Теорія історичного пізнання Д. Віко

Джамбаттпіста Шко народився в Неаполі 13 червня 1668 р. у сім'ї бібліотекаря. Після закінчення школи він розпочинає вивчення філософії. Проте, втративши інтерес до класичного для університетів Італії її викла­дання, займається самоосвітою. Після невдалої спроби занять правничою діяльністю, потрапляє до заможного чоловіка гувернером у замку, де практично і вивчає всю історико-філософську топоніміку. Згодом, з 1695 р.

____________ Частина III. Філософія Нового часуХУІ-ХУІП ст.__________

Д. Віко повертається до Неаполя, де здобуває викладацьку посаду на кафедрі риторики університету Неаполя.

Уже в цей час чітко обумовлюється його спрямування як вченого, який виступає проти філософії модерну - нової філософії. У праці «Про науковий метод нашого часу» простежується антикартезіанське спряму­вання.

У 1710 р. Д. Віко публікує власні праці з програмної роботи «Про прадавню мужність італійців, добутих з джерел латинської мови». Після 1720 р. з'являються праці «Про незмінність філософії», «Про незмінність правознавства».

Однак, після досить невдалого сприйняття вченою спільнотою праць, Д. Віко розпочинає знову комплексну працю під назвою «Нова на­ука» - «Підстави нової науки про загальну природу націй, завдяки яким виявляються також нові підстави природного права народів», яка і стала однією з провідних і останніх, за виключенням «Додатків» до цієї книги. Помер Д. Віко 20 січня 1744 року.

Оскільки Д. Віко був філософом і прекрасним істориком, його го­ловним завданням було формування принципів історичного методу, які стали подібними до принципів наукового методу, сформованого Ф. Беко­ном. Вже наголошувалося на тому, що науковий метод британця має без­умовну історичну основу. Опрацювання історичного матеріалу, розробка методик роботи з історією складали вагому частку у індуктивному методі Ф. Бекона Його апеляція до історичних досвідних джерел у застосуванні методу не мала такого раціоналізованого вигляду як у Р. Декарта, з прин­циповим відкиданням матеріалу досвіду та орієнтацією на логіко-математичну основу.

Згідно з цим картезіанська концепція стала тим об'єктом, з яким найбільше полемізував Д. Віко. Він не ставив під сумнів обгрунтованість математичного пізнання, але полемізував з точкою зору картезіанської теорії пізнання, з її висновком про неможливість будь-якого іншого знан­ня, крім математичного, та існування методу наукового пізнання виключ­но як математичного.

Саме тому картезіанський принцип визначення критерію істинності як чіткості і виразності ідей з точки зору Д. Віко є сумнівним. Він наполя­гає на тому, що насправді, це є не що інше як суб'єктивний, або радше психологічний критерій, залежний від особистісної конституції дослідни­ка. Як наслідок, постійне згадування вимог науковості як тотожності при-родничості (зокрема математичності) втрачало власну спроможність згід­но з вимогою суто психологічного оцінювання здобутих істин. Віко здій­снює цей висновок на основі історичного методу: те, що я вважаю мої ідеї

Історія філософії

чіткими і виразними, доводить лише мою в них віру, а не їх істинність. Кожна ідея, якою б хибною вона не була, може впевнити нас власною по­зірною самоочевидністю, найлегше вбачати в наших впевненостях само-очевидності. Згодом це положення буде, з позицій емпіричної критики картезіанства, розвинуте Д. Юмом.

Д. Віко доводить (найкраще висвітлення поміж зазначеної навчаль­ної літератури методико-теоретичної спадщини Д. Віко здійснене його співвітчизниками Дж. Реале та Д. Антісері, чим ще раз підтвердили осно­воположні висновки мислителя), що ми потребуємо принципу, керуючись яким ми б могли розуміти те, що може бути пізнаним, відрізняти від того, що пізнаним бути не може. Люди потребують теорії, яка б обґрунтовувала і встановлювала границі людського знання.

Такий принцип мислитель знаходить у доктрині, яка стверджує, що Уешт еі £асшт сопуєгшппіг - істинне і здійснене співпадають. Тобто мо­жливість істинного пізнання чого б то не було, і усвідомлення цього як реальності, а не лише як сприйняття (саме Д. Локк в емпіричному ключі дасть розвиток цьому положенню, не зводячи реальність чи частину реа­льності до сприйняття, як це зробили Дж. Берклі та Д. Юм) визначаються умовою, за якої те, що пізнається, мусить бути створене тим, хто пізнає. У відповідності до цього принципу всезагальна природа є пізнаваною для Бога, але математика пізнавана і для людини, оскільки об'єкти математи­чної думки - фікції чи гіпотези, побудовані самим математиком. Водно­час, Д. Віко далекий від того, щоб звести предмети пізнання до наслідку пізнавальної діяльності. Він проголошує, що пізнавати об'єкт - не означає створити його. Навпаки, ніщо не може бути пізнаним до того, як воно стає реальним. Людина може знати лише те, що нею створене.

З цього принципу - Уешт ґасшгшп, слідує, що саме історія, котра особливо явно виступає як дещо, створене людиною, постає і вкрай догід­ною для того, щоб бути об'єктом пізнання. Д. Віко розглядає історичний процес як процес творення людьми систем мови, нравів, законів. Він ви­вчає історію історії виникнення людських спільнот та відповідних інсти­тутів. Віко не наполягає на антитезі між ізольованою дією людей і божес­твенним планом історії, який би ці дії пов'язували, і як це було висвітлено в історіографії середньовіччя.

З іншого боку, Д. Віко не передбачає і існування у давньої людини передбачення власних дій сьогодення. Хоча план історії і залежить виклю­чно від людини, він не є чимось напередіснуючим, як нездійсненний задум, який поступово набуває власного втілення. Людина вже не лише деміург, який формує людське суспільство таким же чином, як Деміург Платона формує світ за ідеальними моделями. Як істинний Бог, людина є істинним

__________ Частина III. Філософія Нового часу ХУІ-ХУІІІ сг.________

творцем, який творить як форму, так і матерію по мірі власного історичного розвитку. Будівля людського суспільства створена людиною з-нічого, і саме тому кожна деталь цієї будівлі цілком може бути пізнаною людиною.

Д. Віко стверджує, що історичні дослідження можуть бути такими ж строгими, послідовними і науковими, як і картезіанські математичні дослідження. Мисленна структура картезіанської людини та її чіткість у вимірі універсалістського застосування відповідні тому твердженню, що істинність висновків історика засновується на його належності до спіль­ності людської природи, яка й об'єднує історика з іншими людьми, в ми­нулому чи сучасному їх діяльності, що й стає об'єктом дослідження. Го­ловна проблема не у співставленні ідей та об'єктів, виконанні всієї сукуп­ності картезіанських обумовлень та настанов, а у вивченні дійсної струк­тури того суспільства, у якому ми живемо.

Історія для Д. Віко - це та царина, вид знання, в якій питання про ідеї і питання про факти нерозрізненні. І те, й інше стають складовими історичного тла, наслідком суспільної життєдіяльності людини. Згідно з цим формулюються і правила методу історичного пізнання:

1. Певні періоди в історії мають загальні риси, тобто вони повто­рюються в різні часи і можуть бути тотожними за своєю приро­дою. Д. Віко стверджує, що в історичному пізнанні можна ви­сновувати за аналогією;

2. Подібні періоди мають тенденцію чергуватися в тому ж поряд­ку. Обґрунтовується підстава циклічності в розгортанні істори­чної події. Ідея циклу: головним принципом спочатку є груба сила; потім - доблесть, або героїчна сила; потім - безкомпромі­сна справедливість; потім блискуча оригінальність; потім конс­труктивне розмірковування; потім, і, в решті решт, марнотрат­ний достаток, який знищує все попереднє.

3. Ця циклічність не є простим колообігом історії, а передбачає появу нових фаз подібності, які грунтуються на вже досягнуто­му - так званий «спіральний розвитою).

Подібність до беконівської історичної концепції була виявлена і в тому, що Д. Віко унаочнює перепони, або «ідоли» історичного пізнання. Саме вони відволікають увагу дослідника від методичного дослідження фактів історії. Якщо ж продовжити співставлення з теорією «ідолів» Ф. Бе-кона, то можна вирізнити як вроджені, так і набуті «ідоли», особливо, ко­ли це стосується наголосу на вкоріненість дослідника в історичне тло вла­сного народу. Д. Віко дає такий перелік перепон у застосуванні методу історичного пізнання:

Історія філософії

1. Перебільшена уява про давні часи: будь-який період історії за­слуговує на увагу не завдяки власній самоцінності, але у від­ношенні до всього ходу історії.

2. Марнославство націй. Кожна нація найкраща.

3. Марнославство вчених. Всі, про кого пише вчений мають бути схожими на нього. Всі, про кого писали академіки - мали бути з рисами академіків.

4. Помилки джерел - учнівська наступність нації. Не завжди по­слідовність хронологічна є прямою рецепцією принципу учи­тель - учень.

5. Враження про те, що давні люди були краще обізнані про часи до них ближчі, аніж ми.

Філософія Т. Гоббса

Томас Гоббс народився 5 квітня 1588 р. у Мальмсбері, графство Ві-льтон. Батько - сільський священик, що мав невдатний характер. Мати походила із селянок, інша рідня присвятила себе ремісництву. Початкову освіту Т. Гоббс отримав у церковній школі. За підтримки родичів отримав змогу продовжити навчання у міській школі, де, завдячуючи відмінним здібностям, вивчає окрім звичайних предметів давньогрецьку та латинсь­ку мови. У 14 літньому віці він здійснює вдалу спробу перекладу «Медеї» Евріпіда на латинську мову. У 15 років вступає до Оксфордського універ­ситету, який і закінчує у 19-и літньому віці. Весь час перебування в уні­верситеті не мали рішучого впливу на формування майбутніх філософсь­ких поглядів мислителя.

Щасливий випадок знайомства з Бароном Кавендішем, майбутнім графом Девонширським, який запросив Т. Гоббса на гувернерство для свого сина, відкриває йому шлях до продовження наукової кар'єри. Разом з сином графа він здійснює першу подорож до Франції, Германії та Італії, де, окрім вивчення мов, знайомиться з ідеями тодішнього культурного середовища. Імена Коперника, Кеплера і Ґалілея стають домінуючими у його дослідженнях. Разом з цим він особисто знайомиться з Ф. Беконом. Вплив Ф. Бекона на Т. Гоббса суперечливий, оскільки Т. Гоббс не згадує імені Ф. Бекона у працях як основоположника нової філософії.

Під час своєї другої подорожі до Франції та Італії, Т. Гоббс укладає підвалини своєї майбутньої праці. Особливий вплив на нього справили теореми Евкліда. За свідченням біографа Т. Гоббса Обрея, «він випадково натрапляє на Евклідові «Елементи», які лежать відкритими на певній тео­ремі, а саме, на 47-му положенні першої книги, де доводиться, що квадрат

Частина III. Філософія Нового часу ХУІ-ХУІІІ сг.

гіпотенузи рівний сумі квадратів катетів. Він перечитує теорему і дове­дення, що посилається на попередню теорему і т. д. Він зацікавлюється цим способом доведення і перебуває під враженням логічної ясності і очевидності геометричного методу. Найбільше його зацікавлює послідов­ність, із якою теореми слідують одна з однієї. Він запитує себе, чому тут, у цій області, логічне мислення здобуває таких разючих результатів. Від­повідь очевидна Тут - каже він собі - в області ліній та фігур, істина не приходить до зіткнення з людськими інтересами, і відтак її не обходять, не спотворюють. Але, коли замість ліній та фігур необхідно порівнювати людей, одразу ж наражаються на права і переваги одних, на привілеї ін­ших, що значно чинить перепону правильному встановленню рівності». «Це відбувається тому, - зауважує Гоббс, - що людина постає проти ро­зуму в тій же мірі, в якій розум постає проти людини».

Саме в цей час Т. Гоббс формулює основу свого завдання - вивчати політику і право так само об'єктивно, як і геометрію. Під час третьої ман­дрівки до Європи Т. Гоббс знайомиться з Мерсенном, керівником гуртка, до якого належали також Р. Декарт та П. Гассенді, у якому, власне і поча­ли напрацьовуватися основи нової філософії.

Починаючи з 1637 р. Т. Гоббс продовжує розробку власної філо­софської системи, працюючи над трьома частинами одночасно. Цих час­тин три: «Про тіло», «Про людину», «Про громадянина». Останні дві ма­ють на той час головне значення, оскільки політичні партії та коло короля замовляють суспільно-політичний трактат, який і був зроблений Гоббсом під назвою «Людська природа».

Дещо пізніше Т. Гоббс мав вже цілком сформований план системи, який чітко простежується у критичних зауваженнях на книгу Р. Декарта «Метафізичні розмисли». Тут чітко простежується, як ідеалістичній раці­оналістичній системі Р. Декарта протиставлена логічно оформлена мате­ріалістична концепція. Після страти короля Англії у 1649 р., Т. Гоббс, не залишаючи наміру повернутися до Англії, активно працює над книгою «Левіафан». Написана англійською мовою для широкого кола читачів, книга виходить з друку в 1651 р. Книга мала надзвичайно великий різно­бічний відгук, практично всі політичні партії та духовенство виступили із критикою праці. Підтримали її правлячі кола та певний інтелектуальний конгломерат суспільства.

Після повернення до Лондону Т. Гоббс успішно працює над закін­ченням своєї праці «Про тіло» - «Ое согроге». Після публікації цієї книги в 1655 р. Гоббс потрапляє під удар критики більшості із культурно-освітніх спільнот, в основному за власні матеріалістичні тенденції. У 1658 р. з'являється книга «Про людину» - «Е)е Ьотіпе».

Частина І. Історія Стародавньої філософії

Відомо, яку роль відіграв буддизм в історії не тільки Індії, а й усього людства. Вчення Будди перетворилося на одну з світових релігій. Історія буддизму в Індії поділяється самим буддистами на три періоди, котрі вони називають трьома «поворотами колеса Закону». Перший період тривав з V ст. до н.е. до V ст. н.е. Другий - з V до X ст. н.е., і третій - з X ст. Для становлення індійської філософії особливо важливим є першій період. Саме в цей час, у VI - V ст. до н.е., в Індії були поширені різноманітні філософ­ські світогляди, які намагались віднайти ідеал остаточного звільнення.

На противагу метафізичному знанню, котре, за думкою Будди, шу­кає відповіді на зайві запитання (вічний світ, чи ні? чи тотожна душа з тілом, чи відділена вона від тіла? чи є безсмертним той, хто пізнав істину, чи він смертний? і т. п.), він пропонує людині істинну поведінку, котра обґрунтовується чотирма шляхетними істинами, восьмискладовим шля­хом звільнення, законом взаємозалежного виникнення, а також «трьома засадничими характеристиками» буття: «несталість», «безособистісність», «незадоволеність».

Перша істина вказує на те, що страждання існує. Це факт, котрого не можна обійти. Старість, хвороба, смерть, горе, туга, бажання, відчай -все, що породжене земним існуванням людини, приводить її до страж­дання. Будда побачив страждання і в надмірному задоволенні. За його думкою, люди з обмеженим світоглядом не зможуть побачити те, на що, врешті-решт, перетворюється задоволення. Мирська насолода вважається задоволенням лише для необачливих людей. Короткочасність цих задово­лень спричиняє горе, котре ми відчуваємо з їх втратою. Результатом є страх і туга, а страх є злом.

Друга шляхетна істина вказує на причину страждання, яка склада­ється з 12 ланцюжків обумовленості: 1) страждання (зло) обумовлене на­родженням; 2) народження - потягом до життя; 3) потяг до життя - розумо­вою залежністю від об'єктів; 4) залежність - жагою речей; 5) жага - життє­вим сприйняттям; 6) чуттєвий досвід - чуттєвим дотиком до об'єктів; 7) чут­тєвий дотик - шістьма органами пізнання; 8) шість органів пізнання - емб­ріональним періодом розвитку людини, що складається з розуму та тіла; 9) ембріон не може розвиватися без первісної свідомості; 10) первісна сві­домість обумовлена враженнями минулого життя; 11) враження обумовлені дванадцятим ланцюгом; 12) небачення істини. Перед нами закон причин­ною зумовленості, котрий врешті-решт приводить до висновку, що голо­вною причиною страждання людини є народження, а народження виникає стихійно, коли людина не бачить істини. Ланцюг причинної зумовленості називається «колесом буття». Закон причинної обумовленості описує при­чинний зв'язок між минулим, сучасним і майбутнім життям.

Історія філософії

Таким чином, Т. Гоббс закінчує свою власну працю - філософську трилогію 70-ти літньою особою. В останні 20 років життя він продовжує активне творче життя. Він пише праці з питань математики, захищаючись проти полемістів та нападаючи на них. З'являються праці з питань єресі в Англії, викладає історію духовенства, історію громадянської війни в Анг­лії в 1640-1660 рр., створює власну поетизовану автобіографію та розпо­чинає переклад Гомера у віршах англійською мовою.

У 1606 р. Лондон винищується чумою та пожежами. Суспільні ма­си вимагали винуватця цих лиходій. Парламент прийшов до висновків, що їх причина - єресь та вільнодумство. Праці авторів подібних книг му­сять бути знищені, а автори - покарані. Т. Гоббс не був репресованим, але три роки поспіль його смерті, в 1682 р. Декретом Оксфордського універ­ситету праці Т. Гоббса оголошуються шкідливими (декрет проти «деяких шкідливих книг і достойних засудження вчень, які принижують авторитет священних осіб монархів, їх уряду та держави, як будь-якого людського суспільства»). Особливо в цьому документі наголошено на шкідливості теорії походження влади від народу. Книги Т. Гоббса «Левіафан» та «Про громадянина» були публічно спалені.

Основні твори Т. Гоббса: «Людська природа, чи, Основоположні Складові Політики» (Нитап ІЧаІиге; ог, Тпе Ришіатетаї Еіетепїз оі* Роїісіе (1650)); «Складові Закону, Моралі та Політики» (Бе Согроге Роїіпсо; ог, Тпе Еіетепіз ог Ьа\у, Могаї аші Роїііїск (1650)); «Левіафан» (Ьеуіатап; ог, те Мапег, Рогте, апй Ро\уєг ог" а Соттоп\уеаші, Ессіезіазпсаіі аші Смі (1651)); «Зауваження стосовно Свободи, Необхід­ності та Випадковості» (Тпе Счіезіїопз Сопсегпіп§ ІЛЬеггу, №сеззігу, аші Спапсе (1656)); філософська трилогія праць різного часу появи «Основи філософії»: «Про тіло» (Ве Согроге (1655)), «Про людину» фе потіпе (1658)), «Про громадянина» (Е)е сіує (1642)).

Т. Гоббс вважав, що в поняття філософії слід вкладати зміст, який збігається із змістом поняття науки, тому слід відкинути метафізику і ре­лігійну філософію як складові філософії. Якщо поняття філософії співпа­дає з поняттям науки, предмет філософії охоплює предмет всіх наук. Нау­ки ж вивчають природу, а точніше - тіла, їх властивості та правила. Тому філософія є наука, або вчення про тіла.

Так як у природі ми маємо природні тіла і штучні тіла - створені лю­диною держави, філософія мусить вивчати не лише природні, але й штучні тіла, окрім того, вона мусить вивчати ще й людину, яка ці штучні тіла ство­рює. Таким чином, у Т. Гоббса виникає філософська трилогія: 1) Вчення про тіло; 2) Вчення про людину; 3) Вчення про державу. Гоббс викладає

__________ Частина III. Філософія Нового часуХУІ-ХУІІІ сг._________

свою систему в такій послідовності: логіка, потім «перша філософія» - (он­тологія), геометрія, механіка, фізика, психологія, етика і соціологія.

Завдання філософії полягає в тому, щоб дати правильний звіт щодо явищ природи, про їхній порядок, про їх причинний зв'язок та взаємоза­лежність. Цього ж ми досягаємо завдячуючи нашому природному розуму.

«Філософія є дитям всесвіту і вашої власної думки; вона мешкає у вашому єстві». Філософія є ніщо інше, як вивчення природи за допомогою розуму. Виключно досвід недостатній, як і недостатній досвід лише відчут­тів та сприйнятгів. Безпосереднє відчутгеве знання набуває статусу науко­вого, або ж філософського завдяки розсудку - розуму, або ж судженню.

Сутність акту судження, яке добуває суто філософське знання по­лягає в ліченні, а лічити означає додавати та віднімати: «... додавати та віднімати можна не лише цифри, але й величини, тіла, рухи, часи, якісні ступені, дії, відчуття, пропорції, мову та імена», Таким чином, предметом дослідження філософії є природа, або ж сукупність тіл (речей та предме­тів). Філософським чином осягнути предмет означає осягнути предмет у його причинному зв'язку, знати спосіб його виникнення.

Принцип, яким слід користуватися в науковому дослідженні: із на­слідку знати причину, а за причиною віднайти наслідок - це і є філософ­ське знання. Мета наукового знання полягає у тому, щоб, відшукавши типи універсальних взаємодій, використовувати його на потребу людини. Т. Гоббс зазначає, що таке знання дає нам можливість застосовувати по­передній досвід подвійним чином: 1) Ми можемо передбачувати явища, знаючи, що та ж причина дасть нам той самий наслідок; 2) Ми можемо викликати певний наслідок, змушуючи одне тіло певним чином впливати на інше. Мета науки за Гоббсом не у внутрішньому самозадоволенні від свідомості переборення складного завдання, і не в навчанні інших тому, що ми знаємо, а в умінні.

Що стосується моральної філософії - її задача за Гоббсом полягає в тому, щоб, за аналогією з науковим знанням та його метою, застосовувати специфічні універсальні взаємодії в суспільстві для усунення зла шляхом виконання громадянами власних обов'язків. Ця система обов'язків постає як система істинного знання про природу суспільства та його взаємодії.

Так як філософія досліджує тіла, і оскільки існують тіла природні та штучні, тому вона поділяється на дві частини: 1) Природна філософія, котра вивчає природні тіла у їх причинному зв'язку, у їх виникненні та зникненні, і 2) «Громадянська» чи моральна філософія, яка досліджує штучні тіла -держави, встановлюючи за допомогою суджень, що справедливо, а що ні.

Значення мови для філософського наукового дослідження. Мова: імена та речення.

Історія філософії

Головне питання: як за допомогою судження можна отримати нау­кове знання? Як перетворити наш безпосередній досвід у наукове знання? Т. Гоббс вважає, що головною і найвагомішою умовою набутку нового знання є мова.

У своєму безпосередньому досвіді можна навчатися зв'язувати предмети чи явища між собою. Оскільки явища часто повторюються в певній послідовності, то одні явища служать для людини знаком другого. Взагалі знаками ми називаємо: «попереднє по відношенню до наступного, і наступне по відношенню до попереднього, оскільки ми помічаємо, що це відбувається завжди одним чином». Такими знаками є і наші слова: «По­між цих знаків перебувають звуки людського голосу, які ми називаємо іменами чи назвами речей; за їхнього посередництва ми викликали в на­шому розумі представлення про речі, яким ми ці імена давали». Сполу­чення подібним чином таких вільних знаків називається мовою.

Імена виконують дві ролі: 1) вони служать «мітками», які виклика­ють у людині ті образи та уяви, які вони цими мітками позначують; як такі, вони ще не можуть служити способом для спілкування людей між собою; 2) вони є знаками, якщо і в інших людей викликають ті ж образи чи уяви, що і у людини, яка їх застосовувала. Але знаками вони стають лише тоді, коли поєднуються між собою лише певним чином, як частини мови. Відтак, поєднання в певному порядку імен дає нам філософське знання. Проте особливого значення за Т. Гоббсом набуває поєднання фі­лологічної мовної основи з порядком логічного судження.

Якщо Ф. Бекон та Р. Декарт принципово мали намір уникнути шля­ху досягнення істинного знання засобами силогістики, то Т. Гоббс нама­гається зберегти основу традиційної методології, але наситити її новим змістом. За загальною схемою шлях відшукання істинних зв'язків нагадує силогістику. Проте поєднанню підлягають не відсторонені поняття та те­рміни, а відчуттєво-означені імена - слова, яким відповідають предмети досвіду. Справа полягає в тому, наскільки правильно буде збережена ло­гічна основа мовного поєднання слів, як поєднання імен явищ та речей. Відповідно, і істинність зв'язків визначається не субстанцією явищ та предметів, а правильністю поєднання імен цих явищ у реченні. Саме цей акт судження, виявлений у реченнях, дає нам змогу отримати філософське знання. Лише такого роду речення дають нам загальне - спільне знання.

Речення бувають загальні та часткові, визначені та невизначені, іс­тинні та неістинні. Істинним речення є тоді, коли підмет дійсно включений в присудок, і навпаки. Тому істинність є вірно побудоване речення. Поза реченням не буде ні істини, ні хибності; бо ж істина не у речі, і не є власти­вістю речі; вона в реченні, в ствердженні чи запереченні. Речення також

Частина III. Філософія Нового часуХУІ-ХУІІІ сг.

бувають необхідними і випадковими. Імена в більш складних конструкціях можуть бути поєднані у чотири групи 1) імена речей (конкретні); 2) імена властивостей та якостей (абстрактні); 3) імена наших відчуттів (зір слух); 4) імена імен (загальний, спільний, частковий, заперечувальний).

Всі наші хиби з'являються в результаті поєднання двох імен різних груп в одному реченні, позаяк істинним реченням є лиш тоді, коли в на­шому поєднанні наявні імена однієї групи. Таким чином Гоббс означує сім різних хибних випадків. Але побудова речень - це ще не є розмірко­вуванням. Розмірковування - це поєднання речень: «Розмірковувати -означає будування силогізмів». Силогізми - це, по-перше, поєднання трьох речень, коли одне з речень є середнім, тому що воно пов'язує перше і третє; і, по-друге, психологічна операція при силогічному розміркову­ванні та ж сама, що й у простому реченні.

Силогізми можуть бути істинними і хибними. Хибність визначаєть­ся за формою і змістом. За змістом силогізм хибний тоді, коли хибне одне з речень, з яких він складається. Істинність також має номіналістичний характер, бо стосується не речей, а силогізму: складу речень. Для того, щоб уникнути хибної побудови силогізму необхідно уникати хибних ре­чень як складових силогізму. Для цього ж необхідно застосовувати у по­будові речення лише імена, які належать до однієї групи. Це зумовлюєть­ся визначенням змісту імен. Переходячи від визначення до визначення, ми наближуємось і досягаємо граничних загальних визначень. Ці найзагаль-ніші визначення або імена і є предметом дослідження «першої філософії», чи онтології. Завдання логіки, відтак, полягає в тому, щоб показати шлях, яким можна дістатися цих імен.

„ .. Теорія моралі і права Т. Гоббса тісно

Теорія моралі і права, „

^{г г г} пов язана з його психолопєю, з одного

боку, і є основою його теорії держави - з іншого. Предметом моралі, чи «мораль­ної філософії» є означення чинного та негідного у суспільстві: «Моральною філософією є не що інше , як наука про те, що називається добром та злом у людському суспільстві». Показово, що, як і у випадку з визначенням істинності мовних побудов, Т. Гоббс ви­значає не субстанційні основи добра та зла у суспільстві, а те, що ми нази­ваємо добром та злом. Оскільки самі по собі суспільні взаємодії є не доб­рими і не злими. Добро і зло «суть імена, які визначають наші бажання чи прихильності, і нашу відразу».

Вони, відповідно, є виразниками життєдіяльності людини. Відтак, реалізація добра та зла в природі є надбанням соціальної поведінки лю­дей. Тому моральність може бути зведеною до дослідження з точки зору

18 — 2-3048

Історія філософії

розуму правил поведінки людей, які живуть у суспільстві. Доброчинними будуть ті вчинки людей, які перебувають у відповідності з розумом, і, на­впаки, негідними - ті, котрі будуть суперечити розуму.

Означення цих раціональних правил поведінки потребує, за Гоббсом, встановлення вихідних, очевидних для всіх позицій. Перше твердження -всі люди рівні поміж себе фізично і духовно. Фізичні переваги не дають у межах соціальних стосунків права на додаткові пільги. Т. Гоббс зазначає, що фізичні переваги можуть бути цілком компенсовані діями людини на основі розуму, організації такого суспільного становища, коли фізично пе­реважаюча людини опиниться у скрутному становищі. Те ж стосується і переваг розумових, якщо розглянути ситуацію у зворотному напрямку.

Проте така рівність всіх передбачає і можливість надбання рівних і однакових статків у суспільстві. Але саме це й виявляється причиною во­рожнечі. Оскільки кожен має рівні права на досягнення рівних статків, виникає ситуація суспільної конкуренції. Саме це і визначає передумови суспільного життя.

Гоббс розрізнює три основні причини ворожнечі між людьми: зма­гання, недовіра і жадоба слави. Перша причини - змагання, - змушує на­падати людину на людину зі власної вигоди; друга - недовіра, - задля власної вигоди; а третя, - жадоба слави, - задля можливості вирізнитися. Такий стан, коли всі хочуть мати все, є «природнім станом», «війною всіх проти всіх»: «Тому що війна полягає не лише у боях, чи стані боротьби; вона продовжується весь той період часу, коли бажання розмірювати сили один з одним шляхом боротьби досить сильне.... Сутність війни полягає не у дійсній битві, а у певній налаштованості до війни, і війна продовжу­ється впродовж всього того часу, доки зберігається впевненість у супро­тивних намірах. Весь інший час - це мир». Але стан «війни всіх проти всіх» позбавляє можливості нормального життя. Т. Гоббс вказує на при­пинення нормального економічного життя, руйнування суспільних стосу­нків, які спричинюють соціальну апатію та зневіру у необхідності досяга­ти хоч найменших здобутків.

На противагу принципам Арістотеля, який твердить, що людина є істотою суспільною, Т. Гоббс доводить, що людина суспільна не за при­родним бажанням, а за необхідністю. У суспільстві, за Гоббсом, люди шукають не друзів, а здійснення власних планів та намірів. Будь-хто хоче відігравати першу роль і панувати над іншими; всі переймаються ідеєю власного знання та таланту.

Поняття добра і зла, справедливого та несправедливого, можуть бу­ти лише там, де існують суспільство та закон; там, де не існує усталених законів, не може бути і несправедливості, тому, що не може бути пору-

_______ Частина III. Філософія Нового часуХУІ-ХУІІІст._________

шення цих законів, а несправедливість саме і є порушенням цих законів: «Справедливість та несправедливість не є ні спроможностями душі, ні тіла.... Вони є якостями і властивостями лише людини, яка живе в суспі­льстві, а не одноосібно».

Т. Гоббс стверджує, що єдиною причиною устремлінь людей до су­спільного співжиття є страх смерті. Бажання оминути необхідне знищен­ня на шляху реалізації власних природних прав призводить до встанов­лення за необхідністю правил співжиття, які б забезпечили хоч часткове здійснення загальних прав людини та зберегли життя. Нам належить пра­во спрямовуватися до добра і обминати зло, але найвище добро - це жит­тя, найбільше зло - це смерть, відтак кожен має право на захист власного життя всіма можливими засобами. Слід зазначити, що вимога збереження життя членам суспільства, за Т. Гоббсом, постає істотною умовою почат­ку цивілізаційного процесу. Ця вимога буде покладена у стратегію визна­чення найдоцільнішої форми правління. Як і у випадку визначення істоти зла та добра в суспільстві (людина не є ні злою, ні доброю, а злими та до­брими визначаються її вчинки у системі суспільної взаємодії) для певної людської спільності. Сама по собі форма правління не є гарною, чи пога­ною її вартість визначається спроможністю забезпечення збереження життя членам суспільства.

Саме тому у практичній діяльності держава мусить постати як сус­пільний інститут, який забезпечує дотримання природних законів. Під природнім законом слід розглядати «Загальне правило, засноване на ро­зумі, яким кожний зобов'язує себе утримуватися від всього того, що, як на нього, може бути йому шкідливим». Таким чином, природній закон є об­меженням природного права.

Природній закон може також розглядатися як границя, межа, по­ставлена розумом нашим пристрасним спрямуванням. Пристрасті, як пра­вило, сліпі, вони намагаються досягти своєї мети без огляду на будь-яку небезпеку. Тому розум радить пристрастям досягати власної мети не за­собом війни, а завдячуючи згоді і намагання забезпечити життя - тобто вищу справедливість і благо. Тому в ім'я життя обмеження пристрастей -це жертва пристрастями згідно з обмеженням власних намагань.

Т. Гоббс налічує близько 20 «природних» законів. Найважливіші серед них такі: зумовлене інстинктом самозбереження намагання досяг­нення стану миру; обов'язок поступатися своїми правами задля громадян­ського миру; обов'язок виконувати укладені домовленості; вимога вважа­ти всіх рівними собі, вимога рівноправності і т. ін. Вся сукупність цих законів може бути зведеною до фундаментального моральнісного прин­ципу: не роби іншим того, чого не бажаєш собі

18*

Історія філософії

Відтак, мораль Гоббса має утилітарний відтінок і може бути логічно виведена із одного загального положення. Вона можлива лише у людей, і має вжиток лише у спільному співжитті. Мораль виявляється результатом застосування природного розуму з метою збереження життя і досягнення спокою. Жодного вищого змісту у поняття моралі Т. Гоббсом не вкладаєть­ся. Його політична теорія логічно слідує з його теорії моралі та права.

Для самозбереження та реалізації власних цілей люди укладають суспільний договір - відчуження певних природних інтересів в ім'я боро­тьби з небезпекою знищення. Суспільний договір означає утворення дер­жавної влади. Головною ознакою громадянського стану є наявність міцної централізованої влади.

Т. Гоббс не розрізнює громадянського суспільства і держави. Спо­сіб реалізації громадянського суспільства полягає в перенесенні належних людям прав на одну особу чи збори, які, виявляючи спільну волю всіх, можуть змусити кожного не порушувати раз визнаного договору. Держа­ва, завдячуючи перенесеними на неї всіх прав, володіє всіма правами, ко­трі належать людині в «природному стані». А оскільки права людини в природному стані безмежні, то безмежні і права держави.

Згідно з природою походження влади Т. Гоббс визначає і спосіб здійснення державної влади. Влада (держава) визначає для членів суспільс­тва абсолютне підкорення державній владі, оскільки будь-який спротив державній владі приводив би до повернення до природного стану війни всіх проти всіх. Відтак, мета держави полягає у тому, щоб ліквідувати природній стан людини, коли людина для людини вовк, і здійснювати порядок, за якого людина людині - Бог. Відповідно Т. Гоббсом визначаються і права держави:

1. «Меч справедливості»; це є право карати порушників законів; без цього права не може бути забезпечена безпека;

2. «Меч війни»; право оголошення війни і прийняття миру, а та­кож встановлення кількості збройних сил і грошових заоща­джень, необхідних для ведення війни, оскільки безпека зале­жить від існування військ, сила ж війська залежить від єдності держави, а єдність держави - від єдності верховної влади;

3. Право суду, або ж розгляд випадків, де необхідне застосування «меча», оскільки без вирішення суперечностей неможлива охо­рона одного громадянина від несправедливості з боку іншого;

4. Право встановлення законів власності, оскільки до встановлен­ня державної влади кожному належало право на все, що й було причиною війни всіх проти всіх. Але з встановленням держави мусить бути визначено - що кому належить;

5. Право встановлення підзвітних органів;

_______ Частина III. Філософія Нового часу ХУІ-ХУІІІ сг._________

6. Право заборони шкідливих вчень, що ведуть до порушення миру.

Т. Гоббс встановлює три види державної влади: монархію, аристо­кратію, демократію. Тиранія, олігархія і анархія є не певними формами державної влади, а лише іншими назвами тих самих видів - назвами, які виявляють наше негативне ставлення до кожної із зазначених форм. Вод­ночас, Т. Гоббс вважає, що найкраща до визначеної ним мети суспільства форма державної влади - монархія.

Філософія Б. Спінози

Бенедшт Спіноза (Барух д'Еспіноза) народився в Амстердамі в 1632 р. у багатій сім'ї іспанських євреїв, які змушені були прийняти хрис­тиянство. (Євреїв і маврів, які змушені були відректися від власної віри, в Іспанії презирливо називали «марраки»). У школі Спіноза глибоко знайо­миться з давньоєврейською мовою і ґрунтовно вивчає Біблію та Талмуд.

Між 1652 і 1656 рр. Спіноза вивчає латинську мову та науки у шко­лі Франциска ван ден Ендема, що дало можливість познайомитись із сві­товою класикою та сучасними відомими філософами: Р. Декартом, Ф. Бе­коном, Т. Гоббсом. Це привело до світоглядних зіткнень із принципами іудейської релігії, які уособились у пряму війну з авторитетами общини.

В 1656 р. Спіноза відлучається від Синагоги, його проклинають і виганяють з общини. Варто зазначити, що таке вигнання спричинювало втрату всіх родових та сімейних стосунків. Воно мало значення тотально­го зневажання людини в межах общини по всій Європі.

Після вигнання з общини Спіноза перебуває у невеликому селищі поблизу Амстердаму. Пізніше він перебирається в Рейнсбурґ поблизу Лейдена, звідти - до Варбурґу коло Гааги, а звідти - з 1670 р. оселяється в Гаазі. Засоби до існування Спіноза забезпечував собі шліфуванням опти­ки. Відлучення від Синагоги, яке мало юридичне і соціальне значення, відокремило його від християн (хоча він і не прийняв їхньої віри). У 1673 р. філософу запропонували обійняти посаду завідувача кафедрою в Гейде­льберзі, однак він ввічливо відмовився. Спіноза помер у 1677 р. на 44 році життя від туберкульозу.

~ . Перший твір Б. Спінози - «Короткий

Основні твори ^г С. .... ^ґ

^г трактат про Бога, людину і її щастя» на-

писаний приблизно в 1660 р. До 1661 р. відноситься «Трактат про вдосконалення розуму». Написання основного твору «Етика», який був опублікований після смерті Спінози в 1677 р., датується приблизно 1661 р.

Історія філософії

Єдиним твором, що був опублікований за час його життя і під влас­ним іменем є «Основи філософії Декарта, доведені геометричним спосо­бом» з долученням «Метафізичних розмислів». Спіноза був надзвичайно освіченим вченим. Джерелом його творчості були пізньоантична філософія, середньовічна єврейська схоластика Маймоніда і Авіцеброна, схоластика ХУІ-ХУІІ ст., філософія Відродження (Дж. Бруно, Р. Декарт, Т. Гоббс).

. Спіноза не задається питанням, яка ме-

тодологія досягнення істини, і які її оз­наки, щоб задовольнити виключно абс­трактний теоретичний інтерес, але до­сліджує, яка істина здатна надати смисл людському існуванню, чи є вона благо, досягнувши якого можна забезпе­чити людині щастя. Основна праця Б. Спінози «Етика», яка дуже чітко побудована на принципах дедуктивно-геометричного методу, є дуже по­дібною Евклідовим «Началам». Метод, застосовуваний Р. Декартом, і ви­соко оцінений Т. Гоббсом.

Метод має багато прихованих мотивів для свого застосування, оскільки суто математичні методи могли б звузити цілі, яких хотів досяг­ти Спіноза. Дослідникам видається, що те, проти чого виступав Спіноза є: заперечення

а) властивий більшості схоластам абстрактний метод побудови си­
логізму;

б) правил риторики, притаманних епосі Відродження;

в) занадто багатослівний (раввінський) методу викладу.

Однак цей метод не може бути зведений лише до данини інтелекту­альній моді Нового часу. Зв'язки, котрі пояснюють реальність, і як її ро­зуміє Спіноза, є виявом певної раціональної необхідності, якщо все, з Бо­гом включно, гіпотетично можна «довести» з такою ж абсолютною стро­гістю, то евклідів метод виявляється найбільш відповідним. Окрім того, метод дає перевагу неемоційного витлумачення предмету: «Не сміятися, не плакати, не відвертатися, а розуміти».

„ - ... Ще Арістотель писав, що відповідь на

Питання субстанції. ^г _тгт - • „

вічне питання: Що таке субстанція? по­слідовно дає вирішення іншим метафі­зичним проблемам. За Арістотелем, все, що існує, у дійсності виявляється лише субстанцію, або ж формою її прояву. Те ж твердить і Спіноза: «У природі не існує нічого, окрім субстанції та її проявів».

Частина III. Філософія Нового часу ХУІ-ХУІП сг._____________

За Б. Спінозою, всупереч Декарту, існує лише одна субстанція. Така субстанція є причиною самої себе («саиза киі«), і не може не бути визна­ною як реальність, яка обов'язково існує. Якщо субстанція є «те, що в собі і для себе», тобто дещо, що не потребує нічого іншого для власного існу­вання, то субстанція співпадає з «причиною самої себе».

Декартова духовна і тілесна субстанції у Спінози перетворюються лише на два із нескінченної кількості «атрибутів» субстанції, а думки і речі, як і все емпіричне, стали проявами («модусами») субстанції, інакше, тим, що сприймається лише через субстанцію. Цим визначається принци­пова відмінність структури субстанцій Р. Декарта від структури Субстан­ції Б. Спінози. Вже зазначалося, що стосовно Р. Декарта варто вести мову не про принципову онтологічну дуалістичність, а про онтологічну мно­жинність субстанцій. Якби цей чинник не враховувався Б. Спінозою, ми б отримали погляд на субстанцію, яка, всупереч Р. Декарту, була причиною самої себе (мала іманентну причину), була єдиною і однією, та мала б всього два атрибути - протяжність та мислення. Однак Б. Спіноза веде мову не про два атрибути субстанції, а про нескінченну кількість атрибу­тів субстанції, застосувавши, відтак, не суто визначений кількісний пока­зник, скільки принцип множинності субстанцій.

Збіг субстанції з Богом Спіноза пояснює наступним чином: «Я ус­відомлюю Бога як абсолютно нескінченну істоту, тобто субстанцію, скла­дену з нескінченної множини атрибутів, кожний з яких відбиває і нескін­ченну сутність». Дана субстанція - Бог, - вільна, тому що вона існує і діє за необхідністю своєї власної природи: вона вічна, оскільки існування міс­титься в її сутності. Все це існує у восьми визначеннях в «Етиці» Спінози. А висновок такий: Бог є єдино існуючою субстанцією.

Атрибути. Субстанція (Бог), яка є нескінченною, виявляє і здійс­нює свою сутність у нескінченній кількості форм і образів: - це «атри­бути». Атрибути, оскільки кожен з них виявляє нескінченність божест­венної субстанції, мусять сприйматися «самі по собі», інакше, один без допомоги іншого. Однак, атрибути не можуть бути причиною самих себе. Із нескінченного різноманіття атрибутів субстанції, люди, за Спінозою, знають лише два: мислення і протяжність. Але протяжність і мислення є лише атрибутами Бога. Бог не є тілесним, але протяжним, оскільки пред­мети стають належними не до Бога, а до атрибуту. За визначенням Б. Спі­нози атрибути є формою прояву субстанції

Модуси. Окрім субстанцій, зведених до атрибутів, існують модуси. Б. Спіноза визначає модуси як стани прояву субстанції. Тобто, модуси по­ходять з атрибутів і виявляють собою призначення атрибутів. Однак Спіно­за не переходить безпосередньо від нескінченних атрибутів до кінцевих

Історія філософії

Третя шляхетна істина випливає з другої. Вона вказує на припи­нення страждання. Страждання припиняється разом з припиненням при­чини страждання. Цей стан у буддизмі називається просвітленням. Про­світлення досягається в стані «Нірвани»^

Треба зауважити, що просвітлення, або «Нірвану», можна досягти і в цьому житті, якщо позбавитися зайвих афектів. Для цього треба обірва­ти все, що зв'язує людину з цим життям, тобто з народженням та смертю. Просвітлену людину буддисти називають архатпом. Розірвати всі зв'язки з життям, залишаючись живим, можна за допомогою чотирьох ступенів зосередження. Зосередженню передує шлях до звільнення, котрий опису­ється в четвертій шляхетній істині.

Цей шлях складається з восьми ступенів і називається «восьмискла­довий шлях»: 1) Правильні погляди - пізнання чотирьох шляхетних істин; 2) Правильна рішучість - це твердий намір перетворити життя у світлі істини; 3) Правильна річ - це контроль за мовленням; 4) Правильна пове­дінка - це утримання від невірної дії; 5) Правильний спосіб життя - це отримання засобів до життя чесним шляхом; 6) Правильне зусилля - це постійний потяг підтримувати моральність; 7) Правильний напрямок ду­мок - це постійне утримання в пам'яті того факту, що речі за своєю при­родою мінливі; 8) Правильне зосередження за допомогою чотирьох стадій є послідовною сходинкою на шляху до мети - нірвани.

Створивши таку концепцію, Будда все ж не зміг заперечити метафі­зику остаточно, він просто знайшов для неї іншу форму. Його вчення не могло не мати філософського підґрунтя. Це так зване вчення про закон дхарми (або дхамми, на мові палі). Кажуть, сам Будда надавав своїй теорії дуже великого значення. Він говорив: «Відкиньмо питання про Початок та Кінець. Я буду вчити вас Дхаммі». Остаточно з'ясувати питання про те, що є дхамма, нікому ще не вдалося. Скоріш за все, її можна уявити собі як даршану (дзеркало) буддизму, котре виникає як просвітлення (Нірвана). Коли у Будди запитували, що є Нірвана, він нічого не відповідав, але не тому, що не знав відповіді. Будь-яка відповідь (слово) було б вже обме­женням Нірвани.

Про Дхарму Будда говорив, що її можна досягти шляхом чотирьох стадій зосередження (тобто, за допомогою йоги). Якщо ми будемо сприй­мати дхарму як душу людини, то це буде помилкою. Це є запереченням душі, проте таким її запереченням, коли очам буддистів відкривається якийсь світ, що складається з дивовижних елементів (дхарм). Як фізична структура індивіда складається з атомів, так само його духовна частина складається з дхарм і потоку свідомості. Дхарми існують у людині як ан-ти-частки, утворюючи, таким чином, анти-душу. Замість абсолюту з'явля-

Історія філософії

модусів, а передбачає існування нескінченних модусів, які обіймають сере­динне положення. Наприклад, нескінченні модуси нескінченного атрибуту мислення є нескінченний розум і нескінченна воля; нескінченні модуси не­скінченного атрибуту протяжності - рух і стан спокою. Нескінченним мо­дусом виявляється також світ як сукупність предметів. Перехід від нескін­ченного до кінцевого Б. Спінозою не доводиться, а констатується. Нескін­ченне породжує лише нескінченне, а кінцеве має своєю причиною кінцеве. У цьому і полягає основна проблема онтологічної основи теорії Б. Спінози: не існує безперечного переходу від нескінченного до кінцевого.

□ ->□ ->□ ->□

? ? ? ?

Нескінченні модуси	п
атрибути Т
субстанція Т

Своєрідним можна визнати і пантеїзм філософа Б. Спіноза розрізнює «паоїга паШгап8« - «породжуючу природу», що є Бог, і «пашга пашгаїа» -«породжену природу» - світ, наслідок цієї причини, який, однак, цю при­чину утримує іманентно у собі. Таким способом філософ намагається пояс­нити єдність Бога та субстанції у її проявах, і, водночас, розрізнити джерело божественної сутності і наслідки її нічим не обмеженої діяльності. Оскільки ж нічого не існує поза Богом - концепція Спінози є пантеїстичною.

Згідно з пантеїстичною основою розгортається і чинність принципу детермінізму. Рух і спокій є нескінченними модусами атрибуту протяжно­сті, і, водночас основою існування окремих речей. Кожна природна річ, кожне явище має зовнішню причину. Як природа у цілому (що є причи­ною самої у собі), так і кожна окрема річ підлягають універсальному за­кону причинності: «У природі не існує речі, про яку не можна було б спи­тати, чому вона існує».

Але Б. Спіноза відкидає телеологічний компонент причинності. Оскільки Бог і Субстанція (Природа) є одне й те ж, Бог, як довершеність і досконалість, не може мати будь-якої мети, тобто рівня для вдосконален­ня (Цим забезпечується критика Б. Спінозою антропоморфізму у поглядах на Бога, перекладання на Нього людських чинників життя). Лише розум вимагає досліджувати природу такою, якою вона є.

Кожна матеріальна річ необхідна у системі природи. Ця необхід­ність визначається, по-перше, єдиною природою Бога, з якої ця річ випли­ває як логічний наслідок (логічна необхідність), і, по-друге, зовнішніми причинами, іншими речами (фізична необхідність). З точки зору Розуму -

_________ Частина III. Філософія Нового часуХУІ-ХУІІІ ст.___________

ці причини збігаються. Взятий у цілому загальний порядок природи набу­ває характеру абсолютної або логічної необхідності. З огляду на станови­ще розуму, це становище логічно виключає існування випадковості. Ви­падковість є лише наше незнання певного зв'язку у цілісній логічній сис­темі. Б. Спіноза не протиставляє свободу необхідності. Але визначає її через необхідність. Він розрізняє два види необхідності: вільну і вимуше­ну. Друга, за Спінозою, не є істинною необхідністю.

Річ буде вільною, якщо вона діє відповідно до власної природи. Та­ким може бути лише Бог, або субстанція як саиза зиі (причина самої себе). Вона не має зовнішньої причини і не знає примусу. Усі інші речі, модуси атрибутів мислення і протяжності є вимушеними.

Принципові твердження Р. Декарта щодо розрізнення світу на ма­теріальну субстанцію та духовну започаткували і відмінні способи подо­лання цієї онтологічної самостійності. Практично неможливо було пояс­нити співмірність процесів, які визначалися протяжністю та мисленням, їхня імовірна взаємність тяжіла чи до нівелювання розрізнення, тобто злиття до єдиної субстанції, чи до кардинального визнання незалежності змістів у кожній з субстанцій. З точки зору Б. Спінози саме ідея паралелі­зму вирішує картезіанську проблему. Будь-яка ідея (а під ідеєю йдеться як про будь-який мисленний зміст, виявлений у будь-якій формі - простій чи складній), оскільки вона існує, є об'єктивною, тобто має відповідність у предметному порядку. Ідеї і речі являють собою не що інше, як два різних аспекти однієї й тієї ж сутності, події. Саме тому дослідження за допомо­гою розуму і застосування саме розуму дає людині можливість мати іс­тинне знання і висновувати про систему універсальних взаємодій, які ма­ють чинність у матеріальному та духовному світі.

Відтак, Б. Спіноза не розрізнює в абсолюті різниці між ідеями іс­тинними і неістинними: він вирізняє лише ідеї більш відповідні і менш відповідні. Б. Спіноза вважає, що існує три роди пізнання: 1) гадка і уява; 2) раціональне пізнання; 3) інтуїтивне пізнання.

1) Перший рід пов'язаний з емпіричним матеріалом, відчуттєвими сприйняттями і образами. Ця форма, теоретично незрівнянна з наступни­ми, надзвичайно важлива. її неістинність полягає в недоліку ясності і чіт­кості. Ця форма обмежується окремими випадками і не передає зв'язку і відношень причин, або ж загального порядку Природи.

2) Пізнання другого роду (Каїіо) є пізнанням власне науковим, або ж формою пізнання, яка знаходить власне відбиття у математиці, геомет­рії, фізиці. Але не лише це.

Йдеться про форму пізнання, яка грунтується на адекватних ідеях, спільних для всіх людей, і таких, що дають загальні визначення речей. Це

Історія філософії

ідеї кількості, форми, руху і т.д. Раціональне пізнання охоплює не лише окремі ідеї, але й незбіжні зв'язки між ними. Відтак, раціональне пізнання установлює причинний ланцюг у його необхідності - адекватне, відповід­не пізнання.

3) Третій рід пізнання полягає у баченні речей, які випромінюються Богом - Божественне бачення. Оскільки сутність Бога пізнається при по­середництві атрибутів, котрі її складають, інтуїтивне пізнання обумовлю­ється наявністю відповідної, адекватної ідеї атрибутів Бога і приводить до ідеї сутності речей.

Всі три роди пізнання різняться лише рівнем чіткості, самим непев­ним у першому, і найвищим у третьому випадках - при інтуїтивному ба­ченні, коли не існує необхідності навіть у якомусь опосередкуванні (дове­деннях). Пізнання будь-якої дійсності є пізнанням Бога.

Філософія Д. Локка

Джон Локк народився 29 серпня 1632 р. у Рінгтоні, графство Соме-рсет, у сім'ї індепендента, чиновника суду. Освіту Д. Локк отримав у Вес-тмінстерській монастирській школі. Саме в цей час був страчений король, і країну охопив новий тип суспільних відносин, що мало, проте, виявля­лось у школі. Однак майбутній філософ і творець теорії розподілу влади став свідком революційних процесів у суспільстві.

У 1652 р. Локк вступає до коледжу Христової церкви Оксфордсько­го університету, з яким була пов'язана згодом практично вся наукова дія­льність філософа. Д. Локк не прийняв запропонованого йому духовного сану, відтак зміг отримати право на викладання лише давніх мов та рито­рики, а згодом і моральної філософії. Саме в цей час Локк починає ціка­витися природничими науками, що згодом привело до переосмислення підстав традиційної філософії.

Водночас Д. Локк подає до Оксфордського університету прохання про можливість отримання ступеня доктора медицини. Йому відмовля­ють, і в 1667 р. він приймає запрошення лорда Антоні Ешлі Купера (графа Шефтсбері) на місце домашнього лікаря, і переїжджає в Лондон. Особли­вий вплив на нього в цей час мали особисті товариські стосунки з Робер-том Бойлем та Томасом Сіднемом, прихильниками дослідного вивчення проблем фізики та медицини відповідно.

У 1668 р. Локка обирають членом Лондонського королівського то­вариства за заслуги у дослідженні природничих дисциплін.

Соціально-політичне напруження, що охопило суспільство, завдя­чуючи зв'язкам з лордом Шефтебері, втягнуло і Д. Локка. Проблеми полі-

_________ Частина III. Філософія Нового часуХУІ-ХУІІІ сг.______________

тичні водночас приводять філософа до вирішення проблем філософських. Саме завдяки участі у гуртку (близько 1670 р.) стала можливою поява провідного філософського твору мислителя «Досвід про людське розу­міння», роботу над яким філософ завершив через декілька десятків років, підсумувавши розгляд проблем гуртка. З 1672 р. Д. Локк перебуває у Франції. Саме там він безпосередньо ознайомлюється і вивчає всі сучасні йому зразки Нової філософії, водночас реалізуючі політичні доручення однієї із політичних партій Англії.

З 1679 р. по 1682 р. Д. Локк перебував у Лондоні і брав найактив­нішу участь у політичних баталіях країни. Саме це призвело до того, що у 1683 р. він був вимушений, після річної напівпідпільної діяльності, еміг­рувати до Голландії. У цей же час королівська адміністрація увільняє Лок-ка з посади в Оксфордському університеті, а згодом звертається з офіцій­ною вимогою до голландської влади про видачу філософа. Це призвело до необхідності напівлегального перебування Локка у Голландії. У грудні 1686 р. Локк завершує працю над «Досвідом про людське розуміння. На цей час припадає і активна літературна діяльність, котра охоплює найріз­номанітніші галузі гуманітарного життя.

Після завоювання Вільгельмом ПІ Оранським влади у Англії, роком пізніше Д. Локк повертається у 1689 р. до Лондона. Його політичні амбіції і схильності дають змогу перебування на значних чиновницьких посадах. Вершиною цієї діяльності стало заснування Англійського банку. З 1691 р. Локк припиняє активну чиновницьку діяльність і оселяється в помісті Оте. Цей період життя означений значними філософськими дослідженнями, особливо полемічного характеру. 28 жовтня 1704 р. Д. Локк помер.

Епістолярна спадщина Локка складає значний доробок. Сучасні анг­ломовні видання налічують понад 30 томів, куди включені окрім філософ­ських, праці з політики, економіки, виховання, релігії, історії та ін. Загальна онтологічна концепція Д. Локка була викладена в його праці «Елементи натуральної філософії», яка була поєднанням власних поглядів з концепці­ями природничників, зокрема І. Ньютона, П. Гассенді і Р. Бойля.

Д. Локк визнає існування зовнішнього середовища, яке не залежить від нашого визначення його власного існування, і може бути даним у фор­мах людського знання. У теорії Локка поєднується традиційний атомізм із законами світової і земної механіки, як джерела руху та зміни. Таким чи­ном, Локк поєднує у цілісну систему, що функціонує за єдиними законами, фрагменти об'єктивного середовища. Саме ця відкрита для майбутніх уто­чнень система, виявляється цариною застосування людиною власних інтен-цій, намірів та потреб, яка залежить від її здібностей і здатностей оперувати цією цілісністю. Ця ж система стане і предметом палких суперечок, зокрема

Історія філософії

навколо співвідношення відчуттєвих предметів та матеріальної субстанції, а також розрізнення якостей речей на первинні та вторинні.

Практична значущість знання про зовнішній світ, за Д. Локком, прямо пропорційна структурі знання про структуру ж і механізм пізнава­льних здатностей людини. Структура ж знання залежить від ставлення людини до об'єктивного середовища. Найперше, Д. Локк розрізняє у про­блемі буття світу чотири питання:

1. Чи існує багатоманітний світ матеріальних об'єктів?

2. Які властивості цих матеріальних об'єктів?

3. Чи існує матеріальна субстанція?

4. Як виникає у нашому мисленні поняття матеріальної субстанції і чи може це поняття бути виразним і чітким?

На перше питання Локк відповідає ствердно і безумовно. До другого слід підійти із спеціальним дослідженням. Відповідь на третє питання про­голошує, що якщо існує загальна і спільна підстава речей, то вона мусить бути матеріальною, а поняття матерії безумовно містить ідею суцільно од­норідної матерії. Можливість існування духовної субстанції не стверджу­ється, але й не заперечується. Ймовірність відсутності духовної субстанції може бути виведеною з того, що мислення може бути набутком матерії.

Щодо відповіді на четверте питання, то у Д. Локка чітко окреслю­ється неспівмірність двох переходів: перехід від єдиноподібної матерії до багатоманітності в речах і речей цілком дійсних. Проте проблема виникає тоді, коли виникає намір розглянути зворотній процес. Визнання матеріа­льної субстанції як основи речей логічно поєднується з наступним кроком визнання проявів цієї субстанції - систему матеріальних, досвідно-відчут-тєвих речей. Однак рух від речей до матерії зазнає перепон. Якщо матері­альність визначається відчуттєвістю, та має предметний прояв, то як мож­ливо водночас сприйняти відчуттєво субстанцію, але не у предметній фо­рмі, а у формі загальної основи всіх предметів. Відтак, матеріальна суб­станція стає опорою (кирроїт) чи опорами для емпіричних субстанцій, що, власне, і надає останнім сенс матеріальності.

Головна суперечність полягала в тому, що подібна опора мусила бу­ти позбавлена якісного визначення, що призюдило до численних проблем із визначення первинних властивостей речей. Ця невизначеність призвела до того, що Д. Локк делегує деякі із властивостей речей у якісні ознаки -атрибут матеріальної субстанції, дещо уподібнюючи її декартівській.

Відповідно виникало ускладнення і з проблемою руху у відношенні до матерії. Безатрибутивність матерії не передбачала руху власним ста­ном. Необхідно було визначення джерела руху, що вносило специфічний антиматеріалістичний компонент. Цей підхід можна розглядати як різно-

__________ Частина III. Філософія Нового часуХУІ-ХУІІІст._________

вид деїзму. Іншою проблематичною обставиною є кількісне означення явищ психіки та природи, хоча це чітко узгоджується із природничою ка­ртиною причинно-наслідкових зв'язків.

Одним із вихідних положень теорії пізнання Д. Локка було визнан­ня походження всього людського знання із досвіду. Це було практичне гасло емпіричної філософії, генетичне коріння якого сягає ще Епікура. Але емпіризм може бути різним, так як у досвіді можна вбачати або ж відчуттєві сприйняття людей (сенсуалізм), або ж стан психіки у цілому, і зокрема розуму (емпіричний раціоналізм). Сенсуалізм водночас буває або ж ідеалістичним, коли заперечується існування зовнішнього матеріально­го чинника відчуттів, або ж матеріалістичним, коли досвід розглядається як сукупність відчуттєвих сприйняттів об'єктивно означених об'єктів -тип сенсуалізму, що належить Локку.

Локк є продовжувачем матеріалістичної лінії Бекона, Гоббса і Гас-сенді. Усталення цього принципу вимагає спростування позадосвідних, необ'єктивованих чинників і джерел знання - вроджених ідей або прин­ципів. Об'єктом критики Локка стали головні представники трьох філо­софських шкіл: ідеалістично спрямовані картезіанці, зокрема Ніколя Мальбранш; кембріджські платоніки на чолі з Генрі Мором і Ральфом Кедвортом; англійський філософ Герберт Чербері, і, власне, Р. Декарт.

Критика вроджених ідей у Локка ґрунтується на впевненості філо­софа в існуванні єдиного джерела знання - зовнішнього предмета, що фі­ксується відчуттями. Ні до народження людини, ні в час (Декарт), ні потім не виявляється людського середовища, власне - внутрішнього, яке б міс­тило позадосвідний об'єм знань. З іншого боку, джерелом знання не може бути і сприйняття людиною Бога, оскільки Локк доводить, що ідея Бога є надзвичайно неоднозначною для філософії, а стосовно природи Бог не може бути її елементом, отже, - матеріальним об'єктом, який не втрачає власних божественних атрибутів: або - або.

Досвідний характер сприйняття заперечує і наперед завданий ідеал життя світу, який би містився поза природними законами взаємодії мате­ріальних тіл. Далі Локк вказує на неможливість писання до того, як розум зможе орудувати відчуттєво означеними ідеями, і на невизначеність по­няття потенційного знання, котре закладене в ще немислячому мисленні. Цей напрям критики був спрямований на вчення Ґ. Ляйбніца про вроджені потенції. Водночас, Локк не заперечує певних схильностей людського індивіда, що вже окреслюється при народженні. Але наголошує на тому, що ці схильності теж мають досвідну основу.

Велике принципове значення мала критика поглядів, що слідували із вчення про вроджені ідеї, у якому стверджувалося, що загальні ідеї, як

Історія філософії

правило, складають перший етап пізнання. Локк доводить, що спільні на­вчальні аксіоми не мають статусу очевидностей, безсумнівних істин, від­так вони не можуть мати характеру універсальних визначників наукового дослідження. Вся ця сукупність критичних зауважень призводила до не­обхідності обґрунтування загальних складових вчення про знання (епі­стемологія), як структуру передумов осягнення зовнішньої дійсності.

„ . В позитивному розумінні питання про

Поняття досвіду. „

походження ідей у розумі людини ви­рішується Локком у другій книзі «Дос­віду про людське розуміння». Як дже­рело знання досвід має певні визначен­ня. Д. Локк під досвідом мав на увазі всю сукупність того, з чим людина безпосередньо має справу впродовж всього життя. Початок набутку знан­ня розпочинається з народженням людини, коли стан її ментальної ціліс­ності нагадує вичищену дошку - <4аЬи1а газа«. Проте факт «народження» людини має суперечливий характер. Коли ми можемо вважати людину живою істотою, яка набуває власного досвіду?

Змістом досвіду є найперше відчуття, яке надходить до органів від­чуття і доводить існування зовнішніх речей. Досвід людини, збільшуючись впродовж життя водночас формує і відчуттєву та емоційну основи психіки людини. Відповідно, з формальної точки зору досвід виявляється як сукуп­ність простих ідей, які надаються нам у результаті дії зовнішніх предметів на наші органи відчуттів, але й результатом діяльності власне свідомості.

Під простими ідеями Д. Локк мав на увазі будь-який об'єкт пізнання, який став відомий розуму безпосередньо. До простих ідей він зараховував найперше сприйняті душею відчуттєві сприйняття, які мають власним дже­релом зовнішній світ, а також копії з них, які затримуються у пам'яті і зго­дом виявляються у свідомості. Ідеями також можуть бути і суто уявні утво­рення, або ж продукти відчуттєвої уяви. Прості ідеї - це ідеї, при сприй­нятті котрих людина пасивна; від неї не залежить, мати їй, чи не мати прос­ті ідеї. Власне, пасивними постають відчуття людини. За визначенням філо­софа відчуття сприймають, і не можуть не сприймати. Так само від них не залежать якості того, що сприймається. У процесі сприйняття відчуття не можуть додавати чогось до змісту того, що сприймається. Окрім сприйман­ня відчуття також засвідчують характер предмета сприймання. Те, що сприймається відчуттями належить до зовнішньої дійсності.

Складні ж ідеї є продуктом активної діяльності, спрямованої на до­бування знання. Прості ідеї не можуть бути поділені на складові, складні ж ідеї утворені з простих. У коло ідей Локк заключає і поняття, котрі були

_________ Частина III. Філософія Нового ч