Розділ ІІІ. Наслідки інвентарної реформи

 

Деяке уявлення про становище, в якому перебували селяни після введення інвентарних правил, може дати відношення подільського віце-губернатора, надіслане 10 листопада 1849 р. проскурівському повітовому предводителю дворянства з приводу бідування селян села Липівки. Він писав: «Бідування липовецьких селян стає щоразу жахливішим від того, що місцеві предводителі дворянства і чиновники стають завжди на сторону поміщика Гаєвського, і тому по неодноразових скаргах селян останні не тільки не дістали захисту і відшкодування або принаймні полегшення, навпаки, як помсту за подані скарги, поміщик Гаєвський збільшує домагання вдесятеро, жорстокіше б’є нагаєм, палицями і різками… і стягує величезні грошові побори на сплату чиновникам, які ведуть слідство про пригноблення. Багато селян пішло за кордон, а ті, що продовжують хліборобство, доведені до такого становища, яке віщує їм тільки неминучу загибель. По-перше, панщину вимагають не по черзі і в усьому не згідно з правилами інвентаря, а за сваволею поміщика і зверх визначених днів, а хто суперечить цьому або не встигне відробити обтяжливої і непомірної роботи, того поміщик Гаєвський жорстоко і нелюдськи карає нагаєм. По-друге, податі та інші побори стягуються з селян просто за сваволею і визначеням поміщика надмірно великою сумою. Таке визначення і стягування податей і поборів буває кілька разів на рік; квитанцій або розписок про сплату грошей не дають; до сплати примушують жорстокою екзекуцією, а іноді й покаранням… По-третє, в літній робочий час, селяни, відробляючи постійно панщину, позбавляються можливості зручно і своєчасно обробляти власні землі і збирати врожай з полів. По-четверте, розрахунку між поміщиком і селянами, згідно поданих до нього претензій, ніколи не буває. По-п’яте, облік відробленої панщини проводиться в неділю і святкові дні. По-шосте, в селян дуже мало орної землі, та й ту поміщик Гаєвський перемінив, наділивши селян на пагорбах, в піщаних і неврожайних місцях. По-сьоме, одну копу жита або пшениці селяни обмолочують протягом кількох днів, бо снопи величезні. По-восьме, вилучення хліба в запасний магазин провадиться вдвоє більше порівняно з селянами інших маєтків, але допомоги і найбіднішому не подається, та і в магазині запасу немає, бо поміщик забрав собі».[7]

Свавільне вимагання від селян панщини понад інвентар, встановлення непосильних уроків, відбирання в селян придатної землі взамін на непридатну і взагалі зменшення селянських наділів, обтяження різними грошовими поборами, позбавлення селян необхідного часу для обробітку своїх наділів, відсутність будь-якого розрахунку за перероблені дні панщини, люті катування за найменшу непокору і невиконання уроків, всіляка підтримка місцевими органами влади поміщика, який порушує інвентарні правила – все це було не в одній Липівці, а в усіх поміщицьких селах Правобережної України. Знавіснілі поміщики, при потуранні або прямому сприянні місцевих органів влади, зводили нанівець всі статті інвентарних правил, в яких визначались повинності селян і норми виробітку за день панщини, а також закріплялась за селянами надільна земля. Всякі ж спроби селян обмежити сваволю поміщиків посиланням на існуючі інвентарні правила присікалися кріпосниками якнайжорстокіше.

Згадуючи про запровадження інвентарних правил, один з колишніх кріпаків писав: «Что из того, что в «Правилах» говорилось, с каких лет можно брать человека в работу и с каких не должно, сколько дней рабо тать в неделю мужчине и сколько Женине, сколько, например, снопов и какого хлеба и какой меры нажать или обмолотить и проч. Но попробуй сказать, что он (поміщик) требует не по «Правилам», сейчас тебя в зубы или нагаем, либо на конюшню под розги, а то к становому отправит, как бунтовщика. И сколько из нас за такие упоминки о «Правилах» поплатились розгами в стану, в тюрьмах сидели, были выселяемы и ссылаемы».[8]

Таким чином, ми бачимо, що абсолютно ніякого контролю над проведенням інвентарів у життя не здійснювалося. Саме тому інвентарна реформа не дала царському уряду бажаних наслідків. Вона ставила своїм завданням тільки врегулювати, а не скасувати феодально-кріпосницькі відносини. Але не цього чекали від інвентарної реформи селяни. Розчаровані в своїх надіях про звільнення і одержання землі, вони справедливо вбачали в інвентарних правил спробу закріпити існуючі кріпосницькі відносини, а тому рішуче виступили проти них.[9]

Запровадження інвентарної реформи підняло нову хвилю селянських виступів, які особливо широкого розмаху набрали на Правобережній Україні. За далеко неповними офіційними даними міністерства внутрішніх справ і ІІІ відділу, протягом 30-х років у Росії відбулося 138 селянських рухів, а в 40-х роках число їх зросло до 345. Якщо ж взяти губернії України, то тут у 30-х роках було 19 селянських рухів, а в 40- х роках – 78. В окремих районах України протягом першої і другої половини 40-х років відбувалася така кількість селянських рухів:

 

	1840-1844 рр.	1845-1849 рр.
Лівобережна Україна Правобережна Україна Новоросія

 

Отже, кількість селянських рухів на Україні в 40-х роках порівняно з 30-ми роками зросла більше як в 4 рази. Звертає на себе увагу і той факт, що в другій половині 40-х років кількість селянських рухів на Україні зросла в цілому вдвоє, а на Правобережній Україні в 3,5 рази. Звичайно, кількість селянських рухів у 40-х роках була набагато більшою, ніж про це подать звіти міністерства внутрішніх справ і ІІІ відділу. Досить сказати, що лише в Київській губернії в 1848 р. рух селян був не менше, як в 100 селах. У Волинській губернії в 1848-1849 рр. селянськими рухами було охоплено 96 сіл і п’ять маєтків, в які входило по декілька сіл, а в Подільській губернії лише за один 1848 р. – 91 село і п’ять маєтків. Із 198 селянських рухів, які відбувалися в 1848 р. в Подільській і Волинській губерніях, 189 були придушені поліцейською і військовою силою.[10]

Під час повстання селяни поступово переходили від окремих вимог, зв’язаних з тими чи іншими темними сторонами кріпосного режиму, до загальних, які включали в себе негайне і повне знищення кріпосного права. Стихійні повстання селян руйнували підвалини феодально-кріпосницької системи господарства.

Фізичними катуваннями, масовими екзекуціями, жорстокими вироками військових суддів, засланням в Сибір і віддаванням в солдати, каторжними роботами – всім, що було найжахливішого в арсеналі царського уряду – кріпосники намагалися назавжди вбити у селян прагнення до волі. Але селяни не боялися вести боротьбу проти поміщицького гніту. Селянські повстання були яскравим виявом глибокого розкладу і кризи феодально-кріпосницької системи.

Одночасно з цим на зростання селянського руху в Київській, Волинській і Подільській губерніях великий вплив зробили революційні події в Західній Європі 1848 р. Серед селян почали вперто поширюватись чутки про швидке їх звільнення, наділення землею і знищення панів. Перелякані поміщики і місцеві урядовці забили тривогу, домагаючись перед царським урядом, щоб він негайно вжив рішучих заходів. На Правобережній і в Південній Україні було введено надзвичайне становище.

Особливо широкого розмаху набув антикріпосницький рух на Київщині, охопивши десятки тисяч селян, і переріс у повстання, що увійшло в історію під назвою Київська козаччина 1855р.

В Києві військам роздано бойові патрони, призначено пункти збору і наказано пильно стежити за поведінкою жителів. Оголосивши про термінове здавання зброї, що знаходилась у приватних осіб, царський уряд загрожував військовим судом тим селянам, які будуть приховувати свої мисливські рушниці.

Але, незважаючи на всі ці заходи, рух швидко зростав і незабаром охопив цілі повіти. Селяни, відмовляючись приймати панщинні книжки, які, згідно з інвентарними правилами, повинні були видавати їм поміщики, припиняли відбування панщини, чинили опір поміщикам та урядовцям, а в цілому ряді місць і військовим командам. Основною вимогою, які селяни ставили під час виступів, було, як і раніше, звільнення від кріпосництва. В деяких селах серед селян мали місце чутки, що інвентарні правила вигадали самі поміщики, а існує «новий указ царя», за яким нібито всі кріпаки оголошені вільними.

Найбільші виступи, спричинені погіршенням становища селянства внаслідок затвердження царським урядом інвентарної реформи, відбулися в селах Ребедайлівці (Чигиринський повіт), Жаботині (Черкаський повіт, Київської губернії), Кримні та Дубечному (Волинь).[11]

Рух селян в селі Ребедайлівці почався в березні 1848 р. Відмовляючись приймати робочі книжки, селяни припинили виконання повинностей на поміщика. Для арешту «призвідців» і відновлення «спокою» в село негайно була направлена військова команда. Селяни, вчинивши рішучий опір команді, звільнили арештованих. Згодом між посиленою вже Військовою командою і повсталими відбувся бій.

Повстання селян в містечку Жаботині відбулося в червні – липні 1848р. і проходило одночасно з виступом селян Матусівського Ключа (Черкаський повіт). Для придушення руху було викликано два взводи донських козаків. Коли загін козаків, придушивши рух селян в Матусові й Буртах, 6 липня направився в Жаботин, то жителі містечка, озброївшись хто чим міг, вчинити рішучий опір і розгромили загін. Влада в містечку перейшла до рук повсталих, які встановили міцні зв’язки з селянами сусідніх сіл: Голов’ятиним, Сумками і Прусами. Важливу роль в організації селян на боротьбу з кріпосниками відіграли Наум Мокренко, Аврам Кикоть, Семен Плужний, Семен Юрченко, Нечипір Бобошко і Пилип Марченко. Лише підтягнувши додаткові військові сили, кріпосники змогли придушити повстання.

У 40-х роках селянським рухом була охоплена і Південна Україна. Зокрема, протягом червня – липня 1840 р. відбувався значний селянський рух у Мелітопольському і Олександрівському повітах. В окремих селах серед повсталих виділилися групи ініціаторів, які забороняли під загрозою кари будь-кому відбувати панщину, збирати на поміщицьких полях хліб за сніп, а також намагались налагодити взаємозв’язок в боротьбі проти гнобителів.[12]

Селяни села Ні кольського (Павлоградський повіт), повставши в червні 1844 р., вигнали з маєтку управляючого і, усунувши з посад отамана і десятського, створили своє самоуправління, до складу якого входило 12 селян. Повстанці склали «приговор» про своє звільнення. До жовтня місяця вони не виконували повинностей і не підкорялись повітовій адміністрації. Лише з допомогою трьох рот солдат удалося в середині жовтня придушити повстання.

З селянських рухів, які відбувалися в наступні роки, досить значним був виступ у червні 1847 р. в селі Новосілки (Новомосковський повіт), під час якого селяни вчинили рішучий опір поміщикові і місцевим урядовцям. Спочатку група селян понад 100 чоловік поїхала в місто Катеринослав з скаргою на жорстокості поміщика. Коли губернські урядовці, не розглянувши скарги, силою повернули її подавців до поміщика, то всі селяни (620чоловік) відмовились виходити на панщину і взагалі підкоритись поміщикові. Важливою рисою цього виступу було те, що державні селяни, будучи понятими під час «втихомирення», відкрито стали на бік повстанців. У липні 1848 р. селяни села Парасковіївни (Бахмутський повіт), посилаючись на те, що їх поміщик купив незаконно, припинили виконувати панщину. Коли урядовці почали застосовувати до них репресивні заходи, то майже все доросле населення чоловічої статі втекло.

Отже, введення інвентарів у маєтках поміщиків Правобережної України не тільки не послабило суперечності між поміщиками та кріпаками, а ще більше загострило їх. Селяни, розуміючи кріпосницький характер інвентарної реформи, продовжували вести вперту боротьбу за своє звільнення. Протест селян проти поміщицького гніту проявлявся в різноманітніх формах, починаючи від подання скарг на поміщиків і закінчуючи збройними повстаннями, що були вищою формою селянського руху. Проте через властиву їм стихійність та роздробленість виступи селян у 40-х роках були швидко придушені за допомогою військової сили. Та незважаючи на це, вони яскраво виявили прагнення селян звільнитися з-під кріпосницької залежності і були передвісниками масових повстань 1854-1856 рр., які змусили царський уряд приступити до вироблення положення про селянську реформу 1861 р.

 

54.
Історична наука характеризувалась різними напрямками і течіями. Свою діяльність продовжували дворянські історики. Проте домінуючою була буржуазна історіографія, яка відзначалася широким спектром ідеологічних установок і поглядів. Праці істориків другої половини XIX ст. містили багаті та різноманітні фактичні матеріали, детально опрацьовані й систематизовані, хоча в них нерідко робилися тенденційні висновки, оцінки.
Значний вклад у розвиток історичної науки в Україні внесли В.Іконников, Д.Багалій, В.Барвінський, Д Яворницький, І.Франко. Вченим зі світовим ім'ям на поч. XX ст. став М.Грушевський.

 

Розвиток історичної думки

 

Схожі матеріали Концепція істрична Медальєрика Пам'ять історична Практика історична Суб'єкти історичного пізнання Витіснені з точних і технічних наук українські вчені зробили значні успіхи у розвитку суспільних наук — етнографії, фольклористики, мовознавства й, особливо, історії. На другу половину XIX - початок XX ст. припадає розквіт національної історіографії, представленої десятками імен талановитих дослідників. Видатний український історик Микола Костомаров зробив великий внесок у розвиток національної історіографії. Окрім дослідження ряду важливих джерел, публікації численних актів, архівної праці, ним написані десятки робіт, у яких ретельно досліджені історичні події, що відбулися в Україні з часів Київської Русі до кінця XVIII ст. Підданий репресіям за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського братства, після звільнення він поринув у наукову працю. Одна за одною виходять його Книги: «Іван Свирговський - український гетьман», «Богдан Хмельницький», «Гетьманство I. Виговського», «Гетьманство Ю. Хмельницького», «Руїна», «Мазепа», «Мазепинці», «Павло Полуботок», «Бунт Степана Pазіна», «Руська історія в життєписах її найголовніших діячів» (у 7 томах) та багато інших. М. Костомаров першим поклав початок народницькому напрямку в історіографії, за яким основним об'єктом історії, її творцем і рушієм є народ. Твори історика відзначаються об'єктивністю, багатою джерельною базою, насичені фактичним матеріалом. Значний внесок у розвиток історичної науки зробив також інший кирило-мефодієвець Пантелеймон Куліш. Його перу належать такі значні історичні дослідження, як збірка історико-етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси» та праці з історії України - «Перший період козацтва», «История воссоединения Руси», «Мальована гайдамаччина», «Козаки по відношенню до держави і суспільства», «Отпадение Малороссии от Польши». У них П. Куліш зробив спробу, не романтизуючи минуле свого народу, критично підійти до історії України, подивитися на неї очима неупередженої людини. I в цьому він дечого досяг. Але разом з цим у його творах залишалося багато суперечливого, плутаного. П. Куліш розглядав народ, козаків і гайдамаків як руйнівну, деструктивну силу, котра нищила здобутки, яких досягала провідна верства - козацька старшина, гетьмани. Цим самим П. Куліш започаткував державницький напрямок в історичних дослідженнях, що ґрунтувався на визнанні переваг і пріоритету держави та державних структур у творенні й розвитку історичного процесу. Критично оцінив історик діяльність Б. Хмельницького, I. Мазепи. I все ж історична творчість П. Куліша йшла у руслі нормального наукового процесу виробленнярізних точок зору на одне й те ж явище, подію, діяча. Питанням історії України присвячував свої праці Михайло Драгоманов. Із-під пера Івана Франка теж вийшло кільканадцять праць, у яких досліджуються найважливіші проблеми історії українського народу від давнини до початку XX ст. До того ж, головна увага в них акцентується на національно-визвольній боротьбі. Але найбільше спричинився до розквіту національної історіографії невтомний громадівець В.Б. Антонович. Ставши головним редактором «Тимчасової комісії для розгляду давніх актів» і професором російської історії Київського університету, Володимир Антонович розгорнув широку наукову та педагогічну діяльність. У своїх історичних і археологічних творах учений доводив стародавнє походження українців, їхню автохтонність, споконвічний демократизм громадського устрою. В. Антонович одним з перших звернув увагу на те, що український народ з часів Литовсько-Руської держави був позбавлений власної еліти - провідної верстви, яка перейшла до поляків і литовців. Подібне ж сталося й у XVIII ст., коли козацька старшина обмосковилася. Ці факти дали історику підстави зробити висновки про соціальну одноманітність українського народу, його селянську основу. Володимир Антонович досліджував минуле українських міст, гайдамацький рух, історію козацтва, археологію України. Навколо нього завжди групувалися студенти, яким він теж давав для вивчення питання історії українського народу та які стали його учнями, утворивши знамениту школу В. Антоновича. Учні історика працювали в усіх містах України: у Львові - Михайло Грушевський, в Одесі - Іван Линниченко, у Катеринославі - Антін Синявський, у Києві - М. Стороженко, у Харкові - Дмитро Багалій, один з перших учнів ученого. Та найбільше прославив школу В. Антоновича, поглибив і продовжив історичні погляди свого вчителя найбільший український історик, котрий написав за життя близько 2 тисяч творів, - Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934). Він народився в місті Холмі у родині вчителя. Закінчивши Київський університет, він написав дипломну роботу з історії Барського староства, а згодом захистив дисертацію про минуле Київської землі. Як найталановитішого свого учня, В. Антонович рекомендував М. Грушевського на посаду професора історії України Львівського університету, яку австрійські власті відкрили за угодою з народовцями. За двадцять років життя у Львові (1894-1914) професор М. Грушевський розгорнув бурхливу наукову та політичну діяльність. Він став довголітнім головою Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка, головним редактором його «Записок», створив групу учнів, які стали його львівською школою, ввійшов до керівництва Національно-демократичної партії. Але найбільшою подією його життя став початок походу у світ багатотомної «Історії України-Руси», в якій М. Грушевський створив оригінальну, науково обгрунтовану схему історії українського народу. Він першим з істориків зв'язав у єдиний неперервний ланцюг національної історії антів, Київську Русь, Галицько-Волинське князівство, Литовсько-Руську і Козацьку держави, подавши їх як єдину н торію України. «Історія України-Руси» обґрунтувала історичну необхідність утворення нової, незалежної та соборної Української держави. Важливо й те, що писалась і друкувалась вона українською мовою. На зламі XIX і XX ст. в Україні жила ціла плеяда талановитих і науковопродуктивних істориків, які вивчали найрізноманітніші аспекти історичної метрики українців. Олександр Лазаревський детально проаналізував соціально-економічну та політичну історію Лівобережної України, Олександра Єфименко - дослідила історію Правобережної України і написала узагальнюючу «Історію українського народу». Дмитро Іванович Багалій, який працював професором Харківського університету, дуже багато зробив для вивчення історії Слобідської України, Харківського університету, творчості Т.Г. Шевченка. Великий внесок у вивчення історії Запорожжя зробив Дмитро Іванович Яворницький (1855-1940) - неперевершений літописець козаччини. Народившись на Харківщині й скінчивши Харківський університет, історик працював у Петербурзі, Варшаві, Туркестані, Москві, аж доки не осів V Катеринославі, де й скінчив свій довгий вік. Захопившись в юності історією запорозького козацтва, він невтомно вивчав джерела, обходив пішки всі Вільності Запорозькі, дослідив архіви Росії, України, Польщі. Результатомстали багатотомні книги «Запорожжя в пам'ятках старовини та переказах народу», «Джерела з історії запорозьких козаків», «Історія запорозьких козаків», книги про I. Сірка, П. Сагайдачного, П. Калнишевського та ін. Як і всі українські історики, які жили в Росії, Дмитро Іванович писав свої твори російською мовою, бо українська була заборонена. Але й у такому вигляді книги Д. Яворницького будили національний козацький дух, сприяли відродженню та зміцненню національної свідомості. Трибуною українських істориків, науковців і літераторів був єдиний фаховий журнал - «Киевская старина» (1882-1907), де друкувалася більшість їхніх статей і матеріалів. Мали історики й свої об'єднання. При Київському університеті діяло «Історичне товариство Нестора-літописця» (1873-1917), засноване й кероване В. Антоновичем, в Одесі - «Одесское общество истории и древностей», «Історико-філологічне товариство» існувало при Харківському університеті, діяла історична секція Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка у Львові. Всі вони видавали свої неперіодичні «Записки», в яких також надруковано чисельний матеріал з історії України. У Києві продовжувала працю Археографічна комісія, що видавала багатотомний «Архив Юго-Западной России».

 

 

 

 

[1] Верига В.Г. Нариси з історії України (кінець XVIII – початок ХХ ст.). – Львів: «Світ», 1996. – С. 146.

[2] Ястребов Ф.И. Нарис з історії України в першій половині ХІХ ст. – К.: АН УРСР, 1939. – С. 89.

[3] Стеблій Ф.І. Революції 1848-1849 рр. у Європі і Україна. – К., Знання. – 1973. – С. 25

[4] Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини ХІХ ст.. – К.: Держполітвидав, 1954. – С. 83.

[5] Рибалка І.К. Історія України. - Харків, 1994. – С. 456.

[6]Нифонтов А.С. Россия в 1848 году. – М., 1949 – С. 184.

[7] Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини ХІХ ст.. – К., 1954. – С. 84

[8] Киевская старина. – 1887. - №12. – С. 748.

[9] Гуржій І.О. Боротьба селян і робітників в Україні проти феодально-кріпосницького гніту (з 80-х років XVIII ст. до 1861 р.). – К.:Радянська школа, 1958. – С. 67.

[10] Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини ХІХ ст.. – К., 1954. – С. 429

[11]Гуржій І.О. Боротьба селян і робітників в Україні проти феодально-кріпосницького гніту (з 80-х років XVIII ст. до 1861 р.). – К., «Радянська школа», 1958. – С. 65.

[12] Дружинина Е.И. Южная Украина в период кризисна феодализма 1825-1860 гг. – М.: Наука, 1981. – С. 230.