Культура України в другій половині XVII — XVIII ст.

Упродовж існування національної державності другої пол. XVII—XVIII ст. український народ створив і виплекав високу й розмаїту духовну культуру, її розвивали і збагачували кілька поколінь.

Високого рівня досягла освіта. Зокрема, завдяки широкій мережі шкіл письменність охопила всі верстви населення. Щоправда, із занепадом державності в другій пол. ХVIIІ ст. освіта українського населення була занедбана, більшість дітей простого люду залишалася поза школою.

Великий вплив на розвиток освіти й науки в Україні мав Києво-Могилянський колегіум, у 1701 р. перетворений на Києво-Могилянську академію. Цей навчальний заклад став важливим осередком культури, вплив якого поширювався на Росію та інші країни Європи. На зразок Київської академії були засновані колегіуми у Чернігові, Харкові, Переяславі.

Одним із найталановитіших українських учених другої пол. XVII ст. був І. Галятовський. Його публіцистичні твори та підручники з риторики відігравали важливу роль у навчанні та вихованні студентів Київської академії. Колишній учень академії І. Гізель згодом став її професором і ректором, відомий як письменник.

Чимало українців у гетьманську добу навчалися в європейських університетах. Так, сподвижник гетьмана Виговського Ю. Немирич учився в Лейдеві, Амстердамі, Оксфорді, Кембриджі та Парижі. Студіюючи в Сорбонні, він захистив і опублікував дисертацію магістра права. С. Десницький з Ніжина закінчив університет у Глазго, захистивши магістерську й докторську дисертації.

Надзвичайно різноманітною є літературна спадщина доби. Глибокий слід залишили твори представників полемічної літератури С. Зизанія, Г. Смотрицького, X, Філарета, М. Смотрицького, 3. Копистянського, анонімна "Пересторога", в якій дано гідну відповідь на звинувачення католицьких та уніатських авторів.

Виникають козацькі літописи — своєрідні історико-літературні твори, в яких поряд з історичними даними містилися різноманітні фольклорні матеріали, народні оповідання, перекази, легенди тощо. Найвідомішими з них е літописи Самовидця, Г. Граб'янки, С. Величка.

Видатне явище в українській літературі другої пол. XVIII ст. — творчість мандрівного філософа, мислителя і просвітителя Г. Сковороди, життя і думи якого пройняті протестом проти кріпацтва, соціальної нерівності.

Багатьох відомих поетів виховала Києво-Могилянська академія. Це О. Митура, К. Сакович, К. Зіновіїв та ін.

У XVIII ст. розвинулася віршована сатирична література. Вона викривала несправедливість і хабарництво суддів, сваволю панів, пияцтво і зажерливість.

Велике значення для розвитку й поширення культури мало книгодрукування. Провідне місце посідали Галичина і Волинь, де воно зародилося наприкін. XVI — на поч. XVІІ ст. У Східній Україні книгодрукування виникло лише у другому десятиріччі XVII ст. Така послідовність відповідала тодішнім історичним умовам життя і боротьби українського народу за соціальне й національне визволення. Вже в другій пол. XVII ст. в Україні діяло 11 друкарень: у Києві, Львові, Новгороді-Сіверському, Чернігові та інших містах. У XVIII ст. друкарні виникають у різних містах України — Кременчуку, Катеринославі, Миколаєві, Житомирі, Тульчині та ін. Проте царський уряд, здійснюючи насильницьку русифікацію, чинив усілякі перешкоди книговидавничій справі, зокрема в галузі друкування богословських та цивільних видань українською мовою. Офіційні документи також треба було писати російською мовою. Розвиток книговидавничої справи українською мовою поступово припинився.

Фундатором першої в Києві друкарні називають Є. Плетенецького, який за дорученням митрополита П. Могили керував нею в Печерській лаврі. Новий період в історії київського книгодрукування, пов'язаний з іменем І. Гізеля, який, очолював Лавру та її друкарню понад чверть століття (1656—1683). У 1669 р. лаврська друкарня видала пам'ятку епохи — "Ключ разуменія" І. Галятовського та "Постановленіє о вольностях войска Запорожского". Згодом вийшли друком славнозвісні "Києво-Печерський патерик" та "Синопсис".

Помітних успіхів досягла українська музична культура. Значний внесок у її розвиток зробили вихованці Київської академії — композитори В. Пікулицький, І. Рачинський, М. Березовський, А. Ведель. Значний вплив мала також творчість композитора Д. Бортнянського, якому належить багато творів духовної і світської музики.

Віковічна мудрість народу, його соціальні переконання, морально-етичні та художні принципи відображалися у кращих зразках української народнопоетичної творчості — піснях, думах, баладах.

На останню третину XVII — першу пол. XVIII ст. припадає розквіт українського театру, що ґрунтувався на шкільній драмі й був пов'язаний з діяльністю Києво-Могилянської колегії. Тут написані українською мовою і поставлені багатоактні драми великоднього і різдвяного циклів, історичної тематики, інтермедії — гумористичні сценки, які грали в антрактах. Серед найвідоміших шкільних драм слід назвати "Олексій, чоловік Божий" невідомого автора, "Воскресіння мертвих" Г. Кониського, різдвяні й великодні шкільні драми М. Довгалевського та ін.

З XVII ст. в Україні побутувала народна драма ("Цар Ірод", "Коза", "Маланка", "Трон"), діяв народний ляльковий театр — вертеп.

Нанрикін. XVIII ст. в Україні виникають професійні театральні трупи. У 1778 р. у Львові відкрили перше постійне театральне приміщення. Перша професійна театральна трупа в Україні — Харківський вільний театр — виникла у 1789 р. Крім того, в садибах великих землевласників існували домашні аматорські театри.

Розвивалися на місцевій, самобутній народній основі архітектура та будівництво. Українські архітектори запозичували й творчо застосовували прийоми стилю бароко, для якого характерними були декоративна пишність, вигадливість, мальовничість. Українська барокова архітектура виразно проглядається у таких будівлях XVIII ст., як Покровський собор у Переяславі-Хмельницькому, Покровська церква в Києві, Ковнірівський корпус Києво-Печерської лаври та ін. Постав ряд ансамблів — Почаївська лавра, колегіум у Кременці архітектора П. Гжицького, собор св. Юра у Львові архітектора Б. Меретина, що позначені рисами пізнього бароко.

З кін. ХУНТ ст. архітектура розвивалася в стилі класицизму, що поєднував геометричну чіткість і раціональність з античністю. Провідне місце тоді посіло містобудування. За розробленими планами будували нові міста, торгові й військові порти на Чорному морі — Херсон, Севастополь, Миколаїв, Одесу.

В образотворчому мистецтві другої пол. XVІ — ХVІІІ ст. відображалися патріотизм і гуманізм українського народу, його суспільні, естетичні ідеали, піднесення національної свідомості. В художніх пам'ятках цього періоду барокова декоративність поєднувалася з реалістичним зображенням світу та національними традиціями.

Одним із найпопулярніших жанрів мистецтва XVII ст. став портрет. Залежно від призначення його створювали за різними композиційними схемами. Портрети малювали з натури або посмертно.

Велику роль у збагаченні української культури відіграв іконопис. Зокрема, славилася діяльність іконописної майстерні Києво-Печерської лаври.

В одному стилістичному напрямі з малярством розвивалася й скульптура. Нею оздоблювали споруди, зокрема Успенську церкву у Львові, будинки багатьох феодалів і заможних міщан.

З життям і побутом українського народу нерозривно пов'язане декоративно-ужиткове мистецтво — один з важливих видів художньої культури. Досить високим був рівень народних промислів, які продовжували реалістичні традиції минулого, розвивали такі види мистецтва, як художнє ткацтво, вишивка, кераміка, художнє різьблення, народний розпис.

Формування індустріального суспільства в Україні супроводжувалося складною боротьбою різних суспільно-політичних течій, тенденцій, появою зденаціоналізованих українських підприємців та інтелігенції, які допомагали російським колонізаторам визискувати український народ. За таких умов передова література, освіта стають засобом ідейно-політичної боротьби, важливим чинником пробудження та розвитку соціальної і національної свідомості.

12.
Перемир'я сторін. Політичні плани Б.Хмельницького

Однак Б.Хмельницький не пішов на ескалацію бойових дій, прагнучи політичного врегулювання конфлікту. 21 листопада 1648 р. він уклав перемир'я з новообраним польським королем Яном Казимиром, погодившись відвести українське військо від західних кордонів і в ході подальших переговорів вирішити українську проблему.

Що ж змусило гетьмана піти на такий крок?

Слід мати на увазі, що на цьому етапі визвольної боротьби Б.Хмельницький ще не думав про відокремлення України від Польщі. Його метою була автономія для козацького регіону у межах Речі Посполитої. Великі надії у досягненні цієї мети Б.Хмельницький покладав на нового короля Яна Казимира, який обіцяв бути "руським королем" і задовольнити козацькі вимоги. До перемир'я гетьмана могло також спонукати зменшення внаслідок великих людських і матеріальних втрат боєздатності українського війська, виснаження населення України. Але виведення при цьому українських полків із західноукраїнських територій було значною поступкою Б.Хмельницького полякам і викликало незадоволення частини козацької старшини. Згодом плани Б.Хмельницького радикально змінилися, але можливості для їх реалізації політичним шляхом уже були незначними.

Еволюція поглядів Б.Хмельницького: від автономії до створення суверенної держави

У грудні 1648 р. Б.Хмельницький на чолі переможного війська урочисто в'їхав до Києва. Усе місто разом з київським митрополитом Сильвестром Косовим вітало гетьмана як "українського Мойсея", визволителя від "лядської неволі", Богом даним поводирем. Єрусалимський патріарх Паїсій, що прибув до Києва, називав Б.Хмельницького князем Русі. Гетьмана вітали також посли Туреччини, Молдавії, Валахії, Семигороддя.

І вже в лютому 1649 р. під час переговорів із королівським посольством у Переяславі гетьман вперше висунув ідею створення Української суверенної держави:

- він обґрунтував право українців на власну державу в етнічних межах їх проживання;

- проголосив незалежність утвореної в ході визвольної боротьби Української держави;

- сформулював положення про соборність Української держави і представив її як спадкоємицю Київської Русі.

Польський уряд не сприйняв ідею української державності і сподівався ціною окремих поступок поставити Україну в свою залежність. Єдине, про що домовилися обидві сторони на переговорах, так це про перемир'я і встановлення демаркаційної лінії між українськими і польськими військами по р. Горинь.

13.

 

1. Соціально-економічне і політичне становище Лівобережної і Слобідської України.

Стан сільського господарства. Юридичне оформлення кріпосного права. В українських землях — Лівобережжі і Слобожанщині, які входили до складу Росії, відбувалися в основному ті самі суспільно-економічні процеси, що й в усіх російських землях, — посилювався кріпосницький гніт і водночас відбувався розклад феодально-кріпосницької системи, в надрах якої формувався капіталістичний уклад. У другій половині XVIII ст., як і в попередні часи, основою економіки Лівобережної й Слобідської України залишалося сільське господарство. Ґрунтуючись в основному на праці селян і відсталій, рутинній техніці, воно розвивалося досить повільно. Поступово розширювалися посівні площі за рахунок степів на півдні Лівобережжя, у ряді місць переходили до глибокої оранки, краще удобрювали ґрунти. Землю на півдні обробляли переважно важким українським плугом (сабаном), у який впрягали волів, на півночі — сохою, ралом, а тягловою силою тут були здебільшого коні. Сіяли жито, ячмінь, овес, просо, гречку, горох. Під кінець XVIII ст. з визволенням Північного Причорномор'я і освоєнням степів все більші площі стали відводити під пшеницю. У цей час почали садити картоплю й культивувати кукурудзу, особливо в південних районах. Розширювалися площі під тютюном, коноплями, кавунами й динями. Поряд із землеробством продовжували розвиватися скотарство, зокрема розведення великої рогатої худоби, коней і овець, садівництво, бджільництво, рибальство, полювання. З розвитком сільського господарства зростала переробка сільськогосподарської продукції (збільшилася кількість млинів, олійниць, броварень, ґуралень, сукновалень (фолюшів), шкіряних «заводів» та ін.). У другій половині XVIII ст. у зв'язку з промисловим переворотом в Англії і розвитком капіталізму в Західній Європі, із збільшенням числа промислових підприємств всередині країни і кількості міського населення як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках зростав попит на хліб та інші сільськогосподарські продукти, що створювало сприятливі умови для збуту продукції поміщицьких маєтків і збільшення їх прибутковості. Як і раніше, козацька старшина, займаючи керівні пости в усіх військово-адміністративних установах, продовжувала різними способами — за гетьманськими універсалами й царськими грамотами, шляхом перетворення рангових маєтностей на спадкові, захопленням громадських земель і угідь, через боргове закабалення селян і рядових козаків, прямим зігнанням їх з земельних наділів, купівлею — розширювати свої володіння, нагромаджувати багатства й ставити в залежність від себе дедалі більшу кількість селян і козаків. Унаслідок цього з кожним роком зменшувалася кількість вільних військових і рангових маєтностей, громадських земель та угідь, збільшувалося число залежних і фактично закріпачених селянських дворів. У 1764 р. на Лівобережжі вільних посполитих Дворів залишилося менше 2 тис. проти більш ніж 5 тис. у 1752 р. і 28 тис. у 1730 р. На Україні створилися величезні земельні володіння як українських феодалів (Розумовських, Кочу» беїв, Полуботків та ін.), так і російських (Голіциних, Румянцевих, Неплюєвих, Трубецьких та ін.). Одночасно з розширенням феодального землеволодіння безперервно зростали повинності селян. На Лівобережжі й Слобожанщині в другій половині XVIII ст. панщина становила вже здебільшого чотири, а іноді й п'ять днів на тиждень. До панщини додавалися різні додаткові повинності на пана й старшинську адміністрацію, на військові потреби (ремонт шляхів, гребель, мостів, фортець тощо), а також грошові й натуральні збори (збіжжям, медом, птицею і т. п.). У 1765 р. уведений на користь держави спеціальний рубльовий оклад, який мали сплачувати всі селянські двори — посполитих, підсусідків і козаків-підпомічників. Царський уряд, прагнучи запровадити в Україні загальноросійські порядки, у 1776 р. на Слобожанщині, а в 1783 р. на Лівобережжі, як і в усій Росії, увів подушний податок, яким обкладалися селянські родини відповідно до кількості в них осіб чоловічої статі. Під тиском козацької старшини убожіли й козаки. Не маючи можливості відбувати на свій кошт військову службу, козаки переходили в число посполитих або підпомічників, ставали в залежність від старшин і змушені були виконувати на них різні роботи (під час жнив, на перевезенні вантажів і т. ін.). За ревізією 1782 р. з 415 тис. козаків і Київщини, Чернігівщини і Новгород-Сіверщини виборних козаків налічувалося лише 195 тис, а підпомічників — 220 тис. чол. Будучи політично й економічно пануючим класом, українські старшини-поміщики уже протягом першої половини XVIII ст. фактично закріпачили велику кількість селян. Вони намагалися і юридично оформити кріпосне право в Україні, а також зрівнятися в правах з російськими дворянами. Царизм ішов на задоволення цих прагнень старшин. У 1760 р. гетьман Кирило Розумовський видав універсал, за яким селянам дозволялося переходити з одного володіння в інше лише при наявності письмового дозволу ] власника і з залишенням поміщикові майна, яке селянин мав, живучи на його землі. У 1763 р. цей універсал був підтверджений царським указом. А указом від 3 травня 1783 р. Катерина II юридично оформила кріпосне право на Лівобережжі і Слобожанщині; селянам було заборонено переходити від одного поміщика до іншого. В указі говорилося, щоб «кожному з поселян залишатися на своєму місці і при своєму званні, де він записаний нинішньою останньою ревізією». У 1785 р. Катерина II, задовольняючи настійні вимоги старшин, поширила чинність «Жалуваної грамоти дворянству» в Україні й цим юридично зрівняла українську старшину в правах із російським дворянством. Ранги козацької старшини було переведено на російські чини. Отже, у 80-х роках XVIII ст. на Лівобережжі, Слобожанщині зусиллями козацьких старшин за допомогою царизму було запроваджено кріпосне право, а козацькі старшини, одержавши російське дворянство, перетворились на поміщиків. Розвиток промисловості й торгівлі. Одночасно з остаточним закріпаченням селянства у другій половині XVIII ст., як і в усій Російській державі, на Лівобережжі та Слобожанщині у надрах старої феодально-кріпосницької системи, яка розкладалася, формувалися нові, капіталістичні відносини. Продовжували розвиватися ремесло і промисли. Значна частина міських жителів, які у 80-х роках XVIII ст. на Лівобережжі становили 6,5 % всього населення, уже не займалася землеробством, а тільки ремеслом, промислами і торгівлею. Зростала кількість промислових підприємств — суконних, парусно-полотняних, шкіряних, цегельних, винокурних, пивоварних, миловарних, скляних, шовкових та ін. Як видно з даних ревізії 1782 р., на Лівобережжі тоді було 2836 «заводів», серед яких 87 % (2666) становили винниці. Більшість цих підприємств були дрібними, кустарними, але Деяка частина мала характер великих підприємств — мануфактур із значним поділом праці і примітивною механізацією. Усього на Лівобережжі і Слобожанщині налічувалося 200 мануфактур у початковій формі, а в розвинутій — близько 40. Власниками мануфактур були поміщики, казна і купці та заможні козаки і селяни. Розвивалися суконні мануфактури. Серед них найбільшою була посесійна Путивльська (Глушківська) мануфактура, заснована ще в 1719 р. Робітниками, яких у 1797 р. тут налічувалося понад 9000 осіб чоловічої статі, були переважно посесійні селяни. Наприкінці XVIII ст. Путивльська мануфактура щороку виробляла близько 200 тис. аршинів сукна. Значне місце в суконній промисловості займали вотчинні і посесійні суконні мануфактури — Батуринська, Ряшківська (в Прилуцькому повіті) і Салтівська (біля Вовчанська на Слобожанщині). У другій половині XVIII ст. був розширений і продовжував працювати, хоч і з деякими перервами, один з найбільших у Росії Шосткинський пороховий завод, що належав казні. Спочатку тут працювали солдати і приписні селяни. Але наприкінці XVIII ст., щоб збільшити обсяг вироблюваної продукції, адміністрація почала застосовувати й вільнонайману працю. У 1764 р. у Києві було відкрито казенний збройовий завод «Арсенал», на якому працювали як робітники-рекрути, так і наймані робітники. Завод виробляв лафети, зарядні ящики, ремонтував гармати і виконував інші роботи для армії. Продовжувалося видобування солі на Бахмутських і Горських солекопальнях. З'явилися мануфактури по виробництву шовку-сирцю і шовкових товарів. У 1774 р. засновано казенний шовковий завод у слободі Новій Водолазі на Слобожанщині. У 1788 р. із Білорусі в Катеринослав було переведено мануфактуру по виробництву сукна і панчіх. Ця Катеринославська казенна мануфактура виготовляла як шовкові, так і бавовняні та конопляні панчохи. У Києві і Ніжині купці заснували в 60-х роках XVIII ст. дві шовкові мануфактури, в яких працювали вільнонаймані робітники. Останніми роками XVIII ст. під Києвом на місці згорілого монастиря була збудована Межигірська казенна фаянсова мануфактура, яка в 1801 р. дала першу продукцію. На ній працювали приписні селяни. У 1789 р. був відкритий завод із ремонту зброї у Кременчуку, на якому теж працювали приписні селяни і, крім того, вільнонаймані робітники. У 1795 р. почалися роботи по будівництву Луганського чавуноливарного заводу, який мав виплавляти чавун, виробляти гармати і ядра для військ, що діяли на півдні. Перший чавун завод дав у 1799 р. Отже, на кінець XVIII ст. на Лівобережжі і Слобідській Україні мануфактурне виробництво зробило значний крок уперед. Більшість мануфактур були поміщицькими, вотчинними і казенними. Ґрунтувалися вони в основному на примусовій праці селян-кріпаків, державних приписних селян або посесійних селян-кріпаків, які були власністю підприємства. Разом з тим у цей період були й купецькі, капіталістичні мануфактури, що базувалися на вільнонайманій праці. Вільнонаймана праця проникала і в поміщицькі та казенні підприємства. А це було ознакою формування нового, капіталістичного укладу. Умови праці й життя робітних людей, особливо кріпосних, були надзвичайно тяжкими. Тривалість робочого дня практично не регламентувалася, залежала від волі підприємця й досягала 14—15 годин на добу. Приміщення були темними, холодними, вогкими. Приписні селяни здебільшого працювали лише за харч, оплата інших робітників залишалася мізерною. Неймовірно жорстокою була сваволя власників і адміністрації. Товарно-грошові відносини проникали і в сільське господарство. Щоб виручити якнайбільше грошей, поміщики розширювали посіви, переганяли зерно на горілку, розводили багато худоби, сіяли коноплі, культивували тютюн і все це вивозили на продаж, пристосовуючи свої маєтки до потреб ринку, втягуючи їх в товарно-грошовий обіг і цим підриваючи одну з головних підвалин феодального, панщинного господарства — його натуральний характер. У товарно-грошові відносини втягувалися й селяни. Вони змушені були продавати частину своєї продукції на ринку. У селах поширювалися ремесла, промисли, продукція яких у все більшому обсязі теж ішла на продаж. Невелика кількість селян, займаючись ремеслом і торгівлею, зокрема чумакуванням, збагачувалася, ставала заможною, нагромаджувала капітали, засновувала підприємства, використовуючи в них найману робочу силу, і насамперед бідних селян. Отже, почався процес формування на селі капіталістичних відносин, свідченням чого було поглиблення розшарування селянства на бідних і багатих. Зростаючий суспільний поділ праці, поступове відокремлення ремесла й промисловості від сільського господарства, міста від села, збільшення кількості міського населення зумовлювали дальший розвиток товарно-грошових відносин, внутрішнього ринку, внутрішньої й зовнішньої торгівлі. Найважливішими торговельними осередками були ярмарки, що відбувалися по кілька разів на рік у багатьох містах — у Києві, Харкові, Стародубі, Кролевці, Ніжині та ін. Ярмарки були своєрідними економічними центрами певних районів і, з другого боку, відігравали значну роль у включенні України до всеросійського ринку. Навколо ярмарків групувалися місцеві торги, торжки й базари, що відбувалися по 2—3 рази на тиждень. Значну роль у торгівлі, особливо рибою й сіллю, відігравали чумаки. Україна дедалі глибше втягувалася в загальноросійську економічну систему, ставала частиною всеросійського ринку, що тоді швидко формувався. З Росії в Україну довозили залізо та залізні вироби, інструменти, хутра, цукор, тканини, полотно тощо, з України в російські міста — зерно, худобу, шкіри, скло, свічки, сукно, Дзеркала та інші товари. Зросла й зовнішня торгівля — з Польщею, Туреччиною, Сілезією, Пруссією, Італією та іншими країнами. Отже, в другій половині XVIII ст. на Лівобережній і Слобідській Україні розширювалося поміщицьке землеволодіння, юридично було оформлено закріпачення селян, розвивалися промислові підприємства, торгівля, посилювався товарно-грошовий обіг, формувався капіталістичний уклад. Разом із тим царський уряд, ведучи лінію на ліквідацію автономії України, підпорядковував українську економіку своєму впливові і своїй владі, виходячи з імперських інтересів, ущемляючи інтереси України. У час воєн, зокрема з Туреччиною, Україна була найближчим тилом для російських військ і мусила давати їм приміщення для постою, фураж, провіант, підводи. Уряд збільшував податки з населення України в царську казну. За XVIII ст. вони зросли в десятки разів. Російські сановники, дворяни одержували від царя величезні площі земель в Україні. Царський уряд сприяв російським купцям і промисловцям у проникненні в Україну. Він надавав різні пільги російським купцям в Україні. Наприклад, їхні двори звільнялися від військових постоїв, за царським указом 1771 р. їм дозволялося вільно оселятися в Україні. За царським маніфестом 1784 р. російські й іноземні купці дістали право на необмежену торгівлю в містах Південної України й Криму. Було заборонено вивозити за кордон багато товарів, вивіз мав здійснюватися тільки через російські порти. А ще в 1754 р. Єлизавета Петрівна своїм указом ліквідувала митні кордони між Україною і Росією, евекту й індукту, тобто вивізні та ввізні мита на Лівобережній Україні, від чого , гетьманський скарб втрачав близько 50 тис. крб. річного прибутку. Розвиток феодальних відносин в Україні у другій половині XVII — XVIII ст. в історіографії. Визвольна війна 1648—1654 pp. серйозно підірвала й розхитала феодально-кріпосницькі відносини в Україні. Однак феодальний лад не був ліквідований. Після входження України до складу Росії на Лівобережжі (Гетьманщині) швидко йшло збагачення козацьких старшин і перетворення їх на поміщиків, з одного боку, й збідніння та закріпачення основної маси селян і частини козаків, з другого. Ця проблема знайшла своє відображення і в історіографії. Деякі історики (М. Костомаров, І. Теличенко, А. Шликевич) дотримувалися погляду, що вирішальну роль у заведенні кріпосницьких порядків в Україні відіграла політика царського уряду, зокрема Катерини II, яка своїм указом 1783 р. юридично оформила кріпосне право в Лівобережній Україні. Ще в другій половині XIX — на початку XX ст. у своїх працях історики О. Лазаревський («Малороссийские посполитые крестьяне. 1648—1783 гг. К., 1908), Д. Міллер (Превращение козацкой старшины в дворянство. Киев, старина. 1897. № 2, 3), В. Мякотін (Очерки социальной истории Украины в XVII — XVIII вв. Прага, 1924), В. Барвінський (Крестьяне в Левобережной Украине в XVII — XVIII вв. X., 1909), О. Єфименко (Малорусское дворянство и его судьба // Южная Русь. Очерки, исследования и заметки. Т. 1. Спб., 1905) та інші навели значний конкретний матеріал і довели, що самі козацькі старшини правдами й неправдами зосереджували в своїх руках землі й багатства, обезземелювали й поступово ставили в залежність від себе селян і рядових козаків. Говорячи про розвиток кріпосницьких порядків у самій Гетьманщині, що їх насаджувала старшина, М. Драгоманов у своїй праці «Чудацькі думки про українську національну справу» писав: «Тільки ж треба пам'ятати, що в цьому Катерина II тільки вивершила й припечатала політику, яку проводила вся козацька старшина українська, починаючи з самих часів Богдана Хмельницького...». Досить широко проблеми соціально-економічного розвитку в Лівобережній Україні в другій половині XVII — XVIII ст. досліджувалися і в радянські часи. З цих питань написали, зокрема, праці історики М. Слабченко (Организация хозяйства Украины от Хмельнищины до мировой войны. Часть 1. Т. 1. Одесса, 1922), М. Ткаченко (Нариси з історії селян на Лівобережній Україні в XVII — XVIII ст. К., 1931), В. Борисенко (Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині XVII ст. К., 1986), О. Гуржій (Эволюция феодальных отношений на Левобережной Украине в первой половине XVIII в. К., 1986), О. Путро (Левобережная Украина в составе Российского государства во второй половине XVIII века. Некоторые вопросы социально-экономического и общественно-политического развития. К., 1988) та ін. Унаслідок всієї Дослідницької роботи істориків цілком обгрунтованим можна вважати висновок, що кріпацтво в Лівобережній Україні і на Слобожанщині було наслідком внутрішнього соціально-економічного розвитку, діяльності козацьких старшин і активної кріпосницької політики царського уряду. Тяжка експлуатація й гноблення селян яскраво відбилися в народних піснях, у яких розповідається про «гетьманщину», де селян примушують працювати на панщині й тяжко, не по-людському визискують. В одній з таких пісень поневолені селяни так скаржилися на своїх панів: Ой горе нам, не гетьманщина, Надоїла вража панщина, Як на панщину йду — торбу хліба несу, А з панщини йду — а ні кришечки, Що ходячи поїси — сидячи виспишся. Обливають мене дрібні слізоньки. Одночасно з вивченням розвитку феодально-кріпосницьких відносин на Лівобережжі в другій половині XVII — XVIII ст. історики досліджували й соціально-економічний розвиток Слобожанщини (Д. Багалій, А. Слюсарський та ін.), а також Правобережжя й західноукраїнських земель. Опубліковані праці О. Барановича про магнатське господарство на Півдні Волині у XVIII ст., В. Маркіної про магнатське помістя другої половини XVIII ст. і становище селян наприкінці XVII — 60-ті роки XVIII ст., Є. Сташевського про історію докапіталістичної ренти на Правобережній Україні у XVIII — першій половині XIX ст., І. Шульги про соціально-економічне становище Закарпаття у другій половині XVIII ст. та ін.

Основні етапи нищення автономії України російським царизмом протягом XVIII ст.

В 1708 році з ініціативи московського уряду новим гетьманом став стародубський полковник Іван Скоропадський (хоча формально він був обраний на старшинській Раді в Глухові). За діями гетьмана наглядав призначений Петром І боярин Андрій Ізмайлов. В 1722 році був виданий указ про створення на Україні так званої Першої Малоросійської колегії. В її безпосередні функції входили: нагляд за всією діяльністю гетьмана, генеральних, полкових і сотенних стар­шин, дозвіл на видачу ними розпоряджень з управління краєм тощо. Такі кроки Росії всіляко обмежували автономію України.

Після смерті І.Скоропадського (1722 р.) Петро І заборонив вибори наступного гетьмана. Наказним (у сучасному розумінні слова: виконуючим обов'язки) гетьманом призначили Павла Полуботка (1722-1723 pp.). Полуботок здійснював заходи щодо консолідації старшини, реформаторські дії в галузі судочинства, енергійно протистояв діяльності Малоросійської

колегії. За таку позицію, відверте протистояння цареві гетьман потрапив до Петропавлівської фортеці, де після тяжких моральних і фізичних страждань помер (1724 p.). щ Полуботкові і його однодумцях завершився розгром української автономістичної старшини.

Деяке полегшення становища України настало через два роки після смерті Петра І (Петро І помер в 1725 p.). В 1727 році на царський престол в Росії сів Петро II. В тому ж році була ліквідована Малоросійська колегія, скасовувались деякі податки та інше. Новим гетьманом України став Данило Апостол (1727-1734 pp.). Вже на початку його діяльності царською канцелярією були ухвалені так звані «рішительні пункти», що стали Конституцією України аж до кінця її автономії. Ці пункти юридичне вже не визнавали Гетьманщини як самостійної сторони. За ними: Україні дозволялось проводити зовнішні зносини тільки з Польщею і Кримом, за згодою царського резидента; українське військо в час війни підпорядковувалося фельдмаршалові; в Україні створювався генеральний суд з шести осіб, троє з яких мали бути росіянами, та інше. Згідно з «рішительними пунктами» національні органи влади підмінялися російськими установами чи окремими сановниками (намісниками).

На початку 30-х років XVIII ст. до влади в Росії прийшли цариця Анна та її фаворит Бірон, які скористались смертю гетьмана Д.Апостола, щоб повернутись до петровської політики. В цей період управління Україною доручили Правлінню гетьманського уряду (фактично було відновлено Малоросійську колегію), до діяльності якого додавалась таємна інструкція. За нею голові Правління гетьманського уряду князю Шаховському доручалось дбати про русифікацію української старшини, не допускаючи її зближення з іноземцями. Російська влада знову почала втручатися У внутрішні справи України, нищити місцеве самоуправління.

Після смерті імператриці Анни (1740 р.) російський престол зайняла дочка Петра І Єлизавета. Вона була одружена з простим козаком з Козельця (на Чернігівщині) Олексою Розумовським. Звернення української старшини до Єлизавети про відновлення гетьманства були задоволені. Новообраним гетьманом став брат Олекси Розумовського Кирило. За час свого гетьманування (1750-1764 pp.) завдяки впливу при дворі і прихильності імператриці Кирило Розумовський зумів розширити автономне управління Української держави: відновив склад генеральної старшини і суду, функціонування суспільно-політичних установ, реформував торгівлю і судочинство. Розумовський зумів повернути під свою владу Київ і Запоріжжя, вивести з України царські війська, відновити Київську митрополію. Реформу судочинства гетьман здійснив на основі • збірника законів «Права, за якими судиться малоросійський народ», який був завершений в 1743 році.

Довершила нищення української державності російська імператриця Катерина II, яка продовжила антиукраїнську імперську політику Петра І. Остаточне знищення української державності не слід розглядати як одномоментний акт, бо цей процес був розтягнений в часі і складався з цілого ряду взаємопов'язаних дій. Найголовнішими з них були:

1754 р. (ще до Катерини II, яка стала царицею в 1762 р.) - скасовано митний кордон між Україною і Росією;

1764 р. - ліквідовано Гетьманат як систему управління Україною, влада передавалася до II Малоросійської колегії на чолі з генералом Рум'янцевим;

1765 р. - ліквідовано слобідські козацькі полки (їх було 5) і замість них створено регулярні гусарські полки;

1775 р. - знищена Запорозька Січ;

1781 р. - скасовано адміністративний поділ

Лівобережної України на полки і сотні та запроваджено губернії за аналогією з Росією;

1783 р. - скасовано козацькі полки Лівобережжя (їх було 10), а замість них утворено карабінерні регулярні полки під управою російських офіцерів;

1783 p.- заборонено вільний перехід українських селян з місця на місце і таким чином введено кріпосне право;

1785 р. - українська старшина урівнювалася в правах з російським дворянством;

1786 р. - проведена секуляризація (тобто конфіскація) монастирських земель і маєтностей в Україні, чим завдано важкого удару українському духовенству та українській культурі, оскільки саме монастирі були осередками культури в Україні;

30-ті pp. XIX ст. - припинення дії місцевого права в Україні та перехід виключно до загальноросійських законів.

Отже, протягом XVIII ст. відбувався поступовий, але цілеспрямований і систематичний процес нищення української державності, яка після Б.Хмельницького існувала у вигляді Гетьманщини на засадах широкої внутрішньої автономії в складі Російської держави. Внаслідок вищенаведених подій від автономії України, її самобутності не залишилося й сліду. Україна була інтегрована в імперську систему Росії, а її соціальний лад, структура і право були приведені у відповідність з російською імперською моделлю.

14.
Посилення соціального і національного гніту на Правобережжі й Західноукраїнських землях. Піднесення народно-визвольного руху.

Посилення гноблення народних мас на Правобережжі і західноукраїнських землях.
Придушивши гайдамацьке повстання 1750 p., польські феодали посилили експлуатацію й гноблення українського селянства й міщанства. Ще більше посилився національно-релігійний гніт. Особливо кричущою була розправа уніатів над селянином містечка Мліева на Смілянщині Данилом Кушніром у 1766 p., змальована Шевченком у поемі «Гайдамаки». Кушнір, будучи церковним старостою (титарем), не дав уніатам ключів від церкви і відмовився прийняти унію. Його відправили у польсько-шляхетський військовий табір до Вільшаної, де жорстоко замучили.
Посилення кріпосницького гніту, переслідування православної віри, розгром православних церков, примусове окатоличення українського народу, свавілля польських шляхтичів на Правобережжі привели до піднесення визвольного і антифеодального гайдамацького руху.
Коліївщина 1768 р.
Найбільшого розмаху гайдамацький рух набрав у 1768 p., коли як писав Шевченко:
Замучені руки
Розв'язались — і кров за кров,
І муки за муки!
Це повстання увійшло в історію під назвою «Коліївщина» (мабуть, від слів — кіл, колоти, різати — «колій»).
Підсилили і прискорили розвиток повстання в 1768 р. незгоди й чвари серед польських шляхтичів та вступ російського війська на Правобережжя. Підтиском царського уряду польський король С. Понятовський (1764—1795) 17 лютого 1768 р. підписав з російським урядом трактат про зрівняння в політичних правах з католиками православних і протестантів Значна частина польської шляхти була незадоволена цим трактатом. Створивши збройні союзи — конфедерації, із яких найсильнішою була Барська (м. Бар на Поділлі), шляхтичі виступили у «хрестовий похід» проти «схизматів». Конфедерати стали руйнувати православні церкви й монастирі, глумитися над православними святинями, знущатися з українських селян і міщан та вбивати їх.
Для боротьби проти конфедератів царизм направив на Правобережжя військо. Серед українських селян, які уже до вступу російського війська на Правобережжя почали повстання, поширилася чутка, що нібито цариця Катерина II видала «Золоту грамоту» з закликом до селян бити конфедератів — шляхту. Це також сприяло розгортанню селянського повстання на Правобережжі.
Найбільшого розмаху повстання набрали на Київщині й Брацлавщині. Тут діяли повстанські загони наймита-гончара Семена Неживого, що громив маєтки шляхтичів і корчми орендарів у районі Сміли, Медведівки, Мошон, Крилова, Канева, Чигирина, Черкас; Микити Швачки й Андрія Журби, які діяли в районі Білої Церкви, Фастова, Богуслава; Івана Бондаренко — в районі Радомишля, Брусилова, Макарова та ін., всього близько 30 загонів.
Центральною подією повстання 1768 р. був виступ під керівництвом М. Залізняка та І. Ґонти і взяття їхніми загонами Умані. Син селянина з м. Медведівки на Чигиринщині Максим Залізняк тринадцятирічним юнаком, після смерті батька, пішов на Запоріжжя. Там, а потім в Очакові він наймитував. Розумний, енергійний і відважний, сповнений ненависті до експлуататорів, Залізняк разом з іншими наймитами у 1767 р. прийшов на Київщину, де став послушником спочатку Онуфріївського, а навесні 1768 р. Мотронинського монастиря (поблизу від Чигирина).
У Холодному Яру, у лісі недалеко від Чигирина, Залізняк зібрав загін повстанців, які обрали його полковником. Тут ігумен Мотронинського монастиря, який був недалеко звідси, Мельхіседек Значко-Яворський нібито благословив гайдамаків на боротьбу проти шляхти — католиків і висвятив їм ножі.
З-під Чигирина, з Холодного Яру, Залізняк 26 травня вирушив до Умані, винищуючи по дорозі шляхту. Його загін узяв Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Канів, Мошни, Лисянку. Це про той час говорив Шевченко, що
Зійшло соліте; Україна —
Де палала, тліла,
А де шляхта, затершися,
У будинках мліла.
Скрізь по селах шибениці;
Навішано трупу —
Тілько старших, а так
шляхта — Купою на купі.
На улицях, на розпуттях Собаки, ворони Гризуть шляхту, клюють очі; Ніхто не боронить Та й нікому: осталися Діти та собаки,— Жінки навіть з рогачами Пішли в гайдамаки. Проти загону Залізняка шляхта вислала загін надвірного козацтва на чолі з уманським сотником Іваном Гонтою.
Іван Гонта походив з сім'ї селянина-кріпака з с. Розсішки на Уманщині (тепер Христинівського р-ну Черкаської обл.). Як сотник надвірного козацтва, він дістав від Потоцького у володіння два села — Орадівку і своє рідне — Розсішки.
Замість того щоб битися з Залізняком, Гонта об'єднав свій загін із загоном Залізняка в Лисянці і вони разом почали наступ на фортецю Умань, яка була резиденцією графа Потоцького. Сюди втекло багато польських панів, ксьондзів і орендарів.
Підійшовши 9 червня 1768 р. до Умані, вранці другого дня Залізняк і Гонта зайняли місто. Тут гайдамаки перебили багато шляхти, католицького духівництва, купців, лихварів. Польські шляхетські письменники перебільшують кількість загиблих від гайдамаків, говорячи про кілька десятків тисяч. Насправді ж було знищено 1—2 тис. чол. Взяття Умані було кульмінаційним пунктом повстання 1768 р. і гайдамацького руху взагалі.
Рада повстанців, що відбулася після взяття Умані, обрала Залізняка гетьманом, а Гонту — полковником і князем уманським. У визволених місцевостях уводилися козацькі порядки. Охопивши Київщину й Брацлавщину, повстання стало поширюватися на Поділля, Східну Галичину і загрожувало перекинутись на j власне польські землі, а також Лівобережжя, в Новоросійську губернію і на Запоріжжя. Це викликало тривогу як у польського, так і в російського уряду. До того ж назрівала війна з Туреччиною, і російське командування побоювалось за свій тил.
За таких умов царські війська виступили на боротьбу проти повстанців. Загін донських козаків 27 червня під Уманню обманом оточив повстанський табір, заарештував Гонту й Залізняка та інших гайдамаків. Решту загонів було розбито в боях. Одночасно з царськими військами проти гайдамаків діяли й польські королівські війська.
Гайдамаки — російські піддані, в тому числі й Залізняк (як запорожець), були привезені на суд до Києва і після тілесного покарання заслані на Сибір. Залізняк був відправлений у Нерчинськ.
Польських підданих судив польський суд. Особливою лютістю виділявся регіментар Стемпковський, який розправлявся з захопленими повстанцями в містечку Кодні на Житомирщині, де перебував польський штаб. На шляху від Львова до Умані стояло близько 700 шибениць, на яких висіли гайдамаки. Усього загинуло у Кодні понад З тис. чоловік.
Інший суд відбувся в с Сербах, недалеко від Могилева, над Дністром (на Поділлі), де кару чинив коронний гетьман Браницький. Два тижні бенкетуюча шляхта насолоджувалася видовищем нелюдської кари. Жахливих тортур зазнав Гонта — з нього були здерті смуги шкіри, а потім він був порубаний на частини, голову його прибили цвяхами до воріт Могилева.
Так польська шляхта спільно з російським царизмом розправилася з великим народним повстанням українського народу — Коліївщиною.
Незважаючи на поразку, гайдамацький рух, зокрема його найвищий етап — Коліївщина, мав велике історичне значення. Він завдав відчутного удару по відсталому магнатсько-шляхетському режиму в Польщі, розхитував феодально-кріпосницьку систему, стримував посилення соціального й національного гноблення, мав значний вплив на піднесення атифеодальної боротьби по всій Україні, Білорусі, Польщі, Молдові, Угорщині. Справедлива боротьба гайдамаків знайшла відображення в народних піснях, творах Т. Г. Шевченка, зокрема в його поемі «Гайдамаки».
Загарбання західноукраїнських земель Австрією та їх становище наприкінці XVIII ст.
Придушення Коліївщини не спинило розвалу й занепаду польсько-шляхетської держави. Гоноровиті магнати й шляхтичі, що думали тільки про розкішне й. розгульне життя, гальмували розвиток міст, торгівлі, буржуазних відносин, своїм свавіллям, шляхетською «демократією» розхитували і підривали міць Польської держави.
Скориставшись із ослаблення Польщі, правлячі кола Пруссії й Австрії провели поділи Польської держави. Царська Росія теж брала в них участь, переслідуючи мету включити до свого складу українські й білоруські землі, загарбані польською шляхтою. У 1772 р. Пруссія, Австрія і Росія уклали угоду про перший поділ Польщі. За цією угодою до складу Російської держави відійшла східна частина Білорусі (воєводства Полоцьке, Вітебське, Мстиславське і частина Мінського). Галичину захопила Австрія. У 1774 р. вона окупувала також Буковину, визволену російськими військами від турецького гноблення. А ще раніше, наприкінці XVII ст., влада Австрії поширилася й на Закарпаття.
Отже, на кінець XVIII ст. майже всі західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття — потрапили до складу Австрійської монархії, що була однією з найвідсталіших феодальних країн Європи.
У складі Австрії становище трудящих західноукраїнських земель ще більше погіршилося. До гніту польських, угорських, румунських, молдовських і українських феодалів додалося гноблення й правлячих кіл Австрії, які, підтримуючи місцевих, зокрема польських, поміщиків, збільшували податки й проводили політику насильного онімечування населення.
Народні рухи в Україні у другій половині XVII—XVIII ст. в історіографії.
Народні рухи в Україні в другій половині XVII—XVIII ст., спрямовані проти феодально-кріпосницького визиску й національно-релігійного гніту, за винятком гайдамаччини, до 1917 р. істориками вивчалися слабо. За радянські часи, у повоєнні десятиліття, історики підкреслювали закономірність, справедливість і прогресивність народних рухів, досліджуються спільні дії українських і російських селян, козаків, міщан проти експлуататорів. К. Стецюк у монографії, виданій в 1947 p., показала вплив повстання під проводом Степана Разіна на розгортання класової боротьби в Україні, а в книзі, що вийшла в світ у 1960 p., висвітлила народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50—70 роки XVII ст. У 60-х роках були опубліковані ґрунтовні монографії В. Грабовецького про селянський рух на Прикарпатті в другій половині XVII — першій половині XVIII ст. і про антифеодальну боротьбу карпатського опришківства XVI — XIX ст. Цікавою є праця Г. Сергієнка, видана в 1963 р., про визвольний рух на Правобережжі наприкінці XVII — на початку XVIII ст.
Особливе місце серед народних виступів розглядуваного періоду зайняло повстання в селі Турбаях (1789—1793 pp.). Це було чи не найбільше повстання, спрямоване проти експлуатації селян — колишніх козаків — українськими старшинами-поміщиками і не ускладнене національним моментом. Однією з перших це повстання досліджувала О. Єфименко, що написала на основі архівних матеріалів працю «Турбаївська катастрофа» (1891 p.). Саме вона першою правильно підкреслила, що в історії Турбаїв, «як сонце у малій каплі води», відбилося те, що діялося по всій Малоросії. За радянських часів у 1932 р. про Турбаївське повстання було видано збірник матеріалів, у 1947 р. — невелику книжку К. Гуслистого, а в 1950 р. — ґрунтовну монографію І. Гуржія.
Ряд питань історії народних рухів XVIII ст. розробляли І. Бутич, В. Голобуцький, Т. Муравльова, В. Дядиченко та ін. Оригінальну монографію про формування соціальної свідомості народних мас України в ході класової боротьби в другій половині XVIII ст. написав і опублікував у 1985 р. В. Смолій.
Великий інтерес викликали до себе і діставали неоднакову оцінку істориків гайдамацькі рухи XVIII ст. Одним із перших їх досліджував дворянський історик А. Скальковський, який у 1845 р. опублікував книгу «Наезды гайдамак на Западную Украину в XVIII в. 1733—1768» (Одесса, 1845). Гайдамаків він називав «сухопутними піратами», «розбійниками», «грабіжниками», «п'яницями», «хамами» і т. п. Різку відповідь Скальковському у своєму творі «Холодний Яр» (1845) дав Т. Шевченко. Шевченко вважав гайдамацький рух справедливим рухом народних мас. Це особливо яскраво відбилося в його поемі «Гайдамаки».
Негативно оцінювали гайдамаччину П. Куліш («Мальована гайдамаччина». Правда. 1879. № 9-—12) і Д. Мордовцев («Гайдаматчина или колиивщина. Разбойничьи общины (1730—1768)». Спб., 1884. Перше видання 1870 р.) У 1846 р. 25 липня у листі до Т. Шевченка Куліш назвав коліївщину «торжеством м'ясників», а його поему —«кривавою бойнею, від якої мимоволі відвертаєшся».
Але більшість українських істориків — М. Максимович («Сказание о колиивщине (1839)», Русск. архив. 1875. № 5), В. Антонович («Исследование о гайдамачестве по актам 1700—1768». К-, 1876), О. Єфименко («Из истории борьбы малорусского народа с поляками (1879)»// Южная Русь. II. Спб., 1905), Я. Шульгін («Очерк колиивщины». К-, 1890) та інші — оцінювали гайдамаччину і, зокрема, коліївщину, як справедливий селянський рух проти соціального й національного гноблення, як боротьбу українського селянства за свої права й волю.
Польські історики Т. Корзон, Ф. Равіта-Гавронський, О. Яблоновський характеризували гайдамаччину як «попросту розбої». Причиною її вони вважали не гноблення народних мас польськими шляхтичами й магнатами, а природну дикість українського селянина, його огиду до мирної хліборобської праці й прихильність до ледарства та бунтів. Українські історики спростували ці злісні вигадки польських істориків. Зокрема, заперечуючи їх твердження про розбійницький характер гайдамацьких рухів, Я. Шульгін писав: «Ми прямо вважали цей рух проявом самостійного усвідомленого протесту південноросійського селянства, пригніченого поляками в соціальному і релігійному відношенні».
За радянських часів дослідження гайдамаччини продовжувалося, причому історики відшукали, зібрали, опублікували й використали в своїх працях немало невідомих раніше матеріалів, висунули й обґрунтували ряд нових положень і висновків. Ще в 20-ті роки цікаві праці опублікували О. Гермайзе («Коліївщина в світлі новознайдених матеріалів»//Україна. 1924. № 1—2) і М. Горбань («Гайдамаччина 1750 року».— X., 1926).
У пізніші роки праця над проблемами гайдамацького руху тривала. Найбільш істотними є праці про Коліївщину К. Гуслистого (1947), про Максима Залізняка В. Голобуцького (1960), узагальнююча монографія про гайдамацький рух 20—60-х років XVIII ст. О. Лоли (1965), книга «Коліївщина 1768», в якій зібрані матеріали ювілейної наукової сесії, присвяченої 200-річчю Коліївщини в 1968 р. (1970). Серед публікацій документів і матеріалів радянських часів про гайдамацькі рухи на найбільшу увагу заслуговує видана Археографічною комісією ВУАН у 1931 р. «Коденська книга судових справ» і опублікований у видавництві «Наукова думка» в 1970 р. збірник документів «Гайдамацький рух на Україні у XVIII ст.».
Гайдамацькі рухи, зокрема Коліївщина, знайшли яскраве зображення в художній літературі. Ще в 1891 р. був опублікований великий роман М. Старицького «Останні орли». У радянські часи з цієї проблематики читачі одержали ряд художніх творів: романи Ю. Мушкетика «Гайдамаки» (1957), М. Сиротюка «Побратався сокіл» (1964), «На крутозламі» (1980) і «Великий благовіст» (1983), М. Глухенького «Коліївщина» (1966), повість Я- Стецюка «Гонта» (1969).

15.
Стан сільського господарства. Юридичне оформлення кріпосного права.
В українських землях — Лівобережжі і Слобожанщині, які входили до складу Росії, відбувалися в основному ті самі суспільно-економічні процеси, що й в усіх російських землях, — посилювався кріпосницький гніт і водночас відбувався розклад феодально-кріпосницької системи, в надрах якої формувався капіталістичний уклад.
У другій половині XVIII ст., як і в попередні часи, основою економіки Лівобережної й Слобідської України залишалося сільське господарство. Ґрунтуючись в основному на праці селян і відсталій, рутинній техніці, воно розвивалося досить повільно. Поступово розширювалися посівні площі за рахунок степів на півдні Лівобережжя, у ряді місць переходили до глибокої оранки, краще удобрювали ґрунти. Землю на півдні обробляли переважно важким українським плугом (сабаном), у який впрягали волів, на півночі — сохою, ралом, а тягловою силою тут були здебільшого коні. Сіяли жито, ячмінь, овес, просо, гречку, горох. Під кінець XVIII ст. з визволенням Північного Причорномор'я і освоєнням степів все більші площі стали відводити під пшеницю. У цей час почали садити картоплю й культивувати кукурудзу, особливо в південних районах. Розширювалися площі під тютюном, коноплями, кавунами й динями.
Поряд із землеробством продовжували розвиватися скотарство, зокрема розведення великої рогатої худоби, коней і овець, садівництво, бджільництво, рибальство, полювання. З розвитком сільського господарства зростала переробка сільськогосподарської продукції (збільшилася кількість млинів, олійниць, броварень, ґуралень, сукновалень (фолюшів), шкіряних «заводів» та ін.).
У другій половині XVIII ст. у зв'язку з промисловим переворотом в Англії і розвитком капіталізму в Західній Європі, із збільшенням числа промислових підприємств всередині країни і кількості міського населення як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках зростав попит на хліб та інші сільськогосподарські продукти, що створювало сприятливі умови для збуту продукції поміщицьких маєтків і збільшення їх прибутковості.
Як і раніше, козацька старшина, займаючи керівні пости в усіх військово-адміністративних установах, продовжувала різними способами — за гетьманськими універсалами й царськими грамотами, шляхом перетворення рангових маєтностей на спадкові, захопленням громадських земель і угідь, через боргове закабалення селян і рядових козаків, прямим зігнанням їх з земельних наділів, купівлею — розширювати свої володіння, нагромаджувати багатства й ставити в залежність від себе дедалі більшу кількість селян і козаків. Унаслідок цього з кожним роком зменшувалася кількість вільних військових і рангових маєтностей, громадських земель та угідь, збільшувалося число залежних і фактично закріпачених селянських дворів. У 1764 р. на Лівобережжі вільних посполитих Дворів залишилося менше 2 тис. проти більш ніж 5 тис. у 1752 р. і 28 тис. у 1730 р. На Україні створилися величезні земельні володіння як українських феодалів (Розумовських, Кочу» беїв, Полуботків та ін.), так і російських (Голіциних, Румянцевих, Неплюєвих, Трубецьких та ін.).
Одночасно з розширенням феодального землеволодіння безперервно зростали повинності селян. На Лівобережжі й Слобожанщині в другій половині XVIII ст. панщина становила вже здебільшого чотири, а іноді й п'ять днів на тиждень. До панщини додавалися різні додаткові повинності на пана й старшинську адміністрацію, на військові потреби (ремонт шляхів, гребель, мостів, фортець тощо), а також грошові й натуральні збори (збіжжям, медом, птицею і т. п.).
У 1765 р. уведений на користь держави спеціальний рубльовий оклад, який мали сплачувати всі селянські двори — посполитих, підсусідків і козаків-підпомічників. Царський уряд, прагнучи запровадити в Україні загальноросійські порядки, у 1776 р. на Слобожанщині, а в 1783 р. на Лівобережжі, як і в усій Росії, увів подушний податок, яким обкладалися селянські родини відповідно до кількості в них осіб чоловічої статі.
Під тиском козацької старшини убожіли й козаки. Не маючи можливості відбувати на свій кошт військову службу, козаки переходили в число посполитих або підпомічників, ставали в залежність від старшин і змушені були виконувати на них різні роботи (під час жнив, на перевезенні вантажів і т. ін.). За ревізією 1782 р. з 415 тис. козаків і Київщини, Чернігівщини і Новгород-Сіверщини виборних козаків налічувалося лише 195 тис, а підпомічників — 220 тис. чол.
Будучи політично й економічно пануючим класом, українські старшини-поміщики уже протягом першої половини XVIII ст. фактично закріпачили велику кількість селян. Вони намагалися і юридично оформити кріпосне право в Україні, а також зрівнятися в правах з російськими дворянами. Царизм ішов на задоволення цих прагнень старшин.
У 1760 р. гетьман Кирило Розумовський видав універсал, за яким селянам дозволялося переходити з одного володіння в інше лише при наявності письмового дозволу ] власника і з залишенням поміщикові майна, яке селянин мав, живучи на його землі. У 1763 р. цей універсал був підтверджений царським указом.
А указом від 3 травня 1783 р. Катерина II юридично оформила кріпосне право на Лівобережжі і Слобожанщині; селянам було заборонено переходити від одного поміщика до іншого. В указі говорилося, щоб «кожному з поселян залишатися на своєму місці і при своєму званні, де він записаний нинішньою останньою ревізією».
У 1785 р. Катерина II, задовольняючи настійні вимоги старшин, поширила чинність «Жалуваної грамоти дворянству» в Україні й цим юридично зрівняла українську старшину в правах із російським дворянством. Ранги козацької старшини було переведено на російські чини.
Отже, у 80-х роках XVIII ст. на Лівобережжі, Слобожанщині зусиллями козацьких старшин за допомогою царизму було запроваджено кріпосне право, а козацькі старшини, одержавши російське дворянство, перетворились на поміщиків.

16.
Слово "гайдамаки" походить від турецького "гайде", "гайдамак", що означало "гнати, турбувати, переслідувати". Спочатку гайдамаками українських повстанців назвала польська шляхта, а потім вони почали цим іменем називати себе самі.

Гайдамацький рух – це насамперед широкий соціальний рух селянства, спрямований проти гніту польських і українських феодалів. Але оскільки феодалами на Правобережжі були переважно польські або полонізовані українські шляхтичі, вони виступали носіями й національне-релігійного гніту. Тому класова боротьба селянства проти кріпосництва набирала тут національно-релігійне забарвлення. Разом з тим, гайдамаки боролися й за возз'єднання Правобережжя з Лівобережжям в єдине ціле.

Основною масою повстанців були кріпаки, селяни, яким загрожувало покріпачення, сільські наймити, а також міська біднота. Активними учасниками, а то й ватажками усіх загонів були запорізькі козаки. Крім українських селян, міщан, запорожців, у гайдамацьких загонах були й представники інших народів. Підтримувало гайдамак і нижче православне духівництво, незадоволене насадженням католицизму.

Перша згадка в історичних джерелах про гайдамак відноситься до 1715 р. Але найбільшого розмаху цей селянський рух досяг у 1734, 1750 і 1768 роках.

Так,у 1734 р. повстанський рух охопив Київщину, Брацлавщину, Поділля й поширився аж до Східної Галичини.На Брацлавщині, яка стала центром боротьби, гайдамацькі загони очолив старшина надвірних козаків князів Любомирських – Верлан.

 

Його півтора-тисячний загін став основною силою повстання. Крім Верлана діяло багато інших загонів – Чалого, Гриви, Медведя, Писаренка та ін.

Гайдамаки звільнили Вінницю, Броди, Жванець, Збараж та інші міста, обложили Кам'янець-Подільський. Царські війська, повертаючись з Польщі через Правобережну Україну, разом з польськими військами розгромили і розсіяли гайдамацькі загони. Але вони швидко організовувались знову й продовжували нападати на польську шляхту.

З цієї причини підкреслимо, що вже в 1750 р. численні гайдамацькі загони знову діяли по всій правобережній Україні. Повстанці розгромили багато панських маєтків, захопили ряд міст і містечок, у тому числі Вінницю, Умань, Чигирин, Радомишль, Фастів, Корсунь та ін.

Але, як і раніше, повстанські загони діяли роз'єднано, на мали єдиного керівництва, тому польська шляхта і царські війська спільними зусиллями придушили повстання. Проте рух не припинився.

Найбільшого розмаху гайдамацький рух набрав у 1768 р. Це повстання увійшло в історію під назвою "Коліївщина" (від слів – кіл, колоти). Підсилили і прискорили розвиток повстання незгоди й чвари серед польських шляхтичів та вступ російських військ на Правобережжя. Під тиском царського уряду польський король підписав з російським урядом трактат про зрівняння в політичних правах з католиками православних і протестантів.

Як і слід було очікувати, значна частина польської шляхти негативно поставилась до цього трактату. Створивши збройні союзи-конфедерації, шляхтичі виступили у "хрестовий похід" проти православних.

Для боротьби проти конфедератів царизм направив на Правобережжя військо. Місцеве українське населення сприйняло появу російських збройних формувань як допомогу у боротьбі проти офіційної польської влади. Блискавично рознеслася чутка про те, що нібито Катерина II видала "Золоту грамоту", в якій закликала селян до боротьби з польською шляхтою.

Найбільшого розмаху повстання набрали на Київщині й Брацлавщині. Тут діяло близько 30 загонів народних месників.

Центральною подією повстання 1768 р. був виступ під керівництвом М. Залізняка та І. Ґонти і взяття їхніми загонами Умані – міцної фортеці, однієї з ключових опорних точок польської шляхти у цьому регіоні, що стало переломним моментом у розгортанні Коліївщини.

Разом з тим, повстання стало поширюватися на Поділля, Східну Галичину і загрожувало перекинутись на Лівобережжя, Новоросійську губернію і на Запоріжжя. Це викликало тривогу як польського, так і російського уряду.

За таких умов царські війська виступили на боротьбу проти повстанців. Загін донських козаків 27 червня під Уманню оманою оточив повстанський табір, заарештував Ґонту й Залізняка та інших гайдамак. Решту загонів було розбито в боях в 1769 р.

Таким чином, незважаючи на поразку, гайдамацький рух мав велике історичне значення. Він завдав відчутного удару режиму в Польщі, розхитав феодально-кріпосницьку систему, стримав посилення соціального й національного гноблення, мав значний вплив на піднесення антифеодальної боротьби по всій Україні.

Колії́вщина — селянсько-козацьке повстання на Правобережній Україні у 1768 році проти кріпосницького, релігійного та національного гніту шляхетської Польщі.

Очолив це повстання виходець із запорозької бідноти Максим Залізняк, а його найближчим сподвижником став Іван Ґонта^[1].

Коліївщина стала найвищим етапом гайдамацького руху. Супроводжувалося масовою різаниною єврейського і польського населення на Поділлі та Волині^[2]. Повстання було придушене російськими військами (спільно з поляками), а гайдамацькі ватажки — страчені або заслані на Далекий Схід.

Зміст 1 Назва 2 Хід повстання 3 Придушення повстання 4 Свідчення Михайла Чайковського 5 Джерела 6 Примітки