Становлення нової української літератури

У першій половині XIX ст. продовжувалося становлення нової української літератури, яке почалося в другій половині XVIII ст. Від давньої шкільно-церковної літератури через бурлескно-травестійні жанри, елементи сентименталізму, романтизм українська література йшла до реалістичного зображення життя. Розвиваючись на власному грунті, вона мала тісні зв'язки й з іншими слов'янськими літературами.

Найважливіше значення у формуванні нової української літератури в дошевченківський період, тобто до 40-х років XIX ст. мала творчість І. Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, М.Шашкевича. Ці письменники, широко використовуючи надбання української літератури попередніх часів, досвід слов'янських літератур і світової літератури, значною мірою грунтуючися на сюжетах, образах, мотивах і методиці художнього зображення усної народної творчості, стали все яскравіше змальовувати дедалі більше сторін сучасного й минулого життя суспільства. З непідробною симпатією, співчуттям і прихильністю вони відображали внутрішній світ, сподівання, буденне життя, побут, звичаї, гумор, оптимізм простих людей, людей праці - селян і селянок, наймитів, міщан, ремісників, козаків.

У творах письменників дошевченківського періоду були елементи викриття, соціальних суперечностей, показу духу соціального протесту, антикріпосницьких настроїв селянства, тобто наближення до реалістичного зображення життя суспільства. Письменники часто подавали образи "злих", несправедливих панів-кріпосників, змальовували їх сваволю, аморальність, духовну спустошеність, показували хабарництво, підступність, зловживання царських чиновників.

У зв'язку з переходом до зображення реального життя й внутрішнього світу героїв в українську літературу вводяться нові художні жанри-повість, оповідання, нарис, байка, балада, опера-драма, водевіль, ода, лірична пісня, ліроепічна романтична поема та ін.

Зачинателем нової української літератури, її першим класиком став Іван Петрович Котляревський (1769-1838). Народившися 29 серпня 1769 р. у місті Полтаві в родині дрібного канцеляриста (з дворян) міської управи, Котляревський навчався у дяка й місцевій семінарії, потім працював у поміщицьких маєтках домашнім учителем, служив у армії, 1806 року брав участь у поході проти Туреччини, а після виходу у відставку з 1810р. оселився назавжди в Полтаві. 1812 року сформував козачий полк для участі у боях проти військ Наполеона. У 1818-21 рр. був директором Полтавського театру, потім обіймав посаду попечителя "богоугодних закладів".

Маючи великий хист до віршування, Котляревський на сюжетній основі "Енеїди" Вергілія створив бурлескно-травестійну поему, яка була вперше видана в трьох частинах у 1798 р. в Петербурзі коштом конотопського поміщика Максима Парпури (без відома автора) під назвою "Енеида, на малороссийский язык перелицованная Й.Котляревским". Повний текст поеми вийшов 1842 року в друкарні Харківського університету.

Написана барвистою народною мовою, "Енеїда" містить гумористично-сатиричне, але в цілому правдиве, реалістичне зображення життя й побуту України другої половини ХУIII ст. Автор з великим співчуттям малює образи простих людей, їх доброту, розум, спритність, порядність, завзяття, мужність, патр'ютизм і, в той же час, засуджує сваволю, користолюбність, жадібність, тупість, неуцтво, жорстокість панів, чиновників та інших представників панівних класів.

У 1817-1818 рр. Котляревський написав п'єси "Наталка Полтавка" (музику пізніше написав М.Лисенко) і "Москаль-чарівник", які вперше були поставлені на сцені Полтавського театру в 1819 р. В основних ролях висту-пав М.Щепкін. П'єси Котляревського поклали початок новій українській драматургії.

Одним з видатних поетів першої половини XIX ст. в Україні був Петро Петрович Гулак-Артемовський (1790-1865). Народився Гулак-Артемовський 16 січня 1790 р. в м.Городищі Черкаського повіту на Київщині (тепер місто Черкаської області) в сім'ї священника. Навчався в Київській духовній академії, потім на словесному факультеті Харківського університету. Став професором цього університету, викладав російську історію, географію і статистику, в 1841-1849 рр. був ректором.

У нову українську літературу Гулак-Артемовський ввійшов як автор, насамперед байок ("Справжня добрість", "Пан та Собака", "Солопій та Хівря" й ін.), байок-приказок, романтичних балад ("Твардовський" - переробка твору Міцкечича і "Рибалка" - вільний переклад поезії Гете), а також як автор переробок од Горація, віршів побутового характеру, віршованих і прозових послань.

Стоячи на цілком лояльних щодо царизму позиціях, Гулак-Артемовський у той же час у своїх творах критикував жорстокість панів-кріпосників, подавав позитивні образи простих людей. Критикою кріпосницьких порядків і висловленням співчуття до гнобленого поміщиками селянства найбільш яскраво відзначається байка "Пан та Собака" (1818), що стала найвідомішим твором автора.

У розвитку прози в новій українській літературі визначне місце належить Григорію Федоровичу Квітці-Основ'яненку (1778-1843), який став першим видатним українським прозаїком. Народився Г.Квітка у передмісті Харкова Основі (звідси псевдонім - Основ'яненко) в поміщицькій родині. Замолоду кілька років був послушником у Курязькому монастирі. Потім брав активну участь у тодішньому громадському й літературному житті, обіймав ряд посад - був директором Харківського театру, керував справами інституту шляхетних дівчат, працював одним з редакторів журналу "Украинский вестник" (1816-1819), обирався предводителем дворянства Харківського повіту, був головою Харківської кримінальної палати.

Серед творів Квітки-Основ'яненка найбільше значення мають п'єси українською та російською мовами - "Дворянские виборы", "Шельменко-денщик", "Сватання на Гончарівці" та ін., повісті й оповідання - "Маруся", "Сердешна Оксана", "Салдацький патрет", "Конотопська відьма" та ін., романи й повісті російською мовою - "Жизнь и похождения Петра Степанова, сына Столбикова", "Пан Халявский" тощо. Перша книжка "Малоросійських повістей" Квітки-Основ'яненка вийшла в 1834 р., друга - в 1837 р. у Москві.

Утворах Квітки-Основ'яненка відображалася широка панорама життя України і, насамперед, простих людей. Селян і селянок автор показував розумними, щирими, чесними, чуйними, такими, які мали моральну перевагу перед "благородними". Квітка картав паразитизм, неробство, зловживання, тупість, корисливість панів, чиновників та інших представників панівних верств. Разом з тим у творчості Квітки-Основ'яненка сильними були елементи сентименталізму та ідеалізації селянського життя.

Письменником широкого діапазону - поетом, прозаїком, видавцем - у період становлення нової української літератури виявив себе Євген Павлович Гребінка (1812-1848). Народився Гребінка 21 січня 1812 р. в родині дрібного поміщика, відставного офіцера на хуторі Убіжище поблизу Пирятина по Полтавщині (тепер с. Мар'янівка Гребінківського району Полтавської обл.). Навчався в Ніжинській гімназії вищих наук (1825-1831), після деякий час був на військовій службі. Вийшовши у відставку, 1834 року переїхав до Петербурга, працював викладачем російської словесності у військових навчальних закладах й інституті гірничих інженерів, брав активну участь у літературному житті, допомагав викупу Т.Г.Шевченка, сприяв його творчості, - публікації його творів, зокрема "Кобзаря" (1840). У 1841 р. Гребінка видав альманах "Ластівку", в якому поряд з своїми опублікував твори Т.Шевченка, Г.Квітки-Основ'яненка, Л.Боровиковського, В.Забіли та ін.

У 1834 р. в Петербурзі вийшов збірник "Малороссийские приказки", де було опубліковано 25 байок українською мовою. Використавши тематику й сюжети байок Крилова, Гребінка створив оригінальні твори, внісши в них дух української народної творчості, національний колорит, погляди, настрої й думи українських селян. В алегоричній формі він реалістично зображував працьовитість, мудрість, кмітливість, порядність та доброту простих людей і різко викривав і висміював дику сваволю поміщиків, їх хижацтво, неробство, чванливість, несправедливість, підкупність, хабарництво, бюрократизм чиновників і, зокрема, суддів (байки "Ведмежий суд", "Рибалка", "Вовк і Огонь", "Зозуля та Снігир", "Школяр Денис", "Віл" та ін.).

Гребінка писав українською й російською мовами ліричні поезії. Деякі з них - "Українська мелодія" ("Ні, мамо, не можна нелюба любить!"), романс "Черные очи" ("Очи черные, очи страстные..."), вірші-пісні "Молода еще девица я была", "Казак на чужбине" - стали популярними народними піснями.

У романтичній поезії російською мовою "Богдан", у прозових творах російською мовою - романі "Чайковський", повісті "Ніжинський полковник Золотаренко" та деяких інших Гребінка любовно, в дусі народних дум і пісень оспівав героїчне минуле України, боротьбу українського народу проти іноземних загарбників-турків, кримських татар, польських шляхтичів, високо оцінив Богдана Хмельницького.

У деяких творах, зокрема повістях "Кулик" і "Пригоди синьої асигнації", Гребінка критично зображував сучасне письменникові життя кріпосної Росії, подавав цілу низку типових образів, які нагадували героїв гоголівських "Мертвих душ".

Під впливом літератури Східної України розвивалася література на західноукраїнських землях. Нечисленна прогресивно настроєна інтелігенція з захопленням читала і сприймала збірники українських народних пісень і дум Цертелєва і Максимовича, твори Котляревського, Гулака-Артемовського, Квітки-Основ'яненка, Гребінки, праці Срезневського, Бодянського та ін. Особливо любовно були зустрінуті нею твори Т.Шевченка. Важливе значення для розвитку західноукраїнської літератури, що відбувався в єдиному річищі і був складовою частиною становлення нової української літератури, мали діяльність "Руської трійці" - письменників і просвітителів Маркіяна Семеновича Шашкевича (1811-1843), Івана Миколайовича Вагиле-вича (1811-1866) і Якова Федоровича Головацького (1814-1888) і особливо виданий ними альманах "Русалка Дністровая" (1837). Опублікованими в "Русалці Дністровій" народними піснями, своїми власними віршами, оповіданнями, науковими працями вони проповідували єдність західноукраїнського населення з усім українським народом, дружбу з слов'янськими народами, висловлювали любов до трудового народу, його культури, мови, літератури і прагнули їх розвивати.

На Закарпатті серед літературно-громадських діячів (так званих будителів), які протестували проти мадяризації українського населення, підкреслювали його етнічну і культурну єдність з усім українським народом, виступали за навчання в школах рідною мовою, виділявся письменник і педагог Олександр Васильович Духнович (1803-1865). Хоча він поділяв реакційні погляди москвофілів, у своїх поетичних творах Духнович висловлював любов до рідного краю, оспівував його красу, співчував гнобленому феодалами люду Закарпаття, заявляв про єдність закарпатців з усіма українцями (вірші "Я русин бил, есмь і буду", "Піснь простонародна" та ін.).

Повне завершення становлення нової української літератури, утвердження в ній реалізму й народності, остаточне літературне оформлення українсокої національної мови завершилося у творчості великого національного поета Тараса Григоровича Шевченка.

З появою глибоко народних за змістом і високохудожніх за формою творів Шевченка українська література посіла чільне місце серед інших слов'янських літератур і вийшла на світову арену. "Маючи тепер такого поета, як Шевченко, - писав М.Чернишевський, - малоруська література не потребує будь-чиєї прихильності".