НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Серія «Вища освіта в Україні»

НАЦІОНАЛЬНА

ЕКОНОМІКА

3атверджено Міністерством освіти i науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів   Київ «Каравела» 2008

МІСТ

Передмова ................ ................................................................................................5

Розділ І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ................ 6

1.1. Предмет i задачі курсу ....................................................................................6
1.2. Економічнітеорії та базисні інститути національної економіки...............19

1.3. Основні економічні показники національної економіки.......................35

1.4. Моделі національних економік ...................................................................46
1.5. Особливості формування та розвитку національної економіки

України .............................................................................................................53

Розділ ІІ. ХАРАКТЕРИСТИКА ЕКОНОМІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ

НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ ........................................................................72

2.1. Поняття та склад потенціалу національної економіки...........................72

2.2. Природно-ресурсний потенціал ..................................................................76

2.3. Демографічний та трудовий потенціал ......................................................89

2.4. Науково-технічний потенціал .....................................................................96

2.5. Інформаційний потенціал......................................................................................102

2.6. Виробничий потенціал...........................................................................................106

2.7. 3овнішньоекономічний потенціал......................................................................112

2.8. Екологічний потенціал..............................................................................................125

Розділ ІІІ. ГОСПОДАРСЬКИЙ КОМПЛЕКС НАЦІОНАЛЬНОЇ

ЕКОНОМІКИ І ЙОГО СТРУКТУРА.......................... ...............................................137

3.1. Основиформування господарського комплексу....................................137

3.2. Промисловийкомплекс............................................................................................139

3.3. Агропромисловий комплекс...................................................................................148

3.4. Будівельний комплекс..............................................................................156

3.5. Транспорт i зв'язок....................................................................................159

3.6. Соціальна інфраструктура.......................................................................................166

І'озділ IV. ЧИННИКИ РО3ВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ...........175

4.1. Економічне зростання як категорія національної економіки..............175

4.2. Типи та способи економічного зростання.........................................................189

4. 3. Фактори економічного зростання...........................................................................195

РозділV.ТЕОРІЯ РЕГУІІЮВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ208 5.1. Ринковиймеханізм регулювання національної економіки.....................208

5.2. Корпоративне регулювання вгосподарській системі................................223

5.3. Державне регулювання економіки: бюджетне, податкове, фінансово-кредитне регулювання…………………………………………………………...241

5.4. Мале підприємництво та важелі його державного регулювання в Україні.................................................................................. ………………………...257

Розділ VI. ПРОГРАМУВАННЯ ТА ПРОГНОЗУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ.................................................................................. ………………………...269

6.1. Суть державного програмування, види програм. Цільові комплексні програми розвитку національної економіки…………………………………269

6.2. Програми економічного й соціального розвитку. Міжнародні програми…………………………………………………………………………276

6.3. Прогноз та прогнозування національної економіки……………………..281

6.4. Принципи та методи прогнозування національної економіки..................286

Розділ VII. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СТАЛОГО РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ………………………………………………..303

7.1. Концепція сталого розвитку......................... ………………………...303

7.2. Принципи, показники та етапи сталого розвитку………………………..315

7.3. Національні можливості забезпечення сталого розвитку в Україні............................................................................... ………………………...323

Розділ VIII. НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА В СВІТОВОМУ ГОСПОДАРСТВІ................................................................................. ………………………...344

8.1. Світове господарство: структура, тенденції розвитку. Показники відкритості економіки................................................................ ………………………...344

8.2. Форми i механізми інтеграції національної економіки

у світове господарство................................... ………………………...350

Розділ ІХ. НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА І ЕКОНОМІЧНА БЕЗІІЕКА …..375

 

9.1. Сутність економічної безпеки національної економіки…………... 375

9.2. Методологічні аспекти визначення рівня економічної безпеки………….390

9.3. Механізм забезпечення економічної безпеки національної економіки…………………………………………………………………...……399

ДОДАТКИ............................................................... ………………………...408

Додаток А. Індикатори та порогові значення індикаторів для нормалізації показників за першим методом нормування…………………………………408

Додаток Б.............................................................. ………………………...415

 

ПЕРЕДМОВА

Економічні підвалини розвитку суспільства аналогічно до всіх інших соціальних підсистем життєдіяльності людей перебувають у цьому динамічному стані,… Економічне буття суспільства трансформується у принципово нову систему… Економіки стають залежними від над швидких об’єктивних якісно нових закономірностей розвитку людської цивілізації. При…

Розділ I. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Основні поняття i терміни
• Відтворення;	• Модель національної економіки;
• Економічна система;	• Національна економіка;
• Економічна теорія;	• Система макроекономічних показників;
• інститути;	• Стратегія розвитку національної економіки
• Макроекономіка;	Економіки;
• Мезоекономіка;	• Суспільне виробництво;
• Мікроекономіка;	• Сучасна національна економіка.

Предмет i задачі курсу

Так, наприклад, російські вчені визначають національну економіку, по-перше, як наукову дисципліну, по-друге, як об’єкт вивчення цієї дисципліни і,… Як наукова дисципліна національна економіка становить собою комп- лексне… Предметом вивчення дисципліни „національна економіка" є вся су- купність продуктивних сил, економічних відносин,…

Науки

Історія економічної
думки
Історія народного
господарства

Рис 1.1.1. Взаємозв^'язок національної економіки
з іншими економічними науками

Економіка особливих форм економічних відносин та організацій розглядає певні аспекти протікання економічних явищ i процесів на мікро-, макро-, мезо- та супермакроекономічному рівнях: рух, акумуляція та розподіл фінансових ресурсів, етапи життєвого циклу суб’єктів господарювання, вироблених благ, можливості реалізації проектів господарюючих суб’єктів, управлінські аспекти економічної діяльності, екологічні проблеми як наслідок господарської діяльності та шляхи їх подолання тощо.

Блок інформаційно-аналітичних економічних наук досліджує загальні принципи управління економікою шляхом вироблення кількісних ха- рактеристик та співвідношень між економічними явищами та процесами, взаємозв'язки між економічними величинами на основі застосування математичних моделей i статистичних методів обробки економічної інформації.

Історико-економічні науки досліджують проблеми розвитку самої еко- номічної науки у ретроспективі, накопичують знання про основні етапи її розвитку та економік окремих держав, а також аналізують перспективи та подальші шляхи їх еволюції.

Конкретно-економічні науки займаються дослідженням питань перебігу економічних процесів i явищ на мікро-, мезо- та макрорівнях національної економіки, а також розробляють теоретико-методологічні та практичні ре- комендації щодо шляхів раціоналізації та оптимізації їх розвитку. Отримані на їх базі знання покладаються в основу державної економічної політики, слугують базою для формування державних програм, проектів тощо.

Національна економіка входить до блоку конкретно-економічних наук. Вона розглядає ті ж проблеми, враховуючи специфіку господарського житгя окремо взятої країни у динаміці її історичного, економічного, соціокультурного розвитку та у діалектичній єдності загальнонаукової теорії i реальних процесів її прояву чи відхилення від неї. Національна економіка відображає загальні підходи до визначення стратегічних напрямків сталого розвитку держави, досліджує конкретні особливості, недоліки та переваги її економічного стану, а з урахуванням інтеграційних та глобалізаційних процесів - також можливості та місце національної економіки у структурі світогосподарських зв’язків.

Будь-яка держава прагне вирішувати питання власної економічної не- залежності та стабільного економічного розвитку. Саме їх торкається на- ціональна економіка як наукова дисципліна та навчальний курс. Вона системно, враховуючи конкретно-історичні особливості розвитку, досліджує господарську систему суспільства: організаційно-функціонanьні, економіко-географічні фактори формування та функціонування господарського комплексу держави, визначає особливості економічного потенціалу національної економіки, чинники її економічного розвитку та механізми управління i регулювання економіки, а також можливості дослідження її реального та можливого (бажаного) стану. 3 урахуванням усіх вказаних особливостей розвитку національної економіки курс „національна економіка" торкається проблем входження економіки певної країни у систему світогосподарських зв'язків та створення умов її економічної безпеки в умовах глобалізації світового ринку.

Національна економіка тісно пов'язана з економічною політикою та стратегією держави. Так, якщо перша покликана проаналізувати, про- слідкувати та систематизувати знання про тенденції, особливості та прі- оритети розвитку господарської системи країни, то остання представляє собою цілеспрямовану систему заходів держави у сфері суспільного виробництва, розподілу, обміну i споживання благ. Економічна політика має за наукову основу „національну економіку" i покликана відображати інтереси суспільства, всіх його соціальних груп i направлена на укріплення національної економіки як явища соціально-економічної реальності.

Курс націонaльної економіки, враховуючи специфіку для даної галузі знань задач, виробляє власні методологічні принципи та засоби їх дослідження і вирішення. До таких принципів відносяться:

1. ІІринцип системності - дослідження національної економіки як ці-

лісного господарського комплексу, який складається зі взаємопов'яза-

них підсистем, елементів цих підсистем, ієрархічних рівнів та постій-

них взаємозв'язків між ними.

2. Принцип науковості - намагання відійти від суб’єктивізму в дослідженні свого предмету, подолати власні симпатії та антипатії, вигоди i інтереси, тобто вирішення задач дисципліни об’єктивно, у тому вигляді, в якому вони представляються в об’єктивній реальності.

3. Принцип діалектичної єдності - врахування при дослідженні гос- подарського комплексу держави загальних, специфічних i одиничних особливостей та тенденцій її розвитку.

4. ІІринцип історичності - господарський комплекс суспільства повинен розглядатись через призму його історико-економічного розвитку: у ретроспективі та перспективі.

5. Принцип динамізму i безперервності - національна економіка як явище соціально-економічної реальності є динамічним, рухливим, тобто перебуває у постійному розвитку, так само наукове знання повинно відслідковувати та аналізувати динаміку її розвитку.

6. Принцип цілепокладання - будь-яке знання повинно отримуватись та використовуватись для досягнення певних цілей. Воно вже у зародковому стані повинно враховувати та обґрунтовувати цілі, кінцеву мету та засоби її досягнення.

7. ІІринцип збалансованості - тобто необхідної i достатньої кількісної відповідності та оптимального поєднання наукового знання та його практичного застосування.

Кожна наука має арсенал засобів для дослідження власного предмету. Він становить методологію даної науки - сукупність методів пізнання явищ i процесів об’єктивної реальності, категорій та закономірностей їх розвитку.

Національна економіка використовує для дослідження свого предмету загальнонаукові та спеціальні методи.

До загальнонаукових методів курсу національна економіка можна віднести: системний метод, методи аналізу i синтезу, індукції та дедукції, наукової абстракції, поєднання логічного та історичного.

Спеціальні методи національної економіки представляють собою су- купність засобів та заходів, підходів i шляхів вивчення предмету науки, які використовуються i в інших сферах наукового знання. Це такі методи, як: економіко-математичне моделювання, соціально-економічний експеримент, анкетування, позитивний i нормативний економічний аналіз.

Курс „національна економіка" розглядає свій предмет через призму економічного розвитку економічної системи України з позицій виділення загальних тенденцій еволюції економічних систем та особливостей власне вітчизняної практики господарювання.

Цей курс може слугувати основою для формування стратегії національного збалансованого та стійкого соціально-економічного розвитку з урахуванням особливостей вітчизняного ринку, легітимності взаємовідносин між ринком i державою, економічного устрою, історичних, соціальних та геополітичних особливостей українського суспільства, наявного економічного потенціалу, темпів i пропорцій відтворення, інституційних засад економічного буття тощо.

Ефективність національної економіки об’єктивно залежить від рівня розвитку продуктивних сил i виробничих відносин, інститутів та мотивацій усіх членів суспільства та їх груп, структури господарюючих суб’єктів та принципів бізнес-поведінки. Саме принципи та мотиви поведінки господарюючих суб’єктів, певних соціальних груп, прошарків та окремих особистостей лежать в основі реальної господарської діяльності. В Україні відбувається ломка стереотипів командно-адміністративної системи та принципів господарювання. Суб’єкти економіки стають на шлях ринкових перетворень, і, відповідно, повинні змінитись принципи ведення економічної діяльності, узгодження взаємоінтересів різних їх груп, цілі діяльності i способи їх досягнення, система мотивацій підприємницької діяльності.

Невід’ємною складовою нормального функціонування національної економіки є її ресурсний потенціал. До нього входять як традиційні економічні ресурси (праця, земля, капітал), так i нові, що характеризують перехід до інформаційної (постіндустріальної, нової, економіки знань) економіки - новітня техніка i технологія, інформація, знання, наука. Їх обґрунтоване раціональне та оптимальне поєднання з природними ресурсами є основою сталого економічного зростання сучасних економічних систем. Україна має досить потужний економічний потенціал, проте його структура та темпи розвитку значно відстають від тих самих показників розвинених економік. Це Пол’язано з дією ряду об’єктивних та суб’єктивних чинників. До об'єктивних слід віднести те, що в умовах командно-адміністративної радянської системи українська економіка була структурною частиною загальносоюзного потенціалу як неподільного, єдиного народногосподарського комплексу, що підпорядковувався загальним закономірностям та принципам розвитку. До суб’єктивних слід віднести недостатню увагу держави до відновлення та нарощення економічного потенціалу національної економіки на інноваційній основі, а також до обраного курсу трансформації планово-командної системи. Це призвело до того, що після розпаду СРСР вітчизняна наука, техніка i технологія, людський ресурс, природні ресурси втратили зв'язки з іншими елементами системи економічного потенціалу. Процес відтворення та становлення економічного потенціалу України в єдиний комплекс став довготривалим і витратним, потребує зусиль нації у формуванні стратегії та програм їх комплексного оптимального поєднання та використання, управління ними для підвищення рівня конкурентоспроможності вітчизняної економіки на світовому ринку; здійснення переходу до нового типу економічного зростання, який ґрунтується на принципово нових формах поєднання науки з виробництвом, створенні нових елементів продуктивних сил, якісно новому рівні використання особистісного чинника виробництва у відповідності з загальноцивілізаційними тенденціями розвитку сучасних змішаних економік розвинених держав.

Досить актуальними для сучасних національних економік є питання екологічної безпеки та охорони довкілля, оскільки природні ресурси посідають значне місце у структурі народного господарства країни. Зокрема, надійне забезпечення суспільства сировиною, енергією, продовольством; збереження довкілля; освоєння ресурсів Світового океану, дослідження космічного простору, переробка відходів тощо. Загальний економічний закон зростання потреб та зростання чисельності суспільства вимагають залучення все більше i більше природних ресурсів, пошуку оптимальних механізмів управління ними та їх розподілу. Отже, загострюється суперечність між потребами людей та можливостями природи задовольнити їх на даному рівні розвитку продуктивних сил цивілізації. Глобальні проблеми у сучасному світі носять глобальний характер, проте лише за умов, коли кожна країна буде вносити свій вклад у їх подолання, буде досягнуто балансу інтересів між природою i суспільством у світовому масштабі.

Основою будь-якої національної економіки є її соціально-економічна система, що характеризується співвідношенням економічних та неекономічних методів i форм управління i регулювання господарського комплексу держави. Іншими словами, в основі саморозвитку економіки лежать конкретні способи та форми прояву господарського механізму, оскільки основними об’єктами його впливу є потреби, інтереси та цілі окремих індивідів, груп, спільнот, прошарків, суспільне виробництво, окремі його сфери, галузі народного господарства, окремі сфери суспільного відтворення, підсистеми та елементи економічної системи суспільства, продуктивні сили, техніко-економічні, соціально-економічні та організаційно-економічні відносини, підприємства, організації та установи, тобто національна економіка в цілому. Економічна наука та практика господарювання визначає два основні типи господарського механізму: ринкове саморегулювання та державне регулювання i управління економікою. Проте в силу постійного розвитку та ускладнення економічних відносин, продуктивних сил та економічних відносин вони зазнали значних змін i були доповненні соціальним контролем з боку суспільства (ЗМІ, релігій- ні, соціальні, культурні, політичні організації тощо) та крупного бізнесу в особі сучасних корпорацій та надфірмових утворень. Усі вони у своїй сукупності становлять єдину систему механізмів регулюючого впливу на національну економіку країни. В Україні переважає адміністративне (державне) регулювання економічного буття, проте ринкові та позаринкові механізми регулювання i управління економікою хоч i повільно, проте розвиваються i доводять свою ефективність поряд з державним втручанням в господарські процеси. Їх поєднання у структyрі господарського механізму України в кінцевому результаті має привести до формування єдиної комплексної стабільної i оптимальної системи регулювання національної економіки.

Стратегічний розвиток національної економіки, її стале економічне зростання не можливе без використання наукового програмування, моде- лювання та прогнозування. Вони дозволяють у формалізованій та аналітичній формах визначати причини змін економічних явищ i процесів, закономірності цих змін, їх наслідки, можливості та втрати від них, а також прогнозувати економічні процеси. Їх висновки та рекомендації покладаються в основу загальнонаціональної стратегії та програм розвитку держави. В Україні використовуються принципи планування та прогнозування, що залишились ще з часів командної системи управління народним господарством. Проте у сучасних умовах змінюється сам їх характер, внутрішній зміст та зовнішні форми прояву. Індикативне планування на відміну від централізованого планування разом з прогнозуванням виконує в основному функцію перспективної соціально-економічної орієнтації, у ньому беруть участь не лише державні органи влади, а й малий i середній бізнес, корпоративні структури, громадські організації та міжнародні економічні інститути. При цьому повсякденна оперативна діяльність суб’єктів націонaльної економіки забезпечується через механізми ринку.

Сучасні національні господарства в умовах посилення глобалізаційних та інтеграційних зв'язків є вплетеними у систему економічних відносин світової господарської системи через участь у міжнаціональному поділі праці, спеціалізації та кооперації, міжнародну торгівлю тощо. Ринкові правила гри, що діють на міжнаціональному економічному просторі вимагають від національних економік забезпечення належного внутрішнього соціально-економічного розвитку та дотримання міжнародних стандартів у сфері економіки. Саме тому будь-яка національна економіка з метою забезпечення конкурентного становища на світовому ринку повинна прагнути до підвищення внутрішніх стандартів економічного розвитку та їх підняття до міжнародного рівня. За часів СРСР Україна перебувала у відокремленому від світового господарства середовищі i реалізовувала вузькоспеціалізовані вектори зовнішньоекономічного співробітництва. Зі здобуттям незалежності наша країна значно розширила коло взаємозв'язків з іншими країнами світу, різко зріс ступінь відкритості національної економіки. За досить короткий період часу Україна була вимушена формувати умови забезпечення внутрішньої та зовнішньої конкурентоспроможності національних товаровиробників. Було реалізовано ряд важливих перетворень, які заклали підґрунтя для формування системи забезпечення конкурентоспроможності національної економіки на міжнаціональному ринку, проте реалізація цих завдань має ряд недоліків i прорахунків, що й до цього часу не дають можливості провадити в країні чітку зовнішньоекономічну політику. Так, за останні роки за розрахунками Всесвітнього економічного форуму Україна не залишає 56-го місця серед 58 країн за індексом „поточної конкурентоспроможності" i 57-го місця серед 59 країн за індексом „динамічної конкурентоспроможності". За індексами „інституційної якості" Кауфмана-Крея — Зойдо-Лобатона та Ведера Україна має середній показник „-5,8" („-6,4 за індексом Ведера") в той час, як для розвинених країн від має середнє значення 12,6 i загальні межі від — 25 до + 25.

Неабияке значення для збереження власної економічної самостійності в умовах глобалізації має вироблення національної стратегії та програм економічної безпеки національної економіки. Національна безпека держави — це такий стан економіки та інститутів влади, за якого забезпечується гарантований захист національних інтересів, гармонійний, соціально орієнтований розвиток країни, достатній економічний та оборонний потенціал за найнесприятливіших варіантів розвитку внутрішніх та зовнішніх економічних процесів. Вона є не просто однією з найважливіших складових системи державних інтересів, а й виступає вирішальною умовою додержання та реалізації інтересів усіх членів даного суспільства. На основі цих національних інтересів органи державної влади та соціальні структури розробляють цілі та програми внутрішньої та зовнішньої державної політики. У вітчизняній системі економічної безпеки держави й до цього часу існує ряд суперечностей, що носять як об'єктивний, так i суб’єктивний характер: суперечності між ринковими відносинами i залишками командної системи господарювання; суперечності реструктуризації i трансформації господарюючих суб’єктів; суперечності у сфері управління та регулювання економічних процесів i явищ; зовнішньоекономічної політики; суперечності у визначенні векторів розвитку національної економіки. За індикаторами ЄБРР щодо структурної перебудови національних економік (переважно у сфері приватизації, формування фондового ринку, збереження принципів вільної конкуренції та недопущення монополізму, розвиток банківської сфери та ін.) та визначення їх статусу Україна у 2000 р. мала 2,4 при шкалі від 1 (централізована планова економіка) до + 4 (розвинута ринкова економіка), в той час як в Угорщині цей показник дорівнював 3,7, в Естонії та Польщі — 3,5, Чеській Республіці — 3,4.

Проте це не означає, що окреслені питання не можуть i не повинні ви- рішуватись. Лише їх подолання, зведення до мінімуму дасть можливість Україні залишатись економічно незалежною державою i не стати сировинним придаткомдля економічно розвинених держав, оскільки за більшістю міжнародних рейтингових оцінок та інших показників в умовах надстрімких інтеграційних та глобалізаційних змін у всіх сферах життєдіяльності суспільства Україна скоріше тяжіє до країн третього світу, аніж до розвинених, ринкових економік за показниками економічного розвитку.

Саметому ці питання включаються у предметне поле дисципліни та навчального курсу „національна економіка".

Економічні теорії та базисні інститути національної економіки

Формування національних економік почалось іще за часів формування націй у структурі суспільства, а свого розквіту набуло з початком промислових революцій, на базі яких виникло масове виробництво з притаманною йому глибокою спеціалізацією і кооперацією праці. Саме ці процеси зробили більш залежними між собою окремих суб’єктів господарювання, регіони, галузі, призвели до появи феномену „національна економіка" у його сучасному вигляді.

В цей період з'являються перші гіпотези та напрямки економічної
думки, що обґрунтовують особливості та шляхи розвитку економічних систем окремих країн. Історично вони не є відокремленими від загального шляху розвитку економічної науки.

Так ще у трактатах та нормативних актах мислителів давнини можна зустріти ідеї щодо обґрунтування та пояснення сутності економічних відносин між людьми („Кодекси царя Хаммурапі", Вавилон), шляхів формування багатствадержави (,,Архашастра", Індія) та його справедливого розподілу між членами суспільства (Вчення Конфуція, Китай), механізмів врегулювання господарських процесів („Зведення", Китай), процесів та причин поділу праці у суспільстві (Вчення Аристотеля i Платона, Греція). Значний внесок у дослідження господарських процесів у суспільстві внесла християнська економіка. Вона представляла собою комплекс вихідних положень, принципів та правил щодо розвитку господарства, в яких було відбито закономірності взаємодії праці, власності, влади i управління, розкривалася цінність праці, роль віри у забезпеченні добробуту людини, колективу i суспільства в цілому.

Досить цікавим з точки зору аналізу становлення та розвитку національної економіки є вчення середньовічного мислителя Ібн Хальдуна. Віноднимз перших обґрунтував ідею щодо причин, за якими люди об’єднуються у спільності. Він вбачав головні причини у взаємозалежності вдоволення матеріальних та духовних інтересів людей і їх груп, а також у суспільному поділі праці.

Меркантилізм дещо відійшов від основних засад функціонування національної економіки як єдиної економічної макросистеми i зосередив увагу на питаннях зовнішніх взаємодій між економічними системами держав. І навіть у сфері зовнішніх відносин зосереджено увагу переважно на процесах обігу та накопичення грошових запасів, ведення 30- внішньої торгівлі, оскільки джерелом багатства вважалися гроші у всіх їх видах.

Класична політична економія надала економічним теоріям та гіпотезам дійсно наукового характеру. Вона мала два основні розгалуження: французьку школу (фізіократи) та англійськy.

Фізіократи перемістили дослідження зі сфери зовнішнього обігу у сферу внутрішніх економічних проблем, явищ i процесів в державі. Так, наприклад, Ф.Кене розробив першу „Економічну таблицю", яка становила собою спробу кількісного макроекономічного аналізу натуральних та вартісних потоків матеріальних цінностей у національному господарстві країни. Проте у дослідженнях французької школи були значні недоліки: вони визнавали основним джерелом збагачення нації земельні ресурси i залишали поза увагою ефект від взаємодії та постійного розвитку всього комплексу економічних ресурсів нації, шляхів пошуку оптимізації їх використання.

Англійська політична економія мала поштовх до більш комплексного аналізу засад функціонування національного господарства. Класики досліджували природу та структуру усіх сфер матеріального виробництва національної економіки у всіх його галузях. Вони дали перше науково обґрунтоване визначення процесу функціонування капіталістичної системи господарства на стадії вільної конкуренції, що в той час була притаманна більшості європейських держав; обґрунтувала принципи її розвитку - обмежене втручання держави в економічні процеси, що протікають у державі. Їх вчення містило цілу низку важливих ідей, що розкривали сутність господарської системи держави: уявлення про суспільство як про єдиний живий організм, цілісну систему, що постійно розвивається (У.Петті); аналіз переходу від первісного до (для класиків) сучасного суспільства (А.Сміт); динаміку нагромадження та розподілу матеріальних статків у суспільстві (Д.Рікардо).

ІІершим комплексним вченням про національну економіку вважається марксизм. К. Маркс та його послідовники розглядали суть економічної системи суспільства у діалектичному розвиткові продуктивних сил i ви- робничих відносин (безпосереднє виробництво, обмін, розподіл i споживання), а економічну формацію як спосіб їх вираження i постійної боротьби з метою подальшого поступального розвитку, що й до цього часу залишається об'єктивною істиною суспільного розвитку. Представники даного напрямку прагнули пояснити сутність та природу економічної підсистеми суспільства у тісній взаємодії з іншими її підсистемами, вибудувати структуру взаємозв'язків між ними та способів їх оптимізації з метою формування нового типу господарської системи - соціалістичної держави.

Ще одним важливим кроком у дослідженні національної господарської системи суспільства є прагнення пояснити механізми взаємодії та взаємозалежності між її структурними елементами та підсистемами: роль держави у суспільстві, принципи ціноутворення, процеси відтворення суспільного способу виробництва, обміну, розподілу i споживання, справедливого та істинно демократичного їх розвитку з урахуванням інтересів усіх членів даного суспільства. Проте у працях марксистів щодо аналізу національних економічних систем є значна прогалина. К.Маркс аналізував вище вказані процеси та формування соціалістичної системи господарювання скоріше з позицій розвитку окремих суспільно-економічних формацій, ані ж з погляду розвитку окремих держав чи їх груп. Його суспільно-економічні формації наділені найбільш загальними рисами та відображають тенденції розвитку всього людського суспільства без урахування специфічних рис окремих націй: територія, політико-географічне положення, природні ресурси, рівень розвитку продуктивних сил суспільства, кліматичні умови тощо, що мають досить важливе значення для розвитку національного господарської системи. Тобто у його дослідженні економічних систем в одне ціле злились загальне та специфічне.

Сучасна економічна думка характеризується неоднорідністю, наявністю значного кола напрямків, шкіл та теорій. I це вже пов'язано з прагненням теоретичного відображення економічних інтересів різних суспільних утворень та економічних систем суспільства. Більшість з них зароджується на початку ХХ ст., в епоху значних економічних, політичних, техніко-технологічних, інформаційних та соціальних перетворень. Цей етап прийнято вважати етапом зародження i становлення національної економіки як галузі наукового знання.

Це період активного пошуку шляхів розвитку народного господарства різних за своєю суттю та особливостями розвитку країн, важелів врегулювання основних проблем, що постають перед економікою та суспільством загалом.

Так, неокласичний напрям економічної науки, що виник у 70-ті роки ХХ ст. зосередив увагу на таких фундаментальних проблемах, як: забезпечення макроекономічної стабільності держави без надмірного втручання останньої в господарське життя суспільства та активний розвиток підприємницької діяльності як гарантії конкурентоспроможності держави та її виробників.

Монета_,ризм відійшов від проблем мікроекономіки i зосередив увагу переважно на проблемах макроекономічного розвитку національного господарства, що на думку представників цього напрямку, першочергово залежать від грошового обігу Саме грошовий обіг за даною теорією є основою зростання ВНП, а його порушення - головною причиною інфляційних процесів та виникнення значних диспропорцій в економіці держави. Грошово-кредитна (монетарна політика) разом з законотвореннямдля підтримання належного функціонуваннях ринкового механізму виступають головними механізмами державного регулювання національної економіки.

Кейнсіанство вважається матір’ю вчення про національну економіку. Предметом його безпосереднього дослідження на противагу більшості економічних напрямків є безпосередньо механізм функціонування національної економіки - вплив конкретних методів i форм регулювання еко- номіки на її стан. Недоліком праць Дж. Кейнса є те, що він не надто широко акцентував увагу на причинно-наслідкових зв’язках, що присутні в національний господарській системі, а занадто надмірно простежував механізми її функціонування.

Найбільший внесок у розвиток національної економки як наукового знання дали неокласичний синтез та теорія інститутів. Саме вони зорієнтували економічну науку на розмежування загальних закономірностей i принципів розвитку економічних систем та виокремлення тих сутнісних рис, що відрізняють крани між собою за рівнем економічного розвитку.

Неокласичний синтез став своєрідним апогеєм розвитку класичної економічної теорії та сучасних напрямів економічної науки. Його основними методологічними принципами стали наступні: прагнення досягати максимальної корисності від економічної діяльності з урахуванням особливостей розвитку економіки на мікро-, мезо- ї макрорівнях в умовах обмеженості економічних ресурсів, пошук оптимального поєднання ринкового та державного регулювання економічних відносин з урахуванням національних особливостей розвитку.

Історична школа в економіцісформувалась у ХІХ ст. в Німеччині. Саме вона ознаменувала зародження національної економіки як галузі знань та наукового напрямку у системі економічних наук. Основними представниками школи, що зробили значний внесок у дослідження теорії національної економіки стали Г.Шмоллер, В.3омбарт, М.Вебер, В.Ойкен та ін.

Представники історичної школи досить критично ставились до суто теоретичних, абстрактних теорій та моделей класичної політичної економії. У дослідження економічних явищ i процесів, що протікають у суспільстві вони внесли конкретизацію, динамічність аналізу, людський фактор, поєднання загального i особливого у становленні та розвитку окремих економік, а також методологію комплексного дослідження суспільної життєдіяльності.

Пошук генетичних підходів до комплексного пояснення економічних структур та механізмів функціонування національної господарської системи, економічні інтереси i стимули, що поєднують у складну систему взаємовідносин суб’єктів національної економіки, а також спонукають їх до зовнішніх економічних відносин, плинність та динамічність у розвитку різних економічних систем, причини змін у господарській діяльності та її мотивах, доцільність державного та громадського втручання в економічні процеси i явища, роль особистості у розвитку економіки країни - це головні теоретичні питання, які досліджувались у рамках даного напрямку економічної науки.

Апогеєм узагальненого національно-історичного напрямку в економіці стали роботи видатного німецького економіста В.Ойкена. У 1939 році вийшла в світ його найвідоміша праця „Основи національної економії", що й до цього часу вважається теорією та методологією дослідження засад функціонування національної економіки. Вихідними положеннями автора виступають не економічна система чи принципи ринку, а економічний досвід та економічна політика, межі економічної свободи та економічного порядку, що й визначають особливості та рівень розвитку національної економіки у ретроспективі та перспективі. Автор відзначає, що«економіцівнутрішньо притаманна рівновага. Вона установлюється стихійно, як дзеркало водної гладі після кинутого каміння. Небезпечні та довготривалі негаразди найчастіше є справою невдалих політиків. Потрібне не лише „тонке" настроювання економічної системи, оскільки вона сама прагне до стабільності, а й опікування тим, щоб політичні дії не наносили прямої шкоди. Функція економічної політики не повинна виходити за межі „пристосування"». Тобто дослідження національної економіки повинно виходити першочергово з таких факторів, як: об’єктивне прагнення до самозбереження та саморозвитку, суб’єктивний фактор в протіканні економічних процесів, раціональне поєднання об’єктивного та суб’єктивного начал як пошук шляхів взаємодоповнення ринкового саморегулювання та державного i громадського втручання вгосподарські процеси.

Концепція історичної школи стала теоретичною та методологічною базою для становлення інституційного напрямку економічної науки, що не лишепідтримав положення історичної школи, а й системно доповнив та уточнив їх з позицій сучасного розуміння засад розвитку економічних систем та окремих національних економік.

Теорія інститутів становить собою комплексне економічне вчення, об’єктами дослідження якого є такі інститути, як корпорація, держава, профспілки, ринок, психологічні, моральні та етичні(звичаї, норми, навички, інстинкти тощо) чинникирозвиткусучасної цивілізації та окремо взятих національних господарських систем.

Якщо звернутись до представників вітчизняної економічної думки, то слід відзначити, що майже до кінця ХІХ ст. українська економічна школа перебувала під впливом західних вчень i рухалась за ними в одному напрямку. На початку ХХ ст. українська економічна наука подолала кризу класичної політичної економії i впевнено - в деяких випадках навіть випереджаючи - вступила на шлях інваріантності, яким пішла наука Заходу.

Найбільший внесок у дослідження засад розвитку національної економіки зробили видатні українські економісти інституціонального, історичного та неокласичного напрямків - М.І. Туган-Барановський, О.М. Миклашевський, І.В. Вернадський, А.Я. Антонович, І.І. Янжула, В.Ф. Левитський, Є.Є. Слуцький, В.Я. Железнов, Д.І. Піхно та ін. Їх дослідження та дискусії точились над питаннями, тісно пов'язаними з дослідженням природи національної економіки, її сутності, місця i ролі кожної з її підсистем, взаємозв’язків з іншими елементами суспільного буття, визначенням особливостей розгортання господарського механізму національної економіки, аналізу господарських комплексів та пропорцій між ними. Навіть визначаючи предмет політичної економії, українські економісти виходять з того, що економічна теорія так чи інакше торкається питань національного характеру.

Наприклад, О.М. Миклашевський пише, що „предметом політичної економії є господарське життя, що вивчається з погляду його історичної закономірної доцільності та змінності...". Його думку яскраво доповнює вислів В.Ф.Левитського: „Весь сучасний зміст політичної економії складається із елементів знання, що становлять здобуток окремих економічних шкіл. Майже кожна з них представляє собою плід небезуспішних зусиль до з’ясування явищ господарського життя народів".

3агалом більшість представників вітчизняної економічної школи досить детально аналізували питання про народний добробут та його досягнення, структуру та форми прояву господарського механізму, історичні особливості розвитку окремих економічних систем тощо.

Апогеєм становлення та укріплення самої вітчизняної економічної школи та ії активним поєднанням з загально цивілізаційним економічним знанням, як зазначалось вище, став інституціоналізм. Подібно до представників західної школи інституціоналізму вітчизняні науковці відзначали той факт, що дослідження предмета політекономії (економічної теорії) не можливе без врахування усіх зв’язків, що виникають у суспільстві. з цього приводу Симоненко Г.Ф. пише: „Політична економія не може розглядати народне господарство поза зв’язком з політичними i громадськими установами країни, з її цивільним та адміністративним законодавством, поза впливом на економічний побут релігії, пануючого морального світогляду народу i його побутових особливостей, переважаючого напрямку ідей у певну епоху, загальних успіхів людського знання та техніки, промисловості особливо, одним словом, - поза зв’язком із всім ходом історичного розвитку..." - інститутами суспільства загалом.

Таким чином, суспільні інститути - це такі його елементи, підсистеми та взаємозв’язки між ними, що визначають увесь історичний хід даного суспільства.

Інститути національної економіки -це ключові елементи будь-якої економічної системи; механізми упорядкування економічних дій, що становить сутнісну основу економічної системи суспільства. Це поняття с ширшим за „господарський механізм", оскільки відображає не лише форми i способи регулювання та управління економічними процесами, а й способи поєднання ресурсів у суспільному виробництві товарів та послуг на принципах виконання інститутами у суспільстві певних лише їм притаманних ролей та функцій. Іншими словами, система інститутів економіки у їх взаємодії та розвитку i є економічна система суспільства.

Поняття „інститут" еволюціонувало від його розуміння як стійких звичаїв мислення (Т. Веблен), правил гри (Т. Парсонс, О. Уільямсон), мовних символів, традицій i права (У. Гамільтон, Дж.. Ходжсонс), організацій (Д. Лафт) до їх розуміння як закріплених правом та організаціями звичаїв, норм i традицій, що становлять основу упорядкованого розвитку елементів та підсистем певного суспільства.

До основних базових інститутів економіки представники інституціоналізму відносять працю, владу, власність та управління. Вони є спільними для усіх економік, проте конкретні форми їх прояву (у кількісному та якісному вираженні) можуть видозмінюватись i впливати на формування різних моделей національної економіки.

Комбінація базових економічних інститутів - це формування елементів, складних підсистем господарської системи та взаємозв’язків між ними у кожному конкретному суспільстві. Взаємодія та згрупування базових економічних інститутів формує інституціональну матрицю суспільства, що є саморозвивальною i самопідтримувальною підсистемою суспільства поряд з політичною, соціальною, технологічною, демографічною та екологічною суспільними підсистемами.

До інституціональних елементів національної господарської системи відносять: підприємства, робітників, фірми, домогосподарства - мiкрорi­вень національної економіки. У кожному з цих елементів тісно переплітаються праця, управління, власність та влада, формуючи скелет кожного з елементів.

Інституціональні підсистеми національної економіки можна розподілити на два рівні: підсистеми першого i другого порядку. До підсистем першого порядку відносять галузі, сфери суспільного виробництва, - мезорівень господарської системи суспільства. А до другої – законодавство, ринок, державу, ринкову інфраструктуру, як систему забезпечення реалізації інтересів суб’єктів господарювання, надфірмові утворення, господарський механізм їхньої координації — макрорівень національної економіки.

Ще однією важливою складовою інституційного поля національної економіки є норми, традиції, принципи, звичаї, соціально-психологічні особливості нації (ментальність, характер). Наприклад, принципи ведення господарської діяльності, свободи у виборі поля діяльності усіма членами суспільства, традиції ведення справ, культура ділової поведінки, дотримання засад демократичного соціально-економічного розвитку, слідування визначеним правилам звітності тощо. Вони стоять над організаційними формами, що вказані вище, i ставлять їх у залежність від себе. І формальні i неформальні інституційні обмеження ведуть до утворення цілком визначених організацій, що структурують взаємодію в суспільстві.

До інститутів національної економіки також відносять податки, грошову систему, доходи, планування, виробництво, обмін, розподіл, споживання тощо, оскільки вони виступають конкретними формами прояву базових економічних інститутів.

Взаємодії базових економічних інстиryтів в рамках економічної підсистеми певного суспільства визначає основні інститути національної економіки, в яких відбуваються ці взаємодії. До них окрім зазначених вище можна віднести: економічний потенціал держави, господарський механізм регулювання, особливості державного устрою, традиції, менталітет, характер нації, господарські комплекси та галузі економіки, стратегію економічного i соціального розвитку держави, особливості реалізації планування та прогнозування розвитку економіки, специфіку входження та місце країни у світовому господарстві, забезпечення безпеки національної економіки в умовах посилення глобалізації та інтеграції економічних відносин та ін.

Постійна взаємодія інституціональних рівнів, їх комбінація та генезис — це становлення i розвиток національної господарської системи: інституційні обмеження визначають структуру організаційних форм у цій системі; самі організації як відкриті i складні системи здатні змінювати інституційні обмеження i визначати рівень та специфіку розвитку національної економіки i суспільства загалом через наявність в інституціональній системі механізмів координації базових економічних інститутів.

Особлива увага останнім часом, як у країнах постіндустріального типу, так i в країнах з трансформаційною економікою, приділяється таким інституціям, як: демократія та свобода.

Вони є загальними інституціями сучасного громадянського суспільства, що визначають якісний рівень розвитку всіх його підсистем. з філософської точки зору демократія та свобода є всезагальними дефініціями, що у різних сферах суспільної життєдіяльності набувають своїх конкретних рис та форм. А їх загальна сутність полягає в тому, що вони пронизують саму сутність людей i суспільства загалом у процесі його постійного розвитку.

Демократія — (грец. demokratia — народовладдя) — форма суспільної владиi держави, що ґрунтується на визнанні народу як джерела влади.

Головнимипринципами демократії, що найбільш повно відображають ії сутність як інституції громадянського суспільства, є: рівноправність усіх громадян, наділення їх соціальними, політичними, національними та іншими правами та свободами, що закріплюються в законі та традиціях, право на участь в управлінні державою i суспільством, підпорядкування меншості більшості.

Основою демократії в економічній підсистемі кожного суспільства, тобто національної економіки, є: економічна демократія, що означає реальну можливість i право реалізувати свої права власності (задеклароване і фактичне) працівника на свою робочу силу, на частку власності (колективної i державної) у формі певної кількості акцій та ії реалізації через механізм привласнення економічного мінімуму дивідендів, або право на частку приватної власності, на управління власністю; право індивідів на власний розсуд обирати сферу діяльності тощо.

Економічна демократія — теорія, практика i наслідки втілення принципів демократії в економічні відносини, демократизація всього господарського механізму суспільства.

Історично економічна демократія розглядалася як складова частина загального процесу демократизації суспільства на шляху перетворення його на суспільство демократичного соціалізму. Економічною передумовою розвитку економічної демократії в капіталістичних i колишніх соціалістичних країнах стала необхідність посилення мотивації праці та підвищення її продуктивності.

Концепція економічної демократії була започаткована у працях фабіанців Е.Бернштейна, австромарксиста К.Репера, теоретика соціал-демократичної партії Німеччини Ф.Нафталі («господарча демократія» ). Після 1945 р. розроблялася в Німеччині, Австрії, в соціал-демократичних партіях Скандинавії. Нові форми економічної демократії з’явилися в Іспанії (Мондрагонська група кооперативів), США (американська програма ESOP (Еmplоye Stock Ownership Plan) план робітничої акціонерної власності), СРСР. І це лише деякі аспекти прояву економічної демократії. 3азвичай більшість з них є чітко встановленими та задекларованими у законодавчій базі держави, а також визначаються базовими елементами діяльності громадських організацій, закріплені у внутрішньо організаційних документах фірм та підприємств усіх форм власності.

На сучасному етапі ідеї економічної демократії розвиваються як на макрорівні через безпосередню участь трудящих в управлінні підприємствами - приватними, колективними i державними, вільне підприємництво, забезпечення реалізації принципів добросовісної конкуренції тощо, так i на макрорівні — в масштабах національної економіки з урахуванням рівня її розвитку.

На рівні національної економіки розвиток економічної демократії передбачає:

· наявність органів соціального партнерства або економічного самоуправління;

· процес залучення профспілок до співволодіння підприємством через

·

збільшення частки участі (фондів) у прибутках підприємств;

· контроль виробничих рад за значною сферою господарської діяльності (зайнятість, соціальна політика, гуманізація праці тощо).

Діяльність держави повинна бути спрямована на створення сприятливих умов для розвитку демократії національної економіки. саме тому за нею залишаються такі функції, як:

· забезпечення кредитів та інвестицій;

· розвиток системи навчання i перепідготовки кадрів;

· засобів доступу працівників до виробничої економічної та іншої інформації на рівні підприємства, регіону, галузі тощо;

· визначення стратегії суспільного розвитку;

·

· розв’язання загальнонаціональних завдань;

· визначення пріоритетних напрямів в економіці тощо.

Розвиток демократичної національної економіки гальмує наявність значної бюрократизації суспільства. Тут слід розрізняти бюрократію як невід’ємний елемент ієрархічних систем будь-якого рівня та бюрократизм як крайню форму її прояву.

Бюрократія (фр. bureau — бюро, канцелярія, kratos — сила, влада, держава) — система економічного, соціального, політичного та адміністративного управління і регулювання, що базується на розмежуванні владних повноважень і їх відокремленні від волі окремих членів суспільства та їх груп з метою формування єдиного управлінського центру для координації усіх елементів та взаємозв’язків у системі суспільних відносин.

Надмірне зловживання владними повноваженнями, концентрація їх в окремих руках та привласнення так званого адміністративного ресурсу досить часто породжує свою крайню негативну форму — бюрократизм.

Бюрократизм — монополізація у корисливих цілях основних важелів влади та управління в руках працівників спеціалізованого апарату різноманітних економічних i спеціальних інститутів та організацій i орієнтація нижчих ланок апаратного управління i влади на формальне виконання наказів або імітацію їх виконання у разі виникнення ризику відповідальності.

Бюрократизація виникає як реакція на відсутність реальної демократії в суспільстві, існуючій системі державної влади, її надмірну централізацію, егоїзм корпоративних інтересів чиновників, домінування адміністративних методів управління, низький рівень культури, моралі, поглиблення кризових явищ в суспільстві тощо.

Яскравим прикладом забюрократизованого суспільства була економіка колишніх соціалістичних країн. Не виключенням є й Україна.

Бюрократизація національної економіки України також бере свій початок з часів СРСР, оскільки тут існував всесильний, замкнутий, жорсткий механізм влади, яка стоїть над законом i волею членів суспільства, використовуючи при цьому методи категоричних команд. Джерелам формування радянської бюрократичної верхівки був курс на жорстку централізовану систему організації та управління усім народним господарством.

Після розпаду СРСР, коли Україна обрала новий шлях розвитку, перехід до принципів демократичних суспільств з високорозвиненою економікою, у структурі бюрократичного (тобто владного) апарату держави відбулися певні позитивні зміни. Так, зокрема було реформовано основні гілки влади держави, було чітко визначено їх функціональну та організаційну структури, чисельність персоналу його права та обов’язки. Також було закладено засади політичної та економічної демократії, що проявляються у розмежуванні влади та бізнесу (економічна та політична влада), плюралізації власності, забезпеченні реальної участі громадян у всіх формах влади, формуванні відритого суспільства тощо. Тобто у найбільш загальному вигляді через встановлення системи влади в державі було закладено принципи демократичного суспільства.

Але, як вже можна констатувати зараз, принципи демократичного розвитку національної господарської системи України, й до цього часу залишаються переважно у формі декларації, а не її реальної реалізації. Як зазначає ряд вчених, система влади в державі (як політичної, так i економічної) повинна формуватись не стихійним шляхом, а в процесі реалізації чітко продуманої загальнодержавної політики, що, у свою чергу, і забезпечує реалізацію принципів політичної та економічної демократії i свободи. А її стихійний перерозподіл, навіть при формальному декларуванні реальних змін у системі влади, призводить до поглиблення суспільних протиріч. Влада не перетворюється на владу суспільства в цілому, а залишається прерогативою окремих особистостей i груп.

Так, в Україні перші економічні та політичні реформи з „побутовою" ідеології демократичного суспільства заклали засади плюралізму форм власності, економічної свободи вибору сфер діяльності, створили умови для формування власності трудових колективів та загалом населення, рівномірного розподілу економічних ресурсів та благ тощо.

Проте недостатнє інституційне забезпечення даних процесів разом з економічним та політичним нігілізмом суспільства призвели до іншого ефекту — формування так званої економічної та політичної анархії. Вона проявляється у нечіткій i непродуманій політиці державного регулювання економіки, зрощенні влади та бізнесу, надмірній владі груп з концентрованими інтересами та окремих іноземних ТНК, монопольній владі власників підприємств, обмеженні прав дрібних інвесторів, порушенні економічного законодавства та ін.; боротьбі за джерела економічного та адміністративного ресурсу.

Необхідно зазначити, що бюрократія — це природжена властивість будь-якої організації, державного апарату, управлінських структур, підприємств. Але при цьому вона, набуваючи форми бюрократизму, що присутній в національній економіці України, є потужним механізмом гальмування суспільно-економічного розвитку, науково-технічного прогресу, інноваційних процесів, джерелом соціально-економічної кризи національної економіки, знижує ефективність суспільно-економічного життя країни, консервує живу творчу думку.

Для соціально-економічного розвитку національної економіки, економічного зростання, поглиблення демократизації українського суспільства необхідним є створення повноцінних громадянських інститутів.

Забезпечення права та свобод людини i громадян — це великий комплекс проблем, який включає:

· соціальні та економічні права;

· громадянські i політичні права i свободи;

· основні обов’язки громадян;

· правосуб’єктність громадян;

· статус іноземців та осіб без громадянства;

· права корінних народів i національних меншин;

· основи соціального захисту;

· визначення правового режиму власності;

· правових принципів i гарантій підприємництва;

· правил конкуренції i норм антимонопольного регулювання. Особливого значення при розвитку демократичної національної економіки набувають права людини.

Права людини — розроблена на основі прийнятої ООН3агальної декларації прав людини сукупність основних прав особистості, які значною мірою визначають соціальну політику розвинутих країн світу.

Головним серед них є право на життя, оскільки позбавлення цього права унеможливлює реалізацію інших прав людини, їхній захист. Пріоритетний принцип концепції прав людини — рівність усіх перед законом, який стверджує верховенство прав особистості. Реалізують права людини — держава, громадські організації, в межах окремої країни, міжнародні, передусім правозахисні організації.

Другим за значенням у концепції прав людини є захист соціально-економічних прав від нерівного й дискримінаційного доступу до економічних і соціальних благ (багатства, освіти, охорони здоров’я, культури та ін.).

У контексті побудови демократичної національної економіки достатньо уваги повинно приділятися порядку та економічній свободі, що є конкретними формами прояву економічної демократії.

Економічний порядок — якісна характеристика стану соціально-економічної системи щодо морально-етичних i політичних норм.

Свобода в широкому значенні — це здатність окремої людини, трудового колективу, окремих соціальних верств i груп приймати рішення i діяти відповідно до власних інтересів (економічних, соціальних, політичних та ін.) i цілей з урахуванням об’єктивних умов (а отже, об’єктивних законів) та загальнолюдських інтересів i принципів життєдіяльності.

Свобода i вільна свідома діяльність люди — найважливіша риса її сутності i об’єкт дослідження широкого кола наук.

Голландський філософ Б.Спіноза розглядав свободу як свободу людини від рабської залежності від зовнішніх умов, що сковують її життя. К.Маркс — як усвідомлену необхідність (здатність людини, колективу обирати i приймати рішення з усвідомленням справи). В.Вернадський — як свободу думки i віри розумної людини.

Міра суспільної та економічної свободи визначається рівнем розвитку продуктивнихсил, суспільного поділу праці, відносин економічної власності, господарського механізму — рівнем розвитку економічної системи, а також соціальних, правових, політичних, культурних, національних, ідеологічних та інших надбудовних відносин. Свобода визначається також глибиною пізнання об’єктивних законів природи i суспільства.

Найбільше свобода залежить від економічної свободи окремої людини, трудового колективу. Розвиток людської цивілізації довів необґрунтованість тверджень багатьох учених (А.Сміта, Дж.—С. Мілля та ін.), що найбільшого розквіту свобода набуває за найменшого впливу держави на прогрес суспільства. Найважливіша умова свободи людини, трудового колективу залежить від характеру власності на засоби виробництва та відсутності заснованих на них відносин експлуатації. Великого значення при розвитку національної економіки набуває свобода вибору.

Свобода вибору —це:

· по—перше, вибір кожною країною власної моделі соціально-економічного розвитку, а отже, типу економічної системи i соціальних відносин (у вузькому значенні цієї категорії);

· по—друге, форма вияву економічної свободи, що передбачає здатність власників різних видів ресурсів (матеріальних, фінансових, інформаційних та ін.) використовувати їх на власний розсуд в рамках існуючого законодавства, а власників робочої сили – здійснювати будь-який вид трудової діяльності, що відповідає їх можливостям, здібностям та інтересам, а також свободі вільного пересування в межах країни з метою пошуку кращого місця роботи та вищої заробітної плати, не виходячи за рамки чинного законодавства.

На нижчій стадії розвитку капіталізму в концепціях лібералізму, передусім у працях А.Сміта, обстоювалася ідея пріоритету свободи особи, її потреб та інтересів порівняно з правовими потребами та інтересами окремої нації чи держави. Така пріоритетність була науково обґрунтованою за панування приватної власності — власності, що належить окремій особі, максимум — сім'ї. Водночас внаслідок посилення колективного характеру виробництва i праці в межах окремого трудового колективу посилювалося значення колективних потреб, інтересів i цінностей, що вимагало узгодження свободи вибору окремого працівника зі свободою вибору колективу. Така переоцінка цінностей зросла на вищій стадії розвитку ринкової економіки, оскільки домінуючим типом i формами власності стають колективні. 3 огляду на це навіть окремі власники i групи власників капіталу змушені узгоджувати свої інтереси в рамках акціонерної форми капіталу.

Щодо окремих держав, то з інтернаціоналізацією національних економічних систем (що найповніше втілено в ЄС), вони узгоджують свої інтереси з наднаціональними органами.

Економічна свобода у найбільш широкому значенні — це форми i варіанти економічної поведінки підприємств, сім’ї, окремих громадян у виборі сфери застосування своїх здібностей, знань, професії, способів розподілу доходів, споживання матеріальних i духовних благ.

Основою економічної свободи є:

· плюралізм форм власності, зокрема існування приватної, колективної, державної, інтегрованої власності та їх різновидів;

· наявність політичної свободи;

· досконале законодавство, зорієнтоване на права людини;

· економічний прогрес;

· відсутність значної кількості безробітних тощо.

Економічна свобода економічних суб’єктів (суб’єктів господарювання) — це право привласнювати об’єкти власності, обирати сфери прикладання своїх знань, здібностей у межах різних форм власності та організаційно-правових форм господарювання, а також способів придбання ресурсів, розподілу доходів, споживання благ.

Якщо йдеться про економічну свободу окремих суб’єктів господарювання, то вона повинна враховувати інтереси інших суб’єктів, а також поєднуватися з економічною відповідальністю. Врахування інтересів інших економічних суб’єктів здійснюються значною мірою внаслідок прийняття взаємовигідних рішень, дотримання взаємних зобов’язань, прийняття нових та вдосконалення існуючих законодавчих норм тощо. В економічній системі розвинутих країн світу свобода економічного вибору поступово переростає розуміння свободи лише як пізнаної та усвідомленої необхідності у формі безальтернативного вибору. Оскільки існує значна кількість типів i форм власності, а отже, й управління власністю, розподілу ресурсів, витрат доходів тощо, то свобода економічного вибору реалізується у формі двох i більше альтернатив.

Основними економічними суб’єктами виступають домашні господарства, підприємства, фірми i держава (органи державного управління, державні установи).

Економічна свобода у межах домашнього господарства здійснюється відтворенням людських ресурсів, самостійним прийняттям рішень щодо споживання матеріальних i духовних благ, тому економічна свобода таких господарств конкретизується у свободі вибору споживачів. Переважна їх частина за ринкової економіки — наймані працівники.

Економічна свобода найманих працівників обмежується тим, що вони володіють лише власністю на свою робочу силу i позбавлені власності на інші фактори виробництва. Щодо такого елемента економічної свободи, як свобода обирати сфери докладання своїх здібностей, то в багатьох розвинутих країнах світу значна кількість найманих працівників, по-перше, не має можливості повною мірою розвивати свої здібності, наприклад, національні меншини, емігранти, тобто особи з найгіршою підготовленістю до праці. По-друге, наявність безробіття свідчить про відсутність для переважної більшості з них можливості вибору будь-якої сфери прикладання своїх здібностей.

Двома основними типами економічних суб’єктів є виробники (товарів, послуг, духовних цінностей тощо) та споживачі.

Економічна свобода виробника полягає у можливості вибору виду господарської діяльності та організаційних форм господарювання, структури й обсягів виробництва, умов реалізації, цін на продукцію та розподіл прибутку. Водночас така економічна свобода повинна органічно поєднуватися з економічною відповідальністю, тобто зобов’язанням виробника відповідати за якість вироблених товарів i наданих послуг, за дотримання чинного законодавства, за виконання договорів, за заподіяні збитки іншим суб’єктам економічної діяльності тощо.

Економічна свобода споживачів полягає у можливості вільного вибору якісних товарів i послуг, засобів задоволення своїх потреб залежно від величини доходів та цін. Вона повинна поєднуватися з усвідомленням i дотриманням суспільних вимог у цій сфері, а також морально-етичних норм.

Економічна свобода підприємств реалізується у виборі різних організаційно-правових форм господарювання, використання ресурсів тощо.

Економічна свобода фірм проявляється у виборі на власний розсуд i з урахуванням особливостей ринкової та економічної ситуації партнерів, що входять до фірми з числа усіх суб’єктів економіки, а також укладання таких форм контрактів, що найбільш повно дають можливості фірмі як комплексному динамічному утворенню реалізувати цілі власного існування без обмеження прав i свобод інших суб’єктів господарювання.

Економічна свобода держави означає можливість формувати свою економічну політику, втілювати її в життя, виконувати основні функції, продиктовані інтересами нації, а не окремих соціальних класів i груп. Таку політику певною мірою можуть здійснювати лише наймогутніші країни світу. Економічною основою свободи в сучасних умовах є оптимальне поєднання приватної, колективної та державної власності. Нині без значної частки державної власності (на засоби виробництва, частку національного доходу тощо) не може бути реалізована економічна свобода держави, без якої неможливе існування самої економічної системи, а отже, й приватної власності.

Економічна свобода i свобода економічного вибору не означають економічної анархії та авантюризму. Вони обмежені нормами чинного законодавства, етики, моралі тощо.

Для розвитку демократичної національної економіки велике значення також має економічна свобода інформаційної сфери, оскільки в сучасних умовах інформація стає одним з найбільш вагомих ресурсів економіки будь-якої держави.

Економічна свобода інформаційної сфери - реалізоване засобами масової інформації, видавництвами, підприємствами інформаційного зв’язку, особами, які займаються інформаційною діяльністю індивідуально, право самостійно розпоряджатися коштами i майном, одержаними законними методами, та вести власну економічно-господарську діяльність за умови недопущення будь-якого втручання власників вкладених коштів i майна у зміст та форми інформаційної діяльності, її організаційне творче забезпечення, заборони використання економічних важелів з метою впливу на учасників інформаційного процесу.

Економічна свобода інформаційної сфери - основа незалежності засобів масової інформації, свободи слова, плюралізму та демократичних засад інформаційної діяльності загалом. Як правило, вона гарантується конституцією i законами держави. Вона також слугує загальним індикатором стану певного суспільства, оскільки в більшій мірі відбиває засади демократичності.

Для побудови демократичної національної економіки в Україні необхідно дотримуватися економічної свободи суспільства для всіх суб’єктів господарювання з урахуванням тісних взаємозв’язків економічної підсистеми з іншими структурними елементами та підсистемами суспільства. Проте більшість досліджень останніх років свідчить, що Україна знаходиться на стадії формування підвалин громадянського, а значить демократичного, суспільного устрою, а не на стадії „існування" в ньому.

Таким чином можна підсумувати, що структурно-функціональний аналіз економічних систем з позицій теорії інститутів дає можливість описувати і досліджувати процеси формування інституційного середовища економіки, перетікання системних функцій між інституційними структурами та підсистемами, домінування одних інститутів над іншими, загибель та появу нових їх організаційних форм. Це i є реальна історія перспективи розвитку людського суспільства загалом і окремих його підсистем (окремі нації). Уцьому i полягає принцип поєднання i виокремлення у структурі наукового знання загального та особливого - витоки різних варіантів історичного розвитку, взяті окремо, становлять собою історію окремих країн i цивілізацій, а у своїй сукупності формують історичну канву розвитку людства.

Термінами економічної науки це твердження формулюється таким чином: становлення i постійна трансформація базових економічних інститутів та інституцій веде до еволюційного розвитку економічних систем за загальними закономірностями та, враховуючи специфічні риси суспільств, — окремих типів національних економік.

Таким чином, економічні системи суспільства виступають структурованим комплексом економічних інститутів, набір яких приблизно однаковий у будь-якій національній системі господарювання, проте прояви та форми його реалізації є різними. Так, країни з ринковою економікою стоять на вищих щаблях розвитку громадянського суспільства та адекватних їх розвитку систем політичного устрою i господарювання. А країни з трансформаційною економікою та ті, що розвиваються, перебувають на стадії формування власних підвалин демократичного розвитку, формування структурних та функціональних елементів політичної та економічної підсистем суспільної життєдіяльності. Їх стале зростання, таким чином, залежить першочергово від того, як швидко i на скільки якісно (поетапно, нестихійно, продумано, системно) вони реалізують принципи демократичності у всіх підсистемах суспільства.

Основні економічні показники національної економіки

Їх ефективне функціонування визначається шляхом визначення загальноекономічних пропорцій розвитку національного господарства. Пропорції суспільного виробництва — співвідношення матеріально-речових… Пропорції загальноекономічні (національної економіки, макроекономічні) -між сукупним попитом та сукупною пропорцією,…

Індекс глобальної конкурентоспроможності деяких країн у 2006-2007 рр.

Так, наприклад, частка високих технологій в експорті України у 2005- 2006 рр. складала в середньому 10-14%, що є досить високим результатом у… 3ниження більшості з вказаних показників у структурі вітчизняної економіки… Не менш важливого значення в умовах загострення конкурентної боротьби між державами мають показники національного…

Моделі національних економік

Деякі вчені ототожнюють ці поняття, визначаючи економічну систему як форму організації національної економіки, її господарський механізм, завдання… Економічна система - поняття, що відбиває закономірності розвитку людського… Модель національної економіки - відображає тенденції розвитку окремих господарських систем з урахуванням як…

Особливості формування та розвитку національної економіки України

Стадія виникнення національної економіки України бере свій початок з часів Київської Русі (феодальний лад). Саме в цей період йде активне формування… За часів князя Святослава Київська Русь прославилась на всю Європу як могутня… Займалися русичі в основному землеробством, скотарством та величезним розмаїттям промислів та ремесел, серед яких…

Таблиця 1.5.1.

* www.bank.gov.ua

Таблиця 1.5.2.

Щорічні темпи приросту реальних обсягів фінансових

* www.bank.gov.ua 1998-2000 2003-2004 темпиприросту

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Що таке національна економіка як явище соціально-економічної реальності?

2. Що є предметом дослідження національної економіки як галузі знань?

3. Перерахуйте основні економічні науки, з якими національна економіка має тісні взаємозв’язки?

4. Що таке тип національної економіки?

5. Перерахуйте основні складові економічної системи?

6. У чому полягає суть теорії інститутів?

7. Чому більшість сучасних економічних систем є змішаними?

8. Що таке національне багатство суспільства? Чим воно відрізняється від національного доходу?

9. В якій системі макроекономічного рахівництва враховувався проміжний продукт?

10. Що таке стратегія розвитку національної економіки? Якою вона є в Україні на сучасному етапі її розвитку?

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

а. Використання обмежених ресурсів суспільства та управління ними. b. Досліджує питання розвитку окремих галузей народного господарства. с. Методологічні питання розвитку економічної життєдіяльності суспільства.

Перерахуйте основні макроекономічні показники, що відображають розвиток національної економіки (не менше 5 показників).

 

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

2. Ватаманюк З.Г., Панчишин С.М. та ін. Економічна теорія: макро- i мікроекономіка. Навч. посіб. - К.: Альтернатива, 2001, - 607 с, 3. Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічних знань.… 4. Генеза ринкової економіки (політекономія, мікроекономіка, макроекономіка, економічний аналіз, економіка…

Розділ II. ХАРАКТЕРИСТИКА ЕКОНОМІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ

НАЦІОЕАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Поняття та склад потенціалу національної економіки

Суспільним виробництвом є процес перетворення ресурсів в продукцію необхідного обсягу i якості. У цьому плані воно у вирішальному ступені залежить… · основного капіталу та інших нефінансових i фінансових активів; · природних ресурсів;

Природно-ресурсний потенціал

Природні ресурси - це всі ті елементи, властивості або результати функціонування природних систем, які використовуються або можуть бути використані… Категорія «природні ресурси» вказує на безпосередній зв’язок природи з… Природні умови - це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя i діяльності суспільства, але не беруть…

Земельний фонд України станом на 1 січня 2005 р.

Лише в 3акарпатті рівень розораності менший (50%). Такі самі відмінності існують i в землезабезпеченості населення - від 0,15 га ріллі на одну особу… Під багаторічними насадженнями перебуває порівняно невелика площа земель… Площа зрошуваних земель в Україні становить 2,2 млн. га. На них виробляється понад 7% валової продукції рослинництва.…

Запаси корисних копалин в Україні

Перспектива розвитку буровугільної бази полягає в освоєнні родовищ Лівобережжя - Синельниківського, Оріхівського, Санджарівського. Можлива розробка… Україна - один з найстаріших регіонів промислового видобутку нафти та… Найперспективнішим є Причорноморсько-Кримський район. Тут відкрито понад 20 площ i родовищ природного газу.…

Демографічний та трудовий потенціал

Від населення значною мірою залежать формування міжрайонних функцій виробництва, потужність i структура потоку продукції, яка вивозиться за межі… Населення як споживач значно впливає на розвиток галузей, які забезпечують… Для визначення багатогранного впливу населення на процес економічного i соціального розвитку країни потрібно детально…

Науково-технічний потенціал

Для України важливим елементом досягнення високого виробничого розвитку є реалізація моделі „випереджаючого розвитку" національної економіки.… Науковий потенціал - це сукупність ресурсів i можливостей сфери науки… Відсутність дієвого механізму впровадження технологій i технологічних рішень, скорочення кадрового потенціалу у…

Інформаційний потенціал

Інформація перебуває у постійному русі та розвитку, лишаючись основою всіх світових подій та явищ. Залежно від рівня розвитку суспільства,… Інформація - це документовані або публічно оголошені відомості про події та… Обґрунтовуючи тезу про інформацію як складову національної економіки, виходять, як правило, з таких аргументів:

Виробничий потенціал

Стан основного капіталу в Україні погіршується. Виробничі ресурси характеризує висока міра зносу, вивільнення виробничих потужностей, висока… 3а часів становлення української держави наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст.… Найбільшим виробничим потенціалом серед сфер-складових господарського комплексу в Україні характеризується…

Зовнішньоекономічний потенціал

Розрізняють дві форми територіального поділу праці: міакрайонний - у межах однієї країни i міжнародний - між країнами. Відповідно до чинних законів… У міжнаціональному поділі праці існують певні суперечності. Це, насамперед,… Поступове входження України у світовий економічний простір виявляється в розширенні її економічних, політичних,…

Екологічний потенціал

Екологічна ситуація в Україні є складною. Три основні чинники вплинули на екологічну ситуацію: аварія на Чорнобильській АЕС (26 квітня 1986 р.),… Чорнобильська аварія призвела до радіаційного забруднення майже всієї… На всій території України залежно від ступеня забрудненості повітря, води i землі можна виділити наступні території:…

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Сформулюйте основні принципи визначення національного багатства в традиційному i розширеному розумінні.

2. Чим характерний процес накопичення національного багатства н Україні на початку ХХІ ст.?

3. Дайте визначення природно-ресурсного потенціалу та розкрийте його класифікацію.

4. Назвіть основні характеристики демографічного потенціалу України.

5. Вкажіть на регіональні відмінності основних показників відтворення населення.

6. Які чинники визначають рівень працересурсного потенціалу регіону?

7. Дайте характеристику типам регіональних ринків праці України.

8. Назвіть сфери діяльності людини, в яких поступ НТП більш значимим.

9. Дайте оцінку рівня розвитку матеріальної бази організацій, які виконують наукові та науково-технічні розробки в регіонах України.

10. Визначте особливості розвитку інноваційної діяльності в Україні на сучасному етапі розвитку.

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

а. маса вироблених у країні протягом року предметів споживання та наданих населенню послуг; Ь. величина накопичених в країні матеріальних i нематеріальних цінностей,… с. здатність суспільства виробляти товари i послуги та забезпечувати розширене відтворення з метою задоволення потреб…

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

2. Розміщення продуктивних сил i регіональна економіка: Навч. посібник / Є.П. Качан, Т.Є. Царик, Д.В. Ткач та ін. / 3а ред. Є.П. Качана. - К.:… 3. Регіональна економіка: Навчальний посібник / За ред. Я.Б. Олійника. - К.:… 4. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України: Навч. посібник. / За ред. Л.Г. Чернюк: - К.: Центр…

Розділ III. ГОСПОДАРСЬКИЙ КОМПЛЕКС НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ I ЙОГО СТРУКТУРА

3.1. Основи формування господарського комплексу Економічний розвиток держави обов’язково супроводжується процесами поглиблення… До основних факторів формування господарського комплексу національної економіки слід віднести:

Технологічний підхід. Передбачає групування галузей, які пов’язані між собою послідовністю переробки i використання загального матеріалу та однаковим призначенням продукції.

3. Відтворювальний підхід. Є визначальним у виділенні міжгалузевих комплексів на регіональному рівні. Він поєднує цільову спрямованість i технологічну послідовність переробки сировинних матеріалів. Характерним для нього є відтворювальна цілісність міжгалузевих комплексів на всіх стадіях та об’єднання підприємств i організацій виробничої та невиробничої сфер господарства.

 

3.2. Промисловий комплекс

Паливно-енергетичний комплекс - це сукупність галузей промислового виробництва, які здійснюють видобуток палива, виробництво електроенергії, їх транспортування та використання. До складу паливно-енергетичного комплексу входять галузі паливної промисловості (вугільна, нафтова, газова, торф’яна, сланцева) та електроенергетика, що включає теплові, гідравлічні, атомні електростанції та електростанції які працюють на нетрадиційних джерелах енергії. В структурі виробництва (видобутку) палива в Україні переважає вугілля. Питома вага вугілля складає майже 60%, тоді як на нафту припадає близько 7%, на природний газ - 25%. Разом з тим у споживанні паливно-енергетичних ресурсів домінуюча роль належить природному газу. Вугільна промисловість України своїм розміщенням орієнтується на запаси вугілля, зосереджені в основному в Донецькому, Львівсько-Волинському та Дніпровському басейнах. В загальних запасах вугілля в Україні найвища питома вага належить Донецькому басейну - 87,0% (близько 100 млрд. т), Львівсько-Волинському та Дніпровському буро-вугільному басейні - відповідно 2,0% (біля 2 млрд. т) та 3,5% (4,1 млрд.т). Крім того, запаси вугілля є на території Харківської i Полтавської областей - 8,7 млрд. т та 3акарпатської вугленосної площі - 0,2 млрд. т. Головним завданням розвитку вугільної промисловості є компенсація потужностей, що вибули за рахунок завершення вже початого будівництва i реконструкції ряду шахт.

Нафтова i нафтопереробна промисловість України в своєму розміщенні орієнтується на родовища Передкарпаття - Долинське i Північно-Долинське, Бітків-Бабчинське, Орів-Уличнянське та інші, а також нафтогазоносної провінції на території Полтавської, Сумської та Чернігівської областей, до найбільших з яких належать Гнідинцівське, Леляківське, Глинсько-Розбишівське, Рибальське, Качанівське, Новогригорівське та інші. Розробка цих родовищ стала основною базою для розвитку нафтовидобувної промисловості України у повоєнні роки. Зараз основний видобуток нафти припадає на Дніпровсько-Донецький нафтогазоносний регіон - 111 родовищ, запаси 785,4 млрд. м3. Його питома вага у загальному видобутку нафти в країні досягає майже 80%. У Причорноморсько-Кримському нафтогазоносному регіоні балансові видобувні запаси становлять 3% (17 родовищ, запаси 14,3 млрд. м3) від запасів України, тому видобуток нафти практично відсутній. В Україні розміщені іфункціонують шість основних нафтопереробних заводів (НПЗ) - Дрогобицький, Кременчуцький, Лисичанський, Надвірнянський, Одеський, Херсонський. У зв’язку з незначним видобутком нафти в Україні обсяги її переробки в значній мірі залежать від масштабів імпортних поставок. Найважливішим завданням розвитку нафтопереробної промисловості є забезпечення суттєвого зростання технічного рівня виробництва. В першу чергу слід підвищити глибину переробки нафти до рівня країн, що мають розвинуту нафтопереробку, тобто до 80% від загальних запасів.

Газова промисловість України орієнтується в своєму розміщенні на дев’ять нафтогазоносних областей, об’єднаних у три нафтогазоносні райони: Дніпровсько-Донецький (охоплює Сумську, Полтавську, Харківську, Дніпропетровську, Донецьку, Луганську i Чернігівську області), Карпатський (Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька i Закарпатська області) та Причорноморсько-Кримський (включає Запорізьку i Херсонську області, а також Автономну Республіку Крим). 3абезпеченість споживання газу за рахунок власного видобутку в останні роки становить близько 20%. Решта газу імпортується з Росії та Туркменістану. Перспективи розвитку газової промисловості України пов’язані з розширенням геолого-пошукових робіт, збільшенням обсягів пошукового буріння та прискоренням промислового освоєння відкритих родовищ. Поряд з цим слід широко впроваджувати новітні досягнення технологій i техніки, які дозволятимуть підвищити ефективність видобутку ресурсу.

Торфова промисловість, розміщена в основному на Поліссі природно-географічній зоні для поліпшення забезпечення паливом районів місць зосередження цього виду ресурсів зберігає видобуток паливного торфу, однак повністю забезпечити потреби в ньому неможливо через невеликі його запаси. На території України загальні геологічні запаси торфу становлять 2172,6 млн. т, у тому числі 1555,0 млн. т- придатні для виробництва палива, з яких балансові запаси становлять 724,7 млн. Т. Враховуючи радіоактивну забрудненість багатьох торф’яних родовищ, запаси паливного торфу є ще більш обмеженими для використання у виробництві.

Функціонування виробничої та обслуговуючої сфер неможливе без використання електричної й теплової енергії. Енергетичною основою розвитку продуктивних сил на сучасному етапі та в перспективі є i буде електрична енергія. Сучасна електроенергетика є високомеханізованою, автоматизованою галуззю промисловості. У вартості електроенергії міститься висока частка матеріальних затрат i незначна частка живої праці.

В Україні експлуатують три типи електростанцій: теплові, гідравлічні та атомні, а також ті, які використовують енергію вітру та Сонця.

Основними регіонами розміщення підприємств з виробництва електроенергії є Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Харківська та Луганська області - на сході, Львівська та Івано-Франківська - на заході, Вінницька та Київська області - в центральній частині України.

Підприємства, які виробляють i передають споживачам теплову енергію, розташовані в усіх великих населених пунктах України.

Металургійний комплекс України представлений підприємствам и чорної та кольорової металургії. Металургія є галуззю спеціалізації України в міжнаціональному територіальному поділі праці. Чорній металургії належить одне з провідних місць в сучасній економіці України. Великий вплив має чорна металургія на розвиток i розміщення машинобудування, хімічної промисловості, енергетики. В металургії значно розвинене комбінування виробництва, на її відходах працюють виробництво будівельних матеріалів, мінеральних добрив тощо. Металургія є потужним фактором формування територіальних промислових комплексів. В місцях розміщення її основних підприємств зосереджується важке машинобудування, коксохімія, виробництво вогнетривких матеріалів, формуються крупні транспортні вузли. Розвитком i розміщенням металургія орієнтується на схід України, де сформувалися унікальні природні умови для розвитку цього комплексу. Тут знаходяться найкрупніші паливно-сировинні бази чорної металургії - Донецький кам’яновугільний, з коксівними марками вугілля, Криворізький залізорудний i Нікопольський марганцеворудний басейни, значні поклади вапняків, доломітів, вогнетривких глин. Залізорудна база чорної металургії України представлена Криворізьким (18,7 млрд.т), Кременчуцьким 4,5 млрд.т), Білозерським (2,5 млрд.т) та Керченським (1,8 млрд.т) басейнами. В Україні із рідкісних металів, які використовуються в чорній металургії як легуючі добавки для надання сталі певних якостей, є родовища титану (у Житомирській області) та хрому. Головні родовища нерудної сировини (вогнетривів, флюсів тощо), яка використовується в металургії, знаходяться на Донбасі i в Автономній Республіці Крим. Нині в Україні нараховується 50 основних підприємств чорної металургії, у складі яких 14 металургійних комбінатів i заводів, з феросплавних заводи, 16 коксохімзаводів, 6 трубних заводів, 8 гірничозбагачувальних комбінатів і три заводи металоконструкцій.

Найбільшими металургійними комбінатами України, потужність яких становить 5 млн. т i більше металу за рік, є «Азовсталь», «Запоріжсталь» та «Криворіжсталь». Головним виробником коксу є Донецький металургійний підрайон. Він дає більше половини всього його випуску вкраїні. Практично весь металургійний комплекс України зосереджений в Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій областях, де сформувався один з найбільших металургійних районів світу.

На території країни історично сформувалося три металургійних райони. Придніпровський металургійний район розташований вздовж правого i лівого берегів Дніпра - від Кременчука до півдня Дніпропетровської i Запорізької областей. За своїм значенням цей район є найбільшим виробником сталі i прокату. Донецький металургійний район охоплює металургійні підприємства Донецької i Луганської областей. Це основний підрайон по виробництву коксу i чавуну. Приазовський металургійний підрайон включає дві території: місто Маріуполь з його двома металургійними комбінатами - «Азовсталь» , а також ім. Ілліча, коксохімзаводом, північну i східну частини Керченського півострова.

Кольорова металургія України розвивається на основі розробки родовищ сировинних ресурсів - алюмінію, магнію, руд титану, цирконію, нікелю, ртуті та інші. Алюмінієва промисловість використовує в якості сировини боксити, запаси котрих на території України незначні. Промислове значення мають родовища Смілянське (Черкаська обл.) i Високопільське (Дніпропетровська обл.). Боксити завозять з Угорщини. Дуже важливою сировиною для виробництва алюмінію є каолін. Його родовища є в багатьох областях України, а видобувається він в основному у Вінницькій, Хмельницькій, Дніпропетровській i Запорізькій областях. Головними родовищами калійно-магнієвих солей в Україні є Стебниківське i Калуське у Прикарпатті та сполук магнію - Сиваське и Криму. Виробництво нікелю орієнтується на найбільші родовища промислового значення, якими є Побузьке i Придніпровське. Найбільші родовища титанових руд знаходяться в Житомирській (Іршанське i Стремигородське) i Дніпропетровській (Самотканське). Поки ще не експлуатуються родовища хромітів в Кіровоградській i Дніпропетровській областях, тому потреба України в хромі задовольняється за рахунок імпорту з Уралу та Казахстану. Руди цирконію в Україні відкриті в Самотканському родовищі титанових руд, вони є також в Приазов’ї. В Україні є значні запаси ртуті. Основне її родовище - Микитівське, яке розташоване в межах м. Горлівки, є також родовище в Закарпатті (Вишкове). Розміщення підприємств кольорової металургії зумовлено переважно двома основними факторами - сировинним та енергетичним. Підприємства, які переробляють руди з незначним вмістом основного металу, тяжіють до джерел сировини (виплавка ртуті, нікелю, рідкісних металів). Енергомісткі виробництва (титано-магнієве, цинкове, алюмінієве) розміщують у місцях дешевої електроенергії, як правило поблизу потужних електростанцій. В розміщенні підприємств кольорової металургії в Україні виділяється два основних райони. У Донецькому районі знаходяться Микитівський ртутний комбінат, Костянтинівський цинковий завод «Укрцинк» , Артемівський завод по обробці кольорових металів, який випускає латунь, латунний i мідний прокат, а також Свердловський завод алюмінієвого прокату. В Придніпровському районі розвиток галузі орієнтується також на потужну енергетичну базу Дніпрогесу, теплових й атомних електростанцій. В Запоріжжі зосереджені титано-магнієвий та алюмінієвий заводи, у Вільногірську - Верхньодніпровський гірничо-металургійний комбінат, який працює на титано-цирконієвих рудах Самотканського родовища. У Світловодську, біля Кременчуцької ГЕС діють завод чистих металів i завод твердих сплавів. В Кіровоградській області на базі родовища нікелевої руди діє Побузький нікелевий завод. Виробництво магнію здійснюється також Калуським ВО «Хлорвініл».

Головними напрямками розвитку металургійного комплексу України є підвищення технічного рівня сталеплавильного, прокатного, трубного, i метисного виробництва для забезпечення поліпшення якісних i сортаментних показників готової металопродукції з метою задоволення потреб власних споживачів i підвищення ефективності експортного потенціалу.

Машинобудівний комплекс України значною мірою визначає не лише галузеву структуру промисловості, але й її розміщення. Рівень розвитку машинобудування є одним з основних показників економічного та промислового розвитку країни. Визначальну роль при розміщенні конкретних машинобудівних підприємств відіграють такі чинники:

· сировинний фактор;

· споживчий чинник;

· фактор трудових ресурсів та наукоємності.

На основі технологічних процесів, матеріаломісткості та місця i ролі у виробничому комплексі галузі машинобудування поділяються на:

· важке;

· загальне;

· середнє;

· виробництво точних механізмів;

· виробництво приладів та інструментів;

· виробництво металевих виробів та заготовок;

· ремонт машин i устаткування.

Важке машинобудування включає виробництва металургійного, гірничо-шахтного, підйомно-транспортного та енергетичного устаткування. Переважна більшість підприємств важкого машинобудування розміщується в Донецькому та Придніпровському економічних районах, де є взаємопоєднання сировини i споживача його продукції. Виробництво устаткування для нафто-, газовидобувної промисловості орієнтується своїм розміщенням на райони зосередження споживачів продукції - Східний, Карпатський тощо.

Енергетичне машинобудування спеціалізується на виробництві устаткування для всіх видів електростанцій, в т. ч. парових гідравлічних турбін, атомних реакторів, генераторів, котлів, дизельних моторів, електроапаратури, кабелю та іншої продукції. Найбільшим центром енергетичного машинобудування є Харків, в якому розташовані заводи: «Електроважмаш», турбінний ім. С.М.Кірова, «Електромашина» та електромеханічний (ХЕМЗ).

Стратегічну роль у машинобудуванні виконує верстатобудування. Центром виробництва важких верстатів є Краматорськ.

У структурі загального машинобудування провідне місце займають транспортне машинобудування. Підприємства ці орієнтуються в своєму розміщенні в основному на споживача готової продукції, а також на наявність металу.

В Україні розвинуте морське i річкове суднобудування. Головним чинником розміщення їх є орієнтація на морське узбережжя та внутрішні магістральні водні шляхи.

Автомобілебудування України випускає великовантажні (Кременчук), легкові (Запоріжжя, Луцьк, Сімферополь, Ужгород) автомобілі, мікроавтобуси. Львівській автобусний завод (ЛАЗ) є найбільшим в СНД.

Літакобудування України є однією з найперспективніших галузей економіки. Його розміщення орієнтується на науково-дослідну базу та висококваліфіковані кадри. Центрами авіаційної промисловості е Київ i Харків.

Сільськогосподарське машинобудування орієнтується в своєму розміщенні в основному на райони виробництва відповідної сільськогосподарської продукції.

Трудомісткі галузі точного машинобудування орієнтуються на великі міста, наявність науково-дослідної бази i кваліфікованих кадрів.

Виведення з кризи машинобудівного комплексу України потребує відповідної програми, яка повинна охоплювати такі заходи:

· визнання пріоритетності розвитку машинобудівного комплексу на базі новітніх європейських, світових i національних технологій та розбудови його на засадах технологічної й економічної самодостатності;

· вдосконалення галузевої структури машинобудування, розширення асортименту його продукції за рахунок розвитку виробництв соціального комплексу (виробництва товарів народного споживання) на рівні сучасних вимог якості та конкурентоспроможності;

· розроблення i впровадження стратегії національної політики в галузі машинобудування, яка б забезпечувала зростання темпів випуску наукомісткої продукції високого рівня; освоєння нових конкурентоспроможних зразків техніки, підвищення якості й ефективності виробництва з орієнтацією на потреби внутрішнього ринку та збільшення експортного потенціалу; розвиток ракетно-космічної, літакобудівної, суднобудівної галузей; формування інформаційних i телекомунікаційних систем тощо.

Хімічний комплекс відзначається особливостями технологічного циклу, в яких, на відміну від інших галузей, основу складають процеси хімічних реакцій. Розміщення хімічної промисловості має свої особливості у зв’язку з тим, що на нього впливають такі чинники:

· Екологічний чинник. Хімічна промисловість є одним з основних джерел
техногенної небезпеки й забруднювачів навколишнього середовища.

· Невисока трудомісткість. Її підприємства можна розмістити у слабо заселених районах. Винятком є виробництва хімічних волокон i фармацевтична промисловість.

· Споживчий чинник визначає в основному розміщення підприємств основної хімії (виробництва мінеральних добрив, крім калійних, сірчаної кислоти тощо), та виробництв, що переробляють напівфабрикати хімії органічного синтезу (виробництво хімічних волокон, гумовотехнічні вироби тощо).

У міжнаціональному поділі праці Україна займає одне з провідних місць у галузі хімічних виробництв, володіючи потужною сировинною базою для хімічної промисловості. В надрах України є запаси майже всіх видів мінеральної хімічної сировини: вугілля, природного газу, нафти, сірки, карбонатної сировини, кухонної i калійної солей тощо. Хімічний комплекс використовує в значних обсягах як сировину, так i промислові відходи, які створюються у значних обсягах в деяких галузях промисловості (чорна та кольорова металургія, нафтопереробка, теплова електроенергетика, лісова промисловість тощо).

Провідною підгалуззю хімічної промисловості України є виробництво мінеральних добрив - азотних фосфорних, калійних. Підприємства, які виготовляють азотні добрива, розміщують поблизу крупних коксохімічних заводів у Донбасі i Придніпров'ї (Дніпродзержинськ, Кривий Ріг, Горлівка тощо), а також на трасах газопроводів в районах інтенсивного розвитку сільського господарства (Лисичанськ, Черкаси, Рівне) i в припортовому районі Одеси. Виробництво фосфорних добрив, як правило, тяжіє до районів їх споживання, їх виготовляють у Сумах, Вінниці, Костянтинівці i Одесі, Маріуполі. Виробництво калійних добрив розвивається в Прикарпатті в Калуші (Івано-Франківська обл.), Стебнику (Львівська обл.) та у Запоріжжі.

Україна спеціалізується також на виробництві сірчаної кислоти та соди. Виробництво сірчаної кислоти зосереджено переважно у центрах переробки фосфатів - у Сумах, Костянтинівці, Вінниці i Одесі. Крім того, її виготовляють у Горлівці («Стирол» ), Дніпродзержинську («Азот» ), коксохімічних заводах Донбасу та Придніпров'я. Содове виробництво переважно сконцентроване у Донбасі (Лисичанськ i Слов’янськ), який має великі запаси кухонної солі. Потужне виробництво соди є i на Кримському содовому заводі у Красноперекопську, який працює на солях Сиваських озер. Синтетичні смоли i пластмаси виготовляються в районах зосередження покладів первинної сировини (вугілля) на Донбасі (Горлівка, Сєверодонецьк, Донецьк, Рубіжне), у Придніпров'ї (Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ, 3апоріжжя), в Черкасах, Одесі тощо.

Виробництво хімічних волокон відносять до трудомістких тому їх виготовляють у великих містах - Чернігові, Черкасах, Житомирі, Соколі (Львівської обл.). У великих містах, які мають науково-дослідні заклади, розвинена хіміко-фармацевтична промисловість, її центрами є: Київ, Житомир, Харків, Полтава, Луганськ, Львів, Одеса. Найбільші підприємства гумово-азбестової промисловості - шинний завод у Дніпропетровську i Білоцерківський завод гумовотехнічних виробів. Підприємства цієї галузі є також у Харкові, Києві, 3апоріжжі, Одесі, Бердянську тощо. Основну частину лакофарбової продукції виготовляють у Донбасі (Луганськ, Донецьк) i Придніпров'ї (Кривий Ріг, Дніпропетровськ). Виробництво лаків i фарб є також у Києві, Харкові, Кременчуці, Львові, Бориславі, Івано-Франківську, Одесі, Сімферополі.

Більшість підприємств хімічної промисловості знаходяться у трьох районах: Придніпров'ї, Донецькому i Прикарпатті. 3начна їх концентрація спричиняє сильне забруднення довкілля хімічними речовинами, що негативно відбивається на здоров’ї людей, які живуть в цих регіонах. Необхідне проведення заходів для очищення від цих забруднень, використання маловідходних i безвідходних технологій на всіх підприємствах хімічної промисловості.

Лісопромисловий комплекс (ЛПК) об'єднує підприємства, пов'язані з вирощуванням i переробкою лісової сировини. Основний продукт лісу - деревина, яку використовують переважно для виробництва засобів виробництва (круглий ліс, пиломатеріали, фанера, деревні плити, метиловий спирт тощо) i предметів споживання (меблі, папір, оцтова кислота).

Підприємства комплексу здійснюють заготівлю деревини, її комплексну механічну, хімічну обробку й переробку. В її галузевій структурі виділяють лісозаготівельну, целюлозно-паперову, лісохімічну, гідролізну промисловість, виробництво деревостружкових плит, тари, а також меблеву промисловість.

Лісові ресурси України забезпечують потре,и господарства майже на 20%, решту деревини (круглий ліс) Україна постачає переважно з північних i східних районів Росії. На райони зосередження лісових ресурсів орієнтується лісозаготовельна промисловість. Основним споживачем ділової деревини є лісопильна промисловість, яка є базою для наступної обробки деревної сировини. У тісному поєднанні з нею розвивається стандартне домобудування, виробництво меблів, фанери, деревостружкових плит тощо.

Структура i організація ЛПК. Основою ЛПК України є лісове господарство, яке займається вивченням, обліком, збереженням лісів, відтворенням та поліпшенням їхньої якості, підвищенням продуктивності.

Лісове господарство України охоплює переважно Українські Карпати, Полісся, Кримські гори, Лісостепову i частково Степову зони. Основні виробничі підприємства лісового господарства - лісгоспзаги та лісокомбінати.

Лісова промисловість України - сукупність галузей i виробництв, підприємства яких здійснюють заготівлю, комплексну механічну, хімічну обробку та переробку деревини. У її галузевій структурі виокремлюють лісозаготівельну, деревообробну, целюлозно-паперову, лісохімічну, гідролізну промисловість.

Лісозаготівельна промисловість проводить лісосічні роботи, вивозить i сплавляє деревину та здійснює її первинну обробку. Продукцією її є ділова деревина (використовують у лісопилянні, фанерному, тарному i целюлозному виробництві, будівництві, гірничодобувній промисловості, дрова (використовують як паливо), а також сировина для лісохімічної промисловості.

Основні лісозаготівельні райони України - Українські Карпати (Івано-Франківська i 3акарпатська обл.) i Полісся (Волинська, Житомирська, Київська, Чернігівська обл.).

Деревообробна промисловість переробляє деревину та виготовляє з неї широкий асортимент матеріалів, напівфабрикатів, готових виробів для населення й народного господарства.

Основною галуззю деревообробної промисловості України є меблева, підприємства якої виробляють меблі для житлових, культурно-побутових, адміністративних та інших громадських приміщень. Виробництво меблів сконцентровано у 3акарпатській, Івано-Франківській, Чернівецькій областях, які виготовляють їх понад 25% від загальної кількості. В інших регіонах центрами меблевого виробництва є крупні міста.

3 відходів лісової та деревообробної промисловості в Україні виробляють деревостружкові (ДСП) та деревоволокнисті (ДВП) плити (Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Свалява, Дрогобич, Сарни та ін.).

Целюлозно-паперова промисловість об’єднує підприємства, які з рослинної сировини виробляють папір, картон та вироби з них, штучне волокно, фібру i напівфабрикати (деревну масу), целюлозу. Основна сировина галузі — деревина хвойних порід та відходи її обробки, меншаю мірою — солома, костриця конопель та льону, стебла бавовнику, очерет, рогіз, макулатура i ганчір'я. Продукцію целюлозно-паперової промисловості використовують майже в усіх галузях народного господарства та в побуті.

Лісохімічна промисловість охоплює пірогенетичне (суха перегонка деревини), каніфольно-терпентинне, хвойно-ефірне та дьогтекурильне виробництва. Сировиною для лісохімічної промисловості є: дрова листяних порід, з яких гідролізом одержують деревне вугілля, оцтовий порошок i кислоту, метиловий спирт, формалін, розчинники, флутаційні масла, карбамідні смоли. Соснова живиця i пневий сосновий осмол використовують для виготовлення каніфолі, скипидару та ефірної олії; дубову кору — для дубильно-екстрактного виробництва.

Гідролізна промисловість об'єднує підприємства, які методом гідролізу деревини й нехарчової рослинної сировини виробляють етиловий спирт, кормові дріжджі, глюкозу та ксиліт, органічні кислоти, лігнін тощо. Сировиною є тирса та інші відходи деревообробної промисловості, подрібнена деревина, бавовняна та соняшникова лузга, кукурудзяні качани, солома хлібних злаків, лляна костриця.

Перспективи розвитку лісового комплексу пов'язані передусім із зменшенням використання ділової деревини в окремих галузях народного господарства, поглибленням комплексної переробки деревини, розширенням використання замінників деревини. Необхідно збільшувати виробництво паперу, картону, деревно-стружкових плит, меблів, матиме велике соціальне значення.

3.3. Агропромисловий комплекс

Агропромисловий комплекс (АПК) — другий після індустріального виробництва структурний підрозділ господарства України. На галузі, що входять в АПК республіки (включаючи забезпечення його засобами виробництва), припадає майже 40% валового суспільного продукту, майже чверть основних виробничих фондів i чисельності зайнятих працівників.

В АПК входять підприємства i організації, пов'язані з випуском i переробкою сільськогосподарської продукції, її зберіганням, перевезенням

i реалізацією, випуском основних виробничих фондів i ремонтом машин та устаткування, проведенням дослідницької роботи i втіленням результатів у практику землеробства i тваринництва тощо. Всі галузі, що входять до складу АПК, об’єднують в чотири сфери або групи:

1. Фондоутворюючі галузі — сільськогосподарське машинобудування i будівництво; виробництво обладнання i машин для переробних галузей АПК, торгівлі, громадського харчування; хімія мінеральних добрив; комбікормова промисловість тощо.

2. Сільське господарство — основна частина комплексу, складена з рослинництва i тваринництва.

3. Переробні галyзi - харчова, частково легка промисловість, підприємства зі зберігання i реалізації готової продукції АПК.

4. Виробнича інфраструктура (транспорт, зв'язок, енерго-, тепло-, водозабезпечення) та система спеціальних навчальних i наукових закладів.

Агропромислові умови України сприятливі для вирощування більшості сільськогосподарських культур помірного поясу i розвитку продуктивного тваринництва.

Підприємства i служби всіх чотирьох сфер взаємопов’язані між собою економічно i технологічно i утворюють складну виробничо-територіальну систему.

АПК виробляє продовольчі товари i непродовольчі, які отримують при переробці сільськогосподарської сировини. Частини АПК, які переробляють певну продукцію рослинництва чи тваринництва, називають галузевими АПК. Найважливішими серед них:

· на базі рослинництва - зернопродуктовий, бурякоцукровий, плодоавочеконсервний, льонопромисловий та інші;

· на базі тваринництва — молочнопромисловий, м’ясопромисловий, птахо промисловий тощо.

В територіальній структурі АПК виокремлюють:

· агропромисловий пункт — локальна форма АПК, яка об’єднує в населеному пункті переробку кількох видів сільськогосподарської сировини;

· агропромисловий центр — локальна форма АПК, яка здійснює в населеному пункті переробку кількох видів сільськогосподарської сировини, а більшість населення обслуговує його виробництво;

· агропромисловий кущ — локальна форма АІІК, яка характеризується компактним розташуванням на невеликій території агропромислових пунктів i центрів з їх сировинними зонами;

· агропромисловий вузол - складне територіальне агропромислове утворення, система компактно розташованих агропромислових пунктів, центрів i кущів навколо адміністративного обласного чи районного центру.

В межах природно-кліматичних зон виділяють зональні АПК, які формуються під впливом природних умов відповідної зони. Вони розташовані у межах Полісся, Лісостепу i Степу України.

Поліська зона займає майже 19% площі України, охоплює північну частину України (північ Львівської, Рівненської, Волинської областей, Житомирську, Київську, Сумську області). Для зони характерний помірний клімат з достатньою зволоженістю, дерново-підзолистими ґрунтами.

Сільськогосподарська зона має тваринницько-льанарсько-картоплярський напрямок. Розвинуте молочно-м’ясне скотарство. У центральній i частково західній частинах зони допоміжне значення мають виробництво хмелю і свинини, у південній - цукрових буряків i зерна.

На Полісся припадає 90% виробництва льону-довгyнця, більше 40% картоплі, 20-25% молока i м'яса в Україні. Тут в основному розвиваються молокопереробні, м'ясопереробні, плодоовочеконсервні, картопляно- крохмали-спиртові, льонопереробні спеціалізовані комплекси.

Лісостепова зона займає близько 34% площі України. Охоплює значну частину Івано-Франківської, Тернопільську, Хмельницьку, Вінницьку області, південну частину Житомирської, Київської, Чернігівської, Сумської, Кіровоградської областей, Черкаську, Полтавську i Харківську області.

В зоні родючі ґрунти і достатнє зволоження. Тут сформувалася тваринницько-буряко-цукрово-зернова спеціалізація сільського господарства. Переважає молочно-м'ясний напрям скотарства, у сировинних зонах - м'ясо-молочний. Допоміжне значення мас м'ясо-сальне свинарство, птахівництво.

Головною зернового культурою є озима пшениця, з технічних культур - цукрові буряки. Значні площі відведені під кукурудзу, ячмінь, гречку, просо, з технічних - коноплі, соняшник. Поширенні картопля та овочеві культури. На зону припадає більша частка товарного виробництва фруктів.

У Лісостепу виробляється майже 70% цукрових буряків, 39% зерна, 46% картоплі. Це найбільш інтенсивна сільськогосподарська зона.

Степова зона - основне джерело товарного зерна. Вирощують соняшник, льон-кучерявець, рицину, сою, арахіс, рис, лікарські, ефіроолійні; баштанні i овочеві культури. Розвинені садівництво та виноградарство. Недостатньо продуктивна кормова база стримує розвиток тваринництва. У північному i центральному степу розвинуте молочно-м'ясне, в південному - м'ясо-молочне скотарство. Додатковими галузями є свинарство, вівчарство і птахівництво.

Сільське господарство складається з двох основних галузей - рослинництва i тваринництва.

Рослинництво дає 45% продукції сільського господарства. Ця велика галузь охоплює вирощування різноманітних культурних рослин, що дають продукти харчування, сировину для легкої i харчової промисловості, корми для тварин, ліки тощо.

Рослинництво за способом використання земель поділяють на такі галузі;

· рільництво (вирощування польових культур на орних землях);

· плодівництво (розведення багаторічних насаджень - садів, ягідників, виноградників);

· луківництво (використання i покращення природних лук, створення штучних сіножатей i пасовищ).

Зернове господарство охоплює вирощування продовольчих хлібних культур - пшениці i жита; продовольчих круп'яних - гречки, проса, риса; фуражних - ячменю, вівса, кукурудзи; зернобобових.

Технічними називають культури, які переважно є сировиною для промисловості (харчової, легкої). За значенням їх поділяють на волокнисті - льон-довгунець, коноплі; цукроносні - цукрові буряки; олійні - соняшник, льон-кучерявець, соя, ріпак; ефіроолійні - троянда, кмин, м'ята, шавт; тощо; лікарські - валеріана, горицвіт тощо.

Високоякісні продукти харчування дають вирощування картоплі, овочів, баштанних культур. Найбільш поширеними овочевими культурами в Україні є білокачанна капуста, помідори, огірки, цибуля, столові буряки, морква тощо. Баштанні культури є різновидністю овочів, які представлені у нас кавуном, динею, гарбузом, кабачками.

Вирощування кормових культур складає посіви багаторічник i однорічних трав, кукурудзи на силос та кормових коренеплодів. Плодівництво представлене садівництвом, ягідництвом, виноградарством.

В структурі посівів провідне місце займають зернові культури. В Україні вирощують озимі та ярі культури. Їх площі майже однакові. Сіють, як правило, більш озимих культур, бо вони дають вищі врожаї. Однак при загибелі озимих вони пересіваються ярими.

Провідне місце в структурі посівів озимих культур посідає озима пшениця (врожайність 25-38 ц/га). Основними регіонами вирощування озимини є області Степової і Лісостепової зон, де ця культура займає понад 1/4 посівів i 1/2 площ, зайнятих під зерновими.

Цінною продовольчою культурою є озиме жито. Основні райони його вирощування - Полісся i західна частина України. Врожайність культури становить 15-24 ц/га.

Провідне місце в структурі посівів зернових належить ярому ячменю. Він вирощується повсюдно з найбільшою концентрацією у південних районах України. Площі ярого ячменю розширюються у ті роки, коли ним пересівають озимі.

Другою за площею ярою зерновою культурою є кукурудза. Найбільш значна територіальна концентрація кукурудзи спостерігається в північній i центральній частинах степу, на півдні Лісостепу. високими врожаями кукурудзи на зерно відзначаються Закарпатська, Чернівецька, Дніпропетровська, Кіровоградська, Полтавська, Запорізька, Миколаївська i Херсонська області.

Цінною фуражною i продовольчою культурою є овес. Його вирощують в основному у північній та західній частинах України, а на півдні й у центрі республіки його часто використовують для пересіву озимини.

Значні площі в Україні відводяться під гречку – до 342 тис. га. Найбільш значні площі культура займає у Чернігівській, Житомирській, Київській та Сумській областях.

Рис сіють в Степовому Криму, на заплавних землях Дунаю i Південного Бугу. Культивують його переважно при штучному зрошенні, найчастіше з постійним затопленням поля.

В Степовій i Лісостеповій зонах вирощують просо. Значно розширюються посіви зернобобових.

Україна займає провідне місце за рівнем територіальної концентрації посівних площ технічних культур.

Провідною технічною культурою є цукровий буряк, під ним зайнято 44% площі під технічними культурами. Так як культура потребує родючих ґрунтів, достатню кількість тепла, значне зволоження тому основним районом їх вирощування є Лісостеп (понад 85% виробництва цукрових буряків), а також південь Полісся i північ Степу.

Друге місце за посівами технічних культур належить соняшнику. Культура світлолюбива, посухостійка, вимагає родючих ґрунтів. Найкращі умови вирощування соняшнику є в Степовій зоні. Найого посіви припадає 40% усієї площі під технічними культурами.

Основною волокнистою культурою є льон-довгунець, який потребує вологого нежаркого літа, тривалого світового дня. Культура добре росте у Поліссі та передгір'ях Карпат. Коноплі вирощують на сході Полісся i в Придніпров'ї, а також у Миколаївській та Одеській областях.

Лікарські та ефіроолійні культури вирощують в основному на правобережжі Лісостепу та в Криму.

Важливе значення також має хміль, тютюн та махорка.

Частка картоплі у загальній посівній площі становить близько 6%. Третина посівних площ культури знаходиться на Поліссі, близько половини - в Лісостепу. Найбільші врожаї збирають на Поліссі, оскільки тут достатня кількість вологи, супіщані ґрунти з добрим доступом повітря.

Вирощування овочів поширене на всій території країни, але найбільше в Степовій та Лісостеповій зонах.

Баштанні культури вирощують у південних районах Степу – Херсонська, Миколаївська, Одеська області.

Важлива товарна галузь плодівництва – виноградарство. В Україні вирощують майже 50 сортів винограду. Основні площі виноградників зосереджені в південній i центральній частині Степу, передгір'ях Криму i Закарпатті.

Найбільш питома вага кормових культур у південних i південно-східних областях країни, а найменша – у поліських областях та передгір'ях Карпат. Кормовими культурами засіяно понад третину орних земель. 3 них половину займають однорічні та багаторічні трави, близько 40% – кукурудза на силос i зелений корм, а решту припадає на кормові коренеплоди i кормові баштанні культури.

Тваринництво. В структурі валової продукції сільського господарства на тваринництво припадає 55%. Основні його галузі – скотарство, свинарство, вівчарство, птахівництво. До тваринницьких галузей також відносяться ри6ництво, бджільництво, шовківництво та кліткове звірівництво.

Розвиток тваринництва залежить від рослинництва, насамперед від кормо виробництва. Сучасне кормо виробництво складається з вирощування кормових i зернофуражних культур, а також використання відходів i побічної продукції зернових, технічних та інших культур.

Промисловим виробництвом комбінованих кормів зайнята комбікормова промисловість.

Відходи підприємств харчової промисловості, громадського харчування та харчові відходи населення використовують як корм для тварин безпосередньо, без додаткової переробки.

Провідне місце у структурі тваринництва належить скотарству. Галузь поширена по всій території України. Розрізняють скотарство молочного, молочно-м'ясного та м'ясного напрямків. М'ясо-молочними вважаються такі господарства, в яких товарна продукція молока становить менш як 50% від усієї реалізації. Коли на м'ясо припадає 75% i більше від вартості продукції скотарства, то господарство належить м'ясному напрямку. Молочне скотарство розвивається переважно навколо великих міст i наПоліссі, де є достатньо соковитих трав. Для районів з потужною кормовою базою, де висока частка соковитих трав, властивий молочно-м'ясний напрям. Це характерно для Лісостепу, частково Степу, гірських районів Карпат та Криму. М'ясо-молочна спеціалізація скотарства збереглась у господарствах південно-східних частинах посушливих областей (Миколаївської, Херсонської), степового Криму. М'ясний напрям розвивається тільки у спеціалізованих на вирощування молодняка господарствах усіх зон, які виникли при цукрових, крохмале-патокових, спиртових заводах, відходи яких служать висококалорійними кормами.

Потужною галуззю продуктивного тваринництва є свинарство. Воно, як галузь скороспілого тваринництва розвивається в усіх регіонах України. У найбільших масштабах воно сконцентровано у великих вузькоспеціалізованих господарствах приміських зон більших i найбільших міст.

Вівчарство поширене головним чином у Степу, особливо південному, та в Карпатах. У Степу розвивається вовняне, переважно тонкорунне і напівтонкорунне вівчарство, яке дає якісну вовну. На Поліссі i в Карпатах переважає грубововняне, шубне вівчарство, що дає високоякісні, міцні, теплі овчини, з яких виготовляють кожухи.

Птахівництво розвинуте в усіх областях. Розводять курей, гусей, качок, індиків. Найбільша увага приділяється збільшенню поголів'я курей для одержання м'яса i яєць. Створено великі птахофабрики поблизу великих міст, промислових i рекреаційних центрів.

Конярство зосереджене переважно в районах Карпат, 3акарпаття та на Поділлі i Поліссі. Поголів'я коней в Україні становить не менше, ніж 1 млн.

Дедалі важливого значення набуває ставкове рибництво. Розводять переважно коропа. Товарне значення має форель, яка водиться у гірських річках.

Бджільництво поширене у всіх зонах, але найкращі умови для його розвитку на Поліссі та в Лісостепу.

Шовківництво добре розвинуте в степових i частково в лісостепових областях.

Розвивається в Україні звірівництво. 3 хутрових звірів на спеціалізованих фермах i звірогосподарствах розводять сріблясто-чорну лисицю, норку, голубого песця, нутрію.

У лісостепових i поліських областях поширене кролівництво, яке дає вдвічі більше м'яса, ніж вівчарство.

Харчова промисловість є провідною переробною ланкою аграрно-промислового виробництва. В перероблюваної сільськогосподарської продукції 85% як сировина, поступає на підприємства харчової, а 15% - у галузі легкої промисловості. Розміщення окремих галузей цього виробництва має свої особливості залежно від ступеня впливу на них сировинного чи споживчого фактору. У відповідності з цим виділяються три групи галузей харчової промисловості:

1. Галузі, які переробляють нетранспортабельну (або мало-транспортабельну) сировину при високих нормах її витрат i обмежених строках зберігання i виробляють транспортабельну продукцію, здатну до зберігання. Ці галузі орієнтуються на джерела відповідної сировини. До складу цієї групи галузей входять цукрова, спиртова, крохмале-патокова, консервна, маслоробна, олійно-жирова промисловість.

2. Група галузей та виробництв, що переробляють транспортабельну сировину i випускають малотранспортабельну продукцію або продукцію з обмеженими строками її зберігання. Такі галузі розміщуються в районах споживання готової продукції. Це - хлібопекарська, кондитерська, пивоварна, макаронна, молочна промисловість, виробництво безалкогольних та слабоалкогольних напоїв.

3. Галузі, які можуть бути розміщені як в районах зосередження сировини, так i и районах споживання готової продукції (м'ясна, борошномельна). До цієї групи входять i ті галузі, в яких стадії технологічного процесу можуть бути територіальне відокремленими. 3окрема, в районах виробництва сировини здійснюються первинні стадії переробки сировини, а в районах споживання - стадії, що завершують процес переробки напівфабрикатів (тютюнова, виноробна галузі промисловості).

Цукрова промисловість є традиційною галуззю спеціалізації України. Україна дає до 60% цукру країн СНД. Більшість цукрових заводів розміщені в Лісостепу. До складу галузі входить 214 підприємств у тому числі 192 цукропіскові та 7 рафінадних заводів. Найбільшими виробниками цукру є Вінницька, Київська, Хмельницька, Тернопільська, Черкаська, Полтавська області.

Борошномельно-круп’яна промисловість є однією з найдавніших галузей. 3начна кількість її підприємств зосереджена як у районах сировини, так i в місцях споживання, зокрема в степових i лісостепових областях. Найбільші центри - Київ, Харків, Дніпропетровськ, 3венигородка, Миронівка, Тальне (Черкаська обл.). Основне завдання - підвищення якості продукції, виробництво борошна i круп вищих сортів.

Хлібопекарна та кондитерська промисловість. Їх об'єднує схожа сировинна база та головний фактор орієнтації - споживач. У великих та найбільших містах - Києві, Харкові, Одесі, Луганську, Львові, Житомирі, Донецьку, Дніпропетровську тощо - працюють найпотужніші хлібокомбінати i кондитерські фабрики України.

М'ясна промисловість щороку дає до 2,5 млн. тонн м’яса, яке надходить у торгівельну мережу в свіжому вигляді, як ковбаси, копченості, м'ясні консерви. Крім цього постачає іншим галузям шкіри, кістки, желатин тощо. Найбільшими виробниками м'яса є Київська, Дніпропетровська, Донецька, Харківська, Вінницька, Чернігівська області та Крим. В структурі виробництва м'яса на першому місці - яловичина та телятина; свинини, м'яса птиці, баранини виробляється менше.

Молокопереробна промисловість охоплює маслоробну, сироварну, молочноконсервну галузі, а також виробництво продуктів з незбираного молока. На сировину орієнтуються маслоробні, сироварні та молочно - консервні заводи. В районах споживання розміщують підприємства, що впускають продукцію з незбираного молока. В Україні працює близька 500 підприємств молокопереробної промисловості та 10 молоко консервних заводів, всі вони розміщені в районах зосередження сировини.

Олійно-жирова промисловість виробляє олію та маргарин. Основою для її розвитку в Україні є значні посіви соняшнику. Галузь щороку дає до 1 млн. тонн олії та 200 тис. тонн маргарину. Комбінати галузі тяжіють до сировини. Найбільшими виробниками продукції є Дніпропетровська, Одеська, Запорізька, Донецька; Чернівецька, Кіровоградська області.

Підприємства плодоовочевої промисловості здійснюють усі види переробки плодів i овочів, а також їх зберігання. Найбільші підприємства галузі (консервні та овочесушильні заводи, засолювальні пункти) розміщуються в південних та західних областях України (Херсонська, Миколаївська, Одеська, Кіровоградська, Черкаська, Полтавська, Закарпатська, Вінницька, Тернопільська області, республіка Крим).

Виноробна промисловість як сировину використовує виноград, фрукти, ягоди. Первинне виноробство розміщене у районах виробництва сировини, а вторинне виноробство та розлив вина розміщені як у районах виробництва сировини, так i у місцях споживання. Найбільшими виробниками різних виноградних вин та коньяків є міста Криму, Одеської, Херсонської, Миколаївської та Закарпатської областей. У Донбасі, Придніпров'ї, деяких обласних центрах лісостепової зони, де багато садків та ягідників, виробляються плодово-ягідні вина.

Спиртова промисловість, як правило, розміщується в невеликих містах, орієнтується на сировинну базу – мелясу, зерно (пшениця, жито, ячмінь.. кукурудза), картоплю тощо. Виробництво винного спирту та спирту-сирцю сконцентровано в Черкаській, Вінницькій, Київській, Чернігівській та інших областях.

Крохмале-патокова промисловість виробляє крохмаль, що використовується н основному в харчовій промисловості. Сировинний фактор є вирішальним в картопле-крохмальному виробництві, оскільки для одержання 1 тонни крохмалю необхідно майже б тонн картоплі. Найбільшими виробниками картопляного крохмалю є Чернігівська ї Житомирська області. Останнім часом виробляють крохмаль з пшениці, кукурудзи, рису. На переробці кукурудзи спеціалізується Верхньодніпровський комбінат.

Рибна промисловість розміщена у Південному економічному районі та прив'язана до портів Керчі, Бердянська, Маріуполя, Одеси, Севастополя, Очакова, Херсона, Вилкова, Ізмаїла, Кілії. Там переро6ляють i реалізують рибу, виловлену у Світовому океані. У деяких містах, віддалених від моря. переробляють рибу місцевих водоймищ.

Будівельний комплекс

Будівництво охоплює всі регіони країни. Потужні будівельні організації створені у великих містах. Нині виробництво будівельних матеріалів більше ніж… Будівельний комплекс як одна з найбільш капіталоємних і диференційованих… Промисловість будівельних матеріалів. Необхідність постійного здійснення капітального будівництва визначає велике…

Транспорт i зв'язок

В Україні отримали розвиток всі види транспорту. Об’єднанні транспортними вузлами, вони утворюють транспортний комплекс республіки. Тектонічна… За транспортно-географічним положенням Україна знаходиться в надзвичайно… Найважливіша функція транспорту - переміщення людей та вантажу. Звідсіля витікає розподілення транспорту за об’єктами…

Соціальна інфраструктура

призначенням яких у суспільному поділі праці є задоволення потреб населення у соціально-культурних i соціально-споживацьких послугах. Соціальна інфраструктура: 1.Соціально-споживацький комплекс:

КОНТРОЛЬНІЗАПИТАННЯ

1. У чому полягає суть поняття „господарський комплекс національної економіки"?

2. Перерахуйте основні підсистеми господарського комплексу України.

3. Що таке соціальна інфраструктура i які складові вона включає?

4. 3 яких основних підсистем складається промисловий комплекс України?

5. Перерахуйте основні фактори, що впливають на структуру та діяльність суб’єктів агропромислового комплексу України?

6. Що становить собою побутове о6слуговуаання населення?

7. Які підсистемі можна виділити у сфері транспорту в Україні?

8. Визначте особливості розвитку галузі зв'язку в Україні.

9. Що представляє собою соціально-споживацький комплекс?

10. Охарактеризуйте сферу торгівлі та громадського харчування в Україні.

ТЕСТОВІЗАВДАННЯ

а досконале вивчення технології виробництва товарів та послуг; bгрупування галузей, які пов’язані між со6ою послідовністю переробки i… с розгляд міжгалузевого комплексу як групи галузей національного господарства, які поєднані спільною метою розвитку; …

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

2. Моніторинг макроекономічних та галузевих показників звичайної діяльності залізниць України / Наук. кер. Ю.М. Цвєтов, М.В. Макаренко; Виконав.… 3. Автомобільний транспорт України: стан, проблеми, перспективи розвитку:… 4. www.kmu.gov.ua. Українcька залізниця маневрує шляхом реформ // Департамент комунікацій влади та громадськості…

Розділ IV. ЧИННИКИ P03BVITKY НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

4.1. Економічне зростання як категорія національної економіки У найзагальнішому вигляді розвиток визначається як необоротна, спрямована,… За характером та швидкістю змін розрізняють два протилежних різновиди розвитку - еволюція і революція.

Світові темпи економічного зростання

Динаміка розвитку національних економік, як і світової економіки, характеризується нестабільними темпами. Це підтверджується показниками їх… Таблиця 4.1.2. Середньорічні темпи зростання окремих груп країн Країни за рівнем доходів Приріст ВВП, % …

Динаміка ВВП України, у % до попереднього року

  Будь-яка перехідна економіка переживає період спаду виробництва, що… Темпи економічного зростання визначають динамічні параметри економічного розвитку країни, її місце та історичні…

Основні показники економічного зростання

Характерні ознаки	Характерні прояви
Причина	Зростання населення та його потре6
Значимість	Одна із макроекономічних цілей
Спосіб досягнення	Зростання національного продукту на душу населення
Показники оцінки	ВВП, ВВП, НД, обсяги виро6ництва по галузях
Абсолютні показники	Абсолютний приріст показників
Відносні показники	Коефіцієнт зростання, темп зростання, темп приросту на душу населення

Типи та способи економічного зростання

Залежно від ознаки характеру зростання виділяють різні його типи - "екстенсивний", "інтенсивний" та "змішаний", які… Екстенсивний mun економічного зростання - це розширення виробництва на основі… Якщо зростання обсягів виробництва відбувається лише завдяки підвищенню продуктивності виробничих факторів, говорять…

Фактори економічного зростання

Всю різноманітність факторів, які :здійснюють вплив на економічне зростання, можна звести до наступних груп: · базисні фактори або фактори пропозиції; · фактори попиту;

КОНТРОЛЬНІЗАПИТАННЯ

1. Дайте визначення категорій "економічне зростання" i "економічний розвиток".

2. Що таке економічне зростання i в яких формах воно може відбуватися?

3. Яке значення має економічне зростання?

4. Якими показниками вимірюється економічне зростання?

5. Які ознаки кожного типу економічного зростання?

6. Які основні фактори економічного зростання?

7. Що показує індекс людського розвитку?

8. Дайте загальну характеристику моделей економічного зростання.

9. Поясність, як впливають на капіталоозброеність окремі чинники (нагромадження капіталу, приріст населення, технічний прогрес).

10. Дайте визначення економічного циклу та охарактеризуйте окремі його фази.

ТЕСТОВІЗАВДАННЯ

а. визначальним фактором;складовою; b. показником кількісних змін в економіці; показником якісних змін в… с. другорядним фактором.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

2. Базилевич В.Д. Макроекономіка: Підручник. / В.Д. Базилевич, К.С. Базилевич, Л.О. Баластрик; За ред. В.Д. Базилевича. - 3-є вид. - К.: Знання,… 3. Базілінська О.Я. Макроекономіка: Навч. посібн. - К.: Центр навчальної… 4. Вопросы экономического развития Украины: [С6орник] / Одес. гос. экол. ун-т; Науч. ред. Ковалёв В.Г. - Одесса,…

Розділ V. ТЕОРІЯ РЕГУЛЮВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Основні поняття i терміни
• Бізнес;	• Корпорація;
• Державне регулювання економіки (ДРЕ);	• Підприємництво;
	• Попит;
• Економічні закони;	• Пропозиція;
• Конкуренція;	• ФЕС.

Ринковий механізм регулювання національної економіки

Еволюція поглядів на його сутність та форми прояву відбувалась одночасно зрозвитком самого ринку, ускладненням суспільно-економічних відносин між… Класична політична економія трактує ринковий механізмяк таку форму організації суспільного виробництва, яка базується на принципах вільного ціноутворення, вільної конкуренції,…

Корпоративне регулювання в господарській системі національної економіки

Визначення сутності корпоративної форми організації бізнесу в економічній науці та її участі у процесах координації господарської діяльності… Для розуміння суті корпоративного регулювання економіки за доцільне… Таблиця 5.2.1.

Державне регулювання економіки: бюджетне, податкове, фінансово-кредитне регулювання

Протягом останніх двохсот років функції держави i її роль у суспільстві значно розширились, система механізмів державного регулювання… В 50-60-ті роки на хвилі зростання нових ідей посилення соціальної та… Ринковий механізм регулювання має об’єктивний характер i є виправданим з точки зору забезпечення саме економічної…

Мале підприємництво та важелі його державного регулювання в Україні

Бізнес - будь-яка діяльність, яка ведеться переважно традиційними методами з метою отримання прибутку. Підприємництво - систематична, ініціативна, самостійна, на власний ризик,… Тобто вважається, що підприємництво повинно включати елементи новизни та ризику, а бізнес, орієнтований на отримання…

Роль малого підприємництва в національній економіці

Роль i місце малого бізнесу (підприємництва) в національній економіці найкраще проявляється у властивих йому функціях, які набувають ще більшого… · формування численних суб’єктів ринкового господарства, насамперед,… · сприяння процесам первісної демонополізації, приватизації та роздержавлення економіки, стимулювання розвитку…

Переваги та недоліки малого бізнесу

Таблиця 5.4.3.

Стан розвитку малого i середнього підприємництва (МСП) у різних країнах світу у 2005 р.

Фактори, що впливають на нестійкість малого бізнесу · обмеженість фінансових ресурсів; · висока підвладність впливу ринкової кон'юнктури;

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1.Що таке механізм ринкового саморегулювання?

2.У чому полягає сутність концепції невтручання держави в економіку?

3.Вкажіть якісні характеристики малого бізнесу.

4.Що таке ДРЕ?

5.У чому полягає суть фіскальної політики держави?

6.Які критерії віднесення до малого бізнесу використовуються в Україні?

7.У чому полягає сутність економічної свободи та демократії?

8.Які види корпорацій г найбільш розповсюдженими у сучасних економічних системах?

9.Що таке підприємництво?

10.Що представляє coбою корпоративний механізм господарювання?

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

а. Способи взаємозв'язку i взаємодії основних елементів ринку: попиту, пропозиції, ціни, конкуренції та основних економічних законів, що мають… b. Сукупність взаємопов’язаних економічних законів, елементів, що утворюють… взаємодія продавців та споживачів товару, регулювання обсягу i структури інвестицій, попиту i пропозиції на блага,…

Перерахуйте основні нецінові фактори впливу на величину попиту.

a. Попит на товари та послуги перевищує пропозицію на них в.Пропозиція товару перевищує попит на нього с. Попит на товар рівний його пропозиції

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

2. А. Смит. Исследование о природе и причинах богатства народов. - М., Соцэкгиз, 1962. - 684 с. 3. Гілпін Р. Проблеми глобального капіталізму: Світова економіка в ХХІ… 4. Гэлбрейт Дж. Новое индустриальное общество: Пер. с англ. - М.: АСТ; Транзиткнига; СПб.: Terra fantastica, 2004. -…

Розділ VI. ПРОГРАМУВАННЯ ТА ПРОГНО3УВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Суть державного програмування, види програм. Цільові комплексні програми розвитку національної економіки

Рівень державного програмування и різних країнах неоднаковий. Виходячи з досвіду розробки цільових i надзвичайних програм, у кінці 60-х років у ряді… 3а сучасних умов держава виступає ініціатором i організатором стратегічного… Державна національна програма, розро6лена на основі довгострокових економічних прогнозів, охоплює найважливіші…

Програми економічного й соціального розвитку. Міжнародні програми

Реалізація запланованих заходів необхідна для вирішення важливих соціально-економічних i науково-технічних проблем національної економіки, широкого… Ці програми охоплюють організаційні, управлінські, правові, політичні,… довгострокову, середньострокову перспективу,на наступний рік та для регіонів.

Прогноз та прогнозування національної економіки

Прогнози національної економіки потрібні уряду, суб’єктам промислової та фінансової діяльності. Наприклад, річний бюджет потребує оцінки май6утніх… Для цілей планування розвитку національної економіки використовується система… В усіх економічних системах прогноз є необхідною складовою частиною процесу планування та розробки економічної…

Принципи та методи прогнозування національної економіки

Прогнозування - це наукове, обґрунтоване системою встановлених причинно-наслідкових зв'язків i закономірностей виявлення стану та вірогідних шляхів… Прогнозування національної економіки поширюється на такі процеси управління,… Головнепризначення прогнозування як однієї зіспецифічних форм планової діяльності полягає в аналізі та виявлені…

Економічного і соціального прогнозування

Сітьові моделі мають основним завданням оптимізацію прогнозних рішень за допомогою методів математичного програмування. За їх допомогою складають… У ситуації, коли відомі математичні методи i моделі виявляються надто… Імітаційна модель є формалізованим описом виробничої системи через її елементи та залежності між ними, вона відображає…

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Що таке програма? Здійсніть класифікацію програм.

2. У чому полягає програмування?

3. Розкрийте особливості цільових комплексних програм.

4. Охарактеризуйте довго-, середньо- та короткострокові програми економічного і соціального розвитку національної економіки.

5. Які міжнародні програми Ви знаєте?

6. Що таке прогноз та економічний прогноз? Яки види прогнозів Ви знаєте?

7. У чому полягає суть макроекономічного прогнозування?

8. Які джерела прогнозної інформації Ви можете назвати?

9. Назвіть спільні й відмінні риси пошукового та нормативного прогнозів.

10. Охарактеризуйте основні принципи макроекономічного прогнозування.

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

а. на довгострокову перспективу; b.на середньострокову перспективу; а. на наступний рік;

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

2. Закон України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного i соціального розвитку України» // Урядовий кур’єр. – 2000. – 26… 3. Закон України «Про державні цільові програми» № 1621-IV від 18 березня 2004… 4. Державне регулювання економіки / За заг. ред. І.Р. Михасюка. – Львів: Українські технології, 1999. – 640 с.

Розділ V11. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СТАЛОГО РО3ВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Основні поняття i терміни
• Гло6альні проблеми людства;	• Принципи сталого розвитку
• Державна програма соціально-	економіки;
економічного розвитку України;	• Сталий розвиток національндг
• Концепція сталого розвитку;	економіки;
• Національні інтереси;	• Якість та рівень життя населення.

Концепція сталого розвитку

Процеси синтезу та розпаду протягом багатьох віків врівноважували один одного, а нагромадження внутрішніх суперечностей призводило іноді до… Суспільний розвиток теж має циклічний характер i супроводжувався кризами. При… Й досі природа нейтралізує те техногенненавантаження, яке створюється в результаті діяльності людини i проявляється,…

Принципи, показники та етапи сталого розвитку

В основі сталого розвитку лежить принцип справедливого розподілу вигод та благ серед широких верств населення, що має сприяти покращенню якості… В зв'язку з тим, що кожне суспільство складається з різних класів, прошарків,… В структуру системи, що має забезпечити сталий розвиток, входять люди, організації, природа. Їхня взаємодія породжує…

Національні можливості забезпечення сталого розвитку в Україні

Саміт вЙоганнесбурзі (2002 р.) підбив підсумки десятилітніх зусиль на шляху до сталого розвитку. Він активізував підготовку національних програм… Глобальні зміни i процеси зачіпають національні інтереси всіх країн. Кожна з… Однак, у переважній більшості країн світу програма дій "Порядок денний - ХХІ століття" майже не виконується…

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Які проблеми призвели до формування концепції сталого розвитку?

2. Який принцип становить суть ідеї сталого розвитку суспільства?

3. Якіосновні категорії концепції сталого розвитку суспільства?

4. Яким е зміст категорії сталого розвитку?

5. Який тип цивілізації найбільше відповідає природі сталого розвитку?

6. Чому людські потреби е показником якості життя?

7. Яким є співвідношення концепції сталого розвитку України з національними інтересами українського народу?

8. Як визначено основні напрями i пріоритети забезпечення сталого розвитку в Україні?

9. Чи достатньою мірою проект національної програми сталого розвитку враховує специфіку сучасної ситуації в Україні?

Якими мають бути духовні засади сталого розвитку України?

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

Які проблеми суспільства призвели до виникнення ідеї сталого розвитку?

а. локальні;

b. національні;

с. регіональні;

d. глобальні;

е. економічні.

Які з нижченаведених проблем можна віднести до глобальних?

а. екологічні;

b. економічні;

с. обмеженість ресурсів;

d. відставання слаборозвинутих країн;

е. демографічні.

Яка з глобальних проблем сучасності є основною?

а. демографічна;

b. екологічна;

с. проблема людини;

d. інформаційна;

е. обмеженості сировинно-енергетичних ресурсів.

Коли i де було сформульовано перше визначення сталого розвитку суспільства?

а. 1980 р. - праця "Стратегія збереження світу".

b. 1987 р. - доповідь "Наше спільне майбутнє".

с. 1992 р. - конференція в Ріо-де-Жанейро.

d. 1997 р. - 19-та сесія Генеральної Асамблеї ООН з проблем довкілля та сталого розвитку.

Який принцип покладено в основу сутності ідеї сталого розвитку суспільства?

а. незмінність параметрів соціального поступу;

b. здатність задовольняти потреби як сучасних, так ї наступних поколінь людства;

с. можливість нарощувати економічний потенціал суспільства;

d. безперервне поглиблення пізнання світу людиною;

е. задоволення всезростаючих потреб людини.

Коли відбулася конференція ООН з проблем довкілля та розвитку в Ріо-де-Жанейро?

а. 1970 р.

b. 1980 р.

с. 1992 р.

d. 1997 р.

е. 2002 р.

7. Який тип цивілізації найбільше відповідає природі сталого розвитку?

а. аграрна;

b. індустріальна;

с. аграрно-індустріальна;

d. інформаційна;

е. постіндустріальна.

До категорій якого наукового рівня належить поняття ресурсу розвитку?

а. економічна категорія;

b. біологічна категорія;

с. філософська категорія;

d. регіональна категорія;

е. екологічна.

Який основний ресурс розвитку суспільства?

а. інформація;

b. людина;

с. енергія;

d. предмети праці;

е. засоби виробництва.

10. Яка демографічна тенденція є небажаною проблемою для сталого розвитку людства?

а. депопуляція;

b. демографічний вибух;

с. зростання тривалості життя;

d. зростання питомої ваги старших поколінь;

е. .

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

2. Алимов О.М., Даниленко А.І., Трегобчук В.М., Веклич О.О., Венгер В.В. Економічний розвиток України: інституційне та ресурсне забезпечення. - К.,… 3. Амоша О.I. Проблеми реструктуризації промисловості в контексті сталого… 4. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. - М: Асаdemіа, 1999. - 788 с.

Розділ VIII. НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА В СВІТОВОМУ

ГОСПОДАРСТВІ

Основні поняття i терміни
• Вільні економічні зони;	• Механізми інтеграції;
• Економічна інтеграція;	• Світове господарство;
• Інтеграція;	• Шляхи.

Світове господарство: структура, тенденції розвитку. Показники відкритості економіки

Світове господарство - сукупність національних економік, взаємозв’язаних i взаємодіючих між собою на основі міжнародного поділу праці. Основою розвитку світового господарства був світовий ринок, що зародився у XVI… Для того, щоб національна економіка стала часткою світового господарства, вона повинна бути відкритою.

Форми ї механізми інтеграції національної економіки у світове господарство

Кожна держава самостійно з’ясовує для себе шляхи спеціалізації та інтеграції до світового господарства. Світова історія є чергуванням інтеграційних… Наукова думка виділяє два шляхи входження країни до світового господарства… суспільство. Цей шлях базується на інстинктах самозбереження, еволюційному розвитку потреб людства та…

Цілі формування ВЕЗ та шляхи їх реалізації

Таблиця 8.2.2.

Особливості територіального i функціонального підходів до створення ВЕ3

Результатом функціонального підходу є «точкові» зони, представлені окремими підприємствами (офшорні фірми, магазини «дьюті фрі»). Гнучкість та… Специфічний набір пільг i стимулів, що застосовується в окремих зонах,… У науковій літературі виділяють до30 різновидів ВЕ3. Треба зауважити, що загальноприйнятої типології цього…

Економічна інтеграція України у світове господарство

Соціально-економічні відносини на Русі регулював збірник судових законів "Руська правда", який міг виникнути лише в суспільстві, де… Саме розвиток міждержавних інтеграційних відносин у світі стимулював… Національна економіка України за часів Козаччини. Головним джерелом прибутків військового скарбу були загальні податки…

Систематизація пріоритетів національної економіки

України за етапами історичного розвитку

Процес економічної інтеграції України у світове господарство в сучасному розумінні розпочався на початку 90-х років після розпаду СРСР. Але… Послідовність кроків у становленні самостійної держави поступово сформувало… Наприкінці 90-х років основною формою інтеграції України у світове господарство було обрано створення територій…

Галузеві пріоритети розвитку вільних економічних зон України

Таблиця 8.3.3. Рейтингова оцінка інвестиційної привабливості ВЕЗ i ТПР в Україні (початок ХХІ… Отже, національна економіка України ставала економікою поглинання інвестиційного капіталу. Досвід України показав, що…

Співставлення напрямів розвитку держави i сфер нововведень України на початку 21-го століття

Досвід економічної інтеграції України у світове господарство засвідчує, що будь-які обрані форми та механізми цієї інтеграції повинні мати метою… Зміна ситуації у світовому господарстві вимагає адекватного гнучкого… Таблиця 8.3.5.

Основні акценти управління національними економіками провідних країн світу

Таким чином, економічна інтеграція України у світове господарство базується сьогодні на формуванні професійних кадрів управління, фіскальному…

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Що є рушійною силою інтеграційних процесів?

2. Коли i як Україна інтегрувалася до світового господарства?

3. Яке місце займає Україна у світовій економіці ХХ століття?

4. Які форми i механізми економічної інтеграції незалежної України до світового господарства ви знаєте?

5. Коли i як відбувалась інтеграція національної економіки України у світове господарство?

6. Що таке світове господарство?

7. Що становлять собою вільні економічні зони? Які переваги вони дають національній економіці в умовах інтеграційних зв’язків у світовому господарстві?

8. Які нові ринки сформовано під впливом інтеграційних процесів у світовому господарстві?

9. Які форми інтеграції вам відомі?

10. Назвіть фактори економічної інтеграції у світове господарство провідних країн світу.

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

а. національної економіки не існувало; Ь. основним джерелом прибутків були податки i торгівля; С. економіка існувала за рахунок субсидій сусідніх держав;

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

2. Міжнародна конвенція 1973 р. про спрощення та гармонізацію (узгодження) митних процедур (Конвенція Кіото) у кн. Борисов К.Г. Международный туризм… 3. Коновалюк В.І. «Ефективність СЕЗ i ТПР» http://www.konovalyuk.org.… 4. Підлісна О.А. Ефективність залучення інвестицій в Україну: інноваційно-інвестиційні системи / Економіст. - 2005. -…

Розділ ІХ. НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА I ЕКОНОМІЧНА БЕ3ПЕКА

Сутність економічної 6еsпеки національної економіки

При визначенні економічної безпеки національної економіки слід розмежувати поняття національної безпеки, економічної безпеки та економічної безпеки… Національна безпека будь-якої держави - це системна категорія права,… Економічна безпека є провідною складовою національної безпеки. Вона відображає причинно-наслідковий зв'язок між…

Методологічні аспекти визначення рівня економічної безпеки

Основні терміни, які використовуються в методиці для розрахунку рівня економічної безпеки, є наступними: 1) критерії економічної безпеки -- це реальні статистичні показники, за якими… Основним критерієм економічної безпеки країни є здатність її економіки зберігати або принаймні швидко поновлювати…

Механізм забезпечення економічної безпеки національної економіки

· створення інформаційної бази для об’єктивного i всебічного моніторингу економіки й суспільства та його проведення з метою виявлення i… · розробка комплексу оперативних i довготривалих заходів щодо попередження i… · організація роботи із реалізації комплексу державних заходів щодо забезпечення економічної безпеки.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. У чому полягає відмінність між національною та економічною безпекою?

2. Які основні структурні елементи економічної безпеки?

З. Яка теорія лежить в основні вчення про економічну безпеку?

4. Які основні напрями реалізації економічної безпеки в Україні?

5. В чому полягає основа критеріїв класифікації економічних інтересів?

6. Які основні загрози виділяють для економічної безпеки України?

7. Поясніть значення розрахунку рівня ризику для національної економічної безпеки.

8. Що таке національні ризики? Які складові включають в себе національні ризики? Роль країнових ризиків у групі національних.

9. Що таке стратегічні ризики? Їхні особливості.

10. Поясніть механізм управління стратегічними ризиками у розрізі національної безпеки.

Тестові завдання

а. бюджетної безпеки; b. енергетичної безпеки; с. національної безпеки;