Яким же чином виникли такі житія у нашій літературі?

Перший етап – це житіє Феодосія Печерського. Саме ним започатковується жанр монаршого життя, який на довгі роки стає провідним різновидом вітчизняної агіографічної прози. Риси материкового жанру помітно позначилися на його проблематиці, поетиці й особливо композиції. І це дозволяє розглядати житіє Феодосія Печерського як один з центральних етапів у засвоєнні давньоруською книжною культурою жанру патерика та в історії формування провідного твору вітчизняної агіографії – Києво-Печерського патерика. Синтетичність жанрового змісту цього житія добре виявляється в структурі його сюжету. З одного боку тут помітний вплив вимог візантійського агіографічного канону, котрі обумовлюють введення традиційного вступу, викладу біографії героя, в якій виділяються епізоди, що відповідають стереотипові життя ченця-подвижника, переказів про низку здійснених героєм чудес, детального опису побожної смерті. Кожен момент сюжету при цьому так чи інакше підпорядковується дидактичній настанові.

До складу Патерика входять твори трьох різних письменників: Нестора, єпископа Симона, ченця Полікарпа.

За джерела своїх творів автори брали різні твори. Симон:, як сам свідчить, Житіє Антонія Печерського, Житіє Феодосія Печерського, Ростовський літопис, перекладні твори – „Паранезіс” Єфрема Сірина, „Ліствиця” Івана Ліствичника, Скитський Патерик, Пролог, усні легенди. Полікарп: з літературних джерел користувалися порівняно не часто. До них відносимо: Пролог, Ліствицю, Літопис Нестора.

А вирішальним моментом у формуванні тексту Патерика вважається поява послань Симона, який з 1214 став єпископом у Суздалі, помер 1226 та Полікарпа, записані у 1223-1233 рр. Саме ці твори знаменують остаточне утвердження материкового жанру у вітчизняній літературі; кожне із послань, по суті, є зразком цього жанру.

Історія появи цих послань в цих творах трактується так. Печерський чернець Полікарп не задовольнявся своїм становищем у монастирі, прагнув вищих церковних посад. Спершу він береться бути ігуменом у київському монастирі св.Димитрія. Незадоволені амбіції Полікарпа даються взнаки після повернення до Печерського монастиря: він підбурює ченців проти ігумена й економа, шукає й далі вищого сану.

І ось Симон, володимиро-суздальський єпископ, якимось чином був пов’язаний з Полікарпом. Він добре поінформований про життя цього ченця, знає про його клопоти, Полікарп раніше вже писав до Симона, викладаючи йому свої думки. І ось Симон направляє Полікарпові послання, в якому засуджує честолюбність і пиху та переконує, що Печерський монастир – найкраще місце для подвижницького життя, замінити його не може жодне інше місце, в тому числі і його , Симонова, кафедра.

Свої напучування Симон ілюструє розповідями про печерських подвижників, які формували духовний потенціал монастиря, викладає також історію спорудження, прикрашення іконами й освячення Печерської церкви, чи то додаючи цей матеріал до послання Полікарпові, чи то оформлюючи його як окремий твір.

Під впливом розповідей Симона Полікарп змінюється на краще і сам вирішує уславити рідний монастир та його колишніх мешканців: пише послання до Акиндина – архімандрита Печерського монастиря. Зрозуміло, що сан адресата не дозволяв надати творові повчально-викривального спрямування, аналогічного Симоновому посланню. Якщо вірити посланню цього твору йде від Акин дина, котрий просив розповісти про вчинки колишніх печерських ченців. Вводячи традиційний для авторської самохарактеристики в середньовічній літературі канон самоприниження, Полікарп посилається на свої „грубость и незященное права”, що завадили йому усно виконати прохання архімандрита й спонукали взятися за перо. Дидактичні відступи займають у Полікарповому посланні мінімальне місце: предмет його зображення – діяльність уславлених ченців минулого.

Побудова Патерика ідейно виправдана, бо метою авторів було нагадати про минулу славу Печерського монастиря, як виключно святого та чудесного місця, і притягти до нього колишню увагу влади і людей з початком політичного занепаду Києва і ростом Півночі.

І частина – Місце, на якому виник монастир, - святе. Цю тезу спеціально обґрунтовує розповідь про спорудження головної печерської церкви – Успенського собору. Святість монастиря виявляється також у подвижництві чорноризців, особливо Антонія і Феодосія.

ІІ частина – послання Симона.

ІІІ частина – послання Полікарпа.

Чижевський наголошував , що літературний стиль обох авторів неоднаково випрацюваний. Симон пише простіше, - стиль його близький до літературного: він розкладає своє оповідання на розмови – це засіб подати широкий виклад, зупиняється на окремих моментах подій, на думках, міркуваннях дійових. Де-не-де зустрічаємо місця що дуже нагадують літопис або оповідання про погибель Бориса і Гліба. Тут багато посилань на св.Письмо та цитат з нього. Оповідання іноді читається з напруженням, бо Симон не розповідає одразу всього, а залишає найцікавіше на кінець. Виклад добре скомпонований та впорядкований, без зайвих ухилів вбік.

Виразно окреслюється в структурі Симонового тексту дев’ять сюжетних елементів: розповіді про Онисифора та його духовного сина, котрий потай проводив розпусне життя, про набожних ченців Євстахфія, Миколу Святошу, Еразма, Арефу, про ворожнечу ченців Тита і Євагрія.

Основною композиційною одиницею цього циклу є патерикова новела. Сюжети трьох новел побудовані на взаємодії двох центральних персонажів. Онисифор дістав за свої чесноти дар прозірливості, але не розпізнав грішника у власному духовному сині. Пимен, провидівши мученицьку смерть Кукші, помер водночас із ним. Тит хоче помиритися перед смертю з Євагрієм, з яким ворогував за життя, але той відмовляється. І тоді немилосердний Євагрій раптово помирає, а Тит зцілюється. Як бачимо, Симон прагне розкрити різні сторони стосунків між членами чернечої братії, обираючи сюжети для ілюстрації ідей кари за непокору, братньої любові, взаємного прощення.

Принцип побудови сюжету як моделі стосунків двох персонажів лишається в Симоновому посланні найпродуктивнішим і тоді, коли дію в патериковій новелі зосереджено довкола одного образу.

У новелі про Афанасія – затворника поряд з центральним персонажем виділяється і персонаж-дубль: зцілений Афанасієм Вавила, який засвідчує святість героя і своєю долею. У новелі ж про Миколу Святому чесноти героя відтінює образ лікаря Петра.

Далеко більше літературне вміння Полікарпа. Він надає оповіданням суб’єктивного забарвлення, починає оповідання з загальних завваг та користується не лише технікою розмов, але вкладає в уста своїх героїв молитви, любить гарні порівняння: спокуса – духовні звірі. Поруч церковних сентенцій, зустрічаємо прислів’я:„Що людина посіє, те й пожне”.

Ідеал Полікарпа – дійове служіння іншим: лікування (Агапії), постачання їжі (Прохор), копання могил (Марко), випікання проскур (Спиридон).Усе це істотно відрізняється від споглядальної етики візантійських патериків, для яких вища міра святості ототожнювалася зі звільненням від сьогоднішніх турбот, у новелах. А що їх об’єднує.

В структурі послання виділяється одинадцять відносно самостійних сюжетних частин: оповідання про Микиту –затворника, Лаврентія – затворника, Агапіта, Григорія Чудотворця, Іоанна затворника, Мойсея Угрина, Прохора Лободина, Марка Печерника й Феофіла, Феодора й Василія, Спиридона Проскурника й Алимпія Пимена. За винятком оповідання про Федора й Василія, дія в них зосереджена довкола образу центрального персонажа.

Сюжет творів відходить від материкової традиції значно далі, ніж сюжет новел Симонового послання. Вони багатоепізодні, розгалужені, ускладнені введенням додаткових ліній і другорядних персонажів, тяжіють до більш повного розкриття біографії героя. Так, в оповіданні про Агапіта і лікаря, автор повідомляє і про час постригу героя, і про характер його подвижництва.

В іншому твору, де центральним персонажем є Алимпій-іконописець, хронологічні межі сюжету ще ширші й чіткіше співвіднесені з реальним історичним часом. Перший епізод пов’язано з навчанням Алимпія в грецьких майстрів іконопису за часів князя Всеволода Ярославича (1078-1093) і за ігуменства Никона (1078-1088), далі сповіщається про його постриг за того ж Никона і його сумлінність у праці. А потім подаються три основних епізоди-чуда: вилікування прокаженого, нерукотворне малювання семи ікон і малювання за смертельно хворого Алимпія ікони ангелом. Характерне також проектування подій на реальний предметний світ: чудо з явленням святого Духа відбувається на тлі інтер’єра Успенської церкви, чудесно намальовані ікони опиняються в церкві.

Оригінальний сюжет, в основу якого покладено любовну інтригу, розгортається в оповіданні про Мойсея Угрина. І тут він характеризується часовою визначеністю: дія відбувається у Польщі від часу вигнання Ярослава Мудрого з Києва 1018-1025. Сам герой – брат реальної історичної особи – слуги князя Бориса Георгія, що також загинув у 1015 р.

Полікарп не обмежується на оповіданнях про ті події, що він їх сам вибрав собі за тему. Він розсипає історичні, легендарні та ін. згадки. Для патеричного оповідання було б досить самої історії, наприклад, Федора та Василія, але Полікарп між іншим уплітає в неї ще мандрівну легенду про чортів, що допомагають святому будувати церкву.

Оповідання Полікарпа належить до найліпших зразків того мистецтва змальовувати психічні переживання, якого досягнула стара література. Здебільшого їх подано або в формі розмови, монолога, молитви, або оповідання, вкладених в уста дійовій особі, або в формі реалістичного оповідання, де метафори, порівняння робляться дійсністю – „реалізація метафори”.

Отже, відступаючи від жанрових стандартів житійної літератури, переборюючи узвичаєну в ній абстрактність образів та ситуацій, укладачі „Патерика” включали до своїх оповідань картини і подробиці, списані з натури. Герої виступають як живі люди зі звичайними рисами характеру: сваряться між собою, заздрять один одному, громадять гроші, прагнуть до земних утіх.

Таким чином, у нашій літературі вимальовується дієвий образ ченця, а також з’являються ознаки белетризованого письменства.