Україною та державами світового співтовариства; б)укладення договорів, угод про розвиток взаємних господарських зв'язків між зацікавленими партнерами.

2. Сукупність товарновартісних важелів, що використовуються в міжнародних господарських відносинах, таких, як: відповідна валютна, податкова, кредитна, депозитна, цінова й митнотарифна

3. Організаційно-економічні інструменти, а саме: міжнародні господарські організації, товариства, інститути, центри, банки, біржі, а також форми економічних зв'язків.

4. Правові норми, акти, положення, що регулюють міжнародні економічні зв'язки.

Використовуючи цей механізм та постійно його вдосконалюю­чи, Україна повинна виступати на світовій арені й включатися в розвиток взаємних господарських відносин з країнами світового товариства. Саме це є однією з важливих підойм, що приведуть до стабілізації національного господарства та сприятимуть зростанню добробуту населення України.

ТЕМА 15. КЕОНОМІЧНІ АСПЕКТИ ГЛОБАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ

План

1.Суть власності, її економічний та юридичний зміст.

2. Еволюція відносин власності.

3. Типи, види й форми власності.

4. Відносини власності в Україні. Закон України "Про власність".

1. сутність та класифікація глобальних проблем

А) суть глобальних проблем.

Процес формування світового господарства, розглянутий у попередній темі, окрім позитивних, має й негативні соціально-економічні наслідки. Річ у тім, що паралельно з ним виникає й загострюється ряд проблем, які безпосередньо зачіпають інтереси всього людства. Від їх своєчасного розв'язання залежить існування планетарної цивілізації. Проблеми ці отримали назву глобальних, тобто таких, що охоплюють не якусь одну країну або групу країн, а планету в цілому. Виникла навіть самостійна галузь знань — глобалістика, яка вивчає найзагальніші планетарні проблеми сучасного й майбутнього розвитку людської цивілізації.

До глобальних проблем відносяться такі, що відповідають критеріям, перерахованим у схемі.

Критерії, за якими проблеми відносяться до глобальних

б) класифікація глобальних проблем

За переліченими ознаками глобальні проблеми поділяють на три сфери дії.

Сфера 1. Взаємодія природи й суспільства. До проблем

цієї сфери відносяться: а)надійне забезпечення людства сировиною, енергією, продовольством; б)збереження навколишнього середовища; освоєння ресурсів світового океану; г)оволодіння космічним простором тощо.

Сфера 2. Суспільні взаємовідносини. Найважливіші проблеми цієї групи: а)відносини між державами різних соціально-економічних устроїв; б)подолання економічної відсталості багатьох країн світу; в)локальні, регіональні та міжнародні військові, національні та релігійні конфлікти; г)відвернення загрози ядерної війни.

Сфера 3. Розвиток людини. Тут справу маємо насамперед: а)з демографічною проблемою; б)з проблемою сучасної урбанізації; в)з проблемою пристосування до умов природного й соціального середовища, яке постійно змінюється під впливом НТП; г)з проблемою боротьби з епідеміями й тяжкими захворюваннями тощо.

Класифікація глобальних проблем за сферами дії не означає, що вони відокремлені одна від одної. Кордони між сферами часто мають умовний характер. Усі глобальні проблеми тісно між собою пов'язані, більш того, зумовлюють одна одну, тому що, як правило, мають одні витоки, тобто причини виникнення. Мова про це далі.

Причини виникнення та загострення глобальних проблем

А) причини виникнення ГП

Кожна глобальна проблема є об активною за своїм характером і має свою причину виникнення. Як це слід розуміти?

Процеси інтернаціоналізації господарського життя, науки, культури й політики визначають зростання взаємозв'язку окремих ланок світового господарства, взаємозалежності держав і тим самим становлять основу для можливості глобалізації окремих проблем людської цивілізації. При наявності ж суперечності між світовим економічним розвитком і соціальним прогресом людства виникають об'єктивні умови для перетворення можливості глобалізації на її реальність, тобто для появи глобальних проблем.

Що ж є причиною виникнення глобальних проблем? Однозначної відповіді на це запитання в соціально-економічній літературі немає. Так, більшість західних ідеологів причиною виникнення глобальних проблем вважають перенаселення планети, сучасну науково-технічну революцію, зростання промислового виробництва тощо.

Ряд американських науковців (В.Вайскопер, Д.Блейні) основними причинами, наприклад, військових конфліктів, мілітаризації економіки, що загрожує людству ядерною війною, вважають природно-історичні умови розвитку людини, її психологію, природне прагнення до насильства. Причину ж екологічної кризи й можливої екологічної катастрофи американець Ф.Слейтер, швейцарець Д.Дерест та ін. вбачають у притаманному людині інстинкті до руйнування.

Такі тлумачення причин виникнення глобальних проблем не мають наукового обгрунтування, а лише спрямовані на захист певної суб'єктивної ідеологічної позиції, на якій стоїть її автор. Вони, по-перше, ігнорують соціальну сутність людини, відбивають однобічний підхід до неї лише як до біологічної істоти, в той час, як людина є істотою біосоціальною. По-друге, пояснюючи загострення глобальних проблем (зокрема екологічних) лише розгортанням науково-технічної революції, зростанням промислового виробництва, вони беруть до уваги тільки технологічну сторону проблеми, ігноруючи її соціальну, суспільну сторону.

Отже, кожне з наведених тверджень метафізично тлумачить причини виникнення глобальних проблем, оскільки поєднує їх лише з однією з сторін суспільного виробництва - продуктивними силами і не бере до уваги другу сторону - виробничі відносини. А оскільки це так, глобальні проблеми більшістю західних учених-ідеологів розглядаються як фатальні, такі, що не можуть бути розв'язанні. Тому, на їх думку, загострення глобальних проблем неминуче веде до вселенської катастрофи.

Чи дійсно це так? Щоб відповісти на це запитання, необхідно чітко усвідомлювати, що кожна з названих проблем виникає не сама по собі, не в результаті якихось випадкових обставин і, що найголовніше, не поза виробничою діяльністю людей, а в її процесі. Тому глобальні проблеми є породженням комплексу об'єктивних причин, зумовлених, з одного боку, специфікою розвитку

продуктивних сил, географічного положення, рівня прогресу техніки, природно-кліматичними умовами, тобто факторами загальними, незалежними від форми соціально-економічного ладу країн. З іншого боку, глобальні проблеми породжуються специфічною суспільною формою, тобто особливістю розвитку відносин власності.

Причини глобальних проблем

Б) причини загострення ГП

Поруч з названими загальними причинами виникнення глобальних проблем, що діють як тенденції, необхідно виділити причини специфічні, що значно загострюють ці проблеми в сучасних умовах і роблять цілком реальними економічні наслідки, загрозливі для існування людства на планеті, в результаті їх нерозв'язання. Найбільш суттєвою з цих проблем є швидке зростання на планеті народонаселення в останні десятиріччя.

Які це має соціально-економічні наслідки? Для того, щоб прогодувати, одягнути, забезпечити житлом зростаючу кількість населення, необхідно постійно нарощувати виробництво промислової та сільськогосподарської продукції, збільшувати обсяги видобування корисних копалин. Це: а)в умовах обмеження ресурсів на планеті загострює проблему забезпечення людства продовольством, сировиною; б)порушує екологічний баланс й унеможливлює збереження навколишнього середовища; в)оскільки демографічний вибух супроводжується нерівномірністю зростання населення в різних країнах, то в тих країнах, де має місце найбільший приріст, при наявності слабкого розвитку продуктивних сил, спостерігається масовий голод, злиденність, бідність. Так, за даними відомого французького дослідника Жака Іва Кусто, в 1991р. з 5,6млрд. жителів планети лише 500млн. чоловік жили добре, 900млн. проживали в безвихідних злиднях. Становище в світі з того часу не покращилось, навпаки, стало гіршим.

Отже, демографічний вибух зумовлює загострення таких глобальних проблем, як сировинна, екологічна, продовольча, енергетична, і це мінімум.

Важливою специфічною причиною загострення глобальних проблем є низький рівень впровадження ресурсе- та енергозаощаджуючих, екологічно чистих технологій. Внаслідок цього із загального обсягу природної речовини, що залучається в процес виробництва, форми кінцевого продукту набуває лише 1,5%. Тому, щоб задовольнити потреби суспільства в кінцевому продукті, щорічно з надр планети видобувається близько 100млрд. тонн руди, корисних копалин і будівельних матеріалів. Ресурси ці не поновлюються, що ставить ресурсну проблему в ряд найактуальніших.

Причиною загострення глобальних пролем є також швидка урбанізація населення, зростання гігантських мегаполісів, що супроводжується скороченням сільськогосподарських угідь, лісів, бурхливою автомобілізацією. В результаті вже тепер лишена 0,3% території планети (великі міста) сконцентровано 40% всього населення. Нині відомі десятки міст, кількість населення яких перевищує 10млн.чол. А згідно з прогнозами в 2000 році в Мехіко буде проживати понад 30млн., Буенос-Айросі - 26млн., Шанхаї - 23млн. чоловік. Все це до крайніх меж загострює екологічну проблему.

Особливо складна екологічна ситуація в Україні. Майже 10% її території знаходиться в стані глибокої екологічної кризи, близької до катастрофи, а майже 70% загальної земельної площі наближається до такого стану. Лише 1 % території України займають екологічно чисті ареали.

Важливою причиною загострення глобальних проблем є також варварське ставлення людини до природи, що найбільше виявляється в хижацькому винищенні лісів, знищенні природних річок і створенні штучних водоймищ, забрудненні шкідливими речовинами прісної води.

Загостренню глобальних проблем другої сфери сприяє реакційна політика окремих держав світу, зокрема США, які під виглядом миротворчих місій (партнерство заради миру) намагаються встановити світове панування. В

результаті зростає не лише мілітаризація економіки, а й міжнародна напруга, постійно виникають війни в різних регіонах планети, гине маса людей. Так, у 130 регіональних військових конфліктах, що виникли після другої світової війни, загинуло близько 20млн. чоловік.

3. Шляхи розв'язання глобальних проблем

Проведений аналіз дає можливість зробити висновок що серед глобальних проблем, які стоять нині перед людством, найгострішими є:

а) проблема збереження миру;

б) екологічна проблема;

в) проблема забезпечення людства продовольством, сировиною та енергією;

г) проблема освоєння світового океану;

д) проблема економічного відставання країн, що розвиваються;

є) проблема зайнятості населення.

Подальше загострення цих проблем загрожує існуванню людської цивілізації. Причому не в якомусь далекому майбутньому, а в найближчому сучасному. Зокрема, група вчених Заходу дійшла до висновку: якщо Людство не загине в найближчі роки від ядерної катастрофи, спровокованої війною (що малоймовірно в сучасних умовах, коли вживаються радикальні заходи щодо заборони ядерної зброї), то через 20-30 років воно загине від екологічної катастрофи. Чи є якийсь вихід?

Розв'язання глобальних проблем сучасності, забезпечення майбутнього людської цивілізації вимагають розробки й реалізації комплексної колективної програми: економічної, екологічної й воєнно-політичної безпеки людства. Чи можлива розробка й реалізація такої програми? З повною достовірністю, спираючись на закони розвитку суспільного виробництва, які ми вивчали, можна сказати, що розробити таку програму суспільству під силу, але реалізувати її в умовах панування приватної власності неможливо. Неможливо тому, що її показники будуть мати лише рекомендаційний характер, тобто не обов'язковий для всіх країн, фірм, корпорацій, окремих осіб.

Саме про це йшла мова на міжнародній конференції під егідою ООН з проблем екології й майбутнього розвитку цивілізації в червні 1992р. в Ріо-де-Жанейро. Конференція прийшла до таких висновків:

1. Модель розвитку сучасного капіталізму вичерпала себе. Це шлях, який веде людство в глухий кут. Чому? Тому, що в її рамках об'єктивно неможливо створити умови сприятливого розвитку для всіх, країн світу, бо вона не піддається централізованому плануванню. А посилене використання ринкової системи з її механізмом саморегулювання й прагненням до нестримного зростання споживання не тільки не розв'язує глобальних проблем, а навпаки, загострює їх, зокрема, породжує й дедалі загострює соціальні конфлікти. Так, у сучасних умовах на 20% найбільш багатих людей планети, що проживають у високорозвинутих країнах, припадає близько 85% світового валового продукту, а на 80% іншого населення - лише 15%.

2. Виходячи з цього, людству потрібна нова модель соціально-економічного розвитку й розподілу виробленого продукту. Основні вимоги до цієї моделі:

а) вона повинна спиратися на могутні важелі централізованого регулювання соціально-економічної системи як на рівні держави, так і світової співдружності в цілому;

б) таке регулювання повинно спиратися перш за все на інтегровані інтереси суспільства й лише потім на інтереси приватного підприємництва;

в) здійснити це можливо лише за умови орієнтації світового співтовариства на колективні, суспільні форми, власності, які значно розширюють можливості планового регулювання економіки, а отже, й можливості не лише розробки, а й реалізації програми розв'язання глобальних проблем і врятування людства від вселенської катастрофи.

ЛІТЕРАТУРА

1. Башнянин Г.І., Лазур П.Ю., Медведєв В.С. Політична економія. – К.: Ніка-Центр Ельга, 2000. – 528с.

2. Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної теорії: Підручник. – К.: Вища школа, 1995. – 471с.

3. Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред. В.Д. Базилевича. – К.: Знання – Прес, 2001. – 581с.

4. Мочерний С.В. Економічна теорія: Посібник. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2001. – 656с.

5. Мочерний С.В. Політична економія. – Львів: Вищий світ, 2004.

6. Основи економічної теорії: Підручник / А.А. Чухно, П.С. Єщенко, Г.Н. Климко та ін.; За ред. А.А. Чухна. – К.: Вища школа, 2001. – 606с.

7. Основи економічної теорії: Підручник: У 2 кн. За ред. Ю.В. Ніколенка. – К.: Либідь, 1998. – 272с.

8. Політична економія: Навч. посібник / За ред К.Т. Кривенка. – К.: КНЕУ, 2001.

9. Політична економія: Навчальний посібник / За ред. В.О. Рибалкіна, В.Г. Бодрова. – К.: Академвидав, 2004. – 672с.

10. Політична економія: Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни / За ред. К.Т. Кривенка. – К.: КНЕУ, 2003. – 354с.

11. Ю.В. Ніколаєнко. Політекономія: Підручник. – Київ: ЦУЛ, 2003. – 412с.

ЗМІСТ

Передмова......................................................................................................................3

1. ПРЕДМЕТ І МЕТОД ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ................................................4

1. Предмет курсу “Основи економічної теорії”............................................4

2. Цілі і функції економічної теорії................................................................8

3. Зародження економічної теорії та основні етапи її розвитку..................12

2. ЕКОНОМІЧНІ ПОТРЕБИ І ВИРОБНИЧІ МОЖЛИВОСТІ СУСПІЛЬСТВА......................................................................................................14

1. Сутність потреб і особливості їх розвитку................................................15

2. Закон зростання потреб і механізм його дії...............................................15

3. Взаємозв’язок потреб виробництва та попиту..........................................16

4. Економічні інтереси та їх класифікація.....................................................18

3. ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА....................................................20

1. Економічна система суспільства і суть, форми, структура......................20

2. Суспільний поділ праці як матеріальна основа економічних відносин..23

3. Ефективність суспільної економіки та її показники.................................25

4. ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ ВЛАСНОСТІ......................................................25

1. Суть власності, її економічний та юридичний зміст................................25

2. Еволюція відносин власності......................................................................26

3. Типи, види й форми власності....................................................................28

4. Відносини власності в Україні Закон України “Про власність”..............28

5. ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА..........................31

1. Натуральне господарство і товарне виробництво………………………31

а) просте й розвинуте товарне виробництво.............................................31

2. Товар, його властивості. Праця, яка створює товар.................................33

а) товар та його властивості;.......................................................................33

б) праця, яка створює товар;.......................................................................34

в) величина вартості товару........................................................................35

6. ГРОШІ. ТОВАРНО-ГРОШОВІ ВІДНОСИНИ..................................................37

1. Походження, суть і функції грошей:..........................................................37

а) форми цінової вартості;...........................................................................37

б) суть грошей та їх функції........................................................................39

2. Історичний досвід України в творенні національної грошової одиниці:…………………………………………………………………….42

а) кунна система грошей часів Київської Русі;.........................................42

б) гроші козацької республіки;...................................................................43

в) гроші УНР 1917-1920 рр.;.......................................................................45

г) російський рубель;...................................................................................45

д) українські купони.....................................................................................47

3. Закон вартості, та його дія...........................................................................48

а) суть і роль закону вартості......................................................................48

4. Грошовий обіг, його закони та методи регулювання:…………………..49

а) суть грошового обігу;..............................................................................49

б) регулювання грошового обігу;...............................................................52

в) сучасні засоби платежу;..........................................................................53

5. Сучасна інфляція: суть, причини та особливості:.....................................54

а) сучасна інфляція;......................................................................................54

б) економічна думка про інфляцію;............................................................57

7. РИНОК ЯК ЕКОНОМІЧНА ФОРМА ОРГАНІЗАЦІЇ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА...................................................................................................59

1. Ринок як форма організації суспільного виробництва..............................59

2. Ринковий механізм, його функції та межі дії.............................................61

8. СТРУКТУРА ТА ІНФРАСТРУКТУРА РИНКУ................................................65

1. Структура сучасного ринку.........................................................................65

2. Ринкова інфраструктура:.............................................................................67

а) поняття ринкової інфраструктури;.........................................................69

б) основні елементи ринкової інфраструктури;........................................69

3. Позичковий процент. Банки.......................................................................70

4. Капітал у сфері торгівлі. Торговий прибуток...........................................72

5. Цінні папери як фіктивний капітал сфери обігу. Фондові біржі.............75

9. ПІДПРИЄМСТВО І ПІДПРИЄМНИЦТВО........................................................77

1. Підприємство як основний суб’єкт ринкової економіки..........................77

2. Підприємництво, його суть, принципи, умови та функції.......................80

3. Розвиток підприємницької діяльності в Україні.......................................81

10. КАПІТАЛ. ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА І ПРИБУТОК................................83

1. Капітал: основні концепції визначення його суті.....................................83

2. Основний і оборотний капітал. Амортизація............................................84

3. Кругооборот і оборот капіталу підприємства. Час і швидкість обороту капіталу.........................................................................................................85

4. Витрати і доходи підприємства..................................................................87

5. Доходи підприємства. Економічний, бухгалтерський та чистий прибуток........................................................................................................92

6. Витрати виробництва їх суть та види.........................................................94

11. ФОРМИ СУСПІЛЬНОГО ПРОДУКТУ В ПРОЦЕСІ ВІДТВОРЕННЯ.....................................................................................................96

1. Сутність і види економічного відтворення................................................96

2. Суспільний продукт. Методи обчислення суспільного продукту...........99

3. Сучасні форми суспільного продукту......................................................101

4. Національне багатство і його відтворення...............................................104

12. ЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ І ЙОГО ЧИННИКИ. ЕКОНОМІЧНІ ЦИКЛИ.................................................................................................................106

1. Економічне зростання: суть, типи, фактори, значення...........................106

2. Теорії і моделі економічного зростання...................................................110

3. Циклічність економічного розвитку.........................................................113

13. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ......................................................................................................115

1. Сутність і ознаки змішаної економіки.....................................................115

2. Механізм функціонування сучасної капіталістичної змішаної економіки………………………………………………………………....117

3. Економічні функції держави…………………………………………….120

4. Методи державного регулювання економіки……………………...…...120

14. СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО. ФОРМИ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН.........................................................................122

1. Світове господарство і суть, етапи й закономірності розвитку.............122

а) об’єктивність формування світового формування;……………….....122

б) етапи;…………………………………………………………………...124

в) структура сучасного світового господарства;……………………….125

г) закономірності функціонування світового господарства…………...126

2. Основні форми міжнародних економічних відносин та види інтеграційних формувань…………………………………….………….129

а) форми економічних відносин;………………………………………..129

б) види інтеграційних об'єднань………………………………………...131

3. Проблеми інтеграції економіки України в світове господарство……..133

а) Україна і світове господарство;………………………………………133

б) експортний потенціал України……………………………………….135

4. Інтеграційні зв’язки й механізм міжнародного співробітництва України……………………………………………………………………136

а) напрями інтеграційних зв’язків;……………………………………...136

б) механізм міжнародного співробітництва;…………………………...137

15. ЕКОНОМІЧНІ АСПЕКТИ ГЛОБАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ.............................137

1. Сутність та класифікація глобальних проблем………………………...137

а) суть глобальних проблем;…………………………………………….137

б) класифікація глобальних проблем…………………………………...138

2. Причини виникнення та загострення глобальних проблем…………...138

а) причини виникнення ГП;……………………………………………..138

б) причини загострення ГП……………………………………………...140

3. Шляхи розв’язання глобальних проблем……………..………………..141