ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА

(XI-XVIII ст.)

Перші відомості теоретичного й літературно-критичного характеру у вітчизняній науці зустрічаються вже в «Ізборниках Святослава» (1073 і 1076 pp.), y яких була зроблена спроба з'ясувати характер і призначення художньої літератури, наголосити на тій користі, що її може принести читання творів. «Добро є, братіє, почитания книжне, паче всякому християнину: блаженні ті, хто всім серцем взискує його. Бо сказано: звідай того. Коли читаєш книги, не по­спішай борзо дійти до другої глави, але порозумій, що глаголять книги і словеса ті, і тричі повертайся до тієї ж глави. Сказано бо: в серці моєму сокрив словеса твої да не согрішу проти тебе. Не сказано: істочи уста, глаголячи, а в серці сокрий — да не согрішу проти тебе. І розуміючи, що писання істинне, праведними стаємо по цьому. Кажу бо: узда коневі є правитель, а праведнику книги. Не складається бо корабель без гвіздя, ані праведник без почитания книж­ного. Як окраса воїнові зброя і кораблю — вітрила, так і праведнику — почитания книжне».

Автор застерігав від знайомства з недозволеними кни­гами, а це була апокрифічна література, твори з поганськими елементами тощо. До справжньої літератури він відносив передусім духовну літературу, де викладалося християнське вчення, запроваджене в Київській державі Володимиром.

Найдавнішою працею, в якій висвітлювалися пробле­ми тогочасної науки про літературу, був трактат Георгія Херабоска «О образ-fex», уміщений в «Ізборнику Святослава» (1073 p.). За свідченням О. Бандури і Г. Бандури, «це віль­ний переклад досить значного за обсягом (до семи сторі­нок) дослідження „Georgi Cheraboski de figuris" викладача граматики в Константинопольській вищій школі, автора

декількох праць з поетики та стилістики (IX ст.)» (Україн­ська література в загальноосвітній школі. 1999. № 2. С. 64).

Праця Херабоска була перекладена з болгарського варі­анта, а не з грецького оригіналу. Згідно з існуючою тоді традицією переклади робилися досить вільно, їхні авто­ри вносили різні доповнення й уточнення, переробляли окремі місця, могли поєднувати з іншими працями, а тому переклади нерідко відрізнялися (й суттєво) від оригіналу. У згаданій праці Херабоска невідомий перекладач створив літературознавчу термінологію давньою українською мовою, що було викликано нагальними потребами тогочасного культурного життя, розвитком художньої літератури та мистецтва.

Передусім невідомий перекладач дає слов'янські від­повідники тропам: приятоє — епітет, сьтвореноє — по­рівняння, превод — метафора, лицетворвніє — уособлення, персоніфікація, інословіє — алегорія, сьприятіє — синекдоха, отіменіє — метонімія, приклад — символ, лихоречіє — гіпербола, поруганіє — іронія, поіграніє — сарказм, по-сміяніє — сатира, воіменоместество — антиномазія, не-потребіє — метафоричний епітет; стилістичним фігурам: переходное — інверсія, возврат — повтор, сонятіє — синонімія, округлословіє — перифразис, нестаток — еліпсис, ізрядіє — градація, ізобіліє — тавтологія, воспятословіє — парадокс, послесловіє — перемежування, прилог — паралелізм; евфонії: імятворєніє — звуконаслідування; прийомам красномовства: отдаяніє — притча.

Це практично всі відомі ще в античній Греції та старо­давньому Римі тропи та фігури поетичного синтаксису. Більшу частину праці Херабоска становлять формулю­вання визначень цих літературознавчих категорій. До кож­ного з них автор перекладу додає по кілька прикладів, що розкривають сутність відповідного поняття. Зокрема — «превод же є слово, з одного на інше перенесене».

Знайомство наших предків з працею Херабоска дає змогу висловити припущення, що були й інші теоре­тичні дослідження, знані в добу Київської Русі. Частково це підтверджується у «Слові о полку Ігоревім» (між 11 SS­II 87 pp.), де невідомий автор заявляє про дві художні манери, які він може застосувати у творчій праці: «по сьогоденних бувальщинах» та «по намислу Бояновім». Ці й попередні роздуми є першим досвідом української есте­тичної думки, що свої корені має в національному ґрунті. Згадка про Бояна — важливе свідчення існування в літературі Київської Русі певної традиції, що губилася в темряві століть. Як справедливо зазначав П. Федченко, «так формувалися

— 53 —

функціональні принципи оцінок, оскільки в самому виборі поетичних зразків мислилася не лише оцінка певних кано­нів, стильової манери попередників і сучасників, а й кри­тика та пересторога від не властивих предметові шляхів і засобів зображення» [43, 8. Мав рацію й М. Наєнко, коли співвідносив наявність двох творчих манер, про які гово­рив автор «Слова о, полку Ігоревім», з ускладнено-мета-форичним і оповідно-реалістичним способами мислення, що мають свої витоки ще в працях Платона та Арістотеля [див.: 32, 28.

Загальмованість теоретико-літературної думки в наступні століття була викликана тими обставинами історичного характеру, що склалися після загибелі Київської Русі. Окре­мі праці, які інколи проникали в XIII—XV століттях в Україну, були написані латиною, що вважалася офіційною мовою науки середньовічної Європи.

З розвитком вітчизняної літератури письменники дедалі частіше стали звертатися до аналізу змісту, форми, мети написання і сррямованості творів інших літераторів. Особ­ливо ця тенденція проявилася в українській полемічній літературі XV—XVIII століть, яскравим її представником став Іван Вишенський (між 1538 і 1550 — 20-ті роки XVII ст.). Полемізуючи з книгою Петра Скарги «Про єдність церкви Божої», Іван Вишенський висловлює своє естетичне кредо: «Не смотри на то только, яко сладко пишут й сладкие речи ставят, да смотри: если правда в них с-Ьдит и над ними зверхность им^ет» [6, 163]. Дещо нижче він пояснює свою позицію: «То их есть й ремесло поганное: науки басно­словием, орациями, похвалами и похлебства смачными слабоумных, и ненаказанных прелыцати» [6, 165].

Критикуючи підходи Петра Скарги, Іван Вишенський вбачав його тенденційність в оцінці книг, слов'янськими мовами написаних: «В язику словянском лжа й прелесть его никакоже М'Ьста им-Ьти не может, ибо ани... хитро-речием лицемерного фарисейства упремудряет, только истинною правдою Божию основан, збудован и огорожен єсть и ничто же другое ухищрение в себе не им-Ьет, только простоту и спасенне рачителю словянского языка еднает» [6, 219-220].

Критичний пафос Івана Вишенського продовжили Ме-летій Смотрицький, Захарія Копистенський, Петро Могила.

Першим українським літературним критиком можна вважати послідовника й друга Івана Вишенського Іова Княгиницького (роки народження і смерті невідомі), який детально проаналізував рукопис «Зерцала богословія» Ки­рила Ставровецького. Побачивши в тексті рукопису численні

— 54 —

помилки, він радив перш ніж друкувати книгу, спробу­вати їх виправити.

Після винайдення книгодрукування й поширення його в Україні літературознавчого характеру набули передмови або післямови до книг, в яких ішлося про призначення книги, подавалися короткі відомості про її автора, давалися поради щодо читання. У цьому зв'язку можна згадати передмови К. Острозького до Біблії, І. Федорова до Нового Заповіту, його ж післямову до «Апостола».

Першою бібліографічною працею було «Оглавление книг, кто их сложил» Єпіфанія Славинецъкого (1665— 1666 pp.), в якому подано короткі анотації на майже півсотні україн­ських, російських і білоруських книг.

В. Брюховецький вважає виступ письменників-поле-містів «першою теоретико-літературною дискусією в Україні» [41, III, 211].

Першим узагальненим досвідом українського віршу­вання став розділ «Граматики» Лаврентія Зизанія Тус-тановського (бл. 1560 р. — після 1634 р.), в якому дослідник розглядає поняття про «ногу» (стопу), аналізує п'ять різно­видів стоп — дактиль, спондей, трохей (хорей), пірихій, ямб. Зизанію належить також визначення трьох головних віршових метрів — героїчного, елегійного та ямбічного, що було спробою застосувати класичні розміри для рідної мови.

Досі вважалося [див.: 29, 9], що давні українські по­етики XVII—XVIII століть, які дійшли до нас у числен­них рукописах (їх налічується близько тридцяти), були специфічними курсами літературознавства, що вивчалися в навчальних закладах тієї доби, зокрема в Києво-Мо-гилянській колегії (пізніше — академії), братських школах, колегіумах. Написані вони латинською мовою й викла­дали основні поняття поетики та риторики. Однак, як свід­чить канадська дослідниця Наталія Пилипюк, «насправді це було не так. У гуманістичних школах, до яких слід за­рахувати й Києво-Могилянську колегію, ці курси мали тільки допоміжну функцію. Вони служили важливішим педагогічним цілям, а саме: вивченню класичних мов (зде­більшого латинської) і плеканню характеру учня та його розумових здібностей... У підручниках поетики літературна теорія підпорядковувалася процесові освоєння латинської мови» [13, 75].

Теоретичні відомості, вміщені в українських поетиках XVI — початку XVIII століття, справляли великий вплив на європейське ренесансне літературознавство. Автори поетик обов'язково спиралися на досвід античних філософів. Вони вільно зверталися до аналогічних творів Марко Джироламо

— 55 —

Віди, Юлія Цезаря Скалігера, Якоба Понтано, опублі­кованих у Західній Європі XVI століття. Ці праці відомий український літературознавець Леонід Білецький відносив до неокласичної, або формально-поетичної школи вітчизня­ного літературознавства. «Неокласичною можна її назвати через те, що її принципи інтерпретації поетичних творів розвивалися під великим впливом античної чи класичної поезії, а то й теорії античних чи класичних авторів» [5, 46.

Навчальна програма Києво-Могилянської колегії струк­турно нагадувала класичну схему європейських універ­ситетів доби Середньовіччя. Вивчалося всього сім науко­вих дисциплін — triviutn (граматика, поетика, риторика) та quadrium (арифметика, геометрія, філософія, музика). Поетику й риторику вивчали на п'ятому році навчання. Поетика ділилася на дві частини: загальну й часткову. В загальній розглядалися проблеми змісту й форми поезії. У розділі про форму, крім правил будови близько тридцяти різновидів вірша, інколи подавалися й списки однозвучних слів, щоб полегшити учням процес добору відповідної рими. У розділі про зміст часто подавалися відомості з греко-римської міфології. У частковій половині поетики вивча­лися роди віршових творів, аналізувався їхній зміст.

Найдавнішою вітчизняною поетикою була праця 1637 року, що мала назву «Liber arris poeticae as anno Domini, 1637». Однак вона не збереглася і, як свідчить Л. Білець­кий, відома нам лише з праці М. Булгакова «История Киевской Академии» (СПб., 1843) [див.: 4, 56]. Збереглася більш пізня поетика — 1685 року. В ній ідеться про такі літературні жанри, як трагедія, буколіка, сатира, комедія, діалог, пародія. 1686/87 навчальним роком датується курс поетики з чотирьох розділів. У першому з них ідеться про походження поезії та її роди. Другий розкриває специфіку епічної поезії. Третій присвячено трагічній та комічній поезії, а четвертий — незавершеним видам поезії, до яких автор відносить елегію, епіграму тощо.

Збереглися також рукописні поетики 1689—1690, 1692, 1696 років. «Для всіх вищенаведених українських поетик найхарактернішою рисою є сильне поплутання піїтики з риторикою» [5, 59].

Проблеми віршування були порушені в «Граматиці» («Грамматики славенскія правилное синтагма»), надруко­ваній у 1619 році, її автор Мелетій Смотрицький (бл. 1578— 1633 pp.) назвав відповідний розділ цієї праці «Просодія віршова». Підручник М. Смотрицького був популярним в освічених колах XVII—XVIII століть. «Просодія, — зазначав автор, — вчить метром чи мірою кількості вірші складати».

— 56 —

І її необхідно знати, оскільки вірші — це не прості звичайні слова, а художні, «винайдені». Практично з праці М. Смо-трицького у вітчизняній теоретико-літературній думці з'яв­ляються поняття художності, поетичної образності. Він уперше повів мову про тропи та фігури поетичного синтак­сису. Однак найбільша його заслуга полягає в тому, що М. Смотрицький створив цілісне вчення про художню специфіку поетичного слова.

До двоскладових розмірів автор «Граматики» відносив спондей, пірихій, трохей і ямб, до трискладових — дактиль, анапест, амфібрахій, амфімакр, бакхій, палібакхій, трібрахій, трімакр.

У праці М. Смотрицького, а також А. Римші вперше з'являються бароккові елементи. Професори Києво-Моги-лянської академії розвинули й утвердили їх. Про барокко як естетичну систему кінця XVI—XVIII століть в українській літературі вперше заговорив Дмитро Чижевський («Україн­ський літературний барок». Прага, 1942—1944). Пізніше він деталізував цю проблему в «Історії української літе­ратури» (Тернопіль, 1994). І хоча дане питання неодноразово порушувалося в працях І. Іваньо, А. Макарова, В. Мацапури, в колективному науковому збірнику «Українське літературне бароко» (Київ, 1987), йшлося передусім про архітектуру, живопис, іконопис, церковні споруди, а також поезію (Л. Баранович, І. Величковський, Г. Сковорода), ораторську прозу (І. Галятовський, А. Радивиловський), козацькі літо­писи (С. Величко, Г. Грабянка), і зовсім мало — про власне літературознавчі праці.

Значним кроком уперед у розвитку теоретико-естетичної думки стали латиномовні книги Феофана Прокопавша (1681— 1736 pp.) «De arte poetica» («Мистецтво поетики», 1705 p.) i «De arte rhetorica» («Мистецтво риторики», 1706—1707 pp.).

На думку Г. Грабовича, згадані праці Ф. Прокоповича кладуть «початок класицистичній поетиці. Дивовижно, що ця праця (вперше виголошена як цикл лекцій 1705 року), призначена для української молоді, котра навчалася в Києво-Могилянській академії.., так мало позначилася на україн­ських літературних течіях і окремих творах. Тоді як російська література засвоювала й розвивала новий класицизм, україн­ське письменство залишалося на позиціях бароко» [9, 73].

Орієнтуючись на античні традиції та літературні канони західноєвропейського літературознавства доби Ренесансу, Ф. Прокопович давав поради письменникам сміливо від­ходити від традицій і авторитетів, більше покладатися на здоровий глузд і природність життєвих явищ. «Поетика» складалася з трьох частин. У першій — «Вступ до поети-

— 57 —

ки» — йшлося про походження поезії, ЇЇ природу та при­значення. Друга частина — «Епічна і драматична поезія» — це аналіз творів епічної та драматичної поезії. У третій — аналізувалися твори буколічної, сатиричної, елегійної, лі­ричної та епіграматичної поезії. Вона так і називалася «Буко­лічна, сатирична, елегійна, лірична та епіграматична поезія».

Ф. Прокопович багато уваги приділив літературним родам і жанрам, хоча сам термін «жанр» у його працях відсутній. Дослідник, виходячи з людиноцентричного принципу, по­діляє поезію на більш чи менш важливі для людини жанри. Вищим із них, як і Платон, він вважає епопею, а не драму, як це мало місце в теоретичних настановах Буало. Елегійна поезія стоїть у нього вище за ліричну, оскільки в ній пере­даються переживання, гнів, любов, радість і скорбота людини,

У «Риториці» Ф. Прокопович порушив актуальні про­блеми стилістики, зокрема він виокремив три мовні стилі: високий (важливий), середній (барвистий) і низький (про­стий). Виходячи зі специфіки кожного з них, учений подав свою систему прозаїчних жанрів. Високим стилем, вважав він, пишуться роздуми, низьким — листи до друзів, діалоги та трактати, середнім — «слова похвальні» та історичні описи. Цьому останньому жанру Ф. Прокопович присвятив спеціальний розділ дослідження — «Про спосіб написання історії». Особливу увагу він приділив «житію» — тради­ційному жанрові вітчизняної літератури. Вчений вважав, що цей жанр має спиратися на події та факти історії і цим самим відрізнятися від байки чи оповідання, в основі яких лежить вимисел. Як твердить М. Наєнко, «автори поетик (передусім Ф. Прокопович) помітили тенденцію до зміни в літературному процесі жанрових „лідерів". Якщо досі (як і в часи Арістотеля) визначальним вважалося драма­тичне художнє мислення, то у XVIII столітті намітився „зсув" у бік епічності. Літературна історія XIX століття і пізнішого часу цілком підтвердила це передбачення: в літ-процесі переміг епос — спочатку віршований, а згодом — прозовий» [32, 32—33.

«Поетика» і «Риторика» Ф. Прокоповича на ціле XVIII століття визначили напрямок руху літературно-теоре­тичної думки в Україні, хоча в цей час були спроби й інших науковців показати своє бачення теоретичних про­блем. Не всі вони були вдалими. Як свідчить Л. Білецький, невдалою виявилася поетика 1707 року Лаврентія Горки (бл. 1660—1737 pp.), яка «трактує питання поетики лише в загальних рисах» [5, 63]. Надто короткою була поетика 1718—1719 років, хоча «в цій уперше зустрічаємо спробу

— 58 —

 

характеристики українського силабічного вірша, правда, як додаток» [4, 63]. У 20—30-х роках XVIII століття були написані ще кілька поетик. Одна з них, Митрофана Слот-винського (рік народження невідомий — 1752 p.), повністю повторила працю Ф. Прокоповича.

Більш вдала спроба належить Митрофанові Довгалев-ському (роки народження і смерті невідомі), який увійшов в українську літературу як автор шкільних драм та інтер­медій. Його курс поетики «Сад поетичний» (1736—1737 pp.) є специфічним зводом відомостей про давню українську літературу, утвердженням бароккового стилю в ній. І хоча барокко, починаючи із середини XVII століття й майже до кінця XVIII століття, визначало творчу індивідуальність багатьох українських письменників, теоретичних праць явно бракувало. Отож праця М. Довгалевського вигідно від­різнялася від інших поетик XVIII століття. Суттєво новим у ній було й те, що автор робив посилання не лише на античні та західноєвропейські джерела, а й на твори національної літератури, зокрема свого попередника Ф. Прокоповича. У творах українських авторів М. Довгалевський помітив «фантасмагоричні» вірші, що є приіоіадом бароккової літе­ратури. Щоправда, відомий літературознавець сучасності Г. Грабович негативно у порівнянні з поетикою Ф. Про­коповича оцінює працю М. Довгалевського: «Трактат Дов­галевського „Hortus poeticus" (1736) ілюструє водночас і традиціоналізм, і статичність (коли не закостенілість) україн­ської літератури та літературної теорії цього періоду» [9, 473.

Майже одночасно створюються поетики (1744 і 1745 pp.) Гедеона Слонимського (рік народження невідомий — 1772 р.) та Георгія Кониського (1717—1795 pp.), п яких розгля­далися різновиди силабічної системи віршування (їх на­лічується аж дев'ять!), поширеної тоді в українській літе­ратурі, йшлося також про тяжіння її до тонічної системи версифікації.

Українські поетики XVII—XVIII століть, продовжуючи вітчизняну теоретико-літературознавчу традицію, водночас широко спиралися на античні знання про літературу, до­сягнення західноєвропейської естетичної думки доби Від­родження та Нового часу. Незважаючи на певні схоластичні елементи в трактуванні окремих питань, вони відігравали важливу позитивну роль у процесі становлення вітчизняної теорії літератури. Як наголошував Л. Білецький, «це перша була дійсно наукова теорія, що перевела деталічну класи­фікацію поетичних творів, з'ясувала внутрішню і назверхню природу кожного твору, визначила для кожного певне місце серед інших, і цими принципами, правда, з певними по-

— 59 —

правками, заснованими вже на історичному підкладі, наша наука користується й до теперішніх часів...» []5, 71].

Українська неокласична школа сприяла й розвитку росій­ського літературознавства. Адже чимало професорів Києво-Могилянської академії, переселившись до Санкт-Петербурга, Москви, інших великих міст і викладаючи там, розвивали російську науку та літературу (Ф. Прокопович, Г. Слоним-ський, І. Хмарний).

Важливу роль у формуванні критичної думки в Україні відіграв Григорій Сковорода ("1722—1794 pp.), який утвердив гуманістичні просвітницькі засади у творчості, рішуче про­тивився сліпому наслідуванню кращих зразків античної та західноєвропейської літератури, орієнтував митців на свідоме й творче засвоєння українських традицій, активне викори­стання народних елементів у художній творчості.

Цікавими були також естетичні погляди О. Паліцина (1777—1811 pp.), керівника так званої «Попівської академії», чи не першого літературного гуртка в Україні. Йому на­лежать спроби" створення наукових коментарів до «Слова о полку Ігоревім», в яких він використав вітчизняні літо­писи, етнографічні та фольклорні матеріали.