Функції мови

Облігаційні (обов'язкові функції)

комунікативна (спілкувальна) - мова використовується як засіб спілкування;

мислетворча - мова є не тільки формою вираження і передачі думки, а й засобом творення самої думки;

гносеологічна (пізнавальна) - людина пізнає світ не лише через власний досвід, а й через мову, бо в ній накопичено досвід попередніх поколінь, сума знань про світ;

акумулятивна (накопичувальна) - передача інформації та її зберігання;

експресивна (виражальна) - мова надає можливість розкрити світ інтелекту, почуттів та емоцій людини для інших людей, вплинути на них силою своїх переконань чи почуттів;

імпресивна (вплив)

естетична - мова фіксує в собі естетичні смаки й уподобання своїх носіїв; милозвучність, гармонія змісту, форми і звучання стають джерелом естетичної насолоди;

культуроносна - мова є носієм культури народу-мовотворця; людина, оволодіваючи рідною мовою, засвоює культуру свого народу; мовна культура людини є показником її загальної культури;

номінативна (називальна) - віра людини в назву;

інформаційна

 

Необлігаційні (необовязкові) функції

фатична (контактноуставлююча);

метамовна - роз'яснення засобами мови самої мови;

функція міжнаціонального спілкування

функція мінародного спілкування

6. Поняття національної та літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови.

Українська мова – слов”янська мова. Вона є національною мовою українського народу. Українська національна мова існує:

А) у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові;

Б) у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних одиницях.

 

Національна мова – це мова окремої нації, якою говорить переважна більшість народу якоїсь окремої країни, включає в себе літературну мову, різні територіальні діалекти, а також професійні діалекти.

Українська мова є першим з вирішальних чинників національної самобутності українського народу.

Державна мова – це мова більшості корінного населення країни, яка є узаконена Конституцією.

Закон про мови формально набув чинності від 1 січня 1990 року, але й досі не виконується. Держава повинна дбати про те, щоб не виникала невідповідність між декларуванням державності мови і реалізацією цього статусу.

Літературна мова – це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, як в писемному так і в усному різновидах обслуговує культурне життя народу , всі сфери його суспільної діяльності.

За функціональним призначенням це мова державного законодавства, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації. Літературна мова реалізується в усній і писемній формах.

Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І.П. Котляревський – автор перших високохудожніх творів українською мовою („Енеїда”, „Наталка Полтавка”,). Він першим використав народорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Шевченка. Саме він уперше „ своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав основи для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови...” Традиції Т. Шевченка у розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчості І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський та інші письменники.

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм. Унормованість – основна ознака літературної мови.

Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих реалізацій мовної системи, закріплених в процесі суспільної комунікації.

7. Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора. Визначення і поняття культури мови.

Однією з найхарактерніших ознак сучасної нації є мова. Основна функція мови - бути засобом спілкування, взаєморозуміння, надбання і передача знань. Крім поняття «мова» існує й поняття «мовлення».

Мова - це:

1) універсальний засіб навчання і виховання людини;

2) енциклопедія людського досвіду;

3) першооснова нагромадження культурних цінностей;

4) один із компонентів духовної культури суспільства;

5) засіб координації усіх виробничих процесів;

6) функціонуюча система, нерозривно пов'язана з усіма галузями суспільного життя.

Функції мови:

1) засіб і об'єктивізація спілкування;

2) засіб пізнання і його об'єктивізації;

3) засіб творення нових мовних одиниць, підсистем і об'єктивації усного процесу;

4) засіб вираження емоцій, внутрішнього стану людини і її волі;

5) засіб створення і об'єктивації словесних худовденно-східногонаріччя, ввібравши всебе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І.П. Котляревський – автор перших високохудожніх творів українською мовою („Енеїда”, „Наталка Полтавка”,). Він першим використав народорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Шевченка. Саме він уперше „ своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав основи для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови...” Традиції Т. Шевченка у розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчості І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський та інші письменники.

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм. Унормованість – основна ознака літературної мови.

Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих реалізацій мовної системи, закріплених в процесі суспільної комунікації.

Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора. Визначення і поняття культури мови.

Однією з найхарактерніших ознак сучасної нації є мова. Основна функція мови - бути засобом спілкування, взаєморозуміння, надбання і передача знань. Крім поняття «мова» існує й поняття «мовлення».

Мова - це:

1) універсальний засіб навчання і виховання людини;

2) енциклопедія людського досвіду;

3) першооснова нагромадження культурних цінностей;

4) один із компонентів духовної культури суспільства;

5) засіб координації усіх виробничих процесів;

6) функціонуюча система, нерозривно пов'язана з усіма галузями суспільного життя.

Функції мови:

1) засіб і об'єктивізація спілкування;

2) засіб пізнання і його об'єктивізації;

3) засіб творення нових мовних одиниць, підсистем і об'єктивації усного процесу;

4) засіб вираження емоцій, внутрішнього стану людини і її волі;

5) засіб створення і об'єктивації словесних художніх образів.

 

Мовлення - це:

1) спосіб існування і вияву мови, мовний процес у багатьох його видах і формах ( слухання, читання, мовчазна розмова з самим собою, обдумування свого майбутнього чи сприйнятого від інших повідомлення);

2) вияв процесу формування думки ( а не втілення);

3) вияв одиниць мови усіх рівнів і правил їх поєднання;

4) засіб конкретизації мовного спілкування.

Функції мовлення:

1) здійснення, реалізація процесу спілкування (комунікативна функція);

2) здійснення процесів пізнання (пізнавальна функція);

3) здійснення процесів творення нових одиниць мовних підсистем (будівнича);

4) здійснення, реалізація процесу вираження емоцій (емотивна функція);

5) здійснення, реалізація процесу творення художніх образів (естетична функція).

Отже, функціонально мова характеризується як засіб, а мовлення – як процес. Мова для всіх носіїв одна, але реалізація її в мовленні для кожного мовця має свої особливості. Сама мова не може бути правильною чи неправильною, логічною чи нелогічною, точною і неточною, виразною чи одноманітною. Всі ці ознаки має мовлення і насамперед, індивідуальне.Культуру мовлення формує запас знань, прагнення до самовдосконалення через хороше володіння рідною мовою, знаннями, що віками вдосконалювало людство. Отже, кожен з нас має постійно дбати про якість свого мовлення в будь-якій ситуації спілкування.

Культура мови — галузь знань, яка вивчає нормативність мови, її відповідність суспільним вимогам; індивідуальна здатність особи вільно володіти різними функціональними стилями.

На нашу думку, культура мови — це:

1) сукупність комунікативних якостей літературної мови, що виявляються за різних умов спілкування відповідно до мети і змісту висловлювання;

2) культивування (удосконалення) літературної мови й індивідуального мовлення, виявлення тенденцій мовного розвитку, реальне втілення у мовній практиці норм літературної мови, відповідна мовна політика у державі;

3) самостійна лінгвістична дисципліна, яка вивчає стан i статус норм сучасної української лiтерат конкретизація фактів;

належний теоретичний рівень: оснащення мовлення актуальними відомостями із філософії, соціології, психології, економіки тощо;

практична спрямованість: зв'язок змісту мовлення з практикою, прикладна значущість теоретичного викладу.

Комунікативні ознаки культури мови.

Мова – це прояв культури. Мова утримує в одному духовному полі національної культури всіх представників певного народу і на його території, і за її межами. Культура мови – галузь мовознавства, що займається утвердженням норм на всіх мовних рівнях. Культура мови виконує регулюючу функцію, оскільки вона впроваджує нормативність, забезпечує стабільність, рівновагу мови.

Культура мови невіддільна від практичної стилістики, яка досліджує і визначає оптимальність вибору тих чи інших мовних одиниць залежно від мети і ситуації мовлення. Отже, культура мови передбачає:

– виховання навичок літературного спілкування;

– поширення і засвоєння літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови, у вимові та наголошуванні;

– неприйняття спотвореної мови або суржику.

Культура мови вимагає обов’язкового дотримання комунікантами мовних норм вимови, наголосу, слововживання і побудови висловів, точність, ясність, чистоту, логічну стрункість, багатство і доречність мовлення, дотримання правил мовленнєвого етикету.

Виділяють такі основні аспекти вияву культури мовлення:

– нормативність (дотримання усіх правил усного і писемного мовлення);

– адекватність (точність висловлювань, ясність і зрозумілість мовлення);

– естетичність (використання експресивно-стилістичних засобів мови, які роблять мовлення багатим і виразним);

– поліфункціональність (забезпечення застосування мови у різних сферах життєдіяльності).

Основні ознаки культури мови:

а) змістовність;

б) правильність;

в) точність;

г) логічність і послідовність;

д) доречність;

е) виразність і образність.

Недоречним є вживання діалектизмів, жаргонів, надмірне захоплення просторічною лексикою, канцеляризмами, запозиченнями.

Чистота мовлення – це відсутність суржику. Суржик – це штучно змішана мова (наприклад, українська та російська), яка використовується комунікатором в усному спілкуванні як лінгвістичне ціле.

Підвищення особистої культури мовлення передбачає:

– свідоме і відповідальне ставлення до слова;

– аналізування мовлення, контроль слововживання, перевірка за відповідними словниками;

– створення настанов на оволодіння нормами української літературної мови, на удосконалення знань відповідно до українського правопису, посібників, довідників;

– опанування жанрів функціональних стилів;

– активне пізнання навколишнього світу, різних культур;

– удосконалення фахового мовлення.

Типологія мовних норм сучасної української літературної мови.

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв. Унормованість — головна ознака літературної мови.

Норма літературної мови — це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації.

Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю, однак з часом літературні норми можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти - видозміни тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого й нового в мові.

Літературні норми характеризуються двоякістю:

для них властива стабільність, незмінність.

мовлення, а за ним і мова, розвиваються, змінюються, міняються поступово і норми.

Літературні норми складалися поступово, вони — явище історично змінне. Мовна практика забезпечує творення і розвиток норм.

Розрізняють різні типи норм:

- орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень),

- графічні (передавання звуків на письмі),

- орфографічні (написання слів),

- лексичні (слововживання),

- морфологічні (правильне вживання морфем),

- синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень),

- стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування),

- пунктуаційні (вживання розділових знаків).

Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом літературні норми можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти — видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого й нового в мові.

 

Труднощі української словозміни та словопоєднання.

Словозміна (також флексія), системне творення різних форм того самого слова відповідно до його синтаксичних пов'язань з ін. словами в реченні й словосполученні без зміни його лексичного значення за допомогою:

1) закінченнєвих змінних морфем-афіксів і постфіксів (стол-а, -и, -ів; стой-у, -іш, -а-ти-му; ми-ти-ся);

2) зміни основи слова т. зв. внутрішньою флексією (стіл: стол-а; стій: стой-у), див. Чергування звуків;

3) зміни наголосу слова (рук-и́: ру́к-и), у деяких випадках у тій самій функції, що і суфікс (за-си́п-а-ти: за-сип-а́-ти = за-си́пува-ти);

4) зміни суфікса (гарн-ий: гарніш-ий) чи й префікса (най- гарніший; пис-а-ти: на-пис-а-ти), себто тут типового засобу словотвору;

5) сполучення флексійної форми слова з прийменником (на стол-і, на стол-ах) чи з деякими ін. словами, що тоді виконують службову функцію формотворної морфеми (читати: буду читати; гарн-ий: гарніший, т. зв. аналітичні форми).

Словозміна застосовується при відмінюванні іменника, прикметника, займенника й числівника за відмінами, а в них відмінками, числами й (у прикметникових словах) родами тадієслова за відмінами, способами, часами, особами, числами, родами (в минулому часі й умовному способі), видами й станами, включаючи т. зв. невідмінні форми — інфінітив ідієприслівник. Фонетичні й граматичні процеси поглиблюють або зносять різниці між окремими формами С. (пор. поширення внутр. флексії в нових закритих складах); протиставлення окремих граматичних категорій можуть нейтралізуватися (пор. число при іменниках із значенням ґатунку: Собака має — Собаки мають розвинений нюх), при дієсловах (Пили — Пилося горілку), час (Утомився вороненький, іде, спотикнеться), спосіб (Піди, принеси води — А ти пішов би й приніс би води; Піти, принести води!), стаючи ознаками стилю.

Впродовж історичної доби окремі категорії зазнали ґрунтовних змін: зникли форми двоїни й розрізнювання родів у множині, зменшилося число відмінкових аломорф (закінчень), безприйменниковий місцевий (однини) був замінений прийменниковим, зникла іменна відміна прикметника й енклітичні форми особових займенників, наступило далекосяжне вирівняння м'якого типу відмін до твердого, зникла система минулих часів (аористу, імперфекту, що змінилися формами первісного перфекту, який втратив допоміжне дієслово) як і форми супінута активних дієприкметників. Зате розвинулися: категорія живих істот та осіб (бачу вояка, вояків, коня, коней, корів, але: бачу стіл, столи) і поодиноких предметів у чоловічому роді іменників (бере ножа — ніж, але: бере пісок) та система видів (робити: з-робити, робив — зробив, — недоконаного й доконаного, що почасти замінила систему часів) і релятивно-часових дієприслівників з видовим розрізненням (пишучи, діалектне писавши — при одночасности дії з присудком гол. речення, написавши — на ознаку попередньої дії), нова синтетична (флексійна) форма майбутнього часу (пис-а-ти-му, -меш) як і нова Форма способів наказового (вір, -мо, -те) та умовного (я писав би, ми писали б).

Значущі частини слова- префікс, корінь, суфікс, закінчення- нерідко пишуться за різними правилами.

У написанні префіксів треба дотримуватись виключно морфологічного принципу.

Виняток становить лише префікс з-, який у певних випадках відповідно до звучання позначається буквою с: здерти, але сперти, зіпхнути, але спхнути; проте:зсипати [ссипати], зшити [шшити], зжати [жжати].

У написанні ж коренів і суфіксів поряд з морфологічним принципом досить поширений
і фонетичний: піщаний (піск+аний), козацтво (козак+ство), піщаний (піст+ний), варязський (варяг+ський).

Правопис закінчень у кожної частини мови- іменників, прикметників, числівників, займенників і дієслів- має свої особливості.