Ще один важливий напрямок зовнішньої політики - московський. Відчувається досить сильне напруження у царя як з Польщею, так і з козаками. З Польщею - через невирішені проблеми в польсько-московських відносинах після укладення Поляновського миру 1632 p.; з козаками - керуючись своєю обережною політикою у відносинах з Річчю Посполитою, а, зокрема, протягом першого року -козацько-татарського союзу. Договір з Польщею 1647 p., котрий вступив у силу з початком І 648-го, був лише зовнішньою оболонкою, що маскувала польсько-московські протиріччя, але залишався дуже важливим чинником, щоб загострити козацько-московські. Повстання Хмельницького на Січі, посольство в Крим та інші події початку 1648 р. сприймалися Москвою, як належалося сприймати черговий козацький бунт проти шляхетського устрою: "І тобі б Адаму Свентолдичу (Кислю) про то черкаське відступлення від королівське величності і зраду відати [потрібно] і королівську величність повідомити". Це є відомість московських послів з Криму, які доносили про чотирьох козаків, що просили в Іслам Гірея допомоги в поході проти поляків. Московський цар дійсно боявся татарського нападу з Польщі за східний кордон, але він був далекий від того, щоб беззастережно виконувати умови спільної боротьби з Кримом, що закладалися угодою 1647 р. Здається, що крім Поляновського миру тут немалу роль відіграло і те, що татарська інвазія переплелася з козацьким бунтом, і Москва не мала наміру втручатися у внутрішні справи сусіднього королівства. З Хмельниччиною Олексій" Михайлович мав би пов'язувати плани не тільки щодо повернення Смоленська і Сіверщинй, але й, можливо, приєднання нових земель, що пізніше було оформлено Переяславською радою. Саме у середин? XVII ст. починає набирати нової сили московська теорія III Риму, котра в часі "смути" опинилася в тимчасовому занепаді. З цього погляду цікавими є відомості взятого поляками в полон козака Олексія Тучка, котрий у червні 1648 р. повідомляв, що у Хмельницького були московські посли, які іменем царя говорили: "якщо б [ти] мав до себе кликати татар, то маєш нас готових, тільки б нам все по Дніпро відступив, а ми, об'єднавшись, поляків за Віслу заженемо і посадимо на королівство московського царя". Про це збереглися також пізніші новини від лютого 1649 p.: коли гетьман відступить цареві пограничну Україну, то Олексій Михайлович обіцяв надати допомогу - сорок тисяч вій-ська80. Ці легендарні вістки, однак, слід сприймати не як причинки до політичної історії, а як вирази настроїв в українському суспільстві, котрі випливали з українсько-московських відносин.
30 травня цар дійсно оголосив свій указ зібратися військам на кордоні з Україною, а сам розпочав налагоджувати активні дипломатичні зв'язки з польськими урядовцями. Наслідком польсько-московських відносин в період перших козацьких перемог було те, що прикордонні українські міста починали укріплюватися, очікуючи наступу зі сходу. На самому пограниччі зібралося до сорока тисяч московських стрільців. На цс військо сильно розраховували як поляки, так і козаки. Протягом весни-літа між ними, власне, велася дипломатична боротьба якнайменше за те, щоб залишити царя нейтральним[11, c. 136-138].
Чутки про те, що Москва хоче зламати перемир'я і наступати на Велике князівство Литовське, поширювалися у польському суспільстві вже у червні, тобто, якраз тоді, коли пограничні московські воєводи чекали наказу Олексія Михайловича перейти кордон. Ці чутки стали ще сильнішими, коли зросли народні рухи на Сівсрщині, Чернігівщині і в околицях Смоленська. Відверто припускалося, що вони були спровоковані московською владою84. "Хмельницький з Москвою мають таємні зносини (conspiratig) і вже опанували Сіверщину". У листопаді єзуїт Андрій Мокрський повідомляв Яна Казимира: "Москва йому, говорять, війська готує. Також з тим [Хмельницький] наміряється до Москви писати, щоб під Смоленськ приходила". У цих розмовах було мало правди, за винятком, хіба що, можливої таємної підтримки повстанців під час облоги Смоленська, але й це дуже непевно. Наскільки відомий лист Хмельницького до царя від 8 червня 1648 р. сприяв розповсюдженню таких чуток - невідомо, але певний вплив мусив бути. Інше питання, пов'язане з цим листом, на яке, однак, також важко дати відповідь: чи мотив традиціоналізму був однією з причин його написання? Маю на увазі те, що після смерті Стефана Баторія у 1587 р. московські посли - можайський намісник Єлизар Ржсвський і дяк Захар Свіжасв - привезли від царя Федора Івановича грамоту: "... і могло б статися [так, щоб] обом господарствам під одною нашою царською рукою [бути] і проти всіх ваших неприятелів стати заодно". Чи не могло запрошення Олексія Михайловича Богданом Хмельницьким на варшавський престол асоціюватися у гетьмана та його прибічників, поза іншим, з козацькими вольностями Стефана Баторія?
Попри всі вищенаведсні новини, українсько-московські відносини протягом весни-літа 1648 р. залишалися дуже невизначеними. Маючи юридичну підставу - договір 1647 р. - Польща дипломатично явно переважала над козаками, котрі апелювали здебільшого до спільної віри. Про те, як поляки намагалися внести непорозуміння у стосунки між козаками і Москвою з приводу релігійного питання, свідчить польський комунікат для великих московських послів (без дати): "... та війна почалася не через віру, бо вона ніколи [у нас] не мала і не мас жодної кривди... [...] Якщо б війна [була] за віру, [то] чому ж ті люди [її] забули. Не маючи боязні Божої перед своїми очима, не інакше, як погани, не лише монастирі, міста, двори, села римсько-католицькі, але церкви, монастирі тої ж релігії грецької палили, плюндрували..."89. Подібні речі, звичайно, не мали великого впливу на відношення царя до козаків, котрий керувався своїми інтересами. Взагалі, польські комунікати такого змісту розповсюдилися у Речі Посполитій, коли поляки вже не мали такої твердої впевненості у московських силах, як першого року[17, c. 142-144].
Козацька адміністрація дуже енергійно вживала заходів для залучення московського війська на свій бік. Але відносини не були стабільними. Козаків дратували зв'язки Москви з Адамом Кисілем, Яремою Вишневецьким та іншими польськими урядниками. Перехоплювалося кілька московських посольств, в чиїх листах виявлялася приязнь і зичливість московського царя до бажаного успіху поляків. Кореспонденція Хмельницького з пограничними воєводами була дуже нерівномірною: від прихильного запевнення у своїй дружбі - до погроз збройною силою напасти на воєводства і спустошити їх. Особливо відчувалося напруження у липні - серпні, коли готувалася нова велика кампанія на захід. Цар продовжував дотримуватися своєї політики і ухилявся від конкретних дій. На час початку походу козаків під Старий Костянтинів наприкінці липня українсько-московські відносини залишалися нез'ясованими і навіть запрошення царя до польської корони не вносило у їхній розвиток якоїсь визначеної певності. Це посилювалося тим, що Москва не прибирала своїх стрільців з кордону, про що є кілька звісток від кінця липня і протягом серпня: "Москва з військом проти татар на кордон прийшла готовою в кільканадцять тисяч, війська 80.000": "Московський посол іде з виявом дружби (cum dcnunliationc amicitiac) і зі своєю готовністю, що на поганство хоче [прислати] на поміч сорок тисяч війська, бажаючи, щоб заспокоїлися з козаками"; литовський посол, повернувшись, доносив, "... що Москва вдячно його прийняла і сам цар, запевняючи у своїй приязні і [бажанні] щиро дотриматися миру, також обіцяючи дати всіляку допомогу проти татар, і вже війська мос-ковського зібралося (iesi) кількадесять тисяч при панах поляках іти проти татар"90.
Заграючи з козаками, московські восводи звертали увагу на титули Богдана Хмельницького, і це в московському суспільстві мало неабияке значення, з огляду на пізніші претензії до поляків, що стали приводом до польсько-московської війни у 1654 р. Зберігся чорновий варіант відповіді путивльського воєводи Никифора Пле-щеева на різкий лист Богдана Хмельницького від 11 липня 1648 р.9і У цьому чорновику в титулі гетьмана - "Богдану Хмельницкому, гетману с войском Запорожским" - після слова "войском" викреслено "его королевского величества". В такий спосіб воевода хотів підкреслювати владність Хмельницького?
Попри наведені вище згадки про військову допомогу полякам, останні самі залишалися у великій невизначеності. Наслідком їхньої кореспонденції з воеводами і самим царем були безконечні обіцянки Москви дотримуватися миру і всіляко сприяти добросусідським стосункам. Дальше цього не пішло, але в уряді Речі Посполитої виробилася сильна настановка, що Москва проти Польщі не виступить; "Не можна покладатися на... [Русь], - писав коронний підчашій М. Остророг до канцлера Ю. Оссолінського, - ані їх використати, а лише очікувати порятунку з Москви, Великої Польщі і Литви. Про це також говорилося на конвокаційному сеймі 16 липня: "... погодились ми на те, щоб з чужоземними сусідами відновити [мирні] пакти і одразу до [них] всіх були відправлені посли. [...] Вже твердо надіємося (Lubo...confidimus) [на] підтверджену приязнь Московської держави..."94. В самому польському суспільстві говорили, ніби Вишневецький "... москви має немало у своему війську...", пояснюючи це тим, що або цар прислав стрільців на прохання поляків, або вони були завербовані на наємну службу. Олексій Михайлович вимовлявся від військового вторгнення тим, що готовий підтвердити договір, нехай тільки поляки оберуть собі короля[14, c. 215-217].