ТЕМА 10.

Соціальні організації ЯК СУБ’ЄКТИ СОЦІАЛЬНОЇ ВЗАЄМОДІЇ

 

Людина - істота біосоціальна. Вона стає особистістю, самовиражається і самореалізується у співжитті з собі подібними. Потреба у солідарності, підтримці досягненні спільних цілей примушує людей узгоджувати свої дії, а отже творити певні соціальні групи, які, відповідно до цілей, поставлених перед ними, та форм реалізації цих цілей, можуть набувати більшого чи меншого ступеня організованості.

Проблеми, пов'язані з виникненням та функціонуванням різних типів соціальних груп і соціальних організацій, тих первинних ланок соціуму, які пов'язують особистість з соціальною системою в цілому, - одні з центральних у сучасній соціології.

 

10.1. Соціальна група як основа соціальної організації

Поняття "соціальна група" є одним з найважливіших у соціології. Існує декілька типів соціальних спільнот, до яких з точки зору здорового глузду застосовується поняття "соціальна група". Іноді термін "група" позначає декількох індивідів, які фізично, просторово знаходяться в одному місці ( індивіди, які їдуть в одному вагоні поїзда, або ті, які на зупинці чекають трамвай № 2 і т.п.) Таку територіальну співдружність важко вважати соціальною групою з точки зору соціології. Це - агрегація - певна кількість людей, що зібралися в єдиному фізичному просторі і не взаємодіють свідомо.

Доволі часто можно почути або прочитати наприклад про "вікову групу молоді від 18 до 22". Таке розуміння групи теж не можна вважати науковим. Це соціальна спільнота, що об’єднує людей з надіндивідуальними зв'язками. Що ж тоді можна назвати соціальною групою?

Соціальна група - це сукупність індивідів, що взаємодіють певним чином на підставі спільних очікувань кожного члена групи відносно інших.

Суттєвими моментами в цьому визначенні групи будуть:

• наявність взаємодій між її членами;

• спільні очікування кожного члена групи відносно інших її членів.

Отже двоє, що чекають автобус на зупинці, не є групою, але в принципі можуть стати нею, якщо почнуть бесіду, бійку або якийсь інший вид взаємодії із взаємними очікуваннями. Люди, які стоять біля прилавка в магазині, утворюють чергу, тобто агрегацію з точки зору соціології. Продавець пропадає, він відсутній впродовж тривалого часу. Що відбувається в тому випадку ? Люди в черзі починають взаємодіяти заради досягнення спільної мети - повернути продавця на його робоче місце. Агрегація, таким чином за певних обставин перетворюється на групу. Але ця новоутворена група є, як правило, випадковою, стихійною, в ній відсутні стійкі очікування, а взаємодія відбувається в односторонньому порядку. Такі спонтанні, нестійкі групи називають протогрупами (або квазігрупами). Для протогрупи характерні:

· спонтанність утворення;

· нестійкість взаємозв'язків;

· відсутність різноманітних форм взаємодії (прийом або передача інформації, вираз протесту або радості);

· короткочасність сумісних дій. Протогрупи найчастіше існують недовго, після чого розпадаються, або під впливом ситуації перетворюються у стійкі соціальні групи.

Серед типів протогруп соціологи розрізняють аудиторію, натовп, соціальне коло. Аудиторія - соцільна спільність людей, що об"єднуються взаємодією з комунікатором - індивідом або групою, що володіє інформацією та доводить її до цієї спільності. Характерною рисою аудиторії, як протогрупи, є одностороння взаємодія, слабкий зворотній зв"язок аудиторії з комунікатором. У повсякденному житті нам доволі часто доводиться зустрічатися з аудиторіями: лектор із студентською аудиторією, тамада за святковим столом, уявна теле- і радіоаудіторія.

Натовп - це тимчасове скупчення людей, об'єднаних у замкнутому фізичному просторі спільністю інтересів та емоцій. Натовп - це трішки більше, ніж просто агрегація. Фізично обмежений простір призводить до соціальної взаємодії навіть в тих випадках, коли люди у натовпі намагаються уникнути міжособистісного контакту. Усвідомлення присутності інших людей навколо веде до неявного, але багатого на враження взаємообміну, що базується на спілкуванні з уникненням контакту очей, на міміці обличчя, жестах, позах і навіть стилях одягу. Натовпи доволі сильно розрізняються за характером і поведінкою. Однак найчастіше вони мають визначені спільні характеристики:

- навіюваність (люди, що знаходяться у натовпі з більшою ймовірністю сприймають думки, почуття та дії більшості);

- анонімність (індивід відчуває себе незначною, невпізнаною частинкою великого цілого);

- спонтанність (люди, які складають натовп мають тенденцію до більш спонтанної манери поведінки, їх поведінка у натовпі залежить виключно від емоцій);

- невловимість (оскільки люди у натовпі анонімні, вони починають відчувати себе поза соціальним контролем. Здійснюючи акти вандалізму - побиття вітрин футбольними фанатами - кожен з учасників знімає з себе за це відповідальність, перекладає її на натовп у цілому).

Механізми утворення натовпу, ірраціональна та часто деструктивна поведінка індивіда у діючому натовпі завжди цікавили вчених-соціологів та психологів. Французський учений Г. Лебон ще у 1895 році запропонував вважати "колективну душу", яка з"являється у натовпі, відповідальною за те, що свідомість у окремих особистостей пригнічується або майже повністю зникає. Іншим напрямком дослідження натовпу стала теорія "нових специфічних норм", що була розроблена американським соціологом Р.Тернером у 1964 році. Згідно цієї теорії, поведінка натовпу є унікальним феноменом, що полягає у тому, що в ході взаємодії виникає і починає швидко розвиватися комплекс специфічних норм. Тернер вважає, що з самого початку люди у діючому натовпі мають різні мотиви і установки. Одні члени є імпульсивними учасниками, інші - пасивними спостерігачами, треті -висловлюють думку, дають поради і т.п. В ході взаємодії індивідів у натовпі починають утворюватися нові специфічні норми. Творці їх -найбільш активні особистості. В тому випадку, якщо дані норми не влаштовують більшість натовпу, ці особистості усуваються і на їх місце приходять нові активні люди. Знаходження у замкнутому просторі і наявність ідентичних цілей сприяють швидкому прийняттю норм, що виникають, або відмові від них, соціальному контролю за їх дотриманням зі сторони більшості. В такий спосіб дії особистостей у натовпі стають односпрямованими та відносно впорядкованими, натовп починає діяти.

Серед протогруп найбільш близькими до стійких соціальних груп є соціальні кола. Соціальні кола - це соціальні спільноти, які утворюються з метою обміну інформацією між її членами. Ці спільності не ставлять перед собою якихось спільних цілей, не приймають сумісних зусиль, не мають виконавчого апарату. Основна функція соціальних кіл полягає в обміні поглядами, новинами, коментарями, аргументами. Кола - це спільноти людей, що дискутують.

Вузька спрямованість взаємодій, пасивність та відсутність єдності роблять соціальні кола нестійкими соціальними утвореннями. Разом з тим індивіди, які їх формують, проходять певний відбір в основному за двома критеріями:

1) спільна зацікавленість у темі дискусії ( так утворюються, наприклад, гуртки за інтересами, кола футбольних уболівальників, що обговорюють результати останнього матчу, збори людей на "клумбі", що обговорюють останні політичні новини);

2) належність до певної субкультури (наприклад, ділові кола, які об’єднують бізнесменів, кола вищих верств населення, кола професіоналів і т.п.).

Отже, протогрупи можуть розглядатися як перехідні утворення на шляху до стійких соціальних груп із стійкими взаємозв'язками.

Соціальні групи - це спільноти людей із стійкими взаємодіями та наявними взаємними очікуваннями, координацією дій, кооперацією та солідарністю з приводу спільних цілей та культурних взірців.

Суттєвими для соціальної групи виявляються:

· певний визначений спосіб взаємодії між членами групи. Члени дворової тусовки (прикладом такої групи можна вважати Тимура і його команду з одноіменної повісті А.Гайдара) разом гуляють по вулицях, планують спільні дії, зобов’язані захищати один одного у випадку нападу на одного з них. Спілкуватися з іншими, так як із своїми, заборонено;

· членство, почуття належності до даної групи. Члени тусовок тиснуть на підлітків, щоб вони приєднувалися до них, вступ у тусовку часто супроводжується таємними ритуалами. Для того, щоб стати членом банди (кримінальної тусовки) підліток повинен виявити сміливість, здійснити акт насильства стосовно ворогуючої тусовки. Як правило якийсь зовнішній знак символізує членство у тусовці: кульчики, хустинка, татуювання;

· групова ідентичність - інші, оточуючі сприймають членів соціальної групи як єдине ціле.

Соціологи, що вивчають суспільство, зустрічаються з численними різноманітними групами. Класифікація соціальних груп дозволяє виділяти та оцінювати основні види груп, а також визначати ступінь групової та міжгрупової взаємодії.

Інгрупа та аутгрупа. Кожен індивід виділяє певну кількість груп, до яких він належить, та визначає їх як "свої" - "моя сім’я", "моя професійна група", "моя компанія" і т.п. Такі групи можна вважати інгрупами, тобто тими, до яких він відчуває свою належність і в яких він ідентифікується з іншими членами в такий спосіб, що розцінює членів групи як "ми". Інші групи, до яких індивід не належить - інші сім’ї, інші компанії друзів, інші професійні та релігійні групи - будуть для нього аутгрупами, до яких він підбирає символічне значення "вони", "інші". У примітивних суспільствах, де люди живуть малими групами, що, як правило, являють собою клани родичів, родинні відносини у більшості випадків і визначають природу інгруп та аутгруп. Якщо люди зустрічаючись не виявляють родинних відносин, вони відчувають себе вороже налаштованими один до одного і, як правило, діють вороже, відповідно до своїх почуттів. У сучасному суспільстві відносини між членами суспільства будуються на багатьох типах зв’язків крім родинних, але відчуття інгрупи, пошук її членів серед інших людей залишаються дуже важливими для кожної людини. Коли індивід попадає у середовище незнайомих йому людей, він, перш за все, намагається знайти тих, хто складає його соціальну верству або клас, хто дотримується одних з ним політичних поглядів і т.і. Ймовірно, що ознакою людей, які належать до однієї інгрупи, повинно бути те, що вони поділяють певні почуття і думки, наприклад, дотримуються єдиних поглядів щодо сфер активності та життєвих цілей. Члени аутгрупи можуть мати багато рис та ознак, спільних для всіх груп даного суспільства, можуть поділяти спільні для всіх почуття та устремління, але в них завжди є визначені риси та ознаки, почуття, що відрізняють їх від членів інгрупи. А тому люди підсвідомо та непримусово відзначаються ці риси, поділяючи незнайомих раніше людей на "ми" та "інші". Аутгрупи, як правило, сприймаються індивідами стереотипно. Соціальний стереотип - це образ групи або категорії людей. Оцінюючи дії якоїсь групи людей, ми часто незалежно від нашого бажання приписуємо кожній людині, що входить в групу, деякі риси, які, на нашу думку, характеризують групу в цілому. Наприклад, є думка, що всі негри більш пристрастні та темпераментні, ніж представники європеїдної раси, всі французи - легковажні, англійці - замкнуті та мовчазні, жителі міста Н. - тупі. Стереотипи постійно народжуються, змінюються, зникають тому, що вони необхідні для членів соціальної групи. За допомогою стереотипів ми отримуємо лаконічну інформацію про тих, хто нас оточує, про аутгрупи, саме така інформація визначає наше ставлення до інших груп, дозволяє орієнтуватися у цих численних групах ( зокрема ділити їх на ворогів та друзів) і, в кінцевому рахунку, визначати лінію поведінки у спілкуванні з представниками аутгруп.

Соціологи використовують термін "референтна група" для позначення групи, чиї стандарти та думки є для нас важливими. Це реальна або уявна соціальна спільнота, з якою індивід співвідносить себе як з еталоном, на норми, цінності, думки якої він орієнтується у своїй поведінці та самооцінці. В процесі формування своїх установок та переконань, а також у своїх діях люди порівнюють або ідентифікують себе з іншими людьми або групами людей, чиї установки, переконання та дії сприймаються ними як такі, які можна наслідувати. В реальному житті люди не зобов’язані бути членами тих груп, з якими вони себе співвідносять. Один із способів пояснення голосування робітничого класу Великої Британії за консервативну партію базується на тому, що установки цих виборців формуються через порівняння або ідентифікацію із середнім класом.

Первинні та вторинні групи. Первинні групи - найважливіші групи, до яких людина належить. Як правило, первинними вважають сім’ю та групу найближчих друзів. Первинні групи характеризуються тісною взаємодією прямого безпосереднього характеру, члени первинних груп прив’язані один до одного як правило емоційно. Ранні та, як правило, тісні групові узи дуже важливі для розвитку смислу людської ідентичності. У первинній групі нуклеарної сім’ї члени її бачать один одного досить часто і залишаються членами такої групи навіть тоді, коли деякі з них залишають сім’ю і створюють власну сімейну групу, вони довіряють один одному, вони прив’язані один до одного і до групи в цілому незалежно від тих завдань, які вони як група намагаються виконати. Людині, як правило, дуже важко залишити таку первинну групу. Члени групи підлітків, діти і батьки у родині, члени сільської общини не можуть так просто покинути свою підліткову групу, сім’ю або общину. Це важко зробити з точки зору емоційного стану або традицій, занадто багато нас пов’язує з первинною групою, значна частина нашого життя проходить саме у первинних групах, а тому первинні групи суттєво впливають на наші почуття, цінності, поведінку. Люди можуть поважати та намагатися підтримувати те, що вони переживають у первинних групах, а можуть це не підтримувати і не поважати, але мало ймовірно, що вони можуть ігнорувати первинні групи.

Вторинні групи є менш інтимними, ніж первинні. В таких групах взаємодія опосередкована і здійснюється заради виконання спільних завдань. Студенти одного курсу, які збираються послухати лекцію, складають таку вторинну групу. Вони можуть не бачити один одного кожен день. Після лекції, як правило, вони розходяться по своїх справах. Вони не знають, як поведуть себе однокурсники в різних ситуаціях ( на відміну від членів родини, яких маємо можливість спостерігати у різноманітних ситуаціях, а тому в чомусь передбачати їх поведінку). Студенти виконують спільне завдання (навчання), але поза тим їх (принаймі всіх разом) мало що об’єднує.

Люди, які працюють разом можуть формувати як вторинні, так і первинні групи. Для більшості людей однокурсники, колеги по роботі, співробітники являють собою приклад вторинних груп. Аналіз соціальної структури суспільства потребує, щоб як одиниця дослідження виступала елементарна частинка суспільства, яка зосереджує у собі всі види соціальних зв’язків. Як таку одиницю аналізу було обрано малу групу, що стала постійним необхідним атрибутом всіх видів соціологічних досліджень. Мала група - це група, в якій суспільні відносини виступають у формі безпосередніх особистісних контактів. Це тільки ті групи, в яких індивіди мають особистісні контакти кожен з кожним. Виробнича бригада, де всі знають один одного та спілкуються між собою в ході роботи - це мала група, а з іншого боку колектив цеху, де робітники не мають постійного особистісного спілкування - це велика група. Мала група може бути як первинною, так і вторинною в залежності від того, який тип відносин встановився між її членами. Велика група може бути тільки вторинною. Численні дослідження свідчать, що малі групи відрізняються від великих не тільки розмірами, але і якісно іншими соціально-психологічними характеристиками. Як правило, малі групи у своїй постійній діяльності не орієнтуються на кінцеву групову мету, в той час як діяльність великих груп раціоналізована до тої міри, що втрата мети як правило призводить до їх розпаду. В малій групі особливого значення набуває такий засіб контролю та здійснення спільної діяльності як групова думка. Особистісні контакти дозволяють всім членам групи брати участь у конструюванні групової думки та контролі за конформізмом членів групи стосовно цієї думки.

Мала соціальна група являє собою елементарну частинку соціальної структури, де народжуються соціальні процеси, відстежуються механізми згуртованості, виникнення лідерства, рольових взаємин. Процеси, що характеризують функціонування групи, взаємодію членів групи між собою носять назву групової динаміки.

Однією з важливих проблем групової динаміки є комунікаційні зв’язки між її членами. Комунікація - це основа структури групи, показник фізичної та соціальної близькості індивідів. Вплив різних способів комунікації на діяльність групи досліджувався А. Бавеласом. Він розглядав результати діяльності груп, які складалися з п"яти членів в умовах різних способів комунікації, які він назвав умовно так "коло", "змія", "штурвал", "ігрек", "павутиння". Бавелас встановив, що схеми комунікацій у виконанні групового завдання в значній мірі впливають на результати дії групи. Наприклад, для виконання нескладних завдань в обмежений час найбільш ефективним способом комунікації виявляється "штурвал", тому що в даному випадку спілкування членів групи між собою виключається. Вони можуть контактувати тільки з лідером в центрі "штурвала", який отримує інформацію від всіх, переробляє її та видає управлінські вказівки. Для виконання творчих робіт, де потрібно дотримуватись рівності при прийнятті рішень, підходить спосіб комунікації "коло". Жоден із членів групи не перевантажений інформацією, кожен знаходиться у рівному становищі і може отримувати інформацію від будь-якого члена групи, тут можливий зворотній зв’язок. "Коло" дозволяє групі швидче орієнтуватися на нові завдання, ніж це відбувається у групах з іншими видами комунікацій. Кожен спосіб комунікації, таким чином, приводить до різних результатів групової діяльності.

До процесів групової динаміки можна віднести: керівництво і лідерство, формування групової думки, згуртованість групи, конфлікти. груповий тиск та інші способі регуляції поведінки членів групи, які набувають особливої значимості для специфічних соціальних груп - організацій.

 

10.2. Соціальні організації та їх роль у життєдіяльності суспільства

Соціальна організація це специфічна формалізована та структурована група, яка має повноваження від суспільства на здійснення певної діяльності, ресурси (матеріальні і духовні ) і здійснює систему конкретних функцій.

Часто до визначення організації додають і такі риси як наявність органів управління та жорсткого розподілу функцій між членами. Проте, ці риси з'являються лише у високоформалізованих організаціях і можуть бути відсутніми у деяких з них. Кожна соціальна організація має відповідну завданням структуру, складається з певних елементів. Основними з них є:

- структура, в рамках якої впорядковуються взаємини між членами організації відповідно до їх соціальних ролей. В першу чергу це відносини влади та підкорення. Вони змінюються внаслідок обміну ресурсами та зміни характеру їх використання. Останній вид змін є важливим резервом розвитку організації. Це нововведення у розподілі, мотивації праці, формах соціального контролю, прийнятті управлінських рішень.

Формалізація структури організацій йде по шляху вироблення жорстких правил, регламенту, закріплених у нормативних документах, які визначають статусні ролі членів організації (директор - начальник підрозділу - виконавець - обслуговуючий персонал).

Неформальна структура організації базується на основі особистісних характеристик її членів, які визначаються взаєминами престижу, довіри. Такі відносини не фіксуються офіційними документами, а отже, можуть відносно легко руйнуватися та вимагають постійних зусиль учасників для їх підтримання.

Визначення формальної та неформальної структури організації та їх накладання одна на одну є однією з найважливіших проблем у прикладних дослідженнях. На власному досвіді студенти знають, що, наприклад, староста групи може бути лише формальним лідером. Паралельно до формальної в студентському колективі може сформуватись неформальна ієрархія, очолювана реальним лідером. Очевидно, що чим більше вони співпадають, тим згуртованішим та дієздатним є колектив;

- цілі надають сенсу існуванню організації. Вони визначаються функціональним призначенням організації;

- члени організації, її персонал, який повинен забезпечити виконання всіх соціальних ролей всередині організації. Всі члени організації повинні володіти відповідними до їхніх статусних ролей знаннями, вміннями, рівнем фахової підготовки, мотиваціями. При тому, для досягнення максимального організаційного ефекту потрібно вирішити ще й проблему оптимальної розстановки кадрів;

- технологія. Будь-яка організація повинна виробляти визначені матеріальні чи духовні цінності, здійснювати соціальні зв’язки. Для того енергія, сукупна дія її членів має розподілятися за певним алгоритмом в окремих технологічних операціях. Жодна з організацій не є самодостатньою, вона змушена до взаємодії з іншими організаціями, соціальними утвореннями.

У відповідності до виконуваних завдань та методів їх досягнення, створюються різнітипи організацій: добровільні асоціації, бюрократії, організації тотального типу (закриті організації).

Добровільній організації (за Н. Смелзером) властиві такі риси:

• вона створюється для захисту інтересів її членів;

• членство в ній є добровільним: його не присвоюють від народження, як наприклад громадянство, і воно не передбачає жорстких вимог, правил (як це спостерігається, наприклад, при службі в армії);

• такі організації не пов'язані з місцевими чи державними владними органами.

Добровільні асоціації розповсюджені у всіх сферах життя: економічній (товариства споживачів), науці (Філософське товариство України), відпочинку (Товариство мисливців і рибалок) і т.п. Країною добровільних асоціацій, до того ж дієвих та впливових, вважаються США, де за підрахунками експертів, більше 75 % дорослих входять хоча б до однієї добровільної групи.

На базі добровільних асоціацій, внаслідок їх більшої інституалізації та формалізації можуть виникати складні бюрократичні організації. Прикладом можуть послужити профспілкові об’єднання.

Принципи діяльності організацій тотального типу діаметрально протилежні добровільним асоціаціям. Причинами їх виникнення є необхідність ізоляції певних груп людей від решти суспільства для:

• блага їх самих;

• з метою забезпечення специфічних потреб суспільства;

• захисту суспільства від деструктивних дій цих осіб.

Творець категорії “тотальні установи” Е. Гофман виділив кілька їх типів:

1. установи для людей, яким потрібна постійна допомога (інваліди, хворі, люди похилого віку);

2. карні заклади (тюрми, концентраційні табори);

3. військові казарми, закриті учбові заклади;

4. монастирі та інші заклади, в які люди йдуть від суспільства, найчастіше з релігійних причин.

Нові члени таких установ приймаються, як правило, тільки після проходження через певні ритуали, що допомагає їм порвати з минулим життям і підкоритися специфічним вимогам закладу, сприйняти його субкультуру. Організації тотального типу прагнуть до максимального, всеохоплюючого контролю над своїми членами, чим, до певної міри обмежують їх свободу, нівелюють індивідуальність. В цьому одночасно і сила, і слабкість тотальних організацій.

Бюрократії можуть розглядатись як найпоширеніший в індустріальному суспільстві тип соціальних організацій. Високий рівень систематизації на основі раціональності дозволяють їм ефективно досягати цілей, поставлених суспільством перед ними.

Ідеальному типу бюрократії (за М. Вебером) властиві:

1. розподіл праці;

2. ієрархія влади;

3. спеціальне приміщення, офіс;

4. формалізована процедура фахової підготовки функціонерів;

5. штат співробітників - фахівців;

6. правила, якими регулюється режим їх роботи;

7. лояльність кожного співробітника до організації.

Все це дозволяє окремим членам організації координувати свої дії, створює організаційний ефект, який полягає в тому, що результат спільної дії членів групи завжди буде вищим, ніж сума результатів їх індивідуальних розрізнених зусиль. Однак, для досягнення цього ефекту в повній мірі організація повинна створювати дійсно оптимальні умови для роботи своїх членів, прикладати зусилля для подолання дисонансів, дисфункцій, котрі неминуче в ній виникають.

Дисфункції в роботі організацій можуть виявлятися у тому що:

- форма організації не відповідає новим завданням. В процесі творення української держави обгрунтованими та закономірними є прагнення до ліквідації залишків радянської системи організації держави, створення її нової форми, проте саме існування держави, як однієї з основних соціальних організацій, ніким не заперечується. Виходом з такої ситуації є модифікація форми цієї соціальної організації, заміна віджилої на таку, яка б повніше відповідала новим завданням;

- організації бракує ресурсів, які повинні знаходитись у її розпорядженні для виконання свого призначення. Держава через брак матеріальних, фінансових засобів нарощує дефіцит бюджету, провокує інфляцію, конфіскує різними методами заощадження громадян, змушує їх працювати в кредит. Складнішою є ситуація, коли відчувається нестача ресурсів духовного порядку, перш за все довіри, авторитетності, лояльності членів організації, чи тих, хто підпадає під її вплив, до самої організації, або її керівних органів. Вихід з такого становища - пошук ресурсів для забезпечення життєздатності організації із застосуванням прийнятних для суспільства засобів. Одним із варіантів може бути зміна її керівництва, вироблення нової ідеології і т.п.

- в організації виникають кадрові проблеми через брак належно підготовлених фахівців або надлишкову бюрократизацію, тобто утворення надлишку функціонерів, або невизначеність їх обов'язків, що заважає організації належно функціонувати. Варто відзначити: парадокс виявляється у тому, що обидва ці взаємносуперечливі, на перший погляд, явища практично завжди співіснують. Апарат бюрократизується і розростається власне тоді, коли йому не вистачає фахівців. Ця проблема може бути вирішена лише шляхом постійного контролю за роботою співпрацівників, певним чином організованою конкуренцією між ними, постійною ротацією та оновленням кадрів. Бюрократизація має ще і негативний соціально-психологічний елемент, який буде проаналізовано пізніше.

Очевидно, що упередження та подолання дисфункцій соціальних організацій, забезпечення оптимального режиму їх функціонування можливе шляхом налагодження ефективного управління ними з боку як суспільства в цілому, так і їх керівних структур.

 

10.3. Управління організаціями

Управління являє собою найбільш раціональний спосіб організації діяльності. Цілеспрямований скоординований і свідомо організований процес управління сприяє досягненню максимального ефекту при мінімальній витраті ресурсів, зусиль та часу. Специфіка соціологічного підходу до процесу управління полягає в тому, що воно розглядається як процес взаємодії інтересів певних соціальних груп, що знаходяться у стосунках "керівник-підлеглий".

В основу функціонування організації покладено раціональну діяльність осіб, що приймають управлінські рішення. Це зумовлено її орієнтацією на кінцевий результат. Але організація - є все ж обмеженою раціональною системою. Відповідно існують і певні обмеження раціональності в управлінні організацією. Вони пов'язані:

по-перше, з вимогою забезпечити стабільність організації, підтримати порядок. Екстремізація цільової функції організації може викликати знищення соціальної єдності в ній, наприклад, радикальні зміни в організаційній структурі, режимі роботи, виправдані логікою досягнення мети організації, можуть викликати порушення балансу підструктур, соціальних груп, знищити їх спільність, єдність;

по-друге, з необхідністю реагувати на зміни у зовнішному середовищі, що створює нові умови та режим роботи організації;

по-третє, з тим, що члени організації, здійснюючи вибір форми поведінки, ніколи не керуються тільки вимогами організації чи лише власною вигодою. Важливим фактором, що визначає цей вибір, виступає система писаних та неписаних правил, норм, традицій, звичаїв та цінностей, прийнятих організацією, її членами.

Управління - функція специфічного органу організації, який забезпечує спрямованість діяльності всіх без виключення елементів організації, утримує в межах допустимого відхилення окремих частин та організації в цілому від поставлених цілей. Вперше характеристики управління організації були визначені Г. Файолем, одним із засновників наукової теорії управління. На його думку, найбільш загальними характеристиками є: планування загального напрямку дії та прогнозування; організація людських та матеріальних ресурсів; видання розпоряджень для утримання дій робітників в оптимальному режимі; координація різноманітних дій для досягнення цілей та контролю за поведінкою членів організації у відповідності з існуючими правилами та нормами. Очевидно, що це далеко не повний список можливих дій спеціаліста-управлінця.

В організації ті, хто займаються виконанням функцій управління, входять у специфічну групу, що називається бюрократичною адміністрацією, діяльність якої потребує ретельного аналізу. Бюрократії, як вже було зазначено вище, найпоширеніший тип організації в індустріальному суспільстві. Бюрократія - це, як правило, організація, яка складається з ряду офіційних осіб, посади яких утворюють ієрархію та розрізняються різноманітними правами та обов'язками, що визначають їх дії та відповідальність. Термін "бюрократія" французського походження, від слова "бюро" - офіс, контора.

Бюрократія у сучасному вигляді виникла в Європі на початку XIX ст. і означала, що офіційні посади, чиновники та управлінці, які мають спеціальні знання та компетенцію, стають ключовими фігурами в управлінні. Бюрократія мала доступ до всіх важелів управління, а тому була всесильною і підкорялась тільки "інтересам справи" . Визначивши специфічні риси бюрократії, М. Вебер розробив тим самим ідеальний тип управління організацією. Бюрократія в ідеальному вигляді являє собою найбільш ефективну машину управління, що базується на жорсткій раціоналізації. Її характеризує жорстка відповідальність за кожну дільницю роботи, координацію у вирішенні завдань, оптимальну дію безособових правил, чітку ієрархічну залежність.

Однак у реальності ідеальної ситуації не існує, більше того, бюрократія, яка початково була призначена для досягнення цілей організації, насправді доволі часто відходить від них і починає працювати тільки на себе, гальмувати всі прогресивні процеси. Вона доводить формалізацію діяльності до абсурду, відгороджуючись формальними правилами і нормами від реальності.

Зважаючи на ці обмеження, ефективність практичної управлінської діяльності буде залежати великою мірою від спеціальних засобів, які дозволяють зручно і оперативно поставити діагноз організації та спроектувати процеси в ній. Ці засоби отримали назву «соціальних технологій», а спеціалісти, що їх запроваджують – «соціальних технологів», «соціальних інженерів», «соціологів-консультантів».

Технологізація практичної діяльності керівника і соціолога стала об’єктом наукових дискусій, в центрі яких поставлено питання: чи можна опиратися в процесі управління на соціальні знання, чи можуть ці останні бути об’єктом спеціальної технологізації? В яких межах діяльність соціолога може бути технологізована? Чи не є соціальні технології засобом консервування відносин соціальної системи?

Щоб відповісти на ці запитання звернемося до аналізу терміну «технологія».Технологію розглядають як сукупність засобів організації та упорядкування раціональної практичної діяльності у відповідності до мети та логіки перетворення того чи іншого об’єкту. Цей термін також використовують для визначення сукупності знань, щодо процесів, які мають місце в даній сфері функціонування організації. Організація не може діяти без конкретних знань щодо того, як використовувати надані їй засоби. Технологія в такому розумінні – це систематизоване знання щодо корисних і практичних дій. В наведеному вище значенні технологія є невід’ємним елементом культури людини, мірою ії розвитку, а в нашому випадку, елементом культури управлінця. Технологія виступає у вигляді стандартів, табу, норм, правил, апробованих засобів, прийомів, які дозволяють досягнути запланованих результатів.

Соціальна технологія - це чітко відпрацьована за операціями сукупність прийомів, методів, що використовуються керівником або органом управління для досягнення цілей, поставлених в процесі соціального управління, а також при вирішенні різного роду соціальних проблем, які виникають в організації.

Соціальна технологія складається з чотирьох основних процедур:

а) формування мети;

б) прийняття рішення;

в) організація соціальної дії;

г) аналіз та оцінка результатів.

Тобто, у вирішенні соціальних проблем користуються технологічним принципом, у відповідності до якого процес (виробництва, наприклад) поділяється на його складові елементи.

Головне, що "дають" подібні технології - це те, що вирішення будь-якої проблеми (наприклад, адаптації робітника до умов виробництва, покращення дисципліни) "розбивається" на операції, які чітко окреслені, в результаті чого керівник отримує можливість, діючи послідовно, дотримуючись всіх умов, досягнути бажаного результату (такого, який передбачається даною технологією).

Технології управлінського рішення можуть бути поділені на дві категорії:

1. технологія підготовки рішення (технологія діагностики);

2. технологія втілення управлінського рішення.

У першому випадку мова йде про створеннядіагностичного засобу, за допомогою якого виявляється відхилення стану соціального об'єкту від завданого рівня. Це встановлюється за допомогою концептуальних схем, еталонних зразків, з використанням методів опитування (у всіх його різновидах), аналізу документів, спостереження, аналізу статистичних даних. Кожен з них має не тільки свої переваги, але й обмеження. Головне - їх комплексне застосування.

Технологія втілення забезпечує доведення об'єкту до еталонного стану при врахуванні пропозицій технолога в рішенні керівника. В останні роки за західним прикладом соціальні технології отримали у нас своє розповсюдження, але напрямки практичної діяльності соціолога-технолога не завжди чітко визначені. Вони торкаються функцій діагностування, консультування та прогнозування.

Діагностика є невід'ємним видом управлінської діяльності, вона дозволяє вирішити, чи потребує стан об'єкту управлінського впливу і коригування. Використовуються оперативні, уніфіковані експрес-методики, короткі анкети, картки адаптації молодих робітників, методики оцінки якостей персоналу.

Наступний напрямок практичної діяльності соціолога-технолога -управлінське консультування. Консультантом з управління може вважатися лише той, хто володіє технологіями переводу організації звихідного стану в бажаний. Цим консультування відрізняється від консультації. Якщо в останньому випадку експерт пропонує своєму клієнту інформацію у вигляді поради чи довідки, то консультант з управління сам взаємодіє з об'єктом, його персоналом за певними правилами, які повинні вплинути на їх поведінку.

Соціальні технології в практиці управлінського консультування можна розбити на три основних групи:

- кабінетні технології, коли консультант за готовими схемами та показниками опрацьовує, наприклад, розпорядницьку інформацію (матеріали нарад, засідань, звітність) і пропонує клієнту розроблені на цьому грунті рекомендації;

- лабораторні технології: штучно створені тимчасові умови взаємодії учасників клієнтної організації та консультанта з метою виявлення і вирішення проблеми (практичні ділові ігри);

- польові технології: технології для реальних умов діяльності організації для отримання інформації з її підсистем, а також для допомоги щодо втілення запропонованих рішень.