Альфа (a) вираховується за формулою

a_I = R_it – ß_і R_mt.

Несистематичний параметр— «альфа» інтерпретується в ринковій моделі таким чином. «Альфа»представлятиме несистематичну дохідність фінансового активу, що визначається як середня його несистема­тичних дохідностей за попередні періоди. Розмір цього показника залежить від успішності діяльності конкр. емітента, але, як правило, є незначним і нестійким.

 

100. Ринкова лінія цінного паперу та проблеми її побудови.

Ринкова лінія цінного паперу показує графічно рівняння очікуваного доходу по цінному паперу як функцію безризикової відсоткової ставки, бети цінного паперу та очікуваного доходу ринку.

R_i = R_f + ßі (E(R_m) - R_f).

ßm = 1 ßі

Рис.. - Лінія ринку цінних паперів

Доход зростає по мірі зростання ринкового ризику. Премія за ризик – різниця між очікуваним доходом ринку та доходом без ризику.

Проблеми побудови:

Найзначимішою проблемою побудови ринкової лінії цінного папера є оцінка значення ключового показника відповідного ви­разу— коефіцієнта «бета». Певно, лише методичний аспект такої оцінки, що передбачає використання регресивного аналізу для виявлення статистичних зв'язків між двома змінними, не викли­кає особливих питань у фахівців у галузі фінансового посередни­цтва. Решта важливих аспектів визначення коефіцієнта «бета» є об'єктами суперечок та критики. Зокрема, піддається сумніву са­ма можливість визначення дохідності ефективного ринкового портфеля, який би охоплював усю сукупність інвестиційних цін­ностей, включаючи цінні папери, нерухомість, дорогоцінні мета­ли, каміння, твори мистецтва тощо. Іншою суттєвою проблемою визнається мінливість «бети» й необхідність визначення того іс­торичного періоду, обробка якого давала б адекватне уявлення про теперішній рівень взаємозв'язку активу з ринковим показни­ком. Очевидним недоліком застосування «бети» є однофактор-ність цього коефіцієнта, оскільки, по-перше, вплив одного, навіть найсуттєвішого, чинника на всю сукупність фінансових активів не може бути однаковим та, по-друге, така модель ігнорує вплив інших джерел виникнення систематичного ризику.

 

101. Багатофакторні та арбітражні теорії ціноутворення цінних паперів.

Модель оцінки капітальних активів (САРМ) - відноситься до багатофакторних моделей.

Автори - В. Шарп, Дж. Лінтнер, Дж. Моссін. Основна теза: ціна окремих капітальних активів залежить від очікуваної рентабельності та ризику. Модель САРМ характеризує процес формування ринкової ціни окремих цінних паперів за умов досконалого ринку капіталів та з урахуванням систематичного ризику, який не підлягає диверсифікації.

Значення:

= розрахунок ставки вартості власного капіталу;

= визначення доцільності інвестицій - правило прийняття інвестиційних рішень згідно з САРМ має такий вигляд: слід вкладати кошти в ті інвестиції, прогнозована рентабельність яких є вищою, ніж рівноважна рентабельність, розрахована за САРМ.

Зміст:

CAPM: Kвк = CAPM (Rвк) = i + (Rm – i)·β;

Безризикова ставка доходності по ринку (і) – мін. рівень доходності, яку може отримати інвестор, вкладаючи кошти в активи з мінім ризиком.

Середньоринкова премія за ризик (Rm-і) розраховується як різниця між середньою доходністю по ринку в цілому та безризиковою процентною ставкою. Характеризує ризик вкладень коштів на ринку, до якого відноситься об’єкт оцінки. На українському ринку премія за ризик відповідає додатковій доходності за інвестиціями в країни центральної та східної Європи

Премія за ризик вкладень в оцінюваний об’єкт розраховується шляхм множення середньоринкової премії за ризик (Rm - і) на коефіцієнт бета, що характеризує ризик вкладень в конкретний актив.

Модель арбітражного ціноутворення с. Росса

Теорія арбітражного ціноутворення (APT (Arbitrage Pricing Theory)) народилася як альтернатива САРМ. Модель арбітражного ціноутворення базується на істотно меншій кількості припущень про характер фондового ринку, аніж САРМ.

Відповідно до теорії АРС, інвестор формує арбітражний портфель – портфель, який не потребує додаткових ресурсів і нечутливий до жодного фактора. Такий портфель має нульовий позафакторний ризик.

Математична модель ціноутворення АРС має вигляд:

Е(Ri) = R_Б+Σβ_і×FRPi

де β_і – системний ризик, що виражає чутливість до факторів,

FRPi – факторна ринкова ціна ризику,

і – порядк. номер факторного впливу на цю модель.

Зазвичай вибирають 5 факторів:

1. зміни в рівні промислового розвитку або ВВП;

2. зміни в темпах інфляції;

3. зміни в структурі відсоткових ставок;

4. різниця в дохідності низькор. і високоризикових акцій;

5. довготермінові інфляційні очікування.

 

102. Інвестиційні стратегії (системи), які застосовуються для цілей формування та управління інвестиційними портфелями.

У відповідності до обраної інвест. політики інвест.і менеджери мають сформувати портфель ЦП, який би за своїми характеристиками відповідав прийнятному для їхніх клієнтів співвідношенню доходності та ризику.

Формування таких портфелів базується на обраній у рамках вибору інв політики інвестиційної стратегії.

У практиці інвестиційної діяльності розрізняють пасивний та активний менеджменти, основна відмінність між якими полягає у сприйнятті менеджерами міри ефективності ринку. В основу концепції пассивного управління портфелями цінних паперів покладено гіпотезу ефективності фінансових ринків. Відповідно, прихильники цієї інвестиційної системи приймають рішення виходячи із загальноприйнятої оцінки ризику та дохідності й не вважають за доцільне здійснювати пошук неправильно оцінених паперів. А концепція активного управління портфелями фінансових інвестицій базується на протилежному твердженні: ринки капіталів не є ефективними, а, отже, пошук неправильно оцінених цінних паперів є виправданим.

 

103. Концепція пасивного управління.

Пасивне управління передбачає придбання та володіння великою кількістю цінних паперів протягом віднос но тривалого часу з незначними та нечастими змінами складу сфор мованого портфеля.

При цьому можна виділити дві основні проблеми, які при застосуванні пасивної стратегії управління потребують вирішення уже на початковій стадії формування портфеля. Перша — вибір як орієнтира певного ринкового показника та його відтворення під час формування портфеля. Друга - проблема пошуку такого співвідношення між складовими портфеля, представленими пайовими та борговими цінними паперами, яке б відповідало інвестиційним пріоритетам клієнтів, що відрізняються від пріоритетів середнього інвестора

Пасивне управління базується на припущенні, що ринкові ціни відповідають реальним цінам на цінні папери (не є ні заниженими, ні завищеними). Аналітичний відділ дає керівництву рекомендації щодо придбання-продажу цінних паперів на підставі ринкових котирувань. Рішення приймаються в рамках структури портфеля, яка визначається інвестиційною політикою (співвідношенням фінансових інструментів з різним ступенем ризику акцій, корпоративних облігацій і державних цінних паперів). Коригування структури (перегляд портфеля) здійснюється лише у виняткових випадках. За визначенням У. Ф. Шарпа, поняття пасивне управління означає «володіння ЦП протягом тривалого проміжку часу з незначними і нечастими змінами портфеля». Пасивна тактика управління портфелем набуває поширення у сфері фінансового посередництва наприкінці 60-х років XXст., базуючись на висновках портфельних теорій та тезі про ефективність ринку цінних паперів і недоцільність активного управління.

 

104. Проблеми вибору ринкового показника та співвідношення ринкового і безризикового компонентів для цілей побудови інвестиц. портфеля.

Пасивне управління передбачає придбання та володіння великою кількістю цінних паперів протягом віднос но тривалого часу з незначними та нечастими змінами складу сфор мованого портфеля.

При цьому можна виділити дві основні проблеми, які при застосув. пасивної стратегії управління потребують вирішення уже на початковій стадії форм-ня портфеля.

Перша — вибір як орієнтира певного ринкового показника та його відтворення під час формування портфеля. Показник, обраний як орієнтир, має в найприйнятнішій для портфельного мене джера формі інтегрувати поточну інформацію про динаміку та структуру ринку, а портфельні менеджери, спираючись на меншу кількість позицій, повинні сформувати своєрідний сурогат ринкового портфеля. Оскільки вказані показники, як правило, являють собою широко диверсифіковані ринкові індекси (наприклад, Standart and Poor's), пасивне управління звичайно також називають індексуванням, а самі пасивні портфелі – індексними фондами.

Розв'язання першої проблеми має дати змогу сформувати такий індексний фонд, зміна дохідності якого відповідала б динаміці обраного в ролі орієнтира показника.

Другою проблемою, що потребує розв'язання, є проблема пошуку такого співвідношення між складовими портфеля, представленими пайовими та борговими цінними паперами, яке б відповідало інвестиційним пріоритетам клієнтів, що відрізняються від пріоритетів середнього інвестора. Необхідного співвідношення можна досягти шляхом поєднання в портфелі у відповідних пропорціях індексного фонду з портфелем безризикових боргових зобов'язань.Конкретні значення таких пропорцій можуть бути визначені на підставі аналізу кривих байдужості клієнтів. Слід пам'ятати, що в кожному разі менеджери, які застосовують пасивні технології управління портфелями, ненамагаються досягти ефективності, що перевищує ефективність ринку в цілому.

 

105. Концепція активного управління.

Активне управління являє собою інвестиційну стратегію, що передбачає купівлю та продаж фінансових активів з метою отримання дохідності вищої, ніж звичайна. Менеджер піддає сумніву те, що ринкові ціни на цінні папери є відображенням їх реальної вартості, тобто вважає ринок не ефективним. Тому для визначення реальної сьогоднішньої вартості ЦП менеджер проводить аналіз найповнішої інформації по кожному емітенту. Реальні ціни порівнюються з ринковими і приймається рішення про придбання-продаж цінних паперів — фінансовий аналітик готує пропозиції щодо придбання ЦП, ціни на які за його прогнозом є заниженими і в перспективі зростуть, та про продаж цінних паперів, ціни на які є завищеними і мають у перспективі знизитися. Такий стиль роботи називають прагненням «переграти ринок». Поряд з потенційними можливостями приносити додаткові доходи, застосування активного стилю пов'язане з додатковими витратами (зокрема, сплатою комісійних брокерам), що зменшує остаточний фінансовий результат такого менеджменту.

Прихильники активного управління вибудовують власні прогнози стосовно очікуваної дохідності та ризику окремих цінних паперів і їх класів, які відрізняються від загальної думки. Відповідно, функції менеджерів щодо портфеля в цілому можна розглядати як системні дії з приведення початкового портфеля (який насправді є сурогатом ринкового) до оптимального, параметри якого визначаються на підставі здійсненого фінансового аналізу та є відмінними від загальної думки. Портфель, сформований менеджерами, міститиме частку певного цінного папера в пропорціях, що відрізняються від ринкових: ця частка буде більшою чи меншою залежно від настрою менеджерів діяти в ролі «биків» чи «ведмедів» по відношенню до цього папера. Збільшення частки певного цінного папера в дійсному портфелі порівняно з початковим (сурогатом ринкового) визначається як активна позиція, і навпаки, зменшення частки певного папера в дійсному портфелі — як пасивна позиція.

Розміри активних і пасивних позицій розраховуються як різниці між частками певних цінних паперів у дійсному та початковому портфелях.

На практиці використовується широкий спектр різноманітних підходів до активного управління портфелями, що зумовлено відмінностями застосовуваних методик проведення фінансового аналізу (технічного чи фундаментального), поведінкових стратегій, оцінками міри ефективності ринку та іншими чинниками.

106. Переваги та недоліки пасивного та активного управління.

Полеміка щодо переваг тієї чи іншої інвестиційної системі залишається актуальною і на сьогоднішній день.

Прихильники пасивного управління, яке в практиці інвестиційного менеджменту стало застосовуватися лише з середині , 60-х рр. XX ст. (до цього аксіомою вважалося, що інвестори повинні намагатися знайти хибно оцінені цінні папери), не заперечуючи в принципі можливості отримання додаткових доходів, стверджують, що фінансові ринки є достатньо ефективними для того щоб постійно отримувати наддоходи навіть тим особам, які володіють інсайдерською інформацією. Крім того, на думку прихильників пасивного управління, існують іще, як мінімум, дві причини, через які реальна дохідність, що отримується в рамках активної інвести­ційної системи, є нижчою, ніж та, що виходить у разі застосування пасивної. По-перше, ставки комісійних, що сплачуються в разі ак­тивного управління, як правило, є значно вищими від ставок паси­вних менеджерів. По-друге, активне управління зазвичай пов'язано зі значними операційними витратами, тоді як пасивне — не потребує здійснення великого обсягу трансакцій.

Прихильники активного управління вважають, що через не­ефективність ринку можна постійно використовувати ситуації неправильної оцінки вартості цінних паперів, які, навіть з ураху­ванням операційних витрат та порівняно вищого розміру комі­сійних, здатні забезпечити дохідність вищу за середню. На під­твердження власної позиції вони наводять дані різноманітних досліджень, у яких мовиться про результати діяльності особливо удачливих портфельних інвесторів і про неефективність ринку. Як аргумент вони також застосовують такий умовивід: саме інвес­тори, які використовують активне управління, здійснюючи по­шук хибно оцінених паперів, підтримують їх курс на рівні «дій­сної» вартості. Отже, за умови зміни пропорцій представництва прихильників пасивного та активного управління на користь пер­ших ефективність ринку знижуватиметься. Як наслідок, перед активними менеджерами відкриватимуться додаткові можливості для отримання наддоходів.

 

107. Інвестиційний стиль (процес формування інвестиційного портфеля).

Формуванню портфеля, який за своїми параметрами задовольняв би вимоги клієнтів (що визначаються кривою байдужості), має передувати здійснення прогнозів щодо очікуваної дохідності, стандартного відхилення та коваріації всіх доступних цінних паперів.

Цей процес може бути здійснений із застосуванням різноманітних варіантів інвестиційного стилю під якими прийнято розуміти методи, що застосовуються інвесторами для вибору бажаних цінних паперів та формування за їх допомогою оптимального портфеля.

Гіпотетично, здійснивши прогнози очікуваної дохідності, стандартного відхилення та коваріації всіх відібраних цінних паперів, можна розрахувати параметри всіх можливих портфелів і відібрати серед них оптимальний. У такому разі процес формування портфеля є одпоетапним та, фактично, тотожним процесу вибору цінних паперів. Такий стиль формування портфеля називається стилем вибору паперів. Але можливість застосування такого стилю є вкрай незначною, оскільки потребує надмірних витрат і забирає багато часу. Тому на практиці формування портфеля, як правило, здійснюється в кілька етапів — у два чи більше.

Формування портфеля в два етапи являє собою такий процес: на першому етапі здійснюється вибір цінних паперів для формування локальних портфелів з окремих класів активів (наприклад, для двох портфелів — портфеля акцій та портфеля цінних паперів з фіксованим доходом), на другому — розподіл коштів клієнтів між портфелями попередньо визначених класів активів, який називають розміщенням активів. Відповідно, цей стиль формування портфеля отримав назву стиль розміщення активів.

Двоетапний процес формування портфеля може бути трансформований у триетапний процес шляхом додаткового сегментування класів активів. У такому випадку після визначення класів активів кожний із цих класів поділяють на групи паперів, які ще називають секторами. Наприклад, такий клас активів, як звичайні акції, може додатково бути розподілений на три групи, представлені акціями промислових, комунальних і транспортних корпорацій. Застосовуючи триетапний процес формування інвестиційного портфеля, послідовно здійснюють вибір конкретних цінних паперів (перший етап), вибір груп цінних паперів (другий етап) та розміщення активів (третій етап). Триетапний процес формування портфеля іменують стилем вибору груп паперів.

Вищеописані одно-, дво- та триетапні варіанти процесу формування інвестиційного портфеля використовуються прихильни ками як активного, так і пасивного управління.

Окрім наведених варіантів формування портфеля, у пасивному управлінні використовується також інвестиційний стиль, який зазвичай іменують фіксацією ринку.

Такий стиль полягає в розподілі коштів між активами з нульовим ризиком і типовим ринковим портфелем, який, як правило, складається зі звичайних акцій та довгострокових облігацій. Прихильники даного стилю змінюють співвідношення ризикових і безризикових активів у портфелі, виходячи з власних прогнозів ризику та очікуваної дохідності ринку порівняно з безризиковою ставкою, які (прогнози) можуть відрізнятися від загальної думки або ставлення клієнта до ризику та дохідності.

 

108. Причини втрати початково сформованим інвестиційним портфелем оптимальних параметрів.

Перегляд портфеля (portfolio revision) є четвертим етапом інвестиційного процесу. Після закінчення певного періоду часу початково сформований портфель уже не може розглядатися у якості оптимального портфеля (optimal portfolio) – допустимого портфеля, який найбільшою мірою задовольняє усім параметральним вимогам клієнта.

Основними причинами втрати портфелем оптимуму можуть бути

(1) зміна ставлення клієнта до ризику та доходності

(2) зміна інвестиційними менеджерами оцінок та прогнозів ризику та доходності цінних паперів, які є у портфелі (що є більш вірогіднішим).

У випадку, якщо менеджментом визнається що початково сформований портфель уже не відповідає критеріям оптимального, спочатку слід визначити яким має бути новий оптимальний портфель, а потім здійснити приведення поточного портфеля до оптимального шляхом його переструктуризації, що, по-суті, є повторенням трьох попередніх етапів інвестиційного процесу. Процедура перегляду інвестиційного портфеля здійснюється періодично, з частотою, що залежить від стилю управління портфелем та динаміки фондового ринку.

Одним із головних питань, яке потребує вирішення на цьому етапі інвестиційного процесу, є питання визначення розміру трансакційних (операційних) витрат, які доведеться понести для переструктуризації портфеля. Рішення щодо переструктуризації портфеля буде зваженим тільки після порівняння трансакційних витрат із розміром очікуваної вигоди від перегляду портфеля.

109. Перегляд портфеля цінних паперів як етап інвестиційного процесу (технологія перегляду портфеля).

Перегляд портфеля (portfolio revision) є четвертим етапом інвестиційного процесу. Після закінчення певного періоду часу початково сформований портфель уже не може розглядатися у якості оптимального портфеля (optimal portfolio) – допустимого портфеля, який найбільшою мірою задовольняє усім параметральним вимогам клієнта.

Основними причинами втрати портфелем оптимуму можуть бути

(1) зміна ставлення клієнта до ризику та доходності

(2) зміна інвестиційними менеджерами оцінок та прогнозів ризику та доходності цінних паперів, які є у портфелі (що є більш вірогіднішим).

Технологія перегляду: У випадку, якщо менеджментом визнається що початково сформований портфель уже не відповідає критеріям оптимального, спочатку слід визначити яким має бути новий оптимальний портфель, а потім здійснити приведення поточного портфеля до оптимального шляхом його переструктуризації, що, по-суті, є повторенням трьох попередніх етапів інвестиційного процессу (три попередні – це 1) вибір цінних паперів для формування портфелів; 2) розподіл коштів клієнтів між портфелями попередньо визначених класів активів і 3) додаткове сегментування класів активів). Процедура перегляду інвестиційного портфеля здійснюється періодично, з частотою, що залежить від стилю управління портфелем та динаміки фондового ринку.

Одним із головних питань, яке потребує вирішення на цьому етапі інвестиційного процесу, є питання визначення розміру трансакційних (операційних) витрат, які доведеться понести для переструктуризації портфеля. Рішення щодо переструктуризації портфеля буде зваженим тільки після порівняння трансакційних витрат із розміром очікуваної вигоди від перегляду портфеля.

Стосовно ж портфеля цінних паперів, очікувані вигоди від його перегляду мають бути співставленні з можливими витратами, пов’язаними із здійсненням цієї процедури.

В окремих випадках перегляд портфеля здійснюється шляхом оцінки та прогнозування характеристик цілих класів активів, а не окремих паперів, оскільки вважається, що такий підхід до перегляду є більш економічним та привабливим.

Потенційно, найбільш гнучкою стратегією перегляду інвестиційного портфеля є стратегія із використанням ринку свопів.

110. Склад та оцінка витрат, пов’язаних із здійсненням перегляду інвестиційного портфеля.

Ребята, по этому вопросу толком ничего нет, лично я буду писать, что основною статтею витрат, пов’язаних з переглядом портфеля є операційні витарти і дальше понеслась про операцийни витрати))

Одним із головних питань, яке потребує вирішення на цьому етапі інвестиційного процесу, є питання визначення розміру трансакційних (операційних) витрат, які доведеться понести для переструктуризації портфеля. Рішення щодо переструктуризації портфеля буде зваженим тільки після порівняння трансакційних витрат із розміром очікуваної вигоди від перегляду портфеля.

Операційні витрати включають у себе

(1) комісійну винагороду,

(2) різницю між цінами покупця та продавця цінних паперів,

(3) втрати від зміни цін, викликаних ефектом впливу розміру заявки.

Комісійна винагорода є платою брокерам за виконання заявки інвестора на придбання або продаж цінних паперів. Як правило, до комісійної винагороди прийнято відносити не тільки винагороду за проведення власне угоди, але й плату за додаткові послуги, як то аналіз і оцінка паперів, проведення різноманітних досліджень тощо.

Наявність різниці між цінами покупця та продавця викликана тим, що заявки на продаж та придбання акцій постійно пропонують тільки так звані “спеціалісти” – дилери, що є членами організованого ринку. Дилери купують та продають цінні папери за власний рахунок, отримуючи при цьому прибуток, та зобов’язуються підтримувати стабільність на організованому ринку, компенсуючи тимчасові дисбаланси між числом заявок на придбання та заявок на продаж шляхом придбання або продажу цінних паперів із власного рахунку. Наявність поточних цін покупця та продавця тим не менш не означає, що придбання або продаж цінного паперу інвестором буде здійснено лише за вказаними цінами. Наприклад, після надання розпорядження брокеру на придбання пакету певних цінних паперів за ціною нижчою, ніж ціна продавця (“спеціаліста”), може виявитися, що таку пропозицію прийняв інший брокер, оскільки отримав аналогічне розпорядження, але на продаж цих паперів. У такому випадку, угода буде здійснена на основі обміну інформацією між брокерами, а ціна операції буде знаходитися у межах цінового діапазону між цінами продавця та покупця.
Що ж стосується розриву між цінами продавця та покупця, то його розмір визначається рівнем ліквідності цінних паперів, який, в свою чергу, знаходиться у прямій залежності від показника ринкової капіталізації. Чим вищою є ринкова капіталізація емітента, тим меншою є різниця між цінами продавця і покупця, та, відповідно, потенційно меншими є операційні витрати при здійснені переструктуризації інвестиційного портфеля.

Ефект впливу розміру заявки на ціну має місце тоді, коли мова іде про крупномасштабні операції купівлі-продажу цінних паперів. Згідно закону попиту та пропозиції, чим на більшу кількість цінних паперів буде здійснено заявок, тим вірогіднішим буде підвищення їх ціни. Очевидно також, що підвищення ціни також залежатиме і від встановлених строків виконання заявки.

Отже щоб окупити вищезгадані операційні витрати, вартість цінного паперу має вирости на величину більшу, ніж їх сумарний розмір.

111. Визначення доцільності перегляду портфеля цінних паперів з урахуванням операційних (трансакційних) витрат.

Одним із головних питань, яке потребує вирішення на цьому етапі інвестиційного процесу, є питання визначення розміру трансакційних (операційних) витрат, які доведеться понести для переструктуризації портфеля. Рішення щодо переструктуризації портфеля буде зваженим тільки після порівняння трансакційних витрат із розміром очікуваної вигоди від перегляду портфеля.

Операційні витрати включають у себе

(1) комісійну винагороду,

(2) різницю між цінами покупця та продавця цінних паперів,

(3) втрати від зміни цін, викликаних ефектом впливу розміру заявки.

Комісійна винагорода є платою брокерам за виконання заявки інвестора на придбання або продаж цінних паперів. Як правило, до комісійної винагороди прийнято відносити не тільки винагороду за проведення власне угоди, але й плату за додаткові послуги, як то аналіз і оцінка паперів, проведення різноманітних досліджень тощо.

Наявність різниці між цінами покупця та продавця викликана тим, що заявки на продаж та придбання акцій постійно пропонують тільки так звані “спеціалісти” – дилери, що є членами організованого ринку. Дилери купують та продають цінні папери за власний рахунок, отримуючи при цьому прибуток, та зобов’язуються підтримувати стабільність на організованому ринку, компенсуючи тимчасові дисбаланси між числом заявок на придбання та заявок на продаж шляхом придбання або продажу цінних паперів із власного рахунку. Наявність поточних цін покупця та продавця тим не менш не означає, що придбання або продаж цінного паперу інвестором буде здійснено лише за вказаними цінами. Наприклад, після надання розпорядження брокеру на придбання пакету певних цінних паперів за ціною нижчою, ніж ціна продавця (“спеціаліста”), може виявитися, що таку пропозицію прийняв інший брокер, оскільки отримав аналогічне розпорядження, але на продаж цих паперів. У такому випадку, угода буде здійснена на основі обміну інформацією між брокерами, а ціна операції буде знаходитися у межах цінового діапазону між цінами продавця та покупця.
Що ж стосується розриву між цінами продавця та покупця, то його розмір визначається рівнем ліквідності цінних паперів, який, в свою чергу, знаходиться у прямій залежності від показника ринкової капіталізації. Чим вищою є ринкова капіталізація емітента, тим меншою є різниця між цінами продавця і покупця, та, відповідно, потенційно меншими є операційні витрати при здійснені переструктуризації інвестиційного портфеля.

Ефект впливу розміру заявки на ціну має місце тоді, коли мова іде про крупномасштабні операції купівлі-продажу цінних паперів. Згідно закону попиту та пропозиції, чим на більшу кількість цінних паперів буде здійснено заявок, тим вірогіднішим буде підвищення їх ціни. Очевидно також, що підвищення ціни також залежатиме і від встановлених строків виконання заявки.

Отже щоб окупити вищезгадані операційні витрати, вартість цінного паперу має вирости на величину більшу, ніж їх сумарний розмір.

 

112. Свопи та їх застосування для цілей перегляду інвестиційного портфеля.

Потенційно, найбільш гнучкою стратегією перегляду інвестиційного портфеля є стратегія із використанням ринку свопів. Ця методика здійснення перегляду портфеля дозволяє здійснити заміну портфельних активів при відносно низьких трансакційних витратах.

Свопи (swap) у чистому вигляді являють собою, як правило, двосторонні контракти, згідно з якими здійснюється обмін потоками коштів протягом певного періоду часу.

Одними із найбільш розповсюджених різновидів свопів є свопи на акції та свопи на процентні ставки.
Свопи на акції передбачають, що одна сторона угоди бере на себе зобов’язання сплатити контрагенту сумму коштів, величина яких визначається виходячи із зміни погодженого фондового індексу, а контрагент першій стороні – фіксовану суму коштів виходячи із поточної процентної ставки.

Сутність свопу на акції полягає у наступному. Перша сторона, вважаючи, що у майбутньому (наприклад, протягом року) ринок акцій буде розвиватися динамічно та приноситиме високий доход за прийнятного рівня ризику, приймає рішення здійснити реструктуризацію портфеля збільшивши у ньому долю акцій. Друга сторона, дотримуючись іншої думки щодо перспектив розвитку ринку акцій, вважає за доцільне продати акції та придбати замість них цінні папери з фіксованим доходом. Уклавши своп на акції, кожна із сторін, по-суті, здійснила реструктуризацію власного портфеля, привівши його до оптимального (у відповідності із власними прогнозними оцінками) без додаткових трансакційних витрат. Єдиними витратами за такою угодою є комісійні посереднику, який організовує його укладання. У ролі посередників в укладанні свопів виступають, як правило, комерційні або інвестиційні банки.

В свопі на ставку процента одна сторона бере на себе зобов’язання здійснити на користь контрагента потік платежів, величина яких регулярно встановлюється на основі представницької процентної ставки (наприклад, LIBOR – лондонської ставки пропозицій по міжбанківським депозитам). Натомість, контрагент зобов’язується сплачувати першій стороні потоки фіксованих платежів, розмір яких визначається рівнем процентної ставки, що склалася на момент підписання угоди.

Сенс свопу на ставку процента для кожної із сторін полягає у можливості здійснити реструктуризацію власного портфеля шляхом віртуальної заміни короткострокових боргових зобов’язань на довгострокові і навпаки, без фактичного здійснення операцій купівлі-продажу відповідних цінних паперів. Таким чином, перша сторона дістає можливість отримувати доход від володіння довгостроковими борговими паперами, а друга – від володіння короткостроковими, насправді залишивши структуру власного портфеля такою, якою вона була початково сформована.

 

117. Еталонна дохідність інвестиційного портфеля та історична “альфа”.

Для того, щоб визначити наскільки успішним був вибір конкретного портфеля у порівнянні з ринком в цілому та іншими портфелями, необхідно розрахувати апостеріорні лінії ринку цінних паперів. Для цього необхідно розрахувати середню безризикову процентну ставку (r_af )і середню доходність ринку (r_am ) за певний період.

T

r_{af = (S}r_tf)/ T; та

t=1

r_{am = (S}r_tm)/ T

t=1

де r_tf та r_tm - середньозважена безризикова ставка та ринкова ставка доходності за проміжок часу t; T - кількість періодів.

Визначивши значення середньої безризикової процентної ставки (r_af) і середньої доходності ринку (r_am), ми можемо обчислити еталонну доходність портфелю (r_e), ризик якого характеризується коефіцієнтом b, Для цього прийнято використовувати рівняння апостеріорної кривої

r_e = r_af + b(r_am- r_af)

 

Різниця між середньою доходністю портфелю та його еталонною доходністю називається апостеріорною ( або історичною) альфою (ex post alpha)

a = r_a - r_e

Якщо значення історичної альфи більше нуля, це означає, що середня доходність перевищувала доходність еталонного портфелю, і свідчить про ефективне управління портфелем. Рівняння апостеріорної характеристичної лінії отримуємо, замінивши r_e на його складові частини.

 

 

118. Однофакторні методи оцінки ефективності управління інвестиційним портфелем: коефіцієнти “дохідність-мінливість” (Трейнора) та “дохідність-розсіювання” (Шарпа).

Коефіцієнт “доходність-мінливість”визначає величину надлишкової доходності портфеля з коригуванням на ринковий ризик. Цей коефіцієнт позначається латинськими літерами RVOL (reward-to-volatility ratio) і розраховується шляхом ділення надлишкової середньої доходності портфелю на коефіцієнт b :

RVOL = (r_a -r_af)/

Базовим значенням, з яким порівнюється значення цього коефіцієнта є коефіцієнт RVOL^m для ринку цінних паперів ( або його частини) в цілому. Оскільки за визначенням коефіцієнт b для фондового індексу дорівнює 1, значення коефіцієнта RVOL^m відповідає значенню надлишкової доходності фондового індексу, тобто різниці між середньою доходністю ринку та середньою доходністю безризикових фінансових активів. Якщо коефіцієнт “доходність-мінливість” конкретного портфелю перевищує надлишкову доходність фондового індексу, ми можемо зробити висновок про ефективне управління портфелем.