рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН з навчальної дисципліни Основи філософських знань 4. Гуманістичний характер філософії епохи Відродження

ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН з навчальної дисципліни Основи філософських знань 4. Гуманістичний характер філософії епохи Відродження - раздел Философия, З М І С Т Зміст Вступ Тематичний План ...

З М І С Т

ЗМІСТ ВСТУП ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН з навчальної дисципліни “Основи філософських знань” 1. Вступ. Філософія як специфічний тип знання.  
2. Філософія Стародавнього світу.
3. Філософія Середніх віків.
4. Гуманістичний характер філософії епохи Відродження.
5. Філософія в епоху ранніх буржуазних революцій в Європі.  
6. Німецька класична філософія.
7. Філософія ХІХ століття. Перегляд моделі світорозуміння.  
8. Зарубіжна філософія ХХ століття.
9. Філософська думка України від Київської Русі до ХІХ століття.  
10. Академічна філософія ХІХ століття. 11.Семінарське заняття №1 ПИТАННЯ ДО МОДУЛЯ №1
12. Проблема буття у філософії.
13. Поняття новітньої філософської онтології.
14. Проблема вибору свободи і відповідальності.
15. Зміст і форми філософського вчення про розвиток.
16. Основні закони діалектики. 17. Семінарське заняття №2
18. Поняття гносеології. Проблема пізнання у філософії.
19. Пізнання і знання. Проблема істини.
20. Методологія. Спосіб пізнавальної діяльності та його будова. ПИТАННЯ ДО МОДУЛЯ №2  
21.Філософія суспільства.
22.Філософія історії про суб'єкт, рушійні сили, умови та чинники історичного процесу.  
23.Спосіб виробництва матеріальних благ та його структура.  
24.Філософія культури і науки.
25.Аксіологія в системі культури.
26.Базові цінності людського буття.
27.Людина як чинник розвитку біосфери. 28.Семінарське заняття №3 ПИТАННЯ ДО МОДУЛЯ №3 РЕЛІГІЄЗНАВСТВО. ПЕРЕДМОВА
29.Релігієзнавство як наука.
30.Локальні релігії. Світові релігії.
31.Національні релігії.
32.Буддизм: історія і сучасність. Іслам.
33.Давні вірування праукраїнців.
34.Християнство: витоки, віровчення, еволюція.
35.Особливості християнства в Україні.
36.Православ'я: витоки, організаційна структура і культові особливості.  
37.Католицизм: віросповідні, культові, організаційні особливості.  
38.Сучасні нетрадиційні релігії.
39.Релігія як соціальний інститут.
40.Релігія як форма суспільної свідомості. 41.Семінарське заняття №4 ПИТАННЯ ДО МОДУЛЯ №4
ЛІТЕРАТУРА
РЕЦЕНЗІЯ 213, 215

 

 


В С Т У П

 

Динамічні процеси сучасного суперечливого світу ставлять кожну людину в складні умови соціального життя. Зростаюча напруга, пов'язана зі зміною ціннісних орієнтацій, необхідність пошуку і швидкого знаходження рішень, стресові ситуації – усе це проблеми людського буття, збереження і розвитку особистості, її внутрішнього світу, світоглядної культури.

Призначення посібника – бути в “опозиції” до емпіричної соціальної дійсності, бачити недосконалість світу повсякденної реальності, суспільних відносин, руйнувати установлені стереотипи, шукати шляхи гармонізації людини і навколишнього світу.

Сучасна філософія є узагальненою філософською думкою людства, що ґрунтується на теоретичних надбаннях, здобутих у лоні кожної національної філософії. Ідейною основою сучасної філософії є загальнолюдські пріоритети і цінності. Вивчення філософії стає однією з головних передумов входження кожної молодої людини в загальнокультурний світовий контекст.

У більшості країн світу філософія посідає чільне місце в системі гуманітарних дисциплін, які вивчаються в коледжі. Загальновідомо, що від гуманітарної освіти значною мірою залежить творчий потенціал особистості. Вищий навчальний заклад покликаний вчити студента сміливо висловлювати і захищати власну точку зору. Оволодіння основами філософських знань допомагає студенту стати не просто основами філософських знань допомагає студенту стати не просто “вузьким спеціалістом” у певній галузі, а фахівцем, який уміє мислити і діяти самостійно. “Наскільки людина має відповідати за свої слова та дії, настільки вона мусить філософствувати” (І.Кант).

Проблема прищеплення студентам навичок самостійного поповнення знань, формування у них творчого мислення є однією з важливих у навчальному процесі.

В коледжі організація самостійної роботи студентів відбувається в двох напрямках: безпосередньо на уроці та в процесі підготовки до занять.

Велика увага приділяється питанням форм і методів самостійної роботи, формуванню навичок її організації та контролю викладача за результатом праці студентів.

Відповідно до пізнавальної діяльності студентів виділяють такі види самостійної роботи:

· за зразком (відтворююча);

· конструктивна;

· творча.

Ми прийшли до висновку, що керівництво самостійною роботою студентів зі сторони викладача є важливою складовою частиною його навчаючої діяльності. Воно включає в себе такі основні етапи:

1. Пізнання мети і завдань самостійної роботи.

2. Планування, вибір засобів і методів.

3. Організація самостійної роботи студентів.

4. Поточний контроль і коректування.

5. Перевірка та аналіз результатів.

Особливої уваги заслуговує робота з підручником, навчальною науковою літературою, довідниками, в процесі якої формується уміння працювати з книгою.

Оптимальною формою організації самостійної роботи є групова самостійна робота, яка має ряд переваг:

· в роботі активно беруть участь всі студенти;

· вивчення нового матеріалу проходить з інтересом і успішно;

· має велике виховне значення – формування дружби, взаємоповаги, взаємної відповідальності.

Підвищенню самостійності набуття знань сприяє семінар. Викладачі практикують проведення семінарів як узагальнення, поглиблення знань по вже розглянутих питаннях, так і для вивчення нового матеріалу. Студенти готуються по наперед даному плану і вказаній літературі. Завдання викладача - з'ясувати, чи змогли студенти вияснити суть питання, після чого зробити необхідні доповнення, розставити правильні акценти.

Зміст самостійної позааудиторної роботи визначається навчальною програмою з дисципліни, регламентується робочим навчальним планом, забезпечується навчально-методичними засобами конкретної дисципліни: підручниками, монографіями, науковими статтями, методичними розробками, навчальними посібниками, конспектами лекцій, тощо.

Посібник з курсу філософії покликаний забезпечити високу світоглядну методологічну підготовку студентів, сформулювати їх філософську культуру як теоретичне підґрунтя університетського рівня підготовки спеціалістів та актуалізувати національну самосвідомість майбутньої суспільної еліти. Запропонований посібник створено на основі найвищих досягнень класичної і сучасної філософії і враховує зростаючий попит на оволодіння філософією як відповідним типом, способом мислення.

Основне завдання посібника – дати систему філософських знань з основних розділів філософії (історії філософії, онтології, гносеології, епістемології, соціальної філософії, філософської культури, філософії науки і техніки), які б розвивали тип свідомості студентів, що виключав би догматизм та ідеологізаторство, базувався на гуманітарних ідеях, загальнолюдських цінностях.

Мета посібника – допомогти студентам зорієнтуватися в сучасній філософській проблематиці. Окреслити напрями розуміння основних філософських питань.

 


ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН

 

  Назва розділу, модуля, теми програми Обсяг годин
за навчальною програмою за робочою навчальною програмою
Всього з них: Всього з них:
ауди-торних само-стійних ауди-торних само-стійних
1. Людське усвідомлення об’єктивної і суб’єктивної реальності.            
1.1 Вступ. Філософія як специ- фічний тип знання.    
1.2 Світовий філософський процес. Українська філософія в контексті світової культури.            
1.2.1 Філософія Стародавнього світу.    
1.2.2 Філософія Середніх віків та епохи Відродження
1.2.3 Філософія Нового часу
1.2.4 Філософія в XIX – XX століттях  
1.2.5 Філософська думка в Україні  
Практичний спосіб людського буття            
2.1 Філософська онтологія: проблема буття            
2.1.1 Проблема буття у філософії    
2.1.2 Духовний вимір людського буття (феноменологія)
2.2 Розвиток людського пізнання і людське пізнання розвитку            
2.2.1 Зміст і форми філософського вчення про розвиток. Загальні ознаки та людські критерії
2.2.2 Основний зміст пізнавальної діяльності
Мета і цінність людської життє-діяльності            
3.1 Соціальна філософія. Людина й історичний процес            
3.1.1 Філософія суспільства    
3.1.2 Особа і суспільство  
3.1.3 Філософія культури та науки    
3.1.4 Мета і цінність людської історії
Релігієзнавство            
4.1 Релігієзнавство як наука    
4.2 Локальні релігії. Світові релігії    
4.3 Національні релігії    
4.4 Буддизм: історія і сучасність. Іслам    
4.5 Давні вірування праукраїнців    
4.6 Християнство: витоки, віро- вчення, еволюція    
4.7 Особливості християнства в Україні    
4.8 Православ’я, като-лицизм, проте-стантизм. Особливос-ті в Україні.  
4.9 Сучасні нетрадиційні релігії    
4.10 Соціальні інститути та спільноти. Спрям-ованість особистості
  Всього


Тема ВСТУП. ФІЛОСОФІЯ ЯК СПЕЦИФІЧНИЙ ТИП ЗНАННЯ

 

План

1. Загальне поняття світогляду і його види. Міфологія і релігія як світогляд.

2. Еволюція філософського світогляду.

3. Предмет філософії, її функції. Джерела філософії.

4. Світогляд, його структура і типи.

5. Методи філософії.

 

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні:

Знати:

· що таке світогляд, його складові та типологія;

· співвідношення філософії зі світоглядом, наукою, мистецтвом, релігією та ідеологією;

· історичні особливості виникнення філософії;

· особливості та характерні риси філософського мислення;

· структуру та основні функції філософії.

Вміти:

· розрізняти світоглядні та інші види знання;

· виділяти елементи філософського мислення у певних знаннях;

· пояснювати основні функції філософії;

· застосовувати до конкретних ситуацій ознаки найперших філософських позицій.

Розуміти:

· в чому полягають необхідність та неминучість виникнення у людини світоглядних знань та орієнтацій;

· як пов'язані між собою світогляд та філософія;

· чим зумовлена наявність у філософії саме таких характерних рис мислення;

· внутрішній зв'язок основних функцій філософії між собою;

· чим зумовлена саме така структура філософського знання.

 

Ключові терміни і поняття:

Світогляд– сукупність узагальнених уявлень людини про світ, місце людини у світі, підвалини людських взаємин із світом, що виконують функції людського самоусвідомлення та світоорієнтування.

Філософія – теоретична форма світогляду; особливий рівень мислення, на якому думка усвідомлює себе саму у своєму ставленні до дійсності та шукає остаточних, абсолютних засад для власних актів і людського самоствердження у світі.

Рефлексія – унікальна здатність людської свідомості (і думки) у процесі сприйняття дійсності сприймати і себе саму; внаслідок цього людська свідомість постає водночас і як самосвідомість, думка про щось – як думка про думку, знання про щось – як знання про саме знання.

Категорії – гранично широкі, вузлові поняття певної галузі знання, сукупність яких окреслює якісну специфіку предмета пізнання даної галузі.

Філософія, релігія, мистецтво – три основні форми людської духовно-практичної діяльності, які фіксують три основні властивості людського інтелекту: філософія і наука уособлюють здатність людини розуміти, мистецтво – здатність переживати дійсність, релігія – здатність відчувати спорідненість людського духу з фундаментальними початками буття.

 

Світогляд – цілісний погляд на світ і місце людини в ньому. В історії людства виділяє три основні форми світогляду:

· міфологія;

· релігія;

· філософія.

Міфологія – форма суспільного свідомості, світогляду давнього суспільства, яке містить в собі як фантастичне, так і реалістичне сприйняття навколишньої дійсності. Як правило, міфи намагаються дати відповідь на такі основні питання:

· походження Всесвіту, Землі і людини;

· пояснення природних явищ;

· життя, судьба, смерть людини; діяльність людини і її досягнення;

· питання честі, обов'язку, етики.

Ознаками міфу є:

· олюднення природи;

· наявність абстрактних богів, їх спілкування, взаємодія з людиною;

· відсутність абстрактних мислень (рефлексії);

· практична направленість міфу на рішення конкретних життєвих задач;

· одноманітність і повехневість міфологічних сюжетів.

Релігія– форма світогляду, основана на вірі в наявність фантастичних сил, які впливають на життя людини і навколишній світ. При релігійному світогляді для людини характерна чуттєва, образно-емоційна форма сприйняття навколишньої дійсності. Релігія досліджує ті ж питання, що й міф:

· походження Всесвіту, Землі, життя на Землі, людини;

· пояснення природних явищ;

· вчинки, судьба людини;

· етичні проблеми.

Основними світовими релігіями є:

· християнство;

· іслам;

· буддизм.

Найбільшими і найрозповсюдженими у світі національними релігіями є:

· синтоїзм;

· індуїзм;

· іудаїзм.

Крім світоглядних релігія має ряд інших функцій:

· об'єднуючу (консолідує суспільство навколо або заради ідей);

· культурологічну (сприяє розповсюдженню певної культури, впливає на культуру);

· виховну (культивує в суспільстві ідеали любові до ближнього, співчуття, відвертості, терпимості).

Філософія – особливий, науково-теоретичний тип світогляду. Філософський світогляд відрізняється від релігійного і міфологічного тим, що він:

· оснований на знанні (а не на вірі або вимислі);

· рефлексивний (має місце звернення думки до самої себе);

· логічний (має внутрішню єдність і систему);

· опирається на чіткі поняття і категорії).

Таким чином, філософія являє собою найвищий рівень і вид світогляду, який відрізняється раціональністю, системністю, логікою і теоретичною оформленістю.

Філософія як світогляд пройшла три основні стадії своєї еволюції:

· космоцентризм;

· геоцентризм;

· антропоцентризм.

Космоцентризм – філософський світогляд, в основі якого лежить пояснення навколишнього світу, явищ природи через могутність, всесильність, безкінечність зовнішніх сил – Космосу і згідно якому все суще залежить від Космосу і космічних циклів.

Геоцентризм – тип філософського світогляду, в основі якого лежить пояснення сущого через панування непоясненої сили – Бога.

Антропоцентризм – тип філософського світогляду, в центрі якого стоїть проблема людини.

Основна специфіка філософського знання заключається в його в тому, що воно:

· має дуже багато загального з науковим знанням – предмет, методи, логіко-понятійний апарат;

· однак не являється науковим знанням в чистому вигляді.

Головна відмінність філософії від усіх інших наук в тому, що філософія є теоретичним світоглядом, узагальненням раніше накоплених людиною знань. Предмет філософії ширше досліджень будь-якої окремої науки, філософія узагальнює, інтегрує інші науки, але не поглинає їх, не включає в себе наукове знання, не стоїть над ним.

Можна виділити слідуючи особливості філософського знання:

· має складну структуру (включає онтологію, гносеологію, логіку);

· носить загальний, теоретичний характер;

· містить базові, основоположні ідеї і поняття, які лежать в основі інших наук;

· несе в собі відбиток особи і світогляду окремих філософів;

· є сукупністю об'єктивного знання і цінностей, ідеалів свого часу;

· вивчає не тільки предмет пізнання, але й його механізм;

· має якість рефлексії – зверненості думки на саму себе;

· відчуває на собі сильний вплив доктрин, які вироблялись попередніми філософами;

· динамічно розвивається і постійно обновлюється;

· опирається на категорії;

· невичерпне по своїй суті;

· обмежено пізнавальною здатністю людини.

Предметом називається коло питань, які вивчає філософія. Загальну структуру предмету філософії, філософського знання складають чотири основних розділи:

· онтологія (вчення про буття);

· гносеологія (вчення про пізнання);

· людина;

· суспільство.

В рамках даних чотирьох основних розділів філософії можна виділити багато питань, що нею вивчаються:

· сутність буття;

· походження буття;

· матерія, її форми;

· свідомість, ї походження і природа;

· взаємовідносини матерії і свідомості;

· несвідомість;

· людина, її суть та існування;

· душа, духовний світ людини;

· суспільство;

· суспільство і людина;

· природа;

· природа і суспільство;

· духовна сфера життя суспільства;

· матеріально-економічна сфера життя людини;

· соціальна сфера суспільства;

· суспільно-економічна формація, цивілізації;

· перспективи людини, суспільства;

· екологія, проблеми виживання;

· особливості пізнання;

· вплив суб'єкта на процес пізнавання і його результати;

· обмеженість і безмежність пізнання;

· рух;

· філософські категорії;

· діалектика, її закони;

· інші питання.

Основними методами філософії є:

v діалектика, метафізика, догматизм, еклектика, софістика, герменевтика.

Діалектика – метод філософського дослідження, при якому речі, явища розглядаються критично, послідовно з урахуванням їх внутрішніх протиріч, змін, розвитку, причин і наслідків, єдності і боротьби протилежностей.

Метафізика – метод, протилежний діалектиці, при якому об'єкти розглядаються:

· уособлено, як самі по собі (а не з точки зору їх взаємозв'язку);

· статично (ігнорується факт постійних змін, саморуху, розвитку);

· однозначно (ведеться пошук абсолютної істини, не приділяється уваги протиріччям).

Догматизм– сприйняття навколишнього світу через призму догм – раз і назавжди прийнятих переконань, недоказаних, “даних згори” і які носять абсолютний характер. Цей метод був властивий середньовічній теологічній філософії.

Еклектика – метод, оснований на роз'ясненні будь-яких поглядів, ідей, які приваблюють масову свідомість, але не мають реальної ні онтологічної, ні гносеологічної цінності і достовірності.

Софістика – наперед визначене, свідоме застосування в спорі і в доведенні софізмів, тобто неправдивих, хибних положень, аргументів, замаскованих зовнішньою, формальною правильністю.

Герменевтика – у класичній філософії вчення про інтерпретацію текстів.

Одночасно і напрямками у філософії, і філософськими методами є:

· матеріалізм;

· ідеалізм;

· емпіризм;

· раціоналізм.

Основні функції філософії:

- Світоглядна (філософія допомагає людині знайти і обґрунтувати свої життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей);

- Пізнавальна (завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками правильного руху на шляху до надійних, достовірних знань);

- Логічна (філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції);

- Соціально-адаптивна (філософія допомагає зорієнтуватися в складних, строкатих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію);

- Критична (проявляється в опозиції філософії до емпіричної дійсності, до світу повсякденної реальності, руйнуванні звичних стереотипів та забобонів);

- Виховна (філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів).

 

Запитання для самостійного закріплення матеріалу

1. Розкрийте зміст поняття світогляду і окресліть його значення в свідомому регулюванні людиною свого життя.

2. Назвіть і охарактеризуйте основні складові світогляду як інтелектуальної форми людського самоусвідомлення.

3. Охарактеризуйте найважливіші особливості міфологічного, релігійного та буденного світоглядів, їх відмінності від філософського світогляду.

4. Окресліть та розкрийте зміст основних особливостей філософського мислення.

5. Охарактеризуйте основні елементи структури філософського знання (основні філософські дисципліни) та поясніть, на якій основі їх виділяють.

6. Спробуйте визначити предмет філософії та обґрунтувати його розуміння.

7. Розкрийте зміст основних функцій філософії.

8. Розкрийте основні аспекти співвідношення філософії та світогляду.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 2001.

2. Кульчицький О. Основи філософії і філософських наук. – Мюнхен-Львів, 1995.

3. Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М., 1993.

4. Лосев А.Ф. Словарь античной мифологии. – М., 1995.

5. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. – М., 1990.

6. Мир философии. Книга для чтения: В 2-х ч. – М., 1998.

7. Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. – М., 1992.

8. Ортега-и-Гасет Х. Что такое философия? – М., 1991.

9. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. – 2-е изд., перераб. И дополн. – М., 2001.

10. Спиркин А.Г. Философия. Учебник для технических вузов. – М., 2000.

11. Філософія: Курс лекцій. – К., 1994.

12. Философия. Учебник / Под ред. В.Д. Губина. – М., 1997.


Тема ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ

План

1. Проблема людини – змістовне ядро всіх проблем стародавньої філософії.

2. Загальні поняття та характерні риси китайської філософії.

3. Характерні риси давньоіндійської філософії.

4. Морально-етична проблематика давньогрецької філософії.

5. Антична філософія. Поняття, етапи розвитку, особливості.

 

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні:

Знати:

· особливості та характерні риси західного та східного типу цивілізації;

· найперші джерела філософської думки Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю;

· найперші проблеми, які ставила та вирішувала давньосхідна філософська думка.

Вміти:

· порівнювати між собою провідні ідеї філософських шкіл Стародавнього Сходу;

· виділяти у філософських текстах характерні риси східного типу мислення;

· оцінювати світоглядну цінність ідей давньосхідної філософії.

Розуміти:

· умови й особливості зародження і можливі форми вираження світоглядної проблематики;

· особливості східного та західного філософствування і їх певну взаємодоповнюваність;

· багато вимірність як людського світосприйняття, так і теоретичного осмислення світу.

 

Ключові терміни і поняття:

Традиціоналістський та прогресивний тип цивілізації– характеристики цивілізацій за їх фундаментальними цінностями, запропоновані Рене Геноном: традиціоналістська цивілізація цінує традицію і обернена скоріше до минулого, прогресистська цивілізація цінує новації і більше орієнтована на майбутнє. Традиціоналістські орієнтації характерні для східних цивілізацій, прогресистські – для західних.

Духовний канон життя – у межах деяких, переважно традиціоналістських цивілізацій – збірка найдавніших, освячених авторитетом, асом і традицією переказів, настанов на життя, міфів, розповідей про богів або божественні об'явлення, що виконує роль нормативу-регулятора життєдіяльності людей в усіх сферах суспільного життя.

Сансара – зафіксовані в текстах “Вед” давньоіндійські уявлення про переселення душі з тіла в інше при його смерті; душа, на відміну від тіла, вважається безсмертною. Подальше для душі втілення може підносити або знижувати статус попереднього життя залежно від добрих або поганих вчинків людини. Вже в давні часи сансара була усвідомлена скоріше в негативних оцінках, ніж позитивних: нескінченне блукання душі поставало як лише накопичення страждань.

Карма– закон відплати, який нібито діє при перевтіленнях людини з однієї живої істоти в інші і визначає її суспільне становище відповідно до морального поводження в минулому.

Мокша – стан вічного щастя і блаженства, якого можуть досягнути ті душі, які у своїх життєвих втіленнях запобігли зла, чинили лише благодіяння.

Брахман – у давньоіндійських уявленнях про світ єдиний духовно-інтелектуальний початок світу.

Атман – індивідуальні, конкретні виявлення брахмана.

Дао– вихідне поняття філософії даосизму і дуже важливе для духовної культури Китаю, яке означало “шлях” природи, її закономірність, в етиці – смисл життєвого шляху людини, етичну норму, в логіці – підставу, засновок, аргумент.

Небо і Земля – у давньокитайських уявленнях про світ – універсальні сутності, що виконують оцінні та орієнтовні функції: небо – це сфера чистих, ідеальних, правильних, вічних рухів та явищ, земля – сфера змішаних, часткових, кінцевих, неправильних рухів та явищ. Життя людини відбувається у проміжку між Небом та Землею, тому людина розглядається причетною як до ідеального, так і до хаотичного.

Фізис – у вихідному значенні те, що становить основу будь-чого, що довільно, без впливу ззовні діє, проявляє, зростає, розширюється, породжує свої різноманітні прояви.

Архе – у давньогрецькій філософії – універсальний початок усього сущого.

Атом – дослівно: неподільний, неруйнівний; найменша частинка речовини, яка не підлягає ніяким змінам; наявність такої частинки є запорукою незнищуваності світу.

Космос – розуміння Всесвіту як розумно та закономірно впорядкованого.

Ідея– дослівно: вид, вигляд; основне поняття у філософії Платона, що позначає внутрішню неподільну цілісність будь-чого, завершену, одвічну його сутність; за дещо модернізованим тлумаченням – сукупність необхідних та достатніх елементів будь-якого явища або його конструктивний принцип.

Гілеморфізм – вихідні складові будь-якого сущого; матерія – невизначений пасивний матеріал; форма – активне впорядкування матерії.

Ноос – Світовий розум, розпорядник усього сущого у світі.

Атараксія – незворушність, безпристрасність; у школах завершального циклу античної філософії – душевний стан, до якого повинен спрямовувати своє самовдосконалення прихильник мудрості.

 

 

Китайська філософія.

o VІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е. – зародження і становлення стародавніх національних філософських шкіл; o ІІІ-ХІХ ст. н.е. – проникнення в Китай із Індії буддизму (ІІІ ст. н.е.) і… o ХХ ст. н.е. – сучасний етап – поступове подолання замкнутості китайського суспільства, збагачуючи китайську…

Давньоіндійська філософія.

· ХV – VI ст. до н.е. – ведичний період; · VI – II ст. до н.е. – епічний період; · ІІ ст. до н.е. – VII ст. н.е. – епоха сутр.

Школа еволюціонізму. Розробив її ідеї Емпедокл, який вважав, що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій, або елементів (вогонь, повітря, вода і земля), та двох сил протилежного спрямування (любов і ворожнеча). Під дією любові подібне з'єднується із подібним, а під дією ворожнечі навпаки – у світі панують роз'єднання, розпад. Любов та ворожнеча почергово встановлюють своє панування у світі, а останній перебуває у періодичних станах прямування або до досконалості, або до розпаду.

Школа ноології, або концепція всесвітнього розуму. Розробив ї Анаксагор, на думку якого все, що існує, складається з частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу, - із гомеомерій (частково подібних до всього). Тому ми й бачимо різноманітність світу. Але конкретне поєднання гомеомерій зумовлене дією світового розуму – Нуса, або Носа; саме він постає мірою для усього сущого. На початку ХХ ст. академік В.Вернадський використає термін “ноон” для позначення ноосфери – тієї частини біосфери Землі, що створюється завдяки культуротворчій діяльності людини.


 

МІЛЕТСЬКА ШКОЛА

“Із чого все?”

Фалес Анаксімандр

(“усе з води”) (початок усього –

“апейрон”)

Анаксімен

(“початок усього повітря”)

 
 


Піфагор

(усе подібне до числа або має пропорцію)

 
 


Геракліт

(світ є колообіг 4-х стихій; слід думати не лише над тим,

що є світ, а й як треба його сприймати і розуміти)

ЩО? ЯК?

  Ідеї найавторитетніших шкіл античної філософії

Запитання для самостійного закріплення матеріалу

1. Порівняйте основні характеристики цивілізацій східного та західного типів, визначте місце України у співвідношенні цих цивілізацій.

2. Окресліть основні світоглядні ідеї “Вед” як духовного канону Стародавньої Індії.

3. Охарактеризуйте основні ідеї та ідейні здобутки провідних філософських шкіл Стародавньої Індії.

4. Окресліть світоглядні ідеї давньокитайського “П'ятикнижжя”.

5. Охарактеризуйте основні ідеї та ідейні здобутки провідних філософських шкіл Стародавнього Китаю.

6. Поясніть сучасне значення ідейних надбань давньосхідної філософії.

7. Розкрийте співвідношення понять “антична філософія” та “давньогрецька філософія”.

8. Позначте основні напрями розвитку ідей в античній натурфілософії.

9. В чому полягали основні здобутки представників мілетської школи?

10. Поясніть значення філософських ідей Піфагора.

ЛІТЕРАТУРА

1. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 2001.

2. Кульчицький О. Основи філософії і філософських наук. – Мюнхен-Львів, 1995.

3. Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М., 1993.

4. Лосев А.Ф. Словарь античной мифологии. – М., 1995.

5. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. – М., 1990.

6. Мир философии. Книга для чтения: В 2-х ч. – М., 1998.

7. Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. – М., 1992.

8. Ортега-и-Гасет Х. Что такое философия? – М., 1991.

9. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. – 2-е изд., перераб. И дополн. – М., 2001.

10. Спиркин А.Г. Философия. Учебник для технических вузов. – М., 2000.

11. Філософія: Курс лекцій. – К., 1994.

12. Философия. Учебник / Под ред. В.Д. Губина. – М., 1997.

 

 


Тема ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНІХ ВІКІВ

 

План

1. Загальне поняття світогляду і його види. Міфологія і релігія як світогляд.

2. Еволюція філософського світогляду.

3. Предмет філософії, її функції. Джерела філософії.

4. Світогляд, його структура і типи.

5. Методи філософії.

 

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні:

Знати:

· загальні особливості середньовічного типу філософствування;

· основні етапи розвитку середньовічної філософії;

· провідну проблематику середньовічної філософії;

· загальне значення ідей середньовічної філософії для розвитку європейської культури та науки.

Вміти:

· проводити порівняння античного типу культури та філософії із середньовічним типом;

· виявляти позитивні та негативні риси у середньовічному світосприйнятті;

· бачити елементи середньовічних духовних та інтелектуальних надбань у сучасному житті.

Розуміти:

· особливості середньовічного світобачення, елементи якого ще й донині є органічною складовою частиною європейської духовності;

· специфічні виявлення духовного світу людини середньовічними філософією та богослов'ям;

· роль середньовічної філософії у становленні сучасної науки;

· нові обрії людського самовиявлення та самоусвідомлення, що були окреслені в епоху середньовіччя.

Ключові терміни і поняття:

Абсолют – основна характеристика Бога в середньовічному Його осмислення, яка передбачає доведення позитивних якостей Бога до гранично можливого стану повноти та досконалості.

Причетність – у середньовічному світобаченні – основний спосіб утвердження будь-чого в бутті через певну, індивідуальну міру участі в абсолютному бутті.

Дух – у середньовічному світобаченні єдино справжня форма буття або буття як таке, корінь будь-якого існування.

Душа – в Середні віки – джерело і причина людського життя, результат вкорінення у людське тіло частки божественного духу; тому душа займає середнє положення між духом і тілом.

Екзегетика – мистецтво тлумачення текстів Святого Письма, пояснення змісту та сенсу божественного об'явлення.

Ієрархія – структура світоустрою у християнському світобаченні.

Теологія – термін, введений Аристотелем для позначення “першої філософії”; у перекладі значить богослов'я; за змістом – це теоретична складова релігійного віровчення, покликана узгоджувати між собою основні релігії та пояснювати їх.

Теоцентризм – визнання Бога джерелом і основою всього сущого.

Трансцендентність – характеристика Бога у християнському світобаченні як такого, який принципово несумісний із реаліями світу внаслідок того, що незліченно їх перевершує, тобто це позамежність або поза світність Бога.

Об'явлення – пряме і безпосереднє розкриття Богом своїх намірів та настроїв людям, як правило, через обраних осіб: пророків, провидців та ін.

 

 

Зміни у світогляді під час переходу від античності до європейського Середньовіччя.

                  Античний світогляд   …     · політеїзм (багатобожжя); · боги є частиною природи або уособленням природних стихій; · …

Вихідні ідеї середньовічної патристики. Місце філософії у духовному

Житті Середньовіччя.

                 

Бог є вічним та завершеним Буттям.

· Бог творить світ із нічого, бо його могутність необмежена.

· Можливості Бога у творенні невичерпні.

· Світ перебуває у повній залежності від Бога, але Бог від світу не залежить.

Бог є гарантом безсмертя та спасіння людства

Філософія, теологія та релігія в Середні віки:   Філософія Теологія Релігія · … Схоластика і містика як провідні напрями середньовічної філософії:

Запитання для самостійного закріплення матеріалу

1. Розкрийте і поясніть основні відмінності у світогляді античності і європейського Середньовіччя.

2. Поясніть роль апологетики і патристики у формуванні середньовічної духовної культури.

3. Розкрийте основні особливості розвитку західної та східної патристики.

4. Охарактеризуйте ідейні здобутки Августина Блаженного.

5. Зробіть порівняння вихідних ідей схоластики та містики.

6. Окресліть історичний зміст концепції “подвійної істини”.

7. Розкрийте зміст і значення принципу “бритви Оккама”.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 2001.

2. Кульчицький О. Основи філософії і філософських наук. – Мюнхен-Львів, 1995.

3. Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М., 1993.

4. Лосев А.Ф. Словарь античной мифологии. – М., 1995.

5. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. – М., 1990.

6. Мир философии. Книга для чтения: В 2-х ч. – М., 1998.

7. Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. – М., 1992.

8. Ортега-и-Гасет Х. Что такое философия? – М., 1991.

9. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. – 2-е изд., перераб. И дополн. – М., 2001.

10. Спиркин А.Г. Философия. Учебник для технических вузов. – М., 2000.

11. Філософія: Курс лекцій. – К., 1994.

12. Философия. Учебник / Под ред. В.Д. Губина. – М., 1997.

 


Тема ГУМАНІСТИЧНИЙ ХАРАКТЕР ФІЛОСОФІЇ

ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

 

План

1. Поняття “Відродження” і характерні риси духовного життя цієї доби.

2. Основні напрямки філософії епохи Відродження.

3. Характерні риси філософії епохи Відродження.

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні:

Знати:

· які саме зміни відбулися у християнському світобаченні в епоху Відродження;

· чому гуманістичний світогляд постав внутрішньо суперечливим явищем;

· якими були провідні змістові акценти у ренесансній філософії.

Вміти:

· пояснити особливості ренесансної трансформації християнського світосприйняття;

· виділити єдину логічну лінію у розвитку філософських шкіл європейського Відродження;

· знаходити аналоги між історичними процесами Відродження та сьогоденням.

Розуміти:

· найважливіші особливості розвитку філософії за умов розвитку основ індустріального суспільства;

· суперечливий характер європейського Відродження, прояви в ньому титанізму та фастівського духу;

· особливості гуманізму як феномену європейської історії;

· світоглядне підґрунтя формування вихідних принципів класичної науки.

 

Ключові терміни і поняття:

Макрокосм та мікрокосм – поняття, що позначають фундаментальні орієнтири європейського світобачення доби Відродження: макрокосм – великий світ, мікрокосм – малий світ, або людина. Ці поняття співвідносні: мікросвіт є концентрацією та виявленням властивостей великого світу, а останній перебуває у спорідненні із якостями людини.

Антропоцентризм – логічний наслідок тлумачення співвідношення в епоху Відродження макрокосму та мікрокосму: оскільки лише людині в яскравій формі притаманний розум, то якості світу не лише зосереджені в людині, а й через людину виходять у виявлення, усвідомлення, тому людина стає центром та зосередженням якостей світу.

Геліоцентризм– висунуте М.Коперніком положення, що доцільніше вважати не Землю, а Сонце центром світу; за часів Коперніка та пізніше геліоцентризм розглядали як аргумент проти релігійних тверджень про особливе становище людини в світі.

Панпсихізм– позиція, яка наслідує усі явища світу душею, оскільки саме світова душа постає джерелом життя та активності космосу; через це зірки, планети, мінерали розглядалися як одухотворені істоти.

 

 

Філософією епохи Відродження називається сукупність філософських напрямків, що виникли і розвивалися в Європі в XIV – XVII ст., які об'єднувала антицерковна і антисхоластична направленість, спрямованість до людини, віра в його великий фізичний і духовний потенціал.

Виникненню філософії і культури епохи Відродження сприяли:

· удосконалення засобів праці і виробничих відносин;

· криза феодалізму;

· розвиток ремесла і торгівлі;

· підсилення міст, перетворення їх у торгово-промислові, військові і політичні центри, незалежні від феодалів і Церкви;

· укріплення, централізація європейських держав;

· поява перших парламентів;

· відставання від життя, криза Церкви і схоластичної (церковної) філософії;

· підвищення рівня освіти в Європі в цілому;

· великі географічні відкриття (Колумба, Васко да Гами, Магеллана);

· науково-технічні відкриття (винайдення пороху, вогнепальної зброї, станків, мікроскопа та ін.).

 

Ø Природа і земне життя людини мають реальну цінність;

Ø Світ і природа являють собою єдине, до того ж розумне творіння Бога;

Ø Найвище творіння Бога – людина;

Ø Людина здатна осягти процес творіння, наслідуючи Творця, навіть змагатися з Богом у творчому процесі.

Філософи і мислителі Відродження почали підкреслювати реальну цінність природи і земного життя людини. Вони виходили з того, що світ являє собою єдине, до того ж розумне творіння Бога, і тому було б безглуздо відвертатися від них. Навпаки, пізнання світу дає змогу людині прилучитися до вищої мудрості, закладеної у творіння. Найвище творіння Бога – людина. Людиною завершується процес творіння, тому вона здатна осягти його і творити, наслідуючи Творця, навіть змагатися з ним у творчому генії. Звідси випливає титанізм Відродження – піднесення людини до рівня Бога в деяких її можливостях і діях.

Основними напрямкамифілософії епохи Відродження були:

Ø гуманістичний;

Ø неоплатонічний;

Ø натурфілософський;

Ø реформаційний;

Ø політичний;

Ø утопічно-соціалістичний.

Основними рисами гуманізму були:

· антицерковна і антисхоластична направленість;

· бажання зменшити могутність Бога і довести самоцінність людини;

· антропоцентризм – особлива увага до людини та її можливостей;

· життєстверджуючий характер і оптимізм.

Неоплатонізм – ідеалістичний напрямок у філософії, який ставив своєю метою строгу систематизацію вчення Платона, видалення з нього протиріч і його подальший розвиток. Теоретики неоплатонізму:

¨ запропонували нову картину світу, в якій зменшувалась роль Бога і посилювалось значення початкових ідей;

¨ не заперечували божественну природу людини, але в той же час розглядали її як самостійний мікрокосм.

Представники натурфілософіївисували нову картину світу, в якій Бог, Природа і Космос єдині, а Земля не являється центром Всесвіту.

Філософія Реформації мала на меті реформу католицизму, демократизацію Церкви, встановлення більш справедливого відношення між Богом, Церквою і віруючими. Значення філософії Реформації в тому, що вона послужила ідеологічною основою політичної і збройної боротьби за реформу Церкви і проти католицизму. Результатом цієї боротьби стало падіння католицизму в ряді держав і релігійне розмежування в Європі.

Політична філософія досліджувала проблеми управління реально існуючою державою, методи впливу на людей, прийоми політичної боротьби.

Соціалісти-утопістипроявляли інтерес до проблем суспільства і держави, Церкви. Як правило, при їх вивченні філософи намагалися опиратися на реальні факти, досліджувати положення в конкретному суспільстві і державі, намагалися змінити ситуацію на краще. Однак частина філософів основну увагу приділяла розробці проектів ідеальної держави, де були б знищені всі соціальні протиріччя і була б соціальна справедливість.

До характерних рис філософії епохи Відродження належать:

o антропоцентризм і гуманізм;

o опозиція до Церкви і церковної ідеології;

o переміщення основного інтересу від форми ідеї до її вмісту;

o принципово нове, науково-матеріалістичне розуміння навколишнього світу;

o великий інтерес до соціальних проблем, суспільства і держави;

o індивідуалізм;

o широке розповсюдження ідеї соціальної рівності.

М.Кузанський – вважав Бога єдиним початком сущого, але розрізняв Бога в його виявленнях і сутності, яка є невимовна. Розглядав природу як божественну книгу, що розкриває Бога людині. Оскільки сутність Бога невичерпна, то й творіння світу відбувається вічно. Звідси – Земля не може бути центром світобудови. Але людина водночас являє собою фокус природи, бо в людині всі природні можливості зведені до максимального ступеня. Тому людська природа загалом є суверенною. Людський розум складається з відчуття, уяви, міркувань і мислення.

М.Коперник – на його думку, філософія шукає істину в міру досяжності її людським розумом. Світ природи є першим об'єктом пізнання, тому слід займатися не стичними сперечаннями, а пізнаванням світу.

Д.Бруно – зірка першої величини натурфілософії пізнього Відродження. Вихідна категорія міркувань – Єдине, котре тотожне Буттю як збігу сутності та існування. Його погляди на пізнання:

- пізнання розпочинається з відчуття, що дають нам речі та образи;

- образи попередньо впорядковує уява, а глузд виводить із них загальне;

- інтелект, подальша сходинка, переводить знання в ранг мислення;

- розум знаменує охоплення вихідної єдності буття, тобто споглядання Бога (інтелектуальна інтуїція).

Перегляд провідних філософських ідей доби Відродження дає можливість виразно побачити перехідний характер епохи, яка була суперечливою, неоднозначною: новації тут переплітались із середньовічною містикою, оптимізм і піднесення людини – з трагізмом і визнанням несумісності певних людських якостей.

Загалом філософська думка Відродження еволюціонувала від етичного гуманістичного антропологізму – через платоністські синтези й одухотворення космосу – до натурфілософії, яка дедалі більше ставала аскетичною, суворою, максимально наближеною до класичної науки та досить віддаленою від живої різновимірної людини.

Характерними парадигмами філософського мислення Відродження були антропоцентризм, пантеїзм, панпсихізм, гілозоїзм, залучення геометрично-математичного апарату до розв'язання натурфілософських проблем.

Водночас слід підкреслити, що доба Відродження має своє привабливе і світле обличчя; її образ не можна звести лише до містка між певними епохами; вона має свою принадливість, свою неповторність.

 


Запитання для самостійного закріплення матеріалу

1. Епоха Відродження в історії Європи: загальна характеристика духовного життя.

2. Провідні ідеї та основні представники ренесансного гуманізму.

3. Особливості ренесансного неоплатонізму та натурфілософії.

4. Філософські ідеї пізнього Відродження.

 

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 2001.

2. Кульчицький О. Основи філософії і філософських наук. – Мюнхен-Львів, 1995.

3. Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М., 1993.

4. Лосев А.Ф. Словарь античной мифологии. – М., 1995.

5. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. – М., 1990.

6. Мир философии. Книга для чтения: В 2-х ч. – М., 1998.

7. Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. – М., 1992.

8. Ортега-и-Гасет Х. Что такое философия? – М., 1991.

9. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. – 2-е изд., перераб. И дополн. – М., 2001.

10. Спиркин А.Г. Философия. Учебник для технических вузов. – М., 2000.

11. Філософія: Курс лекцій. – К., 1994.

12. Философия. Учебник / Под ред. В.Д. Губина. – М., 1997.

 


Тема ФІЛОСОФІЯ В ЕПОХУ РАННІХ

БУРЖУАЗНИХ РЕВОЛЮЦІЙ В ЄВРОПІ

 

План

1. Панорама соціокультурних та духовних процесів у Європі Нового часу та особливості розвитку філософії.

2. Методологічні пошуки Ф.Бекона та Р.Декарта.

3. Теорія пізнання Т.Гоббса та Дж.Локка.

4. Скептицизм П.Бей ля та Д.Юма, сенсуалістські максими Дж.Берклі.

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні:

Знати:

· в чому проявлялася справжня новизна нової історичної епохи;

· якими були основні змістові наголоси у новоєвропейському світогляді;

· як провідні напрями новоєвропейської філософії розвивали та виражали ці наголоси.

Вміти:

· визначати зміст основних філософських позицій, що сформувались у епоху Нового часу;

· бачити та пояснювати внутрішній зв'язок між основними напрямами новоєвропейської філософії;

· виділяти та пояснювати принципові новації у філософських ідеях цієї епохи.

Розуміти:

· найважливіші особливості розвитку філософії за умов розвитку основ індустріального суспільства;

· зміст і спрямованість провідних проблем новоєвропейської філософії;

· особливості тлумачення людини й суспільства у філософії Нового часу.

 

Ключові терміни і поняття:

Деїзм – розповсюджена в Новий час позиція, згідно з якою Бог створив світ, надав йому власних законів і далі вже втручається у його функціонування; творчі ідеї Бога в бутті світу набувають характеру необхідності, пізнання якої стає завданням людини.

Здоровий глузд – панівний в Європі тип мислення за умов утвердження індивідуалізму та буржуазних суспільних стосунків; він ґрунтувався на трьох китах: 1) на виключній довірі фактам, 2) на чіткій, ясній та зрозумілій логіці, 3) на культивуванні активності.

Об'єкт і суб'єкт – провідні категорії світ осмислення епохи Нового часу: об'єктом позначали частину природи, на яку спрямовувалась активність людини, суб'єктом – людину як вихідний пункт проявів активності розумового та матеріального планів.

Закон – форма прояву необхідності у природі, об'єктивний, сталий, повторюваний тип зв'язку між процесами та явищами дійсності або всередині них, в попередні епохи закон розглядався переважно як юридичний закон або владна норма.

Субстанція – одне із центральних понять новоєвропейського світоосмислення, що позначало таку основу світу, яка охоплювала собою усі форми та явища дійсності, була самовладною та не потребувала для свого буття ніяких інших джерел.

 

 

За часом епоха Відродження охоплює період з XVII ст. до кінця XIX ст. За соціальним змістом це був період формування і утвердження в Європі буржуазних суспільних відносин. Зараз термін “буржуазний” не дуже вживаний, проте у даному випадку йдеться про фіксацію того факту, що у самих засадах суспільного життя відбулися суттєві зміни: центр життя – виробничої, культурної соціально-політичної діяльності змістився у міста, де почали бурхливо розвиватися різноманітні форми промислової діяльності. Врешті це привело до появи машинного виробництва, яке революціонізувало всю людську діяльність взагалі.

У духовний світ людини XVII – XVIII ст. проникають ідеї прогресу, енергійного прагнення до майбутнього. Діяльність людей починають розглядати не як кругообіг подій, де немає ні початку, ні кінця, а як розвиток від примітивних до досконаліших форм існування суспільства.

Зміна ідей про суспільний розвиток у думках таких учених як Д.Віко, Ж.Тюгро, Й.Г.Гердер ішла від погляду на історію як кругообіг трьох епох – божественної, героїчної, людської – до тлумачення її як нескінченного прогресу буржуазного суспільства. Можна сюди також додати такі епохальні відкриття у науці, як винахід компаса, пороху, книгодрукування, парового двигуна та ін. Свобода людини, її більша цінність порівняно з природою і соціальними інститутами – це те гасло, з яким людина Нового часу йде в майбутнє. Знаряддям досягнення свободи є знання.

Відбуваються відчутні зміни і у розвитку філософії:

· філософія починає розвиватися у діалозі із різними науками, які активно формуються та розвиваються в цю епоху;

· філософія Нового часу зазнає суттєвих внутрішніх диференціацій: виникають національні та релігійні філософії, які тепер пишуться не єдиною церковною мовою, а національними мовами; формуються деякі нові філософські дисципліни, такі як гносеологія, антропологія, історія філософії, методологія та ін.;

· розгалуження філософського знання логічно вимагає нового рівня його систематизації – утворюються так звані “філософські системи”, досить типові для даної епохи.

Філософія Нового часу мала свою специфіку:

· матеріалістину направленість;

· великий інтерес до соціально-політичних проблем;

· панування емпіризму над раціоналізмом.

Першим філософом Нового часу був Френсіс Бекон. У своїх творах він передбачав надзвичайно важливу роль науки в подальшому розвитку суспільства. У зв'язку з цим основним завданням філософії Ф.Бекон вважав розроблення такого методу пізнання, який підніс би ефективність науки на новий рівень.

Ф. Бекон зауважує, що формуванню істинного знання заважають так звані “ідоли”. Вони нагромаджені в історії пізнання, і їх треба усунути, давши шлях новому знанню. Перші два “ідоли” пов'язані з самою людиною, два останні – із соціальною діяльністю людини:

Ø “ідоли роду” – це загальні помилки, яких людина допускається в пізнавальному процесі. Вони зумовлені обмеженістю і недосконалістю людських органів відчуття;

Ø “ідоли печери” – це помилки, які ми робимо виходячи з нашого рівня освіти, виховання, оточення;

Ø “ідоли ринку” – це омани, пов'язані з людським спілкуванням, неправильним використанням мови, некритичним ставленням до інформації (н-д, неправильно називаються речі, явища);

Ø “ідоли театру” – це орієнтація на авторитети, хибні вчення, які своєю зовнішньою досконалістю вводять нас в оману. Цей вид оман, на думку Ф.Бекона, - це найзгубніший для людей шлях тому, що він блокує їхню ініціативу, самостійність, змушує критично ставитись до будь-яких суджень, вірити хибним теоріям, а то й химерам, освяченим традиціям.

 

 


Вихідна основа пізнання   Факти Діяльність розуму
Метод пізнання Індукція Дедукція
  Вихідне гасло   “Знання є сила”   “Мислю, отже існую”

 

Р.Декарт вважав, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, і тому надії слід покладати на розум. Він стверджував, що “пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки”.

Декарт сформулював чотири правила методу, що сприяють правильній роботі інтелекту:

Правило 1 – наголошує, що за істину можна приймати тільки те, що ясне, виразне, самоочевидне.

Правило 2 – вимагає ділити складне питання на складові 6елементи, доходити до найпростіших положень, що їх можна вже сприймати ясно й незаперечно.

Правило 3 – скеровує на шлях пошуку складного через просте, коли “з найпростіших і найдоступніших речей повинні виводитися... сокровенні істини”.

Правило 4– передбачає повний перелік усіх можливих варіантів, фактів для аналізу й отримання повних знань про предмет; тобто це значить, що до предметів пізнання треба підходити всебічно.

Суть онтології Р.Декарта:

- єдине, що може бути надійним джерелом “природного світла”, є Бог

- Бог – основа світобудови і пізнання.

- світ складається з двох окремих субстанцій: матеріальної і духовної.

- першоосновою матеріальної субстанції є протяжність.

- протяжність необмежена, необмежений і Всесвіт.

- матеріальна субстанція єдина і всюди одна й та сама, нескінченоподібна.

- духовна субстанція непротяжна й неподільна.

- головним атрибутом духовної субстанції є мислення.

- взаємодія між субстанціями в світі зумовлена посередництвом Бога.

Отже, перші методологічні розвідки у філософії Нового часу були і цікавими, і продуктивними. Вони подвійно орієнтували науку на факти та на незаперечну з логічної точки зору розумну очевидність, що підводило до розуміння науки, як знання, що функціонує на емпіричному та теоретичному рівнях. Окрім того, це були докладні розробки засад мислення “здорового глузду”.

Ф.Бекон і Р.Декарт обстоювали позиції емпіризму та раціоналізму і в дечому абсолютизували індуктивний і дедуктивний шляхи пізнання. Синтез шляхів пізнання до певної міри здійснив англійський філософ Т.Гоббс. Як і Ф.Бекон, Т.Гоббс вбачає у знанні силу. Теоретичні знання повинні стати знаряддям для розвитку практики, але вони повинні базуватися на досвіді. Тому будь-яке знання починається із відчуття і ніколи не виходить за межі доступних чуттю реалій.

Т.Гоббс поєднує індукцію і дедукцію, бо вважає, що спочатку треба йти шляхом пізнання простіших, елементарних якостей речей (дедукція), а потім поєднувати їх синтезувати (індукція). Пізнання через аналіз виявляє головні акциденції (властивості речей): протяжність, місце, рух, якість.

Особливу увагу Т.Гоббс приділяє дослідженню людини. На противагу Аристотелеві, для якого людина є суспільною істотою, Гоббс стверджує, що людина за своєю природою егоїстична. Заради своєї вигоди люди можуть заперечувати навіть геометричні теореми. Усі люди хочуть собі добра, тому прагнуть до самозбереження та уникання зла. Оскільки воля кожної людини детермінована досягненням якоїсь мети, то свободи волі немає, є лише свобода як відсутність перешкод для досягнення мети. Свобода досягається усуненням зовнішніх перешкод або погодженням із зовнішніми чинниками. В цьому сенсі морально лише те, що стосується користі окремого індивіда.

Англійський філософ Дж.Локк постав засновником більш-менш розвиненої теорії пізнання у філософії Нового часу. Значну увагу він приділив запереченню існування “вроджених ідей”, посилаючись при цьому як на наукові дані, так і на спостереження над примітивними народами, здобуті в епоху географічних відкриттів.

 
 

 


відчуття, які дають нам прості ідеї (біле, овальне, солодке та ін);

 

рефлексія – діяльність розуму, спрямована на зіставлення й

узагальнення простих ідей та утворення на їх основі “складних

ідей”.

 

Критикуючи раціоналізм, Дж. Локк спирається на здоровий глузд людини, апелює до чуттєвого досвіду і доходить висновку, що суб'єктно-об'єктні відносини у процесі пізнання виявляють різні за своїм характером якості речей:

· “первинні” – протяжність, фігура, об'єм, рух і спокій

· “вторинні” - пов'язані з індивідуальними особливостями суб'єкту пізнання, виникають та існують лише в ньому.

Критикуючи філософську позицію Дж. Локка, Дж. Берклі стверджував, що не лише “вторинні”, а й “первинні” якості речей мають суб'єктивний статус. У цьому аспекті всі якості речей “вторинні” тому, що їх сприймає людина. В дусі радикального сенсуалізму Дж. Берклі вирішував найперші питання філософії: він стверджував, що лише чуття можуть незаперечно засвідчувати факт існування будь-чого; звідси його теза “Бути – значить бути сприйнятим”. Він визнавав існування світу у трьох випадках:

· коли цей світ сприймає “я”;

· коли його сприймає “хтось”;

· коли він існує у розумі Бога як сукупність “ідей”, що становлять єдино можливу основу людських відчуттів.

Отже, за Берклі, існує лише те, що сприймають органи чуття; це і є позиція радикального сенсуалізму.

Проведений послідовно сенсуалізм приводить не тільки до соліпсизму, а й до скептицизму, який у добу Нового часу репрезентували французький просвітник П. Бейль і англійський філософ Д. Юм.

Скептицизм, наполягаючи на недосконалості наших відчуттів, відмовляв у праві на істину також і розуму. П. Бейль, аналізуючи результати людського пізнання, стверджував, що з однаковою можливістю можна довести як існування, так і не існування порожнечі, протяжності, руху, субстанції, матерії тощо. І тому люди повинні утримуватися від визначень.

Запитання для закріплення матеріалу

1. Окресліть основні особливості розвитку філософії в епоху ранніх буржуазних революцій.

2. Порівняйте основні методологічні ідеї Ф.Бекона і Р.Декарта; зробіть належні висновки.

3. Охарактеризуйте пізнавальні ідеї Дж.Локка, Т.Гоббса, Д.Юма.

4. Порівняйте погляди на субстанцію Б Спінози і Г.Лейбніца.

5. Охарактеризуйте спрямованість провідних ідей європейських просвітників.

6. Розкрийте особливості та оригінальність роздумів Б.Паскаля про людину.

7. Які принципові зміни у науковій і філософській картині світу відбулися в Новий час?

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 2001.

2. Кульчицький О. Основи філософії і філософських наук. – Мюнхен-Львів, 1995.

3. Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М., 1993.

4. Лосев А.Ф. Словарь античной мифологии. – М., 1995.

5. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. – М., 1990.

6. Мир философии. Книга для чтения: В 2-х ч. – М., 1998.

7. Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. – М., 1992.

8. Ортега-и-Гасет Х. Что такое философия? – М., 1991.

9. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. – 2-е изд., перераб. И дополн. – М., 2001.

10. Спиркин А.Г. Философия. Учебник для технических вузов. – М., 2000.

11. Філософія: Курс лекцій. – К., 1994.

12. Философия. Учебник / Под ред. В.Д. Губина. – М., 1997.

 

 


Тема НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

 

План

1. Німецька класична філософія як особливий етап розвитку новоєвропейської філософії.

2. Основні напрямки німецької класичної філософії.

3. Іммануїл Кант – засновник німецької класичної філософії. Основні ідеї І.Канта.

4. Філософські ідеї І.-Г.Фіхте та Ф.-В.-Й.Шеллінга.

5. Філософія Гегеля як найвище досягнення німецької класичної філософії.

6. Антропологічний принцип філософії Л.Фейєрбаха.

 

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні:

Знати:

· чому німецьку класичну філософію виділяють в окремий період розвитку новоєвропейської філософії;

· на яких світоглядних засадах були створені великі філософські системи німецької класики;

· завдяки чому та в якому сенсі німецька класична філософія постала вершиною в розвитку новоєвропейської філософії.

Вміти:

· пояснювати зміст принципів, обґрунтованих та запропонованих у наукове мислення німецькою класикою;

· простежувати логіку розвитку проблематики у німецькій класичній філософії;

· оцінювати загальні результати її розвитку.

Розуміти:

· що нового внесла німецька класична філософія в європейську філософію, науку та культуру;

· зміст і значення фундаментальних філософських тем – будови Всесвіту, пізнання, людського буття та духу, якими вони постали у концепціях і вченнях представників німецької класичної філософії;

· у якому сенсі німецька класична філософія завершила розвиток класичної європейської філософії.

 

Ключові терміни і поняття:

Апріорний та апостеріорний – дослівно: перед “досвідний” та “після досвідний”; поняття філософії І. Канта, який вважав, що задля пізнання людського розуму потрібні його власні форми, які передують пізнанню, а тому постають апріорними; все, що проходить через досвід, набуває рис не просто інтелектуальних форм, а знання, яке завжди апостеріорне.

Друга рефлексія – той рівень самоусвідомлення думки, коли вона фіксує не реальність, а лише свої власні акти, висвітлюючи поле свого “чистого”

споглядання; саме така рефлексія здатна усвідомлювати себе як єдине всеохоплююче середовище будь-якого змісту, а логікою другої рефлексії може бути лише логіка самовідрізняння та само поєднання – логіка внутрішніх суперечностей, тобто діалектична логіка.

Предмет – частина об'єкта, яка виділена, помічена та відмічена людиною через віднесення її до певних еталонних систем відліку та визначеності; через це той же самий об'єкт може поставати у визначеннях різних предметів для різних галузей пізнання.

Розвиток – за Гегелем, такий тип зв'язку, який резюмує, підсумовує усі можливі зв'язки та взаємодії дійсності, тобто це є “зв'язок усіх зв'язків”; тому лінія розвитку найбагатша за змістом від будь-яких типів зв'язку, а тому пізнання розвитку ущільнює пізнання, робить його більш насиченим та ефективним.

Система знання – за Гегелем, будь-яке знання, що претендує на істинне, має бути системно впорядкованим, адже лише при цьому воно постане позбавленим однобокості та випадковості; взаємний зв'язок усіх компонентів знання не лише робить знання надійнішим, а й доступним для перевірок.

Субстанція - суб'єкт– основна характеристика абсолютної ідеї у філософії Гегеля, оскільки остання не лише все включає у свій зміст, а й постає єдиним джерелом руху та активності.

Я і Ти – відношення, яке у філософії Фейєрбаха постає єдиною справжньою основою та умовою людського спілкування: лише тоді, коли ми бачимо у співбесіднику “Ти”, тобто принципово рівне та споріднене нашому “Я”, можливий справжній, виправданий діалог між людьми.

Німецька філософія ХІХ в. - унікальне явище світової філософії.

Унікальність німецької філософії в тому, що трохи більше, ніж за 100 років їй вдалося:

· глибоко дослідити проблеми, що століттями переймали людство, і прийти до таких висновків, що визначили весь майбутній розвиток філософії;

· сполучити в собі майже всі відомі в той період філософські напрямки - від суб'єктивного ідеалізму до вульгарного матеріалізму й ірраціоналізму;

· відкрити десятки імен видатних філософів, що ввійшли в "золотий фонд" світової філософії (Кант, Фіхте, Гегель, Маркс, Енгельс, Шопенгауер, Ніцше й ін.).

У цілому в німецькій філософії XIX в. можна виділити наступні основні напрямки:

· німецька класична філософія (перша половина XIX в.);

· матеріалізм (середина і друга половина XIX в.); .

· ірраціоналізм (друга половина і кінець XIX в.), "філософія життя".

Німецька класична філософіяодержалаособливе поширення наприкінці XVIII - першій половині XIX вв. Її основу склало творчість п'яти найбільш видатних німецьких філософів того часу:

Ø Іммануїла Канта (1724-1804); .

Ø Иоганна Фіхте (1762 - 1814);

Ø Фрідріха Шеллинга (1775 - 1854);

Ø Георга Гегеля (1770 -1831);

Ø Людовика Фейєрбаха (1804 - 1872).

У німецькій класичній філософії були представлені три ведучих філософських напрямки:

· об'єктивний ідеалізм (Кант, Шеллинг, Гегель);

· суб'єктивний ідеалізм (Фихте);

· матеріалізм (Фейєрбах).

Німецька класична філософія розробила кілька загальних проблем, що дозволяють говорити про неї як про цілісне явище. Вона:

v повернула увагу філософії від традиційних проблем (буття, мислення, пізнання й ін.) до дослідження людської сутності;

v особливу увагу приділила проблемі розвитку;

v значно збагатила логіко-теоретичний апарат філософії;

v глянула на історію як цілісний процес.

Основоположником німецької класичної філософії вважається Іммануїл Кант(1724 - 1804). Іммануїл Кант:

¨ дав пояснення виникненню Сонячної системи в силу природних причин на основі законів Ньютона - з обертової туманності розряджених у просторі часток матерії;

¨ висунув теорію про наявність границь пізнавальної здатності людини і неможливості пізнати внутрішню сутність речей і явищ навколишнього ("речей у собі");

¨ висунув навчання про категорії- основних, гранично загальних поняттях, якими оперує філософія;

¨ сформулював моральний закон ("категоричний імператив");

¨ висунув ідею про "вічний світ" у майбутньому, заснованому на економічній неефективності війни і її правовій забороні.

 

 

                 
   
 
 
   
через чуття реальність нам надається
   
 
 
     
розсудком реальність мислиться
 
 

 


Георг Гегель (1770 - 1831) ототожнив буття і мислення, висунув вчення про абсолютну ідею, незалежну від свідомості і що є першопричиною всього сущого, матеріального світу, і тим самим глибоко обґрунтував концепцію об'єктивного ідеалізму, розповсюджену в ряді країн Заходу.

Виняткова заслуга Гегеля перед філософією - розробка діалектики - навчання про загальний розвиток, його основних законів і принципів. Йоганн Фіхте (1762 - 1814), навпаки, вніс великий вклад у розробку концепції суб'єктивного ідеалізму, відповідно до якої єдиною і головною реальністю для людини є він сам, його свідомість (так називана "Я-концепція").

 

Ø принцип тотожності мислення і буття (все, що є породжене мисленням і може бути зведеним до нього;

Ø принцип усезагального зв'язку (все пов'язане з усім);

Ø принцип розвитку.

 

Фрідріх Шеллінг (1775 - 1854) глибоко обґрунтував розуміння природи з позицій об'єктивного ідеалізму, висунув ідею, відповідно до якої воля і правовий лад споконвічно закладені в природі.

Людвіг Фейєрбах (1804 -1872) був представником матеріалістичного напрямку в німецькій класичній філософії. Фейєрбах критикував ідеалізм і висунув цілісну і послідовну матеріалістичну картину світу. У своїй філософії Фейєрбах виступав як повний атеїст, доводив відсутність Бога, його штучність, придуманість людьми, перенесенням на особистість Бога нереалізованих людських ідеалів. . ,;

Іншим напрямком німецької філософії XIX в. поряд з німецькою класичною філософією був матеріалізм, що одержав широке поширення в другій половині XIX в.

Німецький матеріалізм XIX в. представлений головним чином:

· філософією Людвіга Фейєрбаха;

· марксистською філософією;

· творчістю вульгарних матеріалістів.

Атеїстична і матеріалістична філософія Людвіга Фейєрбаха зараховується як до німецької класичної філософії, так і до матеріалізму. Це справедливо, тому що філософія Фейєрбаха завершила німецьку класичну філософію і заклала основи німецького матеріалізму XIX в.; з'явилася вододілом між ними.

Класичний матеріалізм XIX в. представлений марксизмом,комплексним навчанням, до складу якого входили:

¨ марксистська філософія;

¨ політекономія (економічне навчання);

¨ науковий комунізм (соціально-політична теорія).

Засновниками марксизму були німецькі вчені і філософи Карл Маркс (1818 - 1883) і Фрідріх Енгельс (1820 - 1895). Марксистська філософія:

§ висунула послідовно-матеріалістичну картину світу;

§ показала роль економіки, виробництва для матеріального і суспільного буття;

§ осмислювала філософські проблеми з позицій діалектики (діалектичного матеріалізму);

§ розглядала історію як цілеспрямований і закономірний процес (історичний матеріалізм);

§ дала докладну картину виникнення людини, суспільства, держави;

§ виступала з атеїстичних позицій.

Різновидом німецького матеріалізму XIX в. був вульгарний матеріалізм. Вульгарні матеріалісти - Фохт, Бюхнер, Молешотт - дивилися на проблеми людини, навколишнього світу, пізнання винятково з позицій щприродничих наук (фізики, хімії, біології). Зокрема, вони:

Ø механічно переносили закони природи (поводження, організацію життя тварин, природний добір, боротьбу за існування) на людське суспільство (соціальний дарвінізм); заперечували ідеальне, ідеальність свідомості;

Ø розглядали діяльність свідомості як фізіологічний процес ("мозок виділяє думка, як печінка - жовч").

В другій половині XIX в. особливе поширення в Німеччині одержали ідеї ірраціоналізму.Ірраціоналізм - напрямок у філософії, що заперечував об'єктивні закони буття й історії, діалектику, сприймав навколишній світ і історію як хаос, ланцюг випадків.

Основоположником ірраціоналізму вважається Артур Шопенгауер (1788 - 1860). У цілому філософія Шопенгауера наповнена песимістичним духом, невір'ям у можливості людини впливати на навколишній світ і власне життя.

Близькою до ірраціоналізму є "філософія життя", що ставить у центр уваги не абстрактні поняття - буття, ідею, матерію і т.д., а буття людини у світі - тобто життя, єдину реальність для людини.

Одним з основоположників "філософії життя" був Фрідріх Ніцше (1844 - 1900). Зокрема, ним були висунуті ідеї про можливості людини цілком впливати на свою долю, рушійні сили людського поводження ("воля до життя", "воля до влади" - експансія свого "Я"), ілюзорність, неактуальність Бога ("Бог помер").

У майбутньому "філософія життя" лягла в основу популярних сучасних філософських напрямків - прагматизму й екзистенціалізму.

 

Запитання для закріплення матеріалу

1. Чому німецьку класичну філософію виділяють в окремий період розвитку новоєвропейської філософії?

2. Розкрийте зміст і значення “коперниканського перевороту” І.Канта у філософії.

3. У чому полягає відмінність між розсудком та розумом у філософії І.Канта?

4. Що таке предмет і “річ-в собі” у філософії І.Канта? Як вони співвідносяться?

5. В якому напрямі розвивали свої філософські ідеї І.Г.Фіхте та Ф.Шеллінг?

6. Окресліть основні аспекти розуміння субстанції Г.Гегелем.

7. Поясніть розуміння Г.Гегелем життєвого циклу абсолютної ідеї, джерел її руху та розвитку.

8. Окресліть основні складові філософської позиції Л.Фейєрбаха.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 2001.

2. Кульчицький О. Основи філософії і філософських наук. – Мюнхен-Львів, 1995.

3. Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М., 1993.

4. Лосев А.Ф. Словарь античной мифологии. – М., 1995.

5. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. – М., 1990.

6. Мир философии. Книга для чтения: В 2-х ч. – М., 1998.

7. Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. – М., 1992.

8. Ортега-и-Гасет Х. Что такое философия? – М., 1991.

9. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. – 2-е изд., перераб. И дополн. – М., 2001.

10. Спиркин А.Г. Философия. Учебник для технических вузов. – М., 2000.

11. Філософія: Курс лекцій. – К., 1994.

12. Философия. Учебник / Под ред. В.Д. Губина. – М., 1997.

 


Тема ФІЛОСОФІЯ ХІХ СТОЛІТТЯ.

ПЕРЕГЛЯД МОДЕЛІ СВІТОРОЗУМІННЯ

 

План

1. Зміна парадигми філософського мислення у ХІХ – на поч. ХХ ст.

2. Вихідні ідеї А.Шопенгауера та С.К'єркегора.

3. Ідеї розроблення “наукової філософії” у європейській філософії ХІХ ст.

4. Ф.Ніцше та ідеї “філософії життя”.

 

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні:

Знати:

· якими були умови формування найперших теорій некласичної філософії;

· в чому полягають вихідні ознаки некласичності як загальнокультурного явища;

· що саме та чому некласична філософія не приймала у класичній;

· переваги та недоліки некласичної філософії у порівнянні із некласичною.

Вміти:

· проводити порівняння вихідних ідей класичної та некласичної філософії;

· знаходити та оцінювати характерні ознаки некласичності в тезах провідних течій європейської філософії другої половини ХІХ ст.;

· пояснювати провідні тенденції розвитку некласичної філософії із виходом на процеси сучасного життя.

Розуміти:

· вихідні особливості некласичного способу філософствування;

· провідні акценти у філософських концепціях ХІХ ст.;

· особливості основних напрямів відходу від класичної філософії та переходу до некласичної.

 

Ключові терміни і поняття:

Відчай екзистенціальний – (або тотальний) – за К'єркегором, стан, до якого людина може прийти внаслідок щирого самопізнання та самозаглиблення: шукаючи і не знаходячи ні в чому свого життєвого кореня, людина впадає у відчай – відчуття абсолютної самотності та відчуження від усього.

Воля – не пояснюване, ірраціональне прагнення до само здійснення, просте поривання до буття, що, на думку А. Шопенгауера та Ф. Ніцше, лежить в основі будь-якого існування.

Екзистенція – цей термін С. К'єркегором був витлумачений у його початковому значенні – “вихід за межі встановленого” – для позначення провідної особливості людського існування: неузасадненості, відсутності надійних, однозначних коренів буття.

Життя – за Ф. Ніцше, єдина справжня реальність, бо все в світі постає лише різними проявами життя; в основі життя лежить “воління до волі”, тобто бажання проявити воління як таке.

Діалектичний та історичний матеріалізм – назва основних філософських складових вчення марксизму, що прагнув бути системою тверджень про світ, як в основі своїй – матеріальний, ніким не створений, але динамічний і рухливий. Ірраціональне – таке, що не підлягає розумінню, раціональному поясненню та тлумаченню.

Позитивне – основне поняття філософських міркувань О. Конта: ясне, реальне, спостережуване, корисне, - те, що повинна вивчати наука, відкидаючи примарне, непевне, непотрібне людині та суспільству.

 

 

У 20 – 30-х роках ХІХ ст. філософія Г. Гегелянабула в Європі тріумфального поширення, а в Німеччині її було проголошено офіційною філософією, особливо корисною для зміцнення соціального порядку та виховання молоді. Але якраз на вершині визнання Гегель раптово помер і в європейському філософському житті на деякий час запанували розгубленість і невизначеність. Адже гегелівська філософія набула системно завершеного характеру, увібравши в себе як найцінніші здобутки попередньої європейської філософії, так і результати філософського осмислення основних напрямів людської життєдіяльності.

Не один європейський філософ ставив у цей час перед собою запитання: чи можлива філософія після Гегеля? Тому, коли Ф. Шеллінг, колишній друг Гегеля, оголосив про намір прочитати курс лекцій з філософії принципово іншого характеру, ніж гегелівська, його аудиторія зібрала велику кількість слухачів, серед яких була група видатних осіб. Лекції Шеллінга не задовольнили його слухачів. Але згодом з'ясувалось, що початки справді нової філософії з'явилися у Європі ще за життя Гегеля.

Поступово процес формування засад нового філософствування став набувати сили і визначеності: виникла некласична філософія, особливості якої остаточно визначилися у ХХ ст. А явище некласичності поширилось і на інші сфери життя, такі, як мистецтво, наука, культура.

Чим же відрізнялась нова, некласична філософія, від класичної? Відповідь на це питання ми отримаємо, порівнявши вихідні ідеї класичної й некласичної філософії.

Філософія

Класична Некласична

Некласична філософія наважилася не протиставити людині чисті принципи, а прийняти людину такою, якою вона є у реальності, через це вона навіть у… Вихідні ідеї філософії Артура Шопенгауера: · світ не можна розуміти як щось, що існує десь за межами нашого сприйняття;

Запитання для самостійного закріплення матеріалу

1. Розкрийте зміст основних змін у парадигмі філософського мислення при переході від класичної філософії до некласичної.

2. Порівняйте філософські позиції А.Шопенгауера та С.К'єркегора, визначте спільне та відмінне в цих позиціях.

3. Охарактеризуйте основні напрями розроблення “наукової філософії” у ХІХ ст.

4. Проілюструйте конкретними прикладами прояви внутрішньої суперечливості філософських ідей Ф.Ніцше.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 2001.

2. Кульчицький О. Основи філософії і філософських наук. – Мюнхен-Львів, 1995.

3. Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М., 1993.

4. Лосев А.Ф. Словарь античной мифологии. – М., 1995.

5. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. – М., 1990.

6. Мир философии. Книга для чтения: В 2-х ч. – М., 1998.

7. Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. – М., 1992.

8. Ортега-и-Гасет Х. Что такое философия? – М., 1991.

9. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. – 2-е изд., перераб. И дополн. – М., 2001.

10. Спиркин А.Г. Философия. Учебник для технических вузов. – М., 2000.

11. Філософія: Курс лекцій. – К., 1994.

12. Философия. Учебник / Под ред. В.Д. Губина. – М., 1997.

 


Тема ЗАРУБІЖНА ФІЛОСОФІЯ ХХ СТОЛІТТЯ

План

1. Загальні особливості духовних процесів та розвитку філософії у ХХ ст.

2. Сцієнтистські напрями в зарубіжній філософії ХХ ст.

3. Напрями антропологічного спрямування.

4. Культурологічні та історіософські напрями філософії ХХ ст.

 

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні:

Знати:

· якими є особливості духовного життя Європи ХХ ст.;

· як класифікуються провідні напрями філософії ХХ ст.;

· чому неопозитивізм був впливовим у ХХ ст. і якої еволюції зазнали його вихідні ідеї;

· чим була зумовлена провідна проблематика антропологічних напрямів;

· якими були найперші прояви релігійної свідомості середини ХХ ст.

Вміти:

· проводити порівняння основних особливостей філософії ХХ ст. та філософії другої половини ХІХ ст.;

· виділяти провідні теми у філософських напрямах та течіях ХХ ст.;

· використовувати ідеї філософії ХХ ст. для пояснення провідних тенденцій розвитку сучасної історії.

Розуміти:

· які саме чинники спричинили прояви особливостей філософії ХХ ст.;

· чому саме певні напрями набули найпершого поширення у філософії ХХ ст.;

· які філософські ідеї перш за все так яскраво окреслювали особливості духовних процесів та суспільного життя людства у ХХ ст.;

· які тенденції та чому діють у сучасній філософії на початку ХХІ ст.

Ключові терміни і поняття:

Абсурд – ситуація людського існування, зумовлена впевненістю людини в тому, що “Бог помер”, що не існує абсолютної системи визначення добра і зла, а тому всі вчинки людини стають відносними і втрачають будь-який сенс.

Верифікаціязапропонована представниками логічного позитивізму процедура перевірки наукових знань на істинність: за допомогою апарату математичної логіки треба було звести положення науки до “атомарних фактів”, а останні – порівняти з “атомарними фактами”.

Несвідомеприховані глибинні шари людської психіки, результат проявів у ній дії найглибших інстинктів життя; несвідоме відчутно впливає на процеси свідомості, особливо – на творчість, уявлення про цінності, життєвий вибір, мотивацію дій.

“Отвір у бутті”характеристика людини у фундаментальній онтології М.Хайдеггера: лише через людину буття проявляє себе як буття, оскільки окрім людини ніхто не усвідомлює себе у своєму відношенні до дійсності; із названої характеристики людини випливають також: “при-бутті-перебування”, “вартовий-буття”, “тут-буття”.

Парадигмаз давньогрецької: взірець – у філософії та наукознавстві ХХ ст. – усталений взірець (еталон) мислення або науково виправданих міркувань, що повинні приводити до достовірних результатів у науковому пошуку.

Проекту філософії екзистенціалізму спосіб реалізації людиною своєї свободи; постійне і неминуче здійснення вибору, що, врешті, постає не лише вибором дій, а вибором життєвої долі.

Сублімаціянепряме, опосередковане виявлення несвідомого у діяльності людини.

Сцієнтизмсвітоглядна установка, згідно із якою лише наукове знання постає найбільш виправданим, цінним для будь-якого знання.

Феноменосновне поняття філософії Е.Гуссерля: те єдине, що надане нам у досвіді свідомості, те, що нам реально з'являється, єдина форма виявлення реальності у свідомості та для свідомості.

 

 

Особливості філософії ХХ ст.

· постала досить інтегрованою у системі загальної освіти; · отримала широке розповсюдження через різного роду видання, публічні лекції,… · постала у своїх основних проявах некласичною;

Основні напрями у зарубіжній філософії ХХ ст.

· сцієнтичний (М.Шлік, Л.Вітгенштейн, Б.Рассел, Е.Кассігер, Г.Коген, Е.Глазерсфельд та ін.)

· антропологічний (М.Шелер, М.Хайдеггер, Ж.-П.Сартр, А.Камю, Х.Ортега-і-Гасет, Е.Муньє, М.Бердяєв, З.Фрейд, К.-Г.Юнг, А.Адлер, Е.Фром та ін.)

· культурологічний(О.Шпенглер, К.Леві-Строс, Ф.Бродей, Ф. Арієс та ін.)

· “нова філософська хвиля” та постмодерн(Б.-А.Леві, А.Глюксман, П.Слотердайн, Ж.Деррида, Ш.Дельоз)

· історіософський(А.Тойнбі, П.Сорокін та ін.)

· релігійна філософія(Ж.Маритен, Е.Жільсон, Ю.Бохенський, К.Барт, П.Тілліх та ін.)

Сцієнтичні напрями у філософії ХХ ст.

Ø “аналітична” та “лінгвістична” філософія; Ø постпозитивізм; Ø Марбурзька школа неокантіанства;

Воно” несвідоме

    У філософії ХХ ст. авторитетним та впливовим були ті течії, що намагалися… Концепція культури та історії О.Шпенглера:

Запитання для самостійного закріплення матеріалу

ХХ ст. 2. Назвіть основні напрями розвитку філософії ХХ ст. та коротко їх… 3. Порівняйте ідеї неопозитивізму та пост позитивізму; виявіть у цих ідеях спільне та відмінне.

ЛІТЕРАТУРА

1. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 2001.

2. Кульчицький О. Основи філософії і філософських наук. – Мюнхен-Львів, 1995.

3. Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М., 1993.

4. Лосев А.Ф. Словарь античной мифологии. – М., 1995.

5. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. – М., 1990.

6. Мир философии. Книга для чтения: В 2-х ч. – М., 1998.

7. Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. – М., 1992.

8. Ортега-и-Гасет Х. Что такое философия? – М., 1991.

9. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. – 2-е изд., перераб. И дополн. – М., 2001.

10. Спиркин А.Г. Философия. Учебник для технических вузов. – М., 2000.

11. Філософія: Курс лекцій. – К., 1994.

12. Философия. Учебник / Под ред. В.Д. Губина. – М., 1997.

 

 


Тема ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА УКРАЇНИ

ВІД КИЇВСЬКОЇ РУСІ ДО XIX СТОЛІТТЯ

План

1. Українська філософія як органічна складова української духовної культури.

2. Загальні особливості української філософії.

3. Особливості функціонування філософських ідей в Київській Русі.

 

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні:

Знати:

· історичні та культурні особливості формування української філософської думки;

· етапи розвитку української філософії та їх загальну характеристику;

· зміст і проблематику найвизначніших культурно-освітніх та філософських пам'яток;

· характерні риси й особливості української філософії на кожному з етапів її розвитку та особливості її зв'язку із загально історичним процесом.

Вміти:

· пояснювати історичні особливості проявів українських філософських пошуків в залежності від суспільно-історичного та культурно-гуманітарної думки;

· робити порівняльний аналіз філософських надбань різних епох української історії.

Розуміти:

· причини історичних та культурних особливостей української філософської думки;

· органічний зв'язок розвитку філософських ідей із духовними та суспільно-політичними процесами в Україні;

· культурне та соціальне значення філософської спадщини для розвитку сучасного українського суспільства.

 

Ключові терміни і поняття:

Атеїзм– так деякі дослідники називають прояви в українському національному характері та філософській думці любові до Землі, культ Землі.

Антропоцентризм – філософський принцип, згідно з яким людина є ценром Всесвіту або займає центральне положення у всіх міркуваннях та вирішеннях.

Барокальність – виявлення особливостей української філософської думки у вигляді її рухливості, динамізму та певній сконцентрованості навколо проблем духовного вдосконалення, пов'язаного із глибокою релігійністю.

Братські школи –центри освіти та духовного життя в Україні, що виникали, починаючи від XVI ст. з метою збереження православних засад життя та протидії католицькій експансії.

Емоційність– одна з провідних особливостей української філософії, що полягає у наданні переваги прямому щирому почуттю над раціональним міркуванням при вирішенні смисложиттєвих проблем.

Естетизм– особливість української філософії та духовності взагалі, що проявляє себе у цінуванні краси в усіх її виявленнях.

Непомітного зла філософія– оригінальна концепція М.В. Гоголя, згідно з якою у боротьбі Бога та диявола за людські душі найнебезпечнішим для людини постає маленьке, непомітне зло, через прийняття якого людина поступово опиняється у диявольських паузах.

Просвітництво– європейська течія в галузі культурного і духовного життя XVI – XVIII ст., що ставила собі за мету сформувати погляди, котрі виходили передусім з вимог людського розуму.

Ренесанс– виникнення нового відчуття життя, що споріднене з античністю і протилежне Середньовіччю.

Споріднена праця– вид діяльності, котрий особливо припадає людині до душі, відповідає її природним схильностям та здібностям, приносить радість і задоволення вже й сама по собі, а не лише своїм результатом.

 

Філософія– явище загальнолюдське. Вона досліджує те, що ставило в минулому і становить у наші дні ядро загальнолюдських цінностей, самоусвідомлень, духовних надбань.

Українська філософія – це явище переважно внутрішнє у відношенні до української культури, тобто, що вона виражала, концентрувала, виводила на рівень осмислення деякі важливі риси національного характеру та світосприйняття українців.

На основі численних досліджень та осмислень, можна стверджувати про існування таких особливостей українського національного характеру: емоційність, естетизм, сентиментальність, психічна рухливість, шанування індивідуальної свободи, релігійність та своєрідний культ Землі, а також відчуття близькості із природою.

v Емоційність та чутливість в позитивному виявленні постають в якості співчуття, зацікавленого ставлення до людей та справ, проте в негативному прояві вони приводять до певного нехтування докладних раціональних обґрунтувань, послідовних осмислень життєвих ситуацій, продукування розлогих та деталізованих програм дії.

v Сентиментальність та естетизм позитивно проявляють себе як любов до краси в усіх її виявленнях, як бажання прикрасити життя, але, в той же час, вони приводять до певної поверховості, схильності до пишнот та декоративізму; останній момент Д.Чижевський характеризує як “схильність більше здаватися, ніж бути насправді”.

v Психічна рухливість українців приводить до їх вміння швидко адаптуватися у певній психічній нестабільності, схильності до психічного панікування.

v Шанування індивідуальної свободи, як відомо, історично проявлялася у небажанні українців коритися насильству, іноземному пануванню, проте саме ця риса проявляє себе і негативно – у вигляді розбрату, неузгодженості дій, невміння об'єднувати сили для вирішення складних проблем.

v Українська релігійність була відзначена навіть спостереженнями за історією сумнозвісних сталінських концтаборів; саме вона допомагала переживати трагічні колізії радянських часів. Але ця релігійність також залишається певною мірою пов'язаною із декоративізмом, вона в основному теоретично не заглиблена, теологічно не деталізована.

v Ставлення до Землі та природи із любов'ю також далеко не завжди набуває характеру свідомо запровадженого у життя принципу, тому поруч із ретельним догляданням Землі та природи можна зустрітися на Україні також із фактами знищення лісів (з метою наживи), забруднення річок та ін.

 

 

 
 
Особливості функціонування філософських ідей в Київській Русі

 


· від самого початку християнська мудрість постала в Київській Русі у поєднанні із давньогрецькою філософією; зокрема, тут були знаними Піфагор, Геракліт, Сократ, Платон, Аристотель, Сенека;

· філософія і мудрість сприймалися переважно як найперші настанови для індивідуального самозаглиблення, самовдосконалення та пошуків святості, вищої істини; таке сприйняття філософії сприяло появі її особливого типу, характерного для давньоруської культури – “філософствування у Христі”: вищі духовні цінності поставали невід'ємними від життя, так, що життя повинно було їх демонструвати та підтверджувати, а вони повинні були давати найперші смислові засади життя;

· на першому плані давньоруської філософії не знаходилися питання абстрактно-теоретичного системотворення; будь-які теоретичні розбудови повинні були слугувати творенню життя, а тому уся ця філософія була схильною до морального повчання та життєвої настанови.

 

Запитання для самостійного закріплення матеріалу

1. Українська філософія як органічна складова української духовної культури.

2. Загальні особливості української філософії.

3. Особливості функціонування філософських ідей у Київській Русі.

 


ЛІТЕРАТУРА

1. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 2001.

2. Кульчицький О. Основи філософії і філософських наук. – Мюнхен-Львів, 1995.

3. Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М., 1993.

4. Лосев А.Ф. Словарь античной мифологии. – М., 1995.

5. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. – М., 1990.

6. Мир философии. Книга для чтения: В 2-х ч. – М., 1998.

7. Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. – М., 1992.

8. Ортега-и-Гасет Х. Что такое философия? – М., 1991.

9. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. – 2-е изд., перераб. И дополн. – М., 2001.

10. Спиркин А.Г. Философия. Учебник для технических вузов. – М., 2000.

11. Філософія: Курс лекцій. – К., 1994.

12. Философия. Учебник / Под ред. В.Д. Губина. – М., 1997.

 

?

 

Тема АКАДЕМІЧНА ФІЛОСОФІЯ ХІХ СТОЛІТТЯ

 

План

1. Світоглядні орієнтири Острозьких просвітників.

2. Світоглядні позиції та погляди І.Вишенського та П.Могили.

3. Погляди вчених Києво-Могилянської академії.

4. Філософські погляди Г.Сковороди, О.Новицького, П.Юркевича, М.Гоголя, Т.Г.Шевченка, І.Франко, Л.Українки.

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні:

Знати:

· історичні та культурні особливості формування української філософської думки;

· етапи розвитку української філософії та їх загальну характеристику;

· зміст і проблематику найвизначніших культурно-освітніх та філософських пам'яток;

· характерні риси й особливості української філософії на кожному з етапів її розвитку та особливості її зв'язку із загально історичним процесом.

Вміти:

· пояснювати історичні особливості проявів українських філософських пошуків в залежності від суспільно-історичного та культурно-гуманітарної думки;

· робити порівняльний аналіз філософських надбань різних епох української історії.

Розуміти:

· причини історичних та культурних особливостей української філософської думки;

· органічний зв'язок розвитку філософських ідей із духовними та суспільно-політичними процесами в Україні;

· культурне та соціальне значення філософської спадщини для розвитку сучасного українського суспільства.

Термінологічний словник:

Антеїзм –так деякі дослідники називають прояви в українському національному характері та філософській думці любові до Землі, культ Землі.

Антропоцентризм –філософський принцип, згідно з яким людина є центром Всесвіту або займає центральне положення у всіх міркуваннях та вирішеннях.

Барокальність – виявлення особливостей української філософської думки у вигляді її рухливості, динамізму та певній сконцентрованості навколо проблем духовного вдосконалення, пов'язаного із глибокою релігійністю.

Братські школи –центри освіти та духовного життя в Україні, що виникали, починаючи від XVI ст. з метою збереження православних засад життя та протидії католицькій експансії.

Емоційність– одна з провідних особливостей української філософії, що полягає у наданні переваги прямому щирому почуттю над раціональним міркуванням при вирішенні смисложиттєвих проблем.

Естетизм– особливість української філософії та духовності взагалі, що проявляє себе у цінуванні краси в усіх її виявленнях.

Непомітного зла філософія– оригінальна концепція М.В. Гоголя, згідно з якою у боротьбі Бога та диявола за людські душі найнебезпечнішим для людини постає маленьке, непомітне зло, через прийняття якого людина поступово опиняється у диявольських паузах.

Просвітництво– європейська течія в галузі культурного і духовного життя XVI – XVIII ст., що ставила собі за мету сформувати погляди, котрі виходили передусім з вимог людського розуму.

Ренесанс– виникнення нового відчуття життя, що споріднене з античністю і протилежне Середньовіччю.

Споріднена праця– вид діяльності, котрий особливо припадає людині до душі, відповідає її природним схильностям та здібностям, приносить радість і задоволення вже й сама по собі, а не лише своїм результатом.

 

 

· відстоювали ідею захисту українського народу як етнічної спільності від ополячення і окатоличення;

· порушували питання про громадські права й особистості права громадян;

· обстоювали думку про природну рівність людей незалежно від соціальної і релігійної приналежності;

· орієнтувалися на внутрішнє, духовне життя людини, що узгоджувалось з філософсько-світоглядними впливами Візантії

 
 

 


· “внутрішнє спасіння” людини неможливе без знищення несправедливості, нерівності, гноблення;

· рішуче поставав проти західних впливів на українську культуру та світогляд;

· вважав, що православна віра більше орієнтує людину на духовне самозаглиблення та щире почуття до Бога, ніж католицька віра;

· закликав до людської солідарності, братерства, утвердження рівності людей і справедливості у їхніх стосунках.

· обстоював ідею розвитку науки і освіти під егідою церкви;

· закликав поширювати освіту в народному середовищі;

· наполягав на пріоритетності духовної влади над державною;

· окреслив образ бажаного володаря – “філософа на троні”, гуманного стосовно власних підданих, твердого щодо ворогів, освіченого і мудрого, вірного Богові та підзвітного йому.

 
 

 

 


Ø Філософія – це система дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних Богом, а також як дослідницю життя і доброчесності.

Ø Істину слід шукати на шляху дослідження наслідків Божої діяльності створеної природи.

Ø Здобуття істини є результатом складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях – чуттєвому і раціональному.

Ø Простір є невід'ємним від речей і середовища, а час – послідовною тривалістю кожної речі, простір і час невіддільні від природних сил

Ø Пріоритетне значення має розум; останній здійснює значний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом.

Ø Вирішальне значення для успіху пізнання має метод, що застосовується дослідником. Науковий метод – це спосіб організації процесу пізнання, який дозволяє перейти від вже відомого до невідомого.

Ø Сенс життя – у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро; при цьому можливість досягнення людиною щастя перебуває у стані компромісного поєднання прагнень і потреб різних частин душі, тобто тілесних і духовних.

 

 
 

 

 


¨ Світ складається із двох натур: видимої, чуттєвої, але не справжньої і не першої за суттю, та невидимої, духовної, вічної та чистої, а тому – справжньої основи будь-чого, тобто Бога.

¨ Дві натури спів вічні, існують ніби паралельно, а тому жодну з них не можна просто знехтувати, але духовна натура ніколи не виявляється у видимій адекватно, тому між ними точиться вічна боротьба.

¨ Біблія – особливий реальний світ, що існує поміж великим світом (космосом) та малим (людиною), форма переходу від видимого, чуттєвого світу до духовного.

¨ Людина, як малий світ, мікрокосмос, “мирок”, поєднує в собі дві натури, своїм життям демонструє їх боротьбу та весь можливий діапазон її виявлення.

¨ Перед людиною стоїть завдання пізнати себе, тобто зрозуміти, осмислити себе як особливий перехід між світовими натурами, і, відповідно, визначити своє місце у світовій драмі.

¨ Оскільки дух за своєю суттю є єдиним та неподільним, то найбільш цілісно, повно та адекватно він являє себе у поруках людського серця.

¨ Треба прислухатися до голосу серця, бо саме в ньому найбільш прямо (повно) являє себе людська суть (людська натура); серце є осередком духовного життя людини, а також гармонізує знання та віру, що дає опору людині у плинному й непевному світі.

¨ Наука про людину та її щастя – найважливіша з усіх наук.

¨ Любов та віра дасть змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного “Я”, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхує на шлях дійсного щастя.

¨ Антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на людину, є поняття суму, туги, нудьги, страху; запорука здоров'я душі – її радість, кураж.

¨ Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, яка приносить внутрішнє задоволення і душевний спокій, є обов’язковою умовою самореалізації людини.

 

 


v завдання філософії – пізнання дійсності на рівні свідомості у формі ідей;

v у філософії людська свідомість вперше звертається до себе самої, а звідси випливає неможливість розглядати філософське знання в контексті практичної корисності;

v кожне філософське вчення виправдовує себе як органічна частинка цілісного процесу;

v філософська думка розвивається від заглиблень у природу – через власне самоусвідомлення – до винайдення абсолютів (Бога), відкриття істини у сфері само усвідомленої думки та втілення її у практику;

v національна філософія повинна взяти все цінне із різних історичних філософій, але усталити все це на власних засадах – на засадах синтезу ідеального і реального, ідей та життя.

 

 

 
 

 

 


§ вважав філософські ідеї Платона та Канта найбільш продуктивними в історії філософії;

§ високо оцінював і філософію Гегеля, не приймаючи проте його діалектики;

§ критикував як однобічні крайні філософські позиції як матеріалізм, так і ідеалізм: ідеалізм – за нехтування реальністю, матеріалізм – за приниження значення духовного;

§ поза відношенням до духовного неможливою постає людська моральність;

§ розробив вчення про серце, яке філософ розглядав трояко: як центр людської тілесної організації; як центр духовної діяльності людини; як осередок морального життя людини.

 

© основою світу є Бог, який надає усякому буттю сенс та

певного призначення;

© людина є найпершим та найкращим творінням Божим;

© найпершим життєвим завданням постає якраз усвідомлення

свого призначення;

© це особливо важливо тому, що за душу кожної людини йде

нещадна боротьба між Богом і Дияволом;

© кожна людська душа постає полем розгортання всесвітньої

буттєвої драми: якщо вона врятована – добра в світі стає

більше, коли загублена – менше;

© найнебезпечнішим для людини постає так зване “непомітне

зло”, тобто зло незначне, маленьке, яке людина не вважає

його за зло і не бореться з ним.

 

· Ідея глибокою спорідненості людини з природою: у творах поета людина і природа живуть єдиним диханням та єдиними почуттями; людина вкорінена в природу, а природа, своєю чергою, є не мертвою, а одухотвореною.

· Ідея народу як єдиного суверенна своєї історії та своєї життєвої долі: ніхто не може вирішувати його долі, він є єдина животворча сила історії.

· Ідея віри у справедливого Бога; інколи здається, що Шевченко чи то атеїст, чи то єретик, проте в його творах чітко проводиться розрізняння того Бога, що його малюють у церквах та ім'ям якого чиниться насильство, та справжнього Бога, як гаранта здійснення вищої справедливості.

· Ідея насильницької народної революції; вона інколи постає основою для звинувачення поета у оспівуванні насильства; проте слід сказати, що ця ідея була поширеною у XIX ст.; тут Шевченко не був ні новатором, ні оригінальним; якщо ж ми поставимо питання про те, чи прийнятна ця ідея зараз, то відповідь, звичайно, буде негативною.

· Нарешті, через усю творчість Шевченка проходить своєрідний культ жінки-матері: для поета вона постає уособленням і сили життя, і його чарівної краси.

 

 
 

 

 


Ø ставив у центр своїх міркувань людину і бачив в ній колосальну розмаїтість можливих проявів;

Ø народ, людський загал творить історію і вирішує свою долю;

Ø в прогресі науки і техніки вбачав провідний чинник майбутніх історичних зрушень, у тому числі виробничих та соціальних;

Ø творчий процес може і повинен бути предметом наукового дослідження;

Ø критично ставився до марксистської доктрини про матеріалістичне розуміння історії;

Ø був прихильником індуктивного методу в пізнанні і відкидав діалектичний метод;

Ø скептично висловлювався про марксистський світогляд;

Ø “державний соціалізм” вважав великим гальмом історичного процесу;

Ø в релігії загалом вбачав моральну опору людства, нічим не заміниму і в часи лихоліть, і в мирну добу.

· виступала проти спрощених тривіальних інтерпретацій у співвідношенні релігійної віри та життєвих реалій;

· закликала до усвідомлення суперечливості та безмірної складності людського ставлення до світу;

· засуджувала песимістично-безнадійливі настрої;

· категорично не згоджувалась із життєвою позицією без міри покірливих і терплячих людей;

· проблему людини окреслювала як проблему вибору одного з декількох можливих варіантів життєвих дій;

· вважала, що людина лише тоді живе справжнім життям, коли прислухається до голосу свого серця, залишається вірною собі;

· вірила, що наука і художня інтелігенція спроможні і зобов'язані “просвічувати шляхи в прийдешнє”.

Запитання для самостійного закріплення матеріалу

2. Чим філософські курси Києво-Могилянської академії відрізнялись від типових схоластичних курсів європейських університетів? 3. Розкрийте зміст основних філософських ідей Г.Сковороди та поясніть, в чому… 4. Як вплинули ідеї німецької класичної філософії на розвиток української філософської думки ХІХ ст.?

ЛІТЕРАТУРА

2. Кульчицький О. Основи філософії і філософських наук. – Мюнхен-Львів, 1995. 3. Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М., 1993. 4. Лосев А.Ф. Словарь античной мифологии. – М., 1995.

Тема Людське усвідомлення об'єктивної і суб'єктивної реальності

Мета заняття: Актуалізувати знання студентів з Основ філософських знань

щодо історичних типів філософії, головних філософських

проблем. Розкрити сутність і призначення філософії,

визначити особливості кожного історичного періоду,

характерні риси східного і західного типу мислення, багато

вимірність як людського сприйняття, так і теоретичного

осмислення світу.

Виховувати повагу до надбань людства, національну

свідомість і самосвідомість.

Вид заняття: Семінар.

Міжпредметні зв'язки: всесвітня історія, всесвітня і зарубіжна культура,

політологія, історія України, українська література.

Забезпечення заняття: тема заняття і епіграф на дошці;

на столах – папки: план семінару, опорний конспект,

необхідні схеми.

ЛІТЕРАТУРА

1. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 2001.

2. Кульчицький О. Основи філософії і філософських наук. – Мюнхен-Львів, 1995.

3. Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М., 1993.

4. Лосев А.Ф. Словарь античной мифологии. – М., 1995.

5. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. – М., 1990.

6. Мир философии. Книга для чтения: В 2-х ч. – М., 1998.

7. Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. – М., 1992.

8. Ортега-и-Гасет Х. Что такое философия? – М., 1991.

9. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. – 2-е изд., перераб. И дополн. – М., 2001.

10. Спиркин А.Г. Философия. Учебник для технических вузов. – М., 2000.

11. Філософія: Курс лекцій. – К., 1994.

12. Философия. Учебник / Под ред. В.Д. Губина. – М., 1997.


ХІД І ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ЗАНЯТТЯ

І. Організаційна частина:

1.1. Перевірка наявності студентів на занятті.

1.2. Виявлення готовності студентів до занять.

1.3. Проведення політінформації.

ІІ. Повідомлення теми, мети, завдань заняття.

ІІІ. Мотивація навчальної діяльності:

- розкрити значимість теми для комплексного розуміння філософії;

- значення філософії для людини, для формування наукового світогляду.

Справжнє призначення філософії – будити у людей духовні інтереси, допомогти їх духовним шуканням і духовному піднесенню

Сократ

ІV. Проведення семінарського заняття за планом:

4.1. Філософія як різновид світогляду:

- світогляд, його типи;

- специфіка філософського знання;

- предмет і методи філософії;

- функції філософії;

- основне питання і основні напрями.

4.2. Основні філософські доктрини:

- Загальне поняття і характерні риси китайської філософії;

- Філософія Стародавньої Індії;

- Філософія Стародавньої Греції;

- Філософія Середніх віків;

- Основні напрямки і характерні риси епохи Відродження;

- Філософія Нового часу;

- Німецька класична філософія;

- Сучасна світова філософія.

4.3. Розвиток філософської думки на Україні:

- Філософія давніх слов'ян;

- Філософія Відродження;

- Філософія у Києво-Могилянській академії;

- Філософія Григорія Сковороди;

- Філософія Т.Г.Шевченка.

4.4. Скласти таблицю:

Історичний період Прізвище, ім'я, по-батькові філософа Головні проблеми його вчення
     

 

4.5. Домашнє завдання: підготуватися до модуля №1.

 


ПИТАНЯ

до модуля №1

 

1. Світогляд як духовно-практичний феномен.

2. Типи світогляду.

3. Предмет вивчення філософії.

4. Методи і функції філософії.

5. Головне питання філософії.

6. Філософія Стародавньої Індії.

7. Філософія Стародавнього Китаю.

8. Філософія Стародавньої Греції.

9. Філософія Платона.

10. Філософія Аристотеля.

11. Середньовічна філософія.

12. Філософія Августина Блаженного.

13. Філософія Томи Аквінського.

14. Основні напрями і характерні риси філософії епохи Відродження.

15. Філософія Нового часу.

16. Раціоналістична філософія Декарта. Вчення про субстанцію.

17. Філософія Лейбніца. Вчення про монади.

18. Основні напрямки та ідеї німецької класичної філософії.

19. Філософія Еммануїла Канта.

20. Філософія Гегеля.

21. Філософія марксизму.

22. Філософія позитивізму Огюста Конта.

23. Некласична ідеалістична філософія Шопенгауера, Ніцше.

24. Історія філософії як історіографія і як наука.

25. Проблема співвідношення сучасної філософії та історії філософії.

26. Проблема початку філософії.

27. Вчення про логос та соціально-етичні ідеї Геракліта.

28. Елейська школа. Вчення про “єдине”.

29. Давньогрецька атомістика.

30. Софісти. Поворот до антропологічної проблематики.

31. Етичне вчення Сократа.

32. Вчення Платона про Ідеї.

33. Соціально-політичні погляди Платона.

34. Метафізика Аристотеля.

35. Основні напрямки елліністично-римської філософії.

36. Тлумачення відношення між вірою та розумом у середньовічній філософії.

37. Неоплатонізм як підсумок античної філософії.

38. Патристика та схоластика як два щаблі філософії середньовіччя.

39. Використання ідей Аристотеля для систематизації християнського світогляду Фомою Аквінським.

40. Радикальний номіналізм Уільяма Оккама. Теорія двоїстої істини.

41. “Філософія науки” Ф.Бекона.

42. Вчення про “вчене незнання” Миколи Кузанського.

43. Еразм Роттердамський. Гуманістична переробка християнської етики.

44. Мілетська школа.

45. Етика стоїцизму.

46. Соціально-політична та етична доктрини К.Гальвеція.

47. Г.Е.Лессінг. Ідея гуманності.

48. Головна проблема “критичної” філософії І.Канта.

49. Історико-філософське вчення Г.В.Ф.Гегеля.

50. “Філософія майбутнього” Л.Фейєрбаха.

51. Вчення Лейбніца про субстанції-монади.

52. Імматеріалізм Дж. Берклі.

53. Вчення Б.Спінози про субстанцію і атрибути.

54. Культурологічні підвалини політичної філософії Ж.- Ж. Руссо.

55. Політична філософія Т. Гоббса.

56. Соціально-політична теорія Ніколо Маккіавелі.

57. Епістемологія Дж. Локка.

58. Головні риси та основні напрямки філософії доби Відродження.

59. Вчення Р.Декарта про метод.

60. Комуністичний ідеал Т.Компанеллі.

61. Структура і основний принцип “філософії тотожності” Ф.В.Й. Шеллінга.

62. Етика І.Канта.

63. Скептицизм Д.Юма і І.Канта.

64. “Філософія відчаю та абсурду” С.Кіркегора.

65. Феноменологія Е.Гуссерля.

66. “Філософія біблейського одкровення” Л.Шестова.

67. Філософська антропологія.

68. Матеріалістичне розуміння історії К.Маркса.

69. Розробка Ф.Енгельсом натурфілософського підґрунтя марксизму.

70. Єдність і суперечливість німецької класичної філософії.

71. Головні надбання німецької класичної філософії.

72. “Система природи” Л.Гольбаха.

73. Натурфілософія Шеллінга.

74. Вчення про волю А.Шопенгауера.

75. Концепція “безпосереднього знання” Й.Г.Гамана.

76. Герменевтика.

77. Структуралізм.

78. “Екзистенціальна аналітика” М.Гайдеггера.

79. “Філософія трагедії” Ф.Ніцше.

80. Філософські ідеї Ф.Достоєвського.

81. Персоналізм.

82. Неогегельянство.

83. Неокантіанство.

84. А.Ф.Лосєв як філософ.

85. Роль Києво-Могилянської Академії у розвитку філософської культури східних і південно-східних народів.

86. Філософія всеєдності В.Соловйова.

87. “Інтуїтивізм” М.Лоського.

88. Персоналізм М.Бердяєва.

89. Історіософія В.Липинського.

90. В.І.Ленін як філософ.

91. Соціальна філософія С.Франка.

92. Філософія національного радикалізму Україні ХХ ст.

93. Філософські погляди П.Юркевича.

94. Український романтизм: філософія і світогляд.

95. Етичні погляди Г.Сковороди.

96. Характерні риси й особливості філософської культури Київської Русі.

97. Історико-філософські погляди Д.І.Чижевського.

98. Філософські ідеї в духовній культурі України ХІІІ-ХV ст.

99. Етика Л.Толстого.

100. Українська академічна філософія ХІХ ст.

101. Філософія релігії в ХХ ст.

102. Філософські погляди П.Флоренського.

103. Філософські погляди І.Франко.

 


Тема ПРОБЛЕМА БУТТЯ У ФІЛОСОФІЇ

 

План

1. Загальне поняття онтології. Проблема буття – перший предмет філософії.

2. Зміст категорії “буття”.

3. Форми буття.

4. Буття і небуття.

 

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні:

Знати:

· основні функції, що їх виконує поняття буття у філософії;

· як пов’язане поняття буття із людським способом самоутвердження в світі;

· послідовність категоріальних визначень буття в історії європейської філософії;

· відмінності між філософським та науковим розумінням буття.

Вміти:

· проводити порівняння класичного та некласичного розуміння буття;

· використовувати у конкретних випадках основні ознаки наукового та філософського визнання реального існування чогось;

· аналізувати переваги та недоліки конкретно-наукового та філософського тлумачення буття.

Розуміти:

· особливості та основні аспекти філософського трактування буття;

· рівні осмислення буття у різних науках та у філософії;

· зв’язок основних категорій, якими історично визначалося буття у європейській філософії;

· особливості розуміння буття у сучасній некласичній філософії;

· основні аспекти розуміння буття у сучасній науці.

 

Термінологічний словник:

Антропний принцип – у деяких сучасних науках: початкове припущення того, що без урахування факту наявності людини в світі природні процеси не можна зрозуміти в їх єдності та провідних характеристиках, а наукова картина світу не зможе набути логічного та змістовного завершення; і навпаки, поза цим принципом із стихії природних процесів появу людини пояснити просто неможливо.

Буття – небуття – гранична межа філософського узагальнення; співвідношення, через яке визначається буття, проте не лише внаслідок позначення межі, за якою буття вже немає, а й тому, що такого роду межа вказує на ті якості сущого, втрата яких рівнозначна втраті самого такого сущого; означена межа означає також граничну щирість людської думки, її вміння утримуватись у власних актах при бутті, а не зриватися у небуття.

Інтенція– властивість людської думки та свідомості, пов’язана із їх принциповою спрямованістю на певний предметний зміст; визначення того факту, що не може бути думки „ні про що”, свідомості „із нульовим змістом”.

Метафізика та онтологія – за установленою традицією філософії ХХ ст. – основні філософські науки про буття; метафізика розглядає найперші, позачуттєві та позафізичні засади буття, а онтологія – види, рівні, форми проявів буття. Метафізика у дослідженні буття тяжіє до вирішення питання „Що?” („Що є буття?”, „Що є перше буття?”), а онтологія – до вирішення питання „Як?” („Як проявляє себе буття?”).

 

 

Один з перших розділів філософії, що вивчає проблему буття, називається онтологією, а сама проблема буття – одна з головних у філософії. Становлення філософії починалося саме з вивчення проблеми буття. Староіндійська, старокитайська антична філософія в першу чергу зацікавилась онтологією, намагалася зрозуміти суть буття, а вже потім філософія розширила свій предмет і включила в себе гносеологію (вчення про пізнання), логіку, інші філософські проблеми.

Для розкриття змісту категорії буття можна виділити ряд положень:

- навколишній світ, предмети, явища реально існують; він (навколишній світ) існує;

- навколишній світ розвивається, має внутрішню причину, джерело руху в самому собі;

- матерія і дух – єдині, але в той же час протилежні сутності, реально існують; і матерія, і дух є.

Ці положення (ознаки) об'єднуються поняттям субстанції – самостійної сутності, яка для свого існування не має потреби ні в чому, крім себе самої.

Основними формами буттяє: - матеріальне буття – існування матеріальних тіл, речей, явищ природи,… - ідеальне буття – існування ідеального як самостійної реальності у вигляді індивідуалізованого духовного буття і…

?


Завдання для самостійного закріплення матеріалу

1. Розкрийте зміст поняття світогляду і окресліть його значення в свідомому регулюванні людиною свого життя.

2. Назвіть і охарактеризуйте основні складові світогляду як інтелектуальної форми людського самоусвідомлення.

3. Охарактеризуйте найважливіші особливості міфологічного, релігійного та буденного світоглядів, їх відмінності від філософського світогляду.

4. Окресліть та розкрийте зміст основних особливостей філософського мислення.

5. Охарактеризуйте основні елементи структури філософського знання (основні філософські дисципліни) та поясніть, на якій основі їх виділяють.

6. Спробуйте визначити предмет філософії та обґрунтувати його розуміння.

7. Розкрийте зміст основних функцій філософії.

8. Розкрийте основні аспекти співвідношення філософії та світогляду.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 2001.

2. Кульчицький О. Основи філософії і філософських наук. – Мюнхен-Львів, 1995.

3. Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М., 1993.

4. Лосев А.Ф. Словарь античной мифологии. – М., 1995.

5. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. – М., 1990.

6. Мир философии. Книга для чтения: В 2-х ч. – М., 1998.

7. Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. – М., 1992.

8. Ортега-и-Гасет Х. Что такое философия? – М., 1991.

9. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. – 2-е изд., перераб. И дополн. – М., 2001.

10. Спиркин А.Г. Философия. Учебник для технических вузов. – М., 2000.

11. Філософія: Курс лекцій. – К., 1994.

12. Философия. Учебник / Под ред. В.Д. Губина. – М., 1997.


Тема ПОНЯТТЯ НОВІТНЬОЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ ОНТОЛОГІЇ.

ОНТОЛОГІЧНІ ВИМІРИ ДУХУ

План

1. Поняття новітньої філософської онтології.

2. Свідомість людини.

3. Свідомість і мова.

 

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні:

Знати:

· основні причини складності розуміння та наукового вивчення свідомості;

· провідні ознаки, за якими ми можемо переконуватись у реальному існуванні свідомості;

· зміст основних концепцій походження свідомості;

· основні чинники виникнення та функціонування свідомості;

· значення ідеальності свідомості для визначення її онтологічного статусу;

· основні складові структури свідомості та її функції.

Вміти:

· використовувати основні ознаки свідомості для пояснення особливостей людського поведінки;

· аргументовано демонструвати переваги та недоліки основних концепцій походження свідомості;

· пояснювати конкретними прикладами значення ідеального для функціонування свідомості;

· застосовувати структурні одиниці свідомості для прояснення складностей людського свідомого сприйняття дійсності.

Розуміти:

· зв'язок проблеми свідомості із найважливішими особливостями людини, людського способу буття та філософським їх осмисленням;

· незавершеність концептуальних вирішень проблеми походження свідомості;

· зв'язок між провідними чинниками виникнення та функціонування свідомості;

· єдність свідомості та самосвідомості;

· значення еталонних, ідеальних вимірів сущого для людського свідомого орієнтування в дійсності;

· неоднозначність взаємозв'язку свідомості і мови;

· системний характер будови людської свідомості та зв'язків між її складовими.

 

Ключові терміни і поняття:

Абсолюція (або ідеація) – здатність людської свідомості створювати у полі свого інтелектуального споглядання ідеальні, тобто завершені, еталонні виміри сущого, завдяки яким свідомість набуває здатності орієнтуватися в предметній дійсності, оцінювати її.

Ідеальне – характеристика онтологічного статусу свідомості, згідно з яким свідомість не відтворює дійсність у вигляді копій, а фіксує її через виявлення суттєвих, необхідних зв'язків та через доведення параметрів будь-якого сущого до гранично можливого виміру.

Мислення – процес інтелектуального оперування предметним змістом свідомості, тобто упорядкований та усвідомлений рух думки через серію фіксованих пунктів до виправданого змістом цього руху результату; за змістом та суттю це є виведення у поле свідомого споглядання фундаментальних характеристик буття.

Мова (і мовлення) – провідна форма виразу предметного змісту людської свідомості, тобто форма передачі того, що не може бути вказане безпосередньо, натуралістично; існує цілий спектр мов: мова видів мистецтва, мова науки, мова жестів, - серед яких людське мовлення постає найбільш гнучкою та оперативною формою виразу змісту свідомості.

Онтологічний статус свідомості – здатність людської свідомості мати у своєму змісті те, чого без свідомості або поза свідомістю не існує і існувати не може; йдеться, насамперед, про ідеацію, предметність, цілеспрямованість,

саморефлексію.

Предметність– це сприйняття людською свідомістю дійсності у вимірах людської інтелектуальної діяльності.

Цілеспрямованість– характеристика людської свідомості, пов'язана із її здатністю подумки вибудовувати образи та процедури майбутніх дій, здатність в подальшому концентрувати людські зусилля на їх реалізації.

 

Людська свідомість – це унікальне явище дійсності. Будучи внутрішнім фактором людської життєдіяльності, за своїм змістом та можливостями вона виходить далеко за межі життєвих потреб. Завдяки свідомості людина вибудовує у своєму знанні цілий універсам, що має внутрішню систему зв'язків та підпорядкувань. Свідомість пов'язана з продукуванням всеохоплюючих, еталонних, універсальних систем відліку та предметних орієнтацій, завдяки яким людина створює поняття, принципи, ідеї, тобто такі форми знання та мислення, що мають усезагальний та необхідний характер.

За статусом буття свідомість є ідеальною (на противагу фізичному, чуттєво-матеріальному). Це означає, що вона формує завершені, кінцеві та еталонні предметні характеристики реальності, набуваючи здатності вимірювати та оцінювати будь-що. З іншого боку, це означає, що свідомість не має просторово-часових вимірів.

Могутність та унікальність свідомості яскраво виявлена в її складній будові та в розмаїтості її життєвих функцій.

Сучасні концепції походження свідомості:

1. Релігійна: свідомість є проявом “іскри Божої”, вкладеної у людину Богом при творенні світу;

2. Концепція єдиного інформаційного поля: свідомість є одним із проявів дії єдиного світового інформаційного поля;

3. Концепція походження людини та свідомості внаслідок розвитку праці: людина і свідомість формуються в міру розвитку суспільної праці;

4. Дуалістична: в основі всіх світових процесів лежать два начала: матеріальне та духовне. Свідомість є виявленням духовного начала буття;

5. Концепція активно діяльного само породження людини на основі природно-космічних передумов.

Мова є прямим та гнучкішим способом прояву свідомості.

 

позначає, називає предмет, явище чи дію, виділені людиною із тотальності сущого;

є засобом мислення, засобом виражу предметного змісту знання;

об'єктивує ідеальну за своїм способом існування свідомість;

є засобом спілкування людей, обміну досвідом, переживаннями, почуттями;

зберігає та передає інформацію для прийдешніх поколінь;

є засобом управління як поведінкою людини, так і колективними діями.

 

 

           
   
   
 
   
 
   
 
   
 
   
 
   
 
 

 

 


Проблема свідомості, її онтологічного статусу, її можливостей постає для філософії найважливішою, оскільки поза свідомістю ми вже не маємо справи ні з людиною, ні з пізнанням, проте свідомість не підлягає звичайному науковому дослідженню: вона чуттєво не спостерігається; звідси виникає питання про її суттєві ознаки, до яких можна зарахувати особливий тип людської поведінки, предметний характер сприйняття дійсності, вміння використовувати речі культури за їх призначенням, мову.

Унікальні характеристики людської свідомості породжують ціну низку концепцій, що по-різному тлумачать її походження і що мають як свої переваги, так і недоліки; тому лише разом, у взаємодоповненні вони дають нам можливість краще зрозуміти сутність та особливості свідомості, а також ті чинники, які визначають її існування.

Властивості свідомості яскраво розкриваються у її ідеальності, яка постає, з одного боку, як здатність свідомості конструювати дійсність у її необхідних якостях та зв'язках, а з іншого боку, як здатність її ідеалізувати дійсність, вибудовувати систему її еталонних вимірів та абсолютних орієнтирів; ідеальність свідомості дає можливість зрозуміти її онтологічний статус, оскільки поза свідомістю нічого ідеального не існує.

Складна структура людської свідомості розкривається через систему її функцій, серед яких найперше значення мають пізнавальна, творча та самоусвідомлення.

Запитання для самостійного закріплення матеріалу

1. У чому полягає проблема визначення онтологічного статусу свідомості.

2. Перерахуйте та коротко охарактеризуйте суттєві ознаки свідомості.

3. Як пов'язані між собою предметність свідомості, ідеальне та процеси упредметнення і розпредметнення.

4. Коротко охарактеризуйте основні концепції походження свідомості, поясніть переваги та недоліки кожної із них.

5. Розкрийте основні аспекти виявлення ідеальності свідомості.

6. Окресліть основні складові структури свідомості.

7. Поясніть ті функції свідомості, які Ви вважаєте найважливішими.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 2001.

2. Кульчицький О. Основи філософії і філософських наук. – Мюнхен-Львів, 1995.

3. Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М., 1993.

4. Лосев А.Ф. Словарь античной мифологии. – М., 1995.

5. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. – М., 1990.

6. Мир философии. Книга для чтения: В 2-х ч. – М., 1998.

7. Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. – М., 1992.

8. Ортега-и-Гасет Х. Что такое философия? – М., 1991.

9. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. – 2-е изд., перераб. И дополн. – М., 2001.

10. Спиркин А.Г. Философия. Учебник для технических вузов. – М., 2000.

11. Філософія: Курс лекцій. – К., 1994.

12. Философия. Учебник / Под ред. В.Д. Губина. – М., 1997.


Тема ПРОБЛЕМА ВИБОРУ СВОБОДИ І ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

План

1. Свідомість і самосвідомість.

2. Природа і функції несвідомого.

3. Суспільна свідомість.

4. Роль цінностей в житті особи і суспільства.

 

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні:

Знати:

· основні причини складності розуміння та наукового вивчення свідомості;

· провідні ознаки, за якими ми можемо переконуватись у реальному існуванні свідомості;

· зміст основних концепцій походження свідомості;

· основні чинники виникнення та функціонування свідомості;

· значення ідеальності свідомості для визначення її онтологічного статусу;

· основні складові структури свідомості та її функції.

Вміти:

· використовувати основні ознаки свідомості для пояснення особливостей людського поведінки;

· аргументовано демонструвати переваги та недоліки основних концепцій походження свідомості;

· пояснювати конкретними прикладами значення ідеального для функціонування свідомості;

· застосовувати структурні одиниці свідомості для прояснення складностей людського свідомого сприйняття дійсності.

Розуміти:

· зв'язок проблеми свідомості із найважливішими особливостями людини, людського способу буття та філософським їх осмисленням;

· незавершеність концептуальних вирішень проблеми походження свідомості;

· зв'язок між провідними чинниками виникнення та функціонування свідомості;

· єдність свідомості та самосвідомості;

· значення еталонних, ідеальних вимірів сущого для людського свідомого орієнтування в дійсності;

· неоднозначність взаємозв'язку свідомості і мови;

· системний характер будови людської свідомості та зв'язків між її складовими.

Ключові терміни і поняття:

Абсолюція (або ідеація) – здатність людської свідомості створювати у полі свого інтелектуального споглядання ідеальні, тобто завершені, еталонні виміри сущого, завдяки яким свідомість набуває здатності орієнтуватися в предметній дійсності, оцінювати її.

Ідеальне – характеристика онтологічного статусу свідомості, згідно з яким свідомість не відтворює дійсність у вигляді копій, а фіксує її через виявлення суттєвих, необхідних зв'язків та через доведення параметрів будь-якого сущого до гранично можливого виміру.

Мислення – процес інтелектуального оперування предметним змістом свідомості, тобто упорядкований та усвідомлений рух думки через серію фіксованих пунктів до виправданого змістом цього руху результату; за змістом та суттю це є виведення у поле свідомого споглядання фундаментальних характеристик буття.

Мова (і мовлення) – провідна форма виразу предметного змісту людської свідомості, тобто форма передачі того, що не може бути вказане безпосередньо, натуралістично; існує цілий спектр мов: мова видів мистецтва, мова науки, мова жестів, - серед яких людське мовлення постає найбільш гнучкою та оперативною формою виразу змісту свідомості.

Онтологічний статус свідомості – здатність людської свідомості мати у своєму змісті те, чого без свідомості або поза свідомістю не існує і існувати не може; йдеться, насамперед, про ідеацію, предметність, цілеспрямованість,

саморефлексію.

Предметність– це сприйняття людською свідомістю дійсності у вимірах людської інтелектуальної діяльності.

Цілеспрямованість– характеристика людської свідомості, пов'язана із її здатністю подумки вибудовувати образи та процедури майбутніх дій, здатність в подальшому концентрувати людські зусилля на їх реалізації.

 

Свідомість – специфічно людська форма відображення і духовного освоєння дійсності; властивість високоорганізованої матерії, людського мозку, яка полягає в створенні суб'єктивних образів об'єктивного світу, в одержуванні, зберіганні й переробці інформації, у виробленні програми діяльності, спрямованої на розв'язання певних завдань, в активному управлінні цією діяльністю.

Завдяки наявності свідомості людина в процесі діяльності одержує інформацію не тільки про сучасне, а й передбачає майбутнє, відображає не тільки наявне, а й конструює належне.

Свідомість – це суспільний продукт, поява якого збігається з виникненням специфічного рівня буття, суб'єкт якого здатний змінювати світ, змінюючись при цьому сам.

Базисом свідомості є чуттєво-предметна діяльність людини – практика. Визначальними ознаками свідомості є відображення, відношення, цілепокладання, управління. Свідомість як відображення відтворює насамперед форми людської діяльності і через них – форми природного буття. Специфіка свідомості як відношення полягає в її націленості на буття, на пізнання, освоєння того, що лежить поза свідомістю, на розкриття його сутності.

Разом з тим об'єктом розгляду свідомості може бути вона сама і її носії, тобто свідомість пов'язана з самосвідомістю. Вихідним пунктом людського ставлення до світу є перетворення його відповідно до своїх потреб, що виливається у форму ціле покладання – створення ідеальної моделі бажаного майбутнього, визначення мети і засобів, розробка програми діяльності. Завдяки свідомості людина здатна мислено відтворювати дійсність, піддаючи ідеальному випробуванню різноманітні моделі можливих ситуацій. Велику “організуючу” роль відіграє в цьому процесі поняттєва форма мислення, яка полягає в закріпленні певного способу доцільної діяльності в загальнозначущій формі. Проте свідомість не зводиться повністю до мислення, поняття, пізнання й знання, вона охоплює як раціональне, так і чуттєве відображення дійсності, як пізнавальне, так і емоційно-оціночне ставлення людини до світу.

Самосвідомість – один з найістотніших моментів свідомості, який полягає в усвідомлені людиною себе як суб'єкта практичної і пізнавальної діяльності, в оцінці своїх дій, потреб і інтересів, своїх почуттів, думок, мотивів поведінки та ідеалів, свого становища в природному і соціальному середовищах.

Завдяки самосвідомості людина виділяє себе з умов існування й протиставить оточенню, визначає своє місце і роль у подіях, виробляє принципи ставлення до світу.

Серцевиною самосвідомості, як і свідомості, є знання. Проте специфіка самосвідомості полягає в тому, що вона є знанням про саме знання, відображенням відображення, усвідомленням свідомості; її об'єктом є сам суб'єкт і його духовний світ. В основі формування самосвідомості лежить предметно-практична діяльність, розвиток матеріального виробництва і спілкування. На відміну від тварин, які безпосередньо тотожні з своєю життєдіяльністю і не виділяють себе з умов існування, людина через працю виділяє себе з природи і саму свою життєдіяльність перетворює на предмет своєї волі і своєї свідомості.

Самосвідомість пов'язана з суспільною оцінкою і самооцінкою людини. Її змістову основу становить сформована в ній система цінностей і ідеалів, крізь призму яких переломлюється ставлення суб'єкта до дійсності. Всі форми суспільної свідомості є і формами суспільної самосвідомості. Найвищим рівнем самосвідомості є формування цілісного наукового світогляду.

Несвідоме– певний рівень психічного відображення дійсності, який характеризується мимовільністю виникнення і протікання, відсутністю свідомого контролю й регулювання. Психічне відображення дійсності у тварин має несвідомий, інстинктивний характер. Людське відображення охоплює як рівень несвідомої психіки, причому обидва рівні перебувають між собою у тісному діалектичному взаємозв'язку і взаємодії.

Як специфічна форма психічного відображення, несвідоме виявляється в інтуїції, творчому натхненні, раптових здогадах, мимовільних спогадах, навичках, установці, сновидіннях, гіпнотичних станах тощо. Фізіологічний механізм несвідомих психічних процесів становлять умовні рефлекси.

Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм, які охоплюють і відтворюють суспільне буття, вони вироблені людством у процесі освоєння природи і соціальної історії.

Суспільна свідомість не тільки відображає суспільне буття, а й творить його, здійснюючи випереджаючу, прогностичну функцію щодо суспільного буття.

Важливою рисою відносної самостійності суспільної свідомості є наступність у її розвитку: ідеї, теорії, все те, що становить зміст духовного життя суспільства, не виникає на новому місці, а формується і утверджується на основі духовної культури минулих епох.

Суспільна свідомість може існувати лише тоді, коли є конкретні її носії – людина, соціальні групи, спільності, конкретні особистості та ін. суб'єкти. Без основних носіїв суспільної свідомості – конкретних людей – вона неможлива.

Суспільна та індивідуальна свідомість перебувають у діалектичній єдності, оскільки у них загальне джерело – буття людей, в основі якого лежить практика.

Суспільна свідомість є надзвичайно складним явищем, що має динамічну, складну структуру, яка зумовлюється структурою суспільного буття. Одним з елементів структури суспільної свідомості є її різні рівні – буденна і теоретична свідомість, ідеологія та суспільна психологія.

Буденна та теоретична свідомість характеризують певний зріст структури суспільної свідомості, фіксуючи її компоненти в міру проникнення в сутність тих явищ суспільного життя, що виступають об’єктом пізнання.

Буденна свідомість як сукупність конкретних умов життєдіяльності людей розвивається на основі їхнього повсякденного досвіду. Вона охоплює об’єкт відображення, як правило, з неприхованої, очевидної сторони. Тому відображення об'єктивної дійсності шляхом буденної свідомості суперечливе, вона відстає від суспільного буття. Буденний рівень суспільної свідомості включає в себе емпіричні знання про об'єктивні процеси, погляди, настрої, традиції, почуття, волю.

Теоретичний же рівень суспільної свідомості виходить за межі емпіричних умов буття людей і виступає у вигляді певної системи поглядів, прагне проникнути в саму суть явищ об'єктивної дійсності, розкрити закономірності їхнього розвитку та функціонування. Тільки теоретична свідомість здатна вловити закономірні тенденції розвитку суспільного життя, складну діалектику його розвитку у всій її складності та багатогранності. Вона спрямована на виявлення найбільш суттєвих рис названих процесів.

Важливими елементами структури суспільної свідомості виступають суспільна психологія та ідеологія.

Суспільна психологія являє собою сукупність поглядів, почуттів, емоцій, настроїв, звичок, традицій, звичаїв, що виникають у людей під впливом безпосередніх умов їхньої життєдіяльності через призму їхніх повсякденних інтересів. Суспільна психологія виступає як безпосередня реакція на умови життя людини, є першим степенем чуттєвого сприйняття всієї багатогранності суспільного буття. Вона – важлива умова становлення духовної культури людини, а ідеологія перетворюється в рушійну силу, лише проникаючи в сферу психології. Тому важливою особливістю загального процесу формування суспільної свідомості є цілеспрямований розвиток соціально-психологічний стереотипів, мислення та діяльності, оскільки соціально-психологічний компонент, емоційно-вольова сторона духовного світу людини має неабияке значення в становленні цілісної особистості, гармонійних людських стосунків.

Як первинна сфера суспільної творчості, специфічний її пласт, психологія відображає об'єктивну дійсність, як правило, суперечливо. Тому часто вона виступає як стихійна, консервативна основа збереження пережитків, негативних стереотипів минулого в свідомості людей. Однак, хоча в суспільній психології досить вагомий елемент стихійності, зводити її винятково до сфери стихійного регулювання невиправдано.

Важливе місце в структурі суспільної свідомості належить масовій свідомості. Сучасне суспільство породжує новий тип масової свідомості. В умовах пізнання людиною багатогранності світу вона поступово набуває певною мірою рис науково-практичного відображення дійсності, що сполучає і побутове, й ідейно-теоретичне. Масовій свідомості, на відміну від побутової, все більше властиве засвоєння елементів узагальнено-теоретичних уявлень про дійсність.

Політична свідомість є відображенням політичних відносин, політичної діяльності, що відбувається в суспільстві. Вона є сукупністю ідей, поглядів, вчень, політичних установок, тих чи інших політичних методів, з допомогою яких обґрунтовуються і втілюються в життя політичні інтереси суб'єктів політичних процесів. Політична свідомість включає в себе ідеологічний та психологічний процеси. Перший аспект пов'язаний з політичною ідеологією як системою поглядів, ідей, що відображають корінні інтереси певних соціальних спільностей – верств, груп, страт тощо. Другий аспект безпосередньо пов'язаний з політичною психологією, що ґрунтується на несистематизованих поглядах, почуттях, настроях певних суб'єктів політичних відносин.

Політична свідомість відображає свідомо та цілеспрямовано регульовані політичні процеси, відносини, спілкування, а тому тісно взаємопов'язана з політикою. Політика як найважливіший вид людської діяльності, пов'язаний з корінними економічними інтересами соціальних суб'єктів, є надзвичайно складною сферою суспільних відносин.

Суттєву роль у життєдіяльності суспільства відіграє правова свідомість, яка являє собою сукупність знань, поглядів на юридичні права та норми, що регулюють поведінку людей у суспільстві. Право як система загальнообов’язкових норм і правил поведінки людей, що виражені в юридичний законах і відображають державну волю, встановлюють права та обов'язки учасників правовідносин, змінюється разом з розвитком суспільства, держави, політики

Важливе місце серед форм суспільної свідомості належить естетичній свідомості, яка відображає об'єктивну дійсність шляхом певних художніх образів. На відміну від наукового пізнання, що відображає буття в формі логічних понять і теорій, естетична свідомість відображає його в конкретній наочно-чуттєвій формі, художніх образах, що здійснюють вплив на наші органи почуттів і викликають тим самим певну реакцію, оцінку.

В основі естетичної свідомості лежить художня культура, головним у якій є художнє виробництво та споживання. Художня культура включає в себе естетичну активність особистості, її естетичне виховання, а також естетичні потреби, почуття, смаки, які реалізуються в художній творчій діяльності людей.

Особлива роль у формуванні естетичної свідомості людини належить мистецтву. Мистецтво виступає як специфічний спосіб практично-духовного освоєння світу, форма суспільної свідомості і художньо-образного відображення дійсності, її пізнання й оцінки, особливою формою творчої діяльності особистості.

 

Запитання для самостійного закріплення матеріалу

1. Що таке свідомість і самосвідомість?

2. Поясніть природу і функції несвідомого.

3. Що таке суспільна несвідомість?

4. Поясніть роль цінностей в житті особи і суспільства.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 2001.

2. Кульчицький О. Основи філософії і філософських наук. – Мюнхен-Львів, 1995.

3. Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М., 1993.

4. Лосев А.Ф. Словарь античной мифологии. – М., 1995.

5. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. – М., 1990.

6. Мир философии. Книга для чтения: В 2-х ч. – М., 1998.

7. Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. – М., 1992.

8. Ортега-и-Гасет Х. Что такое философия? – М., 1991.

9. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. – 2-е изд., перераб. И дополн. – М., 2001.

10. Спиркин А.Г. Философия. Учебник для технических вузов. – М., 2000.

11. Філософія: Курс лекцій. – К., 1994.

12. Философия. Учебник / Под ред. В.Д. Губина. – М., 1997.

 


Тема ЗМІСТ І ФОРМИ ФІЛОСОФСЬКОГО ВЧЕННЯ ПРО РОЗВИТОК. ЗАГАЛЬНІ ОЗНАКИ ТА ЛЮДСЬКІ КРИТЕРІЇ

План

1. Діалектика як вчення про універсальні зв'язки.

2. Принципи, закони і категорії діалектики.

3. Поняття закону.

 

 

Діалектика – визнана в сучасній філософії теорія розвитку всього сущого і заснований на ній оснований на ній філософський метод. Діалектика теоретично відбиває розвиток матерії, духу, свідомості, пізнання й інших аспектів дійсності через:

· закони діалектики;

· категорії;

· принципи.

Головна проблема діалектики – що таке розвиток?

Розвиток – загальна властивість і найголовніша ознака матерії: зміна матеріальних і ідеальних об'єктів, причому не проста (механічна) зміна, а зміна як саморозвиток, результатом якого є перехід на більш високу ступінь організації.

Розвиток – найвища форма руху. В своє чергу, рух – основа розвитку.

Рух – також являється внутрішньою властивістю матерії і унікальним явищем навколишньої дійсності, оскільки рух характеризується цілісністю, неперервністю і одночасно наявністю протиріч (тіло, що рухається, не займає постійного місця в просторі – у кожен момент руху тіло знаходиться у визначеному місці й одночасно вже не знаходиться в ньому). Рух також є способом зв'язку в матеріальному світі.

Серед способів розуміння діалектики розвитку – законів, категорій, принципів – основними є закони діалектики.

Закон – це об'єктивні (не залежні від волі людини), загальні, стабільні, необхідні, повторювані зв'язки між сутностями і усередині сутностей.

Закони діалектики відрізняються від законів інших наук (фізики, математики та ін.) своєю загальністю і універсальністю, оскільки вони:

· охоплюють все сфери навколишньої дійсності;

· розкривають глибинні основи руху і розвитку – їх джерело, механізм переходу від старого до нового, зв'язку старого і нового.

Виділяють три базових закони діалектики:

· єдності і боротьби протилежностей;

· перехід кількості в якість;

· заперечення заперечення.

Основними принципами діалектики є:

· принцип загального зв'язку;

· принцип системності;

· принцип причинності;

· принцип історизму.

Загальний зв'язок означає цілісність навколишнього світу, його внутрішня єдність, взаємозв'язок, взаємозалежність усіх його компонентів – предметів, явищ, процесів.

Зв'язки можуть бути:

· зовнішні і внутрішні;

· безпосередні й опосередковані;

· генетичні і функціональні;

· просторові і тимчасові;

· випадкові і закономірні.

Найбільш розповсюджені види зв'язку – зовнішні і внутрішні. Приклад: внутрішні зв'язки людського організму як біологічної системи, зовнішні зв'язки людини як елементи соціальної системи. Системність означає, що численні зв'язки в навколишньому світі існують не хаотично, а упорядковано. Дані зв'язки утворюють цілісну систему, у якій вони розташовуються в ієрархічному порядку. Завдяки цьому навколишній світ має внутрішню доцільність.

Причинність – наявність таких зв'язків, де одна породжує іншу. Предмети, явища, процеси навколишнього світу чимось обумовлені, тобто мають або зовнішню, або внутрішню причину. Причина, у свою чергу, породжує наслідок, а зв'язки в цілому іменуються причинно-наслідковими. Історизм має на увазі два аспекти навколишнього світу:

· вічність, незнищуваність історії, світу;

· його існування і розвиток у часі, що триває завжди.

Категорії діалектики – найбільш загальні поняття, якими оперує філософія для розкриття суті діалектичних проблем.

До основних категорій діалектики відносяться:

· сутність і явище; форма і зміст;

· причина і наслідок;

· одиничне, особливе, загальне;

· можливість і дійсність;

· необхідність і випадковість.

 

?

 

 

Запитання для самостійного закріплення матеріалу

1. Поняття діалектики.

2. Головна проблема діалектики.

3. Поняття закону.

4. Основні закони діалектики.

5. Принципи діалектики.

6. Категорії діалектики.

ЛІТЕРАТУРА

1. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 2001.

2. Кульчицький О. Основи філософії і філософських наук. – Мюнхен-Львів, 1995.

3. Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М., 1993.

4. Лосев А.Ф. Словарь античной мифологии. – М., 1995.

5. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. – М., 1990.

6. Мир философии. Книга для чтения: В 2-х ч. – М., 1998.

7. Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. – М., 1992.

8. Ортега-и-Гасет Х. Что такое философия? – М., 1991.

9. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. – 2-е изд., перераб. И дополн. – М., 2001.

10. Спиркин А.Г. Философия. Учебник для технических вузов. – М., 2000.

11. Філософія: Курс лекцій. – К., 1994.

12. Философия. Учебник / Под ред. В.Д. Губина. – М., 1997.

 

Тема ОСНОВНІ ЗАКОНИ ДІАЛЕКТИКИ

 

План

1. Основні закони діалектики: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та боротьби протилежностей, закон заперечення заперечення.

2. Категорії діалектики.

 

Ключові терміни і поняття:

Діалектика– термін, яким позначали мистецтво полеміки, логічний метод встановлення істини шляхом виявлення і подолання суперечностей у судженнях супротивника.

Закон– філософська категорія, яка відображає необхідне, істотне, стійке, повторюване, загальне для даної галузі відношення між явищами об'єктивної дійсності.

Категорії– форми мислення, які відображають універсальні властивості й відношення об'єктивної дійсності, загальні закономірності розвитку всіх матеріальних, природних і духовних явищ.

 

 

Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні:

Якість – тотожна буттю визначеність, стабільна система певних характеристик і зв'язків предмета.

Кількість– філософська категорія, що відображає такі параметри предмета, як число, величина, об'єм, вага, розмір.

Міра – єдність кількості і якості.

При певних кількісних змінах обов'язково змінюється і якість. При цьому якість не може змінюватися безкінечно. Наступає момент, коли зміна якості приводить до зміни міри (тієї системи координат, в якій раніше проходили зміни якості під впливом кількісних змін) – до корінної трансформації сутності предмета. Такі моменти одержали назву “вузлів”, а сам перехід в інший стан розуміється у філософії як “стрибок”. Можна привести деякі приклади чинності закону переходу кількісних змін у якісні. Якщо нагрівати воду послідовно на один градус по Цельсію, тобто змінювати кількісні параметри – температуру, то вода буде змінювати свою якість – стане гарячою (в силу порушення звичних структурних зв'язків атоми почнуть рухатися в кілька разів швидше). При досягненні температури в 100 градусів відбудеться корінна зміна якості води – вона перетвориться на пару (тобто зруйнується колишня “система координат” процесу нагрівання – вода і колишня система зв'язків). Температура в 100 градусів в даному випадку буде вузлом, а перехід води в пар – стрибком. Те ж саме можна сказати і про охолодження води та її перетворення при температурі нуль градусів по Цельсію в лід.

В природі не завжди вдається визначити вузловий момент. Перехід кількості в нову якість може відбутися:

· різко, одномоментно;

· непомітно, еволюційно.

Прикладом першого випадку є приклад з водою. Що стосується другого варіанту (непомітної, еволюційної корінної зміни якості – міри), то гарною ілюстрацією даного процесу давньогрецькі апорії “Купа” і “Лисий”: “При додаванні якого зерна сукупність зерен перетвориться в купу?”; “Якщо з голови буде випадати по волосині, то з якого моменту, з випадінням якого конкретного волоска людину можна вважати лисою?”. Тобто границя конкретної зміни якості може бути і невловимою.

Закон єдності та боротьби протилежностей полягає в тому, що все сутнє складається з протилежних початків, які, будучи єдиними по своїй природі, знаходяться в боротьбі і суперечать одне одному (приклад: день і ніч, гаряче і холодне, чорне і біле, зима і літо, молодість і старість).

Єдність і боротьба протилежних початків – внутрішнє джерело руху і розвитку всього сутнього.

Особливий погляд на єдність і боротьбу протилежностей мав Гегель, який вважається основоположником діалектики. Ним були виведені два поняття – “тотожність” і “розходження” і показаний механізм їх взаємодії, що приводить до руху.

По Гегелю, кожен предмет, явище володіють двома головними якостями – тотожністю і відмінністю. Тотожність означає те, що предмет (явище, ідея) дорівнює самому собі, тобто даний предмет є саме цим даним предметом. В той же час в тотожному самому собі предметі є те, що прагне вийти за рамки предмета, порушити його тотожність.

Протиріччя, боротьба між єдиними тотожністю і відмінністю приводить, по Гегелю, до зміни предмета – руху. Приклади: існує ідея, тотожна самій собі, у той же час у ній самій закладена відмінність – те, що прагне вийти за рамки ідеї; результат їхньої боротьби – зміна ідеї (наприклад, перетворення ідеї в матерію з погляду ідеалізму). Або: існує суспільство, тотожне самому собі, але в ньому є сили, яким тісно в рамках даного суспільства, його відновленню.

Можна також виділити різні види боротьби:

· боротьба, що приносить вигоду обом сторонам (наприклад, постійне змагання, де кожна сторона “доганяє” іншу і переходить на більш високу якісну ступінь розвитку);

· боротьба, де одна сторона регулярно бере верх над іншою, але переможена сторона зберігається і є “подразником” для переможеної, завдяки чому сторона, що перемагає на більш високу ступінь розвитку;

· антагоністична боротьба, де одна сторона може вижити тільки за рахунок повного знищення іншої.

Крім боротьби можливі інші види взаємодії:

· сприяння (коли обидві сторони надають зустрічну допомогу один одному без боротьби);

· солідарність, союзництво (сторони не роблять один одному прямого сприяння, але мають різні інтереси і діють в одному напрямку);

· нейтралітет (сторони мають різні інтереси, не сприяють один одному, але і не воюють між собою);

· мутуалізм – повний взаємозв'язок (для виконання якої-небудь справи сторони повинні діяти тільки разом і не можуть діяти автономно один з одним).

Закон заперечення заперечення полягає в тому, що нове завжди заперечує старе і займає його місце, але поступово вже саме перетворюється з нового в старе і заперечується ще новішим.

Приклади: зміна суспільно-економічних формацій (при формаційному підході до історичного процесу); “естафета поколінь”; зміна смаків у культурі, музиці; еволюція роду (діти – частково батьки, але вже на новій сходинці); щоденне відмирання старих кров'яних клітин, виникнення нових).

Заперечення старих форм новими – причина і механізм поступального розвитку. Однак питання про спрямованість розвитку – дискусійний у філософії. Виділяються наступні основні точки зору:

· розвиток – тільки поступальний процес, перехід від нижчих форм до вищих, тобто висхідний розвиток;

· розвиток може бути як висхідним, так і спадної;

· розвиток хаотичний, не має ніякої спрямованості.

Практика показує, що з трьох точок зору найбільш близькою до істиною є друга: розвиток може бути як висхідним, так і спадним, хоча загальна тенденція все-таке висхідна.

Приклади:

· організм людини розвивається, міцніє (висхідний розвиток), але потім, розвиваючись далі, уже слабшає, старіє (спадний розвиток);

· історичний процес іде по висхідному напрямку розвитку, але зі спадами – розквіт Римської імперії змінився її падінням, але потім почався новий розвиток Європи по висхідній (Ренесанс, новий час).

Таким чином, розвиток скоріше йде не лінійним чином (по прямій), а по спіралі, причому кожен виток спіралі повторює попередній, але на новому, вищому рівні.

Категорії діалектики– це форма пізнання. Це найбільш загальне поняття, яким оперує філософія для розкриття суті діалектичних проблем. До основних категорій діалектики відносяться:

· Сутність і явище. Сутність має загальний характер, в ній містяться всі глибинні зв'язки, закономірності, протиріччя, в ній причина і закон.

Розкрити сутність – це проникнути у глибину речі, виявити особливості виникнення і тенденції розвитку.

Пізнання – сутність 1 порядку – сутність 2 порядку - ...

Сутність завжди конкретна.

Явище – це те, як сутність проявила себе у взаємодії з усим іншим.

· Одиничне, особливе, загальне.

           
   
   

 


 

· Ціле і частка.

Ціле – предмет, зміст і внутрішня форма якого необхідні для досягнення певної мети.

Частка – елемент змісту цілого.

· Зміст і форма.Будь-який предмет являє собою єдність змісту і форми. Не може бути простого змісту, а тільки певним чином оформлений.

· Необхідність і випадковість.

Необхідність – стійкість, суттєвий зв'язок подій, обумовлений усим ходом життя. Необхідність не можна плутати з неминучістю (операція – необхідна чи неминуча).

Випадковість – може бути, а може ні; в релігійному світогляді – віра в долю.

· Можливість і дійсність – процес розвитку – діалектична єдність можливості і дійсності. Щоб можливість стала дійсністю необхідно створити умови.

· Причина – наслідок.

Явище, яке викликає до життя інше явище.

Результат – результат дії причини.

Причинно-наслідкові зв'язки встановлює наука і фіксує їх у вигляді закону.

Запитання для самостійного закріплення матеріалу

1. Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні.

2. Закон єдності та боротьби протилежностей.

3. Закон заперечення заперечення.

4. Категорії діалектики.

 


ЛІТЕРАТУРА

1. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 2001.

2. Кульчицький О. Основи філософії і філософських наук. – Мюнхен-Львів, 1995.

3. Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М., 1993.

4. Лосев А.Ф. Словарь античной мифологии. – М., 1995.

5. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. – М., 1990.

6. Мир философии. Книга для чтения: В 2-х ч. – М., 1998.

7. Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. – М., 1992.

8. Ортега-и-Гасет Х. Что такое философия? – М., 1991.

9. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. – 2-е изд., перераб. И дополн. – М., 2001.

10. Спиркин А.Г. Философия. Учебник для технических вузов. – М., 2000.

11. Філософія: Курс лекцій. – К., 1994.

12. Философия. Учебник / Под ред. В.Д. Губина. – М., 1997.


ПЛАН ЗАНЯТТЯ

Навчальна дисципліна:Основи філософських знань.

Тема Зміст і форми філософського вчення про розвиток

Мета заняття: Розкрити головні риси науково-філософського розуміння

процесів руху і розвитку об'єктивного світу і навчити в

практичній діяльності застосовувати ці знання.

Розвивати вміння вести дискусію, аналізувати, робити

висновки.

Вид заняття: Семінар у формі теле-рев'ю.

Міжпредметні зв'язки: біологія, фізика, хімія, спецдисципліни, які

вивчаються в коледжі.

Забезпечення заняття: тема заняття і епіграф на дошці;

візитні картки у ведучих;

таблиці для оцінювання.

ЛІТЕРАТУРА

1. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 2001.

2. Кульчицький О. Основи філософії і філософських наук. – Мюнхен-Львів, 1995.

3. Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М., 1993.

4. Лосев А.Ф. Словарь античной мифологии. – М., 1995.

5. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. – М., 1990.

6. Мир философии. Книга для чтения: В 2-х ч. – М., 1998.

7. Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. – М., 1992.

8. Ортега-и-Гасет Х. Что такое философия? – М., 1991.

9. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. – 2-е изд., перераб. И дополн. – М., 2001.

10. Спиркин А.Г. Философия. Учебник для технических вузов. – М., 2000.

11. Філософія: Курс лекцій. – К., 1994.

12. Философия. Учебник / Под ред. В.Д. Губина. – М., 1997.


ХІД І ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ЗАНЯТТЯ

І. Організаційна частина:

1.4. Перевірка наявності студентів на занятті.

1.5. Виявлення готовності студентів до занять.

1.6. Проведення політінформації.

ІІ. Повідомлення теми, мети, завдань заняття.

- розкрити значимість теми для розуміння ролі і значимості діалектики як критичного методу; - проаналізувати органічний зв'язок між діалектичним методом і об'єктивною… ІV. Актуалізація опорних знань студентів:

Тема ПОНЯТТЯ ГНОСЕОЛОГІЇ.

ПРОБЛЕМА ПІЗНАННЯ У ФІЛОСОФІЇ

 

План

1. Загальне поняття і види пізнання.

2. Рівні і форми пізнання.

3. Принципи пізнання.

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні:

Знати:

· основні смислові наголоси поняття пізнання;

· основні види, рівні та форми пізнання;

· філософські позиції, що виникають на ґрунті тлумачення можливостей людського пізнання та значення для нього його окремих складових.

Вміти:

· наводити конкретні приклади реальних виявлень різних смислових наголосів поняття пізнання;

· співставляти між собою життєво-досвідне, наукове та художньо-мистецьке пізнання, виділяти їх переваги та недоліки;

· пояснювати процесуальний характер пізнання в його сновних формах та рівнях;

· використовувати поняття істини для оцінки реальних знань;

· пояснювати відмінність між поняттями істини і правди.

Розуміти:

· складність і неоднозначність зв'язку людини і пізнання;

· цілісний, системний та процесуальний характер пізнавальної діяльності;

· багатоаспектність філософського поняття істини;

· значення методів для якісних характеристик наукового пізнання.

Ключові терміни і поняття:

Агностицизм – позиція у підході до пізнання, яка заперечує принципову можливість або мати істинні знання, або мати можливість надійно оцінювати знання щодо їх відношення до істини.

Гносеологія – одна із фундаментальних наукових дисциплін, що вивчає пізнання, його роль у людській життєдіяльності, рушійні сили, суперечності пізнання, критерії та ознаки істинних знань.

Догматизм– надмірне наголошування на цінності та незмінності виправданих знань, ідей та принципів.

Істина – якісна характеристика знання та мета пізнання – така характеристика знань, згідно з якою знання повністю співпадають із реальним станом справ: проте пряме дублювання реальності позбавляє людське пізнання сенсу, й тому істина постає як еталон та ідеал пізнання, який спрямовує пізнання, якісно його зумовлює: в своїй же повноті пізнання постає багатостороннім процесом продукування засобів наближення до істини.

Метод – свідомо від фіксований шлях досягнення бажаних результатів у різних сферах людської діяльності: у науковому пізнанні методи постають теоретично обґрунтованими, ретельно проблемними, а тому їх інколи називають “генетичним кодом науки”.

Факт науковий – подія або явище дійсності, зафіксовані засобами, що викликають довіру науки та описані із допомогою наукових понять або категорії.

 

Пізнання – це:

процес здобування знань, створення образів, моделей теорій реальності (це інформативний аспект пізнання);

прагнення оволодіти реальністю, проникнути в її приховані підвалини (це активістський або вольовий аспект пізнання);

бажання досягти найважливішого, найпозитивнішого для людини стану досконалості (це смисловий аспект пізнання).

Види пізнання:

· життєво-досвідне – постає безпосереднім, прямо вписаним у процеси повсякденної людської життєдіяльності; воно є дуже різноманітним за проявами, але нерозчленованим ні за змістом, ні за формами існування: тут емоції переплетені зі знанням, бажанням тощо;

· мистецьке пізнання – окреслює реальність не відсторонено, а через переживання. Воно більше передає не предметні окреслення дійсності, а людське ставлення до неї. За змістом воно умовне, тобто надає простір проявами уяви, фантазії, суб'єктивним схильностями людини. Завдяки цьому художнє пізнання інколи випереджає хід подій, окреслює їх більш багатогранно, багатобарвно та життєво;

· наукове пізнання – культивується спеціально через усвідомлення ролі знання; воно є спеціалізованим та спеціально організованим, контролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання;

· релігійно-містичне пізнання – часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне об'явлення, особливе просвітлення, і хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничими та недосяжними ні для контролю, ні для свідомого використання, немає сенсу заперечувати особливу значущість для людини того, що викладено у священних текстах і релігійних настановах; сама історія людства переконливо це доводить;

· екстрасенситивне пізнання, інтерес до якого особливо зріс наприкінці ХХ ст., також залишається для нас багато в чому незрозумілим; ми можемо констатувати, що так звані екстрасенси, контактери мають можливість отримувати інформацію з якихось незвичайних джерел. Цей вид пізнання використовують у суспільстві, але природа його для науки поки що незрозуміла.

Сучасна гносеологія в своїй більшості стоїть на позиціях гностицизму і базується на слідуючи принципах:

· діалектики;

· історизму;

· практики;

· пізнаванності;

· об'єктивності;

· активності творчого відображення дійсності;

· конкретності істини.

Суб'єктом пізнання є людина – істота, наділена розумом і яка засвоїла арсенал пізнавальних засобів, накопичених людством. Суспільство в цілому, яке за свою історію накопило великий об'єм матеріальної і духовної культури також являється суб'єктом пізнання.

Об'єктом пізнання є навколишній світ, а саме та частина його, на яку направлений пізнавальних інтерес суб'єкта.

Рівні та форми пізнання

Першим, вихідним рівнем пізнання, поза яким неможливе формування знання, є чуттєве пізнання: це фіксація окремих властивостей та ознак речей… Чуттєвий рівень пізнання ще не творить знання, але дає пізнанню такий його… Вже на рівні відчуття у діяльність чуття втручаються розумові операції, бо з'єднувати елементи відчуття у сприйнятті…

Запитання для самостійного закріплення матеріалу

1. Розкрийте зміст поняття пізнання.

2. Охарактеризуйте особливості, об'єкт, форми, переваги та недоліки чуттєвого пізнання.

3. Охарактеризуйте особливості, об'єкт, форми, переваги та недоліки раціонально-логічного пізнання.

4. Поясніть необхідність існування та форми синтезу вального рівня пізнання.

5. Охарактеризуйте пізнання як неперервний еволюційний процес.

6. Дайте визначення методу наукового пізнання, окресліть його значення для науки.

7. Охарактеризуйте методи і форми емпіричного пізнання у науці.

8. Дайте перелік та короткі характеристики методів опрацювання фактів у науці.

9. Охарактеризуйте методи і форми теоретичного наукового пізнання.

10. Окресліть сучасне розуміння істини, порівняйте істину та правду.

ЛІТЕРАТУРА

1. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 2001.

2. Кульчицький О. Основи філософії і філософських наук. – Мюнхен-Львів, 1995.

3. Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М., 1993.

4. Лосев А.Ф. Словарь античной мифологии. – М., 1995.

5. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. – М., 1990.

6. Мир философии. Книга для чтения: В 2-х ч. – М., 1998.

7. Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. – М., 1992.

8. Ортега-и-Гасет Х. Что такое философия? – М., 1991.

9. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. – 2-е изд., перераб. И дополн. – М., 2001.

10. Спиркин А.Г. Философия. Учебник для технических вузов. – М., 2000.

11. Філософія: Курс лекцій. – К., 1994.

12. Философия. Учебник / Под ред. В.Д. Губина. – М., 1997.

 

 


Тема ПІЗНАННЯ І ЗНАННЯ.

ПРОБЛЕМА ІСТИНИ

План

1. Проблема істини в пізнанні.

2. Істина та якісні характеристики знання.

3. Людина і пізнання.

4. Істина і правда.

 

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні:

Знати:

· основні смислові наголоси поняття пізнання;

· філософські позиції, що виникають на ґрунті тлумачення можливостей людського пізнання та значення для його окремих складових;

· існуючі у філософії тлумачення істини, її співвідношення із життєвою правдою людини.

Вміти:

· наводити конкретні приклади реальних виявлень різних смислових наголосів поняття пізнання;

· співставляти між собою життєво-досвідне, наукове та художньо-мистецьке пізнання, виділяти їх переваги та недоліки;

· пояснювати процесуальний характер пізнання в його основних формах та рівнях;

· використовувати поняття істини для оцінки реальних знань;

· пояснювати відмінність між поняттями істини і правди.

Розуміти:

· складність і неоднозначність зв'язку людини і пізнання;

· цілісний, системний та процесуальний характер пізнавальної діяльності;

· багатоаспектність філософського поняття істини;

· значення методів для якісних характеристик наукового пізнання.

Ключові терміни і поняття:

Агностицизм – позиція у підході до пізнання, яка заперечує принципову можливість або мати істинні знання, або мати можливість надійно оцінювати знання щодо їх відношення до істини.

Епістемологія – розділ філософського знання, філософсько-методологічна наука про знання; у деяких країнах – перш за все та переважно – про наукове знання.

Гносеологія – одна із фундаментальних наукових дисциплін, що вивчає пізнання, його роль у людській життєдіяльності, рушійні сили, суперечності пізнання, критерії та ознаки істинних знань.

Догматизм – надмірне наголошування на цінності та незмінності виправданих знань, ідей та принципів.

Істина – якісна характеристика знання та мета пізнання – така характеристика знань, згідно із якою знання повністю співпадають ірреальним станом справ: проте пряме дублювання реальності позбавляє людське пізнання сенсу, й тому істина постає як еталон та ідеал пізнання, який спрямовує пізнання, якісно його зумовлює: в своїй же повноті пізнання постає багатостороннім процесом продукування засобів наближення до істини.

Метод – свідомо від фіксований шлях досягнення бажаних результатів у різних сферах людської діяльності: у науковому пізнанні методи постають теоретично обґрунтованими, ретельно проблемними, а тому їх інколи називають “генетичним кодом науки”.

Факт науковий – подія або явище дійсності, зафіксовані засобами, що викликають довіру науки та описані із допомогою наукових понять або категорії.

 

Проблема істини в пізнанні. Істина та якісні характеристики знання.

Найпоширенішим є тлумачення істини як відповідності знань та уявлень дійсності. Але таке тлумачення не витримує серйозної критики. Так, людський… Пізнаючи об'єкт, ми розчленовуємо його на предмети різних наук та напрямів… Спробою обманути згадані складнощі була конвенціональна концепція істини: істиною слід вважати те, що більшість людей…

Людина і пізнання. Істина і правда.

Бачення знання і пізнання у негативному аспекті засвідчено також давньогрецькими міфами та відомою ренесансною легендою про доктора Фауста.… Урахування як позитивних, так і негативних проявів пізнання підводить до… Сучасні дослідження наукового пізнання доводять, що і в науці позиція дослідника, його уподобання, світоглядні…

Запитання для самостійного закріплення матеріалу

1. Розкрийте зміст поняття пізнання.

2. Охарактеризуйте особливості, об'єкт, форми, переваги та недоліки чуттєвого пізнання.

3. Охарактеризуйте особливості, об'єкт, форми, переваги та недоліки раціонально-логічного пізнання.

4. Поясніть необхідність існування та форми синтезу вального рівня пізнання.

5. Охарактеризуйте пізнання як неперервний еволюційний процес.

6. Дайте визначення методу наукового пізнання, окресліть його значення для науки.

7. Охарактеризуйте методи і форми емпіричного пізнання у науці.

8. Дайте перелік та короткі характеристики методів опрацювання фактів у науці.

9. Охарактеризуйте методи і форми теоретичного наукового пізнання.

10. Окресліть сучасне розуміння істини, порівняйте істину та правду.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 2001.

2. Кульчицький О. Основи філософії і філософських наук. – Мюнхен-Львів, 1995.

3. Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М., 1993.

4. Лосев А.Ф. Словарь античной мифологии. – М., 1995.

5. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. – М., 1990.

6. Мир философии. Книга для чтения: В 2-х ч. – М., 1998.

7. Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. – М., 1992.

8. Ортега-и-Гасет Х. Что такое философия? – М., 1991.

9. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. – 2-е изд., перераб. И дополн. – М., 2001.

10. Спиркин А.Г. Философия. Учебник для технических вузов. – М., 2000.

11. Філософія: Курс лекцій. – К., 1994.

12. Философия. Учебник / Под ред. В.Д. Губина. – М., 1997.

 

 


Тема МЕТОДОЛОГІЯ. СПОСІБ ПІЗНАВАЛЬНОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ ТА ЙОГО БУДОВА

 

План

1. Методи і методики.

2. Загальні ознаки науки.

3. Методологія пізнання як форма організації науки.

 

 

Певна система методів та форм, засобів та видів пізнання становить наукову методологію. Під методологією розуміють вчення, науку про методи наукового пізнання та перетворення дійсності; це один з аспектів гносеології, який розробляється таким її розділом, як логіка та методологія науки.

Методологія науки– сукупність прийомів дослідження, що застосовуються в якійсь науці, це вчення про методи пізнання й перетворення діяльності.

Розробка проблем методології науки виникає в зв'язку з необхідністю усвідомлення наукою своєї власної природи, принципів і методів, що лежать в основі пізнання дійсності та відтворення її в мисленні.

Особливого значення проблеми методології набувають у зв'язку з сучасним бурхливим розвитком науки, з тенденцією до вищого рівня узагальнення, коли стає дедалі складніше простежити безпосередній зв'язок між емпіричними фактами та їхнім теоретичним осмисленням. Виникає необхідність осмислити як метод дослідження, так і основоположення та закономірності розвитку теорій, що відображається в прагненні до створення метатеорій.

Наукове пізнання являє собою відносно самостійну, цілеспрямовану пізнавальну діяльність, яка складається із взаємодії таких компонентів:

· пізнавальної діяльності спеціально підготовлених груп людей, які досягли певного рівня знань, навичок, розуміння, виробили відповідні світоглядні та методологічні установки з приводу своєї професійної діяльності;

· об'єктів пізнання, які можуть не збігатися безпосередньо з об'єктами виробничої діяльності, а також практики в цілому;

· предмета пізнання, який детермінується об'єктом пізнання і проявляється в певних логічних формах;

· особливих методів та засобів пізнання;

· уже сформованих логічних форм пізнання та мовних засобів;

· результатів пізнання, що виражаються головним чином у законах, теоріях, наукових гіпотезах;

· цілей, що спрямовані на досягнення істинного та достовірного, систематизованого знання, здатного пояснити явища, передбачити їхні можливі зміни і бути застосованим практично. Наукове пізнання – це цілеспрямований процес, який вирішує чітко визначені пізнавальні завдання, що визначаються цілями пізнання. Цілі пізнання, в свою чергу, детермінуються, з одного боку, практичними потребами суспільства, а з іншого – потребами розвитку самого наукового пізнання.

В науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми та засоби, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.

Ідея – це форма наукового пізнання, яка відображає зв'язки, закономірності дійсності і спрямована на її перетворення, а також поєднує істинне знання про дійсність і суб'єктивну мету її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує багато функцій, основними з яких є: підсумування досвіду попереднього розвитку знання, синтезування знання в цілісну систему, виконання ролі активних евристичних принципів пояснення явищ, спрямування пошуку нових шляхів вирішення проблем.

Проблема – це форма і засіб наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображенням проблемної ситуації, яка об'єктивно виникає в процесі розвитку суспільства як протиріччя між знанням про потреби людей у яких-небудь результативних практичних та теоретичних діях і незнанням шляхів, засобів, знарядь їх реалізації. Проблема – це суб'єктивна форма вираження необхідності розвитку знання, яка відображає суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому пізнанні; вона є одночасно засобом і методом пошуку нових знань.

Гіпотеза – це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких формується один з можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до більш повного, точного. Гіпотези висуваються в контексті розвитку науки для вирішення якої-небудь конкретної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або ж для усунення суперечностей між теорією та негативними даними експериментів шляхом проведення перевірки, доведення.

Концепція – це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії, це науково обґрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії, але на відміну від теорії він ще не може бути втіленим у струнку логічну систему точних наукових понять.

Теорія– це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об'єкта. Теорія на відміну від гіпотези є знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою. Вона дає істинне знання та пояснення певної сфери об'єктивної дійсності, дає змогу зрозуміти її загальні, необхідні, суттєві, внутрішні закономірні властивості та зв’язки. Від гіпотези теорія відрізняється позитивною визначеністю своєї істинності, достовірним знанням. Від інших видів достовірного знання теорія відрізняється своєю точною логічною організацією і своїм об'єктивним змістом, а відповідно і своїми пізнавальними функціями. Теорія дає змогу зрозуміти об'єкт пізнання в його внутрішніх зв'язках і цілісності, пояснює багатоманітність наявних фактів і може передбачити нові, ще невідомі, прогнозуючи поведінку систем у майбутньому. Дві найважливіші функції теорії – пояснення та передбачення.

Усі форми та засоби наукового пізнання – ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія діалектично взаємопов'язані, і взаємообумовлюють одна одну.

У сучасному науковому пізнанні, залежно від характеру об'єктів пізнання, методів та засобів їх вивчення, від особливостей вирішуваних проблем, виділяють три основних види наукових досліджень.

1. Фундаментальні теоретичні дослідження, спрямовані на пошук принципово нових ідей, шляхів і методів пізнання та пояснення. розв'язання їх потребує глибокого аналізу розроблюваних систем наукового пізнання – теорій, законів, гіпотез, а також критичного вивчення пізнавальних можливостей, методів та засобів наукового пізнання, якими користується дослідник.

2. Цілеспрямовані теоретичні дослідження. Вчений тут, як правило, має справу з уже сформульованими теоретичними проблемами, йому належить критично вивчити раніше запропоновані рішення, емпірично перевірити визнані наукою закони, теорії, гіпотези. Важливою метою цього виду наукового дослідження є розмежування перевірених та гіпотетичних знань.

3. Прикладні наукові дослідження. Вони спрямовані на практичне використання сформульованих законів та теорій, пошуки методів практичного застосування нових і вже відомих джерел енергії, способів створення нових засобів праці, матеріальних засобів пізнання і т.д. досить часто прикладні дослідження ведуть до нових наукових відкриттів.

Розглядаючи специфіку наукового пізнання, слід охарактеризувати і основні методи, які тут застосовуються.

Спостереження – це певна система фіксування та реєстрації властивостей і зв'язків досліджуваного об'єкта в природних умовах або в умовах експерименту. Спостереження полягає у цілеспрямованому сприйманні предметів дійсності для одержання безпосередніх чуттєвих даних про об'єкт пізнання, вивчення предметів, що спираються на такі чуттєво-сенситивні здібності, як відчуття, сприймання, уявлення.

Вимірювання – метод, що являє собою певну систему фіксації та реєстрації кількісних характеристик досліджуваного об'єкта за допомогою різноманітних вимірювальних приладів та апаратів. Вимірювання – це процес визначення відношення однієї кількісної характеристики об'єкта до іншої однорідної з нею, прийнятої за одиницю виміру.

Експеримент– це метод наукового пізнання, спосіб чуттєво-предметної діяльності, коли явища вивчають за допомогою доцільно обраних чи штучно створених умов, що забезпечують перебіг у чистому вигляді тих процесів, спостереження за якими необхідне для встановлення закономірних зв'язків між явищами.

Аналіз – це розчленування предмета на його складові частини з меою їхнього всебічного вивчення.

Синтез – це об'єднання раніше виділених частин предмета в єдине ціле. Аналіз і синтез діалектично суперечливі та взаємообумовлені методи наукового дослідження.

Абстрагування – це метод відволікання від деяких властивостей та відношень об'єкта і одночасно зосередження основної уваги на тих властивостях та відношеннях, які є безпосереднім предметом наукового дослідження.

Узагальнення – це метод наукового пізнання, за допомогою якоо фіксуються загальні ознаки та властивості певного класу об'єктів та здійснюється перехід від одиничного до особливого та загального, від менш загального до більш загального.

Індукція – це такий метод наукового пізнання, коли на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне, це спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення чи гіпотези. В реальному пізнанні індукція завжди виступає в єдності з дедукцією, органічно пов'язана з нею.

Дедукція – це метод пізнання, за допомогою якого на основі загального принципу логічним шляхом з одних положень як істинних з необхідністю виводиться нове істинне знання про окреме. За допомогою цього методу окреме пізнається на основі знання загальних закономірностей.

Моделювання – це вивчення об'єкта (оригіналу) шляхом створення та дослідження його копії (моделі), яка замінює оригінал, ту його сторони та властивості, які є предметом наукового інтересу. Моделювання – це опосередкований метод наукового дослідження об'єктів шляхом вивчення їхніх копій, моделей, коли безпосереднє вивчення їх з певних причин неможливе, ускладнене, чи недоцільне.

Ідеалізація – це спосіб логічного моделювання, завдяки якому створюються ідеалізовані об'єкти. Ідеалізація спрямована на процеси мислимої побудови можливих об'єктів.

Аксіоматичний метод – це метод теоретичного дослідження та побудови наукової теорії, за яким деякі її твердження приймаються як вихідні аксіоми, а всі інші положення виводяться з них шляхом міркування за певними логічними правилами.

Гіпотетико-дедуктивний метод – це метод наукового дослідження, який полягає у висуванні гіпотез про причини досліджуваних явищ і у виведенні з цих гіпотез висновків шляхом дедукції.

 

Запитання для самостійного закріплення матеріалу

1. Методологія як наука.

2. Загальні ознаки науки.

3. Методологія пізнання як форма організації науки.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 2001.

2. Кульчицький О. Основи філософії і філософських наук. – Мюнхен-Львів, 1995.

3. Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М., 1993.

4. Лосев А.Ф. Словарь античной мифологии. – М., 1995.

5. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. – М., 1990.

6. Мир философии. Книга для чтения: В 2-х ч. – М., 1998.

7. Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. – М., 1992.

8. Ортега-и-Гасет Х. Что такое философия? – М., 1991.

9. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. – 2-е изд., перераб. И дополн. – М., 2001.

10. Спиркин А.Г. Философия. Учебник для технических вузов. – М., 2000.

11. Філософія: Курс лекцій. – К., 1994.

12. Философия. Учебник / Под ред. В.Д. Губина. – М., 1997.

 


ПИТАННЯ

До модуля №2

1. Фундаментальне значення проблеми буття у філософії. 2. Основні поняття філософії. 3. Реальність буття і небуття.

Тема ФІЛОСОФІЯ СУСПІЛЬСТВА

 

План

1. Поняття суспільства.

2. Дві основні сфери суспільного буття і головні сфери життя суспільства.

3. Економічна сфера.

4. Політична сфера.

5. Духовна сфера.

 

Ключові терміни і поняття:

Духовне життя суспільства – сукупність процесів, пов'язаних із продукуванням в суспільно-історичному процесі інтелектуальних образів, ідей, настроїв, стереотипів поведінки та ін.

Ідеологія – активно-дійове спрямування процесів духовного життя суспільства, тому це є сукупність ідей, гасел, принципів, що в своїй сукупності утворюють певну програму сукупних соціальних дій.

Прогрес – такий характер розвитку певних, перш за все – соціальних процесів, коли параметри цих процесів підлягають оцінці або вимірюванню за принципом переходу від простого до складного, від одноманітної тотожності до диференційованої єдності, від меншого до більшого та ін.

 

 

Суспільство – система діяльності і життя людей, об'єднаних територією проживання, епохою, традиціями і культурою.

Суспільство - об'єктивна реальність, форма існування буття, що володіє внутрішньою структурою, цілісністю, законами, спрямованістю розвитку.

Суспільне буття має дві сторони:

· об'єктивну – тобто те, що існує незалежно від свідомості і волі людей (умови життя, потреби людей, стан матеріального виробництва та ін.);

· суб'єктивну – свідомість і воля людей, їхнє відношення до суспільства, прагнення, погляди.

На долю, розвиток суспільства впливають як об'єктивні умови його існування, так і суб'єктивні – воля і свідомість людей.

Основними сферамижиття суспільства є: економічна, соціальна, політична і духовна.

Економічна сфера – базова, визначальна в житті суспільства. Вона містить у собі: виробництво, розподіл, обмін, споживання матеріальних благ (зміст економічної сфери).

Економічна сфера існує в слідуючи формах: економічний простір – той, в якому відбувається господарське життя; діяльність інститутів управління економікою; спосіб виробництва матеріальних благ.

Спосіб виробництва матеріальних благ має дві складові: виробничі сили і виробничі відносини.

Виробничі сили – люди з їх знаннями, умінням, трудовими навичками і засобами виробництва.

Засоби виробництва включають в себе все, за допомогою чого здійснюється виробництво: знаряддя праці; сировина і матеріали; будинки, споруди; транспорт.

Виробничі відносини – відносини між людьми в процесі виробництва. До них належать:

· відносини власності, особливо на засоби виробництва. Це визначний елемент виробничих відносин – оскільки той, хто володіє засобами виробництва, є хазяїном економіки і диктує умови, в той час як всі інші, які не є власниками засобів виробництва, вимушені пропонувати свої трудові послуги власникам за заробітну плату;

· відносини обміну діяльності на базі розподілу праці;

· відносини з приводу розподілу виробничих матеріальних благ.

Значення матеріального виробництва (економічної сфери життя суспільства) в тому, що воно:

· створює матеріальну базу існування суспільства;

· сприяє вирішенню проблем, що стоять перед суспільством;

· безпосередньо впливає на соціальну структуру (класи, соціальні групи);

· впливає на політичні процеси;

· впливає на духовну сферу – як безпосередньо (на вміст), так і на інфраструктуру, носій духовної сфери (школи, бібліотеки, театри, книги).

Соціальна сфера – система внутрішнього пристрою суспільства (соціальні групи, нації, народності), основана на розподілі праці, власності на засоби виробництва і національному факторі.

Основними елементамисоціальної структури суспільства є:

· класи;

· страти;

· прошарки (основані не тільки на економічному розподілі, а й на традиціях);

· люди міст і сіл;

· представники фізичної і розумової праці;

· соціально-демографічні групи (чоловіки, жінки, молодь, старі);

· національні спільності.

По відношенню до соціальної сфери суспільства є два основних підходи:

· класовий, відповідно до якого все суспільство ділиться на великі групи – гоністичні, між якими відбувається класова боротьба); розповсюджений у марксистській філософії;

· стратифікаційний, згідно якому суспільство складається з різноманіття всіляких невеликих соціальних груп – професійних, демографічних і т.п., які взаємодоповнюють одна одну і взаємодіють між собою; підхід, властивий західній філософії.

Особливе значення має соціальна мобільність – можливість переходу з однієї соціальної групи в іншу (наприклад, робітника – в число інтелігенції, інтелігента – в число підприємця)

Соціальна мобільність – основа нормального існування суспільства, самореалізація кожної людини, його щастя. Як правило, низька соціальна мобільність властива тоталітарним державам і державам, які знаходяться в стані глибокого економічного, політичного і духовного застою.

З іншого боку, висока соціальна мобільність характерна для демократичних, динамічно розвинених суспільств, а також для будь-яких суспільств, які знаходяться в смузі революцій або реформ.

Існують різновиди і серед соціально мобільних суспільств Заходу, а саме: а) країни з найвищим рівнем мобільності – США, Італія, Японія; б) країни з середнім рівнем мобільності – Канада, Великобританія; в) країни з дуже низьким рівнем мобільності – Голландія, Швейцарія, Данія.

У країнах з низьким рівнем соціальної мобільності при високому рівні демократії, високому рівні життя перехід з однієї країни в іншу або неможливий, або вкрай скрутний. Це пояснюється компактністю суспільства, маленькими розмірами, жорстоким взаємозв'язком членів, силою традицій, “зайнятістю” місць в суспільстві.

Найвищим рівнем об'єднання соціальних груп є громадянське суспільство – суспільство, члени якого вважають себе громадянами єдиного цілого, усвідомлюють загальні задачі, моральні традиції.

Тенденцією розвитку сучасного суспільства є:

· перетворення його в усе більш однорідне, згладжування протиріч, різниці між стратами;

· ускладнення структури, дроблення страт до мікрорівня – так званих “малих груп”.

Політична сфера суспільства – сукупність установ і організацій, які виражають інтереси соціальних груп, здійснюють керівництво суспільством.

Елементами політичної системи суспільства є:

· держава і державні органи;

· політичні партії;

· суспільні організації;

· профсоюзи;

· інші інститути.

Всі елементи політичної системи мають свої функції, але в той же час взаємозв'язані. Головним елементом політичної системи суспільства є держава – система органів, які здійснюють державну владу. Основними функціями державиє:

· представницька (представляти інтереси різних політичних, соціальних груп);

· регулятивна – підтримувати порядок в суспільстві, керувати суспільними процесами);

· охоронна – охороняти громадян як від зовнішньої, так і від внутрішньої загрози;

· зовнішньополітична;

· інтеграційна.

Основне питанняполітичного життя – питання про владу.

Основними елементами духовного життя суспільства є:

· духовна діяльність;

· духовні цінності;

· духовні потреби людей;

· духовне споживання;

· індивідуальна свідомість;

· суспільна свідомість.

Духовна діяльність – діяльність свідомості, в процесі якої виникають думки і почуття, образи і уявлення про людину, матеріальний і духовний світ. В результаті духовної діяльності виникають духовні цінності, наприклад, моральні, релігійні підвалини, навчальні теорії, художні твори.

В ході духовної діяльності духовні цінності поширюються і споживаються відповідно до їх духовних потреб. Спілкування між людьми, взаємо обмін духовними цінностями називається духовними потребами.

Індивідуальна свідомість людини – сприйняття ним окремих сторін буття.

Суспільна свідомість – виникаюча із суспільної практики людей, їх виробничої, сімейно-побутової й іншої діяльності сукупність почуттів, настроїв, ідей, теорій, художніх і релігійних образів, різних поглядів, що відбивають усе розмаїття буття.

Елементами суспільної свідомості є:

· повсякденна і теоретична свідомість;

· суспільна ідеологія і психологія;

· форми суспільної свідомості.

Повсякденна свідомість – безпосереднє сприйняття суспільством і його членами навколишньої дійсності.

Теоретична свідомість – найвище узагальнене сприйняття буття.

Суспільна психологія – почуття, інтереси, прагнення, мети, ідеали, звичаї, традиції, потреби й інтереси людей і суспільства в цілому.

Формами суспільної свідомості є: політичне, правове, моральне, навчальне, релігійне.

 


Запитання для самостійного закріплення матеріалу

1. Охарактеризуйте поняття суспільства.

2. Основні сфери суспільного буття і головні сфери життя суспільства.

3. Поняття економічної сфери.

4. Що таке виробничі сили і виробничі відносини.

5. Охарактеризуйте поняття соціальної мобільності.

6. Політична сфера суспільного буття.

7. Духовна сфера суспільного буття.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 2001.

2. Кульчицький О. Основи філософії і філософських наук. – Мюнхен-Львів, 1995.

3. Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М., 1993.

4. Лосев А.Ф. Словарь античной мифологии. – М., 1995.

5. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. – М., 1990.

6. Мир философии. Книга для чтения: В 2-х ч. – М., 1998.

7. Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. – М., 1992.

8. Ортега-и-Гасет Х. Что такое философия? – М., 1991.

9. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. – 2-е изд., перераб. И дополн. – М., 2001.

10. Спиркин А.Г. Философия. Учебник для технических вузов. – М., 2000.

11. Філософія: Курс лекцій. – К., 1994.

12. Философия. Учебник / Под ред. В.Д. Губина. – М., 1997.

 


Тема ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ ПРО СУБ'ЄКТ

 

План

1. Філософія історії як напрям філософського знання.

2. Філософія історії про суб'єкт, рушійні сили, умови та чинники історичного процесу.

3. Суспільство як система: основні елементи суспільного життя та їх взаємозв'язок.

4. Духовне життя суспільства.

 

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні:

Знати:

· предмет і завдання філософії історії;

· проблематику філософії історії та особливості її історичного формування;

· основні підходи до розв'язання проблем спрямованості та сенсу історії, її скінченності та нескінченності;

· співвідношення прогресу та регресу, можливі розв'язання проблем суб'єкта та рушійних сил історії.

Вміти:

· пояснювати конкретними прикладами прояви в розвитку історії елементів прогресу, регресу, руху в замкненому колі та ін.;

· застосовувати ознаки особи та особистості для пояснення проблеми суб'єкту історії.

Розуміти:

· основні відмінності процесів людської історії від процесів природи;

· які саме чинники впливають на хід реальних процесів історії та як їх можна використовувати.

 

Ключові терміни і поняття:

Історія – процеси дійсності, що виникають та розвиваються як частина космічних процесів, але частина особлива - пов'язана із свідомою діяльністю людини та із свідомими фіксаціями сукупності подій, що її супроводжують; через це історія розвивається прискореними темпами, весь час розширює сферу своїх проявів та можливостей, і, отже, постає, як простір творення та реалізації людиною своєї свободи.

Суб'єкт історії – та самодіяльна одиниця, що в історичному процесі постає джерелом історичної активності та, в кінцевому підсумку, - вихідною мотивацією історичних дій; в даній темі аргументується визначення суб'єктом історії не людини, не історії як окремої самовладної персони, а людської особистості.

 

 

У своїх поглядах на історію філософи розділились на дві групи:

· ті, хто розглядає історію як хаотичний, випадковий процес, позбавлений логіки, закономірностей, спрямованості (наприклад, ірраціоналісти);

· ті, хто бачить визначену логіку в історії, вважаючи історію цілеспрямованим, закономірним процесом, - до цієї категорії належить більшість філософів.

Якщо сутнісні сили людини окреслюють її можливість, то історія людства постає виявленням реальності людини. Якщо ми бажаємо знати, що таке людина, якими є її справжні прояви, то повинні звернутися до історії. Але реальний хід історії не лише підносить, а й принижує людину, не лише сприяє виявленню її можливостей, а й обмежує їх. У цьому аспекті історія людства постає водночас як фонтанування людських потенцій, так і велике кладовище людських сподівань, розпочатих, але не завершених задумів, невиправданих захоплень і т. ін.

Якщо “історія учить нас лише того, що вона нас нічого не вчить”, то чи являє собою щось більше, ніж нагромадження фактів, явищ і подій? Чи можна її розглядати як єдиний процес, а не перехрещення випадкових актів?

Філософія історії як особливий напрям філософського пізнання покликана здійснювати загальну орієнтацію людини в історичному процесі.

Найпершу проблему, що постає при осмисленні історії, можна сформулювати так: чи має історичний процес власну якісну особливість?

 

Культура– сукупність усіх видів перетворюючої діяльності людини і суспільства, а також результати цієї діяльності.

Ознаками культури є:

· те, що пройшло через людську перетворюючу діяльність (друга природа, створена людино);

· способи, технології, методи творення культурних явищ (культуротворча людська діяльність), які вводять людину у так званий технологічний аспект культури;

· сукупність найперших та найвищих духовних і матеріальних цінностей;

· те із створеного людьми, в чому глибинні якості та можливості людини проявились максимально повно, досконало та виразно;

· способи збереження, розподілу та використання культурних цінностей.

Будучи специфічно соціальною програмою людської життєдіяльності, культура закріплюється в матеріальних і духовних цінностях, знакових системах, акумулюючи в них певні знання, значення, творчі здібності, уміння людини і забезпечуючи їхнє соціальне наслідування. У вужчому розумінні культура – це система освіти і виховання як специфічний спосіб наслідування суспільних здобутків людства з метою соціалізації особи, її професійної підготовки і всебічного, гармонійного розвитку.

Матеріальна культура – система цінностей, що є продуктами матеріального виробництва, обслуговують матеріальну діяльність і задовольняють матеріальні потреби людей (засоби і знаряддя праці, споруди, техніка, ужиткові речі тощо).

До духовної культури належать продукти духовного виробництва, які виконують ідеологічну, регулятивну, прогностичну та ін. суспільні функції і задовольняють духовні потреби людини.

Поділ культури на матеріальну і духовну відносний. Про це свідчить те, що:

· а) вони не існують цілком відірвано одна від одної, а становлять єдину систему культури як її складові;

· б) цінності матеріальної культури містять у собі певний елемент духовної культури через їх художнє оформлення (житло, одяг);

· в) цінності духовної культури базуються на матеріальній основі (кіно, книги);

· г) сучасна цивілізація визначила досить стійку тенденцію в розвитку культури – інтеграцію її складової.

Цивілізація – певна велика епоха історичного розвитку людства, яка йшла за епохами дикунства та варварства (Л.Морган).

Ознаки цивілізації за Л.Морганом:

· виникнення та розвиток міст;

· оброблення та використання металів;

· виникнення письма;

· поява держави та публічних органів влади.

Наведені характеристики цивілізації свідчать, що поява цивілізації суттєво стабілізувала суспільне життя та хід історії, створила умови для нагромадження історичного досвіду і, звичайно, сприяла продуктивнішому розвитку культури. Тепер певний народ або спільність людей могли захищати свої культурні здобутки, зберігати відомості про своє минуле у записах, не покладаючись на нестійку людську пам'ять та крихкість окремих людських життів.

Проте, стає також ясним, що поняття цивілізації не співпадає із поняттям культури: цивілізація ніби концентрує переважно ті сторони суспільного життя, які забезпечують функціонування технологічної складової культури, а не її смислових засад.

Ознаки цивілізації за О.Шпенглером:

· високий рівень розвитку техніки і науки;

· скупчення людей у гігантських містах;

· деградація мистецтва і культури;

· перетворення народів із виразно окреслених спільнот у безлику “сіру” масу людей;

· падіння зацікавленості духовними цінностями;

· моральний занепад суспільства;

· поширення ерзац-культури;

· нівеляція індивідуальних людських особливостей.

Проблеми сучасної цивілізації:

· соціально-екологічні;

· соціально-економічні;

· соціально-політичні;

· проблеми людини.

Головні ознаки глобальних проблем: їх загальнолюдський характер, масштабність, надзвичайна гострота, необхідність колективного вирішення.

Соціально-екологічні проблеми – забруднення довкілля, знищення зеленого шару Землі, зменшення площі ґрунтів, придатних для рільництва.

Соціально-економічні проблеми – проблема ресурсів, продовольча проблема, демографічна, економічна відсталість значної кількості країн.

До соціально-політичних проблем перш за все належить проблема війни і миру.

Проблеми людини – проблеми, пов'язані з масовим розповсюдженням деяких хвороб (СНІД, онкологічні, діабет); проблеми збереження культурної спадщини людства, взаємини між людьми.

Шляхи та умови розв'язання глобальних проблем:

· масове роз'яснення значення та масштабів глобальних проблем;

· обов'язкове введення в освіту знань, пов'язаних із глобальними проблемами сучасності;

· міжнародна співпраця у справах розв'язання глобальних проблем на різних рівнях;

· міжнародне запровадження в економічні показники виробництва таких норм, що забезпечують фінансування, спрямовані на розв'язання глобальних проблем.

Наука – форма людських знань, складова частина духовної культури суспільства; система понять про явища і закони дійсності; особлива сфера цілеспрямованої людської діяльності, яка включає вчених з їхніми знаннями і здібностями, наукові заклади, і має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об'єктивних законів розвитку природи, суспільства і мислення для передбачення і перетворення дійсності в інтересах суспільства.

Загальним методом відповідним сучасній науці, є діалектика, особливими методами – спостереження, індукція і дедукція, аналогія, формалізація, математизація науки тощо.

На вибір предмета досліджень, спрямованість і темпи розвитку науки вирішальний вплив справляють соціально-економічні умови, передусім потреби матеріального виробництва і класової боротьби.

Наука не лише співвідноситься з культурою, а й відноситься до неї. Вона має власну культурну сутність, оскільки освоєння людиною об'єктивного світу власне і є вираженням культури.

Завданням науки є досягнення об'єктивно правильного знання про дійсність і на основі цього – створення більш ефективних та доцільних засобів і джерел виробництва матеріальних благ. Однак ні знання самі по собі, ні матеріальні блага не є метою розвитку людини. Вони слугують лише основою для вирішення фундаментальнішого завдання – всебічного розвитку людських сутнісних сил.

 

Запитання для самостійного закріплення матеріалу

1. Окресліть основні аспекти філософського розуміння культури.

2. Дайте поняття цивілізації, окресліть сучасні тлумачення взаємозв'язку культури та цивілізації.

3. Дайте критичну оцінку теорії цивілізації О.Шпенглера.

4. Окресліть основні аспекти взаємозв'язку національних культур та світової культури.

5. Поясніть, що таке глобальні проблеми сучасної цивілізації. Наведіть їх перелік.

ЛІТЕРАТУРА

1. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 2001.

2. Кульчицький О. Основи філософії і філософських наук. – Мюнхен-Львів, 1995.

3. Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М., 1993.

4. Лосев А.Ф. Словарь античной мифологии. – М., 1995.

5. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. – М., 1990.

6. Мир философии. Книга для чтения: В 2-х ч. – М., 1998.

7. Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. – М., 1992.

8. Ортега-и-Гасет Х. Что такое философия? – М., 1991.

9. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. – 2-е изд., перераб. И дополн. – М., 2001.

10. Спиркин А.Г. Философия. Учебник для технических вузов. – М., 2000.

11. Філософія: Курс лекцій. – К., 1994.

12. Философия. Учебник / Под ред. В.Д. Губина. – М., 1997.

 

 


Тема АКСІОЛОГІЯ В СИСТЕМІ КУЛЬТУРИ

 

План

1. Людина в системі цінностей. Індивід, особистість.

2. Потреби, інтереси.

3. Структура цінностей.

4. Цінність і ціль.

 

 

Людина – суспільна істота, в діяльності якої виявляються суттєві характеристики найвищого якісного рівня матеріального світу – суспільного буття. Будучи продуктом тривалої еволюції матеріального світу, людина є матеріальною, природною істотою, але вона не тільки природна істота, вона людська природна істота, тому сутність її визначається сукупністю усіх суспільних відносин. Людина сама творить своє буття, є єдиним творцем своєї історії. Відношення до продукту праці і відношення праці до акту виробництва в самому процесі праці і є тим, що характеризує людину і дає змогу глибше зрозуміти її сутність.

Індивід – окремо взятий представник людського роду, якому властиві неповторні природні і соціальні якості.

Особистість – це суспільний індивід, якому притаманні соціально значущі риси, що утворюють стійку систему. Соціально значущих якостей у індивіда багато. Особистість же являє собою певну цілісність, систему багатоманітних якостей, рис індивіда. Система ж ця динамічна, рухлива і в той же час відносно стійка. У ході історичного розвитку індивід може набувати одні і втрачати інші соціальні якості, але є якості непроминущі. Наприклад, інтереси особистості у різних умовах можуть бути різними, але інтерес як такий притаманний їй завжди.

Потреби – це вимоги, які ставляться обставинами існування та життєдіяльністю особи, соціальної групи, суспільства до матеріальних і духовних умов життя, соціального середовища в цілому. Потреба виражає активний, творчий характер відношення суб'єкта до об'єктивного світу, який суб'єкт перетворює з метою забезпечення нормальних умов свого існування і розвитку. Потреби людей є рушійною силою розвитку як суспільства, так і самої людини. Заради потреби і здійснюється людська діяльність.

Потреби є основою інтересів людини. Категорія потреби охоплює більш широке коло явищ, ніж категорія інтересу. Потреби притаманні всім біологічним організмам, в тому числі й людині. Інтереси ж – тільки людині.

Інтереси, як і потреби, є рушійною силою діяльності, поведінки і вчинків людей. Їх класифікують:

· за суб'єктами (інтерес держави, нації, сім'ї);

· за сферами суспільного життя (матеріальні – духовні);

· за значенням (корінні – некорінні);

· за тривалістю (довготривалі – короткотривалі);

· за наявністю суперечностей (узгоджувані – не узгоджувані, гармонійні – негармонійні, антагоністичні – неантагоністичні).

Соціальні норми – це вимоги, які ставляться суспільством, державою, соціальною групою до особистості і які вона має виконувати. Вони потрібні будь-якому суспільству для упорядкування життя, його ефективного функціонування, налагодження необхідної взаємодії його членів.

Формування та існування життєвої позиції особистості зумовлюють: суспільне середовище, потреби, інтереси, цінності, ціннісні орієнтації, соціальні норми, а також певним чином спрямовані емоції. Життєва позиція особистості включає в себе її орієнтацію у навколишньому світі, у навколишньому середовищі, у тому числі ціннісну орієнтацію, її ставлення до інших людей, установку і готовність до здійснення певних дій, форми і способи цього здійснення.

Класифікація життєвих позицій:

· активна – пасивна;

· критична – некритична, пристосовницька;

· істинна – хибна;

· суперечлива – несуперечлива;

· нова – стара;

· прогресивна – реакційна;

· мілітаристська – антимілітаристська;

· економічна, моральна, художня, релігійна, світоглядна та ін.

Діяльність – суттєва визначеність способу буття людини в світі, здатність її вносити в дійсність зміни, опосередковані ідеальним. Основними моментами діяльності є суб'єкт (носій) діяльності; мета – ідеальний образ бажаного, відповідно до якого перетворюється предмет; засіб, за допомогою якого здійснюється перетворення; предмет (об'єкт), на який спрямована діяльність; результат діяльності.

Виховання – процес підготовки людей до того, щоб вони могли виконувати необхідну, корисну діяльність. У ролі вихователя виступають найрізноманітніші суб'єкти: суспільство, держава, нація, суспільна група, політична партія, громадська організація, трудовий чи військовий колектив, церква, школа, група однодумців, сім'я і т.п. суб’єктом виховання може бути також окремо взятий індивід, який справляє свій вплив на інших індивідів.

Цінність – позитивне чи негативне значення речей, подій, духовних витворів тощо для життєдіяльності певного суспільства, класу чи окремої людини. Якісні й кількісні визначення цінності перебувають у подвійній залежності: з одного боку, цінності зумовлюються внутрішніми властивостями самих речей; з другого, – вони детерміновані характером самих потреб і прагнень суспільної людини.

Урізноманітнення потреб і ускладнення завдань людей, так само як і поява нових засобів задоволення їх і розв'язання, спричинюють глибокі зрушення в сфері людських цінностей. Кожна річ є сукупністю багатьох властивостей і може бути корисна різними своїми сторонами.

Провідним фактором розвитку цінностей, якісних змін їх і кількісного нагромадження є суспільно-історична практика. Крім основного поділу на позитивні й негативні, цінності ще розрізняють за модальністю як реальні і потенційні, а також як безпосередні й опосередковані, абсолютні й відносні. Відповідно до головних сфер людської життєдіяльності цінності класифікують на матеріальні, суспільно-політичні й духовні.

В буденній мові поняттям цінності часто позначають самий предмет, який здатний задовольнити певну потребу людини. Тут цінність ототожнюють з її носієм і пов'язують лише з позитивним значенням речей, ідей тощо. Тому слід чітко розрізняти філософську категорію цінності від цінності в буденній мові.

Ціль – ідеальний, наперед визначений результат людської діяльності, спрямованої на перетворення дійсності відповідно до усвідомленої людиною потреби. Ціль є безпосереднім внутрішньо спонукальним мотивом людської діяльності. Вона як закон визначає й спрямовує цю діяльність, мобілізує волю й енергію людини.

 

Запитання для самостійного закріплення матеріалу

1. Людина в системі цінностей. Індивід, особистість.

2. Потреби, інтереси.

3. Структура цінностей.

4. Цінність і ціль.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 2001.

2. Кульчицький О. Основи філософії і філософських наук. – Мюнхен-Львів, 1995.

3. Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М., 1993.

4. Лосев А.Ф. Словарь античной мифологии. – М., 1995.

5. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. – М., 1990.

6. Мир философии. Книга для чтения: В 2-х ч. – М., 1998.

7. Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. – М., 1992.

8. Ортега-и-Гасет Х. Что такое философия? – М., 1991.

9. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. – 2-е изд., перераб. И дополн. – М., 2001.

10. Спиркин А.Г. Философия. Учебник для технических вузов. – М., 2000.

11. Філософія: Курс лекцій. – К., 1994.

12. Философия. Учебник / Под ред. В.Д. Губина. – М., 1997.

 

 


Тема БАЗОВІ ЦІННОСТІ ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ

 

План

1. Історичний розвиток філософських уявлень про цінності.

2. Цінності в структурі соціуму.

3. Логічні елементи категорії цінності.

4. Ієрархія цінностей людського буття.

 

 

Основою еволюції філософських уявлень про цінності була давня теоретична традиція, що подавала відношення людини до світу в дихотомії знання та цінностей. Віддавна світ ціннісних переживань перебував у центрі філософських досліджень, головним чином у його етичних, естетичних та релігійних проявах. В античну, середньовічну епохи філософи розробляли ціннісну феноменологію, не піднімаючись до аналізу власне категорії “цінність”, її логічного змісту.

Цінності в житті суспільства виступають соціально-значимими орієнтирами діяльності суб'єктів, одним із факторів розгортання політичної історії. Вони є чимось більш високим, ніж звичайна зацікавленість людини. Саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби, і саме існування цінностей відрізняє людину від тварин. Цінності становлять фундамент культури, і предметним полем формування цінностей є культура. Ці категорії невіддільні одна від одної. Культура і визначається через систему цінностей та ідей, що слугують для регулювання поведінки членів даного соціуму.

Культурає цементом будівлі суспільного життя, а цінності – осередком духовного життя суспільства. Культура встановлює, що таке цінність, що – антицінність. Люди, що поділяють однакові цінності, становлять соціальні групи, об'єднуючись у політичній, економічній боротьбі, спрямовуючи, таким чином, історію в певному напрямі. Цінності скріплюють громадську єдність, цілісність соціуму, перешкоджаючи руйнівному впливу ззовні.

Суспільні цінності формуються поступово, через відбір певних видів поведінки і досвіду людей. Спочатку вони з'являються як сукупність звичок, прийомів людського побуту, специфічні форми поведінки, що передаються від покоління до покоління як ознаки власне людського способу життя, відмінні від тваринних, інстинктоподібних. З часом ці прийоми побуту закріплюються, схематизуються в таких нормативних утвореннях, як традиції, обряди, звичаї, ритуали.

Суб'єкт-об'єктна природа цінностей. Існування культурних цінностей характеризує саме людський спосіб буття, рівень виділення людини з природи. Ціннісний тип світорозуміння зумовлений суспільним способом життя людини, існуванням суспільних потреб. Ці потреби охоплювали основні сфери побуту вже первісної людини – працю, ритуальні танці, навчання, поховальні обряди, звичаї подарунків, гостинності, заборону кровозмішення, жарти, релігійні і магічні дійства. Потреба в таких видах діяльності не мала безпосереднього біологічного значення. Вони і становили основу перших ціннісних комплексів.

Таким чином, аксіологія як теорія цінностей має починати аналіз природи цінностей з дослідження характеру і структури людської діяльності.

Цінності як структурний елемент діяльності.Свій ціннісний світ людина вибудовує в процесі предметно-практичної діяльності. А будь-який акт діяльності включає в себе ідеальний момент, під час якого складається задум дії, її ідеальна мета, план реалізації, а також життєвий смисл цієї діяльності, загалом те, задля чого здійснюється вся дія. Саме цей момент діяльності і характеризує категорія цінності.

Ціннісний світ людини складається з ціннісних образів. На відміну від пізнавального образу, спрямованого на відображення світу таким, який він є, основою, вихідною, власною формою буття цінності є чуттєве переживання. Воно не може бути виражене в об'єктивних характеристиках. Атрибутами його є закличність, наказовість, бажаність, але не об'єктивність, все загальність і необхідність. Емоційно ціннісний образ розкриває сферу потягів, прагнень, спонук, тобто сферу воління.

Цінність – явище соціальне, тому не може бути однозначно істинною чи хибною. Поняття істини надто вузьке для характеристики способу відповідності цінності і дійсності.

Як стандарти поведінки норми передбачають санкції за їх дотримання або недотримання. В соціології розрізняють соціальні й правові норми.

Основна норма, в якій функціонують цінності, - ідеал. Особливістю ідеалу є його нездійсненність. У цьому проявляється абсолютність ідеалу, його безкінечність, принципова недосяжність. Саме завдяки безкінечності ідеалу можлива ціннісна ієрархія, певна градація, що визначається відповідністю ідеалу; ідеал же не має ступенів.

Свою діяльність людина будує у відповідності з нормативами і цінностями. Без усвідомлення людиною змісту цінностей, якими вона керується, неможливо визначити цілі її діяльності. Саме цей суб'єктивний аспект вироблення цілей суспільної діяльності людей і відображається категорією ціннісної орієнтації. Ціннісні орієнтації утворюються на основі системи цінностей, які в межах даного суспільства виконують близькі функції, мають єдину систему значень і є найважливішим елементом у структурі особистості. В них відображається вибіркове, суб'єктивне ставлення особистості до об'єктивних умов її життя. Найважливішою функцією цих орієнтацій є функція регулятора зовнішньої поведінки індивіда.

В історії культури було багато систем ціннісних орієнтацій, які на основі домінуючих цінностей об'єднувались у типи ціннісних орієнтацій. Дослідники виділяють різні типи таких орієнтацій. Загальновизнаними є такі: етико-релігійна (етизм), образно-естетична (естетизм), утилітарна ціннісна, науково-теоретична, політична (етатизм) орієнтації.

Етизм – це система, що найбільшою мірою виражає загальнолюдський зміст. Цей тип орієнтації будується на ідеалах добра, гуманності, справедливості, для нього характерний високий рівень суспільної активності, відповідальності за долю інших людей.

Для естетизму найбільш властива орієнтація, привабливість якої – у здатності відірватись від світу турбот і відповідальності. Естетизм може бути аморальним, спрямованим проти етичних основ життя суспільства.

Політична орієнтація пов'язана з прагненням до влади, до кар’єри. Вона притаманна шанолюбним людям, що задля досягнення своїх цілей уміють об'єднувати інших.

До базових, загальнолюдських цінностей належать цінності добра (блага), свободи, користі, істини, правди, творчості, краси, віри.

Підсумковою цінністю є благо як єдність істини, добра і міри. Благо виступало вищим життєвим орієнтиром людини, узагальнювало в собі і вищу мету її існування, і спосіб життя. Усвідомлення себе частиною універсаму, свого неповторного буття в ньому виражалось у цінностях сенсу і свободи. Пафос перетворення світу орієнтував людину на користь, а подолання перешкод - на цінність добра. Пізнання об'єктивного світу і суб'єктивного світу обумовлювали ставлення до світу й правди. Пізнання і перетворення світу обумовлювали ставлення до світу на основі творчості. Цілісний погляд на світ обумовлював, підносив людський дух до мудрості, а зв'язок з універсамом формував цінності краси і віри.

Порівняно із звичайними цінностями вищі цінності мають скоріше орієнтаційний, ніж регулятивний характер, в них більше споглядальності. Вищі цінності – це місткі, емоційно-образні узагальнення провідних соціокультурних орієнтацій, що визначають усі сфери життя людини. До них відносяться цінності суспільного устрою, спілкування, діяльності, самозбереження, цінності особистих якостей, а також загальнолюдські цінності.

У житті індивіда вищі цінності визначають сенс його існування, з якого випливає вся мотивація даного суб'єкта. Завдяки цим цінностям людина долучається до вищої інстанції, що наповнює сенс її існування, надає йому конкретики.

 


Запитання для самостійного закріплення матеріалу

1. Історичний розвиток філософських уявлень про цінності.

2. Що таке цінності в структурі соціуму?

3. Логічні елементи категорії цінності.

4. Ієрархія цінностей людського буття.

5. Цінності як структурний елемент діяльності.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 2001.

2. Кульчицький О. Основи філософії і філософських наук. – Мюнхен-Львів, 1995.

3. Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М., 1993.

4. Лосев А.Ф. Словарь античной мифологии. – М., 1995.

5. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. – М., 1990.

6. Мир философии. Книга для чтения: В 2-х ч. – М., 1998.

7. Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. – М., 1992.

8. Ортега-и-Гасет Х. Что такое философия? – М., 1991.

9. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. – 2-е изд., перераб. И дополн. – М., 2001.

10. Спиркин А.Г. Философия. Учебник для технических вузов. – М., 2000.

11. Філософія: Курс лекцій. – К., 1994.

12. Философия. Учебник / Под ред. В.Д. Губина. – М., 1997.

 


Тема ЛЮДИНА ЯК ЧИННИК РОЗВИТКУ БІОСФЕРИ

 

План

1. Загальне поняття природи і суспільства, їх відносини.

2. Планета Земля – носій усіх необхідних умов для виникнення життя.

3. Головні складові природи.

4. Головні складові суспільства.

5. Глобальні проблеми людства.

 

 

У ХХ ст. в зв'язку з різкою інтенсифікацією впливу людини на природу, бурхливим розвитком науки і техніки, підвищеною необхідністю в корисних копалинах, особливо енергоресурсів, з ростом населення, появою нових видів зброї, в тому числі ядерної, стала актуальною проблема відносин суспільства і природи.

Поняття “природа” має два основних значення. В широкому змісті – це весь навколишній світ (в тому числі і людина, суспільство), тобто Всесвіт. У вузькому змісті – те середовище, в якому проходить життя людини і суспільства.

Суспільство– сукупність форм організації життя і діяльності людини, цілісна система спільного життя індивідів. Взаємини суспільства з природою розуміються як відносини між суспільством – цілісною системою людського гуртожитку – і природою у вузькому змісті цього слова, тобто середовищем існування людської цивілізації.

Природа набагато старша від суспільства. Якщо природа нараховує кілька мільярдів років, то історія людства – мільйони років, а організоване людське суспільство існує лише останні кілька тисячоліть.

Природа - невід'ємна умова життя людини і суспільства, так як саме життя може розвиватися тільки в особливому середовищі, причому унікальному. Такі унікальні умови зустрілися тільки на планеті Земля. В теперішній час досліджено велику кількість планет в різних системах, і ні на одній з них немає усіх умов для існування життя. Виходячи з припущень про безкінечність Всесвіту, можна теоретично припустити, що десь знаходяться планети, які мають всі можливості для життя, однак сучасний розвиток науки не дозволяє їх знайти.

Переваги Землі (у порівнянні з іншими планетами) для виникнення життя в тому, що:

· Сонце – зірка, навколо якої обертається Земля та інші планети Сонячної системи – має середні розміри і помірну силу: навколо дуже великих і дуже маленьких зірок життя неможливе;

· Земля знаходиться на оптимальній відстані від Сонця – 150 млн. км?

· Земля має помірні розміри: дуже маленькі планети мають дуже слабе тяжіння, щоб створити навколо себе атмосферу та інші умови життя; навпаки, планети-гіганти мають сильне тяжіння, важко прохідну оболонку навколо себе, що подавляє саму можливість виникнення життя;

· Земля має атмосферу – особливу газоподібну оболонку, яка захищає Землю від сонячної та ін. радіації, впливу космосу, містить кисень і азот, необхідні для дихання та існування живих організмів, не дає Землі швидко нагріватися і швидко охолоджуватися, підтримує температурну рівновагу;

· Земля має воду – також необхідний елемент для життя.

Складовими частинами Землі є:

· літосфера;

· атмосфера;

· гідросфера;

· біосфера.

Літосфера – верхня тверда оболонка земної кулі, в яку входить земна кора і верхня частини мантії. Літосфера має важливе значення для життя, тому що:

· створює тверду основу поверхні (а життя можливе тільки на поверхні, так як всередині Землі знаходиться розплавлена маса – магма і в центрі – залізне ядро);

· містить в собі корисні копалини;

· має особливий органічний шар – грунт, що створює умови для життя рослинних організмів, які в свою чергу є їжею для людини і тварин.

Атмосфера– газоподібна оболонка навколо Землі, яка:

· захищає Землю від впливу відкритого космосу;

· запобігає перегріву і охолодженню Землі, створює сприятливий температурний режим;

· містить азот – речовину, яка входить у склад майже всіх живих організмів, і кисень – речовину, необхідну для дихання і при з'єднанні з воднем перетворюється у воду.

Шар атмосфери дуже тонкий. 75% її обсягу розташовано в просторі від поверхні Землі до висоти 10км. Вище – так звані розріджені шари атмосфери, що містять всього 25% її об'єму і простираються на 30-50 км, за якими – космос.

Гідросфера – водна оболонка Землі між поверхнею Землі (літосферою) і атмосферою. Вода покриває велику частину земної поверхні – близько 70%, і тільки 30% земної поверхні складає суша у вигляді материків і островів. Значення гідросфери в тому, що:

· завдяки їй, атмосфері і літосфері, здійснюється кругообіг води в природі, що сприяє нормальному розвитку і життю рослинних і тваринних організмів;

· вода є складовою частиною рослинних і тваринних організмів;

· вода є середовищем існування підводних рослин і тварин, риб;

· існує версія, що життя спочатку зародилося у воді і тільки потім частина живих організмів перейшло на сушу.

Біосфера – сфера існування живих організмів. Біосфера охоплює:

· всю літосферу і гідросферу;

· нижні шари атмосфери;

· підземні шари.

Тільки в цьому ареалі можливе життя. Біосфера – цілісний взаємозв’язаний організм, який охоплює надводний і підводний рослинний світи. У теперішній час нараховується 500 000 видів рослин і 1,5 мільйони тварин, з них 160 000 видів рослин і тварин – морські.

Свої складові частини має не тільки природа, а й суспільство. В якості головних складових частин суспільства сучасні вчені виділяють:

· антропосферу;

· соціосферу;

· біотехносферу.

Антропосфера – сфера життя людей як біологічних організмів.

Соціосфера – область складних суспільних відносин між людьми.

Біотехносфера (техносфера) – область поширення технічного впливу людини і людства.

З появою людини і суспільства природа вступила в новий етап свого існування – стала випробовувати на собі антропогенний вплив (тобто вплив людини і її діяльності). Спочатку відносини людини і природи являли собою взаємний вплив один на одного – людина самостійно бере на себе користь з природи, а природа діяла на людину, причому людина була не захищена від природи, сильно залежала від неї.

В міру становлення суспільства, держави, росту технічної оснащеності людини можливість природи впливати на людину зменшилась, а вплив людини на природу посилився.

Починаючи з ХVI – XIX ст., коли було зроблено велику кількість корисних для людини научних відкриттів, значно ускладнювалися виробничі відносини, вплив людини на природу став систематичним і повсякденним. Природа стала розглядатися людиною вже не як самостійна реальність, а як сировинне джерело для задоволення потреб людини. У ХХ ст., коли планомірний науково-технічний прогрес прискорився у кілька разів і переріс у науково-технічну революцію, антропогенний вплив наблизився до катастрофічного рівня.

В даний час світ техніки практично перетворився в самостійну реальність (суперсучасні технічні відкриття, що зробили можливості людини впливати на природу безмежними, загальна комп'ютеризація), а природа майже цілком підлегла людині.

Головна проблема сучасного антропологічного впливу полягає у невідповідності безмежних потреб людства і майже безмежних науково-технічних можливостей впливу на природу й обмежені можливості самої природи. У зв'язку з цим виникає екологічна проблема – проблема охорони навколишнього середовища від пагубного впливу людини. Самими небезпечними напрямками пагубного впливу людини на природу є:

· виснаження надр – протягом своєї історії, а особливо в ХХ ст. людство нещадно й у необмежених кількостях добувало корисні копалини, що привело до виснаження внутрішніх резервів Землі;

· забруднення Землі, особливо водойм, атмосфери промисловими відходами;

· знищення рослинного і тваринного світу, створення умов, при яких технічний розвиток порушує звичний спосіб життя рослин і тварин, змінює природний баланс флори і фауни;

· вирубка лісів;

· застосування атомної енергії як у військових, так і у мирних цілях, наземні і підземні ядерні вибухи.

Для того, щоб вижити і не довести планету до техногенної катастрофи, людство зобов'язане всіляко зменшити свій шкідливий вплив на навколишнє середовище, особливо вищевказані найбільш небезпечні його види.

Останнім часом серед екологічних питань стала виділятися проблема соціальної екології – охорони людини, його особистості, здоров'я, суспільства в цілому від наслідків науково-технічного прогресу. Зокрема, дана проблема нерідко зачіпалась у творчості сучасних екзистенціалістів – Яс перса, Хайдеггера, Камю, Сартра. Сучасна людина піддається вже не впливу природи, а масованому впливу суспільства і техніки:

· сучасна людина живе в перенасиченому інформацією суспільстві, під нещадним впливом засобів масової інформації, а також стає все більш залежним від кібернетики;

· росте урбанізація – більшість людей в теперішній час проживає в містах-мегаполісах, найчастіше в дуже великих, що нараховують від 10 до 25 мільйонів населення і насичених високими технологіями, повністю підчиняється ритму, тиску мегаполісу, втрачає свою індивідуальність;

· людина зазнає сильного впливу від розвиненого суспільства і держави – мораль, традиції, закони, податкова система, правоохоронна система, політичні інститути.

Таким чином, людина знаходиться під тиском сучасного високоорганізованого і техногенного суспільства, ризикує втратити себе і перетворитися у “гвинтик”. Задача соціальної екології – максимально огородити людину від негативного впливу суспільства і науково-технічного прогресу.

Особливою проблемою при взаємовідношеннях людини, суспільства і природи в сучасну епоху є проблема народонаселення, яка в майбутньому буде ставати більш актуальною і в кінцевому підсумку стане головною проблемою людства. Ця проблема має кілька аспектів:

· ріст населення приводить до кількісного збільшення людства, його потреб, що веде до ще більшої експлуатації природи;

· при рості населення можливе загострення протиріч всередині суспільства, оскільки прогрес може не встигати за ростом населення і благ не буде вистачати на всіх;

· проблема якості населення – чи вистачить матеріальних можливостей у суспільства, у сім'ї забезпечити дітям виховання, навчання, лікування, уваги з боку суспільства?

Проблема народонаселення має і зворотну сторону – в ряді країн спостерігається негативна динаміка росту населення. Це Германія, Великобританія, Швейцарія, ряд держав європейської частини бувшого СССР – Росія, Україна, Білорусія. Виділяються дві головні причини цього явища:

· високоорганізоване техногенне суспільство вимагає від людини багато сил і не залишає їх на сім'ю і дітей, в багатьох сім'ях Заходу стало традицією мати двох, трьох дітей;

· громадяни держав, які знаходяться в процесі становлення реформ, по причині бідності, соціальної незахищеності, труднощів життя намагаються або зовсім не заводити дітей, або обмежуватися мінімумом.

Навпаки, в багатьох країнах Азії та Африки, спостерігається тенденція надмірного росту населення. Особливо в цьому процвітає Китай, Індія, Індонезія, В'єтнам, Пакистан та ін. Ця тенденція викликана, з одного боку, відсутністю контролю за народжуваністю, з іншого – традиціями, хоча такий ріст населення не оправданий з урахуванням економічної слабо розвиненості країни в цілому і малих матеріальних можливостей з боку більшості сімей.

Подібний ріст населення в країнах Азії і Африки приводить до різкого зниження якості життя, якості підростаючого покоління, створює як окремим сім'ям, так і державам нерозв'язні труднощі.

Виникає питання: а чи є межа населеності Землі, через яку не можна переходити? у цьому зв'язку цікавий закон Мальтуса. Ще в 1798 році Мальтус у своїй книзі “Досвід закону народонаселення” доказав, що такий досвід є і людство повинно його досягти. Це пояснюється тим, що ріст населення проходить в геометричній прогресії, а розвиток науково-технічного прогресу – в арифметичній. Динаміка росту населення Землі підтверджує дану гіпотезу.

Таким чином, якщо раніше для подвоєння населення необхідно було 1000 років, то після 1850 року для цього необхідно було 80 років, 46, 50 років – тобто в теперішній час намітилася тенденція подвоєння населення протягом кожних 50 років. За підрахунками вчених, Земля здатна прокормити 60 мільярдів людей, після чого людям на Землі стане тісно.

При збереженні сучасних темпів приросту населення критичний поріг може бути досягнутий вже до 2150 – 2200 рокам. Щоб не допустити цього, людство повинно вирішити дві проблеми:

· знизити темпи росту населення в Азії і Африці, здійснювати там державну політику контролю за народжуваністю, заохочувати малодітні сім'ї;

· шукати нові способи збільшення можливостей Землі прокормити і забезпечити людство.

В цілому проблема відносин людини, природи і суспільства набуває глобального характеру. Для запобігання техногенної катастрофи людство, не втрачаючи часу, зобов'язано:

· припинити або зменшити небезпечний антропогенний вплив на природу;

· зайнятися рішенням Екологічних проблем;

· знаходити нові засоби, ресурси для свого існування, не пов'язані з нещадною експлуатацією ресурсів Землі;

· контролювати народжуваність, вирішити проблему народонаселення, підтримувати баланс між його кількістю і якістю.

 

Запитання для самостійного закріплення матеріалу

1. Охарактеризуйте загальне поняття природи і суспільства, їх відносини.

2. Планета Земля – носій усіх необхідних умов для виникнення життя.

3. Назвіть головні складові природи.

4. Назвіть головні складові суспільства.

5. Що таке глобальні проблеми людства і як їх вирішувати?

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 2001.

2. Кульчицький О. Основи філософії і філософських наук. – Мюнхен-Львів, 1995.

3. Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М., 1993.

4. Лосев А.Ф. Словарь античной мифологии. – М., 1995.

5. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. – М., 1990.

6. Мир философии. Книга для чтения: В 2-х ч. – М., 1998.

7. Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. – М., 1992.

8. Ортега-и-Гасет Х. Что такое философия? – М., 1991.

9. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. – 2-е изд., перераб. И дополн. – М., 2001.

10. Спиркин А.Г. Философия. Учебник для технических вузов. – М., 2000.

11. Філософія: Курс лекцій. – К., 1994.

12. Философия. Учебник / Под ред. В.Д. Губина. – М., 1997.

 


ПЛАН ЗАНЯТТЯ

Навчальна дисципліна:Основи філософських знань.

Тема Мета і цінність людської життєдіяльності

Мета заняття: Розглянути проблематику філософії історії та особливості її

історичного формування; проаналізувати основні підходи до

розв'язання проблем спрямованості та сенсу історії, скінченності

та нескінченності; співвідношення прогресу та регресу.

Розглянути системну організацію суспільного життя як

стабільний елемент суспільства.

Виховувати повагу до людини, дбайливе ставлення до

особистості, її індивідуальності.

Вид заняття: Семінар.

Міжпредметні зв'язки: анатомія, психологія, соціологія, політологія,

зарубіжна література, всесвітня історія.

Забезпечення заняття: тема заняття і епіграф на дошці;

візитні картки у ведучих;

таблиці для оцінювання.

ЛІТЕРАТУРА

1. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 2001.

2. Кульчицький О. Основи філософії і філософських наук. – Мюнхен-Львів, 1995.

3. Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М., 1993.

4. Лосев А.Ф. Словарь античной мифологии. – М., 1995.

5. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. – М., 1990.

6. Мир философии. Книга для чтения: В 2-х ч. – М., 1998.

7. Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. – М., 1992.

8. Ортега-и-Гасет Х. Что такое философия? – М., 1991.

9. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. – 2-е изд., перераб. И дополн. – М., 2001.

10. Спиркин А.Г. Философия. Учебник для технических вузов. – М., 2000.

11. Філософія: Курс лекцій. – К., 1994.

12. Философия. Учебник / Под ред. В.Д. Губина. – М., 1997.


ХІД І ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ЗАНЯТТЯ

І. Організаційна частина:

1.7. Перевірка наявності студентів на занятті.

1.8. Виявлення готовності студентів до занять.

1.9. Проведення політінформації.

ІІ. Повідомлення теми, мети, завдань заняття.

- розкрити значимість історії філософії як реальності людини та її виявлень; - зрозуміти головну мету філософії історії – дати людині загальні орієнтації… - зрозуміти, що людина – найвища цінність історії.

До модуля №3

2. Основні підходи до розуміння суспільства. 3. Природні умови суспільного життя. 4. Демографічні чинники суспільного розвитку.

РЕЛІГІЄЗНАВСТВО ЯК НАУКА

Знання релігії як духовного феномену є невід'ємною умовою становлення кожної людини як особистості і особливо студентської молоді – майбутньої еліти… Викладання і засвоєння курсу “Релігієзнавство” є важливим внеском у… Вивчивши курс “Релігієзнавство”, студент повинен знати:

Тема РЕЛІГІЄЗНАВСТВО ЯК НАУКА

 

План

1. Релігієзнавство як явище духовної культури.

2. Структура релігієзнавства.

3. Сутність релігії.

 

Релігійні вірування, яких сьогодні на Землі багато, - це продукт суспільного розвитку. Вони відображають у своїх вченнях риси соціальних епох. Тому релігія у сучасному світі є універсальним духовним явищем життя суспільства.

Слово “релігія” у перекладі з латинської мови означає “зв'язок”. У тлумаченні богословів релігія – це все те, що зв'язує, з'єднує людину з божественністю (“святе письмо, культ тощо).

Релігія є одною з найдревніших форм суспільної свідомості – одною з форм відображення світу, але відображення своєрідного. Фантастичні образи релігії – це форма відображення дійсності, притаманна усім народам. Вона є необхідним ступенем сприйняття світу, обумовлена функціями головного мозку, і має таке саме право на існування, як і раціональне, наукове пізнання.

Отже, релігія є одною з форм суспільної свідомості, яка відображує дійсність в образах і міфах і утверджує віру в їхню реальність.

Релігія– це історичне світоглядне явище, яке вивчається на наукових засадах, у комплексі теоретичних, історичних і культурологічних поглядів з урахуванням соціальної природи, закономірностей її виникнення та розвитку, уособлює форму суспільної свідомості.

Релігієзнавство – це комплексна галузь наукових досліджень, що вивчає суспільно-історичну природу релігії, її механізми в соціальних зв’язках з економічними, політичними і духовними структурами суспільства та її вплив на особистість віруючих у певні історичні періоди, розглядає як складову соціуму, що у певній спосіб впливає на свідомість людини.

Релігія– одна з найдавніших форм суспільної свідомості та своєрідного відродження світу. Вчені матеріалістичного напрямку вважали релігію “фантастичним”, тобто неправдивим, негативним, анти культурним відродженням світу. Ф. Енгельс, вступаючи в полеміку з Є. Дюрінгом, наголошував на фантастичності релігії, переконливо доводив, що релігія виникла у процесі осмислення людиною сил природи, суспільних сил, що це одна з найдавніших форм духовного освоєння світу, що впливає з властивостей процесу пізнання.

Релігія є своєрідним явищем духовного життя людства. Як форма суспільної свідомості вона завжди виконувала світоглядну функцію. Саме стосунки людини з Богом є, за визначенням теологів, сутністю релігії. Релігія є невід’ємною частиною культури як окремої особистості, так і цілих народів і націй. Незаперечним є зв’язок релігії зі світовим культурним процесом. Вона розглядається філософами та культурологами як складова, а почасти як основа “життя духу”, процесу, що “тісно зв’язаних з проблемами людини, її становлення і реалізацією її сутнісних якостей”.

Релігія – це елемент духовного життя, але вона водночас є сферою ідеологічної діяльності. Вона включає в себе відправлення різних культів (молитви, обряди, свята), що відбуваються на базі відповідних об’єктів (церкви, монастирі, релігійні громади, мечеті), які, пройшовши певні етапи ставлення, формування і розвитку, є локалізованими і функціонують у просторі.

Предметом релігієзнавства є об’єктивні закономірні виникнення, становлення та розвитку релігій, їх функціонування, структура та різноманітні феномени, взаємозв’язок і взаємодія релігії з іншими галузями знань.

Предмет релігієзнавства значно ширший за його об’єкт і постійно розвивається, розростаючись за обсягом, змінюючись з плином часу. Головним для нього є вироблення найбільш універсальних понять і теорій наук про релігію. Внаслідок цього наукові пошуки та результати досліджень релігієзнавства активно використовують правознавство, мовознавство, фольклористика, етнографія, інші науки, які аналізують релігію під своїм кутом зору.

Будь-який сучасний релігійний комплекс має певну структуру, оскільки є складним соціальним явищем. У сучасних релігіях можна помітити окрему соціальну надбудову, що складається з таких частин: релігійна свідомість(релігійна ідеологія), релігійні відносини (релігійні почуття), релігійна діяльність (релігійний культ).

Релігійна свідомість– це форма суспільної свідомості, сукупність ідей, міфів, догм, поглядів та уявлень, почуттів та емоцій, традицій та звичаїв, у яких відображається навколишній світ через уявлення про надприродне. Основною ознакою релігійної свідомості є віра в реальне існування надприродних сил та істот.

Релігійна віра – досить складне психологічне почуття людини, що сприяє затвердженню переконань про існування особливих зв’язків людиною і надприродним; є засобом функціонування релігійних уявлень. Формою сприйняття релігійних цінностей та ідеалів.

Релігійна свідомість виявляється на буденному і теоретичному рівнях. Буденна релігійна свідомість – це властиві масі віруючих релігійне мислення й пізнання, поняття та уявлення про об’єкти релігійного поклоніння, що формуються в процесі їх буденного життя. Теоретичний рівень релігійної свідомості складають поняття, концепції та вчення певним чином систематизовані, раціонально опрацьовані теологами та апологетами релігії.

Важливий аспект релігійної свідомості складає релігійна психологія – сукупність психологічних емоцій, звичок, настанов і традицій, що виникають унаслідок дії соціально-психологічних механізмів наслідування, навіювання, емоційного зарядження. Релігійні погляди та ідеї разом із релігійною психологією, тобто релігійне світорозуміння і світовідчуття, утворюють єдиний релігійний комплекс, або форму суспільної свідомості.

Релігійна діяльність – є видом соціальної діяльності й криє в собі позакультову і культову діяльність. Перша здійснюється в духовній і практичній сферах. Духовну релігійну позакультову діяльність складають продукування релігійних ідей, систематизація і тлумачення догматів теології, складання богослов них творів тощо. Віруючі та релігійні громади ведуть також практичну позакультову діяльність: благодійну, місіонерську, викладацьку в навчальних закладах, управлінську в системі релігійних організацій і центрів, пропагандистську, реставраційно-будівельну тощо.

Важливим видом релігійної діяльності є культ. Якщо релігію визнати видом духовно-практичного опанування світу, то практичним аспектом цього процесу є культ. Зміст культу визначається відповідними релігійними ідеологемами, культовими текстами, до яких належать Святе Письмо, молитви, псалми, співи.

Засоби здійснення культової діяльності – храм, молитви ний будинок, мистецтво, культові предмети (хрест, свічки). Особливе, символічне значення серед засобів культу мають храми, собори, мечеті та релігійне мистецтво (архітектура, живопис, скульптура, музика). Результатом культової діяльності є насамперед задоволення релігійних потреб.

Релігійні відносини - вид ідеологічних відносин, що реалізуються через стосунки віруючих. Релігійні зв’язки громад і церкви. Схеми відносин приписуються релігійними звичаями, нормами, правилами й статутами.

Релігійні відносини за змістом найчастіше будуються за схемою: державно-церковних відносин (Бог – цар небесний, патріарх – владика); судочинства (суд Христа, Страшний суд, Бог-суддя); внутрішньо сімейних (Бог-син, Бог-отець). У ролі посередників відносин можуть виступати предмети (храм, ікона, хрест), індивід або група осіб, образи Бога, духів, святих, релігійні знаки (окремі слова чи речення, що мають релігійний зміст і значення).

Духовна культура має власні особливості: вона носить класовий характер, має історичну обумовленість, фіксує національні особливості, включає в себе загальнолюдські цінності. Все це є характерним для усіх елементів духовної культури, в т. ч. й для релігії.

 


Запитання для самостійного закріплення матеріалу

1. Релігієзнавство як явище духовної культури.

2. Що є предметом релігієзнавства?

3. Структура релігієзнавства.

4. Сутність релігії.

 

ЛІТЕРАТУРА

2. Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство. Підручник. Київ.1995 3. Рибачук М.Ф. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Київ “Освіта”. 1997 4. Єришев А.А. Религиоведение. Учебное пособие. Киев. 1999.

Тема ЛОКАЛЬНІ РЕЛІГІЇ. СВІТОВІ РЕЛІГІЇ

 

План

1. Основні елементи релігії.

2. Історичний характер релігій.

3. Магія, фетишизм, анімізм, тотемізм, землеробські культи, шаманізм.

 

 

Релігія – це елемент духовного життя, але вона водночас є сферою ідеологічної діяльності. Вона включає в себе відправлення різних культів (молитви, обряди, свята), що відбуваються на базі відповідних об’єктів (церкви, монастирі, релігійні громади, мечеті), які, пройшовши певні етапи ставлення, формування і розвитку, є локалізованими і функціонують у просторі.

Магія – віра в існування надприродних засобів впливу на природу. Магія подвоювала (в уяві людей) шляхи впливу на природу: вважали, що людина могла вплинути на природу не лише своєю працею (природний рух), а й особливими символічними діями – обрядами (надприродний шлях).

Магія поділяється на такі основні види: виробничу, лікувальну, застережну, військову, метеорологічну (магія погоди) та ін. Найпоширенішою була магія виробнича, яка, в свою чергу, мала ряд “розгалужень”: мисливська, рибальська, будівельна тощо. У ході розвитку суспільства з'являються все нові різновиди виробничої магії: землеробна, скотарська, гончарна, ковальська, навчальна, спортивна.

Особливим різновидом застережної магії були релігійні табу. Слово “табу” запозичене з мов жителів Гавайських островів, що означало заборону що-небудь робити, щоб не накликати на себе неприємності. Магія дійшла до наших днів як елемент сучасної релігії (віра в надприродну силу обрядів), і в самостійній формі (у вигляді таких побутових передсудів, як ворожіння на картах тощо).

Фетишизм– це віра в існування у матеріальних об'єктів надприродних властивостей. Фетишами називають матеріальні предмети, що їм віруючі приписують надприродні властивості.

Порівняно з магією фетишизм є більш складною формою релігії. Якщо магія “подвоювала” шляхи впливу на природу, то фетишизм “подвоїв” ще й властивості матеріальних об'єктів.

До реальної користі матеріальних предметів додавались їхні надприродні здібності бути помічником і заступником людей. У фетишизмі в зародковій формі з'являється ідея бога.

В сучасних релігіях фетишизм зберігається у вигляді поклоніння священним предметам (хрести, ікони, мощі), а як самостійний залишок – у вигляді віри в талісмани й амулети. Талісман, з погляду марновірних людей, приносить щастя, а амулет оберігає від нещастя. Сучасними фетишами у суєвірних людей є підковки, ладанки, кулони, слоники, іграшки.

Анімізм – це віра в існування у матеріальних об'єктів і процесів надприродних двійників. Анімізм починається з приписування якостей двійників матеріальним об'єктам: людському тілу, тваринам, знаряддям праці тощо. У подальшому своєму розвиткові анімізм включив у себе уявлення про двійників матеріальних процесів (хвороби, війни, ковальська справа).

У слов'ян для визначення ілюзійних двійників застосовувались два терміни: менш могутніх називали “душами”, більш могутніх – “духами”. Тому можна сказати, що вони є вірою в існування душ і духів. В умовах інших народів для визначення надприродних двійників використано ще один термін. Прикладом анімізму можуть бути релігійні уявлення ескімосів Гренландії. На їхню думку, надприродні двійники були у кожної людини, дерева, струмка, звіра. Уночі, вважали вони, людські душі залишають свої тіла і відправляються полювати, танцювати, відвідувати друзів. Коли вмирала людина, їй у могилу клали знаряддя і предмети праці. Вважалося, що двійник цих речей служитимуть двійникам людських тіл у “країні мертвих”.

В анімізмі здійснюється подальше подвоєння світу: світ реальних об'єктів доповнюється світом духовного буття. У багатьох народів головними двійниками, яких найбільше поважали первісні анімісти, були душі померлих родичів. Тому в літературі первісний анімізм часто називають культом предків

З уявлення про безсмертя двійників виросло уявлення про потойбічне життя. У первісних анімістів “країна мертвих” розташовувалась не на небі, а десь на землі чи під землею. Життя душ у цій країні в принципі уявлялось звичайним продовженням реального життя.

У сучасних релігіях анімістичний елемент посідає значне місце. Уявлення про бога, сатану, ангелів, безсмертні душі – все це за своєю суттю – ускладнений анімізм. Самостійно анімізм живе у вірі в привиди і спіритизмі (віра у можливість спілкування з душею померлого за допомогою блюдечка, яке крутиться.)

Тотемізм – віра в надприродну спорідненість людських колективів з певними видами тварин.

Тотемами називають тварин, яких первісні люди вважали своїми надприродними родичами. У тотемах люди вбачали покровителів роду і племені, захисників і заступників, помічників у розв'язанні всіх конфліктів. Усі вважалися братами і сестрами людей, і тому свої родові колективи первісні мисливці називали їх іменами.

Спочатку як тотему поклонялися тільки тварині, і причому тій, яка була об'єктом полювання. Пізніше, родинні відносини поширилися на решту тварин, а в окремих народів – також на рослини і природні фактори.

Відзначимо дві основні риси тотемізму:

Перша – виділення в ролі головних об'єктів поклоніння тотемічних духів, тобто – двійників тотемів. Не самі тотеми, а їхні двійники були головним об'єктом поклоніння в цій релігійній системі. Тотемам поклонялися настільки, наскільки вони були вмістилищем тотемічних духів. Це поклоніння виявлялося через молитви, танці, табу, жертвоприношення, виготовлення і вшанування зображення тотемів, спеціальні тотемістські свята. Особливим способом поклоніння були обряди уподібнення тотему. Під уподібненням розуміється прагнення зовні бути схожими на тотеми хоч би однією якоюсь рисою.

Друга риса – дозвіл убивати і з'їдати тотеми тільки за умови дотримання особливих релігійних процедур. Тотемам поклонялись, але їх же вбивали і з'їдали. І за переконанням первісних мисливців, одне не заважало іншому. Важливим було одне: вбити і з'їсти за правилами, тобто так, щоб не нашкодити тотемічному духові.

Тотемізм увійшов як елемент у всі сучасні релігії. Особливо відчутним є його вплив в індуїзмі, де багато тварин вшановуються як священні. Найпочесніше місце серед усіх вшанованих тварин у індусів займає корова. Сліди тотемізму чітко простежуються в християнстві. Святий дух зображується у вигляді голуба, а Христос часто називається агнцем, тобто ягням. Від обряду ритуального з'їдання тотема бере свій початок християнське таємне причащання, під час якого віруючі під виглядом хліба і вина “з'їдають тіло і п'ють кров бога”.

Землеробські культи – це переважно поклоніння двійникам тих факторів природи, які впливають на врожай. Типовий приклад – релігійні погляди індійців-ірокезів. Ірокези шанували чотирьох головних духів: духа землі, духа бобів, духа кукурудзи і духа гарбуза. Всі ці чотири духи, за їхніми уявленнями, були жінками. Духів кукурудзи, бобів і гарбуза міфологія ірокезів зображувала у вигляді трьох сестер, одягнених у листя відповідних рослин. Поряд з духами-жінками шанувалися також, але на другорядних ролях, духи-чоловіки – дух сонця, дух дощу і дух вітру.

Залежність землеробства від природи і керівна роль жінки – ось дві головні особливості того часу, які відбилися у релігійних поглядах людей.

Можна виділити такі основні риси даної релігійної системи. Перша – шанування землеробських духів у ролі головних. Цих духів ми вже називали, коли йшлося про ірокезів. В багатьох народів шанувалися і двійники таких природних факторів, які лише в уяві людей впливали на врожай (місяць і планети).

Друга – керівна роль жінки в релігії. Землеробський культ – це своєрідна жіноча релігія. Це виявлялося у двох головних процесах. По-перше, найголовніші духи зображувалися у вигляді духів жіночого роду. По-друге, найважливіші релігійні обряди в цей час виконували жінки. У деяких народів дозволялося важливі обряди виконувати й чоловікам, але за однієї обов'язкової умови: вони повинні були видавати себе за жінку (говорити голосно, що вони жінки, перевдягатися в жіночий одяг).

Третя риса – людське жертвоприношення як система. Не розуміючи суті землеробських процесів, люди думали, що врожай є зворотна вдячність духів за жертвоприношення. Тому первісні землероби намагалися свої дари духам зробити більш дорогими, більш цінними. Так виникла ідея людського жертвоприношення.

Четверта – ідея смерті і воскресіння деяких духів. Спостерігаючи за зерном, люди помітили, що після “похорон” воно воскресає знову. Звідси зародилося уявлення, нібито деякі духи можуть тимчасово померти, щоб потім воскреснути.

І, нарешті, п'ята риса – переселення до країни мертвих – із землі на небо. Багато благ і неприємностей землеробам “посилало” небо: світло і тепло, дощ і вітер, сніг і град. Звідси зародилося уявлення про те, нібито духи живуть на небі. За аналогією і “країну мертвих” переселили із землі на небо. Саме тоді вперше виникла ідея про життя душ мертвих у царстві небеснім.

Шаманізм – це віра в особливо могутні надприродні можливості стародавніх професійних служителів культу (шаманів).

Перша риса шаманізму – поява професійних служителів культу. Вперше в історії релігії виникла група людей, яка одержувала засоби для існування, значною мірою або повністю, за рахунок відправлення релігійних обрядів; хоча в особі шаманів уже по суті з'явилося духовенство, церкви ще не було. Шамани не мали власної організації. Вони діяли в межах родоплемінної організації, підкоряючись ватажкам роду і племені, виконували їхні вказівки.

Друга – виділення в ролі головних об'єктів релігійного поклоніння так званих шаманських духів. Ці духи служили шаману, виконували його різні доручення, допомагали пізнавати таємниці, билися зі злими духами.

Третя риса – керівна роль чоловіка в релігії. Кількість духів-жінок зменшилася, і вони були витіснені на другий план духами-чоловіками. Серед професійних служителів культу були і жінки, але чим більш глибоким був процес розкладу нового ладу, тим більше шамани витісняли шаманок.

Четверта – використання істеричних приступів як засобів виконання релігійних обрядів. Шамани входили в екстаз і доводили себе до приступів, симптомами яких були: судомні обличчя та порухи тіла, невідчування уколів, піна на вустах, надзвичайно високі стрибки, втрата свідомості. Шамани в багатьох випадках були нервовохворими людьми. Причому до поєднання нервової хвороби з професією шамана люди йшли двома шляхами: в одних випадках нервовохворі ставали шаманами через свою незвичайність і обмежену здатність до суспільно-корисної праці, в інших – шамани ставали нервовохворими через сильні і часті збудження при виконанні релігійних обрядів.

І, нарешті, п'ята риса – використання задурливих дій як засобів виконання релігійних обрядів. Релігія виникла без будь-якої брехні. І лише на стадії шаманізму до несвідомого одурювання додався свідомий, який став водночас і засобом відправлення релігійних обрядів, і однією з додаткових причин збереження релігійності.

У всіх сучасних релігіях є залишки шаманізму. Це і професійна каста служителів культу, і уявлення про те, що священики перебувають в особливих стосунках із “світом духів”, і те, що головні представники надприродного світу – чоловічої статі. До залишків шаманізму належать також елементи екзальтації, які зустрічаються в ряді сучасних релігій.

 

Запитання для самостійного закріплення матеріалу

1. Основні елементи релігії.

2. Історичний характер релігій.

3. Охарактеризуйте поняття магія, фетишизм, анімізм, тотемізм, землеробські культи, шаманізм.

4. Назвіть основні риси магії, фетишизму, анімізму, тотемізму, землеробських культів та шаманізму.

 

ЛІТЕРАТУРА

2. Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство. Підручник. Київ.1995 3. Рибачук М.Ф. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Київ “Освіта”. 1997 4. Єришев А.А. Религиоведение. Учебное пособие. Киев. 1999.

Тема НАЦІОНАЛЬНІ РЕЛІГІЇ

 

План

1. Іудаїзм.

2. Брахманізм.

3. Конфуціанство.

4. Синтоїзм.

 

Іудаїзм – монотеїстична релігія. До основних догматів цього віровчення належить віра в єдиного Бога Ягве, у прихід месії, у безсмертя душі та в існування загробного царства.

Складовою іудейського віровчення про Бога Ягве є догмат про прихід месію як посланця Ягве, на якого покладено завдання прийти на землю, завершити Страшний суд із покаранням супротивників Ягве та винагородити його послідовників. З вірою у прихід месії пов'язані уявлення про провісників появи божого помазаника, кількість яких дорівнює дев'яти. Серед них роль первосвященика відіграє містичний Ілля Пророк. Слід зазначити, що Страшний суд мислиться послідовниками іудаїзму як суд Ягве над ворогами іудейського народу, над усіма грішниками і навіть просто над людьми, які не сповідують іудаїзм.

Основні різновиди культу:

- молитва;

- омовіння;

- обрізання;

- кошерна, чи трефна їжа;

- медуза й цицип;

- капорес, лулав, та шліх;

Джерелом віровчення іудаїзму є Тора і Талмуд.

Тора – це перші п'ять книг Старого Заповіту, П'ятикнижжя Мойсея: “Буття”, “Вихід”, “Левіт”, “Числа” і “Второзаконня”.

Талмуд – багатотомний збірник іудейських догматичних правових, релігійно-філософських, моральних і побутових приписів.

Історія іудаїзму умовно поділяється на чотири періоди: біблійний, талмудичний, рабині стичний і модерністський.

Брахманізм– одна з поширених релігій сучасної Індії. Виникла на ґрунті давніх релігійних вірувань. Це політеїстична релігія. Основні боги індуського пантеону – Брахма (творець світу), Вішну (бог-охоронець) і Шива (бог руйнування).

Основними догматами індуїзму є вчення про дхарму, яка визначає соціальні обов'язки та місце людини в суспільстві, карму – відповідальність людини перед богом за свої вчинки, ахінсу – безумовне непротивлення насильству, сансару – переродження душі після смерті.

Найсвятішим місцем для індусів є храм Бенарес, який складається з майже 1500 будівель і стоїть на березі Гангу.

Негативним елементом індуїзму в минулі часи було освячення кастового поділу населення. І хоча кастова дискримінація заборонена конституцією Індії, ці традиції зрідка ще побутують серед якоїсь частини населення.

Конфуціанство– це релігія, що виникла на снові філософсько-етичного вчення Конфуція на території Китаю.

Погляди Конфуція відобразили прагнення захистити суспільство від соціальних потрясінь. З цією метою він розробив соціальний ідеал. Високоморальна людина повинна володіти двома важливими якісними рисами: гуманністю й почуттям обов'язку.

Кожна людина, за віровченням Конфуція, повинна знати своє місце в суспільстві та житті, згідно з її класовою та родинною належністю, встановленою Богом. Одним із важливих принципів соціального порядку була сувора покора старшим людям, які мусили бути авторитетом для молодших.

Для конфуціанства був характерним свій культ. Усі ритуали й церемонії здійснювались у храмах керівниками родин, кланів або державними чиновниками. Поклонялися послідовники конфуціанства як своїм попередникам, так і Конфуцію, який став богом, та його учням. У конфуціанстві були жертвоприношення тварин і речей, але жреців не було.

Нині конфуціанство у Китаї стало чимось більшим, ніж просто релігія. Це і політика, і адміністративна система, і верховний регулятор економічний і соціальних процесів. Це – основа всього китайського способу життя, квінтесенція китайської цивілізації.

Синтоїзм – це релігія населення Японії, що виникла в процесі розвитку і культурного синтезу місцевих родоплемінних вірувань. Синто – позначення світу надприродного, богів і духів, яких здавна шанували японці.

Основи віровчення синтоїзму викладено у священній книзі “Кодзикі”, яка містить міфи про створеність світу, виникнення держави і народу тощо.

Синтоїзм не міг задовольнити потреб суспільства, що активно розвивалось, у філософському осмисленні світу. Тому новий для Японії буддизм швидко посів провідні позиції в духовній культурі держави і, зокрема, злився з синтоїзмом. Глибоко націоналістичний синтоїзм до середини ХХ ст. був державною релігією, основою патріотизму та моралі японських самураїв.

Запитання для самостійного закріплення матеріалу

1. Іудаїзм, його особливості та види.

2. Брахманізм, його особливості.

3. Конфуціанство, його особливості.

4. Синтоїзм, його особливості.

 

ЛІТЕРАТУРА

2. Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство. Підручник. Київ.1995 3. Рибачук М.Ф. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Київ “Освіта”. 1997 4. Єришев А.А. Религиоведение. Учебное пособие. Киев. 1999.

Тема БУДДИЗМ: ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ. ІСЛАМ

 

План

1. Буддизм: історія і сучасність.

2. Основні напрями буддизму.

3. Іслам: історія і сучасність.

4. Характерні риси, основні напрями.

 

 

Буддизм є особливою релігією світу. Він своїм корінням проріс у багату на філософські традиції індійську культуру. Це релігія, яка не знає Бога-творця. Тому адепти буддизму не апелювали до авторитету Бога-творця, а розвивали філософсько-теоретичне тлумачення релігійної ідеї спасіння. В буддизмі існує відповідний категоріальний апарат, який визначає специфіку буддійського світогляду.

Послідовники буддизму пов'язують виникнення цієї релігії з діяльністю індійського принца Гаутами, сина царя племені шак'я, яке проживало на північному сході Індії. За легендою Сідхартха Гаутама жив у розкошах і жодним чином не спілкувався з зовнішнім світом поза палацом.у 29 років він уперше вийшов за межі палацу і стрів кволого старця, тяжко хвору людину та покійника, які справили на нього гнітюче враження, спричинивши роздуми про життя, неминучість хвороб і смерті. Після цього Гаутама таємно залишив палац і сім'ю, відмовився від багатства і влади та став аскетиком-самітником. Сім років він мешкав у лісі, мордуючи себе, виснажуючи та знесилюючи своє тіло за звичаєм тодішніх фанатиків віри. Після довгих роздумів він досяг “просвітлення” і йому відкрилася істина спасіння людей від страждань, пропаганді якої Будда присвятив решту свого життя – понад 40 років.

Головним у віровченні буддизму є вчення про чотири благородні істини, що їх відкрив Гаутама у процесі “просвітлення” під деревом мудрості:

1. Життя – це страждання. Народження, хвороби, старість, смерть і навіть сили, що підтримують у нас життя, повні страждань.

2. Причини страждань – бажання, жадоба насолод, невтомний потяг до радощів і надії.

3. Аби позбавитися страждань, слід звільнитися від бажань, подавити в собі будь-які їх прояви.

4. Спосіб позбутися бажань – це наслідування шляху спасіння, що його відкрив Гаутама і виклав у таких восьми принципах:

¨ правильне розуміння чотирьох благородних істин;

¨ правильні прагнення, наміри;

¨ правильна мова;

¨ правильна поведінка;

¨ правильний спосіб життя;

¨ належні зусилля у прагненні до довершеності;

¨ належний стан розуму;

¨ правильна медитація.

Буддизм виник в Індії в 5-6 ст. до н.е. Релігійне вчення буддизм про рівність усіх людей у “стражданні” і в праві на “спасіння” відображало в ілюзорній формі протест трудящих мас проти соціальної нерівності. Згодом. Згодом характерну для буддизму проповідь пасивності і примирення з дійсністю використали панівні класи.

Одним з головних у буддизмі є догматпро перевтілення душ (сансара) і закон відплати (карма) у загробному житті. Кінцевою метою буддиста вважається нірвана – стан повної відчуженості від життєвих уподобань, а після смерті – вихід з сансари, припинення перевтілень душі у нові тіла. Буддистські ідеали відмови від життєвих інтересів, непротивлення злу, абстрактна любов до ближніх сприяють зміцненню класового панування експлуататорів.

На початку н.е. буддизм розколовся на два великі напрями – хінаяну і махаяну.

Послідовники махаяни висловлюються про можливість досягнення нірвани не тільки монахами, а й простими мирянами. Аби привернути віруючих до махаяни, в буддизмі виникло вчення про рай, відсутнє в первісному буддизмі. Разом із раєм з'явилось і буддійське пекло для грішників, які порушували закони Будди.

Послідовники хінаяни тримаються догматів первісного буддизму, визнають Будду людиною, яка знайшла шлях до спасіння. Основний акцент вони роблять на власному спасінні, якого можна досягти тільки через відхід від світу, тобто прийняттям чернецтва.

Іслам – виник в Австралії на поч. 7 ст. Засновником ісламу вважають меккського купця Мухаммеда, якого мусульмани називають найвищим “пророком”, “посланцем бога”, на землі. Віровчення ісламу викладено в священній книзі мусульман – Корані.

Головний догмат ісламу – поклоніння єдиному богові – Аллаху, творцеві світу, який наперед визначає долю кожної людини. Фаталістичне вчення про загальну напередвизначеність, про безсилля людини перед всемогутнім богом відіграє в ісламі велику роль. Коран освячує класовий гніт, соціальну нерівність.

Характерною рисою ісламу є вчення про священну війну (газават) проти нерівних (усіх, хто не сповідує іслам), яке сіяло ворожнечу між народами. Положення Корану про неповноцінність жінки покладено в основу мусульманського законодавства, що освячує багатоженство.

У культі ісламу велике місце посідають ходіння на прощу до святих місць (Мекка та ін.), релігійні свята (особливо байрам), дотримання постів (рамазан та ін.).

Іслам має два основних напрямки – суннізм та шиїзм.

Загалом у віровченні ісламу можна виділити сім основних положень (догматів), які складають “Символи віри” мусульманина:

1. Вчення про надприродні сили. Іслам проповідує віру в єдиного бога – Аллаха, який створив небо, землю, людину та ін. Аллах – це єдиний, одноосібний, вічний та всемогутній Бог.

2. Вчення про священні книги. Мусульмани вшановують такі книги: Коран і Сунну. Богослови називають Коран словом Бога, божественним об'явленням. Сунна містить розповіді про вчинки й висловлювання пророка та є джерелом правил життя суспільства і тлумачення Корану, релігійного культу й права.

3. Вчення про загробне життя. Відповідно до цього вчення відразу після смерті два ангели смерті супроводжують душі людей до раю чи пекла.

4. Вчення про кінець світу, за яким сам Аллах організує та визначить його час, відомий тільки йому. Уявлень про месію, спасителя в ісламі не існує. Наприкінці світу настане Страшний суд, у день якого відбудеться воскресіння з мертвих.

5. Вчення про приреченість. За цим вченням людина не має свободи волі, поза як Аллах визначив іще до створення світу не тільки земну, а й потойбічну долю людей. Фаталізм є стрижнем мусульманської релігії.

6. Вчення про священну війну з нерівними – джихад або газават. Згідно з цим ученням, джихад є війна на захист ісламу, в якій повинен брати участь кожний мусульманин.

7. Вчення про безсмертя душі. Мусульмани вірять в те, що душа створена Аллахом, вона не залежить від тіла, а тому безсмертна. Після смерті людини душа перебуває вічно в раю чи пеклі.

Ці основні положення релігії знає кожний мусульманин. Послідовники ісламу знають також і “5 стовпів” ісламу, 5 головних обов'язків віруючого:

¨ вірити в те, що Аллах – єдине божество, а Мухаммед – його посланник;

¨ відправляти молитву (салят, намаз);

¨ додержання посту;

¨ здійснення хаджу – паломництва в Мекку;

¨ зак'ят, обов'язковий податок на майно й доходи, що розподіляється серед бідних і знедолених.

Запитання для самостійного закріплення матеріалу

1. Охарактеризуйте поняття буддизму.

2. Історія і сучасність буддизму.

3. Основні напрями буддизму.

4. Іслам: історія і сучасність.

5. Характерні риси, основні напрями.

 


ЛІТЕРАТУРА

2. Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство. Підручник. Київ.1995 3. Рибачук М.Ф. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Київ “Освіта”. 1997 4. Єришев А.А. Религиоведение. Учебное пособие. Киев. 1999.

Тема ДАВНІ ВІРУВАННЯ ПРАУКРАЇНЦІВ

 

План

1. Історичний характер релігії.

2. Тотемізм: його особливості.

3. Політеїзм: його особливості.

4. Релігійний світогляд праукраїнців.

 

 

Проблема виникнення релігії тісно пов'язана з проблемою виникнення і розвитку людини. Історичний характер релігії виражається в тому, що вона є віддзеркаленням реальних соціальних процесів, інтересів, сподівань і прагнень широких народних мас. Релігійна боротьба, зумовлена розходженнями в розумінні певних догматів, насправді переслідує земні цілі. Тому, аналізуючи будь-яку форму релігії, важливо знати: в яких історичних умовах вона виникла; в яких соціальних верствах поширювалась і як у віровченні відображалися їх інтереси.

Первісний лад склався приблизно 40 тис. років тому і пройшов три основні стадії розвитку: ранній матріархат, пізній (розвинутий) матріархат і патріархат. Кожній з них відповідала форма релігії, яка відображала особливості сприйняття людей у конкретних умовах: ранньому матріархату – тотемізм, пізньому – землеробський культ, патріархату – шаманізм. Усі ці форми не поширювалися поза родом чи племенем, тому їх називали родоплемінними віруваннями. До ранніх форм релігійних вірувань належать також магія, фетишизм і анімізм, які виникли в період формування родового ладу (від 100 до 40 тис років тому).

В усі часи свого існування релігія була певним відображенням наявних суспільних відносин, певного розуміння світу. У найдавніші часи діяльність людини мала лише привласню вальний, а не перетворювальний характер. Через це людина була майже цілком залежною від навколишнього природного світу і ні на практиці, ні в уяві не відокремлювала себе з нього. На цій стадії розвитку сформувалися релігійні уявлення, за якими суспільне і природне середовище складали одне ціле, і світ являв собою систему уособлених у різних природних феноменах сил, яким були властиві вольові та розумові якості, та які були пов'язані між собою за принципом кровної спорідненості. Тобто світ уявлявся як проекція кровно-родових відносин, за якими організовувалося тогочасне суспільство.

Тотемізм – форма найдавніших вірувань, пов'язаних з уявленнями про надприродні кровні зв'язки даного роду чи племені з певним видом рослин чи тварин. Тотемні істоти вважалися спів родичами, які опікуються даним родом. Полювання на них чи їх знищення в інший спосіб були заборонені. Однак у визначені дні з дотриманням певних обрядів тотемна істота забивалась і з'їдалася всім родом.

Політеїзм – це релігія ранньокласового суспільства, якій притаманне уявлення про ієрархію богів, кожний з яких опікується тією чи іншою світовою стихією. Їхні культи обслуговуються професійним духівництвом, тісно пов'язаним із правлячою верствою.

Ці культи відсувають на периферію духовного життя давніші вірування, роблячи їх надбанням народних мас. В народному середовищі ці вірування зберігалися паралельно з офіційним політеїзмом тривалий час і подекуди набагато пережили його, ставши елементами розвинених монотеїстичних релігій.

Первісна релігія, будучи натуралістичною, не знала поняття гріха і не приділяла особливої уваги етичним засадам. Стосунки між людьми та об'єктами поклоніння будувалися не на таких почуттях, як любов і покора, а на вірі в те, що відповідного духа чи бога можна схилити до певних дій на користь людині або на шкоду її ворогам молитвами, які мали не стільки благальний чи покаянний, скільки заклинальний характер, а також жертвоприношеннями.

Серед первісних вірувань особливе місце належить магії, яка є вірою в існування надприродних засобів впливу на природу чи на людину. Магічні дії можуть бути різноманітними. Це – мисливські танці, обряди, заклинання, певні маніпуляції тощо.

В умовах пізнього родового ладу склався шаманізм, який був вірою в особливо могутні надприродні можливості стародавніх професійних служителів культу – шаманів. Шаманізм виник приблизно 6 тис. років тому, коли почався поступовий перехід до патріархату. Саме тоді завдяки розвиткові виробничих сил суспільство набуло можливість утримувати людей, які самі нічого не виробляли. Люди вважали, що шаманські духи служили шаманові, виконували його доручення, допомагали пізнавати таємниці, відганяли злих духів. Шамани в процесі здійснення обрядів входили в екстаз і впливали на настрій юрми.

За родового ладу поширився культ предків. У ньому в фантастичній формі відобразилося реальне значення в житті племені зв'язків кровної спорідненості та старійшин роду як носіїв практичного досвіду і виробничих знань. Уявлення про існування душі після смерті, яке вже мало місце в світогляді людини, породило й віру в те, що померлі родичі продовжують чинити вплив на життя племені й після смерті.

Усі зазначені форми первісної релігії властиві родоплемінному суспільству на різних стадіях його розвитку. Між ними важко встановити ієрархічний зв'язок, оскільки його взагалі не було в системі тогочасних міфологічних уявлень. В первісній міфології природні й надприродні сили співіснують, відрізняються одна від одної хіба що рівнем потужності, яка сама є явищем відносним і змінним. Людина – один із суб'єктів цих сил, який взаємодіє з іншими, не будучи другорядним чи підлеглим щодо них.

 


Запитання для самостійного закріплення матеріалу

1. Історичний характер релігії.

2. Тотемізм: його особливості.

3. Політеїзм: його особливості.

4. Первісні вірування: шаманізм, магія, культ предків.

ЛІТЕРАТУРА

2. Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство. Підручник. Київ.1995 3. Рибачук М.Ф. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Київ “Освіта”. 1997 4. Єришев А.А. Религиоведение. Учебное пособие. Киев. 1999.

Тема ХРИСТИЯНСТВО: ВИТОКИ, ВІРОВЧЕННЯ, ЕВОЛЮЦІЯ

 

План

1. Витоки християнства.

2. Умови формування християнства.

3. Ісус Христос як центральна постать християнства.

4. Християнські догмати, обряди, таїнства, свята.

5. Біблія.

 

Перші християнські громади з'явилися серед населення єврейської діаспори у другій половині І ст. н.е. Об'єднання їх відбулося під впливом запозиченої з іудаїзму ідеї спасителя, месії, посланця Бога, який мав прийти і спасти пригноблених і знедолених. Ця ідея стала популярною також серед рабів, старців, жебраків та ін. верств населення. Згодом віра в спасителя, месію стала одним із джерел міфу про Христа.

Відомо, що перші християнські громади не мали організації. Вони були розрізнені, діяльність їхня зводилася до розспівування молитов на релігійних зібраннях і спільних трапезах.

Попервах християнство було лише однією з месіанських сект іудаїзму. Але наприкінці І ст. до християнських громад вступали й не євреї, яким була близькою ідеологія християнства – ідеї гріховності, спасіння і спокути, спасителя, месії. У ІІ ст. громади християн поширилися на всю територію Римської імперії, в їхній структурі з’явилися постійні посадові особи – диякони та єпископи. Наприкінці ІІ – на початку ІІІ ст. християнські громади об'єдналися навколо великих міст імперії – Александрії, Карфагена, Рима та ін. З ІV ст. еволюція християнства визначалася історичною долею Римської імперії. У 395 році імперія розпалася на Західну та Східну. Германські племена 476 р. остаточно зруйнували Західну імперію. Східна – стала найбільшою феодальною державою і проіснувала до 1453 року.

Отже з ІV ст. визначилися два центри християнства: західний у Римі та східний у Візантії. Таке співіснування центрів, із різними соціально-політичними умовами, часто спричиняло церковні конфлікти між ними. Після VII Вселенського собору відносини між ними загострилися внаслідок дискусії про сходження Святого Духа тільки від Бога-отця чи й від Бога-сина, як уважала західна церква.

Богословська думка вважає християнське віровчення наслідком пропаганди вчителя Ісуса Христа, який, власне, й започаткував християнську релігію.

Християнство було новою релігією, яка мала оригінальні ідеї Боголюдини – Спасителя Ісуса Христа, який страждав і віддав життя, спокутуючи гріхи людства. Ідеал людини, яка страждає за інших, уперше в історії античної культури дозволив підняти голос на захист знедолених, стражденних і поневолених людей.

На основі ідейних джерел християнства Біблії (Старого й Нового Заповітів), рішень Вселенських соборів, Святого переказу (твори церковних авторитетів) було вироблено й затверджено “Символ віри”, що складається з 12 догматичних положень:

1. Вірити і єдиного Бога, який існує в трьох іпостасях: Бог-Отець, Бог-син і Бог-Дух Святий;

2. Догмат про боговтілення, згідно з яким Христос, залишаючись Богом, народився від Діви Марії;

3. Догмат про спокуту, відповідно до якого Христос своїм стражданням і смертю на хресті спокутував гріхи людей;

4. Догмат про воскресіння, за яким через три дні після страти Христос воскрес та був серед людей іще 40 днів;

5. Догмат про вшестя зобов'язує людей вірити, що після воскресіння Христос потім піднісся на небо до Бога-отця, але повертається на землю під час другого пришестя;

6. Догмат про віру в безсмертя душі;

7. Догмат про існування пекла і раю;

8. Догмат про небесну відплату за богоугодне життя на землі;

9. Догмат про віру в єдину святу, соборну та апостольську церкву;

10. Догмат про визнання необхідності хрещення;

11. Догмат про воскресіння мертвих;

12. Догмат про прихід вічного Царства Небесного для праведників і вічних мук для грішників.

Паралельно становленню ідеології відбувалося формування християнського культу, сукупності особливих ритуалів, обрядів і дій. Внаслідок цього процесу в християнстві склалася досить розгалужена система різноманітних свят, постів, жертвоприношень, поклонінь, молитов, богослужінь тощо.

Найважливішими з християнських обрядів є сім таїнств. До них належать:

¨ хрещення – прилучення до християнства засобами обливання чи занурення у воду;

¨ миропомазання – надання хрещеному Святого Духа через змащування освяченим маслом – миром його тіла;

¨ покаяння – сповідь, каяття віруючого за його гріхи перед священиком;

¨ причащання (або євхаристія) – куштування хліба й вина, що символізують тіло і кров Христа;

¨ шлюб –здійснення в храмі церковного шлюбу, вінчання;

¨ священство (або ординація) – єпископське висвячення на церковнослужителя;

¨ маслосвяття (або соборування) – помазання єлеєм тяжко хворої або вмираючої людини.

Важливим елементом християнського культу є також богослужіння – сукупність церемоній та обрядових дій, звернених до Бога з метою отримання від нього милість.

Християнські свята посідають важливе місце в культовій практиці; поділяються на головні, великі та престольні. Це дні відзначення подій церковної історії, християнської міфології, пам'ятні дати. Головних свят – 12:

Ø Пасха, або Великдень;

Ø Різдво Христове;

Ø Трійця, або П'ятидесятниця;

Ø Стрітення Господнє;

Ø Хрещення Господнє, Богоявлення;

Ø Спас;

Ø Вхід Господа в Єрусалим, або Вербна неділя;

Ø Вознесіння Господнє;

Ø Здвиження Чесного і Животворного Хреста Господнього;

Ø Введення у храм Пресвятої Богородиці;

Ø Благовіщення;

Ø Успіня Богородиці, або перша Пречиста.

До великих свят належать:

· Покрова;

· Різдво Івана Хрестителя;

· Обрізання і Найменування Господнє;

· Свято святих апостолів Петра і Павла;

· Відсікання голови Івана Предтечі;

· Престольні, або храмові свята та ін.

У християнському культі існують також пости, тобто утримання від їжі чи обмеження щодо страв тваринного походження протягом певного часу.

Серед культової практики у християнстві досить поширені молитви, тобто звернення віруючих до Бога із проханням послання їм блага та відвернення зла. Молитва – це своєрідна форма заклинань у формі прохань та благань, якими супроводжуються майже всі релігійні церемонії. Вони бувають колективні (групові) або індивідуальні, їхні тексти подаються у відповідних молитовниках.

Всі християнські течії вважають своїм Святим письмом і священною книгою Біблію.

Біблія – це ціла бібліотека стародавніх історичних, літературних, релігійних пам'яток, створених на Близькому Сході протягом 15 сторіч. Нині Біблія – найпоширеніша за перекладом і накладом книга у світі. Вона складається з двох частин – Старого й Нового Заповітів. Старий Заповіт визнають як Святе Письмо іудеї та християни, Новий Заповіт – лише християни.

Як літературна пам'ятка стародавньої писемності Біблія містить релігійно-філософські та етичні принципи, юридичні кодекси, історичні хроніки, міфи, легенди, притчі, сказання, народні пісні, фрагменти героїчного епосу тощо.

“Символи віри”

1. Вірую в єдиного Бога, Отця, Творця неба, і землі, і всього видимого і невидимого.

2. Вірую в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, від Отця народженого, несотворенного, єдиносущого з Отцем, що через Нього вже сталося.

3. Він задля нас людей і нашого ради спасіння, зійшов із небес, і воплотився з Духа Святого і Марії Діви, і стався чоловіком.

4. І був розп'ятий за нас за Понтія Пілата, і страждав, і був похований.

5. І воскрес у третій день, згідно з Писанням.

6. І вознісся на небо, і сидить праворуч Отця.

7. І вдруге прийде за славою, судити живих і мертвих, а його царству не буде кінця.

8. Вірую в Духа Святого, Господа, Животворящого, що від Отця (за католицьким і греко-католицьким віровченням – і Сина) ізходить, що з Отцем і Сином рівнопоклоняємий і рівнославимий, що говорив через пророків.

9. Вірую в єдину, святу, соборну і апостольську церкву.

10. Сповідую одне хрещення на відпущення гріхів.

11. Очікую воскресіння мертвих.

12. Очікую життя будучого вічного.

Правди віри, що їх має знати кожний християнин

1. Є один Бог, що все сотворив і всім керує.

2. Бог є справедливий Суддя, що за добро нагороджує, а за зло карає.

3. Бог – Один, у трьох Особах: Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий, або Пресвята Трійця.

4. Син Божий став чоловіком, страждав і вмер на хресті задля нашого спасіння, і воскрес.

5. Божа благодать конче потрібна для нашого спасіння.

6. Є вічне життя і воскресіння мертвих, людська душа безсмертна.

Дві головні заповіді Божі

1. Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї!

2. Люби свого ближнього, як самого себе!

“Декалог” (10 заповідей Божих)

1. Я – Господь, Бог твій. Хай не буде інших богів передо мною.

2. Не роби ідола собі або чогось схожого, не вклоняйся їм і не служи їм.

3. Не призивай імені Господа Бога твого даремно.

4. Пам'ятай день святий, щоб святкувати його: шість днів працюй і роби в них усі діла свої, а день сьомий – свято Господу Богу твоєму.

5. Шануй свого батька і матір.

6. Не вбивай.

7. Не чини перелюбу.

8. Не кради.

9. Не свідчи неправдиво на свого ближнього.

10. Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що є у ближнього твого.

Блаженства Євангельські

1. Блаженні вбогі духом, бо їхнім є Царство Небесне.

2. Блаженні замучені, бо вони будуть утішені.

3. Блаженні лагідні, бо землю успадковують вони.

4. Блаженні голодні та спраг нені правди, бо вони нагодовані будуть.

5. Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть.

6. Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога.

7. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть.

8. Блаженні гнані за правду, бо їхнє Царство Небесне.

9. Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово ради Мене.

Святих таїнств, які визначають повноту

Й досконалість благодаті Божої

1. Хрещення.

2. Миропомазання.

3. Пресвята Євхаристія.

4. Покаяння (Сповідь).

5. Священство.

6. Подружжя.

7. Єлеопомазання.

Божі чесноти

1. Віра.

2. Надія.

3. Любов.

Дарів Святого Духа

1. Дар мудрості.

2. Дар розуміння.

3. Дар пророцтва.

4. Дар знання.

5. Дар поради.

6. Дар сили духовної.

7. Дар страху Божого.

Плоди Духа Святого

1. Любов.

2. Віра.

3. Мир.

4. Радість.

5. Терпеливість.

6. Милосердя.

7. Лагідність.

8. Благість.

9. Поміркованість.

Діл милосердя для душі й тіла

1. Грішника навернути

1. Голодного нагодувати.

2. Неука навчити

2. Спрагненого напоїти.

3. В сумніві порадити

3. Роздягнутого зодягнути.

4. Сумного потішити

4. Подорожнього в дім прийняти.

5. Кривду терпляче зносити

5. Недужого доглядіти.

6. Образу прощати

6. В'язня відвідати.

7. За живих і померлих молитися

7. Померлого поховати.

Головні гріхи і протилежні їм чесноти

1. Гордість – Покора.

2. Захланність – Щедрість.

3. Нечистота – Чистота.

4. Заздрість – Доброзичливість.

5. Нестриманість – Поміркованість.

6. Гнів – Лагідність.

7. Лінощі – Працелюбність.

Гріхи проти Святого Духа

1. Надмірна надія на Боже милосердя.

2. Безнадійність на Боже милосердя.

3. Чинити опір пізнаній правді християнської віри.

4. Заздрість ближньому Божої ласки.

5. Нерозкаяність аж до смерті.

Обов'язки християнина

1. Установлені свята святкувати.

2. У неділю та свята брати участь у церковних богослужіннях.

3. Установлених постів додержувати.

4. Кожного року, принаймні раз, у Великий піст (пасхальний) сповідатись і причащатись.

5. У заборонені церквою часи весіль і забав не справляти.

Християнинові слід знати

1. Молитву Господню “Отче наш”.

2. Знати дві головні заповіді Божі.

3. Знати заповіді Старого Заповіту.

4. Знати основні заповіді Нового Заповіту.

5. Знати “Символи віри”.

6. Знати ранішні та вечірні молитви за “Молитвословом”.

7. Знати число і значення Святих Таїнств.

Пости

· Великий піст (перед великодній);

· Петрів піст (від свята Всіх святих до 12 липня);

· Успінський піст (від 14 до 28 серпня);

· Різдвяний піст (від 28 листопада до 7 січня).

Одноденні пости

· Середа і п'ятниця протягом року, крім неперервних тижнів і Святок (7-18 січня);

· Хрещенський святвечір (18 січня);

· День відсікання голови Івана Предтечі (11 вересня);

· День Здвиження Хреста Господнього (27 вересня).

 

Запитання для самостійного закріплення матеріалу

1. Витоки християнства.

2. Умови формування християнства.

3. Ісус Христос як центральна постать християнства.

4. Християнські догмати, обряди, таїнства, свята.

5. Біблія.

 

ЛІТЕРАТУРА

2. Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство. Підручник. Київ.1995 3. Рибачук М.Ф. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Київ “Освіта”. 1997 4. Єришев А.А. Религиоведение. Учебное пособие. Киев. 1999.

Тема ОСОБЛИВОСТІ ХРИСТИЯНСТВА В УКРАЇНІ

 

План

1. Християнізація Русі-України.

2. Історія Біблії в Україні.

3. Особливості Київського християнства.

4. Християнство як державна релігія.

 

 

Перші уявлення слов'ян про навколишній світ формувались в рамках міфології. І в цьому вони ніскільки не відрізняються від будь-якого іншого народу.

Всередині слов'янської міфології можна виділити кілька рівнів:

1. Найвищий рівень, до якого відносились два праслов’янських божества, чиї імена Перун і Велес. Вони зв'язані між собою як учасники єдиного міфу: бог грози Перун, що живе на небі, на вершині гори, переслідує свого змієподібного ворога Велеса, що живе внизу, на землі.

2. Більш низький рівень, до якого могли відноситися божества, пов'язані з господарськими циклами і сезонними обрядами.

3. Рівень, який характеризується найбільшою абстрагованістю функцій, що дозволяє іноді розглядати їх, як персоніфікацію членів основних протилежностей; наприклад, Доля, Лихо, Правда, Кривда, Смерть.

4. Найнижча міфологія, до якої відносяться різні класи неіндивідуалізованої нечисті, духів, тварин, зв'язаних з усім міфологічним простором від дому до лісу, болота і т.п.: домові, водяні, русалки, мари, кикимори.

Кожного разу, коли мова заходить про події, пов'язані з введенням на Русі християнства, можна відмітити, що багато дослідників намагаються підкреслити лише релігійну сторону подій. Між тим справа була зовсім не так. Суть подій тисячолітньої давності полягала в державному розвитку Київської Русі, релігійною була лише форма цього процесу.

Коли в 980 р. Київським князем став Володимир, в спадщину йому дісталось неміцне об'єднання слов'янських племен, яке трималося в основному на військовій силі. Щоб укріпити це об'єднання, молодий князь прийняв два вирішальних рішення. По-перше, він поселився в Києві. По-друге, він спробував ідейно об'єднати союзні слов'янські племена за допомогою загальної для всіх релігії. Спочатку він намагався вирішити цю задачу, “урівнюючи в правах” всіх основних племінних богів. Будь-хто, прибувший здалеку міг бачити, що в столиці почитають не тільки своїх, київських богів, а й богів його племені. Так в Києві виник пантеон шести язичних богів. Ці міри князя Володимира укріпили Київську Русь, хоча взагалі були тимчасовими. Тому були дві серйозні причини. По-перше, язична релігія передбачала звичайний образ життя. Вона була корисною для патріархального строю, але сильно тормошила формування нових виробничих відносин феодалізму, що зароджувався. Необхідно було нове право, нові звичаї, нова суспільна свідомість, нові критерії оцінки подій. Старе язичництво цього дати не могло. По-друге, Київська Русь не могла стати в один ряд з передовими країнами Європи і Сходу, і вийти на рівень світових стандартів, не запозичивши у них ремесла, будівельної техніки, науки, культури і багато іншого.

Володимир міг орієнтуватися на мусульманський Схід і католицький Захід, але надавав перевагу православній Візантії. З Візантією вже склалися достатньо тісні економічні відносини, до того ж вона була близько розташована. Болгарія прийняла християнство приблизно за 100 років до Київської Русі, чому в більшій мірі сприяла діяльність Кирила і Мефодія, які створили слов'янську писемність і проповідували християнство на слов'янській мові. Треба замітити, що в ту епоху Візантія переживала розквіт.

Візантійський варіант християнства відповідав потребам феодального суспільства і тому відповідав замислам Володимира. Одночасно вирішилася задача формування єдиного культу для всіх племен Київської Русі. Ні Візантія, ні Русь не розцінювали майбутнє хрещення як чисто релігійний акт. дещо спрощено і коротко точку зору Візантії можна охарактеризувати так: оскільки Русь зверталася в православну віру, а православну церкву очолював візантійський патріарх і імператор, то Русь автоматично ставала васалом Візантії. Однак доволі міцну державу (Русь) не задовольняла така роль. Точка зору Володимира і його оточення була іншою. Хрещення і пов'язане з ним запозичення візантійської культури і техніки зовсім не передбачало втрату Руссю її самостійності. По задумам князя Русь повинна була перетворитися в дружню Візантії, але суверенну державу. В 988 році починається хрещення Русі. Процес християнізації протікав поступово, і по сучасним оцінкам, зайняв приблизно 100 років. З урахуванням розмірів країни це дуже короткий строк. Продумана і енергійна політика Володимира ввела Русь в систему європейських християнських держав. Її міжнародне положення укріпилось.

А тепер зупинимося на “релігійному компоненті” такої масштабної події, як хрещення Русі. Не існує єдиної точки зору з приводу перших кроків християнства на нашій землі. Дехто вважає, що його до нас приніс учень Христа апостол Андрій Первозданний. Походження прізвища “Первозданний” пояснюється тим, що Андрій – в християнстві один з 12 апостолів, який згідно Євангелії від Іоанна був першим призваний Ісусом Христом. Він проповідував християнство балканським і причорноморським народам і був розп'ятий за розпорядженням римського магістрату в грецькому місті Патри на хресті, який має форму букви “Х” (Андріївський хрест). В літописах розповідається про те, що Андрій із Херсонеса дійшов до місць, де в майбутньому виник Київ і Новгород, і благословив їх.

Біблія – священна книга християнства. Вона являє собою унікальне зібрання священних текстів, цілу бібліотеку, яка складаються з не менш як 66 книг.

Сербські і болгарські місіонери, які поширювали в Київській Русі християнство, користувалися Святим Письмом і служебники книгами, перекладеними з грецької на церковнослов'янську мову. У подальшому, коли українці запозичили у південних слов'ян їхні абетку і знання церковнослов'янської мови, вони самі здійснювали переклад Святого Письма, творів отців церкви, апокрифів і деяких книг наукового змісту. Найдавнішою датованою пам'яткою старослов'янської писемності у давньоруській редакції є саме церковнослужебна книга – Остромирове Євангеліє, переписане зі староболгарського оригіналу у 1056-1057 рр. Дияконом Григорієм, вірогідно, у Києві для новгородського воєводи посадника Остромира.

Існували переклади Євангелій з поясненнями отців церкви, які називались повчальними, і Послань апостолів та Псалтирі з поясненнями – тлумачні Апостоли і тлумачні Псалтирі. У Київській Русі Псалтир залюбки читали і заучували напам'ять, його використовували як навчальну книгу.

У 1556-1561 рр. М.Василевич і архімандрит Григорій у м. Пересопниця і у с. Двірці переклали Євангеліє мовою, досить близькою до тогочасної живої народної, яке називається Пересопницьким.

Першою повною збіркою книг Біблії церковнослов'янською мовою вважається рукописна Геннадіївська Біблія, складена у 1499 р. у Новгороді. Один із її списків було покладено в основу Острозької Біблії – першого повного видання Біблії в перекладі східнослов'янським пізнім варіантом церковнослов'янської мови. Вона була надрукована у 1581 році у м. Острозі І.Федоровим при сприянні князя К.Острозького. Під час підготовчої роботи її текст було звірено з канонізованими грецькими і латинськими текстами. У книзі вміщено передмову К.Острозького, передмову і два вірші Г.Смотрицького. Для мови Біблії характерна чимала кількість українізмів.

Минуло багато століть від прийняття християнства, але повної Біблії живою народною мовою в Україні не було. Спочатку в цьому не існувало пекучої потреби, оскільки побутова мова і література церковнослов'янська мали багато спільного, тому служебні книги були загалом усім зрозумілі. Згодом, після входження України до складу Росії, царський уряд не був заінтересований у процвітанні української культури і здебільшого придушував будь-які спроби перекладу.

Проте за цю велику працю взявся П.Куліш (1819-1897) – письменник, історик, етнограф, критик. Він розпочав роботу в 1869 р. і завершив у співавторстві з І.Пулюєм, який переклав найскладніші місця грецького тексту. На жаль, Куліш не дочекався виходу свого перекладу. Його було видано лише в 1904 році.

Нині православні віруючі користуються переважно виданнями Біблії українською мовою П.Куліша (1904), І.Огієнка (1962), І.Хоменка (1963). До 2000 року, тобто ювілею Різдва Христового, заплановано здійснити видання нового українського перекладу Біблії Українським біблійним товариством.

 


Запитання для самостійного закріплення матеріалу

1. Християнізація Русі-України.

2. Історія Біблії в Україні.

3. Охарактеризуйте особливості Київського християнства.

4. Християнство як державна релігія.

 

ЛІТЕРАТУРА

2. Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство. Підручник. Київ.1995 3. Рибачук М.Ф. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Київ “Освіта”. 1997 4. Єришев А.А. Религиоведение. Учебное пособие. Киев. 1999.

Тема ПРАВОСЛАВ'Я: ВИТОКИ, ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА

І КУЛЬТОВІ ОСОБЛИВОСТІ

 

План

1. Витоки православ'я.

2. Особливості культу.

3. Регіони поширення.

4. Заснування Київської митрополії.

5. Особливості православ'я в Україні.

 

 

Православ'я– один із трьох основних напрямків християнства. Принципово не відрізняючись від католицизму, православ'я має ряд відмінностей. У галузі віровчення воно відкидає католицький догмат про вихід “святого духа” “від бога-сина”, вважаючи, що він виходить лише від “бога-отця”; заперечує зверхність і непогрішимість папи римського, не визнає догмату про чистилище та ін. Культово-канонічні особливості православ'я зводяться до заперечення безшлюбності для всього духівництва, до своєрідного тлумачення смислу і процедури виконання деяких обрядів, порядку церковної відправи тощо.

Православ'ю властиві ретельно розроблений культ і пишна обрядовість. Його характерними рисами є ірраціоналізм, містицизм, вірність догматам і канонам, встановленим вселенськими церковними соборами у 4-8 ст. Однак православ'я не лишається незмінним. У процесі історичного розвитку воно пристосовує своє віровчення до нових умов, вдається до модернізму, який має ряд особливостей. Повністю зберігаючи стару догматичну базу, православні богослови стають на шлях оновленого тлумачення деяких догматів, дають їхнє “суб'єктивне розкриття” стосовно до нової історичної обстановки. православна церква відмовляється від окремих застарілих обрядів і звичаїв. Особливо помітні зміни в сучасному православ'ї відбуваються в галузі його соціально-етичної і моральної доктрин.

Історично православ'я виникло як система світогляду, цілком відповідна інтересам експлуататорських класів. Під прапором православ'я в минулому відбувалися жорстокі розправи з представниками народних рухів.

Після розколу християнства в 1054 р. на сході Римської імперії утворилась ортодоксальна релігійна організація з центром у Константинополі. Спочатку православ’я було представлене чотирма патріархіями, які ще склалися у VI ст. за указом імператора Юстиніана: Константинопольська, Александрійська, Антіохійська, Єрусалимська.

Джерелами православного віровчення є Біблія і Священний переказ. Суть віровчення зводиться до того, що православ’я визнає догмат про триєдність Бога, про походження Святого Духа, про боговтілення, спокуту, воскресіння з мертвих, про особливу роль церкви в житті людини, про соборність церкви, рай і пекло, хрещення тощо.

Православ’я відзначає встановлені християнські свята (дванадцяті, великі тощо), дотримується комплексу християнських обрядів, постів, визнає культ пророків та святих. Проповідь є чільною частиною православних богослужінь, здійснюють за богослужбовими книгами „Типікон”, „Служебник”, „Мінеї”, „Требник”, „Молитвослов”.

Православ’я має свої особливості проведення окремих таїнств: хрещення здійснюють зануренням у воду, миропомазання проводять під час хрещення, причащають (квасним) хлібом і вином усіх віруючих і т.д.

Православ’я на українських землях було започатковане ще за часів Київської держави. Християнство східного віровизнання Київська Русь прийняла в 988 р. за князя Володимира Святославича. У 997 р. в складі Константинопольського патріархату було засновано Київську митрополію.

Після падіння Київської держави у 1240 р. під навалою монголо-татар київський митрополит покинув Київ і оселився у Владимирі‑на‑Клязьмі. У1299 р. його наступники перенесли митрополичу кафедру до Владимира, а 1325 р. – до Москви. Але на українських землях, попри невдоволення суздальсько‑московських князів, були створені спершу Галицька митрополія, а XIV ст. – Литовсько-Руська митрополія, кафедра якої знаходилась в Києві, що сприяло збереженню православ’я українського народу.

Тяжкі часи для українського православ’я настали після приєднання українських земель у XVI ст. до Польщі, бо це призвело до фактичного занепаду українського православ’я. Берестейська унія 1596 р. не тільки завдала тяжкого удару, а й розбила вічну конфесійну єдність українського народу, визначивши на кілька століть наперед гостру міжконфесійну боротьбу між православними та уніатами в межах одного етносу.

У 30-40-х рр. XVII за митрополита П Могили українське православ’я набрало сили завдяки національно-визвольній боротьбі. Цей розвиток в умовах фактичної автокефалії, самоврядування тривав майже 200 років.

У 1685 р., тобто через 31 рік після підписання договору України з Московською державою, київський митрополит присягнув на вірність московського патріархату. Без згоди Константинопольського патріархату Російська церква примусово приєднала до себе Київську митрополію. Через рік патріарх визнав підпорядкування Київської митрополії Москві, за що був позбавлений патріаршої влади.

Найважливішими віхами становлення самоуправління українського православ’я були: створення на прикінці 1917 р. Всеукраїнської православної церковної ради; відкриття 1918 р. Всеукраїнського церковного собору в Києві; проголошення Директорією УНР 1 січня 1919 р. Закону про автокефалію української православної церкви та її вищий уряд; створення на початку 1920 р. спілки українських парафій для об’эднання релігійних громад у всій Україні; прийняття 5 травня 1920р постанови ВЦПР про незалежність української православної церкви.

 

Запитання для самостійного закріплення матеріалу

1. Витоки православ'я.

2. Особливості культу.

3. Регіони поширення.

4. Заснування Київської митрополії.

5. Особливості православ'я в Україні.

 

ЛІТЕРАТУРА

2. Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство. Підручник. Київ.1995 3. Рибачук М.Ф. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Київ “Освіта”. 1997 4. Єришев А.А. Религиоведение. Учебное пособие. Киев. 1999.

ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСОБЛИВОСТІ

 

План

1. Католицизм: особливості

2. Ватикан і папство.

3. Протестантизм – його особливості, догматизм, культ, обряди.

 

 

Католицизм – один з головних напрямів у християнстві. Догматичні особливості католицизму: визнання існування чистилища, де душі померлих можуть очиститися від гріхів, догмати про виходження “святого духа” не тільки від бога-отця, а й від бога-сина, про непогрішимість папи римського як намісника Христа на Землі, про особливу роль духівництва, яке має право відпускати будь-які гріхи віруючим тощо.

Культові й канонічні відмінності католицизму – безшлюбність духівництва, розвинутий культ богородиці та ін. Джерелом віри католицизм визнає не тільки “священне писання”, а й “священний переказ”. Організації католицької церкви притаманна сувора централізація: її очолює римський папа, який одночасно є правителем церковної держави Ватикану – центру католицизму.

Процес формування католицизму почався у зв'язку з виникненням Східної і Західної Римських імперій і завершився поділом християнської церкви на Східну і Західну. Католицизм був оплотом феодалізму. Він не тільки ідеологічно оправдовував його, а й провадив відповідні політичні акції (хрестові походи, створення інквізицій тощо). Католицька церква перетворилась на найбільшого феодала, вона нещадно експлуатувала трудящі маси, жорстоко розправлялася з будь-якими антифеодальними рухами. Головними підпорами католицизму були і є монастирі, чернечі ордени.

Найвизначнішим актом проникнення католицизму на Україну було укладення Брестської церковної унії, на основі якої виникла греко-католицька церква.

Дуже важливим положенням католицизму є теза про особливу роль духовенства, що людина не може заслужити Божої милості самостійно, без допомоги духовенства, яке має значні переваги перед мирянами і повинно мати надзвичайні права і привілеї. Зокрема, католицьке віровчення забороняє віруючим читати Біблію, яка написана латинською мовою, якою, якою не володіє переважна частина віруючих.

Для католицької церкви узагалі властива строга організація та ієрархічний характер. Відповідно до її віровчення, папа римський є щирий намісник Ісуса Христа на землі, спадкоємець апостола Петра, його влада вище влади Вселенського Собору. Крім того католицизм проводить різке розмежування між мирянами і кліром. Виражається воно в ряді догм, відсутніх у православ’ї: целібат – обов’язкова безшлюбність духівництва, заборона виходу з духовного звання. Свої привілеї католицьке духовенство будує на католицькому вченні про “Скарбниці благодаті”, відповідно до якого діяння Христа, Божої Матері, апостолів і святих, створюють “запас” добрих справ, за рахунок яких церква має право відпускати грішникам гріхи, у тому числі – за гроші. До речі, тільки в католицизмі існує догмат про чистилище – проміжну інстанцію між пеклом і раєм, в якому душа грішника може бути “відмовлена” ним самим, духовенством або родичами покійного.

У католицизмі немає багатоденних постів, “приборкування плоті” рекомендується тільки в середу першого тижня Великого посту, у Страсну п’ятницю, у переддень Успення і Різдва.

Особливо значної ролі католицька церква набула в епоху середньовічної європейської цивілізації. Церква була найбільшим феодалом, земельним власником. Її розташування і сприяння шукали наймогутніші імперії і королівства Європи. Церква справді супроводжувала людину з народження до самої смерті. Вона могла роздавати інтердикти – відлучення від церкви, влаштовувати судилища, що проявилися в розгулі інквізиції, продавати церковні посади, страчувати і милувати.

Серйозний удар по католицизму був нанесений в період утвердження капіталістичних відносин . В результаті реформації (XVI ст.), що намагалася значно пристосувати духовну культуру суспільства до реальних умов побуту, виникло навчання Лютера, що реалізувалось у протестантизмі і витиснуло католицизм із багатьох країн Європи.

На відміну від інших напрямів у християнстві, католицизм має міжнародний центр управління – Ватикан і главу католицької церкви – папу Римського, що обирається довічно. Ще в 756 р. на невеликій території сучасної Італії виникла церковна держава – папська область. Вона проіснувала до 1870 р., коли в процесі об’єднання Італії її було включено до Італійської держави. Після першої світової війни папство вступило в союз з існуючим в Італії режимом . Пій XI (1922-1939) у 1929 р., уклав з урядом Муссолінії Латеранські угоди, згідно з якими відроджувалася папська держава – Ватикан.

Ватикан – самостійна держава на території Італії площею 44 га. Вона розташована на Ватиканському горбі, де знаходиться собор святого Павла, два папських палаци, резиденція папи, замок “святого ангела” (церковна тюрма). Крім того, до юрисдикції папи відносяться залізнична лінія довжиною в кілька сотень метрів, що з’єднує Ватикан з мережею італійських залізниць, електростанція, радіостанція, телеграф, преса (“Оссерваторе Романо”), початкова школа, невеликі збройні сили, жандармерія. Ватикан випускає грошові і поштові знаки. Піддані Ватикану становлять близько 1000 чоловік. Необмеженим главою держави є папа Римський, він же – глава католицької церкви.

Глава держави Ватикан обирається з кардиналів – вищих представників духовенства – на колегії (конклаві) кардиналів. Папа відмовляється від свого імені і приймає нове. Збори кардиналів відбуваються в надзвичайних випадках, в основному для виробів нового папи.

Установи Ватикану включають в себе 9 конгрегацій (об’єднань); 3 трибунали й декілька секретаріатів. Конгрегації – своєрідні міністерства, які очолюються групою кардиналів (3-4 чол.) і главою – префектом.

Серед них найважливішими є:

1. Конгрегації священної канцелярії.

2. Конгрегація пропаганди віри – веде місіонерську діяльність головним чином у країнах Азії та Африки. Це найзаможніша конгрегація, яка отримує дотації від правлячих кіл. Не тільки бізнесмени-католики, а й представники інших релігійних напрямків (наприклад, баптисти) подають значну матеріальну допомогу у створенні мережі семінарій, університетів, середніх шкіл, що виховують місцеве населення у дусі католицького віровчення. Ця конгрегація має своє видавництво, богодільні школи.

Сучасна католицька церква – найбільший релігійно-політичний і ідеологічний інститут. Сьогодні католицизм є переважною релігією в багатьох країнах Європи: у Польщі, Угорщині, Чехії, Словаччині, у країнах Прибалтики, у Франції, Італії, Португалії, а також на кубі і у країнах Латинської Америки, на територіях Західної Білорусії й України.

Протестантизм – оформився на основі ідеологічної опозиції до католицизму і став логічним продовженням реформації.

Протестантизм виступав проти зовнішньої релігійності, намагаючись перетворити релігійність на внутрішній світ людини. Протестантизм ( лат. Protestans – той, що заперечує, незгідний) – один із… Віровчення і культ протестантизму характеризується низкою спільних для всіх течій віросповідних догматів і обрядів.…

Запитання для самостійного закріплення матеріалу

1. Католицизм: особливості, риси.

2. Ватикан і папство.

3. Протестантизм – його особливості, догматизм, культ, обряди.

 

ЛІТЕРАТУРА

2. Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство. Підручник. Київ.1995 3. Рибачук М.Ф. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Київ “Освіта”. 1997 4. Єришев А.А. Религиоведение. Учебное пособие. Киев. 1999.

Тема СУЧАСНІ НЕТРАДИЦІЙНІ РЕЛІГІЇ

 

План

1. Поняття нетрадиційної релігії.

2. Причини виникнення.

3. Характерні особливості нетрадиційних релігій.

4. Класифікація нетрадиційних релігій.

 

 

Нетрадиційні релігії – це віросповідні рухи і створені ними організації, які вийшли за межі національних і світових релігій, перервали існуючу релігійну традицію і створили нову, плюралістичну. У 70-х рр. Вони поширилися в США і Західній Європі в результаті масового розчарування молоді в традиційних релігіях та церквах. Щорічно їхня кількість збільшується. У Франції діють понад 300 екзотичних сект, у США – близько 2000. У 80-ті рр. Послідовники цих релігій з'явились і в Украйні.

Переважають два типи нетрадиційних релігій: одні з них виникли на основі християнства, інші – переважно під впливом східних релігій (головним чином індуїзму та буддизму). Багато з них нині прагнуть закріпитися в Україні.

Причини виникнення нетрадиційних релігій. Вони сформувалися у 60 – 80-ті рр. нашого століття як несподівана метаморфоза релігійного життя.

Загальновизнано, що нетрадиційні релігії є результатом саме сучасного стану суспільства. Тому існують спільні причини, що їх породжують.

Нетрадиційна релігійність є проявом кризових процесів у масовій свідомості, зумовлених економічними труднощами, екологічними і демографічними проблемами, втратою людиною духовної опори та ін. Усе це спричиняє глибокі зрушення у свідомості багатьох людей.

Передумовою виникнення і поширення неорелігій стала широка та ефективна взаємодія народів і країн, які належать до різних типів цивілізацій, що стало можливим завдяки розвитку засобів транспорту, розширенню інформаційного простору.

Здебільшого прихильниками неорелігій є молодь. Через різні обставини – відсутність професійної кваліфікації, відчуття себе під час навчання, за характеристикою соціологів, “соціально безсилою”, молодь довго не має можливості для самоутвердження в суспільстві. Натомість у неорелігійних громадах вона відразу обіймає ключові посади, зокрема скарбника, старости, президента та ін.

Традиційні релігії повільно враховують мінливі духовні потреби людини, тому через надмірний консерватизм і ортодоксальність вони важко сприймаються багатьма нашими сучасниками.

Характерні особливості нетрадиційних релігій. Усі неорелігії, незважаючи на їхню різноманітність, становлять єдину ідейну течію, мають спільні характерні ознаки.

Прихильники неорелігій – це в основному молодь та люди віком до 45 років. Саме молодь найбільшою мірою потерпає від нестачі коштів, відсутності житла та ін. Часто вона ще не вміє долати життєві труднощі, тому зневірюється у своїх можливостях, в існуванні на світі справедливості.

У складі громад переважають городяни. Сільські жителі цими новаціями практично не інтересуються. Прибічники нерелігійних рухів в основному походять з родин інтелігентів, службовців, військовослужбовців. Представників найзаможніших верств суспільства у нетрадиційних культах майже немає.

Для прибічників цих учень характерними є несприйняття існуючого соціального устрою, демонстративна втеча від дійсності. Практично всі вони перебувають осторонь політичного життя. Проте неучасть у політичному житті – це також політична позиція.

Усі, хто сповідує неорелігії, викривають традиційні релігії як хибні, це – своєрідна негативна реакція на них, особливого ґатунку “неопротестантизм”.

Неорелігії містять запозичення із релігійно-кутьтурних традицій різних народів і різних часів: з індуїзму, язичництва Київської Русі тощо.

Лідер неорелігії вшановується як особа, наділена містичними якостями. Часто його вважають за особливого спасителя, небесного обранця, посланця Божого, нового месію. У ряді випадків люди поклоняються не Богу, а людині, конкретній особі.

Прихильники неорелігій вдаються до самоізоляції від родинних та соціально-групових зв'язків. Керівники цих релігій прагнуть духовно та фізично ізолювати членів громади від зовнішнього світу, змінити їхні колишні духовні орієнтири та уподобання.

Прихильники цих громад майже не беруть участі у національно-релігійному відродженні, яке відбувається, зокрема, у нашому суспільстві.

Класифікація нетрадиційних релігій. З урахуванням ідейних витоків, етнічного походження, об'єктів поклоніння та способів діяльності нетрадиційних для України релігійних напрямів українськими релігієзнавцями розроблено їхню класифікацію. За нею умовно їх можна поділити на такі групи:

1. Нехристиянські. До них належать Армія спасіння, мормони, Біблійна церква, Помісна церква Ісуса Христа, Київська церква Христа, Богородичний центр, апостольська церква, Церква Скелі, церква преподобного Сен Мен Муна, євангельсько-християнська церква Дамі Сонгехе (Місія на майбутні дні), рух євреїв за Ісуса Христа тощо.

2. Неоязичництво. Воно репрезентоване передусім послідовниками Шаяна та РУНВірою.

3. Синтетичні, або інтегративні, культи. Найяскравіші їхні представники – віра Багаї та “Церква Об'єднання” Сен Мен Муна.

4. Неоіндуїзм. Насамперед “Міжнародне товариство свідомості Кришни”, рух “Шрі Чин Мойя”.

5. Реріхівський рух, “жива етика” О.Еріх.

6. Психотехнічні культи. Найвідомішими з них є культ “трансцендентальної медицини”, Біле Братство, вчення Калінаускаса “Вогняна квітка”, послідовники О.Блавацької та І.Гюрджієва.

7. Прибічники сатанізму, демонології.

 

Запитання для самостійного закріплення матеріалу

1. Поняття нетрадиційної релігії.

2. Причини виникнення неорелігій.

3. Характерні особливості нетрадиційних релігій.

4. Класифікація неорелігій.

 

ЛІТЕРАТУРА

2. Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство. Підручник. Київ.1995 3. Рибачук М.Ф. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Київ “Освіта”. 1997 4. Єришев А.А. Религиоведение. Учебное пособие. Киев. 1999.

Тема РЕЛІГІЯ ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ

 

План

1. Релігійна організація як соціальний інститут.

2. Церква, секта, деномінація.

3. Законодавство про свободу совісті та релігійні організації.

 

 

Держава встановлює обсяг прав і обов'язків будь-яких організацій, у тому числі й релігійних, визначаючи їхні функції. Як бачимо, релігійні організації не виключено з сфери дії державних законів.

Релігія визнається особистою справою у тому разі й тій мірі, якщо вона не завдає шкоди інтересам держави і суспільства. Забезпечуючи свободу совісті, держава дозволяє діяльність релігійних організацій за умов, що вони додержуються чинного законодавства, відправлення культів не призводить до порушення громадянського порядку і не супроводжується посяганням на права віруючих.

Релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури. Релігійними організаціями є релігійні громади, релігійні братства, релігійні управління і центри, монастирі, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій.

· Церква – це об'єднання віруючих на основі спільних догматичних уявлень, обрядів, канонів; має свою ієрархію, основу якої складає професійне духовенство, священнослужителі.

· Секта – це відносно закрите об'єднання одновірців, що виникає як опозиційна течія стосовно до існуючої конфесії. У секті діє певна система контролю, ідейних принципів, цінностей, настанов.

· Деномінація – це специфічне релігійне об’єднання, яке знаходиться на стадії становлення, організаційного оформлення; характеризується власним самоуправлінням, відсутністю священиків тощо.

Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації”

У 1991 році в нашій країні вперше було прийнято Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації”. Відзначаючи характерні риси цього Закону, слід наголосити:

- чинний закон стверджує Українську державу безрелігійною, але не антирелігійною, тобто держава не допускає у свою політичну структуру церкву як державний інститут, але не визнає за собою права вести боротьбу проти релігії, відмовилася встановлювати обов'язкові переконання чи світогляд;

- закон надає громадянам право на свободу совісті, що криє в собі право не лише сповідувати релігію, відправляти релігійні культи, а й змінювати свої переконання, вільно їх розповсюджувати, навіть якщо вони релігійні;

- закон більшою мірою відповідає змістові й вимогам міжнародних правових актів про політичні та громадянські права;

- закон більше скерований на позитивні настанови і дозвіл, аніж на заборону тих чи інших дій, як це мало місце в минулому;

Відомо, що релігійна організація – це вид об'єднання громадян, передовсім віруючих. Цій організації віруючих, на відміну від простої їх спільності, властиві визначені правові ознаки:

· це - об'єднання громадян, засноване на їхніх індивідуальних потребах та інтересах;

· воно має виключно добровільний характер, його утворення залежить від волі бажаючих об'єднатися, участь у його діяльності також добровільна;

· це – самоврядне об'єднання: його члени створюють органи управління, що підзвітні їм;

· члени об'єднання беруть участь у створенні фондів, необхідних для їхньої діяльності;

· релігійна організація забезпечує внутрішню дисципліну та правила поведінки членів засобами переважно морального впливу;

· вона має на меті задоволення релігійних потреб своїх членів і рівночасно задовольняє релігійні потреби інших одновірців;

· законами держави визначено окремі права та обов'язки релігійних організацій;

· вона може мати свій статут або положення, постійне місце проведення зібрань.

Релігійні організації приймають свої статути (основні положення), які відповідно до цивільного законодавства визначають їхню правоздатність, підлягають реєстрації. Релігійна організація визначається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення). Як юридична особа релігійна організація користується правами і несе обов'язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).

Статутрелігійної організації повинен містити такі відомості: вид релігійної організації, її віросповідну приналежність і місцезнаходження; місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об'єднання; майновий стан релігійної організації; права релігійної організації на заснування підприємства, засобів масової інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних закладів; порядок внесення змін і доповнень до статуту релігійної організації; порядок вирішення майнових та інших питань у разі припинення діяльності релігійної організації.

У реєстрації статуту релігійної організації може бути відмовлено, якщо її статут або діяльність суперечать чинному законодавству.

Діяльність релігійної організації може бути припиненау зв'язку з реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією.

Законодавство чітко визначає, на яких підставах і в яких випадках у судовому порядку припиняється діяльність релігійних організацій. Такими підставами можуть бути:

- вчинення релігійною організацією дій, недопустимість яких передбачено статтями 3, 5, 17 Закону “Про свободу совісті та релігійні організації”;

- поєднання обрядової чи проповідницької діяльності релігійної організації з посяганням на життя, здоров'я, свободу і гідність особи;

- систематичне порушення релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів (богослужінь, обрядів, церемоній, походів тощо);

- спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обов'язків або дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку, чи посяганням на права і майно державних, громадських чи релігійних організацій.

 

Запитання для самостійного закріплення матеріалу

1. Релігійна організація як соціальний інститут.

2. Церква, секта, деномінація.

3. Законодавство про свободу совісті та релігійні організації.

ЛІТЕРАТУРА

2. Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство. Підручник. Київ.1995 3. Рибачук М.Ф. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Київ “Освіта”. 1997 4. Єришев А.А. Религиоведение. Учебное пособие. Киев. 1999.

Тема РЕЛІГІЯ ЯК ФОРМА СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ

 

План

1. Духовне життя суспільства.

2. Психологія релігії.

3. Релігія в контексті політичного життя.

4. Основа соціального вчення церкви.

 

 

Духовне життя суспільства – це надзвичайно широке поняття, що включає в себе багатогранні процеси, явища, пов'язані з духовною сферою життєдіяльності людей; сукупність ідей, поглядів, почуттів, уявлень людей, процес їх виробництва, розповсюдження, перетворення суспільних, індивідуальних ідей у внутрішній світ людини. Духовне життя суспільства охоплює світ ідеального (сукупність ідей, поглядів, гіпотез, теорій) разом з його носіями – соціальними суб'єктами – індивідами, народами, етносами. Основу духовного життя становить духовний світ людини – її духовні цінності, світоглядні орієнтації. Разом з тим, духовний світ окремої людини, індивідуальності неможливий поза духовним життям суспільства. Тому духовне життя – це завжди діалектична єдність індивідуального і суспільного, яке функціонує як індивідуально-суспільне.

Важливе місце у духовному житті суспільства займає релігія, а також релігійна свідомість. Протягом історії розвитку людства релігійність, релігійна свідомість людей набувала багатогранних форм, відтінків, пройшовши довгий шлях свого становлення від примітивних культів суспільства до складних релігійних систем і основних світових релігій сучасності.

Релігія як форма суспільної свідомостіохоплює релігійну ідеологію та релігійну психологію. Релігійна ідеологія являє собою більш чи менш струнку систему релігійних ідей, поглядів на світ. Вона, як правило, розробляється і розвивається теологами; складаючись головним чином стихійно, безпосередньо в процесі відображення повсякденних умов життя людей, включає в себе несистематизовані релігійні почуття, настрої, звичаї, уявлення, пов'язані головним чином з вірою в надприродне.

Над проблемами психологічного дослідження релігії працювали досить відомі представники психологічних напрямків: У.Джемс, З.Фрейд, Т.Рібо, П.Жане, В.Вузд та ін. Узагальнюючи наявне у психології релігії розмаїття шкіл і течій, можна визначити такі характерні особливості їхніх вчень:

1. Психологізація релігії. Визначаючи релігію як суб'єктивно-психологічний феномен, психологи шукають його витоки в особливостях психічного життя особи, поєднуючи релігійність із самотністю, стражданнями тощо. Г.Олпорт підкреслював, що причини релігії лежать у сфері індивідуальних почуттів і настроїв. Оскільки емоційне життя особи своєрідне й неповторне, то неповторною та унікальною є релігія кожної людини.

2. Відмовившись від гносеологічного аналізу релігійної свідомості, вони приходять до визнання реального існування трансцендентного, надприродного. Психолог В.Кларк визначає релігію як внутрішній досвід індивіда, що відчуває трансцендентне.

3. Суб'єктивізм у визначенні причин і функцій релігії. В.Кларк уважає найглибшою причиною релігії “первинний релігійний досвід” окремих осіб, які здатні відчувати “присутність божества” і “містично зливатися з ним”. К.Юнг називав релігійність вирішальною умовою психічного здоров'я особи. У.Джемс визнавав релігію винятково цінним у психологічному відношенні явищем духовного життя суспільства. Поза сумнівом, релігія впливає на психіку особи, і тому без вивчення психологічного аспекту релігії неможливо з'ясувати її вплив на людину взагалі. Вивчення психологічних особливостей віруючих має також теоретичне і практичне значення.

Існує чимало факторів суспільного життя, які впливають на політику. Одним з них є релігія у всій багатоманітності її проявів. За певних умов вона здатна справляти помітний вплив на політику і відповідно сама зазнає тих чи інших впливів політичної сфери. Так було в минулому, так є і нині. Тому практично жодна розвинута політична теорія не обминає релігійні проблеми. Їх враховують і фахівці-політологи і політики-практики.

Релігія не є ізольованою від політичного життя. Протягом століть, а значною мірою і нині релігійні вчення та організації впливали і впливають на політичні процеси.

У релігійному середовищі існує абсолютно чітке усвідомлення того, що будь-яка релігія не може нехтувати земною долею людей, не враховувати їхню приналежність до соціальних груп залежно від походження або за інтересами. Якщо релігійні громади й установи не беруть участі у розв'язанні важливих соціально-політичних проблем, вони звужують сферу своєї діяльності. Тому релігійні лідери переконані, що будь-яка релігія не може нехтувати земною долею людей, не враховувати їхню приналежність до соціальних груп залежно від походження або за інтересами. Якщо релігійні громади й установи не беруть участі у розв'язанні важливих соціально-політичних проблем, вони звужують сферу своєї діяльності. Тому релігійні лідери переконані, що віра має бути співвіднесена з дійсністю, в якій живе конкретна людина, а отже, і з політикою. Внаслідок цього релігія обов'язково впливає на політичне життя, прагне або виконувати роль “політичного опікуна” суспільства та його керівників, або освячувати й обґрунтовувати політичні інтереси певних соціальних груп, або об'єднувати людей з певною метою.

Співвідношення політики і релігії– багатоманітні погляди щодо цієї проблеми можна умовно поділити на три групи.

Перша точка зору полягає в тому, що релігія і політика – абсолютно різні речі, дві різні сфери, що не повинні перетинатися. Прибічники цього погляду стверджують принципову відмінність релігії та ідеології (політичної), яка пов'язана з практичною діяльністю. Вони виступають проти будь-якої взаємодії цих явищ суспільного життя. Для обгрунтування своєї позиції вони наводять приклади, коли, скажімо, християнство використовувалось для захисту вузько групових цілей. Однак відомі й інші приклади з часів внутрішніх криз, боротьби з іноземними загарбниками. Таким чином християнство включалося до кола політично значущих явищ, сприймалося масовою свідомістю як ідеологія.

Згідно з другою точкою зору релігія і політика тотожні. Особливо це було характерно для марксизму. Так, у Маркса критика теології перетворювалась не критику політики, критика релігії пов'язувалась з критикою тих політичних порядків, “які вона освячує і захищає”.

Основа соціального вчення церкви. Забезпечити самовідновлення, функціональну повноту свого існування – головна мета будь-якої церкви незалежно від конфесійної приналежності. Її результат обумовлюється різними обставинами. Це насамперед нерелігійні чинники: соціально-політичні, регіональні, історико-культурні, крім того, достатня кількість храмів, священнослужителів, видань духовно-релігійної літератури тощо. І, нарешті, традиційно вагому роль відіграє факт наявності у церкві соціального вчення, що ґрунтуються на Святому Письмі та творах авторитетні церкви. Соціальне вчення церкви – це сукупність богословських поглядів щодо різних сторін суспільних відносин – політичних, правових, економічних та ін.

Особливими проблемами соціального вчення є ставлення церкви до сім'ї, праці, власності, нації, держави, політики, війни та миру, використання природних ресурсів. Богослови, незалежно від приналежності до тієї чи іншої церкви, завжди прагнули довести непересічну роль релігії у суспільному житті. Це, власне, дає змогу церкві зміцнювати віру людей в Бога, а отже – розширювати діапазон впливу релігії, утверджувати пріоритетність у житті людей її істин.

У соціальному вченні церква виходить з того, що світ і людина залежать від Бога, обов'язок людини – виконувати приписи церкви, а церква за будь-яких історичних обставин повинна захищати від зла, прилучати до одвічних цінностей, завдяки яким можна досягти спасіння, тобто вищої благодаті, райського життя у потойбічному світі. Словом, головною метою церкви є надання соціальному життю віруючих релігійного змісту.

Церква не визнає, що людина є результатом буття, що в процесі праці вона само розвивається, зберігає й примножує соціальні якості, підвищує власну культуру, виявляється особисто причетною до зрушень суспільного житті на краще. Людина і суспільство, поділ суспільства на конфесійно-вірчі групи за класовими і національними ознаками, складні соціальні процеси – все це для церкви є волевиявленням Бога. Ця теза – стрижень поглядів щодо соціально-історичного розвитку.

З точки зору церкви характер соціальних відносин, життєві успіхи чи невдачі залежать від того, наскільки суспільство, люди вірують у Бога, визнають авторитет церкви, дбають про спокутування гріхів, виконують ритуально-культові настанови – тобто, якою мірою вони долають численні спокуси, прямуючи до духовної досконалості. Тож корупція, службові зловживання, наркоманія, злочинність, розбещеність та інші негативні явища нашого сьогодення є результатом того, що людство забуло Бога, нехтує його заповідями.

На такій підставі стверджується значимість церкви в житті людей, яка завдяки довершеності свого вчення одвічно “лікує” людські недуги і позбавляє суспільство усього, що заважає людям нормально жити.

 

Запитання для самостійного закріплення матеріалу

1. Духовне життя суспільства.

2. Психологія релігії.

3. Що таке релігія в контексті політичного життя?

4. Основа соціального вчення церкви.

 

ЛІТЕРАТУРА

2. Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство. Підручник. Київ.1995 3. Рибачук М.Ф. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Київ “Освіта”. 1997 4. Єришев А.А. Религиоведение. Учебное пособие. Киев. 1999.

Тема Релігієзнавство

Мета заняття: Розглянути закономірності виникнення, розвитку й

функціонування релігії; основні компоненти, історичні

різновиди релігій та їх специфічні особливості; взаємозв'язок і

взаємодію релігії з міфологією, філософією, наукою.

Знати особливості сучасних світових, національних,

нетрадиційних релігійних напрямів; особливості формування

сакральної культури України, сучасне становище релігійного

життя в Україні.

Вид заняття: Семінар.

Міжпредметні зв'язки: історія України, всесвітня історія, соціологія,

зарубіжна і українська культура.

Забезпечення заняття: тема заняття і епіграф на дошці;

візитні картки у ведучих;

таблиці для оцінювання.

ЛІТЕРАТУРА

2. Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство. Підручник. Київ.1995 3. Рибачук М.Ф. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Київ “Освіта”. 1997 4. Єришев А.А. Религиоведение. Учебное пособие. Киев. 1999.

ХІД І ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ЗАНЯТТЯ

І. Організаційна частина:

1.10. Перевірка наявності студентів на занятті.

1.11. Виявлення готовності студентів до занять.

1.12. Проведення політінформації.

ІІ. Повідомлення теми, мети, завдань заняття.

- сприяти формуванню власної позиції щодо сакральної духовності, світової та національної духовної культури, їх цінностей; - розрізняти особливості конфесійної діяльності релігійних організацій; - використовувати положення українського законодавства про свободу совісті та релігійні організації в практичній…

Православ'я: витоки, організаційна структура і культові особливості.

Католицизм: віросповідні, культові, організаційні особливості.

5.8. Сучасні нетрадиційні релігії:

- причина виникнення і географія неорелігій;

- міжнародні нетрадиційні релігійні організації та їх вплив на молодь.

Релігія як соціальний інститут.

5.5. Домашнє завдання: підготуватися до модуля №4.


ПИТАННЯ

До модуля №4

1. Релігієзнавство як наука. 2. Релігія як явище духовної культури. 3. Структура релігієзнавства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Надольний І.Ф. та ін. Філософія: Навчальний посібник. – К.: Вікар, 1997. 2. Петрушенко В.Л. Філософія: Навчальний посібник. – К.: Каравела. – Львів:… 3. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 2001.

– Конец работы –

Используемые теги: тематичний, План, НАВЧАЛЬНОЇ, дисципліни, основи, філософських, знань, Гуманістичний, характер, філософії, епохи, Відродження0.109

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН з навчальної дисципліни Основи філософських знань 4. Гуманістичний характер філософії епохи Відродження

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным для Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Еще рефераты, курсовые, дипломные работы на эту тему:

З дисципліни Основи філософських знань Бухгалтерський облік
Мелітопольський державний... Промислово економічний технікум... МЕТОДИЧНИЙ ПОСІБНИК...

РОБОЧА ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ Основи суспільної географії
Кафедра економічної і соціальної географії... ЗАТВЕРДЖУЮ Проректор з науково педагогічної...

Навчальної дисципліни Основи програмування та алгоритмічні мови
ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ... Методичні рекомендації до лабораторних робіт з навчальної дисципліни...

Основы планирования. Теоретические основы управления проектами. Основы планирования. Планирование проекта в MS Project 7
Использованная литература В В Богданов Управление проектами в Microsoft Project Учебный курс Санкт Петербург Питер г...

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ навчальної дисципліни АУДИТ Теоретичні та організаційні основи аудиту
ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА МОРСЬКА АКАДЕМІЯ... КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ навчальної дисципліни АУДИТ...

ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН ДИСЦИПЛІНИ ПСИХОЛОГІЯ
ПСИХОЛОГІЯ Розподіл навчального часу за темами... ПЛАНИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ... Тема Психологія як наука і практика...

Тексти лекцій З навчальної дисципліни Основи сценарної роботи соціального педагога
З навчальної дисципліни... Основи сценарної роботи соціального педагога... Для денної форми навчання...

КУРС ЛЕКЦІЙ з дисципліни Метою дисципліни Маркетингова цінова політика є формування теоретичних знань та практичних навичок щодо розробки і реалізації маркетингової цінової політики підприємства. Лекція №1. Тема. КОНЦЕПЦІЯ ЦІНОУТВОРЕННЯ
Полтавський національний технічний університет... імені Юрія Кондратюка... Кафедра маркетингу...

Конспект лекцій з дисципліни Фінансовий облік комерційно-економічних дисциплін Тема 1. Основи побудови фінансового обліку
Конспект лекцій з дисципліни Фінансовий облік...

НАВЧАЛЬНИЙ ПЛАН ДИСЦИПЛІНИ АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ
Навчально методичний посібник призначений для надання допомоги студентам які вивчають дисципліну Адміністративне право України та спецкурси... ББК Укр я... К УДК...

0.029
Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • По категориям
  • По работам