Дисидентський рух в Україні 1965-1985 рр.

В умовах наростання застійних явищ у суспільстві (перша половина 60-х- 80-ті рр.), які проявлялися в політичній, економічній та ідеологічній сферах, як реакція на всі ці кризові явища виникає дисидентський рух, у центрі уваги якого постають три основні проблеми: права людини, свобода совісті та національний суверенітет. Опозиційний рух в УРСР та взагалі в СРСР, у 1965-1985 р. прийнято називати дисидентським. У перекладі з латини диседент означає “незгодний”. У радянських енциклопедіях термін “дисидент” розглядався як історичний, його пов’язували з епохою релігійних війн у Західній Європі. Вважалося, що в СРСР незгодних бути не може. Для цього керівники державної партії зробили все можливе й неможливе.

Проте в СРСР усе-таки виник і почав розвиватися дисидентський рух як рух незгодних, рух інакомислячих. Масовим він не став, але саме з ним пов’язані основні напрямки перетворення тоталітарного суспільства на демократичне.

Проявами дисидентського руху стали протест проти антинародних дій партійно-державного режиму, недотримання ним конституційних положень та очевидних порушень соціальної справедливості. Його представники в Україні спочатку виступили проти недоліків існуючої системи, ігнорування марксистсько-ленінських ідей, порушення законів, прав людини, свободи слова, совісті (віросповідання), друку, за вільний розвиток української мови і культури, за правду історії українського народу.

Ідеологія дисидентства, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалась у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.

В українському дисидентському русі можна виділити чотири основні напрями:

1. Самостійницький напрям. Найрадикальнішим, а тому й найбільш переслідуваним був самостійницький напрям. Його прихильники виступили за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами, хоча окремі з них не відкидали можливості збройного виступу.

2. Національно-культурницький напрям. Національно-культурницький напрям представлений насамперед такими шістдесятниками як літературні критики І. Дзюба та І. Світличний, літературознавець М.Коцюбинська, мовознавець З.Франко та інші, базувався на необхідності духовного культурного відродження українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифікаторської політики, нищення пам’яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції тощо.

3. Релігійне дисидентство. Релігійне дисидентство мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті.

4. Правозахисний напрям. Правозахисний напрям дисидентства виступав на захист невід’ємних прав людини, за дотримання конституції і законів, примат особи перед державою.

Характерна риса усіх трьох напрямів дисидентства – відстоювання національних інтересів українського народу, тобто органічне включення у сферу своєї діяльності національного фактора. Специфіка дисидентського руху полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об’єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П.Григоренко) до націонал-комуністичної (І.Дзюба), а від неї аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д.Донцова та ідеології ОУН (В.Мороз).

У період перебудови і здобуття незалежності значною мірою були легалізовані та використані традиційні дисидентські лозунги: гласність демократизація суспільного життя, правова держава, відкрите суспільство та інші.

Тема 12. Відродження незалежності України. Суспільно-політичний розвиток України в умовах незалежності

(6 год.)

24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради України прийняла “Акт проголошення незалежності України”. Вона проголосила створення самостійної української держави під назвою “Україна”. З моменту проголошення незалежності на території країни ставали чинними тільки її закони. Цим документом Верховної Ради було призначено новий політико-правовий статус України. Акт проголошення незалежності України базувався на праві націй на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами. Продовжуючи тисячолітню традицію державотворення України, зазначено в Акті, Верховна Рада урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави – України. Територія України оголошувалася недоторканою й неподільною.

Проголосивши Україну незалежною державою (день 24 серпня відзначається в Україні як національне свято – День незалежності України). Верховна Рада також прийняла рішення про проведення 1 грудня 1991 р. Всеукраїнського референдуму на підтвердження Акта незалежності. Народ України, схваливши Акт, висловився за незалежність України.

Проголошення незалежності України поклало початок перехідному періоду, суть якого у спробі переходу на якісно вищий рівень суспільного розвитку. У політичній сфері – від тоталітаризму до демократії; в економічній – від командної до ринкової економіки; у соціальній – від людини-гвинтика до активного творця власної долі; в гуманітарній – від класових до загальнолюдських цінностей: у міжнародній – від об’єкта до суб’єкта геополітики. В цілому, мав бути здійснений перехід від становища “уламка імперії” до власної державності, від формальної незалежності – до реального суверенітету.