ФІЛОСОФІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

 

План

Розділ І Націостановлення українців в дослідженні Ілисяка-рудницького

Розділ ІІ Д. Чижевський - історик української філософії

Розділ ІІІ Проблема етно-національного відчуження в творчості українських філософів за кордоном

Висновки

Список використаної літератури

 

Розділ І Націостановлення українців в дослідженні Ілисяка-Рудницького

З кінця XIX ст. (точніше від 1880 р.) починається нова доба націостановлення українців, яку дослідник називає «модерною», періодом безпосереднього формування «модерної» української нації, коли українці як «етнічна» нація стають рушійною силою для творення національної держави, а водночас української політичної праці. І. Лисяк-Рудницький зауважує, що для позначення цієї доби він мусив запозичити термін із мистецтвознавства. Незалежно від того, наскільки цей термін удалий, важливо підкреслити ті нові * риси, яких набуває тогочасний національний рух. Він переорієнтовується на

розширення свого соціального підґрунтя. Попередній, народницький рух із його зверненням передусім до селянства як основного носія національного відродження закінчився. Хоча залишки ідеології популізму, дуже сильно підтримані соціал-демократизмом, усе ще давалися взнаки, але в цей час і в теорії, і в практиці здобуває визнання розуміння того, що не лише «трудящі маси», а всі соціальні верстви мають бути об'єднані в національному русі. Найвиразніше ця ідея була висловлена консерватором Вячеславом Липинським, але українські демократи й соціал-демократи тією чи іншою мірою приймають цю орієнтацію. Більше того, національний рух приходить до усвідомлення того, що українська політична нація має творитися не лише етнічними українцями, а й національними меншинами, які проживають в Україні.{5;с.362}

Хоча переорієнтація від ідей федералізму до творення незалежної національної держави відбувалася в дуже стислий час і була стимульована історичними обставинами (революція в Росії), вона все ж відображала й глибинні зміни, які переживала політична свідомість українців у другій половині XIX ст. (досить згадати лише роль поезії Т. Г. Шевченка у цьому контексті). І. Лисяк-Рудницький у статті «Четвертий універсал на тлі української політичної думки» та в інших працях досліджує цей процес переорієнтації, його передумови та наслідки.(7;с.38.}

Дослідження процесу націостановлення І. Лисяк-Рудницький здійснює з урахуванням геополітичного контексту, взаємин українців передусім зі своїми найближчими сусідами — поляками та росіянами. Це й зрозуміло: становлення будь-якої нації відбувається, як правило, в умовах протидії інших націй, передусім найближчих сусідів. Інакше кажучи, націостановлення великою мірою залежить від здатності нації ствердити себе, вибороти своє право на життя, здолати протидію інших націй; ці останні мають змиритися з появою рівноправного суб'єкта міжнаціональних і міждержавних взаємин.

 

Розділ II Д. Чижевський — історик української філософії

Історія філософії. Д. Чижевський уважав історію філософії відносно молодою наукою, що виділилася в окремий напрям лише у першій половині XIX ст. Саме цим зумовлене і його критичне ставлення до неї, а також акцентація уваги на розробку проблем методології. В своїх працях учений спирається на досягнення двох дуже впливових філософських шкіл — гегельянства та неокантіанства (особливо марбурзької школи), однак не приймає їх безумовно, а модернізує. Історико-філософську науку він критикує за такі, на його думку, хиби: 1) захоплення натуралізмом, зокрема психологізмом (притаманне XVIII ст.), коли аналіз змісту перетворювався на дослідження генетичних і причинних зв'язків, унаслідок чого втрачалася суть ідейного й теоретичного змісту філософських творів; 2) сильна впливовість герменевтичного напряму в гуманітарних науках, яка в свою чергу не давала можливості досліднику уявити філософську працю в межах дійсної історичної перспективи, а оцінювала її з точки зору сьогодення.

Такі підходи давали явно занижені оцінки явищам духовної історії та культури як певним підготовчим етапам на шляху розвитку наукового прогресу. Д. Чижевський розумів і тлумачив поняття філософії як квінтесенції розвитку духовної культури загалом. Завдяки цьому й метод, що ним користується вчений, є певною мірою синтетичним утворенням. Слід зазначити також вплив так званої духовно-історичної школи літературознавства, що виникла наприкінці XIX ст. в Німеччині внаслідок розробок і поширення ідей «філософії життя» (зокрема Ф. Ніцше та В. Дільтея). Ця теоретична школа пропагувала оригінальний підхід до вивчення явищ духовної історії через призму оцінки цілої епохи — від з'ясування найбільш рельєфних і характерних рис культури до пошуку їх виявів у філософії, літературі, фольклорі в уже зміненому, трансформованому вигляді. Таким чином, основною складовою історико-філософського методу Д. Чижевського можна вважати оцінку певної епохи, до якої належить конкретний твір або філософська школа, пошук відповіді на питання про «дух» або «стиль» епохи (Г. Вельфлін).{5;с.384}

Винесення такої узагальненої оцінки веде до важливих наслідків. У європейській історико-філософській традиції існували два принципові теоретичні напрями: так звані раціоналізм і романтизм, які різнилися між собою саме на грунті полярного ставлення до цієї проблематики. Йдеться про оцінку такого феномена, як національна філософська школа. Раціоналісти вважають досягнення кожної філософської традиції певним кроком у пошуку остаточної відповіді на абсолютні питання і внаслідок цього занижують оцінку оригінальної концепції. Романтики натомість уважають, що тільки в межах окремих систем, у їх багатогранності відповідей і розмаїтті тлумачень, ми й можемо почасти відшукати відповіді на вічні філософські питання. На позиціях високої оцінки самобутніх національних шкіл перебував і Д. Чижевський, поділяючи точку зору В. Вунд-та, Г. Когена, М. Шелера, Р. Кронера. Належність ученого до прихильників романтичного напряму історико-філософської науки була пов'язана з розробкою модерної на той час галузі психології — етнопсихології. Ця наукова течія, започаткована в XIX ст. Лацарусом — Штейнталем, розроблялась і поширювалась у Росії Г. Шпетом і Д. Чижевським. Базова методологічна категорія у вітчизняній етнопсихології — це «дух народу» у Г. Шпета і «характер народу» у Д. Чижевського. Нині ми маємо певні підстави для того, щоб вважати зазначені поняття основними факторами, що впливають на становлення національної філософської традиції.

Стосовно принципової схеми розуміння розвитку філософії, то за основу дослідник приймає гегелівську концепцію з основними тезами: кожна філософська система є лише кроком в осягненні абсолютного; філософія відбиває в собі зміни, що мають місце в усіх сферах культури; процес розвитку філософії є рухом через протилежності. До цієї схеми Д. Чижевський додає один пункт — національність справляє найбільший вплив на «структурні елементи» філософської ідеї. Момент унесення додаткового пункту до гегелівської схеми є дуже важливим для нас.

З ім'ям професора Д.Чижевського ми пов'язуємо створення принципово нового напряму в історії філософії — дослідження історії філософії в Україні.

Це стає можливим лише після теоретичного обгрунтування думки про наявність національної характеристики філософських систем, а в нашому випадку лише після принципового доказу існування такої системи. На думку вченого, найчіткіше охарактеризувати національні ознаки ми можемо на прикладі форми вияву філософських думок, методу дослідження філософії, будови системи філософії: «архітектоніці».

Короткий шлях дослідження, яким користувався вчений, виходячи з зазначених теоретичних принципів, можна змалювати у такому вигляді — вивчення народної творчості (передфілософії), опис найбільш яскравих і значних епох в історії етносу й аналіз творчої спадщини видатних авторів, що належать до даного народу. {5;с.З85}

Новаторство Д. Чижевського в галузі історії філософії було неоднозначне сприйняте сучасною йому науковою громадськістю. З питань поширення ідей західноєвропейської традиції він полемізує з такими відомими авторами, як О. Введенський, О. Лопатін, О. Гіляров, критикує їх за науковий консерватизм. Запропонований ним метод дослідження виводить нас у широке коло проблем, що перебувають на граничній лінії інтересів різних гуманітарних наук: це взаємодія філософії та філології, історії літератури й історії мистецтва. Такий нетрадиційний підхід викликав наукову полеміку між Д. Чижевським і В. Зень-ковським, Г. Шпетом, Е. Радловим. Бурхливий розвиток природничих наук у XIX ст. дав імпульс до розвитку філософських систем матеріалістичного позитивістського напряму, що вело до зміни методології й самого розуміння філософії як чистої сухої теорії, викладеної в чіткому вигляді аналітичної системи.

Д. Чижевський не заперечує і не принижує значення теоретичної філософії. Та значна увага, що він її приділяє дослідженню так званої передфілософії (фольклору, літературі, мистецтвознавству), не випадкова. Вивчаючи укра­їнську філософську традицію, ми маємо справу з дуже молодою і несталою (у європейському розумінні) системою. Більшість думок та ідей у даному разі мають не до кінця сформульований і не систематичний виклад. Саме внаслідок цього методологія Д. Чижевського поєднує в собі риси «духовно-історичного» дослідження, методу «шукання впливів», «культурно-історичного» аналізу, стилістичного підходу. Працюючи з таким синтетичним утворенням, учений продовжує традиції української культурології та літературознавства, започатковані М. Грушевським, І. Перетцом, В. Антоновичем. Позитивним прикладом застосування такого підходу є монографія «Філософія Г. Сковороди» (Варшава, 1934).

Вивчаючи історію вітчизняної літератури й культури, Д. Чижевський відкриває та аналізує мистецький стиль українського бароко. Завершенням цієї роботи є дослідження про Г. Сковороду. Ми не можемо говорити про наявність таких духовних процесів, як Відродження, Реформація у нашій історії, а лише про той вплив, який вони справили на розвиток нашої духовної традиції.{ 5 ;с.З 86}

Основним досягненням праці Д. Чижевського «Філософія Г. Сковороди» є висновок про те, що в праці українського мислителя ми маємо справу з філософською системою європейського типу й масштабу. На основі текстоло­гічного аналізу вчений доводить, що джерела формування цього вчення — античний платонізм, святоотцівська література, середньовічна містика, містика нового часу — є спільними для розвитку багатьох філософських систем у різних країнах Європи (наприклад, своєрідні форми англійського неоплатонізму І. Еріугени, німецької містики Нового часу та німецького ідеалізму загалом). Спільними ознаками цих шкіл є антитетична метода як принцип побудови системи та як основна форма викладу матеріалу релігійно забарвлених, есхатологічне спрямованих систем практичної філософії.

Вчення Г. Сковороди є завершенням цілого періоду в історії слов'янської думки — святоотцівської літератури й водночас знаменує початок нової доби — романтизму, доби «німецького ідеалізму». Г. Сковорода залишає у спадок своєрідну концепцію етичної філософії — «філософію серця», яка розвиватиметься далі як національна традиція мислення.

Такі висновки Д. Чижевського мали відчутні наслідки. Академічна традиція історико-філософської науки здебільшого негативно ставилась до прикладів вітчизняної філософської спадщини XVII—XVIII ст. Негативно в тому розу­мінні, що тлумачила зміст пам'ятників історії думки того часу лише як «передфілософію». Здобутки Д. Чижевського, таким чином, уносять радикальні зміни в саму суть розуміння принципової схеми розвитку вітчизняної філософської традиції.

Застосування європейської системи філософських категорій, з одного боку, доводить наявність фактів впливу і духовного запозичення, з іншого, на думку Д. Чижевського, це свідчення того, що Україна як частка європейської цілості переживає ті самі ідейні трансформації, що і Європа загалом. Хай ці процеси проходять у зміненому вигляді, але в цьому й полягає самобутність і цінність нашої духовної історії. Цим проблемам присвячена велика теоретична праця вченого «Гегель у Росії» (Париж, 1939), в якій розглядаються процеси розвитку ідей німецької ідеалістичної філософії на грунті слов'янського, зокрема українського матеріалу.

Розвиток російської і української філософії у XVIII— XIX ст. проходить дуже специфічно. Як вже зазначалося, для генези слов'янської філософської думки був характерний уплив німецької середньовічної містики, містики ново­го часу, ідеалістичної філософії, яка виростає на цьому грунті. Згідно з поглядами Д. Чижевського, процес формування національної філософії, як правило, відбувається в кількох напрямах. Це творення самобутніх систем і паралельне з ним «філософське навчання» (знайомство з зарубіжними теоріями та реакція на них). Розвиток філософії в Росії та Україні в ту добу проходить під сильним впливом ідей платонізму. Прикладом є творчість Г. Сковороди, пізніше П. Юркевича, а також поширення ідей німецького ідеалізму. Існує прямий генетичний зв'язок цієї філософської системи через вюртемберзьку філософську школу з ідеями античних платоніків (від Я. Бьоме, X. Етінгера до Ф. Шеллінга, І. Гегеля). Д. Чижевський доводить, що на грунті засвоєння цих ідей поняття німецької містики та німецького ідеалізму найчастіше були не розведені, сприймалися як тотожні внаслідок наявності спільного джерела походження.

Вплив німецької культури на слов'ян виявився значно сильнішим за інші, наприклад французької. Слов'янський світ не пережив епоху Просвітництва в тому вигляді, як це відбувалося в Європі. Ідеї раціоналізму, пізніше матері­алізму, і загальна гносеологічна спрямованість розвитку філософії була не характерною для історії вітчизняної думки.

Філософська самосвідомість у Росії та Україні формувалась як спроба відповіді на питання про філософію історії з виходом у сферу філософії політики: з'ясування факту національного самоусвідомлення, обгрунтування акту державотворення. Але та ж гегельянська школа вважає вихід у сферу філософії права та політики, вихід у сферу практичної філософії виходом за межі філософії загалом. Такі само позиції відстоювали й відомі російські вчені; Г. Шпет, наприклад, вважає розвиток філософії в Росії включно до XIX ст. лише перед філософією. Як на зовнішню ознаку тієї доби Д. Чижевський указує на протистояння гносеології та онтології, але це не зовсім відбиває внутрішню суть тієї епохи. Поява таких національних мислителів, як П. Юркевич в Україні, М. Лосський, С. Франк, О. Лосєв у Росії, їхніх глибоких теоретичних праць із проблем онтології, етики, естетики та паралельний з цим процес розвитку ідеалістичних теорій на Заході («філософія життя», феноменологія Е. Гуссерля, екзистенціалізм К. Ясперса), свідчать про те, що розвиток національної думки де в чому навіть випереджав європейський.!5;с.З88}

У своїх працях Д. Чижевський наводить ряд ознак російської й української філософської думки, які наприкінці XIX — на початку XX ст. є характерними для філософської ситеми. Це — інтуїтивний тип мислення, котрий чітко про­стежується у формі викладу матеріалу — вільний літературний нарис; антираціоналізм у своєрідному тлумаченні емпіризму як внутрішнього переживання; загальна онтологічна спрямованість філософських шукань (подібна до «філософії життя»), звідси і своєрідна, онтологізована теорія пізнання; я також спроба філософського пояснення психології; загальні оелігійне забарвлення та прагнення виходу в практичну, етичну сферу.

Д. Чижевський поділяв точку зору Г. Шпета стосовно загальної оцінки вітчизняної теоретичної філософії як такої, що тільки починає формуватися на початку XX ст. Водночас погляди вчених розходяться в оцінці періоду перед-філософії: Д. Чижевський датує його початок X ст., Г. Шпет—XVIII ст. Цей факт, а також застосування своєрідного методу започатковує вивчення української філософської думки як не до кінця сформованого, але безумовно цікавого й вартого дослідження явища філософської культури. Саме в цьому й полягає принципове новаторство Д. Чижевського як історика філософії.

Багато й плідно Чижевський працював у сфері вивчення етнонаціональних характеристик філософського знання. Його праці значною мірою збагатили українську Історико-філософську думку XX ст., що слід особливо підкреслити з огляду на практично непереборні труднощі подібного 'роду досліджень у тогочасній Україні з її колоніальним статусом «радянської соціалістичної республіки». {13 ;с.313}

 

Розділ III Проблема етно-національного відчуження в творчості українських філософів за кордоном

До проблеми роздвоєння українського національного типу особистості звертався у своїй творчості Дмитро Донцов. В "Дусі нашої давнини" він проводить ідею про те, що "для українського народу, так само як для кожного іншого народу, що в своїй внутрішній силі загрожении гангреною матеріалізму, - єдиний порятунок в повороті до власних традицій", цю "гангрену" зможемо ми поконати тільки силою відродженого з джерел наших власних традицій животворящого Духа ..."{2;с.326} Глибоко, переймаючись долею України, її бездержавним існуванням, філософ національної ідеї шукає чинники, які обумовили українську трагедію, і віднаходить ті причини, перш за все, у відмові українців від самих себе, від свого рідного, традиційного "духу давнини". Д. Донцов нищівно-критичним тоном мовить про українську "демосоціалістичну" інтелігенцію, про її "плебейські" вартості і такий же дух. Ця інтелігенція уявляла собі існування нації без "великих плянів", принадних гасел та ідеалів".

Тому дуже часто, замість тих останніх своїх приймала такі самі чужі".{2;с.48}Згинула княжа аристократія та козацька, а з нею і дух лицарства. Шляхетності, мудрості, честі. Нема тепер в українців того, що провідні верстви інших народів "мають в крові".

Українська інтелігенція, що вийшла з селянсько-робітничої верстви, далека "духом" тим "верхам", які проводили націю, коли були "повновартним народом".{2;с.59} Здійснюючи історичний, психологічний, філософський аналіз українського минулого, Д.Донцов стверджує, що український національний тип в основі своїй двоїстий, - що в українській душі існує дві душі: душа лицаря, борця, козака, шляхетна і благородна і друга - душа "гречкосія",що марить домашнім затишком, "хутором" та ситою їдою далека від будь-якої боротьби. Українська доля складалася так, що в княжу, литовську та козацьку добу верх брала людина з першою душею, а в XIX ст. настав час душ "гречкосія", нездатного до державотворення Підкреслюючи історичну та природно-біологічну (расова детермінованість роздвоєності української душі. Д.Донцов наголошує на тому, що люди виховані на етно-національних традиціях - люди національно-свідомі і є генераторами творчої енергії, і навпаки, розрив культурної традиції затримав українське націо- та державотворення на віки. Він підкреслює в своїй роботі, що досліджує різницю ментальности не двох націй, а "двох рас, каст, внутрі одної і тої ж нації".(2;с.79}'

Досліджуючи стан української національне самосвідомості, Д.Донцов знаходить доволі тривожні симптоми. Асиміляція українства російським шовінізмом зайшла дуже далеко - про це свідчить хоча б той факт, що коли у відносинах до російського лібералізму українство все ж здобувається на слово критики, то зате в інших громадських проблемах воно цілком ідентифікує себе з російським суспільством, беручи багато пануючих в ньому "ідей за аксіоми." {З;с.25} Українство існує лише як "чисто культурний" рух, -стверджує мислитель. Отже, до революційних подій, що корінним чином переорюють українське життя, українці були зовсім неготові, наслідки національного відчуження виявляться трагічними.

Шукаючи пояснення такому станові речей, Донцов вбачає в російській літературі та москвофільстві такі чинники, що зумовили "те абсолютне нерозуміння природи соціально-політичних явищ, котре так характерне для країни з нерозвиненим політичним життям і котре так фатально відбивається на цілій ідеології сучасного українського міщанства"!З;с.26}.

Д.Донцов у вищенаведеній цитаті фіксує повне політичне відчуження українців на поч. XX ст. Він називає українство "російським провансальством". Для подолання його необхідна нова орієнтація українства - програма "аполітично-культурно-сентиментального українства" повинна бути рішуче відкинута.

Вчений вбачає "причину причин" української неволі і тотальної асиміляції в "двоїстості національної психіки сучасного українця, яка робить з нього раба чужих ідеологій"(підкр. авт.) {3;с.27}.

Отже, сутність національного відчуження за Д.Донцовим це, насамперед, криза духу, українці "розтоптані духовно", - стверджує він. Мислитель розвиває ідею про те, що нація є формою життя, національне життя, підкреслює філософ, доказує своє право на життя, бореться за нього - і це є проявом інстинкту життя, відмова від нього означає зречення самого життя.

Осмислюючи стосунки особистості та нації, Д.Донцов підкреслює, що відчуження особистості від нації ослаблює як першу, так і другу - для першої це розпорошення її сил. Чисельне обміління, що приводить в кінцевому підсумку до перетворення нації в плем'я, населення.{4;с.219}

Д.Донцов продовжує дослідження теми "роздвоєної душі". "Драгомановці" - це "полудушні українці", хворі на недо-волю, недолугі, хитаються між двома правдами -національною та іншою - чи то російською, чи то вселюдською.

Мислитель проводить думку про те, що націоналі відчуження є не лише наслідком, логіка його розвитку засвідчує, що воно виступає і причиною -відчуження світогляд Д.Донцов називає "в'язницею" - він втягує в неволю, у відсутність протесту, у рабство, зумовлює втрату людиною та народом їх сутності. {4;с.219}

Досліджуючи причини, що породжують національне відчуження, мислитель зазначає, що визначальною із них є ворожість до традицій, невизнання тяглості національні мети, - кожна генерація, не визнаючи тяглості національної мети, дбала про свої приватні інтересі "Драгомановці" з їх світоглядом - це відчужений стан національної свідомості української еліти, українське "провансальство", криза якого сягнула апогею у відмові від самого життя. "Дегенерація провансальства", тобто "драгоманівського" світогляду поставила Україну на винищення. {10;с. 164}

Мислитель, як і його попередники, насамперед М.Гоголь, досліджує психологію відчуження: поразка віднімає прагнення до життя, розхитує волю, гасне бажання боротися. Волю Д.Донцов вважав чинником не лише руйнації, але й розвитку. {4;с.203}

Досліджуючи співвідношення між національним та загальнолюдським, перше вивищує над другим, на відміну від М.Драгоманова, який поставив вище загальнолюдський інтерес, а національне підкорив йому.

Подолання "світогляду упадку", цього "провансальства", "дивної мішанини" з кирило-мефодіївства і драгоманівщини, легалістичного українофільства й народництва, з марксизму й комунізму є необхідною передумовою виживання українців як нації, -підкреслював Д.Донцов. Це подолання відчуження може здійснитися лише через звернення до волі, наголошував він{1;с.62}.' Цей хід думки українського мислителя мав своє підґрунтя. В добу написання "Націоналізму" в Європі утверджується і чинить значний вплив на всю культуру західно-європейського суспільства ірраціоналістична філософія, що апелює до підсвідомого, ірраціонального, стихійного. Д.Донцов намагається віднайти шляхи вирішення українських проблем під впливом ідей Ф.Ніцше, А.Шопенгауера, Г.Спенсера.

Івген Маланюк, відшукуючи "причини причин", що занапастили українську долю, зосереджує увагу на комплексі "простацтва", що має своє коріння в побутово-політичнім малоросійстві, - обставина, що майже автоматично потягає за собою національне аморфне "малоросійство культурне". Цей комплекс "являє либонь найголовнішу перешкоду на шляху розвитку й росту нашої культури".{8;с. 120} Комплекс малоросіянізму, тобто того ж способу життя та ідеології "гречкосіїв", про які мовив Д.Донцов, прирікав українців на вічне позадництво у всіх царинах життя, їхню культуру -на вічну немічність і недовершеність. Е.Маланюк закликає українську еліту як основного транслятора і генератора культури виробити в собі "протиотруту всякій хохлаччині і швидше застосувати її.{8;с.79}

Ідеалом "хохла", навіть більш чи менш "просвітянського", і звичайно, т.зв. "свідомого" є "не країна" "жорстокого бою і слави", не країна "знаків зловіщих, недобрих" (Ю.Липа), а "якесь полтавсько-подільське Таіті", міф вишнево і яблунево-цвітньої країни "без холопа і без пана", з вигідними шараварами із смачною кухнею і гієкратичною повільністю рухів".{8;с.121}

Цей ідеал не є цілком негативним, - пише Е.Маланюк. є в нім "теж очевидне здорове і пожиточне зерно осілохліборобського інстинкту та расового здоров'я"{8;с. 121}, проте він утримує в собі надзвичайно небезпечну, наскрізь просякаючу "отруту упадку, бездержавності і, остаточно, безнаціональності, що труїла українство, впродовж майже цілого XIX століття, і нарешті отруїла його державницькі змагання на початку XX ст".{8;с.122} Як бачимо, і Є.Маланюк, як і Д.Донцов , вбачає основну небезпеку Україні в плебейській психології "хліборобського субстрату" (Д.Донцов), в "просвітянсько-хуторянській, яскраво аполітичній й культурно-безнаціональній Україні" (Є.Маланюк).

Проблема стосунків особистості та народу -центральна в творчості Є.Маланюка. Люди "національно-недокровні" не можуть бути повноцінними людьми, вважав мислитель. Проблема особистості на його думку, є в українській культурі "серцевиною національної проблеми".

Він ненавидів комплекс малоросіянізму, вважав, що він неминуче стане основною перешкодою на шляху чергової спроби українського державотворення. Причиною цього комплексу, цього "національного гермафродитизму" (Є.Маланюк) він вважав бездержавність. Виходив замкнутий круг, розімкнення якого полягало в здобутті державності - із утвердженням її поступово відбувалося б подолання малоросіянізму, цього типу "без національно-державного, скаліченого психічно", цього продукту, виробленого терористичне - поліцейською машиною тотально сцентралізованої держави, позбавленого історичної пам'яті, національного інстинкту і політичної волі"{8;с.Н8} Є.Маланюк називав малоросійство "неміччю", "внутрішньонаціональним каліцтвом", "капітуляцією ще перед боєм", "еквівалентом нашої окраденості".{8;с.Н8} Він не сумнівався в тому, що проблема "бути чи не бути?" для українців буде залежати саме від подолання в собі "недолюдей".

Відчужену від самої себе, загублену, усамітнену українську людину досліджував М.Шлемкевич. У середині та другій половині XX століття, про яке можна сказати, що це було століття різних утопій: політичних, економічних, національних, філософських, століття найрізноманітніших рухів, різних структур, скупчень, груп, клік, коли у особі німецького фашизму особистості було заявлено, що вона - ніщо, а народ понад усе, Микола Шлемкевич звертається до окремішнього індивідуального "я". Спостерігаючи за тим, як радянська система програмне дегуманізувала українців, як вона планово спорожнювала людину, виховувала її як істоту позбавлену справжніх духовних вартостей, навіть звичайної гідності, М. Шлемкевич з тривогою пише:"Людина, конкретна людина, істота, ближній - блідне, зникає за ідеєю, за загальним, за законом. Ще трохи, і почуємо горде, здавалося б, гасло: "хай живе ідея і хай в ім'я її гине конкретна людина!"{15;с.57} М.Шлемкевич прослідковує руйнацію українського національного типу людини, а за тим - і людини взагалі в умовах відтинання її від підґрунтя, яке її виробило, - від рідної землі, яка має для української людини значення таємничої великої святості, від життєвого досвіду попередніх поколінь, від тих форм і способів життєдіяльності, , що властиві були роду, відтинання від його духу тощо.

Кінець ХІХ-поч.ХХ ст. знаменний народженням української людини "шевченківського" типу - людини із ясним і сильним духом, вольової, готової до боротьби за "щастя всіх". Ця людина "не жила за залізною завісою, ізольованою від світу. Вона приймала його ідеї й життєві постави та спрямування, перетворюючи їх і пристосовуючи до своїх потреб".{15;с.26}Люди цього типу випромінювали цю духовність в низи, цією духовністю "жила і сповнювалася" тодішня політична провідна верства. Цілісний світогляд, носіями якого були люди "шевченківського "типу", зжився з релігією, з традиціями, звичаями українців".{15;с.27} Це був світогляд січових стрільців, людей, що готували революцію 1917 року, що творили державу 1918-20 рр. А далі, після поразки УНР, розпочинається відчуження цієї людини від самої себе, що проявляється в розщепленні - кризі її духу.

Та доля сильної людини трагічніше від долі вільного духа. Ця українська людина, що рішуче відкидала пристосування до чужої сили з Україні, повинна була або загинути, або дегенерувати в умовах агресії більшовицької Росії в Україну. Наступ, на українство, тотальне нищення його (репресії, колективізація, голод 30-х років. Табори, шахти, рудники, де гинули українці "шевченківського типу"), безпосереднє зіткнення з сильною людиною московського хову завершується трагедією української людини, і цю трагедію довершила друга світова війна - "золота копула духа розбита..., а нової не вдалося створити".{10;с.214}

В процесі "радянізації" відбулося відчуження українців від їх світогляду, живого, традиційного, що передбачав світ, в центрі якого стояла земля, а в центрі землі - людина. В новому світогляді, що нав'язувався наполегливо і цілеспрямовано, людині місця не було, а в центрі його знаходилася ідея про "світле майбуття". Загинула стара мораль, на її місце встала нова, що виправдовувала будь-які злочини, вчинені в ім'я ідеї, навіть винищення мільйонів людей. Новий режим нав'язував українцям новий моральний (насправді ж - аморальний) ідеал. Внаслідок зчеплення на українській землі диких сил, що "залишили після себе "страшну руїну", в українській людині "прокинувся звір"{15;с.60} М.Шлемкевич наголошує, досліджуючи поступове і все наростаюче відчуження української людини від буттєвості, що між людською сутністю та середовищем, в якому живе людина, існує безпосередній зв'язок. В середовищі цивілізованому культурна людина "приборкує" в собі "звіра", "накладає намордник закону на його пащеку, заковує в кайдани страху його до злочину готові руки. Цивілізація й культура заганяють того злочинця й звіра в душевне підземелля, де вони мовкнуть, чекаючи нагоди вискочити".[15;с.60] Засади цивілізованості були зруйновані в результаті руйнації життя українського етносу, а на "руїні" життя повноцінним бути не може - життя на руїні творить руїну і в людських душах, "звір прокинувся в українській душі".{15;с.60} І тут М.Шлемкевич наголошує, що відчуження українців від самих себе здійснювалося і їх власними руками - безглузді розправи та братовбивства, що віками віддаляли відчужували українців одних від інших, роз'єднували їх і на цей раз, уже в іншу добу, виконують свою чорну місію.

Радянським режимом була зруйнована українська суспільна піраміда -"червона порядна людина", "герої та революціонери", для яких не існувало законів, опинилися на вершині суспільного життя, виморене голодом та колективізацією селянство, знищено українську інтелігенцію. "Духовний терор" та "всевладдя революційної людини" - такі основні риси відчуженого українського життя в радянську добу виділяє філософ.

В "Загубленій українській людині" автором фіксується зв"язок етно-національного відчуження із глобальним відчуженням людини від власної сутності. Відчужившись від рідного, національного, українська людина відчула свою "загубленість" у світі, народ наш став "своєрідною спільнотою болю", українська душа опустилась у стан горя і болю"{15.с.97} Філософ вбачає в національному ту ланку, що пов'язує одиничне та загальне, людину і людство. "Життя, -пише він, - це нурт, творчий хаос". Культура, яку плекає народ, встановлює порядок у "первіснім душевнім хаосі", "надає ясні форми природному станові душі", вона означує "окремі тривкі і мутні душевні змісти виразнішими знаками - символами", що, в свою чергу, означають "невтишний порив душі", "опановує дух і світ".{14;с.106} Коли руйнується культура, відбувається перехід, "повернення до первісного стану, до хаосу, до мішанини первнів, коли все було всім".{14;с. 112}

В ірраціональній дійсності існують перевтілені форми людської практики: в радянські часи світогляд "докачується до агітки", красне письменство стає "віршованою ідеологією", або "прозовою ілюстрацією ідеології", сам мислитель, перетворюється на "актора без критичного дзеркала".{14;с.117}

Підсумовуючи дослідження відчуженої від самої себе української людини, М.Шлемкевич наголошує на тому, що відчужений український дух прагне повернення до самого себе - він розщеплений, але після пробудження він нуртує, метається, шукає шляхи до себе, прагне свого завершення. Принижений, нищений безжалісно, він залишився живим, бо душа має здатність у глибинах залишатися самою собою - українська душа винятку не становить.

Значний внесок у дослідження української душі, ментальності, обгрунтування її психологічних властивостей, рис, чинників, що зумовило її певні якості, роблять в еміграції українські філософи Б.Цимбалістий та О.Кульчицький.

В роботі Б.Цимбалістого, філософа та психолога з української діаспори в США "Проблема ідентичності: Україна і Америка?" проводиться ідея про те, що для повноцінного самоутвердження особистості потрібне відчуття етно-національної приналежності до певного народу. {10;с.216} Дослідник зосереджує увагу на нащадках українських емігрантів в США, на характері, особливостях їх адаптації в новому, доволі далекому від українського (та й слов'янського взагалі) культурному просторі. Б.Цимбалістий наголошує на суттєвому для емігрантського життя явищі подвійної етно-національної ідентичності. Порівняно із неприналежністю особистості ні до якого народу (етносу, нації), подвійна ідентичність є явищем позитивним і бажаним. Явище неприналежності ні до якої культури є наскрізь негативним - воно руйнує людську психіку, душевну сферу, сіє почуття тривоги та невпевненості, свідчить про хитку моральну позицію (а то й відсутність її), про невиробленість світогляду.

Б.Цимбалістий, досліджуючи життя українських емігрантів в Канаді, дійшов висновку, що "відчужена людина від етнічної культури безсила, безнадійна, безперспективна, безсенсова, ізольована та відчужена від самої себе".{10;с.217} Щоб бути щасливою, людина повинна задовольнити почуття рідкості, чуттєвої пов'язаності, закоріненості, приналежності. Нормальна людина відчуває певну близькість, спорідненість і любов до групи, з якою пов'язана "долею" і походженням. Дослідження зарубіжних етнопсихологів доводять, що члени етнічних меншин, які зберігають етнічну ідентифікацію з власною етногрупою та прив'язані до її культурної спадщини і системи цінностей, не відчувають відчуження в таких загострених формах, як ті, що з якихось причин втратили етнічну ідентифікацію. {14;с. 13}

О.Кульчицькому належить концепція формування української психіки. Це була перша наукова спроба дати історично-генетичне пояснення психіки українців. Вчений зосередив увагу на чинниках, що зумовили становлення української вдачі: расовому, геопсихічному, історичному, соціопсихічному, культурно-морфологічному, глибинно-психічному. Геопсихічним чинником зумовлена українська мрійливість та споглядальність, пасивні настанови до світу; вчений наголошує на "межовості" геополітичній, що зумовлює життя українців у суцільній тривозі. Два типи українського існування: авантюрно-козацький та прихований, втаємничений, що супроводжується звуженням контактів зі світом, виплекані життям в умовах систематичної загрози войовничих сусідів. Соціопсихічні чинники зводяться до загалом селянської структури української нації, що породжує схильність до створення малих соціальних груп, опертих на "почуттєву близькість". Типовий українець - це хлібороб, що любить працю на землі, - до речі, слово "хлібороб" є лише в українській мові. Культурноморфологічні чинники пов'язані з периферійністю України щодо західно-європейської культури - в силу віддаленості від Заходу, впливи його доходять до України із запізненням. Глибинно-психічні чинники, це, насамперед, "колективне несвідоме" українців та важкий у визначенні "комплекс меншовартості". Із віковим досвідом хліборобського життя українців пов'язаний їх індивідуалізм. Заслугою О.Кульчицького є те, що він заклав концептуальні основи дослідження української ментальності.{6;с.85}

Це дослідження допомагає зрозуміти, наскільки згубним є для людини руйнація тих засад, що зумовлюють цілісність її психіки, її ідіоматичних характеристик світовідчування та світорозуміння - нищення цих засад неминуче веде до деструктивних змін у психіці, до розпаду цілісності особистості, її "я".{10;с.218}

Український релігійний філософ у діаспорі Степан Ярмусь досліджує проблему духовного відчуження українців напередодні та після другої світової війни у роботі "Духовність українського народу"{21;с. 104}. Він зазначає, що в комунізованому на радянський лад СРСР відбулася масова дегуманізація людини, від стверджує, що в XX столітті, і саме в радянські часи "духовне спорожнення" української людини набуло трагічного характеру. Явище української "совєтської людини" або "гомо совєтікуса" - в духовному сенсі ховає за собою глибокі психологічні і душевні драми мільйонів українців, поламані долі, викривлені до потворності духові структури. С.Ярмусь підкреслює, що надзвичайно сильно вплинула на руйнацію української людини колективізація землі, бо "у випадку української людини земля скриває в собі багато більше обітниць і таємниць, ніж просторі небеса. Тому віддалення від резервуару своєї живучості...", перетворення в "рівнодушного пролетаря" означало втрату статусу не лише національної людини - української, а й людини взагалі, бо поза землею та працею на ній українець втрачав і людську подобу, і будь-який сенс життя. Мислитель стверджує, що комунізму та войовничому атеїзму етнонаціональна людина складає небезпеку, бо вона є людиною духовно наповненою, а такі люди неминуче розкривали нелюдську сутність і комунізму, і войовничого атеїзму.{10;с.219}

Цікаві студії про українську ментальність подають в.Янів{^3} та І.Мірчук⁴. В їх роботах відзначаються такі істотні риси української вдачі як кордоцентричність, панестетизм, глибока релігійність, воля та вільний розум виступають цінностями вищого гатунку в ментальності українців. Ці студії дають можливість зрозуміти, що в умовах тоталітарного режиму в українців не було найменших умов залишити цілісним своє національне єство, свою національну суб'єктивність. {10;с.220}

Більшовицька доба здійснила повну негацію культури. В українському характері за цей період остаточно утверджується: антиперсоналізм, васальне почуття ненадійності покладання на себе, пошуки причин дискомфортності поза собою, остаточне розчинення в колективному як гарантії комфортного світобачення, звернення до держави в пошуках істини та добра. Відчуття другосортності поглиблюється, посилюється аж до кульмінації.

Досвід "радянського народу" - це величезні втрати для культури загальнолюдської. Ірраціональна радянська дійсність народила новітнього варвара, що існував поза історичним часом, відітнутим від історії, свого минулого, в середовищі тотального беззаконня. А там, "де норм немає, там немає і культури. Немає культури там, де немає начал громадянської законності і немає до кого апелювати.! 10;с.220}

В умовах такого варварства функціонувати і розвиватися, звичайно, ніякій філософській науці в колишньому СРСР було неможливо. Не була винятком і українська філософія. Вона не мала права на аналіз реальних проблем життя, хоча аналізувати було що - криза суспільного життя стала тотальною, реальні суперечності, невідповідність між практикою та теорією сягнули апогею.

 

Висновки

Отже із вищесказаного можна зробити висновок, що в розвиток філософської культури України мислителями діаспори було зроблено чималий внесок. Одним із тих мислителів, хто працював в цій царині, був І.Лисяк-Рудницький. Його увага була зосереджена в основному на аналізі таких проблем як особливості української нації та місце України в історичному та геополітичному контексті; основні течії української політичної думки та політичні мислителі України. І.Лисяк-Рудницький відносив українців до європейської спільноти народів, а Україну - до східноєвропейських країн. Брак традицій в державній організації та високій культурі був підставою для такого висновку. "Модерна нація", тобто така, що має власну еліту, об'єднана політичне та територіальне, стала формуватися, на думку Л.Рудницького в Україні лише, починаючи з 1917-1920 рр. Серед основних течій української суспільно-політичної думки І.Лисяком-Рудницьким було виділено наступні: ліберальну, консервативну, націоналістичну та націонал-комуністичну.

Дмитро Чижевський належить до видатних українських істориків філософії. Дуже грунтовно дослідив німецьку екзистенціальну філософію, добре знав інші західно-європейські філософські школи та напрями. Саме Д. Чижевський пильно проаналізував розвиток філософської думки України. Результатом цієї роботи стали праці "Філософія Сковороди", "Нариси з історії філософії на Україні". Мислитель стверджував, що національне філософування має свої особливості, свою "архітектоніку". Що стосується філософської думки в Україні, то її розвиток суттєво відрізняється від розвитку західно­європейського філософування. Національна ментальність українців виробила і своєрідний тип філософування - "філософію серця", тобто своєрідну етичну філософію. Д.Чижевський, зазначаючи, що українська філософія є дуже молодою і несталою, оцінив філософську систему європейського типу.

Д.Чижевський вказував на те, що українська філософія переживала на собі впливи західно-європейського середньовічного містицизму, німецького ідеалізму, неоплатонізму. І поряд з цими впливами, вітчизняній філософії не характерні впливи ідей матеріалізму, раціоналізму, загальна гносеологічна спрямованість філософії. Мислитель застосував до вивчення української філософської думки оригінальну методологію. Вона поєднувала в собі риси "духовно-історичного" дослідження, методу "шукання впливів", "культурно-історичного" аналізу та стилістичного підходу. В цьому плані Д.Чижевський виступив як новатор.

Загалом, його творчість поклала початок ґрунтовному дослідженню філософської думки України. Цінність його дослідження зростає ще більше з огляду на те, що подібна діяльність в умовах соціалістичної української дійсності була тоді неможливою.

Аналізуючи питання внеску мислителів діаспори у розвиток філософії України, не можна обминути було такого філософа як Шлсмкевич. Він є мислителем яскраво вираженого екзистенціального плану. В той час, коли в особі німецького фашизму було заявлено, що народ - все, а особистість ніщо, М.Шлемкевич звертається до індивідуального, окрсмішного "я". В роботі "Загублена українська людина" М.Шлемкевич фіксує зв'язок етно-національного відчуження із глобальним відчуженням людини від власної сутності. Відчужившись в результаті радянсько-більшовицької агресії та другої світової війни від рідного, національного, українська людина відчула свою загубленість в світі, народ наш став "своєрідною спільнотою болю", українська душа опустилась у стан "горя і болю"¹. Руйнація національних засад буття загострює драматизм людського існування до критичної межі - ця ідея пронизує творчість мислителя Для людяного і людського життя кожній людині необхідне рідне, національне - воно складе опору, засаду для утвердження індивідуального "я" у величезному і немилосердному світі.

Серед найяскравіших імен мислителів діаспори імена В.Яніва, Б.Цимбалістого, О.Кульчицького, Є.Маланюка та ін. Вони досліджували українську ментальність, проблему національного відчуження, комплекс "меншвартості", українську психіку у умовах інокультурного середовища тощо. Ця тематика в радянській Україні предметом дослідження стати не могла, а тому їх творчість складає для нас нині, безперечно, велику цінність.

 

Список використаної літератури:

Винниченко В. Відродження нації: В 3-х Т., К., 1990. Т.1. - С.60-62.

Донцов Д. Дух нашої давнини. - Дрогобич. «Відродження». 1991. -С.326. З Донцов Д. Російські впливи на українську психіку. // Довідки і статті. —

Львів,: Діло. - 1913.-С.26.

Донцов Д. Націоналізм. —Лондон. 1966. Ліга визволення України. Торонто. - Книга II. - С. 218-219.ст.ЗЗО

Історія філософії України. Русин М.Ю., Тарасенко М.Ф., Бичко І.В. - К.: Либідь, 1994.-413с.

Кульчицький О. Світовідчування українця. // Українська душа. -К., 1992.

Лисяк-Рудницький Іван. Між історією й політикою. Мюнхен 1973.

Маланюк Є. До проблеми культурного процесу. // Хроніка. 2000. Випуск 2. - Київ. «Довіра», 1992. - С.120-210.

Мірчук І. Світогляд українського народу (спроба характеристики) Відбитки з наукового збірника Українського вільного У-ту в Празі.-Прага. 1992. Т.З.

Патей-Братасюк М.Г. Етно-національне відчуження: філософсько-соціологічний аналіз. Книга 2. Відчуження "невідчужуваного". Тернопіль, 1998.-352с.

Патей-Братасюк М.Г. Етно-національні особливості розвитку філософської думки в Україні Тернопіль, 2000. - 65С.

Сверстюк С.Блудні сини України.-Київ.-1993.-С.17.

Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник/. І.В. Бичко., Табачковський В.Г. Горак Г.та інші 2-е вид.- Київ "Либідь". 1994.-576с.

Цимбалістий Б. Проблема ідентичності: Україна чи Америка.-Чікаго.-1974.-С.13

Шлемкевич М. Загублена українська людина. Нью-Йорк, 1954. - С. 90-97.

Чижевський Д. Гегель в Росії. Париж, 1938

Чижевський Д. Історія української літератури. Нью-Йорк, 1956.

Чижевський Д. Філософія на Україні. Прага, 1926.

Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. Мюнхен.

Чижевський Д. Філософія Г. Сковороди. Варшава, 1934.

Ярмусь Степан. Духовність українського народу. - С.104.