Розділ і. Неопозитивізм

Основи філософії позитивізму, як відомо, були закладені у 30-ті роки XIX ст. французьким філософом О. Контом та його молодшими сучасни­ками Дж. Ст. Міллем та Г. Спенсером. Всупереч всій попередній філософії, яка ґрунтувалася на «метафізичних» (умоглядних і тому таких, що не ма­ють чутгево-достеменного існування) принципах, Конт пропонує «реконст­руювати» філософію, уґрунтувавши її на «позитивних» фактах. Розкриваю-

Історія філософії

чи зміст поняття «позитивності» (звідки й назва контового вчення - «пози­тивізм» або «позитивна філософія»), Конт підкреслює, що «позитивне» означає «реальне на противагу химеричному». Реальне ж, за Контом, є «фа-ктуальне», відчутне існування. Все, що виходить за межі такого існування не є реальним, «позитивним», воно є химерним, непотрібним, сумнівним, невиразним, негативним - одним словом, нереальним.Орієнтуючи філо­софію на чуттєво-фактичний ґрунт, на досвід, Конт інтуїтивно рухався у вірному напрямі, шукаючи способу подолання новочасної однобічності природного і духовного (матеріального і ідеального), органічного поєднан­ня цих двох фундаментальних реальностей. Але знайти реальну форму та­кого поєднання ні Конт, ні Мілль, ні Спенсер не змогли, оскільки «досвід» -фундаментальна реальність, до якої вони апелювали - тлумачився ними однобічно (ідеально) як сукупність сприйняття і переживань.

Названі засновники позитивістської філософії створили початкову форму позитивізму (в історії філософії її так і називають - «перший пози­тивізм»), характерною рисою якого є опора на «факти», сукупність яких виступає як досвід, що є формою безпосереднього знання реальності, своєрідною «злитістю» знання і реальності. Але, як вже підкреслювалося, домінантою цієї «злитості» є все ж знання - сприйняття і переживання, в результаті отримуємо феноменалістську картину реальності, близьку до Берклівської «формули» - «Є55Є Є8І регсірі». І звідси неминучий наслідок -криза «першого позитивізму».

Позитивістську програму «реконструкції філософії», проте, підхопи­ли «другі позитивісти», прихильники так званого емпіріокритицизму, най­більш авторитетними серед них були професор Цюріхського університету Р. Авенаріус і професор Віденського університету Е. Мах. На відміну від «перших позитивістів», які, орієнтуючись на цілісність досвіду (як єдність моментів реальності і знання про неї) сприймали цю цілісність через безпо­середність у ній моменту гносеологічного - ідеального досвіду і його суб'єктивною формою. Але розрізнення це у них виявляється суто номіна­льним, відносним, внаслідок чого факти постають в емпіріокритицизмі як нейтральні «елементи світу», які водночас (але в різних відношеннях) є і «фізичними і «психічними» різновидами досвіду. Внаслідок абсолютизації моменту відносності у відмінності об'єктивного і суб'єктивного аспектів досвіду, останній виявляється нестійким, плинним, фактично нефіксовува-ним феноменом, який щомиті, відступаючи у минуле, нігілює, стає ніщо. Настає нова - друга - криза позитивістської філософії, подолання якої від­булося вже в межах «третьої» форми позитивізму - в неопозитивізмі або «третьому позитивізмі», який народжується у 20-х роках XX ст. з так звано­го «Віденського гуртка» філософів, що його створив учень Маха М. Шлік

Частина VI. Розвиток сучасної світової філософії

при кафедрі індуктивних наук, заснованої у свій час ще Махом. Віденський гурток виріс з філософського семінару організованого Шліком у 1922 р., до якого входили студенти і викладачі університету (переважно фізики), які цікавилися проблемами пізнання і, зокрема обгрунтування істинності ре­зультатів пізнавальної діяльності - «верифікації» (від лат. уегіїав - істина), як висловлювався Шлік. Організаційно гурток оформився у 1930 р., у цьому ж році почалося видання журналу «Егкеппгпіз» («Пізнання»), який проіснував до 1939 р. До учасників гуртка належали О. Нейрат, Г. Ган, Ф. Вайс-ман, В. Крафт, Г. Фейгл, К. Ґедель, Р. Карнап. З гуртком тісно співробітни­чали Г. Райхенбах (Німеччина), Ф. Франк (Чехословаччина), А. Ж. Айєр (Великобританія), Е. Нагель (США) та ін. Нейрат, Ган і Карнап видають маніфест гуртка «Наукове розуміння світу. Віденський гурток», а у 1938 р. починається видання «Міжнародної енциклопедії уніфікованої науки».

Вирішальний поштовх формуванню концепції неопозитивізму, яка висунула позитивістську ідею в ряд провідних філософських напрямків сучасності, надав контівській програмі «реконструкції філософії» австро-англійський філософ Людвіґ Вітттенштайн (1889-1951). Опублікована у 1921 р. в Німеччині і видана в англійському перекладі з передмовою Б. Рас-села у 1922 праця Віттґенштайна «Логіко-філософський трактат» мала великий вплив на позицію «Віденського гуртка», з яким Віттґенштайн активно співпрацював. Як вже говорилося, головною метою створеного Шліком філософського семінару було віднайдення ефективного способу перевірки філософських уявлень на предмет їх істинності - верифікація. А як це можливо перевірити? Вочевидь отримавши гарантію їх відповіднос­ті фактам. Але ж як можна порівняти уявлення - цей духовний, ідеальний феномен - з фактами, об'єктто-природними реаліями? Адже у свій час критикуючи наївну ідею Локка про «схожість» ідей і предметів, Берклі цілком слушно зауважив, що «ідеї можуть бути схожими лише на ідеї». І взагалі, як це засвідчив сумний досвід «другого позитивізму» (емпіріо­критицизму), сприйняття і уявлення як елементи досвідної ситуації існу­ють лише у даний момент, невблаганно зникаючи наступної миті у мину­лому - саме ця плинність безпосередніх даних досвіду, як вже відзначало­ся, поставила крапку в історії емпіріокритицизму.

Віттґенштайн наголошує на тому, що говорити про істинність (чи хибність) можна лише стосовно знань, але знання повинно бути образом (моделлю) реальності, світу, факту. Але для цього образ має бути чимось принципово порівнюваним з реальністю, фактами і, отже, має сам бути реальністю, фактом. Щодо сприйнять і уявлень, то вони хоча і є джерелом знань (образів фактів), самі аж ніяк не є фактами, не є предметним існу­ванням через свою плинність, миттєвість (оскільки, за Вітттенштайном,

Історія філософії

«предмет, стійке і тривале - одне»); не є вони й знанням (образом), оскільки образ, за Віттгенштайном, теж факт. Тому знання, за Віттґенштайном, тільки у тому разі буде дійсним образом, коли стане опредметненим (стій­ким і утриваленим) уявленням про реальність, стане образом-фактом. Але ж реальне знання вже давно, протягом усієї людської історії, існує у такій предметній, фактичній формі - це система висловлювань і речень, мова.

Знання постало ж чітка система мовної фіксації елементарних даних спостереження, т. зв. «протокольних речень». Проте, одразу виявилося, що переважна більшість висловлювань філософії (не кажучи вже про етику, естетику, релігію і т. п.) не є результатом безпосереднього спостереження і тому не можуть бути не тільки істинними, але й хибними (хибність вислов­лювань можна виявити встановленням їх невідповідності фактам), вони просто позбавлені сенсу, є беззмістовними (оскільки факти, з якими їх мо­жна було б порівняти для встановлення істинності чи хибності, не спостері­гаються, і, значить, просто не існують). «Більшість речень, написаних на філософські теми, і філософських питань, не хибні, а беззмістовні. Тому ми взагалі не можемо відповідати на такі питання. Можемо тільки стверджува­ти, що вони беззмістовні. Більшість питань і суджень філософії зумовлені тим, що ми не розуміємо логіки своєї мови. (Вони того самого плану, що й питання, чи добро рівнозначне, чи не зовсім рівнозначне красі). І не дивно, що найглибші проблеми, властиво, зовсім не проблеми»¹. За такої ситуації тільки висловлювання природознавства виявляються «фактичними», оскі­льки мають спільну з фактами «логічну форму» (є «безпосередньо спосте­режуваним»). Але й тут швидко виявилося, що «чисто» спостережувані речення є речення «одиничності» і тому не є спільним для всіх індивідів -виникає проблема «інтерсуб'єктивності», оскільки мова є елементом спіл­кування і тому може існувати як узагальнююча форма знання.

Тоді Нейрат і Карнап висувають проект «перекладу» мови всіх конк­ретних (природничих) наук на «мову» фізики - фізікалій - як найзагальнішу «мову» природознавства - «уніфіковану» мову науки взагалі. Але й тут, після короткочасного успіху (його свідченням був початок видання «Енциклопедії уніфікованої науки») виявилася хибною сама спроба «верифікації» будь-якого (а не тільки природничо-наукового) знання шляхом «прямого» порів­няння фізичних і мовних фактів. Всі (а не більшість, як передбачав Віттґенш-тайн) висловлювання філософії (і навіть природознавства) виявилися «без­змістовними», оскільки хибною виявилася сама ідея «взаємно-однозначної відповідності» (тобто - «дзеркальної схожості») між елементарними («ато­марними») фактами і елементарними («протокольними») висловлюваннями

¹ Див.: Вітгетитайн. Тгасіаіия Іх>8Ісо-РЬіІо$орЬіси8. - К., 1995. - С. 36.

Частина VI. Розвиток сучасної світової філософії________

- уявлення, запозичене Вітггенштайном з так званої «теорії логічного ато­
мізму» Рассела. Від стадії логіко-сштаксичної, що орієнтувалася на «дзер­
кальну» (традиційну) конструкцію відображення, неопозитивісти перехо­
дять до семантичної стадії, яка повертає в бік сучасніших - діяльнісних -
конструкцій відображення», що до них Віттґенштайн пробував повертати
ще у 30-ті роки (філософія не здобуває істину, міркував Віттґенштайн вже у
20-30-ті роки, вона навчає конкретні науки правильно її виражати). Остато­
чно ж ідея філософії як діяльності, а не теорії вималювалася в посмертно
виданій праці Віттґенштайна «Філософські дослідження» (1953), яка запо­
чаткувала трасформацію неопозитивізму на аналітичну філософію.

Ідея семантики, з якої і виростає семантична стадія неопозитивізму, з'являється ще у 20-ті роки у американського філософа Ч. У. Морріса -автора загальної теорії знаків, так званої семіотики, що складається з трьох розділів: синтактики (розглядає відношення одних знаків до інших), прагматики (вивчає тлумачення знаків людьми і їх значення для діяльнос­ті) і, нарешті, семантики, яка розглядає відношення знаків до об'єктів і способи їх позначення.

Семантика (від грец. «семантікос» - позначаючий) розкриває зна­чення або смисл (сенс), що їх мають знаки, які є іменем якогось предмету

- вони називають або позначають цей предмет або клас предметів. Знахо­
дження предметного значення (денотату) для якогось імені дає істотну
інформацію про ім'я, але не вичерпує всієї пов'язаної з ним семантичної
проблематики. Денотат вказує обсяг позначуваного ним поняття, але не
пояснює його змісту.

Ім'я має певний смисл (сенс), що характеризується набором певних ознак, але розуміння цього смислу (сенсу) не тільки не передбачає знання, але навіть й існування денотату даного імені. Ім'я називає (позначає) свій денотат і тим виражає певний смисл (сенс) про який говорять, що він ви­значає денотат, є його концептом. Один і той же денотат може визначатися кількома концептами - водночас однаковий смисл (сенс) можуть мати різні імена (вони є синоніми). Відношення синонімів є відношенням еквівалентів.

Всі названі семантичні поняття (імена, денотати, синоніми, концеп­ти та ін.) поширюються з «атомарних» об'єктів формалізованих мов (зна­ків та імен) на більш складні знакосполучення - речення, що виражають висловлювання, для яких у відповідних метамовах визначаються поняття істинності (помилковості), і далі - на числення в цілому, для яких вво­диться поняття інтерпретації.

Важливим в семантиці є питання про розрізнення значення і смислу (сенсу) - в широкому плані. Значення те саме, що й смисл, але у металогі­ці Фреґе-Черча вони розрізняються. Значення мовного виразу є предмет

32 — 2-3048

Історія філософії

або клас предметів, які позначаються (називаються) цим виразом. Це -предметне, екстенсійне, значення, денотат певного імені, що ним познача­ється (називається) предмет або клас предметів (обсяг) іменованого по­няття. Що ж до смислу (сенсу) виразу, то він виражає смислове - інтен-сійне - значення, тобто такий мислимий зміст, у якому відбувається від­несення до того чи іншого предмету. Так у виразах «автор Кобзаря» і «ав­тор Заповіту» значення (екстенсійне) однакове - «Тарас Шевченко», а от смисл (сенс) - інтенсійне значення - різні.

На базі логічної семантики виникає два напрямки неопозитивістської філософії - академічна і загальна семантика До першого належали Р. Кар-нап, А. Тарський, С. Хайякава вважав, що академічна семантика має відпо­відати вимогам відповідності твердження реальному стану речей (твер­дження «сніг білий» істинне, якщо сніг дійсно білий) і вимогам логічної несуперечливості. Однак ці вимоги, відображаючи особливості природної (неформалізованої) і формалізованої мови, потребують певного узгодження (в силу відмінностей названих мов) і таке узгодження Карнап знаходить у т. зв. принципі конвенціоналізму (від лат. сопуєпї - угода, договір), сформу­льованому ще на початку XX ст. французьким математиком А. Пуанкаре. Думка Пуанкаре про «конвенційний» (договірний) характер вихідних принципів математики (аксіом, постулатів) поширюється семантиками на будь-яке теоретичне (в тому числі і на філософське) знання. Будь-яке ви­словлювання, заявляє Карнап, взяте саме по собі, не має певного смислу (сенсу): ми не можемо сказати нічого певного, наприклад, про математичне твердження «сума кутів трикутника дорівнює 180°», якщо розглядати його смисл ізольовано, окремо від решти тверджень, що становлять систему («мовний каркас», як висловлюється Карнап) евклідової геометрії. Вислов­лювання набуває смислу, твердить Карнап, лише будучи зіставленим з «мо­вним каркасом» евклідової геометрії (тут воно істинне); це твердження має сенс і у «мовних каркасах» неевклідових геометрій Лобачевського і Рімана - тільки тут воно є помилковим. Отже, сенс висловлювань, згідно з «конве-нціоналістською» теорією семантиків, визначається не його суб'єктивним змістом (відповідністю змісту об'єкта - останній, на їх думку, не має пря­мого відношення до істиннішої оцінки висловлювання, така оцінка зале­жить від місця висловлювання в системі інших висловлювань. Інакше ка­жучи, питання про «реальність» (істинність чи хибність) будь-якого висло­влювання є, з цієї точки зору, суто внутрішнім, тобто має смисл лише по відношенню до взаємозв'язку висловлювань «всередині» певної системи («мовного каркасу»). Тому Карнап твердить про необхідність чіткого розрі­знення «внутрішнього», який має «науковий смисл» і «зовнішнього» пи­тання про «реальність» (істинність) навколишнього світу. Останнє є по суті

Частина VI. Розвиток сучасно)'світової філософії

питання про об'єктивність вихідних принципів самого знання, системати­зованого у «мовному каркасі». «Бути реальним» у науковому розумінні, -підкреслює цю обставину Карнап, - означає бути елементом.системи; отже, це поняття не може осмислено застосовуватися до самої системи» . Звідси -відомий «принцип толерантності (терпимості)», проголошуваний Карнапом, - не ставити заборони, але досягати угоди, що означає право кожного буду­вати свою власну логіку. У такий спосіб усувається, наприклад супереч­ність між релігійною і природничонауковою формами знання - адже осно­вні заперечення проти релігії належать іншим (нерелігійним) «мовним кар­касам» - історії, біології, космогонії і т. д. Самі ж релігійні твердження ба­зуються на «мовному каркасі» теології (на її специфічних «аксіомах» і по­стулатах - догмах. І з точки зору «логіки» семантичного позитивізму ціл­ком послідовно звучить теза британського неопозитивіста Айєра про те, що «не існує ніякого логічного ґрунту для антагонізму між релігією і природо­знавством». Представники академічної семантики, як бачимо, помітно пе­реорієнтовуються (порівняно з пасивно-відображальними схемами пізнан­ня) на активно-діяльнісні гносеологічні підходи до пізнання, до конструю­вання на засадах конвенціоналізму розмаїття «мовних каркасів». Така оріє­нтація семантики значною мірою була зумовлена впливами (через автора семіотики Ч. Морріса) «прагматизму» Ч. С. Пірса (так званий «принцип Пір­са») так само як і «операціоналістською» доктриною П. У. Бріджмена (1882— 1965). Ще більшою мірою позначилися ці впливи на ідеях «загальної сема­нтики», представленої А. Кожибським (1881-1950), С. Хайякавою, Р. Нор-сом, Ст. Чейсом та ін. Звертаючись до моррісової прагматики, Кожибський вважає завданням семантичної філософії із структури мови пояснити явища людського життя. А Хайякава прямо наголошує, що вбачає завдання семан­тичного неопозитивізму у «вивченні взаємодії людей за допомогою механі­зму мовного спілкування» - адже люди часто не розуміють один одного через «сплутаність» і невизначеність смислу слів, які вони вживають; через таке нерозуміння трапляється більшість нещасть і трагедій в тому числі і загальнолюдського масштабу. Ст. Чейз пише: «Ми ходимо вперед і назад своїми тюремними камерами або кругом тюремного двору, вимощеного твердокам'яними абсолютами. Семантика відчиняє ворота і допомагає вий­ти на свободу»². У праці з красномовною назвою «Тиранія слів» Чейз твер­дить, що слова самі по собі не мають ніякого значення, вони лише символи, подібні до X або У. Тому, на думку Чейза, будь-яке зіткнення ідей має сво­їм джерелом лише термінологічну неузгодженість. Для владнання більшос-

₂ Карнап Р. Значение и необходимость. - М., 1950. - С. 301. Скане 5., Ска$е М. Т. КоасІ8 Іо А^кетеШ. Ие^ Уогк, 1951. Р. 208/

32*

Історія філософії

рість своїх предків і виконувати ритуали («лі»). Лі включало широке коло традиційних правил, котрі він почерпнув з історичної літератури, з «У-цзи» («п'ятикнижжя»), переробивши його. Однією з головних книг цього п'ятикнижжя Конфуцій вважав книгу «Лі цзи» («Книгу обрядів», «Книгу ритуалів»), котра стала викладом його поглядів з питань ритуалу, моралі, філософії. За допомогою цієї книги, на його думку, можна отримати знання з науки про любов до людини. Адже шанування без ритуалу приведе до метушні; обережність без ритуалу приведе до боязливості; сміливість без ритуалу приведе до смути; прямота без ритуалу приведе до брутальності.

Творча спадщина Конфуція у її відношенні до минулого отримала назву, за його ж крилатим висловом, «виправлення імен». Він говорив: «Треба починати з виправлення імен. Якщо імена не вірні, то слова не мають підґрунтя. Якщо слова не мають підґрунтя, то й справи не здійс­нюються. Якщо справи не здійснюються, то ритуал та музика не процві­тають. Якщо ритуал та музика не процвітають, кара не застосовується на­лежним чином. Якщо кара не застосовується належним чином, народ не знає, як себе поводити... В словах шляхетного мужа не повинно бути ні­чого не вірного»¹. Таким чином, знання про вміння виконувати ритуал є разом з тим знанням про «Дао», знанням, що формує шляхетного мужа.

Одночасно Конфуцій вчив про велике (абсолютне) знання, яке од­ним дається з народженням, іншим - завдяки навчанню. «Я відношусь до тих, хто не народився зі знанням, - говорив він. - Я отримав їх завдяки любові до давнини і наполегливості у навчанні». У результаті отримання тих знань людина набуває такі риси, як любов до імператора, любов до батьків, любов до вищих посадових осіб. Вона вчиться бути слухняним та вірним слугою. Не випадково філософська школа Конфуція отримала на­зву «школа людей, які служать». Отже, вчення Конфуція про те, що на­вчитися може кожна людина, а не лише тільки імператор, спонукало до роздумів. Конфуцій сам намагався бути прикладом у цьому.

Ось такого вчителя побачив перед собою Лао-цзи, і спілкування з ним привело до виникнення книги «Дао де цзин». Цей невеличкий трак­тат, котрий залишив після себе Лао-цзи, складається з двох частин і 81 параграфа. Важко сказати про те, що цей твір має системну форму викла­ду; перше знайомство з ним залишає читача у непорозумінні. Лише зго­дом вимальовується образ думки його автора.

Лао-цзи намагається вирішити два головних питання: що є «Дао» і хто такий наймудріший. Тільки їх розв'язання дасть можливість знайти вірний образ поведінки людини, народу, імператору.

'ЛуньЮй.-С. 162. 50

Історія філософії

ті конфліктів, вважав Чейз, необхідно лише відмовитись від слова, яке ви­кликає незгоду і боротьбу.