Усний переклад використовують для обміну інформацією під час особистого контакту фахівців під час укладання контрактів, на виставках, міжнародних науково-технічних конференціях, симпозіумах, на лекціях, під час доповідей тощо. На відміну від письмового перекладу усний роблять негайно, не маючи можливості послуговуватися довідковою літературою.
Усний переклад може бути послідовним або синхрону, щоб якнайточніше передати значення будь-якого терміна.
Одним з найпростіших прийомів перекладу терміна є прийом транскодування. Транскодування – це побуквенна чи пофонемна передача вихідної лексичної одиниці за допомогою алфавіту мови перекладу.
Терміни також підлягають іншому лексичному прийому перекладу – калькуванню – передача не звукового, а комбінаторного складу слова, коли складові частини слова (морфеми) чи фрази (лексеми) перекладаються відповідними елементами мови перекладу.
Також переклад термінів можливий шляхом описузначення. Такий прийом застосовується при перекладі новітніх авторських термінів-неологізмів, які подаються зазвичай в лапках.
Також можна перекладати терміни, скориставшись прийомом експлікації. Експлікація – коли лексична одиниця мови оригіналу замінюється словом (словосполученням), яке передає його значення.
Форми і види перекладу. Типові помилки під час перекладу наукових текстів українською.
Переклад - один із найважливіших шляхів взаємодії національних культур, дієвий спосіб міжкультурної комунікації. Мета будь-якого перекладу - донести до читача, який не володіє мовою оригіналу, і ближче ознайомити його з відповідним текстом. Перекласти означає точно й повно висловити засобами однієї мови те, що вже зафіксовано засобами іншої мови у нерозривній єдності змісту і форми.
Процес перекладання - це цілеспрямований процес, який охоплює такі етапи:
1) зорове чи слухове сприймання інформації чужою мовою, усвідомлення її змісту; 2) аналіз інформації мовою оригіналу і синтез рідною мовою;
3) відтворення змісту рідною мовою.
Види перекладу:
/. За формою переклад переділяють на усний і письмовий.
Усний переклад використовують для обміну інформацією під час особистого контакту фахівців під час укладання контрактів, на виставках, міжнародних науково-технічних конференціях, симпозіумах, на лекціях, під час доповідей тощо. На відміну від письмового перекладу усний роблять негайно, не маючи можливості послуговуватися довідковою літературою.
Усний переклад може бути послідовним або синхронновидом реферативного перекладу передбачає такі етапи: ознайомлення з оригіналом; за потреби - вивчення спеціальної літератури; виділення в тексті основного і другорядного (відступи, повтори, багатослівність, екскурси в суміжні галузі тощо); перечитування основної частини, усування можливих диспропорцій, нелогічності; переклад основної частини, зв'язний і логічний виклад змісту оригіналу. Робота над другим різновидом реферативного перекладу відбувається за такою схемою: докладне вивчення оригіналу; стислий виклад змісту оригіналу за власним планом; формулювання висновків, можливе висловлення оцінки.
ʘ Анотаційний переклад - це стисла характеристика оригіналу, що є переліком основних питань, іноді містить критичну оцінку. Такий переклад дає фахівцеві уявлення про характер оригіналу (наукова стаття, технічний опис, науково-популярна книга), про його структуру (які питання розглянуто, у якій послідовності, висновки автора), про призначення, актуальність оригіналу, обґрунтованість висновків тощо. Обсяг анотації не може перевищувати 500 друкованих знаків.
ʘ Автоматизований (комп'ютерний) переклад. Ідея автоматизованого перекладу виникла ще 1924 р., а 1933 року радянському інженерові П. Смирнову-Троянському було видано патент на машину для перекладання, яка працювала за принципом зіставлення відповідників з різних мов механічним способом. Сьогодні створено багато експериментальних і практичних систем автоматичного перекладу, напр., системи SYSTRAN, LOGOS, ALPS, METAL, GETA, EUROTRA тощо, до яких входить понад 15 версій для різних пар мов.
Під час перекладу українською мовою наукових текстів неправильно добирають українські еквіваленти загальновживаних лексем російської мови, перекладають дослівно усталені словосполуки, а постійне тиражування одних і тих помилок у наукових текстах зумовлює до розхитування мовної норми.
Для наукового стилю характерна наявність слів, які позначають процесуальні поняття. У цьому зв'язку треба розрізняти назви дій (процесів) і назви наслідків дії (процесу). В українській мові на позначення дій (процесів) зазвичай бажано уживати віддієслівні іменники, утворені від дієслів недоконаного виду за допомоги -еішя, -ання, -інші, -иття, -іття, -уття: змінювати - змінювання.
У наукових текстах часто вживаються так звані кліше, які струк-турують текст. Вони мають перекладатися як одне ціле: в заключение - на закінчення, підсумовуючи; другими словами - інакше кажучи; прежде всего - насамперед; с другой стороны-з іншого боку; с одной стороны - з одного боку: в настоящее время - зараз, нині, наразі; в основному - здебільшого; в отличие - на відміну; в результате -внаслідок, як наслідок; в связи с тем что, поскольку - позаяк, оскільки;
в то же время - водночас; в частности - зокрема; во многом - багато в чому; вместо этого - натомість;
Словники у професійному мовленні. Типи словників.
Словники – це зібрання слів, розташованих у певному порядку (алфавітному,
тематичному, гніздовому тощо). Словники є скарбницею народу, у них зберігаються знання і досвід багатьох поколінь, вони виконують інформативну та нормативну функції: є універсальними інформаційними джерелами для розуміння того чи іншого явища та дають консультацію щодо мовних норм.
Усі словники, залежно від змісту матеріалу та способу його опрацювання, поділяють на два типи: енциклопедичні і філологічні. Суттєва відмінність між ними полягає в характері матеріалу, який описують у словниковій статті: об’єктом опису в енциклопедичному словнику є поняття, у філологічному – слово.
Словники відображають культуру мови народу і сприяють її нормалізації. Вони є багатим джерелом її вивчення, зокрема правил написання, вимови, добору слова. Існують спеціальні словники понятійно довідкового характеру — енциклопедичні і словники власне мовні — лінгвістичні (або філологічні).
Енциклопедичні словники. В них пояснюється зміст, характер і сутність предметів, явищ.
Лінгвістичні словники. В них об'єктом розгляду є слово як одиниця мови. Лінгвістичні словники бувають одномовні і перекладні.
Одномовні словники поділяються на: тлумачні, міжслівних зв'язків (синонімічні, антонімічні, паронімічні, омонімічні), діалектні, історичні, довідково-лінгвістичні (етимологічні, фразеологічні, орфографічні, орфоепічні, словотворчі, словники труднощів).
Найбільш поширені в Україні двомовні перекладні словники. Їх створення ґрунтується на багатих традиціях української лексикографії, відзначається безперервним удосконаленням, поглибленням наукового, мовного опрацювання.
Серед одномовних словників найбільш вагомими є тлумачні словники, в яких пояснюється значення слів, подаються їх основні мовні характеристики — граматичні ознаки, наголос, написання, розкриваються стилістичні можливості та деякі особливості сполучуваності з іншими словами.
Різновидами тлумачних словників є також словники іншомовних слів, одномовні термінологічні словники (які водночас тяжіють і до енциклопедичних), словники мови письменників, у яких також розкриваються можливості змістового і стилістичного вживання слів. У словниках іншомовних слів уміщуються сло ва, запозичені з різних мов.
Орфографічні словники подають нормативне написання слів, мають велике значення для розвитку культури писемного мовлення.
В етимологічному словнику пояснюється походження слів, розкривається їх первинне значення, історичний розвиток.
Фразеологічні словники вміщують насамперед цілісні звороти (фразеологізми, крилаті слова, ідіоми та ін.).
Орфоепічні словники є довідниками з правильної літературної вимови і нормативного наголосу. У словниках цього типу слова або їх частини, вимова яких не збігається з написанням, подаються в транскрипції.
Визначення мовленнєвий етикет. Стандартні етикетні ситуації.
Норми і правила поведінки, що їх сповідує національна спільнота, – відтворюють рівень і стан її зрілості, досконалості, цивілізованості, самодостатності. Бо взаємини між людьми віддзеркалюють саму сутність народної психіки, народного характеру. Щоб функціонувати як єдине ціле, як складна соціальна система, суспільство має встановити такі рамки поведінки індивідів, у яких ця поведінка стає одноманітною, стабільною, такою, що повторюється. Саме такими рамками й є етикет — система правил зовнішньої культури людини, її поведінки, пристойності, гарного тону тощо. У суспільстві він функціонує у двох основних формах поведінки: мовленнєвої і немовленнєвої. Як правило, ці форми поведінки тісно між собою пов'язані і взаємозалежні. Якщо етикет, як встановлений у суспільстві набір правил регулює нашу зовнішню поведінку у відповідності із соціальними вимогами, то мовленнєвий етикет можна визначити, як правила, що регулюють нашу мовленнєву поведінку.
Під мовленнєвим етикетом розуміють мікросистему національно специфічних стійких формул спілкування, прийнятих і приписаних суспільством для встановлення контакту співбесідників, підтримання спілкування у певній тональності. Такі стійкі формули спілкування, або стереотипи спілкування є типовими, повторюваними конструкціями, що вживаються у високочастотних побутових ситуаціях. Тобто, набір типізованих частотних ситуацій проізводить до появи набору мовленнєвих засобів, що обслуговують такі ситуації.
Систему мовленнєвого етикету нації складає сукупність усіх можливих етикетних формул. Структуру ж його визначають такі основні елементи комунікативних ситуацій: звертання, привітання, прощання, вибачення, подяка, побажання, прохання, знайомство, поздоровлення, запрошення, пропозиція, порада, згода, відмова, співчуття, комплімент, присяга, похвала тощо. З поміж них вирізняються ті, що вживаються при з'ясуванні контакту між мовцями — формули звертань і вітань; при підтриманні контакту —формули вибачення, прохання, подяки та ін.; при припиненні контакту — формули прощання, побажання. Існує чимало типових комунікативних ситуацій, котрі називаються етикетними, в них взаємини між тими, хто спілкується, стоять на передньому плані, а не є тлом, на якому сприймається зміст мовлення, чи етикетною «приправою» до змісту. Це ситуації вітання, знайомлення, прощання, вибачення тощо.
Позаяк ці ситуації мають стандартний, типізований характер, то їхнє мовне «забезпечення» є стереотипним, тобто узвичаєним, усталеним. Немає потреби доводити, що такі стереотипи полегшують мовленнєве життя людини. Навіщо видумувати, як і що казати, коли існують «комплекти» готових фраз, словесних формул для кожної із типових ситуацій, і потрібно тільки зробити вдалий вибір із цього набору. Однак і ці комплекти, й особливості їх застосування необхідно добре знати.
Приклади найбільш типових формул:
1. Етикетні одиниці, якими виражається вітання: Добрий ранок! Добрий день! Добридень! Добрий вечір! Здрастуйте! Моє шанування! Вітаю Вас!
– Вітаючись, добирайте ту вітальну формулу, яка підходить для даної ситуації.
– Вітаючись, привітно посміхайтеся. Дивіться людині у вічі. Вітаючись, не тримайте руки в кишенях. Зніміть рукавички (тільки жінка може вітатися у рукавичках).
– Якщо Ви молодший, вітайтеся першим.
– Якщо Ви кудись зайшли (до установи, до квартири чи оселі друзів), вітайтеся першим (першою).
– Жінку має вітати чоловік (руку для вітання першою подає жінка).
– Підлеглий має привітати свого керівника.
– Незалежно від віку, статі, посади тощо першим (першою) вітається особа, яка заходить до кімнати (кабінету).
– Ідучи в гості, не забудьте, що першою маєте привітати господиню, потім господаря, потім гостей (у тому порядку, як вони сидять).
2. Формули прощання: Прощайте! Прощавайте! До зустрічі! До побачення! Щасливо! Дозвольте попрощатись! Бувай (бувайте) здорові!
3. Вислови вибачення: Вибачте, пробачте, даруйте, прошу вибачення, мені дуже шкода, прийміть мої вибачення, перепрошую тощо.
4. Мовленнєві одиниці, що супроводжують прохання: Будь ласка, будьте ласкаві, прошу Вас, маю до Вас прохання..., чи можу звернутися до Вас із проханням..., дозвольте Вас попросити тощо.
5. Формули подяки: Спасибі! Дякую! Прийміть мою найсердечнішу (найщирішу) подяку.
6. Конструкції побажання: Будь(-те) щасливий (-а, і)! Щасливої дороги! Успіхів тобі (Вам)! Хай щастить!
7. Типізовані фрази ритуалу знайомства:Знайомтесь .... Я хочу представити тобі (Вам).... Дозволь(-те) представити (познайомити, рекомендувати) .... Рекомендую .... Маю честь представити (рекомендувати) тощо.
8. Звертання: Мамо, тату, доню, сину, сестро, брате, бабусю, дідусю, пані, пане, панно, паничу, панове, добродію, добродійко, добродії, товаришу, товариство, друже, приятелю, подруго, колего...
9. Згода, підтвердження: Згоден, я не заперечую, домовилися, Ви маєте рацію, це справді так, звичайно, певна річ, так, напевно, обов’язково, безперечно, безсумнівно, безумовно, ми в цьому впевнені, будь ласка (прошу), гаразд (добре), з приємністю (із задоволенням)...
10. Заперечення: Ні; ні, це не так; нас це не влаштовує; я не згодний (згоден); це не точно; не можна; не можу; ні, не бажаю; Ви не маєте рації; Ви помиляєтеся; шкодую, але я мушу відмовитися; дякую, я не можу; про це не може бути й мови...
11. Співчуття: Я Вас розумію; я відчуваю Вашу схвильованість (Ваш біль, Вашу стривоженість, Ваше хвилювання); це болить і мені; це не може нікого залишити байдужим; я співпереживаю (Вашу втрату); треба триматися, людина сильна; не впадайте у відчай (час усе розставить на місця, час вилікує, загоїть рану, втамує біль ...).
12. Пропозиція, порада: Дозвольте висловити мою думку щодо..., а чи не варто б..., чи не спробувати б Вам..., чи не були б Ви такі ласкаві прийняти мою допомогу (вислухати мою пропозицію, пораду), чи не погодилися б Ви на мою пропозицію...
Кожна із ситуативно-тематичних груп становить синонімічний ряд етикетних одиниць, які різняться за семантичними та стилістичними ознаками. Вибір етикетних одиниць комунікантами, передусім, залежить від таких визначальних екстралінгвістичних факторів, як: соціальна роль; вік; місце проживання; стать;
культурно-освітній рівень адресата й адресанта, соціальна дистанція між ними; характер ситуації спілкування; специфіка взаємин між комунікантами.
Парадигма мовних формул. Вибір мовних одиниць у мовленні залежно від обставин спілкування.
Термін "парадигма" у філософію науки уперше впровадив позитивістГустав Бергман, однак справжній пріоритет у його використанні і поширенні належить Томасу Куну. У своїй книзі "Структура наукових революцій" (1962) Кунговорить про можливості виділення двох основних аспектів парадигми: епістемічного й соціального. У епістемічному плані парадигма - це сукупність фундаментальних знань, цінностей, переконань і технічних прийомів, що виступають як зразок наукової діяльності. У соціальному - парадигма характеризується через поділяюче її конкретне наукове співтовариство, цілісність і границі якого вона визначає.
Існування парадигми, на думку Куна, пов'язане з періодами нормальної науки, у рамках яких вони виконують проєктивно-програмувальну і селективно-заборонну функції. Зміну парадигми здійснюють за допомогою наукових революцій, що пов'язано зі своєрідним ґештальт-перемиканням наукового співтовариства на нову систему світогляду й цінностей. Критика надмірного соціологізму і психологізму в розумінні парадигма спонукала Куна конкретизувати свою позицію за допомогою введення поняття "дисциплінарної матриці", синонімічного епістемічному контекстові парадигми. Структура дисциплінарної матриці містить:
символічні узагальнення, що становлять формальний апарат і мову, характерну для конкретної наукової дисципліни;
метафізичні компоненти, що визначають найбільш фундаментальні теоретичні і методологічні принципи світорозуміння;
цінності, що задають панівні ідеали і норми побудови й обґрунтування наукового знання.
Поняття парадигми у пізніх роботах Куна пов'язане в більшому ступені з характеристикою інтеґральних соціально-психологічних аспектів наукового співтовариства. Разом із тим, у рамках сучасної філософії науки поняття парадигми виявилося більш продуктивним під час опису еталонних теоретико-методологічних основ наукового пошуку.
Частиною будь-якої системи автоматичного перекладу є формальнее представлення парадигматики, тобто набору граматичних форм у межах грамматичного класу. Це необхідно, по-перше, для укладання парадигматичних класів, що використовуються і в автоматичному морфологічному аналізі, і в синтезі. По-друге, щоб укласти класифікацію, позначивши кожну граматичну форму і граматичний клас певним кодом, що використовуватиметься протягом всього процесу перекладу.
Граматичний клас – це формальний аналог поняття "частина мови". Відмінність полягає у функціональному підході до їх виділення. Тому, наприклад, іменники поділятимуться на два граматичних класи – власні та загальні назви, а прикметники, дієприкметники, порядкові числівники складатимуть один граматичний клас – ад’єктивів.
Парадигматичний клас – це слова, парадигма яких містить однакову кількість граматичних форм, що утворюються за однаковим принципом стосовно синтетичних і аналітичних мовних засобів. Для синтетичних форм це буде однаковий набір флексій, однакові буквенні і позиційні зміни.
Обов’язковим етапом автоматичного перекладу є синтез словоформ мовою, на яку здійснюється переклад. За правилами трансляційної граматики словоформи і фрази вхідної мови у початковій формі трансформуються у перекладні еквіваленти вихідної за допомогою автоматичного словника. Потім вони вводяться у речення відповідно до його синтаксичної структури.
Українська мова представляє собою складну систему. Основними одиницями її вважаються звук, буква, слово, частина мови, словосполучення і речення:
| одиниці мови | приклади |
| звук | [с' ], [а], [х], [дж], [дз] |
| буква | б, к, й, ц, в, р, у, д, а, ь |
| слово | вмію, рахувати, до, я |
| частина мови | рахувати (дієслово) |
| словосполучення | рахувати до десяти |
| речення | Я вмію рахувати до десяти |
Одиниці мови тісно пов'язані між собою і створюють системи у мові: фонетичну, лексичну, морфологічну і синтаксичну.
Наше мовлення (розповідь, опис, листи, документи тощо) складається з окремих частин, які передають якийсь зміст, поняття чи назву. Ці частини — слова, словосполучення і речення. Вони можуть вживатися самостійно і бути пов'язані між собою в конкретному висловлюванні.
Слова можуть змінюватись за допомогою додавання або віднімання певних частин: префіксів, суфіксів, закінчень, які вносять нові якості в зміст самого слова. Наприклад: ведеться, поведеться, переведеться, розведеться, доведеться, наведеться. Тут ми вже маємо справу з новими словами.
Отже, основними одиницями мови є слово, словосполу чення і речення.
Слово — основна одиниця, що складається зі звуків на позначення конкретних предметів, явищ, дій та їхніх ознак. Слово являє собою єдність звукової форми і значення.
Словосполучення — синтаксична одиниця, яка складається з двох і більше граматично пов'язаних повнозначних слів, що служать для вираження єдиного, але складного поняття. Наприклад: праця —творча праця; влада — влада на місцях.
Речення — це мовна одиниця, що складається з пов'язаних між собою слів і виражає закінчену думку.
У сучасній українській мові виділяють 10 частин мови: 6 повнозначних (або самостійних), 3 неповнозначних (або службових); окрему групу становлять вигуки та звуконаслідування.
Поняття антиетикету, мовленнєвого антиетикету.
Невербальні способи спілкування та доречність їх використання.
Людина, яка має високий рівень культури спілкування, дотримується загальноприйнятих норм і користується всіма формами і засобами спілкування. Вона легко вступає в контакт із людьми, виходячи при цьому з позитивних комунікативних установок, її жести, міміка, пантоміміка підтверджують доброзичливе ставлення до інших. Очі її відкриті, вона має виразну міміку, живий погляд. Це свідчить про здатність людини до спілкування. При погляді на неї не виникає відчуття тривоги. Під час розмови висота голосу людини може змінюватись, ритмічність мелодії її голосу постійна. Така людина має високу самооцінку, впевнена в собі, про що свідчить її поза. Вона невимушена, ненапружена. Плечі вільно опущені, голова випрямлена. Руки вільні, жести широкі й свідчать про відкритість. Людина повернута і нахилена в бік партнерів — злегка посміхається, спокійно, твердо, відкрито і прямо дивиться в очі співрозмовників, запрошуючи їх до діалогу, співробітництва.
Сьогодні всі знають про єдність тіла і духу. Недарма люди здавна кажуть, що в здоровому тілі живе здоровий дух. Де гуманно красномовна невербаліка, там за нею стоїть духовно багата людина, яка має високий рівень культури спілкуван¬ня. Остання, у свою чергу, виявляється за допомогою невербальних сигналів. І навіть якщо людина з таким рівнем культури перебуває в поганому настрої чи має якісь неприємності, вона вміє їх приховувати.
Про тісний і важливий зв'язок між невербалікою та відчуттями людини (зоровими, слуховими та кінестетичними) свідчить доробок останніх років у галузі психології та психотерапії — нейролінгвістичне програмування. Учені виявили, що люди, реагуючи на запитання, мову, як правило, спочатку несвідомо створюють певні образи, або говорять щось до себе, або уявляють певні скелетно-м'язові відчуття. Яку з цих трьох систем відчуттів вони обирають для опрацювання інформації, можна встановити, зчитуючи невербальні сигнали, насамперед стежачи за рухом очей. Якщо очі рухаються вгору, то людина в цей час конструює або відтворює зорові образи. Якщо ж її очі рухаються вліво або вправо, опускаються вниз вправо, вона відтворює або уявляє слухові образи, а якщо вниз і вліво — то переживає кінестетичні відчуття.
Знаючи, в якій переважно системі (зоровій, слуховій, кінестетичній) і як працює мозок людини, можна зрозуміти її. За допомогою цієї системи можна допомогти людині позбутися бар'єрів, труднощів у спілкуванні. Наприклад, один із спеці¬алістів у сфері нейролінгвістичного програмування Ф. Пьюселик учив, що в бізнесі потрібно взаємодіяти саме з урахуванням таких особливостей людей. Якщо людина мислить образами і хоче щось змінити, то спілкуючись з нею, треба допомогти їй створити звичні зорові або слухові образи (задаючи відповідні запитання). Можна також вживати звичні для неї слова (наприклад: "Ви це зробите краще за інших і досягнете успіху. Цей шлях — саме для Вас"). На такі слова людина реагує позитивно.
Отже, невербальні засоби спілкування дають змогу працювати свідомо з несвідомим і допомагають досягти позитивних результатів.
Нові дані, одержані у сфері невербаліки, свідчать про те, що є два самостійних канали системи спілкування, які працюють одночасно і мають специфічні функції та механізми, — вербальний і невербальний. Згідно з новим припущенням невербальні засоби спілкування призначені для безпосереднього передавання смислових установок через поведінку людини, а мова — для передавання значень, закладених у словах. З'являється дедалі більше даних про те, що невербальні засоби і несвідомі механізми психіки відіграють значно більшу роль як у процесі мислення, так і спілкування, ніж вважалося раніше.
Встановлено також, що у формуванні здібності до інтерпретації невербальної поведінки людини важливе значення має врахування етапів її розвитку. На першому етапі розвитку людина розпізнає окремі елементи поведінки інших на основі жестів і міміки, трактує лише окремі їхні дії. Розвиваючи свої здібності до розшифрування невербальної поведінки інших, людина навчається сприймати комплекс відповідних засобів з урахуванням конкретного контексту. Вона не лише розпізнає стан партнерів по спілкуванню, а й правильно оцінює їхнє ставлення одне до одного. З часом людина навчається не лише адекватно аналізувати невербальну поведінку, а й використовувати жести, міміку, пантоміміку як засоби регуляції відносин з іншими.
Спілкуючись, люди розвиваються, оволодівають способами і засобами взаєморозуміння, набувають нових, неповторних знань про людський світ. Вони, як писав Л. Честерфілд у "Листах до сина", отримують більш важливу освіту завдяки прочитуванню людей та вивченню їхніх видань, аніж за допомогою різних книжок.
Невербальна комунікація — це система знаків, що використовуються під час спілкування і відрізняються від мовних засобами та формою їх виявлення.
Жести, міміка, пантоміміка, рухи тіла з'являються у дитини раніше, ніж мова, і стають істотною основою її розвитку.
Важливою ознакою культурної людини є її вміння використовувати акустичні засоби (екстралінгвістичні та паралінгвістичні сигнали). Вони підвищують ефективність впливу однієї людини на іншу.
Основою довірливого, культурного спілкування є контакт очей, дотримання вимог просторового розміщення та часових характеристик.
"Прочитування" та вивчення кожної людини завжди привносить щось нове в наші знання про людський світ.
Гендерні аспекти спілкування.
Ґендер (англ. gender — «стать», від лат. genus — «рід») — соціально-біологічна характеристика, через яку визначаються поняття «чоловік» і «жінка», психосоціальні, соціокультурні ролі чоловіка і жінки як особистостей, на відміну від статі, яка позначає біологічні відмінності.
На відміну від біологічної статі, гендер виступає набором соціально рольових самоідентифікацій (самовизначень), які можуть співпадати із суто біологічними статево-рольовими стереотипами або суперечити їм.
Ґендерні відмінності формуються у процесі соціалізації — навчання ролі чоловіків і жінок, який відбувається від перших днів народження до статевозрілого віку, і меншою мірою — пізніше. На це впливають сімейне виховання, школа, взаємодія з іншими дітьми та ігрова активність. Розуміння відмінностей між статями формується починаючи приблизно з двохрічного віку.
У сучасній лінгвістиці в останні десятиліття особливу актуальність набуває проблема „стать і мова”. У центрі уваги цих досліджень знаходяться соціальні і культурніфактори, що визначають відносини культури і суспільства до чоловіків та жінок, поведінку індивідів у зв'язку з приналежністю до тієї чи іншої статі, стереотипні уявлення про чоловічих і жіночих якостях – усе, що переводить проблематику статі зі сфери біології в сферу соціального життя і культури . Ця категорія, як не раз відзначали дослідники, не є суто лінгвістичною.
Не викликає сумнівів, що чоловіки та жінки суттєво відрізняються за психічними, фізіологічними та комунікативними параметрами. Сьогодні наука не заперечує існування деяких стильових особливостей, властивих переважно чоловікам чи переважно жінкам у рамках чітко окресленої ситуації спілкування. При цьому вважається, що вони виникають під впливом як соціокультурних (наприклад, уживання жінками лайливих слів засуджується більше, ніж чоловіча лайка), так і біологічних, і гормональних факторів. Найбільш перспективним і обґрунтованим напрямком вивчення чоловічої і жіночої мови в даний час вважається вивчення стратегій і тактик мовної поведінки чоловіків і жінок у різних комунікативних ситуаціях з обов’язковим урахуванням культурної традиції даного суспільства.
Жінки, як правило, перевершують чоловіків у всьому, що стосується мови (дівчатка починають говорити раніше, мають багатший словниковий запас, утворюють складніші й різноманітніші речення); вони більше схильні до кохання, прихильніші, емоційніші. Чоловіки ж частіше є лідерами; їхня самооцінка залежить від успіхів у сфері предметної діяльності, стабільніша й загалом вища від жіночої.
Мета спілкування у чоловіків і жінок різна: чоловік спілкується для того, щоб передати важливу інформацію, а жінка – щоб зав'язати, підтвердити і укріпити емоційні зв'язки зі співрозмовниками. Тому чоловік при спілкуванні або задіює весь мозок, або (якщо зайнятий чимось важливим) відповідає на автоматі, взагалі не сприймаючи слова співрозмовника. У жінки навпаки – активується невелика частка мозку, але паралельно вона може займатися ще десятком інших справ.
Що ж стосується аспектів спілкування, пов'язаних із мовним кодом, то дослідники лінгвоґендерологічних проблем зазначають, що в мовленні чоловіків простежується більша кількість іменників і дієслів; жінки віддають перевагу прикметникам і прислівникам. У мовленні жінок частіше трапляються актуалізатори (так? ти що? га? тощо), сигнали наявності зворотного зв'язку й уваги до слів співбесідника (так, ага, угу, о! тощо). Жінки спокійніше реагують на перебивання мовлловіки та жінки суттєво відрізняються за психічними, фізіологічними та комунікативними параметрами. Сьогодні наука не заперечує існування деяких стильових особливостей, властивих переважно чоловікам чи переважно жінкам у рамках чітко окресленої ситуації спілкування. При цьому вважається, що вони виникають під впливом як соціокультурних (наприклад, уживання жінками лайливих слів засуджується більше, ніж чоловіча лайка), так і біологічних, і гормональних факторів. Найбільш перспективним і обґрунтованим напрямком вивчення чоловічої і жіночої мови в даний час вважається вивчення стратегій і тактик мовної поведінки чоловіків і жінок у різних комунікативних ситуаціях з обов’язковим урахуванням культурної традиції даного суспільства.
Жінки, як правило, перевершують чоловіків у всьому, що стосується мови (дівчатка починають говорити раніше, мають багатший словниковий запас, утворюють складніші й різноманітніші речення); вони більше схильні до кохання, прихильніші, емоційніші. ЧоловіHYPERLINK "C:tempProbaж"й загалом вища від жіночої.
Мета спілкування у чоловіків і жінок різна: чоловік спілкується для того, щоб передати важливу інформацію, а жінка – щоб зав'язати, підтвердити і укріпити емоційні зв'язки зі співрозмовниками. Тому чоловік при спілкуванні або задіює весь мозок, або (якщо зайнятий чимось важливим) відповідає на автоматі, взагалі не сприймаючи слова співрозмовника. У жінки навпаки – активується невелика частка мозку, але паралельно вона може займатися ще десятком інших справ.
Що ж стосується аспектів спілкування, пов'язаних із мовним кодом, то дослідники лінгвоґендерологічних проблем зазначають, що в мовленні чоловіків простежується більша кількість іменників і дієслів; жінки віддають перевагу прикметникам і прислівникам. У мовленні жінок частіше трапляються актуалізатори (так? ти що? га? тощо), сигнали наявності зворотного зв'язку й уваги до слів співбесідника (так, ага, угу, о! тощо). Жінки спокійніше реагують на перебивання мовлення, їх мовний код містить більшу кількість засобів увічливості, меншу кількість грубих і лайливих висловів. У мовленні жінок частіше спостерігається явище неточного («приблизного») називання предметів; чоловіки ж намагаються все називати точно. Жінки частіше вживають слова зі значенням невпевненості (мабуть, напевне) і описові вислови внутрішніх етапів (Мені від усього цього моторошно).
Ґендерні особливості спілкування виразно виявляються в етикетному спілкуванні. Під час розмови жінки зазвичай відверто дивляться у вічі співрозмовника, чоловіки ж частіше уникають прямого погляду. Жінки здебільшого починають і підтримують розмову, а чоловіки контролюють і керують перебігом її. Жінки частіше ніж чоловіки просять вибачення, докладно щось пояснюють.
Великий інтерес викликає дослідження ґендера в професійній комунікації. Так, у результаті тривалої роботи німецьких лінгвістів із дослідження ґендерної специфіки професійного спілкування встановлено, що чоловіки і жінки виявляють HYPERLINK "http://ua-referat.com/%D0%A2%D0%B5%D0%BD%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%97" o "Тенденції" тенденції до різних стилів ведення полеміки. Чоловіки рідше погоджуються зкритикою, частіше вдаються до іронії, посилання на авторитети, використовують менше мовних засобів, що виражають невпевненість, і в результаті справляють враження більш компетентних і впевнених у собі і своїй правоті фахівців, тобто більш успішно домагаються так званого „статусу експерта”.
Підсумовуючи сказане вище, можна дійти висновку, що ґендерні відмінності між чоловіками та жінками, безперечно, суттєві і значущі, але не такі вже великі, щоб особи різної статі не могли дійти порозуміння. Багато факторів та обмежень впливають на людину з самого народження, чим змінюють поведінку чоловіків і жінок. Мова може йти лише про типові риси чоловічого та жіночого мовлення, виявлених тенденцій вживання мови чоловіками та жінками.
Ґендерні ознаки мовної картини світу – це сутнісні прояви пізнання світу крізь призму чоловічого і жіночого бачення, що інтегрують універсальні та національно специфічні ознаки, виявляють особливості номінативної та комунікативної діяльності чоловіків і жінок, а також вплив статі на мовну практику та мовну поведінку.
Отже, прояви маскулінності та фемінінності можна спостерігати у різних сферах, зокрема у типах поведінки індивідів, різноманітних видах соціальної активності, та особливо у мові, що описує ці явища. Лінгвістична ґендерологія співвідносить мову з особистістю за ознакою соціальної статі. Ґендер, з-поміж інших соціолінгвістичних понять, найбільше пов'язаний з умовами життя, реаліями, нормами і традиціями певної культури.
Функціональні стилі української мови та сфера їх застосування.
Мова – це ідеальна система, якою володіють усі представники певного мовного колективу. Залежно від того, в якому середовищі, з якою метою відбувається спілкування, люди добирають ті чи інші мовновиражальні засоби, що і характеризує специфіку мовлення.
Стиль – це функціональний різновид загальнонародної мови, який різниться типовими мовними засобами залежно від сфери людського спілкування.
Виділяють 5 стилів : розмовний, публіцистичний, науковий, діловий, художній.
Розмовний стиль реалізує здебільшого комунікативну функцію. Оскільки комунікація в розмовному стилі здійснюється шляхом безпосереднього діалогу, головною метою мовця є встановлення психологічного контакту із співрозмовниками. Вимова не завжди збігається з літературними нормами. Лексика, як правило, розмовно - побутова, загальновживана.
Публіцистичний стиль реалізує інформативну і валюнтативну функцію мови. Сфера використання – засоби масової інформації! Метою публіцистичного стилю є не тільки інформування громадськості, скільки формування громадської думки, спонукання до активної дії і прийняття рішень. Вимова має бути максимально нормативною. Синтаксис характеризується постановкою риторичних запитань, імперативів з окличною інформацією. Для лексики характерна емоційність, фразеологічна насиченість, вживаноби - діалектизми, жаргонізми тощо
Художній стиль поєднує в собі окремі ознаки інших стилів. Це пояснюється насамперед змістом художнього твору, його ідейним спрямуванням, а не довільним використанням елементів наукового, публіцистичного чи офіційно-ділового стилів.
Основне призначення художнього стилю є творення за допомогою мовних засобів художніх образів. При цьому широко використовуються всі можливі експресивно-емоційні засоби мови її лексичне, фонетична багатство, уся різноманітність граматичних форм і конструкцій, а також впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття і волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості та естетичні смаки.
У художньому стилі використовуються різні типи мовлення і зв'язки речень у тексті.
Сфера використання художнього стилю — творча діяльність, література, різні види мистецтва, культура, освіта.
Основні ознаки художнього стилю: образність, поетичність, естетика мовлення, експресія як інтенсивність вираження, зображувальність конкретно-чуттєве живописання дійсності -людей, природи, явищ, понять,
якостей, властивостей, відношень.
В художньому стилі все подається через призму інтелекту і світовідчуття особистості образ автора, і все спрямовується на особистість читача слухача. Тому в художньому стилі зокрема в художніх творах, крім обєктивності реального світу, існує і субєктивність сприйняття його людиною.
Основні мовні засоби: багатство найрізноманітнішої лексики з переважанням конкретно — чуттєвої назви осіб, речей, дій, явищ, ознак, емоційно — експресивна лексика, різні види синонімів, омонімів, фразеологізмів, використання з стилістичною метою історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів.
Особливою прикметою художнього стилю є широке вживання дієслівних форм — родових — минулому часі і умовному способі, особових у теперішньому і майбутньому часі дійсного способу, у наказовому способі. У художньому
стилі використовуються всі типи речень, синтаксичних звязків, особливості інтонування і ритмомелодики.
За родами і жанрами художній стиль поділяється на підстилі:
1)епічні (прозові: казка, роман, байка, повість…)
2)ліричні ( поезія, поема, балада, пісня, епіграма)
3)драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама)
4)комбіновані (ода, художня публіцистика, усмішка)
Науковий стиль та його диференціація.
Науковий стиль — функціональний різновид літе ратурної мови, що використовується з пізна вально-інформативною метою в галузі науки та освіти. Поняття наукового стилю об'єднує мову різних га лузей науки. Спільною для суспільної, природничої, технічної, інших сфер уживання наукового стилю є орієнтація на книжну лексику, на логічний виклад інформації, за стосування класифікаційного підходу до опису наукових об'єктів, використання абстрактних понять, форму лювання дефініцій (визначень).
Сфера використання наукового стилю мови — наукова діяльність, науково-технічний прогрес суспільства, освіта.
Основне його призначення — повідомлення про результати дослідження, доведення теорій, обґрунтування гіпотез, класифікацій, розяснення явищ, систематизація знань, а також систематизування, пізнання світу, служити для повідомлення про результати досліджень, доведення теорій, обґрунтування гіпотез, класифікацій, роз’яснення явищ, систематизація знань, виклади матеріалу, представлення наукових даних суспільству.
Основні ознаки наукового стилю:ясність, обґрунтованість, точність, аналіз, висновки.
Основні мовні засоби: велика кількість термінів, схем, таблиць.
Науковий стиль має такі підстилі: власне науковий з жанрами текстів — монографія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, тези; науково-популярний виклад наукових даних для нефахівців -книги, статті в неспеціальних журналах; науково-навчальний підручники, лекції, бесіди тощо.
Науковий стиль належить до книжних стилів літературної мови, яким властиві попередня підготовленість висловлювання, ґрунтовна обізнаність з проблемами і темами, монологічність, унормованість мови. Сфера його використання — наукова діяльність, науково-технічний прогрес суспільства, освіта.
Основні стильові ознаки наукового стилю і специфічна мовленнєва системність визначаються позамовними стилетвірними чинниками:
призначення — віднайдення ідеї, визначення понять і категорій, формулювання концепцій, доведення теорій, обґрунтування гіпотез, класифікацій, розяснення явищ, систематизація знань
зміст стилю — теоретичні відомості та практичні знання про людство, природу і Всесвіт
мета стилю — повідомлення нового знання про дійсність і доведення його істинності мета коригується в кожному конкретному випадку створення тексту
комунікативне завдання стилю — передавання адресату знань у переконливій і доступній формі.
Основними стильовими ознаками наукового стилю є абстрагованість, узагальненість, підкреслена логічність, однозначність і точність, ясність і обєктивність викладу, доказовість, логізована оцінність, переконливість, аналіз, синтез, аргументація, пояснення причинно-наслідкових відношень, висновки та ін.
Для наукового стилю показове оформлення тексту — члену вання на розділи, підрозділи, параграфи і под., введення формул, діаграм тощо.
Особливості вживання публіцистичного стилю в українській мові.
Публіцистичний стиль:
1) один з функціональних стилів літературної мови, призначений для передачі масової інформації;
2) емоційно забарвлена, піднесена мова з ознаками вольової оцінності (у цьому значенні виступає синоні мом до понять «ораторський стиль», «риторич ний стиль»).
Сфера використання публіцистичного стилю – громадсько-політична, суспільно-культурна, виробнича діяльність, навчання.
Основне призначення – служити розв’язанню суспільно-політичних питань, активно впливати на читачів, переконувати у справедливості певної ідеї, спонукати їх до творчої діяльності, пропагувати прогресивні ідеї, учення, знання, здоровий спосіб життя.
Сфера використання і призначення публіцистичного стилю вплинули на формування його відповідних ознак: логізація та емоційна виразність, оцінка – соціально-політична, ідеологічна, естетична, моральна, пристрасне ставлення до предмета мовлення, змісту, інформації, поєднання точності висловленої інформації, наукових положень з емоційно-експресивною чи імперативною образністю художнього конкретно-чуттєвого бачення питання чи проблеми.
Як мова засобів масової інформа ції, публіцистичний стиль характеризується популярним, чітким викладом, орієнтованим на швидке сприй мання повідомлень, на стислість і зрозумілість інформації. У другому значенні мовні засоби призначені для емоційного впливу на читача, слухача. Об'єднуючи писемну й усну форму літературної мови, публіцистичний стиль виробляє лексичні, граматичні засоби стилістичного увиразнення мови, актуалізує певні стилістичні прийоми, серед яких, зокрема, використання заперечних конструкцій у функції стверджен ня, варіювання часовими формами дієслова для підкреслення образності опису, розповіді, вживання повторів (лексичних, лексико-граматичних), інверсія та ін. фігури мови, які ви конують афективну функцію, тобто спричиня ють емоційний вплив слова. Відверта, неприхована оцінність міститься у риторичних питаннях, закликах-звертаннях до читачів, слухачів, у ви борі тих лексичних, фразеологічних одиниць, з якими нерід ко асоціюється пишномовність, патетичність, спонукальна експресія.
Публіцистичний стиль — це добір лексичних синонімів, які несуть у собі заряд високого, небуденного вислову, що протистоїть нейтральним формам словесного вираження (пор. творці ви соких врожаїв — хлібороби, трудівники полів — селяни). Публіцистичність закладена також у словотвірних формах з префіксом не- типу неухиль ний, нестримний, невимовний, невблаганний то що. Як засоби досягнення публіцистичності, тобто підсилення емоційно-експресивного впливу мови, використовуються і книжні та розмовні елементи.
Публіцистичний стиль взаємодіє з образними засоба ми художньої мови, зокрема, у характерних різ новидах художньої публіцистики, в науково-художніх текстах.
В історії української літературної мови 16—17 ст. важливу роль відіграла полемічна література, твори письменників-полемістів. Жанр полеміки виробляв особливі прийоми побудови тексту, добору експресивних лексичних, фразеологічних засобів із «високої» (старослов'янської) та «простої» (бу денної) мови.
Публіцистичний стиль нової української літературної мови пов'яза ний із зародженням української преси (кін. 19 ст. — поч. 20 ст.). Публіцистичний стиль набуває різних форм текстового виражен ня, напр., він виявляється в авторських монологах, діалогічній мові. Особливою формою публіцис тичності володіє хронікально-документальний жанр. Ува гу дослідників здебільшого привертають пи семні жанри функціонування публіцистичного стилю; менше аналізується ораторське мистецтво як особливий різновид публіцистичного стилю. У публіцистичних жанрах викорис товуються образні засоби, спільні з художньою мо вою. Стосуючись конкретної інформації, наукових фактів, публіцистичний стиль не уникає термінів, книжних сло восполучень, іншомовних слів, які часто викону ють, крім інформативно-пізнавальної, також емоційно-експресивну функцію.
Основні мовні засоби публіцистичного стилю:
1. Поєднання елементів наукового, офіційного, художнього й розмовного стилів.
2. Лексика насичена суспільно-політичними, соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат,багатопартійність…)
3. Наявність багатозначної образної лексики, емоційно-оцінних слів, експресивних сталих словосполучень, перифрази.
4. Уживання у переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів.
5. Короткі прості речення, часто питального або окличного характеру, звертання.
Публіцистичний стиль за жанром, мовними особливостями та способом подачі інформації поділяється на підстилі:
1)художньо-публіцистичний (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси);
2)есе (короткі нариси вишуканої форми);
3)науково-публіцистичний (літературно-критичні статті, огляди, рецензії).
Побутовий стиль, його підстилі та мовні ознаки.
Сфера використання — усне повсякденне спілкування в побутів, у сімї, на виробництві. Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше — нерегламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються особистими субєктивними стосунками мовців. Друге — обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом. У повсякденній розмові мовці можуть торкатися різних, часток не повязаних між собою тем, отже, їхнє спілкування носить частіше довільний інформативний характер. Ділова ж мова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розвязанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети.
Основні ознаки: безпосередня участь у спілкування; усна форма спілкування; неофіційність стосунків між мовцями неформальне; невимушеність спілкування; непідготовленість до спілкування неформальне; використання несловесних засобів логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації; використання позамовних чинників ситуація, поза, руки, жести, міміка; емоційні реакції; потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне.
Основні мовні засоби: емоційно-експресивна лексика метафори, порівняння, синоніми та ін.; суфікси субєктивної оцінки зменшено-пестливого забарвлення, зниженості; прості, переважно короткі речення неповні, обірвані, односкладові; часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами поп-, пона-, поза-; фразеологізми, фальклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки й т.д.; заміна термінів розмовними словами електропоїзд — електричка, бетонна дорога — бетонка.
Типові форми мовлення — усні діалоги та полілоги. Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією — їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець. Жанри реалізації — бесіда, лист.
Особливості ораторського, конфесійного та епістолярного стилів.
Ораторський стиль - це стиль промови, доповіді, лекції, публічного виступу. Переконливе, пристрасне слово – дійовий засіб організації стосунків між людьми у діловій сфері, могутній чинник виховання. Живе слово, особистий приклад – величезна сила. Поведінка оратора, його мова, жести, вигляд – усе це взірець для слухачів. Справжній промовець – неповторна індивідуальність. Ораторський стиль виявляється в таких якостях:
1) безпосередність (спілкування віч-на-віч або з аудиторією);
2) невимушеність (природність, розкутість спілкування);
3) емоційність спілкування, що забезпечує виразність мовлення за рахунок доцільного використання вербальних та невербальних засобів;
4) правильності, грамотності спілкування (відповідності нормам літературної мови);
5) точності (використання слова у відповідності до його мовного значення);
6) стислості (використання таких мовних засобів, які найбільш яскраво виражають головну думку);
7) виразності .
Ораторський стиль – це такий стиль, де найповніше виявляються сліди розумово-мовленнєвої діяльності людини і лише постійна робота над ним є найдієвішим чинником розвитку й удосконалення усієї діяльності оратора.
Конфесійний стиль. Сфера використання: релігія та церква. Призначення – обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Він реалізується у релігійних відправах, проповідях, молитвах, церковних книгах.
Основні засоби:
1) суто церковна термінологія та слова-символи;
2) непрямий порядок слів у реченні та словосполученні;
3) значна кількість метафор, алегорій, порівнянь;
4) наявність архаїзмів.
Конфесійний стиль від інших відрізняє небуденна урочистість, піднесеність, наявність виражальних засобів.
Конфесійний стиль має такі підстилі:
1)публіцистичний;
2)науковий;